Всі казки я пам’ятаю,
Що колись читала мама.
А тепер напевно знаю,
Їх немає за горами.
Ті казки лиш на папері,
У дитячих снах, надіях.
Вже не ввійде казка в двері,
Та чомусь про неї мрію.

Пр-в:
Моє дитинство чарівне,
Там, де принцеси й королі.
Ти залишаєш вже мене,
Хоч ще й не віриться мені.

Сірий вовк, царівна-жаба
І сопілки, що співають,
І маленький гном нахаба
Інших діток вже чекають.
Ось і фея-чарівниця
На годинник вже вказала.
Час пролинув, мов жар-птиця,
І ми всі повиростали.

Пр-в:
Моє дитинство чарівне,
Там, де принцеси й королі.
Ти залишаєш вже мене,
Хоч ще й не віриться мені.

1999

Пролог
Залишилися примари –
В цьому світі без людей,
Вже ніхто себе не має,-
Тільки его їх веде.

Тільки его управляє
Всю роботу робить сам,
Вже нікого тут немає,-
Тільки тіні, - Світ Примар.

Полетіли в даль листочки,*
Й поряд Дерева нема,
Повсихали на пісочку –
Так і вийшов Світ Примар…

Кожен з нас лише примара,
Тільки копія лиця,
Більш нічого не зоставив,
Его все собі узяв.
Дякую :-)

Его взяв собі свободу,
А Хазяїн – тюрмі,
Вже не вийде на природу,
Залишиться у пітьмі…

Тільки-тільки з пітьми вийде,
Як про себе явить біль,
Решту часу всі закриті,
Вже без них проходить Світ.

Вже без них усе стається
В цьому Світі без людей,
Сонце річечці сміється,
Ніч проходить – знову день.

Ну хіба Душа проявить –
І покаже свою суть
Лиш тоді собою станеш,
І побачиш власну путь.

За собов ти понесешся –
Й світ за радістю піде,
Лиш іди шляхом від серця,
Так віднайдеш ти себе.

Не себе, лише частинку,
Тільки прояви Душі.
Тільки те, що на хвилинку
Робить радісним цей Світ.

Щоб знайти себе Цілого –
Там де Ти і тільки Бог,
Треба вийти на дорогу,
На яку ще не ставав ніхто…

Бо вона лише для тебе,
Тільки ти її пройдеш.
І повернешся до себе,
В Світ, що вже не має меж…

В Світ, який для тебе ллється,
Поміж зір, других Світів,
Треба йти шляхом від Серця,
Щоб Себе ти тут зустрів.
Дякую:-) 7.08.2011р.

Вот он, запах крови...
Вот он, День заветный!
Хмурит наши брови
Цепи и кастеты…

уж если Хан - браток
поди, когда -то пИсал…
сегодня свой курок
я прилагаю к Иску

за деда, батю - сына
и просто, армянина…
за выстрел брата в спину
за Киев - Украина…

попозже к Литургии
не сразу, после боя…
придут ко мне другие
мы этот Иск удвоим

ах этот парень русый...
студенты… киевляне...
соседа белоруса --
давайте всех помянем…
23.01.2014.

О чём ты думаешь, тем ты и становишься.

Брюс Ли

…если думать о… Войне –
то Война будет в Сердце твоём и в Стране твоей!
…если думать о… Разрушении –
то и тебя и твою Страну накроет Разрушение!
…если думать о Созидании –
будет Созидание в тебе самом и в твоей Стране!
…если думать о Любви –
ты весь наполнишься Любовью
и Мир вокруг тебя будет в Любви!

Сергей Цюрко


А Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… расстрел… война…
Крах Жизни и… Крах Света!

Политика…- урод:
Любовь – вне Государства!
Забит… забыт Народ,
А кто-то – словно в Царстве!

Но… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… пожар… война…
Крах Жизни и… Крах Света…

Ты вспомни, кто ты есть?!...
Не множь свой Путь смертями…
Простое Слово «Честь»
Совсем не значит… месть!
С Душой твоей… что станет?..

Да… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… разгром… война…
Крах Жизни и… Крах Света!..

Ты помни – всем назло -
Вбери в себя – навеки:
Мы – с Богом заодно!
Мы – Бого-Человеки!

Майдан… в Сердцах - война…
Крах Жизни и… Крах Света!
Нам Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО!
…
Так думай о… Любви –
И становись… ЛЮБОВЬЮ!!!
Иначе, весь в крови,
Зальёшь Страну всю... КРОВЬЮ!..


