Було в часи це давні, знані мало,
Як боги вже на небесах жили,
Хоч іноді й спускатися могли,
Як люд звичайний по землі ступали.
Жив рід древлянський в ті часи не тут,
А в болотах Мазовії далеких.
Хоча жилося в ті часи нелегко,
Та ж рідні землі вмерти не дадуть.
Отак, можливо, й далі би жили,
Якби не готи, що з’явились з моря.
Вони принесли із собою горе,
Отож, древляни змушені були
Покинути прадавні землі сво́ї
І рушити подалі від біди.
Втікали, замітаючи сліди,
Бо готи не лишали у спокої.
Йшли крізь ліси дрімучі, болота,
Перепливали повноводні ріки.
Багато люду там лягло навіки,
Їм дорого далась дорога та.
І от, коли вже не зосталось сил
Й від роду мало що і залишилось,
Вони побіля річки зупинились,
Що пробивалась між гранітних брил,
Звивалася між них, немов змія.
Зібралися старійшини на сході
Та й вирішили, що втікати годі.
Отут, де в’ється річки течія,
Вони і стануть усім родом жити,
Бо, якщо підуть далі – пропадуть.
Вже кращого нічого не знайдуть,
А рід, вважай, лише жінки та діти.
Їм би на схилах збудувати град,
Що захистить від ворога лихого.
Та де узяти сили задля того?
А місце ж гарне. Тут навести лад,
Прибрати геть усі гранітні брили,
Що вкрили густо весь високий схил,
Поставити дубовий частокіл
І жоден ворог не знайшов би сили
Здолати неприступну міць його.
Дубів он море. З берега цього
Їх добре видно - протилежні схили
Укриті густо деревом отим.
Одне питання: сили де узяти,
Аби каміння якось це прибрати
І на цей бік дуби перенести́?
Жінкам і дітям не по силах то,
Чоловіків же залишилось мало.
Сидять старі, носи поопускали.
Хто підсобить? Хто допоможе? Хто?
Аж тут до старців підійшов юнак.
Його у роді Іскоростем звали.
Питаєте: ім’я те звідки взя́ли?
Бо ж не слов’янське, начебто, ніяк.
Та ні, слов’янське…От як то було.
Ще у тих землях, до пришестя готів,
В будиночку при самому болоті
Жила вдова. Про неї все село
Гуділо, що вона таємне віда.
Хоча боялись трішечки її,
Але болячки всі несли свої
До неї, звісно. А куди ще пі́деш?
Вона всіх лікувала, як могла
І багатьох на ноги піднімала.
Та сумувала, бо ж дітей не мала.
А якось була зникла із села.
Прийшла не скоро та уже із сином,
Зовсім маленький згорток у руках.
Він швидко ріс, мужнів не по роках.
Хоч довго смакували ту новину
Та все ніяк дізнатись не могли,
Звідкіль вона дитину ту узя́ла.
Вона ж, коли спитала, відказала,
Що боги їй дитину ту дали.
Вона, мовляв, зробила із кори
Собі дитятко та його носила,
Немов живе. А боги пожаліли,
Якийсь його в живе й перетворив.
Слов’янською ж «кора» буде́ «корста́».
Тож хлопчик «із корсти»… Так і назвали.
Давно уже і матері не стало,
Та Іскоростем так він і зоставсь…
Отож, юнак до старців підійшов
Та й мовить їм: «Я знаю, що робити!
Хай тільки рід на час подасться звідти,
Коли скажу, тоді поверне знов».
Старі питань не стали задавать,
Бо ж рішення свого вони не мали,
А матір хлопця добре пам’ятали.
Можливо, й він таке щось може знать?!
Коли весь рід за обрієм пропав,
Юнак велике розіклав багаття.
Почав пожертви у вогонь кидати
Й Даждьбога вголос закликати став:
«Прийди Даждьбоже, дітям поможи!
Врятуй, Даждьбоже з лиха і напасті!
Ми ж про таке прохаємо не часто.
Останніх, боже, з роду збережи!»
Отак просив й пожертвами манив,
Що бог на землю, й справді, опустився.
Немов гора над юнаком схилився:
«Чого, юначе, ти мене спинив?»
(Даждьбог – бог Сонця, якщо хто не зна,
Йому слов’яни давні поклонялись.
Древляни також його дітьми звались…)
«Спаси, Даждьбоже! - одізвавсь юнак,-
Наш рід ослаб, нема тієї сили.
Як не поможеш – вимремо усі!..»
«Чого ти хочеш? Всі кричать: «Спасіть!»
Ні, щоб усе спокійно пояснили!»
«Нам треба звідси камені прибрать,
Щоб можна було град побудувати
Й дуби з-за річки якось передати,
Бо нам таку роботу не здолать!»
«Ну, що ж, з камінням поможу я вам.
Для мене тут роботи не багато.
А от з дубами… Мушу я сказати,
То вотчина Перуна. В мене там
Немає права, щоб порядкувати.
Хоча і тут також земля його,
Але в дубах я геть втрачаю сили…»
«Що ж, почекай!...- юнак промовив сміло,-
Не кидай брили поки. Я бігом!»
Він кинувся у річку, переплив
І у дубових хащах заховався,
Ходив там довго, довго приглядався,
Аж доки дуб найбільший не зустрів.
Тоді узяв сокиру і почав
Гілки на тому дубові рубати
Аж доки з хмар не почало бурчати
Й Перун – бог грому над рікою став.
Хотів спитати, хто ж оце посмів
Над його дубом отаке чинити.
Негідника вогнем своїм спалити…
Й Даждьбога на тім березі уздрів.
«Як ти посмів у край прийти у мій!
Та я тебе зітру на порох миттю!»
А той: «Дістань мене спочатку звідти!»
І розпочався поміж ними бій.
Перун дуби з корінням виривав
І їх жбурляв із усієї сили.
Вони за річку раз по раз летіли.
Даждьбогу він спочинку не давав.
А той великі брили брав до рук
І кидав їх не з усієї сили.
Вони на той бік зрідка лиш летіли.
Всі падали у річку. Гуркіт… Стук
Стояв навколо. Все живе сховалось,
Бо ж боги захопились не на жарт,
Під руку потрапляти їм не варт.
В Даждьбога вже й каміння не зосталось.
Останню брилу він до рук узяв,
Пожбурив так її, що вона впала
На дуб священний і його зламала.
Перун зненацька зупинився, став.
Десь його сила вся умить поділась.
Махнув рукою і на небі зник.
Коли юнак вернувся на той бік,
По каменях, що річка ними вкрилась.
То там лежали купами дуби.
Бери, рубай, чухрай, став частоколом.
Каміння не валяється навколо.
Даджьбог всміхнувся: «Що ж, тепер роби!»
І зник у хмарах, наче й не було.
Рід Іскороста скоро повернувся
І довго працював – не розігнувся.
Тож, може кілька літ всього пройшло
І виріс на гранітній скелі град.
Могутні стіни його захищали
І зайди лиш облизуватись мали
Та і ні з чим верталися назад.
Як хто з проїжджих запита, бува:
«А чий то град?» Йому відповідали:
«То Іскоростень-град!» Віки минали
Та рід древлян його не забував.

1
До сліз люблю вас добрі люди,
котрі зустрілись на Землі.
Душа вас пам’ятати буде,
нестимуть в сім’ї журавлі.
2
Хто втішне слово мовив вчасно,
смиренно жити заповів,
хто вірив що життя прекрасне,
підтримав в скруті, взяв, провів.
3
Хто з вірними Отця і Сина
свята проводив і в труді,
в кого з Отцем душа єдина
і вівця в Сина череді.
4
Хто помоливсь хоч раз за мене,
хто теплим поглядом зігрів,
хто довіряв своє таємне,
хто праведність свою довів.
5
Хто сповідає славу Богу
і нині, прісно й повсякчас,
одній душі обрав дорогу,
а дві* душі – то не для нас.

27.07.2020р. по Р.Х. Чернігов, Святе.

