Сонце не пекти уже, а гріти,
Пестить починає наяву.
В розкошах закоханого літа,
Як в обіймах Лелі я пливу.

Хвилі ледь помітне колихання –
Ласка чарівлива від Богів.
Моя душе, змучена коханням,
Опочинь між ніжних берегів.

Літепло мене оповиває
І гойдає ледь – туди-сюди,
Наче ми з коханою – в розмаю…
І не хочу вийти із води.

Я тебе, а ти мене – лелієм.
Відчуттям і досі тим живу.
Так немов моя солодка мрія
Втілилась, нарешті, наяву.

5.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Як густішає серпень!.. Все ближче йому до небес.
Вицвітають під сонцем чаїних життів гобелени.
Мій покинутий берег - кудлатий і відданий пес -
Пильно дивиться в очі. Невже він чекає на мене?

Знов у воду заходить, пливе, повертає назад.
О повітря ламається голос його хрипкуватий.
Хмаровиння гніздиться. Ще трохи - і літня гроза
Буде пір"я губити і голови буйні клювати.

А потому затихне. І казці настане кінець.
Напишу собі другу - як осінь за літом полює
Та загострює серпень човна, мов простий олівець,
І малює-стирає-малює-стирає-малює...

2017

IV

Ця мова не є незайманою
- ти чуєш це по розпаду промов
так наче й тут була війна
інша війна але війна,
і тим не менш, війна - під час посухи.

І тому я пишу через силу
кілька сухих рубаних фраз
втиснутих у банальну мову
яку я налаштовую на зов
униз аж до самої пітьми
що видзвонює

***

Серед ночі є вікно
де сплять дві темні фігури
сірувато-коричневі як птахи
що тілами відкреслюються від неба.

Я спроквола пишу
до вічності, у яку не вірю.
Повільність приходить до мене з тиші
і зі свободи - невидимої -
про яку на материку й не знають
- острів думки, що змушує мене
приборкати час
знайти простір
надаючи цій мові її пустелю.

Слово розщеплюється як деревина
уламком, що збоку тріснув
частково через вогонь,
частково недогляд.

А ми були такі ніякі,
коли усякими були.
У полі ще буяли маки,
а ми нектару не пили.

Балакали на дикій мові,
усе робили навпаки...
Напитись опію любові
боялись юні козаки.

Зате, які були дівчата
у цьому тихому раю!
І кожна – пісня непочата
у рукопашному бою.

А ми були такі щасливі,
коли, як сарни полохливі,
вони тікали у кущі.

А ми ще зовсім не жонаті
не знали, де і як шукати
дівочі ласки уночі.

                              2014

Ночі труби стічні
забиваються споминів рибами,
їм - образи смачні,
я ж годую їх виключно римами.

Це така собі гра -
у тонах самосуду і захисту:
під нечутне «ура»
і з жалями розправитись запросто,

і в нічнім колажі
вузлувато химери стриножити,
де живими - вірші
затріпочуть у неводі зошита.

Чимало що прийдеться запровадити
уперше чи востаннє для поліпшення
гріши мене прошу тебе я праведно
я буду приставати лише віршами…

чимало що прийдеться ще доводити
як рима заржавіє то велібрами
в потилицю вже дихають нам роботи
давай вже я зустріну їх півлітрою?

чимало чим прийдеться поступитися
почім дуель сучасна якщо тезами?
попереду ім'я твоє носитиму
а на щиті ще й висічу: Поезія…
05-07-2017

Біля батьківського дому
У гіллі горіха
Господь оселився
І глядить на стріху.
Закружляли ластів'ята,
Пурхають у небі.
Мальву, чаберець і м'яту
Пригорну до себе.
А розкішні пані-вишні,
Груша, абрикоси...
Милість дарував Всевишній:
Покотились сльози.
Сонце краплі упіймало.
Огорнула втіха.
Я горіх той обіймала -
Дякувала стиха.

                            І
У стані марення і сну
у голові одні дурниці,
що ніби я таке утну,
яке не снилось і синиці.

Я Музі напишу сонет.
Ачей такого не бувало,
аби абиякий поет
не пожинав за це опалу.

Закінчення я з’їм… На згадку,
як це у декого бува’,
коли не варе’ голова.

Хоча поезії однако’,
які читач добавить знаки
і порозгадує слова.

                            ІІ
І додаю іще одну частину.
Хай буде диптих.
От яка біда –
сьогодні ще один боєць загине,
але поету, як з гуся вода.

Мене сьогодні муха укусила.
Літала муха, узяла та й сіла
на писані шедеври ляпоти.

І як то виживає Муза мила?
Творці словес такого натворили,
що й суржику до того не дійти.

                              05.08.2017

О, Музо… О, Мадонно… О, богине…
Останній промінь сонця стигне… гине
чиясь душа у мряці колотнеч,
у пошуках провидців і предтеч…
Безсило скрипка скрип свій посилає –
а серце так невтолено волає…
До неба ж – годі, бо – тягар землі,
бо ми – такі малі, такі малі,
і мало в нас величного, святого…
А ти світи… Бо що зорі до того,
що хтось волів сягнути – та не зміг,
і чийсь безсилий клич у землю ліг.

...Коли замовкне скрипка, зрине спів.
Про що той спів і хто його співає?
Чи жінка, чи богиня – світ не знає,
не знає небо, люди – й поготів.
У співі тім немає ложних слів.
Лишень тонка печаль крадеться нишком.
Мадонна… чи Меланка, чи Оришка,
а в верболозі – тріо солов’їв.
Богине… Музо… Ти – зоря чи туча?
Верни до себе світ отой дрімучий,
Співучий і плакучий – як коли…
До чого люди скрипку довели!

