Викричану,
викручену,
випечену
болем
душу несу тобі -
порятуй!
Дмухни легенько
на мої рани,
не тули
до себе міцно -
болять!
Згаси каламуть
у моїх очах...
Чорні попалені дроти
моїх нервів
зніми обережно,
бо іскрять,
бо ще залишилася у них
статика
крику,
ненависті,
муки.
Траву мого серця
звільни
від попелу -
бо заглушив,
затлумив її.
А трава - проб'ється
до сонця твого погляду!
Тільки -
засвіти мені,
засяй!

Травмує душу тавро невдахи,
Тріпоче думка в тенетах слів.
Холоне відчай в полоні страху
І твій холоне на серці слід.
Пішла, байдуже хитнувши станом,
В нічне безмежжя, у далеч літ.
І тільки вітер безхатьком п'яним
Скрипів на хвіртці, біля воріт.
Усе скінчилось. Нема нічого...
Лише на згадку вчорашній сніг.
Порожні очі... Пуста дорога.
І ніч самотня через поріг.
Боюся ночі в тупім безсонні,
І порожнечі, і пустоти.
Як привид ніжний - твої долоні,
І вся, як привид, нечутна ти.
Холодний протяг хитнув фіранку...
Ніде нікого... Лиш ніч та я.
А десь далеко відлуння ранку
І зовсім поруч - хода твоя.
Зарвійно-легко і невагомо
Торкнулись губи мого чола.
Зітхнула тиша в моєму домі.
Я знаю, мила, це ти була...

Осінь умивалася дощем,
Наче дівчина рудоволоса.
І хапав за серце тихий щем,
Як свої розчісувала коси.

Злиплося волоссячко її,
Золотою річкою на плечі
Постікали ніжні ручаї –
Усміхнувся аж печальний вечір.

І схилився злегка до лиця,
Наче тінь закохана мужчини.
І змокріле личко цілував
Чи у сльози щастя чи дощини…

24.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Не я розсипала сіль,
та мушу її збирати
усе життя, бо навкіл
солоно-холодні ґрати.

Збираю, змиваю, та зась,
мене не дивує лихо:
в солоних чужих словах
життя проминає втіха…

Я мушу її збирати,
ховати усмішку з болем,
зривати противні ґрати,
рівняти солоне поле.

Усе життя ж бо навкіл
іскристо розсипчасті скалки,
а я все собі – зумій,
солодке відчути варто!

Не я розсипала сіль,
та я все життя збираю,
бо трішечки варто – біль
в життя відпускає крилате!

24.11.2013

Навіщо вам, красунечки-дівчатка,
Ті сиві дідуряки, що «в парядкє»?
Нехай у Джойса фірма, джип, джакузі,
Попруга з діамантами на пузі,
Нехай Отарик має слуг отару,
Та огир ветхий кралечці – не пара.

Мить покохались – бігає дитина.
А в тата-старика з хондрозом спина…
За рік чи два замовили кремацію…
А хто ж спасе мою вкраїнську націю?

Навіщо вам, русалоньки персисті,
Гриби позаторішні в прілім листі?
Ще парубки всміхаються весняно –
Від Вужу бурунового до Сяну.
Це з ними – піруети, рій малечі…
Вкривайте шовком кіс юнацькі плечі!

...Та хто ж мене послухає? Я - нишком...
Був ярий Довбуш... Віджили опришки.
Тепер ось мітингують "гомодрили",
А товстосум-черв"як чіпляє крила.

У льолечках летіть, Мартуні, Лесі,
З долонь матусі - повз гречані плеса...






2013

чи нам пороблено і ким
чи це ментальне та родинне –
нас топчуть чоботом віки
ми ж воскресаємо в гордині

з нас ліплять коників чужі
свої ж від себе відреклися
а "богообрані" мужі
змагаються за гору Лису

Чому кричить у розпачі душа?
І застрягає страх у споришах.
А у думки чому лише ГУЛАГ?
А пам`яттю розвіє по світах.

І навкруги сніги, одні сніги.
Чи всі уже замерзли, до ноги?
Та віра поверне у рідний дім.
Чи знову полонило царство зим?

Палає нині не одна свіча,
І стоїмо плече коло плеча,
То правда додає стократно сил,
Здолати кожний льодовий настил.
23.11.2013

як не мільйон
то хоч би сто
я думав собі он
нарешті таланить
і буде буде бу-у-уде
ось…
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Десятки? Сотні тисяч? Має значення!
Один лиш день історії віддай!
Я призначаю кожному побачення -
Дванадцята-нуль-нуль. Євромайдан!


P.S. Буду рада кожному знайомому з фото-аваторок обличчю на Майдані.
Настає час для громадянської лірики, панове колеги по перу!

Болить, пече, жахає, стогне
червоне пекло... вже укотре?
...Батий, Батурин, Крути, голод...
По серцю серп,
                  по мозку молот...

23.11.2013

Кружляв посеред брил мій манівець,
У сутінну стікаючи низину,
Де тлінний був хазяїном кінець,
Де струми били з чорної щілини.
Листи пожовкли, стихнув вітерець.
Природа – домовинна й мовчазна.
Схилив могильно голову чебрець, -
Та раптом – виросла попереду стіна.
Уся – пор̀осла густо бур`яном,
Вона підперла небо, як Атлант,
Вилися східці в ній веретеном,
Такі старі, як Вічний Фоліант.
Я зойкнув – бо побачив на стіні,
Для чого Космос дав життя мені.

