Я дорогою в сон намалюю Життя
На прозорих листках з повітря,
Розфарбую Любов’ю, як вкаже Душа,
Що не склалось – долонею витру.

Намалюю Життя на студеній воді,
Пензлем буде Сонячна радість.
З Океану візьму чистоту кольорів,
Розпорошу небесну ясність.

Намалюю на Сонячнім Світлі Життя
Оберу найяскравіші фарби,
Щоб у чистій Любові палала Земля,
Щоб на Сонці цвіло різнобарв’я.

Намалюю Життя на просторах Землі,
На траві, на деревах і квітах.
І Людей намалюю на світлім Житті,
Щоб раділи Любов’ю і Світом.

04.06.2012

Мої слова несказані,таємниця.
Непролиті сльози,-
смуток з глибини пізнання.
Ти знаєш дощ і сніг,
дахівки мокрі.
Тиша,згорає мить як свіча
і кожен квант життя в останнє.

Хляпнула зненацька хвилею дзвінкою
Загадково річка, мов клеймо чуже, –
Чи вода розважить хоче душу грою,
Чи глузує радо над душею вже?
Чи, можливо, змалку я щось недомріяв
І тому хмелію швидко від думок,
Що несу сумління, наче хрест на шиї,
Що роблю невірний повсякденно крок?
Що мою безмовну і безмірну муку,
Змучену безсонням, десь почують ось, –
І зневір’ям биту безпощадно руку
Взяти покаянно зможе в руку хтось…
03.01.13

А Чорне море піниться,
Знімаю я на "мильницю"
Свої й твої сліди,
Котрі колись та й змиються,
Сльоза, солоні вилиці,
Коли кажу не йди,
Ти не почув, проханнями
Спинить навряд…
Кохання є, або його нема…
А море Чорне піниться,
І свідком лише небо це,
І глибина німа…

Ти, певно, скучив,
Минуло два тижні,
І відновити між нами зв'язок,
Вирішив,
Я ж тебе в списку колишніх
Не розшукала…

Минулих казок,
Тих, що в дитинстві читала,
Не гнала,
Ні із думок, ані з серця свого,
Стовідсотково на принца чекала,
А не страждання серденька мого…

Ти,певно, скучив,
А я зачаїлась,
Слухавка "тенька",
Пропущених три...
Щезла для тебе,
В тобі розчинилась,
Прошепотівши:
"Дощенту бери..."

Кожна клітинка
Тебе відчувала,
Поки не пауза,
Тиша німа…

Так, певно, скучив,
А я вже й не знаю,
Ти в мене є,
Чи тебе вже нема…

Як горобець, нікуди не спішу,
Збираю крихти, кинуті навіщось...
Куди лечу? Захочу - залишу
Гніздо чуже, холодну в ньому тишу...

Як білий сніг, хрумтять мої думки
І тануть від гарячої стихії.
Легкі підошви, та сліди важкі -
Упевненість моя на них не діє!

Переживу. А може... може, десь,
Де перехрестя вулиць у заметах,
Там горобця чекає кіт чи пес,
І не втечеш на крилах-перелетах!..

Чужий тобі гостинців не лиша
(Йому не вмерти б, може, і самому).
І до поживи жадібна душа
Пізнає швидко, що таке утома.

Як горобець, я цей не знаю час,
В якому пише світ свої закони.
Він сам собі. А мій, напевне, Спас
Вже переріс у люті забобони...

Та нащо він? Який іще момент
Рятує від вселюдського прокляття?
Самотні сльози - чистий сантимент,
Що рве свідомість на ганебне шмаття...

Хіба властиві горобцям думки?
Пташиний страх... А далі без вагання
З людських очей і з Божої руки
Однакове приходить покарання...

31.01.2013

Безхребетно якось,
безхребетно.
Поступом плазучим
в нікуди…
Я про спільне, брате.
Не конкретне.
Про широкий шлях,
а не стежки.
Не коректно, скажеш,
не коректно
Щоб афішувати
ці думки.
Стадно стало, брате.
Справжнє пекло.
Непомірно злобно,
Навдибки.
Марновірно нині.
Супротивно.
І лукаво зводяться
мости.
Все доступно,
скрізь інформативно.
Макро зводить мікро…
А що ми ?

Споживаймо видимість достатку ?
На комфорт встановлюймо права ?
Гладко, брате, стало. Дуже гладко.
Де ж вона – духовна боротьба ?


02.02.13.

