Подруго моя золотокучера!
Стукаєш навіщо у вікно?
Вчинками немудрими засмучена,
Я живу немудро все одно.

Наче все роблю, як радять правила,
Душу очищаю до країв –
Гострим перцем доленька приправила
Всі шляхетні наміри мої.

Вкотре у гріхах покаюсь радо я,
Та хіба втечу колись від них?
Листя, мов роки, у вічність падає...
О, життя! Ти – осені двійник.

Підмете двірник опале листячко,
Чирк! – і все огорне білий дим…
Може, й спалах той, що серцем висічу,
Згасне, не розділений ні з ким…

В кудлатім диво - полум’ї троянд
Горять твої, кохана, очі.
І вечір тане швидко, мов кальян,
Лишивши нам шаленство ночі.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

Любові скерцо жде сердець дует.
Шепочем знов слова знайомі.
І кожен з нас вулкан чуттів, поет.
Щасливі ми не знаєм втоми.
ПРИСПІВ.
Салют зірок тобі! Цілунків шквал!
Мов сотні сонць, ота кохання мить!
ЛЮБЛЮ ТЕБЕ! Хай вічно ці слова
В глибінні неба ангел нам сурмить.

нічого страшного
що спокій помітив плече
це щастя в дорогу
авансом
пташиним
тече

у кут він
чи в двері
та кращого
вже не знайти
коли на папері
всі цяці
усі
як один

дивився
і мріяв
де око
там голос впаде
багато наміряв
оцей какаду
КаКаДе

розводив руками
мов кидався мужньо
на дзот
чи то з копняками
виходив здавати
народ

схопив мегафона
неначе півроку не пив
і той без пардону
припнувся на струм
до юрби

крив
мало не матом
і клявся
на чому стояв
царям
і царятам
путівку в Сибір
замовляв

юрба прапоріла
мов риба
що вже без ікри
і слинка летіла
усердно на чола
згори

слова
наче кулі
літали гоп-стопом чадним
а площа
як вулик
без даху
і лапа над ним

гуділа
ганьбила
і рвала повітря
на геть
топила
кадила
цабе
полоскала
на_ге

нічого страшного
що завтра
наступний стриптиз
і бавлянка в бога
примірка
корони
і риз

як поруч корито
фортуна
густіша за жовч
то є в чому ритись
і чим каламутити
кров

бодягу ділити
напитись понтів
на бігу
і владою ситим
за патли тягати
слугу

і так споконвіку
за віжки беруться вожді
а крихти
калікам
змітають зі столу
тоді

18 Вересня 2013

Ящик*.
Мій надійний ящик.
Дякую тобі.
Ящик.
Ще з дитинства... Ящик -
в радості й журбі.

Холод.
Небайдужий холод
розміром з юрби.
Солод
й одночасно голод -
задля боротьби.
Казка,
мерехтлива ласка -
порухом губи.
Маска.
Я живу. Будь ласка -
нібито й якби...
Серце
чи любов з відерце,
чи шалена гра.
Є це.
Добролюбов й Герцен* -
ніби із відра.
Ринок.
Тисячі зупинок.
Право і ціна.
Шинок.
Шлунок веб-"хатинок".
Світ і чужина.

Ящик.
Мій надійний ящик.
Дякую тобі.
Ящик.
Ще з дитинства. Ящик -
в радості й журбі!


19.09.2013

Повзе по лезу ночі лінь,
Ховає тінь свою під липи,
Вихлюпує бажання жити
В калюжу втомлених видінь.

Вповзає в осінь… Далечінь
Туманом до тривоги липне,
Тремке прощання ненаситне
Тче музику із голосінь,

У серці голосом холоне…
А невагомість сновидінь
Окутує і по воді
Веде крізь марево солоне.

Слонів рахує… Від і до.
Напевно завтра буде дощ.

18.09.13

життя протікає
тюрма
ні вліво ні вправо
нема
дороги для кроку
катма

на вулиці дощ
гуде
і тільки народу
німе
вишиваногарне
стадно
гука
ми вкраїнці
радо
бо пан їм дозволив
гамір
оце всенародний
саміт

на борщ не настачить
грошей
і бідності тиха
пошесть
з`їдає останню
совість
рахує свою
команду
ліниво повислих
панду

коли
прокинеться
люд
когорта новітніх
зануд
неначе
голодна рибина
не наша хіба провина

18.09.2013

Опухають руки, ноги,
бо – по кошику в руці,
а додому ще дороги -
кілометрів, може, сім.

У корзинах і не вата,
і не пух – лише гриби.
Важелезні, ой, до ката,
але, хоч-не-хоч, греби.