Я сонцесяйну пиху її бачив
На вóгненному західному тлі -
Прозорістю на чорному брилі,
Кришталем, що ніхто не розтлумачив.
Її янтарне чистеє світіння
Осяяло затінені простори;
Її нав`язливе сумне палахкотіння
В очах моїх не віднайшло покори.
Вона окреслила зчаровані сади,
Палаци, вежі, гори та моря –
Все те, чому з дитинства вірний я,
Усюди пізна̀ючи їх сліди.
Блискучі промінці мене, сірому,
Покликали до зоряного дому.

що твоє, менестрелю, дочасся?
ти в пустелі охрипнеш до болю
лиш оаза тих слів не змаліє
сій оазу тих слів для скитальців

будуть йти, що породжені болем
що скарби у пустелі шукають
що скарби
бо минуло дочасся
білим шовком прийде караван

що твоя перевтома, скитальцю?
у долоні візьми срібен дзбанок
зачерпни слів оазу дозрілу
не оскудне снаги караван

У снах моїх чудних всі хмари – горобці.
А я блукав стежками манівців
Німого й чорно-білого кіно,
Що в небо проектує дивний кінокрут –
Там тіні нас не звеселяють - мруть.
Я - просто крук, що на сухому дубі
Серед пустелі скель, на кинутому зрубі
Старих легенд собі знайшов гніздо:
Не знаю чи насправді це чи до
Реальності, що дивна як мара
У снах слизьких болотного щура,
У мріях зашкарублих черепахи
Я йду (не йду – лечу!) на плаху.
Я дзеркало розбив у келії тісній
Поганий знак… У порожнечі – на стіні
Я дерево крислате зобразив,
Щоби на ньому лиховісний Див
Пророчив про ліси, де крім сухих ялин
Ще є шматочок неба… Дивних змін
Собі, а ще нірвани побажав,
Коли минув самайн…
Як солодко серед його заграв!
У м’якості святої чорноти
У нескінченності і німоті!
Мале дитя тримає іграшку в руках
Ведмедика… І радість на очах…

Слухайте! Цирк на дроті!
Декому дах знесло.
Кажуть червонороті:
«Голоду не було!»

«Сім’ї не вимирали!» -
Сивий комсорг кричить.
Брешуть! Брешуть зухвало
Ленінці-брехачі.

Годі тобі, істото,
Марні слова плести.
Он, на пожовклім фото
Вмерлих сухі пласти.

Зникло багатолюддя
Не від війни й чуми.
Десь забарились судді…
А судді
хіба ж не ми?

21.11.2013

(Патріотичний сонет)

Країна олігархів і рабів,
Країна бездоріжжя і обману,
З очільників шанують лиш Обаму,
І всюди лайка, бо бракує слів.

У партії не кличуть, а женуть,
Неначе бидло – у тюрму-кошару,
Де влада хоче мати все «на шару»
І леніни показують їй путь.

Де відстають годинники на час
І нікому піднятися на чати,
Де вже готові мову проміняти
На царську милість – чорний нафто-газ…

Де посилають підданих… на труд!
… Це, певно, десь у Африці – не тут.

19.09.13

Холодні хрипи вітру… стогін –
Дерева немічно скриплять.
Покрила стомленні дороги
Оновлена калюжна рать.

Оздоблює похмурі сквери
Безлисте плетиво гілок.
Туману скривлена химера
Повзе на скреготи сорок.

То листопаду сила суне –
Лишає чари темні скрізь:
Зів’ялі стебла, наче руни
В магічні написи сплелись,

У небі сірому – примари.
Незграбні, грузні, без лиця…
Набубнявілі повні хмари
Летять усе… Нема кінця.

I.

Коли пісні мойого краю... Мені бува не по-собі
Мов скалки втраченого раю. Без блискавок. Без боротьби

Як соловейки, з заливанням, природа, праця і кохання
Усе спокійно. Благодать. Ніщо лихого не видать

Спадає думка, цей народ – сповна напився від щедрот!
...................................................................................................

Існує теза, що в піснях вода показує свій шлях
Спокійні річища рівнинні приносять тексти журавлині

Неквапний біг Дніпра і Дону – це ритму нашого кордони
Садок вишневий, став, калина... Невже закінчилась Вкраїна?

Так часто прикро, що прогрес, пороги змив для втіхи ГЕС...
.........................................................................................................

Буває дивно, що село і на асфальті проросло
І з тими ж звуками у скронях живем неквапно в склі й бетоні

При цьому тягнемо харлей на позакиївський хайвей
І лайкатимуть Хведі й Клави «зірок» із іншої держави

Бо серед череди телят немає місць для соколят...

II.

