І
Моральний характер Мілле та його творчості. – Його місце у французькому мистецтві

Особистість Мілле становить дещо виняткове у Франції ХІХ сторіччя. Здається, це людина іншої доби, іншого народу, якогось іншого розумового складу. У французькому мистецтві він одинак, майже чужий. Його шанувальники й огудники однаково не розуміли його. Одні підносили Мілле як сміливого і правдивого живописця нової демократії. Інші помисливо дивилися на войовничого соціаліста, котрий на докір привладній буржуазії створює поетичну картину страждань робітничого класу. В усіх його роботах критики вишукували натяки політичного характеру. Помах руки «Сіяча» розглядали як загрозу простої людини, котра кидає вгору «жмені картечі». Поль де Сен-Віктор казав, що «Збирачки колосся» – це «Три парки пауперизму». Бодлер і Гюйсман [1] стверджували, що селяни Мілле мають душі революційних трибунів. І всі вони шукали в його картинах політичних і соціальних мотивів або драматичних ефектів. Та Мілле був далекий від усього цього; він зневажав живописні сентименти й мелодрами, був байдужий до політики, не визнавав соціалізму.
Мілле зовсім не міг зрозуміти, чому критики приписують йому ці піднесені погляди. Говорив: «Гадаю, мої критики – люди освічені й мають смак, але ніяк не можу влізти в їхню шкуру, адже я за все життя не бачив нічого, крім полів, і просто стараюся передати якнайліпше те, що бачив». Коли хтось намагався вкрай літературно і хитромудро витлумачити його «Селян, які несуть додому з поля новонароджене ягня», він вельми іронічно і розсудливо зауважив, що «коли люди несуть носилками щось важке, їхній вираз визначається вагою вантажу, який тисне їм на руки, і якщо вага одна й та сама, то чого б не несли – ковчега з храму, теляти, золотий самородока чи каменя, – вони підлягають дії цієї ваги, їхній вираз і пози не говорять ні про що, крім ваги». Неодноразово, і доволі жорстко, Мілле висловлював свою відразу до театральщини в сучасному мистецтві й навіть до самого театру. «Люксембурзька галерея, – казав він, – змусила мене зненавидіти театр. Мені завжди були осоружні всі ці перебільшення, удавання та кривляння акторів і акторок. Трохи знаю цю публіку – якесь цілком особливе коло, і я переконався, що їхні старання перевтілитися в когось іншого призводять до того, що врешті вони перестають бути самими собою, розмовляють тією самою завченою мовою, котрою звикли говорити на сцені, і втрачають усіляке уявлення про правду, здоровий глузд і прості почуття, які відбиває образотворче мистецтво. Якщо хочеш бути правдивим і природним у мистецтві – забудь про театр».
Ще жорсткіше Мілле виступав супроти спроб показати його соціалістом. Як і багато французьких живописців, що пережили революцію 1848 року, Мілле, цілком природно, співчував народові й мав до нього братню прив’язаність; одначе треба сказати, що ані Мілле, ані жоден визначний живописець того часу, за винятком Курбе, не брали участі в народному русі. Коро тримався осторонь політики, не зауважуючи, що відбувається навколо; м’який, спокійний, не зносив безладів і заворушень, стверджуючи, що «мистецтво – це любов». Теодор Руссо прагнув усамітнення, зневажав усілякі кліки, політичні й артистичні, і казав: «А яке діло мистецтву до всього цього? Мистецтво народжується не прилюдно, а десь у затишному куточку, де людина, усамітнившись, намагається проникнути в таємниці природи й твердо вірить, що, опанувавши їх, принесе добро не лише собі, але й усьому людству, скільки б не змінилося поколінь». Більше за інших Мілле зачіпало, коли його називали соціалістом лише на тій підставі, що він писав не лише краєвиди, але головно селян, яких зображав з глибоким, неприкрашеним реалізмом; усе життя обурювався і протестував проти цього приклеєного йому тавра. «Усією своєю істотою виступаю проти цього сумнозвісного демократичного урядування, або “демо”, як його називають на клубному жаргоні», – писав він 23 квітня 1867 року. «Сам я селянин і походжу з селян». Як і Коро, думав, що «покликання мистецтва – служити любові, а не ненависті», і «зображає страждання бідаря зовсім не для того, аби збуджувати ненависть до заможних класів». До багатіїв відчував не ворожнечу, а радше співчуття. «Нещасний цей принц-малюк!» – жалісно мовив, коли хтось барвисто описував йому урочистості з нагоди хрещення спадкового принца. При всій своїй любові до села Мілле не заплющував очей на вади селян. Геть не прагнув зображати повсталих людей – людей, які борються за своє визволення і поступ; за його словами, прагнув, аби люди, яких зображає, «здавалися такою мірою призвичаєними до своєї долі, що не можна було б навіть уявити, ніби в них може виникнути бажання стати кимось іншим». Не вірив у поступ, а коли й вірив, то хіба що в поступ технічний, який не має жодного стосунку до гаданого морального чи соціального поступу. «Якщо говорити про обов’язок, – пише 1854 року, – то обов’язок кожного – домагатися поступу у власній справі. Для мене це єдиний шлях. Усе решта – маячня або розрахунок». Думка про вічність і непорушність усього сущого – ось що панувало в його душі. Чи може бути щось більш чуже і протилежне ідеї революції та взагалі будь-якій політичній ідеї?
Але ж як, одначе, сталося, що такі ідеї наполегливо приписували Мілле?
Причина цієї омани полягає у глибокому песимізмі митця, у надзвичайній вражальній силі його скорботної творчості. Ці риси відзначали всі, вони приголомшували всіх, але ніхто не вмів дати їм правильного тлумачення; зазвичай у них бачили гіркий докір, мовби осуд суспільства. Ніхто з французьких письменників або художників не розумів, що цей песимізм, ця скорбота зовсім не засвідчують збуреного стану бентежної душі, що це – нормальний душевний стан людини, яка просто не може уявити іншого сприйняття дійсності, – такі глибокі, незнищенні сліди залишило життя в цій людині! Майже ціле століття все французьке мистецтво було таке далеке від християнства і навіть, либонь, можна сказати, було настільки протихристиянським, що християнський погляд, який утверджував страждання як закон життя та його благо, став майже незбагненним. Є люди, котрі не відступають перед стражданням, а борються з ним і проклинають його. Інші відвертаються од нього, наче од якогось потворного, відразливого видовища; намагаються якнайшвидше забути його і кидаються в гонитву за справжніми або уявними радощами. Ніхто з цих ненависників страждання не подужав зрозуміти, яку сувору і побожну радість у стражданні знаходив Мілле. Люди дивилися на «Збирачок колосся» або на «Чоловіка з сапою», котрі похнюпилися від безмежної втоми, наче худоба в ярмі, і нікому не спадало на думку, що живописець, який зобразив їх, уважав ці страждання природними й вірив, що їх дано на добро, бо вони моральні, а добро – це краса. «Сиджу під деревом, – писав він 1851 року, – і почуваюся так добре і спокійно, що годі й бажати ліпшого; і раптом бачу на повороті стежки мізерну постать, зігнуту під в’язанкою хмизу. Вона з’являється так несподівано і завжди так приголомшує, що відразу мимоволі уявляю, яке тяжке людське життя…

Чи знав він, що́ є радість, відтоді як живе на світі,
І чи є хтось бідніший за нього на всій земній кулі?.. [2]

Або бачиш, як люди на ріллі, зігнувшись, копирсаються в землі. Час від часу то чи той розпрямлює спину і витирає рукою піт із чола. Невже можна повірити, що це – весела, жвава праця, як дехто намагається зобразити? А для мене саме в цьому є достеменна людяність і велика поезія».
Так, саме в тому, аби показати всі муки праці й одночасно всю поезію і красу цих суворих зусиль, полягало завдання, яке ставив собі Мілле у власному мистецтві. «Моя програма – це праця. Кожна людина приречена на тілесні страждання». «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб» [3], – так було зумовлено справіку; і це: «непорушний закон – не переступай його» (1854). Вочевидь: ту немає ані протесту, ані бажання якось поліпшити життя. Життя скорботне, і Мілле любить його таким, яким воно є. Навіть можна сказати, що, якби не було скорботи, художник сам би створив її – такі незбагненні чари вона приховує для нього. «Я би зовсім не хотів, аби не було зими, – мовив він одного разу. – Такі сумовиті поля і ліси, – не бачити цього суму було б жахливою втратою!» (1866). Це була його глибока, вроджена потреба. «Моє підґрунтя – меланхолія, тримаюся на ньому», – пише в листопаді 1872 року. Ще малюком він дивував усіх навкруги своїм меланхолійним характером. «Ох, бідна дитино! – мовив старий сільський кюре. – Твоє серце принесе тобі чимало горя, навіть не уявляєш, як тобі доведеться страждати». Подібно до старого Мікеланджело, який говорив, що день народження людської істоти належить уважати не днем радості, а днем жалоби, Мілле був особливо сумний у ті дні, котрі більшість людей вважають святами, як-от проводи старого року і зустрічання нового, бо в такі дні журба спогадів змішувалася в його душі з журбою передчуттів. «Ось і ще один рік закінчується сьогодні! – вигукнув він. – Як сумно! Бажаю нам усім якнайменше років». Говорив собі, що ніколи не знав радості. «Життя ніколи не поверталося до мене веселим боком. Не знаю, чим він є. Ніколи не бачив його. Найбільша радість, яку я відчув, – це спокій і тиша» (1851). Проте не виявляв жодних ознак занепокоєння чи пригнічення; це була глибока і спокійна журба, у якій для людей його складу є навіть щось утішне, – «таємна втіха сумовитого серця», як каже Лафонтен. Але в цьому почутті Лафонтена є певний відтінок милування. Його не мав Мілле. Він не з числа художників, котрі здалека, з надійного затишку, дивляться на чужі злидні. Сам зазнав бідності й мирився з нею, не дивуючись і не нарікаючи.
Життя найславніших французьких живописців того часу, особливо життя наших великих пейзажистів, – це суцільне мучеництво. За дуже небагатьма винятками, як-от Коро чи Жуль Дюпре, майже всі художники люто потерпали од бідності, злигоднів голоду, хвороб і всіляких невдач. Великий Теодор Руссо переважну частину свого життя прожив у страхітливих злиднях і самоті й помер, розбитий паралічем; біля нього не було нікого, крім його душевнохворої дружини. Труайон помер божевільним. Маріла теж помер божевільним. Декан усе життя мучився, жив без друзів і помер трагічно [4]. Поль Гюе майже в буквальному сенсі помирав з голоду і втратив своє здоров’я через постійні злигодні. Навіть Діас познайомився з непроглядною бідністю і фізичними стражданнями. Тому не можна сказати, що доля якимось особливим чином переслідувала Мілле; і сам він цього не каже. «Не думаю, що я нещасніший за інших» (1859). «Не маю на кого кривдуватися, і навряд чи я нещасніший від багатьох інших» (1857). Поділяючи долю, спільну з багатьма, потерпав від бідності, самоти й байдужості людей. Але що вражало в ньому і відрізняло його од інших – це спокій, з яким художник терпів свої знегоди, як щось необхідне, як певну благодатну долю, послану з небес. Людська нерозсудливість, злоба, самолюбство ніколи не могли порушити його дивовижного спокою. «Так-так, є погані люди, – казав він просто, – але є й добрі, а одна добра людина означає для нас більше, ніж багато поганих… Не скаржуся» (1844). Часто він просто не мав засобів для існування! Булочник припиняв давати хліб у борг, крамарі зверталися до суду. Одного разу 1853 року він залишався, маючи рівно два франки. У листах Мілле постійно відчуваємо, що його гнітить один і той самий клопіт: «Де дістати грошей на місяць? Бо врешті найголовніше – це нагодувати дітей» (1856). 1857-го – року появи «Збирачок колосся» – злидні ледве не довели його до самогубства, але сумління втримало від цього страшного кроку. 1859-го – це рік «Вечірнього благовісту» – він пише серед зими: «У нас лишилося дров днів на два-три, і просто не знаємо, що робити, як дістати ще. За місяць дружина повинна народжувати, а я не маю ані шеляга».
На додачу до всього цього художник часто хворіє: яким би не був міцним могутній селянський організм, тяжке життя, яке він приречений вести, зруйнувало його здоров’я. Кілька разів його ледве вдавалося врятувати: 1838 року був майже при смерті; 1848-го його визнали безнадійним; художник лежав у маренні цілий місяць, а вдома сиділи без хліба; 1859-го ледве не осліп і харкав кров’ю. Постійно, інколи цілими тижнями, потерпав від страхітливого головного болю і різі в очах. Майже не скаржиться, ніколи не гнівається й анітрохи не дивується власній тяжкій долі. Одного разу, коли він зовсім залишився без грошей, один друг приніс йому невелику грошову підтримку, добуту в уряду; Мілле, без вогню і без світла, сидів скрючений на скрині, потерпаючи від холоду. «Дякую, – мовив він, – це вельми доречно. Ми вже два дні нічого не їли, але добре хоч діти не страждали, постійно мали їжу». Покликав дружину: «Що ж бо, – мовила вона, – піду куплю бодай трохи дров, страшенно змерзла». Він промовчав і більше про це не говорив [5] (1848). Можна сказати, що скорбота була його найліпшим другом, бо приносила йому суворе заспокоєння. «Мистецтво – це не розвага, – писав він, – це боротьба, це тортури колесуванням. Я – не філософ. Не мрію знищити страждання чи знайти певний рецепт, який зробить мене невразливим і байдужим. Можливо, сáме страждання – це те, що дає творам художника найбільшу силу виразності» (1847). Справді, його ненастанно приваблює вираз страждань. Мілле шукає цього виразу в полотнах своїх улюблених майстрів, неначе його притягує таємнича сила. «Бували хвилини, коли я, дивлячись на мучеників Мантеньї, відчував, як стріли Св. Себастьяна встромляються в моє тіло. Такі майстри мають магнетичну силу». І в іншому місці: «Коли я побачив малюнок Мікеланджело, де зображено зомлілу людину, то обриси цих розслаблених м’язів, западини й рельєфи цього обличчя, помертвілого від тілесних страждань, викликали в мені дивне відчуття. Я сам відчував його страждання. Жалів його. Страждав у його тілі й відчував біль у його частинах». Це схоже на близький до несамовитості екстаз Св. Франциска і Св. Катерини в Сієні, у яких рани розіп’ятого Христа відобразилися стигматами на тілі.
Тут маємо не просто аналогію, а дещо більше. Нагадаймо, що Святим покровителем Франсуа Мілле був Франциск Ассізький. У незрозумілому аскетизмі художника, у притягальній для нього силі страждання бачу глибокий слід християнської думки. Мілле (у цьому основна причина його моральної відмінності од сучасників) у душі був людина релігійна. Далі побачимо, у якому середовищі полум’яної віри спливало його дитинство і в якій янсеністичній [6], якщо не фанатично-пуританській, атмосфері формувався його характер. Коли він залишав рідну домівку і від’їжджав до Парижа, то бабуся, яка завжди мала великий вплив на Мілле, настановляла його такими словами: «Ліпше мені побачити тебе покійником, аніж відступником і порушником Божих заповідей». Потім пізніше, коли вже юний митець почав торувати собі дорогу в Парижі, вона знову повторює: «Не забувай, Франсуа, що ти був християнином до того, як став художником; не жертвуй собою ні задля чого непристойного…Пиши для вічності й пам’ятай, що хутко може прозвучати голос сурми, аби прикликати нас на Страшний суд». І ці релігійні настанови знаходили відгук у серці Мілле. Змалку його виховували на душеспасному читанні: читав отців Церкви, церковних ораторів XVII сторіччя, а головно – Біблію, яку навіть називав «настільною книгою живописця». Перші спроби малювати розпочав під впливом читання Біблії. «Старовинні малюнки в Біблії, – каже Сансьє, – викликали в ньому бажання самостійно зробити щось у цьому дусі». Коли він уперше прийшов до справжнього художника, як майбутній учень, то приніс малюнок, сюжет якого було взято з Євангелія від Луки. Постійно читав Святе Письмо, шукаючи в ньому пояснення власних думок або душевного стану, і потім виражав це в картинах. 1846 року зобразив гріховні чари Парижа, написавши «Спокусу Св. Єроніма». 1848-го, після розлуки з матір’ю й рідними, пише «Вавилонський полон» і «Агар з Ізмаїлом у пустелі». 1851-го Мілле мучився думкою про хвору матір: вона була далеко від нього і «не могла ні жити, ані померти» – так хотіла ще раз побачити його перед відходом. Одначе померла, не побачивши сина: він не мав грошей на поїздку з Парижа в Нормандію, до Ґревіля; тоді написав картину «Товіт і його дружина очікують повернення сина». Так Святе Письмо перепліталося з його власним життям. Бюрті стверджує, що Мілле намірявся «дати живописне тлумачення Біблії на подобу Рембрандта, тільки у французькому дусі». Принаймні він зробив кілька спроб у цьому жанрі, як-от «Рут і Боаз» – і якщо ці роботи дуже-то вийшли, то лише тому, що його реалістичному обдаруванню бракувало поетичної фантазії, яка допомагає живописцеві створювати сцени, для котрих він не знаходить взірців у натурі; творчість Мілле тісно пов’язана з навколишнім світом, але в усе, що бачив, він вносив дух Святого Письма. Уява художника була насичена образами Євангелія й Біблії, часто він посилався на них (занадто часто, як гадали декотрі друзі Мілле); наприкінці життя нерідко читав своїй родині Біблію вечорами. Саме в ній знаходимо пояснення його картин і його улюбленої теми, до якої постійно повертається, – теми завжди невпинної боротьби людини з землею; сенс і значення цієї боротьби для нього треба розглядати не з політичного чи соціального погляду, а у світлі релігії. Мілле часто повторював вірш із Книги Буття, який був йому гаслом усього життя і всієї творчості: «...проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя. Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову. У поті свойого лиця ти їстимеш хліб” [7].

* * *
Мені здавалося необхідним на початку мого нарису наголосити цю виняткову релігійну і моральну своєрідність світобачення Мілле. Саме воно, набагато більше за високе обдарування живописця, здобуло йому особливе місце у французькому мистецтві ХІХ сторіччя, навіть було б правильніше сказати – також за межами мистецтва. Проте лише декотрі розуміли це. Аби ж зрозуміти, потрібно мати душу вірянина. Тому не дивно, що Толстой у своїй статті «Що є мистецтво?», суворо осуджуючи цивілізацію, виокремлює Мілле та відзначає його «Вечірній благовіст» і особливо «Чоловіка з сапою» в числі небагатьох картин, які «навіюють людям християнське почуття любові до Бога і ближнього». Толстой залічує їх до тих творів мистецтва, які можна назвати «святобливими», адже вони втілюють заповіт євангеліста Івана – «єднання людей з Богом та одне з одним».
Неважко уявити, що такий погляд на речі був абсолютно чужий освіченим колам Франції. Але ті самі причини, які віддаляли Мілле од обраних кіл, якнайтісніше зближали його з народом; митець був ледве не єдиним інтерпретатором його почуттів. Слід сказати, що французьке мистецтво часів Мілле було не менш аристократичним, ніж у XVII сторіччі, – ніщо не пов’язувало його з широкими народними масами. Це було передусім паризьке мистецтво: сотні дилетантів і світських людей зображали Францію країною веселощів і вільнодумства, що зовсім не відповідало дійсності. На цьому тлі мистецтво Мілле набуває особливого значення: це голос тих, з кого складається більшість, хто не може сказати про себе тому, що працює з рання до смеркання; це голос мільйонів мешканців сільської Франції, – затуркані злиднями, неосвічені, релігійні й забобонні, вони ненавиділи Париж і до найостаннішого часу трималися осторонь усіляких суспільних рухів. Як тонко зауважив Бюрті, «геній Мілле вміє показати пасивну силу сільського люду». Не дивно: адже й сам він належав до цього люду. Усе його життя, змалку до самого скону, спливало в сільському середовищі, обіч рільників. Він поділяв їхні забобони й пристрасну любов до землі. Не лише вмів писати землю, але й орати її; був добрим рільником і цим пишався; часто-густо, блукаючи полями Барбізона, ставав до плуга і проводив довгі рівні борозни. Один приятель Мілле сказав про його портрет, написаний 1861 року, що він подібний до «ватажка селянського повстання перед розстрілом». Це той самий портрет, де Мілле, у грубих дерев’яних черевиках, стоїть, притулившись до стіни, закинувши голову з зачесаним назад волоссям. Наприкінці життя митець наполегливо наголошував власне селянське походження, мовби цураючись Парижа: «Ніхто не змусить мене схилятися! Не змусить писати на догоду паризьким вітальням. Я народився селянином і помру селянином. Завжди стоятиму на моїй рідній землі й не відступлю ані на крок».
Одначе, перш ніж узятися до опису життя і творчості Мілле, дозволю собі зробити ще одну заувагу, спеціально для англійського читача [8]. Річ у тім, що цей великий селянський живописець, справжній представник французького народу в сучасному мистецтві, за своїм характером і за своїм біблійним складом ближчий до англійських або навіть американських інтелектуальних кіл, ніж французьких. Дійсно (як побачимо далі), раніше за всіх його визнали американці й англійці; серед них він знайшов своїх перших покупців і перших учнів; і мені здається, що саме в цих країнах в усій чистоті збережеться глибоко моральне розуміння його творчості й любов до неї. Я хотів би, аби цей нарис допоміг англійцям ще більше пізнати й полюбити Мілле, і постараюся показати у своїй роботі, як багато спорідненого з Англією має ця велика людина, достеменний син французького народу за духом і стилем.

ІІ
Життя Мілле перед його оселенням у Барбізоні

Мілле був нормандець за походженням. Народився 4 жовтня 1814 року в селищі Ґрюші Ґревільської парафії, в окрузі Бомон, департаменту Манш, на північ від Котантена. Цей регіон славився впертою розсудливістю мешканців і дикістю природи. У родині Мілле був другим серед восьми дітей. Жаном його назвали по батькові, а Франсуа найменували на честь Св. Франциска Ассізького.
Його сім’я була воістину чудовим взірцем тієї прихованої моральної сили й високої гідності думки, які нерідко можна побачити у французьких бідарів. Про один із найвідоміших реалістичних романів, які з’явилися у Франції за останні двадцять років, Толстой мовив: «Якби французький народ був такий, яким його зображують у цій книжці, уся історія Франції була б мені зовсім незрозуміла». Справді, чи можемо, ґрунтуючись на постаті героїв, позбавлених усілякого ідеалу, зрозуміти історію, котра так часто і так виразно була насичена достеменним ідеалізмом? Життя Мілле ліпше пояснило б Толстому нашу історію; він знайшов би в ній істотні риси тих, хто створює достеменну велич нації й надає її діям характеру високого героїзму.
Рідні Мілле вирізнялися міцною статурою, високими моральними засадами, суворою чистотою звичаїв, глибоким релігійним почуттям і жорсткою розсудливістю. Його батько, Жан-Луї-Ніколя, був регентом у парафіяльній церкві, тямив у музиці й керував сільським хором. Цікаво відзначити, як інколи природа тренується на батькові, перш ніж у неї вийде створити сина, на чию долю випаде талант; Жан-Луї-Ніколя був м’яка, задумлива людина з неусталеними художніми нахилами. Намагався ліпити з глини й різьбити по дереву; полюбляв спостерігати тварин, рослин і людей, і власне він перший звернув увагу Франсуа на красу полів. Батько передав синові власну сувору вдачу, душевну чистоту та відразу до розпусних слів і жартів. Мати Мілле, Емé-Анрієтта-Аделаїда-Анрі, у дівоцтві дю Перрон, була дочкою багатих фермерів, яких вважали вельможами в їхньому колі. Один із дідів був священником і під час Революції ледве не наклав головою за відмову присягнути Конституції й зректися віри; мав геркулесову статуру і любив працювати в полі. Другий її дід був обізнаний у хімії, третій – млинар – читав Паскаля, Ніко́ля, Монтеня і Шаррона. Проте найоригінальнішою особистістю в родині, яка, до речі, поважно впливала на Мілле, була його бабуся Луїза Жумелен – стара селянка, глибоко релігійна католичка пуританського ґатунку, яка, подібно до жінок із Пор-Руаяля [9], жила в Божому страху і в усьому, від явищ природи до життєвих дрібниць, бачила Божу волю. Ось один із найбільш ранніх спогадів Мілле. Коли він був ще дитиною, бабуся будила його, кажучи: «Вставай, маленький Франсуа! Якби ти тільки знав, як довго вже пташки співають славу Господові!»
Ці унікальні аристократичні селяни мали чудові бібліотечні фонди. У них можна було знайти видання про діячів Пор-Руаяля, Боссюе, Фенелона, а також твори Св. Франциска Сальського, Св. Єроніма і Св. Августина. Хлопчик Мілле жадібно поглинав цю здорову інтелектуальну поживу. Мав особливу пристрасть до Біблії, яку читав латиною, та до Верґілія, якого любили багато великих французьких живописців того періоду, зокрема Делакруа, Коро і Руссо. Верґілієві «Буколіки» й «Георгіки» зачарували його. Сам митець оповідає, що, дійшовши до рядка: «Нині година, коли великі тіні шукають рівнину»,

Et jam summa procul villarum culmina fumant
Majoresque cadunt altes de montibus umbrae… [10] –

почувся вельми схвильованим, чуттєво захоплений. Щодо Біблії, то ми вже говорили, що її старе ілюстроване видання вперше надихнуло його ідеєю виразити себе в мистецтві. Ці найранніші враження від книжок, непомітно впливаючи на душу, зробили Мілле французом XVII сторіччя та поступово поповнювалися безліччю нових вражень від інших книжок. Усе життя він був великий читач. Мав двадцять років, коли відкрив Гомера, Шекспіра, Байрона, Вальтера Скотта [11] і «Фауста» Ґете; Віктор Гюґо і Шатобріан справили на нього велике враження. Проте непомітно, аби він коли-небудь підлягав чарам романтизму, таким невідмовним для молодих людей тієї доби. Завжди відчував приховану відразу до того намулу чогось хворобливого і гарячковитого, що властиве навіть таким привабливим, улюбленим письменникам романтикам, як-от Мюссе. «Мюссе заражає нас власною гарячкою, – казав уже набагато пізніше своєму приятелеві Маролю. – Тільки він це вміє робити. Захопливий фантазер, але яка отруєна уява! Він здатний лише розчарувати, знеохотити чи розбестити. Гарячка минає, і людина залишається розслаблена, ніби по важкій хворобі; її тягне на повітря, до сонця, до зірок». І сам Мілле прагнув повернутися до свіжого повітря та сонячного світла Біблії, Гомера і Верґілія. Пізніше до них прилучився Теокріт, який так захоплював його, що, за словами П’єданьєля, Мілле навіть почав віддавати йому перевагу над своїм улюбленцем Верґілієм; потім – Данте і Мілтон; деякі рядки цих поетів знаходили в його душі глибокий відгук; назвімо ще Роберта Бернза, до якого плекав велике приязнь, а також Монтеня, Бернара Паліссі, О. де Серра, Бернардена де Сен-П’єра і Пуссенові листи. Отже, у нього вийшов розлогий літературний багаж, переважно класичних авторів [12]. Вони виховували в ньому раціональність розуму, душевну рівновагу і ту спокійну мужність, яка не зносить сентиментів, манірності й бундючності та говорить простою, сильною і ясною мовою.
Але набагато сильнішими за книжкові враження для недолітка Мілле були враження від природи. Він описує у своїх спогадах дитинства, як засинав під шурхотіння прядки, слухаючи крики гусей і півнів, стукотіння цепів на току, церковний благовіст, казки з привидами. Його будинок (як видно на картині, виставленій у Салоні 1866 року) – велика низька будівля з грубого каменю з солом’яним дахом – стоїть на видноті, відкритий на всі чотири вітри; коло будинку – старий висохлий в’яз. Море, неподалік села, простягалося до самого обрію і наповнювало серце хлопчика якимось жахом. Мілле на все життя запам’ятав, як під час лютої бурі п’ять або шість суден зазнали трощі й він побачив на березі під широким вітрилом купу мертвих тіл. Щойно хлопчик трохи підріс і міг допомагати батькові й матері, то пішов працювати з ними в полі, на сінокіс, на збирання хліба, віяв, орав, возив кізяки, сіяв, одне слово – став учасником усіх сільських робіт і прилучився до щоденного сільського життя, поетичну і таємничу велич якого потім зафіксував на власних картинах. Працюючи в полі, дедалі більше прив’язувався до землі, до своєї рідної нормандської землі, якої не переставав любити до останніх днів. Ніколи не забував про своє село. «Як міцно я прив’язаний до мого рідного краю!» – пише художник, приїхавши туди 12 серпня 1871 року, за кілька літ до смерті.
Нахил до живопису проявився в ньому дуже рано. Ще дитиною, коли дорослі лягали відпочивати по обіді, він малював поля. Його батько розумівся на малюнку і бачив, що хлопчик має покликання до живопису, але вони були бідарі, а земля вимагала наполегливої праці. Маленький Франсуа підкорився цій вимозі, не нарікаючи, не протестуючи; спокійно, без усіляких славолюбних претензій, з притаманним йому від природи стоїцизмом, яким вирізнявся все життя, пожертвував власними нахилами, аби виконати свій обов’язок щодо близьких. Батька мучили гризоти. Одного разу Франсуа показав йому малюнок вуглем – портрет згорбленого старого, зроблений по пам’яті. «Бідолашний мій Франсуа! – мовив батько. – Бачу, як тебе тягне до цього. Я був би радий відправити тебе навчитися малювання. Кажуть – добре заняття. Але все ніяк не виходило, бо ти найстарший, і я не міг обійтися без тебе. Але тепер твої брати підростають, і більше не заважатиму тобі вчитись, якщо мрієш про це». І вони удвох попрямували в Шербур до одного художника школи Давида; то був певний Мушель, художник, який мав невелике обдарування, але достеменно селянську душу. Мілле приніс йому два малюнки: на одному були два пастухи, на другому – чоловік, який вночі вийшов з дому і, стоячи на порозі, роздає шматки хліба; під малюнком – текст євангеліста Луки: «Кажу вам: коли він не встане, і не дасть ради дружби йому, то за докучання його він устане та й дасть йому, скільки той потребує» (Євангеліє від Луки 11:8).
Художник був приголомшений і сказав батькові: «Чи ж не грішили ви, стільки часу тримаючи його на селі! Адже цей хлопчик має задатки великого художника». Лише від цього дня розпочалося художнє виховання Мілле. Тоді він мав дванадцять років.
Не встиг син облаштуватися в Шербурі, як батько захворів на запалення мозку; Франсуа помчав у село, але застав батька при смерті; той помер, не впізнавши сина, у листопаді 1835 року. Мілле вирішив відмовитися од навчання, залишитися у Ґрюші й жити тільки для родини, узявши на себе обов’язки її голови. Але бабуся сказала, що він «повинен підкоритися Божій волі», і змусила його повернутися до Шербура. Онук вступив до студії Ланґлуа – це був учень Ґро, і тут його вважали великою людиною. Ланґлуа був вражений успіхами Мілле, клопотав про стипендію для нього, аби дати змогу молодикові поїхати навчатися до Парижа. Йому виділили чотириста франків.

* * *
Мілле поїхав до Парижа в січні 1837 року. Домашні з тривогою проводжали його до цього Вавилона, Богом проклятого міста. Юнак сам відчував докори сумління, залишаючи матір і бабусю. Це була сумна мандрівка. Околиці Парижа здалися йому «театральною декорацією». Січневого суботнього вечора Мілле в’їхав до «чорного, брудного, закіптюженого Парижа». У його записках є чудово написана сторінка; вона розкриває глибоку скорботу і сувору велич цієї душі, оповідає болісні переживання, які цей простий селянський хлопець-вірянин, незіпсований, чистий душею, відчув при першому зіткненні з розбещувальною цивілізацією великого міста.
«Світло вуличних ліхтарів, яке ледве прозирає крізь імлу, численні коні та екіпажі, мчать навперейми один одному вузькими вулицями; задуха і сперте, смердюче паризьке повітря вдарили мені в голову, стиснули груди, і мені здалося, що от-от задихнуся. Ридання підійшли до горла, я розплакався і ніяк не міг зупинитись. Намагався подужати свої почуття, але не міг, це було понад мої сили. Я зумів стримати сльози лише по тому, як черпнув руками води з вуличного фонтану і полив собі обличчя. Поруч торгували картинами, і я почав розглядати їх, дожовуючи останнє домашнє яблуко. Літографії страшенно не сподобалися мені; то були гризетки в сукнях з глибоким вирізом, напівроздягнені жінки, що купалися. Париж видався мені похмурим, невишуканим і осоружним. Я оселився в мебльованих кімнатах, і цілу першу ніч мене переслідували якісь кошмари. Моя кімната виявилася смердючою діркою, куди не потрапляло сонце. Щойно засвітало, я вискочив зі свого лігва і кинувся на повітря; коли настав день, я заспокоївся і повернув собі рішучість. Але журба не покидала мене, і я згадав нарікання Йова: “Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: „Зачавсь чоловік!””[13] Так я зустрівся з Парижем. Не проклинав його, але мене проймав жах через те, що я нічого не розумів ані в життєвому, ані в духовному бутті».
Він мусив багато перестраждати через Париж. Це місто душило його і фізично, і морально. Митець не мав чим дихати. Утратив свій здоровий сільський апетит. Обідати ходив у корчму, де збиралися його земляки – візники. Мав якісь рекомендаційні листи, але врешті не скористався ними. Хворобливо-чутливий, Мілле так боявся паризького глузування, що не наважувався заговорити з кимось, попросити про щось, навіть просто спитати в перехожих дорогу до «старого музею», себто до Лувру; витратив на пошуки кілька днів, блукаючи всім Парижем. Художник дуже цінував власну свободу і не хотів вступати до Школи красних мистецтв через страх перед дисципліною. Розваги й бали студентів здавалися йому огидними. Був геть самотній і гинув від нудьги; одного разу захворів на гарячку і довго не міг одужати – побоювалися, що він не виживе. Якщо Мілле не поїхав додому, то лише тому, що в Парижі був Лувр із його картинами й малюнками (особливо – ранніх італійців, Мікеланджело і Пуссена), які викликали його несамовитий захват. В останньому розділі ще поговоримо про його ставлення до великих художників і про його вислови, у яких Франсуа, оцінюючи улюблених майстрів, несвідомо описує самого себе. Проте належить зауважити, що він ніколи не практикував копіювання цих робіт.
Урешті Мілле вирішив вступити до студії Делароша, у якій його ровесниками були Кутюр, Ебер, Івон і Феян-Перрен. Але він тримався осторонь усіх. «Незрозумілий жаргон майстерні й каламбури набридали йому смертельно». Та оскільки молодий митець мав не дуже лагідну вдачу і притому вирізнявся великою фізичною силою (ще хлопчиком розвинув свої м’язи у шкільних бійках), ніхто не наважувався діставати й дражнити його; йому дали прізвисько Лісовик. Деларош не мав визначного обдарування, але був тонка людина з великою інтуїцією, до свого учня ставився з мішаним почуттям мимовільної поваги й ворожнечі. Інколи грубо казав Мілле, що такий учень потребує «залізної палиці».
А часом, подивившись на його роботу, зітхав і відходив, не сказавши ані слова, не зробивши жодної зауваги; одначе, коли Мілле пішов з його майстерні, Деларош намагався повернути його, кажучи: «Ти ж не такий, як усі, не схожий ні на кого».
Молодик працював у нього дуже старанно і слухняно малював античні скульптури; пізніше говорив декому зі своїх друзів, що Деларош змушував своїх учнів малювати статую Германіка що два тижні й «це вже справді було занадто». Зрештою його терпіння вичерпалося. Як говорив сам Деларош, «він, либонь, розумів і більше і менше, ніж потрібно для академічних занять». Мілле покинув майстерню, і вдвох зі своїм товаришем вони орендували кімнату в кварталі Валь-де-Ґрас. Ходив до бібліотеки Св. Женев’єви вивчати твори Леонардо да Вінчі, Дюрера, Жана Кузена, Мікеланджело, Пуссена, життєписи Вазарі та все, що могло познайомити його з великими приятелями з далеких часів.
Це були роки тяжких злиднів. Аби жити, Мілле мусив писати, наслідуючи Ватто, якого не любив, і Буше, якого взагалі не зносив. Довго відпекувався, не бажаючи принижуватись, але товариш його вмовив. Подеколи Мілле знову брався до Біблії й писав «Якова в шатрі Лівану» чи «Рут і Боаз». Ці картини він продав чи то по п’ять, чи то по десять франків кожну. Щороку від 1833-го по 1840-й кілька тижнів проводив у Ґрюші й писав портрети своїх рідних. Одначе там примудрився втратити жалюгідну стипендію на триста франків, яку муніципалітет Шербура хоча не дуже ретельно, а все-таки платив йому; це сталося після того, як він написав занадто реалістичний портрет давно померлого мера, що вважали за неповагу. Проте галас, здійнятий навколо цієї історії, а також успіх його першої виставленої роботи [14] в Салоні 1840 року привернули до нього симпатії молоді там, на батьківщині. Одна юна дівчина [15] закохалася в нього, і 1841 року Мілле одружується з нею. Ця щаслива подія невдовзі стала джерелом нових і жорстоких бід. Його дружина мала слабке здоров’я; протягом усього їхнього недовгого спільного життя вона постійно хворіла, і жили вони тяжко. 1842 року Салон не прийняв картин Мілле; для молодої пари життя перетворилося на важку щоденну боротьбу за існування. Бідна жінка була надто слабка і не витримала такого життя: у квітні 1844 року померла після тривалої хвороби. Мілле залишився сам. Але овдовів ненадовго. У наступний свій приїзд до Шербура познайомився з молодою дівчиною, яка вже давно таємно кохала його. Це була Катрін Лемер із Лор’яна. Вони одружилися 1845 року [16]. Вона була вірною супутницею Мілле до самого кінця його життєвого шляху, поділяла з ним усі випробування і злигодні, зносила їх так само терпляче і стійко, як і він.

* * *
Випробувань не бракувало. Мілле повернувся до Парижа з дружиною [17], і нині вже втратив змогу поїхати в село і побачитися з матір’ю – на таку подорож не вистачало коштів. «Я прикутий до скелі, – казав він, – і приречений на важку, нескінченну працю». Написав «Св. Єроніма», якого на виставку 1846 року знову не прийняли. На тому ж полотні – оскільки не мав грошей купити нове – написав «Едипа, відв’язаного од дерева». Видно, що цього разу докладав усіх зусиль, аби задовольнити суворе журі, ретельно дотримувався канонічної форми, не даючи простору власним думкам. Широка публіка не оцінила його старань, а втім, картина привернула увагу таких критиків, як Теофіль Ґотьє і Торе, і декотрих художників – Діаса, Кутюра, Труайона. До цього часу належить його знайомство з Альфредом Сансьє, який потім так побожно і правдиво зафіксував і доніс до нас його образ у своїй чудовій книжці. Народилися діти. Сім’я зростала. Мусили жити у крайніх злиднях, хоча він і дружина гідно приховували це. Життя в Парижі дедалі більше гнітило його; усе йому тут не подобалося – і літературний рух, і все те, що відбувалося у філософському й мистецькому житті; політичні заворушення, що скінчилися революцією 1848 року, залишали його байдужим; усе це він сприймав як чуже, а в надрах душі – навіть як вороже.
Проте революція 1848 року виявилася сприятливою для Мілле. Він був важкохворий і без усіляких засобів до існування, коли вибухнули революційні події. Салон 1848 року всім відкрив доступ у свої стіни; Республіка ліквідувала виставкове журі. Мілле, який останнім часом пробував малювати національні типи – робітників, мулярів, землекопів, матросів, жебраків-волоцюг і т. п., виставив свою першу картину з народного життя – «Віяльника» [18]. Це знаменна дата в історії французького образотворчого мистецтва, і так само знаменне те, що вона збігається з датою народного повстання. Теофіль Ґотьє був ошелешений «Віяльником». Уряд, який прийшов до влади, особливо цікавився новими творами художників і заохочував Теодора Руссо й Дюпре, купив картину Мілле за п’ятсот франків, а Ледрю-Роллен [19] дав йому замовлення на тисячу двісті франків. Ці знаки прихильності Республіки до живописців, звісно, подіяли на Мілле і на певний час привернули його увагу до політики; так, бачимо, що він бере участь у конкурсі – щоправда, невдалому для нього – на проєкт монумента Республіці. Зобразив її без червоного фрігійського ковпака; увінчана колоссям пшениці, вона тримає в одній руці стільники, а в другій – палітру і пензлі; зробив її такою, якою вона поставала в його уяві, – богинею селянина і художника. Два малюнки пастеллю – ескізи до цього монумента – вирізняються великою драматичною виразністю; обидва малюнки збереглися дотепер. На одному з них Свобода тягне королів за волосся, на другому – переможно розмахує списом.
Ці якобінські настрої тривали недовго. Після липневих подій знову прийшли злидні. Мілле малював заголовки для пісень - за них йому платили; дійшло до того, що мусив міняти малюнки на черевики, а якось віддав картину в обмін на ліжко; одного разу, коли в родині зовсім не було грошей, йому пощастило отримати замовлення на тридцять франків від баби-повитухи, яка потребувала шильда. Художник пройнявся цілковитою відразою до політики після того, як його змусили охороняти Асамблею від повстанців і брати участь у взятті барикад на вулиці Рошешуар. Мілле жахнувся вуличних боїв, моторошних сцен, які відбувалися на його очах. Аби позбутися цих гнітючих вражень, ішов блукати якнайдалі від Парижа, у Монмартрську долину або в Сент-Уан, всотував очима і пам’яттю буденні сільські картини, а повертаючись додому, замальовував те, що бачив: коней на водопої біля колоди, бика, якого ведуть на бійню. Так він блукав, ще не бачачи ясно, куди йти, допоки не надійшла його година збагнути свій дар і назавжди відірватися од мистецтва Парижа.
Упродовж кількох років художник шукає свого шляху, не наважуючись відкрито зробити вибір, продовжуючи писати одночасно картини з селянського життя й академічні композиції. Злам відбувся зненацька від випадково підслуханої зауваги незнайомої людини. Одного разу, блукаючи Парижем, Мілле зупинився біля вітрини поглянути на репродукцію однієї зі своїх картин і почув, як певний перехожий мовив своєму приятелеві: «Це Мілле, він не пише нічого іншого, крім голих бабів». Для художника це було найбільш принизливою образою. Він повернувся додому і сказав дружині: «Як хочеш, а більше не практикуватиму цієї мазанини. Щоправда, нам житиметься ще тяжче і тобі доведеться мучитись, але я буду вільний робити те, до чого вже давно поривається моя душа». І пані Мілле без вагань, мужньо відповіла: «Я готова. Роби, як бажаєш». З цієї пори він стає селянським живописцем Мілле.

ІІІ
Мілле в Барбізоні

1849 року Мілле переселився до Барбізона [20]. Теодор Руссо вже відвідав його 1833-го, а 1837-го, коли приїхали Аліньї й Діас, оселився там на більш-менш постійній основі.
Уже за двадцять, а можливо, і більше років до цього багато французьких живописців почали відчувати потребу глибше поринути у природу і жити в тісному єднанні з нею.
1824 року Констебл мав ще підстави написати: «Французькі живописці навчаються старанно, але навчаються на самих картинах; про природу вони знають приблизно стільки само, скільки знає міська шкапа про роздолля лук. Найгірше те, що вони звикають писати окремо листя, скелі, камені й потім бачать лише осібні шматочки, вирвані з цілого, нехтуючи цілісністю природи та її багатоманітними живими ефектами». Саме це чуття цілості краєвиду і його живих, мінливих, розмаїтих ефектів прагнули знайти в усій його повноті барбізонські майстри. Доволі значне число художників з перших лав цієї славної фаланги французьких пейзажистів особливо Поль Гюе, багато чим завдячували прикладові англійських пейзажистів, головно Констеблові й Бонінґтону; невдовзі учні перевершили своїх учителів, і французький живопис піднісся на ще не бувалу висоту від часів Пуссена і Клода Лоррена.
У ті часи Барбізон був глухим сільцем, загубленим серед вересових степів і лісів; ані церкви, ані цвинтаря, ані пошти, ані школи, жодних крамниць або ринку, ані навіть шинку; по все мусили ходити до найближчого села Шаї. І ніхто не їздив до Барбізона, крім кількох художників, тоді майже невідомих; там мешкали лісоруби й рільники, що заледве виживали. Альфред Сансьє оповідає, яке життя провадив Теодор Руссо в цьому сільці, котре лежало зовсім обіч Парижа, а здавалося відірваним од усього світу. Це було життя наполовину художника, наполовину ченця-відлюдника. Восени й узимку Руссо мешкав абсолютно самотній у темній низькій холодній хатині дроворуба; тут обдумував свої картини й писав; ніщо не відволікало його, бо навкруги не було нікого, крім ґав і корів. Спав він мало; завжди поглинутий власними думками, ні з ким не розмовляв, годинами стояв, мов зачарований, дивлячись на дерева в лісі, мовчки спостерігав їхнє таємниче життя, інколи цілий день не зрушуючи з місця. «Чую голос дерев, – казав він, – вгадую їхні несподівані рухи; вони нескінченно змінюють свій вигляд, і кожне на свій лад тягнеться до світла; зненацька мені відкрилася мова лісів: увесь цей листяний світ – світ німих істот, і я навчився розуміти їхні знаки та вгадувати їхні бажання». Те саме побожне хвилювання охопило й Мілле, коли він ступив на землю цього мовчазного лісу, де не дзюркотять струмки й не чутно птахів. Він приїхав на кілька тижнів, а прожив у Барбізоні двадцять сім років [21] – до самої смерті.

* * *
Спробуємо дати портрет Мілле, показати який він був у себе вдома. Художник мав зріст вищий за середній, богатирську статуру [22] – бичачу шию, широкі плечі, могутні чесні «руки орача». Темне витке волосся, зачесане назад, відкривало прегарне розумне чоло. Його брови часто насуплені. Сірі, а інколи темно-темно-блакитні очі відкриті не дуже широко і «проникають у саму душу»; їхній вираз нерідко сумний і суворий, подеколи трішки глузливий. Ніс правильний, нічим особливо не примітний. Густа чорна борода затуляє доволі повні щоки. Сильні, трохи виставлені вперед щелепи, могутня шия. На портреті здається, що його обличчя виражає радше волю, ніж думку чи почуття. Приголомшує також надзвичайна тонкість рис, яка зовсім не поєднується з його загальним виглядом, з цією масивною головою, що нагадує великого доброго розумного пса. Говорить Мілле «протяжною вимовою Нижньої Нормандії й ледь-ледь затинається». Інші писали, що «його мова трохи невпевнена, рухи неквапливі». З малознайомими людьми завжди був акцентовано стриманий, ніби зважував свої слова, і розмовляв дещо офіційно, але заразом доброзичливо і з гідністю. «У себе вдома чи з друзями зазвичай був напрочуд рівним і спокійним розмовляв невимушено і просто, нерідко висловлюючи дуже тонкі судження про людей і про речі». П’єданьєль каже, що Мілле був невелемовний, але його бесіда вирізнялася барвистістю і несподіваною влучністю. Вілрайт, вражений «надзвичайною гідністю його поводження і серйозною розмовою, якою Мілле достеменно заворожує», розповідає, що «коли, бувало, захопиться, бесідуючи на яку-небудь улюблену тему, він здатний говорити і годину і дві, дуже яскраво, переконливо, промовисто». Мілле мав чудову пам’ять, а щодо Біблії, Теокріта і Верґілія – тут воістину був ерудит. Вдягався вельми просто і не стежив за собою. Коли Сансьє вперше побачив його 1847 року, на ньому був темно-брунатний макінтош і в’язана шерстяна шапка, які носять візники. «Мені здавалося, – каже автор, – що бачу перед собою середньовічного живописця. У Барбізоні він одягався ще простіше, зовсім по-селянському: ходив у старій куфайці або в’язаній, надто короткій куртці, отож над штанями біля пояса завжди вилізала сорочка; на голові носив солом’яного бриля; той витягнувся від дощу і своїми звислими широкими крисами нагадував дзвін. На ногах мав важкі дерев’яні черевики» [23].
Пані Мілле була жінка простих смаків: змалку звикла до сільського життя. Чоловік був для неї вищою істотою. Народила йому дев’ятеро дітей: першу – 1846 року, шосту – 1863-го. Мілле дуже кохав її. Вілрайт оповідає, що він на все життя запам’ятав, як Мілле, гладячи її по плечу, говорив зі зворушливою ніжністю: «Моя старенька…» Бюрті так описує їхню родинну трапезу: «Мілле, опустивши голову на груди, сидить зсутулений, у кінці нефарбованого столу, а навкруги пів десятка дітлахів тягнуться з глиняними тарілками до миски з юшкою. Пані Мілле заколисує немовля на руках. Потім настає повна тиша, лише чутно, як мурчать коти, клубочками згорнувшись біля вогнища».
Мілле мешкав у селянському будиночку; спершу там було три низенькі кімнати: робітня, кухня і спальня, де спали дружина і троє дітей. А потім, коли додалося ще шестеро дітлахів, він прибудував дві кімнати й спорудив собі робітню на іншому кінці саду. Ломиніс, плющ і жасмин густо поросли навколо будинку. У саду була купа квітів, тут само грядки з овочами й плодові дерева. За садом містилися селянський двір, город, а далі стояв густий гай. За десять хвилин пішки починався ліс. Робітня Мілле являла собою просто сарай, у якому прорубали велике вікно, що виходило на вулицю. Це було доволі високе приміщення з дерев’яною підлогою й залізною піччю; у кутку стояло вузьке залізне ліжко; на стінах – кілька зліпків з фризів Партенона і барельєфів колони Траяна, і всюди купи клаптикового дрантя всіх відтінків і розмірів. Мілле називав це «мій музей». Тут не було нічого показного і завжди панувало безладдя. Мольберт Мілле становив легенду серед його друзів. «Він був замалий, і жодна картина Мілле не вміщувалася на ньому. Соснова рама розійшлася на кутах і вся була поїдена тлею, отож завше було страшно, як би полотно не впало». В усій оселі панувала сільська простота. Коли Мілле вперше прийшов до робітні Руссо, – то була зовсім небагата робітня, – його вразила пишнота обстави, хоча вся пишнота складалася з дивана, вкритого запилюженим утрехтським килимом. А коли Руссо повів його з собою обідати до Коро – то була зовсім інша річ. «З кожною новою стравою змінювали і тарілки, і ножі, і виделки, – писав він до Сансьє, – мене це не так захоплювало, як бентежило, і я раз по раз крадькома позирав на тих, хто вже встиг покласти собі їжу на тарілку, аби зробити точнісінько так само».
Уранці Мілле працював у саду, копав, саджав, знімав те, що доспіло. Інколи навіть, наче муляр, морочився з якою-небудь побудовою. Укупі з братом П’єром у кутку саду спорудив якусь халупку, накриту соломою. Розім’явшись, ішов до своєї робітні писати й часто, аби не забути думки, яка раптово впалу в голову, робив начерки тут-таки, просто на стінах. Коли його мучив головний біль, ішов блукати лісом. «Немає нічого приємнішого, – казав він, – ніж лягти посеред папороті й дивитися на хмари». Ліс викликав у ньому захват, змішаний з жахом. «Якби ви тільки бачили, який гарний ліс! Подеколи йду туди надвечір, коли скінчу денну роботу, і щоразу повертаюся додому збентежений. Яка страшна погідність і велич! Часом мене справді опановує страх. Не знаю, про що перешіптуються оті бестії-дерева, але якусь ведуть розмову, і ми лише тому не розуміємо їх, що говоримо різними мовами, та й годі. Не думаю, аби вони просто так базікали». Увечері художник займався з дітьми, зі своїми «жабенятами», як, кепкуючи, називав їх, і оповідав їм чарівні казки або читав уголос. Його чудовий лист Руссо, опублікований недавно, безсумнівно належить до 1855 або 1856 року. У цьому листі бачимо Мілле у веселому настрої поміж галасливою дітлашнею, яку він обожнював, у тісному родинному колі, у мирній тіні величавого лісу, який своєю урочистою і благодатною тишею охороняв його житло [24].
«Любий Руссо! Змусьте мене описати Вам землетрус, або якесь неймовірне північне сяйво, або побожну пику старого Ґанна (шинкаря. – Р. Р.) при вигляді п’ятифранкової монети, або остовпілого від жаху англійця, котрий, повний впевненості, що перший видерся на яку-небудь неприступну вершину, зненацька впритул зіткнувся з іншим англійцем, або ще якісь найнеймовірніші, неописанні події, – це мені, либонь, було б набагато легшим, ніж зобразити Вам захоплення і шалений захват моїх жабенят, коли ми відкрили славетний кошик [25].
Уявіть істот, які не вміють виразити своїх почуттів словами й непогамовно бурхливе збудження яких виявляється лише у криках і тупотінні, – тоді Ви отримаєте певне уявлення про те, що в нас коїлося. Коли, врешті, це несамовите буйство трохи згасло, вони почали вгадувати, хто надіслав їм усе це, і вимовили Ваше ім’я з сердечним трепетом. “То це пан Руссо подарував нам усе це?” – “Так, діти”. І тоді знову здійнялася буря. А Франсуа, зрозумівши, що ніяк не зможе переказати своїх почуттів звичайними словами, здійняв незбагненний вереск, який, очевидно, найяскравіше описував його стан.
Не знаю, які Ваші чудові святкування в Соборі Паризької Богоматері й міській ратуші, але мені більше до вподоби ті скромні свята, які зустрічають мене, щойно виходжу з дому, – дерева, скелі в лісі, чорні легіони ґав у долині або якийсь напівзруйнований дах, над котрим в’ється димок із труби, химерно розпливаючись у повітрі, – і впізнаю за ним, що господиня готує вечерю для втомлених робітників, які хутко притупають з поля додому; або зірочка раптово блисне крізь хмару, – ми одного разу милувалися такою зіркою після чудового заходу сонця; або вдалині з’явиться чиясь сильветка, яка повільно піднімається вгору, – та й хіба можна перелічити все, що дороге тому, хто не вважає, що гуркотіння омнібуса чи пронизливе скреготання вуличного бляхаря – найкращі речі на світі. Але не кожному признаємося в таких смаках: адже є панове, котрі називають це дивацтвом і винагороджують нас різними осоружними прізвиськами. Признаюся в цьому Вам лише тому, що знаю – Ви потерпаєте від тої самої хвороби…»
У такому оточенні Мілле провів переважну частину свого життя, головні події якого – це його твори й постійно поновлювана боротьба з бідністю.

* * *
1850 року Мілле надіслав до Салону картини «Сіяч» і «В’яжуть снопи». Ми вже говорили, що критики вбачали революційний зміст у хуткій постаті його сіяча – молодого селянина в червоній куртці й синіх штанях, який широким, розмашним, сильним рухом розкидає насіння серед хмари граків, які злетілися на поле. Картина справила враження, хоча головну увагу публіки того року привернув Курбе своїм славетним «Похованням в Орнані». Тоді ж Мілле написав: «Селяни йдуть у поле на роботи», «Жінка мне коноплю», «Збирають хмиз у лісі» та «Діву2 для шильда модної крамниці на розі вулиць Нотр-Дам-де-Лоретт і Сен-Лазар, а також картини: «Молода жінка за шитвом», «Селянин розкидає кізяки» та «Чотири пори року». Окрім того, він працював над «Рут і Боазом».
1851 року померла бабуся Мілле. Її розбив параліч, але розум не постраждав, і вона до останніх хвилин зберігала ясну свідомість. Її смерть занурила Мілле у глибоку розпач. Упродовж багатьох днів він не розтуляв рота. Тепер мати лишилася на селі сама, далеко від нього; писала жалібні листи, благала приїхати попрощатися, бо вже їй недовго лишилося жити. Серце Мілле розривалося від цих болючих листів, але він не мав грошей і не міг поїхати. «Моя бідна дитино, – писала мати, – якби ти тільки приїхав, поки ще не настала зима! Я стужилася, думаю лише – бодай би ще раз поглянути на тебе. Для мене вже все скінчилося, єдино страждання лишилися мені та смерть попереду. Болить усе моє тіло, і шматується душа, коли подумаю, щó трапиться з тобою, без усіляких засобів! І не маю ані спокою, ані сну. Кажеш, тобі дуже хочеться приїхати побачитися зі мною. А мені як хочеться! Та, видно, не маєш грошей. Як же ти живеш? Бідний мій синку, як подумаю про все це, просто серце крається. Ох, усе-таки сподіваюся, що, дасть Бог, раптово зберешся і приїдеш, коли вже зовсім на тебе чекати перестану. І жити не маю спромоги, і померти не хочу, так бажаю побачитися з тобою». Бідолашна померла 1853 року, врешті не побачивши сина. Можемо уявити, як мучився і бідував Мілле.
1853-го він здобув у Салоні медаль другого ступеня; надіслав тоді три картини: «Обід женців» (або «Рут і Боаз»), «Пастух» і «Жінка стриже вівцю». Критики, особливо Теофіль Ґотьє і Поль де Сен-Віктор, були ошелешені античною величчю цього реалістичного живопису. Та Мілле був незадоволений. Ще не знайшов свого автентичного стилю.
Саме від цього часу його роботи починають привертати увагу і симпатії англійської й американської колоній у Парижі й Барбізоні. Як і в Руссо, у нього з’являється багато поціновувачів у цих колах. З-поміж них особливо належить відзначити Вільяма-Морріса Ганта з Бостона, автора «Бесід про мистецтво» (1875), який купив картини «Жінка стриже вівцю» і «Пастух» (одного разу Мілле сказав про нього, що це був його найближчий і найліпший друг); також – Едварда Вілрайта, який 1855 року був його учнем й у вересневому числі «Atlantic Monthly» за 1876 рік видрукував статтю, яка (після чудової книжки Сансьє) являє собою найповажнішу роботу і найповнішу збірку щонайцікавіших спогадів, будь-коли написаних про Мілле; американців Шоу, для якого пізніше художник написав «Абатство в Бовілі», і Річарда Гірна; ірландця Вільяма Бебкока та ін. Був ще один американець, який купив «Женців». Знаходилися також інші покупці. Для Мілле це становило велику підтримку, бо в ті роки (1853–1854) він був зовсім без грошей і його облягали кредитори. «Докладіть усіх зусиль, – писав своєму приятелеві, – примудріться якось перетворити мої картини на гроші, продавайте за будь-яку ціну, тільки надішліть мені 100, чи 50, чи бодай 30 франків». Злидні виснажували його, але він говорив про своє становище без гніву, з мужнім і скорботним терпінням: «У мистецтві доводиться жертвувати собою». Вичерпувався над роботою, аби прогодувати родину. Руссо, з яким у нього зав’язувалися дедалі тісніші стосунки, – як видно з сердечного листа Мілле, наведеного вище, – говорить про одну з найпрекрасніших і найпроникливіших картин, написаних у ту пору(«Селянин, який щепить дерево»), що ця картина – живий образ важких клопотів, які обтяжували Мілле в ті роки. Руссо був слізно зворушений. В образі селянина бачив батька, який покірно жертвує собою задля родини. «Так, Мілле працює заради своїх близьких, – казав він, – виснажує себе, наче дерево, яке віддає всі свої соки на квіти, аби принести якнайбільше плодів. Витрачає всі свої сили, аби підтримати життя дітей. Прищеплює пагони облагородженої гілки на сильне дерево і думає, як Верґілій:

Грушу щепи свою, Дафнісе, внук же плоди позриває».

Мілле дійшов до такого стану, що в нього лишилося всього два франки в кишені. Руссо зумів зацікавити його роботами декотрих любителів живопису, і вони купили кілька олійних малюнків і картин. Сам Руссо придбав картину «Селянин розкидає кізяки» й зі зворушливою делікатністю приховав це від Мілле, запевнивши його, що її купив один американець. Також Руссо придбав «Селянина, який щепить дерево».
Коли Мілле продав картину «Жінка годує курчат» і одержав за неї від колекціонера Летрона 200 франків – суму, яка здалася йому казковою, – то зробив невелику мандрівку і провів з дітьми чотири місяці у своїй рідній місцевості в Нормандії (червень 1854-го). Любовно і дбайливо писав там усе, що колись належало його рідним, – садибу, сад, точило для сидру і стійла; написав чотирнадцять етюдів олією, зробив двадцять малюнків і зрисував два альбоми. По сконі матері спадщину дістали її восьмеро дітей. Мілле відмовився од своєї частини землі й будинку; попрохав собі лише книжки й стару дубову шафу. Узяв на виховання двох своїх братів, котрі, як і він, мріяли стати живописцями й невдовзі переселилися до нього в Барбізон.
У цей час Руссо мав розлогу популярність. У нього вдома Мілле познайомився з Діасом, Барі, Дом’є, Зіємом, Етчеверрі та іншими. Група цих художників – Барі, Дюпре, Делакруа, Руссо, Дом’є, Діас і Мілле – замислила спільно проілюструвати Лафонтенові байки, але зробила всього кілька малюнків і невдовзі занедбала роботу. Трохи пізніше Мілле познайомився з Деканом. Це знайомство відбулося несподівано для Мілле; Декан кілька разів заходив до нього, наче мимоволі, і, не називаючись, довго розмовляв з ним, вихваляв його картини й казав, що був би щасливий, якби міг так писати. Але притому ані разу не переступив порога його оселі, попри всі запрошення Мілле. Той був приголомшений цими зустрічами. Кількома хуткими рядками написав портрет Декана, дивовижний своєю психологічною точністю: «Ані разу не чув я від нього жодного щирого слова. Дошкульні жарти, нищівний сарказм, а судження вельми тонкі й влучні, навіть коли говорить про власні роботи. Видно, що ця людина намагається вийти на свою дорогу і вічно губить її. Високий розум, а душа бентежна».
Але, попри те, що він мав таких знаменитих друзів і вже сам починав здобувати популярність (цим частково завдячував тому революційному тлумаченню своїх робіт, яке марно спростовував), попри очевидний успіх картини «Селянин, який щепить дерево» на Всесвітній виставці 1855 року, – випробування не мали кінця-краю. Злидні й голод наново допікають йому, удома з’являються судові виконавці. «Маю суцільну пітьму на серці, – писав він. – А попереду все чорне-чорне, і ця чорнота насувається… Страшно подумати, що трапиться, як не зумію дістати грошей на найближчий місяць!» Сансьє мусив організувати лотерею, аби зібрати сто франків для нього.
1857 року Мілле досягнув межі, коли його почали навідувати думки про самогубство; як людина глибоко релігійна, він люто осуджував себе за них; аби відігнати од себе ці страшні думки, зробив начерк вуглем: мертвий художник, розпластаний біля мольберта, а обіч нього – нажахана дружина. Вона вигукує: «Самогубство – гріх і ганьба!»
У ці роки Мілле створює свої найліпші роботи. Так, у 1856–1857 роках було написано кілька картин із пастухами: «Пастух у вівчарні вночі», «Пастух, при заході сонця, веде стадо в село», «Пастух із патерицею». Його якось особливо приваблював цей сільський образ, повний прихованої чарівності: замислений селянин, пастух, а навкруги поетичне усамітнення широких пасовиськ, безмежні рівнини, які сплять у тиші гаснучого дня або в нічні години, коли в холодному сяйві місяця клубочиться імла, що піднімається з лук, і тепла пара повзе від стада. Образ пастуха, який так вабив митця, природним чином спонукає його приділяти більше уваги краєвидові, котрому досі він мало віддавав місця на картинах, де зображено людей.
1857 року надбанням публіки стали «Збирачки колосся». Раз побачивши ці три постаті, запам’ятаємо їх на все життя: нагнувшись, три жінки, здається, риють землю нігтями, жадібно шукаючи залишений на полі колосок. Картина спричинила обурення, критики захлиналися спересердя. Багато шанувальників Мілле, зокрема Поль де Сен-Віктор, колись палкий оборонець художника, відвернулися од нього. «Достеменні воронячі опудала стирчать у полі, – писав він, – вочевидь пан Мілле вважає, що саме такою кепською мазаниною треба передавати злидні. Потворність нічого тут не виражає, грубість ні з чим не контрастує». Усі говорили, що, крім політичної скерованості, себто явного прагнення осудити суспільство за бідність народу, картина не містить нічого. Едмон Абу виявився ледве не єдиною людиною, хто оцінив «сувору простоту» цього твору. Картина дістала вельми нечисленні похвальні відгуки, але врешті була продана за 2000 франків. Ніхто ніколи не писав про те, за яких обставин приблизно в цю саму пору Папа замовив Мілле «Непорочне зачаття» для власного салон-вагона Його Святості. Ця робота нам незнана, одначе Сансьє говорить, що Мілле написав її у своїй незмінній манері: Святу Діву зобразив «юною сільською дівчиною, ясноокою, з високим чолом, на яке спускаються пасма хвилястого волосся, з напіврозкритими від подиву губами, ніби вона приголомшена дивом, яке в ній здійснюється».
1859 року Мілле виставив свій славетний «Вечірній благовіст», але в тоді картина не мала навіть тіні того успіху, який випав на її долю пізніше: її придбав бельгійський міністр Ван Прет [26]. Ця чудова картина здобула світову популярність, її ціна неймовірно зросла, і мільйони репродукцій наочно засвідчують її славу. Останнім часом почали лунати голоси, як на мене, занадто різко, які осуджують тих, хто, можливо, трохи непомірно захоплювався нею протягом багатьох років. Нині критики нападають на вади композиції: зависоко віддалений обрій, неживі постаті, на першому плані непотрібний кошик, який нібито лише прикриває порожнечу перед тачкою. Не можна не погодитися з тими, хто каже, що є багато значніших і сильніших картин Мілле. А проте «Вечірній благовіст» вирізняється своєрідними мелодичними чарами. Мілле прагнув передати сільські вечірні звуки, віддалене бемкання дзвона; глибоко відчував і зумів донести до нас задумливу поезію цієї години, коли у призахідних сутінках, у пустельному усамітненні безмежної рівнини ненастанну боротьбу людини з землею заступає мир і урочиста велич чистої, самотньої молитви.
Укупі з «Вечірнім благовістом» Мілле надіслав до Салону картину «Смерть і дроворуб». Журі не прийняло її [27]. Ця відмова здійняла велику бучу. Не лише друзі, але й вороги Мілле нині вже чудово розуміли, який це сильний талант. Усі обурювалися, що виставкове журі насмілилося виявити таку неповагу до живописця. Александр Дюма виступив на захист Мілле, а Манц розпочав кампанію проти журі в «Gazette des Beaux-Arts» (15 червня 1859-го). Цього ж року Мілле пройшов через нову небезпечну хворобу, яку дозволила подолати його міцна конституція.