Мирне «тихе полювання»
робить, друзі, з нас калік:
спозаранку й до смеркання
ти – грибник, не чоловік.

Погляд - ні, не за жінками,
а пасе боровика,
і до кýпини з грибами
тягнеться твоя рука.

Та коли уже нарешті
позабудеш про грибне -
до колиби доповзеш ти,
й перша чарочка пірне

у твою горлянку спраглу
(тут і сало з часничком),
жінки вмить забагнеш нагло -
не зіб’єш і шашликом.

Але де? – забудь про жінку:
на столі – гора грибів,
треба чистити і мити,
навіть якби й не хотів.

Врешті-решт даєш ти раду:
є і сушка й маринад,
може б жінку і погладив,
але інших вже принад

вимагає зм’якле тіло –
і штовха на бокову.
Завтра зранку знов за діло…
якщо, звісно, доживу…

Так щодня як віл гарую,
все поповнюю запас…
Тиждень промина не всує -
відпочинок – вищий клас!

18.09.2013

Я шукаю своє ребро…
Матерюсь,
Випиваю…
То сміюсь,
То ридаю,
Навіть інколи творю добро,
Навіть інколи щось відчуваю…

Розтворившись у світі мов дим,
І злетівши до неба і раю…
Усе стративши ще молодим,
Від надій до невтілених рим,
Я себе…
Поступово втрачаю…

У в’язниці осені ясній
Золотіє і печаль іржава.
Не сльозами, вересню, рясній –
Загоряйся і сіяй віршами!

Посміхаюсь тепло-золотим
Коридору, камерам і нарам.
Барва сяє карму солодить,
І стає життя легким і вдалим.

І веселим. Літечко, пробач,
Бо душа за почуттям не плаче,
Бо жартує добрий наглядач,
І сміються лагідно-ледачі.
Вистачає сил на синій таці

Занести сюди плоди і квіти,
Свіжі, пишні. Літечко, забудь,
До вподоби в осені сидіти.
Бо зі мною в камері живуть
Не бандити дикі та сердиті.

Тут – еліта. Лірики, я – свій!
Співаки, художники, я – з вами!
У в’язниці осені ясній
Покарання сміхом і піснями.

А думки ніхто не стереже.
Ох, і загуляємо,еліто.
Все душі дозволено, лише
Літо заборонено жаліти.

Сумувати буду не дарма,
Бо журба заручена зі мною,
Бо весела осені тюрма –
Перевалочна перед зимою,
Злою і жорстокою зимою.
Осінь міцно піснею сумною,
Псом-осою намертво трима.

2013

Цікаві люди – класики великі і не дуже,
Пили тут по малесенькій, бо мали привілей
Неспішно напиватися, як праведні всі душі.
Та й звався цей генделичок по-райському: «Еней».
Сюди вони заходили в обідній час, і чемненько
Щось їстівне замовивши, просили ще й стопар.
Нагнибіда гнав три біди, одну лиш Новиченко
Зі Стельмахом на пару, і пив узвар Гончар.
Дрібніші: Біба, Ющенко, Бакуменко і Чалий
Хилили, скільки здужає жаждива їх душа,
І заїдали юшкою, а Чалий величаво,
Бо ж гроші мав на ласощі, вареника вкушав.
Бували й менш чиновні, але не менш почесні:
Коваль Григорій Павлович і Кацнельсон Абрам,
Пили свої по двісті Павличко і Кочевський,
І смакував Тютюнник із Сомом по сто грам.
І ми, мала дрібнота, по суті, безіменна,
Горілку замовляли пляшками – веселись,
Можливо, хтось маститий присяде коло мене
І вип’є, й зробить з мене маститого колись.
І справді, підсідали: то Степанюк із Дроком,
То Ковальчук з Діденком:
«Налийте й нам, братва!».
Тут, за столом, давалися поезії уроки,
Тут, скупані в горілці, чистішали слова.
Чимало я уроків з-за цих столів дубових
І виніс, і засвоїв на все життя своє.
На жаль, було давно це, й мені уроків нових
Життя пенсіонерське (не п’ю) вже не дає.
Оплакую невміння богемно вік дожити –
В «Енеї» не буваю роками. А колись
Я майже геніально умів горілку пити
Й не пригадаю випадку, щоби не напились
Разом зі мною Кудлик Роман, чи Качурівський
Також Роман, і третій Роман – Іваничук,
Та ще ж і Скунць та Демків (була між нами рівність
В пияцтві) – дивувались Лубківський і Лучук.
Літературна молодість, вважайте, що вдалася:
Майбутнє не пропито, а дружба ж бо така,
Яка була (на жаль – була) у Рибаса Тараса
І в завше толерантного вродливця – Земляка.
Співати тут хотілося. І був широкий вибір:
Подільські, галичанські, чернігівські пісні.
Та підсідав до столу козак полтавський Григір:
«Анумо заспівайте «Ой, чий то кінь…» мені».
І ми гуртом співали про буйну білу гриву,
Про «тую дівчиноньку», що серце зайняла,
Й мов бачили в застіллі, вродливу і щасливу,
Й вона за щастя кожного по крапельці пила.
І їлось, і пилося, і все, що є, моглося:
Писалися романи, поеми. Під сто грам
Сам Осадчук дотепний, відкинувши волосся,
На всіх складав експромтом по кілька епіграм.