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

На будь-яке на світі запитання
є відповідь. Та проповідь стара:
ти маєш зупинити руйнування
того́, що творять інші для добра.

Тоді не буде люто, криво, косо,
і юність осягне свою мету,
і зрілість буде бачити під носом
усе, що мудрість бачить за версту.

Чого вмирати?
                  Ради чого жити,
коли сумління спати не дає, –
чи має бути, як сьогодні є?

На цьому світі є чим дорожити.
Не володіти –
                  мріяти, творити
і захищати наше і своє.

               2013

Пише ніч нашу сповідь на темнім форзаці
І слова проростають у тишу, мов зерна.
Розквітає у вікнах туманом озерним
Темінь сива, де час вириває абзаци.

Пророкуй...провокуй...без кінця заперечуй...
Ці літописи з кожного вийняли сутність!
Вкриє мороком серця твого неприступність
Мої, стомлено згорблені зрадою, плечі...

І залишиться присмак несказаних зречень,
Запече й заболить мої груди сльозами...
Шепотіти щоночі спрагле: мій коханий -
Як це гірко...як боляче...як недоречно!

І візьме Бог до рук старечих великого циркуля:
Напівколом обведе далекий шлях, бетельгейзе...
Із недр вийматиме червоні гарячі гейзери,
Завершатиме біг тривалий життєвими циклами...

І падатимуть зорі крізь Божі пальці кометами,
Щоб тонути у морі рудими шлейфо-хвостами.
А ти, бетельгейзе, червона і спрагла, мов пам'ять,
Залишишся білою карликовою планетою.

І тоді ти мені перестанеш нарешті снитися,
Перестанеш здіймати мене понад орбітами...
Боже, хіба можливо темну безвість витримати?
Скільки того незвіданого світла поза місяцем!

Скільки тих горінь запальних, космічних падінь сьогодні?!
Скільки Богом прокладених навсібіч траєкторій?!
А ти, бетельгейзе, прагнеш спалити вічне море,
Коли наслідуєш несповідимі шляхи Господні!

Нам в Мире - светить - не холодно:
Мы вместе – с Тобой – до конца.
Наполнены Истиной головы,
Любовью полны Сердца!

А люди живут разрозненно…
Забыли про близость и род.
И Родина ими не познана:
«Мы… электорат, не Народ!..»

Живут, словно всё им дозволено:
Всё топчут – Природу, людей.
Страна – как приют… обездоленный
Для сирот… и странных… идей…

Но есть ещё шанс на прозрение:
Есть тот, кто Сердцам помог
Себя осознать в прощении,
Шепча: «Сохрани вас Бог!..»

Ведь с Ним никогда не холодно!
Мы – с Верой – в Любви – до конца!
Наполнены Истиной головы
И Богом полны Сердца!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

Зайдеш у хату – нібито світлиця,
Столи стоять у білих скатертинах,
І у кутку велика чорна скриня
Багатства й щастя зо три міхи зичить.

І хазяї одягнені святково,
І оксамити, і парча, єдваби,
Вкривають плоть, але такі незграби -
Душа геть гола і покрита кров'ю.

До столу кличуть - прогощайтесь гості!
Ось вам і їсти, й пити - що захочеш!
А всі мовчать - бояться взяти ложку,
А десь дзвенить ножів залізо гостре...

Напригощали, так що вже не лізе,
А душі їхні не нап'ються крові...
Зайдеш у хату - ніби всі здорові,
Одне але - душа - притулок бісів

У хазяїв. Розпаслися на святі,
І вже зі столу зникла скатертина,
Крадуть своє у себе і у сина...
Зайдеш у хижу - нібито проклята.

Слава українська - не тітушка! Не нуль!
Господи, помилуй.
Президенте! "Беркут" - не пацючий патруль!
Господи, помилуй.
Пам'яті героїв, хто ще гине від куль, -
Господи...
Господи...
Господи, помилуй!

........

Кляте протиборство придніпровських півкуль...
Господи, помилуй.
Гематома влади, і вже стільки лиш гуль...
Господи, помилуй.
Пам'яті героїв, хто ще гине від куль. -
Господи!
Господи!
Господи! Помилуй!!!


23.01.2014

Святковий день… І перші жертви…
Страшна реальність, а не сон…
Нечистий дух нагліє вперто,
ім’я якому – Легіон.

Не розуміє біснуватий -
його врятує лиш одне:
свого нечистого послати
у стадо гибельне свиней…

22.01.2014

Дощ осінній крапа де-не-де,
Витискає хмару немалую,
Струнконога кралечка іде,
По Хрещатикові дефілює.

