Знаю, Отче: не так живу.
Ніби йду навпомацки в темряві.
Не до тих
доторкаюсь
вуст,
Переймаюсь
не тими
темами.

У бадьорі мої пісні
Невеселі вплелися приспіви.
І нерідко липневі дні
Мають присмак зимових присмерків.

У полоні гнітючих дум
Я блукаю в пошуках істин.
Лиш до тебе все не дійду –
Все зростає між нами відстань...

Подаруй мені казку,
струнке світлооке дівча!
Розігрій мою кров,
порятуй від печалі та болю.
Я стоятиму першим
у стомленій черзі прочан –
Я прийду відхреститись
од тих, що були не тобою.


Бо, на жаль, неможливо
спалити в кадильниці щем,
Вгамувати роз’ятрене серце
холодною м’ятою…
Ох, як солодко марити
дотиком теплих очей,
Засинати щоночі,
промовивши тихо ім’я твоє!


Ти прийди в мої сни,
заплети свою косу у німб.
Я прошу небагато –
і ось моїх мрій квінтесенція:
Не позбутися прав
цілувати сліди твоїх ніг
І приносити квіти
з відбитками власного серця...

„Ідіть собі з миром!” –
нарешті промовив дільничний.
А ми й не збирались
іти проти нього війною!
Ніколи і гадки не мали
псувати чи нищити.
„Іти собі з миром” –
для нас це не вирок, а норма.

„Ідіть собі з богом!” –
зітхнув, утомившись, єгомосць.
Авжеж не з діаволом, батюшко!
Без варіантів.
Хоч наші питання
були непростими та гострими,
Не лайте нас, отче.
Цього ми, повірте, не варті.

„ Ідіть собі, хлопці...”(а далі хвилина мовчання) –
Сказали дівчата, об лавку бичкуючи „кемел”.
Ви ангельських наших терпінь переповнили келихи.
Ідіть якнайдалі! Зустрінемось... Краще, у чаті.”

Почувши цю лайку,
до нас наближалися хутко
Кремезні бійці
у кашкетах і формених куртках.
„Пройдьомтє!” – правицю до скроні...
Отак ми і ходимо
Між міліціянтами,
преосвященствами,
хвойдами...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

На хвилину забудеш
про мори та горе.
Теплим вітром розносяться пахощі квітня
По землі, що в задумі сумує за літом
І мрійливо чекає, терпляча та горда...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Хвилі берег зажурений раптом огорнуть
І, мов пащі чудовиськ, – аж виступить піна –
Покусають за ноги, ковтнувши каміння.

Та залижуть покуси. І рани загоять...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Тут і мертвий воскресне,
й одужає хворий.
Тут, п’янкого повітря набравши у груди,
Розпускаються квіти, добрішають люди.
Тут образливих слів не почуєш ніколи.
Тільки співи пташині лунають навколо,
Наче свят великодніх
величні акорди.

...Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Колись ми з тобою посадимо ріпку.
І внучка в нас буде, і мишка, і котик.
Собачка хвостом замітатиме літо,
Години і сонце на захід покотить.
Колись ми наловимо раків та риби.
Скуштуємо юшки надвечір. І возом
Возитимуть лебеді зоряні скиби,
Яснітиме небо до перших морозів.
Колись ми пригріємо курочку рябу,
Поставимо яйця коштовні у вазу.
І в хаті побачимо діда і бабу…
У дзеркалі ми. Доживаємо разом.

Крізь окуляри з зеленим склом
Твій ліс напевно буде теплим
Поштових марках барвистий гном
Наклеєну в роті квітковим салютом

Квітковим салютом нагадую свято
Дерева обіймах життя засинати
У лагідних травах химерами вп’яте
Дивитися небо, джерела ковтати

Крізь окуляри із сірим склом
Твій ліс напевно буде снігу
Шляхи замело, листоноша замерзла...

переорюю ніч напухшим безсонням
заливаю свідомість смолою кави
спускається темрява брудним гайворонням
у чорній оправі

простирадло гаптує на шкірі узори
густими складками
ця ніч із нашитими на лобі зорями
моя душокрадка

серце танцює на холодних клавішах
шукає мелодію
сонцем народжену туманно-вранішню
без жовтих пародій

тягну за вуха ліниве натхнення
з-під сонного ліжка
гарцюють по тілі снів олені
мохнатими ніжками

ніч насипає каміння в подушку
вітром лоскоче
душа летить наче світла смужка
із світу скорочень

Ти чуєш, як гуркоче грім?
В землі вже пересохли губи,
я будувала в хмарах дім,
де сонце поглядом голубить.

