Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.
Де усі повертають ліворуч, тобі – управо.
Незбагненні та недослідими твої путі.
Ти не любиш також у житті натискать на гальма,
Бо давно зрозуміла: найшвидше на світі – час:
Як фанера над тим Євробаченням десь у Мальме,
Пролітає повз тих, хто живе не на повний газ.

Я не мачо, не звабник – не маю такого хисту…
Я не той, хто підрізати б задля приколу хтів.
Знаєш, я відчуваю: байдужість твоя займиста.
І приховує палкість нечуваних почуттів…
Придивись – і побач кольори надчисленних райдуг,
Що приховані в цій непривабливій білизні.
Місяць нині з гало – знак Господнього копірайту.
Бог розлив у повітря ці пахощi навесні.
І тому ніч п’янка, навіть більше скажу – ігриста.
Наче бульбашки, ми невагомі та швидкісні …
Невідомо, що з пульсом – за двісті чи вже під триста.
Так буває, що «так» передують десятки «ні».
Що в облозі тримають, здіймаючи білий прапор.
І штурмують, аби тільки здатися у полон…
Я далеко не мачо, але не такий незграба,
Аби втратити шанс свій – єдиний на сто? мільйон?
Так буває, що ризик лишень стимулює его.
Голос серця долає розсудливість голови.

Краще бачити перед собою як небезпеку
Те, що тисне на пам’ять, неначе той задній вид.

Ти обожнюєш Cardigans, і особливо – пісню
Про улюблену гру… Відтепер не лякає кліп?
Але зараз вмикаєш The Weeknd – I`m blinding… Звісно.
Хто б від вроди твоєї, красунечко, не засліп?

Чи я альфа – це байдуже; чи не Ромео твій я?
Копірайт означає: Всевишній перо вмочив
В ніч, де ми розчинились… Тоді, опустивши вії,
Він схрестив пару ліній сюжетів-доріг вночі.
От і блискавка ніби розмітка на нашій смузі.
На землі ми чи в небі – нічого не знаю, ти ж
Вже змінила всі правила гри в цім шаленім русі.
Не втікаєш від долі – тепер лоб у лоб летиш.
Хай кохання твоє – вантажівка, моє з ним поруч -
Щось подібне крихкій нерозважливій легковій.
Жереб кинуто: ані праворуч, ані ліворуч.
Бог дописує нині свіженький бестселлер свій.
Хай тремтять вподобайки, бліднішають копіпасти.
Так буває, коли наче з долею віч-на-віч.
Небезпека одна є - в очах цих дівочих впасти.
Отже я не звертаю з дороги у спільну віч…

2024

Росою осідає на волосся
Невтішний ранок, мул ріка несе.
Вся повість помістилася в есе,
У сотню слів. В минуле переносить
Вода куширу порване плісе,
В заплаву хвилі каламутні гонить.
І коливається на глибині
Стокротка, що проснулася на дні -
З мулької не піднятися безодні,
Й не розпустити пелюсток у ній.

Слова зі сторінОк змиває повінь.
Квітучі заливає береги.
Життя - у краплях, хлюща ж - навпаки,
Заб'є безжально, й чи підніме промінь
Забитий мулом паросток тонкий.
Все плекане і люблене розносить
Неждана течія, і не знайти
Того заслону, що беріг завжди.
Чи плач об тім, а чи далекі грози
Накоїли такої ось нужди.

Так вперіщило зненацька,
Що від зливи навіть хвацька
Заховатися не встигла дітвора, –
В хмаровинні чорно-білім
Блискотіло і гриміло,
І лилося звідтіля, мов із відра.
Потекли брудні струмочки,
Від подвір’я до садочка,
Попід тином через гарні квітники, –
На стривоженім обійсті
Хлюпотіло мокре листя
Та ясніли різнобарвні пелюстки.
Розчинилося в блакиті
Хмаровиння дощовите
І за обрієм затихнула гроза, –
Тільки з даху ще донині
Рясно падають краплини
Та віконня каламутяться в сльозах.
30.04.24

Шепіт весни над містом
В шелесті яворів…
Люляй, Маля, -
Мати-Земля
Квітом укрила Львів.

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

Мріє пташками Небо,
Снить колосками Лан…
Хмарка біжить
В жовтоблакить,
Ранок, мов Білодан...

Де відбива годинник
Тисячолітню путь,
Там до зорі
Леви старі
Варту свою несуть.

Ратуші сиві скроні,
Дзвін, наче джміль, гуде…
Очка відкрий,
Княжичу мій,
Вже новий день гряде!

Світлих тобі світанків,
Щедрих на пісню днів.
Мати-Земля
Благословля
Кам’яноокий Львів

Люляй-люлій, Леве, радій,
Сонце встає огненне.
Квітом лелій, земле, напій,
Місто моє спасенне.

