У розбитому домі зимно як.
Холод сковує ланцюгами.
Мати стерпить. А як же синові,
Що тримає плечима браму?

Ту важкезну, що розмежовує
Волю мрій і кайдани скрепів,
На мільйони розтиражованих
Для совкового ширпотребу.

Брама плечі згинає. Тяжко як!
І чи встояти духом стане?
Десь в холодному домі пташкою
Мати щулиться, свічка тане.

Та любові дива незвідані,
Нездоланна у вірі сила,
І немає між ними відстані -
Мати плечі тримає сину.

Дзвінок дверний чи телефонний,
Як соловейко невгомонний,
Не заспокоїться ніяк?..
Бринить прискорено та дзвінко,
Немов за спів свій жде оцінки,
Або вагоміших відзнак.
У напівсонній тиші дому,
Себе звільняючи від втоми,
Прямую я туди скоріш,
Звідкіль ця музика лунає
Отак, що очі розтуляю,
Не в змозі мрійно спати більш.
У коридорі чую й бачу,
Що телефон мій нетерпляче
Утворює протяжний звук
І, світячись яскравим світлом,
Вібрує клично і привітно
Благає втрапити до рук.
– Алло! – звертаюсь до особи,
Яка щоденно робить спроби
Пігулки всучити мені
Від очевидного старіння
І втрати давнього уміння
Розпізнавати позивні…
16.12.24

І.
Ніч, і тиша та, що дана навік.
Дощ, а, може, то падає сніг.
Все одно, хоч надія примарна сама,
Вдалині бачу місто, якого нема.

ІІ.
Де притулок свій спраглий віднайде.
Де тепло подій подарує день.
Кожну мить, сподіваючись, що недарма,
Я іду у те місто, якого нема.

Приспів:

Там, тільки там горить вогонь,
Тепло долонь, слова без фальші.
Крок залишився та його
Одне життя коротше завше.

ІІІ.
Відповідь хто дасть, далечінь яка?
Доля поміж тим схована в роках.
Може там, де майбутнє ховає пітьма.
Відшукаю те місто, якого нема.
Я знайду, тебе, місто, якого нема.

25-30 листопада 24 року.

Перегорнув чужу сторінку
Своя не краща, в кілька слів
Згадалась притча та, про жінку
Я б недодумався, посмів
Згорнути все це ще до читки…
Замовить піцу на обід
А перешить — забракло нитки
Навряд чи змовиться сусід
Він краще встрілить, чи знеславить
Звикав, і сходило із рук…
Ну що ж пора… ще трішки кави —
А опісля вже в ноутбук…
24.11.2024.

Аеробічний стук сердець у ритмі...
Не чув глухий перон у шумі.
І постаті завмерли сталактитом
Байдужі до усього тлуму.

Це він із нею мовчки там прощались,
Пастель обіймів, більш нічого.
Від дотику посипались коралі.
В очах відбилася тривога.

Не знали ще, закохані не знали...
Відходив швидко потяг долі.
Перон застиг в коралях на вокзалі,
Холонув у німій юдолі.

По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А то ковзають коні,
Сани все ще на місці,
Безнадією сповнений,
Нарікаю на клімат».

У обносках і з драними свитками,
Не сама біда ходить, а з дітками.
Дітки злиднями ті називаються
І, коли вже до кого чіпляються,
То, хоч буде який він багатий,
Жебраком буде змушений стати.
Злидні – діточки Долі лихої,
Як наплодить вона їх з лихвою
Та розпустить по білому світу,
Всім недолю несуть лихі діти.
Заведуться у когось у хаті,
Попід піччю сидять напохваті
І добро все потроху зживають.
І спасіння від того немає.
Хоча, ні… Якось чуть довелося,
Як їх здихатись все ж удалося.
У селі жили, кажуть, два брата.
Один бідний був, другий – багатий.
Справляв якось багач іменини.
Ну, а бідний спромігся єдино
Лише риби в ріці наловити,
Поніс братові, щоб пособити
Для гостей на столи накривати.
Лиш подяки діждався від брата.
«Краще б, - дума, - у себе залишив».
Бо ж у нього з хазяйства – лиш миші.
Йде зажурений зовсім додому.
Тут дідусь зустрічається йому.
- Чом сумуєш? – у його питає.
- Скоро Лихо мене доконає.
Так насіло – час «Пробі!» кричати.
- А не хочеш те Лихо продати?-
І капшук дістає із грошима.
Звісно, сталася згода між ними.
Став відтоді бідак поживати.
На ті гроші купив нову хату,
А стару на замок та й покинув…
Та якось йому й каже дружина:
- Знаєш, мабуть не добре зробили,
Ми, що жорна в старій залишили.
Може, підеш їх звідти забрати?
І пішов чоловік в стару хату.
Ледь дійшов, звідти голос долинув:
- Збагатів, бач, а нас тут покинув!
- А хто ви? – чоловік їх питає.
- Твої злидні! – звідтіль долітає.-
Візьми нас, чоловіче з собою?!
- Добре. – їх чоловік заспокоїв, -
Заберу. Тільки прошу, при тому,
Занесіть мені жорна додому.
Злидні дуже від того зраділи,
Тут же жорна гуртом підхопили
Та й несуть. Чоловік трохи ззаду,
Мов командує дивним парадом.
Дійшли річки, на міст піднялися,
Чоловік раптом, мов похопився,
Штурхонув злидні, ті й повалились,
Разом з жорнами і потопились.
Чоловік же додому вернувся
Радий, що, врешті, злиднів позбувся.

