Ой зацвіла папороть,
зацвіла
на Купала в темряву
між дерев.
А у
лісі реготом лісовик
прокидає шелести
і жахи.
Ой як хочеться, хочеться
взяти скарб —
ті червінці-блискавки
під дубком.
В позолоту кралею
уквітчать
це життя сучаснеє,
що скиглить.
Ой зацвіла папороть,
Зацвіла.
Та не в казці жити нам,
а в борні!


В електричний вік (Уривок )

ІІ
І буде так –
я вмить скричу:
Гей, просторіш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворяться
в блискучу мантію
дійсності
казки утопістів…

Я не схотів бути Паде-Кале і Ла-Маншем
і роздирати землю.
Я хочу нести вісті
з берегів електричного царства.
Але я – не Гастєв, не Маяковський,
не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.
Я лишень (по-персіянськи) пенід.
І кому ж, як не мені,
мисль свою пускати амазонкою
в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою
біля вас,
бо ви розіб‘єте коштовні вази,
і будемо укупі плакати
ще один вік.
Ви розумієте мене?
Я – це фуга!
Во ім‘я ваших –
Отця, і Сина, і Святого Духа –
я – ми.

Слухай, чоловіче:
да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
Це – не наруга –
це сердечна порада,
бо мені вклоняються не лишень
дніпрові русалки,
але й океанські наяди…
Хто міжпланетних мрій
таємність розплутає?
Я.

Я лоно страдниці-землі
в троянди уквітчаю,
а кров
і бризки мозку під мечами
перетворю в вино й желе.
А фаворити мої – бурі –
Гієні очі попечуть,
і потечуть
Часів Адама ріки…
Ах, швидкувати б, заарканити
цю мить!

В серпанках вечори проходять біля вікон,
за пічкою квилить сіренький смуток.
...Сьогодні дико...
...Тіні, падають тіні.
Свист нагая Тьєра,
Хлопці! Скоріш на коні!
Коні!
Коні!
Коні!

Жах.
Зав'юшилось обличчя кров'ю
...на ярмарці колись.
Чого ж ти, ніч, не сплянтувала брови?
Чого?

Темно, в голубих проваллях мряка,
Я казками снити захотів,
а небо найнялось напевне плакать...
Старчихою — торбинка з сухарем,
із зморшками турботи на чолі

звернула доля на тернисту путь,
А там, а там
уже ідуть,
ідуть, ідуть.

Куди?
Інтимно так колись приплили і відплили,
плескалися моря... ой, човен мій нірець!..

...Тіні, падають тіні.
Свист нагая Гьєра,
Хлопці! Скоріш на коні!
Коні!
Коні!
Коні!
Жах.

Витанцьовують, сміються
Дзвінко, дзвінко молотки
Про весілля революцій —
Цоки-цоки-цокотки!

Міх задихався, не встигне,
Важко — міх! — зітхав...
Грюкотіли десь машини,
Я з товаришем кував.
Іскри бризками повсюди
І — нема,
Кузня їх вгорі закруте,
Проковтне пітьма.

А у горні шаруділо
Листя золоте:
Дух міхів підняв на вила,
Віником мете.

Ну і день! Сорочка в піні,
Візерунки на спині,
А в очах перстніє синьо,
Як в червневі дні!

...Тільки це згадав, як танки,
Знову в танки молотки
І виспівують про ранки:
Цоки-цоки-цокотки!..

Там, де вітер
Лепетень
По підметах спрохнялих,
Коливались
Златовіти —
Йшов новітній день!

Гей! Сідаймо всі на релі* —
Гайдабурити гайда!..
Морок, смуток? Я веселий —
Молотка дзвінкий удар!

Тіні —
Зникли. Вечір синій
І — кривавий...
Що мені?
Я до цього також звиклий,
Як до мене тьмяні сни.

Уквітчали
Небо зорі...
Зорі списики у простір.
І сьогодні, як і вчора,
Морок хмуриться від злості.