ПРИСПІВ:
У стовпа заїхав «Мерседес»,
Як побачив змійками панчохи,
Київ замовкає враз увесь,
Тільки чуть навколо «ахи» й «охи».


Світ не бачив ще тебе таку –
Чарівну, звабливу Люсю-Мусю,
Наче песик той на ланцюжку,
До твоєї тіні прив`яжуся.

ПРИСПІВ:
Ти поміть у натовпі мене,
За тобою йти, повір, я мушу,
Над тобою - диво осяйне -
Парасолькою одкрию душу.

О моя любов, моя Лю-Лю,
Хай сипнеш з очей у мене перцем –
На калюжу плащ я простелю –
Ніжкою ступай мені на серце.

ПРИСПІВ:
Хай презирливий почую сміх,
Але знай, чарівна диво-Ладо,
Я вже, я вже біля ніг твоїх,
Ти моя осіння дефілядо!

30.09.-1.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

на них ще знак зачавлених печер
в очах лопочуть сови чорнокриллям
де по одній на луджене плече
де по одній що очі їм закрила

вони ідуть як вийдуть зі стіни
перепрошиє кроки пір’я гостре
і білим світлом упаде на них
а на очах замерзне перший постріл

вони ідуть вони колись минуть
як проминає все на білім світі
осушуючи винами вину
оглушуючи час гучною миттю

та перед тим коли стальна земля
мінятиме своє найтонше листя
від них відстане той хто не стріляв
ховаючи в рукав осліплий вистріл

Заблискотіли без вагання
Найперші кулі з пелени…
Гучним призивом до повстання
Озвуться предки з давнини.

Розвівши мирні побрехеньки,
Стріляли мирно в громадян…
Рядками вічного Шевченка
Озветься з неба Нігоян.

На пасмах льоду білих-білих
Рясніє цівка, наче кпин…
Озветься рвучко й зрозуміло
Жизневський, білоруський син.

Озвуться гордо і крамольно
Оті, що досі ще живі.
Війна, кривава і визвольна –
Останній козир в рукаві.

22.01.14

Не можна мовчати –
твій голос потрібний,
бо кожен хто вірить
запалить серця.
Думки не забрати,
не кинуть за грати:
нам вистачить віри
іти до кінця!
Не можна ховатись –
байдужість вбиває
певніше за кулю,
бо рани в душі.
Не дай своїй честі
без бою зламатись,
братів відцуратись,
бо вийде даремно
всі рани й вірші.

22.01.14

Урядовий квартал
у обіймах чорного диму.
У підніжжі - вогні,
а над ними -
димИ страшні.
То згоряють
останки надій,
що були людьми
ви -
ті,
що нині
вбивали...

Чорніють,
чорніють дими!

***
Це правда?
Він - людина, що в державі
вирішує: чи бути, чи не бути?
Йому і Гамлет
однозначно би позаздрив -
ото король,
йому, диви, як круто!

Сьогодні -
просто перекриє кисень
усім,
хто проти,
хто інакше мислить.

А завтра -
є новий наказ начальника:
розслідувати
факти
загибелі
мітингувальників...

***
Горить, горить, горить,
пече в самому серці,
і дим стоїть, неначе інквізитор.
А що ж підпалено?
І хто сьогодні жертва?
Горить довіра до верховного правителя.
Горять останки мрій чи сподівань,
що той, хто вкрав і вибір, і свободу,
не переступить цю, останню грань,
і не вбиватиме свого ж таки народу!

***
Горить, горить, горить...
ГОРИТЬ! ГОРИТЬ!
Пече у серці...
І молились люди:
небесні сили, нам допоможіть,
врятуйте світ від крові і облуди!

Але зламали заповідь "Не вбий!"
кийками чорноБЕРКУТНОї зграї:
підпалюють, ламають, убивають!

І дим страшний,
вогонь такий страшний!
Горить і вибухає Україна,
бо нині син іде вбивати сина!

***

Врятуй же, Господи,
своїх дітей з-під розстрілу,
врятуй мою країну,
дай нам світла!
Вкажи нам шлях,
бо скільки вже -
без просвітку?
Почуй же, Небо,
щиру цю молитву!

Рубікон, Рубікон – це кривава ріка.
Тоне доля у хвилях скажених
і вітає ту смерть лже-гаранта рука.
Їй потрібна країна смиренних.

Повернути назад кров убитих не дасть,
їхні болем затулені очі.
Це не наші вожді, це від аспида «власть»,
що в рабів обернути нас хоче.