Сонце зиркнуло востаннє
Й відвело вбік світлий зір, –
Ранні сутінки смеркання
Оточили щільно двір.
Впало місяця проміння
На померклий свіжий сніг, –
Поповзли довгасті тіні
Через східці на поріг.
Щоб вночі не промерзати
На морозі, наче лід, –
Тіні ломляться у хату
За хазяїном услід…
15.12.24

Злетіло листя із дерев
Це не горобчики вам друзі…
Почулось любоньке пся крев
І це задовго до контузій…
Качок й без морфію качок
Своя причина, своя зала…
Злетіло листя — від чуток
Але для Осені замало…
Злетіло, Боженько, нехай
Ще завітрить, завітруганить
Про холоди, що йдуть, подбай
І настрій, збоченець, відстане…
24.11.2024.***

Хай іде в небуття темна туга,
Щоб її навіть близько не знав!
Я пишаюсь: є в мене три друга:
В'ячеслав, Ярослав, Станіслав.

Вільні форми, балади, сонети...
Надихають у сяйві заграв
Самобутні та щирі поети -
Ярослав, Станіслав, В'ячеслав.

Не піддавшися хибній спокусі
Розчинитись в буденності справ,
Пишуть совістю вірш мої друзі -
Станіслав, В'ячеслав, Ярослав.

Увійшовши в зимову октаву,
Це присвячення я написав
У промінні потрійної СЛАВи...
ЯроСЛАВ, В'ячеСЛАВ, СтаніСЛАВ!

***
А де-не-де тузи і королі
на логіку не витрачають часу
як москалі
кривавої землі,
аби тікати босими з Донбасу.

***
А вороги у владі там і тут
однакові у всьому між собою
і поки править шут,
не їм капут,
а воякам, каліченим війною.

***
А у поган є залишки ума
і кожна твар собі готує сидір,
а там... тюрма,
Сибір і Колима
лукавому й скаженому на вибір.

***
А на війні – не мед і дьогтю ложка
давно уже не зайвою була,
тому потрошку
гамівну сорочку
Європа одягає на пуйла.

***
А у Європі всюди є кацапи
та, певно, що й Америка така,
де біля рампи
осяйного Трампа
замаячіли бюсти єрмака.

***
А в буйних ані сорому, ні стиду,
що їх не зачиняють на замок...
іде корида
і до суїциду
один лише необережний крок.

Витяги
А ми багаті думкою одною –
апокаліпсис буде у кінці,
коли у дурня бомба у руці...
але чумою
є отці-ізгої
або недорозвинені людці.

12/24

Нерозгадані сни поміж пройдених літ
Затоптались було як завжди, хіба грішно?
Тратив сили на те, щоб ожив живопліт
А із рингу на ринг поспішав, хіба смішно?
І скорочува шлях на теренах доріг
Перекури то так… не заради забави
Ось і нині один поміж снами приліг
І смішити гріхи сміхотворні позбавивсь…
24.11.2024.

В садочку навесні
В дрімотнім напівсні,
Забувши лиха всі на світі,
Муха гойдалася на квітці.
Прокинулась і Бджолу бачить
І почала комасі дорікати:
Ну як тобі не лінь
Трудитись день при дні.
Я б на твоєму місці
Давно вже б захиріла, звісно.
Скажу тобі як напуття:
Не по мені твоє життя.
А от у мене тільки й справи
Аби щодня гостину справить.
Для мене справжнє діло –
Крутитись на бенкетах чи весіллі.

В тих жахіттях, де мужність та сила квітує,
Дружба сталева та вірна кується.
Смерть разом з нами тим шляхом крокує,
Знову друг мій з дороги вже не повернеться.

Прощавай же мій брате, твоя служба скінчилась,
Інший шлях ти обрав, там де мир є і тиша.
По обличчю моєму сьоза тихо скотилась,
Стримую плач та від того лиш гірше.

На моїй батьківщині слід лишив героїчний,
Я вклоняюсь, я вдячний, люблю і пишаюсь.
За вірність, за доблесть, за гумор цинічний,
Що служити з тобою мав честь я втішаюсь.

Що ж, бувай же, мій друже, вже повезли додому,
В Україні на завжди героєм лишився.
Я дивлюся у слід свому другу рудому.
Та й досі дивуюсь, як ти тут опинився.

2023

Анатолію К...

До побачення, мій друже,
Вже опісля холодів,
Бо від них я занедужав
Так, що нині бракне слів.
Може, стрінемося в квітні
Несподівано на мить
Там, де сад уже розквітне
І травичка заблищить.
А коли нам щось завадить
Пострічатись навесні,
Безсумнівно буду радий
Нашій стрічі в літні дні.
А якщо й тоді не вдасться
Нам гайнути до Десни,
То настане, певно, щастя
Переткнутись восени.
В жовтні часу буде більше,
Дням сльотавим завдяки, –
Щоб тобі почути вірші,
А мені – якісь казки.
Рік мине і без затримки
Я звідсіль, а ти – звідтам
Планувати станем взимку:
Де й коли зустрітись нам…
14.12.24

Тринадцяте, ще й п'ятниця!
Давайте домовлятися
Скоріше про припинення вогню!
Ми - за епоху милості,
Вже від війни втомилися,
З фігнею ми римуємо фігню.

