Під темним
капюшоном доміно
ховає доля личко і рамена…
Нема ромашок,
відцвіли давно,
самі жоржини
квітнуть ще для мене.

Маестро серед
добрих чаклунів,
грайливий вітер
у садку роздмухав
либонь, останню
до зимових днів
жоржинно - пелюсткову завірюху.

Стоїть бузок,
як рані зі світлин,
загорнутий у пелюсткове сарі…
Поворожу я вітру навздогін,
аби з тобою
врешті бути в парі.

Осінні квіти кину,
як таро,
пообіцяю долі, що зумію
цілунками загоїти ребро,
яке без мене
безупинно ниє.

Падав кричав щось і раптом завмер
сон мій мов ниточку трісь і перер-
вали ці півні якісь навіжені
нашої ночі лишилось півжмені

нашого літа ще в пригорщі трохи
нам ще обіцяні дні і дороги
півні із неба кричать навісні
є півпідозри на сон усі сні

є відчуття велетенських рибин
що пропливають під нами невпин-
ноги торкаються темно-слизького
зйомка сповільнена гусне тривога

з берега музика бреговіч ніби
містом снують між будинками риби
схожі на голки що шиють тепер
сни ще міцніші аби не перер-

вали їх півні оті навісні
що до світанку гострили пісні
на видноколі німої епохи
нам ще обіцяно ночі півтрохи

нам ще півжмені лишилося літа
мрія до нас іще міцно пришита
є ще півспроби зануритись в суть
бреговіч грає
риби пливуть

22.08.2013

Мій Джублик

Дві тисячі десятий. Я – ще гість
В забіленому снігом Закарпатті.
Прадавні замки, дух священних місць,
А за вікном – вершини гір кирпаті.

У Винничках, в «Орлиному гнізді»* -
Два дні від повсякдення відпочинку.
Життя дарує іноді прості,
Та незабутні, знакові сторінки.

Попереду – Мукачівський вокзал,
І знову - будні в гамірній столиці.
Ніхто тоді напевне ще не знав
Про те, чому призначено зміниться.

Ті мандри доленосні привели
До Джублика всього на дві години.
Я навіть не пригадую, коли
І де іще таке блаженство дивне

Наповнювало душу до країв,
Як тут, у цьому тихому куточку.
Неначе двері раю хто відкрив,
Щоб кожен зазирнув туди, хто хоче.

Усе земне побачилося враз
Лиш порохом - дрібним і тимчасовим,
Гріхи, тривоги, втрати, біль образ
Розвіялись, мов дим, цілющим словом.

Куди й подівся сторож вічний - страх,
Супутник повсякдення, смак полину,
Коли ділився мудрістю монах.
Його слова - мов істини краплини.

Душа нап’ється мудрості ченця,
І спрагла віра, ледь жива, воскресне.
Не скоро усвідомлю до кінця,
Що він – моєї донечки ровесник.

Немов у дивнім сні, та наяву
Багато змін в житті настане скоро.
І сина, що народиться, назву
Ім’ям цього монаха - Теодором.

(Закінчення - у наступній публікації)
=====================================
* - "Орлине гніздо" - санаторій у Виноградівському р-ні Закарпаття,
в урочищі Виннички.

22.08. - 08.09.13.

серед поетів славу хтось хтось гроші полюбля
і з-поміж них нема такого хто не полюбляв би бля...

2013

А дощ такий печальний,
а дощ такий повчальний
повторює, повторює
дрібні-дрібні слова.

А в тебе повні чани
в’язкого буркотання
вихлюпує, викрикує
кудлата голова...

А дощ іде лавандовий,
блакитний і прозорий,
як довгонога армія
лавандо-вояків.

Візьміть мене до війська
лавандомедсестрою -
і світ я лікуватиму
лавандою дощів!

До тебе я прийшла, як німфа моря.
В’юнкі троянди обвивали тіло.
Ти образи мої бажанням твориш –
То пристрасні, як ніч, то ніжно-білі.

До тебе я прийшла, як ореада.
З гірських дібров озвалась дивним ехом.
Краси твоєї надпила принади,
І колискову заспівала тихо.

До тебе вийшла я з морської піни,
Божественно тебе причарувала.
Я – дика квітка, я – нічна перлина,
Вогонь бажань, що солодко обпалить…

Для тебе я із неба народилась,
Як пісня вітру, як ласкаве світло.
Звучатиму в тобі медово-дивно,
Весною вічно-юною розквітну!

На тин похиленого літа
складаю будні:
наліво - все, що пережито,
а все, що буде,
кладу праворуч,
туди, де сонце,
як осінь, щедре.
І тінь від смутку,
як жовте листя,
наллється медом...

Прохолодна вода у розпечене
тіло землі
з обважнілого неба впинається
стрілами гостро.
Я молитимусь в цій непроглядно-
студеній імлі,
розмінявши на віру і сонце
затаєний острах.

І розбавлю у венах наснагою
адреналін,
заблукалий метелик собою
ховатиме рани.
Мов приймаючи хрещення, тихо
зведуся з колін
у розбризканім вечорі, наче
в священнім Йордані.

Як застуджений ранок збиратиме
в небі ясир,
упаде на траву кілька зір
із легкого ефіру.
Я по зоряних скалках на сонце-
лякливій росі
прочитаю для свóго майбутнього
орієнтири.

Аквареллю дощу намальовані
контури снів,
нерозчесані хмари – сплетіння
химерних ілюзій.
Пригадавши неспішно нових
і колишніх богів,
я молитимусь в ритмі спокійного
літнього блюзу.

2013

Вечір слухає Шопена…
Благодатно – як в раю…
Зорі – рампа. Всесвіт – сцена.
Заворожена, стою...

