Пробач мене, що вúношу в думках
Народженість безтямної омани.
Пробач за жаль, що не моя рука
Тілесний Твій читатиме пергамент.

Пробач, що розбудив Твою Весну,
І розбивав Дощем Краплини Літа.
Пробач, що позшивав із латок сну
Настуки серця... і чекав на вітер.

Пробач мене за все, що не було,
За те, що так хотілося не бути...
Що не опало в пелюстках тепло,
A пальці обпаля Червона Рута.

У кетягах калини гіркота,
І жалять (замість меду) тиші бджоли.
Пробач, що не послухали уста -
Ім`ям Твоїм привороживши коло.

Дві Долі розділили океан
І покотилось Тіло за Душею...
Життя, мов табір кочових циган,
Зникає в пошуках Землі... Без неї

Я помолюсь за Твій колишній плач,
Та усмішці Твоїй наврочу років.
Коли Тобі не байдуже -"Пробач!"
Не оглядайся... як почуєш кроки.

12 Січня 2007

Невблаганно лине час
Дні летять за днями,
Сивина вкриває нас
Білими снігами.
Жовта осінь тихо так
Похилила квіти,
Почорнів червоний мак,
Що тут говорити.
Тільки но була весна,
Літо зеленіло,
Та за два осінніх дня
Все враз пожовтіло.
Холод падає дощем
У рясні калюжі
Монотонністю поем,
Сирістю у лузі.
Холод падає, летить,
Суне чорні хмари,
I туман, туман стоїть
У плащі примари.

Не кожне слово може стати духом.
Не кожним словом може стати плоть.
Нас час приспить.
Накриє завірюха.
Трава віддасть земне своє тепло.

І кожна жінка — трішечки калина —
Сльозу рубінну капне на уста.
Пройде крізь мене
До Отця і Сина,
Во ім'я Духа,
Знятого з хреста.

І кожна пташка —
Трохи боривітер.
І кожна річка —
Трішечки Дніпро.
І трохи зорі, трохи зорі — квіти.
І трохи шабля зболене перо.

І зовсім щастя — ця любов до всього:
До світла, до Світлани, світлячка...
Не кожне слово хоче стати Богом.
Та кожен Бог —
То Му-зи-ка.

холодно. і сніги замітають дорогу.
сіре небо. дерева змертвілі. зима.
вітер стогне, як хворий. навколо нікого.
тільки чути мовчання безликого Бога,
і душа, як і Він, Всемогутній, - сама.

я мовчу. і німує усесвіт довкола.
почуття - як кристали, замерзлі у лід.
бо життя - то є першопричина і слово,
бо воно - наче пісня, безрадісне соло,
бо воно - то могутній у вічність політ.

і цей болісний спокій природи живої,
і сніги, що блищать серед тихої мли,
що вкривають, як матері руки, собою
і поля, і ліси, і прекрасну до болю
всю невинність моєї святої землі...

і нечутним душа розірвалася криком:
після смерті блаженства не треба мені -
я хотів би отут залишитись навіки -
серед ніжних снігів, мовчазних і великих,
у прекрасно-незайманій цій білизні!..

“…і на круг свій вертається вітер”
Книга 1 Еклезіаст

а чи є хто за зачиненими
дверима
в які я ламаюсь
збивши руки в кров
що запеклась на моїх губах
потрісканих від вітру шаленого
на стільки
що не чути
чи є хтось за зачиненими дверима
в які я ламаюсь?

Це останнє безсніжжя, Любий...
Снігу першого кроки босі
заколисують... Йде до січня...
І народиться День з Любові...
Непохитність святого шлюбу,
незбагненного світом досі,
породила думки незвичні
і слова, що до вуст готові
доторкнутись магічним рухом,
розійтися теплом потрібним...
Сходить Сонце за Світлим Духом...

Це останнє безсніжжя, Рідний...

11 січня”07

Люблю
долонею - по шибці
і малювати, малювати -
сніги,
сніги,
сніги,
сніги -
старі засніжені Карпати.
Старі
засніжені Карпати,
немов жінки
вдягнулись в біле,
немов волосся в жмут зібрали
і світ вапном
прозорим білять;
люблю
по шибці малювати
великі,
чорні
хмари дужі,
що бродять небом,
небом ніжним,
немов прегрішні,
темні душі.
Прегрішні
темні-темні душі,
немов жінки
вдягнулись в чорне,
немов волосся розпустили
і в танець
кинулись потворно.
Люблю
долонею - по шибці
і малювати
світ незвично
і почуття
плетуть буденність -
все хаотично,
хаотично.
Все хаотично,
хаотично
думки ховаються за грати...
...мені б долонею -
по шибці
і малювати,
малювати...

З вами я шакал
не видівший ні дня ні ночі,
вибитий із пазухи примари,
зігрітий шерстю дубової кори.
Тепер для мене це, якась
печальна норма
з"ясована в достатній формі,
щоб не чекати і не допускати
якихось відліків у часі чи
протягів відрізків.
Всоталося крізь дні
у всесвіт таке моє буття.
Бездушшя поклик мій тепер.
І в мене в спині завелися жебраки,
що з голоду колись повідгризали
мої крила.
Тепер, ключиці бідняки
і чорні лапи
мій пристрій обіймання.

Чому таке холодне полум’я в каміні?
Чому такі чужі й далекі небеса?
Чому втікає сонячне проміння,
А тінь не сходить з мого лиця?

Чому на мому шляху стільки каміння?
Чому в душі холодна роса?
Чому сніг такий чорний,
А зорі, наче очі Диявола?

Полум’я знову стане тепле,
Небеса стануть рідні й близькі,
Сонце заіскриться на обличчі,
А тінь зійде з-під вік.

І шлях мій знову стане рівний і просторий,
Душа стане чиста і ясна,
Сніг знову стане білосніжний,
А зорі, наче сльози Ангела,
Тільки тоді, коли ти
Знову прийдеш в моє життя.

Ти залишився світлом у моїх очах,
Ти залишився стежкою крізь нетрі
До зір, до місяця і на Чумацький Шлях.
Та сам ти втік в краї далекі
І залишив мене у тернових кущах.