Позичена віра. Митрополит переїхав на периферію
і став патріархом
Візьміть козацькі кістки для основ Петербургу
Тягніть місцевих дівок під плуг супостата
Твоя хата з раю назавжди взята
Монгольським екзархом

Позбавлені Батьківщини полюбили кубанську спеку
Й сибірські морози
Самі себе поганяли в жерла пекла
Гвалтівників почали чомусь поважати
Дивитись на кров і покірно мовчати
Крізь сльози

Обмежувати світ межею городу – глупство
Сусіди іноді приходять напитись поту
Скатертину зі столу тоді ліпше прибрати
Трубити марші і списи прямо тримати
В очі!

III.

Нехай вода карпатського потоку
Зійде гучною хвилею звисока
В рівнини. В поміч буйним головам
Додасть вона енергію словам
Що пам’ятають рани і образи
Народу нашого. І може не одразу
Та зовсім скоро сурми заревуть
Нам доля нову намічає путь
Крізь боротьбу. До гідності і слави
Скріпить підгрунтя власної держави
На струни волі гордість нанизати
Коли нас б'ють. І більше не мовчати
...............................................................
Вже самий час нових пісень співати!

2013

Може, щастя… А може, ліхтарня,
де проміння холодне невпинно…
Чи воскресла любов, чи янтарна
дочекалася дня для гостини?

Ми накрили столи калиново,
а розсипану сіль – у багаття…
На загублені дні та підкови
не накинулись вірші в лататті.

Хлібнобарвно. Відгранено кусень
і вогонь без ядучого диму.
Відпочиньте тепер, сажотруси -
тільки небо у небо пливтиме.

Ох, виводити долі абетку
нам судилось, як військо з касарні!
Що довіку освітить чернетки?
Може, щастя… А може, ліхтарня…

2013р.

Художник Ярослав Саландяк.

Я сьогодні розсипала сіль,
Ясна річ, буду знову сваритись,
бо для нинішніх піль – бидлопіль –
не навчили мене коритись.

Хтось послухає й скаже – дурна,
Що в житті тобі треба, каліко,
і який тебе точить тарган?.
Просторікуєш? Ну, просторікуй…
Не навчило нічого життя:
де прогнутись, схилитись, скоритись,
І, без низки думок-вар’ят,
Просто жити і просто жити?

Не навчило і вже не навчить
Ні схилятись тепер, ні коритись.
Моє серце, не смій, не мовчи,
будь як сурма тієї трембіти,
Що призвала народ на борні,
Вирувати у світі сваволі,
Щоб очистився світ від дурні,
Щоб здобути для неба волю.

…Я сьогодні розсипала сіль,
як варився нехитрий супчик…
Розварились думки на кисіль –
Звеселяйтеся, душі сучі…

листопад, 2013

Мали люди оті працьовиті
Мозолясті, порепані руки.
І за що їм дістались у світі
Найлютіші, від голоду, муки?

Від ярма здобули собі волю,
Та Кремлівська шалена навала,
Що народу калічила долю,
Вказівки, без ума, видавала!

ХазяЇв у колгоспи загнали –
Господарства приватні згубили.
«Комітети» усім керували
І даремно вкладалися сили...

А тоді, у людей вимагали
У державні бездонні засІки,
Щоби все, до зернини, здавали:
ЗасланнЯ, за непослух, довіку!

І постали страшенні потвори
У дворах, ще недавно, веселих,
Геноциду і голодомору
У нещадно задушених селах!

Потяглися удаль, за кордони,
Не якісь невеликі обози –
Безкінечні зернА ешелони,
Залишаючи відчай і сльози.

Не було чого дати дитині,
Що поїсти очима молила...
Вимирали нещасні родини,
Бо котів і кору вже поїли!

І стояли холодними хати –
Весняного зелА не діждали.
Не було кому трупи ховати,
Бо останні уже полягали.

То якої ще треба науки,
Щоб довіку оце пам’ятати?
І простягнені жадібно руки,
Загребущії, повідбивати!

Поминальні свічки запаливши,
Пригадаємо злочин жахливий,
У скорботі чоло похиливши,
Обіцянки відкиньмо брехливі!

Бо погрозами і полюбовно
До "союзу" сусід закликає.
Не забудьмо, що сир безкоштовно
В мишоловці якраз, і буває!

2013

Розмахнулася мантія втечі:
день зібрався і... відійшов.
Одягає пронизливий вечір
голі плечі в холодний шовк.
Відгоріло картинно багаття,
і не віє м’яким теплом
від колекції срібних агатів
під осінньо-небесним склом.

І мовчати, мовчати, мовчати...
В грудях тиша, немов свинець.
Без упину шукати початок
там, де порвано, де – кінець.
Увіходжу в німий передпокій,
тільки в ньому тебе нема,
та якийсь несподіваний спокій
пригортається й обійма...

08.09.2013

Ти вже ж була в отім болоті.
В тім злоядучім СССР,
То чом же, задкуючи непевно од Європи,
В московський хлів лізеш знов тепер!?
Ні, не спроможна, мабуть, одурена Вкраїна,
У вчителів своїх учитися як слід:
У запорошенім кутку дрімає сиротинно
Нащадками розпродана Богданова надія,
Лиш в пісню переливсь Шевченків заповіт .

Летиш і бачиш, на покору хворим,-
над морем горя, над голодомором,
у хаті мати, гарна, молода,
була учора, а тепер - потвора
безсила - у колисці не гойда
дитя вхололе, а «засни» говорить...
Повернешся, і повен горя морем,
розповіси усе – і крик розпоре
зі дзвону полог. Полум’яно-скоро
заллє Москву розлючена орда!

