Весна цвіла пахучою черемхою
І літо кликало в трояндовий розмай,
Багряний вогник осені легесенько
Тремтітиме на вітрі зазвичай.

Там і зима снігами-заметілями
Й морозами лякатиме усіх.
Так день за днем крізь сито літ відсіється.
Що ж по собі залишити ти зміг?

Чи пам"ятатимуть колись тебе за справами
Та за діяннями корисними для мас?
Чи оповив життя своє ти славою,
А чи ганьбою. Це покаже час.

2016 р.

Несамовитий крик сирени, ковдра тепла,
Шахед над головою бавиться... Нестерпно...
Укрилась повністю, тремтять шибки віконні
Формальдегідом пахне смерть в повітрі — стогін.
На схід із бункера жене отар вовчисько,
Гримить і бахкає гроза — ракети близько.
Історію напишуть сценаристи драми,
Так хочеться зомліти у обіймах мами.
Не бійся, квіточко, війна недовговічна.
Від сорому згорає бездуховна вічність.
Жахливий вибух десь поблизу мене... Поряд!!!
О, скільки горя, Господи, о скільки горя!

29.04.2025р.

 
Мало не остриг
Хайр, у невиразний день
Трохи запатлав
Типу так, але хотів не те
Не остригся, і дивуюся з чуття
Якби утримав дивацький стяг
Ніби віру, що потрібна комусь
 
Мабуть того, що мав різдвяний грип от
Чуття не на своїх місцях
Посилена параноя
У люстрі будь-якім за спиною поліція
Та страху не віддам жодної п’яді
Бо цей рік я собі обіцяв
В тій вірі, що потрібна комусь
 
Коли я зберусь у ціле врешті
Поїду геть кудись, південним узбережжям
Буде плейс, де радітиму знов
Розділю кукіль і зерно
У вірі, що потрібна
Комусь, ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Розвалився неба п'єдестал,
На комп'ютерні розпався глюки...
Ти раніш Богинею була,
А тепер лише - ревнива злюка.

Де той поклоніння ідеал?
Що плекав у віршах я роками?
При тобі не можу назагал
Просто спілкуватися з жінками.

Дикі сцени ревнощів мені
Ти тепер влаштовуєш опісля.
Стали дні усі мої сумні,
І у них бринить прощальна пісня.

Вже мої кривавляться вуста,
І течуть із них струмки печалі.
Я для тебе однолюбом став,
Ти мене підозрюєш і далі.

Ні, не можна ідеалом буть,
Треба -- лиш диктатором жахливим,
Де на злі тримається могуть,
Де не вірять виливам сльозливим.

А яке ж було кохання в нас --
Цвіт весни і кожна мить приємна.
Де ж подівся той прекрасний час?
Небеса позаздрили напевно.

28 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Із Андрія Бєлого

Плещуть скупченням косматим
по сирих полях
кострубаті темні хати,
обсідають шлях.

Пригнобила їх неволя,
ніби – люті дні
з-за бугра, з пустого поля
мечуть головні.

Дні за днями, ро́ки згодом,
знов за роком рік.
Недорід за недородом;
та народ – ізвик.

Нищать їх здавен хвороби,
пошесть, мор та сказ...
А вгорі – зірки-оздоби,
проблищить алмаз,

та зоря багровим краєм
над горбом стоїть.
Поле зле – страхітним граєм
пирсне, і мовчить.

(2019)юююююююююююю

Переповнилась чаша терпіння,
перейшов чорний кречет межу.
Може, я не твого, птахо, рівня
та, поглянь, у моєму саду

білопінно розквітнули груші —
на зеленім гіллі — білий сніг.
Не дозволю я кривдити душу,
не пущу більше зло на поріг.

Хай обходить мене стороною,
на гружавину* темну йде геть.
Як вода та біда за бідою
у життя відвойовує смерть.

Не волію без радості жити,
слізну осінь звільняти з оков.
В кожнім зернятку вруниться жито,
кожне серце плекає любов!

Гружавина* — болото

28.04.2025р.

Твоє тепло поглинуло минуле,
Затьмарились імлою риси.
Мовчала з жалібним "ку-ку" зозуля,
Блукала в кроні кипариса.

Рожеві мрії збились гострим списом,
Незіграні зостались ролі.
Вода холодна хлюпала на мисі,
Смеркало навкруги поволі.

Несказані слова ятрили душу,
Енергія очей спадала.
Схилилась і від бурі впала груша,
Мов те кохання на поталу.

За спиною все краще залишилось,
Землі не чути під ногами,
Стомились, мабуть, і душа, і тіло.
Те літо замело снігами.

Друзі хутко повтікали
Якнайдалі від війни, –
Спромоглися дати драла
Їхні доньки і сини.
Полякалися родини
Кровожерних вічно псів
І забули, що святині
Захищати треба всім.
Помагати не словами
І не коштами любить
Тих, що мають честь і тяму
Не здаватись ні на мить.
Не заходимо в безвихідь,
Не впадаєм у відчай,
Хоч дедалі важче дихать
Від емоцій через край.
По ночах гудуть “шахеди”,
Телефон дзвенить щодня, –
Про число нових трагедій
Друзям звично мовлю я.
Подалися дружні чада
В необпалені світи
І стійким дають поради,
Як країну вберегти.
27.04.25

Моцарта у самозабутті
Перайя в Єрусалимі грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу,
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.