море – шляхетна патина міді...
море – шалене поле в хлібах...
море – Гомер Горацій Овідій...
море – Моцарт Бетховен Бах...

Забути? Не можу. Не вмію. Не хочу.
Не крапка – трикрапка в кінці постає.
Розвіює вітер минуле-тороччя
і ніжить, як мама, волосся твоє.

Сивієш, мій хлопчику, мій чоловіче,
у місті, де слухають серце глухі.
і той, хто віншує твій успіх у вічі,
позаочі ловить у сіті птахів.

І той, хто тебе до грудей своїх горне,
із щирістю щирить лиш зуби услід.
Круки твоє небо вбирають у чорне –
всі авіарейси скасовують літ.

Схилися до щастя, немовби до рути –
і стане життя до снаги й до ладу.
Насамперед, тій, що не може забути,
що світить-освячує твою ходу.

У Бога немає старості,
Немає хвороб і гріхів.
У Бога немає заздрості,
Немає війн і страхів.

Є спокій, Любов і радість,
Є Люди у чистій красі,
Що створені – Землю любити
І Бога в собі берегти.

Навіщо страждання вигадуєш
І в темноті живеш?
Навіщо, назвавши карою,
Зневір’я в собі несеш?

Наповнивши дні розпукою,
Закутавши серце в нудьгу,
Не бачиш в собі Людину,
Не бачиш в собі красу.

Знайди у собі Божественне,
Відчуй у собі Творця,
В Любові, спокої, радості
Приймай, як Людина, Життя.

09.01.2012

І солодко, і любо засинати
Під колискову, що співає мати,
Під мамине мереживо казок,
Її спокійний, тихий голосок.

І звично, і буденно те сприймати,
Що нагодує, обпере нас мати,
Й відмовитись причини їй нема,
Сказавши: «Розболілась голова…»

Упевнено свій шлях у світ шукати,
Коли тебе благословила мати,
Й щасливо повертатися з доріг
На найрідніший батьківський поріг.

Тож, як молитву, треба пам’ятати:
Щомиті дома нас чекає мати,
І не проститься нам найтяжчий гріх —
Коли запізно впадем їй до ніг.

Про зайнятість забудьмо і про втому,
Частіше поспішаймо ми додому. -
Лише любов’ю матері зігріті
Вартуємо чогось у цьому світі.

2003 (02.02.2013)

Немає для білочки більшої втіхи,
Як в пору холодную їсти горіхи,
Під спів хуртовини дрімати в теплі
І мріять про літо в затишнім дуплі.

20 грудня 2012 року

Дошкульний холод самоти,
У хаті тиша.
На вікнах іній-серпантин
Мороз розвішав.
Неначе розірвався міх
Необережно,
Летить, летить лапатий сніг -
В душі бентежно.
Чай недопитий на столі,
Лимон до чаю.
Думки, як сиві журавлі,
Що відлітають.
Хай снігопад засіє шлях
Пречисто-біло.
Усе життя чекати я
Тебе уміла.
Не вічний віхоли мотив -
Прийдуть ще весни,
І лід пекучий самоти
На серці скресне.

30.01.2013р.

Прийшли не ті, кого чекали:
прийшли Гієни і Шакали.
Прийшли і стали ген опріч,
лиш іскри сипали із віч.
Був суд, Залякані Осли
щось про політику верзли.
Статті, і знов якісь статті -
судили, мов самі святі.
Хто був суддею? Звісно, Лис,
що сам злочинцем був колись.
(Тоді вину не довели,
бо слідчими були Воли,
Суддею в Лиса був Удав,
Удаву хабара Лис дав).
Ведмідь, відомий прокурор,
в той час поїхав на курорт.
Ну, засідателі, так ті -
Щурі в звичайному житті.
Кого судили? Їжака!
Бо шерсть у нього не така.
Бо він колючий. Бо мишей
полює уночі лишень.
Тут за звіриним номіналом
давно вже пахне криміналом.
Було долучено до «справи»:
в казну заборгував держави.
Щоб міг себе з кублом продати –
не вистачить сплатить податок.
Мовляв, у нього прав нема
у лісі жити з усіма.
Недовго справу розглядали:
ув’язнення сто років дали.
А щоб не був занадто мудрим –
змінити колючки на хутро.
Зашепотіли в лісі: «Жах!
Та стільки ж не живе Їжак!
І як йому без колючок?»
…Перешуміли – і мовчок.
Бо й так Гоморра і Содом:
усім погрожують судом.
А що ж мала та звірина?
Його доведена вина!
«Ламала пера» «жовта» преса,
та їй Їжак без інтересу.
Коли знімали з нього скальпа,
підгледіла старенька Шкапа,
й повідала: «Все. Карта бита.
Не витримав, і склав копита»