22.01.2014

Межу олійники й колесніченки
Упевнено-нахабно перейшли.

…Забули, мо`, що Ліні й Симоненку
Каски оті потрібні не були.

І кинули комусь ганебну зіґу:
“Автівок – ісключітєльно по пять!”

…Оно Свобода йде автопробігом.
У нім авто – мільйонів сорок п`ять.

“Все здєлано на общіе патреби,
Обдумано, ніяк не впопихах…”


…Ісусу, що возносився до Неба,
Завадою не став кривавий цвях.

21.01.14

Свідомий світ побачив і здригнувсь.
Скорботи дим ховає сонце нині.
Загинули вірмен і білорус
В бою проти диктату в Україні...

Моліться, кажуть, за своїх царів,
Та ми не обираємо монархів
І не пасує купці олігархів
Буть владою безправних трударів.

Бо силою, насправді, є народ.
І хай не торжествує узурпатор,
Що він - довічно обраний диктатор,
Гнобитиме цей люд без перешкод.

Не ті часи, братове, ой, не ті!
Зберіть у море совісті краплини!
Моліться за людей, за Україну!
Хай Бог розвіє сутінки густі!

22.01.2014

Двадцять перше століття.
Наша зброя – каміння,
Наша сила – то правда
У вогні і диму.
Вже стоїть барикада
І вже зникла бравада,
І вже влада – не влада!
Бій вростає в біду!
Ми не чули команди
Йти вперед і тим більше
Не почуємо іншу,
Бо «Ні кроку назад!»
Нам диктує сумління,
Нам підказують діти,
Що вдихнули свободи
І побачили світ.
Вибір був, але нині,
Коли мітка на спині,
Чи нашивка на грудях,
Ніби ми – вороги,
Ми не маємо права
Відступати ні кроку,
Бо за нами свобода!
А без неї – то смерть!
Прапори майоріють.
Тільки правда і віра
Нас ведуть у криваву
Справедливу борню.
Лиш здолавши каддафі
В полосатій піжамі
Нам удасться в країні
Подолати війну!
То ж – вперед!
За свободу!
Наша справа священна!
Наша гідність не вмерла!
З нами правда і Бог.

21.01.14

Епоха – у очікувані дати
нової злуки і близьких розлук
із бестіями страти і розтрати
прилиплого до нечестивих рук.

Невговтана сугестія в натурі
все тулиться до вичахлих ідей.
Вже і вовцю́га у овечій шкурі
з кошари заау́кав до людей.

А як же! Уповає на Шевченка!
А скільки ще зуміє для добра,
аж поки рідна Україна-ненька
розколеться по течії Дніпра.

А неня й каже, – змийся, вражий сину,
із лахами в омріяне кубло.
Я лантуха завдам тобі на спину
і ушивайся під лиху годину,
аби і духу твого не було.

Тобі – в казкову Русь, мій проклятущий,
з «бабо́ю» і Ягою, що візьмеш
і донесеш аж до сусідських меж,
де тільки трясця, а не хліб насущний,
де ще чекає Чахлик невмирущий,
що ти його дорогою підеш.
                     ***
Не роз-
               ді-
                      ля-
                             ю.
Тільки розумію,
що далі йти уже нема куди
народу, що поділить назавжди
мету колаборації і мрію
водо-розділом гніту і біди
і похоронить право і надію
на дні несамовитої орди.

                      22.01.2014

Невже це кінець?
Не хочеться! Ні!
Закручує в герць.
Що видно в пітьмі?

Може це страху
Тінь, наче гора?
Наблизити крах
Страшніше стократ.

Надія мала,
Навколо імла,
Та відступу шлях
Згорів вже до тла.
20.01.2014

Надію дістаю з дірявої кишені,
ховаю в тишу слів, нехай живе дитя,
а сам у бій іду, наповнивши легені
повітрям із димів засніженого дня.

Бруківки вже нема – розібрана на зброю
і барабанить час по вікнах і броні.
Стомився Каменяр, стоїть перед стіною.
Навколо суд очей і бісові вогні.

Чекає ні мене, ні тисячі безсилих,
ні маячню вимог, де кожен за своє –
героїв сподівань, окрилено-сміливих,
що переможуть зло, якщо воно десь є…

21.01.2014

Повік - віків на світі так було:
Добро повільне і моторне зло,
Іще ніхто не зміг анулювати
Злочинника гадюче ремесло.

