а я була така чудна в`юнка наївна і зелена
ніч виглядала край вікна Того хто міг чаїться в клені
а я не вміла пробачать олжу незрячість мор падіння
тепер чортисько пише в чат як сушить рибу вірші сіно
а я не вміла мов сестра і як гроза я теж не вміла
я піднялась туди де Ра і там лишила змійку тіла
крізь мене слово промінь дощ яскріє серце в причті Зети
час асфальтує пил тих сош якими в Лету йдуть поети
а я не знаю ким живу і ким помру ніхто не скаже
листи приходять на mail ru гнічу сливки здираю сажу
а я ж була мов та Сула що плине в рамцях з очерету
вже на кохання кажуть love а я раба менталітету


2013

Холодні вітри, що дмуть десь із заходу,
Холодні розмови, що стали вже зайвими.
Для чого купуємо ми в супермаркетах
Абсенти в пляшках кольорових з прикрасами?
Ламаємо долі, серця розбиваємо,
Плюємо у душі невинні і чисті.
А потім так легко і швидко прощаємось,
Бо всі ми - дорослі, тому - егоїсти...

03.05.2013

… а дим завис, як сходини до пекла
і плаче днесь в утробі немовля
плацента - своя схованка і Мекка
навіщо їм: "ми друзі, не стріляй??!"
диявол рве і мечеться в стропилах
почесний гість Калібру і Ствола
у нього янгельске лице і крила
у нього місія - зчорніло щоб до тла…
та воїни Свободи - Духа й Слова
у штольнях понароджують синів
в самому серці "Донеччини" і "Львова" --
запліднені й мої дві пари слів...
01.02.2014.

ріка замерзла а човни відчалюють
де сиза мла снується по льоду
на березі порослому печалями
волає лють від крові геть здичавіла:
годуй мене годуй мене годуй

ріка замерзла білою галузкою
а ті човни усе пливуть пливуть
і так понад живих пливеться вузько їм
аж небеса на образах полускали
і кришаться в засніжену траву

Мені б облетіти усі світи
Лишень з тобою.
Поруч ходимо я і ти:
Любов з самотою.

Мені б цілувати твої уста
Одні єдині.
Ти надто складний, але я проста
Сьогодні й нині.

Мені б за тобою слід у слід
Ступати певно,
Та я своє плам’я і ти свій лід
Плекаємо ревно.

18.01.2014 р.

Триває революція в людині.
Немає істин. Є житейська суть,
що шулери на чо́лі України
її сьогодні ворогу здають.
            Немає ради проти ідіота,
            що жде на вогнемети із Москви.
            То будуть січові рої і чоти.
            Попросимо в Богдана булави.
Ну з ким чума воліє воювати,
коли серця героїв, як булат?
І хто тебе захоче захищати,
коли ти є лукавий лютий кат,
і так боїшся голосу народу?
            Не порятує серія облав.
            Презумпція заручника свободи
            не уповає на чужий устав.
І настає пора відповідати
за вчинене. І злодію пора
кудись тікати із чужої хати...
І давить жаба жадоби добра –
немає де украдене ховати.
            І де прокуратура і суди,
            і беркути, і східні супостати,
            і писарі червоної орди?
І що кому належить цінувати,
якщо у коридорі із біди
є вихід – чи на волю, чи за ґрати?

                       01.02.14

Знання дається усім і кожному:
Бери й плекай.
Тільки про те, що ти гість непроханий
Не забувай.

Не забувай, що по собі лишиш ти
На цій землі,
Чистий думками з душею чистою
Нею йди.

Не забувай: не на небі деінде
Той рай-едем,
Тож будь у ньому й живи по совісті
Тут і тепер.

18.01.2014 р.