Еліта зі смердючого салуну
Ґвалтує ломом імпотентний світ.
З корівника приперлась на трибуну
Та з рук свободи вибиває щит.

Сидить свиня в овальнім кабінеті,
На чорне каже "біле" й навпаки.
Можливо, теж у власному клозеті
Своє лайно складає у мішки.

Несправедливість захопила владу,
Куди не плюнь - продажні королі.
Щодня штампують безпринципні гади
Домовленості підлі та гнилі.

Тепер пошана слову демагога,
Що зазомбує голови дурні.
В повітрі висить вже нова епоха
Законної елітної брехні.

З Кості вчителька сміялась: - Де тобі, дитино?

Нереально, щоби в мене мав колись "відмінно".

Щоб "дванадцять" було в тебе, - треба вчитись дуже.

А в твоєму, бач, випадку неможливо, друже.

Хочеш, спорим із тобою. Буде всім наука.

Як не можна доторкнутись носом свого вуха!

Костя ж хитрий, хоч лінивий. Веселун затятий.

Каже: - Добре! Я не проти. Вже "дванадцять" ставте.

Клас увесь за свідків буде. Слово все ж тримайте.

Ніс до вуха - це можливо. Ви слона згадайте.

Вся історія московська із суцільної брехні.
За що тільки не візьмися, правди і на гріш немає.
Та брехнею тою влада дух москальський піднімає,
Щоб погнати і згноїти їх у черговій війні.
Хочу ще одну сторінку в цій історії відкрити,
Як позбавилися іга остаточно москалі.
Як вони з Іваном Третім – своїм князем на чолі
Змогли, на Угрі стоявши, Орду від Москви відбити.
Ще в підручниках шкільних я картину пам’ятаю,
Як отой їх князь Іван був ханську грамоту порвав,
А послів від хана тут же ще й убити наказав,
Заявивши, що віднині Орда влади тут не має.
І тоді Ахмат привів на Москву орду велику.
Та Іван його зустрів в прикордонні на Угрі.
Так Ахмат ту невеличку річку і не перебрів,
Розвернувся та й подався назад в своє Поле Дике.
Хоч, насправді, все було тоді зовсім по другому.
Король польський Казимір був зачинщиком всьому.
Москву в болота загнати так хотілося йому,
Що шукав собі союзу по всіх краях без утоми.
То Новгороду обіцяв поміч в боротьбі з Москвою.
То з Ахматом домовлявсь разом на Москву іти.
Але хитрі москалі все ж змогли захисток знайти:
Союз також заключили вони з Кримською ордою,
Що давно уже вела боротьбу проти Ахмата.
Кримський хан Москві поміг. Казимір же обіцяв,
Але помочі нікому так ніколи й не надав.
Питається: нащо ж було тоді йому й обіцяти?
Тож, як Новгород завівсь із Москвою воювати,
То на поміч Казимір йому так і не прийшов.
Зрозуміло, що відмовки об’єктивні він знайшов.
Але вдарити із тилу усе ж попросив Ахмата.
Той орду свою підняв та і на Москву подався.
Він же давно вимагав з Москви тої данину.
Саме тою даниною й виправдовував війну.
Здавалося, князь московський добре у капкан попався.
Але вихід він знайшов і Ахматові послав
Цілу купу золотими (встиг уже награбувати).
Отримавши «данину» ту, чого б іще воювати?
Далі на Москву рушати Ахмат тоді вже й не став.
А москалі на Шелоні новгородців геть розбили.
Мусив Новгород скоритись після декількох розправ.
Іван Третій кого вислав, кого тут же і скарав.
А туди закоренілих москалів переселили.
Проминуло кілька літ. Хан на данину чекає.
Та не спішать москалі, ні копійки не дали.
Звісно, що Ахмат від того на Москву страшенно злий.
Щоби її покарати, сили у степу збирає.
Казимір його весь час у похід той підганяє,
Хоча сам не йде, мовляв, виступить після Орди.
Ахмат, правда, у похід той взагалі би не ходив,
Але ж москалі, як завжди, свого носа всюди пхають.
Саме вони і дали привід до походу того.
Вятичі, які були під Москвою вже в той час,
Зібрались якось ватагою, як було то вже не раз
Та і вийшли на велику, на розбійницьку дорогу.
Спустилися вниз по Волзі й на Сарай-місто напали,
Купців, люд пограбували, місто усе попалили
Та і назад в свою Вятку спокійнісінько поплили.
Звісно, хана те нахабство було геть розлютувало.
Отоді він і відправив своїх посланців до князя.
Про данину нагадав їм, помсти Вятці вимагав.
Та Іван його послання на очах послів порвав
І послів убив. Чи можна було знести ту образу?
Тож підняв Ахмат орду всю. Казимір пообіцяв,
Що ударить Москві з тилу, на що Ахмат сподівався.
Ледь дізнавшись про похід той, Іван дуже налякався.
І до Криму посланців чимскоріш своїх послав.
На відміну від Москви, кримський хан тримає слово.
Тут же зразу на Поділля Казимірове напав.
Тож, куди там ще ходити - землю захищати мав.
Казиміра зупинити зміг Іван чужою кров’ю.
Залишився із Ахматом князь московський сам на сам.
Велів із усіх земель бігом військо він збирати.
Хоч самому йому було лячно у похід рушати.
Вирішив, хай син рушає та й «розрулить» якось там.
Сина битися відправив, власну кров не пожалів.
Сам же в Москві ошивався, по церквах ходив, молився.
Де б на півночі сховатись від орди тії дивився.
Ледве-ледве не тікати народ його упросив.
Переляканий страшенно, все ж послухався Іван
Та і вирушив до війська, що вже на Угрі стояло.
І шляхи орді на північ, на Москву всі перетяло.
Ще й Іван собі на поміч братів-неслухів позвав.
Їхав Іван та, чим ближче, страхи його не пускали.
Не доїхав, за сто верстов у Кременці зупинивсь.
Та із острахом вже звідти за подіями дививсь,
Щоби першим драла дати, коли б військо утікало.
А саме москальське військо усі броди зайняло.
І орду на другий берег Угри тої не пускало.
Так вони до листопада над річкою й простояли.
Хоча кілька спроб татарських все ж прорватися було.
Але москалі успішно всі ті спроби відбивали.
Та, все ж, у страху чекали, як укриє річку лід,
Тоді москалі вже точно не відкрутяться від бід.
По льоду татари б легко Угру оту подолали.
Іван Третій намагавсь якось з ханом замиритись.
Дари йому посилав та і настійливо просив,
Аби той «його улусу» військом тим не розорив.
Але так і не зумів з ханом він договоритись.
Врешті, час такий настав, і Угра під льодом стала.
Тож наляканий Іван війську повелів бігом
На Кременець відступати, захищати там його.
А звідтіль вже без зупинки до Боровська відступали.
Озирались, чи татари вслід за ними не біжать.
І не знали, що ординцям було зовсім не до того.
Знову кримчаки Ахмату перейшли в степу дорогу,
Прийшла орда і взялася його землі розорять.
Довелося в степ вертати, щоби землі захистити.
Орду кримську він успішно своїм військом відігнав.
Та Іван за рік на нього хана іншого наслав
Із Сибіру. І Ахмата удалося йому вбити.
Знову у Орді Великій колотнеча почалась.
А Івану того й треба, аби його не чіпали.
Данину в Орду, нарешті з Москви слати перестали.
Мовляв, Москва з того часу іга злого позбулась.
Так кричать вони і досі – ті трикляті москалі.
Та не згадують при тому, що Москва відтоді стала
Під друге ярмо – до Криму данину віками слала.
Відкуплялась, щоб татари не топтали їй землі.
Данину Москва платила, поки й сів Петро на троні.
Тоді, власне й позбулися москалі того ярма.
Та в історії москальській правди не було й нема.
Але ж правду утаїти ту навік вони не годні.