21.01.14

Пробігла ніч, за рогом зникла,
замружив ранок ліхтарі,
сховала хуга хижі ікла
і розчинилася вгорі,

стоїть намет у цноті білій,
немов лебідка на снігу,
ти, хлопче, тут збираєш сили,
щоб не лишитися в боргу,

майдан як біле городище,
тривоги чайками ячать,
а в тебе, хлопче, лютий вищир,
душа прикута до меча,

за перелазами довіри
лишився той недавній час,
коли чекав і вірив щиро
у правду, як у Божий глас,

тепер ти віриш тільки в Бога,
і молишся, коли стоїш –
остання змучена залога
на вітрі гострім, наче ніж…

забіліли сніги
забіліли сніги
заболіли…
на замерзлім асфальті-
сліди закривавлених лиць...
в душах наших дітей розривались гранати
не в тілі
бо тіла чорна сила збивала
і кидала ниць…
ой синочки мої
ой синочки чиїсь
лебедята…
ця кривава свобода гірка і така непроста...
вас матусі нікого
нікого не вчили вбивати
хоч заради Христа...
хоч заради Христа...
а навколо іуди…іуди…
для яких не вартує копійки геройство святе...
сохранімо синів наших
чуєте
чуєте люди
помолімось за те…
помолімось покаймось не даймо себе обдурити
різні ігрища сильних –
то зрада і єресь і гріх...
на холоднім асфальті
лежать неприкаяні діти...
не вдаваймо чужих...
***
ой людоньки
ой людоньки
ой лю…
гаряча кров нікого ж не зігріє…
і як скажіть я світ цей полюблю
в якому вже сплюндровано надії...

Небо запахло снігами.
Іній укрив береги.
Радісно цими стежками
йти у ліси за луги.

Поки за обрій далекий
лине мале чаєня,
поки рожевий лелека
вирине з півночі дня.

Де поза царство зелене
у позолоті світінь
дома чекає на мене
марева чорного тінь.

Там, де літають лапаті
тіні коней у вікні:
вітрові – буйно-гривасті,
і білогриві – мені.

Де за лісами у гори
падає видиво дня,
поки ще гостряться шпори
синього мого коня.

Поки ще лінія серця
креслить дорогу м’яку,
щоб у п’янку осоку
і у останньому герці
наперегони зі смертю
впасти з коня наскоку.

                        20.01.2014

співай ти чуєш співай і смійся
паяце
аби не знати як твій чи мій син
заплаче
король хоч голий зате проворний
ножами
голів для нього його придворні
нажали
на запах крові орли злетяться
шакали
нап’ються крові з липкої таці
чекали
що затанцюєш бенкетний танець
і таця
тобі поперек душі не стане
паяце

Хочеться спитати в багатьох
і, навіть, в Бога:
За що таке каміння в неї на дорозі?
За що в її очах завжди тривога?..
Віршем всього не скажеш…
та, мабуть, і в прозі
не передать той біль і сльози,
коли в обличчя Матері
хтось кидає погрози.

Її біда, що за кермом безглузді капітани
були, і є, і будуть(як не жаль…).
Вона руками затиска щоразу глибші рани,
а ми(хоч нас і б’ють) погано
перетравлюєм мораль.

Хочеться спитати в багатьох…
і хочеться зробити –
відкрити двері їй у затишні сади,
і провести за руку під квітучі віти,
і показати, що не зламані
іще синів ряди.
Вона ще може нас в життя вести,
Повір лиш їй(я знаю можеш ти!).

Я вірю в неї, вірю в свій народ,
Я вірю в те, що Бог нам допоможе.
І ми разом із нею обійнять
свободу справжню
Зможем!
20.01.2014

Час Великої Смути настав.
Я не відаю, як тебе звати –
ти такої Вкраїни бажав,
обивателю з крайньої хати?

Своя хата – радіє душа.
Своє щастя у ситій оселі.
Та духовна могила чужа
трохи вище від хатньої стелі.

Остогидла система із лжи,
із украдених пенсій, зарплати.
Із довічного: буде все, жди,
бідолахо із крайньої хати.

Що зупинить стихію душі,
цю анархію, мати порядку?
Недолугі державні мужі,
що жирують на святі достатку?

Час Великої Смути настав…
Чи ти зможеш на себе узяти
оту кривду, якій присягав,
винуватцю із крайньої хати?

21.01.2014

Услід героям дивляться віки.
На білих простиралах – чорні тіні.
То попелом усипані сніги,
де гинули сміливці не уклінні.

У вічності немає злих часів,
є лиш байдужі та покірні люди.
Заради них під гостроту ножів
і під огонь ставали робінгуди.