1996 рік.(АВТОРСЬКА ПІСНЯ до 740-ліття Львова)

Танец – восхитительное, чарующее движение тела…
Активный танец – польза вдвойне…
Научиться танцевать доступно всем – желание…
Единство гармонии, изящности, елегантности и благородства…
Ценность жизни, вдохновение отражается в движениях и на лице…
29.04.24 Швец Тамара
Танець – дивовижний, чарівний рух тіла...
Активний танець – користь подвійна...
Навчитися танцювати доступно всім – бажання…
Єдність гармонії, витонченості, елегантності та шляхетності...
Цінність життя, натхнення відбивається у рухах і на обличчі.
29.04.24 Швець Тамара

Липа - медоносное дерево…
Исцеляют его белоснежные цветочки…
Пчелам отдает все самое полезное сполна…
Аромат восхитительный…
29.04.24 Швец Тамара

Липа - медоносне дерево.
Зцілюють його білі квіти.
Бджолам віддає все найкорисніше сповна.
Аромат чудовий…
29.04.24 Швець Тамара

Найважливіший перший крок…
І якби там вже не шкварчало,
Ти зголосись, полюбиш рок
І зрозумієш, що замало…
А вже тоді оглянь мотив
І всі навколишні акорди,
І налагодиться порив
Твоєї древньої породи…
Рубай з плеча! Провайдер твій
У снах підскаже, що по чому…
І де чекатиме сувій,
І чим баюкитимеш втому!
А другий крок… А третій крок…
Ще безліч, безліч різних кроків…
Бо ти і є той самий Рок,
Що обійшовся без пророків…
29.04.2024.

Хочеш вірити в бога - вір.
Хочеш їсти - сідай та їж.
За війною ховається мир,
За халявою гострий ніж.

За безпам'яттю - кров, біда,
А за зрадою темні дні.
Пахне болем свята вода,
Україна горить в огні.

А на згарище суне звір,
Щоб ввігнати в мій дух ножа...
Ховрахи ж не вилазять з нір,
Бо для них ця війна чужа.

Скільки треба ще літ і зим,
Щоб розвіявсь війни дурман?
Запечалений отчий дім
Сходить криком від болю й ран.

29.04.2024р.

                ІІ
У кожного митця своя тусовка
в його непримиримій боротьбі,
якою виміряє по собі,
коли і де від нього більше толку.
А буде воля вишніх із небес,
то і німих почуємо, напевне,
у ніч ясну чи у годину темну,
аби пророк у кожному воскрес.

                ІІІ
Почують слово убієнні душі
на капищі музейному, у пущі,
на прощі біля лисої гори,
за вікнами урочої пори,
якою обумовлене грядуще,
а далі... погадаємо на гущі,
кого які чекають вечори.

                ІІІ
Малюємо забуті серіали
нового у майбутньому кіні,
і Матенхаузу меморіали,
і петриківські в’язі... по війні,
і на шоломі, і на тлі ракети –
лихі привиддя східної планети,
які лякають західну юрму.
Покажемо у сяєві пітьму,
аби пізнали, як ішли у лету
непізнані оракули, поети
нізащо, хоч і знаємо, чому.

04.2024

Черевички мені дарував кришталеві. Як мрію.
Не бажала у тім, що тісні, і собі зізнаватись.
А розбились - зібрала осколки із них, і зоріє
Мені згадка під місяцем, що, як і ти, хвалькуватий.

Жменя іскорок блимають звечора. Терпко-холодні
Кришталеві уламки, давно вже ніким не зігріті,
Та боюся підняти, аби не поранить долоні,
Щоб як північ постукає, то не лишилося й сліду.

Срібний місяць гойдає мелодію. Як танцювали,
Все чекала тепла я від подиху й дотику. Тисли
Кришталем черевички, сміялися в спину дзеркала.
Пробиває дванадцять. Ні згадки, ні музики. Тихо...

Ось чути здалеку могутню мову лісу.
Він кличе стоголоссям, шумом.
Співає звучно вічності щоденну пісню.
І радість в ній, і ноти суму.

Немає від людей ніякої завіси.
Прозоре небо - оберегом.
Важливі, звісно, пропонує компроміси,
Пташиний невгаває легіт.

Пасує лісові калиновий рум'янець.
Ялин смарагдові спідниці.
І маслюків під соснами незвичний глянець.
Радіє око полуницям.

Обняти б ліс сторуко, душу добру, щедру,
І мудрість взяти споконвічну,
Бо благодатну має ліс зелену цедру
І дух його непересічний.

Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.
Ти перлина Івано-Франківщини.
Та чесноти далеко не всі
Видно зовні, бо кращими гранями
Ти виблискуєш не вочевидь,
Як буває із юними-ранніми,
Що привернуть увагу на мить –
Та й усе, бо за личками порожньо.
І цікавість уже на нулі.

Ти водночас насущна, як борошно,
І пікантна, як солі землі.
Ще й солодка, неначе амброзія!
Що смачніше для чоловіків?
Смак цей навіть в безжальнім склерозі я
Не забув би на схилі років.
Ти – суцвіття ментальних рис Заходу.
Чемність, врода, талант, доброта…
Але ж скільки приховано загадок –
В кожній думці ти ой не проста!
Звідки в тебе шалена енергія?
Наче лава вулкану палка!
Ніби від революціонерки є
Щось в тобі – точно як у Франка:
Вічна є вона! Що її стримає?
Штамп у РАГСі? Коштовний ланцюг?
Як зкувати банальною римою
Неосяжну фантазію цю?
Ну а пристрасті - теж махаонами
Ой не всидять вони в животі.
Залунають і зовні канцонами
Десь на гідній тебе висоті.
Хто почув – той розклався на атоми,
Щоб зібратися кращим мерщій.
І довіку, напевно, блукатиме
За відлунням твоєї душі.
Ти – неначе прихована істина:
Плід, що сховано в чашечці правд.
Їй не личить на людях розхристаній,
Щоб у неї будь-хто зазирав.