Нянька звично в дитсадку вдягає діток нині.
Все ніяк не може взути черевик дитині.
Пхає, мучиться бідака. Що поробиш – мусиш.
Часу мало. Ще й на зло – на кожнім мешті гудзи.
Довго й тяжко ледве взула. То вже муки, дійсно.
Петрик скрививсь: - Йти не можу. Дуже - дуже тісно.
Просить та: - Чекають діти. Он, стоять, нераді.
Раптом глип – не так узула. Правий з лівим справді.
Зняла мовчки. Якось втисла. Інша заковика.
Той кричить: - Оце чужі. Не мої черевики.
В неї очі аж на лоба. Тягне знов, знімає.
Всюди глянула, однак. Взуття ніде немає.
Петрик свердлить дірку в носі: - Це від мого брата.
Мама змушує щоранку їх в садочок брати.
- Що ж ти голову морочиш? Ну і день, їй – Богу!
Пхає, тисне, мучить знову тій дитині ногу.
Потім светрик, шапку, куртку. Шарфик, як годиться.
Ніби все. Та раптом бачить – зникли рукавиці.
Сіла бідна, вся на нервах: - Де ж ті рукавички?
Той згадав: - Та я запхав їх зранку в черевички.

Безмежний степ, безмежний степ - Лелеки
Кудись летять, кудись спішать - далеко.
За небокрай, за Неба край - у вирій
Спішать птахи, летять птахи - на крилах.
В чужім краю, в чужім раю - тривоги.
Чужі пісні, чужі слова і мова.
За Неба край, за небокрай - дорога,
Не спи душа, вернись душа - до Бога.
Вернись, зустрінь світанку промінь.
І залишись і посміхнись комусь на спомин.
Тебе чекає рідний край і степ, і гори
Чекають, ждуть твоїх пісень ранкових.
Там батько й мати тебе жде і брат чекає,
Не спи душа! Вернись душа!.. Світає...

Світ не зловив мене – піймала вічність.
Ось під оцим хрестом тепер лежу.
І час мені нагадує навіщось,
що я переступив колись межу.
Поріс я коренем, у ньому маю силу,
тепер я ним піклуюсь звіддаля.
А світ минає віщо і красиво,
і від живих щомиті віддаля.
Серед усіх любов’ю неземною
я вирізняюся, і роздуми мої –
не плід всього, що сталося зі мною,
а те, що наспівали солов’ї.
Вони до мене линуть – нелукаві,
співучі свідки, друзі, літуни.
Світ не піймав нечистими руками,
піснями щирими взяли в полон вони.
Усе покинув, проміняв, понищив –
той мізер, що веде на манівці.
Шукаючи, змалів травинки нижче,
та істину пізнав лише вкінці.
Я чую голоси комах, коріння –
бо я тепер із ними заодно.
Мої слова наступні покоління
розгорнуть, як на світлі полотно,
мережене і хрестиком і гладдю:
що не стібок – думок прошитий слід.
Я може, із життям не завжди ладив –
невдахою вважать мене не слід!
До мене йдуть нескошені ще трави,
діброви йдуть, і небо журавлів.
Не п’ю з руки ні ласки, ні потрави –
я ними за життя переболів.

Захоплює мене краса велична,
Її чарівність світ підтвердить цілий:
Вона вогонь божественний, незвичний,
Мій дух увись піднявши, запалила.
Коли сяйливу вроду бачу милу,
Тоді звичайні речі вже нецінні.
Уяву всю мою заворожило
Проміння неземного озаріння.
Та славити довершене створіння,
Не здатний я ні мовою, ні віршем:
Вуста мої мовчать в заціпенінні,
Перо мене не слухається більше.
Що словом і пером не передати,
Хай бережуть душі моєї шати.

Засинав між печалями – в небо сліди…
А звідтіль – голіруч і завжди стрімголов.
На розхристані сни – ні ласо, ні вузди,
тільки клаптик небес, що на ймення – любов,
доганяв на світанку і кликав туди,
де майбутнє іще – незрадливе плече.
Ти зі мною, будь ласка, у небі ходи,
бо інакше небесне, кохана, втече.

2013р.