… А ти світи… Тобі видніше з неба,
яка офіра, віра і потреба
почути соло сонцесяйних німф –
(нехай це буде сон, легенда, міф) –
торкнути скрипку вмілою рукою,
щоб аж луна дзвеніла над рікою, -
зажити раю… Зоре, освяти…

… А ти світи… світи… і освіти
у німбі образ Жінки-Берегині,
чи Музи, чи Мадонни, чи богині…

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Я проросла, як лист, благоговінням
перейм, потуг і криків рожаниць,
що провіщають таїнство народжень...
І прочитанням незнайомих лиць,
відкритих лиць на стежках нових сходжень...

Побронзовілі вилиці – і що ж...
То вітер перед нами й поза нами –
у вибуханні й облітанні рож
стоять сади... і прочиняють брами...

Ми перехожі в утворі скрижаль,
понад якими лиш долоні Бога –
в тернах і ружах стелиться дорога
(небесних манн просвітлена печаль)...

Іди... Не озирайся... Озирнись, -
чи перейдеш тягар близької втрати –
уміння і любити й помирати –
і не згубити заповітну вісь
землі, в яку ти проросла навіки,
облич, з яких стекла жива вода –
я буду вічно... вічно молода,
допоки світло ллється на повіки.

А світла, Боже... Світла убереш
промінними очима і устами –
в осягненні недовідомих меж
непроминальні ми... і ті,
хто поруч з нами.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

Не солоди мене у ніч не встану
з морозивом і пивом не підходь…
антеною твоїх причуд не стану
при чому тут «не вибачить Господь»?…
пора пірнути разом у вчорашнє
і здвинути экватор в інший бік
ти виведеш теличку знов на пашню
я в засідці чекатиму ще рік…
05-07-2017

I
Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
Чахла муха нудьгує на лопушинім
еполеті, розжалуванім у чині.
Уперше за "нижче трави" рослинам
пояснюють гусені. На бурильні

вишки кипреєві або рейвах
джунглів повоєво-пирієвих
удоста синяви в емпіреях.
Салют парасольок болиголова
здригається грабками чималого
богомола. Темно-лілова

серцевиною, лопушня вдає з себе міну,
завбачно вибухлу наполовину.
Дягель вимахує, що рука – графину.
І павук, як рибалки жона, що сітку
cкрушно латає, сотає нитку
з нехворощі на золоту суріпку.

Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
піхов осочих, спалий на почечуйник,
щомиті підмінюваний рисунок
кінського щавлику, дрож люцерни,
чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
для розуміння подій на сцені,

де ні краю, ні центру. І злакам звільна
Півночі з плевелами опівдня
кидати тінь, – тих і тих насіння
посівав сіяч вітряний, що прирік їх
на сусідські пересуди, без'язиких.
Вчуймо ж пошум у шелестівках

півника-або-курочки! тонконіжки-
ромашки оривки зі чету-лишки!
Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
об чім і лопоче притомна ледве,
киваючи на лободину, Леда
зелен-м’яти. О, літні зела,

опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
кропиви піраміда. Спекотно, парко.
Пагоди папороті. Неборака
ганус, що долу поклав колону,
мінарет шавлії у мить поклону –
трав’яниста копія Вавилону,

зеленава версія Третьоримська!
відкіля, як праворуч податись стрімко,
то опинитесь зліва. І генде, й зблизька.
І цвіркунчик, освідчившись балерині-
капустянці, буцім герой в билині,
ковзає поглядом по бадилині.

II
Зблизу прозорий, етер в пейзажі
стає геть синім. Деінде – майже
темно-синім. Ті ж антуражі
сприяють рослинності: погляд на неї
переконає вас в привілеї
зел – зеленіти. Тінь на зеленій

флорі у поміч натуралістам:
відтінки, усотані її листям,
передаються смагою лицям.
Сумі красивих і некрасивих,
даліючи, близячись, геж у силах
вічі нітити ліпше синіх

і якихось там барв. Окраска
речі – спра́вдішня радше маска
безконечности в масі деталей. Маса,
еге ж, не кращий для сховку засіб
енергії, що поділявся б
квадратом швидкости від тертя об

собі подібну. Оку б на неї спертись!
пійняти одежин її потертість
поблизу і поодалік! упертість
просторіней, які допіру
і зелу, і блавату міру
якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,

вид фанатизму! Як досвід мухи,
чий дзум на липучці – не голос муки,
а втілені в автопортреті звуки
«ж». Як буквиця – алфавіту,
тіло – яса просування виду
за горизонт. І пейзаж – за свиту

гайнулим до Азії, радим пальмам
особам. Відданий щиро спальням,
ранок липневий ялозить пальцем
в пачці ясминових облігацій,
струччі, луснулім у акацій,
і обрій прозоріший комбінацій

красуні невиспаної. У оковидах
синява, зелень – зі знакомитих
форм існування. У віч орбітах –
нагло зупинене, мов Атилла
вм’ятинами щита, світило:
далі попросту не хопило

подиву гідної голубіні
етеру. Ним і натхненне, в липні
світло цінує потуги тіні
удатись до логіки переломлень
в дальній дорозі, яку і промінь
всю не охопить. Гідні захоплень

III
мальви, бабки, духмяности сіна,
на Сеймі, Оредежі, картинно
обсілі річок береги родини
дачників, викапані наяди,
згідні з ризиками у платті,
плюск; на паузі у руладі