І – ні безладу, ні міста,
ні гучних газетних шпальт…
Падає кленове листя,
ніби ноти, на асфальт…

Казка огортає клени,
душу втишує мою…
Вечір слухає Шопена…
Неповинно... Як в раю...

Скніти любиш,
голубиш свої проблеми,
І слони шестилапі
кружляють навколо німбом.
На «пропащій країні» запали клеми.
Наче й добра бажаєш,
і лиха не зичиш ніби,
та у двері рушницею,
а не хлібом,
твоє око спливає
назустріч приблудним рибам.

Небо сіре
не стане сіромі синім:
там, де сирість розводять,
усе просякає цвіллю.
Навіть радість
підніме тебе на кпини,
бо ти хитрий метелик,
той самий,
що зветься міллю:
цілиш гризлом
у ближнє тобі довкілля,
щоби вгрузнути зручно
і плакати про безсилля.

Скімлиш, квилиш:
«Вкраїно моя рідненька»…
Віртуальну, абстрактну,
заслинив хрестоматійно…
Але цідиш
крізь зуби в пихаті жменьки:
«Ці плебеї – бидлота…
доцільно загнати в стійло…»
При нагоді,
розвісивши побрехеньки,
зрадиш їх і країну –
____________            стократ уже
___________________               спродану
_________________________                  неньку...

Я никав ерами і порами,
Між слимаками й динозаврами,
Між повносилими і хворими,
Між кіньми білими і карими,
Між днями добрими й поганими,
Ночами - сонними й безсонними;
Був неушкодженим і раненим,
Під руб’ям був і під короною .
А нині я, тобою скорений,
Любові втішений константою,
Махнув на все, - на ери з порами,
Облюбувавши хатню мантію.

22.08.13

Ось тихі подихи осінньої розмови:
Шепоче кошлата трава,
І сосни високі скриплять у мінорі,
В задумі дуби постава.

Над золотими шатами листків
Зіп'ялися гриби сонливі.
Напилися, зросли, порум'яніли
Опісля ранкової зливи.

Небесний чарує танок журавлів,
Що вже відлітають у вирій.
Печально дарують "кру-кру" вони
Своїй землі милій.

І холод вкриває усе навкруги,
Пахнуть парфуми лісу.
І гуси уже полишили ставки,
Осінь сповнена змістом.

© Дмитро Сич

Написаний ще в шкільні роки (2004 чи 2005 рік) і дотепер вельми тішить.

Побачать очі
лицаря й коня,
як зійде день до ночі
і стане ніч до дня.

Без імені
Без віку
До сліз
Любив
Одну
Без слів
Чекав на ту
Що виросла
З життя.

Морями бачила
Вітрами чула
Ділилася з квітками
Одкровенням
Відкривала двері
Щоб піти
Та ніколи не йшла
Далі
За поріг.

Не втоптано безліч доріг
Тією, що росла
З життя
До того
Без імені…

Співчуття
Лицарям
І коням.

Її герої
З іншого
Безсоння.

Зійшов до ночі день
і стала ніч до дня…
2013

Ще в кожному городі благодать,

Ще паперівка вигинає гілля,

А вже помалу осінь молода

Готується на бабине весілля.

Така пора, що ніколи старій,

Не до весіль – до холоду і пустки…

Ет! Ні, господу осені відкрий –

Усе встелити килимами густо.

Влаштує бабі празник немалий:

Жоржин напросить в гості, чорнобривців.

Здається, соку у стебло долий -

То й холод у дорозі забариться.

І буде бабі літо, а затим

Зійде тонка весільна позолота.

(Воно ж не може бути золотим,

Коли туман куйовдиться за плотом.)

Погріло трохи – і гайда собі.

Онука бабу садить на осонні

І йде до лісу по гриби рябі,

І йде в город по горбуватий сонях.

2013

«Його судьба в чужину пролягла
До бастіона й княжого села.
Ім'я лишив він, що бентежить нас –
В легенді й пісні лине повсякчас».

Тепер сиджу, гортаю сторінки –
Слова рікою ллються залюбки,
Чуття ж усі - неначе скакуни:
В часи далекі мчать мене вони…

Несуть до слави, доблесті, звитяг,
До буйних робінгудових ватаг
І до юдейки та саксонки врод,
Що споконвіку оспівав народ.

Стоїть на пагорбі Вітряк.
Він гарні крила має.
І мріє він літати так -
Як гвинтокрил літає.

Але не може він злетіть
На небо - там де зорі,
Бо на землі йому робить,
Щоб хліб був у коморі.

Навколо люди - плугарі
Пшеницю жнуть у полі.
І радий той Вітряк стоїть
Своїй щасливій долі.

І тільки пізно вже вночі,
Коли поснули хати,
Замріється Вітряк тоді:
- Як хочеться літати ...

2013рік

Пародія

Вийди, Киць, відірвися від справ -
Есемеску тобі написав,
Ти на пліт подивись, подивись,
Правда, краща, ніж була колись?
На штахетах слова про любов –
Добре фарбу червону знайшов,
Там “…до гробу” задерто увись –
Ти не сердься, прошу, усміхнись.
Ще хотів про зірки… для душі…
Та завадили ті алкаші…
Начитався “романтик” один –
Слава Богу, що в тебе не тин!
Може нині паради планет?
Ледь не виломив мій “Інтернет”…
Ось сусід щось підморгує, гусь –
Я поповню рахунок й вернусь…
Як загаюся, ти не зважай –
Хоч-не-хоч есемеску читай…


21.08.2013

Вже стелить небо ніжний оксамит,
яскраві зорі ронить в мої руки
і променисто дивиться на світ,
проймає серце невимовним звуком.