Ти знав, що перекинувсь світ?
Тепер стирчить ногами в небо.
І тмином пахне вишні квіт,
а Марс вже менший за амебу7

Ти бачив, що вагітна синь
позаторішнім зорепадом,
і в мене ціла купа скринь,
куди ховає гроші влада?

Ти йшов за мною,наче пес,
і кашляв ліс вві сні туманом.
Ти знав, що місяць їсть овес,
а осінь спалить наші плани?

В сутінках присутнє щось магічне.
В тиші парку, що стоїть віками,
час стає відчутним. Над ставками
сонно липи шелестять про вічне.

І в’юнкі доріжки між газонів
тихо душу звуть до променаду.
Там на лаві фавн і менада
в машкарі ай-подів, телефонів...

Мов Пігмаліон в німій задурі,
непочутий небом і богами,
дух сучасний б’ється у нестямі,
та життя нема в твердій фігурі.

Рваний ритм чуттів, думки закуті
у кайданах ізмів, пост і нео...
Все уже було під синім небом -
назви не наближують до суті.

Все уже було: і неба арка,
загадковий шепіт над водою,
вечір ходить тихою ходою,
і мислитель, що гуляє парком.

У розкішний час мужів Елади
сказано й написано доволі.
Ми ж лише повторюємо долі
тих, що нам світили, як свічада.

Мудреці прадавні знали правду,
Знали, що до неї ближчі птиці,
Що на смак вона - вода з криниці,
Що від неї біль - удари граду.

Що краса у світі буде вічно,
як прекрасна жінка з діточками,
їх зустрів мислитель між стежками...
В сутінках присутнє щось магічне...

140 пульс, і наростає,
і серце наберає оберти.
Чого нервуєш?
Я не знаю!
Мене тобі вже не згубити.
Облиш слова, облиш ті погляди
закінчмо гру, ти переміг!
Навіщо флірту вічні обряди?
Моя душа у твоїх ніг!
Чого іще ти добиваєшся?
Облиш усе і пригорни,
якщо колись це все й розвіється,
не буде в тому нашої вини.

Ой, ти зимонько-зима,
Чому снігу в нас нема,
Чи то ми не заслужили,
Щоби нам ти засніжила?

Ой, ти зимонько-зима,
Просим снігу! Та дарма,
Не тримає морозець,
Чи то вже прийшов кінець?

Ні, ще буде, буде сніг,
Він простелиться до ніг
І заблискає вогнями,
Затанцює разом з нами...

Зламані квіти моєї душі,
На вітерці тріпотять.
Знову складаю сумнії вірші,
Краще було б не знать

Того величного слова „люблю”,
Краще б мовчать.
Знову цю мить я вустами ловлю,
Та не впіймать...

Лиш пам’ятати про те, що було,
Й не буде знов.
Нащо так легко розколотим склом
Стає любов?..

Як же мені тяжко
Без тебе,
Наче злякана пташка
У небо
Відлітаю лякливо
І тихо,
Бо без тебе ті крила,
Саме лихо...

Бо без тебе життя
То чекання,
Що твоє каяття
Для кохання?
Що твоє „ну пробач”?
Не вернеться
Те кохання, лиш плач
Прямо з серця...

* * *
без тебе - холодом стинуть руки
без тебе - голодом стине тіло
без тебе - музика – тільки звуки
без тебе - слухати їх не сила.

без тебе - ночі безсонно-маятні
без тебе - кава не пахне кавою
без тебе - зовсім не треба каятись
без тебе - світ весь - тюремна камера.

без тебе - я, як стерня осіння,
без тебе - дощ знов стіною хлине,
без тебе - у віршах немає рими
…тепло останнє –
кохання пізнє…

* * *
Осінь перейде мені дорогу,
а ти
мені з весни
хоч руку простягни…

Перший сніг торкнувсь моїх долонь,
Холодом він обпікає вії...
Душу назавжди забрав в полон.
Милий мій, до тебе линуть мрії.

Любий мій, зігрій мої думки,
Розтопи заледеніле серце...
Будь зі мною завжди, на віки,
Лийся піснею мажорних терцій.