Коли ілюзій рушились мости,
а волелюбству бракувало міцці,
ішли на спротив гибельний вони,
хто в зрілому, хто в молодому віці.

Зриваючи окови та замки,
поправши смертю „золоте” мовчання,
несли вони свої й чужі хрести,
приречені на муки і страждання.

Услід героям дивляться віки...
У пам'яті вселенської відваги
є й України видатні сини
найвищої жертовної наснаги.

Із архіву

Господи! За що така наруга?
Скільки ще терпіти цій землі?
Доки нагнітатиме напругу
Кат зі злої чорної імли?

Скільки серцю розриватись марно?
Вкотре правду нищать на очах,
Люті звірі, виродки бездарні.
Хто нарешті спинить ночі жах?

Та невже ми заслужили кару?
Та чому не спиниться біда?
Знову полетять на нас удари.
Буде кров народна як вода?
19.01 2014

Своею милою улыбкой
Меня увидев, озари.
"Я знаю, было все ошибкой,"
На «Бис» еще раз повтори!

Создай иллюзию блаженства,
Хотя откланяться пора!
Чаруя магиею жеста,
Гипнотизирует игра…

Изысканно целуя руки,
Умело маскируешь грусть.
И обмирая от разлуки,
Я артистично улыбнусь!

2014

… обтрусивши з підошов стійких полинових солдатів
одинокості дому, що ти полишаєш, мов день,
ти торкнешся стіни, на якій криво сунуть мулати
ще школярских зізнань і павук їм гогенно гуде.

Ти торкнешся перил, на яких пахнуть сонцем карибів
сто відбитків часу міцно зліплених зим у вузлах
чи то пальців, чи див… І вдихнеш загратовану рибу -
це картонне повітря, цей вітер, що м'яко назад

розвертає сніжинки, немов пароплавні прикмети
про забуту печаль, про принадні ножі заборон
повертатись у час, що стоїть, наче метри - на метрах
у квадратному лісі химер, де з насуплених бров

наїжачених кущиків штор випивають, як море -
береги таємничі, - світла - всі загрози й гніви…
І минуще цвіте золотим перерізаним горлом.
І мураха, неначе апостол, іде по халві
у комашачий вирій…

Що ліс той, що дім той не бачив?
Як він мружився, бідний! Як пестив спекотньо сніги! -
на порозі, де чаша вчорашня тулилась до чащі,
і лісисті звіриська за стінками гілки сухі

розминали, аби хоч притишити (задля сусідів…)
І тумани дверей замикали яри на дими….
І невидимі духи сміялись яскраво, мов ситець
перших літніх погод - на руках прохолоди й пітьми…


Що він бачить, цей дім? - сиві сходи і зсушені мушлі,
де примари ліфтерів з ночей виколупують цвіль,
і обличчя стіни, що тримається - слабко і мужньо -
за вервечку слідів, що нечутно зникають в муці,

поки млин ще працює на божім повільнім горищі,
поки є ще земля, на якій є будинки сумні,
поки стіни тримають своїх заколисаних грішних
за зупинені сни і журливе тремтіння спини...

Був меч
І плуг.
Століття – мов на крилах.
Мінялися
Одежі
Й королі.
Давав
Мечеві плуг
Цілющу силу,
А меч йому –
Лиш кров
Плугатарів.

А плуг і спроби
Не робив
Пручаться,
Коли той меч
Гарчав:
“Твоє – моє!”
І меч кричав йому
Перекуваться, -
За те, мабуть
Що плуг
Лише дає.

Уже не так
Виблискують
Кокарди.
По-іншому
Вже дзвонять
Дзвонарі.
Та вічна правда,
Історична правда
Усі крапки
Розставила
Над “і”.

Розносив меч
Криваве
Лихоліття.
Робив усе осяяне –
Чумним.
Тепер –
Лежить в землі
Забутим сміттям,
Іржавіє
Непотребом
Сумним.

Як роси,
Що народжуються
Вранці,
Як пам`ятник живий
Плугатарю,
Рясніє плуг
У запашній
Буханці,
Вкарбований
У Космос
Та зорю.

19.10.14

Об стовбури, об душі стовбурів
моя душа обперлася - вовчиця.
Коли весь гай, усенький гай дурів,
коли з ярів сичали моровиці.

Вогнями каламутило пітьму.
Галявини марудило хортами.
І вили дупла голосами смут,
що й дух лісний канудився, нестямів...