сойки, умить зашарілий шелюг,
білений смужками від бретельок
намість купальників у купелях
віч подалі; пахощі хвої, ріні
й глини охра; коктейль жаріні
з хмарністю; лусочки буцім рибні,

хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
чимдуж блискучі, що далі в хащі,
чистіші, чим вічі зрячі,
– озерні, в оточенні суші; вільгість,
заосочені комиші, замшілість
корчаки, ласкавість ряски, свіжість

глечиків жовтих, тендітність лілій
в лататті – чом бо не рай для ліній –
щойно гайне, мов Христос, по синій
гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
сплескує, окидає оком
світ. І, оговтатись щоб, прожогом

відсахнеться назад, як з дупельця писок.
Літо! Час сорочок навипуск,
поголосу грибників про ризик
трут од поганок, цятки біленькі
мухомора, полеміки за опеньки
і зморшки; пóкою оберемки

у тиші галяв, тих купин мочала
пополудні, де око опочивало,
де пчола, як і каже жало,
то зосліпу, мавши вас за махровий
мак, чи за млинець корови
на мураві, і летить, від проби

зніяковіла, що в спеку квітка.
Ліс – як через зубець гребінка.
І осіле осібно в умі підлíтка
"вище від кущика, нижче дуба",
ошелешує так, як ніяка дружба
зі трелями жайвора-життєлюба

у небі. Літо! Ігрики решток
зазубрених формул, орлів і решок;
в одних – бубонів, прищів, задержок
в инших – від ляку, що не осилиш;
силуети технікумів, училищ
навіть вві сні. Лиш прути удилищ

зі свистом дрож угамують, врешті.
В просвіті смаглі ключиці шкетів,
сандалі, колеса велосипедів
у траві, нікельовані їх педалі,
петлиці мов кітелів, мов медалі.
В їхній гумі або металі

тавро – їх майбутнього, мітка віку
Європи, що колій залізну нитку
в полі на вітрі рвучкім, як гілку
озеленила у полустанки –
ліс, водокачка, лице селянки,
горожа, і долі – твої, з бляшанки,

право, ліво повзуть наївні,
викопані біля хліва в гноївні
черв’яки. І підвода з кіньми
і наваляними у ній кулями,
і виляє вижатими полями
манівець. Колодязі з журавлями,

церква – графином, копиці, хати,
шифером криті і толем скати,
скло у вікні, чиїх рам заради
сонце сідає. І тінь од шпиці,
ген до польської мало що не границі,
гасає обочиною за матюком візниці,

буцім Жучка кудлата, чи инша шавка;
на сандалеті твоїм пиляка,
в зубах травинка, в мізках білявка,
камін на дачі – і, в верхотурі,
геж, – журавель, а не вісник бурі.
Слава нормальній температурі!

На десять градусів нижче тіла.
Слава всьому, до чого є діло,
чим перейматися не обридло!
Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
панамі, крислатішій, аніж сонях,
вальсу в далечині "На сопках".

IV
Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
сутінок! Піт у льоху на жбанах,
сталін-він-же-хрущов останніх
новин і хор цвіркунців. З брусниці,
браної неподалік в цім місці,
варення. І вибілені, вапнисті

щиколотки яблуневої алеї,
біліші у млі, що навколо неї;
а далі висяться бармалеї
дикорослого дерева в гущі синьки
вечора. Кухні, зади, косинки,
пчихи пекельного, з керосинки,

синього пломеню. Трапези на верандах!
Картопля у всіх її варіантах.
Редис, цибулька – подиву вартих
розмірів, кріп, огірочки із кадки,
помідори, і все це – прямцем зі грядки,
і, у довершення, склянки-банки –

ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
Тіней танок на стіні. Таланти
і шанувальники цих обрядів. Лати
самовара і рафінад, від соли
відокремлюваний мухвою. Соло
одуда в листі, із-за стодоли

ущухле, мов жаб у канаві чвари.
У латах скипілого самовара
гримаси овал і пускання пари,
шерех газети, вуркіт відрижок;
у вітальні вилунює чітко «чижик»;
абзац з Симоніда стосовно ніжок

хутко звіє осоловілий
погляд з оглядин шпалер і гілей
глоду: Ба, од колін безсилі й
вічі відвестися. Тим-бо і цінна
зору, як сховок, одінь тканина,
що ковзнути дає з коліна,

перекинутись візерунком ткані
вверх. Наразі, чай у стакані
остигає, туманить грані,
і пломінь лампи дедалі никне.
А після, під одіялом, дрібне,
мерхлої стрілки дрижання, гідне

нового компаса, що обере і
Північ не гірш, як роки буремні,
як прокурор який. Псячі брехні,
скрип від розсохлого табурета,
з курника ку-ку-рі тричверта,
крик паровоза. Опісля й решта

звуків тлумиться. А згодом – глухо,
буцім те не обходить вухо –
листя безлічі древ, як духи
булих до нас на землі, лопоче
щось, як ті язики пророчі,
на діалекті зела́, чий почерк

– плями, клинопису повней цяти,
ні тобі, ні стіні не дляти.
І довго соваюся на м’ятім
рядні матраца, щось розплітаю,
де ієрогліф, де в'язь сотаю;
і буяє, не убуває,

зовні не жовта ще, міць Китаю.

(1981)

Літо ще вирує і гуде.
Височіє сонце у зеніті.
Луки й ниви зливою политі.
Ожило огудиння руде.

Випила дощі дуга веселки
і росою узялась трава.
Туманіє сива голова,
що пора за обрії далекі.