2011

Середньостатистичний графоман
Правописом не пЕреймався зроду,
Та й смислом теж – морив щодня мирян
Нєтлєнками. З тутешнього приходу

Сім парохів за місяць утекли,
Бо віршами звитяжець сповідався…
Писав до дат. Коли ж дійшов до вил –
Отут-то читачам терпець урвався.

За барки небораку до ріки
Припхали та й над плесом нахилили:
«Чи бачиш графомана?» - «Ач, який!
Та я йому!..» - шубовсть! – і тільки хвилі

Зімкнулись над задрипанцем, і в них
Погибнуло безпам'ятство безкрає…
Та привид «антиглуздної» війни
Із темних надр літсайтів виринає )))

I
"Скоро тринадцять літ, як соловей із кліті
вирвався і полетів. І ліки, на ніч зужиті,
богдихан запиває кровицею кравчини, що шив на нього,
відкидається на подушки, і, під спів завідного,
поринає у сон, що навіюють колискові.
Не веселі у Піднебесній і не святкові
ці скрушні, розпаровані ці роковини.
Спеціальне люстеречко, що загладжувало морщини,
рік від року дорожчає. Сад наш хиріє, в’яне.
Небо, і те шпилями поколоте, як огрядне
тіло голого немічного (чию тільки спину
ми і бачим). І я инколи поясняю сину
богдихана природу звізд, напучую неборака.
Листа від твоєї любої за підписом Дика Качка
писано тушшю на рисовім тонкім папері – маю добру імператрицю.
Довкола чомусь усе більше паперу, все менше рису".

II
"Хода у тисячу лі починається з одного
кроку, – говорить приказка. Певно, саме його
не дарує дорога додому, уповільнювана, і питомо,
обліком тисяч лі. Особливо по колу, навколо "о".
Що одна тисяча лі, що дві тисячі лі –
тисяча означає віддалі, й чималі,
як за рідні пороги мова, і зараза нісенітні зі слова
націляється і на цифри; насамперед, на нулі.
Вітер несе нас на Захід, як жовте насіння, на
радість стручку, що луснув, – туди, де стоїть Стіна.
На її тлі подорожні потворні, немов отой ієрогліф,
немов які-небудь инші нерозбірливі письмена.
Рух у один бік видозмінює і мою
голову на довгасту, ніби тому коню.
Сили, що мав у тілі, пішли на тертя тіні
по сухому колоссю дикого ячменю".
«1977»

Прийде осінь, якої не переживу.
Кулеметна сльота обсікатиме сад,
Рикошетом врізаючись в білу траву,
І душа замість неба захоче назад,
Та не зможе вернутись до замкнутих віч,
Розгойдати зупинене дихання знов…

Поховайте її в ненаписаний вірш,
Де ні слів, ні думок, тільки біль і любов.
21-22.11.2013

Ніяке щось вистрибує над очі,
Розкидує ілюзії й слова,
І де отой, хто істина, пророче
Кому і де..., та тут його нема...

Не народивсь ачи помер давно?
Немає сили молоде вино,
Ще не дограло. Хочу смаку сили:
У листопаді літню справжню зливу.

Та нині тіні істини уроком:
Не вірить осінь в тіні, жде пророка...

23.11.2013

Сподівань рожеві корогви
безпорадно опустили крила.
Безнадійна ніч нас знову вкрила…
Боже, я не хочу до Москви!

Волею привладної братви
наші мрії вжито в ролі блефу,
з України ж зроблено забреху…
Боже, я не хочу до Москви!

Що ж, нас емігрантські ждуть сакви?
Чи щоденний спротив та підпілля,
і майбутнє – кисле, мов похмілля?..
Боже, я не хочу до Москви!

Ей, земляче, ланцюги порви,
що твій мозок до «совка» припнули!
Не зміняй майбутнє на минуле!
Не продайся в рабство до Москви!

21.11.2013

Ніч розгорнула чорне полотно
і простелила всі шляхи у Всесвіт,
таке безмежне це її панно,
а зорі в нім – мов янголи небесні.

Німотний світ, де служать нам вони,
не знає слів: тут сили в них немає.
Вони, як сяйво, входять в наші сни.
Зникає все і ролі слів минають.

Яскраве слово – це лише папір,
як та обгортка, що ховає сутність.
Це – сухозлітка, що так вабить зір,
але вдихає шарм і самобутність.

Так часто непривабливі думки,
прикрашені ошатними словами,
ховаються за жестами руки...
А почуття – воно у серці, з нами.

Як часом, ним пронизане життя,
і завдяки йому воно триває.
І стережуть всі наші почуття
ці янголи, що світ оберігають.

1
Яка страма – біля керма
Керманича нема!