Один лиш крок – шип проб’є наскрізь,
Один лиш порух – і кінець цій казці.
І врятувати можеш тільки ти мене один,
В руках твоїх життя моє і щастя.

Я чекаю давно тебе вже отак…
До мене світло не доходить,
Не долітають звуки,
Я в полоні у тернах розлуки.

Я згадую лиш…
Пам’ятаю твої теплі руки,
Глибокий голос і мову без звуків,
Твій погляд – ніжний, як вечірні зорі,
І твої очі – впевнені і загадкові.

Ти знов прийшов,
Ти знов з’явився,
І знову в мому серці спокій відродився.
І прилетіли ангели
І в цю зимову стужу
Зігріли, огорнули мою душу,
Небесним полотном утерли сльози,
Бурхливі зупинили грози
І загоїли в серці рану –
Крилом прикрили
І дихнули фіміамом.

Ти був не довго,
Ти пішов, не оглянувшись.
Пішов для того, щоби повернутись

А що для тебе я?
Чи маю честь щось значити для тебе?
Примарою хоча б блукать в твоїх думках?
Не знаю, чи не спав хоч ніч,
Чи марив мною?
А чи зітхав, коли відповідала тиша пустотою?
Чи, може, плакав, чи ридав?
Казав собі, що я для тебе дорога?
Казав, що лиш одна й безцінна?
Чи згадував мій образ в сяйві полум’я?
Чи бачив ти в моїх очах печаль?
Чи згадував лиш маску втішну?
Чи думав ти про мене?
Чи чекав, бажав?
Чи ти колись
Хоч мить…
Хоч мить мене кохав?

Я до сліз тебе люблю,
Гірко плачучи кохаю.
Я, вмираючи, живу,
Я над прірвою стою, на краю.

Я втомлена вранці в сльозах засинаю,
Без віри, надії, я сухо чекаю,
Я, мов божевільна, тебе люблю,
До сліз, до болю кохаю.

Тебе вже давно нема,
Я лиш тихесенько чекаю.
У серці моїм чорна мла
І я все біле з рук кидаю.

Чи щось ще зміниться колись?
Усе в твоїх руках, ти знаєш.
Востаннє в очі мої подивись,
Просто скажи, що не кохаєш.

Навколо тиша, пустота,
Я тут сама, зовсім одна.
Я дивлюся згори на місто,
На спляче, сонне,
Непорушне і безмовне,
Майже мертве…
Сипле білий сніг
І засипає мертве місто
І мертві квіти,
Що в моїх руках,
Ще соковиті і червоні,
Винно-багряні.
Зараз вони - найпрекрасніші в світі,
А завтра впадуть на землю
Зів’ялі вже квіти.

І прокидається світило,
І заливає небо кров’ю.
Це кров цих мертвих троянд,
Моєї виснаженої душі,
Вона була пролита,
Щоб хтось сказав:
«Яка чарівна квітка!»

101(110)
Й ти, Виночерпію, як серед трав
Йдеш до Гостей, що поклик твій зібрав, --
Спинися там, де став я знов Одним,
Й порожній келих мій вверх дном постав!
------------
(14)
Чи ж не дурні, як марно витрачаєм
Життєву пряжу й, мов павук, чекаєм
На здобич, а й того не знаєм навіть,
Чи видихнем повітря, що вдихаєм.
(20)
Де був палац, що осявав луги,
І де царі жили, немов боги,
Я бачу зараз лиш самотню чайку
Й "Ки-ги, -- кричить вона, -- ки-ги, ки-ги."
(28)
Як я вже спав, донісся інший крик:
"Розкрившись, квітка явить неба лик."
Й вернулось ехом, вже коли збудивсь:
"Розцвівши, квітка ця умре навік."
(44)
У мить щасливу радості й журби
Цю вись і даль востаннє долюби,
Перш аніж Ненька знов візьме на руки,
З чиїх обійм уже не встать тобі.
(65)
Якби в Раю було все, крім вина,
Та не звучали б чанг там і зурна --
Якби так сталось, то хотів би бачить,
Чи б там осталась хоч душа одна.
(77)
Хай вчені спорять, що й кому слід знати;
Від Долі ж -- ні відстать, ні перегнати;
З нас кожен -- тільки ланка в Ланцюзі
Й ніхто не в змозі жодну від'єднати.
(86)
О так, я гніву Божого боюсь
Й Брехнею Правду не назву, клянусь!
Та якби випив з нами Він вина --
Чи ж стільки б страху вже завдав комусь?
(99)
Із Цього в Інший я потраплю світ
Й там з друзями зустрінусь юних літ,
Де виноградні лози вниз нагнулись,
Щоб осипавсь на мене їхній квіт.
(107)
Хай краще згинуть, щезнуть ці рядки
В Доль Звитку, щоб стоять вже нам віки
На березі бурхливої Ріки,
Що в море Вічності несе роки.

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцина так знайома, як окраїна Китаю!
Та особа мені знана! Допиту знак замість тіла.
Переконливість шинелі. Замість мозку - чорна кома.
Замість горла - чорний вечір. Замість буркал - знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, зліпок зі сім'ї народів.

                    Ось і він - громадянин,
                    що виймає зі штанин.

                    "А по чому радіола?"
                    "Що таке Савонарола?"
                    "Не скорочення, а трясця!".
                    "Де у вас клозет - до щастя?"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
Чистим полем мчиться скорий з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють снігу килим - полустанки і розвилки
покриваючи ужитим - від кефіру до горілки.

                    В лігво таячи нутро,
                    вовки виють "Йо-мойо".

                    "І життя, як лотерея".
                    "Вийшла заміж за єврея".
                    "Довели Союз до ручки".
                    "Дай червонця до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, а за ним - мецо-сопрано.
У крамниці - кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть, там і влігся, в люді розчарований конечно,
труп-кумир, як фіш на блюді фарширований сердечно.

                    Добре як - курок звести,
                    стати, й мощі стерегти.

                    "В очі не дивись-ми, діво:
                    підеш все одно наліво".
                    "Піп у дім пустив собаку".
                    "Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, округ - Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом.
Передвістя він Тарзана: самописка - як ліана,
Взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се - великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не правлять месу м'ясу...