Як вабить зір безодні дух леткий,
і я дивлюсь на неї безпорадно:
там відліта у світлові роки
небес високих далеч непроглядна.

Німує Всесвіт у нічній імлі,
політ планет шикується парадом.
У цьому світі ми такі малі,
що годі нам збагнути Божий задум.

З України повернулись я в чужину,
В яку ВОРОГ в сорок сьомому нас кинув,
Щоб затратили ми свою ІСТИНУ,
Щоб в водах брехні забули УКРАЇНУ...

З Україною душею ми завжди.
Перед очі стає червона калина...
Віру й правду стережуть наші сини.
Мимо болю, не вмирає УКРАЇНА...

Як колись, Дніпро наш Києвом пливе.
Як колись, мова батьків знов має шану.
В чужині ми зберігаємо СВОЄ.
Думки наші йдуть Хрещатиком, Майданом...
І завдяки тому були ми і є
Ми, як діти своїх предків – ХРИСТІЯНИ.
21.08.2013р.

Історія скульптури Джублицької Богородиці.

В Мукачевому в центрі якось раз
Один поважний пан, приїжджий, схоже,
(Цікаво, що він діяти збиравсь?)
Про скульптора питав у перехожих.

Була у пана доленька гірка.
Хто знати міг? І де він тут узявся?
Дивилися, немов на дивака,
Та хтось на те питання відізвався.

Привітно подорожнього зустрів,
Не знаючи, яка із того користь,
Відомий ще далеко не усім
Місцевий скульптор – Матл Петро, угорець.

А пан Богдан – з Тернопільських країв.
Недавно втратив донечку. Трагічно
Загинула. Доручення її
Виконував – хотів звести капличку.

І майстру, ще недавно новачку,
Щоб через рік устигнуть на Покрову,
Роботу він довірив нелегку –
Пречистої скульптуру мармурову…

Як будеш у Озерній ти колись,
Неподалік Тернополя в каплиці,
Побачиш ту скульптуру. Помолись
І пам’яті загиблої вклонися.

Всю душу у роботу вклав митець,
Зумів каплицю гідно увінчати…
В історії з Озерною – кінець,
А в Джублицькій сторінці – лиш початок.

І кожен вчинок наш, і кожен крок, -
Все бачить невсипуще Боже Око…
Для Джублика скульптури Матл Петро
Почав творити через кілька років.

І знову справу дуже непросту
Послав Господь. Хіба ж то не пригоди –
Обрала Мати Божа для скульптур
Як брак на дрова списані колоди.

Що дерево розсиплеться в тріски,
Казали теслярі із пилорами,
Коли ж дійшло до справи – навпаки:
Під скульптора умілими руками

Від зайвого звільнявся силует,
Немов із тимчасового полону.
Чи може, був у тім який секрет,
Чи стало так по Божому закону.

Аж раптом від останнього штриха
Заглибився різець, мов провалився.
Коли звідтіль обсипалась труха,
Побачив майстер – отвір утворився.

Не просто отвір – формою, мов хрест,
Що пронизав Пречистій Діві груди.
Колоди привезли за сотні верст,
Не знаючи, що з того диво буде.

І в статуї Марії, і в Христа
На грудях, проти самого серденька,
Ті тріщинки з’явились неспроста –
Хрест болю, що зазнали Син і Ненька.

Приїхавши до Джублика, зверни
Увагу на скульптури у каплиці.
Хто зна, чи майстром створені вони,
Чи дотиком Небесної Десниці…

(буде продовження)

Зелені амазонки
б’ють на сполох
і врозтіч від серпа –
в самообман!
І коники стрибком
у пеленколо
квапливо-голосистих
заклинань.

О грона зблисків
у пролозі драми –
на лезі знову
суть усіх мірил.
У модернізмі,
створенім вітрами,
парад зигзагів
коригує стиль.

Порізано
красиві однострої,
у лантух
військо зв’язано.
Полон!
І хто тепер
під гіркою
рудою
задати зможе
непокірний тон?

Живильне тло.
Прив’ялі войовниці.
І тут
солопіЯ*
нараз
одна
востаннє обпече
і… посміхнеться –
собі самій
не програна війна!

*роззяву.

Пірнає місяць у ванільні хмари,
Мережить сріблом неба полотно.
Бентежить серце музика кіфари,
Що пролилася золотим вином.

Зірки кружляють під мажорні звуки,
Мов німфи у античному танку.
А очі зваби солодко-глибокі
Нас поглинають у жагу щемку.

Крильми торкають ноти спраглу шкіру,
Вливаються медами в почуття.
Тобі лише і музиці я вірю,
І п’ю безодню зоряних безтям.

Поліфонія пристрасті полонить.
Відтінки щастя – сім небесних нот.
Стають нектаром ночі стиглі грона,
Скарбами манить нас небесне дно.

Вгризаюсь у тістечко..
Грамів…без ліку…
Та що там!
Нести ж на руках – чоловіку!

Хай буде дарунок для нього.
До діла. –
Носити любов
Не як хрест! А як тіло:)))

О,як багато тих рибалок,
Що в пошуках нових пригод,
Пішли в країни до русалок
На саме дно річкових вод.
І чули вже легенд багато,
Та зачарована краса
Душі дарує пишне свято,
Під воду манить їх коса.
Вдивляючись у їхні очі,
Милуючись за щирий сміх,
Піддайся лиш чарам дівочим,
І кожен упаде із ніг.
І говорити вже не сила,
На темне дно йде Божий син.
Русалка очі опустила,
На жаль він в неї не один…
Не від нудьги вона блукає
Від поплавка до поплавка,
Коханнячко своє шукає
Серед людей цього ставка,
Але усяк , кого полюбить
Її покине у воді,
Клята вода їм душі губить,
Дівча лиша на самоті.
Ось так із року в рік снують
На дні її самотні очі,
І правди нам не видають:
Кого ще покохати хочуть?
2012 рік

* * *
Нова прикмета, кажуть люди,
в нашім часі є. -
Вже перший результат
«пакращення» дає.
Чим більш мільйонів уряд
виділяє-видає, -
Тим більше мільйонерів
в нас умить стає.