Ти взірець української дівчини!
Де б ще диво подібне було?
Там, де інша – платівка заїжджена,
Ти – мелодій живе джерело.
В цій шкатулочці імпровізації -
Для естета коштовні скарби.
Інші – поруч з тобою ерзаци є.
І Карпати в тобі, і степи…
Дражниш хвилею, зносиш лавиною,
Щоб очуняв між зорями десь.
То і бачу тебе я країною
Надзвичайних казкових чудес:
Самобутні традиції-звичаї -
Пізнавати б їх міг все життя.
Тобі личить ось так: таємничою…
Допоможе лише почуття.
Хай природу жіночу і вивчено
Було розумом – користі ніц.
Бо в тобі, чарівна моя дівчино,
І в розгадці каскад таємниць.

Розкричалися ворони,
Розспівалися півні, -
Ніччю спущена запона
Відхилилась вдалині.
Показався обрій дальній
І поблідло сяйво зір, -
Світ ясніє життєдайно
Темноті наперекір.
29.04.24

Наприкінці двадцятого сторіччя,
Без дозволу прийшов у цей я світ.
Від сонця не ховав своє обличчя,
Але не знав, як стати під софіт.

Тоді мені дитинство наказало
Повірити мелодії душі.
Я йшов крізь простір чарівного залу,
В якому замість вікон - вітражі.
І всі яскраві, різнокольорові...
Малюючи картини на стіні,
В своїй таємній музиці-розмові
Хотіли щось розповісти мені.

А я ішов. Той простір променистий,
Неначе самоцвітів дивний збіг.
Чи то смарагди... Чи то аметисти...
Чи навіть віддзеркалення доріг,
Які опанувати я не зміг...

І вже навряд чи. Марно... Та ніколи!
Я загубив той слід останніх нот.
Тепер у слові кожному - крамола,
За сірою стіною - поворот...
І дуже довга, років на п'ятсот,
Широка путь самотньої гондоли...

Буденність вже створила легковажно
З важких годин сонату самоти.
Та з піснею минулого не страшно
Крізь пам'ять про фантазії вітражні
У засвіти спокійно відійти...

Останню кулю гострого слівця
в байдужий барабан старого кольта
заряджено. Манірність залицянь
впирається у комір чорним ротом
ствола, приціл — у силует навпроти.
Торкнутися б невинності лиця
торцем. Та пізно, під завалом дота
зрівняються крихкі права й свободи
умілою рукою зброяра.
Не віриться в наближення кінця,
та з чотирьох кутів сповзають тіні
у кáмори холодну серцевину
до тіла кулі. Відлік на хвилини.
Лунає постріл, спицями свинцю
сплітаються мереживні судини
на відсвіті дзеркальної рівнини,
сягнувши відображення стрільця.

То не смоги встелились горами,
то не лава вплила у яри, -
то вчування, слідами кволими,
обходило поля і бори,

облітало міста притишені
в наслуханні тривог напасних...
он стерв'ятники гнізда полишили,
он нашпичили очі масні.

То не сонце здригнулось в обрії,
то не дятли збивають кору -
строчать ґвери, о люди добрії,
розминаючи гільзи в труху.

То не лезо тонкого голосу -
крізь каміння пробився ромен.
То моя Україна бореться!
То моя Україна живе!

Верба одно из самых распространенных деревьев, кустарников,
Ее можно встретить рядом с речкой, озером, ставком…
Раскидистые ветки с мелкими листочками- удивительная крона…
Болезни лечат, недуги исцеляют вербные листочки и лоза…
Аплодисменты заслужила в легендах, песнях, в изделиях, на полотне…
28.04.24 Швец Тамара

Верба одне з найпоширеніших дерев, чагарників,
Її можна зустріти поруч із річкою, озером, ставком...
Розлогі гілки з дрібними листочками - дивовижна крона.
Хвороби лікують, недуги зцілюють вербні листочки та лоза.
Оплески заслужила у легендах, піснях, у виробах, на полотні…
28.04.24 Швець Тамара

Людина невпинна.

Вона невиправна.

Людина нечувана.

Людина цікава.

Вона невблаганна.

Доросла, та все ж

По-дитячому вправна.



Людина є скарб,

Вона ж бо є мука,

Коли вже доходить час до розлуки.

Вона є і сонце,

А також і небо,

І хмари, і злива.

Та що вже казати про мрії невпинно.



Людина - вогонь.

Обпікає всі руки.

Людина бо лід -

Заморожує луки.



Людина є пристрасть,

Вона ж бо і сором.

Злетілись птахи возвеличувать хором

Про дар, що, забувши в хвилини буття,

Вона називає це просто

Життям.

9.04.2024

Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…

Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
у низку привидів-почвар…

У чому сенс життя такого,
де сплін і туга через край?
Лиши усе за перелогом,
живи наповнено, кохай!