була собі гарна дівчинка
може червона шапочка
може дюймовочка

дівчинка стала дівкою
але зосталась дюймовочкою
але – червоною шапочкою

а мріяла ж стати дамою
бодай і не першою дамою
бодай і передостанньою
але – мамою

зосталась вона дюймовочкою
зосталась червоною шапочкою
і стала вона поеткою
щоправда – чудовою!


1995

під ліхтарями мокрий сніг
бентежно хлипає вогнями
він радо нам до ніг би ліг
пухнастим плетивом вовняним

якби мороз в очах зими
жалючий морок заморозив
не здогадалися би ми
як тужно снігу бути може

***
не розпалюйте вогнища ворожнечі
на торішньому падолисті
сад ожив сокострумом
надіями повниться зашкарубла душа
в очі небо вливається жайвориною піснею
річка знов увійшла в береги
заспіваймо веснянку


***
плющем румовища обвита Україна
отерпла з холоду а все ж таки рида
ой у лузі червона калина
похилилася…
хіба чужа орда?!


***
не був розкуркулений…
не помирав із голоду…
не піддавався репресіям…
не ходив у бандерівцях…
не числився у дисидентах…
дуже цей чоловік підозрілий!


***
Москва поїдаючи шинку полтавську
луганські цукерки
і фрукти подільські
жаліє «бедняжек-хохлов»


***
де ж нам такого гетьмана знайти
щоб з булавою був
і з головою?!


***
уже – прозріли
справа за малим:
щоб тихий писк перетворивсь на голос


***
віват шовіністи перевертні антисеміти
такій послідовності вашій
позаздрити маю
прямий пранащадок Мазепи Петлюри Бандери
спасибі-спасибі-спасибі за добру науку!


***
такий народ не може буть рабом
довік віків до смертної години
який святу Голготу України
аж до небес возніс
своїм горбом!


***
який достойний чоловік –
достоявся до краю –
достоявся б іще й до України!


***
куди веде нас гетьман-президент
дорогою яка біжить від себе?


***
блукаючи по гамірному місту
я глухну від безлюддя і самотності


***
десь пропав той рушник
на якому
мати вишила долю мою


***
запізно мудрими стаєм –
біля останнього порога
перед лицем самого Бога


***
я гвинтик
але моя різьба не підходить
до вашої гайки
я одиниця
але моя худорба
відлякує ваші пузаті нулі
я смітинка в чужому оці
і спробуйте мене дістати!


***
не піду сьогодні на службу –
що зміниться?
чи переміниться світ
якщо я піду на службу?
може краще лишатись на місці
і правити службу в собі?


***
замулюється пам’яті криниця
й струмок традицій геть пересиха…
лиш іноді ще совісне насниться –
легенька тінь великого гріха.


***
розвантажую душу віршами
звеселяю печаль свою римами
і не хочеться більше ні вішати
ні гриміти на когось ні гримати…
так би й жити у світі поезії
без якоїсь до когось претензії!


***
заради хліба і заради слова
готов я жити
і померти ладен
во славу хліба і во славу слова
все інше – тло
для хліба і для слова


***
вона ще за життя в твоїм підніжжі
закам’яніла відірви свій погляд
від неба й опусти його до ніг:
ти ж топчеш матір всіх своїх дітей
свою незрадну Музу і дружину



1995

Вкладає спати лялечку
В колисочку – гойдалочку
Онука так, як доньку я по вечорах колись.
Усе на неї дивиться
Замріяно, щасливиця,
Неначе хоче думами в майбутнє дотягтись.
Вигадує, розказує,
Малює у фантазіях,
Напевно, в снах побачений, якийсь казковий світ,
Іще не наполоханий
Ні ахами, ні охами
Людськими там - у космосі, між неземних орбіт.
Видіннями оточена,
Онука напророчує
Словами потойбічними сама собі в житті
Безкрайнє море радощів
Без ненастанних заздрощів,
Що змалку нас оточують, як урвища круті…
11.01.13

Загублені шукають порятунку,
врятовані - мети.
А ми щодня міняєм обладунки,
і щастя - в целофанові пакунки
згребти,
згребти!

А білий птах летить, неначе небо,
пливе ріка.
А ми ламаємо свої мости і греблі,
І знов будуємо...а всього тільки треба -
твоя рука...

БІГ ІНОХІДЦЯ

Я скачу, та я скачу інакше, –
По струмках, по ріні, по росі.
Названий біг інохіддю – значить:
По-інакшому, тож не як всі.