Квітневий день всміхнувся сонцесяйно
І підморгнув медуночці малій,
Яка секретами ділилася із рястом,
А він в любові зізнавався їй.

Про щось співала бджілка-трудівниця,
Бриніла музика струмочка поміж трав.
Весняний день всім радість дарував,
Це все насправді, це мені не сниться.

2021 р.

І від жалю сумно,
І від смутку смішно,
Бо кажу бездумно
І пишу поспішно.
Напишу поспішно,
Вимовлю бездумно, -
І відразу смішно,
І невдовзі сумно...
26.04.25

Понівечений храм,
Хрести на банях вандалами здерті
Стоїть він одиноко там
Серед долини смерті.

Нема села
Давно уже його згорнули
І наробили стільки зла
Щоб і нащадки не забули.

Нема уже озер і плавень вроди
Лиш шлак і насип кольору снігів,
Убита річка несе беззвучно свої води
Уздовж таких же мертвих берегів.

Як вітер з півночі здійметься
І починає враз мести,
Смертельна курява несеться
Від місць де бовванять хвости.

Іржавий ліс, чорнобильського брат,
Із сумом зазирає в воду:
Що було не повернеться назад
Навіть коли уже нема заводу.

І уночі те дивно мерехтить
Іде угору світло від урану.
Здіймаючись у небесну ту блакить,
Говорить про незгоювані рани.

Козацька церква в риштуванні
Прямує до відродження мети
На цьому перешкоди не останні
Вгорі високовольтнії дроти.

Та попри це горить надія
І живить люд впродовж років
Проводяться і служби й літургії
Серед руїн уранових цехів.

Так само, крізь ілюзій крах,
І влади тисячі загат
Торує свій тернистий шлях
Наш Київський Патріархат.

26 грудня 2009.

жі́нка
і мужчи́на... -
ке́лихи
вина́...
хто
свята́ причи́на...
хто
одна́ вина́...

лі́жко
поєдна́є...
розлуча́ють
сни...
розжую́ть...
ковта́ють...
дні пісні́
вони́...

в ша́фі
сплять скеле́ти...
в се́рці
таргани́...
ро́дичі -
лабе́ти..
не́рви
ковзани́...

ді́ти -
ві́чне свя́то...
збо́ри коляди́...
ко́жне хо́че ма́ти
сто чуде́с
і див...

