А все одно-все буде добре!
Вдягни усмішку щиру зранку,
оцю, що так тобі пасує,
на шию - шарф із позитиву-
від негараздів він рятує!
Закинь у торбу парасолю,
що захистить від крапель суму
і не дозволить з головою
поринуть у важку задуму.

А все одно- все буде добре!
Відкрий варення повне літа
чи меду, що тобі пасує.
Купи букет весняних квітів
і настій гарний подаруй їй...

Нехай туман не проникає
в єство, занурене у сонце!
Все буде добре!Ти вже знаєш,
та розкажи усім прогноз цей!

Я ще тебе не люблю,
я ще тебе не кохаю...

У пригорщі воду цілющу
з твого джерела набираю.
Блукав я так довго в пустелях,
тож спраглий себе напуваю.

Я ще тебе не люблю?
Я ще тебе не кохаю?

Шукаю безмежного щастя
в очах твоїх, що іскряться,
у мріях, де місце для мене тримаєш,
у снах, де безкрила літаєш.

Я слухаю музику серця твого,
боюсь лиш вигнання із раю:
"Я вже тебе не люблю,
я вже тебе не кохаю!"

Рваними ранами.
Срібними струнами
Ми безталанними
Плачемо думами.

Топимо болями,
Що не дозволено
Втілити діями
Стало надією.

І безіменними
Слуги смиренності,
Вийшли бо темними
З миті буденної.

Мені зоряне небо наснилось,
Тихе й безкрає було...
Та все за секунду змінилось,
Блискавка і грім у ньому прогуло.

Я бачив на горі німого,
Він шлях показував мені...
Я побачив в далечі себе старого,
Він йшов до мене
крізь вогні...

Він йшов повільно й тихо,
Вогонь був не страшний йому,
Відлякуючи від себе лихо,
Проходив він крізь тьму.

Насторожує одне мене,
Він був один, один ішов по шляху...
Вогнем було усе наповнене
А він ішов, ішов спокійно, без страху...

15.04.14

Іду до себе, як у гості.
Не помічають, то дарма.
Зате мені не миють кості.
Я заблукаю на погості,
де злої пам’яті нема.

А небо – он-де,
                      – ген!..
                           А далі
за горизонтом кураї,
що котять і мої печалі,
і тихі радості мої.

Мої поля, ліси і доли,
і ту хмарину вдалині,
яку у гості вже ніколи
не дочекатися мені.

Усе минає, як і мрії.
Моя уява наяву
не додає мені надії,
що я до неї доживу.

Моє сучасне і майбутнє
оберігає херувим
у високості…
                      Пілігрим
ще є в мені.
                 І ще присутня
у небі поетична кухня,
якої
            вистачає
                            всім.

                              15.04.14

***
Нижче «майдануті» по порядку,
всі, хто попадає у десятку,
і на гільйотину де-не-де –
зупиніться. Божий суд іде,
і за сепарацію, на згадку,
правий теж не дінеться ніде.

***
І пусі-путі, й жирики із келій,
укриті одіялами в постелі
палат психіатричних лікарів,
та нагодуйте ви своїх рабів
у неосяжній тундрі і пустелі.
Кінчається терпіння козаків.
По горло сита вашою шрапнеллю,
не хоче Україна таборів.

***
Вовкулаці, паці і собаці,
що віщають лажу на Ростов.
Україна бачить вас у ...Раші,
ну а потім, ясно, у Гаазі
і за сльози, і за нашу кров.

***
І ти, заочно списане на мило,
нахабне, ліве, комуняцьке рило
у п’ятої колони москаля.
Ти що, сліпе? Он ідола звалили.
Ти що, не чуєш? Пекло запалили,
а тлусте тіло не прийме земля.

***
А щоб тебе пропасниця трусила,
распутнє шолудиве цареня,
що окаянно вимотало жили,
таке ж сміливе, як народу миле
і сходу, й півдня... Вчора і щодня...
Та хай тебе візьме нечиста сила,
підгавкуюче ворогу, щеня.

***
Ой, бійці й бойсісі регіонів,
ой, немає ще таких законів,
що верне азірівщіну взад.
Ой, іде люстрація колоні,
ви у нас усі, як на долоні,
і злодії, і бандити Рад.

15.04.14

Я пропоную сказати відкрито –
Ми не брати від колисок-джерел.
В нас на знаменах – небо і жито,
В них на гербах – двоголовий орел.

В нас завжди гостеві раді у хаті –
На рушнику подаємо хліб-сіль.
В них всі сусіди навкруг винуваті –
Треба посіяти сльози і біль.