Не злічити рани на мені,
Я тремчу боками над водою.
Бігати я радий в табуні –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

І сьогодні це мені не сниться, –
Скачки! – я сьогодні фаворит.
Знаю, ставлять всі на інохідця, –
Та не я, то мій жокей хрипить!

І встромля остроги він мені,
Зубоскалять, бачу, наді мною…
Бігати я радий в табуні –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

Ні, не будуть золотими гори –
Віддалю я ціль його близьку:
Про остроги нагадаю скоро –
Я спіткнусь, відстану на скаку!

Дзвін! Дивлюсь, жокей мій «на коні» –
Він сміється, полонений мздою.
Ох, я басував би в табуні, –
А не під сідлом та ще й з вуздою!

Що зі мною, що роблю, як смію –
Потураю, але не простив!
Я собою вже не володію –
Я не можу не перемогти!

Що ж робить? Лишається мені –
Викинуть наїзника мого,
Бігти так, немов я в табуні, –
Є сідло й вузда, нема його!

Я прийшов, а він в хвості там злиться –
По струмках, по ріні, по росі…
І не був я вперше інохідцем –
Я хотів же виграти, як всі!
1970

Невже не відають печалі -
Хоча би крихти - солов'ї?
Яка б у пісні зазвучала,
Аж до набіглої сльози.

Живі вони, не механічні!
Як без печалі можна?..
Та не сумують Божі півчі
І світом радість множать.
2012р.

Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало не виклик цілому Олімпу?
А як би ще воно могло назвати
Твою і справді невситиму спрагу?
Невже ти не помітила, Цереро,
Скільки доброти було в тих карих оченятах?
Скількома сонцями світилось ластовиння?
Зловісна все ж Олімпу прозорливість:
Ящіркою став з твоєї милості той хлопчик.
І тільки пірнувши в нірку, довідавсь:
Жартувать з богами – небезпечно...
...Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я.
Його метаморфоза вкладається у досвід:
Надлюдина – нелюд.

У душу прийшла відволога,
Сповзли кучугури образ.
О скільки у славного Бога
Блаженної ласки для нас!

Та зайняті різним щоднини,
Про вічне і гадки нема.
Твердіють у грудях крижини,
Мре в горлі молитва німа.

А вік, наче мить зорепаду,
Майне на роздоллі вишин,
І думай тоді, і загадуй, -
Безодні чи неба ти син.


02.02.13

Чи птаха- Білодайна пролітала
і вигубила пера легкопухі ?-
лапате очманіння -в"юга шалу,
крижини- невгамовні щебетухи -
світи перегойднули і зомліли,
вляглися тонкокрижмою на душу...
ну як тепер її пополотнілу
На вітрі сім огрію і просУшу?
Лелечуться невисмикнуті сосни
із рідної землі - у м"якіть неба,
церковні бані-чари високосні
у бавниках розбілених - та ще й би...
така стоїть пора льодовикова,
аж обрії крохмаленi морозом...
дзеленькоти люнарної підкови
у тайстрі ночі...а осе...? - а хто се
трима світіння пісні в канделябрах
невимерзлого серця у розпуці?
яркотні звуки -палахкотна ватра,
зіспівані орнаменти конструкцій.
Несе мій Янгол для душі сорочку-
далеку колискову з України.
Диви, і відігрілася б ніврочку-
безсонням колять голочки модрини.

1.

слова... слова... слова...
овва...овва...овва...
за кожним
тихо
у кожнім
вихор
проноситься
ковтає
випльовує
вмовкає
мов по дощі
трава

2.

гіркого серця дрімки
калинова зима
не йде дорога
стрімко
дорога-колима
рипуча колимага
запряжений дракон
язик
мов над рейхстагом
звивається закон
в очиська кров залита
дме з ніздрів дим важкий
компактні габарити
навіжки і думки
плетуться курчолапо
день плетиво зміта
ну що ти хочеш
шкапа
від зуба
до хвоста

3.

немає поганяйла
ні пррр тобі
ні вісьта
везе вугілля
й кайло
мій святоюр
до міста

4.

блистить
чорнозолоття
мов шуба із крота
у небі
що навпроти
міцніє висота
в ній
не сховати птахи
і церква і костел
хрестом сягають
захід
нелічених кандел

5.

дракон іде
дрімає
ну чим тобі
не віл
у місто
де немає
де прорости траві
у місто
сите оком
пильнуючим
за всім
у мекку одиноких
в сезон лови-таксі
де все не-по-кишені
і стільки дивини
як роздаси по жмені
то жий до сивини
одна біда
що холод
вугілля зась котлам
закам’яніли смоли
бо лютий
без тепла

6.