Україна – не Руїна. Україна – ненька.
Має доню-берегиню, сина-козаченька.
Не холопи-посіпаки – роботящі люди,
тільки лихо, чорне лихо, розтинає груди.
З того розтину кровиці витікає сила
і чорніє на кургані Кобзаря могила.
« Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…»,
та приходять лицеміри, несуть мертві квіти.
Посивіли, постаріли заповітні думи,
зажурилися, затихли доленосні сурми.
Зневажає сите панство сіру біомасу,
тільки гонор їх і пиха до пори, до часу,
бо «…не вмерла України ні слава, ні воля» –
берегині й козаченьки дбають іншу долю:
- Ні царі, ні царедворці, ані грязь підніжжя,
не торкайте синє небо й позолоту збіжжя!
Вам до слави як до неба, до святого Бога.
Ваша воля – людські муки і крива дорога.

Україна – не Руїна і народ – не бидло.
Плюньте лиху межи очі, а йому не стидно…

01.02.2014

На люб'язному веслі
у віслючому сідлі
за шаленим трендом
ворогують у вузлі
ті і ті, і в їх числі
(будучи студентом) -
Україна.

Не до "ноу"* в кожнім шоу...
Хто зерно, а хто полову
віє-сіє, засіває.
Економіку чи мову
брати зараз за основу?
Поки що не знає
Україна.


01.02.2014

Я гаєм защебечу стоголосим,
Аби уздріти ніжний усміх твій,
Зігрію сонцем тихі трави вій,
І витрушу з очей печальні роси.

Я хочу знову чути : "Любий мій..."
У співі вітру між столітніх сосен,
І бачити, як хмари вдаль відносять
Свипцеві жала розлучальних змій.

Але зима забрала світ в полон,
Стежки до неба снігом замело,
А там, де хмари - німота глибока,

І замість пісні вітру мла гуде,
І виходу невидно аніде
Для, спраглого краси твоєї, ока.

31.01.14.

Вою, куди ж ти в заобрій?! - зарано ще! Весни
придихом сонць не зігріли осклілу ріку.
Ой, не нажився... до мрії - пороги крутезні-
ще не подолані..праведна смерте, ликуй,

бо не щодня тобі душу,- як прапор безстрашну-
тілo виброщує - в куряві згірчених війн.
Яко дощі, - розгулялися кулі мосяжні...
Чорна трутизно, чекай! - не долюблений він!

Cмогами буду із логoва зманювать звіра,
найсміливіших виводити в перші ряди.
Так, я війна, - але я загартовую віру
так, я страшна,- та крізь мене потрібно іти!

Хай мої коси вистогнують в ночі чадисті,
ленти яріння мого, як огненні жерці.
я за тобою помножу - мов зірне намисто-
сотні повстань і освятять сини та отці

зброю у Світла криниці - водою очищень.
Змії клубисті зітнутьсья з гілками кормиг.
Тільки здімайте - благаю - все вище і вище-
чорно-червоні стрічки над канвою зими.

Серце злавинене кров"ю - стихій перехрестя.
Вихори волі - любіші за тихий полон.
Воїни вищого виміру, - Ангели честі,
нині його долучіть у Небес Легіон.

Моя душа легенька мов пір’їнка
Ще мить – і ось злетить вона увись,
Але я стільки можу в світі, як дитинка:
Мерщій дивись!

Я можу легко плакати, сміятись,
Я можу відлетіти журавлем,
Але я завжди буду повертатись,
Аби людей любити навзаєм!
14.01.2013 р.

Зігріває кожух і світанки з малиновим смаком.
І бардове панно, що над містом зависло приречено.
І порожні тролейбуси мляво виходять за графіком.
Нам життя небезпечне надовго тепер забезпечене.

Нам триматися так – галасливо і вперто – до відчаю.
Вередливий вогонь хай клубочиться чорними круками.
Ця тривожна зима на скрижалях душі вже засвідчена.
І, можливо, колись захлинеться безсилою мукою.
31.01.2014

Ничего. Не жалуюсь. Живу -
Холодом согреешься едва ли -
Но мечтаю, что еще войду
В летний дождь без нынешней печали.

Улыбаюсь зимнему окну:
Я в тепле, а кто-то, кто-то, кто-то...
Может, я не истинно люблю?
Может, я не раб, но не свободен.

Оттого, не жалуясь, живу?
Пью свой кофе. Прячусь за витрины,
И свой плед на площадь не пошлю:
Я и страх - пока что мы едины.