Ще поки не в Цареграді на риночку тому,
А своїм конем степами гаса без утоми
Славний Байда-Вишневецький. Козацького роду,
Хоч говорять, що походить з князів благородних.
Грає кров, пригод шукає Байда в чистім полі,
Сподівається на розум та козацьку долю.
Хоче в степу панувати, татарву прогнати,
Щоб не сміла на Вкраїну його нападати.
Щоб не сміла сіл палити та людей хапати,
Гнати в Крим та і за море кудись продавати.
Зібрав Байда навкруг себе таких же завзятих,
Хто звик шаблею у полі гарно працювати.
Таких вже було багато у тім чистім полі,
Хто шукав для себе слави та вільної волі.
Не став Байда у Черкасах далеких сидіти.
Йому ж треба за ордою у полі глядіти.
Здумав кріпость збудувати поряд із ордою,
Щоби добре слідкувати за її ходою.
Обрав острів невеликий при Хортиці самій,
Там і взявся будувати разом з козаками.
Ставили дубові стіни, вали насипали.
Гармат, правда на ті стіни поки ще не мали.
Пише Байда листа тоді королеві свому
Аби той прислав гармати для кріпості йо́му.
Та не хоче король чомусь з Кримом воювати,
Листи шле та ні одної не прислав гармати.
Але ж Байда не той, щоби без тих гармат бути.
Як не дав король, то треба десь піти здобути.
А там саме при березі Дніпра турки стали,
Іслам-Кермень – свою кріпость були збудували.
Довелося яничарам в тій кріпості сісти,
Щоб козаків не пускати униз Дніпром плисти.
Та походом не ходити в татарські улуси.
Байда на те подивився й задуматись мусив.
Його, звісно та фортеця зовсім не лякала,
Та на мурах там гармати потрібні стояли.
От би їх собі забрати?! Не довго збирався,
Зібрав славних козаченьків та й в похід подався.
Не встояла та фортеця супроти козаків,
Розігнали яничарів по балках, байраках.
Прихопили всі гармати, що на мурах стріли,
Привезли та й у фортеці своїй встановили.
Розізлився Девлет-Гірей від нахабства того.
Ще прибули яничари у поміч до нього
І всі разом подалися козаків карати,
Зруйнувати їм фортецю й гармати забрати.
Суне степом чорна хмара, видна ще здалека.
Доведеться козаченькам на цей раз нелегко.
Бо і каторги турецькі ідуть Дніпром вгору,
Біля острова малого опиняться скоро.
Ті із суші, ті водою фортецю оточать,
Чимскоріше захопити й зруйнувати хочуть.
Думали, що легка справа, той похід їм буде,
Але стріли козаченьки орду груди в груди.
Захотіли турки острів з суден захопити,
Із гармат їх козаченькам вдалось потопити.
А хто острова дістався – голови позбувся.
Майже місяць хан у полі, наче жаба дувся.
Кидав орду штурмувати, на мурз своїх злився.
Та за місяць там, де був він, там і залишився.
Полягло орди чимало у тому поході,
Але ханові, здається, нікого не шкода.
А козакам геть набридло в фортеці сидіти,
На мурашник на татарський із мурів глядіти.
Просять Байду: «Може, вийдем, трохи погуляєм,
Що ж ми взаперті сидіти цілий місяць маєм?!»
«А чого б його й не вийти!» Затемна зібрались,
Та тихенько на той берег татарський дістались,
А уже там запосілись, на орду напали,
Перебили цвіт татарський, вцілілих погнали.
До татарських аж улусів гнали без упину,
Ще й там добре погуляли. Пригнали скотину,
Щоб голодним не сидіти. Славно погуляли.
Хану кримському добряче прочуханки дали.
Хан, одначе, в Крим дістався, живий залишився,
Готуватись до походу знову заходився.
Поплакався до султана, просив про підмогу.
І той знову яничарів присила до нього.
Ще й господарю Молдови повелів збиратись,
Щоб з нахабним тим козацтвом, врешті розібратись.
Байда також не чекає, листи посилає
Й королеві, і цареві – помочі прохає.
Та від них зимою снігу випросить нелегко.
Сидять та спостерігають за всім тим здалека.
Прийшла осінь і орда знов по степу простує,
Девлет-Гірей свою помсту козакам готує.
Іще більше воріженьків навкруги зібралось,
Наче, ті мурахи степом без кінця мотались.
Загриміли знов гармати, стріли полетіли.
Знову степ навкруг татари устелили тілом.
Знову хан не зна спокою, жене мурз до бою,
І пливуть тіла татарські у Крим вниз водою.
Знову місяць не змовкала в степу канонада.
Бились славно козаченьки цілий місяць, правда,
Скоро порох закінчився і ядер не стало.
Та і їжі у запасах залишилось мало.
Чи ж тут з голоду вмирати? Зібрались козаки
Уночі та посідали хто в свої байдаки,
А хто бродом через плавні і пішки подався.
Отож, хан у результаті з облизнем зостався.
Розлютився, як побачив – козаків немає.
Кого ж він тепер здолає? Кого покарає?
Велів кріпость зруйнувати, отак лиш помстився.
Вести ж орду на Черкаси так і не рішився.
Не вдалася перемога, хоч острів здобули,
Але довго у степах тих так і не побули.
Бо ж зима уже на носі. Подались до Криму,
Також турки й молдавани подались за ними.
А козаки знов вернулись, на острові стали.
Правда, нову там фортецю вже не будували.

***
Після травня наступає червень,
змиються водою москалі
і прийде пора змивати зелень
геть із української землі.

***
Поки є надія на Гаагу
і на лобне місце сяде хан,
не забудьте і зверніть увагу,
хто тоді тікатиме в Оман.

***
Поки доживають пустомелі,
вимре популяція совка
і займе посаду єрмака
інша лярва офісу-борделю.

***
Мріємо трудитися у полі
хазяями на своїй землі
і тоді аж мусимо поволі
осмалити голови гнилі.

***
Воздається кожному по вірі,
за яку тримають у сізо,
істина московії в ефірі –
це роздуте владою іпсо.

***
Важко виживати, але тяжче
бачити як у борні ідей
люди не міняються на краще,
поки є диявол між людей.

Колізія
Свиня не хоче, та хропе,
козел бодає і радіє,
що він очолює події,
та є оказія – сліпе,
що доїдає канапе,
колись усе-таки прозріє.