В середньовіччі живуть фараони,
Чоботом пруть до сусіда у дім.
Я пропоную – закрити кордони,
Хай там подавляться газом своїм.

Всіх комуністів, з ПееРами разом,
Прямо у Думу – випендрюйся там!
Втік вже один з золотим унітазом,
Того, з вінком, теж віддати “братам”.

Ти до люстрації, ненько, готова?
Воля й майбутнє стоять на кону!
Вкупу зібрати їх – і до Ростова,
Того, в Расєї, що на Дону.

Чи вгомонишся колись, московите,
Вічно голодний, захланний, як звір?
Я пропоную – агресора бити,
Гнати, проклятого, аж у Сибір.

Світ нас підтримує – дяка Творцеві,
Скоро один ти залишишся, Вань!
Навіть руки не подати в Женеві,
Я пропоную – без рукостискань.

Я пропоную – без сліз і без панік,
Стати горою за землю свою!
Піде додолу російський Титанік –
Вірю, надіюся і визнаю!


15.04.2014

Війна почнеться все ж, хоч прагнемо всі миру –
Мир можна вибороти лиш огнем й мечем.
Тож збережімо у серцях святі любов і віру,
До неба звернемо мільйон палаючих очей.
Я ці рядки пишу, вдивляючись у весни, –
Всі ті, що колись будуть і що вже були.
Як згину на війні – нехай, душа воскресне…
Для мене головне, щоб ми країну зберегли.
Залишу вірші після себе – все, що маю.
Вони розкажуть вам про нас – ким ми були.
Коли наш прах вітри по всій землі розмають,
Залишиться вам те, що ми життя ціною зберегли.
18.03.2014

Ти був краплинкою, а я лиш морем.
Ти – світлячком, а я – мільйоном ліхтарів.
Ти був сльозою, я – безмежним горем.
Ти звуком був, я ж – тисячами слів.
Ти був промінчиком, а я – всього лиш сонцем.
Ти – подихом, я ж – бурею в пустелі.
Ти – брунькою, я – лісом Амазонки.
Ти – сном, а я була теплом постелі.
Ти – унікальний, індивідуальність.
А я банальна. Я – лише звичайність.
9.02.2005

Лежу. Мандрую простором душі.
Десь там Дніпро від риби золотіє,
Кмітливий грек рахує бариші,
А після цього молиться Софії.

Поет завжди на смертному одрі.
Він розмовляє з мертвими про вітер.
Це марення, як голоси сторіч,
Сміх тих, що не вернулись з Того світу.

Пришельця пісню вловлює поет,
Биття рахує серця динозавра.
Поетове падіння – часто злет.
Тернова слава довша, аніж лаврова.

А я ще хочу в Африку, в астрал
Австралії,
У джунглі Амазонки.
Із Дерева добра і зла кора –
Крутий інгредієнт для самогонки.

А ще в дитинство хочу, у ліси,
Побути вовком, рибою, травою,
Щоб Місяця косою накосить
Трави міг той, хто світ вважає грою.

Мені брехали тіні й дзеркала.
Я режисером був своєї долі –
Так, як ота хвиляста ковила
У Дикім Полі.

Тепер поетів нібито й нема.
Старі пісні співає тільки вітер.
Росте в мені моя «Скляна корчма»,
Вікном хрестатим просто в душу світить.

А я блюду закони битія,
Де кров ліщини з кров’ю-світлом зірки –
Одна-єдина пінна течія –
Гнучка, немов підкова над одвірком.

Хлопчику, брате, юначе,
очі - з ікони неначе,
жертви олтар Свободи
тільки від тебе ждав?
Ночі - як темні води:
трона - не той дістав.
2014

Відбити вечірню атаку земля не зуміла –
і кулі-краплини зі свистом цілують шибки.
А може, то дощ вибиває для тебе роки
чи музику давню, що тільки тобі зрозуміла.

Оркестром вітрів починає симфонію ночі,
змиваючи з неба захІдну розбавлену мідь
на голі каштани, що, наче ланцюг пірамід,
свої таємниці довірити світу не хочуть.

Сліпі кажани поховали під крилами сірі,
пустельні дороги, зі страху й вологи німі.
МабУть, у такій до зневаги байдужій пітьмі
в Дуаті свій суд над померлими вершить Осіріс.

Від холоду зримого душі дерев посиніли,
і зморщені пальці твої від рясної води.
Ще трохи – і світло, і ти вже не будеш один,
і сонце пливтиме водою небесного Нілу.