Я благаю: поверни тепло,
Влий життя в моє змертвіле тіло...
Першим снігом серце замело,
Десь в душі гірке кохання тліло...

де лиш голе каміння і вічні сніги -
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки -
беззупинно біжить кудись час
ти - один...і відсутність,
відсутність всього:
сніги - профіль,
а зорі - анфас.

Ти титаном стоїш там, де вічні сніги:
навкруги ані звуку - тиша.
І відсутність, ніхто
не чекає тебе
і листів ніхто
не напише.

Ти - один...І самотня прозора сльоза
мужньо падає снігом в руку.
Ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжну,
безкраю
розлуку.

Зима, весна і літо за весною.
Минають роки – нам їх не спинить.
В розлуці нашій хто ж то був виною?
Чому ж бо серце ще про тебе снить?

Тужила… Сумувала я, а де ти?
Блукаєш десь, згубився у світах…
Як жаль, що долі не сплелись дуетом –
Прилинув ти на хвильку, ніби птах.

Зима, весна і літо за весною.
Спливе, мабуть, іще немало літ.
Я сумуватиму, що не лишилась тою,
З ким ти б життєвий поділив політ.

У тих роках - буденних і блаженних,
У тих гріхах - твердих, немов горіх,
Сплітала руки на твоїх раменах,
Плющем цілунків обвивала їх.

Ішли сніги - куди ішли? По кого?
Пливло мовчання, вчаєне, мов дим…
Довічна пам’ять - як брудна підлога.
Доречна мрія - вмерти молодим.

Замерзле місто куталось у шалик,
Вино причастя наливалось вщерть.
І ворони під хмарами читали
Старий апокриф про любов і смерть.

Смерть від любові, чи любов до смерті,
Чи смерть любові - перебути все…
Де тіло - біля тіла - розпростерті…
Де час несе сніги. І не знесе.

Поспіла в небі біла хмара.
З останнім подихом вітру,
Тихенько впала на місто,
Омивши його від життєвого бруду.

Дітлахи хутко дісталися чуда,
Що зима принесла у жертву,
За ради чистоти їхнього серця
І очей щасливого блиску.
Поставили пам’ятник - в знак подяки
З морквяним носом - для краси.
Взялись за руки довкола нього
І закружляли в танці голоси.

Так тепло стало на душі,
Щастя гучно закликало жити.
З язúка рвалися вірші
І негаразди дім мій залишили.
Всі навкруги раділи снігу,
Він дарував людям надію,
Тягнув впевнено за руку
В багнюку втоптаную мрію.

…мов гола жінка
при світлі
сполохані осінні айстри
на морозі…

* * *
Не перейти ріку назад
так не буває, як не дивно
останні журавлі призивно
мені з твоїх років кричать.

почекай ще трохи, світила вже вказують знаки
і цей лабіринт незабаром скінчиться й пройде
закінчиться страх, і депресій потужні атаки
і ти піймеш сутність зустрітих тобою знамен
не скупися на дотик, він має ще здатність зігріти
зараз, власне, комусь так доречне й потрібне тепло
ви підете разом... бо доста вже того боліти
а вкупі потрібне вам буде вже зовсім не то
не трать поміж свинь набуті тобою перлини
навчися різнити між псевдо і дійсно, як є
шліфуй своє серце й осягнеш всю справжність Людини
готуй своє серце зуміти побачити день

Зима, неначе тінь себе самої,
Несе сумні безрадісні гостинці.
Ось мертвенно блищить переді мною
Ставок, свинцем заповнений по вінця.

Зима-чаклунка, древня та сердита,
Товче печаль снігів у світі-ступі.
Бурульки як замерзлі сльози літа,
Яке, здається, більше не наступить.

Все заживо поховане неначе
І, наче саван, сніг лежить усюди...
Не чують одне одного й не бачать
Ні стіни, ні дерева, ані люди.

І ти, як небо, сіра й обважніла,
Нечутний плач в собі щохвилі душиш...
У мокрім снігу вирита могила.
І світлу там свою ховаєш душу.

Неоном очі світяться безсонні,
Тоненькі пальці крутиш і бурмочеш...
Твої герані мруть на підвіконні...
Ти ні собі, ні їм не допоможеш.

Дай руку, моя зимна полонянко,
Бо я тепло зберіг в долоні літнє.
Я покажу тобі, що сніжна володарка
Слабка, коли кохання в серці квітне,

Що у сумну і сонну пору року
Ховати себе в сніг не слід дочасно,
Адже під снігом у серцях глибоко
Тепла людського іскра не загасне.