04/24

У священному гаю́ на хвильку зупинились,
На святій землі поміж дерев.
І нема рабів душею чорноницих,
І не чути крику і тривоги рев.

І жахіття вже не ріжуть лезом по живому,
Розчинились сіль війни, зловісний час.
В пеклі запалали темні всі потвори,
Не забрати їм ніколи волі в нас.

У священному гаю́ життя і щастя спокій,
Сила в нім Божественна тримає дух.
Сяючих зірок рої і безліч мирних років,
Тільки до гармонії розумний рух.

Я – таке… чи comme ci, чи comme ça. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.
Але ти нині поруч – і квітне, мов кущ троянд,
Моя душа вся.
Тож тебе не втрачати – це все, що є на меті.
Твої пестощі – космос, хай примхи тоді ще ті.
Хоч хапайся за обрії-бильця, ну а тоді -
Упав-віджався.

Але зробить сильнішим (звичайно, якщо не вб'є)
Дісципліна сувора ліричне єство моє…
Я звичайний, як Orbit - ти штучна, як монпансьє.
Смачна така вся.
Хай співа невермори мій глузд, ніби чорний крук.
Що тобі я (це в кращому випадку) віршедруг…
Я скавчу, бо твоїх стегон, талії, персів, рук
Недоторкався.

Поцілуночок мій – це синець; ну а твій – тавро.
Я - аматор звичайний. Твій рівень – хай заздрять pro.
А масштабніше образи візьмемо - ти Дніпро,
А я – Почайна.
Ти канікули й свято – я будні та мідуік.
Ну то що відповість мрії-дівчині чоловік,
Якщо каже вона: «Будьмо разом – давай? Навік!»?
Авжеж, звичайно!!!

Подивися у очі мої, та невже ти
Там нічого не бачиш? Устами легенько до вій
Доторкнися. Застигла сльоза в них, і стерти
Її може, я знаю, лиш подих стамований твій.

Я у ніжних долонях вербою відтану,
Що підставила сонцю лозу і бажає цвісти.
А весна обіцяла мені віднедавна
Простягнути між нами омріяних райдуг мости .

Все, чого б не хотілося, трапиться з нами,
І на сум учорашній складемо весняний ремікс.
Ну а травень не стане лякати громами,
Нам щоразу даруючи райдуги зведений міст.
05.2023.

Спіймав під вечір окунів
І взяв на себе звичний клопіт, –
Клекоче юшка в казані
І пахне рибою та кропом.
Звелися тіні з-за кущів
І над рікою місяць повен, –
Солодко-гостра суміш слів
Смішками повнить перемови.
Вогонь облизує гілки
І радо лащиться до днища, –
Бряжчать плескаті тарілки
До казана все ближче й ближче.
Я, щоб не чути шум пустих,
У кожну щедро насипаю,
Хоча у поблисках сухих
Хазяйську миску бачу скраю.
Межи калюжниць і рокит,
У час дозвілля тут, на лузі,
Здоровий мають апетит,
Без чаркування навіть, друзі.
Нас заїдають комарі,
Та самота німа не душить, –
Радієм зоряній порі
І спілкуванням тішим душі.
28.04.24

Флирт- деликатное поведение….случается у всех…
Любовь, уважение, дружбу искреннюю пристойный флирт дополнит…
Игра словами, действиями, эмоциями, чувствами, мимикой…
Растопят лед, холод в отношениях, согреют сердце, душу -позитив…
Творят чудеса только тогда, когда не ранят чувства ближнего…
27.04.24 Швец Тамара
Флірт - делікатна поведінка .... трапляється у всіх ...
Любов, повагу, дружбу щиру пристойний флірт доповнить…
Гра словами, діями, емоціями, почуттями, мімікою…
Розтоплять лід, холод у стосунках, зігріють серце, душу-позитив…
Творять дива тільки тоді, коли не поранять почуття ближнього.
27.04.24 Швець Тамара

Дизайн в гармонии, красоте, природности и простоте…
Интерьер, мебель, обувь, одежда, аксессуары, строения, сады,
Здания, дома, дороги и мосты – участвуют дизайнеры…
Альбом, листок, ручка, карандаш – помогут нарисовать дизайн…
Йоги создают гармонию, сродни дизайну в позах лотоса, дыхании…
Наша жизнь, так прекрасна, что каждый в ней художник и дизайнер.
27.04.24 Швец Тамара


Дизайн в гармонії, красі, природності та простоті.
Інтер'єр, меблі, взуття, одяг, аксесуари, споруди, сади,
Будинки, дороги та мости – беруть участь дизайнери.
Альбом, листок, ручка, олівець – допоможуть намалювати дизайн.
Йоги створюють гармонію, схожу на дизайн в позах лотоса, диханні ...
Наше життя, таке чудове, що кожен у ньому художник і дизайнер.
27.04.24 Швець Тамара

Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обгороджується
Бачиш? Пахне напоєним ґрунтом, дощівкою, опалим цвітом.
Про що вони тільки не говорили чого врешті не справдилося —
Ті поети, що пишуть соком надрізаного чистотілу?
Наче світять вони невиразним, як сонце сумом,
Подібно місяцю відгороджуються від рахманної ночі,
І сльози у них проступають, мов сік, що беруть з беладони,
І вірші буває лікують, хоча насправді вони кровоточать.