* * *
1860 року врешті закінчуються злидні Мілле. Він укладає трирічний контракт, відповідно до якого зобов’язується за тисячу франків на місяць віддавати певному покровителеві мистецтв усі картини й малюнки, які зробить за цей час. Одначе й цього разу виявився настільки недалекоглядним, що наприкінці договірного терміну був повинен шість тисяч франків, які мусив виплачувати картинами. Але, так чи інакше, тепер його життя стало набагато спокійнішим, і в усіх роботах цього часу відчутне умиротворення. 1860 року художник написав такі картини, виставлені в Салоні 1861-го: «Жінка годує дитину», «Усім по зернятку», «Жінка з відрами», «Очікування» та «Стрижка овець». Мілле говорив, що на цих картинах хотів відтворити ті щасливі місцевості, де «життя, при всій своїй суворості, повне доброти, а повітря таке чисте і прозоре ясними серпневими днями».
Попри всю їхню чарівність, картини викликали несамовиту полеміку. Давні шанувальники Мілле – Теофіль Ґотьє і Поль де Сен-Віктор – нині стали його непримиренними ворогами. Коро мовчав, цей живопис йому здавався незрозумілим, лякав його, йому були ближчі, – як сам він казав, – «м’якші мотиви». Проте Делакруа і Барі захистили Мілле, а за ними й Дом’є, Діас, Мейсоньє, Стевенс, Жером. Ці солідні імена взяли гору над критиками з літературних кіл.
1862 року Мілле написав, а 1863-го виставив у Салоні картини: «Зима і ґави», «Саджають картоплю», «Вівці на пасовиську», «Жінка розчісує льон», «Олень» і «Чоловік із сапою». Під час роботи над останньою картиною вже було ясно, що причіпок не минути, адже тут він кидав виклик смакові паризьких салонів. Сільську працю показано як щось нестерпно болісне, як тортури, що калічать людину, убивають у ній розум, принижують, перетворюють її на тварину. Ще не було в живописі постаті, яка б такою мірою збігалася зі славетним описом Лабрюєра. Часто їх зіставляють.
«Тут і там у полі видно якихось здичавілих тварин – самці й самиці, чорні, з почервонілими обличчями, спаленими сонцем; низько пригнувшись до землі, вони порпаються і копаються в ній з непереможною впертістю; видають якісь нечіткі звуки, та ось зводяться на ноги, – і бачимо: вони мають людські обличчя, – це достеменно люди!” [28]
«Мій “Чоловік із сапою” викликає напади багатьох людей, які не люблять, аби їх змушували замислюватися над чимось, що не має стосунку до їхніх власних інтересів, і не люблять, аби їх турбували», – писав Мілле. Так і сталося. Ґотьє і Сен-Віктор були безжальні до нього. Писали, що Мілле обмовляє селянина і не розуміє краси сільського життя. Той відповів спокійним листом, пройнятим релігійною величчю. «Розмови навколо мого “Чоловіка з сапою” здаються мені вкрай дивними. Отже, нам не можна взяти й просто передати те, що саме тягнеться на полотно, коли бачимо, як виснажливо людина добуває свій хліб? Декотрі кажуть, буцімто я не бачу гарнот сільського життя. Ні! Бачу в ньому більше – не лише його гарноти, а всю його нескінченну пишноту. Не гірше за них бачу ті польові квіти, про які мовив Христос: “Але говорю вам, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них!” [29] Бачу і віночки кульбаб, і сонце, коли воно встає далеко-далеко звідси й полум’я спалахує серед хмар. Але також бачу коней у полі, які димлять від поту, коли тягнуть плуга, і на якійсь кам’янистій ділянці – чоловіка, що гарує знесилений; працює від самого рання; чую, як він задихається, і відчуваю, як тяжко випрямляє спину. Це трагедія серед пишноти – нічого тут я не вигадав».
Певне, можна заперечити, що в картинах Мілле груба жорстокість трагедії затуляє поезію природи. Імовірно, сам художник теж відчував це, бо по кількох спробах писати на релігійні теми (малюнки «Втеча до Єгипту» в двох варіантах і «Воскресіння», де Христос, уставши з труни, хутко підноситься в небеса, ніби його тягне нездоланна сила гримкотливої бурі) знову поринає у своїх улюблених поетів: Теокріта, Шекспіра, Бернза і Данте. Захоплений Теокрітом, надумав ілюструвати одну з його ідилій: Тирсис грає на сопілці, а козопас його слухає. Митець хотів зобразити й те, про що співав Тирсис, – себто смерть Дафни, і зробити три барельєфи вази, яку описує поет; ось їхні сюжети: юна красуня – найгарніше творіння безсмертних богів – та двоє молодиків, які змагаються за неї; старий на скелі закидає сіть у море; і, врешті, хлопчик, який сидить під тином… Його посадили пильнувати виноградник, а він майструє солом’яну клітку для коників і так захопився, що не зауважує двох лисиць обіч: одна вже поцупила його клунок зі сніданням, а друга поїдає найрясніші грона. У такому ж дусі написано на античні сюжети чотири декоративні панно для їдальні особняка на бульварі Осман. Вони звуться «Чотири пори року», на них зображено Дафніса і Хлою, Цереру, змерзлого Купідона, якого відігріває жінка, і под.
Звісно, Мілле щиро любив античне мистецтво, а проте почувався не дуже вільно в таких сюжетах; навіть у цих панно для особняка; найоригінальніше написаний плафон для панно – тут його реалізм міг розкритися. На плафоні зображено просвіт блакитного неба з легкими хмарами по краях, а в ньому літають амури, які женуться за совами й кажанами; навколо йде кольорова оторочка з натюрмортами: дичина на шампурі, смажені окости, дині, квіти, вази, музичні інструменти – усе намальовано в сильному ракурсі.
Незабаром він зовсім охолов до цих міфологічних фантазій і знову повернувся до своїх понурих сільських поем. У Салоні 1864 року було виставлено дві його картини: чарівну «Пастушку з її стадом» і «Селяни несуть з поля новонароджене ягня». Обидві знову зустріли причіпками, карикатурами, глузами. Скептична «світська» публіка ніяк не могла збагнути, чому в Мілле селяни надають такої ваги мізерним життєвим подіям. Що би не робили, вони цілковито поглинуті цією прозою. Це геть не поєднувалося з естетством, яке квітнуло в Парижі, з тим, що йменували «правдою» на театральній сцені. Теодор Руссо мав мужність написати Теофілові Ґотьє жорсткого листа. «Від 1830 року Ви провадите дослідження мистецтва, – писав він. – Плаваючи цим океаном, Ви оминули чимало рифів, неодноразово долали навальні хвилі; Ваша геніальна проникливість завжди виводила Вас на правильний шлях; подібно до Христофора Колумба, Ви знали, де лежить Новий Світ. Але стережіться! Бачу, як вир хутко затягує Ваш корабель, а з виру одна дорога – у безодню. Ви впали у вульгарність, і, боюся, якщо так продовжуватимете, це стане невиліковним. Ви вже пішли на поступки, підхопили вірус грубого міщанства, поставилися вороже до єдиного справжнього художника, який з’явився в нас у період після 1830 року. Маю на увазі Франсуа Мілле».
1866 року Мілле знову їздив до Нормандії – на поховання своєї сестри Емілії; повернувшись, виставив краєвид «Ґревіль» – картина не мала успіху. Його дружина захворіла, і лікарі направили її до Віші; художник поїхав з нею разом. Йому було цікаво подивитися Бурбонську місцевість [30]. Там він ізнову почав жити простим сільським життям, мабуть, ще простішим, ніж у Барбізоні, – близьке сусідство Барбізона з Парижем рік у рік позначалося дедалі сильніше. «Тут яскрава природа, – пише він до Сансьє з Бурбона, – і вельми схожа на деякі нормандські місця. Тутешні сільські мешканці значно більш достеменні селяни, ніж барбізонці. Коли дивлюся на обличчя жінок, мені важко уявити, що існують погані звичаї. Це обличчя готичних статуй». Виконав численні начерки у своїх альбомах, зробив понад п’ятдесят малюнків і акварелей. Здійснивши невелику подорож до сусіднього округу Оверні, Мілле пробув там кілька днів і не міг оговтатися після цієї поїздки. «Моя голова переповнена всім, що я бачив, – оповідав він. – Усе просто-таки крутиться в думках: голі спалені рівнини, гострі скелі, осипища, суха земля і плями зéлені; гори, залиті сонцем, гори, вкриті тінню». Усі ці яскраві, барвисті враження навертали його до пейзажного живопису. Художник написав «Зиму» і «Захід сонця», пройняті глибокою журбою.
1867 року на Всесвітній виставці Мілле показав усі свої найліпші картини останніх років: «Збирачки колосся», «Вечірній благовіст», «Смерть і дроворуб», «Жінка стриже вівцю», «Пастух», «Вівчарня», «Саджають картоплю» і «Збирають картоплю». Того ж року надіслав до Салону ще «Гусятницю» і «Зиму». Збірка цих шедеврів справила сенсацію. Широка публіка вперше помітила Мілле. Він здобув медаль першого класу. Через рік за цією нагородою прийшов орден Почесного легіону. Але то був для Мілле рік, затьмарений тяжкою втратою. Його приятель і побратим, Теодор Руссо, який вже кілька місяців лежав паралізований, помер, страшенно мучачись, на його руках у Барбізоні 22 грудня 1867-го.
1868 року Мілле знову їде до Віші, мандрує Ельзасом і Швейцарією, відвідує Базель, Люцерн, Берн і Цюрих. Очевидно, він не настільки зачарований красою Альпійських гір, як Руссо, котрий надихався ними і у своїх ранніх, і в останніх роботах. До Салону 1869-го Мілле надіслав «Урок в’язання», «Жінка з прядкою» та «Ріжуть свиню». Остання картина спричинила такі ж пересуди, як «Селяни несуть ягня» або «Чоловік із сапою». Її написано у грубо-реалістичній манері. Звірячу жорстокість первісної людини відчутно в подібних до бидла істотах, які намагаються уколошкати цей величезний шмат живого м’яса, що розпачливо противиться їм; сцена відбувається на скотарні з високим щільним парканом, під низько навислим похмурим, свинцевим небом. «Це справжня трагедія», – казав митець.
Вибухнула війна 1870 року. Мілле виїхав з Барбізона і повіз родину до Шербура. Там його ледве не прийняли за прусського шпигуна, коли він малював пристань. Його схопили й доправили на військовий пост. Після допиту художника відпустили, наполегливо порадивши йому не з’являтися на вулиці з олівцем, бо юрма може чи сама пошматувати його, чи зажадати, аби його розстріляли. Правду кажучи, у ті дні він не мав жодного бажання вправлятися в живописі. Тяжко переживав горе, яке спостигло його батьківщину. «Як ненавиджу все німецьке! – писав він до Сансьє. – У мені все просто кипить усередині. Хай будуть вони прокляті». Даремно намагався забути ці жахи в роботі. Його серце кровоточило – у Парижі йшли бої, чинилася різанина, спалахували пожежі. Комуна внесла його ім’я до списку Федерації художників; він надіслав письмовий протест, у якому рішуче заявив, що не має нічого спільного з соціалістами й революціонерами, дарма що все життя наполегливо силкувалися поставити йому це тавро. У страшну пору нечуваних бід, яку він назвав «порою великого побиття», у ньому знову прокидається його біблійний дух. Художник полум’яно вигукує вкупі з пророком: «О мечу господній, аж доки ти не заспокоїшся?» [31] Намагаючись бодай ненадовго позбутися понурих думок, які переслідували його, Мілле вкупі з Сансьє від’їжджає в рідні місця, де спливло його дитинство, у своє миле село, яке він ніжно любив. Але й там усе наповнює його смутком. Де вони тепер, усі милі його серцю істоти, серед яких він жив тут? «Відчуваю, що мені не до снаги знести цього, моє серце крається, – пише 20 червня 1871 року. – Де вони, ті бідні очі, які разом зі мною споглядали неозорі морські простори?»
У листопаді 1871 року Мілле повернувся до Барбізона. Його здоров’я було надірване, і від цього часу він почувається дедалі гірше. Був оточений родинною любов’ю і чекав, що невдовзі стане дідусем. У ці останні роки життя в його душі запанував спокій, і він почав писати дітей. Від 1871 до 1873 року з’явилася низка зворушливим картин і малюнків, у які Мілле вклав мовби материнську ніжність і чуйність: «Вечір», «Хвора дитина», «Маленька гусятниця», «Перші кроки», «Юна мати вкладає немовля». Уже мав загальне визнання. Бачив, як його картини, що недавно зазнавали осуду і насмішок, нині продавалися за великі гроші [32]. Певна річ, це були далеко не ті казкові цифри, яких сягнула вартість картин Мілле останніми роками, коли між багатіями Європи й Америки відбувалися справжні змагання за їх купівлю. Урешті про Мілле згадала держава; пан Шеннев’єр [33] зробив йому замовлення на вісім картин для оздоби Пантеона: «Диво зцілення чумних» і «Поклоніння мощам Св. Женев’єви». За ці роботи Мілле мав отримати 50000 франків.
Але його здоров’я далі погіршувалося. Сам художник говорив: «Я вже увесь зруйнований». 1872 року він потерпав від жорстокої мігрені, болю в очах і нервового розладу, який подеколи не дозволяв підвестися з ліжка. 1873-го після важкого запалення легень у нього почалося сильне харкання кров’ю. «Кашель виснажує мене», – писав у вересні того року. 1874-го зрозумів, що вже не одужає. Казав, що йому рано помирати, бо лише тепер почав розуміти природу і мистецтво. У грудні зліг остаточно. Помер Мілле 20 січня 1875 року в оточенні всіх своїх близьких.
За кілька днів до смерті одна сумна подія, схожа на знамення з якоїсь поетичної легенди, немов провістила його кінець. Нещасний олень, якого загнали пси, прибіг померти в саду художника. Воістину, зворушливий символ братерства всього живого перед стражданнями й смертю! А це саме те, чому служив геній Мілле, – автентична суть творчості великого митця, який змальовував печаль земного падолу.

IV
Творчість і художня теорія Мілле

Мілле написав порівняно небагато. Виставлятися розпочав 1840 року і, не припиняючи, працював до самого скону, себто понад тридцять років. Проте залишив по собі не більш як вісімдесят картин, причому всі вони, за поодинокими винятками, – до числа яких належить, зокрема, робота «Жінка стриже вівцю», – мають невеликі розміри. Певне, це пояснюється тим, що він довго обдумував свої картини, брався писати по кілька разів і рідко був задоволений собою. Напрочуд цілісна натура: здавалося, увесь був створений з однієї брили, з усіма своїми почуттями, думками й розумінням світу, і все це залишилося незмінне до кінця його життя. Мілле знав цю свою особливість і, не бажаючи повторюватися, безнастанно докладав зусиль для розширення свого кругозору, удосконалювався в різних манерах письма, знаходив нові прийоми. Протягом кількох років навіть намагався – і мав певний успіх – у цілковито чужому йому дусі й, лише збагнувши, що це хибний шлях, наважився піти за своїм покликанням, стати самим собою.
Спробуймо показати, як відбувалася ця еволюція. До нас не дійшли перші роботи Мілле, та сюжети, які він обирав, ясно засвідчують внутрішню єдність, котра збереглася в ньому до кінця його днів. Це потверджують спогади сучасників. Мілле дістає натхнення з двох джерел: пише сцени з реального життя та зі Святого Письма. Ще зовсім юний намалював старого чоловіка, згорбленого роками й стражданнями. Серед двох малюнків, які він приніс шербурському вчителеві, один був на текст із Євангелія від Луки, другий – з пастушого життя. У Делароша старанно копіював «Святу Родину» з гробниці Франциска Першого й античні взірці; але крізь академічні канони, які намагався засвоїти, завжди пробивався його буйний, могутній селянський дух. Товариші знущалися з його постатей, що нагадували скотарів з Канн, і не поділяли його захоплення Мікеланджело.
Потім злидні змусили його писати картини в манері салонних живописців XVIII сторіччя, яких він ненавидів. Ця примусова праця стала корисною митцеві: навчила його майстерно володіти пензлем і допомогла позбутися тьмяних тонів Делароша; він студіював Корреджо; наполегливі зусилля набути самих тих якостей, котрих йому найбільше бракувало, призвели до такого успіху, що 1844 року увагу сучасників особливо привертає дивовижний колорит, за яким відразу впізнаємо Мілле. Чарівні сірі й рожеві тони нагадували відтінки живих квітів. Найліпший зразок його праці цього періоду – «Портрет маленької Антуанетти Феардан». Приблизно шестирічна дівчинка, накинувши на голівку шовкову рожеву хустку, стоїть перед люстром на колінах і кривляється своєму відбиттю.
Після його другого одруження і десь до 1847 року картини Мілле дихають незвичайним для нього буйним, чуттєвим палом. Такими є «Вакханки», «Дари Панові» та інші міфологічні полотна, а також його любовні ідилії – при всій їхній простодушності й безневинності. Він наполегливо працює, домагаючись досконалості форми, і якщо в минулі роки, шукаючи колориту, нехтував рисунком, то нині в «Едипі, відв’язаному од дерева» виказує дивовижні знання оголеного тіла.
Але все це були тільки спроби, які не могли довго ошукувати ані інших, ані його самого в питанні істинної природи його генія, що прозирала крізь усі маскування, – тямущі люди вгадували її. Ґотьє і Торе вже в «Едипі» відзначили несамовиту силу, яка марно силувалася сховатись під академічною сухістю. Діас сказав про «Жінок-купальниць», що ті мовби «вийшли зі стайні». І Мілле, хоча був дошкулений цими словами, які засвідчували нерозуміння достеменно народної й майже героїчної величі, відчутної навіть у «Жінках-купальницях», чудово усвідомив, що гарні умовності – зовсім не його стихія; художникові було соромно, що він забрів у цей далекий, непотрібний йому світ. Певною мірою Мілле поділяв чуття Поля Гюе, який казав, що, коли бачить на виставці свої картини обіч надзвичайно вилизаних паризьких полотен, то «почувається людиною в брудних черевиках, яка потрапила у вітальню». Змушений практикувати такий живопис, чужий йому за духом, художник утішав себе тим, що вивчав типи паризьких ремісників і робітничих околичних присілків. Перша його робота «Віяльник», яка передувала великим сільським полотнам, була написана 1848 року.
Невдовзі відбувається остаточний розрив з усіляким салонним мистецтвом, і від 1849 року Мілле вже повністю присвячує себе праці над сільськими темами. Працював з неослабним запалом. Під час свого першого перебування в Барбізоні щодня писав сільські сцени й часто-густо за якісь дві-три години закінчував картину. 1849-го повідомляв Сансьє, що в нього вже готові п’ять картин, а над трьома він працює. Його перший «Сіяч» – картина 1850 року – плід такого раптового нестримного творчого пориву… Лише потім Мілле помітив, що полотно замале для задуманої композиції, й переписав фігуру наново, зберігши загальний задум. Картини барбізонського періоду вирізняються буйною силою та грубістю письма. Ще 1848-го, говорячи про «Сіяча», над яким тоді працював Мілле, Ґотьє вказав на його занадто густий мазок і зауважив, що поверхня цих картин «груба і шорстка, мов шагренева шкіра».
Сам Мілле теж був незадоволений собою, але дорікав собі не за ті речі, за які йому дорікали критики; прагнув не вирівняти, а, навпаки, наголосити різкість власної манери, і вважав, що досі пише недосить сильно. У листі за 1853 рік читаємо: «Почуваюся співаком, який співає правильно, але таким слабким голосом, що його ледве чути». Руссо, з яким він зблизився в цю пору, допомагав йому порадами, і, коли судити за деякими листами, що дійшли до нас [34], вони навіть намірялися писати разом. Могутній вплив Руссо сприяв розвиткові природного обдарування Мілле, відкривав йому розлогі обрії. Від 1856-го він починає приділяти більше уваги краєвидові й, нарешті, приходить до стилю «Збирачок колосся» і «Вечірнього благовісту» – простого, цілеспрямованого, розсудливого, строгого стилю, який його вороги йменували «жебрацьким стилем», бо живописець мовби силувався «витерти себе» за своєю темою.
Відмова Салону 1859 року прийняти «Смерть і дроворуба» збудила в митцеві бойовий дух; у відповідь, ніби кидаючи виклик Салонові, 1863-го виставив «Чоловіка з сапою» – картину, в якій остаточно розійшовся з усім, що так чи інакше догоджало смакам Салону, і показав своє могуття в усій його голизні. Творець картини сам казав, що це справжнє «волання землі», автентична, нещадна дійсність.
У цьому надмірно наголошеному самоствердженні певною мірою виплеснув свої почуття. Але услід за цим Мілле, керуючись радше внутрішнім протестом свого художнього смаку, ніж причіпками критики, повстав проти несамовитого захоплення крайнощами власного стилю і раптово впав у іншу крайність: спалахнув бажанням писати міфологічні картини й ілюструвати грецькі ідилії. До цього ж часу належать спроби проявити себе в декоративному живописі. Хоча декотрі друзі Мілле, як-от Бюрті й П’єданьєль, захоплювалися цими роботами, вони, либонь, надмірно позначені незграбністю простої людини, зненацька перенесеної з ХІХ сторіччя в легендарний світ грецького міфу.
У картинах «Селяни несуть ягня» (1864) та «Ріжуть свиню» (1869) Мілле повертається до дійсності й реалізму. Але в період між 1864 і 1870 роками головно практикує малюнки й пастель. За словами самого художника, у цих начерках він хотів спробувати деякі ефекти для майбутніх картин олією. Насправді, як ми постараємося довести, це було інстинктивне прагнення опанувати нові прийоми, котрі б дозволили митцеві досконаліше виражати власні думки, знайти достеменно художню мову. У цей період Мілле багато мандрує, і купа нових вражень, особливо від поїздки до Оверні, спонукає його у своїх картинах дедалі більше місця віддавати краєвидові. Художник намагався відобразити природу багатогранніше, зайти в неї якнайглибше, «наполегливістю і працею проникнути в самі її надра». Це його власні слова, які він написав, наслідуючи Бернара Паліссі. Бюрті каже, що останні роки Мілле «намагався забагато вкласти у свій живопис. Малюючи стіни, камінь, обрубок дерева, старався показати на них сліди, що їх залишив час». Але якщо з роками розум збагачувався, ставав більш витонченим, то душа робилася на старість чистішою й ніжнішою; похмуре бачення сільського життя на схилку днів просотується тим спокійним почуттям і тією домашньою теплотою, які він особливо добре вмів передати у портретах дітей.

* * *
Ми простежили основні етапи творчого становлення Мілле. Спробуймо тепер описати технічні прийоми й стиль живописця.
Передусім належить зауважити, що Мілле, як і більшість сучасних йому найвидатніших французьких пейзажистів, писав природу не з натури, а у своїй робітні. Його натурниками були селяни та його дівчина-служниця. Причому найчастіше він обмежувався кількома етюдами чи побіжними замальовками, а інколи просто враженнями, з якими повертався додому зі своїх самотніх прогулянок. «Часто він казав мені, – оповідає Вілрайт, – що не відчуває потреби досліджувати природу на місці, хоча подеколи кидає побіжні начерки до свого кишенькового альбому величиною з долоню. Усі сцени, які потребує відтворити, закарбовуються в його пам’яті навдивовижу точно. Посилено тренував пам’ять – не вельми гостру від природи, – уважаючи, що картина, відтворена по пам’яті, правильніша і точніша від писаної з натури». Звідси ця спрощеність: адже утримує лише головне і відкидає всі другорядні деталі, безпосередньо не пов’язані з враженням від цілого. Звідси випливає дещо зумисний і майже абстрактний характер його реалізму. Усе, що він зображає, – правдиве, але це радше стисле, ніж повне зображення.
Навіть робітня, де працював Мілле, становила дещо цілковито своєрідне. Світло заледве проникало туди. «Ви самі могли помітити, – казав він, – що я пишу лише в тіні, потребую напівсвітла, тоді мій зір стає гострим, а розум – ясним». Звичайно, це доволі дивний спосіб досягти ефектів яскравого денного світла – наприклад, сліпучого полуденного світла у відкритому полі в ясний сонячний день. Одначе не слід забувати, що Мілле часто боліли очі, йому навіть загрожувала небезпека втратити зір. Це безсумнівно пояснює декотрі особливості його живопису і передусім характерне тьмяно-сутінкове освітлення. Найбільше воно вражає саме на його славетних полотнах, особливо на картині «Збирачки колосся», де освітлення мусить бути дуже яскравим. Абу, полум’яний шанувальник Мілле, який теж помітив цю ваду, вельми дотепно виправдовував чи пояснював її у своїй статті про Салон 1857 року. «Серпневе сонце, – казав він, – пашить на полотні, але ви не побачите тут грайливого проміння, яке, мов школярство влітку, бавиться на картинах Діаса: це суворе сонце, воно змушує пшеницю доспівати, а людей – обливатися потом, – йому не до пустощів». Але «суворе сонце» Мілле – справді занадто суворе, і питаємо себе, де ж те сліпуче світло, яке воно повинно випромінювати, якщо судити за постатями трьох жінок, котрі, задихаючись, схилилися над спаленим спекою колоссям; і, поза сумнівом, Мілле передав би цей блиск, якби був спроможний відтворити його. Дивовижно, що ані ця потреба уникати яскравого світла через хворобу очей і головний біль, ані меланхолія художника не спонукали його замальовувати лісової сутіні й поетичної мли. Мілле уникав цих надто легких ефектів, йому була осоружна чутливість, і він цілком міг би сказати, як Мікеланджело – Франсішку д’Уланда: «Над добрим живописом ніколи не плачуть». Його чарували барви перших вранішніх і призахідних годин, коли світло лягало сливе поземно на свіжоскопані борозни, як у «Вечірньому благовісті», і коли далина пронизана розсіяним світлом, як у декотрих його «Пастухах» і «Пастушках». А проте не можна сказати, що Мілле – це художник півтонів. Таке визначення передбачає м’якість, помірність, що зовсім не поєднується з суворою могутністю його таланту.
Насамкінець зазначмо: хоча він чудово вмів передавати м’яке сяйво теплого світла, як-от у «Ґревільській церкві», що в Луврі, або драматичний контраст густо-чорного неба, насиченого грозою, та ясного сяйва сонця над квітучими садами й луками, як у «Весні» (там само), – усе-таки у своїй сутності Мілле ніколи не був видатним живописцем світла і ще менше – колористом. Йому справедливо дорікали, що дуже часто пише землю, тіло й одяг «однаково грубими й нудними мазками» [35]. Проте він був допитливий і цікавився відтінками тканин. Вілрайт оповідає, що його робітня містила цілу колекцію клаптиків, хусток, спідниць і блуз, з якої він добирав відтінки, потрібні йому для роботи. «Його улюбленим кольором був синій». Мав збірку незліченних відтінків синього – «від яскравого індиго нової блузи до блідої блакиті старої полинялої сорочки. Перебирав їх, насолоджуючись». А втім, на полотні його фарби часто одноманітні й в’ялі. У наші дні, коли критики тяжіють до судження про живопис виключно з погляду колориту, то мають усі підстави гудити Мілле. Гюйсман просто не знаходить слів, аби виразити своє обурення цими «одноманітними й тьмяними фарбами, грубими, вульгарними, заяложеними, фальшивими»; «цими кострубатими й огидними картинами, старечо-глухими», «одноманітними червонувато-брунатними постатями під навислим небом»; захоплюючись пастелями Мілле (до яких ще повернемося), обурюється його полотнами й говорить, шо це – «мазанина недоладного ремісника з упередженими поняттями про узгодження кольорів та інші застарілі умовності».
Одначе замало сказати, що Мілле просто перебував у полоні класичних традицій і забобонів. Він дійсно був класик, великий класик французького живопису, нащадок Пуссена; і якщо хочемо оцінити його заслужено, то мусимо судити саме з цього погляду і згідно саме з такими засадами. Ми далекі від судження про Мілле як про одного з тих революціонерів у живописі, котрі створюють нове в мистецтві. Мусимо підійти до нього як до мислячої людини й митця XVII сторіччя, перенесеного в нашу добу; володіючи мистецтвом давніх часів, він послуговується ним для зображення нашого сучасного буття [36]. Власне в цьому полягає своєрідність Мілле. Його вади та його вартості – це вади й вартості цілої плеяди геніальних живописців, з котрими, як побачимо скоро, він дуже тісно пов’язаний.

* * *
Сам Мілле ясно дає нам зрозуміти, наскільки йому близькі декотрі майстри минулого. Той, хто хоче його збагнути, з величезною цікавістю прочитає судження художник про живопис Лувру.
Знаємо, що, коли Мілле вперше приїхав до Парижа, єдино Луврський музей допоміг йому витримати випробування, яким було для нього життя в цьому ненависному йому місті. Лише в Луврі він знайшов собі друзів.
Але навіть там художник заприязнюється вельми обережно. Зневажливо відвертався од кривлянь спокусливих майстрів XVIII сторіччя. Про Буше говорив майже так само жорстко, як і Дідро. Подібно до філософа-просвітника, готовий був крикнути йому: «Геть з Салону! Геть з Салону!» Зневажав цього «порнографічного художника» [37] та його меланхолійних жінок, їхні тонкі ноги, їхні стопи, скалічені туфлями на високих підборах, їхню затягнуту в корсет талію, ні до чого не придатні руки й безкровні груди [38]. «Буше – просто селадон».
Ватто не зворушує його, здається понурим. З надзвичайною психологічною проникливістю (я вже говорив про це щодо його відгуку про Декана) Мілле розкриває справжній темперамент Ватто, хворобливий і похмурий, який ховається під удаваними веселощами «Галантних свят». Мілле вгадує приховану понурість оцих штучних постатей, приречених на вічні усмішки. Вони йому нагадують маріонеток, і він бачить: «тільки-но скінчиться вистава, усю цю громадку скинуть у рундук, і там вона оплакуватиме свою долю». Йому подобаються деякі портрети Мурільйо, «Св. Варфоломій» і «Кентаври» Рібейри. Цікаво, що він не відразу зрозумів Рембрандта. Можливо, Мілле відтрутило од них саме те, що зазвичай усіх приваблює: чари світла. Уявляю, що на перший погляд Рембрандт міг видатися йому «віртуозом», а він ненавидів так звану «віртуозність». «Рембрандт не так відтручує мене, – казав він, – як засліплює». Лише поступово починає відчувати глибоку правду і велике серце Рембрандта. Рубенс його шокує, але вибачає Рубенсові все, бо той – «могутній». «Я завжди любив те, що достеменно сильне, і готовий віддати всього Буше за оголену жінку Рубенса». Сила заворожувала Мілле, і коли він захоплювався яким-небудь майстром, то завше казав: «Це сильна людина». Любов до сили й повноти життя інколи змушувала його захоплюватися художниками, зовсім чужими йому за духом; так, наприклад, Мілле подобалися живописці доби італійського занепаду – Россо і Приматіччо; він зачудовувався їхніми фресками у Фонтенбло, невитонченими й, здавалося б, геть потворними, але повними життя, що просто вирує в них. «Звичайно, це – занепад, не заперечую. Деталі їхніх постатей часто недоладні, а їхній смак сумнівний; зате яка сила вигадки і як яскраво змальовує старі часи ця груба добродушність! Усе настільки дитяче, ніби в чарівній казці, і заразом яка жива простота минулих часів! Їхнє мистецтво воскрешає Ланселотів і Амадісів. Можна годинами стояти перед цими добрими велетами!» Проте найцікавіше і найхарактерніше серед усіх суджень Мілле – це один ощадливий рядок про Веласкеса, який ніколи йому не подобався. Він розуміє, казав сам, усю красу цього живопису, «але його композиції видаються мені цілковито порожніми».
Його улюбленими митцями були художники італійських примітивів, французькі майстри XVII сторіччя і Мікеланджело.
Примітиви особливо вабили його; здавалося, вони мали з ним певну духовну спорідненість. Мілле любив «цих лагідних майстрів, які зобразили Боже творіння таким полум’яним, що воно постало перед нами прекрасним, і в цій красі стільки благородства, що вона сяє чеснотою». Їхня святобливість, їхня простота і їхні страждання замилювали його. «Я лишився вірний моєму ранньому захопленню художниками примітивів, – говорив, – мене зачаровують їхні сюжети, прості й наївні, мов дитинство; бездумна виразність оцих облич, які нічого не говорять, але так видно, що життя – це непосильний тягар і що вони терпляче зносять страждання, не скаржачись, не стогнучи, слухняно підкоряючись законові людського життя, навіть не думаючи вимагати справедливості від кого-небудь… Це пряма протилежність нашому мистецтву заколоту». Фра Анджеліко викликав «достеменні видіння» Мілле. Одначе серед усіх італійських майстрів XV сторіччя ніхто так не приголомшував його, як могутній і трагічний Мантенья. «Такі живописці мають непорівнянну силу, Вони мовби кидають тобі в обличчя жмені радощів і болещів, якими переповнені самі! [39].
Укупі з великою італійською школою XV сторіччя він також захоплювався живописцями французької школи XVII сторіччя, Лебреном і Жувене, яких уважав «дуже сильними», Лесюером, про якого казав, що це «один із великих духом у нашій школі», і найбільше Пуссеном – «пророком, мудрецем і філософом нашої школи, який, окрім усього цього, був майстром композиції. Я міг би все життя дивитися на Пуссена і, здається, ніколи б не надивився». Але над усіма майстрами стояв для нього Мікеланджело – великий геній, який опанував цілу його істоту і якого він обожнював. Раніше я наводив оповідь самого Мілле, де він описує, як уперше побачив малюнок Мікеланджело і як раптово відчув гострий біль, дивлячись на його чоловіка, що лежить непритомний. «Я зрозумів, – говорить Мілле, – що той, хто створив це, здатний утілити все добро і все зло людства в єдиній постаті. Це був Мікеланджело. Назвати його ім’я, значить, сказати все. Давно, ще в Шербурі, я бачив кілька його слабких гравюр, але нині почув серцебиття і голос цієї людини, чию незбориму владу над собою відчував усе моє життя».
Такі були його друзі. Серед сучасників Мілле любив тільки Делакруа і несамовито виступав проти його ворогів. На виставці робіт Делакруа 1864 року він, попри свою бідність, купив п’ятдесят малюнків, які, на його думку, були гідні посісти місце обіч робіт Теодора Руссо і, можливо, декотрих обраних малюнків Барі. Уся решта сучасних живописців, представлених у Люксембурдзькій галереї, здавалася йому «огидно прісною»; його антипатія до сучасного мистецтва поширювалася не лише на твори художників, але й на сам дух мистецтва. Мілле формулював це дуже ясно: «У нас мистецтво – це просто оздоба, прикраса віталень, тоді як у старовину, і навіть у середньовіччя, воно було стовпом суспільства, його сумлінням і виразом релігійного почуття». Але в цьому занепаді винні не лише художники, а все суспільство, особливо ті, хто ним керує або вважає себе гідним керувати, – інтелектуальна аристократія. «Що зробили обрані люди нашого часу для мистецтва? Нічогісінько. Ламартін (я бачив, як він добирав у Салоні 1848 року картини, котрі йому сподобалися) цікавився лише сюжетом, якщо той відповідав його політичним або літературним нахилам. Ніколи б не повісив у своєму будинку картини Рембрандта. Віктор Гюґо ставить Луї Буланже обіч Делакруа. Жорж Санд, з суто жіночою обережністю, уникає оцінки, збуваючись гарними милозвучними фразами. Олександр Дюма повністю перебуває під впливом Делакруа і не має власної думки. Я не знайшов жодної скільки-небудь переконливої сторінки ані в Бальзака, ані в Ежена Сю, ані у Фредеріка Сульє, ані в Мері та інших, – одне слово, ні в кого жодної сторінки, яка б могла щось витлумачити чи бодай просто засвідчила, що справді її автор тямить у мистецтві. Робота Прудона про живопис – це чудова захисна промова, повна дотепних випадів, але вона може слугувати посібником хіба що у притулку для сліпих» [40].
Отже, Мілле почувався цілковито відірваним од свого часу; подумки перелітаючи в далекі віки, жив у духовному спілкуванні з ліченими великими людьми: Мантеньєю, Мікеланджело та Пуссеном. Постараймося виявити в цьому доборі й судженнях Мілле ті основні риси, які допоможуть нам сформувати уявлення власне про нього.

* * *
Відзначмо передусім ту безцеремонність і зневагу, з якими Мілле відгукується про колористів – Веласкеса і Ватто. Щодо живописців пластичної краси, Леонардо і Рафаеля, він просто їх не помічає. Три його улюблені митці – передусім майстри стилю. Прекрасне, ясне, сильне і виразне втілення – це їхній ідеал. Слово «стиль» найбільш застосовне до Мантеньї, Мікеланджело і Пуссена, особливо до останнього. Сам Пуссен, говорячи про власні картини, раз висловився таким чином: «Ті, хто знає, як їх правильно прочитати». А Берніні, захоплюючись «Останнім миропомазанням» Пуссена, говорить, що воно «справляє враження гарної проповіді, яку слухають щонайуважніше і розходяться після неї мовчки, несучи в душі її добродійний вплив» [41]. Пуссен і Мантенья, анітрохи не вагаючись, приносять красу в жертву стилеві; ані Пуссен, ані Мантенья, ані навіть, правду кажучи, Мікеланджело, зовсім не колористи; колорит – їхнє слабке місце; і Пуссен, який це визнає, рішуче стверджує, що колорит по суті означає дуже мало. «Незбагненна старанність, з якою в нас вивчають колорит, – каже він, – заважає досягти справжньої мети живопису; людина, яка присвячує себе головному, врешті ретельною працею доможеться доброї манери письма» [42]. А ще: «Фарби в живописі – це приманка для очей; це те саме, що краса вірша в поезії» [43]. Красиво висловлюватися – безперечно, похвальна річ, але головне – це вміти сказати ясно і сильно. Правильно мислити та слушно висловлювати власну думку – ось Пуссенів ідеал. І такий же ідеал Мілле.
Аби правильно оцінити Мілле, потрібно добре пам’ятати ці вислови Пуссена. Обидва походили з Нормандії. І за менталітетом, і за своїми релігійними й водночас філософськими прагненнями, і за нахилом до абстрактного мислення вкупі з якнайбільшою розсудливістю були, безсумнівно, близькі один одному. Як і Пуссен, Мілле мав слабкий, скаламучений зір і могутню руку. Здавна полюбив Пуссенові «Листи» й пройнявся його поглядами. Їх легко впізнати в його власних висловах про мистецтво. Він-бо сам не приховував, звідки взяв їх, – постійно посилається на Пуссена.
У своїх нотатках про мистецтво, написаних на прохання Сансьє, Мілле каже: «Коли Пуссен надіслав панові де Шантелу свою картину “Манна”, то не говорив йому: погляньте, який прегарний колорит! погляньте, як це сміливо! погляньте, як покладено фарби! або ще щось у тому ж дусі, чому багато художників надають такої ваги, незрозуміло, з якої причини. Він сказав йому: “Якщо ви пам’ятаєте мого листа, де я писав вам про рух постатей за моїм задумом, і якщо подивитеся на мою картину загалом, самі побачите, хто знесилений, хто повен співчуття і хто робить добрі справи”».
Можна подумати, що йдеться про книжку, а не про картину. «Дати характеристику – ось головна мета», – неодноразово пише Мілле. «У мистецтві людина мусить зосередитися на основній думці, знайти їй переконливе вираження, ви́носити її в собі й переказати іншим точно так само, як карбують медалі». Зверніть увагу на слова «думка» і «переконливо»: це повністю збігається з ідеалом XVII сторіччя. «Мета мистецтва – не форма, а вираження. Створити певну кількість творів, які зовсім нічого не говорять, означає не зробити нічого». 21 жовтня 1854 року Мілле пише до Сансьє: «Лише те можна назвати твором мистецтва, де щось виражено». Тому-то Мілле ненавидів суто виконавську майстерність. «Горе тому художникові, який прагне показати власний талант, а не власну картину! Справді, було б смішно, якби найголовнішим, що має художник, виявилася його рука»; навіть називає руку живописця «скромною служницею думки». Не допускає, що можна захоплюватися манерою письма чи намагатися тлумачити її. «Пояснювати мою манеру письма – це означає переливати з пустого в порожнє, – самого мене це ніколи не цікавило; а коли й маю якусь власну манеру, то вона залежить лише від того, наскільки глибоко я захоплений моїм сюжетом, від якихось суто життєвих труднощів і такого іншого!» Отже, єдине, що заслуговує на увагу, – це думка. Річ не в тім, аби домагатися якоїсь зумисної оригінальності чи власної техніки. Річ у тім, аби правильно мислити. Кожна лінія, кожен мазок, як сам він казав Вілрайтові, має свій сенс. Саме це потрібно опанувати. Слід учитися бачити, себто малювати [44]; уміти вловити малюнок того, що бачимо, – це, власне, означає виявити найголовніше, саму суть. «Малювати будь-що, – наводить Мілле Пуссенові слова, – це означає точно виразити ідею того, що малюємо». А досягти цього – продовжує – можна лише тоді, коли людина сильно зворушена тим, що бачить. Враження створює вираження. Ліпше взагалі нічого не писати, якщо ваш твір – не справжній плід враження від природи, краєвиду… «Мистецтво почало згасати, відтоді як живописці перестали ґрунтуватися безпосередньо і чесно на враженнях, які нам дає природа, і виконавське вміння раптово відсунуло природу, – саме тоді розпочався занепад».
Більшість критиків створюють собі певний абстрактний ідеал прекрасного і судять про всі роботи, виходячи з цього ідеалу. Усе, що не збігається з цим ідеалом або не прямує до нього, викликає їхній осуд. Оцінюючи художника, мусимо цікавитися не тим, чи відповідають його постаті або колорит певному загальному уявленню про красу, а тим, що думав він сам і чи добре виразив власну думку. «Найважливіше для нас у живописцеві – це його мета і спосіб, у який він досягає її», – писав Мілле Камілові Лемоньє 1872 року. А в листі критику Пеллоке (червень 1863-го) пише про «Чоловіка з сапою»: «Краса полягає не в тому, що і як зображено на картині, а в потребі зобразити побачене, яку прочув художник. Сама ця потреба породжує силу, необхідну для того, аби виконати завдання». Цим він хоче сказати (фраза Мілле, як і фраза Пуссена, нерідко занадто абстрактна, нечітка і вимагає тлумачення), що краса чи потворність зображуваного предмета не має істотного значення. У мистецтві важливий поштовх-спонука, який змушує художника творити, і саме цей нестримний запал обдаровує його силою, отже, і красою, яку він вкладає у свою роботу, бо це явища одного порядку. «Краса не в рисах обличчя, а в цілості фігури, в усьому, що втілює задум. Краса – це сила вираження». Отож краса в дусі, а не в тілі. У цьому ж плані писав також Пуссен: «Краса – це дещо цілковито відмінне од матеріального образу». І Ломаччо, теоретик школи Мікеланджело, каже: «Краса – це далеко не те саме, що матерія». Далі Мілле висновує: «Можемо сказати: усе те прекрасне, що є вчасне і доречне; і навпаки: не може бути прекрасним те, що недоречне. Що красивіше – прямий стовбур дерева чи викривлений? Те, що більше пасує тому місцю, яке воно займає. Отже, висновую: ”Красиве те, що доречне”, або – інакше кажучи – те, що розташоване в належному йому місці та ясно виражає те, що належить виразити».
Звісно, усе це не має ані найменше не стосується пластичної краси. Єдина краса, якої вимагає Мілле від живописця, – це ясність і сила. «Гадаю, ліпше нічого не сказати, ніж висловитися невдало». Усі ці міркування, властиві письменникові, оратору, людині дії або високоінтелектуальному художникові, який прагне не того, аби його твори подобалися публіці, а ставить собі за мету хвилювати людей силою власної думки та власної волі.
Ось де беруть початок високі риси мистецтва Мілле, які можна було б назвати ораторськими: тверда композиція, логіка, чуття ритму, незламна цільність, яка впливає на вас, ніби чудова промова. Він казав Вілрайтові: «Необхідно зосереджувати всю увагу на сюжеті, бачити найголовніше і підпорядковувати йому всю решту». Картина вимагає єдності, рівноваги й гармонії, а ця гармонія, за словами Мілле, теж неодмінно повинна існувати між картиною та її рамою. Як і Пуссен, надавав великого значення рамі й часто навіть робив деякі виправлення на картині, по тому як її було вставлено в раму. «Картину треба закінчувати в рамі. Вона мусить гармоніювати зі своєю рамою та зберігати гармонію в самій собі». Єдність, цільність художнього твору – підґрунтя всього. Важливе тільки найголовніше, решта не має значення. “Стараюся писати так, аби зображені предмети не здавалися добраними випадково, а все зайве, яке не є воно блискуче, викликає в мені величезну відразу». Так міг би міркувати французький письменник XVII сторіччя школи Буало. В усьому повинна бути провідна ідея, «ідея-мати», яка скеровує роботу, і, за її законами, усі частини цілого, які входять у дію, повинні бути координовані за загальним планом, а всю решту треба безжально відкидати через її марність.
Проте зауважмо, що цих засад дотримувався не лише Мілле, але й Теодор Руссо, хоча він начебто мало подібний до Мілле, бо для нього велике значення мають техніка живопису і поєднання фарб. Барбізонські художники, що би про них не говорили, не колористи по суті; основні їхні риси – класичне французьке чуття композиції, центральної ідеї та загальної єдності. «Форма – це головне, на чому треба зосередити увагу, – казав Руссо одному зі своїх учнів М.-Л. Летроннові. – Кожний мазок повинен мати значення для цілого і щось виражати…» «Він завжди наполягав на цьому, – оповідає Летронн, – і дуже мало говорив мені про колорит. “Можливо, ви думаєте, – мовив він, – що, прийшовши вчитися до колориста, маєте право знехтувати малюнком?” А одного разу повідав мені: “Картину викінчує не нагромадження деталей, а правда, досягнута загалом. Яке б не було світло, у ньому завжди є певний головний предмет, на якому постійно зупиняється око; уся решта предметів є просто доповненням, вони цікавлять вас менше, а за ними вже немає нічого для ока: саме це становить достеменну межу картини. Цей головний предмет повинен також привертати увагу того, хто дивиться на вашу картину. Тому вам потрібно дедалі знову повертатися до нього і все більше посилювати його колорит”. Навів приклад Рембрандта. “А якщо, навпаки, ваша картина повна чудових деталей, рівноцінних у кожній точці полотна, глядач залишиться байдужий до неї. Коли все однаково цікаве, то дивитися нецікаво. Картина не матиме кінця. Вона може тривати нескінченно, і не можна визначити, де повинні бути її межі. Ви ніколи не закінчите її. Ціле – це те єдине, що надає викінченості картині. Строго кажучи, без колориту обійтися ви можете, але без гармонії не зробите нічого”».
Поміж деякими тезами цього чудового уроку живопису і судженнями Мілле, як бачимо, багато спільного. Маємо підстави думати, що друзі спільно дійшли цих висновків і що обидва вони, либонь, нерідко читали Пуссена. Коли, наприклад, Руссо вчить: «Спочатку треба картину створити в голові. Художник не може зробити так, аби вона відразу виросла жива на його полотні, – обережно, одна за другою, знімає ковдри, які приховують її», – чи не здається вам, що чуємо Пуссена? Це його високий розум, його горді слова: «Подумки я вже бачив її перед собою, а це головне!»

* * *
На наш погляд, один із наслідків розумності Мілле – те, що він, можливо, значніший майстер малюнка, ніж живопису. У його малюнку більше невимушеності. В останній період життя, після 1864 року, він захоплено працював олівцем. Розпочав від цілої серії малюнків італійським олівцем, написав численні сцени з селянського життя, потім став потроху підфарбовувати малюнки пастеллю і невдовзі остаточно перейшов до пастельних олівців. Таким чином було створено близько ста значних робіт. Навіть такі непримиренні вороги його живопису, як-от Гюйсман, визнають виняткову своєрідність його пастелей, які вирізняються справжньою силою почуття і високою технікою. Його вади зникають. Повітря стає живішим, світло – прозорішим. Знавці захоплюються новизною його методи в пастелі, його роботами італійським олівцем, тонкістю абрису, художнім штрихом, який майстерно відтінює ніжні тони пастелі.
Відчутно, що тут Мілле перебуває у своїй стихії, адже воістину це якнайчистіше «вираження» у самій своїй першооснові. Тут відчутне безпосереднє спілкування з природою, живе враження від неї, – ніщо не перепиняє його шляху, ніщо не знеохочує і не спотворює: ані технічні труднощі відтворення, ані занадто марудна робота, подеколи відчутна в олійних картинах Мілле. Глядач легко, з першого погляду, розуміє і вловлює задум. Так, який-небудь визначний композитор, на подобу Шумана, котрому набута пізніше техніка часто заважає у великих оркестрових роботах, виражається щиріше та з достеменною простотою і величчю у своїх піснях і п’єсах, де його вартості проступають повною мірою.
Тут ліплення Мілле чудове, штрих широкий. Його пастелі треба дивитися на відстані, – тоді видно, як відтінки легко переходять один в одного, створюючи враження декоративного живопису.
Коли художник підпорядковує всю свою роботу одній панівній ідеї, то значущість його твору – у значущості ідеї. Деталі не врятують картини. Вона буде або безперечно добра, або так само безперечно погана. Немає середини. Саме така ситуація Мілле, зауважив Абу. «Мені дуже подобається в ньому таке, – писав 1866 року, – якщо він подеколи зійде на манівці, то вже йде до кінця і заходить казна-куди. Досить йому зробити один хибний крок, і вже не поверне назад, а по тім’я заходить у трясовину. Це мені подобається в ньому значно більше, ніж якби він перейняв у якогось майстра звичку завжди писати гладенько і добре». Пристрасть спрощувати часом приводить Мілле до перебільшень і надає руху його постатей певної автоматичності, яка от-от може перейти в карикатуру.
Проте набагато частіше характерні риси його персонажів і тієї природної обстави, частиною якої вони є, передано з надзвичайним мистецтвом. Автор ніби фіксує на своїх полотнах духовний образ людей і речей. У спокійному благородстві ліній, у контурах постатей і предметів відчутно могутній дух, цілісну незалежну натуру. Художник оминає всі неістотні деталі, прагне передати задум загалом і створює враження воістину епічної сили. Скромна фігура, сарай, плуг, покинутий на безлюдному полі, пройняті величчю. Найнезначніший жест набуває широкої урочистості. Його «Повернення на ферму» мимоволі викликає в пам’яті «Святу Родину» або «Втечу до Єгипту». Ви не здивуєтеся, якщо побачите козуб Мойсея, що пливе величними водами тієї спокійної річки, над якою схилилися дві постаті на його картині «Жінки прийшли по воду». Простий малюнок – дроворуб тупає, зігнутий навпіл під своєю в’язкою, худий, змучений, знесилений, – створює образ чоловіка, який, розчавлений долею, навіть не намагається чинити спротиву, адже розуміє, що всі спроби будуть даремні.
Той самий дух узагальнення спонукає Мілле завжди шукати типове, а не обмежуватися індивідуальним. «Якби вся річ була тільки в моєму бажанні, – пише він до Лемоньє 15 лютого 1873 року, – то я передавав би типи дуже сильно. Тип у моєму уявленні – це, власне, найглибша правда мистецтва. І Ви цілковито маєте рацію, говорячи, що роблю це зумисне», Цей класик французького живопису, який прагне вивчення не окремих осіб, а соціального типу, не випадкових жестів, а звичних рухів, і який усі свої сили віддає на виокремлення постійного зі скороминущого, усіма своїми чуттями й думками, усією могутністю свого обдарування був відданий єдиній великій первинній суті, де все бере свій початок і куди все повертається, – Матері-Землі, яку митець відчував і змальовував з достеменною величчю генія. Земля – ось справжній герой його сільської поезії, а живі істоти на ній, за словами Андре Мішеля, – це «все ті самі грудки землі, які повільно пробуджуються до життя». Гюйсман слушно відзначив, що, Мілле особливо вирізняється як «живописець землі: груба матерія, земля, виникає на його полотнах жива і повнокровна; відчуваємо, яка вона важка і щільна; крізь її грудки й трáви чуємо, як вона дихає – повно і глибоко. Вдихаємо її запах, здається, що її можна розтерти між пальцями. У більшості пейзажистів ґрунт нагадує поверхню, а Мілле веде нас у глибину». «У Мілле, – каже Бюрті, – грудки землі й пучки трави завжди підходять до самого краю полотна, їхні контури й маси дано точно; їхні співвідношення і значущість, які, глибоко розуміючи, спостеріг художник, не переважають над усім, а становлять мовби тверде і логічне підґрунтя різних живописних планів – вони розгортаються один за одним, допоки не зіллються з небом і не розчиняться в імлі на самому обрії». Згадаймо перші плани у «Вечірньому благовісті» й «Сіячі», такі міцні, сповнені життя, і величезні неозорі рівнини, які йдуть у далину, пронизану світлом, і губляться у легкому серпанку на обрії. «Небо виходить за межі видимого, поля наче обмиті повітрям». «Кожен краєвид, – казав Мілле Вілрайтові, – який не є він малий, мусить бути побудований з передбаченням величезного простору навколо; найдрібніший шматочок обрію повинен бути написаний так, аби ми відчули, що це лише частинка того великого кола, яке постає перед нашими очима». Справді, таке враження виникає від кожної його картини. Жодна з них не має характеру певного окремо взятого явища, це – частина великого цілого. У Мілле не можна відокремити постатей од краєвиду, не можна прибрати цих селян, яких бачимо просто неба, у полі, «де вони здаються сірими, брунатними, нечітко вирізняються, мов куріпки, жайворонки чи зайці», – так само не можна подумки відокремити жоден його краєвид од усієї природи, а мимоволі уявляємо широкий простір навколишнього світу. Відчуваємо, що Мілле, як і Руссо, «в усьому і передусім бачив універсальне».
Більше того, відчуваємо, що між генієм Мілле і тим світом, звідки він найчастіше брав свої сюжети, віддавна існує повна гармонія. Рівнина, широко розкинута навкруги лісу Фонтенбло, надовго стала пристановищем Мілле, де розкрилося його художнє обдарування, чимось нагадує, як тонко зауважив Вілрайт, Римську Кампанью [45]. З якихось невловимих деталей виникає враження величної й простої єдності. Постійне споглядання цих широких обріїв, від яких віє класичною суворістю, воістину могло надихати Мілле та посилювати його природний нахил до простого, єдиного й абстрактного. Рівнина Фонтенбло була йому по суті тим самим, чим Пуссенові – рівнина Римської Кампаньї [46].

* * *
Друзі та вороги однаково визнають класичний характер стилю і духу Мілле; одні захоплювалися, інші осуджували, але ніхто не міг заперечувати цього. Імена Гомера, Мікеланджело, Рафаеля, згадки про Біблію і порівняння з античним мистецтвом постійно трапляються у статтях про Салон 1853–1875 років, коли мова йде про роботи Мілле. Ґотьє говорив про картину «Обід женців», виставлену 1853-го: «Декотрі з цих крижастих селян чимось подібні до флорентійців; пози, яких надав їм художник, нагадують пози мікеланджелівських статуй – дихають величчю трударів, що живуть одним життям із природою». Поль де Сен-Віктор писав: «Картина “Женці” – це справжня ідилія в дусі Гомера, перекладена мовою сільського життя. Ці рільники, які сидять під скиртою, своєю пишною, первісною, стихійною грубістю нагадують егінські статуї або постаті зв’язаних бранців, виліплені на єгипетських гробницях». 1855 року Ґотьє каже про картину «Селянин щепить дерево»: «Цей чоловік немов здійснює містичний обряд, здається невідомим жерцем якогось сільського божества». Він же – про «Збирачок колосся»: «Я сказав би, що ця картина справляє враження релігійного живопису». Жером: «Це достеменний Юпітер у дерев’яних черевиках». Теофіль Сильвестр відзначив, що «його картини написані наче псалми, це жива давнина в живописі!» Навіть Бодлер, бажаючи лайнути Мілле, якого не любив, робить це, не заперечуючи класичного характеру його обдарування, а наголошуючи його. «Пан Мілле, – каже він, – особливо прагне витримати стиль, і не приховує цього, а всіляко намагається показати й хвастає цим. Але має розлад зі стилем. Замість просто розкрити поезію, яку містить сюжет, він за всяку ціну силкується ще додати щось. Усі його селяни – це якісь парії, притому всі мають претензії на меланхолію й філософію, і навіть щось рафаелічне». Бодлер був позбавлений простодушності, і йому не могло спасти на гадку, що хтось із його сучасників може бути викінченим класиком за природою, яким був Мілле. Проте його недоброзичливість не завадила йому цілком ясно відрізнити особливості цього мистецтва, такого несхожого на його власне. Він безсумнівно мав рацію, стверджуючи, що «Мілле завжди щось намагається додати» до свого сюжету. Справді, головна особливість творів Мілле в тому, що він безнастанно вносить у них душу живописця, власну душу. Саме це надає їм величі й робить їх зворушливими у своєму неповторному ключі. На перший погляд, його зображення грубого селянського життя може видатися дещо дивним порівняно з благородною поезією Рафаеля і Пуссена, але ці скромні буденні сцени просякнуті величчю, яка йде з самих глибин духу. «Потрібно навчитися писати так, – казав Мілле, – аби змусити звичайне, щоденне слугувати вираженню великого. У цьому полягає достеменне могуття» [47]. І ні для кого це не було так природно, ніхто не досягав цього з такою постійністю, як Мілле. Форми видимого становили для нього лише привід, аби проникнути в душу речей: «Ох, як би хотів я змусити тих, хто дивиться на мою роботу, побачити увесь жах і всю пишноту ночі, почути і спів, і тишу, і шерехи в нічному повітрі; хотів би зробити нескінченність відчутною».
До всього, що він бачив, домішувалися хвилювання і поезія, притаманні йому самому. Це художник, неперевершений радше за своїм духом, аніж за мистецтвом. Єдино Мікеланджело мав таку високу і скорботну душу. Мілле – це своєрідний народний Мікеланджело. «О Данте селюків! Мікеланджело хлопів!” – писав про нього Робер Контаз у сонеті 1863 року. Декотрі його друзі навіть знаходили в зовнішньому вигляді Мілле певну подібність до Мікеланджело (мені здається, радше в загальному виразі, ніж у рисах обличчя), – погляньте на автопортрет Мілле 1867 року у в’язаній шапці.
Певна річ, за його вдачею Мілле були чужі піднесена поезія і пристрасна несамовитість великого флорентійця. Але він мав власне високе і жорстке розуміння дійсності. Подібно до Мікеланджело, завжди перебував у глибокій задумі. У його роботах немає ані сліду веселощів. Усе сповнене серйозності – і постаті, які він обирає, і дії, які змальовує. Тут немає місця коханню, дуже мало або зовсім немає надзвичайних подій. Мілле рідко пише молодих людей. А жінки, яких зображує, постійно за роботою. Шиють, пересувають сіно, стрижуть овець, носять відра або виконують свої материнські обов’язки: годують, навчають дітей. Найвища поезія і єдина радість на його картинах – родинні зв’язки. Мілле не допускає жодної даремної краси; про селянок Жуля Бретона мовив: «Вони занадто вродливі для села». Кожен чоловік і кожна жінка в його роботах неодмінно несуть тягар праці. «Моя програма – це праця».
Сказати, що всі його картини завжди сумні, безперечно, було б перебільшенням. Він має хвилини спокою, тихого задоволення, і враження від них тим більш утішне, що воно незвичайне. Є глибокий спокій годин мирного дозвілля тиші [48]. А ще мирна і тиха ніжність домашнього вогнища, материнські турботи на картинах «Усім по зернятку» або «Урок читання», де мати навчає дуже уважну маленьку дівчинку; велика подія дитинства – «Перші кроки». Але загальна підвалина його творів завше вельми серйозна. І щойно стає чинною праця, ураз з’являються риси трагедії. Відчутний гніт божественного закону, фатум, який навис над усім живим. Усюди людину показано у війні з землею. Ця велика боротьба епічно розвивається в усі чотири пори року – сівба, жнива, червоні заходи сонця, бліді сутінки, бурі, падолист, зграї перелітних птахів, зміна днів і місяців, адже ніщо не може бути незначним: усе бере участь у цій війні людини з природою. Навіть у краєвидах, у яких немає людських постатей і в яких день світає над сплячою безлюдною землею, відчутно, як ця стихла боротьба от-от вибухне знову. Такою є пастель «Рівнина на світанку» – зоране поле, лежить борона, стоїть плуг, а на ньому зграя граків. «Бачимо тут, – каже Гюйсман, – перемир’я між людиною й землею; але це перемир’я хутко порушиться: заледве зійде сонце, і німа боротьба між завзятим рільником і неслухняною землею розпочнеться знову». Інша пастель зображує широку рівнину на зорі, а вдалині на другому плані видно, як уже наближається супротивник – пастух зі своїм стадом. «Його висока постать, темна, поставлена прямо проти світла, здається постаттю непримиренного ворога». І в міру просування дня ця мовчазна боротьба триває, час від часу дедалі більш несамовита і люта, під палючим промінням сонця, допоки, врешті, людина не знесилиться. Ось він, зламаний власною перемогою: «чоловік із сапою» стоїть зігнутий дугою, знесилений, отупілий у полудневу спеку; ось «виноградар на відпочинку», з запаленими очима, відкритим ротом, безсило опустивши руки поміж простягнутими ногами, сидить, обливаючись потом, задихаючись від жароти. Так людина несе свій важкий тягар через усе життя, допоки смерть не покладе краю безнастанній боротьбі й злигодням.