31/01/2014

Чому цей світ такий непримиренний
і Каїнів достатньо поміж нас?
Невже життя – то вірус патогенний,
в якому «Я» перемагає глас –
надії глас на вічне, невмируще,
божественне, небесне і святе;
надії глас на суще і грядуще,
на судний день, що кожного сягне.
Навіщо тоді розум? Убивати
і хитромудро плутати сліди?
Поміж нужденних сито панувати,
не знаючи для чого і куди?
Приходить час, людські нормує біди
у послух, у сумир’я, в дрімоту,
будує глинобитні піраміди,
але тепер вже на свою біду.
Бо інший час підпалює протести,
неначе повінь, розмиває мур
і падають корони, трони, жезли…
і холуї, і пані Помпадур.
Відплати юшка заливає очі
і лютощам немає перешкод.
Вже й Каїна убити є охочі…
А може то не Каїн, а наш код –
код божевілля, вільного від Бога,
благословення на земні гріхи.
Поглянь назад: кровить людська дорога,
усі її принади і віки.
В одному серці – жертва і убивця,
лже-проповідник, юда і герой,
їх лицедійні і натхнені лиця,
і дух любові, поки що ізгой.

31/01/2014

***
Така зваблива - пречисто світла?
І довгорука,і довгонога,
чому, навіщо така вродилась
о ти, приманко єдинорога?

Зійшла до світу з нічного трону,
росла билинка - і прагла неба...
О, діво ніжна, чому Мадонна
стискає руки в мольбі за тебе?

***
ЇЇ слова... її слова – поезія!
ЇЇ історія – це танго запальне,
що рвучко палахкоче понад лезами:
- Знайди мене!
- Візьми...
- ... пусти мене!!!


***
Карнавальна Оксана
вся – в легендах кохання,
творить змії-картини
і.. приховує рани.

Серед вихору візій
крізь осінні тумани,
позолоту облізлу
і невдач урагани –
світлу -
творить
осанну,
сходить сонцем –
ОКСАНА!

06.2013

Боже, росте беззаконня,
Множаться людські жалі,
Гірко святим на іконах,
Сумно портретам Далі.
Грають неписані ролі
Зрада, побої і шок,
Кривда сидить на престолі,
Скіпетр у неї - кийок.
В Авеля цілиться Каїн
Точним кидком - на убій...
Боже, Тобі виливаю
Біль незагоєний мій .
30.01.14

Очі - календарні дати.
Київ - ніби гість у Львові.
Фаза й кут атаки - скати:
повна політична повінь.

Пильно Україна слуха,
як реве від гніву корінь*.
Гоголь написав би вдруге
"Бульба - політична повінь".

Чим усе це в очі завтра
ляже на весняний промінь?
Повінь - головний співавтор.
Незабаром буде повінь.


30.01.2014

Ну, что, игрок, прошел урок -
Цена назначена печали
Тебе не впрок. Но твой порок:
Теперь уже не до деталей!

Морщинный тик. Когда-то крик
Ты не услышал и едва ли
На твой порог вираж дорог
В сочувствие тебе послали.

30/01/2014 17/41

Ти добре знаєш: я в харчах — не привереда,
А все немиле. Не було такого зроду ж.
Без тебе й кава не смакує, хоч і з медом,
Бо ти завжди її цілунками солодиш.

З тобою й сало на Майдані — просто пісня,
І дим буржуйок — не надихатись, як волі.
Розмежував Майдан життя на “до” і “після”,
І так, як “до”, тепер не буде вже ніколи...

Над плечами парили голуби,
А у ног ее три кота.
Повстречала я – шла по городу
В шубе вытертой Доброта!

Мизер пенсии, как и многие,
Получила. И поскорей:
На лекарства, харчи убогие
И кормА для своих друзей!

Вынимала из сумки ситцевой
Рыбу мелкую - для котят,
Голубям же пшеницу сыпала –
Все бездомные есть хотят!

Да, не каждый помочь потянется,
Уплетая по два куска,
А на бабушку лишь оглянется,
Повертев себе у виска.

А над нею парили голуби.
Словно факелы, три хвоста!
Виновато склоняя голову,
Шла по городу Доброта!