Обійду увагою моря.
Що мені до мокрої калюжі?
Як не є, але радію дуже,
що у мене є моя зоря.

Є, але далеко і нерідна.
Маю сонце мало не щодня.
І коли така моя рідня,
то ніяка інша не потрібна.

Однієї доля не дає.
То навіщо мати нічиє?
І кому оті вербові дулі?

Ой, голубко сиза, час летить,
у гаю мелодія бринить.
Чую...
            ...і не чує.
                           Гулі-гулі!!!

                              08.2017

…А я без тебе - як без сонця…
Біжу від холоду в пітьму,
вподібнившись до марафонця,
що втратив фінішну пряму.

І світ для мене - чорний вигул,
де божевільні і різкі
рефлекси рятівного бігу
навскіс інерції зв’язків,

в котрих тобі не випадало
пізнати в сонячнім житті,
яка я тіньовитривала,
морозостійка в почутті.

І навіть некролог в колонці
твоїм ім’ям навстріч веде
туди, де мідним тазом сонця
колись накриється мій день!

Хитається плід заборонений
На гілці у райськім саду…
До тебе – я б сонячним променем,
Та шпарки між хмар не знайду.

У світі торговищ і тисняви
Душі – як бездомному псу.
До тебе – я б ніжною піснею,
А ти полюбляєш попсу.

За галасом, тупотом, скреготом
Ніхто не почує про це:
До тебе – я б лагідним леготом,
Та знову затулиш лице…

Жива. Навіть стала щасливою.
Усяк, певно, жив як умів.
До тебе – я б щедрою зливою,
Але ти не любиш дощів.

04.08.2017

Перелітна пора – чень, у розпалі літо ожинне,
Перелітна пора – хто летить, чом летить і куди?
Чи додому, чи з дому, чи в лоно землі України…
Чи натруджений віддихом літнім, чи зовсім іще молодий…
Ми птахи перелітні на обрисах сонць ясноперистих,
Чи приснилися нам зорепади у синіх степах…
Чи жар-птиці перо нас зігріє в принишклому вересні,
Чи душа стрепенеться на оклик, тривожно, мов птах…

… Розімлілі жита, захмелілі літа срібнодзвоннії,
де над буєстю юності солодко бджоли гудуть –
о фантазії чуда… Приплив світової гармонії,
де лелеки із косами сіно в покоси кладуть…
Дзвенять коси усміхнено, втомно, піт крила наповнює,
і вода заливає по вінця стосилою глек –
смолоскипи життя феєрично зеленої повені,
теплі гнізда, жевріючі мирними днями лелек.

… В перестиглих житах вітровієчко пера визбирує.
Білих зір зорепад багряніє за помахом крил –
ніби пам’ять з-за обрію Лети минувшість відмірює,
золотим безбережжям високих дідівських могил…
Не одíйде пора літувати літа рястоноснії
на землі молодій, де упала кривава сльоза –
макоцвітні горби ув обіймах небесної просині,
макоцвітний вогонь, вічна слада землі не щеза…

Літувати літа з переджнив’я до пізньої осені -
перелітна пора, буйнокоса бринінь золота…
Не одíйде бринінь, наші сили стосило примножені,
доки те́плиться око і мовлять молитву уста.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Любове, здайся! – ти надмір слаба...

Чи порятуєш світ захланних тіней?
Доба грабунку – гибло... голуба...
Убережен цілунка колір синій...
Чи то лишень набачилось тобі –
жоржин жагучих пелюстки гарячі...
Познач невинні чола у юрбі,
застережи убогих від розтрачень!
Це неминуче, як наплив грози,
як гуркіт грому на застиглі крівлі –
струмінь прозора чистої сльози,
рипуча сповідь ветхої будівлі...
Той дощ не дощ – то камінь з пращ, чи прощ,
на всі твої минущі марнослов’я –
юрба заблудла в нетрях роздорож,
у лживих мірках власного здоров’я.
Чи ж вільні ми у виборі?! Дарма...
У божевільних самотужних мушлях
чекаємо на тих, кого нема
побіля нас – єдиних, десь там... сущих...

...Доба грабує... Греблі рве... доба...
Юрба сліпа в блаженнім надвеличчі –
невже, Любове, ти таки слаба!!!

...Предивним сяйвом світяться обличчя...


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Дививсь як мул язиком жабуриння лиже
як вітер в очереті вовтузився з в’юном
як сонце проникало в Осінь рижу
спека тут, до речі, ні причому
дививсь на небо… й згадував коржі як пахли
як поперечкою розпилювали з братом дуб
а ще, а ще... Чорнобиль як бабахнув
як юність дозрівала через клуб…
як наш парторг Митько чесав без мікрофону
приблизно мабуть десь години з півтори
як діда Василя на стільки тронув
що той піднявся, цвиркнув: - За-мо-рив!
як весіллЯ… столи - стільці завдовжки в трассу
дивився... дихав і гепнувся в траву, приліг
а голий страх: - попий, Микольцю, квасу
ти нам усім сьогодні допоміг…
03-07-2017

Вже думалось – умерла. Ні, жива…
Хоча й спроквола б’ється серцевина.
Якось магічно дихають слова:
о гори…доли…зорі…-- я невинна!