                    Чудо-юдо: ніжний граф
                    змістом став книжкових шаф!

                    "І мінету вчив'ї стільки".
                    "Що за шум і катма бійки?"
                    "Крив останніми словами".
                    "А хто крайній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись усюди на сором'язливе бидло.
Оминаючи причали, хвилями несе "Аврору",
щоб пальну́ла на початку безперервного терору.

                    Ой ти, участь корабля:
                    кажеш "плі!" - а чуєш "б..ля!"

                    "Шлюбом брав її - не браком!"
                    "Все одно поставлю раком".
                    "Ех, Цусімо-Хіросімо!
                    Жити стало не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вигляд на це місто - сів якщо в бомбардувальник.
Глянь - набряклі, наче вата з хтивої улоговини,
розплодились без резону хмари у архітектурі.
Кремль маячить, як та зона, - кажуть, у мініатюрі.

                    Вітру свист. Совиний гук.
                    Ворону од дятла стук.

                    "Гомонять, одкрився Пленум".
                    "Дав їй між очей поліном".
                    "Над арабські мирні хати
                    лине небом жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться у себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотня люлька... Так, на думку режисера,
дуба дав Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять, як стража бога, гір Кавказу шпилі вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

                    Друг-кунак втикає клик
                    у погризений шашлик.

                    "Бачив ти Дерсу Узала?"
                    "Я тобі не все сказала".
                    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
                    "Сука, будеш?! Ясно, буду!"

Суне з криком Закордоння, з табуйованим півкулям,
і з пророслим із кишені обрієм, украй огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, або Шарлем,
і чіпається закону, з митного кипить податку,
і волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті - ні чорта ж-бо на звороті.

                    Пролетаріату стан
                    марширує в ресторан.

                    "У цих шкарах ти мов янкі".
                    "Я зламав її за п'янки".
                    "Завше був простим робочим".
                    "Хоч не хоч, а всі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу з балістичним зі снарядом,
Пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

                    Входиш в спальню - тобі на:
                    на подушці - ордена.

                    "Де яйце, там "сковородка".
                    "Кажуть незабаром "водка"
                    знову буде "по-рублю".
                    "Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я уседержавний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться вдовольнитись з Ярославни.
Дай мені перехреститись, а як ні - в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю - західні думки. Заразу,
грай гармонь, глуши, благаю саксофон, одрижку джазу"

                    І цілують образа
                    з плачем жертви обріза...

                    "Нам - біфштекс "по-режисерськи".
                    "Бурлаки Сєвєроморські
                    тягнуть крейсер по воді,
                    опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
і російською між себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) оті красуні білі.
Але - мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

                    вчувши "баїньки-баю",
                    промовляє: "мать твою!"

                    "В пах рукою вліз, вітавшись."
                    "Підмахну - і в Сочі". "Склавшись,
                    лейкоцит із антрацитом
                    іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто - з моделлю із фанери,
хто - з написаним докладно, власноруч, їдким доносом.
З того світу, як химери, аспиди-пенсіонери
їм зворушено кивають - заповзято довгоносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоби гнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

                    Що сказати? Молодь - це ж:
                    не задушиш, не уб'єш.

                    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
                    "Я з ним поруч й не присяду".
                    "А моя ж, як та мадонна,
                    не бажає без гондона".

Входить Лебідь, друга ява - утле дзеркало, в якому
взвод беріз уприсяд кружить, першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, чия уява розігріта гренадером,
боязливо очі мружить, нігтями дре бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

                    "Інвалід, а інвалід,
                    а моє нутро болить".

                    "Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
                    "Пес би суці тій навішав."
                    "Свара наслідку й причини
                    припиняється з кончини".

"Мусор" з гуком: "Досить!" - входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудні надра воза котить,
поливаючи ті надра кришталевими сльозами.
І за смерті перевалом, місяця залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікса вічномерзлим лоском.

                    Знать надовго стачить жил
                    тих, хто голови зложив.

                    "Хата є, іти боїться! "
                    "Я не "б..ядь", а кранівниця!"
                    "Виникло життя, як звичка
                    ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Далі лиш повзти на стіну!
Соколом злетіть під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором яро спокуситись, аби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлити в форми маси,
окрім цвинтаря і, звісно, черги чорної до каси?

                    Ех, даєш степи й моря
                    без піврозпаду ядра!

                    "Строк без присуду !"
                    "Хто кричить: "Тримай злодíя!"?"
                    "Малювала члена в зошит".
                    "Відпустити, Христом просить".

Входить Ніч у Справжнім часі, дім у чорта за рогами.
Скатерть і фіранка спорять за "приємнішу" для зору.
О, якби не серце часом - даний лепет за лапками -
відчуття, немов утнутий Лобачевським з висі й ширу.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, що вмерли,

                    ким зійшла густа трава.
                    Та ця вістка не нова.

                    "Від любові будуть діти.
                    Нині ти один у світі.
                    Пам'ятаєш як, бувало,
                    я в нічній пітьмі співала?

                    Ото - кицька, а то - мишка.
                    А це - табір, а то - вишка.
                    То - біг часу тихим сапом
                    убиває маму з татом"