У поті власного чола
Ти добувай свій хліб гіркий,
Лиш праця – доля наша зла,
Лиш смерть приносить супокій [49].

Живопис Мілле справедливо називали «поемою сільського життя» – поемою, у якій описано всі сільські заняття протягом року. Його порівнювали з поемами Гесіода, де абстрактні містичні роздуми поєднано з домашніми настановами з «Альманаху Доброго Рільника». Подеколи роботи художника порівнюють зі середньовічними календарями, у яких скульптори готичних соборів і французько-фламандські живописці мініатюр старанно зображали сцени з сільського життя.
Проте в календарі Мілле немає жодних свят, це – євангеліє праці й домашнього життя. На його титульному аркуші, як слушно зауважив Ернест Шено, належало б написати слова з «Наслідування Христа» [50]: «Relinque curiosa» [51].

Вступ

Сторінки цієї книжки – оповідь про декотрі події, що найбільше діткнулися мого життя, життя митця, і про враження, пережиті у зв’язку з ними. Ці події справили деякий вплив на мою кар’єру і привели мене до певних роздумів. Не тішачи себе, що моя особа становить якийсь інтерес, проте гадаю: докладна і нехитра повість митцевого життя, незначні факти або слова, що переказують настрої цієї хвилини, можуть бути повчальними.
У «Мемуарах» доводиться сливе щокроку говорити про самого себе. Я спробував зробити це безсторонньо, намагаючись бути точним і правдивим, коли зачіпав події або відтворював те, що говорили про мене інші. Я відверто казав, що думаю про свої твори, але й сова помилялася, оцінюючи своїх пташенят: подібно до неї, я теж міг схибити. Якщо майбутнє схоче приділити мені увагу, воно скаже своє слово про мої міркування; віддаю себе на суд часу, який кожному явищу визначить своє місце і поставить мене в належні рамки, якщо я вийшов за їхні межі.
У моїй оповіді хочу висловити пієтет і любов до матері. Якщо бодай трохи в житті я міг творити добро, то цим завдячую їй. Вона мене вигодувала, виховала, я був, так би мовити, цілковито її витвором, на жаль, несхожим на неї – це було б надто прекрасно (у моїх вадах винен лише я сам, а не вона).
Моя мати спочиває під каменем так само міцним, яким було все її життя.
Нехай спогади люблячого сина будуть вінком на її могилі довговічнішим, аніж вінок з одноденного безсмертника; нехай і по моїй смерті пам’ять про неї буде оточена вічною шаною.



І. Дитинство

Моя мати, Вікторія Лемашуа, народилася 4 червня 1780 року в Руані. Її батько належав до суддівського стану. Її мати, уроджена Езе, була надзвичай розумна і багато обдарована жінка. Вона була поеткою, музиканткою; компонувала, співала, грала на арфі. Я часто чув від матері, що бабуся, виступаючи на сцені в трагічних ролях, нагадувала панна Дюшенуа [2], а в комедії – панна Марс [3].
Це рідкісне поєднання виняткових природних даних робило її бажаною гостею в найбільш вишуканому товаристві, і вона була справжньою улюбленицею таких родин, як Удето, Мортемар, Сен-Ламбер, Ербувіль.
Але, на жаль, навіть найчарівніші й найпривабливіші обдарування не завжди можуть забезпечити родинне щастя. Важко зберегти мир домашнього вогнища при повній неподібності смаків, нахилів і потягів. Нерозумно мріяти про підпорядкування буденної дійсності якимось вищим ідеалам. Ці розбіжності загрожували збурити родинну гармонію, отож недивно, що незабаром злагоду було порушено, а це тяжко відбилося на дитинстві моєї матері, – вона стикнулася з суворим життям у тому віці, коли не повинна була знати жодних клопотів.
Але Бог обдарував матір сильним духом, великою розсудливістю і непохитно твердим характером. Зовсім дитиною вона не знала материнської турботи, була вимушена самостійно вчитися читати й писати, сама здобула початкові знання в малюванні й музиці. Остання невдовзі послугувала їй засобом до існування.
У Революцію [4] мій дід втратив службу в руанському суді. Єдиною думкою матері було – як допомогти родині. Вона почала вишукувати собі уроки фортепіано і, отже, з одинадцятирічного віку розпочала трудове життя, яке згодом, коли овдовіла, дало їй змогу підняти на ноги своїх дітей.
Мати зрозуміла, що вчитель передусім повинен здобути авторитет, необхідний у будь-якому викладанні, а оскільки вона завжди прагнула вдосконалюватися і йшла за велінням обов’язку, що керував усім її життям, то вирішила скористатися порадами якого-небудь досвідченого професора. Хотіла мати авторитет і спокійне сумління. З убогого заробітку, який отримувала від своїх учнів, мати почала відкладати, – можливо, по одному су, – і коли накопичилася потрібна сума, сіла в поштову карету – у ті часи подорож із Руана до Парижа тривала три дні – і попрямувала просто до Адана, професора Консерваторії з класу фортепіано (то був батько Адольфа Адана, автора «Шале» та інших чарівних творів [5]). Адан прийняв її доброзичливо, вислухав уважно і відразу виказав ті якості, які зазвичай зміцнюють виявлений на початку інтерес до сприятливих даних. Оскільки замолоду моя мати не могла оселитися в Парижі й регулярно користуватися Адановими порадами, було вирішено, що вона приїжджатиме з Руана на урок раз на три місяці.
Раз на три місяці! Треба визнати, що за такої вбогої порції тяжко було розраховувати на успіх. Але є натури, котрі становлять ніби наочний приклад насичення народу п’ятьма хлібами... – надалі читач неодноразово побачить, що моя мати належала до їхнього числа.
Пізніше вона здобула міцну і цілком заслужену популярність як викладачка; ясна річ, не змарнувала нагоди скористатися цінними вказівками свого професора. Адан був приголомшений успіхами, які помічав з кожним уроком, і, захоплюючись не так її музичними здібностями, як наполегливістю, домігся, аби їй безкоштовно доправили фортепіано. Це дозволило старанно займатися, не дбаючи про винаймання інструмента, що для скромного родинного бюджету все-таки було важким тягарем.
Невдовзі в житті моєї матері сталася подія, котра вирішально вплинула на її майбутнє.
У ту добу найпопулярнішими композиторами для фортепіано були Клементі, Штайбельт, Дюссек та ін. Не кажу ані про Моцарта, який вже, услід за Гайдном, панував над музичним світом, ані про великого Себастьяна Баха, який ще сто років тому став безсмертним завдяки своїй збірці прелюдій і фуг, відомій під назвою «Добре темперований клавір». Це неперевершене зведення законів піаністичної гри й неначе Біблія композитора. Молодий Бетговен тоді [6] ще не досяг тієї слави, яку згодом йому принесла його титанічна творчість.
Саме в цей час Гюлльмандель [7], німецький музикант і добрий скрипаль, Бетговенів сучасник і друг, прибув до Франції, де сподівався добрати собі охочих навчатися акомпанементові. Гюлльмандель побував у Руані, де побажав прослухати кількох молодих жінок, які вважалися найбільш музично підготовленими. Влаштували щось на подобу конкурсу, в якому взяла участь і моя мати. Гюлльмандель особливо виокремив її, поздоровив і відразу погадав гідною брати в нього уроки, а тоді виступати з ним у тих приватних домівках, де музику люблять пристрасно і серйозно.
Цим обмежені відомості про дитинство і молодість моєї матері, які я дістав від неї; більше нічого не знаю до часу її заміжжя 1806 року. Тоді вона мала двадцять шість із половиною літ.
Мій батько Франсуа-Луї Ґуно народився 1758 року, а на момент одруження мав трохи більше сорока семи літ [8]. Був видним художником, і моя мати часто мені казала, що його сучасники, славетні митці – Жерар, Жироде, Ґерен, Жозеф Верне, Ґро та інші – уважали його першим рисувальником свого часу. Пам’ятаю, як мати, з цілком зрозумілою гордістю, переказувала такий випадок. У зеніті слави й шани Жерар, який дістав титул барона Імперії, мав величезні статки й робив дуже красиві виїзди. Одного разу, проїжджаючи вулицями Парижа у своєму екіпажі, зустрів мого батька, який ішов пішки.
– Ґуно! Пішки! – вигукнув він. – А я катаюся в колясці! Який сором!
Батько був учнем Лепісьє, одночасно з Карлом Верне (сином Жозефа і батьком Ораса). Двічі брав участь у конкурсі на здобуття Римської премії [9]. Наведу одну рису його характеру замолоду, яка показує скромність митця і товариша, його ретельність. Сюжетом картини на здобуття премії була «Жінка-перелюбниця». У числі учасників конкурсу був і художник Друе. Усі знають чудову картину, за яку він отримав премію. Друе познайомив батька із своїм твором; батько щиро признався, що його власна картина не витримує порівняння, і, повернувшись до своєї «ложі», простромив полотно, вважаючи його негідним фігурувати поруч картини Друе. Така була його мистецька порядність; коли йшлося про вибір між справедливістю й особистими інтересами, не вагався ані хвилини.
Батько був людина освічена, мав витончений, вишуканий розум; його все життя переслідував страх на думку про написання великого твору. Оскільки він був дуже обдарований, то пояснення цій відразі, найімовірніше, треба шукати в його доволі слабкому здоров’ї; крім того, він завжди прагнув самостійності й боявся взятись до тривалої роботи. Такий факт може слугувати за приклад.
Хранитель Луврського музею п. Денон, котрий, якщо не помиляюся, був одночасно головним інтендантом королівських музеїв Франції, мав до мого батька велику симпатію і високо цінував його талант рисувальника і гравера-офортиста. Одного разу він запропонував йому зробити гравюри всієї колекції Кабінету медалей, обіцяючи сплачувати по десять тисяч франків на рік до закінчення замовлення. Для незабезпеченої родини, та ще в ті часи, це було ціле багатство, адже належало забезпечити себе, дружину і двох дітей. Але батько рішуче відмовився: волів обмежити себе замовленнями портретів і літографій, багато з них – першокласні твори, що дбайливо зберігаються в родинах, для яких їх було зроблено.
Але й при малюванні цих портретів, де проявляється і тонкість почуттів і впевнений талант, часто була потрібна невсипуща енергія матері, аби довести роботу до кінця. Якби вона не доклала своїх рук, скільки б батькових робіт залишилися назакінченими! Скільки разів вона чистила і готувала палітру! Доки йшлося про зображення самої людської фігури, пози, того, як передати точний вираз обличчя, очей, погляду, – одне слово, всього, що стосувалося внутрішньої сутності людини, – робота приносила батькові задоволення і щастя. Та коли доходило до аксесуарів – манжет, прикрас, позументів, орденів тощо, – він занепадав духом. Зникав усілякий інтерес, позаяк необхідне було терпіння; тутечки бідна дружина брала на себе невдячну частину роботи і з пензлем у руці, вклавши всю свою старанність і наполегливість, закінчувала твір, розпочатий з талантом і кинутий через страх нудьги.
Окрім роботи художника, мій батько, на щастя, погодився відкрити курси малювання. Це була невелика грошова допомога, потрібна для життя, але, як буде видно з дальшого перебігу подій, завдяки цим курсам моя мати почала свою кар’єру викладачки фортепіано.
Так плинуло більш ніж скромне життя нашої родини аж до смерті батька, що настала 4 травня 1823 року. Він помер від запалення легень у 64-річному віці. Мати залишилася вдовою з двома дітьми: старший брат мав п’ятнадцять із половиною літ, а мені 17 червня мало виповнитися п’ять.
З батьковим відходом припинився заробіток нашої родини. Тепер хочу розповісти, як моя мати, завдяки своїй суто чоловічій енергії та непорівнянній ніжності, стократно компенсувала нам втрачену опіку і підтримку батька.
У ті часи на набережній Вольтера мешкав літограф Дельпеш [10]. Ще довго потім на будинку, де він жив, викрашалася вивіска з його ім’ям.
Щойно овдовівши, мати поспішила до нього:
– Дельпеше, – мовила вона, – мій чоловік помер; я лишилася сама з двома дітьми, яких треба годувати й виховувати, мушу бути їм одночасно і батьком і матір’ю, працюватиму для них. Прошу вас пояснити мені дві речі: як точити літографський олівець і як готувати літографський камінь? За решту-бо подбаю сама, ви ж тільки постарайтеся знайти мені роботу.
Першою турботою матері було оголосити, що батькові курси малювання не закриються і що вона їх продовжить, якщо єдино батьки учнів не заперечуватимуть.
Усі одностайно привітали відважну ініціативу благородної й мужньої жінки, яка не стала поринати в горе і журбу, а, керована свідомістю свого обов’язку і материнською любов’ю, пересилила й опанувала себе. Курси малювання продовжили існувати й незабаром поповнилися доволі великим числом нових учнів. Та оскільки мати, хоча добре малювала, передусім була чудовою музиканткою, батьки прохали давати їхнім дівчаткам також уроки музики.
Це була нова можливість допомогти нашій маленькій родині, і мати погодилася давати уроки музики без найменших вагань. Певний час два напрями викладання йшли обіруч, але не можна було заради досягнення мети жертвувати собою, – довелося вибирати між двома професіями. Перемогла музика.
Я так мало знав батька, що заледве пам’ятаю його, лишилося всього три-чотири спогади, зате таких яскравих, немов то було вчора. Поновлюючи їх у пам’яті на цих сторінках, відчуваю цілком зрозуміле хвилювання.
Особливо пригадую батькову постать біля коминка: зі схрещеними ногами, в окулярах, у мелтонових [11] брюках зі штрипками, у жакеті в білу смужку, на голові ковпак із паперової матерії – звичайний головний убір митців того часу, який багато років потому я бачив на голові мого славетного й оплакуваного друга, директора Французької академії в Римі, пана Енґра, – батько був занурений у читання; а я, лежачи на животі посеред кімнати, малював білим олівцем на чорній полірованій дощечці очі, носи й роти за моделлю, що її зробив батько на цій самій дощечці. Я мав тоді чотири, якнайбільше – чотири з половиною роки, але вся та картина й зараз перед моїми очима. Пам’ятаю, що це заняття дуже мене захоплювало, і, безсумнівно, якби мій батько був живий, я б радше став художником, аніж музикантом, але професія матері й виховання, яке вона дала мені в ранньому дитинстві, призвели до того, що перевага опинилася на боці музики.
Батько помер у будинку № 11 на площі Сент-Андре-дез-Ар (чи радше – -дез-Арк); будинок і донині стоїть під тим самим номером. Невдовзі по батьковій смерті мати переїхала до іншого помешкання, неподалік, на вулиці Ґранд-Оґюстен, № 20. Від цього моменту розпочинаються мої перші докладні музичні враження.
Мати годувала мене сама і в цей час завжди наспівувала; безсумнівно, що вкупі з її молоком я всотав багато музики, отже, отримав перші уроки, навіть не підозрюючи того, – від мене не вимагали уваги, такої тяжкої для дитини. Несвідомо, перш ніж навчитися говорити, я дістав ясне і точне уявлення про інтонації та інтервали, про засади модуляцій та про різницю між мажором і мінором. Одного разу, почувши, як на вулиці хтось (найімовірніше, який-небудь злидар) співає пісню в мінорі, я закричав:
– Мамо, чому він співає в плакучому до?
Мій слух був настільки витончений, що я міг бути у класі сольфеджіо не лише учнем, але і вчителем.
Мати пишалася, що її хлопчик може навчати дорослих дівчат читати ноти (причому це було цілковито її заслугою), і не могла втриматися від бажання показати свого маленького учня якомусь видному музикантові.
Був у ті часи певний Жаден [12], син і онук котрого пізніше стали добрими художниками. Цей Жаден, відомий як автор популярних романсів, якщо не помиляюся, був акомпаніатором у славетній школі духовної музики Шорона. Мати написала йому і просила прийти перевірити мої музикальні здібності. Приїхавши, він наказав поставити мене обличчям у куток, який живо пам’ятаю, сів за фортепіано і зімпровізував послідовність акордів і модуляцій, увесь час питаючи:
– А тепер у якій тональності граю?
Ані разу я не помилився. Жаден був приголомшений. Мати тріумфувала.
Вона, бідна, тоді й не підозрювала, що сама сприяла розвиткові у своїй дитині рішення, яке всього за кілька років мало завдати їй стільки клопоту про моє майбутнє. Безсумнівно, на це рішення сильний вплив справила вистава «Робін Гуд» [13] у театрі «Одеон», куди мати повела мене шестирічним.
Читач напевно здивований, що я ще й слова не мовив про брата. Річ у тім, що спогади про нього не пов’язані з моїм раннім дитинством. Він став посідати місце в моєму житті й у моїй пам’яті після того, як мені виповнилося шість років.
Мій брат, Луї-Юрбен Ґуно, народився 13 грудня 1807 року і був, отже, на десять із половиною років старший від мене.
Близько дванадцятирічним він вступив до Версальського ліцею, де залишався до вісімнадцятирічного віку. Саме з Версалем пов’язаний перший мій спогад про любого брата, котрого доля забрала в мене, якраз коли я міг оцінити його дружбу.
Луї XVIII запросив мого батька вчителем малювання до пажів. Король, який дуже любив його, дозволив нам, увесь час нашого перебування у Версалі, займати помешкання у великій будівлі за номером 6 на вулиці Сюрентанданс, що поєднувала площу палацу з вулицею Оранжереї.
Наше помешкання, яке чудово пам’ятаю і до якого треба було підійматися дуже химерно розташованими сходами, виходило на став Швейцарців і на великий ліс Саторі. Уподовж усього помешкання йшов довгий коридор, що видавався мені нескінченним і поєднував нашу квартиру з квартирою родини Бомон, де я познайомився з одним із перших друзів мого дитинства Едуаром Бомоном [14], який згодом став видним художником. Його батько був скульптором – реставратором статуй у палаці й парку Версаля, що й давало йому право займати помешкання поруч нас.
Коли 1823 року помер мій батько, матері дозволили далі користуватися помешканням у будинку інтендантства під час щорічних канікул. Цим правом вона користувалася під час панування Карла X, себто до 1830 року, але втратила його після вступу на престол Луї-Філіпа. Мій брат, котрий, як було сказано, навчався у Версальському ліцеї, проводив з нами всі канікули.
Регентом у церкві Версальського палацу був тоді старий музикант на прізвище Руссо. Він грав на віолончелі (або, як тоді казали, на басу), і мати попросила його давати уроки моєму братові. Той мав гарний голос, часто співав під час служб у придворній капелі.
Як грав на басу старий Руссо – не можу сказати, але пам’ятаю, що брат робив враження музиканта, який погано володіє інструментом; тоді я не мав уявлення про початкову стадію навчання, а інстинктивно вирішив, що раз хто грає на якомусь інструменті, то грає правильно. Мені й на думку не спадало, що можна фальшивити.
Одного разу я почув, як брат у сусідній кімнаті вправляється на своєму басу. Ошелешений кількістю пасажів вельми сумнівної природи, які образили мій слух, я спитав матір:
– Мамо, а чому бас Юрбена такий фальшивий?
Відповіді не пам’ятаю, але безсумнівно моє наївне запитання її потішило.
Як я вже казав, брат мав дуже гарний голос: я не лише міг сам переконатися в цьому згодом, але чув те саме й від Вартеля [15], який часто співав з ним у Версальській придворній капелі. Скінчивши музичну школу Шорона, Вартель служив у трупі Опери [16] в часи Нуррі й пізніше зажив великої й заслуженої слави як викладач.
1825 року захворіла моя мати. Я мав тоді близько семи літ. Вже упродовж багатьох років нашим родинним терапевтом був лікар Бафо, який знав мене від дня мого народження; його рекомендував нам лікар Галле, якого він і заступив. Побачивши, що моя присутність слугувала єдино зайвою втомою для матері, й так цілий день зайнятої уроками, Бафо запропонував, аби мене щоранку водили до пансіону на цілий день.
Обрали заклад певного пана Боніфаса, на вулиці Турен поблизу Медичної школи й неподалік вулиці Ґранд-Оґюстен, де ми мешкали. Цей пансіон пізніше переїхав на площу Конде, майже навпроти театру «Одеон». Там я вперше побачив Дюпре, який пізніше став славетним тенором і виблискував на сцені паризької Опери. Він був на дев’ять літ старший за мене [17], мав тоді років шістнадцять-сімнадцять. Учень Шорона, він приходив до пансіону давати уроки сольфеджіо. Побачивши, що я читаю ноти так само вільно, як книжку (певно, тоді я читав ноти набагато вільніше, ніж міг би прочитати їх тепер), Дюпре прив’язався до мене. Під час уроку саджав мене на коліна і, якщо мої маленькі товариші хибили, казав:
– Ну ж бо, малюку, покажи їм, як треба співати.
Багато років потому я нагадав йому про це далеке минуле. Дюпре був вражений:
– Як! То це ви той самий хлопчак, котрий так добре сольфеджував!..
Тимчасом я вже наближався до того віку, коли належало приступати до поважніших занять і покинути пансіон, який нагадував радше притулок, а не школу. Мене влаштували повним пансіонером до закладу п. Летельє, на розі вулиць Вожирар і Феру. Невдовзі п. Летельє заступив п. де Рес, а через рік я перейшов до пансіону Галле-Дабо на площі Естрапад, поблизу Пантеона.
Донині п. Галле-Дабо і його дружина стоять перед моїми очима як живі. Вони прийняли мене так гостинно, тепло і сердечно, що я був розчулений, усі мої страхи зникли, і я знову спокійно підкорився режимові, до якого відчував непереборну відразу. Мені здавалося, що я отримав другого батька, біля котрого не маю чого боятися.
У мені, справді, не лишилося жодних неприємних спогадів про два роки, проведені в цьому пансіоні. Любов п. Галле-Дабо до мене була незмінна, він був добрий і справедливий. А коли мені виповнилося одинадцять років, і мене вирішили влаштувати до ліцею Сен-Луї, п. Галле-Дабо видав мені такий похвальний атестат, що утримаюся наводити його на цих сторінках. Уважаю своїм обов’язком висловити йому тут вдячність за все, що він зробив для мене.
Завдяки чудовому атестатові п. Галле-Дабо я отримав у ліцеї Сен-Луї, куди вступив по закінченні канікул, у жовтні 1829 року, «чверть стипендії». Мені щойно виповнилося 11 років.
Директором ліцею тоді був абат Ґансер, людина м’яка, серйозна, зосереджена, він ставився до учнів по-батьківському. Вступив я відразу до шостого класу [18]. Мені від самого початку поталанило, оскільки моїм учителем був Адольф Реньє [19], член Інституту, людина, котру я, в роки навчання, любив більше за всіх.
Я навчався непогано, і вчителі зазвичай мене любили, але я був напрочуд легкодухий, і мене часто карали за неуважність – щоправда, частіше під час приготування уроків, а не в класі.
Як я вже сказав, вступаючи до ліцею Сен-Луї, я отримав «чверть стипендії», тобто вносив лише три чверті плати за пансіон. Від мене залежало постаратися отримати добрі оцінки за поведінку і навчання і, отже, полегшити матері плату за навчання, домігшись спочатку «половини стипендії», потім «трьох чвертей» і, нарешті, «повної стипендії». Здавалося, ця думка мусила не полишати мене ані на хвилину, оскільки я був би щасливий своєю старанністю допомогти матері, яку обожнював. Але, на жаль, що вдіяти з характером – ти його женеш, а він повертається галопом!.. Мій-бо норов часто галопував!.. Навіть занадто часто.
Якось мене покарали, вже не пам’ятаю за що: чи то за неуважність, чи за невиконане завдання або невивчений урок. Очевидно, кара видалася мені несумірною з провиною, оскільки я висловив протест, у результаті чого кару збільшили й мене посадили в карцер на хліб і воду, допоки не виконаю величезного завдання – написати чи то п’ятсот, чи то тисячу рядків; одне слово, чиста нісенітниця! Коли до моєї свідомості дійшло, що перебуваю під арештом, мені видалося, що я злочинець, а коли мені принесли арештантські хліб і воду, то на мене напав такий понурий настрій, порівняно з яким вигук евменід, адресований Оресту: «Він убив свою матір» [20], – виглядав дрібницею. Поглянувши на принесений хліб, я залився слізьми. «Лиходій, негідник, падлюка, – казав я собі. – Цей шматок хліба заробила твоя бідна мати! Мати, яка прийде провідати тебе на перерві і якій оголосять, що ти в карцері; вона піде, так і не побачивши й не обійнявши тебе, і на вулиці заллється слізьми. Мерзотнику, ти негідний їсти цей хліб».
Я не торкнувся його.
Поступово увійшовши в колію, я почав доволі добре навчатися, щороку здобував призи й наближався до жаданої «повної стипендії».
У капелі при Сен-Луї щонеділі правили месу з музикою. Хори, на всю ширину капели, були поділені на дві частини, в одній містився орган і лави для півчих. Коли я вступив до ліцею, регентом був Іполит Монпу [21], у той час акомпаніатор у музичній школі Шорона, а згодом знаний автор популярних романсів і сценічних творів.
Завдяки музичній освіті, яку дістав від найбільш раннього дитинства від своєї матері, я читав ноти з аркуша. Окрім того, мав дуже красивий і правильний голос. Коли вступив до ліцею, мене не забули представити Монпу: він був вражений моїми здібностями й відразу прийняв мене до своєї маленької музичної трупи першим дискантом. Хор складався з двох перших дискантів, двох других, двох тенорів і двох басів.
Через необережність Монпу я втратив голос. Мій голос ламався, а той далі змушував мене співати, хоча в цей час необхідно мовчати – треба дати голосовим зв’язкам відпочити. Відтоді мій голос втратив свої головні якості: силу, звучність і тембр, звук став закритим і глухуватим. Якби не цей нещасний випадок, я, напевно, став би добрим співаком.
Революція 1830 року поклала край директорству абата Ґансера. Його змінив п. Ліє, колишній викладач у ліцеї Генріха IV, людина вельми віддана новому режимові, палкий прихильник військових вправ, що їх тоді запроваджували в колежах, він був присутній на них, гордо закинувши голову, по-наполеонівському заклавши руки за борт сюртука і стоячи в позі сержанта-інструктора або командира батальйону.
За два роки пана Ліє, своєю чергою, заступив пан Пуарсон. Під час його директорства відбулися події, що визначили мою долю.
У ліцеї за свою пристрасть до музики я часто мусив платити. Ця пристрасть, яка визначила вибір моєї кар’єри, була причиною перших бур, котрі потрясли мою юність. Усі, хто навчався в ліцеї, знають улюблене свято ліцеїстів – день Св. Карла Великого. Кожен учень, який здобув перше або два другі місця з твору, міг брати участь у великій учті. Потім нас відпускали на два дні додому, з ночівлею – це було рідкісне задоволення, однаково приємне і батькам, і учням. Свято випадало серед зими. 1831 року мені пощастило потрапити на таку учту, як винагороду мати обіцяла, що я з братом піду до Італійської опери [22], на «Отелло» Россіні. Дездемону співала Малібран, Отелло співав Рубіні, батька – Лаблаш. Передчуваючи таке задоволення, я ледве не збожеволів від радості й нетерпіння. Пропав апетит, отож за обідом мати пригрозила:
– Якщо не їстимеш, то не підеш до театру, зрозумів?
Я відразу слухняно взявся їсти. Обідали того дня дуже рано, оскільки ми не взяли квитків заздалегідь, що коштувало б дорожче, і мусили стояти у хвості, аби одержати в касі два квитки на місця в партері по 3 франки 75 сантимів. Навіть така сума становила для матері велику витрату. Був лютий мороз; ми з братом простояли години зо дві й ледве не відморозили ніг, очікуючи жаданої хвилини, коли хвіст рушить до відчиненої каси. Нарешті входимо. Ніколи не забуду враження від зали, завіси, люстри. Неначе перебуваю в храмі, де нині розпочнеться священне дійство. Пролунали три належні удари на сцені: зараз зазвучить увертюра! Серце було готове вискочити з грудей. Вистава привела мене у стан якогось несамовитого захвату. Голоси Малібран, Рубіні, Лаблаша, Тамбуріні (він співав Яґо), оркестр – від усього я майже ошалів.
Вийшовши з театру, я зрозумів, що в мені стався злам: з прозою повсякденного життя було скінчено, і я цілковито поринув у мрії про свій ідеал, який став мені мовби нав’язливою ідеєю. Ночами я не змикав очей, це була якась мана, якесь чаклунство, я вже мріяв, що сам напишу «Отелло». (На жаль, такий настрій незабаром відбився на моїх творах і перекладеннях.) Шкільні завдання почав робити сяк-так, прямо начисто, без чернетки, аби позбутися їх якнайшвидше і цілковито віддатися компонуванню музики, що стала улюбленим заняттям, єдино гідним моєї уваги. Скільки сліз засмучення мені це вартувало! Якось класний учитель, зауваживши, що пишу щось на нотному папері, підійшов і попросив показати задану роботу. Я подав її.
– А чернетка? – спитав він.
Я не міг її показати, і вчитель, ухопивши мої ноти, порвав їх на дрібні шматки. Я почав задиратися, мене покарали, а я подав протест і скаргу директорові, – тоді мене позбавили відпустки, посадили в карцер, дали понаднормове завдання тощо.
Це перше переслідування не лише не напоумило мене, але ще більше розпалило музичну пристрасть. Я дав собі слово надалі не піддавати моїх захоплених переживань жодним небезпекам і став акуратно виконувати шкільні завдання. І відразу вирішив оголосити все матері, розповісти їй про свої переконання, про те, що спочатку я вагався між живописом і музикою, але зрештою відчув себе більш здібним виражати свої думки в музиці й тому зупинив свій вибір на останній.
Мати була ошелешена. І не дивно. Вона добре знала, чим є кар’єра митця, і, ймовірно, боялася, що повторю таке ж малозабезпечене життя, яке вона прожила з моїм батьком. Сильно хвилюючись, мати побігла до директора ліцею п. Пуарсона і розповіла йому про свої злигодні.
Директор заспокоїв її:
– Не бійтеся, ваш син не буде музикантом. Він добрий учень, старанно навчається, викладачі ним задоволені. Даю вам слово домогтися, аби він потрапив до Нормальної школи [23]. Це вже моя справа, будьте спокійні, пані Ґуно, ваш син не буде музикантом.
Мати пішла підбадьорена. Директор викликав мене до себе в кабінет.
– Що чую, мій хлопчику? – мовив він. – Хочеш стати музикантом?
– Так, пане.
– Покинь думати про це! Адже фах музиканта не дає становища в суспільстві.
– Як, пане! Називатися Моцартом або Россіні хіба не дає становища в суспільстві?
Я відчув, як на цих словах моя голова тринадцяти-чотирнадцятирічного хлопчика гордовито відкинулася.
Вираз обличчя мого співрозмовника миттєво змінився.
– Ах, он воно що ти думаєш! Ну гаразд, побачимо, чи здатний ти стати музикантом. Я вже десять років абонований в Італійській опері й можу судити.
Він відчинив шухляду стола, дістав аркуш паперу і став писати вірші.
– Візьми це з собою і напиши музику на ці слова, – сказав він.
Я тріумфував.
Повертаючись до класної кімнати, я з гарячковитим хвилюванням пробіг вірші, котрі він дав. Це був романс Йосифа «Ледве вийшовши з дитячого віку» [24].
Я гадки не мав ані про Йосифа, ані про Мегюля. Тому жодні спогади не могли мені завадити або настрахати мене. Легко уявити, що в тому стані музичного очманіння, у якому я перебував, цей латинський текст не міг викликати мого захвату. До наступної перерви романс було написано. Я кинувся до директора.
– Що тобі, мій хлопчику?
– Пане, романс готовий.
– Як! Вже?
– Так, пане.
– Ну ж бо, покажи, заспівай!
– Але, пане, мені потрібне фортепіано, аби зіграти акомпанемент.
(Я знав, що дочка п. Пуарсона вчилася музики й що в сусідній кімнаті стоїть фортепіано.)
– Ні-ні, не потрібно, можу обійтися без фортепіано.
– Але ж я не можу обійтися без нього для моїх гармоній.
– Гармоній? Яких гармоній? То де ж твої гармонії?
– Тут, пане, – відповів я, – вказуючи пальцем на чоло.
– А!.. Ну, однаково, співай так, я зможу судити й без гармоній.
Довелося підкоритись і виконати його бажання.
Та заледве я проспівав половину першої строфи, як обличчя мого судді прояснилося. Це додало мені бадьорості, перемога, очевидно, почала схилятися на мій бік, – я впевнено вів далі. Коли я скінчив, директор мовив:
– Ну, тепер підійдімо до фортепіано.
Я тріумфував. Тепер буду в повнім озброєнні. Я знову програв свій твір, і переможений п. Пуарсон, у сльозах, схопивши мене за голову, розцілував і сказав:
– Моя дитино, будь музикантом!
Безцінна моя матуся вчинила розсудливо: її зрозумілий опір був продиктований турботою про мене; з другого боку, надто легка згода могла б мене штовхнути на небезпечну дорогу, – для мами було б великою відповідальністю чинити перешкоди моєму захопленню. Після заохочувального відгуку директора один із головних аргументів опору відпадав і позбавляв її тієї підтримки, через яку мати мріяла відмовити мене. Облога і штурм фортеці розпочалися, здача була неминуча. Одначе мама якнайдовше не хотіла здаватися, боячись поступитися мені надто легко і швидко, а тому вигадала таке.
У Парижі в ті часи мешкав німець Антон Рейха [25], музикант, котрий мав великий авторитет як теоретик. Обіймав посаду професора Консерваторії (директором тоді був Керубіні), але, крім того, давав приватні уроки. Мати хотіла доручити мене йому і попросила директора ліцею дозволити мені відвідувати Рейху. Той мав навчати мене гармонії, контрапунктові, фузі, тобто пройти зі мною всю підготовчу стадію мистецтва композиції. Ці відвідування Рейхи не могли позначитися на моїх шкільних заняттях, оскільки збігалися з часом, належним для недільної прогулянки. Директор дав, як виняток, дозвіл на такий вихід, і мати відвела мене до Рейхи. Лише потім вона мені призналася, що, доручаючи мене професорові, сказала йому секретом:
– Дорогий пане Рейхо, приводжу до вас сина, який оголосив, що хоче присвятити себе композиторській діяльності. Приводжу його супроти свого бажання, лякаюся його мистецької кар’єри, оскільки знаю, якими тернами всіяна ця дорога. Але, з другого боку, я б не хотіла каятися потім, що завадила його щастю, або дати синові право звинувачувати мене в цьому. Спершу хочу переконатися, що він має справжній талант і достеменне покликання. Прошу вас піддати його поважному іспитові. Дайте йому низку важких задач: якщо він справді має мистецьке покликання, вони не налякають сина, і він вийде переможцем. А якщо, навпаки, буде знеохочений, то зрозумію, щó це означає, і, звичайно, не дозволю йому обрати такої кар’єри, де він не зміг би подолати перших труднощів.
Рейха пообіцяв виконати її прохання і, наскільки залежало від нього, дотримався слова.
Я приніс йому як зразки кілька сторінок моїх дитячих творів: романси, прелюдії, уривки вальсу, вже не пам’ятаю що – словом, те нечисленне, що доти створив мій дитячий мозок.
Потім Рейха сказав моїй матері:
– Ваш син вже багато чого знає з того, чого я повинен його навчити, лише сам цього не усвідомлює.
Коли за рік або два я дістався важчих задач із гармонії, всіляких контрапунктів, фуг, канонів тощо, мати спитала Рейху:
– Ну, що ви думаєте?
– Дорога пані Ґуно, думаю, що немає змоги зламати його потяг до музики, його ніщо не лякає, йому все цікаво і легко дається, а головне, що мені в ньому подобається, – це вічне бажання знати чому.
– Ну що ж бо! – сказала мати. – Мушу послухатися.
Я знав, що з нею не можна було жартувати. Скільки разів вона мені говорила:
– Якщо не працюватимеш належно, то візьмемо візника і – до нотаріуса!..
Нотаріус! Цього слова вистачало, аби я пнувся зі шкури.
Крім того, мої шкільні оцінки були добрі, і, попри загрозу лишитися на другий рік, аби виграти в часі, я робив усе можливе, позаяк не хотів дати викладачам права вважати мою пристрасть до музики шкідливою для шкільних занять. Раз мене таки покарали, і навіть доволі суворо, за невиконання – не пам’ятаю вже якого саме – уроку. Класний учитель позбавив мене відпустки й дав величезне завдання: переписати десь близько п’ятисот віршів. Я взявся до діла: швидко і неохайно, як звичайно пишуть подібні вправи, шкрябав на папері, коли наглядач підійшов до мого столу. Кілька хвилин мовчки спостерігав за мною, потім, тихенько торкнувшись мого плеча, сказав:
– Як це у вас погано написано!
Я підвів голову.
– Що ж бо! Невже ви гадаєте, що це цікаво?
– Вам це нудно, бо ви це погано робите, будьте уважнішими, і завдання не видасться вам таким нудним.
Ці прості, раціональні й спокійні слова, сказані переконливим тоном і з великою добротою, розплющили мені очі: відтоді я вже ніколи не працював недбало. Вони (ці слова) несподівано, повно і остаточно пояснили мені значення уваги й старанності. Знову взявшись до свого завдання, я скінчив його в зовсім іншому настрої, – і нудьгу змінило задоволення від доброї поради.
Мої музичні заняття тривали успішно, і я захоплювався ними дедалі більше.
Скориставши з настання новорічних канікул, мати вирішила дати мені задоволення, приємне і водночас повчальне: повела мене на «Дон Жуана» Моцарта до Італійської опери. Вечір, проведений у її товаристві, у маленькій ложі 4-го ярусу, справив на мене чарівливе і незнищенне враження. Якщо пам’ять мені не зраджує, у цій справі мати послухалася Рейхової поради.
Хочу описати хвилювання, яке я відчув, слухаючи цей непорівнянний шедевр; лише боюся, що моє перо не зможе переказати не лише точно, що взагалі неможливо, а бодай приблизно мої переживання цих незабутніх годин. На все життя я зберіг спогад про цю виставу як про осяйне видіння, одкровення. Від самого початку увертюри урочисті й величаві акорди заключної сцени Командора [26] перенесли мене в незнаний світ. Крижаний страх скував мене, а коли в загрозливому наростанні прозвучали висхідні й низхідні пасажі, у яких було чутно невблаганний і фатальний вирок смерті, я відчув таке сум’яття, що схилив голову на материне плече і, сповитий подвійним впливом жахливого і прекрасного, зміг єдино пробурчати:
– О мамо! Яка музика! Це-бо справжня музика!
Опера Россіні «Отелло» збудила моє музикальне чуття. Враження від «Дон Жуана» мало геть інший сенс і геть інше значення. Як на мене, його можна вподібнити до того, що пережив би художник, раптово перейшовши від споглядання майстрів венеційської школи до сприйняття Рафаеля, Леонардо да Вінчі й Мікеланджело. Россіні зачарував мій слух, завдяки йому я пережив суто музичний захват; Моцарт зробив більше: до музичної насолоди, відчутої раніше, додався проникливий вплив правдивого вираження в поєднанні з прекрасним. Від першого до останнього такту опери я відчував непередаваний захват. Усе – і патетичні акценти Донни Анни над тілом її батька в сцені Командорової смерті, і грація Церліни, і неперевершене за витонченістю тріо Масок, як і тріо біля балкону Донни Ельвіри [27] на початку другої дії, – усе (тому що в цьому безсмертному витворі треба згадати абсолютно все) привело мене в такий стан блаженства, який можна переживати лише перед творами абсолютно і вічно прекрасними, покликаними бути мірилом естетичного рівня мистецтва. Ця вистава лишилася в пам’яті найкращим новорічним подарунком мого дитинства. А коли 1839 року я здобув Римську премію, як нагороду моя мати подарувала мені партитуру «Дона Жуана».
Усе сприяло розвиткові мого музикального хисту, оскільки після «Дон Жуана» того ж року, на Святому тижні, я прослухав два духовні концерти Товариства концертів Консерваторії, якими тоді диригував Габенек [28]. В одному виконували Пасторальну симфонію Бетговена, у другому – його ж симфонію з хором [29]. Це послугувало новим поштовхом моєму музичному запалові. Як зараз пам’ятаю, що ці два концерти розкрили мені горду і сміливу особистість всеосяжного і неповторного генія; інстинктивно я збагнув, що декотрими сторонами свого таланту Бетговен говорить тією самою мовою, з якою мене познайомив «Дон Жуан». Щось підказувало мені: ці великі, але такі несхожі генії мали спільну батьківщину і сповідували одне вчення.
Я продовжував навчатися в ліцеї. Аби змусити мене замислитися над наслідками, до яких може призвести моє рішення присвятити себе музиці, мати, окрім погрози, що муситиму лишитися на другий рік, рішуче заявила: якщо не витягну білого білета при наборі, мені доведеться виконувати військовий обов’язок, оскільки вона не має коштів заплатити заступникові [30]. Певна річ, це був лише фортель: моя мати, прекрасна жінка, не раз готова була голодувати, аби лише її діти були ситі, і, поза сумнівом, радше продала б останнє, аби тільки не розставатися з нами. Я вже був досить дорослий, аби зрозуміти й відчути, наскільки зобов’язаний своїй матері та як мусив любити й поважати її за трудове життя, сповнене злигоднів і самопожертви. Тому, коли вона заговорила про військову службу, я відповів:
– Добре, мамо, про це більше не кажіть мені, це вже моя справа, я сам здобуду білий білет – Римську премію [31].
У цей час я був у третьому класі. Тут стався випадок, який приніс мені певну повагу серед товаришів.
Поміж нашими викладачами був певний п. Роберж, який мав особливу пристрасть до латинських віршів. Якщо учень був у цьому сильний, то легко міг заслужити його прихильність. Одного разу з цього п. Робержа покепкували – вже не пам’ятаю як. Винний не признавався, а ми, ясна річ, його не виказували. Тоді п. Роберж залишив увесь клас без відпустки. Кара була жахлива, оскільки наближалися великодні канікули – чотири-п’ять днів. Та ліцейське почуття товариськості залишилося непохитне, і винного не виказали.
Мені спало на думку зіграти на слабкій струні п. Робержа і постаратися його уласкавити. Не сказавши ані слова товаришам, я скомпонував латинські вірші про те, як сумують маленькі пташки, замкнені в клітку, позбавлені полів, лісів, сонця, повітря, вони гучними криками вимагають свободи. Очевидно, почуття, яке надиктувало мені ці вірші, принесло мені щастя. Увійшовши до класу і скориставшись моментом, коли п. Роберж відвернувся, я поклав йому на стілець мій твір. Підійшовши до свого місця і помітивши аркуш, він розгорнув його і почав читати.
– Хто автор цих віршів, панове?
Я підняв руку.
– Вірші дуже добрі, – мовив він і додав: – Панове, скасовую покарання, дякуйте вашому товаришеві Ґуно, його робота вас виручила.
Не важко уявити, якою шаною обдарували мене за цей порятунок.
У другому класі викладачем виявився мій улюблений учитель по шостому класу Адольф Реньє. Моїми товаришами були: Ежен Депуа, пізніше блискучий учень Нормальної школи й знаний гуманітарій, Октав Дюкро де Сікст, а також Альбер Делакурті, шанований і талановитий кухар, який став одним із моїх найліпших і близьких друзів. Ми вчотирьох майже завжди посідали «почесні місця». Я вчився так добре, що на Великдень мене перевели до першого класу, де, завдяки своїм успіхам, залишався всього три місяці, оскільки моя мати відмовилася од свого сумнозвісного проекту дворічництва. Ліцей я скінчив перед літніми канікулами, маючи трохи більше сімнадцяти років.
Та я тоді ще не пройшов курсу філософії, а моя мати й чути не хотіла, що моя освіта зостанеться незакінченою. Було вирішено: продовжу заняття вдома; не кидаючи композиції, я міг підготуватися до іспиту на ступінь бакалавра словесності, який дійсно склав за рік.
Згодом часто шкодував, що не склав такого ж іспиту з природничих наук, – це дало б мені змогу дістати численні знання, значення котрих я оцінив лише пізніше і котрі, на мій великий жаль, так і лишилися мені невідомими! Одначе належало квапитися готуватись до здобуття Римської премії: я дав собі слово її домогтися, для мене це було питання життя і смерті, не годилося марнувати ані хвилини.
Рейха помер, і я опинився без керівника. Мати вирішила повести мене до Керубіні й просити його прийняти мене до Консерваторії в один із класів композиції. Я приніс під пахвою кілька зошитів з вправами, аби познайомити Керубіні з рівнем моїх знань. Але зошити не знадобилися; Керубіні просто розпитав мене про мої заняття і, довідавшись, що я учень Рейхи, сказав матері (попри те, що той був викладачем Консерваторії):
– Що ж бо! Тепер йому доведеться розпочати все спочатку за іншою системою. Я не шанувальник німецької школи Рейхи; тепер юнак муситиме познайомитися з італійською школою; скерую його в клас контрапункту і фуги до мого учня Галеві [32].
Якщо для німців найвидатнішим учителем був Себастьян Бах, то Керубіні обожнював італійську школу, родоначальником якої був Палестрина. Рішення Керубіні не тільки не знеохотило мене, але, навпаки, привело в захват.
– Тим ліпше, – подумав я, а потім і повторював матері, – тоді буду повністю озброєний, запозичивши від кожної з цих шкіл їхні специфічні риси: усе це на краще.
Я вступив до класу Галеві, крім того, Керубіні скерував мене до оперного класу Бертона [33], автора «Монтано і Стефанії» та великої кількості творів, які мали заслужений успіх. Бертон – людина тонкого розуму і поводження – був великий шанувальник Моцарта і порадив мені вивчати його з неослабним інтересом.
– Вивчайте Моцарта, – повторював він безнастанно, – вивчайте «Весілля Фіґаро»!
Він мав цілковиту рацію, Моцарта можна було вважати Біблією музикантів, стосовно до Палестрини й Баха він був тим самим, що Новий Заповіт до Старого в дусі єдиної Біблії. За два місяці Бертон помер [34], і Керубіні перевів мене до класу Лесюера [35], автора «Бардів», «Печери», кількох мес та ораторій. Лесюер був людина серйозна, зосереджена, палка і схильна до натхнення біблійного характеру, тому він любив писати на релігійні теми. Мав високий зріст і біле, майже воскове обличчя – був подібний до давнього патріарха. Прийняв він мене з суто батьківськими добротою і ніжністю, мав гаряче серце і легко прив’язувався. Спілкування з ним, яке, на жаль, тривало всього дев’ять або десять місяців, було мені надзвичай корисним: він дав мені низку мудрих і проникливих порад, за які я завжди згадую його з вдячністю і любов’ю.
Під орудою Галеві я повторив увесь курс контрапункту і фуги, але, хоча дуже старався і професор був задоволений мною, у Консерваторії жодного разу не дістав премії. Моєю заповітною мрією була Римська премія, котру я вирішив здобути за всяку ціну.
Вперше я брав участь у конкурсі, маючи сливе дев’ятнадцять років. Здобув другу премію. Тут помер Лесюер, і я перейшов до його заступника по класу композиції – Паера [36]. Наступного року я знову брав участь у конкурсі. Страх і надія опанували мою маму: попереду могла бути або тільки перша премія, або невдача. Я зазнав поразки. А мені виповнилося двадцять, себто призовний вік. Проте мені дали відтермінування завдяки минулорічній другій премії. Можна було спробувати щастя ще втретє і востаннє. Аби розвіяти після невдачі, мати повезла мене на місяць до Швейцарії. Попри свої п’ятдесят вісім років, вона була ще свіжа, мов тридцятип’ятирічна жінка. Окрім Парижа, я бував лише у Версалі, Руані й Гаврі, тому поїздка Швейцарією була суцільною чарівністю. Ми відвідали Женеву, Шамоні, Оберланд, Ріґі, озера і повернулися через Базель. Мої захвати не мали меж. Ми подорожували верхи на мулах, вирушаючи в дорогу на світанку, лягаючи пізно, причому моя мати вставала перша і лише потім будила мене.
Я повернувся до Парижа сповнений завзяття до роботи, з твердим наміром цього разу здобути Римську премію. Врешті, надійшов час довгоочікуваного конкурсу. Я увійшов до «ложі» [37] й вийшов переможцем. Мама розплакалася, чи то з радощів, чи на думку, що ця перемога означала близьку розлуку на три роки, з яких два я мусив провести в Римі, а рік – у Німеччині. Ми ще ніколи не розставалися, і матері постійно падала в голову байка про «Двох голубків» [38].
Того року інші перші премії здобули: з живопису – Гебер; зі скульптури – Ґрюєр; з архітектури – Лефюель; з гравюри на медалі – Вотьє, внук Ґалля.
Наприкінці жовтня відбулося урочисте вручення Римських премій на щорічному публічному засіданні, під час якого виконували кантату композитора-лауреата. Мій брат, архітектор, який чудово навчався в Ґюйо в Школі образотворчих мистецтв, відмовився брати участь у конкурсі. Передбачаючи, що Римська премія може розлучити матір із молодшим із нас, і обожнюючи її, він не схотів піддавати її ще й розлуці зі старшим сином, який був маминою опорою й підтримкою. Брату, одначе, дістався так званий приз департаменту, який видавали учневі, що здобув найбільшу кількість медалей у Школі. Цей приз також оголошували на відкритому засіданні Інституту, отож мати мала щастя бути присутньою в один день при нагородженні двох своїх синів.
Я вже казав, що брат навчався у Версальському ліцеї. Там познайомився з сином придворного архітектора Лефюеля, котрий пізніше уславив своє ім’я. Лефюель виявився співучнем мого брата в майстерні славетного архітектора Ґюйо, одного з авторів Тріумфальної Арки Зірки. Відтоді їх пов’язувала тісна, нерозривна дружба. Лефюель був років на дев’ять старший від мене. Моя мати, що любила його як рідного сина, благала його подбати про мене в Римі. Уважаю за свій обов’язок тут вшанувати його пам’ять і висловити йому вдячність за те, що він із невсипущою увагою виконав місію, покладену на нього.
До від’їзду в Рим мені випала нагода написати месу. Ця робота взагалі відповідальна, а особливо в моєму віці. Діч, регент церкви Сент-Есташ, у той час хормейстер в Опері, якось сказав мені:
– Чом би вам перед від’їздом до Рима не написати меси? Виконаємо її в церкві Сент-Есташ.
Написати месу! Я! У Сент-Есташі! Чи це не сон? Попереду було п’ять місяців, я рішуче взявся до діла, і у призначений день усе було готово. Моя мати активно допомогла мені, розписавши оркестрові голоси, оскільки ми не мали коштів платити копіювальникові. Будь ласка – меса в супроводі великого оркестру! Із зухвалістю і вдячністю я присвятив її незабутній пам’яті мого дорогого й оплакуваного вчителя Лесюера, продиригувавши нею в Сент-Есташі.
Цей твір, звичайно, не був видатним: виказував недосвідченість, цілком зрозумілу для молодого композитора – новачка в користуванні різноманітними барвами оркестрової палітри; це вміння приходить лише по довгій практиці; а щодо цінності самих музичних ідей, то в них можна було знайти доволі правильне розуміння тексту і доволі точний інстинкт, як дотримуватися його змісту, але чіткість структури й задуму залишала бажати ліпшого. Хай там як, ця перша спроба принесла кілька приємних заохочувальних відгуків, з яких один особливо мене зворушив. Повернувшись із матір’ю додому після виконання меси, я побачив біля дверей квартири (тоді ми мешкали в нижньому поверсі будинку № 8 на вулиці Еперон) посильного з листом. Я відкрив конверт і прочитав:
«Браво, любий юначе, котрого я знав ще дитиною! Gloria, Credo й особливо Sanctus [39] дуже гарні та справді в релігійному дусі. Браво і дякую; ви просто мене ощасливили».
Лист був від добродія п. Пуарсона, мого колишнього директора в ліцеї Сен-Луї, а нині директора ліцею Шарлемань. Прочитавши афішу про виконання меси мого авторства і зацікавившись, він поспішив прийти послухати дебют молодого композитора, якому сім років тому сказав:
– Моя дитино, будь музикантом!
Я був такий розчулений його увагою, що відразу, не заходячи додому, скочив на візницький кабріолет... приїжджаю до ліцею Шарлемань на вулиці Сент-Антуан. Мій милий колишній директор зустрічає мене з розкритими обіймами.
Мені лишалося провести з матір’ю всього чотири дні перед трирічною розлукою. Вона зі слізьми в очах укладала мої речі. І скоро надійшов день від’їзду.