26.03.2014

занедбана кам’яниця і брама типово львівська
де запах сечі та цвілі із мороком заодно
ховають дрібні секрети утримують спите військо
портретів побитих міллю що бачили власне дно

ось рипнуть облізлі двері і з брами війне нудьгою
і вийдуть кортежем слави минулого вояки
прикривши портретам діри промовисті та незгойні
що далі тим більше й більше даються і їм взнаки

а зранку малий ангелик поторгає мідну клямку
але за дверима пустка не пустить його у дім
де дух із війни нерідний де п’єцам розбитим шамко
бо що там кому робити як тільки одній біді

Про ситуацію в країні:
Якось в палатку жовто-синю
Нахабно вліз ведмідь, в натурі,
Чи то коричневий, чи бурий,
Зачув смачненьке, мо’, м’ясце -
Жере, аж плямкає… На це
В кущах принишк, заліг на пузі
Мисливець з автоматом Uzi:
Лунає постріл – і за мить
Ведмідь, конаючи, лежить…


14.04.2014

Хмаринка летіла маленька,
Мов мрію носила легеньку,
Мов бачила тисячу літ,
Відколи стоїть уже світ.

І сонце - мов камінь коштовний,
Шле промінь ясний, неповторний,
Це все непорушне завжди,
Відколи існуємо ми.

І безліч незнаних просторів,
Численні галактики, зорі,
Не прагнуть узріти люди.
То що ж вони бачать всюди?
1993

на скроні майже 220 –
армагедон всіх відчуттів
коли тобі усі 15
бери життя і полетів
і не відома небезпека
ти ж сам король всіх вечорів
коли ідеш то ще здалека
почуєш сленг і нових слів
у вухах чорна бас гітара
язик пробитий і брова
сьогодні в тебе сіра хмара
навіщо всі складні слова
бо завтра ти почнеш спочатку
ти підростеш у 18
і хоч не міст а просто кладку
ти перейдеш у років 20


11.04.14

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

На віслюку - в Єгипет.
Віслюк - й в Єрусалим*.
Ані конфесій, ані конституцій.
У рік Коня звели на диби Крим,
а Київ довели до
революцій.

Важкі хрести під підборіддям пих
на золотих гойдаються принадах.
На віслюку (хай поруч)
мимо них -
святить паски!
В Луганську...
І в Карпатах.


14.04.2014

                              І
Сім’я народів варта дорогого,
але коли розвалено її,
то є правонаступниця усього
украденого із кишені свого
сусіди, що належав до сім’ї.

І де такої совісті узяти
нехай не у держав, а у людей,
де є правонаступницею мати,
що викрадає кошти у дітей?

І де ще є така гидка личина,
що декларує правду і любов,
і одночасно б’є ножем у спину,
аби у брата вицідити кров?

                              ІІ
Була Росія й вийшла...
                              ... до кінця.
Була й сестра, та де її шукати?
Тепер це довгорукі окупанти,
що тягнуться до царського вінця.

Буенос-Айрес – це не Аргентина.
Нема у географії основ,
які не обрізала гільйотина...
Але неясно, де росте свинина
і чом столиця наша – не Ростов,
де наша паця й досі легітимна?

У злодія немає ні рідні,
ні батьківщини, ні своєї хати.
Його стезя захована за ґрати
на темному тюремному вікні.

Якщо не Колима, то буде Волга.
На те і присягав на булаві.
Та де ще не здобута перемога
ціною української крові?

                             ІІІ
За що вже тільки здуру не хапались
північно-східні наші вороги?
За що не висікали до ноги?
І ниють стигми від казенних палиць.

І носить ще земля більшовика,
який і досі роззявляє рота
за звичкою нахабного совка.
А ще – дешеві горе-патріоти,
і зрадники, й бандити без роботи,
оплачені казною общака,
               голодні маркітанти-супостати,
               культур-агенти кума і куми,
               і збанкрутілі славою таланти
               без права називатися людьми...

Очолений сімейством вовкулачим,
сліпий і обікрадений народ,
якому уявляється оплот
з трикольоровим вимпелом
                              на здачу
все тягне пісню довгу і собачу...

І коники зелені знову скачуть
озброєними бандами заброд.
І наче воєводи не ледачі,
і, ніби, і кроти вже ясно бачать,
кому потрібні криза і дефолт.


                              10.04.14

Україно, моя
душа
із тобою завжди була,
я у мріях твоїх
чужих
відшукати себе не зміг.
Я до тебе іду
в борню,
самотужки ніщо не зміню,
озирнуся назад -
парад
із майданів кривавих сад,
що хотіли добра...
пора
щось міняти давно пора!

О ви, убогі душами сини,
тяжкі таланти на чужих раменах.
Роздмухуючи вогнище війни,
ви освятили лики сатани
у ворога Вітчизни на знаменах.