Межи світами чотирма
Летить через шторма,
Неначе привид, корабель
Над частоколом скель,
Де хвиль скажена карусель, -
За тридев"ять земель…

А тучі купчаться тучма
І балами всіма
Стихія жертву так дійма,
Що аж тріщить корма,
Й перенапружується киль
Надміру від зусиль,
А навкруги на сотні миль –
Лише сваволя хвиль…

І я з корми кричу дарма –
Не чує даль німа;
Пливе плавма моя тюрма
І впину їй нема…
Куди пливе? Одна… Сама…
Керманича – чортма…


2
Кучмандіє моя!
Горбатою гарбою
Куди ти торохтиш
В засніжених полях,
Як завше,
Без доріг, -
Один-єдиний шлях –
Чумацький –
Таж і той
Загублений тобою?!

Ні сіл, ні хуторів –
Не те що Конотопа –
В диканській глушині
Не видно і не чуть…

Ти плачеш?
Не струмки –
Потоки сліз течуть –
Хай потерпає знов
Од повені
Європа!


3
Кучманоїди сучасні –
Їх-бо легіон!
Патріоти всековбасні,
Мають гасла непогасні,
Власні погляди
І власні
Віру і закон.

Налетіли, аки обри,
Чи якась орда –
Вітром Півночі недобрим
Вимело народні добра;
Сонце витекло за обрій –
Кров а чи вода?..

Заросли осотом гони
Чорноземних піль…
Люд втікає за кордони…
А з Чорнобильської зони –
На бадьорячі озони –
Смертоносний біль!


4
Хіба ж я думав, що отак
На старість заживу?!
Хто був ніким –
Той став бідняк,
Кізяк в підніжжі посіпак,
Розтертий на жорству.

Хто ж був нічим –
Той має чин
І знаки всіх відзнак,
І з винятковості причин
Ні перед ким, ні перед чим
Не винен аніяк!

Хвала гаранту за права
Неправих-непрямих!
…Росте на цвинтарях трава,
В траві роїться мурахва,
І Україна ще жива
В цій веремії лих…


5
Вчорашня шваль сьогодні –
Шевальє
Зі всякими чинами й орденами
Стає
І непрохідною встає
Стіною
Між державою і нами.
І кавалерів, що тут не роби,
Все більшає
З числа дрімучих хамів-
Більшовиків,
А ми для них – раби
Із усіма своїми тельбухами!

Ще маємо сякі-такі мізки –
Без них,
Дрібних,
І я давно помер би,
Й над берегами Вічної Ріки
Лишилися б одні журливі верби…


6
Я уявив собі помпезне дійство,
Безпрецедентний, вибачте, момент:
Людину року в царині злодійства
Віншує особисто Президент –
Вручає Орден Вищої Неслави
Й наручники почесні одяга
На злодія – губителя Держави,
Яка усім нам рідна й дорога.

Дурниця, знаю, скажуть мої друзі,
А недруги – ті мовлять: що ж, бува…
Всіх Президент цінує по заслузі,
На те він у Державі й Голова!

Я не заради слави, а до слова,
Ще й не таке, подумавши, скажу:
Держава наша, люди, безголова –
Відомо це й останньому бомжу!


2003

Постала з вічності і канеш
У неї ж.
Ти, як усе живе, зів’янеш,
Земнеє.

Не нарікаєш, що лиш мить
Тут сяєш:
Над лісом, лугом на весь світ,
Над гаєм!

Вродилась золотa – аж-аж!
Всяк скаже:
Княгине, робиш ти пейзаж
Пейзажем!

Стають тобою і поля,
І схили
Зелені небом, як земля,
І милі.

Ти сонцю на короткий строк
Сестриця.
Прийми від мене кілька строф…
Іскриться

Воно із неба висоти,
Величне.
Що думаєш, кульбабко, ти
Про вічність?

Милуючи своїм буттям
Нам очі,
Ти осягти своє життя
Теж хочеш.

Я маю довшу мить пройти
Й дорогу.
Та теж іду в ніщо, як ти,
З нічого.

Хто я? Мовчанням хоч своїм
Повідай.
Я випадковий в світі цім.
Без сліду

Колись ми підемо навік
В дорогу.
А пелюстки твоїх повік
Вологі…

Усе покриє скоро ніч
Імлою.
Сестрице, ти пролийсь мені
Сльозою

Та й на папір. О, не спіши
В позасвіт.
Неначе пристрасть у душі
Й причастя –

Твоє вино. Звідкіль спливло
Це й світить?
Скажи, як жити, щоб було
Всім світло?

Переплелися нам путі,
Цілюща.
Ти віриш: місце є в житті,
Де душі

Людей, квіток – усі віки
Зелені,
І поетичні є рядки
Натхненні,

Які б світили, гріли всіх
На світі?
Киваєш, тихо рониш сніг
І… світиш.

26 серпня 2013 року

Я був – самозакохане й маленьке.
Я людством правив помахом руки.
І якось боязливо та здалеку
До мене посміхалися зірки.

Та йдуть роки, і сточується призма.
Всесильні досі помахи руки.
Усміхнена хвала стає цинізмом,
Суворо-щемно дивляться зірки.

І зараз я – ще поки що пихатий –
Чудово знаю: помахом руки
Зневіру чорну вижену із хати,
Коли почнуть згасать мої зірки.

14.2013

“Живемо в Україні…” – ненависно й гірко
Сини говорять, очі потупивши –
Дурні, наївні, люті недовірки!
Що може буть зрадливіше і гірше,

Коли наїдений, усміхнений потомок
Над ложем хворої, безпомічної нені
Розводить чорні шепітливі теревені,
Чатуючи тихенько смертний дзвоник?