* двоедушие – совмещение в человеке истины и лжи, и проявляет он эти качества по выгоде и настроению как нравственно не определившийся. Пример – янычары – хоть и крещенные, а нехристи.

Коли помирають нації — народжуються Тантали
Земля відригає їх, викидаючи з чрева

Вона могла стати Бабою, поліською королевою
Однак, народила анчутку
Стала матір’ю не тому сину
І жоною не тому пану

Ніоба колись обернулася каменем
Ми знаєм причини й тепер
Приходить ясність про той одинокий камінь –
Єдину твердь між океану мертвих вод
Що відійшли в пологах дали життя неживому

Таке буває – цілий мертвий живий народ
Блукає в своєму домі й не має ніякого дому

Спільне творіння Перуна та Белбога,
Земля, яка відділилася чи просто вийшла із Наві?

Дівчинко, над тобою все є – Небо, Вирай, Пташині дороги
Багонь нікуди не зникла, в багні, може й, видно зорі
Але підніми свій погляд і подивися вгору
Завершуй танці – безумні, страшні, затяті
Хіба недостатньо м’яса дітей твоїх на цім святі –
Тридцятилітня трапеза поїдання плоті
Затирання муралів сірою фарбою крові
Роги що виростають
З жертовних багать які ти множиш нагайкою так завзято

Дівчинко, над тобою – все ще є –
Небо, Вирай, Пташині дороги
Але чи буде потім?...


10.08.2020
© Тата Рівна, 2020

Люби мене - прехтивого козла,
Даруй цілунки та палкі обійми.
З тобою - ніч ( ох як мене трясла!),
Не треба й дилетантських порнофільмів.

А завтра - інша. Бабця хоч куди,
А післязавтра - юна незнайомка.
Оце життя! Амурний парадиз!
А вірність - то пусте, одна морока.

У мене прутень, наче той банан,
Уміщується ледве у ширінці.
А жінка стерпить все. Вона дурна,
Хай пестить фалос, чухає по спинці.

Отак весь вік - і зраджував, й блудив,
Хотів би ще, але уже не можу.
Залишився на старість я один:
Ані дружини, ні дітей, ні грошей...

11.08.2020 р.

За мотивами - М. Гоголь "Вій".

Десь далеко в хмарах грім гуркоче,
Сріблом віддзеркалює ріка,
Проти Віри і Людини злочин:
Захопила Відьма Бурсака...

Вечір, ще далеко до світання,
Розквітає древній забобон,
Нечестиве, млосне хвилювання
І Чаклунки Чорної Полон.

Жах і Насолода в грудях б'ється,
А душа невинна і грішнА,
Видається, що немає серця,
Тільки пустка млосна і страшна.

Відьма то стара, то молоденька,
Без жалю руйнує майбуття,
Як же розімкнути Зла обценьки,
Рятувати Душу і Життя?

Місяць не пливе, а різко скаче,
Чорному Чаклунству не корись,
Всі молитви пригадай, Бурсаче,
Ревно, щиро, пристрасно молись!

Пленительных очей холодный изумруд -
былой загадки деревянная матрешка.
Не возвращайтесь вы туда, где вас не ждут,
где двери на замке, не светится окошко.

Собака цепи рвет завидя чужака,
и лица неприветливы, черствы, суровы.
Вас не узнают сразу, а наверняка
презренным взглядом оборвут на полуслове.

В былой обман не торопитесь сквозь года.
Простить и отпустить, не слышать лживой фальши.
Не ставьте запятую, больше никогда
не будет в жизни так, как было у вас раньше.

Закройте саквояж невиданных потерь,
пусть скорый поезд счастья не проходит мимо.
Что б без сомнения войти в другую дверь
захлопнуть предыдущую необходимо.

09.08.2020р.

Художники з маленького села,
ви оприлюднили любов до світу.
Картинна галерея розцвіла
у місті, де проводжу кожне літо.

Художники з маленького села,
ви світ ліпили з глини й малювали.
Картинна галерея ожила
у місті, де пейзажі позмирали.

Художники з маленького села,
не залишайтеся ніколи в цьому місті.
Картинна галерея замала,
щоб помістити ваші добрі вісті.

Художники з маленького села,
з вогню, землі і снігу роблять рамки,
в яких згорають вечори дотла,
і воскресають жайворонки-ранки.

29 лютого 1996 р., Київ

Ніде не зупиняється орда...
на Україну простягає лапи
інтернаціональна череда
або по українському – кацапи.

Уже й не пам'ятають кравчуки,
кому забороняється скакати,
але якщо у штанях пацаки,
то перед ними треба присідати.

І присідає Льоня-раз... і два,
увидівши на галіфе лампаси,
і не болить нікому голова,
що це бойовики чужої раси.

Кацапи-пацаки наводять жах
на юрби папуасів на кордоні.
На Лугандоні й нація чужа
і двоголова.У чужій короні –
романтики сокири і ножа...
убивці і злодії у законі.

08/20

А може добре, що я вже не твій? –
Хотіла крапку ставить ще раніше
Всевладна Доля, глянувши з-під вій.
Та зачекала. Щоб дозріли вишні.

«Ти вільний знов!» - це голос ковили –
Від ревнощів дурних ідіотизму,
І підозрінь, кохання кабали,
І вірності сумного атавізму.

Усе відносне – так сказав мудрець.
Я у твої не умістився схеми.
Зашорення звело все нанівець,
Колись про це напишуться поеми.

Люби мене таким, яким я є,
І не роби із мене ідеалу.
І не нав`язуй бачення своє –
Все пропаде – розлуці на поталу.

Ніхто із нас в житті цім не святий,
На руки й ноги не накинеш пута.
Залізла у приват до мене ти –
Тобі себе нема в чім дорікнути?!

Я вільний птах, і як в усих лелек,
На крилах маю білизну і чорне.
Люби в мені велике і мале,
І знов тебе любов моя огорне.

9 серпня 7528 р. (від Трипілля) (2020)