2014

День гніву росте щодня,
харчується каплями крові.
У завтрашній рік Коня –
із тезою антилюбові.
Ховали у очі зло,
у посміх і рук вітання,
ховали у сіре тло
для хижого панування.

Але дістали усіх,
але згадали, що… люди.
На білий невинний сніг –
калинові грона всюди.
А вічна жага життя
дістала убивчу наснагу –
дивитись у майбуття
на мушці рушниць спецназу.

День гніву росте щодня.
На силу виходить сила.
Сідлає герой коня,
а то… ворона кобила.
Вона цокотить по склу
одвічного сподівання,
героя несе в імлу
на подвиги і страждання.

30.01.2014

А ніч - як горло, здавлене стопою,
а день такий… у квітні листопад!
Твоя Евтерпа* ходить за тобою
хребтами зледенілих барикад.

Безсрібленики поряд і блаженні,
і ти між ними – ниткою лишень.
Твоїй Евтерпі личить одкровення –
слова у зблисках солі та скорин.

Оптичне скло навпроти над курками:
вже зрозуміло – крапка! Або три…
Душа за сонце і рука за камінь
хапаються на світі до пори.

У правоті на тризну надто просто
Евтерпу й долю – звірству завинив,
Чому ж у посміх вірилось – не в постріл
обманутого з кола сатани?

*Муза ліричної поезії.

Ще одягнемося в сукні, дівчата,
Дочекаються високі підбори.
Доведем до перемоги почате,
З козаками разом лихо поборем.

Не на часі нині запах парфумів,
Дим буржуйок пробира до білизни.
Певно, сам лихий братву надоумив
Так знущатися з народу й Вітчизни.

Ми за хлопців наших станем горою,
Щоб гуртом здолати горе-тирана.
Напечемо пиріжків для героїв,
Злущим кригу, перев'яжемо рани,

Та й закусимо обвітрені губи,
Та й молитви-обереги - щитами.
І не мрійте, упирі-душогуби,
Що ТАКИЙ НАРОД навколішки стане!

Брати українці, ви пліч - опліч станьте!
Неньку Україну, від злиднів спасайте!
Бідність охопили всю нашу державу,
Нищить українців і всю її славу.

Брати українці, ви пліч - опліч станьте!
Неньку Україну від банди спасайте!
Банда захопила всі найвищі влади,
Все гребуть для себе, і не дати ради.

Брати українці, ви пліч-опліч станьте!
Неньку Україну від влади спасайте!
Влада розділила , фабрики, заводи,
По всій Україні натворила шкоди.

Брати українці, ви пліч-опліч станьте!
Неньку Україну на захід рівняйте!
Хто любить Росію, їм не заважайте,
Чесних патріотів собі обирайте.

Це траплялося навесні.
Коли танули сірі сніги.
Коли ріки втрачали свої береги
і світили нам дні ясні

Так було і цей раз.
І окреслювався образ
аскетичного тіла її.
І тільки у випростаних долонях,
скинувши із себе весь теплий одяг,
крізь ринки, білий дім і площу,
вона обережно йшла на прощу.
Дуже повільно,
щоб не випустити серце з долонь.

І проходивши повз пам’ятник Леніну
по алеї калюжами встеленій
Вона лягала на площі бруківку,
під себе поклавши лише вітрівку,
й співала морських пісень.

І вітер з півдня чув її голос,
це був сигнал із рогу на полюс.
І підіймалися хвилі, наче повстанці,
вдень убиті афганістанці,
які теж за вітром пішки йшли,
Поклавши радість в свої мішки.

Вона лежала, як риба, висолопивши язика
в очікуванні, коли її огорне вітер й вода,
Щоб можна було змочити губи
І серце змочити теж,
Загасивши в ньому кілька пожеж.

А коли стало зовсім темно,
настала ніч,
хтось ввімкнув ліхтарі.
І вона побачила, як ідуть знахарі.
І один із них
одноокий і посічений,
у священній війні мічений,
нагнувся над нею, розв’язав мішок
і став дробити якийсь порошок.
Солодкий і білий, як місяць.
Він посипав їм на всі її рани,
що були, і котрих у неї не бу́ло
і забивши порох у дуло,
він спустив, як це вміє робити.