Коли вже світ рушницю підійняв,
впритул підвів ті галаси циганські,
притисла я до снігу вовченя
і перегризла жилу на горлянці.

Ти забуваєш, я забуваю -
Беремось за руки, падаєм вниз.
Ти пробачаєш, я пробачаю -
Головне знову не наробити дурниць.

Ти кудись йдеш, і я поспішаю,
Хватаєм, що можем, берем - скільки влізе.
Ти відпускаєш, я відпускаю -
Складаємо речі, пакуєм валізи.

Ти говорив, та і я щось кричала,
Не чуєм нічого, чекаєм весни.
Ти все загубив, що я дарувала,
Марно казати: "Постарайся знайти"

Ти не чекав, та і я не чекала -
Думали, все якось стане і так.
Ти не тримав, та і я не тримала -
Проводжала тебе на останній літак.

Ти б не почув, а я й не кричала,
За твоїм вікном вже тисяча метрів.
Колись ти обіцяв, і я обіцяла
Що будемо разом до самої смерті..

25.11.2013

Давайте в постійному страсі жити!
Давайте виконувати тупі закони!
Бо ж влада знає, що, як робити!
Вона ж про людей дбає! А хто ми?
Хіба ж то ми люди? Як так, то які?
Що терплять знущання, свавілля, погрози?!
Бо на тих, що вгорі, що у золоті всі,
Не діють закони, прохання і сльози.
То ж їдьте звідси, людоньки. Не ждіть,
Коли вас вб"ють або морально знищать.
Вже так країну пообкрадали ті "вожді"...
І ще крадуть... і іншим вже не лишать...

18.01.2014

Одна за одною сльозинки,
мов ті малесенькі краплинки,
все більше льється із душі,
та все це байдуже тобі,
ти холодом в мене жбурляєш,
мене ні крихточки ти не кохаєш,
ти серце з тіла вибираєш,
а я продовжую любити,
з тобою подумки всю ніч бродити,
я так ненавиджу себе,
за те що досі я люблю тебе.

Жмутки закоханих ялин,
і день, що перейшов у вітер,
понад вікном снігами світить
і височіє – за полин,
та поза гору, де казки
ущент затанцювали хлопця,
якому мавка хату топить
й пече скляні медівники.
То він – од вас неподалік
єднає воду берегами.
У нього серце – сон і гавань
усіх зелених кораблів.

Він знає правду про пітьму.
Його повсюд шукають діти,
щоби страхи свої страхітні
в долоні висипать йому.
Таких ні кличуть, ні женуть.
Не хочуть бачити й не бачать,
як він несе свою хлоп’ячу,
свою потьмарену луну.
Як він виходить за село,
де зимно плачеться надвечір,
де зморшки затихань старечих
йому захмарили чоло,
де він повився, наче дим
весняним лісом оповився.
Де ваш вогонь? Де ваші вівці?
Де квіти синьої води?..

Зелений шум, зелений дім.
Зелений спалений тайнопис.
У нього одіж пахла кропом.
Йому вклонялись лебеді.
Тепер без нього на землі
уже ні паруса, ні плину…
У нього серце – домовина
усіх на світі кораблів.

2012

Піти з життя, аби (або)
Упасти в тимчасову кому,
Поставити не крапку – кому,
Якщо дозволить, звісно, Бог.

Немов у море кораблі,
Піти туди, де стріне янгол.
Фламінгове узріти танго,
Яке все далі від землі.

За спокоєм відчути бій,
Перемогти, нарешті, фатум,
Ввірватися у світ постфактум,
Де гуркотять мільйони дій.

Додати щастя до смаку,
Найліпший чай попити згодом
І зрозуміти щось під сходом
Не сонця – мрії у вінку.


2013

Кровохреща нашої свободи…
Певно, нас благословляє Бог,
Щоби ми, немов господні води,
Змили ніч недолі та тривог.

Щоби ми, немов потоп всесвітній,
Чи цунамі совісті та честі
Витіснили нечисть із орбіти,
Захистили від лавин суґестій

Совість і свідомість. На морозі
Твердне наша віра в перемогу.
Зло і смерть постали на порозі –
В повний зріст помолимося Богу.

Вистоїмо в чорному двобої –
Янголи нам подають набої!

20.01.14

Спокій на всіх лже-кордонах
дач палацових, квартир.
Люди у масках й погонах
їм забезпечують мир.

Тільки сьогодні – не вчора.
Завтра чекати дарма,
Сила утрачена слова.
На черзі уже війна?