Тут генії пили – ми, звісно, їм не пара:
Яновський, Корнійчук, Сосюра і Бажан,
У Стельмаха в руці сіяла срібна чара,
Наповнена ущерть гірким вином бажань.
Тепер «Еней» не той. В нім ціни не «енейні».
Й письменники не ті – суцільна дрібнота:
За кавою ведуть розмови лиш ідейні,
Коли вже президент, приміром, похита
На пенсію, або коли вже Янукович
Від обіцянь своїх перейде до щедрот
Й письменникам старим надасть відчутну поміч,
А молодим співцям наллє натхнення в рот.
Або коли уже одужа від рефлексій
Й рішуче полама застійний цей запор
Племінник застарілого Олекси
Харизматичний Ющенко Віктор?..

Востаннє до «Енею» заходив зо два рочки
Тому: було в кишені аж двадцять гривняків.
Замовив собі кави, купив два огірочки
І рівно двісті грамів до ніжних огірків.
Не вистачило грошей, тож довелось позичить
У майже незнайомого поета – доплатить
За скромне це замовлення. Поетові ж не личить
Всього за двадцять гривень аж двісті грамів пить.
Допив гірке в самотності і виповів «Енею»
Своє незадоволення: «Паскудний ти шинок!»»
Й прошепотів у вухо уявному коневі:
«Сюди більш наших, конику, не занесе кісток!».
І більше не заносить. І вже душа не просить
Ні чарочки, ні шкалика, ні бутлів, ні сулій…
Оце згадав про молодість,
Сльозу пустив – і досить:
За тим, що пропилось тобі, ніколи не жалій!


19 – 20.01.2004

Перебуваю у іншій галактиці,

В іншому вимірі,

Пізнала на практиці,

Переконалася, встигла,



Я – жінка, розслаблена,

Певно, від того щаслива,

Забула про все, розчинилась

І стала світлом…



У стінах оцих

Оселилися з нами сутінки,

Ти, я, і самотнє велике ліжко,

Воно, наче свідок моєї «відсутності»,

І присутнім є,

Воно вже чекає, коли розіллється ніжність,



А ти обіймеш,

Волосся у хвіст збираючи,

Цілуєш,

Неначе метелик,

Торкнувся вуст,

Без поспіху зайвого,

Ніби дитя вкладаючи,

Очікую, далі буде,

Втрачаю глузд…

Два, три…



Обережно,

І впевнено, вниз, долонями,

По горам і долам,

Додому, туди, туди…

Початок бере життя,

Ми - не стороннії,

Із відти ведуть

Твої і мої сліди…



Планета спинилась,

І дощ не вщухає,

Стриматись,

Нема ні твоїх,

Ані мОїх останку сил…

І серце тріпоче,

Йому вже замало битись,

На видих і вдих

Вистача лиш обом зусиль…



У стінах оцих

Зупинився і час,

І місто,

І звуки, я чую дихання,

Чую серце,

І рухи,

Стискаю міцно твою я руку…

А дощ все шумить,

Завісою, мов з цеберця…

Пародія

Я такий – боюся, але хочу…
Не мовчи – я ніжний, не з нахаб.
…Криза певно – ніби хто наврочив…
Світова… А був як баобаб!

Не пропав – але змалів… до птиці.
Та який роман – немилий світ.
Хтось знайде гачечок від спідниці
Серед рідних і мені боліт.

Я збрешу собі й тобі, їй-право,
(А стіна туману вироста)
Що кохати – не князівська справа,
І не панська… Здогадка проста?

Ще збрешу, що без інтиму – свято,
Не хвилює дотик до грудей,
Мною не цікавляться дівчата…
Але це напевне забагато.

Ліпше – ти свята, а я – спудей!
Ти лише не ображайсь, о'кей?