Коли від торкань туману
Листя зашаріється,
І коли з раненька - рано
Рій тепла розвіється.

Коли раптом розпочнеться
Сезон фруктопаду,
Й вороння коли збереться
Засідати в Раду.

Коли птахів колонії
Блукатимуть світом,
І коли земля в агонії
Заяскравить цвітом.

Коли буде плазувати
Сонце навколішки,
Тоді літо ляже спати.
Осінь прийде. Пішки.

* * *
…ви мій чарівний сон
я вас іще не знаю
хоча надія десь
в душі уже світає…
…ваш смуток і мій жаль
в дорозі не стрічались
лиш поглядів печаль
в юрбі життя торкалась…
…о, як далеко ви,
між нами незнайомство,
дороги і мости,
пісні, листи і тости…
…ви тут, а я ніде
ви там, а я де? – Всюди!
нам сонце не зійде
не нам сміються люди…
…ви стільки років там
я стільки тут без ліку
та все це суєта,
роки, дороги, ріки…
…суєтне все в житті
не вперше й не в останнє
все тоне в суєті.
лиш погляд ваш печальний…

Осінь чекає згуби,
наче підбитий птах.
Точить об душу зуби
непереможний страх.
Осінь стара. Вмирає
Тихо крадеться сніг.
Душі бредуть до краю,
поки не спинить гріх.
Хтось, щоб зігріти руки,
палить вологий хмиз.
Серце в полоні муки
котиться стрімко вниз.
Небо готує вечір,
хмари повзуть на схід.
Падає час на плечі
і залишає слід…

9 трав.”99

В долонях спить тепло.
Його б комусь віддати,
забути дні і дати
і все, що вже було.

Забути і ... втекти.
Ламає дощ гілляку
і мерзнуть з переляку
незаймані світи.

Куди піти? Дощі...
Хапає біль за п`яти
і хочеться літати
зґвалтованій душі.

А небу все одно.
Його завжди замало
для тих, кому віддало
своє тепло воно.

лист.”01

Та нехай же їм грець, тим буденним розмовам. Набридло.
Всі слова – не нові ... беззмістовні, нехай же їм грець!
Розтікається ніч, ніби темне сливове повидло.
Розпливається час і зривається вниз камінець.
Скаже серце „спасибі” за легкість, якої не знало.
Де й поділось ярмо тих возведених часом хрестів.
Довгим був цей маршрут. І зупинок траплялось чимало.
Та нарешті ми тут. На початку весняних мостів.

***2***

Висоти не боюся. Тримаєш за руку надійно.
І сто перше падіння даремне вже... Імунітет.
Це мовчання таке неймовірне і тепле...Обійми...
Стан польоту... безмежність...і плавне кружляння планет...
І повірити важко, що це врешті-решт відбулося.
(Віра тільки в буденне міцна, легше здатись, ніж йти.)
Я торкаюсь до вуст і занурюю руку в волосся...
Я шукаю слова, а знаходжу єдине з них: ТИ.

22 січня”07

він часу цілу жменю назбирає
біля моря твоєї відсутності
де стан "небіль" тотожниться до раю
а невагомість інший вимір сутності
серця від якого втекла колісниця
з пунктом зупинки "Гармонія"
і повз уста із запахом кориці
повзуть вже перші присмаки агонії
слюна німа і схожа на пісок
у роті розірвалася клепсидра
ти не прийдеш... бо Він тобі Ніхто
а час набув вже липкості повидла

Між зубів вишкрібаючи нігтем
скалки стегна курячого,
прозрів, що коли бігти,
то швидше вертиться землі куля.
Більшість надто кволі – нога-за-ногу – падають;
хтось не бажає, хоча міг би ...
Тож по тілам повзучих гадів
нам, щоб злетіти, треба бігти.

Коли летиш – ти ідеально-п’яний.
В той час, як землю рухає інерція,
нас кидає в повітряні вибоїни і ями.
В кістках і грудях порожнеча...
І найабсурдніша заздрість заземлених,
і найпрозоріший іхній замисл.
Повільно точилом сокира повзе,
та нутрощі наші пусті небесами.