А у мене біля серця
Сиза горлиця туркоче,
Серце з ретязя* зірветься
І голубку залоскоче.

Що на морок, що нам смуток?
Ми йдемо — наперекір,
Ми — весни найперші гуси,
Наші дні — червоний вир.


* Рейки
** Ланцюг

Утрачено останнi сподiвання,
Нарештi - вiльний, вiльний, вiльний ти.
Тож приспiшись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогi листи,
i вiршi спалюй, душу спалюй, спалюй
свiй найчистiший горнiй бiль - пали.
Тепер, упертий, безвiсти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть бiг день i хлiба.
А що, коли не буде того дня?
Тодi вже гибiй. Отодi вже - гибiй,
Простуючи до смертi навмання.

Сьогоднi свято.
Спереду трамвая
вчепили шмат полотна з написом:
"Хай живе рiдна КПРС!".
На зупинцi, обступивши вагон,
один з-перед другого
люди пхаються у дверi,
а старий чоловiк,
геть обвiшаний медалями,
лишився в кiнцi натовпу
i лається на чому свiт стоїть.
Вiн набрався ще зранку
I ледве тримається на ногах.

Напередоднi свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звiдти шпроти, смажену рибу,
шинку i горiлку з перцем,
якийсь дивак, обутий в моднi черевики
(такi тиждень тому були викинули
в унiвермазi " Україна " - двадцять два
п"ятдесят з навантаженням - дитячi штанцi
вiсiмнадцятого розмiру), облився чортiвнею
i пiдпалив себе.

О, вiн горiв, як порося, смажене примусом, -
налетiв на людей, що культурно собi стояли
в черзi за цитринами.

Порозбiгалися усi як один:
вiд нього так несло смаленим -
носа було навернути нiяк.

На щастя узялося кiлька мiлiцiонерiв,
одразу вкинули його в машину
i помчали в бiк Лук"янiвки.

А черги ми таки достоялись. Аякже:
що то за святковий стiл без цитрин?

Як страшно вiдкриватися добру.
Як страшно зiзнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, i щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить грiх - пiти
свiт-за-очi, повіятися з вiтром
i власної подоби утекти,
мов чорта лисого. Кульгавий день
увiйде в темiнь, гляне по криївках
i завагається. Бо шкода працi:
сидить при ватрi плем"я самоїдiв,
щасливо позiхає. На вогнi
печеться м"ясо. В казанi окрiп
переливається. Сьорбають юшку
i, повнi фiлософських резигнацiй,
мiзкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на снiданок i обiд.
Кульгавий день вiдходить, бо печерний
iкластий лютий смерк не западе,
допоки аж останнiй самоїд
не з"їсть себе самого i помре
Iз фiлософським виразом. Мовляв,
Життя коротке, а - забракло м"яса.

Рятуючись од сумнiвiв,
б"ю телеграму собi самому:
вчасколивесьрадянськийнарод
iвсепрогресивнелюдствоготуеть
сягiднозустрiтичерговийз"iздкпрс,
бажаю тобi великих успiхiв,
щиро заздрю, що ось уже тридцять рокiв
ти живеш у найщасливiшiй у свiтi краiнi.

Але й пiсля цього досада не минає.
Тодi я примушую себе пригадати,
що мiжнародна обстановка
сьогоднi складна як нiколи
i заспокоююсь.

Молочною рiкою довго плив:
об мене бились бiлостегнi риби,
стояв нестерпний свiт, як круча здиблений,
а попiд кручу зяяв чорний рiв.
Оце. Оце воно. Оце воно -
лиш ти i я. I здиблений, мов круча,
високий свiт. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запiзнати дно,
де лiтеплена рiчка молока
потьмариться до вигусклоi спеки,
день збрижиться, утеклий i далекий,
i ледве висхла, наче вiск, рука
малу об"яснить свiчку. Мов живиця,
спижово-згускла обтiкае нiч,
по краплi скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вiкнi
i бiлою, мов немiч, головою
об шибу б"еться. Хай святиться сон
i роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.