Той дзвін прийде – і загуде журливо
Під регіт радісний пузатого синка,
І вітру гнійного зелені переливи
Отруять квіти погребального вінка.

Той вітер – як торнадо з огненного жерла.
Той дзвін змете кургани, хати і серця.
Згадає син оту, що вже давно померла, -
І згине сам. Без пам`яті й держави.
Без вінця.

22.2013

Голодомор. Затихли дзвони...
- Я не люблю тебе, життя!
Ти чуєш, доле? Ці прокльони
шепочуть висохлі вуста.

Поникла сумно головою
над немовлям у зимну ніч.
Моя країно, що з тобою?
Щодня згасають сотні свіч...

Та ні, не сотні, а мільйони
у пащі голоду сердець
вмирали так. Доба сваволі
їм лютий правила кінець.

Заклякла над маленьким тілом,
на плач не вистачає сил.
Ще трохи часу – піде слідом
у край чорніючих могил.

І там земля не ляже пухом,
а мерзлотою на чоло.
Голодна смерть іде за плугом
і оре злякане село.

А у кремлівських кабінетах
найбільший вождь усіх часів
на сито-п'яному бенкеті
повчав борні дрібних вождів.

Він закликав до перемоги
супроти клятих ворогів;
про саботаж казав, про змови
і українських куркулів.

Що суть села – завада кроку
у світлу яву майбуття
і хто не став на цю дорогу,
не має право на життя.

Село, село – колиска мови,
колиска чистої душі.
Який там бунт, які там змови?
Було б що їсти на столі!

Та на знаменах – виклик світу.
І оберталось колесо –
комусь ще снився кусень хліба,
комусь було вже все одно.

Старі, малі вмирали перші,
за ними ґазди і жінки.
Таких масштабів, може, вперше
злочинці владні досягли.

Голодомор – німа сторінка
на українському шляху,
де кров’ю полита стежинка
вела до „щастя” на біду.

Ще не написані всі книги,
ще світ жахнеться від наруг,
а ми молімось тихо-тихо
за вічний біль голодних мук...

2008-2013рр.

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
І більше Президентом не назву:
Шлях від любові до зневаги неспростовний —
Улігся у каденцію одну…

Ви тріумфально сіли на престолі,
Здолавши гори бруду та олжі,
І українців вистраждані долі
На президентській прийняли стежі.

Красивим жестом рук, які не крали,
Їм ознаймили світле майбуття
І наслідки жаданого фіналу -
Назад уже не буде воротя:

Бандити всі сидітимуть у тюрмах,
І владі з бізнесом — не навпрямки,
Й побідні “нашоукраїнські” сурми
Сурмили міць і єдність на віки.

Принишкли переможені, як миші,
Спустивши пред Фемідою штани
Й ладнаючи, тепер уже без “криші”,
Задки для “іскуплєнія” вини.

Свободи дух заполонив країну —
Позбулися ж бо рабського клейма!
І ликуванню не було зупину…
Та не збагнули — гідра ще жива!

І Ви її не те, щоб удушити,
Укинувши нараз у ласки нар,
А ще й безкарно дозволяли кпити
Із Конституції, спустивши в ПіСУАР*.

І тюрми без бандитів пустували,
Вільготно почувалося кумам
І рилець у пушку гидкі навали -
Із облизнем - увірились ногам.

Всевладні жести рук, які не крали… -
Поблажливо Ви брались за перо
Й Державні нагороди, мов коралі,
Так щедро роздавали. — О маро!

Кому?! — Тим сумнозвісним Підрахуям,
Що, в пір'я вбившись, показали знов
(Влучніше рими, каюсь, не знайду я,
Проте не вимовлю!) — Вам ...“істинну любов”?..

А Україна вірила й любила, —
Свідома Україна, ясна річ,
Імення Ваше символом служило
Вкраїнськості, що родом зі сторіч.

І я пишався Вами — Президентом,
Всі сумніви понищивши на пні,
І вірив: скористаєтесь моментом
В історії лишитись на коні.

Бо ж виболіли не собі в догоду
Голодоморний жах (а він жеврів)
І донесли цей біль до всіх народів,
До “старших” не достукавшись “братів”.

І рідної минувшини скрижалі
Очистили з намулу фальшувань.
Й прем'єра “DE PROFUNDIS”** в “Арсеналі”
Осяяла нову мистецьку грань.

Ця Ваша українськість дратувала,
Доводила до шалу посіпак,
Поплічників ворожого начала,
Що шили Україну на свій смак.

Коли ж угряз у політичні чвари
Наступний президентський марафон,
Країні замрячила не примара —
Реальний і безликий солдафон.

Я не вагався, всупереч загалу
(а рейтинги – удушливий удав),
Та голос мій, виходить, на поталу
За Ваше президентство я віддав.

Вважав, що Ви єдиний з-поміж інших
Виразник українського єства,
Для кого доля нації святіша
За миску політичного їства.

Я довіряв — по духу українцю,
Беззастережно вірив, як собі…
І не чекав ганебного гостинця,
Зготованого, видно, у злобі:

Коли на старті другого забігу
Вже розминались двоє — і без Вас,
Засліплений, Ви вдались до бліцкригу…
Й не на того дали команду: “Фас!”