І ви, їздці до раю на дурняк,
і ви, данайці у коняці Трої.
І ви, хто ще поповнює «общак»,
і ви, кому стоять ще «натощак»
поперек горла істинні герої.

І ви, що розпустили язики,
якими оперують окупанти.
І ви, у кого висохли клепки́,
і ви, чиї і гроші, і зв’язки
слугують окупації гарантом.

І ви, майстри й любителі пера,
кому заклало й мову відібрало,
коли на зло немає ні добра,
ні слова, за яке не воювали.

І ти, що воювати не могла,
і ти, обвита гадиною сходу,
і ти, з чиєї мовчазної згоди
іде війна, аби перемогла
імперія орди мою свободу.

О, ляльководи дикої юрми,
якби ви залишалися на сцені
і цілували ноги Мельпомені,
а не п’яту Георгія з пітьми,
який би мир настав межи людьми
на нами завойованій арені.

                              12.04.14

Горить на сході...А Україна
Заснула твердо.
Удар лозою! Буди, бо згине,
Свячена вербо!..

Струсни на землю між юні трави
Пилок жовтастий...
Заради волі, заради слави -
Не дай упасти!..

А дай дожити з добром і миром
До Великодня...
За нами правда, між нами - віра
Й любов Господня!..

Ставаймо, люде! Пора до герцю -
Година грізна...
Свячена вербо! Удар по серцю!
Іще ж не пізно!..

13.04.2014

Страшні події на Майдані
Нам вже ніколи не забуть!
Герої сотні в вічній шані
Над Україною пливуть.

Здолали ката і бандитів,
Тепер би жить і процвітать.
Та цар російський злісний Путін
Здобутки хоче відібрать.

Вже триста років нас давили,
Топили в крові і сльозах.
Згадай Батурина могили.
Коли ж скінчиться гіркий шлях?

І знову зашморг в нас на шиї.
Загнати в стійло, мов раба.
Лютує, біситься Росія
І Кримом давиться вона.

Та ще й свої пани лукаві
З народу соки тягнуть, п'ють.
Коли ж вони вже наїдяться
І богу душу віддадуть?

Мій Боже, Господи всесильний,
В тяжку хвилину захисти.
Дай сили неньці Україні
Всіх ворогів перемогти!

Знову полудень.
Вельми спішить.
Переводимо
через місто,
розхристане щедрими сумами.
Позичаємо в полудня
полум’я подиву –
хай живе поміж нами
і сонцем відлунює.

Вже й немає чому дивуватися
нібито,
всі дива конфісковано
зрілістю сивою,
всю пилюку
з еліти притихлої
вибито,
і до храму
поміряно стежі ретивими.

У відчинені двері
подати й податися –
стільки коштує нам
неспотворене таїнство:
все святе –
в мішковині від Господа матриця –
відчували завжди
й оминали, цураючись.


2014р.

Щоразу, коли поруч ти проходиш,
Я погляд свій кидаю тобі в слід.
Щоразу моє серце ти холодиш
І душу перетворюєш на лід.
Щоразу занімілими вустами
Промовити не можу я слова.
Щоразу безадресними листами
Пишу, що ще любов моя жива.
Щоразу і з єдиним побажанням
Небесне звернення шепочу перед сном.
Щоразу я прошу своє кохання
Для тебе залишитися рабом.

А. Курочка
08.09.2014 р.

Ми часто виродками кличемо людей,
Хто своїм виглядом до болю нас лякає,
Хто за манерами нагадує «звірей»
І хто гидоту і відразу викликає.
Ми боїмось до заніміння у серцях
І свято віримо – в житті так не буває.
Та десь в душі зароджується страх,
Що людяність у людях убиває.
І справжній виродок не той, хто є страшний,
Хто у каліцтві все життя страждає,
А той, хто у проханнях є німий,
І в час біди обличчя відвертає.
Виродок – це той, хто без жалю
На матір рідну руку підіймає.
Виродком є той, хто з кришталю
Їсть лобстерів, коли народ вмирає.
Виродок без сумнівів в душі
Зламає гілку, життя чи, навіть, долі.
Виродки, безбожні торгаші,
Хто здав країну, зігравши свої ролі.

А. Курочка
13.04.2014 р.

Упала з неба зірка-
Малий то світлячок,
А на землі розбилась
На золотий пісок.

У небі світила всім
І світло несла в світ,
На ґрунт упаде втім
Загасне весняний цвіт.

Уже не світить людям
Не зворушить серця
Її усі забудуть,
Задовго до кінця.

1993

Я уві сні побачила світанок
І білих лебедів на сірому снігу.
Рожеве небо сповістило ранок,
А серце передбачило журбу.