ІІ. Італія

5 грудня 1839 року, о восьмій годині вечора Лефюель, Вотьє і я сіли в поштову карету, яка від’їжджала з вулиці Жана-Жака Руссо. Проводжав нас тільки мій брат. Першим етапом нашої подорожі був Ліон. Звідти ми спустилися долиною Рони через Авіньйон, Арль і т. д. до Марселя. Там сіли у ветурин.
Ветурин! Скільки спогадів пов’язано з цим словом! Бідний старий екіпаж, нині він зім’ятий, розчавлений, знищений колесами паровоза, який мчить із запаморочливою швидкістю! Подорожуючи у ветурині, ми могли зупинятись, аби помилуватися мальовничими місцями; а тепер гуркітливий паровоз несе нас, немов звичайнісіньку річ, через ті самі місця, – якщо взагалі не під ними, – і ви поглинаєте простір зі скаженою швидкістю боліда! Завдяки ветуринові прекрасні види розгорталися перед вами поступово, без різких переходів, тоді як тепер ви засинаєте під небом Парижа, а вранці прокидаєтеся під небом Сходу, – потяг, наче снаряд, який несеться по рейках, грубо перекидає вас з одного клімату в інший.
Якби Прогрес у ролі безжального переможця хоч би залишав життя переможеним! На жаль, це не так: ветурин більше не існує!.. Залишається благословити його за те, що він був, за те, що до найменших подробиць дозволив мені насолодитися дорогою вподовж південного берега, дорогою, яка так добре готувала мандрівця до клімату і мальовничих гарнот Італії: Монако, Ментони, Сестрі, Ґенуї, Спеції, Тразімени й Тоскани з її містами – Пізою, Луккою, Сієною, Перуджею та Флоренцією. Ця поступова зміна міст і картин природи допомогла мені усвідомити творчість художників, тоді як в останніх я навчався споглядати природу. Так ми їхали майже два місяці, безтурботно всім насолоджуючись, і, нарешті, 27 січня 1840 року прибули до Рима, міста, яке мало стати нашою оселею, нашим вихователем і наставником у пізнанні величної й строгої краси природи й мистецтва.
Директором Французької академії в Римі в той час був п. Енґр. Мій батько знав його молодим. Відразу по приїзді ми, як і належало, пішли представитися йому. Заледве побачивши мене, він вигукнув:
– То це ви Ґуно! Боже мій, який ви схожий на свого батька!
І почав вихваляти його талант рисувальника, його характер, привабливий розум і чарівну розмову. Я з гордістю слухав похвалу, що йшла від такого великого митця. Більш сердечний прийом важко було уявити.
Після відвідин директора кожен із нас попрямував у відведене йому приміщення. Воно складалося з великої кімнати, яка звалася «ложею», слугуючи одночасно кабінетом і спальнею. Моя перша думка була про довге вигнання, про розлуку з матір’ю. Я запитував себе: як роботою стипендіата зумію заповнити трирічне перебування в Римі та в Німеччині й таким чином перетерпіти цю розлуку?
З мого вікна вдалині видніла баня собору Св. Петра. Я мимоволі поринув у сумні роздуми, оскільки вперше переживав самотність, хоча, правду кажучи, не можна було назвати самотністю життя в цьому палаці, де нас було двадцять два стипендіати, які двічі на день збиралися за обіднім столом у славетній їдальні, прикрашеній портретами всіх стипендіатів Академії від дня її заснування. Завдяки своєму характерові я відразу перезнайомився і зійшовся з усіма товаришами.
Треба признатися, що однією з головних причин мого сумного настрою було перше враження від Рима. Це було повнісіньке розчарування. Я очікував побачити грандіозне, величне місто з приголомшливим виглядом, повне храмів, давніх пам’яток і мальовничих руїн, а замість цього переді мною було буденне, безбарвне і брудне провінційне місто. Розчарування вийшло настільки сильне, що я ледве був не відмовився од своєї стипендії, не склав валіз і не втік назад до Парижа, де залишив усе, що було мені дороге.
Те, про що я мріяв, звичайно, містилося в Римі, але не відразу впадало в око: треба було шукати, докопуватись і, через відвідини німих руїн і цвинтарів римських старожитностей, належало зуміти розбудити заснулу пишноту славного минулого.
А я ще був надто молодий, – не так роками, як характером, – надто дитина, аби з першого разу впіймати й збагнути всю глибину цього поважного і суворого міста, яке видалося мені таким холодним, сухим, сумним і понурим; тільки слух, вихований у побожному мовчанні, зможе вловити тихий голос Вічного міста. Римові можна приписати слова Святого Письма, коли Бог говорить душі: «І попроваджу її до пустині, і буду говорити до серця її» [40].
Рим містить стільки цікавого, причому все оповите такою безтурботністю, такою спокійною і благосною величчю, що з першого погляду неможливо навіть запідозрити існування всіх невичерпних скарбів, які утворюють таке приголомшливе ціле. Рим – завдяки своєму минулому і теперішньому, завдяки своїй долі – столиця не лише країни, але всього людства. Той, хто там прожив довго, добре це розуміє: до якої б нації не належала людина, якою б мовою не говорила, мова Рима настільки універсальна, що, покидаючи це місто, людина відчуває, ніби покидає батьківщину.
Журбу змінив у мені зовсім інший настрій. Я почав звикати до Рима і звільнився од своєрідного кокона, який мене оточував.
Проте весь цей час я не залишався без діла. Моїм улюбленим заняттям було читання ґетівського «Фауста», звичайно по-французькому, оскільки я зовсім не володів німецькою; крім того, з великим задоволенням читав вірші Ламартіна, мусив відправити свій перший твір із Рима, та, позаяк ще мав час, написав кілька романсів на слова Ламартіна, поміж іншими – «Долину» і «Вечір». Десять років потому я використав цю музику в сцені конкурсу в першій дії моєї опери «Сафо», на прегарні вірші мого знаменитого друга і співробітника Еміля Ож’є: «Герой, на самотній вежі...». Написав ці романси один за одним і майже відразу по приїзді на віллу Медічі.
Минуло тижнів шість, мої очі поступово звикли до міста, тиша якого справила на мене гнітюче враження пустелі; я потрапив під добродійні чари саме цієї тиші й з особливим задоволенням став відвідувати Форум, руїни Палатина, Колізей – усі ті пам’ятки давньої величі й могуття Риму [41].
Невдовзі я познайомився і зблизився з чарівною родиною Деґофф, яка гостювала в Енґрів. Александр Деґофф, пейзажист строгого і благородного стилю, був учнем Енґра, але не стипендіатом Академії. Він мешкав там зі своєю дружиною і дочкою, гарною дев’ятирічною дівчинкою, яка пізніше стала дружиною Поля Фландрена. Була відмінною дочкою, а потім чудовою дружиною і матір’ю. ДеґофФ був людиною рідкісних якостей, благородною, відданою, скромною і дуже сердечною, причому чистою і безневинною, як дитина. Моя мати, звісно, дуже зраділа, довідавшись, що біля мене є такі чудові люди, які виказували мені достеменно дружні почуття і допомагали забарвити мою самоту, а в разі потреби готові виявити до мене зворушливу турботливість.
Зазвичай ми проводили наші недільні вечори у великій вітальні директора, куди цього дня стипендіати мали вільний доступ. Займалися музикою. Пан Енґр полюбив мене. Обожнював музику: пристрасно любив Гайдна, Моцарта, Бетговена й, особливо, Ґлюка, який своїм благородним і патетичним стилем видавався йому греком – нащадком Есхіла, Софокла й Еврипіда. Сам Енґр грав на скрипці: не був ані віртуозом, ані навіть просто виконавцем, але замолоду виступав у театральному оркестрі в Монтобані, його рідному місті, й брав участь у виконанні Ґлюкових опер. Я знав і вивчав твори цього композитора. Щодо Моцартового «Дон Жуана», то його я знав напам’ять, і хоча не був піаністом, але справлявся з завданням достатньо добре, аби приносити п. Енґрові задоволення, воскрешаючи твір, який він обожнював. Також я знав напам’ять симфонії Бетговена, що ними Енґр теж вельми захоплювався: часто ми удвох сиділи далеко за північ у співдружності з великими майстрами; незабаром я здобув цілковиту прихильність Енґра.
Хто не знав його близько, може сформувати собі про нього неправильне, хибне уявлення. Я бачив його в інтимній атмосфері, часто і довгими проміжками, тому можу стверджувати, що це була людина проста, пряма і відкрита, щира, здатна до поривів ентузіазму, які часом доходили до красномовства. Він міг бути ніжним, наче дитина, і міг обурюватися, ніби апостол, бував зворушливо наївним і таким безпосередньо чутливим, що зовсім не можна було вважати це позою, як гадали багато людей.
З великими митцями тримався зі скромною гідністю, але перед самовпевненою і зухвалою дурістю був гордий; до стипендіатів Академії ставився з батьківською дбайливістю, вважаючи їх своїми дітьми, і ревниво оберігав їхній престиж у присутності гостей, котрі відвідували його салон, – хто б вони не були. Такий був цей великий і благородний митець; я щасливий, що зміг отримати від нього цінні вказівки.
Я дуже любив його, не можу забути кількох блискучих думок, які він кинув у моїй присутності, висловлювань, здатних освітити шлях митця, якщо він зуміє їх збагнути.
Усім відомий його славетний вислів: «Малюнок виказує чесне ставлення до мистецтва». Якось у моїй присутності він висловив іншу думку, що містить синтез думок: «Не може бути м’якості без сили». Справді, одне доповнює друге, причому сила вберігає м’якість від солодкуватості, а м’якість перешкоджає силі перейти в грубість. У повній гармонії цих двох елементів досягаються вершини мистецтва і виражається геніальний митець.
Одні говорили, а інші механічно повторювали, що Енґр деспотичний, нетерпимий і однобічний, – він геть не був таким. Якщо люди йому підкорялися, то лише тому, що Енґр мав віру, а ніщо на світі не дає такого авторитету, як віра. Особисто я ніколи не зустрічав людини, яка б уміла захоплюватися стількома речами саме тому, що вона ліпше за інших бачила, чим річ добра. Але він був обережний, оскільки чудово розумів, що молодості властиво запалати пристрастю і прив’язатися в запалі захоплення до певних особистих рис того чи того майстра без належної критики й без усілякої методи; знав, що ці відмітні риси – мовби індивідуальна фізіономія певного майстра, за якою впізнаємо його, і водночас ці риси їхньої натури – непередавані, тому наслідування їх призведе, по-перше, до плагіату (щонайменше), а по-друге, неминуче перетвориться на перебільшення цих якостей у наслідувача, тобто стане вже вадою. Такий був Енґр, і такі причини звинувачення його – зовсім несправедливого – в однобічності й нетерпимості.
Наведу один випадок, котрий показує, як щиро він умів відмовитись од свого першого судження і як ніколи не обстоював уперто того, що викликало його несхвалення. Якось я програв йому чудову сцену Харона і Тіней з «Альцести» – тільки не Ґлюка, а Люллі; Енґр чув її вперше, і річ мала на нього таке сильне враження чогось жорсткого, сухого, суворого і виснажливого, що він вигукнув:
– Це огидно, це жахливо! Це не музика, а якесь брязкання!
Пам’ятаючи про свою молодість, я утримався спростувати настільки палкий випад людини, котру так поважав, і чекав, аби гроза минула. За деякий час Енґр наново заговорив про враження, що справила на нього ця музика, враження, певно, трохи пом’якшилося, оскільки він сказав:
– До речі, щодо тієї сцени Люллі – Харон і Тіні! Хотів би прослухати її ще раз.
Я йому знову виконав її; цього разу, очевидно, звикнувши до примітивної й нерівної манери, в якій написано цю приголомшливу картину, Енґр був вражений як іронією й лукавством Харона, так і зворушливими інтонаціями скарг тіней, котрих Харон відмовляється безкоштовно перевезти на своєму човні. І поступово Енґрові такою мірою сподобався настрій цієї сцени, що вона стала одним із його улюблених творів, які він постійно просив повторити.
Але головною його пристрастю був Моцартів «Дон Жуан», і подеколи ми просиджували години до другої ночі, коли, нарешті, пані Енґр, помираючи від утоми, була змушена закривати кришку фортепіано і відправляти нас до сну в наші кімнати.
Щоправда, у музиці Енґр віддавав перевагу німцям і не дуже-то любив говорити про Россіні, хоча вважав «Севільського цирульника» шедевром. Палко захоплювався іншим італійським композитором – Керубіні, прекрасний портрет котрого написав і котрого Бетговен уважав за найбільшого композитора свого часу [42]. А це чимала похвала у вустах такої людини. Проте кожен із нас має власні пріоритети: чому ж Енґр не повинен був мати своїх? Віддавати перевагу одному – не означає осуджувати те, чого не любиш.
Один випадок ще більше сприяв моєму зближенню з Енґром. Я дуже любив малювати й нерідко під час моїх прогулянок Римом носив альбом. Раз, повертаючись додому, біля самої брами Академії я ніс у ніс стикнувся з Енґром, котрий теж ішов додому. Він помітив у мене під пахвою альбом і, кинувши на мене притаманний йому проникливий променистий погляд, спитав:
– Що то у вас там під пахвою?
– Пане Енґр... це... альбом... – відповів я збентежений.
– Альбом? Для чого? Хіба ви малюєте?
– О!.. пане Енґре!.. Ні... себто... так, я трохи малюю... так... трішечки...
– Справді? То погляньмо! Покажіть мені це!
Розкривши альбом, він натрапив на маленьку постать Св. Катерини, яку того дня я скопіював з фрески, приписуваної Мазаччо, що перебувала в старій базиліці Св. Климентія, неподалік Колізею.
– То це ви зробили? – спитав Енґр.
– Так, пане.
– Самостійно?
– Так, пане.
– Еге!.. Але ж… чи вам відомо, що ви малюєте, як ваш батько!
– О!.. пане Енґре!..
Його погляд споважнів.
– Ви робитимете мені кальки.
Кальки для Енґра! працювати біля нього! освічуватися його знаннями! запалюватися його захватами! Я ледве не задихався від гордощів і радощів.
Дійсно, вечорами, сидячи поруч Енґра, я робив йому кальки; це заняття було і привабливе і повчальне, оскільки в той час, коли мій старанний олівець копіював шедеври, Енґр давав пояснення. Я зробив близько ста кальок із картин на примітивні сюжети, яким випала честь зберегтися в його картонах; декотрі кальки – не менш як сорок сантиметрів заввишки.
Якось пан Енґр мовив мені:
– Якщо ви тільки побажаєте, влаштую так, аби ви повернулися до Рима з першою премією з живопису.
– О! пане Енґре, – відповів я, – змінити кар’єру і розпочати іншу від самого початку! Та й ще раз покинути мою матір! О ні, ні!..
Оскільки до Рима я приїхав усе-таки не заради живопису, а заради музики, треба серйозно подумати, де і як її слухати. Такі нагоди випадали нечасто, особливо якщо хотілося слухати з користю.
Духовну музику можна було слухати спокійно і з користю єдино в Сікстинській капелі у Ватикані. Те, що відбувалося в інших церквах, не підлягає описові! Окрім Сікстинської капели й так званої капели «каноніків» у соборі Св. Петра – музика була не тільки жалюгідна, але попросту огидна. Усю мішуру світської музики розігрували на підмостках цього духовного маскараду. Тому після перших спроб більше я не ловився.
Неділями зазвичай ходив до Сікстинської капели слухати обідню з органом. Найчастіше – удвох із другом і товаришем Ебером [43]... Сікстинська капела! Коли про неї говорити так, як вона заслуговує на те, навряд чи можна знайти авторів, котрі описали все, що там можна побачити й почути. І чи не ліпше говорити про це в минулому часі: якщо безсмертне творіння Мікеланджело, хоча воно поруйнувалося і сильно змінилося, все ще можна розгледіти, то музики божественного Палестрини, кажуть, вже не почути під цими склепіннями, – вона змовкла від моменту політичного ув’язнення суверенного понтифіка.
Отже, найчастіше я відвідував Сікстинську капелу. Музику там виконували строгу, аскетичну, рівну і спокійну, мов лінія океану на обрії, і у своєму спокої таку монотонну і позбавлену чуттєвості; проте в ній була відчутна глибина, що подеколи доходила до екстазу. Ця музика справила на мене спершу дивне, майже неприємне враження. Чи то був стиль цих творів цілковито мені незнайомий, чи незвичайне, особливе звучання голосів, котре мені випало чути вперше, а чи до жорсткості різка атака, якесь наголошене martellato [44], що надає такої рельєфності виконанню і підкреслює вступи голосів у різних сполученнях у творі настільки насиченому й одночасно лаконічному, – не можу пояснити. Хай там як, це враження, хоча дуже дивне, не відштовхнуло мене. Знову і знову приходив я слухати, і скінчилося тим, що не міг обійтися без цієї музики.
Є твори, які треба чути або бачити в тому місці, для котрого їх створено. Сікстинська капела якраз є таким винятковим місцем: ця пам’ятка мистецтва єдина у своєму ґатунку. Геніальний художник, котрий розписав склепіння і стіни вівтаря фресками, у яких виражено його дивовижні думки про Книгу Буття і про Страшний суд, – котрий зобразив пророків, як рівний рівних, безсумнівно, подібно до Гомера чи Фідія, ніколи не буде перевершений. Творці такого складу, такі велети неповторні: вони уособлюють синтез, вміщують цілий світ. Того, що вони сказали, ніхто після них вже не може повторити. Твір Палестрини видається музичним переказом величезної поеми Мікеланджело, і схиляюся до міркування, що думки обох митців обопільно осявають одна одну: глядач доповнює слухача – і навпаки, причому такою мірою, що за певний час людина мимоволі запитує себе, чи не є Сікстинська капела, з її живописом і музикою, витвором одного й того ж натхнення. Живопис і музика проникають одне в одне і становлять таке досконале і повне ціле, що воно здається лише подвійним вираженням однієї й тієї ж думки, двома голосами одного й того ж гімну, – немовби слухаємо відлуння того, що бачимо.
Справді, між творіннями Мікеланджело і витворами Палестрини існує така аналогія, вони справляють настільки рівноцінні враження, що нескладно зробити висновок про єдність якостей – я ледве не сказав «гідностей» – цих двох видатних осіб. Та сама простота, те саме вміння послуговуватися скромними засобами, те саме нехтування ефектами й повна зневага легкого успіху. Відчутно, що рука – матеріальна засада – на другому плані; тільки душа, тільки погляд, незворушно споглядаючи вишні світи, намагається передати у слухняній, покірній формі всі духовні досягнення своїх споглядань. Навіть у загальному, одноманітному колориті живопису і музики відчутна неначе добровільна відмова од послуговування різноманітними тонами. До мистецтва цих двох майстрів треба підходити як до таїнства, де зримий образ – лише ковдра, накинута на живу і божественну дійсність. Тому ці великі майстри не зачаровують з першого погляду. У буденному вражає зовнішній блиск, а в цьому випадку проникаємо за межі видимого і відчутного.
Твори Палестрини залишають те саме враження, що і читання найвизначніших сторінок Боссюе: ніщо вас не приголомшує, і лише скінчивши твір, ви усвідомлюєте, на яку недосяжну висоту підніс вас автор; мова автора, покірно йдучи за його думкою, не затримує і не відволікає вас заради власного інтересу, а веде до самої вершини без струсів, без відхилень, без примусу, як певний таємничий провідник, котрий приховав від вас свою присутність і свої задуми. Великі твори неповторні саме тим, що не помічаємо зовнішніх прийомів, світських фортелів і кривлянь марнославства; аби досягнути їхнього рівня, треба мати дух і натхнення їхнього творця.
Що можна сказати про грандіозний, всеосяжний витвір Мікеланджело? На стінах цього єдиного в світі місця він нескінченно щедро виклав свої геніальні здібності художника і поета. Яке багатство епізодів і осіб, котрі зображають або символізують підвалини історії людства! Яка блискуча ідея – дати низхідний ряд пророків і сибіл, цих провидців і ясновидців, чия інтуїція розриває завісу майбутнього і несе крізь віки всюдисущий Дух! Баня, на якій зображено історію створення світу, – ціла книга, де колосальна постать пророка Йони, який врятувався з китового черева, простягає руку іншому Йоні, який своєю власною силою вирвався з могильної пітьми й переміг смерть! А яка висока і промениста осанна сонмові янголів, котрі, подібно до блискучого і величного славослів’я, у запалі свого захопленого поклоніння мчать і мовби в’ються довкола священних емблем Страстей Господніх, відносячи їх крізь осяйні простори до недосяжних висот божественної слави, тоді як у пеклі, зображеному внизу картини, у понурому розпачі виокремлено безладну масу знедолених, на тлі свинцевих відтінків дня, який згасає і в якому їм звучить довічне «прощавай»! А з яким пафосом і з якою виразністю зображено в самій бані перші години життя наших прабатьків! Хіба не одкровення цей дивовижний жест Творця, котрий вкладає «живу душу» в ще безживну статую першої людини, яка свідомо її пов’яже з початком свого буття! Між простягнутим перстом Творця і його витвором художник залишив порожній простір, невеликий, але повний щонайглибшого значення, він випромінює духовну силу; художник неначе хотів сказати, що для божественної волі, у її прямуванні до мети, не існує ані відстаней, ані перешкод, що для Бога, який, за висловом богословів, є actus purus [45], хотіти й створювати – одна і та сама дія. А скільки грації в покірній позі праматері, коли її вирвали з глибокого Адамового сну і вона опинилася у присутності свого Творця й Отця! Який чудовий жест дитячої відданості й безпосередньої вдячності, з котрим вона схиляється перед цією рукою, що вітає і благословляє її з безтурботною і безмежною ніжністю! [46]
Від цієї дивовижної поеми паморочиться голова; навіть якщо оглядати її крок за кроком, то й тоді можна мати лише поверхове уявлення про неї. Це величезне зібрання біблійних картин, мабуть, можна назвати Біблією живопису. О, якби лишень молоді люди підозрювали все виховне значення цього святилища Сікстинської капели і яку поживу вона становила для їхнього майбутнього, то проводили б там цілі дні поспіль! Ця висока школа горіння і самозаглиблення створила б такі характери, яким би не були небезпечні ані спонуки зацікавлення, ані турбота про славу.
Поряд із вивченням цієї високої традиції духовної музики, що збереглася в папській капелі, я, як стипендіат Академії, мусив вивчати й оперну музику. У ту добу репертуар майже винятково складався з опер Белліні, Доніцетті й Меркаданте. Ці автори мали особисті якості, а подеколи й самостійне натхнення, проте за прийомами, умовностями й бажанням послуговуватися готовими взірцями всі ці твори можна було вподібнити до рослин, які обвивають здоровий стовбур россініївської творчості, але не мають ані його сили, ані його величі, і, здавалося, цей стовбур зникав під мимолітним блиском їхнього ефемерного листя. Від цих вистав не можна було дістати жодної користі для музичної освіти: у плані виконання вони були набагато нижчі, ніж вистави Італійської опери в Парижі, де ті самі опери співали першокласні сучасні співаки. А в Римі й постановка інколи бувала смішною. Пам’ятаю, в театрі «Аполло» давали «Норму»: римські вояки з’явилися в куртках, пожежних шоломах і штанах із нанки світло-жовтого кольору з вишневими смужками – видовище воістину комічне, схоже на Петрушку.
Тому я рідко ходив до театру, воліючи вивчати вдома партитури моїх улюблених майстрів: «Альцесту» Люллі, обидві «Іфіґенії» Ґлюка, «Дона Жуана» Моцарта і «Вільгельма Телля» Россіні.
Окрім годин, які я проводив у інтимній обстановці в Енґра у знаменний для мене період кальок, він дозволив мені бути присутнім у його майстерні під час його роботи, і я, звісно, не змарнував нагоди скористатися цієї милістю. Отож мені вдалося бути свідком, як він поновив і скінчив свою чарівну картину «Стратоніс», яка пізніше стала власністю герцога Орлеанського, і «Богоматір із Причастям» для картинної галереї Демидова. З цією картиною пов’язана одна обставина, свідком якої я став. У початковій композиції на першому плані була не дароносиця, увінчана Святим Причастям, а захоплива спляча фігура маляти Ісуса: його голова спочивала на подушці, а в ручечці він тримав кісточку подушки, мовби ще продовжуючи гратися з нею. Мені видавалося, що це чарівливе, променисте, пухкеньке тільце – за вишуканістю рисунка, красою композиції, вільною позою – було неймовірне. Певно, сам Енґр теж був задоволений; коли день хилився до вечора, і я йшов, а він мусив припинити малювання, то лишався вельми задоволений денною працею. На другий день по опівдні піднімаюся в майстерню – більше немає маляти Ісуса! Усю фігурку було стерто без сліду.
– О, пане Енґре! – вигукнув я нажаханий.
- Боже мій, так! – сказав він мені. – Саме так! – наголосив знову.
Велич символу видалася художникові важливішою за променисту людську реальність і, отже, більш гідною Богоматері, яка поклоняється власній Дитині. Без вагань митець пожертвував шедевром заради істини. Такі благородні спонуки й непідкупна строгість показують людину, котрій у винагороду дається той невід’ємний авторитет і те право, які ставлять його в лави провідників і вчителів.
Під час мого перебування у Французькій академії в Римі там було багато молодих митців, з яких декотрі стали знаменитими, як-от Лефюель, Ебер, архітектор Балю – усі троє нині члени Інституту; інші або здобули популярність, або їх викрала передчасна смерть у момент, коли їхній талант подавав таку надію. Назву художників Папеті, Октава Бланшара, Бютюрá, Лебуї, Бріссе, Пíлса, скульпторів Дієбóльта і Ґоддé, музикантів Жоржа Буске й Еме Мая́ра – вихованців тієї школи, на котру так нападали й котра, після Іполита Фландрена й Амбруаза Томá, дала Кабанеля, Віктора Массе, Ґійома, Кавельє, Жоржа Бізе, Бодрі, Массне і багатьох інших видатних митців, чиї імена належало б додати до цього вже поважного списку.
Стипендіатів Академії часто запрошували до французького посольства. Там я вперше побачив Ґастона де Сеґюра, тоді – аташе посольства, а пізніше всім знаного єпископа, якого я мав щастя вважати в числі найбільш близьких і відданих друзів.
Рим був нашим постійним місцем перебування, але нам також дозволяли здійснювати поїздки Італією.
Ніколи не забуду враження, яке на мене справив Неаполь, коли я вперше приїхав туди з моїм товаришем Жоржем Буске [47], нині покійним, який здобув Римську премію з музики за рік до мене. Ми поїхали вкупі з маркізом Амедé де Пасторé, автором тексту кантати, за яку я дістав премію.
Чарівливий клімат, де вгадується і передчувається Греція з її небесами, сапфірова затока, облямована горами й островами, їхні схили й вершини, при заході сонця осяяні гамою магічних барв, які, безперервно змінюючись, можуть посперечатися з найбагатшими відтінками оксамиту і з блискучим коштовним камінням, – усе це було подібне до сну або казки. А які чудесні околиці Неаполя: Везувій, Портічі, Кастелламаре, Сорренто, Помпеї, Геркуланум; острови Іскія і Капрі; Позілліпо, Амальфі, Салерно і, врешті, Пестум із його дивовижними доричними храмами, що їх колись омивали лазурні хвилі Середземного моря! Враження – обернено пропорційне римському: я був зачарований миттєво.
А якщо до всіх цих привабливих картин додати ще інтерес, який становить відвідання музею Неаполя (Студій або музею Борбоніко) [48], – цієї єдиної у своєму ґатунку скарбниці шедеврів античного мистецтва, добутих переважно при розкопках у Помпеях, Геркуланумі, Нолі та інших містах, похованих понад вісімнадцять сторіч тому після виверження Везувію, – то легко збагнути, яка притягальна сила Неаполя і які насолоди там очікують на митця.
Мені пощастило тричі побувати в Неаполі; найсильніше і найглибше враження я дістав від чарівного острова Капрі, і дикого і ласкавого завдяки контрастові між прямовисними скелями й зеленими схилами.
Уперше я відвідав Капрі влітку і прожив там два тижні. Сонце палило, і спека була тропічна. Удень належало зачинятися в кімнаті, аби знайти в темряві трохи прохолоди й сну, або ж занурюватися в море і так проводити частину дня, що й робив я з задоволенням. Важко уявити, які чудові ночі в цьому кліматі й цієї пори року. Небесне склепіння так і тремтить і блищить від міріад зірок, увесь нескінченний простір наповнений їхнім блиском, отож видається, ніби перед вами ще є цілий океан. Часто я ходив слухати животрепетне мовчання цих фосфоресцентних ночей: годинами просиджував на вершині якої-небудь крутої скелі, вперіщивши погляд у далину і час від часу скидаючи з прямовисної гори якийсь великий камінь: прислухався до його шуму, допоки, нарешті, він не занурювався у хвилі, спричиняючи навкруги легке хвилювання і піну. Вряди-годи лунав понурий крик якого-небудь птаха, і тоді мої думки переміщувалися до фантастичних скель, моторошність яких так геніально відтворив Вебер у його безсмертній сцені «литва куль» в опері «Вільний стрілець».
Під час однієї з таких нічних прогулянок мені спала на гадку ідея про «Вальпуржину ніч» із Ґетевого «Фауста». Ця тема переслідувала мене невідступно, я накидáв на папері різні думки, якими хотів скористатися, коли наважуся приступити до цього сюжету у вигляді опери, що й сталося сімнадцять років потому.
Тимчасом належало повертатися до Рима, в Академію. Яке не було приємне і чарівливе перебування в Неаполі, мене завжди, коли спливав певний час, знову тягло до Рима: опановувала мовби туга за батьківщиною, і я покидав ті місця без суму, хоча провів там такі захопливі години. Незважаючи на всю свою чудовість і чарівливість, Неаполь, по суті, місто крикливе, галасливе і неспокійне. На набережних марно шукати відпочинку або тиші: від рання до смеркання і навіть від смеркання до рання все населення метушиться, сперечається, свариться. У Неаполі сварки – явище цілком нормальне: носії, візники, торговці й човнярі невтомно вас переслідують, облягають, набридають, – мовби от-от готові напасти на вас, – навперейми намагаючись понизити ціну одне в одного.
Повернувшись до Рима, я заходився працювати. Надійшла осінь 1840 року.
Моя мати, хоча весь тиждень зайнята уроками з ранку до вечора, таки знаходила час листуватися зі мною. Очевидно, забираючи цей час у сну, в листах вона висловлювала мені свою постійну і ніжну турботу. За довжиною листів я міг судити про те, як мама позбавляла себе відпочинку, аби писати мені. Крім того, я знав, що вона прокидалася о п’ятій ранку, – перша учениця приходила о шостій, – що дуже часто жертвувала своїм сніданком заради уроку, під час якого ковтала тарілку супу, а деколи просто шматок хліба, запиваючи водою з червоним вином, – і так тривало до шостої вечора; по обіді вона мусила займатися тисячею дрібних домашніх справ, потім – писати листи не лише мені, але й багатьом іншим людям; окрім того, мати практикувала рукоділля, аби вдягати бідних, яких відвідувала; одне слово, мала силу-силенну справ, виконати які можна тільки за наявності порядку і методи в розподілі часу. Цими основними якостями, що на них ґрунтується будь-яке корисне і повне життя, моя мати була обдарована найвищою мірою. Вона, зокрема, викреслила зі свого побуту візити – цей достеменний бич: людина від понеділка до суботи марнує час єдино на те, аби ходити до інших і, своєю чергою, змушувати їх втрачати і вбивати час (проте ті, хто не вміє використовувати його для життя, вмирає з нудьги). Мати виховала нас на стислих, але значущих правилах; кидала їх на ходу з лаконізмом, притаманним людям, яким нема коли поринати в балаканину: – «Хто не робить непотрібних витрат, той завжди знайде за можливе зробити витрати необхідні». – «Хто не марнує ані хвилини, той завжди знайде час зробити все, що треба».
Один із друзів нашої родини казав: «Для мене ваша мати – не одне диво, а цілих два: не знаю, де вона знаходить час, за який усе робить, і гроші, які роздає». А я знаю, де вона знаходила те і те – у своєму розумі та у своєму серці. Чим більше їй треба було робити, тим більше вона робила. Це рівносильно дотепному вислову Еміля Ож’є, який означає те саме, але навпаки: «Я був настільки незайнятий, що не мав часу нічого не робити».
Мій любий і чудовий брат вряди-годи додавав до материних листів кілька теплих слів і корисних порад. Останніх я дуже потребував, оскільки, правду кажучи, розсудливість не була моєю сильною стороною, а слабкість стає сильною, якщо не врівноважена розумом. На жаль, усе це мало мені послугувало на користь, і тут визнаю mea culpa [49]!..
У Римі, на Корсо, є церква Сан-Луїджі-деї-Франчезі, у якій канонік і священники французи. Щороку в день народження короля Луї-Філіпа, тобто 1 травня, у цій церкві служили обідню в супроводі органа, причому музику був зобов’язаний писати композитор-стипендіат. У рік мого приїзду до Рима месу з оркестром написав мій товариш Жорж Буске. Наступного року була моя черга. Мама, боячись, що обов’язки стипендіата не дадуть мені достатньо часу для такої роботи, надіслала мені мою месу, виконану в Сент-Есташі, – власноруч усю переписала її з оркестрової партитури, не бажаючи піддавати ризикові поштового пересилання.
Легко уявити, щó я відчув, отримавши в Римі новий доказ ніжної турботи й терпіння моєї матері. Одначе не скористався своєю старою месою, вважаючи, що для свідомого митця чесніше постаратися написати що-небудь ліпше (що було неважко), і рішуче продовжував роботу над новою месою, розпочатою з нагоди народин короля. Вона була виконана під моєю орудою і принесла мені щастя: окрім привітань, звичайно вкрай поблажливих, мене призначили «Довічним почесним регентом» церкви Сан-Луїджі-деї-Франчезі. Тоді я не міг припустити, що рік потому мені випаде нагода диригувати месою у Відні й що це призведе до вигідних наслідків, як буде видно згодом.
Чим довше тривало моє перебування в Римі, тим глибше я прив’язувався до цього міста, сповненого таємничого тяжіння, непорівнянного спокою. Після вулканічних, нерівних і мовби порізаних обрисів кратера Неаполя, Римська околиця – м’яка, урочиста і мовчазна, облямована Албанськими й Сабінськими горами, горами Лаціуму, величною горою Дженнаро, Сорактою, горами Вітербо, горою Маріо, Янікулом, – справила на мене ласкаве і миротворче враження монастиря без даху, просто неба. Одним із моїх улюблених місць в околицях Рима було село Немі, з його озером, яке лежить на дні глибокого кратера, оточене розкішними густими лісами. Важко уявити щось більше чарівливе, аніж прогулянка довкола цього озера, горішньою дорогою; мені вдалося здійснити її в гарну погоду і з вершин Дженцано споглядати, як сонце опускалося в море, – захопливий і незабутній спогад.
Околиці Рима багатющі на мальовничі пейзажі; мандрівник або турист має невичерпні екскурсійні можливості: Тіволі, Суб’яко, Фраскаті, Альбано, Арічча і тисяча інших місць, які вже стільки разів дослідили пейзажисти, годі й казати про Тибр із його достеменно величними й благородними берегами.
Серед див мистецтва, які можна знайти тільки в Римі, не можу тут оминути мовчанням твору непорівнянної краси, який поряд із Сікстинською капелою становить прикрасу і притягальну силу Ватикану. Маю на увазі безсмертні витвори Рафаеля – «лоджії й кімнати». У залі, званій «Делла Сеньятура», містяться славетні фрески «Атенська школа» і «Диспут про Святе Письмо». Серед усіх досконалих витворів, які належать пензлеві непорівнянного художника, ці дві картини підносять ідею прекрасного на недосяжну висоту. Але влада генія така нездоланна, що навіть Рафаель – художник, рівного якому немає і якого майбутні покоління піднесли на вершину слави, – навіть він був приголомшений Мікеланджело! Рука Титана опустилася на нього, він похитнувся під тягарем цього колоса, і останні Рафаелеві витвори відбивають данину поклоніння безмежному натхненню могутнього і всеосяжного розуму Мікеланджело, який перевершує межі людських можливостей.
Рафаеля можна назвати першим, Мікеланджело – єдиним. У Рафаеля сила розчиняється і розквітає в м’якості; у Мікеланджело, навпаки, м’якість, певно, врівноважує і скеровує силу. Рафаель зачаровує і приваблює; Мікеланджело заворожує і пригнічує. Рафаель – художник земного раю; Мікеланджело, подібно до бранця Патмоса, своїм вірлиним поглядом проникає у блискучу оселю серафимів і архангелів. У момент найвищого розквіту мистецтва доля поставила поряд цих двох благовісників, аби той, котрий дістав дар досконалої й променистої краси, міг слугувати захистом від сліпучих пишнот, які відкрилися співцеві Апокаліпсису.
Докладний аналіз незліченних скарбів Рима вивів би мене за рамки спогадів, де я, головно, хотів оповісти важливі події моєї молодості й моєї мистецької кар’єри...
Узимку 1840–1841 років я вперше почув і побачив Поліну Ґарсію, сестру Малібран. Вона щойно вийшла заміж за Луї Віардо, у той час директора Італійської опери в Парижі. Ще не мала вісімнадцяти років, а її дебют у цьому театрі вже був цілою подією [50]. Подружжя здійснювало весільну подорож, і мені випали щастя і честь акомпанувати співачці в салонах Академії славетну і безсмертну арію з «Робіна Гуда» [51]. Я був вражений цілковито викінченим талантом цієї дитини, в якій вже можна було вгадати видатну жінку. Я зустрів Віардо лише за десять років... – Дивна річ! Маючи дванадцять літ, я чув Малібран в опері Россіні «Отелло», по чому став мріяти про музичну кар’єру; двадцятидворічним познайомився з її сестрою – пані Віардо, для якої тридцятидворічним написав роль Сафо, виконану з такою захопливою досконалістю 1851 року на сцені Опери.
Тієї самої зими я мав задоволення познайомитися з Фанні Гензель, сестрою Мендельсона. Вона проводила зиму в Римі зі своїм чоловіком, художником прусського короля, і маленьким сином. Пані Гензель була першокласною музиканткою, визначною піаністкою і дуже розумною жінкою, вона була маленька і тоненька, але в полум’яному погляді її глибоких очей вгадувалася велика енергія. Вона мала рідкісні композиторські дані й скомпонувала багато пісень без слів, надрукованих під іменем її брата. Подружжя Гензель часто бувало на вечорах в Академії; пані Гензель сідала за фортепіано з простотою і невимушеністю, властивою людям, які займаються музикою з любові до неї; завдяки прекрасному талантові цієї пані та її дивовижній пам’яті я познайомився з величезною кількістю шедеврів німецької музики, доти зовсім мені незнаних, з-поміж інших із безліччю творів Себастьяна Баха – сонатами, фугами, прелюдіями, концертами, як і з багатьма творами Мендельсона, що були для мене одкровеннями невідомого світу. Подружжя Гензель покинуло Рим і повернулося до Берліна, де два роки мені випало знову їх зустріти.
Перш ніж залишити Академію, пан Енґр побажав зробити мені подарунок, котрий був для мене подвійно дорогий – і як знак його любові, і як пам’ять про його талант: він зробив мій олівцевий портрет біля рояля з «Доном Жуаном» Моцарта на пюпітрі.
Я глибоко розумів, яку порожнечу залишить його від’їзд і як мені бракуватиме добродійного впливу вчителя, сповненого живої віри, людини з таким заразливим запалом і з такими твердими й благородними правилами. Мистецтво полягає не лише в особливій вправності й знанні всіх прийомів техніки, навіть у досконалому вмінні послуговуватися ними: усе це чудове і навіть необхідне, але все це – лише матеріал у руках митця, зовнішній бік певного особистого обдарування. У кожному роді мистецтв є щось, притаманне не лише цьому роду, а взагалі всім, що стоїть найвище і без чого мистецтво стає ремеслом, і це щось – невидиме, воно становить душу і життя, є справжнім мистецтвом.
Мистецтво – одне з трьох основних перевтілень, яким піддається дійсність під впливом людського розуму, залежно від того, чи розглядає людина цю дійсність в ідеальному і досконалому світлі Добра, Істини або Краси. Мистецтво – не мрія, але й не точна копія; це не лише Ідеал, але водночас не тільки Реальність, – мистецтво, як і сама людина, є сполученням того і того. Це єдність у двоїстості. Коли воно виражає лише Ідеальне, – мистецтво підноситься над людиною, а коли виражає тільки Реальне, – то воно нижче від неї. Мораль – це гуманізація, здійснення Добра; Наука – здійснення Істини; Мистецтво – здійснення Краси.
П. Енґр належав до числа апостолів Краси; у цьому полягало його життя; це можна було відчути і в його словах, і в його творах, причому в перших, мабуть, більше, ніж у других, оскільки люди віри – передусім люди бажань, і тому що зусилля, яке вони проявляють у своєму прагненні, тягне за межі шляху, який пройшли. З досягнутих висот він осявав своїм світлом не лише художника, але й музиканта, відкриваючи всім високі істини. Пояснюючи мені, щó є Мистецтво, він навчив мене таких речей, яких мене б не змогли навчити численні майстри-техніки.
Хоча я небагато зібрав з цього коштовного спілкування з Енґром, але й це невелике залишило глибокий і незнищенний слід його мовби живої присутності.
У квітні 1841 року Енґра заступив п. Шнец, знаний художник, який здобув успіх і популярність головно завдяки виразній манері письма. П. Шнец був людина люб’язна, приємна в поводженні, з природним розумом; дуже сердечно ставився до стипендіатів, був веселий, з м’яким і добродушним виразом обличчя, попри густу смугу чорних брів, які сливе зрослися з багатою шевелюрою, що вкривала майже все чоло; був передусім тим, кого називають добрим хлопцем.
За його директорства я провів другий і останній рік у Римі. П. Шнец плекав особливу любов до Вічного міста, чому сприяли обставини: він тричі був директором Академії, де залишив чудову пам’ять про себе.
Моє перебування в Римі закінчувалося наприкінці 1841 року, але мені бракувало сил їхати, і, за згодою директора, я лишився в Академії ще на п’ять зайвих місяців; поїхав вже найостаннішої хвилини, коли грошей якраз мав на дорогу до Відня, де повинен був отримати стипендію за перший семестр третього року.
Не описуватиму мого горя, коли надійшов момент прощання з Академією, з милими товаришами та з Римом, де, як відчув, я вже пустив коріння. Товариші проводили мене до Мульвіївого мосту (Pons Milvius), після прощальних обіймів я сів у ветурин, який, у буквальному сенсі слова, вирвав мене з атмосфери Обіцяної Землі й проведених там двох років. Було б легше від’їжджати, якби я відразу міг вирушити до любої мами й брата, але мусив їхати в країну, де не знав ані мови, ані людей, і тому майбутнє видавалося мені непривітним і понурим. Допоки було можливо, я не відривав очей од бані Св. Петра, яка вінчає Рим; зрештою, цей осередок світу зник за пагорбами. Я поринув у глибокі мрії й розплакався, мов дитина.



ІІІ. Німеччина[52]

Природно, що моя дорога з Рима до Німеччини проходила через Флоренцію і північ Італії, поступово прямуючи на схід через Феррару, Падую, Венецію і Трієст.
Флоренції, де я зупинився, докладно не описуватиму. У цьому місті, як і в Римі, невичерпний запас художніх скарбів. Галерея Уффіці, з її непорівнянною лоджією (яку можна назвати ракою з рештками Прекрасного), музей Пітті, Академія, церкви й монастирі – усе це переповнене шедеврами. Але й тут, у чарівливій Флоренції, володарювання належить Мікеланджело: його захоплива і приголомшлива капела Медічі панує над усім. Тут, як і в Римі, його непорівнянний, неповторний, монарший геній наклав свій відбиток на все.
Кожен твір Мікеланджело змушує людину поринути в себе: коли він говорить – треба мовчати, і ніде цей владний заклик до мовчання не чути настільки сильно, як у грізному склепі капели Медічі. Який дивовижний задум Pensieroso [53]: німий вартовий смерті незворушно очікує, коли пролунає сурма Страшного суду! Яка м’якість і яке спочивання в постаті Ночі (ліпше назвати її Спокоєм сну) – скульптурі, що відповідає могутній лежачій постаті Дня, – немовби скутій в очікуванні зорі Судного дня [54]. Глибина і піднесеність вираженої думки, природність поз фігур у Мікеланджело завжди сягає виразної сили, такої характерної для його могутньої особистості. Грандіозність його скульптури подібна до широкого річища могутнього потоку думки. Будь-яке наслідування зовнішньої форми цієї скульптури приречене стати пишним і неприродним, оскільки означена форма знаходить виправдання тільки в генії художника, здатного вдихнути в неї життя і душу.
Брак часу і грошей змушував мене поспішати до Німеччини, а тому лише побіжно згадую Флоренцію і прекрасні враження, які я повіз звідти. Проїхав через пустельну Феррару і пробув у Падуї день-два, аби помилуватися прегарними фресками Джотто і Мантеньї.

За час мого перебування в Італії я познайомився з Римом, Флоренцією та Неаполем – трьома великими містами, головними вогнищами мистецтва цієї благословенної країни. Рим – місто для душі; Флоренція – для розуму; Неаполь – місто чарів і світла, сп’яніння і захвату. Тепер я мав познайомитися з четвертим містом – Венецією, що відіграла величезну і славну роль в історії мистецтв, містом, яке, завдяки географічному положенню, має винятковий і єдиний у світі вигляд.
Венеція весела і сумна, промениста і сутінкова, то рожевувата, то синювата, то кокетлива, то зловісна. Це місто нескінченних контрастів, поєднання найcуперечливіших вражень: перлина у грязюці.
Венеція – чарівниця. Це батьківщина променистих художників, її живопис пронизаний сонцем.
Рим приваблює поступово, підкорюючи необорно і назавжди. Венеція, навпаки, зачаровує відразу й оволодіває вашими чуттями. Рим – спокійний і миротворчий; Венеція п’янить і хвилює, у сп’янінні, яке дає вона, є частинка непояснимого смутку, схожого на відчуття полону (принаймні таке відчуття пережив я). Чи це не відгомін моторошних драм, театром яких вона була і до яких Венецію призначало її положення? У кожному разі, мені видається, що людина, котра довго пробула в цьому, сказати б, земноводному некрополі, повинна почуватися наче уві сні, мовби під владою спліну. Старовинні палаци, овіяні похмурим мовчанням стоячих вод, моторошні сутінки, що з їхніх надр ввижаються стогони якої-небудь вельможної жертви, – усе це перетворює Венецію на своєрідну столицю Жахів, на ній лежить відбиток Зловісності. І водночас яка чарівність – Великий канал, залитий сонцем! А пам’ятки давньої величі – скільки в них блиску і могуття, вони мовби сперечаються за небесні дари й благають у неба захисту від безодні, в яку вони щодня занурюються дедалі більше, аби врешті зникнути в ній назавжди!
Рим – самозаглибленість; Венеція – труй-зілля. Рим – це наш великий латинський пращур, якому судилося переможними завоюваннями поширити по всьому світу єдину мову думки, а через неї привести до глибшого і ширшого запровадження католицтва; Венеція – це Схід, але Схід не грецький, а візантійський, Схід сатрапів, а не понтифіків, розкіш Азії, а не урочистості Рима чи Атен.
Це відбиває навіть чудесна церква Св. Марка, яка нагадує радше мечеть, ніж базиліку чи собор, яка говорить більше до уяви, аніж до почуття і душі. Барвиста пишнота мозаїки й це золото, яке струменіє темними переливами від самої бані до фундаменту, – видовище воістину небачене. Не знаю нічого, рівного цьому за яскравістю барв і за силою враження.
Венеція – пристрасть, але не кохання. Підкорила мене відразу, проте, від’їжджаючи, я не відчував того глибокого смутку, який переживав, покидаючи Рим, і який є ознакою і мірилом глибокої прив’язаності.
Неаполь – усмішка Греції, пурпурові й лазурні обрії, блакитне небо, яке відбивається в сапфірових водах; в усьому, аж до давнього імені Партенапея, ви почуваєтеся оточенимм блискучою культурою, для якої природа створила чарівну рамку. Зовсім іншою уявляється усмішка Венеції – ласкава і підступна водночас, це свято над похмурим підземеллям. Ось, певне, чому, залишаючи це місто, я мовби несвідомо відчув не жаль, а визволення, – попри всі його шедеври й усі чари, якими все воно овіяне.

До Трієста я прибув пароплавом, а там відразу сів у диліжанс до Ґраца. Дорогою оглянув чудові й цікаві сталактитові печери Адельберґа, які нагадують підземні собори. Перетнув гори Каринтії, замалювавши їхній зубчастий абрис. З Ґраца приїхав до Ольмюца [55], звідки вже залізницею прибув до Відня, – перший етап мого перебування в Німеччині, у якій я не мав наміру затримуватися, бажаючи скоротити термін вигнання, що віддаляє мене од материнського дому.
Відень – місто пожвавлене. Жвавістю свого характеру віденці більше нагадують французів, аніж німців: усі вони веселі, добродушні, життєрадісні.
Я не мав жодних рекомендаційних листів і не знав у Відні ані живої душі. Спершу оселився в готелі, воліючи якомога скоріше знайти більш спокійне і менш дороге помешкання в цьому місті, де збирався прожити кілька місяців і постаратися співвіднести мої витрати з моїми коштами; один із моїх супутників порадив мені пошукати кімнату з пансіоном у якій-небудь родині. Невдовзі мені випала нагода це здійснити.
Я нізащо не хотів, аби моя мати позбавляла себе чогось для збільшення моїх скромних заощаджень; якщо з’являлася найменша спокуса довільно витратитися, сам спогад про трудове життя моєї матері зупиняв мене від будь-якої зваби. До мого бюджету входили помешкання, харчування і театр, який, природно, я мусив відвідувати заради своїх занять. При певному порядку стипендії повинно було вистачити.
Першим твором, оголошеним на афішах Віденської опери, була Моцартова «Чарівна флейта». Я поспішив зайняти дешеве місце в галереї. Яке воно не було скромне, я б не поступився ним за жодні гроші.
Я вперше чув дивовижну партитуру «Чарівної флейти» й був у захваті. Диригував Отто Ніколаї [56]. Роль Цариці ночі відмінно виконала вельми талановита співачка Гассельт-Барт, верховного жерця Зарастро співав дуже відомий артист Штаудіґль, з відмінною школою і чудовим голосом, яким володів досконало. Решта ролей теж була ретельно виконана, і як зараз пам’ятаю голоси трьох хлопчиків, що виконували ролі трьох духів.
Я надіслав директорові мою картку стипендіата і просив дозволу побачити його. Він запросив мене на сцену, де представив артистам, і відтоді я перебував у постійних стосунках з ними. Спочатку було доволі тяжко, оскільки я не знав ані слова по-німецькому, а більшість артистів говорили французькою не ліпше.
На щастя, я зустрів на сцені одного оркестранта, котрий говорив французькою, з яким Ніколаї теж познайомив мене. То був Леві, перша валторна, – батько Ріхарда Леві, у той час чотирнадцятирічного хлопчика, який згодом посів батькове місце у Віденській опері. Леві дуже тепло зустрів мене і запросив приходити до нього.
Невдовзі ми потоваришували. У родині було ще троє дітей: Карл – вельми талановитий піаніст і визначний композитор, другий син Ґустав, нині музичний видавець у Відні, і донька Меланія, чарівна дівчина, яка вийшла заміж за арфіста Періша-Алварса [57].
По кількох тижнях перебування у Відні я, за посередництва Леві, познайомився з графом Штокгаммером, який зробив мені великі послуги. Він був президентом Філармонійного товариства. Леві, якому я зіграв мою римську месу, повів мене до графа і дуже хвалив мій твір. Граф вельми люб’язно запропонував виконати його в церкві Св. Карла, з солістами, хором та оркестром філармонії. Обрали день 14 вересня. Певно, мій твір сподобався, оскільки граф Штокгаммер відразу запропонував мені написати реквієм для солістів, хору й оркестру та виконати його в тій самій церкві 2 листопада, у День усіх померлих.
Я з радістю погодився, хоча для виконання цього замовлення мав тільки шість тижнів і, аби бути готовим у визначений термін, мусив працювати безнастанно вдень і вночі. Не гаячи ані хвилини, сів до роботи й закінчив реквієм вчасно. Однієї репетиції виявилося досить: усе йшло чудово завдяки загальній музичній культурі, яку можна побачити лише в Німеччині і яка приносить таке задоволення. Особливо мене вразила легкість, з якою учні читали ноти з першого погляду: для них це було так само просто, як наче йшлося про читання рідною мовою. Тому хор співав досконало. Серед солістів був відмінний бас Дракслер, тоді ще зовсім молодий, він, поряд із Штаудіґлем, виконував перші басові партії в Опері. Кажуть, пізніше Штаудіґль збожеволів і помер [58], а Дракслер [59], заступивши його, співав ще двадцять п’ять років потому, 1868-го, коли я знову приїжджав до Відня на прем’єру моєї опери «Ромео і Джульєтта».
Незадовго до виконання реквієму Ніколаї познайомив мене з Бекером [60], видним композитором, який писав виключно камерну музику. У нього щотижня сходилися квартетні зібрання. Першою скрипкою був Гольц, з яким цікаво було познайомитися, не лише як із талановитим музикантом, але й тому, що він близько знав Бетговена. У той час Бекер був найбільш відомим музичним критиком усієї Німеччини. Він послухав мій реквієм і написав дуже похвальну рецензію, вкрай приємну такому молодикові, яким я був тоді. Він писав, що цей твір «хоча належить перу композитора-початківця, який ще шукає свого шляху і свого стилю, але вже виявляє велич задуму, вельми рідкісну в наш час».
Сильно перевтомившись цією великою працею, виконаною за кілька тижнів, я захворів на важку форму ангіни з наривом у горлі. Боячись налякати мою матір, написав конфіденційного листа своїм любим приятелям Деґофф, які мешкали тоді в Парижі, і розповів їм усю правду. Довідавшись, що лежу хворий у Відні, Деґофф, не гаячи ані хвилини, покинув дружину і дитину, облишив свої картини, які готував до Салону, і приїхав доглядати за мною.
У ті часи на поїздку з Парижа до Відня треба було витратити п’ять-шість днів; стояв грудень, і подорож, взагалі складна в таку пору року, для мого друга виявилася ще тяжчою, оскільки дорогою він захворів і приїхав до Відня, сам потребуючи лікарської допомоги. Попри це, він провів біля мого ліжка двадцять два дні, з материнською дбайливістю стежачи за найменшим моїм рухом; спав на підлозі, на матраці. До Парижа Деґофф повернувся, лише коли лікар запевнив його, що перебуваю на шляху до повного одужання.
Як рідко трапляються такі друзі та як щедро обдарувало мене ними Провидіння!
Утім успіх мого реквієму змінив план мого перебування в Німеччині, оскільки я затримався у Відні. Граф Штокгаммер замовив мені від імені філармонії скомпонувати месу a cappella, яку мали виконати під час посту в тій самій церкві Св. Карла, мого святого. Я без баріння скористався новою нагодою передусім повправлятися, а тоді – змогою прослухати свій твір, що є дуже рідкісне і цінне на початку кар’єри. Скінчивши мою другу й останню роботу у Відні, я відразу, через Прагу і Дрезден, попрямував до Берліна. У Дрездені не можна було не відвідати захопливого музею, який, серед інших шедеврів, містив славетну Богоматір Гольбейна і дивовижну Мадонну Рафаеля, звану Сікстинською.
Приїхавши до Берліна, я поспішив зробити візит пані Гензель, як домовилися про те в Римі. На жаль, за три тижні я знову поважно захворів, цього разу на запалення кишок. Хоча тільки-но написав матері, що збираюся у зворотну дорогу і що ми, нарешті, побачимося після більш як трирічної розлуки.
Пані Гензель негайно прислала до мене свого лікаря, йому я оголосив такий ультиматум:
– Лікарю, маю в Парижі матір, яка не може дочекатися мого повернення і тепер вже рахує кожну хвилину; якщо вона дізнається, що я не міг виїхати через хворобу, то здатна сама приїхати сюди й дорогою втратити розум. Вона вже має багато років, і мушу знайти якийсь привід і пояснити, що спізнюся, але вельми ненадовго. Даю вам п’ятнадцять днів, аби мене поставити на ноги чи поховати.
– Гаразд, якщо даєте згоду слухатися моїх вказівок, то зможете виїхати за п’ятнадцять днів.
Лікар дотримався слова, і за два тижні я був поза небезпекою, а ще за дві доби поїхав у Ляйпциґ до Мендельсона, до якого його сестра, пані Гензель, дала мені рекомендаційного листа.
Мендельсон прийняв мене чудово. Кажу це зумисне, аби наголосити люб’язність, з якою людина його значення прийняла мене, котрий для нього був не більш як хлопчак або школяр. Упродовж чотирьох днів мого перебування в Ляйпциґу, Мендельсон займався виключно мною. Розпитував про мої заняття і роботу з найщирішим і жвавішим зацікавленням, попрохав мене зіграти мої останні проби й наговорив мені багато коштовних слів похвали й заохочення. Однією похвалою я особливо пишався і пам’ятаю її донині. Зіграв йому Dies irae [61] з мого віденського реквієму. Вказавши на п’ятиголосний уривок a cappella, Мендельсон мовив:
– Мій друже, під цим міг би підписатися Керубіні.
Подібні слова, що їх сказав такий майстер, є достеменною нагородою, котрою можна пишатися більше, ніж будь-якими орденами.
Мендельсон був директором філармонійного товариства «Ґевандгауз». Концертний сезон вже скінчився, але Мендельсон виказав мені виняткову увагу, спеціально для мене зібравши оркестр. Продиригував своєю прегарною «Шотландською симфонією» [62] в ля мінорі й подарував мені напам’ять партитуру з дружнім написом. На жаль, невдовзі цей подарунок став справжньою і коштовною реліквією, – передчасна смерть вирвала з нашого середовища людину з таким чудовим і чарівним талантом. А за шість місяців по його смерті пішла за ним його чарівна сестра, якій я завдячував знайомством із композитором.
Мендельсон не обмежив свою уважливість лише концертом філармонійного товариства. Першорядний органіст, він побажав познайомити мене з декотрими з численних і чудових творів Себастьяна Баха, написаних для органа. Наказав перевірити й привести до ладу старий орган у церкві Св. Томи, на якому грав колись сам Бах. Мендельсон грав понад дві години, і переді мною розкрилися такі пишноти, про які я навіть не підозрював, а на додачу до всього він подарував мені збірку Бахових мотетів, які просто-таки обожнював, бо змалку був вихований у дусі його музики і вже чотирнадцятирічним диригував і акомпанував напам’ять його «Страсті за Матвієм» [63].
Така була люб’язність цієї привабливої людини, визначного артиста і великого композитора, якого смерть викрала у розквіті сил (38-річним) із середовища захоплених шанувальників, позбавивши їх шедеврів, котрі він міг би ще написати. Дивна доля таланту, навіть найулюбленішого! Єдино по смерті автора його вишукані твори стали жаданими для абонентів Консерваторії та здобули прихильність тієї публіки, яка раніше їх відкидала.
Після зустрічі з Мендельсоном я вже думав лише про одне: якнайшвидше повернутися в Париж, до матері. Виїхав з Ляйпциґа 18 травня 1843 року, сімнадцять разів змінював поштову карету, з шести ночей чотири провів у екіпажі й, нарешті, 25 травня приїхав до Парижа, де мене очікувало нове життя. Брат зустрів мене на поштовій станції, і удвох ми рушили додому.



