вірш видалено

*
бджолою мрії
пещу пелюстки
твоїх солодких уст
моя кохана
але вони
із відстані руки
щезають у пітьмі
немов омана

лечу джмелем жадання
уві сні
до ніг п'янливих -
чарівливих стебел
та падаю
у крутежі земнім
поранений погордою
від тебе

співаю в марах
пісню солов’єм
серед зелених віт
краси твоєї
але мене
неначе громом б'є
холодний погляд
снігової феї


-
світ наяву
таким як був і є
і ми з тобою
граєм давні ролі
і сон чи мрія
нам не попсує
Любов’ю
подарованої долі

08.04.13

Сумнорадість – це коли один. Намазав струни
Кухоль чаю на вікні. В потрібнім тоні
Ти сідаєш з зошитом в руці. Писать картини
Високо задерши ноги. На балконі

2013

за довгі короткі години
ти рідним для мене став
і росте любов як причинна
поміж некошених трав

і сплітаються сни тілами
в теплі едемські сади
де ніщо не стоїть між нами
стигнуть під сонцем плоди


07.04.2013

Сонце заходить – сумно стає,
Місяць виходить – ніч настає.
Вітер гойдає листя музично.
Зорі співають – явище звичне.

25 серпня 2012 року

Скресає річка. Йде під мостом лід.
Бруньки плекають мрію незбориму:
Зеленими листочками своїми
Довірливо обняти білий світ.

Весна торкнеться лагідно до віт
(Вони ж до неї линули крізь зиму!)
І обдарує щедро одержимих –
Одягне у весільно-білий цвіт.

Весна! Весна! – це наступ, не відлига,
Яку здолають снігом небеса…
Збурунилась ріка. Усе застигле

Руйнується, вирує, воскреса.
…І серце, скресле для добра од криги,
Бубнявіє надіями, як сад.

30 травня 1986 року

Вигнулась диво-райдуга,
Хмар проламавши стіну.
Діво Маріє, радуйся
За Україну!
Діво Оранто, радуйся,
Чаєчко сизокрила,
Що народилась-нарадилась
Проукраїнська сила!
Хай по ярах завражилось,
Підло зарегіонилось,
В райдугу йти - ми зважимось.
Господу лиш помолимось!

2007

Здається, що й природа не байдужа:
Ще вчора лазурове сьогодні небо спохмурніло,
Вітер гне долу біло-голубі з Магендавідом стяги.
Похмурі лиця тих, хто застиг у мовчанні на дві хвилини.
Гуде сирена...
Голосами тих, хто вознісся ядучим димом у горні висі,
Кого розстрілювали голими і кидали в рови...
Хто майже голіруч став проти танків у Варшавськім гето...
Голосами шести мільйонів Божих душ,
Приречених на згин, бо вони – юдеї.
Гуде сирена голосами Праведників Миру,
Котрі попри загрозу смерті рятували тих,
Кому вдалося вирватися з лабет людоловів.
Гуде сирена...
Та байдужезністю до горя позатикали вуха ті,
Хто й сьогодні повторить готовий глум нацистів.
«Не вдасться!- кричить в одвіт Ізраїль.-
Долю свого народу нікому не передовірю!
В руках вона моїх синів і дочок на віки вічні!»
Гуде сирена...

Від кохання відречешся –
І жалю не оберешся.
У житті давно утома,
А воно – щасливий спомин.

Не молилися ми Богу,
Щоб одну послав дорогу,
Спокушали свою долю –
І вона дала нам волю.

Та навіщо така воля,
Коли різна у нас доля.

2003р.

Ідуть і дні, і місяці
Нашої довгої розлуки.
Сумуємо ми за тобою,
Кругом потрібні твої руки.
Нема тебе весною, літом...
І восени тебе немає,
А я цвіту осіннім цвітом,
Уже пелюстки опадають.
І жаль мені цих місяців,
Бо з них нанизуються роки,
Ми кожний раз уже не ті.
Бо від розлук сліди глибокі…


1997р.

А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)

Листя опадає, ніби дні юдолі,
Що у серці стогнуть на галері снів.
Листя опадає із дерев на волю,
Розчинивши в сумі бесіду лісів.

Листя опадає так невинно й сонно,
Ніби під мелодію неземних октав.
Листя опадає…
І нестримним дзвоном
Храм незримий осені всіх заколисав.