Перерiзане свiтлом вiкно
вулицi - бiле по бiлому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе - над.
Шлях у себе:
вабить (уже закритий),
вiдкриваеться (на розлуцi).
Темiнь. Шукай.
Що там? Снiг,
бором - кукурудзиння.
Досвiтнi таемницi.
Терикон.
Смердюча рiчка
глибом випахла.
Нехитрi подорожi
ставком.
Дитяча зверхнiсть,
невимовлене зрiднення
з кригою, з вiтром.
Душе, шалiй.
Скiльки не повертайся
(черга даремних спроб) -
ось воно, зачудоване:
перерiзане свiтлом вiкно
вулицi - бiле по бiлому.
Аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини. I небо вологе - над.

I поблизу - радянський сад,
будова й роздуми в марудi
про довгу чергу самозрад.
Я кочегарю в халабудi.
Ставок тьмянiе, наче нiч,
розлита й вигускла до ртутi.
Так добираються до сутi
душi? Доходять протирiч
iз розумом? Iдуть на шпиль
тремкого молодого горя?
Як вечiр душу розпросторив.
Як сяе антрацитний бiль
iз темряви. Немов вiдьмак -
не вiдведе од тебе й ока,
все стежить, стежить неборак
i припадково й ненароком.

Ковчег твій - це похмурий саркофаг,
якому ти до скону вже стерничий.
Коли не роззирнутись по світах,
то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.
Отак відчуй себе - і відсторонь,
щоб образ з образом не злютувався.
Бо цим ти жив, а того - начувався...
Піддайся ж владній магії долонь.
Хай буде неприступна - ця, з подоб
усіх твоїх остання подобизна.
Нехай нема, прихована, залізна,
вона земних не знає зваб, ні спроб.

Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля,
спів калиновий піниться над водою -
тільки тобою, тільки тобою!
Тільки тобою серце кричить моє.
Тільки тобою сили мені стає
далі брести хугою світовою,
тільки Тобою, тільки Тобою.

Посоловів од співу сад
од солов’їв і од надсад
і од самотньої свічі
і од тяжких зірок вночі
а ген за плотом висне дим
проклятий місяцем рудим
І світло випурхнуло птахом
і розплатало два крила
над віковим страпатим страхом
жалкого як голки зела
Повстань і ти на два світання
на два сполохані вогні
аби отут на однині
пізнати тьми розкошування
і світло як вода з криниці
на віти порснуло пругкі
де як видіння полохкі
стрибали золоті жар-птиці
Диміли ружі. З того раю
радів я згублений в світах
що тут по звомплених зірках –
сам і смеркаю і світаю.

СИНОВІ

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.

***

IF…

If you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you;
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too:
If you can wait and not be tired by waiting,
Or, being lied about, don’t deal in lies,
Or being hated don’t give way to hating,
And yet don’t look too good, nor talk too wise;
If you can dream – and not make dreams your master;
If you can think – and not make thoughts your aim,
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same:
If you can bear to hear the truth you’ve spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build ‘em up with worn-out tools;
If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings,
And never breathe a word about your loss:
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: “Hold on!”
If you can talk with crowds and keep your virtue,
Or walk with Kings – nor lose the common touch,
If neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much:
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds’ worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that’s in it,
And – which is more – you’ll be a Man, my son!

На однакові квадрати поділили білий світ
Рівне право всім страждати і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві, а щастливого нема.
Всім судилося померти за замками сімома.
Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань,
Демократіє покори і свободо німуваннь.
А кругом життя веселе, скільки сонця і тепла!
Ти мене даремно, леле, в світ неправди привела.

Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.
Ніч блукає глупа у глухім степу.
Хто там світ протупав — тупу-тупу-ту.
Чи якась почвара, чи якійсь відьмак,
Чи господню кару насилають так?
Ніби дерта рана репається діл,
Та, од жаху п’яний, стелеться ковил.
Вирви та байраки, скитських баб ряди.
Хто ж то до галактик, був проклав сліди?
Що, як це останній із живих людей,
Кинув край страждання і до неба йде.
В цій-бо коловерті, в царстві сатани,
Ні життя , ні смерті, лиш блаженні сни.
Мертвий сон галактик як не здушить нас,
Спати, спати, спати, бо минувся час.

Колимські закували зозулі,
шумує потік, молода шипшина
жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
на порцеляновому виснуть небі.
А я на цій модриновій колоді
читаю про засланця-пустуна.
Пусте, пустуне! Жити — пустувати,
награючи цимбальний свій стожаль,
губити, віднаходити, втрачати
й знову губити — наш веселий хрест.
Ми двічі не вмираємо. Ми сущі
раз — і навіки, і на все життя.
Не жебраємо ласки ні від кого.
Радій: кують колимські зозулі.

"А це щось мотивне, збережене
пам'яттю од першого етапу"*

Уже Софія відстуменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

* Варіант вірша взято з листа до дружини.

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна батьківщина 1.
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
А сто мерців, обсівши серце, ждуть
моєї смерті, а своєї долі.
І день при дні глевтяники жують,
аби чим-небудь душу закропити.
Валує дим — то дні несамовиті
вершать а чи розпочинають путь —
по спогадах, що в пам'яті гніздяться,
по втратах, що тебе з усіх спромог
угору поривають, коли Бог
постав, як лютий бич і можновладця.

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочу на кутні — буде легше
(а як буде важче — теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь —
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

X.1968

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя. Замало — нічку.
Довкола темінь полохка.
Літають кажани, як кулі.
Нестерпом студиться щока.
Де ви, крилаті? Гулі-гулі!
Як вам — нестерпно — без небес?
Аж очі підвели, поснулі.
О ні, ти не один воскрес!
Як в бодню — пугачеві скрики.
Десь бродить землячок-дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — не мигне.

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

І
У мені жили́ смаки далеких мандрів,
про жагу красуні згадки феєричні,-
хай ті речі тут не виявились вічні,
але там - цінніші стали діамантів!

ІІ
Син - пагінець. Донька - принцеса. Мила -
незбагнене єднання почуттів.
І ще вино у чаші - кров богів, -
що більше п'ю, то менша в мене віра.

ІІІ
Чимраз гостріше відчувати небуття
і з пла́чем прокидатися від страху.
І знову, зголодніло, як дитя,
шукати груди для цілющого злиття...

ІV
Де налаштовують сніги на сум і холод,
де завірюхи вчать лице ховати звично, -
такий в очах прекрасних пломеніє голод,
що й не вдягти своє тепло в "категорично".

V
Весела і сумна ота печалі треба -
вся океанська гіркота сльози
не здатна затуманити краси,
доки в моїх очах відбита цнота неба!

VІ
О, скільки часу змарнував щасливо
в цій Течії в Долонях Берегів!
А взнав лише відбитку менше диво,
як вищу насолоду почуттів.

VІІ
Грай му́зико! І чистий водограй
наповни дивом наші утлі чаші!
Не ждім Месії, бо горлянки наші
назавше з Ним покинуть винний край!


VІІІ
Ти залишився сам і дні твої не ліпші,
і путь твоя, без милих серцю - вглиб пустелі.
Пізнай жадання всі, та залиши найглибші, -
у мареві тім - суть
                                майбутньої
                                                    оселі.
ІX
Вся музика осіння стихла разом -
очищення катарсис примусовий
новий зі снігу ліпить погляд, чулий
відбиток в келиху й лиця під ніжним газом.

X
У млі турбот, у безнадії суєти,
ти все одно під захистом веселки,
котра для зору Вищого, як жилки
на тілі милої, що нею цільний ти.

XІ
О голова моя! - наповнена слідами
п'янких твоїх очей, точених смаком ніжок...
Змивав червоним, білим... Марно. Що між нами? -
якщо з вином і світом - я в тобі думками...