Уже до скону ненависна жінка —
Соратниця не так далеких літ
(По крові, може, і не українка) —
Дорогу перебігла, наче кіт.

І мстивим жестом рук, які не крали,
Ви поступ весь пожбурили до ніг
І в бюлетені з легкістю вандала
Зробили підлий вибір — “Проти всіх”.

І “Ваш народ”, хоча й не в тім'я битий,
Прислухався до Вас — проводиря,
Й Ви власноруч — від помсти неомитий —
Вписали чорний день календаря…

І ось — фінал бездарного роману,
Шукайте у собі його причин.
Ви мали все: любов, довіру, шану,
А зараз залишилися ні з чим.

Ідіть до бджіл, самотній нео-Бруте.
Не хочу ображати Божих мух:
Ви більш не лідер нації — забудьте,
Не проводир уже. Ви — бджіл пастух.

Єдиним жестом рук, які не крали,
Враз перекреслили своє ім'я —
Віддали долю рідної Держави
Для збиткувань московським холуям…

До Вас я не звертаюся: “Шановний…”
А президентство Ваше — лейтмотив
Для поминок любові красномовний:
Ваш бюлетень про нього ознаймив…

2010 (22.11.2013)

І троянда стікає кров’ю,
І слова без води у вазі,
І у серці немає болю,
Тільки скло і каміння станцій,

На яких семафор червоний
Вже не може підняти руку…
І немає у завтра колій,
І нічого не бачить сутінь.

А чекання облізла сука
Без ноги скавучить на місяць,
І у грудях надривний стукіт,
Що собі не знаходить місця.

І повзе по перону грудень,
І ламають колеса тишу,
І у темінь відходить будень…
Кольорами гнилої вишні

Мерехтить десь далеко спокій.
З ліхтаря витікає світло.
Чорне лезо іде жорстоко
Поміж ребра тонкого світу

До єдино-святої суті…
Виє вовком голодна сука.
І життя витікає в сутінь.
І перон опускає руки.

21-22.11.13

Сказав, що я приземлена занадто,
І що не вмію високо літати...
Та думаю, лише вона одна
Зігріє і спасе, любов моя земна!

2011

Там, де пристрестей спалахи гасли -
Хтось мирився, хтось грав у війну,
Наші долі з'єднались, мов пазли,
З двох уламків у цілу одну...

Як доля дві дороги зв’яже,
Веселим стане хмурий день.
Ми на побачення в оазу
Із сірих вирвались пустель.

Затопить поцілунків повінь,
(У мріях визрівала, снах),
І нас у повені любові
Не розділить, не роз’єднать.

Уста і пальці не пускали,
Ще жменьку слів, ще каплю ласк!
Розлука чорними пісками
Лякала і ламала нас.

Прощатись час. Не порятує
Чаклунство світле ласки, слів.
І у розлуку – Каракуми*
Я зачарований ступив

О, як тебе не вистачає,
Скучають пальці і вуста,
І над пустелею Тянь-Шанем *
Бажання-сяйво вироста!

Каракуми* - чорні піски (тюрське)
Тянь-Шань* - небесні гори (тюрське)

2011

А осінь завжди, певно, що багряна,
Вином червоним листя оросить,
І почекає, спиниться на мить -
Щоб знову йти у такт нових століть.
І чи твереза, а чи, може, сп'яну
Погляне вкотре на свою осанну
І пустить кров - щоб оживити світ.

Багряна осінь - тут уже, як тут!
Червоно скрізь - і на душі, і в серці,
І сонце теж багряно засміється,
І прапори черленяться відверто,
І червоніє так осінньо ґрунт,
І листопад, неначе самосуд,
Знімає тіні листяних полуд.
Багряна осінь - це початок весен...

І рани не болять у переможців.
Але чомусь коле дещиця свідомості у скронях.
Ледве вдихаючи повітря, іду спати, відрізуючи пам’ять ножицями.
Прогонюю сотні думок, неначе нав’язливих воїнів,
Які намагалися мене сьогодні убити,
І лягаю на білу подушку головою, неначе із неї упала корона.
Сповита жаром вогню і натхненням, забарвленим в темно-червоний,
іду на Ви, пам’ять, ніч, зорі, біль, туга, щастя.
Іду на Ви, перемого! Що королі!
Кину виклик самій перемозі.
Може, тоді мій біль у скронях буде цілком заслуженим,
Буду ходити перед богинею: чужий прохожий,
який має право програти,
а не її труженик.
А поки що віддаюсь на поталу думкам,
повільно випиваю їхню отруту
ложка за ложкою,
Сьогодні я – все ще непереможний цар,
і, як відомо,
рани не болять у переможців.

ID: 462039

Єдиний Бог є паном світа.
Цю правду вже й дитина знає
І в чесних сумніву не має
Що Бог як сонце яке світить.

Колись зі Сходу і з Півночі
Прийшли брати народ знизити
Тому що хоче вільним жити
І підкоритись їм не хоче.

Їх вчинком земля трупом вкрита
Трупи – батьки і трупи – діти
Сліз не старчило лиця вмити
Тим якім прийшло це терпіти.