IV. Повернення

Три з половиною роки відсутності, недавня хвороба і втома з дороги настільки змінили риси мого обличчя, що мати не впізнала мене. Щоправда, я почав відпускати бороду, але вона ще була в такому зародковому стані, що можна було полічити кожну волосину.
Під час моєї відсутності мати переїхала з вулиці Еперон на вулицю Вано, у парафії Іноземних місій. Парафіяльна церква містилася на розі вулиць Бак і Бабілон. Там на мене чекала служба, де я провів кілька років.
Абат, кюре цієї парафії, колись був священником у ліцеї Сен-Луї. (Тут він посів місце абата Лекуртьє.) Під час мого перебування в Академії в Римі абат Дюмарсе написав мені, запрошуючи, після повернення до Парижа, обійняти місце органіста і регента в його парафії. Я погодився, але висунув свої умови: жодних порад, тим більше вказівок ані від священника, ані від парафіян отримувати не збираюсь. Маю власні погляди, чуття і судження. Одне слово, я погодився або бути «кюре від музики», або ніким. Вимога була радикальна. Мої умови прийняли, усе мусило піти гладенько. Але викоренити звички тяжко. Мій попередник привчив добрих парафіян до репертуару, прямо протилежного тому, який я привіз із Рима та з Німеччини. Обожнюючи Палестрину і Баха, мусив вчинити спалення всього, що тут раніше обожнювали.
Міг розпоряджатися більш ніж скромними засобами. Окрім посереднього за якістю й обмеженого за своїми можливостями органа, ще я мав співаків: двох басів, тенора і дисканта; сам я був і регент, і органіст, і співак, і композитор. Такі скромні засоби вельми мене зв’язували, але, з другого боку, необхідність використовувати їх у найліпший спосіб вийшла мені на користь.
Спершу справа йшла непогано, але я відчував якусь прохолоду і стриманість парафіян, розуміючи, що не повністю здобув їхню прихильність. Я не помилився. Наприкінці першого року моєї служби абат Дюмарсе запросив мене і повідомив довірливо, що він мусив вислухати скарги й докори від парафіян. Пан такий-то або пані така-то вважають, що музична частина нітрохи не звеселяє і не розважає публіки. Тому абат попросив мене «змінити мій репертуар» і «піти на поступки».
– Пане кюре, – відповів я, – ви пам’ятаєте нашу домовленість! Я прийшов сюди не для того, аби отримувати поради від парафіян, а для того, аби постаратися їх чогось навчити. Якщо мій репертуар їм непідхожий, – ситуація дуже проста: я залишу свою посаду, ви запросите мого попередника, і всі будуть задоволені. Або так, або ніяк.
– Що ж бо! – мовив абат. – Погоджуюся і приймаю вашу відставку.
Ми розсталися найліпшими друзями.
Я повернувся додому, але не минуло й пів години, як священників слуга подзвонив у двері.
– Що тобі, Жане?
– Пане, пан кюре хоче поговорити з вами.
– А!.. Добре, Жане, перекажіть, що вже йду.
Священник поновив нашу розмову.
– Ну, моя дитино, ви, коли були в мене, ухвалили безповоротне рішення, але хіба немає змоги домовитися? Обговорімо питання спокійніше. Адже ви звідси вилетіли кулею.
– Пане кюре, який сенс поновлювати нашу суперечку? Залишаюся при своїй думці. Якщо буду вимушений зносити зауваги цього і того, то не матиму засобів щось зробити. Або лишуся, але за умови повної свободи дій, або піду. Така була наша домовленість, і не відступлю од неї ані на йоту.
– Ох, Боже мій! – мовив він. – Якою жахливою людиною ви стаєте!
Помовчавши, кюре додав:
– Ну гаразд, лишайтеся.
Від того дня він більше не говорив про це зі мною, надавши мені повну свободу. Потроху мої найбільш запеклі супротивники ставали моїми палкими прихильниками. Згодом ця симпатія парафіян відбилася на скромній оплаті. Розпочав я з платнею тисяча двісті франків на рік, що було небагато, на другий рік отримав триста франків додачі, на третій одержав тисячу вісімсот і на четвертий – дві тисячі. Але не хочу випереджати подій.
Ми з матір’ю мешкали в тому самому будинку, що і кюре. Тут також мешкав один священник, старший за мене на три роки, мій колишній товариш по ліцею Сен-Луї – абат Шарль Ґе [64]. Ми б залишилися цілковито чужими одне одному або, принаймні, байдужими, якби нас не зблизив спільний інтерес до музики. Шарль Ґе, тоді чотирнадцятирічний, мав музикальні здібності й співав у хорі другим дискантом. Окрім того, він був одним із найбільш блискучих учнів ліцею. По закінченні школи я років зо три не зустрічав його. Якось побачив його у фоє Опери, під час вистави «Єврейки», відразу впізнав і підійшов до нього.
– Як! – вигукнув він. – Це ти! На кого вчишся?
– На композитора.
– Справді? Я теж. І в кого займаєшся?
– У Рейхи.
– Ти ба! Я теж. О, це чарівно! Мусимо побачитися знову.
Отак поновилася дружба, яка розпочалася в школі й стала однією з найніжніших прив’язаностей у моєму житті.
Я ставився до мого друга захоплено, визнаючи в ньому людину елітарного ґатунку, обдаровану здібностями вищими за мої. У його творах я знаходив ознаки геніальності й заздрісно думав про його майбутнє, до якого, певно, він мав таке покликання. Я часто проводив вечори в його оселі, де ми багато музикували. Його сестра була чудовою піаністкою, і мені вдалося прослухати в її виконанні (окрім його власних творів, виконуваних лише в тісному колі) деякі тріо Моцарта і Бетговена.
Одного разу я одержав від свого приятеля записку з запрошенням відвідати його, позаяк він мав повідомити мені цікаву новину. Я подумав, що йдеться про одруження. Та коли приїхав, він оголосив мені, що хоче стати священником. Тоді я збагнув причину того, чому від певного часу його стіл був закиданий фоліантами й грубими книжками. Я був надто молодий, аби зрозуміти такий різкий злам, і пошкодував, що він воліє жертвувати таким гарним майбутнім заради життя, що видавалося мені настільки мало привабливим.
Мій приятель вирішив провести певний час у Римі й розпочати там свої заняття з богослов’я; я тільки-но здобув Римську премію і сам вирушив на да роки до Рима, де й зустрівся зі своїм другом, який приїхав за три місяці переді мною. Після мого повернення з Німеччини доля ще більше зблизила нас, оскільки в Парижі ми мешкали під одною стріхою.
Нині абат Ґе вже тридцять років є священником, він – головний вікарій єпископа міста Пуатьє, свого близького друга [65]. Завдяки своїм чеснотам і талантам оратора й письменника став одним із найвидніших представників французького духівництва.
Я вже третій рік виконував обов’язки регента, коли мене потягнуло до священства. Окрім музики, почав займатися філософією і богослов’ям і навіть, надівши рясу, протягом зими відвідував курси теології в семінарії Сен-Сюльпіс.
Але я неправильно зрозумів власні нахили й своє покликання. Невдовзі відчув, що не зможу жити без мистецтва і, скинувши рясу, для котрої зовсім не був створений, повернувся у світ. У цей період мого життя я зустрів друга, про якого вважаю за свій обов’язок згадати в оповіді мого життя.
Улітку 1846 року абати Дюмарсе, Ґе і я вирушили для поправлення здоров’я на морські купання до Трувіля. Там я раз ледве не потонув, причому преса швидко поцікавилася цим випадком, і вже на другий день з’явилися нотатки про це в паризьких виданнях; на щастя, я встиг повідомити братові, що уникнув небезпеки, і він зміг заспокоїти матір, показавши їй мого листа. А газети писали прямо: «Тіло принесли на носилках». Брехня завжди випереджає правду.
Мешкаючи на березі моря, якось на пляжі ми зустріли одного поважного абата і його вихованця, хлопчика років дванадцяти-тринадцяти. Його звали Ґастон де Бокур. Його мати, графиня де Бокур, мала прекрасну садибу за кілька льє від Трувіля, між Пон-л’Евеком і Лізьє. Вона люб’язно запросила нас заїхати до неї зворотною дорогою на Париж.
Цей милий і чарівний хлопчик нині – якнайсимпатичніший сорокатрирічний чоловік і мій вірний друг, його настільки досконала дружба дала мені не лише всі радощі, пов’язані з нею, але й докази палкої й непорушної відданості.
Я щойно залишив місце регента в церкві Іноземних місій, коли вибухнула Лютнева революція 1848 року. Обов’язки, які я виконував протягом чотирьох із половиною років, були мені дуже корисні для моїх музичних занять, але в них був і негативний бік – відсутність перспективи для майбутнього і для кар’єри. Композитор має тільки один шлях, аби створити собі ім’я: театр.
Театр – це місце, де композитор щодня спілкується з публікою; це його щоденні й незмінно відкриті можливості.
Звичайно, строго кажучи, духовна і симфонічна музика – музика вищого порядку порівняно з оперною, але в першому випадку композитор має змогу спілкуватися з публікою лише вряди-годи, причому концертна публіка не постійна, як у театрі. А оперний композитор має величезне розмаїття вибору сюжетів і відкритий простір для вигадки й фантазії, для пошуку історичних тем! Мене приваблював театр. Я мав близько тридцяти років, і мені не терпілося спробувати свої сили на цій новій ниві. Та потрібне було лібрето, а я не мав у кого спитати його; треба було також знайти директора театру, який би зацікавився мною і погодився замовити мені оперу. Я перебував у глухому куті: ніхто на це не піде, знаючи, що раніше я писав духовну музику і не маю театрального досвіду.
Доля послала мені людину, яка мене виручила. Це був скрипаль Cеґер [66], у той час диригент Товариства Святої Цецилії на вулиці Шоссе д’Антен. У своїх концертах виконав деякі мої твори, і вони мали успіх. Cеґер був знайомий з родиною Віардо; пані Віардо перебувала тоді в зеніті слави й таланту: це відбувалося 1849 року, коли вона так блискуче створила роль Фідес в опері Меєрбера «Пророк». Пані Віардо прийняла мене вельми прихильно і попросила принести показати їй декотрі мої твори. Звісно, я погодився з величезною охотою і провів з нею кілька годин біля фортепіано. Уважно прослухавши мою музику, артистка запитала:
– Пане Ґуно, чом би вам не написати опери?
– Не бажаю нічого ліпшого, але не маю лібрето.
– Як? Ви не знаєте нікого, хто міг би написати його?
– Боже мій, тут питання не можливості, а бажання. Я знаю, чи, радше, в дитинстві знав Еміля Ож’є, ми грали з ним у серсо в Люксембурзькому саду, але відтоді він став знаменитим, а я не маю впливу, і приятель дитячих літ не схоче поновити гру, набагато більш ризиковану за гру в серсо!
– Ну гаразд, – мовила пані Віардо, – ідіть до Ож’є і скажіть, що я співатиму головну партію у вашій опері, якщо він погодиться написати лібрето!
Звісно, я не змусив себе вмовляти, а кинувся до Ож’є, який прийняв мою пропозицію з захватом.
– Пані Віардо! – вигукнув він. – Як-то! Даю згоду негайно!
Директором Опери в той час був Нестор Рокплан [67]. Він узяв до уваги прохання пані Віардо, але погодився надати мені не цілий вечір, а лише його частину. Отже, треба було відшукати сюжет, який відповідає трьом головним умовам: 1) стислість; 2) поважність; 3) з жіночою заголовною роллю. Вибір зупинили на «Сафо» («Sapho»). Але вчити оперу могли розпочати тільки наступного року; окрім того, Ож’є мав закінчити велику п’єсу, над якою тоді працював (мова йшла, здається, про «Діану» для Рашель [68]).
Головне: мені вже було щось обіцяно, і я міг очікувати спокійно, хоча з нетерпінням.
До квітня 1850 року Ож’є скінчив лібрето «Сафо», і щойно я збирався сісти до роботи, як нашу сім’ю спіткало велике горе. 2 квітня захворів мій брат, 3-го я підписав угоду з Рокпланом, зобов’язуючись зробити партитуру опери на пізніше 30 вересня, тобто мав шість місяців, аби скомпонувати оперу на три дії (мій перший сценічний досвід), а в ніч на шосте квітня мій брат випустив останній подих. Це був страшний удар для моєї старенької матері й для всієї нашої родини!
Після брата залишилася вдова з дворічною дитиною, вона була вагітна, і сім місяців потому, за дивним збігом, 2 листопада, у День усіх померлих, в атмосфері горя і сліз народилася ще одна маленька істота. Смерть мого брата спричинила в нашому житті низку невідкладних труднощів: належало подумати про опіку над дітьми, про передачу його контори архітектора, де залишилася безліч незакінчених справ. Усі наслідки такого раптового і непередбаченого нещастя протягом місяця вимагали моєї прямої участі для захисту інтересів і облаштування життя моєї невтішної та вбитої горем невістки. На додачу моя мати, приголомшена цим страшним ударом, ледве не втратила розуму. Усе навкруги ніби змовилось, аби не дати мені змоги зайнятися роботою, на яку й так я мав обмаль часу.
За місяць, одначе, я міг подумати про свій твір, до якого треба було терміново приступати. Я сповістив про наше горе пані Віардо, яка тоді гастролювала Німеччиною, і вона відразу написала мені, умовляючи негайно вирушити з матір’ю до садиби в Брі, що належить їй; там, як вона писала, знайду необхідні мені самотність і спокій.
Я послухався її поради й вирушив туди з матір’ю; у садибі мешкала мати пані Віардо (пані Ґарсія, удова славетного співака) в товаристві сестри пана Віардо і старшої дочки, яка пізніше стала пані Герітт, визначною музиканткою і композиторкою [69]. Також я зустрів там видатного російського письменника Івана Тургенєва, чарівну людину і близького, вірного друга родини Віардо. Я негайно взявся до роботи. Але дивна річ! Щойно переживши тяжкий струс, я гадав, що відгукнуся передусім на сумні й патетичні мотиви, а вийшло якраз навпаки: мене привабили й опанували яскраві сцени. Напевне, в запалі реакції вся моя істота, – пригнічена родинним горем після багатьох днів, проведених у сльозах і риданнях, – так і поривалася до свободи.
Завдяки спокоєві, що панував довкола, моя робота просувалася швидше, ніж я гадав. Після своїх гастролей у Німеччині пані Віардо поїхала співати до Англії, звідки повернулася на початку вересня, коли оперу вже було майже скінчено. Я поспішив познайомити співачку з моїм твором, оскільки чекав на її оцінку з великим хвилюванням. Вона лишилася задоволена і за кілька днів настільки призвичаїлася до партитури, що майже всю могла грати напам’ять. Ніколи мені не випадало бачити таких надзвичайних здібностей, що показали весь ступінь приголомшливого обдарування цієї дивовижної музикантки.
Перша вистава «Сафо» відбулася 16 квітня 1851 року. Я мав сливе тридцять два роки. Не можна було говорити про успіх, одначе цей дебют дав мені певну популярність у мистецькому середовищі. Була ще недосвідченість у тому, що зветься чуттям сцени, недостатнє знання драматичних прийомів, а також усіх можливостей інструментування. Але, з другого боку, було справжнє почуття, чи не завжди правильне чуття ліричної сторони й прагнення благородного стилю. Фінал першої дії справив враження: його одностайно бісували, я насилу цьому вірив, хоча у вухах дзвеніли вигуки схвалення. Причому на наступних виставах це повторилося. Друга дія сподобалась менше за першу, попри успіх кантилени, яку заспівала пані Віардо, і дуету легкого характеру, який виконали Бремон і панна Пуансо: «Va m’attendre, mon maître» [70]. Третій акт мав дуже добре враження. Пісню пастуха «Broutez le thym, broutez, mes chèvres» [71] було повторено, великі оплески отримали станси Сафо «O ma lyre immortelle» [72].
У ролі пастуха дебютував тенор Еме, який відмінно виконав свою пісню й уславився нею. Ґеймар і Маріє виконували ролі Фаона й Альцея.
Моя мати, звісно, була присутня на першій виставі. Проходячи зі сцени в залу, де вона чекала мене, поки розійдеться публіка, у кулуарах я зустрів Берліоза. У його очах були сльози. Я кинувся обіймати його і сказав йому:
– Любий Берліозе, підійдіть показати ваші очі моїй матері: це найкраща рецензія, яку вона прочитає про мій твір.
Він послухався мого прохання і, підійшовши до матері, сказав:
– Пані, не пригадую, аби я переживав такі емоції протягом двадцяти років.
Берліоз написав про «Сафо» рецензію, – без сумніву, одну з найбільш приємних і високих оцінок, які я мав честь і щастя отримати за весь час моєї композиторської діяльності.
Контракт пані Віардо скінчився, і по шести виставах «Сафо» її заступила панна Массон [73], з якою опера пройшла ще тричі.
Зазвичай театральна вистава, за деякими винятками, завжди має в публіки той успіх, на який вона заслуговує. Цей успіх – результат такої сукупності різноманітних елементів, що достатньо відсутності одного з них, деколи навіть другорядного, аби похитнути й скомпрометувати враження від найліпших його якостей (є численні приклади цього). Успіх опери залежить від багатьох речей: постановки, дивертисментів, декорацій, костюмів і лібрето! Публіка хоче, аби видовище її цікавило і розважало, було розмаїтим! Буває, що твір, у певному сенсі першокласний, захоплено приймають артисти, але він не зустрічає прихильності публіки через відсутність отієї «приправи», без якої твір неприйнятний для деякої частини публіки, нездатної сприймати суто інтелектуально прекрасне.
Зовсім не вважаю, що «Сафо» залежала від цих міркувань. Публіка судить про твір, користуючись своїм невід’ємним правом. Не можна від неї вимагати спеціальних знань, необхідних для оцінки технічного боку твору. Але, своєю чергою, публіка має право очікувати й навіть вимагати від театральної вистави, аби та відповідала її запитам і задовольняла її інстинкти. Театральна вистава не залежить лише від якості форми й стилю; безперечно, ці якості істотні й потрібні, – вони повинні вберегти твір від швидкого згасання: адже коса часу жаліє лише те, в чому є сліди краси, одначе форма і стиль – не єдині й не головні якості твору: вони лише утверджують і зміцнюють сценічний успіх, але не створюють його.
Театральну публіку можна вподібнити до динамометра: вона судить про цінності твору не з погляду смаку, а лише з погляду глибини пристрасті й ступеня душевного переживання, себто за відмітними ознаками драматичної вистави, яка відбиває почуття окремої людини або колективу. Тому і публіка і автор покликані обопільно виховувати свій мистецький смак: публіка для автора – критерій і утвердження Істини, тоді як автор покликаний ввести публіку в стихію Краси. Якщо не зробити такого поділу, то, мені видається, неможливо пояснити дивний феномен безнастанної непостійності публіки, здатної сьогодні відмовлятися од того, чим учора вона захоплювалася, і розпинати те, що завтра обожнюватиме.
Не можна говорити про великий успіх «Сафо», але були вигідні наслідки для моєї кар’єри й для мого майбутнього. Вже в день першої вистави Понсар [74] запропонував мені написати музику для хору в п’ятиактовій трагедії «Улісс» («Ulysse»), яку він призначав для «Комеді-Франсез». Я відразу погодився, хоча не знав п’єси, але репутація автора «Лукреції», «Шарлотти Корде» й «Агнеси з Мерні» була гарантією переваг твору, в якому мені так люб’язно запропонували співпрацювати.
Директором «Комеді-Франсез» у той час був Арсен Гуссе. Звичайний склад трупи доводилося збільшити хоровим персоналом і додатковим оркестром.
Перша вистава «Улісса» відбулася 18 червня 1852 року. За кілька днів до цього я одружився з донькою Циммермана [75], професора Консерваторії по класу фортепіано. Серед його учнів були такі піаністи, як Прюдан, Мармонтель, Ґоріа, Лефебюр-Велі, Равіна, Бізе і багато інших. Завдяки моєму одруженню я став свояком молодого художника Едуара Дюбюфа, який вже тоді з честю носив прізвище свого батька, а його син Ґійом Дюбюф обіцяє нині блискуче підтримати родинні традиції.
Головні ролі в «Уліссі» виконували панна Жудіт, панове Жеффруа, Делоне, Мобан, панна Наталі та інші. Музична частина складалася з чотирнадцяти хорових номерів, соло для тенора, кількох мелодраматичних музичних інтермедій та оркестрового вступу.
Мені пощастило подолати всі труднощі, і мій другий твір заслужив на похвалу артистів. А партитурі поталанило більше, ніж «Сафо», котрої жоден видавець не взяв, – цього разу панове Ескюдьє зробили мені честь і увагу, надрукувавши мою працю безкоштовно.
«Улісс» пройшов сорок разів. Отож моя мати була свідчинею другої сценічної проби свого сина.
Хорові номери в «Уліссі», гадаю, доволі слушно виражають характер твору, стиль досить самостійний, але ще помітне недостатнє вміння послуговуватися оркестром, хоча барви були інстинктивно доволі вдало знайдені.
Невдовзі після мого одруження мене призначили директором «Орфеона» [76] і класів співу в комунальних школах Парижа. Цей заклад заснував п. Вілем, його заступив учень п. Гюбер, а я заступив його.
На цьому місці я залишався вісім з половиною років, і це мало добродійний вплив на мою музичну кар’єру, оскільки я постійно мусив мати справу з хоровими масами й диригувати ними, дотримуючись простого стилю в найбільш виграшному для них звучанні.
Моєю третьою сценічною пробою була «Кривава черниця» («La Nonne sanglante») – опера на п’ять дій, текст Скріба і Жермена Делавіня. Несторові Рокплану, який надалі був директором Опери, сподобалася «Сафо», а до мене він плекав дружні почуття, запевняючи, що я маю тяжіння до «великої форми». Тому-то він запропонував мені написати для театру п’ятиактову оперу. «Криваву черницю» було написано в 1852–1853 роках, репетиції розпочалися 18 жовтня 1853-го, кілька разів переривалися і знову поновлювалися, і перша вистава відбулася, нарешті, 18 жовтня 1854-го, рівно за рік після першої репетиції. Опера пройшла всього одинадцять разів; директором Опери, замість Рокплана, призначили п. Кроньє, котрий заявив, що не стерпить «подібної мерзоти» на сцені свого театру, після чого мій твір назавжди зник з афіш.
Я почасти шкодував про це. Чудові збори не давали права вдаватися до такого радикального заходу. Але відомо, що інколи немає сенсу намагатися проникнути в потаємні причини директорських рішень: збуваючись різними приводами, достеменну причину приховують. Не знаю, чи могла «Кривава черниця» розраховувати на тривалий успіх – гадаю, ні, але не можна сказати, що в опері не було ефектних місць (а декотрі були просто захопливі), одначе загалом сюжет був понурий, надто перевантажений фантастикою, цілковито нереалістичний, а тому й позбавлений драматичного інтересу, який завжди ґрунтується на реальному чи, принаймні, на правдоподібному. У цьому творі, на мій погляд, я виявив серйозний поступ у вмінні володіти оркестром, деякі сторінки інструментувала вже впевнена рука, були місця колоритні: як-от пісня Петра Відлюдника з хором про Хрестовий похід у першій дії; симфонічний вступ «Руїни» і марш Привидів – у другій; каватина тенора і його дует із Черницею – у третій.
Головними виконавцями були панни Вертгеймбер і Пуансо, панове Ґеймар, Депасьйо і Мерлі.
Після цієї невдачі я на втіху написав симфонію (№ 1 у ре мінорі) для Товариства молодих музикантів, яке щойно заснував Падлу, котрий давав концерти в залі Герц на вулиці Перемоги [77]. Оскільки симфонія мала успіх, я написав для того самого товариства другу (№ 2 в мі-бемоль мажорі), що теж пройшла успішно. Тоді ж я скомпонував урочисту месу Св. Цецилії. Уперше її виконало Товариство музикантів у церкві Сент-Есташ 22 листопада 1855 року; вона мала успіх і була кілька разів повторена. Я присвятив її пам’яті мого тестя Циммермана, що помер 29 жовтня 1853 року.
6 серпня 1855 року нашу родину спіткало нове горе – померла старша сестра моєї дружини Жульєт, дружина Едуара Дюбюфа. Вона мала низку привабливих рис і, крім того, винятковий талант скульпторки й піаністки. Стислий намогильний напис мовив: «Доброта, розум, талант». Цей напис був так само заслужений, як красномовний, у небагатьох словах він виражав і похвалу цій жінці, і жаль за тією, чиї чари нездоланно підкорювали всіх, хто знав її.
Більшу частину часу я віддавав директорству «Орфеона»: написав низку хорових творів для хорових зібрань цього товариства, з яких декотрі звернули на себе увагу, з-поміж інших дві меси – одну було виконано під моєю орудою в церкві Сен-Жермен л’Оксеруа в Парижі 12 червня 1853 року. Під час одного зі щорічних зібрань Орфеона дружина народила сина. Це було в неділю 8 червня 1856 року. (Три роки раніше ми мали нещастя втратити першу дитину, дівчинку, народжену мертвою.) Коли вранці я йшов на зібрання «Орфеона», моїй дружині вистачило сил приховати від мене, що вона відчула перші болі, а коли я повернувся додому – син вже народився.
Поява на світ цієї довгоочікуваної дитини була нам радістю і святом: на щастя, він залишився жити, тепер має двадцять один рік і збирається присвятити себе живописові [78].
Після «Кривавої черниці» наразі я не написав нічого для сцени, лише скомпонував невелику ораторію «Товія» («Tobie»), яку Жорж Генль [79], у той час диригент Великого театру в Ліоні, замовив мені для одного зі своїх щорічних бенефісів. На мій погляд, цей твір не позбавлений певних якостей: є почуття і вираження, мали успіх вельми зворушлива арія молодого Товії й кілька інших місць, доволі патетичних.
1856 року я познайомився з Жулем Барб’є і Мішелем Карре [80]. Запропонував їм співпрацювати зі мною і дати мені лібрето, на що вони охоче згодилися. Перший сюжет, на який я звернув увагу, був «Фауст». Їм ця думка надзвичай сподобалася; ми пішли до п. Карвальо [81], у ту пору директора Ліричного театру на бульварі Тампль. Він щойно поставив «Королеву Топаз» Віктора Массе [82], у якій пані Міолан-Карвальо [83] мала дуже великий успіх.
Карвальо схвалив наш проєкт, і мої співпрацівники відразу взялися до справи. Я встиг вже скінчити близько половини опери, коли п. Карвальо повідомив мені, що театр «Порт-Сен-Мартен» готує велику мелодраму під назвою «Фауст» і що ця обставина сплутала йому всі карти. Він мав цілковиту рацію, що не встигнемо поставити опери до постановки в «Порт-Сен-Мартені», а з другого боку, – з погляду успіху, як казав він, було б необачно вступати в змагання на один і той самий сюжет із театром, куди збігатиметься весь Париж дивитись пишну постановку саме в момент появи на світ нашого твору.
Тому Карвальо просив нас пошукати іншого сюжету, але невдача була така несподівана, що протягом восьми днів я геть не міг зосередитися на якійсь іншій роботі.
Зрештою Карвальо попросив мене написати комічну оперу на який-небудь сюжет Мольєра. Таке було походження «Лікаря мимоволі» («Le Médecin malgré lui»), перша вистава якого відбулася в Ліричному театрі 15 січня 1858 року [84], у Мольєрові народини. Коли було оголошено комічний твір, який написав композитор, котрий у перших трьох своїх пробах виказував, певно, цілковито інші тенденції, то публіка почала пророкувати фіаско. Але побоювання – а можливо, і надії – не виправдалися. «Лікар мимоволі» був «мимоволі» першим успіхом у публіки. На жаль, ця радість була затьмарена сконом моєї матері. Вона вже давно хворіла, за два роки до смерті повністю осліпла. Мати померла другого дня після прем’єри, 16 січня 1858 року, маючи сімдесят сім із половиною літ. Я був позбавлений змоги освітити її останні дні успіхом своєї творчості, який міг стати їй винагородою за життя, повністю присвячене майбутньому її дітей! Принаймні сподіваюся: вона померла з свідомістю і вірою, що її турботи не були марні та що її жертви будуть благословенні.

«Лікар мимоволі» витримав близько ста вистав поспіль. Оперу було поставлено дуже ретельно; на прохання директора, артист «Комеді-Франсез» Ґо [85] люб’язно погодився дати артистам свої цінні вказівки щодо традиційної постановки й діалогів. Головну партію Сґанареля створив Меє [86], баритон. Він мав великий успіх як співак і як актор. Інші чоловічі ролі виконували Жирардо, Вартель [87], Фроман і Лесаж (останніх потім заступили Потель і Ґабрієль), які чудово впоралися з завданням. Дві головні жіночі ролі виконали панни Февр і Жирар [88] – обидві були сповнені веселощів і вогню. Мій перший комічний твір було написано в легкому жанрі, за типом італійської опери-буфи. У деяких місцях я намагався відтворити стиль Люллі, але загалом твір написано сучасною мовою і в традиціях французької школи. Найбільший успіх випав на долю «Пісеньки Голубів-Воркотунів», яку чудово виконував і завжди бісував Меє, тріо в сцені побиття, секстету в сцені консультації, баєчки, сцени наради селян і дуету Сґанареля та годувальниці.
Тимчасом відбулася перша вистава «Фауста» в театрі «Порт-Сен-Мартен», але навіть пишна постановка не змогла забезпечити цій мелодрамі тривалого успіху. Тоді п. Карвальо повернувся до нашого початкового проєкту, і я негайно зайняв себе закінченням твору, перерваного заради «Лікаря».
Репетиції «Фауста» розпочалися у вересні 1858 року. Перед від’їздом на канікули до Швейцарії (туди я поїхав з дружиною і, вже дворічним, сином) я програв оперу п. Карвальо у фоє театру. Ролей ще не розподілили, і він попрохав дозволити його дружині, яка мешкала навпроти театру, бути присутньою на прослуховуванні. Партія Маргарити справила на неї таке враження, що директор адресував мені прохання віддати їй цю роль. Справу залагодили, і майбутнє показало, що цей вибір був достеменною знахідкою.
Вивчаючи «Фауста», ми стикнулися з певними труднощами. Відповідальна і велика партія Фауста виявилася не до снаги тенорові, яку її доручили, хоча він мав чарівний голос і приємну зовнішність. За кілька днів до першої вистави мусили шукати заступника; звернулися до Барбо [89], який у той час був без ангажементу. За місяць він вивчив партію, і опера побачила світло рампи 19 березня 1859 року [90].
«Фауст» не мав приголомшливого успіху, проте наразі це мій найбільш вдалий сценічний твір. Чи це також означає, що він – моя найліпша опера? Важко сказати – у кожному разі, знаходжу в цьому потвердження раніше висловленої своєї думки про причини успіху, а саме, що він радше є результатом щасливого збігу елементів і сприятливих обставин, аніж доказом і мірилом достеменної цінності твору. Схвалення публіки здобувається спершу зовнішнім боком вистави, а тоді вже підтримується і зміцнюється її внутрішніми якостями. Аби зрозуміти й засвоїти всю сукупність деталей, що складають драму, потрібен певний час.
Сценічне мистецтво подібне до мистецтва портретиста: воно повинно змалювати характери, як художник малює обличчя і позу, воно зобов’язане сприйняти й зафіксувати всі риси, усі ледве помітні зміни, сукупність яких надає фізіономії того, що називаємо особистістю. Такі – безсмертні постаті Гамлета, Річарда ІІІ, Отелло, Леді Макбет у Шекспіра; вони настільки схожі на зображуваний тип, що сприймаємо їх як живу реальність і тому цілком справедливо йменуємо витворами. Оперна музика підкоряється тим самим законам, поза якими не існує. Її мета – створювати образи. Але якщо наш розум сприймає живопис безпосередньо, то музику засвоює лише поступово: ось чому перші враження від неї бувають такі хибні.
Жоден із моїх творів, написаних до «Фауста», не міг сказати, що від мене можна було очікувати партитури в цьому жанрі; жоден не підготував публіки до такого. У цьому стосунку «Фауст» був несподіванкою. Так само несподіваним вийшло виконання. Звісно, пані Карвальо і до Маргарити виявила свої визначні якості виконавиці високого стилю, що, власне, поставило її в лави перших співачок нашого часу. Та жодна роль не давала їй змоги показати всі надзвичайні сторони свого таланту, такого витонченого і впевненого, особливо в його ліричній і патетичній стихії. Усе це розкрила роль Маргарити, яка остаточно усталила репутацію артистки. У цій партії, одній з найбільш славних у її блискучій кар’єрі, пані Карвальо справляла незабутнє враження. Барбо з великим музикальним смаком виконав важку роль Фауста. Баланке [91], який створив партію Мефістофеля, був розумний актор, і його гра, зовнішній вигляд і голос чудово пасували до виконання цієї фантастичної й диявольської особистості; хоча він трохи перегравав, у сенсі міміки та іронії, але мав великий успіх. Невелику роль Зібеля і партію Валентина цілком пристойно виконали панна Февр [92] і п. Рейналь [93].
Щодо самої партитури, її серйозно розкритикували, аби я не мав великих сподівань на успіх... [94]

Віктор Гюґо сказав, що «музика – це мислячий гомін». Я хотів би додати, що це також «гомін, який змушує мислити»: настільки музика здатна втішити нас, пом’якшити, наснажити або відродити. Композитори переказують нам свої навіжені стани, бажання, розуміння світу, а якщо творці обдаровані філософською логікою, то діляться з нами власною мудрістю. Якщо наш слух відкритий для сприйняття, вони стають нашими духовними провідниками.
Есей «Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть…» входить до серії книжок, присвячених музикантам, котрі стали вчителями життя. Першим текстом, який виник у серії «Мислячий гомін», було «Моє життя з Моцартом».
На черзі – Бах і Шуберт.


«Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть…»

Мене і Бетговена пов’язує коротка, але сильна історія.
Він увійшов до мого життя, коли я мав п’ятнадцять, і залишив його, коли мені виповнилося двадцять. За цей час він устиг облаштуватися, попересувати меблі, гримкотів з дисків на моєму електропрогравачі, громадив ноти на фортепіано, навчав мої пальці грати найпристрасніші сторінки своєї музики та змушував мене лити сльози над його симфоніями; опанував мої емоції, навіюючи приголомшливі речі. Аби позначити свої володіння, за посередництвом тітоньки, яка повернулася з Німеччини, він заніс до моєї юнацької келії свій пофарбований пластмасовий бюст і порадив мені поставити цей химерний виріб на тумбочку біля ліжка, під портретом Моцарта, приколотим до стіни. Але тут я зумів обстояти власну позицію – певне, вплинуло побоювання, що не зможу заснути коло геніального чола, зораного пристрастями, – і розташував бюст у тіні батькової книжкової шафи, якнайдалі від моєї кімнати.
По п’яти роках інтенсивної присутності на кілька десятиріч Бетховен зник із мого поля зору. Я саме поклав край розтягнутому юнацтву. Бетговен пропав з обрію, коли я покинув батьківську домівку. Прощавай, Бетговене! Відсутній, витіснений! Більше я не думав про нього. І не слухав його.
Звичайно, він нагадував про себе, коли я випадково натрапляв на його твори в концерті, по радіо або телебаченню; позіхав, утомлений передчуттям кожної наступної ноти, деталей оркестрування симфоній. Вже не відчував давньої наснаги. Навіть на підйомах крещендо пульс не прискорювався, а очі лишалися сухими. Звичка до Бетговена, близьке знайомство з його музикою, новий слухацький досвід – усе це вбило мою сприйнятливість; моє чуття, живлене соками юності, померло від передозування. Мистецтво подібне до флірту: у тих, хто часто ним послуговується, виникає протиотрута до любові, яку воно збудило.
Життя тривало. Бетговен став просто одним із багатьох імен, посиланням на величезний культурний базар, яким блукаємо. Коли мене питали, чи люблю Бетговена, я кидав: «Не дуже-то», – ігноруючи наш давній зв’язок.
Бетговенові лишалося розраховувати на долю – вона здатна змусити пригадати минуле та зле пожартувати з нас. Саме це сталося в Копенгаґені, де він звів порахунки зі мною…
Прибувши на прем’єру моєї п’єси до країни Андерсена, я затримався там, аби посмакувати красу данської столиці, які іскрила інтелектом, і ліпше пізнати данців, чий гумор зачарував мене. Так, одного дня я зайшов до Нової гліптотеки Карлсберґа – музею, де, окрім основної експозиції, було відкрито тимчасову виставку «Історія масок від Античності до Пікассо».
Цілу залу на виставці присвятили Бетговену. Він так ошелешив західну цивілізацію, що вкупі з комерційними сувенірами – портретами, бюстами композитора, які ставили на фортепіано у вітальнях, дивовижні твори, натхненні його образом, виліпили також видатні скульптори, як-от Антуан Бурдель, Франц фон Штук, Оґюст Роден, Ежен Ґійом.
Мене пронизав дрож; приголомшений, я застигнув на кілька секунд, не маючи сил зрушити з місця. Перед численними зображеннями Людвіґа ван Бетговена я раптово згадав моє хвилювання, мою наснагу, мою гарячку, згадав ті заповітні хвилини, коли він викликав у мені такий душевний підйом, що я почувався спроможним коли не переробити світ, то бодай протистояти йому, спроможним подужати людську дурість і пересічність. Наш внутрішній людський зв’язок відродився з новою силою, непоборністю і винятковою багатогранністю.
Відвідувач, котрий би зайшов цієї миті до галереї, побачив би всього лише пана в синьому костюмі, який стоїть перед вітриною; хто зміг би збагнути, щó тут розгорталося насправді?! Я вершив суд над власним минулим – підліток, яким був я колись, судив зрілого чоловіка.
«Що ти зробив? Так, що ти зробив з власною юністю?!»
Чотири години потому, оглушений, схвильований, я, знемагаючи, попрямував додому. Отож у літаку, затиснутий у вузькому пасажирському кріслі, відмовившись од таці з вечерею, яку запропонувала стюардеса, я почав записувати в дорожньому нотатнику історію Кікі ван Бетговен, яку гадав поставити на сцені. Назва цього твору, його настрій, повороти сюжету і персонажі з’явилися мені вкупі, оскільки в музеї переді мною відкрилася дорога моєї юності. Я скінчив текст за чотири тижні, заледве усвідомлюючи, що в ньому відбилося моє життя: настільки природно моя медитація влилася в оповідь. Логічний результат письменницьких снів, адже письменники – професійні соньки.
Поставивши крапку, я взявся наново слухати Бетговена.
Усе змінилося. Музика знову хвилювала мене. Зі мною говорив кумир моєї юності. Я знову був підкорений.
Заразом я збагнув, що мої сучасники сливе не звертаються до Бетговена. І рідко ним захоплюються. Витримують дистанцію… Його твори виконують не так із любові до автора, як через обов’язок або для користі справи, адже це славетні твори. Ми усміхаємося при звуках Третьої «Героїчної» симфонії, дістаємо відпущення гріхів, слухаючи Дев’яту, сміємося під час «Фіделіо». Віртуози вивчають Бетговена – це обов’язковий пункт кар’єри піаніста, хоча не найістотніший. Для всіх наступних поколінь він залишиться великою людиною, а на думку наших пращурів він був геній. Та ми вже не чуємо, що сáме він виголосив. Якась частина бетговенського феномена вже не сприймається. Ми стали глухі до глухого творця.
То що відбулося?
Хто змінився? Він чи ми?
Можливо, ми так пройнялися тим, що він навіював нам, що перестали сприймати це? Бетговена зведено до набору кліше, спільних місць, перетворено на цукор, розчинений у тій ідеологічній воді, де борсаємося. Полігши в бою, він оплатив свій успіх власним зникненням.
Чи, радше, створив послання, сенсу якого вже не чуємо? Чи зберігся бетговенський вибуховий заряд – отой бунт проти панівних забобонів, який перешкоджає тупцюванню на місці? Якщо ні, тоді змертвів не він – змертвіли ми…
Я писав ці рядки, обдумуючи проблему: хто ж таки загинув – ми чи Бетговен?
І хто винен у загибелі?
Пані Во Тхань Лок була співачкою. Коли вона перетнула сорокарічну межу, то помітила, що її голос стає трохи різкішим, а близька менопауза може завадити переконливому перевтіленню в Кармен і Далілу. І відмовилася од амплуа фатальної жінки, припинила порушувати спокій провінційних тенорів, згоряти від пристрасті в четвертому акті; відклавши рум’яна і любовні хитрощі та відправивши на горище декольтовані сукні, вона почала викладати спів у Ліоні.
Хай її ім’я вас не збиває з пантелику! За його екзотичним звучанням не було ані азійських рис, ані вузького розрізу очей. Нічого такого… Хоча її волосся і взимку і влітку ще зберігало барву воронячого крила, сама пані Во Тхань Лок статурою і різкими рисами обличчя нагадувала важку власницю паризької булочної. Походження прізвища співачки було пов’язане з сентиментальною фантазією, яка спонукала її вийти заміж за хирлявого жовтолицього пана з голосом вищим, ніж її власний, і настільки ж вузького, наскільки вона була широка. Це був в’єтнамець, який викладав в’єтнамську мову. Чемний, ласкаво усміхнений, компетентний, він уклав один із найбільш рідкісних словників – французько-в’єтнамський.
Двічі на тиждень я ходив на урок до пані Во Тхань Лок, яка свого часу вивчала в Паризькій консерваторії не лише вокал, але й фортепіано. Мало сказати, що вона навіювала мені жах: у перші роки занять вона, з її низьким тембром голосу, який не допускав заперечень, з її незбагненною здатністю виловлювати фальшиві ноти й констатувати, що я займався вочевидь недостатньо, здавалася мені лютою драконихою. Потім поволі навчання ладналося, і наші стосунки поліпшилися.

1. Увертюра «Коріолан» до мінор, тв. 62
Вона зрозуміла, що я любив зовсім не фортепіано, а музику. І замість довбати гами, вправи або навчальні п’єси, годинами читав з аркуша музичні твори, бо інструмент був мені не метою, а засобом, парою окулярів, які дозволяли читати музику пальцями. Вона мудро збагнула і прийняла це.
Можливо, це влаштовувало її, адже сама вона, хоча була тонкою музиканткою, не вирізнялася віртуозністю…
Невдовзі екс-Кармен дозволила мені приносити на урок ноти, аби ми програвали їх на чотири руки.
Одного разу я поставив на пюпітр бетговенські увертюри. Ми брали сторінки штурмом – я на басах, а вона грала першу партію.
Наші пальці місили шедеври. За «Леонорою» пішли увертюри до «Фіделіо» й «Еґмонта».
Зрештою надійшла черга «Коріолана».
Удари акордів, паузи, мелодія, яка, гуркочучи в басах, прямувала вгору, задихалася, переходила в іншу тональність. З джерела – тематичного струмка розлилася повноводна річка, наше фортепіано набуло могуття цілого оркестру. Моє серце вискакувало з грудей. Від хвилювання мої вуха почервоніли й стирчали, я змок, уривчасто дихаючи. Плавився в гармонії, розчинявся в музиці. Був щасливий.
Останні акорди! У панівній тиші ми змогли перевести подих.
- Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть! – розлючено кинула пані Во Тхань Лок. Поглянула на мене, витираючи піт із чола. – Не погоджуєтеся зі мною?
Я мовчки дивився на неї. Вона наполягала.
- Є люди, чиє життя нікчемне. Вони прожили дарма.
- Але ж у них народилися діти?
- Певно – діти! Такі самі, як батьки, ні до чого не придатні! Ох, справді, виробляти собі подібних зовсім нескладно… Але чи варто захоплюватися тим, що одні марні люди плодять інших? Якщо сенс життя – у такій мізерії, то він не для мене, я – пас!
Цієї миті я згадав, що вчителька бездітна. Вона вела далі:
- Отож! Ці кретини не лише живуть: вони впевнені в собі, щасливі, мають відмінний слух. А Бетговен – оглух, помер! Хіба вас це не ображає?
- Але все-таки він дожив майже до шістдесяти…
- Неважливо! До геніїв смерть завжди приходить надто рано.
Більше ми не обмінялися ані словом. Вона кипіла від люті. Мені здається, вона злувала на мене за те, що я – не Бетговен і що взагалі далекий від будь-яких проявів геніальності. Саме так. Я вже стояв у дверях, коли вона гаркнула: «До побачення!»
Десь у глибинах душі, куди Бетговен поцілив у мене, показавши те благородне, що в нас є, потайки я погоджувався з пані Во Тхань Лок. Прийшовши додому, окинув питальним поглядом батьків і сестру: навіщо вони живуть?
А навіщо живу я, такий дрібний порівняно з цим велетом?..
Я відчував, що тут була прихована загроза. Приятелювати з Бетговеном небезпечно.
А оскільки я шалено, сильніше за правду, обожнював небезпеку, то взявся його навідувати.

2. П’ята симфонія до мінор, тв. 67. І частина
Зауважу, що моє щоденне стикання з Бетговеном вийшло нелегким, оскільки цей чудовий чоловік був обдарований запальним характером і твердими переконаннями; він не говорив, а кричав, і не чув мене.
Спершу я вдовольнявся тим, що слухав, кивав і підкорявся. Це був наш найліпший період.
У ті роки це багато значило для мене; передусім – дозволяло мені відчути силу думки.
Наприклад, слухаючи П’яту симфонію, я осягав, що сáме може осягнути розум із дуже простої теми – славетного ту-ду-ду-дум! З теми? Ні, радше з мотиву, адже це зародок теми – тема, яка не змогла дорости до мелодії, ритмічна банальність, фраза, яка б не привабила ні Баха, ні Моцарта. Але Бетговенові цього досить, аби заволодіти нашою увагою, посилити напруження і розрядити його, повторювати, варіювати, схрещувати цей мотив на сто ладів. З бідного затакту – стуку в двері – він добуває цілу частину симфонії, яка рясніє драматичними поворотами, зіткненнями, очікуванням, тишею, гуркотом. Бачимо, як діє ця тема, бачимо, як її невгамовний дух оповиває ноти, хутко обдаровуючи почуттями модуляції, наповнюючи контрастами звучання оркестру. У вирі цієї музики височіє Бетговен; усюдисущий, обдарований вулканічною енергією, він наказує.
Дарує нам видовище духу. Його власного духу. Відкриваючи таємні двері, тягне нас у передпокій музичного натхнення, дозволяє побувати в його робітні. Ту-ду-ду-дум! Виникає враження, що ця тема була б порожньою бляшанкою, нічого б не виражала, якби Бетговен не вирішив тут вирвати її з музики, немов шум перетворився на звук.
Коротше кажучи, перед нами митець-деміург, пишний, рельєфний.
Недивно, що диригенти такі прихильні до Бетговена… Прикуті до свого постаменту, вони вгамовують звукову стихію короткою паличкою, стикають оркестрові маси, які можуть замовкнути або, навпаки, вибухнути; формуючи звукову матерію, диригенти наслідують свого творця, імітують його. Знову пригадую фільм Анрі-Жоржа Клузо, який зафіксував Герберта фон Караяна під час приборкання Берлінського філармонійного оркестру при виконанні бетговенських симфоній: геніальна мізансцена геніального музиканта. Думка витає між нотними пюпітрами, запалює скрипки, потім віолончелі, м’яко розквітає у флейті, залучає в рух валторни, а тоді гримить у трубах. Караян перед своїм оркестром нагадує Вулкана в кузні або Бетговена перед нотною сторінкою: це язичницький бог.
Твори Бетговена оповідають його самого. Він стоїть біля ковадла, оголюючи красу важкої праці. Тут необхідно цінувати не так результат роботи, як сам її процес. Ту-ду-ду-дум! «Ось зерно, – виголошує Бетговен, – а тепер оцініть, який врожай зберу».
Натхнення не приходить ззовні: він сам – це натхнення. Нас зачаровує його енергія, композиційна винахідливість, боріння духу.
Бетговен змусив мене повірити в людину, у її здатність підкорити собі матерію.

Далі наші стосунки ускладнилися, бо він почав усе частіше замишляти суперечки.
Уважав, що зраджую його.
Правду кажучи, він ревнував до Моцарта. Або, точніше, до мого захоплення Моцартом. О, визнаю: між нами частенько літав посуд…
Він не так-то й помилявся: рівнобіжно я переживав пристрасть до Моцарта і наважувався їх порівнювати.
Бетговен мені видавався монументальним, а Моцарт… чарівним.
Мелодія Моцарта – це прозора очевидність, яка зачаровує, підносить, скасовує критичну дистанцію. Жодна мелодія Бетговена не досягала цієї осяйної простоти. Так світить сонце або тече струмок. У «Весіллі Фіґаро», «Так чинять усі жінки», «Чарівній флейті» одна за одною йдуть нечувано нові арії, які, легко запам’ятовуючись, здатні зачарувати старого і малого, однаково підкорити і вченого музиканта, і невігласа. Декотрі мелодії оминають оперних меломанів і тікають на вулиці, перетворюючись на народні наспіви.
Коли слухаємо Моцарта, ми присутні не при виконанні обов’язку, але при чуді Богоявлення.
Божественної благодаті не пояснити словами. Вона сходить на людину, людина відчуває її. Це зоря. Народження.
Здається, що Моцарт не створює мелодій, а звідкись дістає їх. Це засвідчують його рукописи, де музика ллється безперервним потоком, невимушено, вільно і не потребує виправлень. Який контраст порівняно з рукописами Бетговена, що всіяні правками! Він множить чернетки, вагається, накидає ескізи, замазує, викреслює, ухиляється вбік, упорядковує, стирає, відступає назад і все починає спочатку! Чернеток Бетговена є не менше, ніж його творів.
Моцарт слухає. Бетговен працює.
Обидва твердо володіють своїм ремеслом; воно стає чимось піднесеним, владним, віртуозним. В обох перемагає мистецтво.
Але якщо Моцарт свої прийоми приховує, то Бетговен висуває їх на перший план. Моцарт пропонує нам творіння духа, Бетговен – самого духа-творця.
Бетговен шукає. Моцарт знаходить.
Бетговен присутній у своїх творах, Моцарт – відсутній.
Бетговен заповів нам свою музику. Моцарт заповів просто музику.
У процесі творення Бетговен поводиться як людина, Моцарт – як Бог. Один виставляє себе, другий відходить убік. Людина іманентно присутня, Бог – прихований.
З цієї причини ми, підносячи Моцарта до небес, почуваємося ближчими до Бетговена. Один – божественний, другий – земний. Моцарт нас бентежить; потребуємо знайти в ньому вади: нахил до сумнівних жартів, жевжикуватість, марнотратство, образливість – аби послабити вплив його генія. Проте якщо такі подробиці здатні вульгаризувати окрему людину, то композитора вони роблять більш таємничим. Звідки такий плутаник бере цю небесну музику?
Дар – це диво, але диво, далеке від справедливості. У наших очах він так само захопливий, як і нестерпний.
Кожен собі ставить запитання: чому власне він?
Відповіді немає.
Точніше, відповідь – це сам дар.
* * *
Попри наші чвари, пов’язані з Моцартом, попри ревнощі, які затьмарювали наші стосунки, я віддавав перевагу Бетговену, оскільки він керував мною, вів мене за руку, допомагав стати сильнішим. У хистку пору юнацтва навчив мене героїзму.
Хто є герой? Той, хто не відступає, ніколи не здається, хто долає перешкоди, аби рухатися вперед. Його ментальна зброя – відвага, наполегливість, оптимізм.
Сам Бетговен – герой. Він протистояв усім бідам. За волею випадку опинився серед пересічних людей, між батьком-п’яницею та матір’ю-домогосподаркою. Проте він піднісся. Жадібний тато з його пропитим тенорком змушував хлопчика вчитися грати на клавесині, винагороджуючи ляпасами, на скрипці – копняками, проклинав сина, ображав і принижував його. А все-таки Бетговен любив музику. На його долю випала лише дещиця тепла – батьки самі не знали до пуття, що воно таке. Велике лихо! Бетговен любив любов. Двадцятишестирічного його спостигла глухота, заподіюючи страждання і щодня дедалі більше ізолюючи від світу. Вона затьмарила всі його твори, окрім перших трьох опусів. Чи були йому знані насолоди, адже недуга зруйнувала також суспільні й дружні зв’язки, прирікаючи композитора на самоту? Проте цей інвалід на схилку життя написав «Гімн радості».
«Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть!» – вигукувала пані Во Тхань Лок.
І мала рацію: Бетговен має значно більше прав на існування за пана і пані Фромаж – на життя при доброму здоров’ї. Це порівняння некоректне: він високо цілить, але на своєму шляху натрапляє лише на перешкоди; пара Фромаж ні на що не претендує, а обставини сприяють їй.
Перш ніж стати нашим героєм, Бетговен зробився героєм власного життя. Міг викарбувати таке гасло: «Усупереч усьому!» Усупереч викарбуваному, постійно працюючи над собою, він долає перешкоди.
Бетговен ніколи не зневірявся. Доля позбавила його змоги чути музику, але глухий композитор творив її внутрішнім слухом. Хай доля вбого відміряла йому радість, він творив її в собі, утілив її в Дев’ятій симфонії й, завдяки своєму дару, зміг заразити нею інших. Невичерпний…
Його зупинила тільки смерть. Але й цього я не певен, оскільки двісті років потому Бетговен живе далі: виконують його твори, ставлять йому пам’ятники, шануємо його, говоримо про його творчість. Лиходійна доля намагалася прогнати його зі сцени, а все-таки великий Людвіґ повернувся. Непереможний…
У години тривоги я слухав Третю симфонію або фінал «Місячної» сонати… Вільні злети арпеджіо, ляскі акорди, звитяжний барабанний дріб. Бетговен вливав у мене свою неймовірну енергію, давав новий заряд бадьорості, знову збуджував апетит, підживлюючи бажанням, легкістю. Навіть створивши Жалобний марш, поставив його майже на початок Третьої симфонії, потім дописавши дві радісні й хуткі частини, аби показати: могила – ще не кінець усьому! Знову відкрив мені шлях у майбутнє: так, переді мною лежить яскраве життя! Так, я теж зможу творити! Так, мені вистачить сил утілити мрії! Його музика позбавила мене м’якотілості й пасивності.
«Час – це не те, що проминає, а те, що прибуває».
У такі моменти він змінював моє світосприйняття: я переставав сприймати час як фатальну неминучість, як канібала, котрий непомітно поїдає мене аж до останньої секунди; розумів, що його потрібно розглядати як прояв моєї влади, здатності діяти, творити. Бетговен змушував мене керувати власним часом із капітанського містка.
Можливо, вам здається, що я перебільшую? Що божеволію, намагаючись конкретизувати словами те, що музика говорить звуками? Не думаю.
Музика – дещо більше, ніж просто звук. Забуваємо про це, навчаючись у консерваторії, але, слухаючи музику на самоті, відчуваємо її силу.
Музиканти не просто впливають на нас через ноти, акорди, ритми й тембри – вони передають нам динаміку, характер, бачення музики. Проникаючи у святощі нашої душі, яка тремтить, мов струни, що по них б’ють фортепіанні молоточки; ці звукові фрагменти впливають на наші почуття, посилюючи їх. Звуки втішають, збуджують, дають полегшу; посилюють радість, гнів, нетерпіння; лякають, заспокоюють, посилають нові імпульси. Ніщо не впливає на нас так глибоко і безпосередньо, як музика.
Музика втручається в наше духовне життя. Ролі таких композиторів, як Бах, Моцарт, Бетговен, Шуберт, Шопен або Дебюссі, не можна звести до виробництва звуків: вони постачають сенси. Певна річ, на відміну од Платона чи Канта, композитори оперують не концепціями. Впливаючи інтенсивніше, змушують нас дивитися в корінь, понад міркуваннями й розрахунками, туди, де тремтить, дихає, переживає емоції сам дух. За ідеями, теоріями, гіпотезами є певна рухома субстанція, яка несе і підтримує те, що перебуває за межами розуму, себто почуття.
Стріла музики цілить саме сюди, у це чутливе тіло – тіло духа.
І тут музика несе радше духовне послання (афекти, інтенсивність переживання, розуміння цінності), ніж інтелектуальне. Очевидно, саме тому нам так важко (інакше кажучи, нам не хочеться) переказувати зміст концерту словами, оскільки музика завжди випереджає слова, передує їм.
Проте спробуймо сформулювати суть бетговенської духовності… Її утворюють три елементи:
- гуманізм;
- героїзм;
- оптимізм.
Бетговен допоміг мені зрозуміти непорушну істину: найцікавішою є сама людина – сильна, велика, гідна захвату, вона ніколи не відступає. Він прилучив мене до своєї віри в людину.
Хіба є для юнака щось важливіше, аніж повірити, що потрібно жити, дорослішати, битися і прагнути уявного ідеалу?
Ані Бах, ані Моцарт не говорили мені про це.
Дивовижно: під час наших чвар Бетговен міг перемагати, запевнившись у своєму рятівному впливі на мене. Справді, що могли запропонувати мені його суперники? Моцарт шепотів: «Прийми все, як є». Бах: «Стань на коліна». У ту пору я не міг осягнути таких порад. Вони стали мені у пригоді набагато пізніше…
* * *
Бетговен настільки сильно вплинув на мене в пору моєї недоладної юності також тому, що я поділяв родинний атеїзм, а Бетговенові не було діла до Бога.
Бах – це музика, яку написав Бог.
Моцарт – музика, яку слухає Бог.
Бетговен – музика, яка переконує Бога усунутися. На думку Бетговена, відтепер місце Бога належить людині.
Музика Бетговена дає зрозуміти, що мистецтво більше не говорить про Бога; воно говорить про людей і звертається до людей. Бог виявляє, що втратив не лише верховну владу, але й звичайний контакт. Божественне відходить у тінь, його заступає людське. Звісно, сам Бетговен зберігає християнський словник, євангельські цінності, запевняє, що обожнює Творця. Тимчасом, коли його приятель звернувся до Господа, Бетговен заперечив: «Людино, допоможи сама собі». Віру в Бога Бетговен замінює вірою в людину.
Уперше в історії музика сповнилася віри в гуманізм…
Зв’язок між Богом і музикою в Бетговена розірвано. Бог збирає свої речі, зникаючи з його партитур. Пізніше вряди-годи Бог повертатиметься – у музиці Брукнера, Форе, Мессіана…
Небеса не порожніють – адже Бетговен називає себе вірянином, – але перетворюються на нерухоме, непроникне склепіння: усе розгортається внизу.
Бетговен спрямовує погляд у небо лише для того, аби вивчати хмари, а не для прилучення до нескінченності. Так він описує грозу у своїй Шостій «Пасторальній» симфонії. О, навряд чи йому заболить шия – адже його спостереження нетривалі: темний, застелений хмарами обрій, блискавки, грім, потім дощ із неба періщить. Одначе заледве злітає остання крапля, Бетговен ізнову звертається до землі та вже не піднімає голови; його цікавлять струмки, селянське життя.
Угору він не дивиться, а дивиться на людину та в ній знаходить висоту. У Бетговена це не «Gloria», але «Magnificat» або «Laudate Dominum»; на відміну од Баха чи Моцарта, він не хвалить Творця і не звертається до нього. Бог – далеко, і Бетговен обходиться без нього.
При слуханні Дев’ятої симфонії в мені виникає таке відчуття, ніби я присутній при Створенні світу. Це велетенська космологічна сага.
Перша частина: зоря нашого світу – усе в імлі: усе починається з магми, неокреслені звучання намагаються набути форми; в оркестрі стелиться газ, між пюпітрами, вивергаючись, звивається матерія – лава, яка кипить і плеще; потім жар посилюється, лава блищить, плавиться. Бетговен заводить нас у кузню світобудови: атоми зазнають дотиків, стикаються, з’єднуються, зчіплюються в одне ціле. Маси тверднуть. Гази загусають у рідину, рідина перетворюється на твердь. Усе вибухає. І розпочинається знову. Наприкінці народжуються Земля і зірки.
То де ж Бог утручається в перебіг природної історії? Ніде.
Друга частина: з’являється життя. Вибух життя! Пробиваються рослини, квіти, розкриваються бруньки; виростають велетенські дерева, пробігають тварини. Це весело, дико, буйно, усе кричить, співає, танцює. Одначе Бетговен, аби описати цю космічну (всесвітню) весну, чиє буяння уривають лише вторгнення фарандоли, написав усього два слова: molto vivace [2]. Хіба це програма?!
Третя частина: з’являються люди, тварини, обдаровані свідомістю. Це явище схоже на велике, дивовижне народження, подібне до священнодійства. По кількох зачудованих звуках виникає піднесена мелодія – мелодія, яку міг би написати Моцарт, мелодія, яка вирвалася з тиші й не повернулася туди. Виникає зітхання, що розцвіте, зміцніє, зачаровано замре, розчинившись у нескінченних інтонаційних вигинах. Бетговен навдивовижу проникливо являє нам тендітну людину, яка проривається до життя. У чому її слабкість? У її силі – себто в думці. Переповнений ніжністю і співчуттям, Бетговен наголошує, наскільки дорога йому ця неспокійна тварина, яку охоплюють страхи, запитання і яка все-таки прагне ідеалу. Мелодія, так само чиста, як в одному з заповітних квартетів, але з могутнішим звучанням, завдяки оркестрові, славить призначення людини.
У цей момент ми стали свідками трьох стадій створення світу. Три частини – три світи. Світ мінералів. Світ живої природи. Світ людини.
Четверта частина: радість як вінець творіння. Віолончелі перемовляються з оркестром, проникаємо в суть конфлікту: як це болісно – жити! Потім без підготовки, без усіляких хитрощів віолончелі нашіптують рішення: будемо радіти. Лишень це… Славлячи радість, тут Бетговен охоплює життя в усій його повноті; так вивільняє музичну фразу, яка вже роками приховано ферментує в ньому, оскільки ця тема позначилася ще 1808 року у Фантазії для фортепіано, хору та оркестру, тв. 80, потім 1822-го набула стійкої форми. І ось мелодія нарешті дістає могутній розвиток, вона виразна, вона випромінює світло.
Оркестр різко зупиняється: це нагадує раптове гальмування. Що сталося?

3. Дев’ята симфонія ре мінор, тв. 125 (з хором). Фінал
Вступає людський голос – у середньому, розмовному регістрі. «Друзі, годі скаржитися! Нехай полетять у небеса радісним криком наші звитяжні пісні та приємні акорди!»
Баритон кидає слово, і раптом – по тому як три чверті музики вже минули – зненацька прокидається хор, і йому вторує луна:
РАДІСТЬ!
Цим усе сказано!
Відтепер усе заспокоюється; співак знижує голос ледве не до шепотіння. Це заворожливе зітхання, цей ніжний порив морського вітру, який несе запахи весни, – вони зачаровують, але не викликають сп’яніння. Так солодко торкаються наших почуттів радість, вітер, пестощі та пахощі, розчинені у вечірньому повітрі. Жодного спротиву! Вторгнення слова і тембру людського голосу до симфонії породжує неабиякий подив. Але Бетговен добре підготував його: після велетенського Адажіо (третя частина), де збирається і накопичується енергія, необхідне щось, нечуване раніше: тятиву натягнуто, тепер потрібно скерувати стрілу в ціль! Людський голос – ось чого бракувало бетговенському оркестрові. Доказ? Мелодія спочатку звучить у віолончелей, чиста мелодія, баритонові лишалося тільки підхопити її. Отже, мелодія важливіша за слова, які є лише піною на мелодійній хвилі.
Радість, гарна іскро Божа!
Несказанно любо нам
Увійти, царице гожа,
В твій пресвітлий дивний храм.
Все, що строго ділить мода,
В’яжеш ти одним вузлом,
Розцвітає братня згода
Під благим твоїм крилом [3].
Хіба зміг би я оцінити ці рядки Фрідріха Шиллера без могутніх крил, які забезпечили їм злет і яких надала їм музика Бетговена? Доречно виснувати, що роботу музики та слóва можна позначити різними виразами: строфи Шиллера називаємо «Одою радості», а бетговенське звукове буяння – «Гімном радості» [4]. Справді, музика Бетговена виходить за межі, які окреслив Шиллер, здійснює натхненні злети, організовує перегуки між чотирма солістами й хоровою луною. Тоді раптово на зміну оглушливій тиші вдирається військовий марш, повний парадного блиску, незламний, героїчний: радість завойовує світ. Потім, після схвильованих тактів струнних, лунає гімн; мелодія хору витає над розкутим оркестром. Несподівано все завмирає; захоплене звучання хору і солістів змінюється на майже побожне замилування: мова йде про Бога-творця. І тут музика Бетговена має вирішальне значення: якби композитор закінчив симфонію цією піднесеною знемогою, то, певне, досягнув би містичних обріїв Баха і Моцарта. Але він веде далі! Бетговен доручив Господові перше слово, але не доручив йому останнього: музика знову починає розростатися, квітнути, плавитися, бити в барабани. Дика радість перетворюється на транс, це діонісійський танець, фінальний вибух, космічна оргія.
З останнім акордом симфонії нам залишається єдино кричати й оплескувати. Заражені радощами, переможені могуттям життєвої сили, яка пронизує твір, слухачі повинні негайно подякувати музикантам. Дев’ята симфонія невідривна од тріумфу. Протягом віків покоління оркестрантів і хористів – любителів і професіоналів – виконують цей полум’яний твір. І щоразу, попри фальш і неточності, під дощем або під бомбами – тим більше під бомбами! – цей ураган бадьорості й оптимізму очищає і духовно відроджує людські серця. Найвищий витвір Бетговена залишається найдоступнішим: це меса, меса всього людства, що її сприймають усі, – які б не були вік, колір шкіри, соціальна належність і віросповідання її учасників, вона проголошує, що ми повинні подолати страждання і наважитися дати місце радості.
Цей твір я радше хотів би назвати не «Гімном радості», а «Покутою через радість», оскільки музика Бетговена дає нам урок. У нашому житті багато нещасть, трагедій, страждань, але не варто драматизувати ці нещастя. Потрібно прийняти трагізм існування і подолати біль. Потрібно визволитися! Переживаючи журбу, неминучу журбу, ми не повинні культивувати її. Ліпше плекати радість. Нехай запанують загальні веселощі! Бетговен прилучає нас до пізнання енергії. Будьмо ентузіастами у грецькому розумінні, себто дозвольмо богам зійти в нас, визвольмося від усього негативного. Ліпше вакханалія, ніж апокаліпсис. І в цьому Бетговен радше язичник, аніж християнин…
Між силою тяжіння безодні й радістю дихати на повні груди Бетговен робить власний вибір: йому ближчий захват життям.
* * *
І Господь там, нагорі, схилившись із хмари, думає, що, звичайно, ця Дев’ята симфонія виробляє пекельний шум, але якщо вона зрозуміла людям, то Він готовий постояти осторонь.
Закохані завжди розлучаються з тих самих причин, які свого часу їх поєднали. Бетговен зачарував мене своїм позитивним зарядом і пристрасним спонукальним стимулом; саме тому я втік, покинувши його.
Двадцятирічним я порвав з Бетговеном; уважав, що дістав, зрозумів і засвоїв усе, що він дав мені. Відтепер, заледве він брав слово, я, пересичений, підказував йому фрази.
Мені хотілося чогось іншого.
Мої філософські студії затягли мене у світ теоретичних побудов; я відвернувся од світу ідей, прив’язаностей, од пристрасної, жаркої сили, узятої в Бетговена; отримав доступ до лабораторії розуму, до холодного, клінічно стерильного простору, в якому мали значення лише дефініції понять, індукція, дедукція, засновки, аргументи. Послухавшись упередження філософів, які – даремно – вважали, що мислення вимагає дистанціювання від афектів, я перетворився на чистого інтелектуала. Відтоді уявляв Бетговена непослідовним, плутаним, надто емоційним, істеричним. А втім – не лише Бетговена: у ці роки також уникав Моцарта, Шуберта, Шопена; мене цікавило лише оновлення музичної граматики: Шенберґ, Веберн, Берґ або Булез, чиї лекції я відвідував у Колеж де Франс.
У такого новоспеченого інтелектуала, як я, будь-яке почуття викликало палкий протест. За переконаннями юного раціоналіста, серце означало щось ірраціональне. Навіть співпереживання краси видавалося сумнівним… Філософія й лише філософія знаменувала звільнення від почуттів.
Я став людиною свого віку. Якщо в дитинстві випадкові зустрічі – книжка, узята з полиці, пані Во Тхань Лок, яка виступила проти навколишньої пересічності, – допомагають вибудувати неординарну, оригінальну, позачасову культуру, то двадцятирічним заручаєшся зі своєю добою, а пізніше, коли вступаєш до університету або до вищої професійної школи, то одружуєшся з нею [5]. Я всотав цінності свого часу, його кліше, забобони й негативні наслідки. Конформізм – найбільш підхожий басейн для тих, хто навчається плавати… Я жив життям сучасників, переживаючи почуття, схожі на їхні, у години пік.
Чи правильніше сказати – у часи «пікової» активності чужого впливу?
Така доля співучих птахів: аби витьохкувати солов’єм, спершу доводиться побути папугою.
Наслідуючи добу, я засвоїв її песимізм. У ХХ сторіччі, яке вигадало тоталітарні системи, розв’язало криваві світові війни, створило одночасно нацистську програму винищення і радянський ГУЛАГ, де на ґрунті, удобреному промисловістю, вибухали атомні бомби, а розмноження піддавало небезпеці живі істоти, – отже, у цій атмосфері, просотаній відчуттям катастрофи, лише наївний (як наші попередники у XVIII і ХІХ сторіччях) міг вірити, що людство йде шляхом поступу! Оптимізм був похований у таборах.
Шоковані, травмовані подіями, інтелектуали стали їх розчарованими свідками. Людські погляди забарвилися в песимізм, який набував у суспільстві різних відтінків: подеколи то був нігілізм, частіше – цинізм, а найбільш поширеними стали наголошений індивідуалізм, культ задоволення чи зиску. Таким чином, зникло одне – мрія про добро людини.
У наші дні є чимало тих, хто бачить майбутнє суцільним апокаліпсисом. Нам ясно, що апокаліпсис вже розпочався.
І зовсім інша річ – «Гімн радості»…
* * *
Цюрих. Кінець 90-х років. Блукаю цим дивним, заразом суворим і кокетливим, багатим і прихованим містом, сонним, попри панівну жвавість; я прибув сюди на зустріч із журналістами перед генеральною репетицією одної моєї п’єси в Шаушпільгаузі [6]. Аби скоротити очікування, кілька днів поспіль відвідую вистави, які йдуть на цій сцені.
В афіші – «Фіделіо» [7], єдина опера Бетговена. Ну то й що! За пультом – Ніколаус Арнонкур, єдиний диригент, здатний влити життя у драматичну тканину виконуваних творів. Чом би не піти? Я знав кілька арій з «Фіделіо», але жодного разу не бачив і не чув опери повністю. Мене насторожувала кепська вокальна репутація цього твору, заздалегідь я був засмучений його лібрето, як, певне, й сам Бетговен, котрий, незадоволений результатом, множив редакції опери. Мені було очевидно, що композитор не володів театральним мистецтвом. Справді, хіба не він, попри своє обожнювання Моцарта, ставив на карб цьому асові театральної сцени сюжет «Дон Жуана» (історію розпусника, який кинув виклик суспільству), уважаючи тему надто вульгарною. Мене відштовхував добропристойний і неначе дурнуватий заголовок: «Леонора, або Взаємне кохання» – так називалася перша редакція «Фіделіо». Взаємне кохання! Ото сюжет! Чеснотлива п’єса? Ну й нудота… Я заздалегідь уявляв безстильовий, урочистий, драматично в’ялий твір. Єдиним виправданням написання «Фіделіо» слугував той факт, що Бетговен не знав, про що взагалі мова, адже ніколи не був одружений: лише цнотливий чоловік, який не знає, щó є подружнє життя, міг ідеалізувати його…
Отож у такому настрої потрапляю до Цюрихської опери.
Музика, що хлинула з оркестрової ями, була сувора, органічна, далека від тих манірностей, до яких зазвичай зводять оперні увертюри, далека від нудотних солодощів, припудрених цукровою пудрою, задля більшого ефекту. Тишу протнув спалах, потім його заступив роздум, з якого виросла жвава тема дерев’яних духових – пружна, гімнічна, вона заразила оркестр своєю динамічністю. Нічого показного, жодних феєрверків, наче ти не в опері й можеш забути про блиск, оксамит лож, про всю цю метушню.
Завіса злітає над темною сценою. Дія відбувається у в’язниці, інакше кажучи – у темряві. Мене вражає ця зухвалість! Хіба можна так нетактовно поводитися з меломанами? Бетговен відкинув розкіш оперних декорацій; я відразу збагнув, що не побачу ані танців, ані кордебалету; композитор однозначно ризикує не сподобатися легковажним меломанам і консерваторам; побоююся фіаско; мені здається, ніби на моїх очах відбувається самогубство.
Розгортання сюжету не приносить полегкості, навпаки – стискаю зуби. Леонора намагається знайти свого пропалого чоловіка Флорестана, не уявляючи, який вигляд він має тепер, – адже за минулі двадцять років цілком міг їй зрадити, наплодивши дітей з якою-небудь юнкою. Невдовзі Леонора здогадується, що чоловіка запроторили до в’язниці, яка, власне, постає перед глядачем. Аби побачити Флорестана, вона, перевдягнувшись у чоловіче вбрання, наймається у в’язницю охоронцем. Від цієї миті – як завжди в опері з часу появи травесті – статисти перетворюються на глухонімих: ніхто не підозрює, що гарний юнак з округлими стегнами – це жінка; усі чують не тендітне сопрано, а баритон, кремезного чоловіка з надлишком тестостерону. Над підмостками витає янгол правдоподібності з вушними затичками та з зав’язаними очима… Навіть друга дівчина в цій історії, хитромудра Марселіна (невиправна шахрайка гарної статури, що впольовує нареченого), попадається на вудку; уявіть: вона не лише не викриває цього маскараду, але й закохується в новоявленого Фіделіо, себто в Леонору. Або ця Марселіна зовсім не знає ознак чоловічої статі, або в душі вона схильна до лесбійського кохання.
Добрих пів години, позіхаючи, я міркував, чи витримаю до кінця дії.
Але насувався Бетговен, який не знав про мої вагання, наполегливий, упевнений. Непохитний…
Вийшовши на сцену, Леонора співає про свої сумніви, біль, надію: «Abscheulicher! Wo eilst du hin?» («Підлий чоловіче! Куди ти сховався?») Механічно заплющую очі.
І тоді починає до мене доходити, що саме відбувається… Абстрагувавшись од видимої картини, нарешті бачу театр: він – у музиці. Дія залишає сцену, аби запанувати в оркестровій ямі. Власне оркестр стає місцем, де розгортається драма; кожен інструмент має свою роль – вона відбилася в кожній інструментальній партії. Чуття, сподівання, прагнення, прозріння – усе це звучить, усе виписав Бетговен. По суті, він має рацію: тут немає потреби в декораціях – досить темного серпанку. Геть традиційні атрибути сценічного шоу! Справжня вистава розгортається в бентежних серцях.