18.09.2013

буде осінь, мулка і тьмава,
з сімома кудлатими псами
по стерні виходжати павою

будуть в'язи нестямні, нечесані,
і опілля, до них прив'язані,
будуть бити сірими плесами

і жар-птиця, настрашена гуркотом,
зроне пір'я, устромить тополями,
і прикинеться вбогою куркою

-

хочеш, я тобі буду осінню -
не намарне ж осикою хльоскала
по плечах надокучним осам,

не намарне ж тумани сіяла
тайкома по степах голомозих

там, де ти причаївся вирієм,
там, де ти причаївся березнем,
стану з вереснем, стану осінню,
по стерні виходжатиму босою

Дощ іде. Блукає мокра осінь
у забутих Господом кутах,
і поля, і хати нудно росить,
дріботить по листю і дахах.

Хто сказав, що осінь – це прекрасно,
той не бачив стомлену її,
коли сірий день у вирій часу
скаче на безсилому коні.

А заплаче ніч у жовті вікна,
вкриє небо млою, мов плащем,
і здається, що замерзла вічність
під холодним, як сама, дощем.

кличуть сестри у вирій, а я не лечу
перелітною бут втомилась
вже збираються, бачу - журба до плачý
не підняти поламаних крилець

то не ваша провина, а доля, мабýть
депозитом з відсотками - втома
хай вітри і дощі оминуть вашу путь
я сама зимуватиму вдома

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

Писав аж тричі:«Стрінемось… Давай!».
Четвертий лист на ультиматум схожий.
Шукала вірш-відмову… Плинув рай…
Ті пропозиції – колькі пороші.

Сьорбнути кави, торта надкусить…
І чути, як пташок тріпоче в серці?
Ти з Гуляйполя віз мені роси.
Я обривала грона у відерце…

Якби ж раніше!
А сьогодні – дощ.
Любов пісна, холодна й невагома.
Полтавою пройди… Тут безліч сош,
Якась та приведе під кубик дому.

Не забажала вийти лиш «на час».
Назавжди не просив, не гнув обручки.
Пиши про жниво, бруд, зневіру мас…
Хай інша масажує м`яз і пучку.

Атож – «дикунка». Ще слівце скриши!
Тамуй образу… В мене борщ солоний.
Ти припізнився. Під вищання шин
Гойдає плин – за вечора заслони…

Мені ще оглядати По і Сейм.
Альтанку бачив? Закури під «ЦУМом»…
Дзвонив супружник… Риби принесе:
Знов передав дружбан Вано з Батумі.

І буде свята клапоть у котів.
І я зітхну над рукопис полегко.
Ти – теж поет… І бачити хотів,
Як я беру гріха жарину з дека…

Мої протуберанці – край корони.
Летять на сяйво грифи, махаони…

Ти припізнивсь на тисячі ночей.
Прости мені.
Не запевняй:«Нічєй…».





2013

Дівчинко сонця - мідь та лава,
Марення твої - солодкий світ.
Золото серпня - в волоссі спалах:
Кожен, хто бачив тебе - осліп!
Кожен, хто чує твій поклик серця -
Гине, йдучи крізь леткий міраж.
Дівчинко - голос на зламі скерцо,
Серпень твій вірний та вічний паж.

Ляже до ніг палаюче листя:
В краплях смарагдів рідкий вогонь.
Скорених серць нанизуй намисто,
Зчитуй кохання з ліній долонь.
Стискуй подих, рахуй всі світання -
Кожен його прихід, наче мить!
Серпень - елегія лжепрощання,
Доторком сонця душа болить.

Пломінь і ти - розпечений обрій,
Злучини світла - йди до тепла...
Він не спитає твоєї згоди,
Щоби спалити вогнем дотла.
Він не врятується, Лорелея,
Серпень - останній подих життя.
Знаєш...згубний вир душі твоєї
Серце вічністю снів обпліта.

Вези мене, негодо, та й вези
через двори задихані тудою,
де мошкара пасеться над водою,
де щука припадає до лози.

Жирує щука. Міниться вода,
а голий час далеко в човні мерзне,
і гонять бриж його криваві весла,
стихаючи незмисно у слідах

утоплених, загублених, усіх,
кому навіки суджено зостатись
у невідомих водяних кагатах,
де голий час крижинкою затих.

На осінь все вертається сюди.
Осінній час - для трепету, для злуки,
для мокрих лоз, де ходить сива щука
і рве усі на світі неводи.

2013

Засинай, моя пташко, ніч солодко пахне дощами...
На задвірках прокинулись в сутінках маревні тіні...
Сни гойдаються в небі, де погляд безоднями синій,
Де комусь хтось шепоче: кохаю тебе до нестями...