отака́ то па́ра -
не́бо
і гора́...
ві́вчар
і ота́ра...
кольт
і кабура́...

дим
і сигаре́та...
зе́рня
і пташа́...
кров
іржа́ стиле́ту...
пі́сня
і душа́...

ва́тра
й попели́ще...
ві́тер
і вода́...
на́тяки
на хви́щу...
ви́бухи
оба́в...

мо́ре
по колі́на...
на витра́ти
шлюз...
жі́нки
і мужчи́ни.. -
невгамо́нний
блюз...

Із Андрія Бєлого

Доволі: облиш всі чекання!
Народе мій бідний, зникай!
Роки нищівного страждання –
у просторі кануть нехай!

Століття злиденні і грізні,
роздолля сире та пусте...
Гукаю, о мати-вітчизно,
в твоє безбережжя, – оте,

де в мене вдивляються з ночі
над сіттю горбів та гробків
жорстокі бурштинові очі
твоїх божевільних шинків,

де згуб та нещасть величезних
точилась завжди товчія:
згубися у просторі, щезни,
Росіє, Росіє моя!

(2019)

 
Гляньте, о скільки одиноких!
Гляньте, о скільки одиноких!
 
Елинор Ріґбі, рис підбирає
У церкві опісля весіль
Мріється їй
Дивиться з вікон
Через лице, що у скрині придверній живе
Щось ніби жде
 
Одинокі люди
Ізвідки, знає хто?
Одинокі люди
У світі, начебто
 
Патер Макензі
Проповідь пише до служби, хоча слухачів
Ані душі
Ще має справи
Поцерувати шкарпетки вночі, де-не-де
Що тут не те?
 
Одинокі люди
Ізвідки, знає хто?
Одинокі люди
У світі, начебто
 
Гляньте, о скільки одиноких!
Гляньте, о скільки одиноких!
 
Елинор Ріґбі, в церкві помре
І залишить при собі ім’я
Не до прощань
Патер Макензі, витерши руки
Зо цвинтаря йде в самоті
Всіх не спасти
 
Одинокі люди (о скільки одиноких!)
Ізвідки, знає хто?
Одинокі люди (о скільки одиноких!)
У світі, начебто
 
 
 
 
 
 
 
 

                      І
По набережній синього Дунаю
прогулююся як учений кіт
сам по собі, тому не помічаю
собак, які вигулюють кубіт.
То й не радію як новій копійці
суґестії, здибаючи щодня
по вигляду, неначе, українців,
а по вимові... чую – кацапня.
І поки їх не так уже й багато,
гадаю, що посіємо добро,
а урожаю буде на зеро...
не радує ні чудо пелехате,
ні фурія парафії бедрата,
ні біс мені у бороду й ребро.

                      ІІ
Ой, не один спокутує спокусу
оглянутися у минулі дні...
нема чого, тому і не боюся,
буває, і намотую на вуса,
що явно усміхається мені
ота он, до якої озираюсь,
аби почути завчене: Hallo...
смуглявої такої не було
уже давно... усе одно вітаюсь
і мимоволі оминаю їх
як і своїх білявок-емігранток,
що утекли на трійці вороних
від рідного по духу окупанта.
Емоцій – море, горя – океан,
але на рівні мови есперанто
я по очах упізнаю мирян,
кому не ріже вухо рідна мова,
і зневажаю малоросіян,
які і тут, як і раніше, знову
жують свій суржик і чужу полову,
та не єднає їхнє дієслово
жіноче інь і чоловіче ян.

                      ІІІ
Малюю паралелі, як уперто
у цій спецоперації вендети
по Україні їй наперекір
гуляє одіозний «руській мір»
усюди, де лишаються нащадки,
які уже готові без оглядки
у мирної Європи на виду
утілювати сюр... її поразку,
аби і далі йти на поводу
у ідіотів ветхої закваски...
............................................
Єднаємо материки світів
уявною мелодією ліри...
та білий світ раптово отупів,
а травоїдна братія по вірі,
залякана агресією звіра,
ще озирається на хижаків.

04.2025

Обличчя війни трагічне й потворне.
Обличчя війни із крові і сліз.
Ламають людей ненависті жорна.
Вбивають людей серед гаю беріз.

Обличчя війни - чи це справді обличчя,
Чи пика у шрамах і віспах злоби,
Чи маска, яку хтось жорстоко скалічив
Й повісив на палі в лихій ворожбі?

Обличчя війни розсипається в порох,
Бо це не обличчя, а лики страху,
Це сон, що породжує первісний морок,
Це марення, що розпадеться в труху.

Обличчя війни - крик із творчості Мунка.
Воно крізь століття незмінно дійшло.
У цьому видінні небачена мука,
Яка вперезала планети чоло.

24 червня 2022

- Як це так? - маленька Люда
В батька враз питає. –
Два горби он у верблюда.
Інший горб лиш має?

Той надумав щось мудріше.
Їй відповідає:
- Хто працює, доню, більше, -
Той і більше має.

25.04.2025

Біле марево, марево біле
Все пливе у веснянім саду,
Груші й вишні чудово розцвіли,
А ще сливи у крайнім ряду.