* * *
Хтось казав про цю прикмету
місяць тому Гнату,
Він тепер, коли «обпікся»,
точно буде знати. –
Дорогий ремонт робити –
дуже ризиково.
Бо затоплять вмить сусіди
вас обов’язково.

Складаю докупи
усе пережите –
така ряснота у мереживі днів!
Випростують будні
похилене літо,
до осені стежку торують мені.

Ще станеться сонце,
сніги і тумани,
розкудлають небо вітри-пустуни,
народиться пісня,
загояться рани
цілющим цілунком нової весни.

Зігріється серце,
зміцніє коріння,
розвіються смутки, великі й малі…
Воістину
кожна хвилина стоцінна,
освячена подихом неба й землі.

Я знов згадав твоє волосся,
я знов згадав твої уста.
Та лиш далеко в тінь дивлюсся,
а надімною ніч пуста.

І зовсім тихо посміхнувся,
і твою посмішку згадав.
Тоді світ мій перевернувся,
тоді тебе я покохав.

Тебе побачити лиш хочу,
та ти далеко, десь ти спиш.
Згорнувшись в свій смішний клубочок,
як кошенятко в сні сопиш.

Як далі мені, скажи, жити?
Без ніжних рук твоїх й очей.
Що ж залишається робити?
Крім марення впродовж ночей.
2013

До церкви, у спортзал
ходити щоб, нема за що.
Чого журитися? Астрал!
А марсіанські радощі!

21.08.2013

*

Нині вітер дме і хвилі більші зростом.
Скоро осінь, на усе чекають зміни.
Зміна барв оцих зворушливіша, Постуме,
ніж коли перевдягається дівчина.

До відомої межі потішить діва –
вище ліктя чи коліна не підійме.
У прекраснім поза тілом більше дива:
ані зрада неможлива, ні обійми!

*

Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Що в столиці? М’яко спати? Хліб не черствий?
Як там Цезар? Чим займається? Інтриги?
Все інтриги, як завжди, та ненажерство.

Я сиджу собі в саду, палає світло.
Ані подруги, ні слуг – собі один я.
Замість сильних і слабких оцього світу –
комашні лише погідливе гудіння.

*

Тут лежить купець із Азії. Уміло
він товари продавав, лічив монети.
Швидко вмер, як лихоманка підкосила.
Торгувати ж він приплив, а не померти.

Поряд з ним – легіонер ось, під гранітом.
Він Імперії здобув у війнах слави.
Стільки раз могли убити! вмер вже дідом.
Навіть в цьому не існує вічних правил.

*

Хай і справді, друже, курка – це не птиця,
та як маєш мізки курки – вхопиш горя.
Вже в Імперії якщо ти народився,
краще б жив в глухій провінції край моря.

І від Цезаря далеко, і від хуги.
Прикидатись не потрібно, бути ницим.
Кажеш ти, що всі намісники – хапуги?
Та хапуга все ж миліший кровопивці.

*

Я з тобою цю грозу, моя гетерцю,
пережду, але давай-но без торгівлі:
з покриваючого тіла брать сестерцій
все одно, що вимагати гонт з покрівлі.

Протікаю, кажеш ти? Калюж не видко.
Ще калюжі не лишав, це щира правда.
Як знайдеш собі якогось чоловіка,
то ж тектиме він тобі не простирадла.

*

Ось прожили ми вже більше половини.
Раб старий мені сказав колись в шиночку:
“Озираючись, ми бачим лиш руїни”.
Погляд, справді, досить варварський, та точний.

Був у горах. Зараз маюся з букетом.
Як знайду великий глек, поставлю в воду.
Що там в Лівії, мій Постуме, – чи де там?
Та, невже, ми ще воюєм по сьогодні?

*

Пам’ятаєш ти намісника сестрицю?
Ту худу таку, та з повними ногами.
З нею спав ти ще... Тепер вона вже – жриця.
Жриця, друже, і спілкується з богами.

Приїжджай, поп’єм вина, з’їмо хлібину.
Будем спати у саду посеред зілля:
ти мені розповіси новини,
я ж скажу, як називаються сузір’я.

*
Скоро друг твій, що складання вмів любити,
відніманню сплатить борг, що має досі.
Заощадження з-під подушки візьми ти,
небагато там, на похорони ж досить.

Швидко їдь на вороній своїй кобилі
в дім гетер біля міської брами.
Дай ціну їм, за яку вони любили,
щоб за ту ж саму оплакали сльозами.

*

Зелень лавра, що доходить до тремтіння.
Двері навстіж, у пилюці скло віконця.
Крісло, ліжко, що лишили в самотині.
І тканина, що ввібрала в себе сонце.

Понт шумить за чорним тином з темних піній.
Кволий човник з вітром б’ється біля миса.
На старій розсохлій лавці – Старший Пліній.
Шпак щебече в шевелюрі кипариса.

Березень, 1972

***

Криклива ніч мандрує головою,
охоплює повік твоїх магніт.
Мовчиш. Кричиш. У нотку із собою.

У тебе очі, дівчинко, червоні.
Скажи, впиваєш в себе присмак бід?
Тамуєш сльози димом на балконі?