І я вдихнула марево світання,
Кохання трунок випила до дна.
В душі палали щирі сподівання,
Та в серце не приходила весна.

Змарніло небо і душа змарніла,
Сховались зорі в ночі таїну.
І я надії руку відпустила
Та впала у безодні темноту.

Я більше не чекала на світанок
І не блукала в пошуках весни.
Згасила свічку – наближався ранок.
Буденними й пустими будуть сни…

04.2014

Конвалії...
Конвалії!
Ліліям фора - до талії.
Конвалії,
конвалії...
Білим вирують:
"Кохали б ви!"

Найкрасивіший
довершений шик -
із білих конвалій весни
чагарник.


12.04.2014

Як важко спати – за вікном весна!
Десь тихо стрепенулась пташка…
А вітер відгадав усе, що в снах –
пробігся дахом і…заплакав.

Та звідки сльози..? Мабуть, що зима
ще не пішла, ще снігом впала…
Самотня і сама у небесах
свої лабети зруйнувала.

Злочинно спати! Вже не спиться! Ось!
Невидима для ночі сила:
проснулось серце і зелена брость
мій сон тривожний розбудила…

Зіграй в моєму серці джаз.
Я пригорнусь до тебе шовком.
Акордами своїх зап’ясть
Примусь замовкнути
Цей шум широких трас.
Ці вулиці. Цю повінь люду.
Немає тут нікого, окрім нас.
Зіграй в моєму серці джаз:
Я не забуду.

18.11.13

Коли падає небо, гори не плачуть.
Вони мовчать.
Німота страшна, як чорна печать.
Як темна хустина, що покриває
Посивіле волосся матері.
В її сльозах розтікається рай,
Тьмяніють райдуги,
Земля стає атомом,
Мізерним клубочком, який забрав все.
Навіть більше.
Вище, ніж Всесвіт,
За серце цінніше.
Обличчя вкривається зморшками,
Як і материнська душа.
Вони змили посмішки
Мороком й печаллю.
Гори мовчать у розпачі,
Бо на вершинах палають сніги.
Матір у болю, як в роздумах:
Хто ж посіяв хрести?
Коли падає небо, пливе по Тисині
Кача маленьке
До рук України. Із вірністю сина.
Коли падає небо, Земля здригається,
Але не розколюється,
Бо люди єдністю тримають околиці.
Дають обітниці. Вдивляються в лиця
Полеглих героїв:
Свобода – не птиця,
Свобода – це воїн.

12.04.14

Ейфорія доблесті минає.
Інвазія нашесті мине.
Хто вітри неправди засіває,
бурю гніву Божого пожне.

Україно, є ще отамани
і твердої, й моцної руки,
і готові йти у партизани
месники і юні козаки.

Не журися. Ще озветься слово
захищати гідність і права.
Оживе мелодія любові,
поки ще поезія жива.

І прозріння зомбі ще настане,
і пора супротиву гряде.
Буйний вітер нашого Майдану
на Червону площу перейде.

Стануть і «бандерівці» до бою,
поки пережовує плебей
печію оскомини ідей.

І рідіє черга за бідою.
Інвазія нації ізгоїв
істинно згуртовує людей.

                              11.04.14

Що може порізнить навіки батька з сином?
В родині Штрауса до того спричинилась... скрипка.
Був батько вже на троні «короля вальсів»,
Коли син з-під столу всотував чарівні звуки скрипки.
Батько боявся невдовзі поступитись троном,
тож заборонив маляті навіть торкатись скрипки.
Що завгодно: фортеп’яно, кларнет, орган...
Тільки не те, чим зачарований був віденський бомонд.
Та, як-то кажуть, найшла коса на камінь:
уроками на фортеп’яно син заробляв,
щоб грать на скрипці не згірш батька.
А як відчув, що вже не поступається йому,
добився у властей буть диригентом і створив оркестр.
Ревнивець-батько вдавсь до суду й виграв,
і без грошей лишив сім’ю напризволяще.
Вальсами розважав батько цісаря та його двір,
а син до слави починав шлях у приміських кав’ярнях.
Європу на той час стрясали революції.
Сходили кров’ю Венеція, П’ємонт, Палермо...
По всій імперії австрійській гримів Радецький: .
душив оружно він найменший потяг до свободи.
Коли ж фельдмаршал переможцем в’їжджав у Відень,
його стрічали маршем Штрауса-батька,
а син на барикадах «Марсельєзу» грав повсталим.
Смерть батька урвала сімейну ворожнечу.
Син повноправно сів на троні короля вальсів.
Р.S.
Притоптуючи в такт «Маршу Радецького» чи коливаючись під мрійні звуки «Голубого Дунаю» або ж «Казок Віденського лісу», не думаємо ми про розлад поміж батьком і сином. Музика здолала всі незгоди, увічнивши славою обох.
--------------------------
Йоганн Штраус-батько (1804-1849).
«Незабутньою лишиться для мене кожна п’єса, якою диригує він зі скрипкою в руках. Вона ввергала дивовижного Йоганна Штрауса в цілковито дикий , що межує з несамовитістю захват. Цей демон віденського музичного народного духу здригався на початку кожного вальсу, мовби Піфія на тринозі. Публіка, котра насправді була сп’яніла більше його музикою, аніж поглинутими напоями, здіймала справжнісіньке виття, що підносило натхнення диригента зі скрипкою на недосяжну для мене височінь»,- так записав 1832 року в своєму щоденнику молодий Ріхард Вагнер про Штрауса-батька.
Йоганн Штраус-син (1825-1899).
Йоганн Радецький (1766-1858).