На тім гостинці, де в литаври б’ють,
де мліють квіти і буяють трави,
розлого, неубого в’ється путь
і висне з неба сонце золотаве.
Та досить, аби дужче припекло,
могутнім палом дух твій освітило –
підступно аспид випустить жало,
отрутою виповнюючи жили.
А що вже терня, повне колючок,
а бур’янів, що пнуться манівцями…
Сюди б води, молитви і свічок!
А то – хто зна – чи й виберешся з ями,
де гаддя твої груди обів’є
і на чолі залишить мітку смерті…
Ми – подорожні, але поки є
ще світла у вселенській круговерті,
допоки під ногами чуєм твердь
і топчуть ряст з малого наші діти –
життя триває, відступає смерть,
і в сонця є потреба струменіти –
на буйноквіття, на вольготність трав,
де серце проростає, наче сонях…

Шалійте, я ще чую бій литавр!
Убийте, я ще бачу небо в зорях!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

У чорні дні я краще помовчу,
у чорні дні і вірші будуть чорні.
Коли несамовитий жаль огорне,
я рятувальну засвічу свічу --
у чорні дні я краще помовчу…

Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане,
і сили стане спасівським плодам –
нікому сокровенне не віддам
на розтерзання згірклої омани!
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане.

Поплач сльозами теплими, погрій,
дитинним пориванням світлих звершень,
заворожи на щастя, як і вперше,
невідворотний трепет вічних мрій, --
поплач сльозами теплими, погрій.

По талих днях настане воскресіння –
духмяних яблук всеманящий дух,
і свіжий мед, і жнив серпневий зрух –
така розрада… до благоговіння!
По талих днях настане воскресіння.

По талих днях прозріння і змужнінь,
по чорних днях зникаючих ілюзій,
коли і друзі ближні – вже не друзі –
нізвідки раптом неба пізня синь –
по талих днях прозріння і змужнінь.

По чорних днях зникаючих ілюзій,
по травнях буйнолистих і дзвінких,
немов, ми – люди, зіткані із них,
летімо в прірву в дивному чар-крузі
по чорних днях зникаючих ілюзій…

Летімо в прірву! Серце – наче птах
в розквітлих травнях…
в чорних-чорних днях!..

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

А як прийде, то як – впустиш?
– Впустиш…
І до серця його приймеш?
– Приймеш…
І що любиш – йому – скажеш?
– Скажеш…
А утримати як, знаєш?
– Знаєш…

Як захоче піти, пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?
– Пустиш…
Як любитимеш, то пустиш?!
– Пустиш…

Ти вже любиш його? Любиш?!
Любиш…

02.08.2017

Старість - це не тільки сивина,
Слабкість тіла, вузлуваті руки.
Молодих випалює війна:
Рани, страх, тяжкі душевні муки.

Тридцять років - а неначе дід!
Підійди - заглянь у бляклі вічі...
Сипле попіл на холодний лід
Після лютої із братом січі.

Запашний трояндовий букет
Вирвано, потоптано безжально.
Зріють діти за один момент
У штормах довкруж десятибальних.

Бачити насильство, смерть і кров,
І самому стати щирим катом,
Нищити, стріляти - знов і знов,
Звіром жити у сталевих гратах.

Вдома тихо. Бджоли, пелюшки,
Жінка смажить на плиті котлети.
Та застрягли парубка думки
Там, де виють "гради" й міномети.

Він уже прожив своє життя,
Забуває - нащо далі жити.
Проти нього я - мале дитя,
Що прийшло у світ цієї миті.

До грудей солдата пригорну,
Але чує серце звуки меси...
Син зібрався знову на війну
Де загине й більше не воскресне.

02.08.2017р.

Мружать очки дрібнії дітки.
Дрібним діткам спати пора.
Сплять дерева, пташки і квітки.
Нічка настала – спи, дітвора!

Мружить вічка темная нічка,
Коло пічки спить світлячок.
Моя лялю, спи, моє личко,
Спи, моя чічко, ляж на бочок.

(З музичної книжечки для дітей «В лапку джміль бере смичок». – Львів:Ліга-Прес,2008)

Буммі й Барбі чемно тупцяють,
Чемно тупцяють, подивись!
І обоє плещуть руцями,
Плещуть руцями – не журись!
Буммі весело, Буммі весело,
Ходить обертом голова.
Барбі весело, дуже весело,
Ох, як весело, раз і два!

Буммі й Барбі чемно тупцяють,
Чемно тупцяють, подивись!
І обоє плещуть руцями,
Плещуть руцями – не журись!
Ми станцюємо гарну полечку,
Гарну полечку, гай-гай-гай!
Я і Олечка, і Миколочка,
Гриць і Сонечка…
Починай!

(З музичної книжечки для дітей
«В лапку джміль бере смичок». – Львів: Ліга-Прес,2008)

Літо малює лінії, пензлем наводить кути,
Ділить ціле на менше: дороги й стежки до хати.
Та чи вистачить мені досвіду й висоти
І чи стане повітря вдихати і видихати?
Небо грається в символи: пише маслом.
Все стається учасно, по волі й честі.
Та чи вистачить чисел іти за часом
І чи стане любові прожити чесно?
Світ поновлює істини. З давнини.
Вдосконалює душі, мудріє в дітях.
Та чи вистачить мені щирості й глибини
І чи стане гармонії бути для світу світлом?