Тринадцяте, ще й п'ятниця!
Не знаємо, що станеться,
На скільки ще затягнеться війна.
Поводитися людяно
Попросимо ми путіна,
Коли "шахед" побачимо з вікна.

Повірте в перемовини,
У чергову хріновину,
Забудьте "байрактар" і "джавелін"!
Залякані, приборкані,
Складемо оду орбану,
І радо посміхнеться кім чен ин.

"Страждання напророчені,
Бо миру ми не хочемо!" -
Живуть, не помічають буревій
Самотні та одружені,
Дурненькі та притрушені
У світі пришелепкуватих мрій.

Країна під тортурами,
На цвинтарях зажурених
Зростає кількість наших прапорів.
Яке це має значення?
Злочинців ми пробачимо,
Відпустимо усіх ґвалтівників.

"Вже стільки днів прогаяно!
До дружби закликаємо!"
А як же хлопець з фронту, інвалід?
"Настане мир до п'ятниці!" -
Хронічно сподівається
Завжди найо... обманутий "нарід".

Саме в цей час
радість для нас:
Бог дав Його –
Сина Свого!

Саме в цю мить
пісня дзвенить:
чисте срібло –
Христа Різдво!

Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!

Зоря встає
всім, хто тут є:
небо дає
Сяйво Своє.

Розум і хист –
сіл цвіт і міст:
радощів зміст –
скінчився піст.

Так кожен раз
свято у нас:
море прикрас,
зараз якраз!

Для всіх родин
дзвоник один –
Вість несе він:
Роджений Син!

Весело там
сестрам, братам –
до них привів
звук добрих слів.

Радість і сміх
серед усіх –
їм допоміг
з неба ще й сніг.

Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь Христос!
Дзинь – дзинь – дзилинь…
дзинь – дзинь – дзилинь…

13.12.2024р. Чернігов

Ходитиму по снах твоїх, не проти?
І братиму обох на абордаж…
Якщо комусь цікаво, поруч всоте
Не будемо чіплятись до пропаж,
Котрі мене звели до цього кроку
Супроти моїх бачень призвели…
Дозволь вже привітати з Новим роком
Якби не я, то хто б розвеселив?
Тебе таку цікаву до мізинця…
Тебе таку усміхнену… Між тим
Дивись, щоб не завадили чужинці
Й не зіпсували сповідь-наратив…
24.11.2024.

Передгроззя ночі дивиться зухвало.
Передвістям бурі хмара напливе.
Висне понад людством, як свинець, примара,
Що ковтнути хоче світле і живе.

Передбачень папки запилились прахом
І вже стали шаром в пам'яті віків.
Передгроззя брови супить лютим страхом,
Щоб пролить на землю сірчаний потік.

Передбачень коди формулами стали,
Що підвладні тільки віщим небесам.
Передгроззя стане в піднебінні сталлю,
Аби дати волю праведним словам.

28 квітня 2021

Спливає водою тут сонце пожовклим мазком.
Покосився фронтон із розеткою на тимпані,
І світло лягає пергаментом крізь вікно,
На дощату підлогу, до ніжки старого дивану.
Незворушна долина, як мертва, чи сонна, і лиш,
На поливаних хмарах розписаних перламутром,
Бовваніє тонесенька лінія вигнутих крил,
І час оживає в тих порухах, невідчутно.
Оминає фронтон. Тінь сковзає по фризу. День.
Живиці із соком вбирають осколки сонця.
І з гілки, стрибаючи, білка на ветхий пень,
Сполохує хрустом затишшя твого безголосся.

12.08.2020

У полум'ї зітканий світ,
Де війна свій хорор підносить.
Шепочуть кулі відчаєм пісню,
Сльози кров'ю змивають втому.
Сором в серці за незроблене квітне,
Завернувшись у пелену горя.
Споглядаєш в очі змучЕні,
За покоєм вдихаєш пору.
Несе вітер печальні звуки,
А марш смерті неначе грайливий.
Миру пісня у мріях жива ще,
Лунає в скронях забита війною.
Та настане день, коли світ знов.
Свої рани зцілить теплотою.
І в серцях той сором розтане,
Лиш любов залишиться з нами.
Мир сплетений із покаяння,
Нас за обрієм мрій чекає.

Дай нам Боже віру у спокій.
Дай нам Боже на мир надію.

2023

Сніг кружеляє – і липнуть до скла
Наскрізь промерзлі сніжинки зірчаті, –
Хату окутує біла імла,
Тиша приємна панує в кімнаті.
Радує взимку затишне житло,
Наче в дитинстві матусина пісня, –
Від радіатора плине тепло
Прямо на тілом розгойдане крісло.
Як у колисці, гойдатися в нім
Я полюбив, усвідомивши з віком,
Що не боюся в скрипучому зим –
Всіх негараздів за шибами вікон.
13.12.24

У інший світ загроза відійти
Нависла над тобою остогидла.
Бо знову тяжкохвора стала ти,
І вже не дзвонить залицяльне бидло.

А деякі артисти-блядуни --
Забудуть скоро, як тебе і звати.
На інших перекинулись вони --
Зазнайки нарцисичні і пихаті.