Маленький Нестор полюбляв із дідом
Перепливати на той бік Дніпра.
Дідусь косу з собою в човен брав,
Косив траву на сіно. Нестор слідом
Її потроху до човна носив.
Бо ж в Києві суту́жно із травою.
Та й, мабуть, соковитої такої
Він біля дому би не накосив.
Поки дідусь під дубом спочивав,
Онук встигав побігати, погратись,
Та у Дніпрі по кілька раз скупатись,
Хоча далеко ще не запливав.
То ненадовго забрідав у ліс,
Можливо, там цікаве щось зустріне
Та обдивлявся кожну деревину
І кожен кущ, що по дорозі ріс.
А якось трохи далі він забрів
Й побачив чи то озеро, чи річку,
На березі хатинку невеличку.
А на колоді дід якийсь сидів.
Цікаво стало хлопцеві ураз:
Що ж то за хата, що за дід під нею?
Розбурханий цікавістю своєю,
Він потихеньку вийшов: - Добрий час!
- І тобі добрий! – одізвався той, -
Яким макаром ти забрів, юначе?
Тут близько і людей немає, наче?
- Траву ми косим! А ти, діду, хто?
А ти живеш у лісі у цьому?
А озеро яку це назву має?
- Повільніш, хлопче, бо я не встигаю!-
Хоч, видно, то сподобалось йому,
Бо бісики заграли у очах.
Не часто, мабуть, удавалось діду
З ким-небудь вести отаку бесі́ду.
- Сідай, немає правди у ногах.
Хто я – спитав? Дулібом мене звуть.
Живу один, бо сам один лишився.
Мій древній рід на світі перевівся,
Хоча десь там ще родичі живуть…-
Дідусь махнув рукою десь на захід.
- Так ви прийшли з тієї сторони?
- Не я, а предки. Подались вони
Із тих країв, рятуючись від жаху.
- А хто були? Як звалися, скажіть?
- Були вони дулібами од віку,
Слов’янське плем’я древнє і велике.
Їх край на річці Богові лежить.
- Я знаю, знаю…чув про Бог-ріку,
На ній живуть, здається, волиняни!
Здивовано дідусь на нього глянув,
Сприймаючи обізнаність таку
Із інтересом. – А ти звідки знаєш?
- Дідусь, було, мені розповідав.
А що ж в дулібів була за біда,
Бо ж просто так рід землю не кидає?!
- Так, справді, синку, просто не кида…
Жили дуліби довго у тім краї,
Орали, сіялись , збирали урожаї,
Не думаючи, що прийде біда.
Мужі дулібські – сильні і хоробрі,
Та що вони удіяти могли,
Як орди обрів зі степів прийшли…
- А, знаю! Чув! «Загинули, як обри»-
Здається, так говорять на Русі?!
- Так, найлютіші із усіх народів,
Великі тілом, розумом же горді.
Та бог згубив, померли геть усі.
І не лишилось жодного із них,
Ні племені нема їх, ні нащадка…
Та оповім, давай, все по порядку.
Було то хто зна скільки літ тому,
Коли прийшла зі степу та навала,
Що на шляху усе поруйнувала.
Лишила степ в пожарищах й диму.
І до дулібів черга надійшла,
Хоч думали, що їх мине ця доля,
І обри підуть за Карпати полем.
Та в бо́гів думка іншою була.
Коли гінці страшну вість принесли́,
Що та навала на дулібів суне,
Мужі зібрались: від старих до юних,
Навстріч орді тій поспіхом пішли.
Три дні, говорять, билися вони.
Три дні на бойовиську кров лилася
І обрам наша сила піддалася,
Бо ж ми прожили довго без війни
У мирі із сусідами своїми.
Забули, як потрібно меч тримать.
Тепер прийшлося на собі спізнать
Всю силу обрів. Клятих. Перед ними
Схилились наші села і міста,
Але того їм виявилось мало,
Бо всіх, які їм опір учиняли,
Вони тоді не жа́ліли. Отак
Народ дулібський і спізнав те лихо.
Чоловіки всі в полі полягли.
А що жінки й старі з дітьми́ могли?
Приходять обри, віхоть попід стріху
І вже село, як вогнищі пала,
А далі все добро позабирають,
Кого захочуть, того покарають.
Дивись – уже немає і села.
Прийшли й туди, де рід мій проживав.
Зігнали всіх: жінок, старих, малечу,
Сказали нести все, що є, на плечах,
Щоб обрин добре їсти-пити мав.
Коли вже люди, що могли, знесли,
Велів все обрин на вози складати
Та в них волів чи коней запрягати.
А все ж тягло до лісу одвели?!
Тут розлютився обрин головний,
Сказав жінок усіх підряд хапати
І по чотири-п’ять у віз впрягати.
Ще й сам усівся на один такий.
А він гевал, такий, що пошукати,
Що і одного годі потягти.
Мерщій велить батіг йому нести,
Щоб рухатися швидше спонукати.
Та й ну жінок по спинах батогом,
Одну, другу… Жінки у крик, у сльози,
І здвинути не можуть того воза.
Та ж не вблагаєш обрина того.
Знов замахнувсь…Тут звідкілясь стріла
Та прямо в око обрину уп’ялась.
Поки у страху обри розглядались,
Усіх з майдану віхола змела.
А ж ліс кругом. Хто встиг добігти, той,
Вважай, від помсти обрів врятувався,
В кущах, ярах хутенько заховався,
Хоча за ними і не гнав ніхто.
Злякались обри чи стрільця того,
Чи то боялись засідки, можливо.
Спалили все та й подалися живо,
Забрали, звісно, вбитого свого.
- А хто ж стріляв? Хто ту стрілу пустив?
- То був мій предок! Мав тоді дванадцять.
Устиг від обрів в лісі заховатись.
Стрілою білку, навіть, в око бив.
Отож, не схибив. Як усі зійшлись,
Убитих підібрали й поховали,
На згарищі все, що могли, зібрали,
Та й лісом на схід сонця подались.
Бо знали: обрин того не простить.
Якщо лишаться – кари слід чекати…
Тож довелося їм усім тікати
І землю предків назавжди лишить.
Так опинились у полянськім краї
І оселились за Дніпром отут.
Тому, можливо, озеро це й звуть
Долобським чи Дулібським. То не знаю…
Аж тут дідусь від річки погукав
Подякував хлопчина та й подався.
Цей оповідок йому пригадався,
Коли писати «Повість…» він почав.

П'ю валер'янку від серцебиття,
сльозі скотитись знову не дозволю.
Я видалю тебе з свого життя,
щоб більше не вертатися до болю.
У казки завше радісний фінал,
та не принцеса з золотим волоссям.
Скоріше магія кривих дзеркал,
де не судилося, там не збулося.
Клин клином вибивають, та чи я
спроможна серце розчахнути? Важко...
І греблі рве не кожна течія,
лети у Лету*, волелюбна пташко.
Он горобина зріє чарівна,
коралове намисто їй так личить.
Хизується, та сила руйнівна
снігів її красу поволі знищить.
А пам'ятаєш, як було тоді,
коли душа наповнилась любов'ю?
Не побудуєш щастя на олжі,
хоч як би не старалися з тобою.

Лета*-ріка забуття

09.08.2020р.

А відчувається вже осені хода
Така багряна й різнокольорова.
Рябить в ставочку хвилями вода
Й корабликами листячко вербове.

З"явилися вже стрічки золоті
В зелених косах білої берізки
І трави всі зробилися руді,
Які гойдає шалапут-вітрисько.

Схилилася вербичка молода
Он до води на березі так низько.
Красуня-осінь уже зовсім близько,
То ж відчувається її стрімка хода.

2019 р.

Коронавересень, баскак
З пшеничним посміхом,
Той хрестоцвітовий ясак
Збирає поспіхом,
Де ми життями данину
Йому даруємо,
З зими минулої обну-
лені мандруємо...
А їй на цій землі лежа-
ти... Справді, хто вона,
Зневірі з вірою межа
Сертифікована,
Нездароздаропробивна,
Піарозбещена,
Що поламала рало нам
Від Водохреща... На-
пиватись п"яної води
Замісто чистої,
Що згагу правди породи-
ла змістом містики,
Що ДО до ПІСЛЯ вже ніко-
ли не повернеться...
Похмільна пісня- це закон
Коронавересня.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120080900464

Південна ніч у лузі виграє
піснями цвіркунів і зорепадом.
Вони бентежать так єство моє –
аж почуття хлюпочуть водоспадом…

А відчували, пахнуть як хліба?
Із нотками волошки і полину!
Цих запахів симфонія хіба
до серця о нічній порі не лине?!

А ви гуляли влітку у степу?
Лише удвох! Хіба що місяць третій…
А ще, усівшись разом під копу,
найзаповітнішим ділилися секретом…

Не шепотів вам змовник-тепловій
на вухо про розпалене кохання,
коли ішли по стежці степовій
і не могли зарадити ваганню?

Небесний смакували ви нектар
із вуст жаданої, єдиної навіки,
коли нарешті скинули тягар
і вийшли з берегів кохання ріки?

А рахували зорі в вишині?
Їх не ловили прямо у долоні,
коли губились в ночі тишині?
А осторонь скубли травичку коні…

Тих почуттів бурливий дивограй
не відшукати у сільському клубі…
Південний степ вночі – це просто рай,
а для закоханих – в квадраті, навіть кубі!