Росте дубчак росте по сантиметру
туман возріс і втік за течією
росте в очах… до біса сантименти
усе росте із швидкістю своєю…
росте росте зупиниться старіє
і тулиться в тепло і де солодше
бажало б повернутися, не сміє
бо ще ніхто не видумав ті гроші…
31-07-2017

Ти пестиш тиснеш любо до грудей
ти краєш від шматка, щоб їй побільше
од річки повертаєш до людей
а після ще й розсовуєш по віршах
і день за днем струмками суєти
намотуєш клубок своїх ремісій
а вже колись з якоїсь висоти…
ось тут давай зупинемось, не бійся

скажи, будь ласка, що мав на увазі?..
і що таке є «погляди висот»?
піди зіграй принцесу Турандот
і випусти пари усі на квазі...
01-07-2017

В нові редакції:
І пестив був… Й думки ловив на злеті
І добре пам’ятав, що я хлопак - не згірших.
А раптом вже у затишку, з дуета,
Дрібнички по ночах розвішував по віршах…

І поселив в обкладинку, у книжку
До усмішки її … Ні з чим не порівняти…
Роки зникають дивні, підло, нишком
А діткам двом вона найкраща мати…

Одне мене, насправді, непокоїть
Не все, не всього я себе відчув в присвяті…
У світі завіршованих героїв
Забули про одне: чому цвіте латаття?
01.07.2017. -- 13.06.2021.

Цей терикон- загроза повсякчас
З очима чорними непереможних дотів,
І не одну покласти можна роту,
Якщо накажуть штурмом брати вас,
Ті доти.
А степ немов справля медовий спас...
І рій бджолиний сповнений роботи...
І так об берці м"яко треться котик...
І ти в житті іще не накохавсь...
Ну що ти...
Гніздечка будували навесні
У очереті пари фазанів...
Не підійдеш. Недоторканні.
-Міни!..
І в"яже смак полином гіркота.
І терикон загрозливо постав,
Немов рубіж останній
України...

***примітка. В цьому вірші мені закидали зміну ритму. Підтверджую, так, зміна ритміки мною введена навмисне для образності зміни думок. Я так робив і у деяких своїх творах великої форми. Я експериментую.***


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117080200825

Як під вечір чарівно і легко надворі,
Тільки думи мене сповивають сумні.
Тепле літо навкруг розлилось, наче море,
Сіттю хмари зависли у височині.

Ти до себе мене, наче видиво, кличеш,
Бо у сяєві квітів – немов золота –
Там, де озеро плине, як море, величне,
Забриніла між брів сумота, самота…

Не печалься, кохана, благаю, не треба.
Ти угору поглянь і думки ці облиш –
Нас вінчає високе поезії небо
І веселку єднання народжує вірш.

Доторкнися на мить до троянди рукою,
Усміхнися мені крізь ясну далечінь,
Уяви, що ми разом ізнову з тобою
Й під лелечим крилом, дорога, відпочинь.

Тихий вечір у млі колисковій холоне,
Теж угору дивлюсь – чи правдивий то знак?! –
Скибка місяця в небі, неначе лимону,
Як моєї любові гіркущої смак.

1.08.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Довідався учора із чуток,
Що в мене вже нема старого друга.
Раптово він зробив у вічність крок,
Урвалася ламка життєва смуга.

Я на городі бабрався в жуках,
Махав косою по зелених травах.
Тепер несу, засмучено, вінка,
Чалапаю у похоронних лавах.

Вдові віддав належного гроша,
Уклав насильно у тремтливу руку.
Але не має спокою душа –
Лежить на ній провини каменюка.

Колись і я на небо відійду,
На самоті, без оплесків, овацій,
Невдахи насипатимуть гряду,
Ковтнуть сивухи і підуть на танці.

Доокола надгробки і хрести,
Десь тут могила і моєї мами.
Прощай, мій друже. І мене прости…
І впало небо теплими дощами.

01.07.2017р.

Люд уціпенів. Лише мовчить.
Радості не видно на обличчях.
Калинову поламало віть,
Запалив Донбас печалі свічі.

На роботу – равликом, тихцем,
Обминаю бриль старого діда.
Одвернулось Господа лице –
Павуки обсновують колибу.

Вичовгано світла кольори,
Розлились приреченість і відчай.
Побратимам знизу чи згори
Боязко заглянути у вічі.

Погляди – за скельцями, в пітьмі,
Руки у кишенях – камінцями.
Живемо неначе у тюрмі,
Мури зводим, стіни і паркани.

У потоці лютої грози
Є оаза спокою та дива.
Слухаю дитячі голоси,
Радісного сміху переливи.

01.08.2017 р.

Хай тільки захват буде напохваті
Не заважайте жінці буть красивою.
«Що?»-«По чім?»-«Звідки?»- не випитуйте.
Краса жіноча - для чоловіка найцілющі ліки,
Щоб не зостарітись дочасу,
Не збайдужіть у цім незатишнім поки що світі.
Краса жіноча – заповідна грядка,
Де бережно плекають таємниці...
Не варто на ту грядку заглядати,
Аби не потоптати сходи ніжні.
Хай тільки захват буде напохваті.
Навіть безмовний.
І цього вже стачить

Нас кличуть вижимали, упирі
і намагаються призвати до порядку.
Захиріли без нас би хабарі.
Ми посередники, а не якісь прокладки!

І ми не утечемо просто так,
і задарма ніколи не здамося.
Поки трудяга колупається у носі,
останній в нього вицупим п’ятак.

01.07.2017

Бувають люди, ніби лантухи,
у середині – лише із трухи,
і сіються із них ті порохи
лукавим посміхом: хи-хи усе, хи-хи.

Цікаві їм лише одні верхи,
а на низи вони завжди – хи-хи.
Немає значення – дорослі, дітлахи,
твердять усе своє: хи-хи, хи-хи…

Такі в житті не бачили сохи,
у очі їм лише чужі гріхи,
самі ж повивертають кожухи
і у рукав: хи-хи, усе хи-хи…

Упевнені – навколо лопухи,
яким негодою позносило дахи,
ну, а вони – звичайно ж, пастухи!
І їх аж розпирає від пихи.