На себе заглядається Веснівна
у дзеркало ковбані дощової:
до світу доторкатися так дивно -
незвично покидати сну сувої,

ступати на вогку перину ґрунту,
нахугати тепла у жненьки бруньок...
радіє бджілка он - за роздобуту-
за першу квітку, за тепла відлуння.

А небо - тайстра повна з писанками:
висонцює яйце - зо дна - огненне,
витрушує зірки із неба брами,
туману губить ситцеві пелени.

і млосно очерешнюється окіл-
дзьобами пелюстковими ізпивши
проміння розсвітанкового соки,
напої нерозбовтаної тиші.

птахами замилована Веснівна:
так гарно дотулятися до світу
і писанки збирати незотлінні
у тайстру неба - білобогом шиту.

Моїм діянням свідки
Діваються в нікуди,
Являючись нізвідки
Із шлейфом пересудів.
Підступно-благородні,
Маскуються уміло
Від мене де завгодно
По сто раз щонеділі.
Всевидячі і чулі,
Замучили до краю –
Кругом підкараулять,
Усе на світі знають.
Допитливості бранці,
Заручники омани –
Лаштують балаганчик,
Лиш трошки щось підглянуть.
О, Боже милосердний,
Звільни мене негайно
Від пліток їх нестерпних
І наклепів звичайних!..
10.04.14

А узяти збороти, здолати…
(особистісне)

…хоч намарне то є
крокування твоє
крізь чорнії діри
до чорної віри…
Бо твоє навпростець
враз зійде нанівець
на сіре
тло.
І думаєш, апріорі:
мандрівець білий,
немов е-не-ло,
що несе манірно
на чорнеє поле
білосніжне зело?!.

Ти ішов би ще й досі,
та понурий зануда філософ
поміж власну нудьгу та дрімоту
для усіх розтлумачив байдужо,
мовляв чорне – то сіре достоту,
але дуже і дуже, і дуже…
І найбільше, що зможеш, -
обмінятись у фейспантеоні
навзаєм кольоровими фото,
де ти білий на сірому фоні
чорного квадрата.

05. 04. 2014 р.
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Как ты там, ёжик, в английском тумане?
Что тебе снится, что греет зимой?
Сладок ли honey, хватает ли money?
Часто ли носит на heaven седьмой?

Как ты там, ёжик, рассказывай толком.
Твой медвежонок такой наркоман.
Руки тоскуют по тонким иголкам.
Сердце всё ноет от колотых ран.

Я тут собрал можжевеловых веток,
Чай заварил - только запах не тот.
Звёзды со мною молчат до рассвета.
Кто без тебя эти звёзды сочтёт?

Может быть, сердце забилось быстрее?
Или, по правде, you don't give a shit?
Скоро уже уголек мой истлеет,
Скоро услышишь, как лёд затрещит.

С кем говорю я? И есть ли ты вовсе?
Как безнадёжно вести диалог
С тем, кто в дорогу отправился в осень,
Память забыв положить в узелок.

Я ведь прошу только самую малость -
Чтобы исполнился светлый завет:
Если тебя на земле не осталось,
То и меня здесь ни капельки нет.

На минуту покинь стратосферу,
посмотри - прямо здесь и сейчас
это смертная память за веру
награждает бессмертием нас.

Воскресай и, немного помедля,
обо мне мимолётно съязви -
как легко возвращаться с похмелья
к недопитым истокам любви.

Облаков провожая отары,
как легко, мой языческий бог,
воплощенья твои, аватары
заучил я теперь назубок.