91(98)
Вина купіть -- з ним старість проведу,
Й обмийте тіло, як з життя піду;
І поховайте, в Лист живий вдягнувши,
У місці найгарнішому в Саду.
92(100)
Й заритий в землю, випиваки прах
Розвіється навкруг по всіх шляхах;
Й де він -- не буде знать ні правовірний,
Ні відшукать не зможе навіть птах.
93(101)
Ці Ідоли -- їм ще вклонявсь допіру --
Мою зганьбили й викривили Віру:
Втопив я Славу в келиху вина
І Ласку Божу проміняв на ліру.
94(102)
О так, й раніше каявсь я немало,
Як п'яний був -- частенько це бувало!
Та роза розпускалась навесні --
Й усе моє розкаяння зникало.
95(103)
Вино в Безвір'я стежку нам торує
І Благочестя із душі грабує:
Що потім продає нам винороб,
Того не варте й чверті, що купує.
96(104)
Шкода, що зникне із весною й роза,
Вірш юності стареча змінить проза
І соловей, що не вмовкав всю ніч,
Де зараз він -- в яких озветься лозах?
97(105)
Не напоїть пустелі джерелом:
Не заквітча її піски зелом;
Та мандрівця зведе, що впав від спраги,
Немов траву, як пройде бурелом.
98(106)
Чи ж є, хто зміг би -- і в чиїй це волі --
Спинить від розгортання Звиток Долі,
Щоб витерти у ньому кілька слів
Чи дописати щось на його полі?
99(108)
Любове! Як би нам Його зманить
Цей Хід Речей скорботний відмінить:
Розбить на скалки й по-новому скласти
І цим Сердець Бажання вдоволнить.
100(109)
Цей Місяць, що за хмару то зайде,
То з'явиться, й то в ріст, то в спад іде --
О, скільки раз світить ще потім буде
Над садом цим -- мене лиш не знайде!

* * *
ми створені Богом,щоб
не космічні кораблі запускати,
а кохати одне одного,
кохати

… не для кохання, не для пестощів...
я роздягався перед жінкою не вперше,
а тільки одяг з себе здер вже…
і залишився тільки хрест іще…

я так дивлюсь на тебе мрійно,
а ти мене - в операційну …

* * *
…завжди майбутнє
дивилось в минуле
в Народичах
минуле дивиться на майбутнє…

розчісую кудлаті хмари
вітрами
коли бриниш в мені
я вибухаю
снами
коли тріщать мої обійми від натуги
ти ще в мені
а крик понісся лугом
гучніше від трембіт
я в'яжу ковдру із свого волосся
ти палиш тіло
як пахуче сіно
і перестигле літо у мені
затріпотить
ранковою грозою
вже на твоїй спині росте колосся
вже віями мене
залоскотав
вже повні всі річки мої
тобою
і раптом спалахнув цей світ
весною
а ти іще в мені
на позолоті трав

ти проростеш в мені і я не відпущу
тебе ні на хвилину ні на мить
безногий вечір обв'язався тінню
і покотився по густій траві
ти задихнешся у мені
серед скелястих нервів будеш жить
безликим в'язнем у тюрмі утроби
пекучий пульс розчеше твої коси
і мужні вени наче змії тросом
тебе обіймуть
я не відпущу
проміння сонця розітне живіт
ти побачиш світло віковічне
і краплю неціловану дощу
і тишу оповиту ніччю
та рани скреснуть мохом поростуть
і знову ти у плетиві провалля
а береги які ти розрізав
пройдуть крізь тебе
як холодні палі
у надвечір'ї зимосамоти
тебе зігрію калиновим чаєм
ти вирізаєш на душі листи
своїми заржавілими мечами

допиваю не тобою заварений чай
розумію що завтра ... і тиждень
і вічність без тебе
я тебе не любила... бувай
ти - транзитний вагон
на пероні що змінює лейби
і цей залишок вечора п*ю
у якому прокисли дощі
і зламались на зло парасолі
я тебе не люблю....
я так тебе не люблю
до кожної рими
до кожного поклику долі
і що мені з того? лимонність розмов...
і гра у любов приростає,
вростає корінням
я ж тебе не любила
Любов....
допиває свій чай і ковтає
солоне прозріння

Канал, в якому утопили Розу
Л., як докурену вже папіросу,
практично повністю заріс.
І стільки роз опало з тих часів,
що цим не приголомшити туриста.
Стіна - бетонне передвістя Крісто -
мчить з міста до теляти і корови
полями - вимитою в колір крови;
завод димить сигарою... Буття,
де чужоземець підіймає плаття
туземній жінці не як завойовник,
а як заінтригований художник,
націлений рішуче оголити
ту статую, якій подовше жити,
ніж віддзеркаленню з канави,
в якому Розу й доконали.

Мій Телемаху,
                          з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю,
переді мною що...
                            Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава і камінь... Телемаху, милий,
всі острови межи собою схожі,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі
й з-за водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки літ уже тобі, забув я.

Рости великий, сину мій, рости.
Боги лиш знають, стрінемся чи знову.
О, ти сьогодні вже не те дитя,
перед яким затримав я биків.
Якби не Паламед, жили б ми разом.
Але, можливо, він правий: без мене
ти пристрастей Едіпових позбувся,
і сни твої, мій Телемаху, чисті.

Ох ти доленько лихая,
Що ти наробила?
Серце зранила до смерті,
Душу ізтомила.
Де раніше сади квітли -
Пісчана пустеля,
Де кохання колись жило -
Самітна оселя...
По кімнатам спорожнілим
Лиш ехо витає,
Та сумна Надія бродить,
І очі ховає.
Не ховай Надіє очі, не плач
Серед пустки,
Поможи зцілитись серцю,
Змий криваві згустки,
Поверни душі ту віру,
Що вона згубила,
Щоб душа у дім порожній
Двері відчинила.

Мені сьогодні Смерть наснилась -
Прекрасний янгол в шатах срібних,
В її очах з блакиттю темінь злилась
Ще й засвітила базліч зірок дрібних.
На дитячому її обличчі - сліз гірких сліди,
Які вона втирала тихо сивими кісьми.
За її спиною ворони кружляли - вісники біди,
Й різкими криками вітали настання пітьми.
Попереду Смерті дитя неслухняне
Бігло, падало, вставало і знов мчало без пуття,
Слів застереження не чуло, у море багряне
Бездумно пірнуло - так щезло Життя...

Шёл весёлый Дед Мороз,
У него был красный нос,
След помады на щеках
И мешочек на плечах.
Расцелованный, хмельной
Нёс подарки к нам домой.
Нелегко ему идти,
Тяжело мешок нести,
А седая борода
Так качалась иногда
То налево, то вперёд,
А потом наоборот.
Дед Мороз совсем устал,
Чуть в сугроб он не упал,
Опустил в сердцах мешок,
Стал утаптывать снежок,
То налево, то вперёд,
А потом наоборот,
Расцелованный, хмельной
Дед Мороз к нам шёл домой.