4. «Фіделіо», тв. 72. ІІ дія. Уривок фіналу «О Gott! О welch ein Augenblick»
Усе змінилося для мене. Пісня в’язнів «О welche Lust» («О яка жага») знищує мої останні сумніви: ця музика хвилює мене.
Вигляд в’язня Флорестана у другій дії викликає в мені озноб. Це, власне, є людина за Бетговеном: ув’язнена, принижена, позбавлена всього, закута, відірвана од кохання! З першого погляду мене приголомшує цей розбитий Прометей, стражденний, прикутий до скелі. Чи він досі очікує зміни долі, цей заручник розпачу?! Вірна і настирлива Леонора врятує його, поверне йому свободу, денне світло.
Фінал, після фрази «О Gott! О welch ein Augenblick!» («О Боже! Яка мить!»), підносить мене: зникає люстра оперної зали, плафон – бачу небо.
Після заключного акорду тремчу, неспроможний оплескувати. За дивним відчуттям тепла на щоках розумію, що з моїх очей котяться сльози… Але зала не потребує мого співчуття – вона оплескує, віддаючи належне солістам.
Єдина лірична драма Бетговена повторює і видозмінює ідею першої опери в музичній історії [8] – «Орфея» Монтеверді: ідею порятунку дружини. Тут, на відміну од Орфея, що вирушає до Аїда по свою дружину Еврідіку, не чоловік, а жінка, дружина – Леонора – вирушає шукати чоловіка у в’язниці. Дивна аналогія… Композитор утілює ідею не у словах, а в музиці, аби розповісти про вірність, вилікувати людину через кохання.
Після вистави я довго блукав нічним Цюрихом, охоплений новими фантазіями.
Думав про піднесений образ Леонори, який створив композитор. Жінка зростом метр шістдесят, домогосподарка в мішкуватих панталонах, яка виспівує злітно-висхідні пасажі, спершу викликала в мені насмішку. Який шлях я подолав під дією Бетговена?! Коли підняли завісу, мені було смішно, а коли її опустили, мене переповнювало почуття вдячності. Моє бачення змінилося: глузування перетворилося на зачудування.
Замість тьмяного свинцю мої очі побачили золото.
Тож яку таємну формулу використав алхімік Бетговен?
Підказкою послугував спогад про Аристотеля. Дві тисячі чотириста років тому він, аналізуючи комедію і трагедію, розрізняв їхні моральні цілі: комедія змальовує те, у чому людина дрібна, а трагедія – те, у чому вона велика. Одна цілить низько, друга – високо. Комедію і трагедію не протиставлено як сміх і сльози. Не комедія змушує нас сміятися і не трагедія змушує плакати, а їхній філософський зміст, і ми необов’язково повинні плакати, переглядаючи трагедію. Комедія наголошує людські вади, сварливість, скнарість; трагедія оспівує людські чесноти: розум, мужність. Комедія принижує, трагедія звеличує.
Насмішка призводить до утвердження зверхності над тими, кому завдають удару; насмішник судить і виносить вирок – моторошний, повний зневаги. Тимчасом будь-який комік не ставить себе вище за того, кого характеризує; подеколи він розуміє, що так само мізерний, як той, кого висміює, і тоді народжується співчуття – отой братній жаль, який називаємо гумором. Проте жартуни, співчуваючи або не співчуваючи своїм персонажам, не мають ілюзій щодо людства, а можливо, відчувають розчарування.
Трагедійний автор, навпаки, зосереджує увагу на величі людини, на людській гідності. Головний персонаж постає героєм, навіть поранений, принижений, помираючи, він високо тримає голову, його погляд ясний, він твердо стоїть на ногах. Подібно до великого Людвіґа, трагічний персонаж викликає захват.
Бетговен довів мені, що людина може співати, випромінюючи оптимізм і усвідомлюючи трагізм ситуації, навіть загнана у глухий кут. Адже коли людина постає в темряві, у кайданах, не знаючи власної долі, – це є розвінчанням зла, жорстокості, страждання, це відбиває її зверхність над обставинами, її мужність.
Я усвідомив безглуздя моїх попередніх забобонів, коли недавно, сидячи на балконі оперного театру, уважав, що неможливо створити вдалу оперу про чесноту.
У Франції нескінченно повторюють сентенцію: «Мистецтва не роблять, маючи добрі почуття». Потішний дотеп Андре Жіда, на жаль, забронзовів, ставши літературним критерієм. У маркізиків (писарчуків школи маркіза де Сада), які підлягли диктатові цинізму або зовнішнього нігілізму, цей афоризм перетворився на тезу: «З добрих почуттів народжується погана література». Отож прощавайте, Корнель, Ґете, Руссо, Діккенсе і всі решта, – удару завдав Андре Жід, войовничий інтелектуал! Геть Баха! Farewell, Бетговене! Любителі мальованих для симетрії фальш-вікон заходять усе далі, висновуючи, що «погані почуття провадять до поліпшення літератури», нібито почуття, які вони не є, дарують змогу написати вартісну фразу, вибудувати історію, гарантують зв’язок між думкою та її вираженням. Невже наш час настільки переповнений розчаруванням, що звичайний дотеп перетворюється на кредо, розставляє орієнтири? Це катастрофа!.. Бідний Жід, якому приписали цю дурість, бо вона ґрунтується не на дотепному жарті інтелігентної людини, а на тому трактуванні, якого йому надали телепні.
Перед «Фіделіо» я теж належав до їхнього числа, адже прийшов у Цюрихську оперу з тягарем забобонів.
Могуття цього твору дозволило мені на мить позбутися мого тягаря, усунутися.
А все-таки забуваю свій цюрихський досвід, згорнувши носову хустку, ховаю її в кишеню, ближче до серця. Мені здається, те, що я пережив цього вечора, якщо не соромітне, то принаймні старомодне: у повітрі віють зовсім інші вітри. Не наважуюся крокувати в ногу з часом і не наважуюся змінити свого погляду на світ.
Перше рекомендує мені власний конформізм.
Але в душі, в уяві, у почуттях, у пам’яті залишається глибший слід. І він самостійно виконує свою роботу. Без мене. Чи без тієї балакучої, залежної від громадської думки, підлеглої впливам істоти, котру називаю «я»…
Отже, як письменник зазнаю причіпок через мою прихильність до «добрих почуттів».
На щастя, завдяки Бетговенові та його чарівному цюрихському «Фіделіо» зможу – ні, не протистояти, але, знизавши плечима, простувати далі.
Занадто поспішаю.
Матерія, ця бунтівниця, чинить опір… Мінливості долі, зустрічі, минулі десятиріччя, роздуми, музика – усе підпорядковане власному ритму. Істина не підвладна часу. За кілька років людина раптово розуміє, що якась зустріч була «вирішальною»; перший раз дійсно виявляється першим, коли спричиняє якусь зміну, а це може відбутися і в сотий раз… Наше існування вибудовується в часі, духовне життя – ні.
Пастка автобіографічної оповіді полягає в тому, що уривковим, порізненим реаліям нав’язується певний порядок: часовий, оповідний або логічний, – від цього моменту вже не зважають на тендітні, позачасові, складно скручені нитки, які легко рвуться і з яких зіткане полотнище долі.
Бетговен зник із мого щоденного життя. Принаймні – з буденної свідомості. Я більше не слухав його музики, не посилався на нього, забув думати про нього.
Тож, увійшовши в данську Нову гліптотеку Карлсберґа, де в одній залі було представлено маски Бетговена та його скульптурні портрети, я, причавлений тягарем власних сорока років, закляк у подиві.
Це відбулося у два етапи.

- Кумедно, – здивувався я, – Бетговен так багато значив для наших пращурів, що вони колекціонували його портрети, налагодили торгівлю його зображеннями; а скільки чудових талановитих скульпторів, ніколи не зустрічавши його, ліпили обличчя композитора!
Тоді я зметикував: часи змінилися, і нині цю практику вичерпано.
- Але ж сам я колись проводив сотні годин у товаристві цього чеснотливого пана!
Вдивився в мовчазну голову.
Бетговен і оком не кліпнув; риси його обличчя були суворі, замкнені. Він, котрий більше не сприймав звуків зовнішнього світу, немов ще ліпше чув ті, які звучали всередині нього. Ніщо не порушувало його зосередженості. Усе засвідчувало силу: різкі риси обличчя, могутня шия, міцно стиснуті щелепи; лев’яча грива – густа, буйна, скуйовджена – оторочувала велетенське горбкувате чоло, що засвідчувало глибокі роздуми; його заворожливі очі – похмурі, глибоко посаджені й водночас вирячені, більше говорили про внутрішній світ, хоча дивилися на зовнішній.
І несподівано, ніби для пом’якшення цього войовничого вигляду, – дитяча ямка на підборідді й чітко окреслений вишуканий рот.
А потім бюст заговорив. Та де! Загудів, заспівав, вивергнув потоки звуків… Енергія Бетговена вирвалася назовні. Мені передавалася не лише його музика, але й тональність його духу. Я переживав відчуття, яке спостигає нас, коли раптово згадується забуте: радість віднайдення зливалася з раптовим болем розлуки.
Я розумів, що сумував за Бетговеном.
До мене повернулося розуміння світу.
Яке?
Ґрунтоване на вірі в людину. Бетговен, усупереч дріб’язковій добі байдужий до моди, чинячи опір знегодам, які насувалися на нього, – бідності, глухоті, любовним невдачам, хворобам, – вірив у самоствердження особистості. Не плутати з індивідуалізмом – цим видом егоїзму, який квітне в байдикуванні. Життя Бетговена потверджує думку про те, що особистість обдарована силою, людина владна бути самою собою, змінювати своїх сучасників – навіть нащадків – і впливати на суспільство.
Наша доба вбила могуття особистості. Тепер ніхто не цінує її значення серйозно. Конкретну окрему людину дістаємо лише перемеленою – такий собі січений біфштекс, приправлений гарніром досягнень технічного поступу, відданий на поїдання пожадливості банків, держав, промислових груп. Економічні, фінансові, політичні, медійні групи тріумфують над індивідом, маючи нечувану владу. Більше не сподіваємося на революцію; сміємося зі спроб щось ініціювати.
Це засвідчує Освенцим. Освенцим – це не лише Освенцим і Голокост; це символ тих сил, які перемелюють людину, символ тоталітаризму, світу, який позбавляє себе людського виміру. Освенцим доводить: якщо поступ існує в науково-технічній сфері, то у площині людяності він відсутній. Очевидна похибка: люди не стають ліпшими, розумнішими або моральнішими. Не можна говорити про систематичний і неухильний поступ людства. За відсутності запалу окремо взятої особистості варвари, навіть накопичуючи інформацію та засвоюючи складну техніку, загрузають у власному варварстві. Освенцим – не лише цвинтар євреїв, ромів, гомосексуалістів; це цвинтар надії.
Там, у Копенгаґені, перед цією мужньою головою, яка посилає мені сонати, симфонії та ідеї, я зненацька замислився: чи маємо рацію, виходячи з гри?
Чи дозволимо віку нас розчавити? Втратити віру в себе? Погодитися виживати, а не жити? Байдикувати в очікуванні кінця? Невже здобуде перемогу абсурдність людського існування?
Бюст Бетговена змусив мене прокинутися. Завдяки йому я усвідомив, що жив упродовж двох десятиріч лише впівсили, що тільки наполовину перебував у власній оболонці, що частина мого духу вигоріла. Бетговен оживив мої емоції, розбурхав почуття, переконав мене, що можу бути корисним, можу боротися, брати участь у подіях, кохати, не зважуючи всіх «за» і «проти».
Войовничий, нелагідний, свавільний, Бетговен дивився на мене, наче бик, який зараз кинеться на перешкоду.
Я дозволив йому знищити мою нерішучість.

Бетговен помер двічі: один раз тілом – у дев’ятнадцятому сторіччі, другий раз духом – у двадцятому. Укупі з ним згасла якась іскра гуманізму.
Звичайно! Більше не віримо в людину. Але ж тоді в кого вірити?
Чи ще можливе спасіння?
* * *
Немає нічого більш заворожливого, ніж іскра.
Миттєва, тендітна, зникома, ледве народившись, вона, якщо не зуміє знайти живлення, спалахує і щезає. Не боїмося цього спалаху, хоча він спричиняє спустошливі пожежі, які нас лякають, вогнища невгамовного полум’я, катастрофи.

Думка – це іскра. Ніщо в цій зовні нешкідливій і безпечній іскорці попервах не віщує ані прийдешнього буяння, ані здатності запалити світ – в ім’я добра чи зла. Така іскра є в Бетговені.
І коли його бюст дивиться на мене, мені здається, у мені запалюється така ж іскра – і повертаю собі віру в людину, у її особисту силу, у те, що сміливість заразлива.
Щó є людина?
Звісно, це той, хто ставить собі таке запитання.
Бути людиною означає вічно ставити собі запитання. Бути людиною означає бути втіленням і осередком усіх проблем.
Не така-то блискуча людська доля… І непринадна. Добре тваринам: вони мають інстинкт, який підкидає відповідь, коли запитання ще навіть не сформульовано; вони насолоджуються відчуттям свого існування, не затьмареного свідомістю неминучої смерті! А спільний знаменник людей зовсім не втішний: це тривога. Розбиті сумнівом, блукаємо в каламутній твані, а пов’язують нас лише наша слабкість і незнання.
Люди віддавна ненавидять власну долю. Погано пристосовуються до свого призначення; шанують богів, статуї, навіть дерева. Почуваючи відразу до запаморочливої порожнечі, яка їх наповнює, гадають, що вони ґрунтовніші, значніші, не такі ефемерні; вигадують власне коріння. І раніше, і нині визначають себе за місцем народження, за належністю до родини, клану, нації, релігії; установлюють зв’язки, намагаються самоствердитися, поєднуються з тим, що було до них і що буде після них; надають собі стійкості, намагаються увічнити себе у бронзі. Відмовляючись замислитися над самоідентифікацією, у прагненні позбутися проблем підміняють її самовизначенням. Забуваючи, що він – просто людина, кожен радше уявляє себе американцем, китайцем, французом, баском, католиком, мусульманином, гомосексуалістом, багатим, бідним… Цілісну людину повністю підміняє певна маска; умовний костюм приховує людське призначення…

Але ж Бетговен зовсім не дурний.
Проникливий, він знає, що шлях людини – це бій, з якого виходять переможеними: утрачаємо сили, коханих людей, здатність діяти й, нарешті, саме життя. Цю битву неможливо виграти. Єдине, що здійсниться, – наша поразка. Коза ніколи не подужає вовка – ясно дає зрозуміти нам Альфонс Доде своєю моторошною байкою «Коза пана Сеґена». Волелюбна кізка виривається з ув’язнення, аби пізнати дику природу і насолодитися нею. Аж ось надвечір, заздалегідь облизуючись від задоволення, з’являється вовк. «Згадавши оповідання про стару Ренод, яка билася цілу ніч, а вранці вовк усе-таки з’їв її, вона поміркувала, що, мабуть, ліпше буде віддатися на поїдання зразу. Потім, передумавши, приготувалася до бою, нахилила голову і виставила роги, як і належало сміливій кізці пана Сеґена… Ні, вона не сподівалася вбити вовка – козам це не до снаги, – просто хотіла побачити, чи витримає так само довго, як Ренод.
Тоді наблизився страшний звір, і затанцювали ріжки.
Ох, як билася наша смілива кізка! Понад десять разів… змусила вовка відступити, аби перевести подих. У хвилини перепочинку ласунка встигала щипнути жмуток трави й з повним ротом наново вступала в бій… Так і тривало цілу ніч. Інколи кізка пана Сеґена позирала на зоряні танки в чистому небі й думала: “Ох, лишень би протриматися до світанку!..”»
Якщо всьому настає кінець, то заради чого?.. Навіщо боротися, чинити опір до світанку? Бетговен, спопеляючи мене поглядом темних очей, заперечує:
- Мета не в тому, аби змінити людську долю, ставши безсмертними, усеобізнаними, усемогутніми; ні, мета в тому, аби прожити людську долю.
Аби цього досягти, потрібно передусім змиритися з нашою крихкістю, з нашими слабкостями, муками, розгубленістю; відмовитися од ілюзії знання; поставити хрест на істині; визнати в іншій людині брата – і у прагненні ставити запитання, і в незнанні; це є гуманізм.
Аби ж його сповідувати, треба боротися зі страхом – страхом поразки, страхом життя, страхом смерті; це є сміливість.
Аби не втратити її, треба дати вилитися найліпшому в людині, найпрекраснішому в космосі, найзахопливішому у всесвіті; це є гідність.
Притому, аби добре почуватися, потрібно здолати журбу, тривогу, ненависть до скороминущого, жагу власності; потрібно навчитися з відкритим заборолом прагнути активної діяльності, славити життя; це є радість.
Гуманізм, мужність, культ піднесеного, прагнення радості – ось що пропонує Бетговен.
Це є моральність.
* * *
За кілька тижнів після Копенгаґена Бетговен повернувся в моє життя. Я розчахнув перед ним двері своєї домівки й дозволив знову приручити мене.
Скільки годин я провів у ліжку чи на дивані з його музикою! Чим довше слухав його фортепіанні сонати, тим гостріше відчував, як пом’якшується груба оболонка мого духу. Під шаром інтелекту знову назрівали бунт, пориви, співчуття, захвати. Мені здавалося, що в мені знову оживають спустошені землі.
Потайки я наново привчав себе до наївності. А саме – до корисної наївності. Адже наївність буває згубна і рятівна. Та, яка заперечує зло, і та, яка перемагає його.
Небезпечна наївність полягає в ігноруванні поганих намірів, применшуванні несправедливості, заперечуванні існування садизму, жорстокості або дурості. Така наївність – янгольська наївність – межує з тупацтвом, настільки вона сліпа і далека від реальності.
А плідна наївність, навпаки, не має ілюзій щодо розбещеності світу. Її легко розпізнати. Вона діє. Відмовляється слугувати негативній стихії; вступає в боротьбу; послідовно захищає позитивні цінності; уважає, що окремі особистості здатні поліпшити світ.
Усупереч нашій добі, яка безвільно здала позиції, Бетговен вимагав, аби я ніколи не відмовлявся од узятих на себе зобов’язань.
«Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть!» – вигукувала моя вчителька музики.
Групуючи цих «кретинів», Бетговен знайомив мене з тими, кого категорична пані Во Тхань Лок іменувала «байдужими», «пересиченими», «циніками», «нігілістами».
«Байдужий» готовий плювати на всіх і на все, окрім самого себе. Говорити з ним про солідарність – однаково що розповідати равликові про в’язання. Якщо «байдужий» віддаляється од своєї спільноти, свого покоління і тих, хто прийде за ним, то в жодному разі не відмовляється од задоволень. Чужий усьому світу, егоїстичний, недоторканий, він живе на замкненому охоронюваному терені, а цей терен – він сам. Митницю оминути неможливо.
«Пересичений». Усе побачив, усе пізнав, усе пережив – виражає втому. Справді втомився, оскільки помічає лише подібність і ніколи не зауважує відмінностей – адже з роками його сприйняття затупилося. Щодо уяви, то вона в ньому вичерпалася, а він навіть не помітив цього. Він – жертва, яка змирилася зі зношенням душі.
«Цинік» блискуче розгадує світ, завжди знаходячи підтекст: за пороком – чесноту, за альтруїзмом – зиск; йому все підозріле. Потерпаючи від алергії на ідеали, ненавидячи Бетговена, він використовує свій розум як скальпель, котрий патрає очевидне, розтинає ілюзії та оголює незнані сторони реальності; одначе, за дивною пріоритетністю, обирає лише неявні каліцтва, прихований розрахунок, погані спонуки. Уважає: чим нижче цілитися, тим ліпше влучити в ціль. Для нього мислити означає руйнувати, членувати, а не будувати або творити. Боюся, що за притаманною цинікові поблажливістю до вульгарності приховано не лише ваду поважати людей навкруги, а передусім дивне суперництво. «Якщо світ поганий, – стверджує він, – ліпше бути гіршим за всіх». У прагненні приголомшливої досконалості обожнює власний розум, ототожнюючи його з розвінчанням. Єдиний його ідеал – власний успіх! Ось його переконання: «Усе продажне, отже, цінний тільки я, котрий на це вказує».
«Нігіліст» ні у що не вірить, прагне чистоти. Як радикал він хотів би уособлювати Святе Ніщо. «Ані я, ані моє життя не варті й шеляга». Логічним наслідком нігілізму є самогубство. Достеменний нігіліст украй рідкісний, оскільки справжні нігілісти зазвичай вже мертві. А ті, чиї розбалакування слухаємо, – позери чи базіки, ті, «хто хотів би, але бракує духу», значить, вони непослідовні. Отож нам трапляються лише нігілісти-невдахи.
Бетговенський оптимізм, навпаки, передбачає багатство природи й людини, вірить у щедрість останньої, у тисячі сюрпризів, які готує нам людина. Бетговен – це не покійник, який походжає цвинтарем. Він живе, шукаючи благодать, розпізнаючи складність, оголюючи велич. Фраза Ніцше з трактату «Так мовив Заратустра»: «Світ глибокий. Глибший, ніж міг би подумати день», – як мені видається, чудово виражає цю вдумливу прихильність.
* * *
Тоді як під наглядом Бетговена я почав одужувати, життя несподівано поставило мені пастку.
Я довідався, що та, яку кохав, закохалася в іншого.
Як мені це стало відомо? Від неї самої. Це було сказано тихо, без виклику, з рішучою сміливістю…
Це не була звістка про відхід. Просто констатація факту.
Аби ухвалити рішення, я піднявся нагору, подолавши за двадцять секунд кілька сходинок. Отож письменницький кабінет зробився моїм притулком, адже зазвичай тут я не страждав, а щасливо співіснував з образами, які створила моя фантазія, вільно дихав над білим аркушем паперу, між кремовими стінами й ніжною синявою неба у високих вікнах.
Улаштувавшись за столом, ніби маючи намір працювати, я замислився про те, що зі мною сталося. Яка іронія! Я присвятив стільки сторінок викриттю ревнощів (мерзенне почуття, ознака радше непевності себе, ніж кохання!), і ось мені самому випала доля опинитися в шкурі ревнивця.
Чи страждав я? У мені розбилася мрія – мрія про неповторне, вічне, небувале, неймовірне, ідеальне кохання, яке мало тривати довіку; вульгарність цієї піднесеної історії перевершила всі межі – ми виявилися такими, як усі. Я пригадав різні зваби, коли сам був готовий зруйнувати нашу злуку; розлючений, згадав біль, заподіяний моїми відмовами, що подеколи коштували мені сумних хвилин зневіри, меланхолії. Урешті почав дорікати собі за випадки відсутності й нехтування, які могли спорадично спровокувати цю любовну зраду.
За кілька хвилин узявся писати. Спершу – аби вийти з хворобливого стану – мені потрібно було вилити своє страждання, вивергнути цю гіркоту, вичавити те, що скрутило мені кишки. Потім – через наївність: а раптом мої слова зможуть трансформувати реальність, створити інший світ? Я взявся писати докладного листа на десять пунктів, завдяки якому все зміниться, буде зруйновано минуле і виникне нове майбутнє. Пізніше до мене дійшло все безглуздя вчиненого. Ні, я не Бог і не творець власного життя. Не маю жодної влади, навіть над власними стражданнями.
Розхвилювавшись, я відкинув записи й упав на кушетку, куди зазвичай вкладалися наші пси, котрі стежили за моєю роботою. Мене мучило почуття подвійної втрати: щойно зруйнувалася моя злука і щойно я відкинув іншу священну частину мого життя – письменництво. Написане кілька хвилин тому не стосувалося літератури, ні, я намагався полегшити свої страждання; слова були адресовані в нікуди, це був лише крик розпачу…
У мене потекли сльози. О, я не намагався ошукати себе – насолоджувався ними. Це була журба спогадів… Я плакав, аби знову стати дитиною. Плакав, бо хотів вірити: хтось прийде втішити мене і моя сумна примха дивовижним чином змінить світ.
За дві години даремні чаклунські хитрощі – письменництво і ридання – були вичерпані.
Я зрозумів, що голий і безпорадний і не матиму втіхи. Самота просто вбила мене. Тиша здавалася мені грізною.
Механічним жестом я увімкнув радіо.
Кода якоїсь п’єси. Тиша. Чекають, коли диктор назве імена виконавців.
Але знову звучить музика.
Упізнаю її. Повільна друга частина фортепіанного концерту номер чотири. Знову Бетговен! Не наважуюся вимкнути радіо…
Оркестр мене захоплює, торсає, наказує слухати.

5. Четвертий концерт для фортепіано з оркестром соль мажор, тв. 58. ІІ частина
Спочатку це – конфлікт. Дві сфери протистоять одна одній: несамовиті драматичні струнні й тихий рояль. Перші обурюються, скрегочуть, погрожують, гуркотять; другий шепоче. Тембровий антагонізм досягає кульмінації. Мені, як і Морісові Равелю, завше здавалося, що ці інструменти – струнні смичкові й рояль – погано звучать в ансамблі; нині я наново переконався в цьому. Важка маса струнних, які звучать зібрано, твердо, напружено, намагається подолати тендітне і самотнє соло фортепіано.
Між їхніми вступами – тиша.
Вона має подвійний сенс: це тиша, де щось помирає, і тиша, де щось народжується. Тиша, де змовкають розкоти струнних; тиша, де виникає, ще зовсім слабкий, звук фортепіано.
Починаю розуміти…
Зіткнення протиборчих сил. Ґоліят проти Давида. Велет проти хлопчака. На перший погляд – або з перших звуків – результат передбачуваний. І хоча струнні намагаються заплутати рояль, він, не посилюючи звуку, залишається навдивовижу спокійним, наполегливим.
Поступово співвідношення сил змінюється. Гримкотливі струнні, здригнувшись, відхиляються, їхні вступи частішають, але їм не вдається порушити привітності рояля. І ось вони стихають, перетворюючись на власний відгомін, тоді як звук сольного рояля ніжно розкривається квітами акордів. І у вивільненому просторі він, з довгою треллю, звучить дедалі більш упевнено і патетично. Струнні повертаються, приборкані, й поступово сходять нанівець.
Антагонізм пом’якшується. Побожна тиша кинула гуркіт у тривогу. Розгрішення переважило.
Можливо, саме в цьому прихований героїзм? Не в агресивності, грі м’язів, застрашливих гримасах фанфаронів, а у щиросердній тиші, у толерантності й злагоді?
Асоціюю себе з роялем, який, з його слабким переможеним звуком, насмілився шепотіти. Цей звук тендітний, але він не запозичує чужих засобів, не вдає сили, не кричить, не відповідає жорстокістю на жорстокість.
Це перемога гармонійного шепотіння над монодійним гуркотанням, перемога надії над зневірою. Любов народжується, усміхається, зростає, любов розкривається, наповнюючи все навкруги своєю життєвою силою.
Устаю, виходжу з кімнати, спускаюся сходами – мені не терпиться повідомити: вибачаю.
Мене вражає безглуздя моїх страждань. Від чого саме я страждав?
Не від любові, але від самолюбства, бо хвалькувато вважав, що належу до вищої, непорушної злуки, яка витає над буденністю.
Не від любові, не від скнарості, бо відмовлявся ділити з кимось кохану істоту, прагнучи зберегти собі, узурпувати чужі почуття, сховавши їх у власну скриню.
Не від любові, але від плутанини в думках: іншого кохають не тому, що мене кохають менше, але тому, що його кохають інакше. Але чи можна втілити собою всіх чоловіків? І всі види кохання?
Вибачаю.
Бетговен очистив мої агресивні пориви. Сáме кохання надавало краси нашій парі. Тож не вбиватиму цього кохання. Навпаки, убачаю в цьому виклик: довести, що кохання існує.
На нижніх східцях вже не лише вибачаю – приймаю.
* * *
- Ви перебільшуєте!
- Ви марите…
- Ви вигадуєте?
Дехто не зможе мені повірити. Відмовиться йти за мною. Не лише в моїй концепції кохання. Відмовиться йти за таким провідником.
- Як ви насмілюєтеся стверджувати, що Бетговен дає вам поради? Більше того, наказує вам діяти так, а не інакше?
Мені нагадають, що Ференц Ліст зовсім по-іншому трактував Четвертий концерт для фортепіано з оркестром, бачачи в ньому битву фурій з Орфеєм, коли ті намагаються завадити поетові шукати померлу дружину в царстві Аїда. Мені повідомлять, що, хай там як, ми з Лістом мелемо дурниці, адже точно так само в цьому конфлікті можна вгледіти боротьбу чоловічої та жіночої стихій, інь і ян, дорослого і дитини, життя і смерті, добра і зла, Понтія Пилата і Христа…
- Музика – це просто музика! – вигукнуть мої опоненти. – Музика нічого не зображає, не виражає і ніколи не думає! Музиці притаманна єдина логіка – музична. Вона розвивається поза сенсами. Не намагайтеся прив’язати її до духовної сфери.
Дивний підхід… Ці прихильники цілісного сприйняття, уважаючи, що слугують музиці, лише шкодять їй, оскільки виводять її з нашого життя, позбавляють влади над нами, вона стає непотрібною, малозначущою, другорядною, мізерною, невпливовою.
Певна річ, охоче потверджу, що музика нічого не зображає, хоча композитори обожнюють описові назви на подобу «Пір року» або «Пасторальної» симфонії. Вівальді незіставний з Боттічеллі, який малює квіти, Бетговен – з Коро, який пише природу. Наклеюючи «програму» на свою музику, вони, по суті, визнають нездатність музики переконливо відтворювати реальність: без їхніх коментарів ми б нічого не зрозуміли.
А втім, якщо музика нічого не зображає – це ще не означає, що вона не має сенсу.
Музика впливає на нас, навіює роздуми. Заглиблює, приголомшує і змінює людину зсередини.
Коли Ліст говорить про Орфея та фурій, коли я вмію уникнути злочину на ґрунті ревнощів, уникнути розриву, відкрити для себе гідніше розуміння кохання, то ані Ліст, ані я не відкриваємо істини в останній інстанції: це наше особисте відкриття. Це свідчення сили й життєздатності бетговенської музики. Описуючи його концерт, ми, за допомогою порівнянь, образно оповідаємо особистий струс, пережитий завдяки цій музиці, оповідаємо її животворну силу. Це засвідчує, що зворушений не лише наш слух, відшліфований сольфеджіо, або сприйняття, але набагато ширше – уся наша істота, усе, що ми пережили…
Сенс музики полягає не в точності значення, а в тому, що вона – метафора численних сенсів. Коли ж ні, тоді навіщо слова?..
І якщо поезію розглядають як музику літератури, то лише тому, що поезія не шукає однозначності – дає нам стимул, підказує.
Таємниця спонукає до роздумів набагато сильніше за ясноту. До того ж вона не ворог ясноти, а, навпаки, її провідник.
* * *
Знаю музичне дерево.
Ми бачили його одного разу, коли шукали заміський будинок. Дерево, вкрите ніжним листям, з темним стовбуром, стояло посеред саду між середньовічною вежею, обвитою плющем, і спорудою XVII сторіччя з сіро-блакитного каменю. Попервах, як і належить представникові рослинного світу, воно трималося майже непомітно, дозволило нам оглянути будівлі, обійти ділянку, перевірити фортечні мури; просто очікувало, не сумніваючись, що після технічної перевірки влаштуємося під ним.
Справді, сховавшись у прохолодній тіні, під його запашним гіллям, ми обдумували рішення, обговорюючи переваги й хиби цього володіння. Очевидність повільно проникала в нас: тут нам було приємно… Щоразу, коли ми приїжджали, дерево зустрічало нас, наповнюючи відчуттям блаженства. Його поділяли навіть наші пси. Ці троє гасали один за одним у траві, стрибали схилами, ховаючись у кущах; потім собаки, задихаючись, розпалені, з калатаючим серцем і розвеселеними очима, падали під деревом, аби перевести подих. Кілька тижнів потому ми купили це володіння; хоча, як мені видається, радше придбали право навідувати те чарівне дерево, під кроною якого так добре дихалося.
То була липа, себто дерево двоїсте, яке має подвійний вигляд: узимку – плаский, улітку – рельєфний. Від листопада по березень, коли його голе гілля мовби штрихами тушу прорисоване на блідому небі, воно перетворюється на малюнок; але щойно весна накриває його листям, заокруглюючи й ущільнюючи крону, дерево набуває третього виміру, стаючи ожилою скульптурою.
Це липа, себто не просто дерево, бо воно обдаровує нас блідо-зеленим цвітом і ніжними, солодкими, розм’якшувальними пахощами.
Це липа, себто притулок закоханих, адже за легендою в тіні її листя у формі серця почуття посилюються. «Якщо подружжя бодай ненадовго затримається в тіні липи, то їм судилося кохати одне одного до кінця життя, незважаючи на роки», – запевняв Лафонтен.
Це липа, себто переписувачка, супутниця письменника, адже з її деревини роблять олівці.
Отож ця липа поводиться інакше, ніж її посестри: у ній прихована музикантка.
Коли вмощуюся в її тіні, вона посилає мені скерцо, адажіо, алегро й анданте.
Повірте, говорю зовсім не про банальну спорідненість між деревами й музичними інструментами: усім відомо, що деревина – основний матеріал для їх виробництва – посилює їх звучання, бере участь у створенні тембру; так горіх забезпечує резонанс фортепіано, скрипку і віолончель роблять із ялини, хвилястого клена чи самшиту, з ебенового і палісандрового дерева вирізають дерев’яні духові інструменти. Одначе липу з її м’якою деревиною використовують доволі рідко, лише для клавіш фортепіано, які потім покривають слоновою кісткою.
Проте моє дерево грає мені не на фортепіано.
У ньому прихований цілий струнний квартет.

6. П’ятнадцятий квартет ля мінор, тв. 132. ІІ частина
Коли притуляюся спиною до її стовбура, липа вагається зо хвилину, а тоді, переконавшись, що я влаштувався тут на кілька годин, починає грати, посилаючи мені щільний, гнучкий, рипучий звук. Але зауважте: це музика дерева, невидима і нечутна. Вона не дзвенить у повітрі, не входить через вуха – проникає просто у свідомість.
Телепатична музика.
Спершу я не вмів розпізнавати музичних п’єс, якими обдаровувала мене липа, – вони були нечутні мені.
Але завдяки поїздці до Копенгаґена і після того, як я вздовж і впоперек обійшов Великий Глухий континент, мені відкрилося, що увесь цей час дерево виконує для мене останні квартети Бетговена.
Від 1823 року до його смерті 1827-го, мовчки замкнувшись на самоті, Бетговен увесь час присвячував квартетам. Це п’ять опусів, у яких дві скрипки, альт і віолончель малюють душевний краєвид.
Можливо, через те, що слухаю цю музику під деревом, у мелодії проявляється щось деревне, рослинне. Вона дряпає, наче кора; звуки поєднуються, в’ються, зв’язуються, сплітаються, мов гілки, які посилають концерт за обрій. Бас, неспішний, могутній, незнищенний, подібний до кореня, що звивається по землі; ніколи не злітає – адже дерево не може підстрибнути. Інколи він вагається – вітер колихає листя, – але залишається земним, ґрунтовим. Одначе, трохи вище, дерево стає більш повітряним, воно витає, його листя тремтить.
Суворі квартети… Відставивши свою симфонічну палітру якнайдалі, Бетговен відмовляється од кольору, од яскравих звукових контрастів, од розмаїття тембрів, од їхніх протиставлень і чарів. Здається, що відмовляється навіть од мелодії, віддаючи перевагу протяжності струнних, трелі, проникливості звуку. Це медитація. Він позбувається прийомів, на яких було побудовано його внутрішню музичну мову.
І закликає нас до такої відмови: «Годі вичитувати мелодії там, де я не писав їх, не випереджайте розвитку, не чекайте від моєї музики світської вишуканості, доречної в салоні, але не біля стовбура, у порожнечі. Віддайтеся повноті непередбаченої миті звуку».
Моя липа чудово виконує ці останні квартети. Крізь її крону вдивляюся і вслухаюся в монохромні переливи неба, у вільний переліт птахів, у коливання клімату і почуттів. Осягаю щільність часової течії, відчуваю, як кора всотується в мою шкіру, щільна, матеріальна, мов плинний час.
Дещо виходить із безодні, вивільняється з-під землі, джерелом шумує з глибин. Це дерево? Музика? Життя? Людина? Свідомість? Звичайно – усе вкупі. І ще маю все це пізнати.
Цієї осені я збагнув, що міг би постаріти під цим деревом, яке так дивовижно грає Бетговена. Більше того: я хотів би старіти під ним. Адже поки перебуваю тут, на поверхню спливають ідеї: світ не має нічого спільного зі спокоєм; муки не знають затишшя; мудрість полягає в тому, аби заручитися з таким життям, яким воно є. Чого ще потребую?
Липа знає про це більше за мене. Бетговен – теж.
Вони можуть дати мені значно більше, ніж я очікував. Вказують мені шлях у роки, які маю прожити.
Моє спілкування з Бетговеном зовсім не скінчене – усе лише починається.

«Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть…»
Пані Во Тхань Лок мала рацію: потребуємо Бетговена, як ніколи. Після мого раптового повернення до попереднього відчуття життя, на виставці в Копенгаґені, я заборгував Бетговенові, адже він допомагає мені будувати сучасний гуманізм – той оптимізм, який вміє узгоджувати сенс трагедії з надією на майбутнє.
Часто різницю між оптимістом і песимістом пояснюють, пропонуючи уявити склянку води: коли чарка наповнена вологою на п’ятдесят відсотків, песиміст упевняє, що склянка напівпорожня, а оптиміст – що наполовину повна.
Мені здається, це соковита метафора.
Песиміст, який вважає склянку напівпорожньою, помічає те, чого немає, а не те, що є, – чим наповнена склянка. Людина, налаштована ностальгійно, пасеїст, людина, повернена в минуле, почне оплакувати те, чого вже немає, – кількість випитого, замість оцінити те, що є, себто те, що вона має випити, і те, що буде, – задоволення пити.
Коли песиміст перетрушує минуле, оптиміст дивиться на те, що йому обіцяно. Для оптиміста характерні апетит, задоволення і впевненість. Для песиміста – похмурість, відчуття, що його чогось позбавили, і схильність скаржитися. «Ліпше здобувати радість, аніж віддаватися журбі», – зазначив Андре Жід 12 травня 1927 року в своєму щоденнику.
Що є радість? Це спосіб відчуття повноти, задоволеності, вдячності життю.
Радісна людина не відчуває браку ні в чому. Проте вона має далеко не все – а хто має все? З іншого боку, вона задоволена тим, що має. Більше того, вона цим насолоджується.
Радісна людина не відчуває фрустрації. А в людини розчарованої, пригніченої, втомленої, у меланхоліка, усе йде недоладно.
Якщо журба – це усвідомлення чиєїсь відсутності, то радість – усвідомлення присутності. Якщо журба пов’язана з тим, чого не існує, – з горем утрати, відразою до того, що ти слабкий, смертний, безсилий, обмежений, то радість приходить від повноти. Вона кричить про наше щастя почуватися живим, тут і зараз, захоплюючись тим, що нас оточує.
Радіти й насолоджуватися – ось у чому проявляється радість. Вона нічого не вимагає, ні про що не шкодує, ні на що не скаржиться. Вона радіє. Дякує. Радість повна вдячності.
Яку легкість приносить нам радість, звільняючи від того, що нас обтяжує: від тягаря амбіцій, жалів, каяття, нав’язливих ідей, від гіркоти, ілюзій, претензій!
Наша доба не вміє смакувати радості. Воліє забуття і розвагу: ці дві практики допомагають нам позбутися нудьги чи скорботи. Радісна людина здається нам тупаком, а зовсім не мудрецем.
Але, за Бетговеном і його побратимом філософом Спінозою, є мудрість радості. Не лише допускаю щастя жити – люблю його, себто приймаю все суще і люблю все, що відчуваю всіма органами чуттів. Беру шлюб зі всесвітом, обожнюю його. Окрім того, хіба радість не є суть музичного досвіду?
Слухаючи мелодію, стаю більш відкритим, смакую те, що звучить у моїх вухах, у свідомості, у серці. Жадібно ласую моментом, який переживаю. Навіть понура музика завше дарує мені насолоду, адже захоплює мене, наснажує, переповнює. Недивно, що Великий Глухий створив «Гімн радості» як свій заповіт, як вершину власної творчості…
Пам’ятайте, що радість, як і журбу, можна передавати іншим людям. Бетговен хоче заразити нас цими почуттями.
Але який сенс передавати журбу своїм сучасникам і наступним поколінням? Це пов’язано з помстою чи з жорстокістю. Найбільш песимістично налаштовані люди належать до шизоїдного типу: біле називають чорним, міркують як песимісти, а живуть як оптимісти. Адже навіщо писати, компонувати, вправлятися в живописі, народжувати дітей, дбати про них, навчати їх, якщо людина вірить лише в небуття, а існування сприймає тільки як передсмертну судому.
По кількох місяцях, проведених із Бетговеном, я зміг сформулювати те, що він навіяв мені.
Це було кредо.
Кредо гуманізму.

КРЕДО СУЧАСНОГО ОПТИМІЗМУ
Я – оптиміст, оскільки вважаю, що світ жорстокий, несправедливий, байдужий.
Я – оптиміст, оскільки вважаю, що життя надто коротке, обмежене і повне страждань.
Я – оптиміст, оскільки ношу жалобу за пізнанням: віднині знаю, що мені не судилося пізнати.
Я – оптиміст, оскільки помітив, що будь-яка рівновага нетривка і тимчасова.
Я – оптиміст, бо не вірю в поступ, точніше, думаю, що не може бути автоматичного поступу, поступу без моєї участі, без нас, нашої волі й важкої праці.
Я – оптиміст, оскільки побоююся найгіршого, але зроблю все, аби уникнути цього.
Я – оптиміст, оскільки це єдина розумна пропозиція, на яку надихнув мене абсурд.
Я – оптиміст, оскільки лише це відповідає тому, що мені нашептав розпач.
Так, я – оптиміст, бо таким є авантюрне парі: якщо доля доведе, що я мав рацію, довіряючи їй, то виграю; якщо доля доведе, що я помилився, то нічого не втрачу, але моє життя буде ліпше, благородніше за життя песиміста і принесе більше користі.

«Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть…»
Знову до нас долинає послання Великого Глухого, хоча ми вже забули про нього. Тепер воно звучить сильно, по-новому, виразно, дивовижно і бадьоро. Пробуджує нас.
По суті, не він помер, а померли ми.
Смерть мозку. Духовна кома. Ми вбили віру в людство, ґрунтовану на благородних учинках, на добровільному пориві, на героїчному оптимізмі.
Не знаю, чи жива пані Во Тхань Лок чи приєдналася до янгольського хору, але, хай там як, хотів би цими рядками подякувати їй та ще повідомити добру новину:
- Зрештою, можливо, Бетговен не помер. І сумніваюся, що кретини живуть…

Послання, які відправив Бетговен:

1. Увертюра «Коріолан» до мінор, тв. 62.
Колумбійський симфонічний оркестр під орудою Бруно Вальтера – 7’57.

2. П’ята симфонія до мінор, тв. 67. І частина. Allegro con brio.
Нью-йоркський симфонічний оркестр під орудою Бруно Вальтера – 6’11.

3. Дев’ята симфонія, ре мінор, тв. 125 (з хором). IV частина. Presto – Allegro ma non troppo – Vivace – Adagio cantabile – Allegro – Allegro moderato – Allegro.
Елізабет Шварцкопф, Ельза Кавельті, Ернст Гефліґер, Отто Едельман.
Хор фестивалю в Люцерні.
Філармонійний оркестр під орудою Вільгельма Фуртвенґлера – 25’40.

4. «Фіделіо», тв. 72. ІІ дія. Уривок фіналу «О Gott! О welch ein Augenblick».
Леонора – Бірґіт Нільссон, Флорестан – Ганс Гопф, Дон Пісарро – Пауль Шефлер, Рокко – Ґотлоб Фрік, Марцеліна – Інґеборґ Венґлер.
Хор і оркестр Кельнського радіо під орудою Еріха Кляйбера – 7’28.

5. Четвертний концерт для фортепіано з оркестром соль мажор, тв. 58. ІІ частина.
Соліст – Еміль Гілельс.
Оркестр Ленінградської філармонії під орудою Курта Зандерлінґа – 5’05.

6. П’ятнадцятий квартет ля мінор, тв. 132. ІІІ частина. Canzone di ringraziamento. Molto adagio. «Heiliger Dankgesang eines Genesenen an die Gottheit, in der lydischen Tonart» [9].
Голлівудський струнний квартет – 15’50.



Кікі ван Бетговен

Цю повість було написано за кілька місяців до есею «Оце думаю: Бетговен помер, а стільки кретинів живуть…» Вона в художній формі оповідає те, що розглянуто в есеї в концептуальному вигляді. Прем’єра цієї комедії-монологу відбулася 21 вересня 2010 року в театрі «Лабрюєр» (режисер – Крістоф Лідон, у головній ролі – Данієль Лебрен).
Незважаючи на відмінність жанрів, я волів поєднати в одному виданні п’єсу і роздум – як данину поваги до першоджерела: вимогливого, полум’яного гуманіста Людвіґа ван Бетговена.

Усе почалося, коли на блошиному ринку я опинилася перед маскою Бетговена. Ґаволови сновигали навкруги, не помічаючи її, ковзаючи поглядом по ній; я сама ледве її не пропустила.
Підійшла ближче, і тут, поки розглядала її, скоїлося щось неймовірне, неправдоподібне, просто скандальне. Як таке стало можливим? Що трапилося?
Аби перевірити, я купила цю маску. Ще одна неприємна несподіванка: маска коштувала якісь копійки.
- І давно маєте її у продажу? – спитала я продавця.
Він гадки не мав. Третій струс.
Не зволікаючи, я повернулася до себе і покликала приятельок на філіжанку чаю.
- Дивіться.
У центрі круглого столу височіла маска Бетговена.
Канді (її важко сплутати з кимось – цілий рік із неї не сходила засмага: узимку – помаранчево-червона, навесні – карамелевої барви, а влітку від червня – барви копченої скумбрії) здивувалася:
- Який блідий…
Зое провела по масці пухкими пальцями, не насмілюючись обмацати її як належить. Я підбадьорила її:
- Знаєш, це лише маска, вона не здогадається, що ти її пестиш…
- Жаль, – прошепотіла вічно спрагла кохання Зое і різко відтрутила руку.
Рашель, задерши підборіддя, сухо спитала:
- І навіщо ти притягла нам це?
- «Це»?! Прошу виявити трохи поваги. «Це», як ти висловилася, маска Бетговена.
- Я чудово знаю, що це маска Бетговена: моя бабуся мала точно таку саму! Навіщо ти виставила її перед нами на чайний стіл із таким виглядом, ніби це щось виняткове? Ти що, вирішила, наче особисто вигадала ці маски? Сподіваюся, ні. Пам’ятаю, в моєму дитинстві вони були всюди: бідарі, не маючи фортепіано, вдовольнялися маскою Бетговена.
- Будьте уважнішими, – мовила я, – нахиліться і придивіться.
Вони слухняно схилилися над маскою.
- Ну, щось чуєте?
Обличчя Канді стало невдоволеним, Зое теліпала слуховий апарат, Рашель насупила брови й відкашлялася.
- Дівчата, зосередьтеся! Щось чуєте? Так чи ні?
Застигнувши, з підібганими губами, вони нашорошено затихли над об’єктом. Зое поправила у вусі свій апарат і гірко зітхнула. Рашель поглянула ліворуч, ніби стежачи за дзизкучим комаром, і знову повернула погляд на маску. Канді призналася:
- Нічого не чую.
- Я теж, – підтримала Рашель.
- Ох, ви мене заспокоїли! – викрикнула Зое. – Я вже думала, що тільки мені нічого не чутно.
Рашель поглянула на мене підозріло:
- А ти, люба, ти щось чуєш?
- Ані звуку.
Усе стало зрозуміло. Відбулася грандіозна, зворушлива подія, а ми були настільки старі й проникливі, що усвідомили це.
У моєму дитинстві з бетговенських масок звучала музика. Досить було поглянути на них, аби почути піднесені, приголомшливі мелодії; коло них завжди звучав симфонічний оркестр, який виконував гімн, полум’яні злети струнних, пристрасні звуки фортепіано… Якщо ви мали маску Бетговена, кімната наповнювалася музикою.
- Раніше, у батьківській домівці, – мовила Канді, – на мармуровій консолі біля каміна стояв бюст Бетговена. І я чула його, чула ліпше за радіо.
- Мій учитель музики поставив такий бюст на роялі, – підхопила я. – Чудовий бюст, який наснажує мене. Коли пальці плуталися у клавішах, його погляд спонукав мене виразити свої почуття. Зате інший бюст не давав жодної допомоги. То був бюст Баха.
- Ох, ці жахливі бюсти, які нас тероризували! – потвердила Рашель. – Мій батько поставив Баха біля метронома: той дивився на мене з суворим виглядом – Бах у прокурорській перуці судив і виносив мені вирок, клав мені на карб фальшиві ноти. А Бетговен – навпаки…
- Ото був справжній чоловік, – уточнила Канді, – мужній…
- А ще мені здавалося, що він нескінченно страждав, – шепнула Зое.
- Слід визнати, – примирливо мовила Рашель, – це було прегарно – і музика, і почуття, які вона пробуджувала.
- Отже, дівчата, чому більше нічого не чуємо?! – вигукнула я. – Чому бетговенські погруддя змовкли? Що сталося?
Ми четверо подивилися на маску Бетговена, яка справді мовчала. Це було жорстоке, дошкульне, образливе мовчання.
- Хто змінився серед нас – він чи ми?
Після паузи Рашель, яка охоче кидала неприємні зауваги, пробуркотіла:
- Певна річ, ми.
- У такому разі що сталося з нами? Як ми примудрилися настільки змінитися, самі не зауваживши цього? Адже втрата такої ілюзії не могла залишитися непоміченою!
- Кікі, поміркую над цим, – пообіцяла Канді.
- Я теж, – кивнула Зое.
- Чом би не поміркувати, – зауважила Рашель, знизавши плечима.

Отож, помітивши перші симптоми, ми вирішили встановити причину хвороби, аби знайти шляхи до одужання.
Щодо мене, то на обіцянки, схожі на «з понеділка сідаю на дієту» або «після відпустки беруся до китайської», не зважаю. Я взялася до лікування Бетговеном негайно. Купила купу дисків і того самого дня розпочала процедури.
Це було просто нестерпно.
Спершу я думала, що все це через моє помешкання. Заледве поставивши запис, я починала задихатися, хотіла вийти з дому, вигадувала, що необхідно щось терміново купити, або кидалася до телефона, готова дзвонити кому завгодно, хай навіть невістці (отакої!), і нав’язувати їй свою балаканину. Одначе розум перемагав: я не дозволяла собі залишати улюбленого крісла, того самого, у якому зазвичай блискуче розгадувала кросворди. У результаті по кількох тактах Бетговена підлога починала розгойдуватися, стіни хиталися, і я втрачала рівновагу. Ошаліти! І це відбувалося лише під час звучання Бетговена; варто було змінити платівку: поставити танго, естрадного співака з солоденьким голосом, – переділки не хиталися, стелажі стояли твердо, паркет також; але щойно лунала бетговенська музика – оля-ля! – арена крутилася – штормове попередження! Я виснувала, що живу в помешканні, у якого Бетговен викликає алергію.
І все-таки я продовжила! Неподалік нашого будинку в парку (трава і бетон) влаштували прийом для молоді з Сіте Ґаґарін [10], по той бік транспортного кільця. Біля північної брами парку якісь хлопці виконували гіп-гоп. Я спитала їх, де вони купують свої музичні апарати, такі велетенські хромовані пристрої, що працюють на батарейках, і купила собі такий, що нагадує бульдога: колонки – наче відвислі щоки, а кнопки подібні до вічок. Я охрестила його Ральфом і попрямувала до Парижа вкупі з Ральфом і Бетговеном.
Слухала музику всюди. Навіть у метро, очікуючи потяга. Проте невдовзі почала віддавати перевагу спокійнішим місцям: скверам, пішохідним вулицям, паркінгам – тим місцям, де можна було розрізняти нюанси піанісимо, а не лише потрійне форте. Ви скажете: якби я наділа шолом або навушники, це б мало скромніший вигляд; тільки я ніколи не страждала на скромність; до того ж тут не обійшлося без політики, соціології, журналістики тощо: я затіяла це, аби довідатися, невже всі стали так само глухі до Бетговена.
Мені відкрилася страшна правда: сидячи на лавці вкупі з Ральфом, який вивергав П’яту симфонію, я створювала порожнечу навколо себе – люди лякалися і давали драла. Звичайно, Ральф мав вигляд достеменного харциза, та й сама я, визнаю, далеко не завжди мала привабливий вигляд, але перехожих розганяло не це… Ні, їх гнав від мене саме Бетговен.
Одного разу поруч зупинився чоловік років сорока – стільки мав би тепер мій син. Чоловік прослухав усі чотири частини симфонії, а після заключного акорду взявся мамрати в кишені.
- Пані, де ваша чашка?
- Чашка?
- Ваша миска для милостині? Куди маю покласти гроші? – уточнив він, простягаючи дрібні.
- Я не жебраю. Слухаю Бетговена, і годі. Це безкоштовно.
- О…
- Проте ліпше вже так, адже інші люди взагалі тікають звідси. Можете сказати чому?
- Нічого дивного. Краса – це нестерпно. – Він це промовив як очевидну істину. – Якщо хочеш жити звичайним життям, то ліпше триматися від краси якнайдалі; інакше – за контрастом – відчуваєш свою пересічність, осягаєш міру власної мізерності. Слухати Бетговена – однаково що приміряти взуття генія і усвідомити, що його зроблено не на твій розмір.
- Тоді чому ви не пішли?
- Через мазохізм. Я не люблю себе, але ця нелюбов приносить мені певне задоволення. А як ви, пані, вмієте зносити Бетговена?
- Не знаю. Теж не зношу його. Але, пам’ятаю, в минулі часи вважала це галасування чудовим.
- Ностальгія, – шепнув він, відходячи.
Ностальгія? Ні. Гнів. Прикрість. Ненависть.
Знову слухати цю музику через сорок, п’ятдесят років – це ще жорстокіша справа, ніж коли розглядаєш себе в люстрі, поставивши поруч світлину, зроблену в юності: розумієш, наскільки ти змінився, причому змінився внутрішньо. Я стала старою, висохлою і нечуттєвою козою: мене вже не хвилює «Місячна» соната, більше не плачу при звуках «Патетичної», та й «Героїчна» симфонія вже не збуджує мене. Не танцюю під «Пасторальну» симфонію. Щодо Дев’ятої, чия «Ода радості» колись мені видавалася здатною воскрешати мертвих і піднімати паралітиків, то нині сприймаю її як гуркіт, як ярмаркову тисняву, як гасло об’єднаної Європи, як осоружний і гротескний звуковий цирк.
Так, відтоді як я прописала собі музику Бетговена, у мені наростала лють.

- Скажи, старенька, ти можеш притишити свою церковну музику?
Це був юний брейкдансер у футболці, яка бовталася на ньому, і штанах, які дивом не спадали з худющого задка. Ми з Ральфом і Бетговеном сиділи на лавці в парку.
- Бовдуре, це не церковна музика, а «Фіделіо»! [11]
- Що?
- Сядь і прочисть вуха.
- Не пройде.
- Чому? Доброю музикою не замажешся. Хіба це плювок? Я що, харкнула на тебе своїм Бетговеном? Насправді ти просто боїшся, що тобі сподобається.
- Ох не наїжджайте!
- От невіглас – нічогісінько не знає і цим щасливий. Валяй-кружляй! На твоїй могилі напишуть: «Усе життя він трусився, оглушуючи себе дурнуватою музикою».
- А ти, що напишуть на твоїй могилі? «Вона ненавиділа молодих»?
Він накивав п’ятами, перш ніж я відкрила рота. Дарма поспішав – його докір припнув мені язика. Яку ж матиму епітафію? І в чому був сенс мого життя?
Такі запитання заразливі… Цього вечора, за аперитивом, розглядаючи кожну зі своїх приятельок, уявляючи… Я поглянула на Зое, яка поглинала тістечка, і подумки виснувала: «Відтепер вона мирно спочине, адже більше не відчуває голоду». Поглянула на Канді з її курчато-жовтим волоссям, підсмаженою шкірою, приталеними костюмами, які нагадували про чоловіків, котрих вона колись підкорила, і про тих, кого ще сподівалася здобути, і написала: «Нарешті охолола». Поглянула на гордовиту Рашель з її вічним снобізмом; під маскою мовчання та приховувала, що ані бесіда, ні тістечка, ані чай недотягують до належного рівня, і накреслила: «Нарешті сама».
- А ти ?
- Що я?
- Нічого не говориш, – причепилася Рашель. – Адже ти рідко відмовчуєшся.
- Що скоїлося з чемпіонкою країни в розмовному жанрі? – вигукнула Канді.
- Я завжди казала: якщо Кікі мовчить, значить, вона мертва, – уточнила Зое.
Отож завдяки моїм наймилішим приятелькам я знайшла відповідь. На власному нагробку напишу: «Нарешті мовчазна».
За кілька днів я знову сиділа на своєму місці, на лавці з Ральфом, відбуваючи покарання Бетговеном. Слід уточнити, що я не марнувала нагоди залишити свій квартал і будинок. Кожен серед мешканців будинку для літніх людей займав там малесеньке окреме помешкання з власною ванною і кухнею; спільні були гральна кімната, де грали в карти, гімнастична зала – порожня! – і дві медсестри, які доглядали за нами. Загалом, тут піклувалися про мешканців, допоки ті трималися на ногах, але щойно хтось помирав, відразу здавали помешкання наступному. Цей заклад мав назву «Бузковий дім», що звучить доволі жорстко стосовно до чарівних квітів бузку, які зовсім не заслуговують на асоціювання зі старечою шкірою. Якщо дотримуватися рослинних метафор, то його належало охрестити Домом виноградної лози або Віллою старих пеньків. Особисто я називаю його Домом скелетів, але це нікого не смішить. А втім – мене також.
Дім для літніх людей – це як інтернат для підлітків. Точнісінько! Живемо серед ровесників; входимо до своєї компанії й ненавидимо інші, критикуємо одинаків; теж думаємо про секс, але вправляємося в ньому набагато рідше, ніж думаємо; також діємо без відома родини. Єдина відмінність – те, що старшими для нас є не батьки, а наші діти, уважайте, онуки, котрі наглядають за нами й шпетять нас. Яке падіння! Діти стали такими ж серйозними й нудними, якими колись були татусі й мамусі. «Правильно харчуйся, уживай ліки, відвідуй заняття з фізкультури, уникай небезпечних видів спорту, тренуй власні нейрони вправами на розвиток пам’яті…» Нудярі!
Тому тікаю звідти. О, ненадовго, на кілька годин по обіді – швидко втомлююся. Укупі з тинейджерами вештаюся універмагами, міряю сукні; проходжу повз відділи білизни, але ретельно нишпорю у відділах парфумерії. Подеколи зустрічаю письменниць; ми з Канді, Зое і Рашеллю сідаємо в кав’ярні, ласуємо морозивом і годинами злословимо про людей навкруги. Це ще одна точка перетину з недолітками: уважаємо, що дорослі – телепні (так, телепні – це взагалі всі, окрім нас). Певне, тому, що не працюємо, нам потрібно висміювати всіх, хто зайнятий роботою.
Серед мешканців «Бузкового дому» я найбільше прагну піти звідти. Тим паче що не потребую звітувати батькам, оскільки вже не маю родичів. Проте маю невістку Елеонор, але стосунки між нами настільки охололи, що за такої температури, відповідно до законів логіки, життя вже неможливе.
Коротше, сиджу на лавці з Бетговеном, і…
- Гей, бабуню, щось ти притишила свою весільну музику!
Це був він, мій африканський брейкдансер у штанях, які дивом не спадають.
- Довбню, це П’ятий фортепіанний концерт Бетговена.
- Скажи, чого обзиваєш мене довбнем? Я ж до тебе звернувся шанобливо!
- Бабуня – це шанобливо?!
- Таж видно, що вже не двадцять маєш.
- А по тобі теж видно, що твій коефіцієнт розумового розвитку зовсім не сто вісімдесят.
Він довго мовчки вивчав мене, ніби опинився в зоопарку перед кліткою з рідкісною твариною.
- Ти заміжня? – спитав він.
- А що? Ти вільний? Шукаєш пару?
Він зареготав. Сприймав мене як нову іграшку, таку химерну, точніше, кумедну цяцьку. Мене почав неабияк дратувати цей набундючений півень.
- Пані, як тебе звуть?
- Ти що – поліція? Може, належало укласти угоду про оренду, аби сидіти на цій лавці? Чи не твоя вона?
- Не нервуй. Просто не второпаю, звідки ти взялася.
- Бетговен. Мене звуть Бетговен.
Я бовкнула перше, що спало на гадку. Він поважно кивнув і, всівшись обіч мене, проглянув конверти від дисків, які лежали на лавці.
- Окей, цю музику написав твій чоловік. Тепер ясно.
- Ну що тобі ясно?
- Я зрозумів, чому ти зі своєю магнітолою на колінах сидиш на лавці, маючи такий зачуханий вигляд. Твій Бетговен помер, ти овдовіла, і тобі бракує його. Так?
Чомусь мені раптово підійшли сльози до очей… Мене засмутило, що, купаючись в океані патетичних звуків, маю сумний вигляд у його очах. Не помічала цього в собі.
- Певно, врешті ти не такий-то дурний.
- А ти не така-то стара.
Бубакар узяв перший-ліпший диск, я вклала його в пащу Ральфа, і ми прослухали останній квартет Бетговена, опус 135. Не втямлю, чому це мені сподобалося?! Справді! Як раніше! Можливо, через незаймані вуха Бубакара, який сидів поруч, здивований і уважний, відкриваючи для себе цю музику? Його гарні повні губи розтулилися, довгі руки погладжували дерев’яну лавку. Чи, може, через його слова, що виставили мене нещасною вдовою, яка неспроможна пережити горе?