В часи далекі в степовім краю,
Можливо й тут, де я тепер стою,
Маленьке плем’я над рікой жило,
По нашим міркам, що у них було?
Овець з десяток, коней пари дві,
Що паслись собі поряд на траві.
Кибиток кілька, от і все, мабуть.
Та їм здавалось – хороше живуть.
Удосталь їжі, у ріці вода
Прозора, чиста. Гарна череда.
Чого ще треба аби в світі жить?
Ріка біжить і час, також, біжить
Наввипередки, хто скоріш із них.
Ніщо не здатне зупинить той біг.
Та якось люди по степу ішли
Пораненого у траві знайшли,
Лежав безсилий, майже помирав
І люд хороший його підібрав.
А знали б люди – краще б обійшли.
Вони ж занадто добрими були.
В біді лихій не кинули його
Взяли лише для горя для свого.
Знайшли для нього місце у візку
І полотно на рану на тяжку.
І доглядали разом, доки він
Знов не прийшов до тями. І в один
З весняних днів на ноги сам не встав,
А далі вже потроху й помагав.
Одужуючи, череду пасе,
Відром води від річки принесе.
Даремно хліба їсти не хотів,
Вилежуватись – то і поготів.
Так у роду, у племені прожив,
Нікуди повертатись не схотів..
Й кого шукати в ті часи в степах?
Десь його рід вже в тисячі верстах,
А ці його за свого прийняли,
За порятунок з нього не взяли.
Живеш – живи, ніхто і не пита,
Чого він до своїх не поверта.
Якось питає чоловік у них:
«Чиї ж це вівці?» «Як чиї? Усіх.»
«Ну, як це так – господаря нема?
Хтось біля себе цих овець трима,
Пасе в степу, рахує, догляда?
Хай і маленька, але ж череда».
«Ну, якщо хочеш, то й займайся цим.
І кінь оцей хай буде теж твоїм.
Бо ми не звикли між собой ділить,
Нам якось разом веселіше жить».
І заходився той овець глядіть
За ними степом цілий день ходить.
А ще, бува, як їде на коні,
То не вертає і по кілька днів.
Зате ж отара як з води пішла
І гладша стала, й чисельно зросла.
Малих ягнят вже більше, ніж овець,
Іде на користь тирса і чабрець.
Та м’яса люди більше не їдять,
Господар просить трохи почекать,
То у вівці ягня, то ще мала,
То краще б ще ягняток привела.
А сам не хоче просто віддавать:
Він наробився, а вони з’їдять.
Другі, на нього дивлячись, взялись
Ділитися, хто скільки потрудивсь.
Той більше інших риби упіймав,
А той найбільшу здобич вполював.
І кожен собі дума: «Це ж моє».
І нехотя другому віддає.
А далі вже й відкрито почали
Казати те, що в душах берегли.
Мовляв: «Я більше нього працював,
А він, бач, кращий мене кусень взяв».
Чи хтось працює, інший тільки спить,
А коли їсти – перший всіх біжить.
Як завелися та й давай кричать:
«Чого ми маєм інших годувать?»
«Чого ми будем за других робить?!
Давайте краще будемо ділить!»
«Ділить! Ділить!» - народ увесь загув,
Як жили добре швидко геть забув.
Та й розділились. Кожен мав своє.
Тепер сусід спокою не дає,
Бо до сусіда тільки й загляда,
Яка у нього стала череда.
І чи не більше в нього всього є,
Бо це ночами спати не дає.
І ворожба поміж людей пішла
І проросли маленькі зерна зла,
А з них велике вибехкало зло.
З тих пір багато вже віків пройшло,
А зло живе і довго буде жить,
Поки й не перестанемо ділить
На ваше й наше, на твоє й моє.
Для ворожби то перший привід є.

Я - музикант. І це чудовий фах,
Пливе слухач у какофонні верші.
Потринькай на гітарі ноту фа...
Почув? Отак гундосять любі тещі.

А спробуй до...оце моя жона,
Завжди серйозна, пильна і розумна.
А сі бемоль - коханка чарівна,
Моїх думок розбурханих лагуна.

А ре - зятьок. Лежить на животі
І блимає на опустілу чарку.
Його по носі луснути хотів,
Та "генію" тримати варто марку.

Онука одзивається на мі,
Шикарний звук! Клює на нього щастя.
А сі, панове, це - синочок мій,
Як хоче пива - по кишенях шаста.

Моя стезя - весела нота соль,
Як бринькну - мертв'яки стають з могили.
Покликала в Париж мадам Тюссо -
Мене ліпити з воску закортіло.

08.08.2018р.

Тоді я тільки вигадав тебе
і покохав лише свою уяву…
У ній підніс тебе аж до небес –
ту милу, ніжну, лагідну, цікаву!.

Я видумав кохання бенефіс
і пристрасті, і сміх, і поцілунки…
Та вигадка блукала між куліс,
але з’явилась ява з-за лаштунків…

Розтанула уява, мов туман,
немов імла, у мареві зірниця.
Залишився один лише обман…
Хай еротичний, та яка різниця?.

Ніхто нічим мене вже не здивує,
Усього довелось в житті пізнать,
Та пори року все ж таки чарують,
В обійми свої кличуть раз у раз.

Пробудження весняне див природи:
Струмка дзюрчання і пташок пісні -
Для мене неймовірна насолода
І хочеться співать також мені.

Та літня злива, навіть блискавиця,
А після неї - веселковий міст.
По ньому так захочеться пройтися,
Втраві високій стати на весь зріст.

Осіннім милуватися багрянцем,
Який горить на сонці, мов бурштин
І смак відчути калинових ягід
Та проводжати журавлиний клин.

Зустріти так привітно день зимовий,
В танку сніжинок закружляти теж,
Зігріти своє серденько любов"ю
Й чекати весну, бо вона прийде.

2018 р.

Насолода – вранці рано,
з першим променем ласкавим,
пробудитись і босоніж
росянистим споришем
йти на зустріч із майбутнім,
днем новим, у світлі сонця,
упиваючись красою,
вслід за подихом весни…

Насолода – в літню спеку
у ріку пірнути стрімко
і поринуть у глибини
ізумрудної води,
смакувати прохолоду
річкового дивограю,
кожну краплю відчувати
у чарівний літній день…

Насолода – в вечір теплий
під копицею у полі
прилягти і ясні зорі
рахувати в тишині,
загадати потаємне
те омріяне бажання,
що ховається у серці,
як зорина упаде…

Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки
величне в пам'яті людській.

Щезає зле, гоноровите,
гадюче і несамовите,
і на всю голову дурне.

Мине юродива Росія,
та не минуть онуки Кия
і Україна не мине.