XІІ
Ми тільки грона, полонені долі,
приречені на смак вина.
Що амфора земна без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь - випита до дна...

А за мною горять мости,
а за мною дзвенять підкови!
Раз у Львові мені цвісти -
тут і мучитись вам, панове!

Божеволіти од жадань,
набухати сердечним шалом,
загинатися від кохань
за новим, "ходовим товаром”.

І кінці більше не звести,
не утішитись з полювання -
у прицілах у вас хрести,
ваша здобич - розчарування.

А я вільна, як вільний світ,
я небесний відбиток міста.
Я з отими, що линуть від,
а не до, упізнавши пристань.

Я є глина для їхніх рук,
подих рими, мотив звучання -
хай небесний амура лук
вчиться обсягу попадання.

І не буде інакше, бо
Долю вершить коханців мова -
мого танку, мого тангó
у обіймах Крилатих Львова.


2004

Я вернуся в це місто - до радості й сліз,
у подробиці рідних до розпачу рис,
і злинатиму вгору, і мчатиму вниз,
зупиняючи миті прожиті "на біс”.

Я вернуся у подих твоїх підворіть,
у розчулений протяг тривожних століть,
і ми будемо разом - хай нами щемить
од засніжених часом твоїх верховіть.

Моє місто, тобою єдиним жила,
як міняла надії на крихти тепла.
І тепер, видно чашу допивши до дна,
я вертаю до тебе – одного, одна.

Прихились до своєї билинки, листка,
до частинки малої, живого ростка,
подаруй руки вулиць, і лики святих,
силуети
                    воскреслих
                                            людей дорогих.

Я кохаю тебе - без вини, без вина,
наче дівчинка, і як в обіймах – сповна.
Я люблю тебе й іншого в світі нема
задля юнки, яку не бере сивина.


2004

Так і кохаю - з відстані,
вичистивши від мешканців
русла, лагуни, пристані;
дихаючи надією
щодо взаємин радості
у володінні мрією.

Потім усе збувається -
гостро, бентежно, гамірно -
серед отих, що маються,
світом сюди позичені,
дико кому і сутінно
в місті мені присвяченім.

Та не до них, бо - солодко
і на постелях кам’яних, -
дощик здіймає паводок
тисячелюбопристрасті -
руслом обіймів огненних
лину з проханням милості.


2002

* * *
Ці диво-грона нам уже довіку
не перепробувати - їх без ліку! -
та й вина з них смакує тільки Бог,
який плекати дав їх чоловіку.


* * *
Лише одну вкусити ягідку із грона -
і вже властителя на голові корона!
А від ковтка божественності жінки
зринає Всесвіт із мужчино-електрона!


* * *
Цветы и Женщина - мгновения и вечность,
Где колдовство, и страсть, и вся моя беспечность...
За це і неба Вам блакить і щира вдячність,
і над усе, за Вами вдавану обачність!


* * *
На вершині здобутків захолодно, друже,
серце мучиться там, до життя небайдуже...
А мудріший із келихом сяде внизу,
в гарних ніжках, і очі щасливо примруже.

2010


Культурологічна хиба

І знову восьме березня! Було ж, неначе,
І вчора й нині?! Чортзна-що... Таки, Рибаче,
Дарма у Рибки Золотої ти просив
Собі щасливих дам... о українська вдаче!

2011

...
Тривожно як... І за вікном,
Війни обудженої тлом,
Палання заходу - на схід,
Од краю і до краю - літ
Грози, якою навспаки,
Здавалося, неслись роки…

Збережену серед речей,
Батькі́вську тулю до грудей
Світлину - закінчи́вся біг
Півсотні літ
По смерті їх.

О ще би місяць...
                     На дахи,
Посипалися гомінкі,
Величні краплі.
               Хвиля і,
Відлунюючи у всьому,
Упала злива у пітьму,
Підносячи до сонму губ
Цілющі леза вод -
Од згуб...
А серце, серце - не у такт.