Витікають всі миті з долоней, порожніх на щастя...
Сипле ніч чорнобривці на стихнувший ґанок...
Засинай , моя пташко, ще трохи і ранок -
До осіннього холоду перше священне причастя...

Щось в природі,
Нелади,
Чи то я не в настрої,
Дощ бушує,
Шелестить,
Понад місяць здравствує…
Понад місяць холоди,
І який там вересень?
Листопад – туди-сюди,
Й буде скоро березень!
Пам’ятаєш,
Жартував,
Що коли я суплюся,
То і сонечко зника,
Хмари лиш цілуються,
І гримить-гримить-гримить,
То моя істерика,
Не триває одну мить,
Котить до Америки…
Щось в природі,
І в мені,
Стала прохолодною,
Смуток не топлю в вині,
Неквапом свободою
Налюбуюсь й полечу…
Птахом вільним в ірії…
Може, ще раз подивлюсь
В очі твої…дивнії…

Пам'ятаю, жартував,
Що коли я плачу,
Дощ одразу шелестить…
Понад місяць, значить…

Заховаю любов
У рядки почорнілі,
У скорботі гіркій
Оніміли слова.
Ти на тризну прийшов
І стоїш, посивілий,
Вже далекий, чужий,
А любов ще жива!

2011

ба
на чім не спіткнися
труба
відвисли штани
і губа
а краю базару
немає
хто крав
той краде
хто пив
допиває
чортів у корчмі
під попсу ублажає
бере на коня
а приймає добряче
на душу хіба
душа закипає
а кров
аж ніяк голуба
кидається в очі
мутніє
при слові ганьба

ба
Шопен по цимбалах
і Бах
цибуля і сало
в торбах
і потом батрацьким
пропах
вагон некупейний
ще є де пірнати
в Донецькім басейні
іти
по шахтарських стопах
горланити дружно
осанни з портвейном
про синій жупан
і УПА
а потім тихенько
стовпці рахувати
пивце попивати
в Москві
чи за Рейном
вдавати що пан
свій
папан
чи пацан

ба
сама в хаті мати
слаба
чекає на сина
на рідну дитину
хоч спитого
перебитого
обавами
забавами
ситого
дай Боже не вбитого
душ власника
чи раба
їй
син
запеклось
на губах

ба
до чого ж розмова
тупа
як біль
за країну
політиків міни
співучих зірок
довге па
копай
не копай
а в гробах
всі бачили
раду
й кабміни
грядуть
поколіннями зміни
збирає охочих
юрба

ба-ба-х

17 Вересня 2013

1.

є оку де кластись
на плесах боліт
цвіте тілоріз і
принаджує медом
там небо плечасте
скидає політ
витрушує з візій
Закон Архімеда

розетки мечами
стинають теплінь
та стільки її там
утрати не бачу
так чисто між нами
що дихати лінь
і серце труїти
чим простір цей плаче

2.

мені би не впасти
до рівня людей
у їхні суцвіття
з колючим дротинням
розбитись на масті
кордони ідей
служити як витяг
з життя-трясовини

міцніє у гарті
коріння війни
і спить під рукою
відвага вершити
усе має вартість
кошторис вини
під вибраний колір
дороги пошиті

3.

усе має місце
умову і час
синці під очима
і синь за хрестами
чи витнеться ліс цей
заплаче свіча
тобі побратиме
тепліше не стане

тобі мій хороший
зозуль доберу
найкращих
солодких
щоб вічно кували
є мак у кишені
в дорогу стару
солдата обмотки
і бачення стале

та видимить файка
протреться шинель
не знатимеш звідки
тих сліз набирати
я вибіжу в зграйках
набитий в шрапнель
хай Бог буде світком
кому стану братом

нехай не осудить
натхнення моє
твоє кровне тіло
погашене жахом
нехай не остудить
не ранить
не вб’є
метал озвірілий
прудкіший за птаха

4.

не думати
легше
не знати
амінь
а десь поступитись
і не оступитись
останній
теж перший
за ним
тільки тінь
вона нерозмита
не збита копитом

5.

дивлюся
міркую
хто
що нагуляв
чи небо пташину
чи птаха
простори
і скільки дівує
під сонцем земля
вмирає піщина
стираючи море

поставлена планка
святому отцю
що цідить молитви
з церковного хору
і п’яному зранку
душею митцю
готові до битви
бики й матадори

готова любити
тичинку бджола
а стіни облуплені
справне графіті
слянки
оковиту
вмістиме стола
а брови насуплені
руки нагріті

6.

швидкі до поживи
думок таргани
збираються в хмари
і світло бідніє
вітри полохливі
немов барани
жене їх з кошари
у світ веремія

15 Вересня 2013

ти назустріч ніколи, а я не лишусь ні за що:
математика зливи поділить нас на самотність,
на розхристані ні-жності та на таку невчасність,
від якої голками скроні...