Україна – край благословенний,
Степ безкраїй і ясна блакить.
Скільки раз ворожі сили темні
Намагалися тебе скорить?
Скільки раз приходили охочі,
Щоб хлібів набратися дармових
Та безсилі були сили ночі –
Ти завжди перемагала їх.
Твоїй силі люди дивувались.
Вороги, немов побиті пси,
Утікали. Але повертались –
Надто ласий шмат, щоб не вкусить.
В році сорок першому, у червні
Черговий знайшовся «загрібай».
Наче пітекантропи печерні,
Поповзли тевтони у наш край.
Обіцяв їм Гітлер біснуватий
«Яйко, млеко» вволю принесе.
Треба Україну звоювати
І тоді – бо матимуть усе.
Всі в хрестах полізли, наче прорва,
Потоптали буйнії поля.
Устелили трупом степ і гори,
Кров’ю напиталася земля.
Засмердівши танками Вкраїну
І людей беручи за сміття,
Гітлер, кажуть, падав на коліна
В лігві. І радів, як те дитя.
Землю нашпиговану залізом,
Він урешті – решт завоював.
Його орди вже за Волгу лізли,
На Кавказі прапор теліпав.
Вся Вкраїна в нього під ногами,
Хоч топчи, в хочеш – засівай.
Буде Рейх з дешевими хлібами,
Сам до рота лізе коровай.
Та радіти довелось недовго,
Бо зі Сходу звістки поповзли:
Там тевтонам обламали роги,
Навіть Сталінграда не взяли.
І його захвалені вояки
Поповзли у рідний фатерлянд,
Полишивши літаки і танки.
«Дранг нах Остен » звівся
в «Драп назад».
Гітлер скаженів, ногами тупав,
Генералів власноручно товк,
На вояків грізно брови супив
І гарчав, як недобитий вовк.
Гнав і гнав нові війська до бою,
Все про зброю про якусь кричав.
Але знов під Курською дугою
Стусана добрячого дістав.
Бачить Гітлер, що не має діла
І тоді задумуватися став:
Звідкіля взялася така сила
В тих, кого він вже завоював?
Викликає своїх генералів,
Обіцяє голови з плечей,
Щоб вони негайно розгадали
Звідки сила у отих людей.
Генерали голови ламають
І підлеглих без кінця товчуть,
Хай вони цю таємницю взнають
Й більш нічого не бажають чуть.
Вже й лампасам на штанах не раді,
Вже і апетит у них пропав.
Але тут знайшовсь якийсь зрадник,
Що, говорить, таємницю знав.
За варення й хліба паляницю
І на пуп залізного хреста,
Обіцяв відкрити таємницю,
Звідкіля береться сила та.
Хрест йому відразу почепили.
Коли що, то легко відібрать
І гуртом обсіли, обступили –
Таємницю ж хочеться узнать.
Плямкаючи хлібом і варенням,
Розпочав той оповідь свою:
- Ще в часи далекі Сотворення
Бог сидів, говорить, у раю
І ділив поміж народів землю,
Щоби кожен що хотів – те й мав.
І дістались персам землі теплі,
А казкові Бог індійцям дав.
Для англійців і японців в морі
Острови великі наділив.
Йшли і йшли народи. І вже скоро
Кожен у своїй країні жив.
А коли Бог наділив народи
І уже забрався відпочить,
Тут до нього дівчина приходить.
Довгі коси, у очах блакить.
У сорочці гарній вишиваній.
Ноги босі, збиті до крові.
Мабуть, шлях у дівчини був дальній –
Промайнуло в Божій голові.
Що ж їй дати? Роздані всім землі.
Залишивсь, хіба що, степ один.
Та тут вітер дме на всі легені.
Хмари пилу піднімає він.
Взимку люті аж тріщать морози.
Влітку спека землю спопеля.
І лише людськії піт і сльози
Коли зросять – ожива земля.
І квітує, і несе достаток
Тим, хто буде на землі цій жить.
Але треба добре працювати,
Щоб цю землю гарну оживить.
Степ відкритий ворогам на заздрість,
Тож ітимуть без кінця вони.
Треба буде людям захищатись
І готовим бути до війни.
Є у мене зброя потаємна –
Чудодійний Перемоги меч.
Як насуне часом сила темна
Він зруба їй голову із плеч.
Та той меч одному не під силу,
То лише громаді по плечу.
В боротьбі за справедливе діло
Можна довірятися мечу.
Меч той було сховано в священих
Пришибських висотах. Відтоді́
Ворогів він переміг численних
І народу допоміг в біді.
Доки меч той сховано надійно,
Україну не скорить нічим…
Як послухав Гітлер ту новину,
Став відтоді іще більше злим.
Наказав усе перекопати
Але меч із – під землі знайти.
І взялись тевтони за лопати,
Стали землю рити, як кроти.
Риють і по Пришибських висотах,
І уздовж Молочної ріки.
Кротовище те назвали «Вотан»
Із легкої Гітлера руки.
Риють – риють, вали насипають.
А із сходу гуркіт все сильніш.
І тевтони чимскоріш втікають
За отой покопаний рубіж.
Хоч меча і не знайшли вояки,
Та нарили оборонний вал.
Настромляли всюди залізяки,
Щоби супротивник не прорвав.
І засіли у поритих норах
За рікою й на висотах тих.
Одним краєм вперлися у море,
А другим у плавнях у густих.
І кричали: - Тут ми неприступні!
І поможе меч не їм, а нам!
А самі тулилися докупи,
Бо й своїм не вірили словам.
Осінь сорок третього настала,
Впало листя із дерев униз.
І вся їхня неприступність впала,
Мали, кляті, в гриву і у хвіст.
Гітлер рвав і так рідке волосся,
Своїм генералам пуза м’яв,
Та зробить нічого не вдалося –
Їхній «Вотан» все – таки упав.
І звелась на ноги Україна,
Та взяла у руки меч святий.
І ніякі неприступні стіни
Не спинили гнів її страшний.
Полетіли голови тевтонські
По землі від вірного меча.
Не ходіть непрохані у гості!
Є нам чим непроханих стрічать.
Приїздіть, ми завжди раді гостям,
Але хто з мечем сюди прийде,
Залишить у землях наших кості,
Меч святий завжди його знайде.

------1-------
Наближається день.
Тихо осінь іде
На поріг,
На поріг.
Більше ми не удвох.
Нам дано для обох
Сто доріг,
Сто доріг.

------Приспів 1--------
Потемнішала неба блакить.
У віконце моє стукотить
дощ осінній...
Дощ осінній...
Я у мрії лечу до весни,
І ховають минулого сни
Сірі стіни...
Сірі стіни...

------2----------
Що було- відійшло.
Тільки ніби назло
Сірим дням,
Сірим дням,
Наші ночі любо-
ві нагадує знов
Пам"ять нам,
Пам"ять нам...


------приспів 2-----------
На хвилину прилігши одну
На перину щасливого сну,
На перину,
На перину,
Час, де знову тебе я люблю
Сон рукою своєю змалю-
є картину,
Цю картину,

-------3--------------
Де щасливі були.
Тільки дні відійшли -
Звична річ...
Звична річ...
І дарована нам
Віддаватися снам
Тільки ніч,
Тільки ніч...

-------приспів 3-------------
Я краплину зі сну відіп"ю,
Я у ній зустрічаю свою
Половину,
Половину,
На хвилину прилігши одну
На руїну щасливого сну,
На руїну...
На руїну...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120080706074

Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
ураз відштовхнувшись від дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
а чи не злітав в небеса, наче птаха,
і не шаленів від вина.

Носив за собою суму безнадії,
плекав молитовно нездійснені мрії,
тікав від проблем у запій.
У церкві за ворога свічку не ставив,
на сповіді сльози скидав, наче гравій,
і гриз чорноземний пирій.

Витягував друга з вогню в чисту воду,
а рідних ховаючи за огорожу,
в натільний зневірився хрест.
За істину бився, окраєць хлібини,
і думав про очі сапфірово-сині,
що ваблять красою небес.

Не бійся любові...
04.08.2020р.

Минуле Чатує

***

Захмарного відчаю злети…
Собі не складає звіт,
Точиться
Майже нечутний
Шепіт
Крізь поцілунків мед.

«Спокусою, чуєш, мене не руйнуй, -
Звивається, б’ється у спротиву-русі, -
Не закохаюсь і не підкорюся,
Отруту цілунків твоїх не сприйму!»

Спогадів давніх злива,
Відраза конає в кістках…
Навіщо тоді
Розкриває обійми,
Цілує крізь переляк?

Минуле у пам’ять врізає рани,
Минуле кохання –
отруйний Полин,
Хоч мріє вона покохати
Нестямно,
Жахає
Кохання Страшний
Полон!

Ідеале мій, ти, мов «Титаник»,
який швидко іде на дно.
Гинеш ти, але я, твій романтик,
не повірю в це зло все одно.

Моя вірність, мов чайка на щоглі,
коли палуба вся в сльозах.
Нас не чують на дальнім атолі.
бо смішним уявляється крах.

Там чекають вінки переможців,
там ранкова сурма́ зове.
Гляньте ви, ідеальні промовці, –
ніч, мов траурна стрічка пливе…

Марний «SOS» про жахливу загибель
світ почує, та не тепер.
Ідеале, ти – тиха обитель,
де наш час окаянний помер?

Не один в океані панічнім
корабель затонулий мій.
Раз ти став, ідеале, трагічним –
то й молюся в каюті твоїй.

14 лютого 1996 р., Київ

Люби мене такою, як я є,
Людей же не буває ідеальних,
То ж іноді і скрашують реальність,
Люби мене такою, як я є.

Кохай мене такою, як я є
З недоліками та із помилками,
Що було, те залишиться між нами,
Кохай мене такою, як я є.

Запам"ятай мене такою, як я є -
Проста, земна, із радощами й болем,
Засіяне добром життєве поле,
Запам"ятай мене такою, як я є.

Згадуй мене такою, як я є -
Залюблену у Слово й пісню щиру,
З бажанням Україні щастя й миру,
Згадуй мене такою, як я є.

2020 р.

Зарахувати вас не можемо у штат, –
промовив кадровик без еківоків, –
нам молодий потрібен кандидат
із досвідом роботи… в сорок років.

Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

Зачепилась сива хмара
За верхівки тополин,
Смиче хвіст та марна справа...
Прикрий жаль аж до сльозин!
Сів поет писати вірша
Про хмаринкову біду,
-То дурниці, - каже інший,-
Рими тут не до ладу!
Просто серпень, просто вечір
Зорі, місяць, комарі,..
І ці ночі жаром з печі...
Зайві тут коментарі!

08.2020
;) ))))

Наділяє Господь не однаково
Хоч, здавалось, однакових нас
Кому серце дарує, щоб плакало,
Кому розум, що рветься крізь час.
Комусь ноги прудкі та невтомні,
Комусь руки майстерні й міцні,
Кому голос, що вирве й з безодні
Знати от, що дісталось мені.

07.2020

Шукали ельфів по квітках?
А я шукала!
Я їх шукала по шпилях:
в хвощах,
в петрóвих батогах,
в васúльках ящірок лякала,
І кожну квітку пригортала…
і в сад заходила, як в храм
Пташині слухать переливи
Жабóк ловила по ставкам -
І де ж той принц?
Усі красиві!
Із мальв робили лялечок –
Панянок в пишних бальних шатах?
До вас приходив їжачок
Щоб пильнувати?
Усе було? Усе було…
ех, років з гаком!..
Наллєм шипшинове вино
В фужери з маку!

08.2020

Було це у часи настільки давні,
Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
Бо він тоді якраз велику справу
Світобудови тільки розпочав.
По молодості, що там його роки!
Експеримент він вирішив почать:
Створити світ і дочекатись, поки
Не з’явитися, кому б міг передать
Хай не весь світ, хоча б його частину.
Я думаю, що власне – бо, того
На цій Землі створив Господь людину
Подібною до образу свого.
Створив. А сам узявсь спостерігати,
Для нього ж, мабуть, також дивина,
Як на землі почне порядкувати
І швидко розумнішати вона.
Але дарма. Світ був занадто гарний -
На всій Землі неначе справжній рай.
Навіщо сили витрачати марно,
Бери собі плоди з дерев зривай.
У затінку лежи та плюй у небо
І можеш хоч нічого не робить,
Бо дав Господь усього, що їй треба
Для того аби безтурботно жить.
Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
З легкого хліба розуму нема.
Що легко далось й сліду не лишило,
Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
Легким достаткам і ціна подібна.
Тож, у якийсь там, теж далекий рік
Бог зрозумів – змінити щось потрібно
І надіслав на Землю льодовик.
Це було наче вигнання із раю.
З достатків повних зразу у нужду.
Навколо землю сніг і лід вкривають,
А від плодів немає і сліду.
Як хочеш жити, то берись за розум,
Як хочеш їсти – добувай іди.
А по землі розгулюють морози
Не доберешся, навіть, до води.
В нужді великій гартувались люди,
В борні щоденній добували хліб.
І виживали лише сильні й мудрі,
Бо інші того просто не змогли б.
Пройшли віки важкого виживання,
Ціною всього були кров і піт.
І кожен день, прожитий, як останній,
Складався у потік прожитих літ
Людина важко пізнавала ціну
Того, що їй потрібно для життя,
Але інакше бути й не повинно,
Бо пам’ять краща через відчуття.
Побачив Бог, нарешті, що людина
Навчилась жити, а не існувать,
Що і собі, і світу знає ціну
І вирішив полегшення їй дать.
Прийшло на Землю Божим повелінням,
Що людям вже й не снилося, мабуть,
Таке жадане всьому потепління,
Усе росте, річки із гір течуть.
Хоча не було того раю,
З якого Бог творіння починав.
Щорічно холод налітав до краю,
Щоб льодовик ніхто не забував.
А людям за старання в нагороду
Бог дав немало від своїх щедрот,
Для спраги прохолодну чисту воду,
Хліб для життя – найвищу з нагород.
Ту нагороду, як найвищу ціну
Людина потом має здобувать.
На це спроможна лиш вона єдина:
І добувать і іншим дарувать.

Поради популярному співаку,
Який раптом почав відчувати
Дискомфорт

***

Не треба
до публіки зверхнім
бути,
Вчись
фанів своїх
поважати.

Не треба
жінкою повелівати,
Вчись жінці
підкорятись.

Не тільки
кумиром жінок
ти бути
повинен,
Вчись на жінку
молитись.

Повинен
не тільки жінок
підкоряти,
Вчись
жінці коханій
коритись.

Повинен
не тільки
жінок спокушати,
Вчись жінками
замиловуватись.

І тоді прийде
у твоє життя
Гармонія.

І горе уже – не біда.
Робінзоніада триває.
Мені би – якась Середа,
бо П’ятниці в мене немає.

На неї скривився четвер,
що скоро уже понеділок.
Немає надії тепер
на пильну увагу училок.

Поширюють сайти чутки:
– у моді лілові колґоти...
а я ж від неділі, таки,
і аж до суботи не проти.

Усе це утяв карантин –
і мову, і зелень, і гроші,
і лиця нові, і... калоші...

А те, що я й досі один...
та я ж не єдиний акин
не дійсно,
             а справді
                         хороший?

08/20

Чорнильну хусточку напнула ніч недбало
на гострі плечі й підморгнула висі.
І кинувши у рот незрілі вишні,
оскомило, скривилася. Усе дістало.

Усмішка місяця і кабаре зіркове,
пройдисвіт-вітер, викрутень, лукавець,
який запрошував щораз на танець,
а опісля зникав у листі гарбузовім.

Їй заздрила цибуля, непринадна гичка,
бо очі ночі кольору ожини,
волосся довге пахнуло жасмином.
Розпущене... Із діамантів срібна стрічка

голівку прикрашала милу. Хто б подумав,
що ніч була самотньою, мов злива,
що її доля темна, незрадлива
плекала снів зворушливих шовкові руни.

І вишивала муліне пастельні хмари,
залежно від погоди й пори року,
любила солов'їну музику високу,
в садах, городах оксамитно-квітні барви.

Та мріяла весь час про сонце: бурштинове,
гаряче, тепле, лагідне, розкішне.
Їй так хотілось линути у вічність,
аби зігрітися в обіймах. О, любове!

Про тебе мріють всі, хто має серце й душу -
і птаха в небі, й на землі билина
кожнісінька шукає половину,
бо заповів кохати Бог великодушно.

Метелику, мурасі, яблуні, людині.
Нехай на все життя, чи лиш на миті
любов у спраглім серці воскресити,
бо світ тримається на почуттях донині.

У метушливий день, в туманному затишші,
нехай бринить дзвіницями у небі,
злітає над землею, наче лебідь,
і на віки благословляється Всевишнім.

А ніч пила красу, як молоко зі дзбанку,
у вікна зазирала ненароком,
наповнювалась світлом, щастя соком,
в долонях світу розчинилась на світанку.

03.08. 2020р.