І знову ось
Не так, не в такт, -
Поривами,
Як у вікно,
У зливу, у розмите тло,
У шквал, і оперний театр,
Ріки проспект,
Безлюддя тракт,
Протягнутий сюди
Антракт;

Вкриваючи крилом дощу
Метал скульптурного плащу,
Каміння надмогильних слів,
Зітхання парків і дахів,
І біль,
І муку самоти
І розпач даної сюди
Свободи - впитої в сльозу,
І пам'ять - ріками по склу,
Грозу і ляк...
Не так,
Затакт.

Як Долі знак -
За такт, затакт...

Сліпучим рокотом спадав
За зіткненнями горніх лав
Грім, як кінцевий глашатай,
Все нижче до волання: - Дай,
Ще хвилю! -
                  Ламаність лекал,
                  Рик,
                  Спалах.
                  Змах -
І літ хорал.
І Сяєво,
І тінь Долонь
На спокою узрілих скронь.

Єдиний подих ярих мас
І струмені стіною враз,
Узявши круговертю вись,
Помчали хвилями, злились
У найхимернішу з подоб
Руки небесної - Потоп.

Та вибіливши інший лад,
Ударив черешнево град.
І брів, змітаючи сліди
Землею впитої води,
І враз утих.
І вмить потав...

І в тон із ринвами скавчав
Від арки до мого вікна
Самотній пес,
І ще - весна,
Услід усміхненій душі,
Духмянила бузку кущі...
.........

1.
У колі інтелектуалів
Шампанське мозок бадьорить,
Як гарно жить без ідеалів,
На мертві теми говорить.

Ми всі в захопленні від Сартра,
Ми всі без тями від Мане -
Не все одно, що буде завтра?
Не все одно, що головне?

Життя - це симпатична драма,
Легкий мінор, легкий мажор,
Приємно поряд пахне дама
Парфумом Крістіан Діор.

Я жестом скромно-суперстарним
Підношу іскряний фужер
За кристалічно елітарних
Аборигенів вищих сфер!

2.
Блискучий бал, чарівні очі -
Я пам"ятаю все, як сон:
І елегантний плескіт ночі,
Й шалений виліт на балкон.

Легкий, етерний поцілунок
В зефірнії, пахкі вуста
І як солодкий подарунок -
Цнотливий дотик до бюста.

Уся любов аристократа -
Один метеликів політ:
Короткий шал, безжурна втрата,
І вже новий нас вабить цвіт -


Лише достиг амурний плід,
Я знов несу його на свято!

3.
Трапляється в аристократа
Такий момент, коли він спить,
Коли життя - суцільна втрата
Бажання жить.

Коли не радує шампанське
І не бентежить дамський сміх,
Коли він може не по-панськи
Послать усіх.

1996

Коли добродій хоче срати,
Він танцювать не годен вальс.
О моя люба, погуляти
Волів би хвильку я без вас!

Та скоро я вернусь, натхненний,
Нової сповнений снаги,
Й ми знов у вальцері шаленім
підем ногою до ноги!

Й кружлятиме нас до нестями
Вогненна танцю благодать,
Аж поки знов (даруйте, дами!)
Добродій не захоче срать.

1990

Й найостанніша шльондра мріє
Про вірну і ніжну любов,
Навколо моєї шиї
Аркан затягається знов.

Я знову чиясь надія,
Я знов чийсь останній шанс,
Я знову комусь щось винен,
Тим більше, що вже взяв аванс.

Мені демонструють очі,
Всі сповнені розпачу й сліз,
І крутять мені щоночі
Дешевий душевний стриптиз.

Сестричко! Даремна робота!
Ти слізоньки витри, прошу!
Знайди собі десь ідіота
І вішай йому цю лапшу.

В найкращих традиціях драми
Прокрутиш комедію знов,
Й, дасть Бог, золотими зубами
Тобі ще всміхнеться любов!