Незабаром рожевий серпанок
Огорне молоді яблуньки
І роси назбирає у збанок,
Щоб напились її пелюстки.

2025 р.

Анічого не сказала
Про розлучення мені, –
Тільки чмокнула недбало
І пропала вдалині.
Чи втомилася від мене,
Чи знесилилась від справ,
Бо сьогодні біля клена
Я на тебе марно ждав.
Може, маєш таємницю,
Чи тривале заняття, –
Чи бажаєш для годиться
Перевірить почуття?
Що постало на заваді
Розповісти все, як є?
Відчуває нині зраду
Серце зболене моє.
25.04.25

Понад шляхом край села
Мала річечка текла,
Згори бігла долиною
Поруч ліс стояв стіною
В ньому вивільги співали
І зозуленьки кували.
В річці глечики цвіли
Срібні рибки в ній жили.

Річко, річенько, ріка.
Ти стрімка і говірка
Повна чистої води
Від посухи і біди
Рятувала нас не раз
Ти привітна повсякчас
При дорозі край села
Славна річечка жила.

У ту юність давню мою
Сиві верби над водою
Зазирали в глибину
І будилися зі сну
Коли вітер мчав на крилах
Очерет гойдав щосили
Дзвоники ще там цвіли
І джмелі на них гули.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Крізь роки і крізь віки
Ти до матері - ріки
Добігала край села
Не робила людям зла.
Був тоді зелений край
Весь квітучий ніби рай.

В першій мирній тій весні
Давній спогад по війні:
В вічному застиг спокою
Танк підбитий над рікою...
Сивий дядько у човні
Вижив у лихії дні
Та лишилась сивина
В пам'ять що була війна.

Річко, річенько, ріка
Ти стрімка і говірка
Напувала ти цей ліс
Щоб густим, високим ріс
Партизанів заховав
І людей ще годував.
Щоб від квітня до снігів
Рятував од ворогів.

Та змінилося усе
Край вже радість не несе.
Все набуло нових рис:
Вирубали давній ліс.
Навезли піску сто тонн
І новий мікрорайон
Із висотками постав
В три десятки сірих лав
Вже ні людям, ні собі
Зникла річка у трубі.
Де ти, річечко, ріка
Що була ти гомінка?
Не біжиш вже нікуди
Нема чистої води
Лиш багнюка в рівчаках
І болота у садках.
Геть сліпими ми були,
Що тебе не вберегли.
Понад шляхом край села
Колись річечка текла.

2 червня 2018 р.

Що для мене сьогодні весна
в час воєнний, тривожний до болю.
Серце гупає: зламані долі
українців, що вбила війна.
Ніби ціле - весна і печаль.
Ні зітерти, ні змити повіки.
З нами Бог і підтримує віра,
хоч несеться загарбницький шквал.
Наші хлопці - титани стоять
проти підлої нечисті стійко,
І я вірю: завершать цю бійню,
і повернеться кожний вояк.
Що для мене сьогодні весна?
Це надія на мирне майбутнє,
бо життя тільки в ньому по суті
вільно дихає, а не у снах.

Минулого містечко дерев'яне
Благословило мій життєвий шлях.
Красива сойка, благородний птах,
Несла мені весну, легку й духмяну.

Навряд чи пам'ятають харків'яни
Старий наш парк в сережках і бруньках.
Минулого містечко дерев'яне
Благословило мій життєвий шлях.

Я бережу кульбабки та каштани
У спогадах своїх, крихких думках.
Сучасності пекельний саркофаг
Не втримає, бо бачу крізь тумани
Минулого містечко дерев'яне.

Було, кажуть, в чоловіка вуликів багато.
Від дядьків своїх навчився пасічникувати.
Все би добре, але напасть якась узялася,
Хтось на пасіку до нього щоніч прокрадався,
Оббирав найбільший вулик, увесь мед виносив.
Отож, в дядьків своїх рідних той помочі просить.
А ті: - От бач, та давно б вже прийшов та спитався.
І з тим злодієм давно ти уже б розібрався.
Піди - кажуть, - сплети постіль із лози до річки.
Півтора на пів аршина. Коли прийде нічка,
Постав постіль під найбільший вулик і сховайся.
Візьми кийок, злодіяку того дочекайся.
Він, як прийде, стане мірять постіль, тихо вийди
Та кийком його по ребрах і кричи для виду:
«Не попав!» Той так і робить. Засів та й чекає.
Коли тут страшний чортяка з кущів підступає.
Вздрів ту постіль та й узявся її приміряти.
Та при тому бурмотіти щось та примовляти:
- Оце я такий великий, а є й більші люди.
Не приведи їх зустріти, бо що ж тоді буде?
А чоловік тихо вийшов, кийком, як умочить,
Та як крикне: «Не попав!» А чорт як підскочить,
Перемахнув через тин, лається, тікає:
- От же, сучий син! Напевно ж, клятий, силу має.
Бо не попав, а боляче. Попав – міг і вбити.
Тож відтоді на ту пасіку зарікся ходити.