У Таврії спів готських дів луна
Плекають вони помсту Шарукану
Оспівують оті часи преславні
Як вирувала Бусова війна.
Тоді самого Буса із синами
Розп’яли готи на своїх хрестах
І в землях антських поселився жах
Що готський меч їх звідусіль дістане.
Хіба до того прагнув гордий князь,
Коли прийшли посланці росомонів
Аж почорніли від шалених гонів:
- Благаєм, князю, помочі для нас!
Дрібний осколок скіфського народу
Чий гордий дух над степом ще витав
Не захисту у відчаї питав
А спільно битись з готом за свободу.
У антів давній з готами був спір
І степом кров не раз уже лилася
Та не один іще не піддавався:
Ні гот, ні ант другому до цих пір.
А що тепер часи були непевні
Зі сходу десь насунула орда
Із нею ще небачена біда.
Свої би землі захисти кревні.
З другого боку – обезсилів гот.
Тій темній силі, що зі сходу лине
Один скорився. Друга половина
Пішла на захід. І лихий народ,
Що покорив навколишні простори
Тепер не той, з ким билися колись.
Якби-то анти дружно узялись
Могли би готів скинути у море.
Але потрібно об’єднатись всім
Тоді це буде справжня антська сила
Яка колись ромейский стан зломила
Ходила вільно у ромейский дім.
Що росомони? То краплина в морі
Численних антських бойових племен.
Сам Бус не знає навіть всіх імен
Племен що населяють ці простори.
Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
Бус кинув клич між антського народу
Що час настав і треба за свободу
Меча підняти - з півдня йде гроза.
Поки гінці по степу коней гнали
Поки рішалось - йти чи не іти
Бус вирішив дружину в степ вести
Де готські зграї втікачів шукали.
Шалений гін потомлених коней.
Жінки і діти сил уже не мають
Чоловіки мечів не випускають
Забули лік невиспаних ночей
Проте готові битись до останку
Якщо загроза з степу налетить.
То всім здається наче воїн спить
Вві сні криваві бачачи світанки.
Сльозавить очі вдаль з – попід руки:
Що там чекає у чужих просторах?
Уже давним - давно не видно моря
Землі Трояні біля Дон - ріки.
Могили предків там вони лишили
Які ще дід і прадід захищав
Де кожен камінь славу пам’ятав
І кожен кущик наче троїв сили.
Але зостатись – то на смерть піти
У племені всього життя забрати.
Єдиний шлях на північ утікати
У антських землях свій народ спасти.
Як чорні круки готи від ріки
На втікачів зненацька налетіли
Жінки і діти за вози засіли
Доки вступили в бій чоловіки.
Але у готів значно більше сили.
Кривавим потом вкрилася трава
І не одна скотилась голова
І не одного смерть уже скосила.
І вже, коли здавалося, кінець
Лишилось вмерти від мечів ворожих
З’явися Бус. Під крик: «Перун поможе!
Іще сильніший розпочався герць.
Не витримали готи – відступили
Лишили степ для воронячих зграй
Що вже як хмари вкрили небокрай
А все іще летіли і летіли.
А втікачі продовжили свій шлях.
За пагорбами жде їх порятунок.
І тих хто уже випив смерті трунок
Везуть слідом з собою на возах.
Але не всім судилося добратись
До рятівної близької землі.
Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
На добрі вісті марно сподіватись.
А слідом хмара чорна з-за горбів
Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
Не утекти - вже буде слідом скоро.
Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
І Бус приймає рішення єдине:
Він з антами шлях готам перетне
А плем’я хай коней чимдуж жене
Воно урятуватися повинне.
І слухати нічого не бажа
Щоб росомони поряд антів стали.
- Вас і без того залишилось мало.
Рятуйтесь від готського ножа!
Ви – наші гості. Звичай наш велить
Гостей від небезпеки захищати.
Ніколи не допустять горді анти
Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
Утікачі на північ подались
А анти в груди ворога зустріли
І серед степу січа закипіла
Де ант один з десятком готів бивсь.
Все оглядались горді росомони.
Вже й за горбами бій давно затих.
Чужий народ там помирав за них.
Таке не забувається ніколи.
Чужим життям врятовані вони
А їхні смерті хтось узяв на себе
Мабуть, такою була воля неба
І Хорс великий свій народ хранив.
Тоді й поклявсь кожен росомон
Доки й один із них ще жити буде
Той мужній вчинок антів не забуде.
Віки й віки справлявся той покон.
Хоч готські діви в Таврії співали
Про славу перемогу тих часів.
Та пам’ятає кожен на Русі
Як то усе на справді відбувалось.

Відлунює акордами краплин,
шалений дріб дощу у ритмі танго,
вплітаючи у марева сатин
мелодії ретро́ зі сма́ком манго.

Бринять балади гомоном струмків,
під гуркіт грому, соло барабана…
І блискавиці зоряно-стрімкі,
і сполохи небесного органа!

Лунають фуги вітру і води,
а над водою – чайки серпокрилі
зірницями здіймаються туди,
литаври де звучать на небосхилі.

Я слухаю симфонію дощу,
в чохлі сховавши чорну парасолю.
У душу знову музику пущу,
таку далеку і близьку до болю…

Лежить картина,
чорна сажа.
Музею сірого підлога.
Зі стін по краплі фарба ваша,
іржа коричнево-червона.

Лежать колони,
гільзи, гільзи,
Авіабомб підземні гнізда,
акул, забитих серед міста…
але картина – свіжа й чиста.

Лежить художник,
спить дитина.
Мов літній джміль в осінній айстрі,
даремно трудиться людина
в музеї щастя і нещастя.

Лежить дорога
через Бога.
Сто тисяч бра від підземелля,
і задумів багатоскелля,
і втілювання відчайно́го…

Лежать руїни,
стеля долі.
Зі стін по краплі фарба ваша.
Удосталь після воєн волі!!!
Оранжевим підпише сажа!

18 червня 1996 р., Богдани́

У морі матінки-Природи кольоровому
Кораблики назустріч один одному
Тихесенько поволі наближались,
На хвилях помаранчевих гойдались.

В одному з них спекотливий був Серпень,
Збирався відпливати він далеко.
А в другому у ранзі капітана
Брат-Вересень багряний за штурвалом.

Зустрілися, обнялися привітно,
Їхню розмову чув лиш теплий Вітер.
І Серпень зник десь там за небокраєм,
Узявся Вересень за господарювання.

2018 р.

Запах сушеної м’яти
Переповнює кімнату
І струмує плавно за поріг, –
Огортає жалем хату
І затоплює кошлатий
Та пахучий дуже переліг.
Де поспішно і помалу
Невгамовно вирувало
В непокої радіснім життя, –
Йде за мною нині тінню
Неспокійне безгоміння
І прискорює серцебиття.
Звідкіля це все взялося –
Серця стук і безголосся
Поєднались легко наяву?..
Зазираю в темні вікна
І від пустки швидко никну,
І по росах човником пливу.
Як тоді, коли щасливим
Біг по луках навстріч зливам
І не мріяв зовсім про міста,
Від яких, немов лелека,
Я долаю шлях далекий
До місцини, де колись зростав.
Кожен закуток відомий
Про дитинство містить спомин
І журу розбуджує в мені
Про заманливу природу
І тієї дівки вроду,
Що байдуже вимовила: Ні!..
І немає, і не буде
Сподівань, що я забуду
Край, де жив щасливо молодим, –
Де на давню мрію схожа,
Урожаї досі множить
Яблуня, що з мамою садив…
04.08.20

Жарт


***

Застілля не робиться
"насухо",
Не любить "насухо"
люд,
Мета виправдовує
засоби,
Та крапку вколочує
суд!

***

Спокуси не часто
медові є,
Здебільшого тицяють
"жабку",
Засоби мета
виправдовує? -
Суд вколочує
крапку!

***

Хай правду завжди
глаголять уста,
Гасло гарчить
пророче:
"Виправдовує засоби
мета? -
Та крапку суддя
вколочує!"

Якби можна поставити раптом на паузу літо.
Лимонадові дні, матіолові ночі повільні.
Знявши одяг увесь, загортатися в рідні обійми,
Аж до ранку не спати, про все, ні про що говорити.

Якби можна затримати серпень натрішки, надовше.
Із піску будувати химерні фортеці і гори.
І назовсім забути, що вересень з’явиться скоро.
Якби можна…
05.08.2020

На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
шугає балабан, хоробрий сокіл,
але уже не стрінете скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
а вихідців із древнього Мілету
повільно час із пам‘яті стира…

Але монети з ликами дельфіна,
теме́нос із агорою, зорять
і нам несуть легенди про Афіни
та греків, скіфів, Скіла, їх царя…

А у Гомера доста ще сюжетів
про звички їх, культуру і уклад,
та Буребісті з племенами гетів
завадити не зміг і Мітрідат…

Колише вітер ковилу у полі,
яке топтали в глибині віків
баскі сарматські і еллінські коні,
відносячи у вічність сідоків.

Стрімкі завмерли у задумі схили,
схилили пасма чемно до води,
ховаючи у череві щосили
ольвійської минувшини сліди…

Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,
укриті почерком її.