І поклавши серце назад їй у груди,
Він пішов на Далекий Схід і на труби,
котрі тягнуться в небо, наче бамбук.
…сказав їй: «Засинай, все минеться.
Ніхто до тебе не торкнеться.
Ми убили всі хвилі й вітри».

2014

У подорож літ доля нас відпустила,
Поклала пригадки в заплічні мішки,
І, щоби під ними не виросли крила,
Пригнула рамена прощанням важким.
Та іноді, десь на гулкому привалі,
Додолу рюкзак опустивши з плечей,
Виймаю із пам’яті трішки прив’ялі
Світлини сумних, та коханих очей.
І довго дивлюся, як сонце на обрій,
Де нічка усесвіт в облогу бере,
І сум побирає, і душу коробить,
І знов спозарання берусь за старе.

Ігорю Михайловичу БІЛИКУ
на перше 50-річчя

Крізь серце проходять мелодії
І ріками ллються у світ,
Що дні зігрівають холоднії
І аж розвивається цвіт.

Учитель завжди живе учнями.
Маестро ти вже і Орфей.
Чарують мелодії звуками
Щоденно і на ювілей.

Хай квітнуть мелодії веснами!
О! Ця неповторная мить!
Бо пісня під зорями ясними
До інших планет полетить.

І там розіллються вже звуки ці
У два чи у три голоси.
Хай кожен із задумів збудеться!
З води тобі, друже, з роси!

2014

Ой, надворі завірюха!
Всім звірятам мерзнуть вуха.
Шапочок у них немає,
А вітрище не втихає.
Та й сніжок, мов пух з тополі,
Засипає все у полі.
Навіть в лісі не сховатись.
Як весни їм дочекатись?!

28 січня 2014 року

Чорно всюди уночі.
Чорні очі у сичів.
Зорі з місяцем співають,
Сонну землю звеселяють.

28 січня 2014 року

Ви мене, як сина, обнімали,
Захищали від тривог усіх.
Тож і слів, і квітів Вам замало…
Цілий світ поклав би Вам до ніг.

28 листопада 2013 року

Під Крутами юга віє
холодним, колючим снігом
і кулі гарячі носить
над чистим юнацьким віком.

Зло бехкають пси-гармати...
- Тримаймося, друже, брате!
Щоб жила Україна-мати,
потрібно нам тут стояти!

Як легко героєм бути
далеко від поля бою,
як мало прийшло під Крути
устати на бій з ордою.

- Каму здєсь хахляндію нада?
Криваво налиті очі.
- Спасіть мене, мамо, тато,
я жити, ще жити хочу.

Під Крутами юга віє...
Зів'яли принесені квіти.
У пам'яті часу мерзнуть
розстріляні в січні діти.

Із архіву

О жінко, що злітає від порога!
Лице твоє пресвітле, хата вбога.
На вулиці ночіє, люд за рогом.
Вдивляєшся у шибу, мов у світ.

О жінко, хлюпотить печаль на межі…
Твій чоловік ніхто, в дитинки нежить.
Годинник біля сита – сонний лежень.
Невже пора писати заповіт?

О жінко, ці вітри терзали крила!
Вони намокли в дощ, важкі, мов брили.
Ти майталаєш ними… Зріє вилом…
Ось-ось відчайно кинеш під вікно.

Зажди безкриліть, з нами все бувало.
Твоя оспалість витече в дзеркала.
Зажди, кухарко, вчителько і прале.
Ще полетиш над хвилями оман!

Ти полетиш над хатою і димом,
Ти полетиш над Прагою і Римом.
Й того осяє щастя невгасиме,
Хто іздаля побачить твій політ.

Це зараз у кімнаті затхло, сіро.
Запам`ятай - ти гожа, ти ефірна,
Тобі пасують і пасати, й ліра.
Не бійся розсікати купол віт!

2014



першотвір

О, женщина, летающая трудно!
Лицо твое светло, жилище скудно,
На улице темно, но многолюдно,
Ты смотришься в оконное стекло.