Тихо ехали менты:
Кто не может сам идти?
Кто в сугроб чуть не упал?
Кто наш белый снег топтал?
Подъезжают - Дед Мороз,
Да ещё в помаде нос!
– Что ж ты пьяненький такой,
Расцелованный, хмельной
Топчешь белый наш снежок?
Отдавай сюда мешок!
Может хочешь в гости к нам,
В гости к нам, крутым ментам?
– Что за странная страна!
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
У меня большой мешок
Должен я доставить в срок
Все подарки для детей
И открытки для людей,
И для вас, крутых ментов,
Девятнадцать тёплых слов,
Мне пройти ещё чуть-чуть,
На Подол держу я путь.
– Ладно, Дедушка Мороз,
Весь в помаде красный нос,
Ты иди тогда вперёд,
Справа будет пароход,
Церковь, что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Но подумай ты сперва,
Там не спит, шалит братва,
Даже нам, крутым ментам
Могут треснут по рукам.
– Пусть не спит, шалит братва
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
Дед Мороз мешок поднял,
Всем рукою помахал
И пошёл себе вперёд.
Показался пароход
И весёлая братва
К Деду сразу подошла.
– Кто мешок несёт большой
И качает бородой,
То налево, то вперёд,
А потом наоборот?
Посмотрите – Дед Мороз,
У него в помаде нос!
Что ж ты пьяненький такой,
Расцелованный, хмельной
Топчешь белый наш снежок?
Отдавай сюда мешок!
– Что за странная страна!
Для детей подарки я
Целый день несу пешком,
Из Лапландии притом.
У меня большой мешок
Должен я доставить в срок
Все подарки для детей
И открытки для людей,
И для всех крутых ментов
Девятнадцать тёплых слов,
И братве привет большой
Из Лапландии со мной.
Мне пройти ещё чуть-чуть,
На Подол держу я путь.
– Ладно, Дедушка Мороз,
Весь в помаде красный нос,
Ты иди тогда вперёд,
Видишь белый пароход,
Церковь, что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Там и ёлка для детей,
Ты иди, да побыстрей.
Незабудь прислать привет
В мой рабочий кабинет,
Жду его к исходу дня,
Скажешь всем, что для меня.
Дед Мороз мешок поднял,
Всем рукою помахал
И пошёл себе вперёд.
Справа белый пароход,
Церковь что в воде стоит,
Днепр там весь в огнях горит,
В свете жёлтых фонарей
Днепр прекрасней и милей.
Верхний Вал и Нижний Вал,
Кто здесь только не бывал,
Знает немец и монгол –
Это киевский Подол!
Вот и ёлка для детей,
В целом мире нет милей,
Как цветные мотыльки
От гирлянды огоньки,
То мигают, то горят
Всех детишек веселят.
– Скоро, скоро Новый год,
Всем он счастье принесёт,
А подарки Дед Мороз
Вам в мешке большом принёс!
В нём игрушки для детей,
И открытки для людей,
Специально для ментов
Девятнадцать тёплых слов,
И братве привет большой
Из Лапландии со мной.
Знаю точно – в Новый год
Лучше будет жить народ,
От налоговых проблем
Мы избавимся совсем,
Ведь чиновник свой народ
И услышит и поймёт.

*

Кров – підступний друг, коли спазми артерій
Кров то є брат, коли навколо холод
Мозок пропащий від мене відмовився
Тіло невдале, бо завтра війна

Хтось проклинав за останній мідяк
В мене руки і очі теж хворі
Плач по світу не врятує
Ні владаря, а ні тебе в його руках

Прости дитино, ненароджений сину
Прости за прокляття на чисту душу
Гріхи байдужого батька
Далекого від важкості хреста

Прости дитино, я буду десь поряд
Тебе не врятує мій плач.
Боже, дай сили
Відмолити тебе перед народженням

Омыты перроны слезами дождей,
Прощанья последние нотки,
Мы крепко обнимем надёжных друзей,
И сдвинем к затылку пилотки.

Не ждите нас скоро за праздничный стол,
Нас встретят туманами горы,
Парящий над ними кавказский орёл
И выстрелов жаркие споры.

Быть может в застывших под снегом горах
Чеченская пуля шальная
Под сердцем погаснет в кровавых кострах
И охнет старушка седая.

Судьба нас ведёт по дорогам своим,
Так будь к нам немного добрее,
Ведь мы по дорогам идём фронтовым,
Затем лишь, что здесь мы нужнее.

Будем мы получше жить, может быть, когда-то,
Я тогда, пойду служить в армию ребята,
По контракту получать буду я деньжата,
И народ приобретёт храброго солдата.

Я работать за троих буду без обмана
И прощу, вот крест прощу, грубость капитана,
Пусть муштрует он меня на плацу и в поле,
По контракту я служу, по своей же воле.

Мне для службы не нужны танки и ракеты,
Мин огромных фронтовых ржавые букеты,
От наград я откажусь, от чинов почётных,
Только б не было войны и дождей кислотных.

Будет армия сильна не числом – душою,
Сэкономим кое-что, этого не скрою,
А потом, друзья, женюсь на красотке Тане,
Жизнь летит, зачем держать денежки в кармане.

Поселюсь я у реки в домике попроще,
Незабудки, васильки - далеко от тёщи,
Я за этот рай готов с жизнью распрощаться,
Кто же с армией такой сможет потягаться!

Деньги, деньги, денежки звонкие, шуршащие,
Трачу вас родимые, трачу настоящие.
Доллары да еврики, фунты и червончики,
Где же заработать мне мама миллиончики.

Деньги, деньги, денежки старые и новые,
Вы такие грязные, вы такие клёвые,
С вами жизнь наладится тысячи зелёные,
Вы такие сладкие, а в труде солёные.

Деньги, деньги, денежки золото червоное,
Цепи всё с браслетами да дома казённые,
Я без вас намаялся, с вами я намучился,
Раскручусь родимые, что нибудь получится.

Деньги, деньги, денежки - радуга алмазная,
Ох, работа вредная, пыльная и грязная,
Ручейком по камушкам жизнь бежит тяжёлая
Где судьба проказница, где же ты весёлая?