3 жовтня 2004

нельотна погода
надії летальний кінець
розбухла валіза – утопленик в соннім потоці
бориспільський бруд і брутальність на кожному кроці
і рвані шматки порозкиданих долу сердець
я не долечу ні сьогодні ні завтра – ніколи
тебе не догнати – парсеками грається даль
терпким ціанідом розкушую літній мигдаль
і шлю sms-ки – тутешнього пекла приколи…
я кину валізу з непотребом літніх речей
тут вічна зима – неприкаяність неміч і нежить
мене вже ніхто і нічого в мені не бентежить
азотом затягнений світ забирається з-перед очей…

Із моїх грудей рветься птах –
То моє кохання до тебе.
У моїй душі горить свіча –
То незгасний вогонь ніжності,
Який лоскоче твоє обличчя.
В мені звучить скрипка –
Туга за тобою.

2006

Життя протікає крізь пальці,
Як теплий незримий пісок.
І ми – споважнілі бувальці
В лабетах буття певний строк.

Чекаєм велике майбутнє,
А вгледимо ночви в дірках.
І спалахи всі незабутні
Згасають, як попіл в руках.

Примарні надії опали,
Як цвинтарне листя колись.
Всміхнуться могильні тюльпани,
Здійнявшись із тління у вись.

14 квітня 2009

Розтанув сніг, земля ледь-ледь зітхнула,
Спросоння позіхнув кістлявий ліс.
Пробігли спогади, немов косулі,
Обличчя полоснувши лезом сліз.

Біжать струмки, немов блискучі змії.
І проліски пробилися крізь сон.
А я іду крізь мисленну завію
До сонця на космічний марафон.

2009

Назвали квітень квітнем, а відтак,
Пішов і я шукати квіт у квітні,
Шукав на клумбах і на квітниках,
Та квітня квітники на квіти бідні.

Життя не потребує зайвих слів,
Робити діло тихо треба вміти:
Ступив я на квітник і сам...зацвів -
Повинні квітувати квітня квіти.

Народ, захоплений подією, завмер,
Метелики злетілися і бджоли,
Підходив навіть міліціонер,
Та ради квітня квітнути дозволив.

Тут квінт (чи квіт) есенція проста:
Це визнають і знаючі, і літні:
Щоб урожай дали твої літа,
Ти розквітай раніше, тобто, в квітні!

Я кличу тебе крізь усі кілометри розлуки.
Я вщент підірву нездоланні вершини розпуки.
Прорвуся до тебе, немов голоси з потойбіччя.
А страхи нехай утікають від нас на узбіччя.

Візьму я у руки твій голос, неначе троянду,
І стану зі спалаху в грудях всевічним Бояном.
Розквітнуть тюльпани в незримих пустелях печалі.
І вибухне серце моє на туманнім причалі.
2008

Ця жінка була – як дистильована вода.
Її серце було лагідним,
Але в ньому бракувало пожеж і вибухів.
Ця жінка була як тиха гавань,
У якій не ловилася велика риба.
У її душі я навряд чи зустрів би
Пекельне сонце пустелі
Чи крижаний архіпелаг.
З її вуст я міг би напитися
Не живої води
Із пахощами озера, ряски, очерету,
Не божевільно солоної морської води,
Не терпкого вина,
Не гіркої медовухи,
А лише
Дистильованої води.
2008

У серці палає троянда,
Немовби дивна казкова істота.
Хто вона?
З яких неповторних країв
Прилетіла в серце моє ця принцеса?
По яких зозулевих стежках
Вона досягла мого єства?
Троянда…
Я так боюся наступити на неї.
Я так боюся
На неї, засоромлену, поглянути.
Вона розгублено дивиться на мене,
Ніби дитина.
О, дивна принцесо,
Червоноока трояндо,
Як мені самому стати трояндою
У твоєму серці?
2003

Кара без суду. Вічність без миті.
Сльози завмерли. Плачуть убиті.
Кожному щастю – море печалі.
Б’ються на друзки зоряні далі.
Грім барабанів. Коло пошани.
Сонце багряне стигне над нами.
Смерті відлуння – пам’ять убога.
Хто не воскреснув, нижчий від Бога.
Тягнуться руки зла доторкнутись.
Пізно шукати. Вже не вернутись.
Щось не зійшлося. Втомлену душу
ділить довічне – не хочу і мушу..
Знову спочатку. Знову надія.
Господа Бога чи гаспида-Змія?..

2008р.