Авжеж, тамуєш. Сякаєшся в крила.
В чорнявих легше знати про політ,
та не літати, бо таки несила.

Елізабет, збери надію в жменьку.
Держи так міцно, ніби там весь світ!
Елізабет, не плач, моя маленька.

Хоронять люди горе споконвіку.
Отямляться - а вже опав той цвіт.
Чекай, ще не роби з душі каліку.

Елізабет, не вічними є грози.
Тримають довго, але спинять хід.
Елізабет, він прийде. Витри сльози.

2013

Магістрал (акросонет)

У правіки сягаєш неспроста,
Сліди минулого утаєні нащадкам.
Тайнописом курганів поросла,
Автоніму не видавши спочатку.
Вояцького не бракло ремесла,
Абетку мужності засвоювала гладко,
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Упавши, не показувала п’яток.
Крамольний дух нескорених голів
Румовищем спадав на ворогів,
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!»…
Їдкий сопух новітнього ярма
Набридливо вповзає, як чума…
О, засвітися мудрістю, благаю!

1.
У правіки сягаєш неспроста,
праматінко трипільської культури,
і леза часового гостра сталь
розорює твоїх начал підмури.
Тисячолітня пам’ять пророста
з розкопок: теракотові фігури¹
історії озвучили уста,
безпам’яті не давши на тортури.
Колись на благодатній цій землі
зродилось плем’я, у прадавній млі
посіявши могутності зачатки.
Та жорна часу перетерли геть
цю аксіому в історичну дерть -
сліди минулого утаєні нащадкам.

2.
Сліди минулого утаєні нащадкам
у твердь праукраїнську степову,
та давнини відсунута шухлядка -
до істини наблизитись впритул.
Тисячолітні загадки-нотатки
провозвіщали еру золоту.
Ти ще тоді , сповите немовлятко,
про роль свою й не снила світову.
Душа твоя, оздоблена красою
у скіфській пекторалі, і канвою
гармонії просякнута до тла.
Твоя земля – це плодовите лоно
і артефактів віковічні схрони,
тайнописом курганів поросла.

3.
Тайнописом курганів поросла …
Чи ж до джерел його розшифрувати?
Для ойкумени – густиться імла:
ти – посестра Шумеру і Аратти?
На зламі ер, коли доба нова
свій лік взяла від Божого дитяти,
правиця Первозваного посла³
простерлася твій лик благословляти.
Колись він заіскрить у златі бань
(не скутий ще гримасами страждань)
для світу - у заможності і статку.
І у віки́ вкарбуєш імено,
й воздвигнеш праслов’янське знамено,
автоніму не видавши спочатку.

4.
Автоніму не видавши спочатку,
озвешся в літописнім сповитку,
і згодом, утвердившись у нащадках,
заблиснеш світові у гордому: «Я – У-
країна! У моєму спадку
куточок райський на землі, яку
Господь так щедро, без остатку,
у благодаті дарував вінку!»
А на семи горбах засяє град
і Кий у нім наводитиме лад.
Бо ж як без князя? – Човен без весла.
Й для відсічі навалам кочівним
полянам русочолим і ставним
вояцького не бракло ремесла.

5.
Вояцького не бракло ремесла
звитяжити за честь землі-Вітчизни.
Було всього в борні добра і зла:
побідні учти і жалобні тризни.
Ти світ середньовічний потрясла
своєю міццю-спадком від дідизни
і осипàлись мури, як зола,
під княжою дружиною. Харизми
Аскольдової стачило на всіх:
могутність греків⁴ кинути до ніг -
а Візантія ще про те не мала й гадки.
Безстрашшям кожен русич-відчайдух
утверджував твій переможний дух -
абетка мужності тобі давалась гладко.

6.
Абетка мужності тобі давалась гладко.
Обороняла край від зазіхань,
чужинців-зайд уклавши на лопатки,
аби нових позбутися страждань.
Олег, у владолюбстві не ягнятко,
на каганат простяг правиці длань
й хозарам повелів - ще у зачатку
довіку позабуть про руську дань.
Гартований в походах бойових,
на брамі Цареграда щит воздвиг⁵…
Ти гордо знамено побід несла,
змагаючи за честь впродовж віків,
і переможний дух твій не зотлів,
й звитяги славні… Їм нема числа.


7.
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Давала раду ти із ворогами.
Коли ж на княжий трон жона зійшла –
прославилась у світі ще й жінками.
Княгиня Ольга. Грішна і свята.
Було - жорстока в помсті до нестями⁶…
З любов’ю в серце прийняла Христа,
у мудрості рівнялася з мужами.
Жона-окраса княжої доби -
прави́ло історичної гарби,
у сонмі праведних завірила печатку…
Не битим шляхом твій котився віз:
зривавсь у прірву, пнувся на узвіз.
Упавши, не показувала п’яток.

8.
Упавши, не показувала п’яток ,
шматована, плюндрована не раз.
Упертості тобі стачало, матко,
являтись знов, і полиск твій не гас.
А літописні пера, для порядку,
великокняжі імена для нас:
Великий, Мудрий, Мономах–на згадку
у невблаганний вкарбували час.
Та не легка історії хода –
і ятагани висталить Орда,
укриє попіл безмір городíв.
І на століття іго татарви
уярмить в сіті стріл і тятиви
крамольний дух нескорених голів.

9.
Крамольний дух нескорених голів,
укоськаний, здавалось, на віки,
ніколи не скорявся. Поготів -
запрагнув королівської руки:
у ній він перемоги знак узрів.
Данилові⁷ не зрадили зірки
(вони – зірки – шанують королів):
схилив коліно темник Куремса⁸,
і переможна линула яса
у стольний Холм і княжий город Львів.
І русичів ставав за валом вал,
і помсти справедливої запал
румовищем спадав на ворогів.