не видно
кучугури
зберися святоюре
шмагни дракона в бік
зайшлися в кризі мури
мов спився чоловік
он місто
на колінах
гостинне
як мечі
не дихають
каміни
і сплять в замках
ключі
та кожному з них
сниться
дорога до кишень
де радісно дзвениться
немов душі віршем

7.

закинув серце в руку
від нього ж освятив
дракону бік
мов з лука
дістався до п’яти
і той рвонув щосили
аж просльозилась
твердь
і кров очисту
вилив
на білосніжну
смерть
побігло чисте поле
і чорний пил сідав
де вибиті з-під кола
лягали
просто так
мовчання і спокуса
розвага і вина
що на одному дусі
не випити
до дна

1 Лютого 2013

Зав’язав любов на зиму пеленою,
зі стіни зішкрябав завтрашнє тепло,
увірвався гнів сердечною війною:
затремтіли раптом руки і чоло.

Все вище стрИбай – неба не дістати!
Вкусив шматок, а в неї там рубець.
Морозний щем у серці зірве ґрати,
розтрусить грішне тіло нанівець.

Побрязкав сором дзвоником невчасним.
Зіп’явсь на ноги: холодний та живий.
І вірив я казкам усім не власним,
хоч передчував, що це за душу бій.

Вона пашить, згорає, попелиться...
Це гра така – хто більше нагрішить.
За нею млію, туга знов гніздиться:
Як бути далі? Біль як пережить?

24.10.2012

Долає січень фінішну пряму —
Йому на п'яти лютий наступає,
І вісточку про молоду весну
Ще несміливо птаство сповіщає.

Зима уже завершує забіг,
Йорданським не лякаючи морозом.
Куди й подівся той різдвяний сніг? —
Вже пуп'янками набрякають лози.

Спливає час. Утомлена зима
До зустрічі готується з весною:
Їй, у літах, і сил уже нема
Змагатися з такою молодою...

Не той компот тепер, не той,
Не ті борщі, каші, супи.
Не той народ тепер, не той,
Не ті слова, не ті думки.

Не той жаргон тепер, не той,
Не ті склади, крапки, тире.
Не той прокльон тепер, не той,
Не та любов в серцях живе.

* * *

Я співатиму Пiсню Пiсень,
Бо сьогодні коханням хвора.
Коли спеку вгамує день,
Коли тіні впадуть за гори,
Я зустрінусь з моїм царем,
Довгожданий прийде до мене,
I кохання його Едем
Наді мною буде знаменом!

Та усе марнота це i ловлення вітру.

Все постало із пороху —
вернеться знову у порох.
Хто пізнання побільшує —
він же побільшує біль.
Невблаганно чекає
на кожного сущого морок.
I яка у сезону земного чистилища ціль?


Для усього свій час:
народитися i помирати,
Розкидати каміння —
i каміння збирати,
Час ненавидіти — час кохати,
Час читати Пiсню Пiсень —
час Еклезiаста читати.

В Бiблiї вони поруч.

1995

На полотні – холодний спалах вишень,
цілунки променів у кульках запеклись.
Застигла мить – художник сонце пише.
Між променів бринить на вітрі лист.
Художник пише, дух затамувавши.
Виводить пензель лінії, штрихи.
Не плід уяви, барви і гуаші –
так, мабуть, почуваються боги…

Художник пише серцем. Не стривожте!
Ось павучок на промені, а ось
мереживо прозоре тиші мостить
той павучок – на мить мені здалось.
Тут кольори і вітру, і блавату,
тут пісні трепет – жайвір на крилі…
Щоб так писалося, душі, напевне, варто
збагнути мову неба і землі.

Лише тоді, як в грудях затріпоче,
немов напровесні протята сонцем брость,
відпущеною бути не захоче
мить, що її пізнати довелось

Не виростуть зі свар, як зі старої форми.
То кулуарний дим, то віча у вбиральнях.
І гасла, й кулаки: за поступ! за реформи!
А зміни - все такі ж - на рівні гормональних.

2013

Я пам’ятаю день після Петра Святого
І дзвін розчулених Софіївських дзвіниць,
І голос мій, відправлений з землі до Бога,
Десь відбивавсь на дні замулених криниць.

Звершилось мучеництво довгих днів сумних
І перше слово чути між чужих й своїх,
І голос в телефоні, й ес-ем-ес
Підтримували Ангели з небес!