Чи бачили ви соняшник достиглий,
що,дурнем бувши,сонця хтів сягнути?
Увечір був він богобоязливий,
удень усе ж любив земні отрути.
Чи бачили ви,як він приховав
свій темний світ під світлою молитвой:
удень цей світлоглавий смакував,
увечері все ж трясся,мов пред битвой.
Він мав надію,віру та любов...
І враз збагнув,що то була омана,
що влилася у найдревнішу кров,
тепер для людства це - гниюча рана.
Він МАВ надію,віру та любов,
він ближнім був для немічних,кульгавих,
тепер для дальніх він сіяє знов,
тепер себе він любить більш,ніж зайвих.
Він зрозумів,що церква наплела
навколо страху щось лихе й погане,
знічевя це любовю нарекла
і сунула у пику всім "мирянам".
Він зрозумів,що шкодить вірі - гріх,
бо заразом зашкодить може й церкві.
Надію дали,як кота у міх.
Та він збагнув,що всі боги вже мертві!

Тому і відвернувся від світила...

Я – сивина на Ваших скронях,
Я – біс у Вашому ребрі.
Лежу зернятком у долонях,
В теплі, турботі і добрі.

Дбайливо подихом зігрійте,
Ніхто ще так не захотів,
І, не вагаючись, посійте
У грунт найвищих почуттів.


Лелійте паросток тендітний,
А як настане зорепад,
Для Вас в душі моїй розквітне
Кохання щедрий диво-сад.

Я розмалюю Вашу осінь
У соковиті кольори,
А хтось нехай не вірить зовсім
В кохання зрілої пори,

Бо навесні багато цвіту,
Мабуть, на те вона й весна.
А наше щастя - після літа,
Хоча на скронях сивина.

Квітуче квітень квітне у квітках,
заквітчано квітує квіткодиво,
квітасто розквітає на очах,
і ти - квітнева квітка особлива.
Бракує часу (він куди зника?) -
та зацвісти так хочеться усюди:
заквітувати різні квітники.
Квітуй! А квітень чи один ще буде?..

07.04.2013

ВиходИла з молочної купелі - глею туману
і заносила руки голюнькі угору...плила,
ледь огорнена вітра лойовими пасмами. Ждану
розтеплінь розливала у чаші бруньок. Перелаз
умлівав од замрії начути пахоти отави,
а дівчата білили сонцями полотен потік,
облачали мене в розмаринну сороцю і справа
вишивали макIвку черлену, аби хто не врік.
На зап"ясті дрібні безконечники стьожкою бігли -
тонкопрядної вічности петлі, що спали зо спиць.
Джерела- килимочок живий- нереїдовий вихлип,
замережили біло-цнотливі подоли спідниць.
Огортали мої вогкі бедра у плахту- дівиці,
закликали гаївками у пелехаті сади-
аби грушка вродила і рід гарбузовий не вицвів,
щоби світ очманів од розвою квіток резеди.
Приносили у дзьобах огнисті коралі - вільшанки
і ґерданними бростями клали на груди. Диви:
он яка я зодіта, немов наречена до танку:
од земного корінчика ніжок- до неб голови.

Мукачево. Магнолії цвітуть,
Алея сакур місто прикрашає.
Коханого свого в далеку путь
На людному пероні проводжаю.

У сакур і магнолій попрошу,
Аби у пишнім цвіті дочекались,
Коли його зустріну і скажу,
Що я у древнє місто закохалась.


Чи не тому, що тут - магнолій цвіт?
А сакури духмяні вечорами -
Дозрілого кохання дивний світ,
Захований за синіми горами.

І саме тут, як у казкових снах,
Така жадана, трепетна і світла,
Зустрілась нашій осені весна
І сакурами ніжними розквітла.

У Тисмениці — мряка сіра.
У Тисмениці — сніг з дощем.
Стискає місто серця щем.
Цьому б наш Ярчик не повірив.

У Тисмениці — Служба Божа.
Освячення „Трудів і днів”...
Чи Ярчика хтось розумів?
Хтось розумів. Можливо... Може.

Всього себе він нам довірив.
І кожен з нас його відчув.
Цікаво, він нас там почув?
Цікаво, він нам там повірив?

— Цей чоловік не з світу цього! —
Казали голосно і тихо.
Ярка нема. Він десь на стриху.
Він там, — за пазухою в Бога.
2004


Я.-Б. Лишеґа – талановитий філолог і бібліограф, поет і журналіст, хорист кількох співочих колективів, одержимий ідеєю Бога й України, якого не стало у 2002 р., на 50-му році життя. То була дивовижна людина, яку сприймали одиниці. Хто Його знав, мене зрозуміє.