10.
Румовищем спадав на ворогів
той волелюбний, одчайдушний клич
відважних воїв. Слава прабатьків
із мужніх променилася облич.
Як боронили землі литвинів⁹
і власні - українські споконвіч,
на вольну широчінь твоїх степів
вже чатувала Посполита Річ.
Ти проти ляха стала без принуки,
а не дрімала, смирно склавши руки,
і не мовчала: «Мòя хата скраю…».
Під бойову збирала корогву,
і за гетьманську бралась булаву,
а в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»

11.
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»
І розпинала ворога на п’яльцях
своїх звитяг. А хто не пам’ятає
і Жовтих Вод, і Корсуня й Пилявців?..
А далі що, Царице Всеблагая?! -
З Москвою ти зійшлась у п’янім танці
(історія ж помилки не прощає
й для виправлень не залишає шансів).
Та, руку простягнувши москалю
й підступному довірившись царю,
на волю сподівалася дарма:
ще не обсох угоди атрамент,
як вольності твої скував ущент
їдкий сопух новітнього ярма.

12.
Їдкий сопух новітнього ярма
тебе на триста літ заполонив:
невже ж то від московського клейма
незгойний слід до скону? Без вини?
Надії на спасіння вже нема?..
Та просвітління кануло згори:
імперська розвалилася тюрма -
усе, по волі Божій, до пори…
Здавалося, навіки відтепер
зріднилися під стягом УНР
Схід, Південь, Північ і Галичина,
і «свободо́ньки сонічко» 10 зійшло.
Та ба… Потвора з молотом й серпом
набридливо вповзає, як чума…

13.
Набридливо вповзає, як чума,
тебе у «братні» загріба обійми.
Ось воля... з-під партійного керма.
І доля – та, що не об’їдеш кіньми…
Голодомори і колгоспний «рай»,
НКВД, ГУЛАГівські катівні…
Живого місця на тобі нема!
О Господи! Чи встанемо з колін ми?!
А орди «старшобратніх» зайд-заброд,
перетворили націю у зброд,
господарем вляглись у ріднім краю...
А смертоносний зблиск зорі Полин…
Між Сходом-Заходом убитий клин…
О, засвітися мудрістю, благаю!

14.
О, засвітися мудрістю, благаю!
Бо ж можеш… Пригадай лише Майдан!..
Не дай посадовить себе на палю,
а чи до скронь приставити наган.
Тебе поміж собою розпинають
Манкурт_слуга_народу і пахан .
Ти ж корчишся в лещатах чвар: «Конаю!»,
щотретій бо зі слуг твоїх – гетьма́н.
Ще від начал життєпису – в борні,
чи не пора вже знищити на пні
і згадку про двоглавого орла?!
Устань, Вкраїно! Наче моноліт!
Як нація! Хай усвідомить світ -
у правіки сягаєш неспроста!

Серпень 2013

Можуть нам наснитися продукти:
Ряжанка, сметана, ковбаса...
Означа це: щось ти недожлуктив,
Недоїв, або недокусав
З невідомих вже тепер підстав.

А брати тобі насняться менші:
Вівці, свині, чи якесь теля,
Сон цей означатиме, по-перше,
Сам себе побачив ти здаля,
Ну, а ще це правда, вуаля...

Нагороди сняться різних видів?
Грамоту вручають чи медаль?
Та тому, що ти в цю ніч сновидів,
Не відбутися ніколи вже, на жаль,
Буде світла хай твоя печаль.

Тож, чи варто прокидатись, друже,
Коли сам Господь забувсь у сні?
Он і совість позіхає дуже,
А вона ж авторитет! Чи ні?
Спи. Й не дай прокинутись мені...

Їсте смачнюче наше сало,
І хліб пахучий український,
Чому не любите країну -
Манкурти, зайди і чужинці?

Усе, що є для нас одвічним –
Сорочка вишита і мова –
Для вас – це мало не нацизм,
І лютої злоби основа.

Сповідуємо ми своє –
Що уділив для нас Всевишній.
І на святій землі своїй
Не будемо ніколи лишні.

То ж нумо, браття – українці,
Одягнемось у вишиванки,
Щоб всі, хто лють до неї має,
Усі пощезли на світанку.

19.02. 2013р. Надія Таршин

У кутку моєї хати
Здавна піч стоїть чудова.
Гарна піч. Та що казати:
Дуже їй смакують дрова.

Їсть вона їх без упину,
Апетит добрячий має:
Скільки в піч дровець не вкину,
Все у ній умить згорає!

- Охолонь, - кажу їй, - нічку,
Поверни тепло до ранку,
І за це тобі я, пічко,
Дам в'язанку до сніданку.

Є жінка – спить… Вона лише твоя.
Коїтуса до перших сліз не буде.
Ти поведи її по сотні ям!
…Купив хурму на вуличці Неруди.

Що коїться в душі – питати зась.
Замок дверей податливий, без коду.
І крикне друг:«Нащо така здалась?»;
І між олій врагиня заздрить вроді…

Та жінка – є. Між тим, чого нема,
Вона, легка, не випече хлібину,
І донечка твоя не скаже «ма»,
І злий сусід не плюне жовчю в спину…

Вона складе до ніг вінці й мечі.
І буде на тату, в канцонах, прозі…
Круг неї завжди – захват і драчі…
Бо ймення їй судилось Тубероза.

Тримай, лелій, бо звабу отаку
Не стріти ні в Охтирці, ні в Одесі.
Підносив їй обручку мачо-кум,
А бос обходить хату – поетеса ж.