О, женщина, глядящая тоскливо!
Мужчина нехорош, дитя сопливо...
Часы на кухне тикают сонливо -
Неужто твоё время истекло?

О, женщина, чьи крылья не жалели!
Они намокли и отяжелели...
Ты тащишь их с натугой еле-еле,
Ты сбросить хочешь их к его ногам...

Но погоди бросать еще, чудачка, -
Окончится твоя земная спячка,
О, погоди, кухарка, нянька, прачка -
Ты полетишь к сладчайшим берегам!

Ты полетишь над домом и над дымом.
Ты полетишь над Прагой и над Римом.
И тот еще окажется счастливым,
Кто издали приметит твой полёт...

Пусть в комнатке твоей сегодня душно,
Запомни - ты прекрасна, ты воздушна,
Ты только струям воздуха послушна -
Не бойся, всё с тобой произойдёт!

1986

Село понад гаєм. Вологе горіння світанку.
Ріка на пороги стікає. Бриніння роси.
І хтось – молодий ще – закутий в свою вишиванку
Виходить із хати – за тин, у пахучі ліси.

На ґанку він слухав ранкове сумне голосіння
І мріяв про волю невидимих буйних заплав…
Із передпокою озвалась, як тихе сумління,
І вибігла мати, вхопила його за рукав.

Той хтось уже хтів посміхнутись і вирватись хутко…
Без болю й зітхань, і без довгих важких перемов.
А мати – нагострену бартку, загорнуту в хустку –
Поклала в долоню зі схлипом – і в хату ізнов.

І син той відправивсь…
Неначе могутнє багаття,
Вогнем благородним, що вихором в небо злетів,
Палало-горіло у вирі борні Закарпаття,
І ймення опришків наводило жах на катів.

Криваві від помсти, дістали й начистили ґвери,
В рясній полонині озброєні стали у рій
Налякані зайди, магнати, сліпі ненажери –
І тихо прокрались у табір на скелі крутій.

Був бій. Була спека. У голови цілили кріси,
І шанці наллялися трупом народних борців.
А пні – ті зелені волхви предковічного лісу –
Втирали коріннями сльози на древнім лиці.

Надовго все змовкло. А потім, в осінню годину,
До скелі прийшла… Чи не привид?.. Старенька прийшла…
Дивились на неї ті скелі чолом її сина,
Високі ті скелі… Узвишшя ясного чола.

Навколо – змарніла пустеля. І в серці – як пустка.
І ліс у такому мовчанні, немов задубів.
Побачила раптом ту хустку, ту вишиту хустку
У листячку жовтім… У листі опалих дубів.

28.01.14

***********
двоголовий орел твоє серце клює моя ненько
двоголовий орел прагне тіло твоє шматувать
тебе знає весь світ, наш чорнобиль і думи шевченка
і не можна тобою як шматою* днесь торгувать

я собі не прощу навіть миті отого мовчання
бо рабом я не був і рабом я не буду… є світ
у стрию й за дніпром всім нам сходить та зіронька рання
і так є так було і так буде мільйони ще літ

і я – вільний як той хто тобою живе в станіславі
як той пращур сірка чи отой хлібороб із степів
не один козарлюга поліг у бою не за славу
а за волю твою і за сльози сестер матерів

двоголовий орел споглядає на твої терена
і полює скажений на дочок твоїх і синів
як не буде ТЕБЕ не залишиться місця й для мене
лиш шумітимуть верби й калина поміж ясенів…

я собі не прощу і сьогодні і завтра й потІм……..

*ганчіркою (діал..)

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

Вже й наш народ не сцить,
зачувши владне "Цить!"!

2014

Пише новітню історію
кров’ю святого народу.
Мало йому території
свого будинку для роду

і міністерства корупції,
схованих в банках мільярдів
і за стіною презумпції
проданців тих ар’єгарди,

наших судів всіх деструкції,
сотні парламентських тушок,
діючих не по інструкції
беркутівців і тітушок.

Мало йому всіх знедолених
співгромадян України,
дочок, синочків знекровлених
владою в мирній країні.