Ну а найкращі подруги, авжеж --
Цікаво їм з тим світом спілкуватись --
Ждуть, не діждуться, поки ти помреш...
Й красою не затьмариш більше, клята.

І люблять, і ненавидять тебе,
Хоч не признаються у тім ніколи.
І тільки небо, небо голубе --
Все бачить, од видінь тих сивочоле.

Кохана, дай же руку, і ходім.
Нехай нам стрінеться ота, з косою...
Ти знай, на цьому світі і на тім
Я хочу бути назавжди з тобою!

13 грудня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Така невизначеність... У пустелі
Стоїш, відкритий нищівним вітрам.
В божественний і неземній постелі
Не відпочинеш, вирвавшись із брам.

О як же вибрати стійку дорогу?
Як визначитись серед міражів?
І як окреслиш силуети строгі
В імлі, де не побачиш вітражів?

Не хочу я іти на компроміси
І обирати шлях у нікуди.
Інакше доля на сучку повісить
Знамення, що є вісником біди.

Невизначеність, що ковтає люто
Енергію від потайних річок,
Дерева перетворює на пута,
Отруюючи вічності струмок.

14 квітня 2021

На зиму влада й так вже дров нам наламала,
а нам все мало, мало, мало, мало.

2024

- Скажи, бабусю, чому москалі
Постійно пруть до нашої землі?
Чому вони до нас нахабно пхають,
Приходять, нищать все і убивають?
У них же он – землі і так багато.
Є їм де жити, є де працювати?
Чому сусіди нам такі попали,
Щоб нам спокійно жити не давали?
- Було то все тому багато літ,
Коли Господь творив наш гарний світ.
Створив людей, аби вони плодились
І по землі безмежній розселились.
І рід людський поволі розплодився
Та по усьому світу розселився.
З’явилися роди і племена.
Але проблема виникла одна.
Не знали люди, де постійно жити
І по землі продовжили бродити.
Коли десь на дорозі зустрічались,
То за сокири і списи хапались.
І на землі робилось неспокійно,
То там, то там розпочинались війни.
Один одного люди убивали,
Неначе справи іншої не мали.
Отож Господь рішив всіх помирити
І визначити – де хто має жити.
Тож скликав Він і племена, й роди
Для тої справи Божої сюди.
Бо ця земля благословення мала,
Її вже наші предки заселяли.
Отож зібрались навкруг Бога люди,
Аби дізнатись, як то далі буде.
Сказав Господь: - Щоб втихомирить зло.
Щоб війн поменше на землі було,
Я кожному з родів по серцю дам.
І оте серце необхідно вам
Серед землі отої заховати,
Де вам тепер прийдеться проживати.
А місце те благословенне буде,
Де перед цим ви зупинялись, люди.
Як матимете серце, повертайте
І там надійно серце заховайте.
Тож відтепер земля та ваша буде
І буде вас підтримувати, люди!
Тепер підходьте, буду я вручати
І можете додому повертати.
Підходити до Нього люди стали,
Велике серце в свої руки брали
Та йшли собі у ті краї єдині,
Що мали стати їм за батьківщину.
Та ось, немов якісь пупи землі,
Припхалися до Бога й москалі.
Прийшли вже п’ְяні, поміж люду пхають
Та вголос всіх навколо матюкають.
Господь лиш мовчки на все те поглянув,
Не став казати, як то все погано.
Дав і їм серце, хай в своєму краї
Серед боліт спокійно проживають.
Та ж москалі не будуть москалі.
Тож до своєї не пішли землі.,
А відійшли за пагорби й усілись,
Здобуток «приливати» заходились.
Отак три тижні, мабуть, просиділи,
Смоктали бражку, землю засмерділи.
Кудись те серце кинули по п’яні.
Чи утопили в морі-океані?
Чи десь, можливо в землю закопали,
Боялися, аби його не вкрали?
Бо ж кожен дума завжди про другого,
Які думки й бажання у самого.
Уже давно всі люди розійшлися,
Вони ж вже до «всирачки» допилися.
Аж поки предки наші їх уздріли,
Та копняками всіх нагородили.
Кричали ті: - Ви серце наше вкрали!
А ті їх копняками проводжали
Аж до боліт, де ті і мали жити.
Аби вони не виповзали звідти.
Сиділи москалі в тих болотах,
Смоктали бражку довгії літа.
Плодилися у землях тих смердючих.
А їх же заздрість всю дорогу мучить,
Що люди десь живуть собі спокійно,
Працюють і забулися про війни.
Набридло москалям отак сидіти,
Тож до сусідів узялись ходити.
Прийдуть, людей по-п’яні убивають,
Усе навколо спалюють, ламають.
Знаходять серце, що ті заховали.
І москалі мерщій його хапали,
В свої ховати несли болота
І логіка того була проста:
Народ підтримку утрачав землі
І всі ставали також москалі.
Як москалі сил більше набирали,
Вони тоді у наші землі пхали.
Кричали, що ми серце їхнє вкрали.
Хоч не про нього зовсім вони дбали.
Шукали серце нашого народу,
Щоб в москалів перетворити згодом.
Як то вони із іншими робили,
Племен, народів стільки погубили.
Та предки наші клятих відбивали
І серце ще надійніше ховали.
Поки те серце б’ється в цій землі,
Не здатні нас здолати москалі.
Були часи у нашого народу,
Коли не стало поміж нами згоди
І москалі підступністю взяли,
Здавалось, підкорити нас змогли.
На нас ярмо москальське начепили,
Молодшим братом нас проголосили.
Та поміж нами зрадників знайшли,
Які у тому їм допомогли.
Віки ярмо носила Україна.
А москалі ж старалися єдино
Народу серце нашого знайти,
Щоб до боліт смердючих віднести.
Всю Україну кляті перерили,
Народу стільки нашого згубили,
Та наші предки серце так сховали,
Що москалі дарма лише копали.
А час прийшов, народ ярмо те скинув
І знову вільна стала Україна.
А москалям те страшно коле очі,
Вони скорити нас і досі хочуть.
Та, поки серце б’ється разом з нами,
Ніколи нам не стати москалями.