...зводить. зводить мене: то з розуму, то оскома...
три-два-жовтень — підбором осені по спині
протанцьовує на повторі, що ти — нікому,
окрім мене, не передбачений. але ні...


2013

Така пливка березова купіль...
Така купіль березова й прозора...
А ти прийшла із облетілих піль,
прийшла перетворити все у море.

Аби було з березами одним,
аби в беріз нічого не питало,
бо ти прийшла крізь ниви, мов крізь дим
мене торкнутись голосом охлялим,

та й розділила врешті хліб і сіль,
і день, і дощ, і дихання, і море,
і навіть цю березову купіль,
павіттям підперезану прозоро.

2013

Пам'яті О. П.

Гра в хованки одвічна і проста:
Ми бавимось як діти безтурботні
Хоч вже дорослі… І священна простота
Так тішить нас у дні спекотні.
Ми бавимось – в слова і прапори
І в хованки – з бабусею старою,
Що платтям білим світить до пори
У темряві епохи геморою.
Бабуся – мати бусурманських косарів
Косу ладнає для трави і квітунів,
Що головами в полі ляжуть на покоси.
Поети, гречкосії та нечоси!
Он бачите – сміється сивий дід,
Отой одвічний, що оцю забаву
Нам вигадав – отож коштуйте мід
І виноград, і сонячну заграву,
Допоки жарти сумом не зійшли,
Допоки тлін з стражденної землі
Не став водою, у яку пірнати нам –
Нам дивакам, паяцам, штукарям.
Бабуся в білому несе свою косу
А ранок подарує нам росу –
Нам, дітям чорної землі
І сонця спраглого, що світить у імлі,
Нам – квітам вишні, білим пелюсткам,
Нам – людям, птахам і вікам.

***
Падалось у слова, як у трави,
неначе вперше.
Думка летіла над полем,
як білий вершник,
збиті підкови губилися –
то на щастя.
Я також летіла, здається, –
аби не впасти…
І ти підставляв мені руки,
чи, може, крила.
І падали ми у небо,
високо.
Сонце зріло…

Ми дивились одна на одну...
Через прірву шалених літ,
через відстані даль холодну
визирали свій юний світ...
Очі в очі... Ті самі очі -
ледь помітним серпанком сум.
Ніжне личко, ще геть дівоче
вже захмарене плином дум.
Тихий голос. Звикаю знову -
поза часом він став чужим...
Ловить вухо неквапну мову,
око - рухи, а поза тим
серце стислось - уже сумує...
Як то живо крокує час!
Та журитися не пасує,
що не стало колишніх нас...
2013р.

Любилися - ночей не рахували.
Прощалися - і жодної сльози.
Земля не провалилася. Не впали
На землю небеса під час грози.

Роки минали - зерна виминали
З тугого золотого колоска...
Любилися. Прощалися. Прощали.
Пишу я ці рядки - тремтить рука...

2003

Ще святять ранок давні верби пізнім світлом,
Плете барвінок швидко свій зелений сон.
В дзеркалах листя лип крадеться сонце зблідло,
І косить рій комах безжально хмар лісок.

Зірки червоні визвірить стара шипшина,
В її колючий смуток впаде дощ вночі.
Вдягає неба шал, як дикий сміх, ліщина.
І клянчать в птахів крила п’яні спориші.

Гуляє дощик за вікном
Простоволосий.
Дивлюся знов сумне кіно,
Що зветься «Осінь».
Сюжет відомий, а проте
Усе можливо:
У мряку стихне, чи зросте
Той дощ у зливу,
Чи заспокоїться умить
Пора плаксива,
Що встигла добре очі вмить
Дозрілим сливам
І щічки яблук, що униз
Готові впасти?
Не плач, красуне, усміхнись,
Ти – гарний майстер.
Від сліз твоїх земля сира
І небо хмарне.
До справи братися пора –
За пензлі й фарби.
Вікна екран піймає суть
У дні веселім,
І «Літом бабиним» назвуть
Ряд кращих серій.

У вересні і сонечко пече.
У вересні і ластівка щебече.
У вересні і щастя не втече,
І мрія не подумає за втечу.

2009

Не помідорний вересень, хоч плач.
Стеблини сохнуть і гниють томати.
Не хочеться вогню їх віддавати,
Та ми у вересні, і він не винуватий:
Не помідорний вересень, хоч плач!

Не помідорний вересень. То ж, плач.
Хоч кожен кущ і плодик неповторні,
Та ми у вересні, і він не помідорний,
І траурно ревуть вітрів валторни:
Не помідорний вересень – заплач!