Варвари з червоним прапором
На жаль він майорить і нині
В нашій страждальній Україні.
Чому ця правда наша хвора?

Знижали край голодомором
А люди так хотіли жити
Чи то батьки чи малі діти
Лиш не дозволила потвора.

А все тому щоб зневолити
Народ який так прагнув волі
І вірив що постане з колін
А чорт послав їм паразитів.

Минали роки дітей в школі
Дурила червона навала
Яка й тепер на п’єдесталах
Ставить бувших своїх ідолів.
u5/175

Обтрусила осінь багряницю
зі своїх натомлених рамен,
оголила сокровенну глицю...
Темновіття вицвіле, сумне
скинулось угору безголосо.
Відбриніла тужна пастораль.
Вже до танцю більше не запросить
сивоокий перестиглий жаль
яре листя...
Під ногами скверу
тіні спопелілих теплоднів.
Прочиняє небо мурі двері
в тишу ще неторканих снігів,
у безмежжя рунних заметілей,
довгополих білотканих тог,
де з неділі й знову до неділі
сторожко чекає змерзлий Бог
на свічу намолено-гарячу -
позачасну світляну печать...
Тихо янголи осінні плачуть,
на прощання дзвоником янчать...
(27.10.13)

Чим більше примітиву
І менше спілкування
За межами квартири,
Інету чи книжок,
Тим більше неважливі
Її гучні вмовляння,
Коли тому протирі
Життя між стін не шок.
Шпалери і картини,
Кадило цигарок -
Тут я, на жаль, безсило
Назад стаю за крок.
Зневічені години -
Пропалений пісок.
І кава зльодяніла
До гранулів-кісток.

Просто іноді буває,
Так би мовити, на мить,
Що нічого не торкає,
Не сміється, не бринить.
Серце б'ється, має жити,
Набирає сили, сприть.
Тільки боляче любити,
А любити так кортить...

Гуснуть сиві сутінки брамою залізною
поруч буду щирою, в житі стиглім піснею.

Он-де має гривою, креше ніч підковами,
буду я щасливою росами ранковими.

Шепчуть зела сторожко, леготом пробуджені,
а мені коханою в світі бути суджено.

Неба край гойдається у сувої синьому,
попри грози й віхоли поруч буду сильною.

Паляниця місячна срібним сяйвом кришиться,
знаю, що єдиною я повік залишуся.

Град зірчастий сиплеться над землею грішною,
просто буду вірною, просто буду ніжною.

Ані шеберхне, вмерло, розімліло,
страшна розпука кроком не відступить,
не квітами, кістьми земля біліла,
ридала, встелена безкровним трупом .

А мати розвела слізьми затірку,
куліш пустий з торішнього насіння
було у неї діточок п’ятірко,
одне лишила смерть на животіння.

Дме вітер, помина мерців тривожно,
затявся сміх, не сяють щирі очі,
а знавіснілі із кутків порожніх
блищать безхлібно серед пустки ночі

Із рук чиїх цей темний скарб заклятий,
взялася звідки ця німа безодня,
не тупотять веселі ноженята,
безсило пухлі гріють піч холодну.

Ген жовте марево над мертвими хатами
кістляві руки тягне в шибку биту,
гнилими небо об’їда зубами,
голосить вовком тьма несамовито.

Чига кирпата, в люте дмуха горно,
регоче, виє, смокче кров, пропаща,
заскнілі душі, на червоних жорнах
розтрощені, летять в ікласту пащу.

Луна від сліз гірких шляхом солоним
той дикий плач, стинання, стоголосся
а той, хто вижив, до кінця, до скону
важезний камінь на душі проносить.

Якщо мені безсмертя десь несе
Одвічний біль Всевишнього прокльону,
Втрачаю я свого терзання сенс,
Як і появи з маминого лона.

Але ж бувають блискавки святі
У днях моїх, що вечорам подібні,
Коли здається легко так знайти
Серед гріхів поодинокі німби.
2013р.

Низький уклін вам, добрі люди,
Мої сусіди й земляки.
Коли ж то я до вас прибуду
З бурхливих хвиль життя ріки.

Багато років не бувала
В своєму рідному селі.
Вас багатьох давно не стало –
Спочили у святій землі.

Вже півстоліття промайнуло,
Як продзвенів шкільний дзвінок.
Я пам’ятаю, не забула,
Моєї зрілості урок.

Розкидала усюди доля:
На будівництва, у тайгу,
На цілини безкрає поле,
В намети мерзлі на снігу.

Невтомні, юні і завзяті
Долали піки висоти.
Село лишивши й рідну хату
Ішли в незвідані світи.

Пройшли роки, підкралась старість,
Переступила наш поріг.
Колишня молодість і радість
Розвіялась серед доріг.

Промчалися літа невтомні
І ми звемось «дітьми війни».
Зима посеребрила скроні –
Наш рід продовжують сини.

Живем по совісті і честі,
У спогадах вертаєм час.
В життя складного круговерті
Яка судьба чекає нас?

То ж кланяюсь вам, добрі люди,
Близькі сусіди й земляки.
Хай в хаті вашій радість буде
І мир та спокій на віки.

01.04.2012