Коли захочеться на землю стати,
побути серед вбогих при музиці –
нас птахоруби привітають з святом,
зі святом поїдання птиці.
На ранок всі залишаться голодними,
та радісними, наче діти.
Не так сокира – щастя їх огидне,
тож нині не збираюся летіти.

Ми будем мовчки читати вірші
І малювати чужі гріхи на ешафотах
І на криницях,
А може, навіть, біля доріг.
Хтось перепише стару поему
Хтось домалює мені рога,
Але у мене одна дилема,
І та не варта ані гроша:
Де можна всістися у кав”ярні
І нализатися до зірок,
А потім знову почати ранок
Під херувими і під хард-рок..

Ми, наче гладіатори, зітнулись
В коханні, як в останньому двобої.
Невидимо навколо нас зімкнулись,
Високі древні мури Колізею,
У центрі доля і - удвох з тобою -
Ми, битвою захоплені своєю.

Настирна пристрасть тупотить у жилах
І дихання збивається гаряче.
І що обом нам голову скружило,
Жере нутро нам, наче ті сирени?
Це танець смерті й ревнощів, неначе
Борня світів в бруднім піску арени.

Я маю спис і виношене дрантя,
Ти проти мене йдеш, закута в лати,
З мечем. Краса палає, мов багаття,
Та я не здамся, твердо обіцяю!
Видовищ вимагає натовп клятий -
Шаленим поглядом тебе я поціляю...

А глядачі на лавах і трибунах
На кожного із нас зробили ставки.
Їх збудження стає суцільним шумом:
Їх розпаляє вигляд крові з рани...
Патриціїв з гетерами на лавках
Не розчаруємо, мій ворогу, кохана?

* * *
Не покидай мене тепер, не треба!
До Бога упаду, до неба!
Не покидай, побудь ще поряд
І подаруй мені ще погляд.
Коли не можеш – просто обмани,
Холодними руками обійми,
Холодними губами поцілуй,
Холодний погляд, врешті, подаруй…
В холодну зиму, в дальню путь,
З холодних стін все ж легше йдуть…

* * *
…в старому провінційному театрі,
де Гамлет за кулісами дрімає,
Офелія вагітна, і не знає,…
Полоній п’яний шумно грає в карти…
…в старому провінційному театрі…
Захожу в зал і думаю: хто ж вартий
глядач – актора, чи актор (бездарний )
невартий того глядача,
котрий своє життя, як плащ з плеча
( холодний, але дуже гарний? )…
хто грає роль, а хто живе так, марно,
для кого це – життя, для кого – жарти?
… в старому провінційному театрі…

Перетнути межу
Й повернутись,
Я тобі не скажу,
Де я був.

Мені знову наснилися
Крути,
А я думав, що
Врешті забув.

Та практично нічого –
Шпали,
Небо, ранок, дерева,
Тиша...

Хтось говорить,
Що нам збрехали;
Хтось говорить: я йду,
А ти?!

Підминаючи трепетні
Трави,
Плюючи у
Ранкову росу,

Наповзають
Ворожі лави
І в очах
Нашу смерть несуть...

І – нічого.
Тумани білі
І страшні
Вогняні стовпи...

І пітьма...
„Всё в порядке, милый?”
„Все нормально,
Кохана, спи...”

На шляху між Правдою і Дійсністю,
По смутку чужих крижин,
Пробіжусь на грані грішності
В струменях нестримних машин
Часу.
Розв‘яже мереживо кам‘яних мішків
Міста, якому нема місця в світлі.
І на тлі тіней напів-людей-напів-божків
Поглинають дерева вуглекислі
Гази.
В опозиції живуть до життя
Люди білі, чорні, жовті і сірі,
В коаліції з асфальтовим покриттям
Такі добрі й милі. Завжди в милі
Зашморг.
Зорі віщують долі, а потім додолу, -
Кому вниз, кому вверх, кому в завтра.
Хочеться дієсловом закінчить розмову...
Слово в дії, а дія напівправда
Тривог.

Загубивши сліди, із води виповзаєш на сушу.
О, тепер мілина не здається закінченням руху, -
дивна річ, як і те, що безмірну долаєш задуху,
прикладаючи Промисел "можу" до значення "мушу".

І не варто глядіти назад у надії на спадок,
сподіватись на риб-прилипал заповіт старожитній.
Як належне прийми - ти на суші слизький і огидний,
і що твердь є не смерть, не закінчення - тільки початок.