1993

Щойно ми народились,
Нам вручили по ложці
І сказали: в майбутнім
Вас чека бочка з медом.
Треба йти прямо-прямо
Треба йти й не звертати,
Й ви побачите бочку
Й буде в бочці тій мед.

Й от, здається, збулося -
Ми по вуха в тій бочці,
І було б все, як треба,
Тільки в бочці - не мед.

1991

Там далеко десь є планета,
Де пасеться фіалкорова,
Їсть траву голубу й співає
Перламутрово-загадково.

Це планета моєї втечі,
Там я буду самим собою -
Шестиногий, блакитноплечий,
З оком лагідним над губою.

Там до мене зберуться друзі -
Троглодити, анацефали -
Псевдофльорки розкриють вульви,
Щоб скоріше ми їх запізнали.

Але ми на них - нуль уваги,
Полягаємо під верблоїд
І хильнемо шмальної смаги -
Смаги з кореня Рубероїд.

Й заспіва нам фіалкорова
Пісню-джусі, любиму змалку,
Й масіпусінький у травинці
Мент сюрчатиме у сюрчалку.

А під ранок вже захмелілі,
Перламутрово-загадкові
Ми на віки поснем на хвилі
Рубероїдної любови.

1995

МАРТ

Верещить на голій гілці кіт
І в мені прозоро ворухнулось
Те, що вже давним-давно звернулось
Й загубилось за туманом літ...

1984

* * *
Немає більшої удачі,
Коли без комплексу й напруг
Поряд з тобою різво скаче
Красивий сексуальний друг!

1988

Пацюки на дереві виїли ворон,
Я іду збентежений після похорон.
А на перехресті міліціонер
Наче і не бачить, що я ще не вмер.
Ех, життя-хріновина, штука не з простих -
Довелось сьогодні закопать живих,
І ніхто не плакав, і з землі не ліз,
Видно, все на світі має вищий смисл.
Все уже розставлено по своїх місцях,
Й кожному розп"ятому вбито кожен цвях,
Все на світі правильно! Правильний цей світ!
Як умру у чистім полі, всім пошлю привіт!

1988

Турбуленція в небесах
Виклика пертурбацію долі -
На рівнім місці з"їжджає шлях,
Завивається в карамболі:

"Знай, псяюхо, твоє діло швах -
Ти не газда своїх дестинацій,
Ти гомунукль, мураха з мурах,
Марйонета у грі констеляцій!"

Смик не смик - порятунку нема!
Предиковано всі твої рухи,
Астроімпульс - й на лантух лайна
Перем"ято зухвалого зуха!

Крах, коляпс і тотальний дебакль,
Непоборна перфідія долі -
Будь ти хоч автентичний Геракль,
Тебе скрутить в липкі карамболі!

1992

Нечуйно виповнилась ніч,
Бурштини зір вплела у крила
Тривожно в серці гикнув сич,
Та вирватись уже несила.

О ніч-чаклунко! Вчадів я,
П"ючи із чари чари-трути -
У щебетанні солов"я
Лихії віщування чути...

Байрак, діброва й переліг -
Все мовить темними словами,
В СВІЧАДІ ПЛЕСА ЗЛОТОРІГ
ПОВІСИВСЬ ДОГОРИ НОГАМИ!

І заслабка моя рука
Писать урочого сонета -
Ся ніч очима павука
Всю душу виссала з поета...

1984

Сиджу в кав"ярні, цмулю каву,
Ніщо не провіща револьту,
Проваджу бесіду цікаву
Про Маркеса і Верхню Вольту.

Та в голові вже зріє дата
І раптом настає пора,
І клишоногі віршенята
Чкуряють з-під мого пера.

Чкуряйте з Богом, любі діти,
Мої маленькі пердуни,
Я ж буду плакать і радіти
Й в кав"ярні протирать щтани.

1986

Я прийду десь у втомі з роботи
Ти наллєш мені, люба, какао,
А собі - філіжанку скорботи:
"Як там справи в братів із Макао?!"