Хоче війни громадянської
у миролюбній країні,
або межею дніпрянською
наші ділити святині.

Де ще гарант конституції
так свій народ не любив, що
дві спричинив революції,
знаючи, мабуть, навіщо?

Щоби забули дух пращурів
і біля царського трону
ми плазували, мов ящери,
всі сорок п’ять мільйонів.

Мудрість нескореної нації,
знаючи влади природу,
повної просить люстрації
задля продовження роду!

23 січня 2014

Ти з’їла серце орла і серце шуліки,
Але у грудях твоїх не щезла діра.
Хіба не знаєш, що ця хвороба – навіки
І жодні не допоможуть жертви чи ліки?
Та, хвора, ти не помреш, о смерте стара.

Ні слова з вуст. На мовчання вічне заклята,
Вже людського серця прагнеш. Нащо береш?
Хіба не знаєш, що доки грає соната
Життя, існуєш і ти, безноса, патлата,
А без життя не потрібна, хай не помреш?

Стривай! Здогадуюсь, добре знаєш усе це.
Наразі думка сяйнула інша мені:
Якщо невпинно з’їдаєш серце за серцем,
Якщо хвороба водночас – вічне мистецтво,
То може...
Може, життя теж вічне?
Чи ні?


2013

Тінь деміурга упала на все, що не проти
йти у окопи і спротиву наперекір.
П’ята колона полює, як тать, патріота
на перехресті розвіяних вір і зневір.

Б’ють барабани. В горнилі гартується сила.
Подих останній у кожного є про запас.
Кожного хвиля на гребінь подій підхопила,
і не зламати усіх, коли й небо за нас.

Бо і планети лінійно стоять у параді
стражем діяння народу по волі Творця.
Нація духу формується на барикаді
у непокорі – за честь,
                            за людей,
                                        до кінця.

Не умовкають гучні вічові тулумбаси
волі й свободи.
                            Єднає єдина мета.
Ямби й хореї напевне уже не на часі.
Рубана фраза гуртує розрізнені маси.
Серце яріє. Вогонь запікає уста.

Час вимагає не ту рафіновану оду,
що розмиває по контуру прозу життя,
а кулеметної черги поезії по антиподу.
Перемагає петиція волі народу.
Революційна мітла вимітає із хати сміття.

Ліра набату лунає нечуваним громом:
– Ми не раби!
                            Наші гени від січовиків.
Не до снаги – годувати своїх ворогів.

Мир – у хати. У палаци – війна за законом.
Полум’я чорне очистить повітря озоном
голої правди,
                           що вирветься
                                           із пазурів.

                            26.01.14

Сніг укриває кров
На барикадах січня.
Крізь перемерзле скло
В дім заглядає вічність.

Крихти біди-війни
Вгризлись у білу скатерть.
Гуму сідлає дим,
Кулі стоять на старті.

З гамором неземним
Шапку знімає хата.
Хтось на землі лежить…
Жаль, не остання втрата.

Сніг одягає смерть
В білі холодні шати…

28.01.14

На часі час очиститись від бруду,
від лихоліття в нашому житті,
від сороміцтва, яничар і блуду
та рідний дім тримати в чистоті.

На часі час очиститись від скверни,
від гонору всевладдя, від ганьби.
Минулі помилки – колючі терни,
що не дадуть приспати ці роки.

На часі час відбутися народом
і кожен день краплинами життя
творити світ по імені „свобода”,
щоб не пішла країна в забуття.

Я так нічого не хочу,
Тут тільки сонце і пісок…
Холодом тихої ночі
Я похилився на сон…

Я залишився в пустелі,
Тихо присів я на мить,
В хвилі сумні, невеселі,
Серце моє гомонить:

Каже, що чує десь Вітер,
Який понесе в небокрай,
А же лиш хочу сидіти,
Скажу йому: «Не співай!»

Скажу йому: «Ще хвилинку,..
Йди же без мене десь вдаль,
Трохи я в сумі спочину.
Сіла зі мною печаль…
Дякую

2012р.