Коли вітри зникнуть
Коли наповниться серцем молитва
Коли я прокинусь серед світла
Коли забуду віру невдалу

Пробачте вірші не написані,
Не владар я ваш
Не помічник у безодні
Без звуку з уст не вашого раба

Уснула вновь страна моя,
Леса могучие, равнины,
Речушки, реки и моря,
И сладкий воздух Украины,

И небо звёздное - всё спит
В объятьях добрых сновидений,
На небесах луна скользит,
И только Бога добрый гений

На рай земной с высот глядит.
На степь широкую и горы,
На наши славные просторы,
Где можно в мире жить да жить.

Люблю тебя моя страна,
Люблю в любые времена.

Тягни себе руками за вуха,
За чуба сильніше тягни.
Коли заснув не пам’таєш –
Прокинувсь вертикально, туго?
І голова болить!? Пласка? Свять, свять!
То ти тягни... Вігнали
Міцно правда ж ..?
Ну ..? Здогадався вже ? Ти – цвях,
По самі груди у труні ...
Перепочинь, перезирнись з небіжчиком,
Підмитим і, як ти, по груди.
Пора тягнути знов – тягни!!!
Дограєшся – вженуть по лоб.
Не рви (скрипить тертя матерій)!
Не рви, кажу тобі, без паніки!
...
От маєш! Що тепер?! Слід слухати було!
...
Не витріщай на мене очі.
Досмикався: ти зовні – ноги там ...
А скільки крові! Відповзай!
Забризкаєш мерцю сорочку ...

Втекти в слова – і обдурити долю.
Хапатися руками за гріхи
Як за печену чорну бараболю,
Як за масні олійні тертюхи.

А потім совість – запрану, облізлу,
Розхристану азартом естафет,
Ледь підсинити вервице-намистом,
Пір’їну в капелюшок — і вперед!
1999

Нічка темна,
Лиска хитра.
Спи, мій зайчик,
Слізки витри.

Лиска хитра,
Вовчик злий.
Спи, маленький,
Носик вкрий.

Вовчик злий,
Колючі гілки.
Спи, малий,
Не бійся тільки.

Колючі гілки,
Шурхіт страшний.
Спи, зайченятко,
Спи, мій малий.

Серпень, 2005.

Я тебе зустріла вранці...
Ще плив туман,
Ще кружляв у вільнім танці
Володар-Пан,
Ніч завершитись не встигла,
Була сльота...
Я зустріла твої стиглі
Важкі вуста...
Я поглянула в байдужі
Зіниці...
Мить.
Я тебе хотіла дуже
Не загубить...
Ще секунда... Ти побачив
мене у склі...
І мені здалося, плачуть
Десь журавлі...
В твоїм серці пронеслися
важкі роки,
В мене байдуже дивився...
Лиш дрож руки
Я помітила раптово...
Ну що ж, бувай...
З твоїх губ злетіло слово...
Мовчи, тікай...
У моєму серці спогад...
Осінні дні...

Я зустріла тільки погляд,
чужий мені...

81(88)
Ти, ким із праху створені всі ми
Й Змій вселений у Рай, щоб грішними
Зробить нас, -- пожалій дітей своїх:
Дай нам прощення -- й навзамін візьми!
82(89)
Як день спекотний вже згасать почав,
Що Рамазан виснажливий кінчав,
Стояв я у майстерні Гончаря
І його посуд глиняний вивчав.
83(90)
Всіх форм тут вироби, малі й великі,
Стояли на долівці різноликі:
І дзбани говірливі, і горшки,
Що, як здалось, замовкли вже навіки.
84(91)
Сказав один з них: "Недаремно з глею
Постав я, щоб, сягнувши апогею,
Розбитим і розтоптаним кимсь буть
І знову стать безформною землею."
85(92)
Промовив другий: "О, чи б міг розбить
Хтось чару, якщо з неї буде пить?!
Хто ж виліпив їх власними руками,
Не зміг би навіть в гніві це зробить."
86(93)
А потім глека репліка почулась,
Що його шийка дивно так зігнулась:
"Беруть мене на глум -- чи ж винен я,
Що в Гончаря рука тоді здригнулась?!"
87(94)
Й вже горщик -- ще суфійських спорів жар
В нім не остиг і втіливсь в мови дар:
"Торкнусь проблем Творіння і Творця:
Скажіть мені, хто -- Горщик, хто -- Гончар?"
88(95)
"Ну, -- інший встряв, -- це як вже поведеться;
Один відправить в Пекло тих клянеться,
В кім брак допущений, коли творив;
Та він добряк -- то ж якось обійдеться."
89(96)
"Що ж, -- буркнув ще хтось, -- хто б мене купив --
Хоч висох весь, бо вже давно не пив --
Але наповни знов живильним соком --
Й, напившись, поступово б я ожив."
90(97)
Так в сутінках неспішно розмовляли
Й, коли вже місяць заглянув до зали,
Почулось раптом поруч: "Брате! Брате!" --
І дзбани два, обнявшись, заридали.

Надивитись на все в Україні,
І рукою махнути на все...
На старій деренчливій машині
На Обухівське вийти шосе.
Був би кінь, як бувало іздавна, -
Проскакав би пропащі літа.
Там історія, кажуть, неславна.
Географія, кажуть, не та.
Їх багато у душу налізло!
Принесли нам свою нелюбов.
І в чорноземі – кров і залізо.
Вже й заліза негусто...
А кров
Забіліє від дусту і хлорки.
І ніхто не назве на ім’я.
...У країні Сервантеса й Лорки
Заробляє країна моя.
На Хрещатику – пані і панії
Не поділять Вітчизну ніяк.
Але був чоловік ув Еспанії,
Все кидавсь зі списом на вітряк...

Полювання на дикого вепра –
Коли десять районних мужчин
Залишають, а сніг у півметра,
Рівно десять блискучих машин.
І в дублянках, у валянках, гетрах
Із рушницями пруть до вершин.
Над горою займається ранок...

Що ти, веприку, їв на сніданок?
Як сирітками лишиш дітей?
Ти зайняв кругову оборону,
Але люди які! Із району!
Їм до смерті потрібен трофей!