Хоч ти жовта, як стигла цитрина,
А я білий, як біб із квасолі,
Нам однакове ймення - людина,
В нас однакові долі та болі!

Тож нехай там загрози і грози,
І нехай ще сутужно в Макао,
Поєднали і радість, і сльози
І цитрину, і біб, і какао!

Муедзин на мінареті
Знов кричить "Аллах акбар!"
Не піду я в синагогу -
буду Леніна читать!

* * *
МОРБІДНА ВІЗІЯ

Лободубі дуболоби
Дуболобі лободуби...

* * *
Співа соловейко,
Бо хоче самку,
Тільце гаряче,
Серденько б"ється! -
Мудрий, прекрасний
Закон природи:
Хто не співає,
Той не .......

1989

1
Молодой чеовек из Рязани
В ресторане накушался дряни
Хоть ему не впервой,
Не донёс он домой
То, что давеча съел в ресторане.

2
Молодой параноик с Суматры
Посещал без разбора театры.
Есть в театре буфет,
Или там его нет -
Всё равно театралу с Суматры.

3
У купца из предместий Пекина
Подрастало в усадьбе три сына:
Цзаофань - старший сын,
Средний был хунвейбин,
Ну а Ванька - лентяй и дубина.

4
Молодой человек из Полтавы
Добавлял себе в каву отравы.
Раз-другой отравился,
А потом пристрастился,
И теперь пьёт отраву без кавы.

5
Молодой человек из кордовы
Алименты платил для коровы.
Жизнь порою сложна,
Разве в этом вина
Молодого отца из Кордовы?

6
Молодой лоботряс из Джакарты
Проиграл всё имущество в карты.
Если в бубне дыра,
Заказать мизера
Мог лишь этот кретин из Джакарты.

7
Молодой человек из Сибири
Где бы ни был, таскал с собой гири.
"На фига тебе это?" -
Нет у парня ответа,
У него есть с собой только гири.

Я був в Ленінграді,
Я пив там вино
Вино в Ленінграді
Це справжнє гівно!

Я був за кордоном,
Я пив там коньяк -
Коньяк за кордоном -
Сциклистий шмурдяк!

Ніде так не п"ється
Як в тихим дворі
У Києві ріднім
О пізній порі.

1987

Миднайт. Лише байдужий мун
Замок, Ай, самотні кроки.
Лунко б'є холодні клоки
Старовинний пендулум.

Сто століть і сірий стоун...
Хто там ?!. Незнайомий гест?!
Ноубоді...Тисне чест,
Колд віків проходить в боун...

Знаю, скрізь тут ходить дес,
Всі, хто був, пішли вже з нею,
По таємнім, темнім вею
Всі минули й зникли десь.

Ай'м елоун... Й тільки в найті
Я скликаю їх усіх,
Знову чути м'юзик, сміх,
Мову благородних кнайтів!

В їхнім колі я сміюсь,
Тайми згадую лицарства,
Глорію колишню царства
Й лиш під морнінг схаменусь...

Замовкають звуки струн,
Проскакав зелений дофін,
Час, коли я ляжу в кофін,
Знає тільки пендулум.

1984
[пендулум - годинник з маятником]

Видно, я ріс в недобрі часи,
Я не можу сприймати поезію
Коли в присмерках бродять менти
Заважають приймать анестезію

ОБІРВАНИЙ ЖІНОЧИЙ СОНЕТ
ПРО КОХАННЯ

Ти увійшов у мене наче спис
Й обвис...

1991

Тишоблудить зима: сніголіт, вітростій,
Монументи слідів убираються в мармур.
У туземнім раю замерзають святі,
зависають в повітрі... Для зцілення карми
На зимових майданах збирається люд,
Колядує під кригою гострого неба,
Розглядає завислих святих, мов салют,
І зникає в домівках. Здавалося, ще би
Кілька схожих сеансів санацій і згод -
І засяють над душами райські свічада,
Розірветься мішок неземних насолод!..
Так здається завжди на межі святопаду.