Їм горло тиснуть крилами птахи,
та до крилатих липнуть реп’яхи,
аби свої розвіяти страхи,
а поза очі все одно – хи-хи…

Я знав одну, не кращу від блохи,
яка любила дорогі духи.
За всі земні і неземні жахи
її і нарекли – мадам Хи-хи.

Диво дивне - Дивина
Жовта квіточка
На подвір"ї зацвіла
Щастя зірочка,

Бджілки-Мушки гомонять,
Ніби граючись,
Джмелик Сонечко обняв
Позіхаючи.

День новий в святій росі
Умивається,
Диво дивне - Дивина
Усміхається,

Переповнює усіх
Радість Літечка...
Диво дивне - у дворі
Жовта квіточка.

31.07.2017.

В лапку джміль бере смичок,
тихо скрипка грає.
В танці муха й черв'ячок
по траві кружляє.

Каблучки - тук-тук, чав-чав!
Ритми відбивали!
Половинку калача
музиканту дали!

Потім черв'ячок навчав
танцям слимачиху.
Джміль за гарну гру дістав
шоколад з горіхом!

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів:Ліга-Прес,2008)

В літній вечір на полянці
жабку смажили в сметанці.
Так-так ось!
Так-так ось!
Чапля в гості жде когось...

По болоту без дороги
біжить бузько довгоногий.
Так-так ось!
Так-так ось!
Бузько згамкає когось!

Не добігла тільки качка,
запізнилась - от невдачка!
Так-так ось!
Так-так ось!
Облизатись довелось...

(З дитячої музичної книжечки "В лапку джміль бере смичок". - Львів: Ліга-Прес,2008)

Минають слава і війна.
Линяють лики і знамена.
Чиїсь лунають імена.
Перемагають безіменні.

Перемагаючи себе,
ідуть у Лету невагомі.
Займають небо голубе
усі великі і відомі.

Усі засвоїли урок –
вогню без диму не буває,
а до смішного лише крок,
коли мале перемагає.

Були надія і стіна,
а є окопи і підвали.
Усе живе поубивала
Росія і її «весна».
А те, яка за це ціна –
майбутньому не буде мало.

                              07.2017

НАТХНЕННЯ

Я натхненний тобою творити
Вир вогню у воді та здійняти
Серця ґарт до небес і зоріти
Серед темені тла. Спеленати
В оберемок зорінь земні віти
І нектаром життя малювати,
У веселку його оповити
Наче в рай, в візерункові шати.

Я тобою натхненний чари́ти –
Місяць й Сонце у єдність вінчати
Шлюбом вічності. І устелити
Всі блаженства до ніг дитинчати
І його людству в юнь присвятити.
Щоби щастя заграло. Щоб мати
З батьком долю могли запліднити
Й з Роду в Рід майбуття себе дати.

Я натхненний тобою квітча́ти
Пустку душ й всі пустелі зрясніти,
На хмаринках журбу колихати
Й дивом усмішок з суму зцілити...
І розніжити світ. Цілувати!
У чуття тремт буття забарвити!
Я тобою натхненний кохати
Й навіть в пеклі Любов оселити!

Павло Гай-Нижник
31 липня 2017 р.

Уві сні ми не маємо тями
осягнути таємні світи.
Усамітнене его ночами
самотужки іде до мети.

Чередою злітаються думи,
покаяння, тривоги, жалі.
Доливає пілюлі до суму
самота у музеї землі.

І у тиші нулями на масу,
наче лущена пляма іржі,
опадає полудою часу
позолота німої душі.

У вікно зазирають ікони,
із якими вона віч-на-віч,
опромінена сяйвом облич,
уповає на Божі закони
і надійну свою охорону –
оповиту у пелени ніч.

                              07.2017

Сниво та їжа. Два полюси.
Шлунок чи ліжко? Дилема...
Запахи сиру, млинців, ковбаси,
Ковдра і ніченька темна.

Цілодобово - глитання і сон.
Теплі колишуться хвилі.
Із балдахіна звисає помпон,
В хаті горою тарілі.

Миски відерні стоять на столі,
У холодильнику - труп'я.
Повняться шлунки старі та малі,
Ложку доношу до губ я.

Сафи, дивани, м'які гамаки,
Тонуть в перинах сідниці.
Хиляться голови на подушкИ,
Руху немає в зіницях.

Пролежні, рубчики і ковтуни,
Млявість, байдужа знемога.
Хату обсіли коти-баюни:
Нехіть, облом, перелоги.

А на полиці куняють книжки,
Грузнуть гуртом в порохняву.
Клякне господар їх неворухкий,
В кріслі вовтузиться мляво.

Смалець струмує плескатим чолом,
Погляд - вдоволений, ситий.
А в противагу - війна за вікном,
Рвуться снаряди та сіті.

Тиша. Дрімає в колибі дитя,
Неня співа колискову...
Хай не проспить воно власне життя,
Не проміняє на жови.

31.07.2017р.

Пливу у сад аndante maestoso*,
Його легкий немов почувши клич,
Спекотне літо висушило сльози,
І сонечком сміється зусібіч.

Хоч день та місяць оком з неба косить,
Милуючись красою крадькома.
Куйовдить вітер зеленаві коси,
Немов деревам крила підійма.

Десь там він звив поезії кубельце,
Цілуючи тополю у вуста.
Високе небо, чисте, наче скельце,
Її мов музу, німбом огорта.