З-під віїв сині визирали заметілі,
Сплітав очима ниті макраме буття.
Навпроти інші сірі очі захмеліли,
І гупало м*ячем живе сердцебиття.

У задумі в кутку мовчало піаніно.
Невже акорд прорізався? Який пасаж!
Торкнула заметіль оголені коліна,
Тремтіло тіло - розум охопив мандраж.

Хоч клавіші життя портьєрою прикриті,
Дуетом лине алегро в такті звуків.
І губ предивний свіжий дотик соковитий
Цілує серцем жіночі ніжні руки.

І пощастило і полонило
Тільки чомусь ненадовго
Вкрилося пилом дощиком змило
Не зрозуміло від кого
Всі оті спаси, ті прибамбаси
Питання одне: а навіщо
Красень є красень шматочок той ласий
Не втішно?
23.11.2024.

Вила встромлюються в сіно, –
І в дзвінкій зимовій тиші
Починає шарудіння
Та гучне пищання миша.
Цей гризун узяв за звичку
Не чекати на прогнози,
А в просушеній травичці
Мати сховок од морозів.
Раз худобі у ясельця
Вкрай потрібна конюшина,
То й горобчика кубельце
Зруйнував я також нині.
І хоча від мого вчинку
В стайні коням сито стане, –
Жаль пташинку і тваринку,
Бо стоїть морозний ранок
Від повітки запах лугу
Розливається в повітрі
І живе вчуває тугу
За сухим та теплим літком.
12.12.24

 
Кров на вулицях сягає щиколоток (за нею)
Кров на вулицях сягає колін (за нею)
Кров на вулицях у Чікаґо-сіті (за нею)
Крові все більше, як не поверни
Геть, на самому світанку
проїхавши & сонця світ
в локонах її
 
Кров на вулицях струмки невеселі (за нею)
Кров на вулицях по стегна аж (за нею)
Струменіє червінь до ніг цього міста (за нею)
Жінки в голосінні червоно-струмистім
Вона мчить геть & тане сонця світ
в локонах її
 
Індіанці конають гайвеєм досвітнім
Духів юрма й дитячий крихкий розсуд-лід
 
Вулична кров, через місто Нью Гейвен
В плямах і стріхи, і пальми Венеції
В нашім коханні нестерпного літа
Кривавий схід, фантастичний Ел Ей
Кров, зойк у мозку, ось пальці їй ріжуть
В пологах, з кров’ю, родиться нація
Кров, ця троянда містичних об’єднань
 
Кров на вулицях сягає щиколоток
Кров на вулицях сягає колін
Кров на вулицях у Чікаґо-сіті
Крові все більше, як не поверни
 
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
 
смутком недільним, якось
я кохану стрів
вгледіла & казала
ось мій єдиний
зо всіх на світі –
так я зустрів її
 
вона мене чекає в ніжний час
для неї я
прийшов у світ
її зустріть
 
вона мене чекає в ніжний час
для неї я
прийшов у світ
її зустріть
 
 
 
 
 
 
 
 

туману невиразний погляд
й присутність неба
й крапель спів
завмер, вслухаючись, світогляд
у рух глибинних голосів
й часу нема
нема нічого
окрім неясних відчуттів
ще не вродилось перше слово –
основа всіх наступних слів
лише неясність і вразливість
охоплений сум’яттям стан,
який вдивляється в можливість,
що проступає крізь туман

09.12.24

Залистопадало дощами
Заснігопадало вітрами
Не дивуватимося з вами
У нас свої сучасні драми…
Одна із них — нічні сирени
Перерождаються всякденно
І проникають в наші вени
Без зайвих видумок натхненно…
23.11.2024.

Хоч одягай нове пальто,
Хоч десь іди в плащі старенькім, –
Не окликає вже ніхто
Ані здаля, ані зблизенька.
Я сам, було, зривавсь на крик,
Уздрівши радісно знайомих,
Але чомусь вони в мій бік
І не дивилися потому.
Лише дівчисько те одне,
Що для усіх дивакувате, –
Вітає приязно мене
І просить вірші прочитати.
11.12.24

Почну можливо із кінця
Мені зручніше, до вподоби
Після звернуся до Тільця
Як до поважної особи…
Ну чим порадуєш дружбан,
Тобі у Травні не затісно?
А що сади цвітуть між ран,
Ти посміхатимеся… Звісно
Тобі то що, ти ж Травень Трав
Зазеленіють і посохнуть…
Я вибачаюсь… Боже збав,
Не я…
То соловейко тьохнув
23.11.2024.

Врятуй від болю, янголе зимовий!
Вдихни життя нове у сутність рим!
Не дай забути добру колискову!
Врятуй від болю, янголе зимовий!