Ні, помідорний вересень. Пробач,
За цю мінорну і дурну напругу.
Ще поростеш, - кажу тобі як другу,
Та я – не сам, і ширять чорну смугу:
Я – виривач і приятель – копач!

2010

Осінь, я цілую руки вам.
Зблизька вас побачити боюся.
Навперейми втомленим рокам
він ішов, чубатий і безвусий.

Осінь, я не спала уночі.
У вікно - то листя, то проміння...
Марились видіння і дощі,
Рушники і любощі осінні...

Рушники і любощі чужі,
Що цвіли небачено і біло...
Осінь, ви скажіть мені, скажіть -
Я відтоді дуже постаріла?

З української землі
В чужину, в якій живу
Привіз хлібні колоски.
Ними ікону святу
Прикрасив в обжинків час
З вірою, що божий хліб
Це пожива для ВСІХ НАС,
Всіх розкинених осіб...
15.09.2013р.

Відчиняється вересень -
довго вагатись негоже…
Над каштанами – дощ,
а під ними – трава і пісок…
Припадаю на хвильку до літа -
відразу не можу
подолати себе і зробити
небажаний крок.

Посуваю у вересень…
Тихо пройду, а потому
озирнуся провинно
і вдячно на осінь оту,
де гартується серце,
стинаючи острах і втому,
і мудрішим стає на дощі,
на туман і сльоту…

І не мине мене щаслива доля
брехні та осуду, миття моїх кісток.
І буду темою (о, ці людські фривольності!)
смаколиком на гострий язичок -
пожовклий, бо від жовчі слід лишився.
Ще й покусають, поплюють і покричать...
За них у храмі помолюся... і у тиші
поставлю свічку за здоров'я...
Їм -
свіча.

Не так давно був в пелюшках,
Сьогодні йде у третій клас…
Розумненький, не по роках,
Міркує вдало, про запас,
Мудрішає й росте, дай Бог,
І радий зустрічі щораз,
Маленька сваха, чудо-хлоп,
Дивує всіх, всім фору дасть.
Спитав мене:
«Коли по лялю?»
А я мовчу і посміхаюсь…
Аби сама, Антончик знала…
А то все маюся і маюсь…
«У тебе мають бути діти,
Мене ти чуєш, тьотя Віта?
І має бути чоловік,
Надійний справжній помічник!»
Всміхаюсь тихо…
«Тьотя Жанна,
Ти маєш бути теж кохана!»
І Жанна мріє про своє…
Здавалось, все для щастя є,
Не вистачає лиш дрібниці…
Дарма, що «жити в рукавичці»,
Але коханими й разом…
Малюнок подарує гарний,
А там сюжет – сімейна пара,
Авто, будиночок і сад,
І як такому не радіти?
Душі бриніти, щастя світом
Блукає десь…шукає путь,
Я обійму малого міцно,
До серденька свого притисну,
Здоровим і щасливим будь!

Ти закриваєш очі долонями,
кажеш, мене немає,
звісно, це ж твої долоні,
роби з ними, що забажаєш.

А далі ще затуляєш
вуха собі подушкАми,
кажеш: “Халепа, ні слова не чую,
тут вітер заносить до краю”.

До краю, до біса, я знаю,
це така твоя терапія,
це ти, хлопче, мене забуваєш -
то й добре. Тепер ти це вмієш.

"Тоді з ними приходить Ісус до місцевості,
званої Гефсиманія,і промовляє до учнів:
«Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюсь отам".
Євангелія від св.Матвія, 26:36

Узяв з собою Петра
Та Зеведеєвих синів -
Івана з Яковом,
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що аж за версту чути…
Їм байдуже , що діється зо мною.
Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить, як-от мені.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що вони розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Я знаю, що впасти не дасте,
Як крила раптом обімліють,
В цю мить підставите плече…
А інші хай не розуміють…

Я хочу, щоб були завжди
Таким, як є, були зі мною,
Щоби образить не дали
І в серце не впустили болю.

Я вірю, витрете сльозу
І руку подасте в потребі.
І як зі сцени я зійду, –
Мене підіймете до неба.

Ми в вірності між нами не клялись

І зустрічались з Вами рідко, випадково,

А в серці звідкись ревнощі взялись,

Хоч знаю, що для Вас я є чужою.

Чого мене тривожить погляд Ваш,

Чому бентежить серце голос?..

Яка різниця, що в цей час

Думками линете до когось?