Сонця промені над лісом,
Наче тісто, хмару місять, –
Мнуть, розтягують, стискають
Посередині та скраю
Так, що зменшена хмарина
Пропадає в небі синім,
А в моєму ріднім краї
Розвиднятись починає…
24.04.25

Спустилася тиша на лінію фронту,
що списа уткни – не впаде.
Уся у окопах зібралася фронда,
лишилось зело молоде…

Мала передишка і знову атака,
у небі вже дрони висять.
Сидять у столиці владці-небораки,
в Європі їх теж ціла рать.

Поволі спадає підтримка у світі
і задню включив мacho Trump,
а China ладнає усім свої сіті,
вона в економіці – вамп.

І лізуть до Неньки кацапи, чечени,
буряти зі сходу всього –
волочуть мов Київську Русь у кишені
зажерливі світу цього…

Жовтим рястом уквітчаний луг
І безкрая блакить небосхилу, -
Позбавляють мене від недуг,
Додають життєдайної сили.
Як земля зеленіє й бринить
Височінь непомірно глибока, -
Серце тішиться щастям щомить
І в очах ясно світиться спокій.
Стали теплими й світлими дні,
І природа ураз оновилась, -
І я дякую щиро весні
За її незрадливість і милість.
23.04.25

Вже заливаються-співають солов"ї,
Над нами небо зоряне високе.
В блакитні очі дивлюся твої,
Кохаю. не зважаючи на роки.

В моїх очах ти бачиш плюскіт хвиль,
А випромінюють вони тепло та ніжність.
Підморгує нам загадково місяць,
Бо наших почуттів свідок лиш він.

Їх збережемо в будні і свята,
Не впустимо в серця свої байдужість,
Зігріємо коханням свої душі,
Хоча до осені уже пливуть літа.

2025 р.

Антитеза на вірш Анатолія Матвійчука

"Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3).

МАЛЕНЬКИЙ
Я маленький.
Ще зовсім маленький.
Хоч невдовзі у мене зима.
І нема вже ні рідної неньки,
Ані тата давно вже нема.

Я - маленький
Здивований хлопчик.
Не рахую змарнованих літ.
Не навчився ще множити в стовпчик
І читати буденність, як слід.

А довкола - великі люди
Гучно справи великі вершать.
Сіють зерна брехні і облуди.
Метушаться. Жартують. Грішать.

Світ - під себе лаштують наосліп,
Бо нагода ж така удалась!
Їм - дозволено все. Бо - дорослі.
А маленьким не можна.
Зась!

Світ дорослих - немов павутина,
Хто тут жертва, а хто тут - павук?
Я не рівня їм, я - дитина,
Замала для таких наук.

І блукаючи понад межею
З-за якої - нема вороття,
Я про щось розмовляю з Душею,
І не прагну в доросле життя...

Ви ж - рахуйте свої витребеньки.
Їжте полум"я. Пийте дими...
Я - маленький.
Назавжди - маленький!
Я чекаю Різдва
І зими.
#АнатолійМатвійчук

Олександр Сушко

Був маленьким.
Мов яблучка жменьки...
Нині - дід. Сивочолий монах.
Вже немає ні татка, ні неньки,
До багатства байдужий і благ.

Немаленький.
Далеко не хлопчик.
Маю сотню змарнованих літ...
А онуки ще множать у стовпчик,
Їм казковим ввижається світ.

А доокола, покотом, люди...
Із землі не підніметься рать.
Тут немає брехні та облуди -
Тут святі та пророки лежать.

До Дніпра повертаю наосліп
По ріллі, через вбитий Донбас.
І благаю, кульгаючи, в просинь,
Щоб Спаситель малечу спас.

Ми дорослі. Війна-павутина
Смерть уклала батькам до рук.
Спіть онуки, спокійно, й дитино -
Час не ваш для таких "наук".

Ми блукаєм давно за межею,
З-за якої вернути зась.
Ви ж - малеча. Ви ще з душею!
Вчіться жити в раю без нас.

Нам у пеклі чорти обценьки
Вже готують. Сіркодими...
Я, також був колись маленьким,
Бавився у війну та мир...

Скільки у твоє черево, череп, груди, тушу
Набили цього дешевого синтепону?
Хто вдихнув у повітряну кульку необмежену душу
І прив'язав до руки? Настільки ти відсторонений
Від спроби осмислити справді потрібну красу,
Яка заглядає ув очі простою істиною:
Тут немає для мене кімнат, ні щасливих країв
Не було тут ніколи, до слова, мого королівства,
Тільки мить, щоб впіймати в повіки той погляд Навік,
Що підносить тебе у проєкцію іншого міста.

03.10.2024

Іти туди, де Слово про любов!
Дорога - вирви, небо - грім заліза,
І трем колін, і крок важкий, завізний.
І диму нерозвіяна завіса
І тут і там ховає кіпоть змов.
Іти й просити в Матері - замов
За сина слово. В Сина, що зборов
Для світла смертю смерть - і нині й прісно ...

(колискова для доньки)

Аа–аа–а
Вирости статною, веселою, гарною,
і зоставайся такою – і молодою, і сивою.
Най краса твоя щастя знайде,
бережи себе.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь красна, як калина.

Аа–аа–а
Викохай собі пару по праву,
чоловіка розумного й сильного.
І будь мудріша за нього,
тільки не кажи йому цього.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь сильна, як вода.