Пахне в повітрі снігами,
опором і мечем.
Зло не вступає. Вітрами
носиться дим над вогнем.

Легко стріляти у себе?
Легко убити раба?
Правду не скаже вам небо.
Правда, як віра, сліпа.

Яра артерія часу.
Яра жага почуттів.
Крила обріжуть Пегасу,
щоб на війну не летів.

20.01.2014

-На коня!- запрошує сісти аномально прихильний січень.
А кінь дерев'яний... Хитливо тупцює на місці.
Слова, як погоничі мрій, то прямі, то облудні.
Хтось ітиме вперед, хтось залишиться в грудні.

Промо-акція березня - з-під ялинки Різдво і підсніжники.
Синьооке дитинство... На конику скаче і вйокає.
А у тебе завжди прохолодні думки, мій Січню.
-На коня! І забудь, що на місці стоїш одвічно.

В новорічному кошику - і тепло, і дорога, "добром" забрьохана.
Укотре чекаємо снігу... А приходять дощі похмурі.
Мій Березню-Січню, наші долі від нас затаєно.
-На коня! Нам обом по дорозі, але ми ще про це не знаємо.


2014

Як захочеться дізнатись,
Відкіля взялись п’яниці,
То не Лота пригадаймо,
Але праведного Ноя.
Звісно, що після потопу.
Посадив спасенний Богом
Виноградник із синами.
Сатана тут нагодився.
Взять його у спілку просить.
У боргу він не зостане,
Бо навчить, як краще
Учинити з урожаєм.
Ной погодився охоче
Мати вчителя такого.
Сатана привів спочатку
Вівцю тиху та сумирну.
Вбив її, а кров’ю
Окропив зелені ґрона.
Теж зробив потому з левом,
Потім з мавпою смішною.
А наостанок заколов свиню поросну.
Поцікавивсь Ной: «Навіщо?»
«Зрозумієш сам невдовзі».
І відтоді, як до трунку
Прикладається людина,
Попервах така люб’язна,
Далі – неймовірно сміла.
А як до перебору дійде,
То на мавпу скорше схожа.
А коли вже втратить розум,
На ногах ніяк не встоїть,
Притьмом падає в багнюку
І по-свинськи щось там рохка.
Р.S.
П’яний Ной лиш скинув одіж
І таким побачивсь Хаму .
А сьогоднішні п’янички
Так вподобали болото,
Що свині бракує місця.
-------------------------
"І став гараздувати Ной на землі, і розвів виноградник, і випив вина, і сп’янів, і був голий посеред намету свого, і побачив його Хам, батько Ханаанеїв, батька свого голим, і розказав обом братам надворі».- Книга Буття, 9:20-22.

«

Взяв рюкзак –
Пішов у Гори,
Все, тепер зі мною ліс говорить.

Все, отут моя поляна!
Тут собою знову стану!

2012р.

Обігріла правиця,
й зимове осоння -
дужий поклик
до хвиль,
до вітрів,
до корми.
Бог рятує тоді,
коли море бездонне,
і кити не блукають
у пащі пітьми.
Не сліпа ворожба
на чужому розпутті,
де спресовує обрій
іудство рябе -
ти дістанешся берега
тільки ковтнутим,
ти освітиш той берег,
як Йона себе.

2014р.
Худ. Я Саландяк

Впав осінній листок за мить до весни
Останній, котрий малював ще О.Генрі
Упав, щоб залишити слід на землі, а Ми
Топчемо долю дітей, мов дике плем'я

Вони заглядають у дзеркало Оскара Уальда
Герої роману, котрий дочитає країна
Продані душі за насолоду дияволу
Колись спопеляться на чорну ганебну руїну

А Ми почитаємо жахи Патріка Зюскінда
Жертви знайшлися, а Він-наш герой - парфумер
Забажав полюбити себе до останнього подиху й хрускоту
Налюбились уже. Навіки зівяв ефемер!

В тіні півмісяця сховалася тривога
Чи то од Бога
Ота дорога,
Котра манить слідами, що попереду?

А там під схиленими вербами
Розсипалася перлами-
Слізьми завмерлими
Чиясь прихована любов. Підкрався вечір.

Мороз-художник вже планує втечу.
А чи доречно
У порожнечу
Втікати свідком? Трохи зачекай!

Сніги ..сніги…сліди ведуть у рай
Не спокушай!
Не проганяй!
Любов не терпить ігор за життя…

Любов…
Не терпить
ігор
Не смій, не замерзай!
Любов безсила в битві за життя…
Зіграй нам, місяцю, журливої, зіграй…