Через якийсь час ми – Канді, Зое, Рашель і я – поїхали на екскурсію. Ми були членкинями клубу, який пропонував різні заняття – від вальсу до йоги; зазвичай ми брали участь у поїздках, обираючи їх у буклеті. Цього року вибір за всю четвірку зробила Канді. У лютому нам було запропоновано «Замки Луари», у березні – «Пляжі Сен-Тропе», у квітні – «Вілли Тоскани», у травні – «Освенцим». Оскільки замками Луари ми вже проїхали, а в березні-квітні Канді була зайнята, вона записала нас на «концтабір». Гадаю, просто переплутала його зі звичайним табором.
Отож ми блукали серед найгірших спогадів, які залишило людство. Дивна річ: Освенцим – погано збудована тимчасова споруда, нашвидку поставлені бараки, з паперовими стінами, старими дахами, вітер повіє – і їх немає, – усе-таки тримався і міг, певне, простояти ще віки! Мене пройняв дрож; я подумала: хоча смерть – це щось тривке, остаточне, самé місце винищення людей, яке вело їх до смерті, виявилося хисткою тимчасівкою. Проте підприємство колись ефективно функціонувало: бараки були заселені тисячами людей, арештованих без суду і слідства; газова камера з картонними стінами знищувала в’язнів у промислових масштабах. Окрім того, мене вразила тиша, яка панувала на полях Освенцима. Тиша говорила про все: нагадувала про зниклих людей, всотувала голоси дітей, які не стали дорослими, заглушувала страждання матерів і безсилля батьків. Я тюпала, а в моїй голові вибухала тиша.
Ми утрьох не зводили очей з Рашелі: знали, що серед загиблих тут були також її родичі.
Рашель трималася цілком неповторно. Ішла попереду нас – у своєму чорному костюмі з бездоганною зачіскою та макіяжем – твердо, невимушено, не втрачаючи самовладання. Так власниця маєтку обходить свої володіння. Ані гримаси, ані жесту, які б виказували хвилювання. Коли ми дісталися «меморіалу», де перелічено євреїв, які стали жертвами нацизму, вона спокійно вказала нам на імена своїх двоюрідних дідусів і бабусь. Також там була її кузина, що загинула п’ятирічною, і звали її точно так само: Рашель Розенберґ.
Коли ми проходили повз тисячі пар взуття, яке належало загиблим у концтаборі, Канді зупинилася перед дитячими рожевими шовковими черевичками з золоченими пряжками.
- Уявляєш, Рашеле, у дитинстві я мала такі ж черевички! Точнісінько! Уяви, якби я була єврейкою…
Канді заплакала: для неї ці черевички, які вона колись жадала отримати й потім захоплено носила, були свідченням безневинності вбитих дітей. Рашель обійняла її, втішаючи.
Мені теж було кепсько. Ці черевички, як ніщо інше, несли відбиток смерті. Мені здавалося, що входжу до камери, де височіють купи смердючих трупів. Щодо Зое, то вона залишилася надворі, між двома алеями, нерухомо застигнувши, дивлячись у сіре небо та енергійно намацуючи брецель [12] у пакеті.
Після повернення в автобус Рашель надломилася. Плакала, увіткнувшись мені у плече, – повільно, тихо, майже спокійно, час від часу шепочучи: «Чому?»

Увечері в готелі Рашель увійшла до мого номера. Відновила свій гордий і величний вигляд. Ледве переступивши поріг, зажадала:
- Дай мені Бетговена; знаю: ти взяла його з собою!
Її наказовий тон змусив мене підкоритися.
Я дістала з валізи бетговенську маску. Узявши її, вона всілася на моє ліжко і, поклавши маску на коліна, почала вивчати її.
Я була певна того, що відбудеться далі. Рашель скаже, що після Гітлера більше не може повірити в Бетговена. Логічно – адже всі нацисти схилялися перед Бетговеном і обожнювали Ваґнера. У ті часи вони відвідували концерти й оперу, а тоді знову бралися до діла: винищували євреїв. Культура не перешкоджає варварству, більше того: вона дозволяє ігнорувати варварство, подібно як духи́ маскують, приховують сморід… Тому таким, як Рашель, від Бетговена несе запахом газу. Тимчасом Бетговен тут ні до чого: на час приходу до влади нацистів він давно вже помер. Але це раціональний аргумент, а там, де забагато крові й страждань, раціональне більше не діє. У мене так було зі спагеті карбонара… Мій перший наречений раз увечері оголосив про те, що йде від мене, а перед ним тоді стояла тарілка спагеті карбонара. Отож на все життя ці спагеті дістали для мене присмак розриву!
Гаразд, розумію: між розправою з мільйонами людей і мною, двадцятирічною дівчиною з гарною фігурою, яка захопилася йолопом, немає нічого спільного! Я згадала це, намагаючись пояснити, чому була готова до того, що Рашель почне закидати Бетговена обрáзами.
Усе вийшло навпаки. При вигляді маски її очі повільно наповнилися слізьми.
- Ти чуєш?
- Що, Рашеле?
- Чуєш, яка ніжність? [13] Уся сила в уповільненні темпу. Устигаєш пройнятися красою… Проймаєшся красою мужності, надією, вона йде здалеку – повертаючись від смерті, відриваючись од жаху, сходячи до небуття. Мужність міцніє, незворотно набирає сили. Вдивися в обличчя Бетговена, моя люба: він знає, що він – усього лише людина, знає, що на нього чекає смерть, і чує дедалі гірше, знає, що ніколи не зможе вийти переможцем із двобою з життям, а все-таки не здається. Пише музику. Творить. До кінця. Саме так поводилися члени нашої родини після тієї трагедії. Героїзм полягає не в тому, аби мститися, але в тому, аби година за годиною, день за днем відвойовувати сили жити. Чому? Чому я вижила? Не зможеш мене зрозуміти – ніколи. Просто продовжуєш жити. Мусиш жити. Саме це – мужність. Упертість, наполегливий наступ на темряву, сподівання на світло в кінці тунелю. Народжуєш дітей, любиш їх. У них з’являються власні діти, і вже любиш їх. Навіть коли, як у моєму випадку, ти не здатна любити. Чуєш маску, мила?
- Мм.
- Слухай.
Вона поглянула на мене, і в її широко розплющених зелених очах я побачила відлуння Бетговена.
- Мені дивно, Рашеле. Залишаючи концтабір, я подумала, що через цю війну, через голокост, через мільйони загиблих і мільйони вбивць маска Бетговена змовкла.
- Подивися на неї, Бетговен зовсім не мовчить, моя люба: тієї миті, коли тобі здається, що це гіпс, він прокидається; коли ти вирішуєш, що життя скінчене, він оживає.
Ращель піднесла руки до вух, засліплена, оглушена, і я не розуміла: чи то притиснуті до вух долоні потрібні для її захисту від звуків, чи то для збереження їх усередині неї.
- Чую, як раніше, ліпше, ніж раніше, бо я прийшла сюди, бо торкнулася нашого жахливого минулого. До цього дня відштовхувала минуле од себе, рятуючись від болю. Саме це, моя люба, робить маски Бетговена німими. Намагаємося вберегти себе від трагедій, воліємо забути. Але, відкидаючи страждання, таким чином утрачаємо мужність. Тому що, уникаючи мовчання, перестаємо чути музику, яка народжується з нього.
Ми були в захваті від нашої поїздки до Освенцима – так, у захваті, як би дивно це не звучало. У наступні дні я знову зайняла місце на лавці, і мені вже було не так неприємно слухати Бетговена. Почувалася живою, бодай частково. Рашель мала рацію: намагаючись уникати того, що нас жахає, перестаємо відчувати біль. Тимчасом я досі була неготова послухатися поради Рашель і піти на зустріч із власною бідою.
Брат вирішив навідати мене. Приятельки підказали йому, що застане мене у сквері – у товаристві Ральфа, Бетговена і Бубакара.
- Ну, бідолашна Крістін, що з тобою?
- «Бідолашна Крістін»? Маю галюцинації.
Зазвичай Альбер навідує мене, коли хоче похвастати своїми новими набутками: коханкою, автівкою, квартирою, заміським будинком. Братові час би вже знати, що я не в захваті від нього, але у свої сімдесят із лишком років він цього не зрозумів і досі прагне здивувати мене.
- Альбере, маєш вельми самовдоволений вигляд. Що ж ти купив цього разу, аби я проковтнула язика через заздрощі? Потяг, пакетбот, танк?
- Пікассо.
- Ого-го!
- Тебе все-таки пройняло! Дякую!
- Цілого Пікассо?
- Так, полотно розміром два з половиною метри на три, датоване тисяча дев’ятсот двадцять першим роком. Добрий період.
- Здаюся! – кажу йому. – Показуй свого Пікассо.
- Але ж ні, Крістін, марні мрії! Я помістив його в банк. Не можу ризикувати такими інвестиціями й обдаровувати злодіїв.
Я зареготала, заспокоївшись. Хоча люди не мають права маринувати Пікассо у скрині, – адже картина повинна дихати, потрібно, аби її бачили, – я була задоволена, що Альбер анітрохи не порозумнішав. Звісно, я така, люблю постійність: північ – це північ, південь – це південь, полуниця навесні, яблука восени… а брат яким був йолопом, таким і лишився.
Він відтіснив Бубакара на край лавки, наче той взагалі був тут відсутній; брат поглянув на мої диски, аби почати розмову, і раптом вигукнув:
- До речі, про Бетговена! Тобі відомо, що він був настільки глухий, що все життя вірив, ніби вправляється в живописі?
І заходився сокотати, задоволений власним жартом.
Коли він заспокоївся, я чемно спитала:
- Скажи мені, ти, адвокате, котрий очолюєш адвокатське бюро; чи часто буває, що люди стають убивцями, скоюючи злочини проти розуму? Ну коли одна людина вбиває іншу, оскільки не зносить чужого недоумства?
Подумавши, він серйозно відповів:
- Хоча я не фахівець у кримінальному праві, але, наскільки мені відомо, ще ніхто не позбавляв життя іншого за те, що той є дурнем.
- Ніхто? Це викликає розпач!
Цього разу зареготав Бубакар. Дивитися на нього все-таки було значно приємніше, ніж на мого брата: Бубакар мав плаского, напруженого від сміху, м’язистого, пружного живота, без дрібки жиру.
На другий день, коли я описувала Рашель, як готувати яловичину маренго з грибами й томатами, то скористалася нагодою і попрохала її повернути маску Бетговена, яку вона зберігала в себе од часу відвідин Освенцима.
- Вибач, люба, я довірила її Зое.
- Зое?
- Так. Вона благала мене позичити її.
- Зое?
- Я зробила щось неправильно? Не повинна була?..
- Зое…
Я помітила, що останнім часом Зое змінилася, але, заставши її з екстатичною усмішкою на обличчі перед маскою Бетговена, яка стояла на вимкненому телевізорі, зрозуміла, що відбулася метаморфоза.
- Зое, чи не хочеш сказати, що…
- Так! Дивлюся на маску і чую музику.
Я підійшла до маски, поглянула на бліді щоки, заплющені очі, німі губи.
- Він грає для тебе?
- Патетичну сонату [14]. Не чуєш її?
Зненацька я почулася нещасною, гірчило в роті. Спочатку Рашель, тепер Зое… Але ж це я знайшла цю маску! Я представила її світові!
Зое зрозуміла, що я образилася, і, кинувши хуткий дружній погляд на Бетговена (подібний до «Стривай хвильку, розберуся з нею і повернуся до тебе»), узяла мене за руку:
- Ходімо.
Вона привела мене у вестибюль нашого будинку і посадила на банкетку перед поштовими скриньками, між квітковими горщиками та японським фонтаном, з якого струменіла вода по камінцях.
- Люба Кікі, навіть не знаю, з якого кінця розпочати.
- Розпочни спочатку, оскільки кінець мені відомий: маска грає музику для тебе.
- Отже, все почалося, коли я зрозуміла, що маю багато спільного з Бетговеном.
Тут я ледве не бовкнула: «Чому? Він теж гладкий?» – але in extremis [15] зметикувала, що ліпше притримати язика.
- Так-так, Кікі, ми з Бетговеном маємо одні й ті самі проблеми. Передусім – він теж оглух. Окрім того, був нещасливий у коханні.
- Вибач, Зое, але для тебе глухота не така трагічна, як для нього: ти не пишеш музики.
- Згода, зате я гостріше переживаю те, що мені не щастить у коханні.
- Он як? Чому?
- Тому що не пишу музики. Кохання – єдине, чим живу, що дозволяє мені відбутися як особистості, виразити себе. Коли людина не має жодних талантів, мусить сподіватися на те, що обдарована ними в життєвих справах. А мені не дано нічого. Усюди зазнаю невдачі.
- Розповідай! Ти тричі була заміжньою.
- І тричі розлучалася.
- Отже, пережила кілька любовних історій…
- Любовних історій, яких сама собі понавигадувала, і лише їх.
Цього пункту я не заперечувала, оскільки Зое примудряється закохуватися саме в тих чоловіків, які не помічають її. Це не потребує доказів. Якщо з’явиться який-небудь парубок, котрий не звертає уваги на жінок, Зое неодмінно вклепається в нього. Якщо знайдеться суб’єкт, котрий думає лише про свою роботу, гроші або майбутнє, Зое надішле йому квіти. Якщо трапиться чоловік, котрий має алергію на флірт, вона поставить йому пляшку. Несхибний нюх. У свої шістдесят продемонструвала нам пару двоногих особин, які є вірними чоловіками. А я гадала, що таких не існує на цій планеті. Це ознака геніальності: уміти потрапляти в халепу настільки точно. Ще в молодших класах вона завжди закохувалася тільки в тих, хто недосяжний. Серед трьох чоловіків Зое перший лупцював її, другий пив, а третій утік із листоношею(!).
- Дивися, – прошепотіла Зое, – ось він!
У вестибюлі з’явився Рауль де Жиґонда. Рауль де Жиґонда! Єдиний гідний уваги самець у «Бузковому домі»… Особисто я дала йому прізвисько Містер Бездоганність, оскільки в ньому зібрано всі риси, які жінки цінують у чоловіках: красень-удівець, охайний і чемний, блискучий співрозмовник, стильно вдягнений і дивовижно пахучий, вечорами він любив піти до театру. Справді був настільки досконалий, що всіх відлякував. Включно з Канді.
- Ні, Зое, не може бути! Ти зібралася захапати Містера Бездоганність?
- Поглянь, – усміхнувшись, мовила вона.
Рауль де Жиґонда підійшов до поштових скриньок, відчинив власну, вийняв звідти поштову листівку і негайно заходився читати її.
Схвильований Містер Бездоганність, притулившись до стіни, читав і перечитував послання, беззвучно ворушачи губами, ніби розмовляючи з відправником.
- Це я написала йому, – шепнула Зое.
Схоже, він вже вивчив листівку напам’ять.
- Овва, Зое, брава! Ти геніальна!
Зітхнувши, він опустив послання у внутрішню кишеню, ближче до тіла, потім пройшов повз нас… і вийшов з дому.
- Але ж… але… Зое… він не заговорив з тобою!
- Ходімо, – млосно протягнула Зое, – поясню тобі це біля Бетговена!
Повернувшись до себе, вона почала дивитися на маску, ніби звідти знову звучала «Патетична» соната, а тоді заговорила:
- Бетговен, зрештою, не пережив взаємності. Тимчасом сповідував релігію кохання. Навіть назвав один зі своїх творів «До далекої коханої»… Тоді я подумала: найважливіше, аби кохання зародилося, а не аби ти був щасливий у ньому. Кохаю Руаля де Жиґонда і несу йому всі радощі кохання, хоча він не знає, що це я. Мої листи підписую «Далека кохана», і це все, що йому відомо. Кожне моє послання дозволяє йому пережити захопливу мить, яка вириває його з жалоби, самоти, старості. Ніколи йому не впаде в голову думка, що «Далека кохана» мешкає в цьому самому будинку; він думає, що жінка, яка обожнює, підбадьорює його і мріє про нього, мандрує світом. А ще відправляю йому листівки з найрізноманітніших країн!
- І як це в тебе виходить?
- Пам’ятаєш мою небогу Емілі – ту, котра має ноги до самої шиї?
- Ні.
- Ну та, що геть не схожа на мене!
- Ох та!
- Емілі працює стюардесою. Спеціалізується на далеких рейсах. Я складаю послання, а вона переписує їх на листівку і відправляє під час проміжних посадок. Мені здається, її це вельми потішає.
- Зое, що ж отримуєш ти?
- Я щаслива, він щасливий. Кохання існує, наповнюючи радістю наші серця.
- Одначе тут, у домі, ви з Раулем обмінюєтеся лише «здрастуйте» – «до побачення».
- У цьому житті – так. Але ще маємо інше.
- Інше?
- Інше життя, уявне, те, яке наповнює світлом, теплом і радістю. Завдяки мені він очікує пошти, сподівається, усміхається. Завдяки йому я розважаюся, мандрую, сиплю дотепами. Навіть можливо, що я – красуня…
Незбагненно. Завдяки Бетговенові – масці Бетговена – Зое, у якої ніколи не виходило втримати чоловіка, стала ідеалом, Далекою коханою, недосяжною.

Наступного тижня в мені виникло враження, що гадати, варто стрибнути чи відступити, вже пізно. Рашель і Зое здійснили свої запаморочливі стрибки з трампліна. Невже дозволю Канді випередити мене?.. Невже королева білявок, повелителька соляріїв, єдина жінка, здатна насолоджуватися непроглядно нудним вечором, проведеним у товаристві бевзів, лише тому, що їй вдалося продемонструвати декольте, почує звучання маски раніше за мене?!
І я ластівкою плигнула у воду: поїхала побачити невістку. Бо розуміла: якщо рішення існує, його належить шукати там.
На жаль, я не знала, де можу зустрітися з нею, оскільки викидала у сміттєве відро листи, які надсилала мені Елеонор.
Аби з’ясувати інформацію, я, прихопивши Ральфа, побувала в бюро брата. Там увімкнула п’єсу Бетговена [16] (цього мені здавалося цілком досить, аби створити атмосферу і подражнити його секретарів), потім запитала в нього нову адресу тої… дурної курки, інтриганки, капосниці, мерзотниці.
- Ти про кого?
- Про неї. Коли думаю про неї, спливають саме ці слова. Усі інші називають її Елеонор.
- То ти про свою невістку?
- Колишню невістку!
Звісно, Альбер мав її адресу.
- Бачиш, Крістін, у мені значно сильніше розвинені родинні почуття.
- Я б мала ці почуття, якби родина мала сенс.
- Чудова жінка ця Елеонор, – додав він, наче був експертом у питанні чудових жінок.
- Це нормально, що вона подобається тобі: вона так само люб’язна, як і сейф у банку Ліхтенштейну.
- А за що ти можеш їй дорікнути?
- За те, що вона існує.
Відкашлявшись, Альбер показав на Ральфа, який гнав бадьору п’єсу.
- Знову Бетговен?
- «Атенські руїни». Подумала про тебе.
Він узявся походжати кабінетом.
- Крістін, раз у ліфті готелю я почув «Місячну» сонату і поставив собі запитання: що б написав Бетговен, якби побачив Землю з Місяця? Земну сонату? Уяви, Крістін, якби Бетговен побував на Місяці, це змінило б історію музики.
- І космонавтики.
Він усміхнувся, маючи піднесений і задумливий вигляд.
- Стривай, я згадав потішний анекдот на цю тему. Не знаю, можливо, тобі вже розповідав… Тобі відомо, що Людвіґ ван Бетговен був настільки глухий, що все життя думав, ніби вправляється в живописі?
- А ти настільки дурний, що все своє життя думав, ніби ти розумний.

Прибувши в будинок, де мешкала моя невістка, я залишила Ральфа в темному закутку під східцями й подзвонила в помешкання.
- Добридень, Елеонор. Я… Я випадково опинилася в цьому кварталі. Подумала… Як ся маєте?
- Добре запитання. Дякую вам.
Ось. Типова відповідь. Моя невістка любить загадкові фрази. А як би я тепер відповіла? Чи варто дивуватися, що ми так погано спілкувалися!
- А ви, найдорожча свекрухо, як ся маєте?
- Якнайліпше! Пізнаю гіп-гоп із моїм новим приятелем Бубакаром, у мене вже виходить зв’язати чотири елементи вряд, я навчилася стояти на руках, а небезпечне сальто назад виходить дедалі краще. Хоча обертання на голові мені ще не даються, навіть у шоломі.
Вона запросила мене присісти, пробурчавши:
- Тим ліпше, тим ліпше.
Тут є два варіанти: або вона мене взагалі не слухає, або розуміє, що верзу бозна-що.
Знову зависло мовчання, цегляний мур поміж нами щосекунди ставав усе вищим. Я не дуже-то прагнула сюди приходити, а тепер хотіла піти звідси.
- Елеонор, ви й далі самі?
- Так.
- Але ж ви молода, могли б улаштувати ваше життя…
- Моє життя не скінчене, воно триває. Жорж постійно зі мною.
Я зразу встала.
- Піду, Елеонор.
- Чому? Хіба ви вже не пам’ятаєте Жоржа? Більше не пишете йому?
Я не мала сил відповідати. Коли хтось вимовляє ім’я «Жорж», ураз замикаюся в собі. Від певного часу погано зношу біль. Майже зовсім не сплю. Ухвалила рішення більше не думати про Жоржа, у зародку придушувала будь-яку думку про нього, гнала його з пам’яті! Звичайно, у моєму мозку є провали, велетенські провали, ями від снарядів, які я сама підірвала! Вони ще димлять. Де-не-де є клаптики незайманої землі, але в решті всюди руїни! І не перестану бомбувати! До кінця!
Елеонор перепинила мені дорогу з міною, яка збудила б жаль у будь-кому.
- Мені б так хотілося поговорити з вами про Жоржа. Якби ви знали, як я очікувала моменту, коли ми нарешті потоваришуємо, помиримося і зможемо вкупі згадувати його. І тоді спокій зійде на нас тут, а на нього там – у небесах!
- Потоваришувати з вами, Елеонор?! І не мрійте, голубонько. Ніколи! Уважаю, що саме з вашої провини він наклав на себе руки. Бо не був щасливий з вами. Бо ви не кохали його. Або ваше кохання завдавало йому шкоди. Так, погоджуюся, він скоїв самогубство власноруч, а проте винна ви, ви – убивця, ви довели його до смерті.
Вона вигукнула майже полегшено:
- Нарешті! Нарешті ви це вимовили!
- Що – це? Що ненавиджу вас? Хіба ви не мали змоги переконатися в цьому за двадцять років, які провели з ним?
- Так, загалом це мені відомо, дякую. Кажу про ваші підозри, про ваші звинувачення. Після смерті Жоржа я здогадувалася про них, але сподівалася, що ви висловитеся прямо.
- Ось я й висловилася. Тепер дозволь мені піти, маю урок гіп-гопу з Бубакаром, і на мене чекає Ральф.
- Ральф?
- Мій музичний центр. Грає мені Бетговена.
Вона раптом витріщила очі, кивнула й усміхнулася:
- Звісно, отже, тому…
Мою голову зненацька мовби стисло лещатами, підлога почала йти з-під моїх ніг, і я відчула: якщо негайно не вийду надвір, то все пропало. І тут трапилася катастрофа. Я почула, як сама ставлю запитання, якого належало уникати:
- Що означає «звісно, отже, тому»? Елеонор, що ви зрозуміли таке, чого не розумію я?
- Бетговен! Жорж пристрасно любив Бетговена. І говорив мені, що саме ви прищепили йому цю пристрасть.
Я просто-таки сіла. Жорж… Бетговен… Мені бракувало повітря. Цікаво, як наші емоції здатні миттєво зробити повітря кімнати непридатним для дихання. У моїй голові наче відкрилися всі шлюзи, виникло сум’яття, замигтіли спалахи здогадів.
Елеонор дістала листа з шухляди. Жорж залишив його спеціально для мене, а я нізащо не хотіла прочитати.
- Як вам відомо, є одна умова.
- Елеонор, обійдімося без марної балаканини, дайте мені цього листа.
- Ні. Жорж поставив умову.
- Елеонор, ви усвідомлюєте, що мені буде неважко вас уколошкати – тут і зараз? Як маю ліпше це зробити? Приспати вас? Придушити? Чи зарізати ножем?
- Поважайте волю Жоржа. Довіртеся йому. Він зважив усе. Поза сумнівом, багато думав про вас, висуваючи цю умову.
- І ви на його боці?
- Завжди. А ви – ні?
От гадюка!

Повернувшись до «Бузкового дому», я піднялася навідати Канді.
- Скажи, люба, – бачу, ти в чудовій формі, – часом не набрала кількох кілограмів?
Бідолашна Канді, її кругле личко відразу перетворилося на трагічну маску.
- Від тебе годі щось приховати!
- Більше не відвідуєш занять гімнастикою?
- Відвідую.
- Так… Отже, ти перестала крутити педалі велотренажера?
- Якщо тобі цікаво: коли залишаюся наодинці з телевізором, то, наче хом’як, глитаю все поспіль.
- Ну… це, певно, вік, тоді що вдіяти…
Канді похнюпила голову, ніби до неї підходив кат із сокирою.
- Маю приятельку, яка за тиждень схудла на п’ять кіло, – наче мимохіть додала я.
Надія змусила Канді підвести голову.
- Вона вживала ліки? Дотримувалася спеціальної дієти? О благаю тебе, скажи мені! Скажи хутчіше!
- Вона здійснила паломництво до Сантьяґо-де-Компостели [17].
- Паломництво… до Компостели?..
- Так. І врешті домоглася свого. П’ять кіло за тиждень. Фіть – випарувалися як ніде нічого…
Якби її чоло не було знерухомлене ботоксом, який розгладжує зморшки, Канді, мабуть би, зсунула брови. Хоча вона робила це без зовнішніх проявів.
- Кікі, а ти не спокусишся паломництвом до Компостели? Укупі зі мною…
- Ох ти мене знаєш… це релігійне святенництво…
- П’ять кіло, Кікі, п’ять кіло. Це зовсім тобі не зашкодить.

За два тижні ми рушили в дорогу.
Двадцять кілометрів на день. Суворо. Щовечора – ноги стерті до крові.
Я не сказала Канді, що паломництво якраз було умовою мого сина: Елеонор віддасть мені листа, якщо подолаю цей шлях, який колись ми з Жоржем пройшли вкупі, він мав тоді десять років.
Ми йшли.
Рашель відмовилася приєднатися до нас. «Моя релігія забороняє мені це, – знизавши плечима, сказала вона. – Рушайте без мене, дівчата». Зое висунула мудроване заперечення: полічила, що, позаяк потребує скинути не п’ять кіло, а п’ятдесят, то мусить пройти набагато більше, як мінімум із Німеччини, а оскільки ми не пропонували їй маршруту Мюнхен – Компостела чи Стокгольм – Компостела, вона відмовилася.
Поки ми з Канді тупали гірськими стежками, я помалу торувала стежку власних спогадів. Чому в ті давні часи поволочилася в це паломництво з малим сином? Напевне, аби загартувати його. Крім того, дорога проходила неподалік будинку, який ми орендували на літо. Я думала про Жоржа, згадувала, яке дивовижне дитинство забезпечила йому, веселе дитинство, оскільки я вирізнялася жвавим характером, але це дитинство було без батька. Його генетичний татусь-довбень покинув мене за рік після народження сина заради іншої жінки. Та була молодша, свіжіша і явно ліпше вміла припинати свого язика. Мене це не дуже-то засмутило: я ніколи не кохала якогось чоловіка настільки, аби прагнути з ним жити. Чоловіки добрі лише на певний час, себто ненадовго – швидко насичуюся ними. З другого боку, Жоржеві би, либонь, сподобалося мати надійного і постійного батька – батька, який живе поруч. Можливо, це б йому допомогло… Тому що у хлопців дорослішання відбувається значно важче, ніж у дівчат. Для хлопця жахливо, коли його виховує мати, яку він обожнює. «Не будь, як я, не носи спідниць і туфель на підборах, покинь сумочку, не чіпай макіяжу», – чого ще вона може навчити?! Вочевидь недостатньо за відсутності чоловічого прикладу!
Там, за річкою, я раптово розрізнила тендітну постать сина, його сумовите обличчя, яке осявала радість, коли він бачив мене. Дитиною часто сумував, але я погано розуміла всю глибину чужих мені почуттів. У мені було стільки сил, стільки життя, я могла дати йому стільки любові! І завжди вміла розсмішити його.
Канді спитала мене, чи змогла моя невістка влаштувати особисте життя.
- Чому питаєш про це, Канді?
- Бо відчуваю, що, варто заговорити про Жоржа й Елеонор, лайка неминуча – ти перетворюєшся на електричний дріт.
- Ні, її життя ніяк не владналося. Жінка, чий чоловік наклав на себе руки, – однаково що будинок, де хтось повісився: важко знайти нового господаря.
- Смішно, що це говориш власне ти. Адже те саме можна сказати й про тебе.
- Що, вибач?
- Мати, чий син скоїв самогубство, – вочевидь погана мати.
- Мій син наклав на себе руки не тоді, коли жив зі мною. Це сталося пізніше. Коли Вона йому допекла. Це з Її провини! Нікому не дозволю…
Лише помітивши страх в очах Канді, я зрозуміла, що кричу. Замовкла. Канді усміхнулася мені. Ми обійнялися. Пройшли близько кілометра, не говорячи ані слова. Потім вона запитала:
- Твій син не був схильний до самогубства?
- Ні!
Зненацька вона рвонула вперед… драпала наче заєць, за яким женеться мисливець у повному озброєнні. Вигляд вона мала переляканий. Шалений.
Я не стала її гукати, бо, по суті, з перепадами настроїв Канді нічого не можна було зробити. Продовжила йти на самоті.
У наступні дні я просто дійшла до стану розжареності. Мені здавалося, можна прикурювати від мене. Спливали спогади про Жоржа: то радісні, які переповнювали груди, то настільки моторошні, що мені хотілося вхопити молоток, аби розтрощити їх там, усередині.
На момент прибуття до Компостели я нагадувала охоплений полум’ям паротяг під парою високого тиску.
У соборі на всю потугу калатали дзвони. Для декотрих паломників вони знаменували перемогу; але для мене…
Елеонор очікувала мене на терасі кав’ярні, неподалік сходів, які провадили до священного місця. Простягнула мені листа від Жоржа. Сівши навпроти, я розірвала конверт.
«Мамо».
Стільки років ніхто не говорив мені «мамо»! Я відкинула папір якнайдалі, наче він палив мені руки. Раніше я була застрахована від цього: знала, що він мертвий і більше ніколи не почую «мамо». Це було нестерпно.
Елеонор підняла аркуш і простягнула мені:
- Він розмовляє з вами.
«Мамо, не знаю, скільки мине часу, перш ніж ти зможеш прочитати цього листа, лише знаю, що мене вже тут не буде і тобі дуже мене бракуватиме. Я погано пристосований до життя. У цьому немає твоєї провини: навпаки, якщо я так довго старався опанувати його, то передусім завдяки тобі. А також завдяки Елеонор. Ви вдихали в мене сили, яких я не мав. Тимчасом, щойно я лишався сам, відразу м’якнув: нічого не хотів, нічого не робив, ні на що не сподівався. Сьогодні ввечері відходжу з легким серцем. Але спершу хочу подякувати двом жінкам, які підтримували мене щосили. Кожна з вас зуміла змусити мене прожити по двадцять років: двадцять років я жив заради тебе, мамо, і двадцять – заради Елеонор. А тепер – вибачте мені».
Він не хотів жити, мій Жорж, не хотів від самого початку. Народився пізніше належного терміну, наче не бажав з’являтися на світ, наче то я спонукала його залишити лоно. Потім посипали хвороби: одні незагрозливі, інші важкі, – ніби малюк із крихітним тільцем, який не міг говорити, намагався сказати: «Не стримуй мене, дозволь мені піти». Згодом він вже сильніше чіплявся за життя, адже я старалася його розважити, ми вкупі пізнавали тисячі різних предметів, і мені було не так тривожно за нього. А все-таки я відчувала його страх перед дорослішанням. Недолітком він багаторазово намагався накласти на себе руки, але так безглуздо, невміло, що я сприймала ці вчинки як клич про допомогу і притискала його до себе, вірячи, що все владнається. Так, я була певна: якщо подужаю перетворити хлопця з численними проблемами на дорослого чоловіка, то він перебуватиме в безпеці. Мені на зміну прийшла вона – Елеонор. Либонь, тому я відразу її зненавиділа. Вона посіла місце матері – моє місце. Мені здавалося, що я довірила їй не чоловіка, дорослого чоловіка, а дитину. Чому вона наполягала, що його потрібно сприймати як мачо? Я мучила її докорами. Якщо мій син – не чоловік, то лише тому, що вона – не жінка. Якщо він пригнічений, то лише через неї. Якщо вживає наркотики, то теж через неї. Якщо…
Намагаючись не стрічатися очима з Елеонор, я прочитала фразу, якою закінчувався лист:
«Мамо, знаю, що засмучую тебе, що знову заподіюю тобі страждання, але, що б не сталося, благаю: не забувай, що люблю тебе».
Не знаю, як це вийшло, але я встала, підійшла до Елеонор і міцно обійняла її:
- Дякую.
І Елеонор, незламна Елеонор, заридала, увіткнувшись у моє плече.
Тут, перед собором, до якого дедалі більше прибували паломники, ми двійко нагадували жебрачок на ґанку.

Після повернення до Парижа я вибачилася перед Канді. Спершу вона супилася на мене. Але зрештою (наскільки її обличчя ще було здатне виражати емоції, бо шкіра на ньому була так натягнута, що здавалося, наче вона усміхається, навіть коли скипає від обурення) вона пробачила мій спалах, тим більше що подужала позбутися зайвих кілограмів, які їй дошкуляли.
Потім я запросила до себе Бубакара на філіжанку чаю і показала йому маску Бетговена.
- Овва, чималенький розмір! Ця маска подібна до музики твого хлопця.
- Ти хіба чуєш музику, коли дивишся на неї?
- Так. Не інакше. А ти не чуєш?
- Чую. Тепер чую. Чую всі чарівні мелодії, яких раніше не могла розпізнати.
Ми почепили маску на стіну. Високе чоло, зоране зморшками – слідами напруженої роботи розуму; жорстке густе волосся, непокірне, мов звуки, які вирвалися на волю; опущені повіки, які приховують душевні муки; вуста, готові заговорити.
- Скажи, Кікі, чому цей твій хлопець отак страждав? Судячи з того, що ти розповідала про нього, він був геній, велике цабе, добряче загрібав грошву, мав славу, файний годинник, золотий ланцюжок.
- Він страждав, це муки творчості. Хотів, аби кожна нота доносила сенс. Розумієш, Бубакаре, кожна нота! Нічого просто так. По суті, він шукав те, що не існує.
- Що ж бо?
- Можливо, шукав людство…
Бубакар зняв бейсболку, аби почухати потилицю. Не знаю, навіщо носить її, адже пострижений наголо.
- Кажеш, Кікі, що твій Бетговен любив людство… Але ж ти якось розповідала, що він ненавидів увесь світ.
- Так, він мав кепський характер, часто злував, звинувачував усіх поспіль. Але так і повинно бути! Коли віриш у людство, то любиш людину не такою, якою вона є, а якою повинна бути. Найбільші гуманісти страждали на мізантропію. Аби таврувати недосконалість, потрібно уявляти ідеал.
- Кікі, це ти про нього чи про себе?
- Про всіх людей. Вони не вірять в існування людства, довіряють лише собі, своїй групі та її інтересам, беруться за руки, аби відмежуватися од решти, поставити кордон, спорудити стіну. Коли думаєш про все людство, то мусиш відділити себе од юрми й стати одинаком. Бетговен добре це розумів. У ту добу людьми-одинаками були: Німець, Англієць, Француз, Італієць, Росіянин… І люди постійно влаштовували війни.
- Кікі, але ж нині все точно таке саме. Нічого не змінилося.
- Так, не змінилося. Ми нічого не навчилися – недостатньо слухали Бетговена, стали глухими.
- І що тут можемо змінити?
- Добре запитання, Бубакаре; дякую, що ти поставив його, як би сказала моя невістка.

Отак ми й вигадали наше свято. Щонеділі збираємося з приятельками у сквері, продаємо пироги власної випічки, домашній лимонад, потім даємо подушки напрокат, аби люди, сидячи на галявині, могли дивитися виступи. Щойно глядачі розсаджуються, приятелі Бубакара під проводом його самого висипають усі вкупі на залитий асфальтом майданчик, який слугує сценою. Синюшно-чорні й світліші, метиси, смагляві, білошкірі, руді, біляві, північні, високі, крижасті. Побачивши їх разом, усвідомлюю, що природа не обдарована ні фантазією, ні гумором. Потім Ральф починає вивергати Бетговена, а вони витанцьовують [18]. Кружляють мов шалені – на руках, на ліктях, на колінах, на голові, влаштовуючи карусель. Кружляють, допоки не забуваємо, що вони мають кістки, поясницю, суглоби; хлопці куди пружніші за каучукові м’ячики. І завдяки зібраним грошам щонеділі допомагаємо людям, які перебувають у скруті. І часто чуємо слова вдячності на свою адресу.
Раз мій братик-довбень забіг подивитися виставу. Саме коли хлопці танцювали під «Оду радості».
- Крістін, те, що ти організувала, вельми симпатичне… Але цим не зміниш світу.
Ось за що ціную свого брата: жодних несподіванок. Народився бевзем і рік у рік усе вдосконалювався без відхилень і збоїв, завжди озброєний власною дурістю… Певне, до самого кінця не зійде зі своїх позицій.
- Так, крихітко, – додав він, – дозволь нагадати тобі: хтось правильно сказав, що, зрошуючи одне поле, навряд чи озелениш пустелю.
- Але ж одне поле мені все-таки вдалося зросити, правда? Крім того, на цьому полі працюють люди і їдять те, що воно вродило, чи не так?
- Гм, хочеш сказати, що це ліпше, ніж нічого?
- А ти що пропонуєш – байдикувати й тримати свого Пікассо в сейфі? Менше, ніж нічого? Взагалі нічогісінько? Я вдовольняюся своїм «ліпше, ніж нічого».
- Тобі не вмерти від скромності. До речі, Крістін, яку то справу ти доручила моєму адвокатському бюро? Хочеш змінити прізвище? Те, яке ти дістала від наших батьків, здається недосить благородним?
- Ні, думаю про свій намогильний камінь. Хочу, аби він говорив, аби співав, видавав оглушливий рейвах, хочу, аби цілий світ був щасливий. Зажадай від своїх адвокатів, аби вони зайнялися моєю справою, будь ласка! Може, завдяки тобі в мене й вийде.
- Співучий намогильний камінь? Що ти верзеш, бідолашна?
- Уяви: гранітна брила – темна, гладенька, жодних написів, лише долі дрібними літерами: «Кікі ван Бетговен».
Звучить «Ода радості».

Сергій Павлович Корольов. Популярність цієї людини величезна, але написано про нього дуже мало, багаторазово менше за те, на що він заслужив своїми справами, за те, що могли б написати про нього люди, які з ним працювали й добре знали його. Різні люди писали про нього по-різному, хоча нерідко оцінки його особистості багато в чому збігалися.
Академік М. В. Келдиш: «Відданість справі, незвичайний талант ученого і конструктора, палка віра у власні ідеї, кипуча енергія і видатні організаторські здібності… Він мав величезний дар і сміливість наукового і технічного передбачення, а це сприяло втіленню в життя найскладніших науково-технічних задумів».
Михайло Васильєв. Книга «Віхи космічної ери», яка вийшла друком 1967 р.: «Це була людина незвичайної й одночасно вельми звичайної долі. За його долею, за його характером можна сформувати уявлення про тих, кому радянська космонавтика багато в чому завдячує своїми успіхами. Він – типовий представник великої армії радянських учених, які штурмують космос. І одночасно це людина незвичайна. Він не рядовий цієї армії, він – її керівник, командарм. Пройшов у ній шлях від рядового до маршала, від перших гірдівських ракет до стартів на Місяць, на Венеру, на Марс…»
«…Саме у вмінні тримати свої найвіддаленіші думки на прямій осі логіки полягала відмінність Сергія Павловича од тисяч і тисяч інших людей. Те, що для одних було фантастикою, польотом уяви, те для нього становило мету, шлях до якої йому ясний на кожному відтинку. Корольов був одним із тих, хто зумів усотати весь досвід космічної техніки від часів Ціолковського. Точніше, через його голову та його руки пройшли майже всі справи, створивши передісторію й історію космонавтики…» – це слова знаного журналіста Георгія Остроумова.
Про Сергія Павловича писали Петро Асташенков і Олександр Романов, Ярослав Голованов і Марк Галлай.
Своїми спогадами ділилися його мати Марія Миколаївна, його сподвижники, колеги. А все-таки створити портрет цієї людини дуже складно. Та будь-який портрет, який би великий майстер не створив його, якими б барвистими й виразними мазками не був він написаний, мусить містити й невловимо дрібні штрихи характеру людини. Кожен художник, кожен письменник, кожен скульптор знає, яке деколи вирішальне значення має начебто непомітний штрих, вираз, слово, блік. Лише сукупність узагальнювального, основного з деталлю, зі штрихом створює достеменний образ.
Я далекий від мети й думки дати портрет Корольова. Але декотрі рисочки його характеру, записані з натури, відроджені в пам’яті різних людей, зокрема його товаришів, можуть виявитися тими найнеобхіднішими штрихами до його портрета. Нехай поки вони будуть самі по собі, хай не ввійшли й, можливо, не ввійдуть до портрета. Вони – лише маленькі порізнені шматочки спогадів, шматочки життя, зустрічей, роботи з Людиною з великої літери, з людиною зі складним і суперечливим характером.

*
До конструкторського бюро, яке очолював Корольов, я вступив 1947 року, після демобілізації з Червоної армії. До 1953-го, не маючи вищої освіти, працював техніком, а скінчивши інститут – інженером, займався радіотехнікою. Космос для мене починався так.
1957 рік. Якось наприкінці робочого дня до мене підійшов один із провідних інженерів нашого конструкторського бюро. З доволі стислої, але енергійної розмови я зрозумів, що недавно його призначили провідним конструктором створюваного першого супутника, а мені він пропонував стати його заступником.
Годі й казати, що така пропозиція застала мене зненацька. Про самого себе в ролі провідного конструктора чи його заступника, звичайно, я ніколи не думав. Але цього разу часу на роздуми мені не дали. Пізно ввечері нас прийняв Головний.
- Ну що, домовилися? – враз запитав він, дивлячись на нас утомленими очима. Я зрозумів, що якась розмова про мене вже була. Мій колега намагався переповісти Сергієві Павловичу мої сумніви, але той жестом зупинив його і, позираючи на мене, спитав:
- Згода?
Зніяковівши, я доволі незв’язно пробелькотів щось у тому дусі, що все це для мене дуже нове і що досвіду не маю.
- А гадаєте, усе, що ми робимо, для всіх нас не нове? Ось думаємо на космос зазіхнути, супутники Землі робитимемо – не нове? Людину в космос пошлемо, на Місяць полетимо – не нове? На інші планети попрямуємо – хіба це старе? Чи, гадаєте, мені все це знайоме? Я хіба маю досвід польотів до зірок?
Я мовчав.
- Ех, молодосте-молодосте! – мовив він по певному роздумі. – Що ж бо, скажу: молодість – гарна річ, – його очі раптово потепліли. – І це не головна ваша хиба… То ж бо, беретеся?
- Беруся, Сергію Павловичу!
- Ото й гарно. Бажаю всього доброго і… до побачення. На мене ще справи чекають.
Його рука лягла на пухкий стос вечірньої пошти.

*
В останні дні підготовки першого супутника сталася непередбачувана неприємність на заводі. Один із кронштейнів, яким до корпусу супутника кріпили його вуса-антени, не витримав при випробуваннях на міцність – у ньому зламалася пружинка. Її терміново належало переробити. Мусили доповідати Сергієві Павловичу.
У приймальні Головного не було нікого. Сам по собі випадок доволі дивний. Його секретарка переглядала якісь папери. Було десь близько восьмої вечора.
- Сергій Павлович у себе?
- У себе.
- А настрій який?
- Та наче нічого. Шуму не було. А у вас що?
- Ну, таке… Повідомте йому, потребуємо його на хвилинку…
Сергій Павлович сидів за своїм робочим столом. Схиливши голову, поверх тонкої золотої оправи окулярів поглянув на нас.
- Ну, що скоїлося? Коли вкупі – значить, щось трапилося!
Я скосив очі на провідного: мушу говорити чи він доповідатиме? Пауза затяглася.
- То що, прийшли зі мною грати в мовчанку?
- Сергію Павловичу! – почав провідний. – У нас маленька неприємність сталася, випробування пружини в антенному кронштейні…
- «Сталася!» Гарні провідні! – перебив його Головний. – А де ж ви цілий день були? Хто за вас мусить вчасно доповідати? Я що, призначив вас провідним, аби за вас інші мені доповідали, щó відбувається на виробництві?
Я відчув, що моє обличчя наливається барвою. Чи Сергій Павлович вже знав про цей злощасний кронштейн?
- Неподобство якесь діється. Усі мовчать! Усі приховують! А я що, усім за вас один мушу займатися? – Сергій Павлович вже крізь окуляри, пильно і суворо, не моргаючи, поглянув на нас темними очима. – Щоб таке неподобство було вперше і востаннє! А тепер – ось вам, милуйтеся! – і простягнув провідному папір, який лежав на столі.
Скосивши очима, я прочитав:

«НАКАЗ ПО ПІДПРИЄМСТВУ №…
За невчасне повідомлення про нестачу, виявлену при випробуванні деталі антенного кронштейна об’єкта, наказую:
Оголосити догану заступникові Головного конструктора… (вільне місце), начальнику відділу… (вільне місце) і начальнику групи… (вільне місце)». Підпису не було.

- Ну що, прочитали? Дуже мені хочеться заповнити цей наказ ще одним прізвищем, – і Головний подивився в мій бік. Я відчув, що червонію все більше. Соромно і прикро. Гидко. Починати нову роботу… з догани.
- Нехай так, на перший раз не каратиму. Але щоб це було вперше і востаннє! Знайте-бо! А ви, товаришу провідний, привчайте до порядку вашого заступника…
Днів за два провідний питає мене: «А знаєш, чим скінчилася історія з тим наказом? На, дивися». І простягнув мені той самий аркуш паперу.
У наказ було вписано прізвища заступника Головного, начальника відділу, начальника групи. Але його не було підписано, а скрепкою до наказу приколото записку: «Сергію Павловичу! Я дуже прохав би Вас не карати начальника групи, оскільки він виконав усі доручення вчасно. У тому, що вчасно не доповіли Вам, винен передусім я». І – ініціали заступника Головного, прізвище якого було вписано.
А на наказі навскіс, великим твердим почерком: «Мені страшенно набридла ця осоружна поведінка. Як треба розхристатися, якими стати несерйозними людьми, аби так поводитися! Наступного разу – обов’язково покараю! С. П.»

*
Жовтень 1957 року. Газети всіх країн світу ще повні відгуків: «Радянський Союз… Міжконтинентальна… Атомохід “Ленін”… Перший супутник…» [2] І люди в усіх країнах піднімали голови в небо, дивилися, дивувалися, захоплювалися…
А ми в нашому конструкторському бюро повним ходом готували другий супутник. І не просто супутник, а з «пасажиркою» на борту, якою стала нині знана всьому світові Лайка [3]. Інформації з борту другого супутника на Землю мало надходити істотно більше, ніж із першого, а це потребувало підхожої радіотелеметричної системи. Наші інженери «перекопали» всі наявні системи – був непоганий вибір, одначе жодна з тих, котрі літали на ракетах, зокрема міжконтинентальних, не підходили. Усі вони були розраховані на довгу роботу в умовах космічного вакууму. А в герметичний приладовий контейнер неможливо було «запхати» навіть цигаркової коробки. Телеметрію можна було встановити лише безпосередньо на борту ракети-носія… На одній нараді в Сергія Павловича, коли його колеги, головні конструктори, обговоривши стан робіт по другому супутнику, підійшли до питання телеметричних вимірювань… у кабінеті стало тихо. Пропозицій не було. Хвилини йшли, люди мовчали.
- Ну що, так і мовчатимемо? Що ж робити з телеметричними вимірюваннями? – не підводячи голови, тихо спитав Сергій Павлович.
- Дозвольте мені, – підняв голову Олексій Федорович. Це в його конструкторському бюро розробляли всі ті телеметричні системи, які літали на ракетах. – Маємо прилади, які підійдуть за всіма параметрами, але вони недостатньо герметичні. Беремося, якщо, звичайно, нам допоможуть забезпечити потрібну герметичність, за найкоротший термін зробити те, що необхідно…
Чесно кажучи, декотрі дивилися в цей момент на Олексія Федоровича як на божевільного чи принаймні як на людину не зовсім серйозну. Зазвичай уся «теорія» і вся «практика» при установці на ракету якої-небудь нової системи потребували принаймні у 20–30 разів більше часу, ніж було тоді. Почулися вельми скептичні зауваги. Сергій Павлович уважно слухав, мовчав. Підтримати Олексія Федоровича ніхто не наважився. А сумнівів висловили досить.
- Знаєте-но, – раптово мовив Сергій Павлович, – либонь, погоджуся з його пропозицією. Мені вона подобається, чорт забирай! У нашій справі треба вміти йти на ризик. Та, власне кажучи, ризик можна зробити не дуже-то й великим. Ну невже не допоможемо Олексієві Федоровичу забезпечити потрібної герметичності? Слухайте, пропоную погодитися. Так і вирішімо. Олексію, затримайся. Ми з тобою обговоримо дещо.
За три дні прилади було перевірено в барокамері, результати виявилися добрими. Телеметрична система для другого супутника з’явилася вчасно.

*
1959 рік… Готується запуск першої космічної ракети в бік Місяця. Група випробувачів, інженерів та вчених летіла на космодром. Сучасні Іл-и, Ту й Ан-и в ті роки ще нас не балували. Ми літали на Іл-14 [4] або й на Лі-2 [5].
Дорога довга – годин вісім. Про що тільки за ці години вимушеного байдикування не переговориш зі своїми сусідами – не лише з тими, хто сидить поруч, а й усіма рядами пройдешся. Хто читає, хто дрімає напівлежачи, хто – по діагоналі у кріслі. Ближче до кабіни пілота, майже навпроти крісла, у якому завше сидить Сергій Павлович, люд зайнятий поважнішою справою – шахами.
- Сергію Павловичу, а що, цікаво, чи ви маєте однофамільців на заводі або в ОКБ?.. Адже якщо маєте, мабуть, і «випадки» які-небудь бували з ними, га? – ледь усміхнувшись, поставив запитання Корольову один учений, котрий сидів у кріслі через ряд від нього.
Сергій Павлович напівобернувся.
- Так, були, звичайно, – на хвилину замислився…
- Ну точно не пам’ятаю, але в перші повоєнні роки, у сорок дев’ятому чи п’ятдесятому, десь тоді, перед якимось святом дзвонить раз спецтелефон. Мені недавно його поставили. Знімаю слухавку, кажу: «Корольов». У відповідь чую геть незнайомий голос: «Здоров, Корольове!» – «Здоров, – кажу, – а хто говорить?» – «Кинь розігрувати! Це…» І якесь прізвище називає, зараз не пригадую. Більше нічого не даючи мені спитати, раптово зльоту навалюється на мене: «Слухай, Корольове! Якого дідька досі не можеш розв’язати питання тих вагонів з беконом?» – «Яких вагонів, з яким беконом?» – питаю. – «Ти що, з Місяця шубовснув? Я тобі минулого тижня телефонував, що маю шість вагонів бекону, і ти обіцяв сказати, куди їх доправити. Скільки ж маю чекати?» Оце, думаю, ситуація! Товариш явно мене з кимось плутає. Ну що робити? Казати йому, що я – Корольов, але не маю стосунку до торгових справ?.. «Слухай-но, – зненацька мене осяяла думка. – А ти можеш двійко вагонів послати… – і назвав адресу нашого ВРП [6], – а решту в область? Оплату гарантую». – «Чому ж не можу? – відповідає мій співрозмовник. – Можу!» Ну, думаю, то й гаразд. Отримає наш ВРП два вагони бекону, буде чим люд побалувати у крамницях міста – час-бо повоєнний… Поклав слухавку, а сам думаю: хто ж це мій торговий однофамілець? Подивився в телефонний довідник – точно, є такий. Якийсь великий начальник у торгівлі, одначе не став йому телефонувати. А на свято бекон у крамницях нашого міста був! – усміхнено скінчив Сергій Павлович.
- А мені розповідали, що хтось на заводі, користуючись вашим прізвищем, чи то помешкання отримав, чи то…
- Ну ні, не отримував. Це річ непроста, і прізвище тут не зарадить. А ось доволі цікавий один випадок був – це точно. Телефонує мені якось начальник нашого ЖКВ – житлово-комунального відділу, і бадьоро доповідає, що, мовляв, мою вказівку виконав, і на вулиці Робітничій, будинку 10, помешканні 17, як зараз пам’ятаю цю адресу, виконано ремонт. Я почав згадувати, коли ж давав таку вказівку? Не пам’ятаю. Не давав! Запитую: «Це я давав вказівку про ремонт?» – «Ви, – каже, – Сергію Павловичу. Чотири дні тому телефонували». – «Ну добре, – кажу, – дякую». А сам думаю: якийсь шельма від мого імені працює. Треба знайти. Зателефонував у відділ кадрів. Питаю: «Хто мешкає на вулиці Робітничій, у будинку 10, у помешканні 17?» За хвилину відповідають: «Родина Корольова Олександра Дмитровича. Працює майстром у складальному цеху». Того ж вечора пішов я в цех. Думаю, треба провчити цього підприємливого діяча. Зайшов до начальника цеху. Питаю: «Корольов у тебе працює?» – «Працює», – відповідає. – «А зараз він де?» – «Та ось, щойно прийшов, заступає на другу зміну». – «Поклич-но його». За хвилину входить. Обличчя знайоме, але його прізвища раніше я не знав. «Ви – Корольов?» – «Корольов», – відповідає. – «Майстром працюєте?» – «Майстром по складанню». – «І хто ж вам дав право давати вказівки про ремонт помешкання від імені Головного конструктора?» – «А я й не давав, Сергію Павловичу!» – і заразом, не бентежачись, дивиться на мене. Ну, думаю, зараз йому викажу! Аби на все життя запам’ятав. І виказав! А він стоїть, з ноги на ногу переступає, почервонів як рак і мовчить. «Чого мовчите? Відповідайте, коли вас питають!» – кричу. Тоді й розповів він, що разів п’ять подавав заяву про ремонт до ЖКВ -і анітелень. А помешкання вже давно «благає капітального». Тоді він зателефонував начальникові ЖКВ і каже: «Здрастуйте, з вами говорить Корольов. Скажіть, коли у вас заплановано ремонт помешкання?» І назвав свою адресу. А той відповідає: «Вибачте, з пам’яті не пригадаю, розберуся, доповім». Поклав слухавку. Більше, присягається, нічого не казав. А наступного дня дивиться: до будинку підкотила автівка – малярі, штукатури, увесь матеріал привезли. За три дні зробили ремонт. Нині помешкання – мов лялечка. Ось і все. Ну що я мав робити? Лаяти його? А за що? Довелося привітати з ремонтом помешкання.

*
1959 рік. У ДКБ [7] проєктували автоматичну станцію для світлинення невидимого боку Місяця – народжувалася «Луна-3». Проблем було багато. І ось одна з них – вибір оптимальної траєкторії польоту. Корекцій траєкторії в ту пору ми ще не вміли робити, тому балістики мусили обрати таку хитру траєкторію, аби й без корекцій станція змогла облетіти Місяць якомога ближче до його невидимого боку, а тоді повернутися на Землю, і до того ж обов’язково з боку Північної півкулі. Завдання було не з числа простих. Усі звичайні траєкторії міжпланетних перельотів для нашого завдання не підходили. Було розглянуто багато варіантів. Аж ось одного вечора, коли нарешті рішення начебто знайшли, проєктанти перебували у Сергія Павловича. Пропозиція вельми зацікавило його – мала незвичайний вигляд. Ішлося про так звану «пертурбаційну» траєкторію обльоту Місяця, яка використовує його силу тяжіння.
- Стривайте-стривайте! – зупинив Сергій Павлович свого заступника. – А хто розраховував цю траєкторію? Ви чи балістики в Академії? Адже ця орбіта дуже цікава! Слухайте, то ж на практиці можна буде перевірити використання таких траєкторій для майбутніх польотів на інші планети! Украй перспективна річ, кажу вам! От побачите: мине десять-двадцять років, і космонавтика послуговуватиметься цим способом дуже широко! Цікаво, які вимоги висуває траєкторія до системи керування ракетою, на час старту?
- За попередніми даними, для старту на Місяць за такою траєкторією існує лише один день упродовж усього року, – відповів заступник Головного.
Сергій Павлович звів очі:
- Лише один? Отже, якщо не встигнемо до цього дня, то доведеться чекати рік? І коли ж ця дата?
- За попередніми даними, у жовтні. На початку жовтня.
- Чого у вас усе «за попередніми» та «за попередніми»? Страхуєтеся чи як? Хіба можна серйозно розглядати ваші пропозиції, коли все – «попередньо»? Затіємо роботу, а тоді у вас замість попереднього одного вийде остаточне зовсім інше! Не можна так!
- Сергію Павловичу! – намагався певною мірою виправдатися його заступник. – Адже ми самі не можемо всього точно полічити, це тільки товариші в Академії можуть. Дуже інтенсивно працюють, на них ніяк не можемо скаржитися…
- Не можете? Ач які добренькі! Скаржитися вони не можуть, а приходити до Головного конструктора з усіма вашими «попередніми» пропозиціями, аби ухвалити рішення, так-так, рі-шен-ня, ви можете?
Ми стояли й мовчали. Сергій Павлович повернувся до телефона, набрав номер.
- Наталю Леонідівно, здрастуйте! Корольов. Віцепрезидент у себе? З’єднайте, будь ласка.
Протягом кількох хвилин він домовився з академіком Келдишем за прискорення розрахунків нової траєкторії.
- Отак, це вам зарадить. Віцепрезидент розуміє, яке це завданнячко, але зважте, ми-бо з нашими проєктами в нього не одні. Тому й ви самі не давайте їм спокою. Їм-бо лише рахувати й нам цифри видати, а нам робити й запускати станцію… А як ви думаєте забезпечити електроенергетику станції? Сподіваюся, не на тижневий політ?
Вислухавши опрацьовані варіанти й відчувши, що думка схиляється до найпростішого і найнадійнішого варіанту живлення – просто від акумуляторних батарей, Сергій Павлович запитав:
- А на скільки діб у цьому випадку буде забезпечено живлення?
Один із проєктантів назвав кількість діб.
- На скільки? Ні, це взагалі не годиться! Гадаєте, як, таке завданнячко можна «підвісити» на один цикл передачі світлин? А коли якась перешкода, збій, та ще бозна-що може статися, і прощавай усе? – Сергій Павлович почав розпалюватися. – Дивуюся вашій пропозиції. Я вважав, що ви серйозніші люди. Це абсолютно безвідповідальна пропозиція! Постарайтеся, – продовжував роздратованим тоном Сергій Павлович, – це питання розглянути наново. І серйозніше! Дивовижна легковажність! Хлопчиськи!
Він встав з-за столу і вийшов до кімнатки, яка була за його робочим кабінетом. Ми стояли червоні, не дивлячись один на одного, і мовчали. Так бувало нерідко: розмова як розмова, нормальна ділова розмова, а тоді раптом хрясь – і вибух!
Пауза затяглася. Крізь нещільно зачинені двері кімнатки було видно, як Сергій Павлович підійшов до столика, налив води у склянку, вийняв з кишені якогось папірця, розгорнув, щось узяв звідти, підніс до рота, запив. Хвилини за три вийшов до нас.
- Ну, що маєте ще? – тон спокійний, діловий…
- Сергію Павловичу, є ще одне питання – орієнтація. Основні вимоги до системи орієнтації в нас приготовано. Ми самі прикинули – вони не «архіжорсткі». Але ж порадитися, ви знаєте, нема з ким. Тут були в одній організації…
- То й що ж вони, цікаво, кажуть?
- Кажуть, що спробувати можна.
- А в Михайла Олександровича [8] ви були?
- Ще ні. А він як, теж міг би?
- Звичайно. Зараз йому зателефонуємо.
Сергій Павлович повернувся впівоберта праворуч, зняв слухавку білого телефона, набрав номер.
- Михайле? Здрастуй, це я. Слухай, Мишку, тутечки наші товариші замислили одну нову місячну станцію, а завданнячко – гай-гай: Місяця-татуся облетіти, засвітлинити його зворотний бік, а картинки на Землю передати. Що? Ох, чув? То й що скажеш? Я-бо хотів попрохати тебе подивитися систему орієнтації, га?
Хвилини зо три Сергій Павлович мовчав.
- Та знаю, що ти завантажений, а я, думаєш, не завантажений? Чи інших справ не маю? Проте, – хитренько підморгнув нам, – наші товариші кажуть, що таку систему може зробити й інша фірма, до речі, тобі знана… Так-так, його фірма… Ну-ну-ну, навіщо ж так? Ну й що з того, що з ним не працювали? Знаєш, Михайле Олександровичу, мені потрібна така система. І не взагалі, і не коли-небудь, а потрібна за пів року. Не хочеш чи не можеш – це твоя справа. Бувай!
Слухавка різко лягла на телефон. Головний хвилину сидів у тій самій позі, закривши обличчя рукою. Повернувся до нас.
- Зрозуміли? Чи то він справді перевантажений, чи то не хоче – Бог з ним. Наполягати, гадаю, не будемо. А ви не гайте часу, зв’язуйтеся з тою фірмою і прилучайтеся на всі спусти й заставки. Завтра о 20.00 чекаю на вашу доповідь. Бувайте!
*
Швидко летіли місяці. Усі необхідні системи й прилади для «Луни-3» було зроблено. Нова станція, надзвичайно гарна і вишукана, поблискувала ніжно-блакитними зайчиками сонячних батарей, ілюмінатором фототелевізійного пристрою. Прикінцеві перевірки – і ми знову на космодромі. Закінчуються останні випробування, перевірено наукові прилади – претензій немає. Нормально працює радіокомплекс. Надійшла черга ФТП – фототелевізійного пристрою. Це він мав розв’язати головне завдання: засвітлинити зворотний бік Місяця, проявити, просушити фотоплівку і передати зображення на Землю через радіо. Повний цикл світлинення був розрахований на 55 хвилин. Увімкнено програмний пристрій, 50 хвилин – усе добре… Петро Федорович [9], керівник «фетепешників», досвідчений інженер, телевізійник, потирає руки, усміхається. Надходить 55-та хвилина. Ще дві-три секунди – і все! Признаюся, було навіть якось тужно майже годину очікувати кінця випробувань. Але що це? Петро Федорович тривожно позирає на секундомір: 56 хвилин, а програмний пристрій продовжує працювати, 57, 60, 62 хвилини!!! Зайвих сім хвилин. Звідки? Чому?
Сергій Павлович відразу підходить до нас.
- Що у вас там трапилося?
- Якийсь збій у «програмнику». А що саме, так не можу сказати: треба розбирати установку і дивитися.
- Скільки часу потребуєте для цього?
- Дві години.
- Розбирайте станцію, ФТП зняти!
З часом у нас було, скажімо прямо, вельми й вельми сутужно. А тут ще ця затримка. Монтажники швидко зняли установку. Петро Федорович зі своїми інженерами, наші випробувачі, два заступники Сергія Павловича – усі пішли до лабораторії. Люду зібралося, певно, більш ніж досить. ФТП поставили на стіл. Цієї миті раптово увійшов Сергій Павлович.
- А ну ж бо! Негайно припинити роботу! – Усі завмерли. – Ви що тут робите? – Він подивився на своїх заступників і на всіх, хто стояв поруч. – А ну ж бо йдіть усі звідси! Так-так, марш! І щоби нікого зайвого в кімнаті не було. Ви мене зрозуміли? Поставити чергового біля дверей і нікого не пускати! Навіть мене.
І він перший, різко повернувшись, вийшов з лабораторії.
За 35 хвилин ФТП було повернено до монтажної зали на станцію…
Уранці я зустрів Петра Федоровича біля готелю. Він сидів на лавочці й нещадно димів.
- А знаєш-но? – похмуро промовив він. – Уночі Сергій Павлович полетів до Москви. Хтось йому зателефонував і сказав, що в московських астрономів з’явилися сумніви у правильному виборі експозиції. На їхню думку, вона повинна бути в десять разів більшою. Удесятеро більшою!
Події цього дня розвивалися хутко. По обіді прилетіла бригада з фотозаводу з завданням приступити до зміни експозицій. Одначе Петро Федорович категорично відмовився робити це. Телефоном доповіли Сергієві Павловичу. Той зажадав термінового вильоту Петра Федоровича до Москви. Але замість цього Петро Федорович, скориставши з безхмарного неба і яскравого світла Місяця, зробив низку його знимок за допомогою ФТП. Знимки виявилися відмінними навіть за найкоротшої експозиції. Про це терміново доповіли Головному, і він цієї ж ночі прилетів назад. А рішення? Рішення Корольов ухвалив воістину Соломонове: залишити тільки найкоротші експозиції, а замість найдовшої серед запланованих установити ту, яку рекомендували астрономи. І «вовки» були ситі, і «вівці» цілі! Цікаво, що потім найліпшими світлинами «Луни-3» стали знимки з найкоротшою експозицією. Петро Федорович тріумфував. Сергій Павлович посміювався.