Аа–аа–а
Діток здорових зроди у коханні,
лисичок–сестричок, і вовчиків–братиків.
Стільки, скільки Боженька вирішить дати,
примножуй життя.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь багата, як земля.

Аа–аа–а

2025

Розтанула засніжена земна твердь,
Весна – реінкарнація зими.
Частота звуків на пʼєдесталі – герц,
Та їх не чути. Повтори, повтори.
Я прислухаюсь, ти кажи і кажи.
Критерії розуму мені не зрозуміти.
В силу віку – не зрозуміти й епіграфа,
В силу досвіду не долетіти до світу.
В чому сила? Де критерії розуму –
В починаннях закопаних мрій?
В силу віку не зрозуміти й епіграфа,
Молитись досвіду, еліті подій.
Не сміши !
В могилі – can’t нам стиснути вуста.
Я хочу зрозуміти зараз життя. Ні, не зрозумію ніколи –
can’t, impossible, закреслить втома.
Весь світ вчергове перевернувся,
Весь світ – це дім, та я не вдома.
На жаль!
Фінал перекриває в силу віку епіграф до мого життя.
Я повернувся двічі звідки не вертають.
І суть питання мені ти поясни:
Життя – це мед чи все ж це катування?
Весна – реінкарнація зими?

Дерева ще безлисті, а птахи
вже гнізда в’ють, викохують домівки,
сприймаючи оголені гілки
за місце для надійної криївки.

По лісу походжає благодать.
Повітря напахтилося весною,
і сосни дружелюбно гомонять,
впираючись у небо головою.

Розгладжують пошерхлі кожухи
старі дуби, статечні та розлогі,
на їхні стовбури нанизані віки
лісної величавої любові.

Штовхаються за простір в’яз і клен,
берези лопотять точеним станом.
Понад укладів, значень та імен
ростять життя – сумлінно й безнастанно.

Краєчки повилазили з бруньок.
Вітають світ, додаючись до нього.
Вдягає ліс весняний свій вінок,
готується гостей приймати знову.

12-19.04.25

Пливуть хмарини мов ікони,
усе у білому пуху –
попався я у неба лоно,
скажу вам ніби на духу́.
Немовби у сніги глибокі,
небесно-свіжу заметіль.
Куди лише́ не кину оком –
осту́да сіє звідусіль!

У хузі утонуло море,
укрив туман усе округ.
Зелені, гордовиті гори
орють його як землю плуг.
Шматками він у різні боки
пливе од берега увись,
ховаючи яри глибокі,
угору пасма потяглись.

У небі ластівки шугають,
спадають стрілами до ніг.
З вершини тепле сонце сяє,
а квіти укриває сніг.
Неначе у казковім світі
я загубився в морі гір.
Утрапив у чарівні сіті,
яких не бачив до сих пір!

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

Куплет 1

Зелений берег! Світлий дар небес!
Моя Пісківко! Світла берегине!
Тут голубіє Тетерева плес,
Лісів гуде прадавнє шумовиння.

Куплет 2
А голос твій, мов річка гомінка,
І усмішка ясніє світлосяйна
О, пісківчанко! Ружа у квітках!
Осонцений у час тривоги ранок.

Приспів:

О, юна моя пісківчанко!
Люблю тебе навіть у снах!
Ти серце моє! Ти світанок!
Зоря! Чарівниця! Весна!

Коли в твої очі дивлюся –
Я тану, я тану, я та...
Ти квітка пахуча на лузі!
Ти мрія моя золота.

Куплет 3
А вечорами над селом пісні
Летять у світлосяйне піднебесся!
О, любі пісківчанки чарівні!
Картин достойні! Шани і поезій!

Куплет 4
Нас надихають юні пісківчанки,
Серця палають їхні як вогонь.
Цвітуть вони, немов у полі маки,
Торкають серця лагідно мого.

Приспів:

Куплет 5
А навесні, в айвовому саду,
Під щебетання солов'їв у вітах,
Я пісківчанку стрітив молоду
І полюбив її сильніше світу.

Куплет 6
Роки летять, а в косах сивина,
І дум сумних у саквах долі повно.
Але Пісківка досі в моїх снах,
А пісківчанка любить невимовно.


https://www.youtube.com/watch?v=D_TGazBVP7Y&list=PLZHDry0Vx-F_EsBtNOUlAnwXF33Apk7QR&index=11&pp=iAQB8AUB

Білий день неквапливо минає,
Примовляючи звично: Бувай!..
Розпашілого сонця окраєць
Поглинає углиб небокрай.
Погляд ваблять падіння та злети
Різнобарвних небесних світил,
І до праці схиляють поета,
Попри болісний стан тяготи.
Закотилося сонце за гору,
Стали нижчими неба краї, –
Вечоріє – займаються зорі
І змовкають пісенні гаї…
22.04.25

Фестини у столиці, День кота,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.

Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
Утік Спаситель, тільки я зостався.

Підложжя в ямі - запашний полин,
В атаку скоро, вже підвезли труни.
Шваргон у пекло, з труп'я равелін,
В югу стрибає пакоренок юний.

А порох пахне чисто бульденеж,
Пристрільна черга - віртуозне соло.
Підстережем вражину на тотеж
І мстою в серце шпигонемо сполом.