Чи сильна я, а чи слабка?
Чи в цьому, доле, річ?
Є Світло в закатованому
Світі Протиріч!
...

Відкриті двері: і куди вони ведуть?
І як за ними люди завтра ще пройдуть?
Чому так важко сильною людині буть?
А ставши сильною, про Бога не забуть?

2012

О, невимовна, радосте, моя!
Мені колискою ти стала, первоцвітом!
Моя душа говорить: „Я- твоя,
Тобою жити, думати, любити!”

Чия донька я? З давніх-прадавен
Багато крові у мені тече, я знаю.
Тебе, колиску-мову, мій човен,
Завжди у серці запальному маю!

Розстріляне Відродження твоє,
Голодомором твої дітоньки убиті,
З чола рікою кров-живиця б’є
І не водою доленька омита!

Ти в жилах багатьох, не помирай!
Дружити – так, це треба. Треба й поважати:
Других, себе. Не плач і не зважай,
Ми не дамо забутись і сконати!

Любов-примара вислизає знову
Із літ малих мане навчила, Ти,
Що в цьому світі поруч зі сльозою
Світити будеш сонцем золотим.

Що мала я? Багато? Дуже?
Господь забрав те рідкісне тепло
І серце незігріте небайдуже
Нагадує, що терням поросло.

І знову я невигріте дитя.
Це смішно збоку, та не з середини.
Так, мабуть, буде до мого кінця,
Любов-примара ніжить щогодини.

Душі торкнеться лиш на мить
І знов далеко відлітає,
А коли поруч, то мовчить,
Про Себе ледве нагадає.

Не обійме, не приголубить,
Згина під Себе знов і знов,
Слова крізь фільтри пропускає…
Така, примаро, Ти, Любов?

Згадай мені, оте, дитяче,
Зігрій, щоб вирости, змогла.
Ти знов смієшся, та, одначе,
Причина є тому одна.

І не дивуйся, коли хочу,
З'єднати різні два світи.
Розмова серце не лоскоче?
Та разом нам з Тобою йти.

Любов-примару знов приймаю
І знову губить час Вона,
Про сокровенне не спитає,
Бо з світу іншого прийшла.

Чи хрест такий, чи щось не розумію,
Чи хтось не бачить з висоти,
Що я люблю, і від примари млію,
А серце терням може зарости.

Й зимою
Герої
До бою
Ідуть
Бо злидні
Негідні
В край рідний
Спішать
І несуть
У пресі
Чесну
Каламуть
Народе
Ти годен
Їх плоди
Топтать.

Глянь Крути
Забуті
Бо трутень
Не спить
Кров сина
Невинна
Безцінна
Німа
Чоловік
В любові
Без крові
Терпить
А крила
Безсилі
В могилах
Ярма
30.01.2013р.

І у тобі, й з тобою, Боже,
В Душі, у серці, у Єстві
Земне Життя співає й множить
Любов, що створює Світи.

Любов до Світла, до Людини,
Як до одвічного Творця,
Возносить Душі й незборимо
Світи єднає і серця.

І у тобі, й з тобою, Боже,
Крізь кожну крапельку буття
Проходять чистота і спокій,
Любов, і радість, і краса.

01.02.2013

Такий цей світ, таке моє життя,
незаймані дещицю перелюби.
Я не скорюся, серденько, затям!
Поки жива, поки тріпочуть груди!

Не очі переможні у дзеркалах:
від себе не сховатись, не втекти,
вдихати почала лиш... і зв’язала
свої вуста мовчанням: я і ти...

01.02.2013

Так тихо
А думки мої літають
А то у сад
А то у ліс не свій
І там вони
Пестять все те
Чого шукають
Коли знайдуть
Зараз з келихом
Біля сідають
І здійснюють сни

А в снах
Малий дух
Добрий дух
На хвилях правд приїхав
Щоб сказати
Про святість
Яка
Поки що німа
Лиш він її бачить
Вона йому друг
Який допоможе
А коли треба
Також заплаче.
05.11.2006р.

У горизонта нет ни конца, ни начала.
Через некоторое время
Мы перекинемся на новые здания.
Мужайся!
Из глубины сознания
Надвигается нечто,
Чего раньше оно само даже не замечало.

Кто бы знал, что у тебя в голове
Новые территории.
Выплыли не то Магелланы,
Не то Кардиганы,
А скорее всего - Макинтоши,
Чтобы нанести их на карту.
То-то закат был вчера нехороший,
То-то в глазах твоих копошилось море и
Всё поддавалось некоторому нездоровому,
Ненормированному ещё азарту.