Ибо в каждой из этих овечек
то, что видишь в них именно ты.
Но, в закатные краски расцвечен,
всякий образ лишён чистоты.

И не взять грозового аккорда,
где твоя бы звучала душа -
только наша прощальная кода
всё звенит неизбывно в ушах.

Отрекаясь от помыслов прежних,
я стоял у закрытых дверей,
словно верящий истово грешник,
отлучённый от церкви твоей.

И тогда с высоты расстоянья
ты швырнула, как нищему, мне
золотые слова подаянья,
завещая меня тишине.

Тем верней откровение это
шансы встречи для нас умалит:
переписка без права ответа
так похожа на стоны молитв.

Не пугайся, заслышав мой окрик,
удели мне свою благодать:
не сочти запоздалый апокриф
за попытку тебя оправдать.

Этот ряд вариаций без темы -
ни благая, ни скорбная весть, -
а лишь знак примирения с теми,
кто мы будем, кем были и есть.

Всех, гонимых то страстью, то страхом
вдаль, грядущему дню на убой,
жизнь равняет с незначащим прахом
и с богами равняет любовь.

Понемногу становится проще
не надеяться, жить суетой,
знать, что тело твоё - только мощи
сочинённой когда-то святой.

Это значит: расколота церковь
и новейший придуман завет.
В небе тает, как дым фейерверков,
то, что, верили, - солнечный свет.

Только искры несутся вдогонку.
Но, к другому ступая огню,
фотографию, словно иконку,
я как прежде у сердца храню.

Ціле життя, а цілі - на мить.
Все відболить.
Все відболить.
Все відболить.
Щедра земля? Так! Ще б тут і жить...
Все відболить.
Все відболить.
Все відболить.

Квітка. Це пролісок-цвіт
з'явився на світ.
Весни сателіт.
Квітко, який тобі звіт?
Розтанутий лід -
у березні дід.
Пролісок проліску плід,
прекрасного хіт
і радощів слід.

Квітко, який тобі звіт?

Ціле життя, а камінь душі:
пан і бомжі,
"свій" і "чужі" -
все - "на ножі"...
Щедра земля, а як (не кажи)
жди і тужи,
стій і біжи,
"допоможи!"

Квітка. Це пролісок-цвіт
з'явився на світ.
Весни сателіт.
Квітко, який тобі звіт?
Розтанутий лід -
у березні дід.
Пролісок проліску плід,
прекрасного хіт
і радощів слід.

Квітко, який тобі звіт?


11.04.2014

ранковий душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь від вчора досі гасне
а ти добав собі проблем

вітаєш спів небесних птахів
у телефоні сплять думки
не бачиш вже дорожніх знаків
та входиш в береги ріки

а по приїзді вип’єш каву
набуде кольору життя
забудеш спрагу нецікаву
і не загубиш власне я –

вечірній душ на дворі пахне
типовий звук чужих сирен
вогонь тепер уже не гасне
а ти позбувся всіх проблем

               Раз вперед і два – уже назад.
               Це дієва місія держави,
               у якої тільки на парад
               є ще бойові військові лави.
Поки кат за душу не візьме,
знову забуваємо причини
і для окупації країни,
і ім’я, і чисте реноме,
і абетку гідності людини.
               Онімілі язики чужі
               оволодіває Слово Боже,
               без якого сиротіє кожен.
Ой, забули явлені мужі,
що капітуляція душі
воїну ніяк не допоможе.
               І за що ці квіти на крові?
Є слова, та Слово – у гонінні...
Діє і диявол у Москві.
Де царя немає в голові,
не чекай взаєморозуміння.
Скільки не годи, не потакай –
це лише розпалює жадобу.
І жалю́ у змія не чекай.
Ну, хіба що, подарує рай
у тісних обіймах і до гробу.
               Оживає рідне, та всує.
               І зайці ефіру і екрану
               знову – українські росіяни.
На круги вертає не своє.
Тимчасова влада ніби є.
Відбирає мову у Майдану.

                              07.04.14

Ми все стояли серед тиші, мов дві тіні,
Схиляли перед зорями чоло.
Хтось мурував між нами білі стіни –
Нас об’єднать ніщо вже не могло.
І ми були відділені від світу,
Від простору і часу, від людей.
Не важили ні темрява, ні світло,
Ні мерехтливі іскорки ідей.
Чужі ідеї канули у вічність,
Не залишили на землі слідів,
Мов світло фар на пересмузі стрічній,
Мов дерево, що вже не дасть плодів.
Отак і ми, своє вже відстояли,
Вже не повториться солодка мить.
Погасли зорі, що для нас сіяли,
А в темряві нас легко розлучить.
12.04.2004

Дощ періщить, але сонце сяє,
Землю зігріваючи усю.
Кожен з нас по-своєму долає
Бідами позначену стезю.