Я только волны на воде,
Которые гоняет Ветер,
Поэтому и нет нигде,
Меня тут нет! На этом Свете…

Меня тут нет,
Когда проходит время,..
Когда здесь настает рассвет,
А я уже блуждаю в дебрях.

А я с мыслями улетел..
Не вижу Землю и себя теряю,
Неужто мысли мой предел?
Что им я больше жизни доверяю?

2014р.

Так герої ідуть.
Так герої у вічність ідуть.
Так по хвилі живій,
Ніби човен, пливе домовина.
Повноводна ріка
проводжає у праведну путь
У нерівнім бою
за свободу полеглого сина.

Він війни не хотів,
Та від миру у клітці — втікав,
Бо мовчали сябри,
А один серед поля — не воїн.
Чи достатньо напитись
малого свободи ковтка,
Чи віддати життя,
щоб душа не попала в неволю?

Та прийдешню весну
Не зупинять колючі дроти.
Буде пісня — не плач,
І веселка — не дим понад світом.
Заклинаю: живіть,
вільні сестри і вільні брати,
І прошу: розкажіть
про героїв онукам і дітям.

Моя країна нині – наче море…
бензину, над яким висить сірник…
Ще є надія… Мудрість переборе
той шал рішуче жестом: «Не черкни!»

28.01.2013

З першого погляду - дике кохання.
З першого погляду — дике страждання.
Ірраціонально і так по-дурному
Від почуттів впав я у кому.
Палає те серце, що майже вже спало.
Страждає те серце,бо знов покохало.
Тепер лиш Вона у моїх думках,
Від злого безсилля пронизує страх.
Поруч побути і допомогти,
Разом вершин в житті досягти.
Ніжно торкатись кохання крилом,
Кожна вечеря — за одним столом.
Ранком вітатись по-українськи,
Заварена кава і чайник ісинський.
Сніданок у постіль,
Ласощів вдосталь,
Бачити очі,
І разом щоночі...
Можливо все це — думки нездійсненні
І я в них навіки сиджу полонений..

Незавершені малюнки,
Недороблені справи,
Філіжанка холодної недопитої кави...
Кудись поспішаємо,
Кудись вирушаємо
У вирій життя...
Летимо про долю забувши,
Мчимо своїм серцем поснувши
Святеє кидаймо знов в забуття.
Святеє - то творчість,
Святеє - то щирість,
Святе - то кохання,
Що приходить наче востаннє,
Святе - то наші діти,
Що будуть за нами святе боронити.
Про то забуваймо,
Кудись вирушаймо.
Але озирнувшись,
Назад повернувшись
Дороби свої справи,
Допий свою каву,
А в малюнку змалюй найкраще життя.

Казали:
“Оди
Для поета –
Зло!
Негідно це –
Присвячувати оди!
Для того оди –
Справжнє
Творче
Тло,
Хто мірку
Благородства
Втратив
Зроду.”

Панове,
Не до місця
Ваші кпини.
Ми
Ницості
Напилися
Сповна:
Бо пам`ятаєм
Зрадника
Тичину,
Бо не омита
Рильського
Вина.

Поет від віри
Просто
Має Крила.
Поету вірити –
Це дихати
І жить.
Поет – це той,
Кого лиш осліпили,
Але не змусили
Догідливо
Служить.

По кручах,
Барикадах
І Вандеях
Ідуть когось
Поети
Прославлять…

Несоромно
Вмирати
За ідею –
Їй соромно
Нещиро
Присягать.

26.01.14

Був на відстані слова з народом
І за нього на попіл згорів.
Не писав жодним партіям оди
І не славив тиранів-царів.

Він пороги не бив в кабінетах
Не лизав різним зайдам чобіт.
Україна – маленька планета,
Україна для нього – це світ.

Не було, навіть, в помислах зради
І поліг, мов листок по дощах.
Не любив він чини, ні посади,
Мав на серці рубці й на руках.

Він не прагнув чинів, ні посади,
Друзі звали його диваком.
Україною жив і заради,
Ради неї і впав він листком…

…Був на відстані серця з народом,
Не кричав, завжди, в груди б’ючись.
А народна любов – нагорода
За жертовність, за мужність, за честь!