Я знаю тільки лиш одне,

Що хочу бачити Вас знову й знову,

Щоб інколи хоча б шукали в снах мене,

І поглядом стрічатись, ніби випадково…

Непомітно в суєті, і якось неспішно,
Друзі за межу iдуть – на душі невтішно.
Хто життя, мов факел ніс, а хто жив несміло,
Не у цьому нині річ – я усіх любила.

Гриць - за сином кумував, у Люби - хрестила,
Про дерева - Іван дбав, щоб усе родило.
Любій подрузі Ганнусі - серце я звіряла,
Таємницю збереже – вірила і знала.

Хто був праведний, чи грішний – не можу судити,
А без них мені сьогодні одиноко жити..

10.07.2013р. Надія Таршин

Етюд

Вже мольберта свого залюбки
Розкладає художниця-осінь.
Де-не-де, колоритні мазки
На зелену палітру наносить.

А довкола хвилюється світ,
Бо чекає, наповнений щемом,
Коли жовтень увійде в зеніт
І засяє жаданим едемом...

2013

Мусила бути відвертою,
наче прочинені двері.
мусила вірити людям,
інколи бити чолом.
І були у мене манери
(у мене були манери?!)
на камеру, як у студії.
Питається, а чого?
А, власне, хотілось волі
і джинсів на розмір більших,
і светрів по шість ікс елів,
і подихів у засос.
І вірилось (ще у школі)
у тебе, міфічно трохи,
і дуже розкуто. Знаєш,
а снилося, що ось-ось…
Ти, кажеш, не спав до ранків,
і марив, і щось писалось,
і щось не давало жити,
і дні вигорали вщент?..
Так добре сховати душі
за вісім замків і клямок,
так добре, коли не лізуть
ні друзі, ні вороги,
коли у тобі я перша,
хто має ключі від сонця,
коли у мені від тебе
забилось нове життя…

ця війна - це моя безнадійна війна!
я нікого не зву до безжального бою.
ми платитемо будем майбутнім сповна
за поранені душі сліпою любов'ю.

сім безсонних ночей, сім розбурханих днів
ми вели удвох безкінечні баталії
ти, мов лучник, пускав сотні труєних стріл,
що сікли моє серце з горла до талії.

і летіла, мов лава, пульсуюча кров -
проросли троянди, пускаючи пуп'янки...
до яких вірувань, до яких молитов
ти вдавався, коли поглинали сутінки?

до яких богів ти відносив дари,
сповідався у храмах, ввірявши покуту?
і тепер на колінах кажу я - бери
моє серце, що повне гіркої отрути...

ця війна - це моя безнадійна війна!
я стою для тебе душею оголена...
беладоною пахне сорочка лляна -
я тобою отруєна чи відмолена?!

Я, напевно, дитя дощу:
Мені солодко й затишно в цій купелі.
Парасолевий день впущу
І у ринви збиратиму акварелі.

Я, напевно, дитя вітрів:
Видихаю та дихаю донесхочу.
Сивим подихом на поріг
Знову осінь дмухнула й зове на прощу!

Телевізор споглядаю
В день годин по сім.
Чай, бува, не допиваю,
А бува, й не їм.

Монітором все «годую»
Інтелект я свій.
І усе перевернулось
В мене в голові.

Коли посмішка людськая
Світить на лиці
І волосся осяває –
Геть контрасти ці!

Я цього не уявляю
Й до екрана йду.
Там волосся обрамляє
Він або… ду-ду.

Я вже знаю, не здалося,
Це - (нормальний!) вид.
Усміхається з волоссям
Тільки трансвестит.

Неприродного багато
В справжньому, дивись…
Певно, теле-тарганята
В мозку завелись.

16-17.09. 7521 р. (Від Трипілля)(2013)

Гонориста зелень
(гонориста зелень)
скаржиться на сни.
Вересень - не червень
(вересень - не червень) -
перший восени.
Обіцяє стиха
(обіцяє стиха)
вересень журбу.
Радістю не диха
(радістю не диха)
вітер на вербу.
Зморене коріння
(зморене коріння)
пошепки чита
сонячне проміння
(сонячне проміння).
Те, що доліта.
Тільки сни в сорочці
(тільки сни в сорочці)
самі по собі
ходять, першоходці,
(ходять, першоходці)
листям на вербі.
А верба не хоче
(а верба не хоче)
вірити у сни.
Восени дівоче
(восени дівоче) -
те, що - восени.
А вербі і досі
(а вербі і досі)
хочеться тепла.
Уніформа "Осінь"
(уніформа "Осінь") -
сонні два крила.
Налітають ночі
(налітають ночі),
засина верба.
Тільки дні - коротші
(тільки дні - коротші),
а життя... Хіба?


16.09.2013