17.04.2024

Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Не дивуйся, що доводить до такого суміш ця.
Ти бажання пробудила
Відшукать твою G-точку,
Щоб провести з неї промінь у Блаженство без кінця.

Ти божествена на фото.
Разом, безумовно, сюр ми.
Та нехай, бо споконвіку ти призначена мені.
Я за тебе хоч у воду,
Хоч в багаття, хоч скрізь сурми.
Я в коханні – як на голці; на тобі – як на війні.
Мружать очі світлофори.
Плачуть Музи, наче вдови.
Облизнулось потойбіччя, як на ласий коровай.
Я тобою надто хворий.
То з рядків твоїх чудових
Мавзолей збудуй, кохана, і мене там поховай.

Ти – вінець творіння, мила!
Я - суцільні атавізми.
Збожеволів через тебе – ось така є моя суть.
Що за сила б це змінила?
То і в рай навряд чи візьмуть,
Та і з пекла 100%, що чорти мене турнуть
Ти – довершена еліта.
Я – нічних провулків хресник.
Ти у всьому бездоганна, я – сумнівний персонаж.
Та на нас чекає літо.
Побажай – і я воскресну.
Бо любов на все спроможна. Це знаменник спільний наш.

Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.

Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Ти для Любові, Віри і Надії,
Для Перемоги світлої Воскрес!

Христос Воскрес! - над куполами лине.
І хоч на серці сум - Христос Воскрес!
Ми віримо - воскресне й Україна!
...Возноситься молитва до небес .
04.2022.

Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
Згорить росія, наче свічка,
Розтане в темряві, мов дим, –
А Україна буде вічно
Іти своїм шляхом земним.
27.04.24

Интеллект развивается и открывается с годами…
Нелегкий придется жизни путь пройти...
Тепло души и сердца излучать…
Единство мыслей, действий, поступков – на добро, во благо.
Любить людей, природу, все живое…
Лучшие черты характера, благородство развивать…
Единомышленниками, друзьями окружить…
Красота, как в природе, так и в человеке – в гармонии …
Творчество, мастерство, интуиция, талант, опыт – интеллект.
26.04.24 Швец Тамара

Інтелект розвивається та відкривається з роками…
Нелегкий доведеться життю шлях пройти...
Тепло душі та серця випромінювати…
Єдність думок, дій, вчинків – на добро, на благо.
Любити людей, природу, все живе.
Найкращі риси характеру, шляхетність розвивати...
Однодумцями, друзями оточити…
Краса, як у природі, так і в людині – у гармонії.
Творчість, майстерність, інтуїція, талант, досвід – інтелект.
26.04.24 Швець Тамара

То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.

Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Простого ж люду - океан.

У кожного свої проблеми,
Вірянина безбожник вчить.
На світі я живу даремно,
Для мене він - залізна кліть.

Хоча й було спочатку Слово -
Його не чує навіть син.
Моя печаль шукає сховок,
Моя душа кричить "Спаси!"

Засніть, мої нещасні вірші!
Втомила вас ця сіра яв.
Роки стікають в мертву тишу
Під щебетання солов'я.

23.04.2024р.

Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.

Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли іще були малі і милі.

Нагадує рідню: бабусь і дідусів,
Батьків, (хоч їх , на жаль, уже немає).
І діти, й внуки тут зібралися усі,
Всміхається нам вишня у розмаї.

Родинне наше коло - квітом навесні.
Ці пахощі не передать словами.
У різних ми тепер містах - зв'язки ж міцні,
Старенька вишня шепче молитвами.

Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.

Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Бо здоровий її пофігізм став його хворобою.
Б’ється він – та виходить поема, не дисертація.
Як гарсон, своєруч власне серце несе на таці їй.

Як портьє, він приймає ключі від фантазій з видами
На Едеми, де скрізь полунички, що є обвитими
І двожальними, але двожильними радше зміями.
Що сичать їй вони – уявляти це все не сміємо.

Вона кидає в руки йому крила, пух і пір’ячко.
На третину богиня вже, але на чверть – вампірочка.
Доктор Фрейд сам не знає – вивчає чи божеволіє.
В ній є слабкість сльозлива, але і залізна воля є.

Інкрустації ніжності і легковажні вкраплення.
Посміхнеться –думки всі вповільнені і розслаблені.
Аж грайливий цей погляд – нокаутом нижче пояса.
Доктор Фрейд сам її вже приймає, купивши поліса.

Небайдужа, але і в коханні хижачка-власниця.
Наведе свої очі – все: доктора б’є пропасниця.
Наскрізь бачуть (без зайвих освіт), палко звуть його вони.
З нею навіть сам Фрейд від любові не застрахований.

Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.

У тишу ненадійну, нестійку.
Її минула ніч порвала в клапті.
Вона не стала зоряною справді,
І попіл осідає на бузку.
Смеркає, у безмовність боязку
Спішать за вітром хвилі ароматні.

Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Милуючись співом веснянки,
Вдихаючи запах цвітінь, -
Докопую плідну ділянку,
Шукаючи поглядом тінь...
26.04.24

Холод в доме, теле – поправимо, в душе, на сердце, то сложней…
Отношения холодные, неуважение, обида, злость – негатив…
Любовь ,тепло, поддержка согреть могут всегда, растопят лед…
Открытое окно с прохладой, свежестью, попутный ветер – гармония.
Движение, оптимизм в мороз и стужу - согреют, исцелят.

25.04.24 Швец Тамара


Холод у будинку, тілі – можна виправити, в душі, на серці, то складніше…
Відносини холодні, неповага, образа, агресія – негатив…
Любов, тепло, підтримка зігріти можуть завжди, розтоплять лід.
Відкрите вікно із прохолодою, свіжістю, попутний вітер – гармонія.
Рух, оптимізм у мороз та холоднечу – зігріють, зцілять.
25.04.24 Швець Тамара

Ягодка малинка, вишенка, смородинка …не перечесть.
Готовят конфеты и желе, пироги, торты пекут, а свежие вкусней всего.
Однообразия во вкусе, в цвете, форме нет – природа создает шедевры.
Детишкам, взрослым - полезны , животным, птицам - пища.
Кладезь витаминов, минералов.
Аромат ягод источает свежесть, возбуждает аппетит, бодрит.
25.04.24 Швец Тамара.



Ягідка малинка, вишенька, смородинка …не перелічити.
Готують цукерки та желе, пироги, торти печуть, а свіжі найсмачніше.
Одноманітності у смаку, кольору, формі немає – природа створює шедеври.
Дітям, дорослим – корисні, тваринам, птахам – їжа.
Кладень вітамінів, мінералів.
Аромат ягід випромінює свіжість, збуджує апетит, бадьорить.
25.04.24 Швець Тамара.

Все затихло,
Я не чую твого голосу.
Квітневий сад чуттєвим бути обіцяв,
Зараз немає там нікого. Морозно.

Мовчання, а потік думок не затихає.
Немає відповіді, є питання:
Невже? Невже це сталося востаннє?
Не знаю правди, є вагання.

Я по слідам іти не хочу,
Вертатися до пестощів і лоскоту.
Мило, звісно, але ж марно,
Бо в підсумку, як завжди
Втікти подалі обираю.

Залиш прощання зайве,
Напевно, пізно обіймати.
На жаль, я знаю — це на краще,
Ніж листи незліченні писати,
Що не дойдуть до адресата.

Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Вона ж дівка не ляклива подалась до двору.
Озирнулась на сад панський, а там на ту пору
Литвин з возом зупинився. На ярмарок їхав.
І запали їй у око горщики на лихо.
Поки литвин вклався спати, тихенько підкралась,
Поцупити собі кілька із них сподівалась.
Дума: догоджу матусі, візьму більші звідти.
От же гарно у них плаття буде нам золити.
Взяла двоє в одну руку та й у другу двоє.
Та й тихесенько додому – гордая собою.
Не дійшла іще й додому, як тут якась сила
Її назад повертає – йшла, хоч не хотіла.
Дійшла саду, повернула та й додому пхає.
Та біля воріт спинилась й назад повертає.
Розуміє, що із краденим ходити не гоже,
Але ті, мов приросли їй – кинути не може.
І отак всю ніч ходила, вже і сонце встало.
Уже жінки і в череду корівок погнали.
Побачили, як та ходить з горщиками тими
Та й сміються: - Що блукаєш по шляху із ними?
Чи напала тебе ходня? А та ледь не плаче.
Очей вгору не підніме, соромно їй, бачиш.
А литвин, немов уваги на те не звертає,
То вівса коням підсипле, сінця підкладає.
Вже не витримала, врешті, підійшла до нього
Та низенько вклонилася йому аж у ноги.
- Дядечку! Голубчик! – просить, - відпустіть. Їй Богу,
Поки жива – більш ніколи не візьму чужого!
А литвин сміється й каже: - Ну, що ж, нагулялась?!
Постав горщики. Чужого щоб більш не хапалась.
А їй соромно вже стало й додому вертати.
Що ж їй будуть говорити вдома мама й тато.
Усі ж бачили. То ж сором…Три тижні лежала
Вдома хвора та відтоді чужого не брала.

Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідома,
І тіло твоє мов любові земна шкала
Доплюсовує схлип і накреслює літеру лона.
І дерева стоять, мов повторюють літери ті,
І птахи у польоті накреслюють алфавіти,
І в центрі землі ти описуєш значення π,
Озирнувшись довкола, коли зупиняє вітер.
А тоді імена виростають з покручених крон,
Ті які називав, але ті, що в тобі не розквітли,
Забирає до себе їх осінь, немов би у сон
І пам’ять збирає сади з не відмовлених літер.

Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І немає кінця тим рядам із постійними n,
І немає, до слова, більше мого рівняння.

21.04.2024

А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?

Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Минулого терпкий настій.

А серце свічечкою плаче
Про те, що не збулось колись,
Прозріло, бо було незряче?
Згори почула:" Повернись".

В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.

Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Весняний дух - чорнозему подяку

За те, що зораний, засіяний, за те
Що вирви не скалічили, як рани.
Гуляє мирно птах, ясніє день,
Зерно пускає паросток старанно.

А плата за оброблені поля
Жаска у непоправності до крику:
До Чопу рани Бахмуту болять,
Щоб ти стояв тут, і весною дихав.

Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Як же так, що лиш поранив,
А убити не зумів,
Хоч бажав укласти зрана
Одного із ворогів?
Як же так, що в домовину
Окупанта не загнав?
Руки краю за провину,
А душа – зове до справ...
25.04.24

Вельмишановна леді… краще пані…

Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине десь у кошику це все? Загубиться у Вас навіки в спамі? Не відаю - нічого в голові. Хоча вже вивчив нібито напам’ять всі варіанти відповідей – від: «Чи він сказився? Хто є взагалі це??» до «Слухайте, шановний, ще мені не вистачало, аби недолицар співав під Windows ці недопісні! Бувайте, хай щастить Вам, трубадуре!»… Але чомусь тримати це в собі не можу. Чи зіпсована натура? Чи хворий – то без психотерапій таких, як сповідь дурня-утопіста до Леді Мрії взагалі ніяк? Звичайно, так, не в моді жанр епістол. Але я сам немодний теж дивак. А Ви… потрібен опис неодмінно – у жанра свій суворий є закон. Рукою Вас торкатися - як міни. Якщо губами – як святих ікон.

О\дного разу Вас таку побачив -
Л\ишень одного! - тішиться в мені
Е\стет, ну а первісний хтось - тим паче…
Н\еначе втоп у Вашій глибині.
А\ вії так мені лоскочуть нерви -

М\агічне щось. Чи мавка Ви? Чи міф?
О\сь Афродіта з розумом Мінерви -
С\ам Фідій краще б втілити не вмів.

Не вигадка це все і не химера! Ви справжні – все найкраще з ancient Greece. То хочеться співати Вам Гомером, то викрав би у всіх Вас, як Паріс. Олена найпрекрасніша – нітрішки не прибрешу, прекрасна - ще й яка! «Оленка»-шоколад солодкоїжки – нехай давно вже і не малюка…

Життя воно таке, що менше злетів, ніж прикрих від болючості падінь. Але, як Сонце, посмішка від леді весь біль мій перетворює на тінь.

Є люди – вміють так у вічи пилу насипати… Я – ні, ото й мовчу. І слухаю – то «Зіроньку» від Білик. То «Сонце» - «Океан» і Вакарчук. Куди мені з таким невмитим писком? Відтворено емоції вже всі…Але якщо так риються в підписках на Spotify, щоб віднайти в попсі щось аж до сліз – чи не діагноз все те? Один маршрут – майстерні-крапка-ком. Така мені вже доля – став поетом, не народився трампівським синком. Зате ось запальний – куди гасконцям? Як Дант, співучий. Отже, в сумі я – звичайний українець, моє Сонце. Чи радше краще – зіронько моя?

Та вже й світанок підганяє з хати. Гармонії немає на землі (крім Вас, звичайно) - написав багато, а не сказав нічого взагалі… Чи між рядками зникло все, що хвацько писати думав? Всі оті думки?

Чи це хвороба все ж, якщо зненацька самі в листі римуються рядки?.. Та Бог із ним – чимало є в поетів пристойніших і цікавіших тем.

Чудового Вам дня, прекрасна леді!
З пошаною!
І.П.
А радше М.

Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!

Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Я щиро вірю: ти такий один!

З тобою - хоч підкорювати гори,
Заміниш чай, вино та шоколад.
Із захватом порину в Apple Store -
І вже не кличте ви мене назад!

Ніколи ця любов не охолоне
До тебе, мій п'ятнадцятий Айфоне!

Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю́ його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Я не людожер –
я продуктивно використовую
ті язики, які брешуть!
Ха-ха! Ха! Ха!!
Можеш обрубати мій так само.
Настане тиша, якої я чекаю.
Мій статус-кво у цій квартирі –
зміниться!
…Твої претензії, немов цигани,
які окупували електричку! –
програ́ють цю війну зі мною!..
Пішла любов,
а з нею всі мої проблеми!
Я оправдовуватися не буду більше.
Зміни свій тон.
Постав на цьому крапку.
Любов це??
Ну так, а ґіц ін параво́з!

29 лютого 1996 р., Київ

Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.

Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов він у лірику навмання.
Як на війну, що здивованно відзначали.

Кажуть, що пристрасть, як толок у двигуні,
Ходором в грудях ходила, то сам второпав
Що в середовищі прози та метушні
Слово – не ліки, а радше саме - хвороба.

Змішував колір і смак та, додавши нот,
Цим зловживав, бо надміру любив той розчин.
Кажуть, як чекову книжку сприймав блокнот.
І як чорнетки для віршів, паскудив гроші.

Гри у лялькове кохання не розумів.
І здивування гравців, коли іграшками
Зрештою їх і сприймали. То й кажуть – міф
Він взагалі, нотка суму з людської гами.

Те, за чим інші полюють, віддати б хтів.
Світло усім дарував - не знайшов охочих.
Зрад не любив, ну а зраджувать – поготів.
Кажуть, з людського він мав ну хіба що очі.

Що віршероботом був він. І, як в авто,
Рився в собі увесь час, щоб зробити тюнінг.
Бачили, ніби злетів. Як – не знав ніхто,
Що то за чари чи Прянощі, наче в «Дюні».

Кажуть, любив якусь дівчину, набридав
Віршами їй, дарував різний мотлох з плюшу.
Вірив, весна і в серцях нищить льодостав.
Щастя собі не скував, іншим не спаплюжив.

Кажуть, як йшов, розгубив всі рядки свої.
Бачили посмішку, наче відкриту рану.
Та не розкажуть, як сильно кохав її.
І намагатися марно, то й я не стану.