А ти побіг, бо злинув махаон…
І всівся на волосся барви ківі.
Тепер малюй красу, дитинний сон!
Вона ходитиме ось-ось… наліво.

Їй вадить спека. Вільги й цукру – дай!
І покатай (колючечки ж…) на «мазді».
Ти обіцяв їй спокій, віллу-рай?
Не муч цю Міріам чудну – в гараздах.

Вона гостює в мене щочетвер,
Ось плаче в перець:«Вмер Аполлінер…».
Її стеблиння торсає коза.
Ти, офіцер-пілот, невже ти – за?!

...Ведеш на клумбу Туберозу-ладу.
Лишив собі перо, хітон, лампаду.



2013




Міріам - тубероза.

То колообіг
а чи то
теорія
всесвітнього комфорту?
У землю покладемо
тіло смертне.
І лиш у небо – йти душі,
щоби над містом
лилися дощі,
нестримні,
наче кров
з аорти.

...і не ходіть
по цій траві
узутими -
небо
тримає
вона.

Не розтопчіть
душу
чиюсь
загублену -
росою
її
вина...

2. Нерукотворний образ

Тут що не рік – історія нова,
Її вам залюбки розкаже кожен.
У Джублику трапляються дива,
В які повірить навіть і безбожник.

…Стояв біля ікони чоловік.
В осінній вечір скоро сутеніє.
Хто знає, що в сердеги в голові,
В душі було – розкаяння, надія?
І враз, мов біснуватий, закричав:
Брутальна лайка, докори, прокляття.
Ніхто в монастирі іще не спав,
Тож бачили, як з люттю і завзяттям

Схопив той чоловік до рук свічник,
Щосили по іконі раз ударив
І в темряві вечірній хутко зник,
Мов утекти надіявся від кари.

Пробите полотно, уламки скла –
Побачили, що скоїв біснуватий
І майстру до сусіднього села
Той образ відвезли реставрувати.

Невдовзі помічати майстер став,
Як на однім з уламків скла ікони
Щодень все більше й більше проступав
Плямистий слід – коричневе, червоне…

Ні стерти, а ні змити тих слідів
З поверхні скла нікому не вдалося.
Спочатку ледь помітні і бліді,
А згодом чітко – очі, ніс, волосся.

Не на поверхні – у самому склі
Нерукотворний образ проявився.
Ходили пересуди спершу злі,
Та вірив кожен, хто на те дивився.

Не все в житті так просто, як в кіно,
Та все можливо з вірою у Бога.
Вдалося відновити полотно,
І скло нове поставили на нього.

Так само при каплиці на стіні,
Де хтось хотів розбити спересердя,
У саму душу дивиться мені
Ласкавий докір – Боже Милосердя.

І Джублику, й ікони визнання
Приходило поволі, не відразу.
А люди йшли молитися щодня.
Відтоді вже пройшло немало часу…

(буде продовження)

Мій генію, відчуй нестримний шал,
Налий вогню іскристого в чорнила.
Пером, як лезом гострого ножа,
З паперу серця ніжно виріж крила.

Герою мій, володарю спокус,
Хай запал твій медово душі ранить!
Пришлю до тебе міріади муз,
Палких, шалених, як весна у травні.

Хай з розуму зведе їх дивний спів,
І вигини звабливих тіл дівочих.
Та хочу, щоб крізь них ти мною снив,
Щоб поглядом шукав єдині очі.

Щоб суть багатоликої краси
Ти вклав у серце, що горить тобою,
І в неба зорепадного просив
Солодкого безпрограшного бою…

Погасить на зорі зорю,
Сну рани вилиже, як хутро.
І зійде.
Краплі перламутру
Їй промінцем зі щік зітру.

Не гляне вслід своїй сестрі,
Що гасне, а зі мною прямо –
Увись!
…Останніми рядками
Махну – й змахну останній гріх.

17 серпня 2013 року

Наречена
із розкосими очима,
грізна жінка на імення Фукусіма,
на зчорнілому чолі
вінець полинний –
то Чорнобиль її вибрав
за дружину.

Повінчали їх
пожежі і цунамі,
у збудованому з болю
й горя храмі,
а за дружок запросили
чорні роси,
на весь Божий світ весілля
роздалося.

Не стелила їм Земля –
весільна мати,
з неба падали зірки
на темні шати,
тихо падали,
молилися щосили,
щоби пару цю бездітною
лишили…

Ніч триває за вікном,
Світло ліхтаря крізь шпарки,
Я мала, не йде щось сон,
Темінь обійма фіранки…
Присипляв мене татусь,
І заснув хутчіш за мене,
Він втомився…я ж боюсь,
Теміні і тіней темних.
Все здається не таким,
Я малюю у уяві
Бабу Йожку, гном сидить,
І Бабай десь там буянить…
І увесь казковий світ,
І Кікімора, і Лєший,
Оживають на стіні,
Я неначе нетутешня.

Вся у ковдру загорнусь,
І хутчіш тулюсь до татка,
І нікого не боюсь,
«Чік-чірік» - затишна хатка.

Хай солодкі сняться сни,
Любі хлопчики-дівчатка.

Це потім про раббі Тарфона йтиме слава,
Що схожий він на піраміду із горіхів:
Торкнись - і враз покотяться вони.
А йшлось про те, що добував він притьмом
Із священних книг те, що не кожному під силу.
Але це потім. А поки що був він скупердяй.
Раббі Аківа вирішив багатиря провчити:
«Два помістя на продаж пропонують.
Ти не проти, щоб відкупить для тебе?»
«Та що ви! З радістю!»- і подає раббі гроші.
А по якімсь часі питає: «Де ж ті помістя?»
Бере за руку Тарфона раббі і веде в школу.
Як увійшли,просить Аківа прочитать щось із Псалмів.
«Широкою рукою роздавав він бідним»,-
Читає котрийсь з учнів, а як дійшов до рядків:
«Правда його пребуде хай навіки!»,
Раббі обвів рукою клас і каже Тарфонові:
«Оце ті два помістя, що я добув тобі, як і обіцяв!»
Мов підмінили скупердяя. Обіймає раббі:
«Учителю в Торі, наставнику в житті,
Віднині я щедрішим стану на отакі, як це, помістя!»