І тоді, коли влада народна,
Або антинародна вона,
Влада бути не може голодна,
Бо яка тоді влада вона?
Їм подай на обід кабана!

Дикий вепр, ти виходь із нічлігу!
Ти мисливцям скрутив уже фігу,
Себто пулю, дикунським хвостом...
Але це задля мітингу – дуля.
А летить із вінчестера куля
І по лобу тебе – батогом!

Ви мисливця вполюєте, вепрі?
Рівно десять троянд на снігу...
У Карпатах або на Ай-Петрі
Ти тікаєш до кулі у нетрі.
А куди ти втечеш? Ні гу-гу...

Обривається слід на снігу.

Полювання на дикого тура!
Це така українська натура –
Десять куль у дурній голові...
Це Говерла чи Рацинська дача,
Зафонтанила крівця гаряча, -
І смерека – мов Спас-на-Крові.
Ще рушниця із цівкою диму...

Я трофей до машини нестиму,
У стрільбі по мішенях – мастак.
Лижуть сніг – і гончак, і вівчарка.
Буде шкварка під вечір, і чарка:
Хто тепер мені скаже не так?
Переможці – стрілець і собака...

Що ж ти, з профілем дикого хряка,
Тихо схопиш з трибуни під свист?
Був мисливцем – долав перевали
І – Маріїнським теж наливали,
А тепер і тебе зацькували
І без кулі убили на піст.
Ах, якої боявся ти зради?
Люди хочуть трофейної влади,
На фіг їм – Одіссей і Орфей...

Здуло вітром тебе із вершини,
І війнуло бензином машин,
І в багажнику схлипнув трофей.

Полювання на дикого вепра.
Полювання Ахілла на Гектора.
Треба вбити вдову із дітьми,
Щоб до нас повернулася Троя...
І підсмажать тебе як героя,
Українці, троянці, це – ми!

Повертайся і ти до народу:
Спробуй, сунься в приватну природу!
Чи на Банкову, до верховіть...
Кожен з нас – і мисливець, і жертва,
Та природа, жива або мертва,
Три століття іще простоїть.
Полювання на дикого тигра...

На сафарі ти будеш один.
Там природа забути не встигла
Губернаторський твій лімузин...

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

Архангел Михаїл. Собор Бориса й Гліба.
Видовищ даждь нам днесь. А там – вина і хліба.
Хрещатик янголят. А пахне Диким полем.
Ми виспівали гріх, коли гріхи відмолим?

71(76)
Що написав Він -- те уже основа
Життя твого; що ж мовиш ти -- полова.
Ні гнів, ні жарт твої не змінять й букви,
Ні сльози всі не змиють навіть слова.
72(78)
Цей ввігнутий казан, що Небом звуть
І повзають під ним, живуть і мруть, --
В мольбі рук вгору не здіймай -- безсиле
Воно, як ти і я, -- пора збагнуть!
73(79)
Знов прах людський у глей земний вростає,
Врожай торішній злак новий вертає
Й що написав Творець у Перший Ранок,
Те День Останній світу прочитає.
74(80)
Готують нас вчорашніх днів труди
До завтрашніх тріумфів чи нужди.
Пий, бо не знаєм, звідки йшли й чому!
Пий, бо не знаєм, нащо йти й куди!
75(81)
На світ з'явившись цей, замру від страху,
В ніч між сузір'їв кинутий з розмаху,
Щоб через мить навік посісти місце,
Призначене душі моїй і праху.
76(82)
Як звеселя воно: іще бажає
Його душа -- хай дервіш зневажає;
Ключем Вина ті Двері відімкну,
Перед якими він в мольбі страждає.
77(83)
Й це знаю я: те Світло, що над нами,
Любов кріпить, а гнів м'якшить сльозами;
І нам один лиш зблиск його в корчмі
Миліший за відсутність його в храмі.
78(84)
Що гірш: ніщо бездумне, жарти й сміх --
Чи щось свідоме, але райських втіх
Позбавлене під страхом вічних мук,
Що їх зазнаєш, коли впав у гріх?
79(85)
Що робите із нами ви, боги?
Брать золотом -- та за які борги?!
Ми в вас не позичали ні копійки!
Та нас не чують -- скорбні це торги.
80(87)
О Ти, що множиш відчай і страхи
І ставиш сильця нам на всі шляхи,
Й, не покладаючись на сили зла,
Падіння теж зачислюєш в гріхи!

61(63)
Від Бога дар -- Лоза ця біля ганку,
Хоч богохульства в неї вклав приманку.
Якщо в ній благо -- будемо леліять,
Якщо ж прокляття, то спасіння -- в дзбанку!
62(64)
Позбуться втіх земних, щоб ласку й шану
Здобуть в Отця, як дихать перестану, --
Чи, звабившись Божественним Вином,
Наповнить келих, перш ніж прахом стану?!
63(66)
Погрози Пекла й обіцянки Раю
Щораз чутніш: мов хмиз, життя згорає;
Лиш мить воно -- ось все, що знаю твердо:
Ще не розцвівши, квітка вже вмирає.
64(67)
Чи ж це не дивно: ще ніхто з юрми,
Яка уже пройшла кріз Двері Тьми,
Не повернувсь, щоб нам вказать Дорогу,
Й самі її шукать повинні ми.
65(68)
Пророцтва тих, що вірять і все знають
Й, на мить здійнявшись, в Морок поринають, --
Лиш марення, які, від сну збудившись,
Звіщають нам і знову засинають.
66(71)
Послав я душу в Невідомий Край:
"На що надіятись після життя, узнай!"
Й вона, вернувшись із далеких мандрів,
Повідала: "В мені і Пекло, й Рай!"
67(72)
Рай -- лиш видіння сповнених бажань,
А Пекло -- тільки тінь душі страждань
В Пітьмі, з якої лиш на мить з'явившись,
Поринем в неї знов без нарікань.
68(73)
Ніщо ми інше, ніж на тлі заграви
Магічні тіні й витвори уяви,
Чий рух безладний множить Лампа-Сонце
Опівночі в руках Творця Вистави.
69(74)
В цій Грі безцільній ласка Його й гнів
На шахівниці із Ночей і Днів:
Приносить в жертву, шах дає і мат,
Не втратить поки всіх своїх синів.
70(75)
М'яч правил Гри не пише й не міняє;
Його вперед-взад кий Гравця ганяє.
Той, хто нас кинув на Зелене Поле,
Один Він знає все, Він знає, знає!