Я вірю кожному твоєму слову,
Занурений у холод білих зим.
Врятуй від болю, янголе зимовий!
Вдихни життя нове у сутність рим!

Я викраду твою душу,
Я викраду твоє тіло –
Ніжне, як стигла груша,
Беребоску палахкотілу.
І серце твоє — що манго —
Солодке і полохливе,
Що соком тече помаранчевим,
По темних галузках-жилах.
Я розкрию маніжні губи
Й перлину вкладу до мушлі.
Я викраду білі клуби,
Я викраду твою душу.
Я сонцесплетіння вип'ю
Над в'юнкоожинним лоном,
До зойку, нічного схлипу,
Набравши суничне гроно
В долоні, в свої долоні.
І наче поспілу сливу,
Вагітну плодами, струшу,
Й залишу тебе щасливу,
І викраду твою душу.

16.10.2021

Ця гонитва за раєм даремна,
Обрус совісті в цятках-гріхах.
Подивився у душу - там темно,
Аж до неба й за обрій пиха.

О, мій Господе! Батечко! Де я?
Навіть друзі - й ті шепчуть "Помри!"...
Бог німує. Молитва прощення
Загубилась в хурделиці мрій.

Після себе лишаю лиш вірші
Й пару крапель вологи з очей.
Осипається золотом тиша,
Ангел плаче за лівим плечем.

10.12.2024р.

Я на вигляд розбишака
Ти — голубка соромлива…
Я — пальне розлите з бака
Ти — квітуча рання слива…

Я на вигляд крутотвертий
Ти — небесна громовиця
Я — адреса безконвертна
Ти — пухнаста рижа киця…

Я на вигляд гоноровий
Ти — славетна до нестями…
Я як той електроровер
Ти — очікуваний АМЕАН…

Я на вигляд протилежний
Ти — нечитана сторінка…
Щоби ти там … незалежно —
Ти — найкраща в світі Жінка!!!
21.11.2024.

Життя складне. У лоба жінка гепа
І не дає ковтати "самжене".
Пасти котів нестерпно. Але треба,
Інакше мавка з хати прожене.

Тому й пасу по льоду, ледь твердому,
Неначе лоботряс чи юний шкет.
Вони ж нявчать і просяться додому
Під теплу ковдру та ворсистий плед.

І ви пасіть! Не уникайте праці!
Аби була щаслива комиза!
Є безліч інтересних варіацій
Як догодить жоні. Придумай сам.

Я хлоп упертий, не якась нездара,
Хоч важко пасти та терплю, мовчу.
Нарешті всьо. Ухоркалась отара,
Додому їх за шворку волочу.

10.12.2024р.

Називаємо душею
Те повітряно-прозоре,
Що струмує над землею
І невидиме для зору.
Потаємне, неслухняне
Проявляється охоче,
Раз улещує і ранить,
Осоромлює й пророче.
Під дощами не розмокне
І на сонці не згоряє, –
Висне, наче меч дамоклів,
Над людським життям безкраїм.
Стугонить вгорі, як серце
В теплих грудях на припоні,
Та ніколи не здається
Смерті з нею в перегонах.
10.12.24

Сповідь сповідь тільки сповідь
А все інше людський страх
Що веде нас при нагоді
По надуманих стежках…
Буде буде буде воля
Магістралі і поміст
І однакова недоля,
Якщо ви не пацифіст…
Сповідь сповідь тільки сповідь
Манить в ніч на іподром
Будьте, людоньки, здорові
Геть усі, не аби хто!..
18-19.11.2024.

Коли я поглядом буравлю
Не скаламучений затон,
То видається схожим равлик
На потонулий грамофон.
Блищить на сонці жовтий розтруб
Тому незрушно вже давно,
Що закоцюблий од сну хвостик
Уперся якорем у дно.
09.12.24

Хоч кілька

Без тебе сонце блідло, я скучала дуже,
Як у саду осіннім одинока ружа.

Не помічала навіть, що ж було навколо.
І день дрімав, і ніч тягнулась досить кволо.

Думки, немов тягар. Каміння твердість, сила
Здавалося повітря свіже перекрило.

І де ж ти, друже? Що з тобою? Може, хворий?
Немає вісточки, нема. Хвилююсь морем.

А світ - пустеля, маревом сухим повитий.
Мені тривожно на душі і сумовито...

...Аж раптом - SMS - і все ураз змінилось:
З*явилась у троянди знову ніжна сила.

Усмішка мила на обличчі. Щастя стільки!
Бо кожній жінці треба ж теплих слів, хоч кілька.

Ходитиму небом — зустрінь.
Відкриєш очі, пізнаєш.
І будуть сльози — хмарна тінь —
Це все що маєм…

Зупинились після всього…
Ой не плач вже… Не спіши ти
Я ж до тебе як до Бога…
Каюсь, що грішив…
18.11.2024.

Кому і як, коли і скільки
Це щось нове дізнаюсь взимку
Як тільки но розбуджу скрипку
Для суперечки, не для бійки…
Деталі випхнемо в мережі
Переконання, що дрібниці,
Склюють горобчики й синиці
Коли залишимо одежі…
Кому і як, коли і скільки
Питання зайві переспіли
А після струн одінем стріли
Замовив спокій до горілки…
18.11.2024.