У дитинстві усе нам здається таким,
Що дивуєшся світу удень і щоночі,
Добра тьотя цукерку дасть тільки захочеш,
А бабуся, як хочеш, то ще й пироги…

А татусь крадькома встане їсти вночі,
Ти навшпиньки за ним, і за стіл, до яєчні,
Чай гарячий, солодкий, над чашкою дим,
А татуся слова, мов та казка. Безпечно.

А мамусю за плаття візьми і гай-гай,
У уяві вона, мов везе, а ти їдеш…
Або хвостиком міцно тримай і тримай,
Ви – єдине, ви – ціле, тобі це потрібно.

У дідуся частівок й байок цілий міх,
Він зіграє на ложках і на мандоліні,
Він уміє на місце поставити всіх,
Він хороший, а майстер, говорять, відмінний.

А іще є маленькі сестрички, ще сплять,
Хай ростуть, горобці, набираються сили,
У дитинстві усе нам здається таким,
Що постійно у стані – безкрайньо щасливий.

Как царицу, на троне любви
Воспевал ее в нежных стихах,
Но фальшивые оды твои
Правда жизни развеяла в прах...

Скоро тучи больших перемен
Заслонили волшебный мираж.
Беспощадные ветры измен
Хрупкий замок разрушили ваш.

Вы пытаетесь что-то спасти
И угасшее пламя раздуть...
Только прошлое, встав на пути,
Уступать не желает ни чуть.

Не вернется, зови – не зови,
Сказка та, что была хороша.
На руинах великой любви
В тихой скорби застыла душа...

2013

Над ранок туман прокрався,
Росою на листя ліг.
Із лісу із ним над трасою
з"явився єдиноріг.

Він змерз і самотній дуже,
рішучість його хистка.
І вітер жене калюжею
крихкий корабель листка.

От прожив собі – йди з Богом
в невідоме, чи до Бога.
Нащо знати це живим?

Підеш ти у лаврах слави,
Чи то підеш непомітно,
Позабудуть, мабуть, справи

Що найбільше вірогідно
Не відчує світ утрати.
А чи треба відчувати?

Відгомін вчорашніх днів
Оселився там, де жив.
А тепер тебе нема.

Залишив свої сліди,
Ось лише де ще є ти.
Та кому вони потрібні.

Ти живий – вони розквітлі.
Ну по тім немає змін,
Закінчився для них плин…

Так, пробудиш ти серця:
Вірш, мелодія, картина,
Та це тільки почуття, що в собі знайшла людина

інша. В неї вже своє життя,
Мрії власні, серця болі,
Повороти они долі.

Кожен раз новий клубок,
Висотає власну нитку,
Кожен раз новий клубок…

Розімкне дитина очі.
Свіжих вуст тепло цілунку
Знову вип'є чашу трунку.

Молодість знов постаріє,
Фотографія зітліє,
Місце всім є тільки раз.

Старість змусить нагадати,
Як життя потерло п’яти.
Все було блискучу мить.

Уявилося старому,
І тече сльоза по ньому,
Зморшками – борознами років.

2005 р.

© Дмитро Сич

Цікаво, що роздуми на вічні теми, які перетворилися на цей вірш, точилися в моїй сімнадцятирічній голові. Після дрібних виправлень вирішив, що не варто соромитися цієї ранньої поезії та доречно поділитися нею з вами.

Пародія

Сьогодні наважитись маю
Що мокрий – чи діло кому?
Тебе я таки дочекаю,
З підніжки трамвая здійму!

А мокнув даремно і всує
Кольнуло в душі – та нехай,
Бо вийшла з таким, як Валуєв,
А я не Кличко – пробачай.

Справжніський горил білолиций
Як поглядом строго пасе!
Моя світанкова зірнице-
Навіщо мені то усе?

Немов на дуелі без шпаги –
Чи мимо пройде божество?
“Я певно невартий уваги!”–
Моє возраділо єство!

Та ні! Посміхнувсь білосніжно
І рушив до мене, на жаль...
А я , незбагненно і ніжно,
Полинув по вулиці вдаль…

Мені вже і дощ не завада,
Калюжами – курям на сміх!

…Цікаво, чи була ти рада
Відлунню обцасів моїх?


19.08.2013

Ідуть на вибори старенькі –
В одежі давній і благенькій,
Хоч намагались чепуритись,
На ноги боляче дивитись.
В подертих капцях і калошах –
Таке у них життя хороше.
Тепер з’явилася надія,
Що прийде знов новий месія,
Усе відніме і розділить,
Добра цього і їм уділить.
І заживуть вони багато,
На вулиці їх буде свято.
О, милі дідусі, бабусі -
Усе пройде у звичнім дусі –
А вас у котре розвели,
Наобіцявши, що могли...
А ви довірливі, мов діти,
Святе бажання – добре жити,
Хай розум не перемикає,
Бо той, що вам це обіцяє,
У серці Бога він не має.
Як він поверне вам країну,
Коли робив з неї руїну.
І знову шанс – бути при владі,
Ви їм дали і вони раді.
У вас, наївних до смішного,
Не буде крім калош нічого.

30.10.2012р. Надія Таршин