І коли політика дістала,
І коли новини "не в дугу",
Сто разів від зривів захищала
Та, що перед нею я в боргу.

Може й ти шукаєш душу тую
Із міцним проплаканим плечем...
Подзвони! А раптом порятую
Від думок тривожних і нікчем.

11 квітня 2014

Партія Ригів, отруйна Пухлина Ракова,
Йде метастазами, все пожирає пухлина.
Якби могла, то розрослася б до Кракова.
Господи, збав! Во ім’я Отця і Сина.

І грабували, і гроші гребли лопатами,
В тіло вгризалися – аж на клітинному рівні.
Світла бояться – а скоро уже світатиме,
Третій Майдан? Бо співають вже треті півні…

Не перебути скраю, не відлежатись в затінку,
Діти немудрі бувають, що взяти – діти…
Боляче буде, та знаєш сама ненько-матінко –
Ту операцію треба перетерпіти.

Будеш здорова, хоч тіло покрите шрамами,
Будеш щаслива – з пухлиною зникнуть біди,
Як попрощаєшся з гепами, допами, хамами,
Вкажеш на двері азійським своїм сусідам.

Кожен у світі полюбить тебе і знатиме –
Ти за ідею останні віддала сили.
Ти не змирилася з бандами і паханатами,
З “помощью” “брата”, з якою і світ немилий.

Довга Хресна дорога твоя і нації,
Зціплені губи і сльози розпачу зайві…
По Воскресінню ще буде шістнадцята стація –
І за Ісусом ти також воскреснеш в сяйві.

Ненько, вставай, і від тої пухлини зцілюйся,
Хай “воріженьки” потонуть у злості-слині…
Треба робити резекцію, чуєш? Змилуйся,
І якнайшвидше, рідненька, найліпше – нині!

11.04.2013

У мене немає завтра,
Немає учора й сьогодні.
У мене є тут і зараз,
І благословення Господнє.

У мене немає нервів,
Немає судин і м'язів.
Є ноти, смички і струни
І зламаний внутрішній блазень.

У мене немає дому,
В дорозі помру скоморохом.
У мене є тільки спогад.
І мрія. Заплакана трохи.

Уже весна, а ще тепла немає,
Але це, знаю, тільки півбіди, –
Біда тоді, коли вже не чекаєш
Од майбуття ні радощів, ні див.
Коли стоїш, розгублено-завмерши,
Вдивляючись замислено в світи,
І наче все навколо бачиш вперше,
Не знаючи куди й навіщо йти?..
09.04.14

Дві смужки на тесті
Неначе команда "пауза".
Є така клавіша, пам'ятаєте, на плеєрах?
Ні слова протесту,
При чому тут старий маузер?
Просто зальот? Катастрофа? Чи посмішка на вустах?

Дві смужки, так просто
А зразу ж, неначе обухом.
А Евклід з Лобачевським сперечалися геть не про них.
Ці дві паралельні,
Намальовані одним порухом,
Все життя перетворюють на гонитву "від сих до сих".

Дві смужки на тесті
Поставлять тебе на паузу.
Надовго, не думай, тепер ти навіки не сам.
Забудь про сієсту,
Колись почитаєш в Брокгаузі,
А поки вивчай, чим годують майбутніх мам.

Низочка строф – то набої в моїм патронташі.
Хрестик прицілу вихоплює з мороку тіні.
Поки без крові, пасуться пегаси на паші.
Миті безцінні.

Ким би не був, у душі я – замріяний снайпер,
Хоч із кадилом чи просто при клавіатурі.
Граючи, пишучи, тихо гортаючи сайти –
Стражник на мурі.

В мене стріляють не кулями, тільки словами,
Наче й не боляче тілу, а душу виймає,
Так, мов на Пасху палити примусили храми
К пєрвому Мая…

Я відіб’юсь, відстріляюсь останнім набоєм,
І серед пустки розплачусь неначе дитина.
Серце затисне, думки як годинник із боєм –
Лобом у стіну.

Цегла розсиплеться в пил наче сіль на підлогу,
Не забаряться і чвари, неначе наврочив.
Гасне свідомість… чи дрова були завологі?
Гріти не хочуть…

жінка прозора наскрізь жінка з тонкого скла
необережний порух – і розіб’ється
то ж не один поет пісні про таку складав
жінку як сувенір із води Венеції

очі такої жінки вранішні маяки
серце такої жінки – місяць уповні
видно склодув був майстром і неабияким
що у її волосся канув і сам безмовно