Сльота думок, сльота людського духу.
В багнюці перемішано усе.
Порушення в природі ритму й слуху
Розлами невідступні принесе.

В сльоті змішалися людські надії,
І збляклі, збанкрутілі прапори,
І вижовклі у забутті події
Фальшивої, продажної пори.

Сльота змішала праведне і грішне,
Знецінене і справді дороге.
І падає у пам'ять сніг торішній
На спогади про тлінне і земне.

Сльота поглине пристрасті з жагою,
Охолодивши первісний порив,
І разом з невідступною зимою
Змішає з кров'ю те, що ти створив.

17 березня 2021

Хлопці на толоці грали у футбол.
І Василька також грати запросили.
За м’ячем по полю він ганяв щосили,
Хоча й не спромігся ще забити гол.
Ще й перечепився і на землю впав.
А там залізяка із землі стирчала.
Вона йому руку до крові зідрала.
Тож він до бабусі чимскоріш помчав.
Вона похитала головою тільки
Та промила рану, а тоді пішла,
Жмут біленьких ниток з шафи принесла,
Бинтом обмотала разів, мабуть, кілька.
Той тампон приклала до рани йому
І тугенько рану ту перев’язала.
Посидіти вдома трохи наказала.
А йому сидіти сумно одному.
Бабуся на кухні поралася саме.
Обід готувала. Він туди й побрів.
На стілець низенький у куточку сів:
- Хочу посидіти отут, - каже, - з вами.
А скажіть, бабусю, що то за нитки,
Які ви до рани моєї приклали?
- То щоб твоя рана швидше заживала –
То сушений сфагнум, тобто, мох такий.
- Мох? – Василько дуже здивувався з того,-
Де ви його взяли? – Та ж на болотах.
Він там товстим шаром здавана пророста.
- А я про той сфагнум і не чув нічого!
- Е-е, та люди здавна користались ним.
Ще далекі предки до ран прикладали,
Бо його цілющі властивості знали.
Та він є корисним і не тільки тим.
Чув про торф? Він з моху цього й виникає.
Бо ж той мох віками в болотах росте.
Хоч нема коріння він свого, проте
Все з води й повітря собі споживає.
Тягнеться угору, а низ відмира
Та на дно болота весь час осідає.
Тож із того саме торф і виникає.
Така от природи віковічна гра.
- Ну, про торф у школі дещо ми учили,
Що він непогано у печах горить.
А що ще із мохом можна тим робить?
- Його під худобу у хлівах стелили.
Хати утепляли – гріє добре він.
Можна ним щілини в стінах затикати.
Холод він не буде в хату пропускати.
Але він у хаті не лише для стін.
Бачиш, он на вікнах у горщиках квіти.
Щоб здорові й гарні квіточки росли,
В грунт отого моху також додали…
- Звідкіля ж узявся отой мох на світі?
Ти ж легенд багато знаєш. І мені
Скільки уже різних переповідала.
- Колись я у тітки у гостях бувала.
Їздили із дідом раз на вихідні.
Там оцю легенду давню я й почула.
Було то в далекі темнії віки.
У лісах побіля Прип’яті-ріки
Село одне древнє невелике було.
Десь князі нещадно бились за столи.
Десь зі степу дикі половці ходили.
Та не було людям ніякого діла,
Вони по-старому досі ще жили.
Землю обробляли, звіра полювали
Та ловили рибу в заводях ріки.
Часом долітали до села чутки,
Як там між собою князі воювали.
А якось прибився до села чужий.
Звідки він узявся, то ніхто не знає.
Бо ж він по чудному ще і розмовляє,
Спробуй його дивну мову зрозумій.
До села прибився та не залишився.
Чи цурався чомусь жити між людей?
Чи боявсь, що помста йому слідом йде?
В глушині у лісі сам і поселився.
Якусь просту хижку собі збудував.
Жив там самотою. Полював на звіра
Чи рибалив, може – риби ж бо без міри.
Аби не лінився. У селі бував,
Як хотів на хутро виміняти хліба.
Прийшов якось влітку з торбою в село,
Бо вже, мабуть, хліба в нього не було.
Приніс обміняти свіженької риби.
А у крайній хаті сталася біда.
Хлопчик ненароком руку собі зранив.
Мати закриває рану ту старанно.
Кров тече невпинно, дитина бліда…
А спинить не може. Що його й робити?
А тут чоловік той якраз на поріг.
Кинув свою торбу, до дитя підбіг,
Схопив його руку, став щось шепотіти.
Кров і зупинилась, наче й не текла.
Мати уже гостю хліба не жаліла.
Навіть, брати рибу в нього не хотіла.
Та він мовчки глянув і усе ж взяла.
З того часу люди, як біда траплялась,
Чи якась хвороба, то ішли у ліс.
Кожен під пахвою «дяку» йому ніс,
Бо ж на його вміння усі сподівались.
Нікому чужинець той не відмовляв.
Коли було треба, ішов серед ночі
І за лікування брався він охоче –
Зцілював хвороби, рани заживляв.
Але якось влітку трапилась біда.
Він подався лісом, щоб трави збирати.
Вийшов на узлісся і побачив раптом,
Як чужинська суне чимала орда.
Кинулись до нього, миттю ухопили,
Стали вимагати показати шлях.
Видно, заблукали у густих лісах,
На дорогу биту вибратись хотіли.
Шаблями лякали, зусібіч товкли,
Щоб його примусить шлях той показати.
Чи ж було із чого йому вибирати?
Кивнув головою і сказав: - Пішли!
Повів він орду ту від села подалі,
Через ліс дрімучий, через чагарі.
Сам він попереду на мотузці брів.
А за ним орда вся ота простувала.
Він ліси навколо, як п’ять пальців знав,
Бо ж ходив частенько звіра полювати.
Де лиш не вдалося йому побувати.
Тож дрімучим лісом впевнено ступав.
Ішли лісом довго, між дерев високих.
Скоро під ногами мочарі взялись.
Хан почав кричати. Чоловік спинивсь,
Лише подивився пильно на всі боки,
Каже: - Як хто хоче, може повертать? –
Та й махнув рукою, щоби зрозуміли.
Та куди вертати? Самі ж заблудили.
Тож мочарі далі мусили топтать.
Вибралися, врешті вони на галяву.
Ні дерев навколо нема, ні кущів.
Чоловік ходу тут свою зупинив,
Наче, вже закінчив отут свою справу.
Стала навкруг нього вся ота орда.
А земля під ними стала просідати,
Вода під ногами стала проступати.
Хтось від ляку кинувсь назад по слідах.
Та болото пащу роззявило вмить
І їх разом з кіньми втягувати стало.
Це ще більш ординців тепер налякало.
Хан до чоловіка. Ну, а той стоїть,
Руки склав на грудях і глядить зухвало.
Знає – смерть чекає. Та страху нема.
Хан свою шаблюку із піхов вийма.
Блиснула сталюка…й голова упала.
Чоловік загинув. Та і тій орді
Не вдалось з болота того врятуватись…
А в селі не знали, де ж міг подіватись
Їх відун, що завжди помагав в біді.
Та якось мисливці до боліт дістались
І рослину дивну вони там знайшли.
Мов пухкі горбочки кругом наросли.
Невисокі стебла густо піднімались.
Листя, наче списи купчилось вгорі.
Де було зелене, де червонувате.
Взяли того листя вони небагато.
А, оскільки літо було надворі,
То те листя швидко висохло й зробилось,
Наче білі нитки – до рани клади
І воно врятує тебе від біди.
Отож, його люди рвати заходились.
Та сушили вдома. Хтось помітив був,
Що навколо моху не росло нічого.
Пригадали зразу чужинця отого,
Що жив самотою та й кудись загув.
З ним і пов’язали ту рослину дивну,
Яка не тулилась до ції землі -
Коренів не мала вона взагалі.
Та допомагала у біді єдино.