Пародія

Ребро – й сусідка надурняк,
Іще одне – дві серцеїдки…
Прикольно – в кого особняк,
І в кого тільки дві сусідки.

Вернути б, що було колись…
Щоб ночі – як на вибухівці!
Ну де тих ребер запастись –
Живу в багатоповерхівці.

Ребро останнє віддаю …
Як без сусідок жив я досі?
Дев’ятий поверх – не в раю,
Та добре, що не в хмарочосі.


7.04.2013

Безвимірна брехня
без краю, дна і страху?
Безвимірні діла
у безгомінні зла?
Стобурчиться стерня
на бездоріжжі шляху -
безвартісні слова
без крихточки тепла...

Присохла свіжа кров
у цівочках до правди...
Невчуті молитви -
у хмарах грозових.
Від пари підошов
брудної гри назавжди
залишаться сліди
у стосах вікових.

І долями недоль
доповнять кари чашу,
і болями стечуть
незмінно у віки.
За щедрістю сваволь
не чутно "Отченашу"...
Не губиться лиш суть
кармічної ріки.

2013

Я, здається, ще трохи шукатиму слів –
довгих, коротких чи будь-яких інших.
Спинюся між речень: і сумно і смішно –
від мене лишається дивний слід.

Прискореним темпом римуються дні,
усупереч звичній буденній прозі.
Побут пив нас гігантськими дозами,
та ж не випив тебе в мені.

Я нізащо не здамся отут, ось так,
і віддавши слова, вбережу бодай віру,
щоб навчитися заново – тепло і щиро
жити в людях, не жити в листах.


07.04.2013

Прокопали річеньку
Ми в піску
Й привезли водиченьки
На візку,
Із пір’їн зробили ми
Качечок
І пустили в виритий
Рівчачок.
Тільки-но пустили їх
До води –
Од води лишилися
Лиш сліди.
Де ж вода поділася
В рівчачку? –
Потонула річенька
У піску!

Забруднився був сніжок,
Став коричневим, пожовк.
Дощик взявся сніг помити...
– Де сніжок? – питають діти.

Прийшли мої гості і сіли до столу
а тата до мене нема
бо ангели білі з високого неба
забрали його вже туда.

Лишилась дитина,лишилися внуки
і жінка лишилась сама.
Пролетіли роки,як ті білі лелеки
Назад вже нема вороття.

І вже у дитинство я більше не вернусь
Не буду я більше мала
Не візьму за руку рідненького тата
А була я в нього одна.

Березень 2013р

Із променем сонця й весни
Україна родила поета
Він боровся за волю людей
Він боровся пером,не багнетом

Він оспівував велич,красу
У віршах солов'їного краю
Україну свою і людей
І зозулю в вишневому гаю

Ні кайдани,ні тюрми,ні гніт
не зломили душі поета
Він любив Україну й людей
І це надихало творити

Ти стежиною в Канів іди,
Де на горі висока могила
Поклонись до землі кобзарю
Поклонись Україні

9 березня 2012р

Ірпінь – то тільки символ, і не більш,
А поїзди живуть в реальнім світі,
І мій, на символізмі зрослий, вірш,
Виходить, за гріхи мої в одвіті
Перед життям реальним. Ірпеня
Моїх минулих літ уже немає,
Тож електричка біг не зупиня,
Летить – минулий час наздоганяє.

Я так багато нафантазував
За довгий вік на цій чудній планеті,
Утверджував себе і щастя мав
Пожити в Ірпені серед поетів!
І сам себе поетом спідтишка
Вважав, бувало, – нині в цьому каюсь,
А тОму в світ реальний повертаюсь,
І ця дорога, вірте, нелегка…

2001

Хтось нарешті зачинить ці білі небесні дверцята?

В них - самі кожухи, анемічна знемога перин.

Ця зима чи весна вже не друга, а, певно, двадцята.

Ці промерзлі бажання не знати з якої пори.

Хтось колись повмикає те сонце, і трави, і щебет?

І бруківку змарнілу нагріє до несхочу хтось?

Закричіть кольорово! Подібний до кашлю ваш шепіт.

Вимагайте весни! Два десятки обіцяних доз!