51(52)
Із нами Він незримо повсякчас,
Звільня нас від страждань в урочний час;
Міняємось постійно ми й зникаєм --
Лиш Він незмінний, хто міняє нас.
52(53)
Не встиг збагнуть щось, як вже інший хор,
Наступна дія і новий повтор
В старій цій Драмі, що триває вічність,
Де Він і автор, і глядач, й актор.
53(54)
Якщо стоїш ти з марною мольбою
Під брамою Небес, що над тобою,
Сьогодні, як живий, -- що ж буде завтра,
Коли не будеш ти вже сам собою?
54(56)
Не трать часу на роздум -- де миліше:
Тут, де тепер, чи там, де був раніше?
Вже краще звеселятись Виноградом,
Ніж потім мать Ніщо чи щось гіркіше.
55(57)
О друзі мої, як же я напився --
Бенкет давав, як вдруге оженився:
Холодну Істину прогнав із дому
І з Лоз Дочкою серцем звеселився!
56(58)
У Логіці вдавалося мені
Знать, верх де й низ, й 'так' відрізнять від 'ні'.
Й хоч добре знав я міру і число,
Та все ж найвища мудрість -- у Вині!
57(59)
"Який з обчислень толк?" -- одні говорять.
"Рік зменш, позбав скорбот нас!" -- інші вторять.
"Е ні! Це тільки трюк календаря --
Не роджене ще Завтра й мертве Вчора."
58(60)
Біля дверей корчми, де буть я звик,
Явивсь раз Ангел -- сяяв його лик.
Він дзбан в руці тримав і дав мені
На пробу -- й був це з Винограду сік.
59(61)
Що в світі здатне Виноград затьмить? --
Сто сект ворожих може примирить;
Він -- Логік і Алхімік, й перетворить
Свинець життя у Золото в ту ж мить.
60(62)
Махмуд могутній, що його Аллах
Благословив, -- відчай, зневіру, страх,
Що душу обсідали чорним роєм,
Мечем своїм розвіяв, наче прах.

41(55)
Вже не манить небесна таїна
І не бентежить загадка земна,
Як вип'ю й заблукають мої пальці
В волоссі тої, що наллє вина.
42(45)
Вино -- єдина втіха для сердець
Там, де всьому початок є й кінець.
Ти вчора був, сьогодні є, а завтра
Не буде вже -- то ж пий і йди в танець!
43(46)
Якби стрівсь Демон, де Ріка без дна,
Й Душі твоїй налив би він вина,
Щоб та твоїми випила губами, --
Ти б погодивсь: хай втішиться й вона.
44(69)
Душе, ти прах із себе отрясаєш
Й на небо, уже гола, відлітаєш.
Чому ж, чому не соромно тобі,
Як в плоті грішній просвітку не маєш?
45(70)
Шатро, в якім Султан лиш день спочине
До того, як у Морок він порине, --
Сьогодні з ним прощаючись навік,
Нового Гостя завтра вже зустріне.
46(47)
Не бійсь і ти -- так буде з усіма:
Лічбу твою обірве Ніч німа;
Вже піднялись із дна в цій Чарі вічній
Мільйони бульбашок -- і меж нема.
47(48)
Як твій і мій зітреться навіть слід,
Ще довго, довго буде жить цей світ,
Сприймаючи прихід наш і відхід,
Як море камінця над ним проліт.
48(49)
На мить спочинь -- відчути дай душі
Буття смак -- й знову втіхи залиши.
Глянь -- Караван незримий вже досяг
Межі Ніщо -- за ним і ти спіши!
50(51)
Можливо, розділя лиш волосок
Брехню і Правду; відімкнуть замок
Ключ тільки може -- то ж знайди його:
Тоді вже й до Творця -- один лиш крок.

В павутинках небо осінь малювала:
Пурпурові клени, верби золоті
У ранкову тишу лагідно вдягала,
Щоб красу осінню в жовтні зберегти.

Задивлялись верби у дзеркальну воду,
У блакитні хвилі чисті й чарівні,
Вітерець ласкавий їм казав про вроду,
І стрічками в листя заплітав пісні.

І зітхали верби нахиливши віти,
Доторкалось сонце дзеркала води,
Як же тебе жовтню можна не любити,
Як не зупинити в день такий ходи.

Як у всій Європі нам зарплати дайте
І закони дайте європейські нам,
А вже після цього ціни підіймайте
На житло в хрущовках дітям та батькам.

Від турбот від ваших краще вже не буде,
За борги і хату заберуть у вас,
Де взялись при владі ті шляхетні люди,
Що змогли бездушно обдурити нас?

От така турбота - посмішка іуди,
Чи Христос пробачить їм гріхи такі?
Чи таку вже владу обирали люди,
Чи обрали люди ці шляхи важкі?

брате, що? заважкою тобі видається дорога?
затяжким є тягар монотонних безрадісних днів?
ти один серед лісу пустих непотрібних голів,
ти простуєш самотнім шляхом від людей і до Бога.

в тобі ружа вітрів, в тобі місячне сяйво іскриться,
ти проник в глибину знань людських і законів землі,
переміг шум дощу, міць обіймів та світу вогні,
ти гнучкий наче плющ, та в душі твоїй міцная криця.

ти ідеш, а у спину тобі шепотіння зміїне,
ти один серед злоби людської, ненависті, мли.
сотні сильних уже цю дорогу величну пройшли.
так і треба іти до останнього аж, до загину.

заспіваєш, набравши в легені солодких вітрів,
твоя пісня долине до хмар, до засніжених пиків,
але там, унизу, бачиш ситі вгодовані пики -
ти і пісня твоя непотрібні між цих дикунів.

брате, в світі ви вдвох - тільки ти й безкінечна дорога,
ти ж поетом назвався, обравши самотності шлях.
хай болить, наче зранена птиця, тендітна душа -
треба йти до кінця, до останнього, до перемоги!