***
А мир за території – облуда,
але на це готові... зокрема,
і лизоблюди,
з’їхавші із глузду,
і гонорове горе без ума.

***
А до непі́ду першого повільно
ще дійде не в окопі, то в рову,
що необхідно
тихо, добровільно
дорослим передати булаву.

***
А нам давали пенделя не раз
і не давали зайвого багато,
та прийде час
імпічменту і нас
попросять і без офісу у НАТО.

***
А менеджери опи ефективно
закопують бюджети у асфальт
і косять гривні,
наче буратіни,
які озолотилися стократ.

***
А наші, вибачайте, поросята,
яких іще очолює свиня,
і для ґаранта,
і для окупанта –
це дума, що опікує щеня.

***
А нікчема націю веде
по велінню диригента опи
та почуєте,
куди йдете,
підете галопом у Європу.

Апофеоз
А поки є нелегітимне зло
і неуки воюючого краю,
корупція, яка не убуває,
освоює бабло
як і було,
і є, і буде, і кінця немає.

Яскравим відблиском від мокрого асфальту
Летить у даль світило фонарів
Не зупиняючись на хвильку
І не сповільнюючи кроків
 
В тендітнім,  мокрому повітрі
Лиш чути кроки вдалині
Самотні звуки, ніби тіні
Що так манять у темноті
 
Твої губи повільними вдохами
Малюють на склові, що змерзло вночі
Засмучені образи, що немов хлинули
Із вулиці в скло, відпечатком на нім

Куди веде оця дорога?
Самотній відблиск фонарів?
Що зайчиком біжить у вічність
Й переливається в пітьмі
 
Сплітаючись із тіньми в танці
Під місячний компонемент
Під шорох впавшого листочку
Танцює вальс цей силует

Танцює вальс, повільно, все протяжно
Мов ми колись, було це так давно
Коли в коханні ми сплітались
Я бачив усмішку твою…. Це сон?

Згадав! Я бачив це вві сні!
Ми не кохались, я тебе не знаю
Я відчуваю серцем наш двобій
Двобій, який насправді я чекаю!

Двобій… невже я справді вже програв?
Програв, упав в смертельнім танці
Тобі до ніг, я каяття благав
Хоча ми досі не коханці.

Уже я ніколи, напевно, не зможу
На мить загубитись в юрбі перехожих,
Бо, мов за весільним святковим кортежем,
Повсюди за мною уважно хтось стежить,
І навіть у сховках колись потаємних
Хильнути небаченим – справа даремна.
Уже неможливо котрусь покохати,
Як це удавалось у класі десятім,
Коли до кісток пробирало морозом,
А я тупцював на промерзлій дорозі,
Чекаючи милу в притихлому місті
Без дружніх порад будь-яких пародистів…
08.12.24