Не тужи за колискою хвиль, за часами дитинства,
у безсиллі змінити будь-що, - ти отримав нагоду
зрозуміти минуле, і взяти свою нагороду -
над відбитками власного сліду відчувши блаженство.

Видається, відгадка і ключ у "пізнай насолоду",
що чіткіше, виразніше, тим очевидніше "глибше",
поза межами вод в набутті невгамовного "вище"
і появи гріха теплокровного бачення плоду.

У хвощах відкриття поновись, уподібнися звуку,
обернись у відбитки краси, склавши згустки туману.
І нектар зажадай, і амброзії страву духмяну
почерпни серед хмар, простягнувши назустріч їм руку.

І будови свої підкоривши невпинному руху,
ти почнеш од обіймів і слави, і ді́йдеш до сенсу
зріти танці огню, що востаннє служитиме Зевсу,
перед тим, як згубивши сліди, знов учуєш задуху.


2003

В битві у водах ворожих
Втомився мій флот, і от,
Впертий, поранений, хворий
"Голандець" прозорий
Хоче додому і спати, та має йти,
Водами смерті - з радарів,
Де інші світи!
З берега я надсилаю команду:"назад"
А океан океан...величезна сльоза,
Де захопились війною мої кораблі,
Де під ногами немає надії-землі,
Де не врятує ні віра,
Ні шлюпка, ні круг;
Де не врятує ніхто:
Ні коханець, ні друг
На кораблі "Безнадія" -
Без курсу, без карт.
Так - в ніч-безодню - "Титанік",
І так Бонапарт(програвав...)
Так захлинаюсь щоночі у сліз океані
Від некохання твого. Некоха...некохання!

І, передусім, ти море, що різноманітне краєм -
своїх володінь, підлеглих і правлячих берегів.
І кожен з них у фаворі, і тішить уяву раєм,
доки тобі не наскучить, що часто буває у дів.

І ти вже така холодна, медузно-сердита, люта,
і маєшся від жадання, що ним володіє інший,
з яким ти прекраснодушна, улеслива і розкута,
слухняна раба кохання, задихана криком чайок...

Та сущі твої глибини, ніким іще не розкриті,
лякають мене, старого дослідника водоверті -
закінчаться чим "забави" зі скелями і пісками,
як дійде до основного питання твоєї суті?

Але чи того огрому торкатися необхідно?
Лише уяви, на хвилю, як зважують зори товщу
і збурюють дно, в якому усяке зерно безплідне,
провидцями злого часу знаходять тебе, як іншу.

І інша відкриє очі. І зміниться світ… Говорять -
таке вже колись бувало до тебе - не пам'ятаєш?
О краще вже хай охочі до поверхневого марять,
і тішаться твоїм тілом - з такими не прогадаєш.

Хай з ними відчута пристрасть насправді відлуння сили,
відлуння того терпіння, безмірних долонь турботи, -
що тільки і вища вірність, і значення суті "милий" -
не марні твої зітхання над хвилями насолоди.

Та бійся видіння: Доля на дужих руках титанів
виносить тебе назустріч неговіркому герою,
якому твоя "неволя" дарує той перший сумнів,
що змінить Олімп на далеч з палаючими хрестами.

Подаруй мені обійми, мила,
на прощання - божевільний вечір,
серед забуття у холоднечі
сумом не обтяжені жадання.

Подаруй останні теплі сльози
здивування: Боже, стільки встигли! -
Ти могла би ще і я би міг би,
тільки доля поміж нас прощальна.

Тільки усього і дано нині,
що “востаннє”. Ні, я не повірю,
у примарно вимарені мрії,
не повірю, вірю – не повірю.

Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
до світанку - дощові обійми,
змокнув наскрізь я, і ти... Чиї ми,
тіні місячні, - живі до ранку.

Доки сяйво наше не пригасне
в невмолимому займанні сонця;
Доле, де ти? Сипане з віконця
на сплетіння тіл сніжком осіннім?

Зачекай... Невже і над тобою
не існує Вищого? Немає
Іншого продовження - без краю, -
може Чаша інколи минає?

Не минає...
Знаю.
Вітер сильний
рве минуле на кавалки бистрі -
милі очі - ще мої, врочисті...
Далі пам’ять,
дощ і вітер,
Вільний.