Але до неї, до одної
не долітають журавлі,
хоча ми й досі ще малі
і нас лишилось тільки двоє –
живих дитячою любов’ю
на різних полюсах Землі.

08.2020

Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні людей, а ні осель.
Проживши не один десяток років
Державу міцно у руках тримав.
Вона весь час росла на усі боки,
Але й для нього смертний час настав.
Було це в час коли незнані гунни
Прийшли за сонцем у степи оці.
Чув Германаріх що навала суне
Тож стиснув меч міцніше у руці.
Збираючись народ свій захисти
Почав збирати військо у похід.
Тим часом довелось йому судити
Як робив завжди королівській рід.
Упав до ніг йому вельможа готський
За честь його вступитися просив.
Він мав одну дружину росомонку
Сунільду. І до цього кілька днів
Вона втекла від ложа чоловіка
Заледве встигла стати за жону.
Він взяв законно боги тому свідки
І рідним повну заплатив ціну.
Яка невдячність і яка образа.
Він прагне помсти. Смерті вимагає
Аби ніхто більш не посмів ні разу
Від чоловіків кидатись «в біга».
Велів король втікачку ту привести.
Сторожа миттю виконала це.
І от стоїть ця «полонянка честі»
Йому спокійно дивиться в лице.
Вродлива надто хоч в подертім платті
Синцям і ранам не сховать краси.
- Ну, розкажи, чого взялась тікати?
Що ти на це усе відповіси?
Презирливо всміхнулася у вічі
- Я не люблю його,- відповіла,-
А забаганки його чоловічі
Все рівно б я терпіти не змогла.
Ми горде плем’я, плем’я росомонів
І в нас жінки то не товар живий.
Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
Він вкрав мене привіз у табір свій.
Жоною я його не хочу бути
Та і не буду - іншого люблю
А як посміє ще хоч раз торкнути
Богам клянуся: я його уб’ю!
- Ти, жінко, забагато говорила,-
Король озвався, - На землі моїй
Мої закони. Ну, а ти посміла
Порушить давній звичай наш святий.
У нас жінки у чоловічий владі
І кара за непослух їхній жде.
Скорися жінко, бо не будеш рада
Коли на тебе кара упаде!
Сунільда знов презирливо всміхнулась:
- Для мене воля над усе миліш.
Я не боюся, якщо ви забулись
Я - росомонка. То ж, король, облиш.
Ти може смертю хочеш залякати
Так і твоя слідом тоді прийде.
У мене є ще два хоробрих брата
Від них ти не сховаєшся ніде.
Король від гніву побілів увесь:
- Хотів, можливо, та не пожалію.
Тому порука королівська честь!
За втечу за образу чоловіка
І за образу свого короля
Ти маєш вмерти, згинути навіки
Щоб не лишилось навіть і ім’я!
А смерть твоя нехай уроком буде
Всім тим хто схоче так же учинить.
Сюди скликайте якнайбільше люду
Коней четвірку диких приведіть!
Страшною смертю дівчина вмирала
Коней баских на площу привели
До рук і ніг мотузки прив’язали
Щоб коні в різні сторони тягли.
Чекав король чи стогону чи плачу
Даремно. Дочекатися не зміг.
Сказала на останок: - От побачиш
Ти смерть свою закликав на поріг.
Гордячка була - вмерла, як гордячка.
Король був вправі так її скарать.
Бо він король і має право, значить,
Від підданих покори вимагать.
Не утаю не кожному під силу
І чоловіку так себе вести́.
Та росомони підлії не сміли
За смерть її законну відомстить.
Пройшло часу із того небагато
До короля прибули посланці.
Король велів їх добре обшукати
І привести. Два хлопці молоді
Беззбройні підійшли до його трону
Злегка вклонилися. І один сказав:
- Ми посланці народу росомонів.
Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
Що у одного готського вельможі
Є викрадена дівчина одна …
Король подав сигнал своїй сторожі
Аби була насторожі вона
І мовить: - Так я все це добре знаю
Вона непослух сміла проявить
Тож десь душа її уже літає
А все що залишилось не болить.
Вмів Германаріх весело сказати
Щоправда, зблідли посланці ураз.
І мовив інший: - Хочемо віддати
Тобі королю в цей ранковий час
Послання росомонского народу.
І грамоту, що у руці тримав,
Вже навіть не схиляючись і гордо
До короля підносити почав.
Хто сподівавсь на підлість росомонську?
Рукою грамоту одною подає
А іншою рукою в охоронця
Із піхов меч зненацька дістає.
Ніхто не встиг нічого зрозуміти
Як королю він бока проштрикнув
А інший встиг двух охоронців вбити.
Меткий, нівроку, парубійко був.
А там як свисне. Збивши охорону,
Влетли коні: білий і гідний.
Чи то вже готські воїни як сонні?
Чи то вже росомон був чародій?
Та скочили вони оба на коней
І крикнувши: - Це за сестру тобі!
Помчали в степ. Слідом мерщій погоня.
Та коні готські були заслабі
І не догнали. Германаріх славний
Від тої рани час якийсь прожив
Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
Бо у човні до Одіна відплив.
Данапростад і навколишні готи
Зійшлись ховати свого короля.
Рабів коней прийшлося заколоти
І жінку - хай його там звеселя.
Не стало Германаріха настали
Часи нелегкі в готській стороні:
То орди гуннів як гроза промчали
То анти не скорилися в війні.
І все що ми терпіти маєм нині
Від ворогів і недругів своїх
У тому тільки росомони винні.
Хай наші боги покарають їх!

Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїжджайте до славного Львова,
всі будинки у нас кольорові.
Їх малює тепер
персонально наш мер.
Приїжджайте до славного Львова

В місті Львові на площі Двірцевій
всі трамвайні колєйки взірцеві –
мер затіяв ремонт,
конче хоче П’ємонт
прописати на площі Двірцевій.

В місті Львові приратушні кнайпи
в карантин збанкрутіли від хайпу.
Як показує тест,
збанкрутіли жи !FEST,
без туристів розслабились кнайпи.

В місті Лева на вул. Коновальця
два прораби ідуть перевальцем,
гомонять як в кіно:
«Вілла Яна – лайно,
буде «Парус» на вул. Коновальця.

Є у Львові халупка на Ринку,
там чиновники всі у клітинку.
У Діани в руці –
два нові прапорці,
а в Нептуна стара катеринка.

Львів туристів милує без тями,
всюди водить, як тато і мама:
у кафе й ресторан.
Ну а щодо містян...
Львів туристів кохає без тями.

Давній Львів, що подібний на лева,
скопіпастила зла королева
підпираючи мур
пропонує вам тур
разом з гідом подібним на лева.

Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїздіть на регату до Львова.
Ця атракція вельми чудова.
І жилети вдягніть –
Полтву часто штормить.
Приїздіть на регату до Львова.

Щоб дістатися на Левандівку
не марнуйте грошей на таксівку.
Скористайтесь метро –
там вайфай і бістро –
із Двірцевої на Левандівку.

Осень золотая,
Закружила листопад.
Я теперь совсем другая,
А ты по видимо не рад?
Наши чувства растворились –
Вдруг растаяли, как дым,
А мы, та поздно спохватились,
Дай ты, уж стал совсем другим.
******
А осень в золоте листвы –
И нет уже былой любви…
Тоска пусть смоется дождями,
Ветрами прочь развеется,
Все случилось, как не снами,
Ну, нет любви! А сердце не успокоится….

Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.
Бог лише на всіх порівну ділить
піднебесся і ластівок в сині.
Хіба мало природи людині,
поля, усмішки й райдуги, милий?
Матіолових мрій сивиною,
щире, любляче серце терпляче.
Айсберг долі пливе під водою
тихо... тихо... ніхто не побачить.

Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.







© 04.08.2020

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати
до телефону, щоб на іншу дихати?

Нічого більш страшнішого не станеться,
як більш не зрадить зрадникові зрадниця, –
а що́ як скаже жінка і соратник:
"Ти – боягуз, але ніяк не зрадник"?

16 вересня 1996 р., Київ