У! Какие льдины!
Какие большие льдины
Уплывают по кругу, но скоро достигнут Африки.
Надо сказать, у тебя довольно плотные графики.
И ещё более скорые,
Ещё более неотвратимые именины.

2012

Вони грюкають часто дверима,
Відрізаючи шлях у радість.
Вони знають: усюди провини,
Ті провини підтримують владність.

Вони підступу завжди чекають,
Наготові тримаючи пильність,
Напад захистом обирають,
Крізь забрала вдивляючись в Дійсність.

Вони страх наганяють словом,
Не пускаючи Світло в Душі.
Вони завжди до бою готові,
Гонорове в них має слушність.

Вони різко вриваються в ранок,
Оголошують всюди тривогу.
Своє серце сховавши в оману,
В темне втоптують власну Дорогу.

20.01.2013

Прощальне таїнство і велич
В останніх діях і словах,
Привабливість людських завершень
Надію живить у віках.

Кінець, завершення, прощання,
Останні ноти, почуття,
Останні пережиті ролі,
Останнє на Землі Життя.

Завершення дає початок,
Кінець доводить до межі.
Гармонія – одвічне свято
Прощань і зустрічей Душі.

29.12.2012

ПІСНЯ ПРО ЗЕМЛЮ

Хто сказав: «Все згоріло дотла,
Не засієте землю тернову!»?
Хто сказав, що Земля віджила?
Ні, вона причаїлася знову!

Материнства не взяти в Землі,
Не забрать, як не вичерпать моря.
Хто повірив – Земля у золі?
Ні, вона почорніла від горя.

Бо траншеї ще ниють в імлі,
І скрізь вирви – як рани ще зяють.
Розпанахані нерви Землі
Надприродне страждання долають.

Вона винесе все, бо жива, –
Не записуй же Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що замовкла вона вже навіки?!

Ні! Дзвенить вона, біль заглуша,
І з усіх своїх ран, і з віддушин,
Бо Земля – це ж бо наша душа, –
Чобітьми всю не витоптать душу!

Хто повірив – Земля у золі?!
Ні, вона причаїлася знову…
1969

Над моєю хатою – сонечко сіяє,
Ясним своїм променем – душу звеселяє,
Від такої ласки – шовковіють трави,
І дерева листяться, ніби пишні пави,
Сонцю усміхаються мої перші квіти -
І на серці хороше - хочеться радіти.

24.04.2012р. Надія Таршин

Не на жарт розхолодився морозець!
Хоче звести мені свято нанівець.
Я ж морозу не боюся - не маля!
В теплу шубку одягнуся, із кроля.
Щічки рум'яні,
Сани дерев'яні.
Відступися, діду,
Ось я з гірки з'їду!
Дід Мороз не слуха -
Шарпає за вуха,
Студить руки й ноги
І не йде з дороги...
Гей, ти шибенику злючий,
Борода твоя колюча,
Постривай!
Зажену тебе в оселю
І як слід віддухопелю,
Так і знай!
Доки біг - нагрівся...
Де й мороз подівся.
Ох і я!!!

Вона ховала вірші сина:
Боялась, щоб не був, як Ні...*
Дала стамеску – і драбину
Він майстрував у бур`яні.

Ходив Тишко на пилораму,
Умів і ложку, й масажер…
Він ріс, як дуб… Він тішив маму.
Футбол дивився крізь фужер…

За десять років – ні рядочка.
Мов стружка, зметені слова.
– У тебе син! Ще будуть дочки…
Він мамі руки цілував…
Навчився бодні майструвати,
Довкіл будинку звів паркан.
– Та що той вірш? Паперу клаптик.
Ти – із простих… Поети – клан. –
Марнота – конкурси, відзнаки,
Не кожен видовбає лаз…
Поет – титан і неборака.
Хвала Творцю: від скрути спас.

…Пливли човни – із рук Тимохи.
У гречці вулики цвіли...
Забаглось римувати – трохи –
По шашликові край Сули
Про цибулиння, огірочок,
Шампур, петрушку і табак,
Про перші вишивки трьох дочок…
Взяв олівець Тиміш.
Закляк.

…Сивіла мати – серед прози.
Учила хрест і гладь внучат.

Тиміш поета – з папіросу –
Бив молотком, щоб не шкварчав…


* Ніка Турбіна

2013