2003

Трава й отрута.
Втрачене отут,
де ризи поцілунків упадуть,
і висвітиться свято серед буднів
опалене, залишене, своє.
То сон про нас навколішки стає,
як іскорка, спокушена у грудні.
Ставок стихає стінами осик,
вода густа, не рухається сік
зім’ятих трав, в яких нам не лежати
рясним дощем, де ще ніхто із нас —
по краплі не розвіяний екстаз
небажаної істини чи втрати.

Его имя на «S» - она ждет SMS;
Ее имя на «О» - но ему все равно.
Ее песня на «Л»: буква, точка, пробел
Ни жива, ни мертва и болит голова.
Ей в эфир, ему – петь,
Ей – лететь и сгореть,
Ей не шлет SMS
Та весна, что на «S».

(березень,2005)

* * *
Журба дивиться в душу,
Де танцюють два птахи…
…Білий з чорним…
Якщо білий полетить –
Життя чорне.
Якщо чорний полетить –
Чорна смерть.

* * *
я вкорочую вік
своєму потягу:
схиляюсь до тебе,
а ти зупиняєш мене…
а ти відводиш губи…
а ти продовжуєш…
його вік.

Ти подивись на небо,
на теє небо, що бринить казково дивом,
І пам'ятай, чарівна, хитра Гебо,
не заховаєш очі за лукавим виром.
В душі твоїй вогонь сатири,
що ставить на коліна королів,
Та більше ще любові й віри,
на крилах пісні ніжнотонних нив.
Запам'ятаю марення ласкаве,
Твоїх долонь одвічнеє тепло,
В них все: й колосся жита, й музика життя
сплелися у вінок мрійливо,
Одвіч не буде в серці каяття!
Твоїх очей хід тріумфальний
знов викличе тіней земних турнір,
ти ж знов, усміхнена, пробачиш вчинок їх банальний
Ясніша, ніж світанок граціозний, вір!
Сувій життя твого не розгадає
ні один пророк,
А ти знов з смолоскипом йдеш на зустріч тьмі,
І не можливо не пробачить твій солодкий
інколи порок,
Що возвеличує тебе у повсякденній кутірмі.
І як не скласти оду жінці,
хоч слів замало, щоб розкрити почуття.
Хай вічно майорить твій образ в зірці,
яка оберігає світ від вороття!

Сліпі
В моєї річки дна немає,
лише пекельні брами вороття,
надії лиш рука мене тримає,
і йде вздовж хвиль Єдиного життя.
Пливу, цілую хвилі проти ночі,
Чекю течії майбутнього буття,
Луна твого минулого пророчить,
А я живу ілюзією викриття.
Читаю у твоїх очах сатиру,
нас далі розділя прозорая стіна,
Вода все знає, прийме все на віру,
та з нею в мене знов жорстокая війна.
Між нами мить безмежного простору,
Ми вдвох читаєм долі по руці,
Нас обєднало іржавіння зору,
І йдем разом в каналізації, у стоці...

Злобо моя i безсилля,
ницiсть свою збережiть,
битись, кусати з бездiлля,
жадобу грiть i плодить.
Тiльки б здобути всесилля -
владу до рук ухопить:
стане тодi краще гiлля
трупом, як плодом, ряснiть.

Кровi розiллються рiки,
гори постануть з кiстя,
стану назавжди, навiки
строгим суддею життя.
Буду кривавити пики
після і до каяття.
Слухатиму вашi крики
у насолоді биття.

О! моя лютiсть безкрайня
буде безмежно творить.
Стане країна, що стайня,
кинуться всяк догодить:
скажуть, котра жертва - крайня,
скажуть, що з нею зробить.
О! моя лютiсть безкрайня -
весело будемо жить!

тихіше... вона може втекти
дари в неї прозорі і сині
справжнє там - де нема суєти
те що тут... напіввидимі тіні
вона та, що себе осягла
вона та, що лишилась без Злого
в світі світла, в світлинах добра
вона Є
хоч не бачиш нікого

Твоє кохання - перший білий сніг,
Що танув ще в повітрі від бажання.
Й дарма, що не здійснились сподівання,
І в спину було чути тільки сміх.

Дарма, що в грудях вперше так боліло,
І очі сіль напевно не розїсть,
І вигниє із памяті вся злість
На себе, бо сказала щось невміло.

Кохати щиро - певно, що не гріх,
Хай навіть епілогом є ридання.
Але чому ж твоє перше кохання
Втоптали в бруд десятки тисяч ніг.