2013

Саме та самота,
Коли в підсумку весни й літа
Склались в рівний покіс,
Як вагомоколосі жита;
Саме та самота,
Коли, може, уперше в житті
Ти лежиш
І показуєш дулі круті суєті;
Саме та самота,
Коли знаєш ціну самоті,
Коли кожна година,
І навіть хвилина –
Святі.

2003

вірш видалено

(2 квітня 2013 комуністи не встали на хвилину мовчання по жертвах Голодомору)

Не збудиш совість де її нема
Червоні стяги вимістили мозок
І нова пролетарська поросль
Така ж сама

Мільйони пар замучених очей
Що виклювані виродками часу
Для них ніщо. Незначуща ціна
В потопах крові українського Парнасу

Нащадки сірих мас, ніхто з нічого...
Адепти –ізмів й колективізацій
Облишені усякого святого
Шляхом партійно-ленінських кастрацій

ви – недолюди! недогромадяни!
ви ссете кров від рубаної рани!
У власного народу – байстрюки
Хай Бог воздасть вам з щедрої руки...


2013

Я займаюсь умить від зірниць твоїх віч –
І вогненне єство рветься ввись, на свободу,
Щоб сліпучим стовпом досягти небозводу
І в собі розчинити довколишню ніч.
Я крізь товщу пітьми рвуся в небо вогнем,
Щоб з далекими зорями гратись промінням.
І нехай навіть потім розвіється тління –
Я палаю в цю мить, чорну ніч роблю днем.
Тане товща невдач і туман суєти.
Шаленіє вогонь – вічна сутність первинна.
Я згораю на попіл – є тільки жарина
Там, де в серці моїм поселилася ти.

Божье благословение? Это когда далеко до смерти.
Это когда ты способный, умный,
А начальник твой от души ненавидит тебя, но терпит.
Это когда ты выходишь почти что целым
Из мясорубочной круговерти,
И плачут черти.

Это когда твоя девушка непростая
Просто уходит с миром, а не гуляет
Сразу с пятью.
Это когда над тобой пролетает стая
И ни одна не нагадит,
Или когда батарея в квартире так протекает,
Что можно подставить мисочку как-то скраю,
Искренне сделавшись ближе к простому раю.

Это когда за неделю ни разу в очереди
Тебя не назвали каким скотом нестоячим,
Это когда твой отец остаётся зрячим
И не сгорает от онкологии за полгода.
Это когда тебе верят, что можешь сдачи
Дать при оказии.
Тогда, глядишь, не полезут.
Это когда котом одобряется корм котячий.
Это когда бомжи - на соседской даче.
Это когда залетает в ворота мячик.
Это когда самый тягостный счёт оплачен.
Ну а там далее - чтобы и всем остальным по вкусу.


2013

Матуся вишивала рушничок –
Два павичі, метелики і квіти,
Аби комусь із трійки діточок
Під ноги на весілля постелити.

На рукоділля рідко мала час,
Вела буденні справи бездоганно.
Вона була, як зіронька, у нас –
Лягала пізно, уставала рано.

Чекали недовишиті птахи,
А доньки вже поволі підростали,
В життя доросле їх вели шляхи,
Що рушниками іншими встеляли.

…Ніхто не кличе горе і біду,
А прийдуть - то позбутися несила.
Матусю нашу - гарну, молоду,
Тяжка хвороба раптом підкосила.

Здавалося, що й сонця промінь зник,
Коли вона, сердешна, помирала.
Згадала перед смертю про рушник,
Закінчити мені заповідала.

Минуло відтоді немало літ,
Аж той рушник попав мені на очі.
Згадавши про матусин заповіт,
За рукоділля взялася охоче.

Поволі на моєму рушнику
Розправили птахи яскраві крила.
А вже всього бувало на віку,
Та щастя-долю лиш тепер зустріла.

Сіяли, наче зорі, дві свічі,
Рука Господня долі поєднала.
Лягли під ноги квіти й павичі,
І мама з Неба нас благословляла.

Вже змотані клубками білі пасма
безвілля непритомної зими.
Однак, душа лишається "підвласна"
гіркій печалі. Марно, без вини
винить богів за вицвілі угіддя
опіслясніжних, виболених нив.
Наврочено весні сумне безпліддя
чи хтось на неміч, може, поробив?