* Andante maestoso – урочистим кроком (італ., муз.термін)

31.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Алє, Москва! То дайте президента!
На дроті хто? Василь із Підкарпаття.
Ми тут із хлопами, керуючись моментом,
війну рішили об‘явить вам, „браття“.

Що кажете? Чисельність в нас яка?
Компанія серйозна – я з сусідом,
мій брат Данило, Місько, два Ілька…
Батярів кілька підуть з нами слідом.

Як, як? Сто тисяч вояків у вас,
ви кажете, готові вже до бою?
Чекайте, зараз вельми пізній час,
пораджусь уже завтра із юрбою.

Алє, Москва! То слава Україні!
Холєра ясна, пане президент,
порадилися з друзями ми нині –
не зможем воювати в цей момент…

Чому, чому? Набоїв вистачає
і не лякає геть зимовий час.
На цвинтарі в нас стільки місць немає…
То де позариваємо ми вас?!

Як до лиця тобі моє кохання –
з екранів нам реклама промовляє.
Одне і те ж увечері і зрання,
для них альтернативи тут немає.

Вони доклали немалої сили,
собі щоб райське забезпечити життя.
Ба, навіть почуття вже оцінили
без жодного сумління й каяття.

Просте кохання – брошка чи каблучка,
палкіше – то браслет вже чи кольє.
Так із людини роблять хитру штучку,
яка своє кохання продає…

Таких в наш час стає все більше й більше,
все блякне і сірішає життя.
Не до смаку коханим навіть вірші,
бо в них лиш слово й щирі почуття…

07.02.2017

На виключність не зазіхаю й новизну,
усі слова вже сказані з віками,
та прагну поєднати давнину
з сучасної поезії рядками.

Первинний зміст, бо так вже повелось,
і лиш за суттю поспішає форма.
Як органічно об’єднати їх вдалось,
тут все – і кайф, і поетична норма.

Пишу давно, для себе, для душі
і це робити став не випадково.
Щасливим буду як мої вірші
в поезії своє все ж скажуть слово.

31.07.2017

Як засліплює тінь!..
Парадокс... Голова колообертом.
Ще не верне на скін,
Та й не ранок... Неначе лечу,
Я ходжу по житті
У крилатих сандалях, не в чоботах,
І зриваю квітки,
Та ніколи нараз не топчу.

На Парнас відішлю
Віршування. У серці оселі є
Породілля віршів,
Хоч тяжіє від них голова...
Україну люблю,
Ніби лебідь кохану підстрелену,
І країни чужі
Не цікавлять, ну дивні дива.

До під”йому легкий-
На війну чи на свято однаково.
Якось твором привів
Дворянина відверті слова-
Що епосі отій
Зрозуміле пояснення знакове-
Як за волю чужу
Він колись від нудьги воював,

Бо, здавалось, свою
Було годі і думати вибороть,
Хоч зірниці її
Прорізались туманом оман.
І палав часоплин,
Мов вогонь негасимо під зливами...
Як же важко коли
Прагнеш волі, якої нема...

Відпускаю усіх,
Шо каміння із пазухи викине.
Хто до мене добром-
Сторазово добро повертав.
Я любитель утіх,
І жіноцтво таємно- усміхнене
Я оспівую. Про
Свій характер нерідко писав

У ліричних віршах...
І любовних... І трохи ніяково
Незбагненних усім...
А для чого писати вірші?
І волію, душа
Щоб під римою свіжою плакала,
І втішалась... А втім-
Нині сумно чомусь на душі.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117073105793

Стадносте стад візьми й прожени
душу його не прикаяну
на косовицю хочеш до жнив
з виру суєт на окраєну
у молочай ромашки спориш
де говір лоскоче щоразу:
- Марто, попий… йди звідси… киш!
затопцювало, зараза… -
ткни його в оно щоб гарцював
кОнем відлунням як пращури
щоби п’янів то тільки щоб з трав
а не від гріш з корита у Прапора...

Боже, сприйми з усіх телеграм
блажіння оце найпершою
перепровірити може і сам
бджілкою бути чи шершенем?!
30-07-2017

…тричі на день (уяви! ) пив свою сечу
Він знав поіменно святих і братів
частіше з усіх спотикався об нечисть -
я б не хотів
а на черепі бритім шрамів з десяток
в очах абажурних зажурена тінь
задум космічний… завернути б в податки
я б не хотів
куди дівся лікар…. провидці - з пробірки
і клонить на сон вашу душу о пів…
і грає над вами губами… не тільки
я б не хотів
30-07-2017

У порожнечі, над вечірнім сквером,
я намалюю пташку (за Превером!),
вона мені наївно заспіває
знайомий блюз про втомлені трамваї.

Я намалюю пташці зелен-трави,
де всі трамваї полишають втому,
коли людей на ніч везуть додому
і споглядають зоряні вистави...

Я намалюю пташці подих вітру
і дві пухкі розпливчасті хмарини,
щоб сіла пташка на плече дитини
і вбрала вечір в райдужну палітру.

Я намалюю жар-перо для пташки,
щоб зайнялося сонце у заграві,
щоб десь у сквері, на порожній лаві
кружляли вальс півони і ромашки.

Я намалюю цілий світ співучий,
щоб стало людно в надвечірнім сквері...
А вже як ніч прочинить вікна й двері,
і сон вестиме повз моря і кручі,
здіймаючи вітрила колисанок –

... нам намалює пташка тихий ранок!


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

У кожній хаті сонечко –
синочок, або донечка...
А як і син, і донечка –
то два у хаті сонечка.

Погляне вранці Сонечко
до хати крізь віконечко...
А там синів і донечок! –
то
скільки
в хаті
сонечок?

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)