Ординець перший вистрілив! Ти ба!
І прямо в серце! Навіть мойра зблідла.
Хитнулась твердь, розтанула гнівба,
Летить душа, очищена, до світла...

14.04.2019р.

#напівіронічне

Є собі обережні,
Є однак "однозначні"...
"Бог береже береженого" -
Чорт береже обачного...
Вічність така глибока
А для брехні заплитко -
око завжди за око,
псячість завжди за литку...
В церкві - без Бога божі,
вдома - "за образами"..
В'януть тим часом рожі
випалені сльозами...
"Праведникам" би неба,
тільки ж до дідька лячно...

То ж берегтися треба
тих, що аж так обачні...

2025

війна малює кров'ю та водою
мольберти - долі душі та серця
війна малює... смерть її рукою
виводить вензлі з дозволу творця
вузли кармічні... петель - не злічити
дірки в серцях просвіти в головах...
у тлі десь бучі соледари охмаддити...
у тлі безумний усміх на вустах
на небезпечний хижий вищер звіра -
запроданська болотна каламуть...
у тлі чиясь освячена офіра
чиїсь любов зневіра жертва путь...
у тлі цвинтарних горбиків багато
де майорять заквітчані хрести...
війна малює обриси солдата
що взявся через неї перейти
війна малює кров'ю і водою
обранців долі і чужу вину..
війна малює смерть
на полі бою...
себе -
війну...

2024

Ніхто не хоче раю в курені -
Немає там умов для благодаті!
Осіння тиха пісня навесні
Сховалась у душі, похмурій хаті.

Холодним гострим лезом теплі дні
На шмаття ріжуть торгаші пихаті.
Хіба запалять райдужні вогні
Базарні персонажі дурнуваті?

Відвертий квітень, щира далечінь
Запрошують мене до діалогу
Та промовляють: "Серцем відпочинь!"

Наприкінці самотньої дороги
Чекає непомітний мій курінь,
Всередині красивий, зовні - вбогий...

Політика – паршива справа:
присяг, обітниць цілий міх,
брехня, закута у оправу
роїв обі́цянок пустих.
Слова і гасла – то наживка
у неспортивній боротьбі,
аби ловилась щедро рибка.
Усі політики слабі
на пам’ять, розкоші, пишно́ту,
до зради, лестощів, пихи́.
І совісті у них на йоту,
та асигнацій – лантухи!
Вартує ви́чинки овчинка
і родять груші на вербі,
але нехай говорять вчинки –
слова залиште при собі!

Аметистова квітка ночі
Розцвіла непомітно з туману.
Місяць виставив срібний носик,
Тільки з неба не сипалась манна.

Сива осінь блукала у снах,
Бо шукала дорогу до тебе.
Залишилась далеко весна,
І слова одинокі у тезах.

Хоч тремтячі зорі холодні,
Вірю я у розраду-світанок.
Щоб зігрілось студене ложе,
Ще станцюєм Гарделеве танго.

Іноді краще розмовляти з тобою крізь сильний дощ,
Біля рожевих колон при вході до книжкової крамниці
Подумки, я веду з тобою надуманий діалог
Уявляючи каріатидою із незмінно пустим обличчям.
Дощ заштриховує вулицю. Жінка з парасолькою у руці
Схожа на героїню полотен Алекса Колвілла,
Бачиш, її парасолька, так само як ветхий балкон
Здається тяжкою ношею в залюдненім місті самотніх.
Чи от: приземлене небо у свічадах калюжних вітрин
Зазирає у тебе, немов у злочинця з номером
Записаним: двадцять чотири шість нуль один, пам'ятаєш?
З довгого списку щасливих, але знедолених.
Так: два дні, безпросвітно шумить вересневий дощ,
Я покинув те місце натхненний твоїм мовчанням.
Зрештою, людина звикає і до озерних площ
Осінніх небес у які самовільно пірнає.

04.10.2024

Ця вродливиця русява,
Причепурена, мов пава,
Йде повільно, величаво,
По росою вкритих травах,
В босоніжках на підборах
Попри стебла, в’язкість, нори, –
І сьогодні, як і вчора,
До ріки ступа бадьоро.
Подолавши перешкоди,
Стала й дивиться у воду, –
В ній, бажанню на догоду,
Дівка бачить пишну вроду.
Поглядаю теж на неї
І себе питаю: Де я?..
Не прийшла із казки фея,
Чи з роману Дульцинея.
Чарівниця тонкостанна,
З личком гарним і рум’яним, –
Не уява, не омана,
А моя любов бажана.
21.04.25

Плаче квітень, плаче квітень,
Гинуть українські діти,
Дощові краплини-сльози
Все стікають по листочках
І берізок, і вербичок,
Мов би по дитячих личках.

По траві також побігли.
Скільки ж бо осиротілих
Діточок у краї нашім
"Завдяки" проклятій раші.
Але мати-Україна
У біді їх не покине.

Потурбується про діток,
Дасть усе їм необхідне,
У добрі щоби зростали,
Справжніми людьми щоб стали
Та любили Україну,
Як матусю свою рідну.
Сонце Перемоги зійде -
Усміхатиметься квітень.

2024 р.