Дрижить у небі сива поволока,
вернули журавлі давно, та ба..
Земля змарніло-сіра, голобока
весни чекає, а весна слаба...
(7.04.13)

Од відлуння сердець, з перехрестя очей,
Підсвідомо, й тому незбагненно,
Напливло почуття, мов спасення ковчег,
Щоб в душі заяріти вогненно.
Ще не мовлено слів на освячення дум,
Ще в цілунку вуста не тріпочуть,
Лиш покутна сльоза, та непроханий сум
Між душею і тілом лоскочуть.
Учорашнє стає, наче злякана тінь,
На шляху до палких перемовин.
І вібрує вина на вітрах почуттів,
Ностальгічно заплівшись у спомин.
Нам судилась одна, найзнаменніша, роль -
Ув обіймах, забуто-медвяних,
Заблукавши в літах, на окраїнах доль,
Умлівати в чуттях полум'яних.
Владний поклик бажань в ніжнім сплетенні рук,
І на світі - нікого, крім Бога.
У коханні згора біль останніх розлук,
Недовіра згора і тривога.
В океані надій, подолавши шторми,
Наш ковчег напинає вітрила.
В злеті сонячних мрій вдаль полинемо ми,
Доки обрії доля відкрила...

Говори, що-небудь говори.
Слухаю тебе і не сприймаю.
Слово від семантики звільняю –
Кришталева повінь ізгори

Напливає, і така бринить
Музика щемливо невимовна.
І стає душа від неї повна,
Й гостро нерозхлюпаність болить.

Не мені ти суджена – йому.
Муку я свою благословляю.
Ти не бійся, я себе здолаю
І чужого щастя не займу.

Насолода – плинна течія.
Я ж її зрікаюся, бо хочу,
Щоб твої бездонні чисті очі
Сяяли мені, допоки я.

19 червня 1994 року

- Чи варто жити без покори?
Послухай, друже, хижі гори
нагробком стануть тут тобі
в твоїх гордині та злобі.
У Зевса слуги – сила, влада,
і ти йому слабка завада.
Змирись, титане. Зевс простить,
бо дух нескорений горить
лише на смерть. У прірву днів
усе повергне божий гнів.

- Велінням тих сліпих небес
мене мій друг, мій брат Гефест,
до скелі ланцем прикував.
Йому так батько наказав.
За що питаєш? Я не знаю,
за що розіпнутий страждаю.
Хіба за те, що не стерпів
і жар божественних вогнів
віддав людині для життя.
Тепер від мене каяття
ще й вимагають ці потвори.
О як болить! Ці кляті гори…

- То ж не підкоришся, титане?

- Орел терзає мої рани.
Пекуче сонце. Точить кров
мою печаль, мою любов
на шлях людський. Боги безсмертні
погинуть в часі. Люди ж смертні
піднесуть міць свою у вись
і спом’януть мене колись.
А що той біль? Звичайні рани…

- Ти вибрав долю сам, титане.

7 квітня 2013р.

дихати не тобою напевне умить померти
білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
інколи вони завмирають шукаючи де ти
по муарових простирадлах наготиння
під музику Моцарта припиняються війни

їсти морозиво із вершками і карамеллю
бути справжньою і не соромитися поранку
де заворожений простір і сорочка з камелій
тобою одягнута на сонне тіло писаки
яку перетворено в жінку із амазонки знаків

засинаєш із усмішкою на південнім сонці
і знову насниться море лагідне як дельфіни
і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
де зачато перше кохання з місцевої піни

рибалки витягують із сітей золотаву рибку
і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
вона потягується вигинаючись колом світку
на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
ранок тягучий немов іриска завмер дощем

Північ. Тиша. Сонні тіні.
Щось шелепає у сіні.
Може, чорний то жучок
А чи мудрий павучок.
Ходить привид по землі.
Чуєш: гавкіт у селі?
Місяць променем лоскоче,
Гратися зі мною хоче.

5 червня 2012 року

у храмі душі
не маючи жодної ікони
будую вівтар
і запалюю свічку надії
може діти мої чи онуки
стануть колись на коліна
і помоляться ревно
і згадають мене
й пом’януть

1995

ти болиш десь посередині грудей
якраз там, де у мене родимка
коли мовчу, то можу почути твоє серце
стук-стук стук-стук
з кожним видихом тебе має ставати менше
ти ніби там але ще десь тут
з кожним спогадом ти маєш ставати гіршим
самозакоханий ти гіркий
я ще ніколи так не писала вірші
ще ніколи так не боялась слів

ти болиш ... застрягаєш в горлі
і стук закладає вуха
і стук пробиває наскрізь
стук-стук
закриваю очі
стук стук
але ж
ти не хочеш