*
1959 рік. Крим. Наближався кульмінаційний момент польоту «Луни-3»: щохвилини чекали на передачу зображення. Звісно, усі хвилювалися. У цей момент до Сергія Павловича підійшов один з астрономів, відомий вчений, і сказав упівголоса:
- Сергію Павловичу, гадаю, немає жодних підстав хвилюватися. Абсолютно жодних. Я провів розрахунки, з них ясно випливає, що не одержимо жодного зображення. Так-так, не одержимо! Усю плівку повинна зіпсувати космічна радіація. У мене ось вийшло, що для її захисту потрібен ледве не півметровий шар свинцю! А скільки на вашій?
Либонь, усі, хто був тоді на приймальному пункті, знали точнісінько: ну чого-чого, а півметрового шару свинцю навколо касети з фотоплівкою, звичайно, не було і не могло бути. Неважко уявити реакцію всіх, хто чув цю фразу. Сергій Павлович дуже уважно подивився на вченого, але нічого не сказав.
А приблизно за годину, коли було одержано першу світлину, Сергій Павлович наказав негайно зробити один відбиток із написом: «Шановному… Перша світлина зворотного боку Місяця, яка не повинна була вийти. З повагою Корольов»… і подарував її цьому вченому.
Грудень 1959 р.
- Зайди-но терміново до мене! – Сергій Павлович вимовив ці слова по телефону з певною теплотою, яка нечасто бувала в робочій атмосфері.
За кілька хвилин я входив до його кабінету.
- Ну ось, старий, минув ще один рік нашого життя. Завтра Новий рік… Віншую тебе з прийдешнім!
Сергій Павлович, привітно усміхаючись, вийшов з-за столу і міцно потиснув мені руку. Тоді повернувся до стола, узяв з пачки негрубих книжок у блакитній палітурці горішню, простягнув мені.
Трохи скосивши очі на обкладинку, я встиг прочитати: «Академія Наук СРСР» – і нижче золотом: «Перші світлини зворотного боку Місяця». Не втримавшись, відкрив палітурку. На першому аркуші, у правому нижньому кутку, навскіс великим енергійним почерком: «На добру пам’ять про спільну роботу. 31/ХІІ-59 р. С. Корольов».
- І зачекай хвилинку… – Сергій Павлович вийшов до своєї кімнатки за кабінетом. За хвилину ввійшов назад: у руках дві пляшки, за формою винні, загорнуті у м’який кольоровий папір.
- А це тобі до новорічного столу! Ось, француз, якийсь винороб, кажуть, у Парижі закладався, обіцяв поставити тисячу пляшок вина зі своїх льохів тому, хто зазирне на зворотний бік Місяця. Либонь, тижнів зо два тому до Москви, в Академію, надійшла посилка. Рівно тисяча пляшок. Програв мосьє! Отож тисяча не тисяча, а дві пляшки твої. З Новим роком!

*
1961 рік. Квітень. На космодромі з’явився «Восток». Перша доба випробувань усіх систем корабля минула нормально. Надвечір, уважаючи, що, звичайно, усе буде гаразд, я вийшов з монтажної зали. У сусідній кімнаті інженери суміжної організації готувалися до перевірок систем крісла космонавта. Відійшовши трохи вбік, я з моїм колегою – провідним конструктором – обговорював якісь питання. Зненацька… двері в кімнату різко розчиняються, і влітає – не входить, а саме влітає – Сергій Павлович. Спинившись на хвильку, обводить очима кімнату і лавиною кидається на мене:
- Ви, власне, що тут робите?
Я не спромігся щось відповісти. Люди в кімнаті завмерли…
- Відповідайте, коли вас питають!!! Чому ви не в монтажному корпусі? Знаєте, що там відбувається? Та ви взагалі знаєте що-небудь, відповідаєте за щось чи ні?
Розуміючи, що марно заперечувати й виправдовуватися в момент, коли Головний «заведений», я мовчав.
- Отож – усуваю вас від роботи, звільняю вас! Не потребую таких помічників. Здати пропуск, до бісової матері, по шпалах пішки!!! – Грюкнувши дверима, він вийшов.
Хвилина, дві. Хлопці в кімнаті поступово почали оживати, почулися зітхання. Підвівши голову, я побачив співчутливі погляди…
У залі монтажного корпусу буря теж була неабияка. Балів десять. «Вирвані з корінням» винуватці, розкудлані, з червоними обличчями мовчки стояли біля приладового відсіку. Не виключено, що поміж ними теж був не один «звільнений». Як виявилося, Сергій Павлович був «заведений» знайденим дефектом в одному з клапанів системи орієнтації. Дефект щойно «виліз», і я, природно, ще не знав про нього. Злощасний клапан відразу замінили, і випробування пішли далі. Здавати пропуск, звичайно, я не пішов.

*
12 квітня 1961 року. Позаду дні й ночі, які промчали, злилися в один безперервний потік, невіддільні одна від одної миті, хвилини, години підготовки старту «Востока». Ось і старт. Гагарінське, лише його: «РУШАЙМО!»… Тривожні 108 хвилин очікування. Тонни нервової енергії, які згоріли вкупі з десятками тонн пального. А потім – радісні повідомлення про приземлення. І ми в літаку.
- Ох же ж і зух Юрій! – Сергій Павлович, який перед цим сміявся до сліз через якусь фразу Мстислава Всеволодовича [10], витираючи хусткою очі, випростався у своєму кріслі. – Ось днями підходжу до нього: він спокійний, веселий усміхається. Сяє, мов сонечко. «Чого усміхаєшся?» – питаю. – «Не знаю, Сергію Павловичу, мабуть, людина така несерйозна!» Я подумав: так… більше б нашій Землі таких «несерйозних»… А ось. Сьогодні вранці, коли він із Титовим одягався у свої лати, запитую Юрія: «Як настрій?» А він відповідає: «Чудовий! А ваш?» Уважно подивився на мене і… перестав усміхатися. Певно, гарний вигляд я мав. І каже: «Сергію Павловичу, та ви не хвилюйтеся, усе буде добре». Самому година до польоту, а мене заспокоює…
Сергій Павлович замовк і, замислившись, відкинувся на спинку крісла. Закрив обома руками очі, потер скроні…
- А знаєте, товариші, адже цей політ, слухайте, відкриє нові, небачені перспективи в науці. Ось полетять ще наші «Востоки», але ж потім… потім треба думати про створення на орбіті постійної заселеної станції. Мені здається, у цій справі не можна йти наодинці. Потрібна міжнародна співпраця вчених. Дослідження, освоєння космосу – це справа всіх землян!
*
Чи такий був Сергій Павлович? Це не портрет. Навіть не спроба його створення. Це – лише маленькі, незначні штрихи. Штрихи до портрета. Він був набагато складніший, більший, цільніший, значиміший.

П’ятнадцять з лишком років тому людина вперше здійснила політ у космос. Минулі роки його освоєння наповнені напруженою працею, хвильними переживаннями, радістю і гордістю за наші успіхи. Неначе кінострічка розгортається в пам’яті. Але два основні кадри цієї стрічки яскраво і чітко закарбувалися в моїй свідомості: запуск першого штучного супутника Землі 4 жовтня 1957 року і політ першого пілотованого корабля «Восток» із першим космонавтом планети Юрієм Олексійовичем Гагаріним 12 квітня 1961 року. Два кадри з історії епохальних подій життя людського суспільства. Дві віхи на сміливому шляху. Обидві вони пов’язані зі зворушливими подіями, які ознаменували початок космічної ери.
Відомо, що запуск першого штучного супутника Землі був першим необхідним кроком в освоєнні космічного простору. Цей крок зробили радянські вчені, інженери й робітники. Без ракети-носія, здатної вивести космічні об’єкти на орбіту, звичайно, не могло бути й мови про космічні польоти. Станом на 1957 рік така ракета, яку в співпраці з іншими колективами розробило конструкторське бюро на чолі з Сергієм Павловичем Корольовим, пройшла всі випробування і 4 жовтня 1957-го вперше у світі вивела на орбіту штучний супутник Землі. Цей успіх влив нові сили й зміцнив нашу віру в реальну можливість польоту людини в космос. Ми розуміли, що повинні зробити ще дуже багато, до пілотованого космічного польоту пройти важкий шлях, повний теоретичних досліджень і довгих експериментів на Землі та в космосі. Належало усвідомити колосальну програму робіт, правильно спланувати етапи програми й наповнити її конкретним науковим і технічним змістом, об’єднати багатьох фахівців із різних галузей науки й техніки. На чолі великої справи мусила стати людина, яка глибоко розуміла це завдання, самозабутньо вірила в його реальність, тоді як багато інших людей вважали його фантастичним. Таким керівником і організатором був Головний конструктор, академік Сергій Павлович Корольов.
У ту пору в Сполучених Штатах Америки теж готували політ людини в космос [2], причому американські інженери планували, як перший експериментальний етап, політ людини в ракеті балістичною траєкторією, себто без виходу на орбіту штучного супутника Землі. Корольов пішов іншим шляхом. Цьому передувала тривала дискусія. У результаті всебічного обговорення було ухвалено рішення відразу приступити до створення космічного корабля для орбітального польоту людини та необхідної для запуску такого корабля потужної триступінчатої ракети, здатної вивести на орбіту корабель-супутник вагою близько п’яти тонн. Це рішення виявилося єдино правильним, оскільки здійснення польоту балістичною траєкторією не відіграло б істотної ролі у розв’язанні основних проблем космічного польоту людини (наприклад, стан невагомості при такому польоті обчислюється лише кількома хвилинами).
Розробку перших космічних кораблів провадили з великим ентузіазмом. Однак під час обговорення і розв’язання багатьох технічних питань спалахували бурхливі дискусії, наприклад, при розв’язанні питання форми апарата корабля, про програму спуску з орбіти й необхідності катапультування космонавта перед приземленням, про систему порятунку космонавта в разі аварії на ділянці виведення на орбіту, про захист апарата корабля від потужних теплових потоків, які впливають на нього, коли він проходить щільні шари атмосфери…
До речі, пригадую: коли при першому експериментальному пуску космічний апарат не зруйнувався, підходячи до мети, один визначний вчений сказав, що Корольов народився в сорочці – настільки далеким від реальності здавалося розв’язання завдання захистити конструкцію від потужних теплових потоків, які впливають на неї при проходженні атмосфери зі швидкістю, близькою до першої космічної. Та коли ці питання було ретельно і всебічно опрацьовано, коли вислухали й зважили всі «за» та «проти», Сергій Павлович виявляв неабияку рішучість і часто велику технічну сміливість, «підводячи риску», формулюючи ясне і чітке рішення.
Оскільки на Землі практично неможливо повністю відтворити умови космічного польоту, то конструкції й агрегати бортового обладнання перевіряли при запусках непілотованих космічних кораблів-супутників. Від травня 1960 року провели п’ять таких запусків, причому чотири – з дослідними тваринами. Це був дуже важливий і відповідальний етап у підготовці польоту людини в космос. У цих польотах не лише вдосконалили конструкції й основні бортові системи, але й накопичили досвід керування кораблем, контролю його польоту з Землі, вимірювань параметрів його руху.
Але не все минало гладенько, не все виходило відразу так, як було задумано, як ми хотіли. При одному з перших запусків нам не вдалося повернути корабля на Землю. На його борт по радіо передали команду на увімкнення програми спуску. Таку команду подають на витку, який передує спускові. Нетерпляче очікуючи кінця спускового витка, дізнаємося, що команда на увімкнення гальмівної двигунної установки пройшла. Лишається отримати новину про припинення сигналу і повідомлення з наземних станцій про те, що вони пеленгують корабель, який спускається на Землю. Тоді з’ясовується, що корабель проходить над нами й наземні вимірювальні пункти замірюють параметри його нової орбіти навколо Землі. Корабель не слухається команд і не бажає розставатися з орбітою штучного супутника Землі та переходити в режим спуску.
Коли розібралися в даних телеметрії, стало ясно, що через несправність у системі орієнтації й бортової автоматики, у результаті роботи гальмівної двигунної установки, корабель, замість гальмування, навпаки, дістав певну додаткову швидкість і перейшов на іншу орбіту.
Це сталося під ранок; усі ми, втомлені довгим напруженням, були пригнічені невдачею. Лише Сергій Павлович із жадібною допитливістю першовідкривача вислуховував доповіді про результати телевимірювань, квапив обробку результатів обчислень нової орбіти супутника.
Ми поверталися з роботи вкупі з Корольовим автівкою. Не доїжджаючи кварталу до його будинку, Сергій Павлович запропонував пройти пішки. Стояло московське світання. Він збуджено, з якимось захопленим подивом згадував подробиці нічної роботи. Признаюся, з зачудуванням і певним роздратуванням я слухав його, оскільки сприйняв підсумки роботи як вочевидь невдалі. Адже ми не досягли того, чого прагнули, – не змогли повернути нашого корабля на Землю. А Сергій Павлович без усіляких ознак засмучення захоплено міркував про те, що це перша проба маневрування в космосі, переходу з однієї орбіти на іншу, що це важливий експеримент, і надалі необхідно опанувати техніку маневрування космічних кораблів, і яке це велике значення має для майбутнього. Помітивши мій пригнічений вигляд, він із притаманним йому оптимізмом упевнено заявив: «А на Землю спускатимуться кораблі в нас коли треба і куди треба! Спускатимуться любенькі. Наступного разу обов’язково посадимо».
Наступний експериментальний корабель-супутник, запущений невдовзі з дослідними собаками на борту, успішно приземлився в заданому районі з непоганою для того часу точністю.
Людина захоплива, спрагла якнайшвидше побачити результати задуманої справи, в експериментальній діяльності Сергій Павлович виявляв надзвичайне терпіння, вимагаючи ретельного доведення всіх систем і агрегатів до безвідмовної роботи в усіх випадках, можливих у польоті. Він уважно аналізував результати дослідів, потім у конструкції корабля і його систем вносили відповідні зміни, які знову і знову перевіряли на Землі та в космосі.
Рівнобіжно йшла інша робота: добір і підготовка перших космонавтів. Як не було в ту пору жодного досвіду створення космічних кораблів, так само був відсутній досвід підготовки космонавтів, не знали ані вимог для добору кандидатів, ані методики їх приготування до космічного польоту. Що чекає на людину в космічному просторі? Достеменно знали, що вона опиниться у стані невагомості, що при підйомі й спуску на неї впливатимуть великі перевантаження, що корабель зазнаватиме космічного випромінювання: фізичні умови польоту були більш або менш ясні. Їхній вплив на живий організм певною мірою вдалося перевірити на дослідних тваринах. Але як вплине космічний політ на психіку людини? Знаходилися фахівці, котрі нічого доброго не обіцяли…
Безпілотні запуски корабля-супутника «Восток», надійність роботи конструкції корабля та його систем зміцнювали віру в успіх першого пілотованого польоту людини. Для генеральної перевірки в березні 1961 року провели «чистові» літні випробування двох кораблів за програмою польоту, запланованою для корабля «Восток», з манекенами замість космонавтів. При підготовці цих кораблів урахували весь досвід попередніх запусків. Успішне завершення цих двох польотів дозволило перейти до здійснення польоту людини в космос. Незадовго до запуску було остаточно визначено космонавтів «Востока-1»: Юрій Олексійович Гагарін і його дублер – Герман Степанович Титов…
У дні безпосередньої підготовки на космодромі корабля до польоту якось мало лишалося часу на роздуми про велич події, до якої ми наближалися. І лише в день запуску почало наростати тривожне напруження, особливо в останні години, коли єдино члени стартової команди ще не припинили своєї роботи. Тривоги не викликáли які-небудь сумніви в техніці: корабель готували довго й ретельно, і за цей період у нас, учасниках розробки й підготовки корабля, зміцнилася віра в нього. Було глибоке переконання, що Гагарін зуміє зробити все, що до чого здатна людина, аби виконати покладене на нього завдання. Проте досі таке відбувалося лише в казках. Належало здійснити «стрибок у невідоме». Нервове напруження охопило всіх, і ніхто не намагався його приховувати: воно сягнуло свого апогею на момент команди «ключ на старт». Далі йшов відлік секунд, і лише коли на тлі гримкотливої симфонії ракетних двигунів, яка проникала ззовні в бункер, прозвучав по радіозв’язку спокійний, упевнений, переможний голос Юрія Олексійовича: «Рушаймо!», – це напруження змінили радість і гордість за людину, котра покидала Землю і прямувала в космос на кораблі, який створили радянські люди.
Сергій Павлович, насилу стримуючи хвилювання, коротко передавав по радіозв’язку повідомлення на «Восток», що віддалявся од Землі.
Корольов. Усі ми бажаємо вам доброго польоту, усе нормально.
Гагарін. До побачення, до скорої зустрічі, любі друзі.
Корольов. До побачення, до скорої зустрічі.
Гагарін. Вібрація частішає, шум трохи наростає.
Корольов. Час 70 (70 секунд від початку старту).
Гагарін. Зрозумів вас. 70. Самопочуття відмінне, продовжую політ, зростають перевантаження, усе добре…
Корольов. За швидкістю і часом усе нормально. Як почуваєтеся?
Гагарін. Почуваюся добре…
Корольов. Усе гаразд, машина йде добре.
Гагарін. Скидання головного обтічника… Бачу Землю. Трохи зростають перевантаження, самопочуття відмінне, настрій бадьорий.
Корольов. Молодець, чудово! Усе йде добре.
Гагарін. Спостерігаю хмари над Землею, дрібні, кучеряві, і тіні від них. Гарно. Яка ж краса! Як чуєте?
Корольов. Чуємо вас чудово. Продовжуйте політ.
Гагарін. Політ триває добре. Перевантаження зростають, повільне обертання, усе зноситься добре, перевантаження невеликі, самопочуття відмінне. В ілюмінаторі спостерігаю Землю: хмари все більше затуляють її.
Корольов. Усе йде нормально. Зрозумів вас, чуємо чудово…
Перший космічний політ людини був порівняно недовгий. Тривав усього 108 хвилин. Але саме ці хвилини увійшли до історії людства як початок нової ери – ери проникнення людини в космос.

Мені випала щаслива можливість бути учасником і спостерігачем ділових і життєвих контактів Сергія Павловича Корольова з космонавтами. Постараюся стисло розповісти про те, як уважно і дбайливо ставився Головний конструктор ракетно-космічної техніки до космонавтів і який добродійний вплив мав на них…
Теплого сонячного дня початку літа 1960 року Сергій Павлович приїхав до Зоряного містечка. Його цікавило, як тренуються космонавти на навчальному макеті – тренажері космічного корабля. Головний конструктор був у доброму гуморі.
- Згадав ваше запрошення і зазирнув. Аби ж не порушувати ділової атмосфери, вирішив, що ліпше з’явитися без попереджень.
У супроводі наших фахівців він одразу почав оглядати лабораторії, навчальні класи, установки, стенди, обладнання. Геть усе цікавило його. Глибоко вникав у методику, обов’язково уточнював, що потверджує її ефективність і як до неї ставляться космонавти. Власної думки Головний конструктор не квапився висловлювати, працюючи, як кажуть авіатори, поки лише «на прийом». Особливу його увагу, як ми й думали, привернув навчальний космічний корабель.
- Треба про дещо поговорити.
- Та й ми, Сергію Павловичу, завжди маємо наготові кілька десятків запитань і справ до вас.
Розмова продовжувалася у великій аудиторії, де зібралися наші фахівці.
- Для першої пори непогано. А далі що робити? Минуть перші польоти, і знову все починати спочатку, але вже для другої серії польотів?
Корольов пояснив, що в роботі необхідно бачити перспективу: потрібно готуватися до тривалих польотів, добирати й тренувати екіпажі багатомісних кораблів.
Сергій Павлович радив створювати нові лабораторії, ліпше споряджати нашу базу сучасною апаратурою й обладнанням.
- Без вдалих «заділів» потрібного ходу вперед не вийде. Велику роботу маємо перед собою, любі товариші. І чим далі, тим більше буде роботи.
Дорікнувши нам за певну повільність у поточних справах, Сергій Павлович перейшов до іншої теми. Говорив про те, що космонавти повинні регулярно відвідувати підприємство, де створюють космічні кораблі, і приходити туди не як гості, а як учасники спільної справи.
- Адже космонавтика, по суті, є логічним продовженням авіації. Слушно розумію?
- Невипадково й майбутні космонавти прийшли з авіації.
- Таж я-бо з того самого авіаційного гнізда, – гордо каже Корольов. – Уважайте, чверть сторіччя віддав авіації. Та й нині, як бачите, не розлучаюся з нею. Нам дуже допомагають, – додає. – Буквально в усьому йдуть назустріч… Одначе не забувайте, що все це – аванс, за який мусимо звітувати добрими справами перед своїм народом.
Усе, про що говорив Сергій Павлович, його спокійний і впевнений тон, чітка постановка завдань, оперативність у розв’язанні практичних питань справляли величезне враження. Тим, хто працював з ним, здавалося, що з цією людиною їм усе до снаги й нездоланних перешкод не існує.
Обміркувавши суто професіональні проблеми, Сергій Павлович розговорився з космонавтами. Зацікавлено розпитував їх про заняття, тренування, нерідко згадував що-небудь із власної практики та давав цінні поради, пов’язані з особливостями теперішньої діяльності й підготовки космонавтів.
Якої б теми не зачіпав Сергій Павлович, у його міркуваннях був постійно відчутний лейтмотив: «Те, що залежить від нас у сенсі техніки, – робимо, і робимо надійно, з перспективою. Нині – ваша черга. А успіх принесе лише праця, помножена на старання і витримку».
Після прогулянки лісопарком Зоряного містечка Корольов почав прощатися:
- Їй-богу, чудові ви люди! З вами готовий у вогонь і в воду, а не лише на космічну орбіту. Сьогодні мені й самому вдалося підзарядитись від вашого молодого запалу. Ще свого докажемо, як почнемо літати!
До запуску корабля-супутника, на якому мала летіти собака Зірочка [2], лишалося кілька днів, і фахівці доручили ознайомити космонавтів зі стартовим комплексом, пунктом спостереження космічних об’єктів та іншими службами космодрому.
Сергій Павлович уважно спостерігав космонавтів. Вряди-годи вставляв окремі зауваги, намагаючись створити атмосферу невимушеності. Йому вочевидь подобалася прискіплива допитливість молодих людей. Академік бачив у них гідних випробувачів ракетно-космічної техніки, які впораються зі складними завданнями.
Старт ракети, що віднесла в небо корабель із Зірочкою, минув чудово. Приголомшені грандіозністю видовища, космонавти не приховували захвату. Корольов лукаво спитав:
- Ну як запуск? Першокласний?
Пізніше ми довідалися, що саме так він запитував, коли бував чимось дуже задоволений.
Космонавти, перебиваючи один одного, висловлювали свої враження. Гагарін враз зацитував:
- Вогонь сильний, вода сильніша за вогонь, земля сильніша за воду, але людина сильніша за всіх!..
- Зовсім скоро, друзі, ось так само проводжатимемо в космос одного з вас, – проказав академік. І враз, ніби спохопившись, додав: – Не хвилюйтеся, усім діла вистачить. Польоти лише починаються, і всі ви будете першими, тільки кожен у чомусь засадничо новому, своєму.
Два тижні потому авангардна група космонавтів, добре підготовлених до виконання першого космічного польоту, знову з’явилася на космодромі – тепер вже для безпосередньої участі у відповідальній справі.
Хлопців розташували в затишному двоповерховому готелі.
Кілька разів їх відвідував Сергій Павлович, усе розпитував, в усе вникав. Нас прохав усіляко оберігати космонавтів.
- Не дозволяйте надто старатися ні тим, хто навчає, ані тим, хто навчається. Ви, медики, обстоюєте позицію, аби льотчик ішов у політ у найліпшій формі. Отож дійте, будь ласка, як потрібно. Добре, що нині тут панує ваша, медична, влада.
Корольов повідомив, що Державна комісія схвалила нашу пропозицію: командира корабля та його дублера на передстартовий день і передстартову ніч вирішили розташувати окремо в будиночку неподалік монтажного корпусу, де проводили випробування ракети-носія і космічного корабля та поблизу місця старту.
Запропонувавши скласти для командира і дублера похвилинний графік зайнятості протягом передстартової доби, Сергій Павлович нагадав, що за готовність космонавтів до польоту і вчасне їх прибуття на старт (за дві години до запуску) відповідаємо перед Державною комісією.
Усе було сказано чітко, ясно, з великою повагою, але вимогливо і категорично.
Мені неодноразово випадало бути свідком таких розмов з різними спеціалістами й посадовими помічниками Сергія Павловича. Ми бачили, як останні старанно оберігають Корольова від дрібниць, котрі не вимагали його втручання, як вони самі займаються дорученою справою, як ретельно опрацьовують документацію і готуються до доповідей, як поводяться, розмовляючи з ним. Можна було тільки позаздрити такому вдалому доборові кадрів.
Та коли й де ці кадри пройшли таке навчання?
В усьому було непомильно відчутно корольовський стиль роботи, його школу й організацію праці, ставлення до дорученої справи, яке академік прищепив підлеглим.
Корольов суворо дотримувався свого принципу: «Справа – понад усе. Чесно виконуй те, що тобі доручено, і нехай хороше про тебе говорять інші». Багато чого вмів вибачати Головний конструктор помічникам, які працювали з ним, але не давав пільги недбалим і байдужим.
Настав передполітний день. Гагаріна і Титова перевели з готелю до стартового будиночка. Тут ніщо не заважало їхньому відпочинкові, не відволікало уваги.
- Хочу попередити: за два-три роки відправлятимемо в космос набагато простіше – за профспілковими путівками.
Космонавти розсміялися і побажали Головному конструкторові «добраніч». Досить було поглянути на нього, аби зрозуміти: жодних підстав для хвилювання немає.
Після другої ночі в будиночку знову з’явився Сергій Павлович. Приклавши пальця до губ, обережно пройшов коридором і зазирнув у кімнату космонавтів. Переконавшись, що обидва міцно сплять, так сам безшумно вийшов, показавши жестами, що в нього теж усе гаразд.
Гагаріна і Титова збудили о 5.30 ранку. Після фіззарядки, сніданку і передполітного медичного огляду до їхніх тіл прикріпили різноманітні датчики-реєстратори стану в польоті та одягли у скафандри.
Прийшов Корольов, і, мабуть, уперше я побачив його втомленим після безсонної ночі й заклопотаним.
Юрій Гагарін так згадував ці хвилини: «…М’яка усмішка витала навколо його міцно стиснутих губ. Мені хотілося обійняти його, наче батька. Він дав мені кілька рекомендацій і порад, яких я ще ніколи не чув і які могли згодитися в польоті. Мені здалося, що, побачивши нас і поговоривши з нами, він став трохи бадьорішим».
- Усе буде добре, Сергію Павловичу, усе нормально, – одночасно і майже одностайно сказали тоді Юрій і Герман…
Рівно за дві години до старту космонавт-1 займає місце в кабіні «Востока».
Герман Титов тоді перебував у автобусі, готовий щомиті, якби трапилося щось непередбачене, заступити свого товариша. Автобус стояв метрів за сто п’ятдесят від ракети, і ми добре бачили, що відбувається біля неї.
Хвилин за сорок до старту Корольов похвалив Гагаріна, сказавши, що все гаразд, і нагадав, щó нам необхідно зробити. Ми повинні допомогти Титову звільнитися від космічного скафандра і перейти вкупі з ним на пункт спостереження, де вже зібралися інші фахівці.
- Після запуску приводьте космонавтів до мене, – вже на ходу кинув Корольов і поспішив у бункер, звідки радіотелефоном підтримувано двобічний зв’язок із Гагаріним. Від ранкової заклопотаності та втоми академіка не лишилося й сліду. Він був напружений, зібраний і діловитий.
На пункті спостереження чутно всі перемовини, проваджені з командиром «Востока».
Упізнаємо за голосом – на зв’язок вийшов Сергій Павлович. Спокійно і твердо каже Гагарінові:
- Усе йде добре. У нас усе нормально, усе нормально, як почуваєтеся? Прийом.
- Почуваюся відмінно. Прошу переказати лікарям, що пульс маю нормальний.
У строгій послідовності, одна за одною, наче удари набатного дзвона, подаються чіткі стартові команди. Нарешті, остання: «Підйом!»…

*
Увечері 14 квітня ми були присутні на урядовому прийнятті в Кремлі. Там Гагарінові вручили нагороди, і він, щасливий, приймав віншування від знайомих і незнайомих людей. Головний конструктор, чиє ім’я тоді знали лише посвячені, тримався в тіні. Несподівано до нього підійшов іноземець і почав допитуватися, чи присутні на прийнятті люди, котрі уможливили політ Гагаріна. А ще його цікавило, за які заслуги шановного співрозмовника нагороджено Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці та медаллю лауреата Ленінської премії.
Потім Корольов чув, як іноземець дошкуляв запитаннями одному відомому письменникові, котрий стояв неподалік: в ім’я чого працюють радянські вчені, щó їх рухає – прагнення особистого добробуту чи слави?
- А що в цьому дивного? – зауважив, оповідаючи цей випадок, Сергій Павлович. – Вони справді ніколи не зможуть цього зрозуміти. Це питомо наше, радянське – від початку до кінця. Основу комуністичного світогляду створили більшовики, керуючись не наживою і не корисливістю, а правдою.
Після польоту «Востока-2» один зарубіжний кореспондент запитав командира корабля:
- Що допомогло вам, містере Титов, облетіти Землю сімнадцять разів? [3]
- Корабель, – спокійно відповів Герман Титов, який завжди вирізнявся винахідливістю й дотепністю. Але його слова містили й глибший сенс.
Звичайно, мужність піонерів космосу гідна захвату. Одначе головне диво здійснили передусім творці нашої ракетно-космічної техніки: учені, конструктори, інженери, робітники…
1961 р. свою чергову відпустки космонавти вирішили провести разом. У середині травня літаком уся група в супроводі «опікунів» і керівників попрямувала до Сочі. Там нас поселили в кількох зручних особняках поблизу санаторію «Росія».
Невдовзі стало відомо, що в сусідньому санаторії відпочиватиме Сергій Павлович. Це був приємний для нас сюрприз: ми дуже хотіли зустрітися з дорогою нам людиною в неробочій атмосфері.
Космонавти проводили час біля моря (купатися мало хто наважувався в 15-градусній воді), героїчно витримуючи натиск відпочивальників, поміж якими були і журналісти, і фотокореспонденти, і художники. Усі хотіли познайомитися з героєм космосу та його друзями.
Зрештою ми пішли на побачення з Корольовим. Він почав усміхатися, зауваживши нас, і привітав славетними пушкінськими рядками з «Казки про царя Салтана»:

Та все велетні вродливі,
Добрі лицарі сміливі,
Йдуть дозором по землі
З Чорномором на чолі [4].

З легкої руки Сергія Павловича за мною надовго закріпили прізвисько «дядько Чорномор».
Під час сочинського відпочинку космонавти по-справжньому заприятелювали з Корольовим. Він приділяв їм багато уваги, щедро ділився своїми знаннями, вражаючи різнобічністю інтересів, оригінальністю поглядів і оцінок…
Добре запам’яталася одна бесіда Корольова з космонавтами. Вона пам’ятна тим, що Сергій Павлович уперше познайомив нас із програмою нового польоту. Розмова відразу набула ділового характеру.
- Пропоную схвалити такий порядок, – мовив Сергій Павлович. – Нагадую про результати, про найближчі завдання. Тоді вношу свій проєкт другого польоту людини в космос. У тому порядку, як сидимо тут по колу, кожен висловить своє ставлення до проєкту. Насамкінець – «підсумовуємо». Згода?
Головний конструктор дав характеристику пройденим етапам (штучні супутники, заселені кораблі з тваринами та, нарешті, політ Гагаріна), зазначивши: наша ракетно-космічна техніка надійно забезпечує все, пов’язане зі здійсненням таких польотів. Наголосив, що невипадково сказав «такі польоти», а не лише аналогічні, бо наземні експерименти довели: можна збільшити тривалість перебування людини в космосі…
Аргументи Сергія Павловича були переконливі. Усі погоджувалися, що тривалість пілотованих польотів повинна збільшитися. Але наскільки? На один-два витки? Можливо, навіть на п’ять?
Корольов рішуче заявив: «Тепер літати треба добу. Саме добу, і не менше».
Настала пауза. Такої відповіді не очікував ніхто.
Почалося обговорення. Багато його учасників намагалися знайти якнайбільше аргументів, котрі поставили б під сумнів доцільність запаморочливого темпу, який запропонував Сергій Павлович. Лише одна людина відразу підтримала його. Коли черга дійшла до Германа Титова, той сказав:
- Розумію, для чого потрібен добовий політ, але ще більше розумію й вірю, що такий політ можна виконати вже тепер…
Сергій Павлович «підсумовував» дуже коректно. Нікому не докоряв за надмірну обережність, але й не хвалив Титова. А насамкінець попрохав старанно зважити все, про що тут говорили. Ми розходилися схвильовані й занепокоєні.
Одного разу після вечері зав’язалася цікава розмова про те, як підвищити продуктивність праці наукових співробітників. Сергій Павлович висловив думку, що вади в цій царині пов’язані з трьома основними групами причин:
- По-перше, необхідно якнайшвидше усунути нераціональне використання наукових кадрів: привести у відповідність із наявною кількістю наукових співробітників кількість науково-технічного персоналу (лаборантів, препараторів, техніків), аби їх співвідношення дорівнювало 1:3. А в нас частіше ситуація зворотна, що тягне за собою низьку продуктивність праці вчених.
По-друге, наразі ще повільно впроваджуються наукові досягнення у виробництво. Бюрократична тяганина з упровадженням цінних пропозицій надовго відкладає підвищення ефективності праці наших учених.
По-третє, недосконалі форми й методи планування та фінансування наукових студій і дослідних розробок.
Корольов обурювався порочній практиці, коли директор, часом розпоряджаючись мільйонами, не має права провести копійчані витрати, якщо їх не передбачено в якій-небудь витратній статті.
- Директор, ніби штахетами, оточений усілякими статтями та, як кажуть, не може ворухнути ані рукою, ані ногою. Треба виказувати йому більше довіри. Хай самостійно й оперативно розв’язує проблеми фінансування наукових студій…
І перевів розмову на іншу тему – етапи наукового процесу.
- Думка, фантазія, казка. Далі розрахунок і, нарешті, виконання. Усі ви неодмінно мусите брати участь у створенні нових напрямів технічного поступу. Що для цього потрібно? Передусім – праця. Праця старанна і постійна. Беруся вам підказати віхи майбутнього маршруту в науку: один – запам’ятати, два – зрозуміти, три – оповісти своїми словами, чотири – написати з пам’яті, п’ять – розв’язувати відомі завдання по-новому, шість – розв’язувати важчі завдання, які пропонують керівники, сім – сформулювати попередню робочу гіпотезу, нарешті, вісім – стати творцем нового напряму. Кожен із вас має в запасі багато сил і часу. Було б непростимо не скористатися запропонованими вам термінами маршруту.
Сергій Павлович нагадав слова Жуковського: «Сором тому, хто розтринькує життя і час», – порадивши не забувати народної мудрості, яка говорить: «Лінь – донька багатства, але мати бідності».
Тоді Корольов здивував космонавтів несподіваним запитанням: чи вміють вони навчатися?
Виявляється, ніхто з них раніше навіть не замислювався над цим. Навчалися в школі, у льотному училищі – інколи ліпше, інколи гірше. Тут, на новому місці, теж навчаються старанно, аби стати добрими фахівцями-космонавтами. А як це роблять?
- То нехай наші керівники схарактеризують кожного з нас, – мовив Олексій Леонов [5]. – Самі не беремося судити про себе.
Корольов побачив, що його запитання зрозуміли надто буквально, і поспішив на допомогу:
- Що означає – вміти навчатися? Усі ви чудово опануєте космічний корабель – я впевнений у цьому. Ну а далі? Не хотів би я, аби хтось із вас повторив мою помилку, зроблену замолоду.
І Сергій Павлович розповів про те, як, закінчивши дипломний проєкт і полегшено зітхнувши, він прийшов додому і заявив: «Мамо, тепер усі ці книжки, лічильні лінійки, креслення і конспекти – у сміттєве відро. Я – інженер». І занедбав був їх, але дуже скоро збагнув, що лише нині починається справжнє навчання.
- Тепер я знав, чого потребую, чого хочу і де можна взяти необхідне. Але все це вже було на новому, сказати б, розумному рівні.
Сергій Павлович пояснив, що творче життя і робота – це ланцюг суцільного навчання і безперервних іспитів. І якщо людина вже чогось навчилася, то головно для того, аби легше, швидше та ще глибше проникнути у зміст предмета, яким займається.
- Постійно навчаючись, людина стає здатною творити нове. Адже саме така праця становить радість. Згадайте Сатіна з п’єси Горького: «Коли праця – задоволення, життя – гарне! Коли праця – обов’язок, життя – рабство!» [6]
Хтось із космонавтів заговорив про здібності й таланти, які визначають успіхи в навчанні й особливо у творчості…
- Задатків і здібностей, – відповів Сергій Павлович, – заперечувати не випадає. Але це тоді, коли йдеться про видатні таланти. А коли беремо ці якості, виходячи з «середнього аритметичного», як найчастіші в житті, то тут погоджуюся з тургенєвським Базаровим, котрий стверджував, що всі люди подібні одне до одного і тілом, і душею. А покладатися на самі здібності й таланти можуть лише ті, хто «не боїться в тупій бездіяльності ослабити розум».
На прощання Сергій Павлович дав ще одну пораду, пославшись на Герцена, котрий назвав щасливим того, хто продовжує справу, яку розпочав він сам або його попередники.
- Вашу справу, друзі мої, вже ґрунтовно розпочато. І ви не так сподівайтеся на те, що хтось вам її передасть, як по-хазяйському беріться до неї самі. Тому вважаю, що у прийдешньому польоті ви вже б мусили показати, як самі беретеся до справи. Добу треба літати. Добу!
…Коли космічний корабель пішов на 17-й виток, у навушниках Титов почув добре знайомий голос Сергія Павловича:
- Готові до посадки?
Космонавт чітко відповів:
- Готовий.
- Дійте так само, як досі. Усе буде добре.
«Його голос упевнений і спокійний, – згадував Титов, – ніби ведемо розмову про звичайнісіньку справу. Вже вкотре за час польоту залізна впевненість ученого передавалася мені, і я не сумнівався, що на Землі все підготовлено для забезпечення посадки корабля в розрахованому районі».
А коли новий видатний експеримент успішно завершили й Герман Титов опинився у щільному кільці друзів, то космонавт-2 постійно повторював, що його слава по праву належить усьому радянському народові й, звичайно, творцям космічної техніки. «Не було б корабля, я б не піднявся в космос. Не було б Титова, у політ би вирушили Іванов, Петров, Сидоров. У нас багато людей здатні зробити те, що здійснили два перші космонавти».
- Усю наукову програму, задану космонавту, він повністю виконав, – розпочав Корольов свій виступ на Держкомісії. – Гадаю, саме це – найліпший доказ того, що невагомість не така-то страшна. Скарбницю людських знань поповнено новим, засадничо важливим фактом. Повне збереження працездатності людини протягом більш ніж добового перебування за межами Землі – ось головний і найважливіший підсумок польоту корабля «Восток-2».
Корольов навів слова Ціолковського, який у своєму листі-заповіті, адресованому ЦК партії, у вересні 1935 року писав, що всі свої праці й мрії передає партії більшовиків і Радянській владі – достеменним керівникам поступу людської культури.
Костянтин Едуардович Ціолковський був упевнений, що передає свою спадщину в правильні руки, і, як бачите, не помилився в цьому. Наша країна воістину стає Берегом Всесвіту, а зірки, що їх ми запалили в космосі, буде вічно видко на всіх материках Землі!
Одного березневого дня 1962 р. Корольов запросив до себе на підприємство космонавтів і керівників їхньої підготовки. У великому світлому кабінеті зібралися представники багатьох інститутів, конструкторських бюро і підприємств. Усі вони брали участь в опрацюванні програми космічних досліджень…
Корольов оповів, що пропонується запустити почергово два кораблі-супутники – «Восток-3» і «Восток-4», причому їх можна вивести на орбіту так точно, що вони опиняться в безпосередній близькості один від одного [7].
Для втілення цієї манливої ідеї необхідне три-чотиридобове перебування космонавтів у польоті, адже другий корабель мав стартувати лише на другу добу після першого, коли той проходитиме над космодромом.
Присутні по-різному поставилися до проєкту: декотрі вважали його передчасним, посилаючись на недостатню підготовку космонавтів до багатодобових польотів, інші (головно з числа помічників Корольова) схвалювали проєкт.
Замало накопичено експериментальних даних, говорили перші, і не дуже зрозуміло, як поведуться в такому польоті системи забезпечення життєдіяльності екіпажу.
- А оце вже дарма, – відгукнувся Сергій Павлович. – Аби сумніватися, потрібні вагомі підстави. Я, наприклад, після детального знайомства з усіма матеріалами випробувань абсолютно переконаний у надійності цих систем.
- Але ми зобов’язані зважати й на те, що наприкінці добового польоту в Германа Степановича відзначали симптоми вегетативних зрушень, – заявляв інший опонент.
- Куди й навіщо квапитися зі збільшенням тривалості польоту? – питав один знаний авіатор, який підтримував пропозицію повторити добовий політ.
- Накопичимо дані та кроком за кроком, методично, послідовно, обережно рухатимемося далі, – вторував йому досвідчений інженер.
Сергій Павлович підвівся з-за столу і почав неспішно крокувати вздовж стіни, більше, ніж звичайно, сутулячись і нахиляючи голову. Розслабився буквально на мить, і відразу в його статурі й ході стало помітно, що він вже не молодий і не дуже-то здоровий. Але за кілька секунд Корольов опанував себе і знову змінився, в очах спалахнули іскри бадьорості.
- Постараюся скористатись вашим попередженням і прилучаюся до нього, але єдино в тому сенсі, що наша справа вимагає надзвичайної обережності. Звичайно, потрібна сувора послідовність і обґрунтованість кожного нового кроку. Та хіба ми з вами мало приділяємо всьому цьому сил і часу, роками готуючи кожен політ на Землі? Інша річ – максимальне використання можливостей унікального експерименту в космосі.
- Ми б не рушили вперед, – казав Головний конструктор, – якби не наважувалися на сміливі кроки в незнане. Звісно, кожен такий крок належить дуже ретельно готувати, але його треба обов’язково робити… Одначе цікаво було б дізнатися, що думають про новий проєкт ті, хто має безпосередньо полетіти в космос, жити й працювати там?
…Першим підвівся льотчик-винищувач капітан Ніколаєв.
- Багато говорити не люблю і не буду. Можу запевнити: якщо саме мені довірять брати участь у польоті, який запропонував Сергій Павлович, то постараюся виконати завдання повністю. Почуваюся чудово і вже тепер підготовлений непогано.
Потому встав льотчик-винищувач майор Попович.
- Почуваюся так само добре, як і Андріян. Морально і фізично до польоту готовий і, якщо мені пощастить узяти участь у прийдешньому польоті, зроблю все, що мені до снаги, аби польотне завдання було виконано…
Корольов не приховував задоволення:
- Нічого іншого від космонавтів я й не розраховував почути.
Йому було приємно, призначався академік, що проєкт викликав таку активну цікавість і що космонавти вірять у щасливий кінець польоту.
- За багато років спільної роботи, – продовжував Сергій Павлович, – у нас на підприємстві склалося святе правило: кожен має право і навіть зобов’язаний, незважаючи на посади, ранги та звання авторів обговорюваних пропозицій, висловлювати власне ставлення до проєкту. Критикуй, не погоджуйся, пропонуй інші рішення, лишайся при особливій думці – можеш бути певний, що ніхто не посміє дорікати тобі за це. Єдина обов’язкова умова полягає в тому, аби не приховувати своїх поглядів від товаришів, разом із якими працюєш над спільною справою. Відкрито обстоюй те, у чому ти переконаний, те, що взяв на себе. А якщо твої погляди змінюються, чесно скажи про це, поясни, як і чому це сталося, і твердо стій на новій позиції… Високо цінуємо чесних опонентів, ми вдячні їм і гостинно відчиняємо перед ними двері. Але цураємося людей, які мають сьогодні одні погляди, завтра – інші, а їхні вчинки та ідеал не узгоджуються з жодними запевненнями.
Озирнувши присутніх, Корольов запитав:
- Хто не встиг сьогодні висловити незгоди з запропонованим проєктом? Хто відчуває, що не досить повно виклав свій погляд чи був вислуханий не дуже уважно?
Таких не знайшлося. Сергій Павлович спеціально відзначив цей факт, запропонувавши «занести його до протоколу».
…Вже після польотів Ніколаєва і Поповича стало очевидно: мали рацію ті, хто вважав, що невагомість не буде нездоланною перешкодою для здійснення не надто тривалих (до 1,5 – 2 тижнів) космічних мандрівок.
«Було приємно усвідомлювати, – згадував Павло Попович, – що наші космічні рейси перекреслили песимістичні припущення декотрих учених про те, що людина не може існувати в космосі понад добу і що триваліша невагомість може стати нездоланним бар’єром для людського освоєння космосу. На думку декотрих західних учених, космонавтами можуть бути лише особи, у яких оперативним шляхом було зруйновано вестибулярний апарат. Нині знаємо, що це твердження необґрунтоване…»
Космонавтика розширила межі наших знань, стимулювала розвиток багатьох галузей науки й техніки. Мешканці Землі завжди вдячно пам’ятатимуть імена людей, які відкрили нову сферу людської діяльності. У цьому сузір’ї імен одне з найяскравіших – ім’я Головного конструктора, академіка Сергія Павловича Корольова.

Я мав неповних 26 років, коли пізньої осені 1946-го вперше побачив Сергія Павловича Корольова. Відбувалася нарада, на якій обговорювали низку проблем, пов’язаних зі створенням перспективних ракетних систем. У числі основних питань, які виникли в перебігу обговорення, було й питання створення великої вимірювальної системи – так званого командно-вимірювального комплексу, який би включав наземні засоби спостереження, вимірювань і контролю, що ними мала бути споряджена траса польоту перспективної багатоступінчатої ракети від старту і до району падіння останнього ступеня.
Величезна дальність і висота польоту міжконтинентальної ракети, яку проєктували Корольов та його колеги, вимагали створення наземних засобів, об’єднаних у розлогий комплекс, який дозволятиме спостерігатиме політ ракети, вимірювати параметри її траєкторії й контролювати нормальність роботи бортових пристроїв, агрегатів і систем на всій трасі польоту ракети, причому протяжність цієї траси, як гадали, повинна становити тисячі кілометрів, а максимальна висота польоту в середині траєкторії – сотні кілометрів.
Сергій Павлович, загалом не порушуючи порядку обміну думками й черговості висловлювань співрозмовників, від перших же хвилин якось непомітно заволодів ініціативою, скеровуючи бесіду в бажаному для нього напрямку. Одначе не проштовхував своєї думки, радше намагався спочатку зрозуміти думку співрозмовника, а потім теж якось непомітно, але з великим внутрішнім натиском і переконаністю старався довести співрозмовникові потребу прийняти те чи те судження, яке він, Корольов, уважав за доцільне. За задумом Сергія Павловича, технічні засоби, що входили до командно-вимірювального комплексу, мали бути розроблені, виготовлені й змонтовані в будівлях і спорудах на наземних вимірювальних пунктах, розташованих по трасі польоту, і повністю налагоджені перед тим, як нова ракета буде готова до першого випробувального польоту. Наприкінці цієї пам’ятної розмови він обережно висловив думку, що в майбутньому нова ракета змогла би стати основою при створенні космічної ракети-носія, здатної вивести корисний вантаж на орбіту навколо Землі. Отож тоді вже Сергій Павлович припускав, що командно-вимірювальний комплекс має стати невід’ємною частиною космодрому.
Що ж повинен являти собою наземний командно-вимірювальний комплекс космодрому, які основні технічні пристрої повинні входити до його складу – аби забезпечити отримання необхідних характеристик при наземних і льотних випробуваннях ракет-носіїв? Відповідь на це запитання було одержано протягом кількох місяців завдяки самовідданій науково-дослідній роботі, яку провів великий колектив учених та інженерів різних КБ й НДІ. І лише видатний організаторський талант Корольова в поєднанні з його чудовими прогностичними здібностями забезпечив можливість за винятково короткий термін, вже на початок 50-х років, отримати комплексне розв’язання принципових питань створення командно-вимірювального комплексу космодрому. При всій своїй зайнятості питаннями безпосереднього створення власне ракети-носія, Сергій Павлович здійснював систематичний контроль, стежив за перебігом і результатами робіт із підготовки й створення командно-вимірювального комплексу. Він був у курсі всіх результатів випробувань, добре розбирався в даних математичної обробки результатів вимірювань і спостережень, вимагаючи, аби в ході випробувань дослідних зразків йому оперативно повідомляли про виявлені вади, а також пропонували рекомендації з їх усунення. Корольов приділяв велику увагу розстановці провідних виконавців на всіх найважливіших напрямах роботи, добре знав можливості, сильні й слабкі сторони кожного провідного фахівця: розробника, випробувача, проєктувальника, монтажника чи експлуатаційника. Щиросердно довіряв виконання відповідальних завдань, але й суворо перевіряв. «Розноси» влаштовував так само щиросердно, але зазвичай серйозно не кривдив нікого з тих, хто працював самозречено і був відданий своїй справі. Ми любили його, боялися «по суті» та глибоко поважали, були віддані йому як своєму лідерові, технічному керівнику, котрого всі ми визнавали у професіональному плані, а не адміністративному…
Сергій Павлович був добрим, достеменно бойовим другом і товаришем, уважним і чуйним, інколи навіть ніжним і сентиментальним, поводився в колі розробників і випробувачів, не випинаючи своєї особи, але з великою гідністю. Дуже полюбляв жарти, причому вмів навіть у вельми серйозних ситуаціях знайти дотепний вислів, вираз.
Наскільки пам’ятаю, він майже ніколи не відпочивав. Вільного часу як такого не мав. Якщо лишалося трохи часу від напруженого трудового дня, розписаного буквально по хвилинах, то цей час Корольов звичайно приділяв бесідам у колі своїх колег. У перебігу цих розмов обговорювали одержані результати, планували чергові заходи, етапи розробок і випробувань. Будували плани на майбутнє, обговорювали можливі засадничі рішення, шляхи їх технічної реалізації. Перемежовували ці бесіди оповідями, спогадами, жартами й навіть анекдотами. І бувало так, що бесіда, розпочата ще за вечерею, закінчувалася під ранкове снідання. Атмосфера заразом була товариською: кожен міг висловитися відверто, але «СП» (так ми любовно називали його у своєму колі), при всій своїй комунікабельності, не допускав панібратства, завжди тримався з великою гідністю і тактовністю. Найбільше число таких розмов ми проводили, перебуваючи на космодромі та в центрах керування польотом [2].
Особливо хотів би відзначити велику мужність і оптимізм, яскраво виражені в характері Корольова. У процесі літніх випробувань ракет-носіїв і космічних літальних апаратів часом виникали гострі, майже драматичні моменти, коли належало ухвалити негайне, дуже відповідальне рішення. Сергій Павлович ухвалював такі рішення твердо, глибоко розуміючи сутність справи й усвідомлюючи особисту відповідальність. Зазвичай ще до польоту, протягом низки нарад і бесід, він продумував і ретельно зважував основні можливі позаштатні ситуації й варіанти успішного виходу з них. Консультувався і радився, не шкодуючи на це часу. Усі учасники випробувань були в нього розставлені й розписані по своїх робочих місцях, кожен знав, що і як робити у штатних і ймовірних позаштатних ситуаціях.
Не можна сказати, що Сергій Павлович завжди був спокійний всередині. Навпаки. Дуже багато чого глибоко переживав, емоційно реагував на невдачі, без яких, природно, немає поступального руху до запланованої мети. Та окремі невдачі не знеохочували його, а викликали в ньому ще більший приплив енергії, ще більшу зібраність і наполегливість. Він продумував різноманітні варіанти пошуку й усунення причин, які породили ту чи ту небажану ситуацію. Вислуховував думки, аналізуючи всі «за» і «проти» в особистих бесідах і на технічних нарадах.
Від своїх заступників і провідних фахівців вимагав ретельного аналізу і виявлення причин, які породили ту чи ту небажану ситуацію. Запровадив, як обов’язкове правило, створення спеціальних комплексних робочих груп з аналізу причин вад, виявлених при випробуваннях. Очолювати ці робочі групи Корольов призначав досвідчених, енергійних спеціалістів. Вимагав неодмінного письмового розв’язання за результатами роботи груп із так само неодмінними технічними рекомендаціями. Якнайжорсткіше боровся з бюрократією, формалізмом, «спихотехнікою» [3], демагогією, ошуканством і показухою.
Потрібно наголосити, що Сергій Павлович умів побачити й підтримати фахівців, великих ентузіастів своєї справи. Умів спертися на них. Старався зміцнювати авторитет таких фахівців. Допомагав, чим міг. І, як наслідок, усі його колеги, розробники й випробувачі, робили доручену справу не жаліючи себе, з максимальними стараннями, проводячи довгі місяці далеко від родин, у важких умовах…
Окремо слід зупинитися на патріотизмі Корольова. Він був великий патріот-учений. Любив свій народ, любив свою Батьківщину, був достеменний інтернаціоналіст на практиці. Для Сергія Павловича поняття службового обов’язку було нерозривно пов’язане з власним життям. Останнє Корольов розглядав як безперервне виконання обов’язку інженера, ученого і технічного керівника, не витрачаючи часу ні на що інше. Його патріотизм особливо проявлявся при формуванні програм перспективних розробок. Заразом Сергій Павлович прискіпливо аналізував усю інформацію про розглядувану проблему. Оцінював можливості вітчизняної техніки та прогнозував її розвиток у цікавих напрямках. Особливу увагу приділяв визначенню тих етапів кожної перспективної програми, у результаті яких могло бути здійснено черговий якісний стрибок, досягнення нових науково-технічних цілей і здобуття нових висот, які піднімають престиж і закріплюють пріоритет нашої Батьківщини в царині ракетно-космічної техніки, у дослідженні й освоєнні космосу.
Невтомна цілеспрямована діяльність Корольова дала необхідні результати. За короткий термін – від 1950-го по 1965 р. – у Радянському Союзі, під проводом Корольова, Келдиша та інших видатних учених нашої країни, було здійснено в ряді випадків історичні звершення у вищеназваній царині.
Сергій Павлович надавав великого значення колегіальності в роботі при збереженні єдиноначальності в реалізації ухвалених рішень. Добре розумів, що лише дружна, злагоджена, координована робота зможе забезпечити за короткі терміни розв’язання складних проблемних завдань зі створення космічних ракет-носіїв, космічних літальних апаратів різних типів, вимірювальних комплексів і засобів математичного забезпечення обробки даних вимірювань.
Саме тому ще в 40-ві роки Корольов став одним з ініціаторів створення Ради Головних конструкторів. До складу цієї Ради спочатку ввійшло невелике число талановитих інженерів, які згодом висунулися в перші ряди видатних учених нашої країни, котрі очолили великі дослідницькі й конструкторські колективи.
У міру зростання й ускладнення завдань збільшувалося також число колективів, залучених до виконання робіт. Зростало й число членів Ради Головних конструкторів. На засіданнях цієї Ради систематично обговорювали проблемні завдання і можливі шляхи їх практичного розв’язання, етапність розробок, заслуховували підсумки виконання етапів тої чи тої програми, виявляли характеристики суміжних підсистем. Природно, що Рада Головних конструкторів систематично розглядала хід робіт зі створення наземного космодромного командно-вимірювального комплексу.
Зважаючи на те, що до початку 1954 р. при випробуваннях дослідних зразків для космодромного командно-вимірювального комплексу було одержано позитивні результати, Корольов вирішив перейти до серійного виробництва вимірювальних засобів одночасно з продовженням випробувань дослідних зразків цих засобів і внесенням необхідних змін у конструкцію та математичне забезпечення як у процесі заводського виробництва, так і при монтажі на вимірювальних пунктах. Це було дуже сміливе рішення. Воно вимагало виняткової чіткості й оперативності в роботі, великої узгодженості в діях виробничих і конструкторських колективів та колективів випробувачів, монтажників і експлуатаційників.
Сергій Павлович жваво цікавився перебігом розробки технічних засобів наземного вимірювального комплексу і результатами автономних випробувань окремих типів вимірювальних засобів. Систематично прилітав на космодром, жив там місяцями, регулярно у своєму робочому кабінеті й вечорами в будиночку, де мешкав, проводив обговорення результатів цих випробувань.
Рівнобіжно з розробкою й випробуваннями дослідних зразків технічних засобів командно-вимірювального комплексу велося проєктування і здійснювалася побудова споруд і технічних будівель на наземних вимірювальних пунктах. Тож наприкінці 1957 р. наземний вимірювальний комплекс космодрому був майже готовий до забезпечення випробувань ракет-носіїв.

*
Ніколи не забудеться день 21 серпня 1957 р., коли було проведено запуск першої у світі міжконтинентальної балістичної ракети. Її останній ступінь пролетів понад 6000 км і опустився в заданому районі. При польоті цієї ракети наземний командно-вимірювальний комплекс космодрому забезпечував на визначених ділянках траєкторії вимірювання руху, а також параметрів, які характеризують роботу бортових систем, апаратури й агрегатів.
Сергія Павловича дуже цікавили результати та якість вимірювань, одержаних при польоті ракети. Вже було близько опівночі, коли всі необхідні матеріали надали Корольову. Не марнуючи часу, він приступив до їх перегляду і приблизно протягом двох годин обговорював одержував результати вимірювань, оцінював «поведінку» останнього ступеня ракети на низхідній ділянці траєкторії, виявляв особливості роботи бортових агрегатів і систем.
Час пролетів непомітно. Вже була третя година ночі, але спати не хотілося – надто великі були душевний підйом і особливо піднесений настрій. Сергія Павловича опанував якийсь запал, і він почав мріяти вголос, будувати плани на майбутнє. Казав, що політ ракети потвердив правильність ухвалених технічних рішень і що ракета, після її модифікації, зможе вивести на орбіту штучний супутник Землі. Такі роботи провадили вже тоді.
І дуже скоро надійшов цей незабутній день початку космічної ери – 4 жовтня 1957 року.

Літературний запис Вадима Ардатовського і Володимира Михайлова
Вступ Германа Титова

Наш Гагарін
(Вступ)

Ця книжка містить оповідання Юрія Гагаріна «Бачу Землю…». Оповідання написане давно, невдовзі після його польоту – першого в історії Землі польоту людини в космос. Гагарін оповів своє життя, те, як став космонавтом, як здійснив політ. Нині оповідання здається надто коротким, і стараємося його доповнити, розширити.
Тепер ім’я Юрія Гагаріна знане всім – і дітям, і дорослим. Польотом Гагаріна в космос розпочато новий розділ історії нашої планети – еру здобуття людиною навколосонячного простору.
Розповідати про Гагаріна легко і важко. Звичайна, симпатична, усміхнена людина. Це так. Але Юра був не просто веселий, не просто мужній, не просто вольовий. Ховав у собі величезну енергію діяльної, дуже здібної й різнобічно обдарованої людини.
Коли думаю про Гагаріна, то згадую не перші дні нашого знайомства при наборі кандидатів до школи космонавтів і не дні спільних тренувань при підготовці до першого польоту «Востока». Згадую день, коли ми приїхали вкупі з ним на стартовий майданчик космодрому. Минули роки, а думки й почуття так само свіжі в пам’яті, неначе все відбулося лише вчора.
Вже збігли хвилини підготовки до старту, і стрілка годинника нарешті почала наближатися до вирішальної цифри. Невідворотно надходила остання мить. Щосекунди чекати ставало дедалі тривожніше.
Ми дивилися туди, де над широчезним степом височіло гігантське тіло ракети. Срібляста, велетенська, вона майже зливалася з блакитним небом і мовби тремтіла – чи то через марево, яке піднялося над пробудженим степом, чи то через нетерпіння швидше відірватися од Землі й помчати в космічну безодню.
По радіо звучали останні вказівки. Стартова команда доповіла, що приготування скінчено… Настала тиша. Усі чекали на його доповідь. Ми приготувалися почути його голос, але, щойно було увімкнуто гучномовний зв’язок, усі мимоволі здригнулися: він доповідав чітким, упевненим голосом:
- Усі прилади корабля працюють нормально! До старту готовий!
І знову настала тиша. Напруження сягнуло крайньої межі. Ми стояли всі разом: конструктори космічного корабля, члени урядової комісії, вчені, космонавти… Здавалося, ніби сама вікова історія людства теж стоїть за нашими спинами й чекає на відповідь: чим прозвітуємо нині перед нею за все, що зробила Людина, пройшовши такий довгий і важкий шлях – від кам’яного ножа до небувалого корабля-супутника? Чим відповімо на величезне напруження волі великих мислителів минулого – Архімеда і Коперника, Ґалілея і Бруно, Ломоносова і Ньютона, Кибальчича і Ціолковського, конструкторів і теоретиків наших днів? А Юрій мусив нині завершити зусилля всього людства в боротьбі з таємницями природи, скінчити титанічну працю вчених, інженерів, робітників, які створили космічний корабель «Восток», здійснити одвічну мрію людей, які прагнуть подолати земне тяжіння.
Тишу розірвало одне слово:
- Пуск!
«Рушаймо… о… о!» – почули ми дзвінкий голос Юрія та, здавалося, гостріше за нього відчули, як «напружилися» всі двадцять мільйонів кінських сил двигунів ракети.
Страхітливий гуркіт, вогонь, дим і знову вогонь прокотилися степом. Срібляста ракета страшенно повільно відірвалася од стартового майданчика і мовби неохоче пішла в небо. Потім її швидкість почала наростати. Ось вона вже мчала блискучою кометою… А тоді зникла з очей…
Тягар передстартових секунд пропав, покотив кудись за обрій сонячного степу так само, як розчинилося в ньому гуркотання ракетних двигунів.
Таким я запам’ятав світанок космічної ери.
Пам’ятаєте, як радів цілий світ? «Громадянин Всесвіту» – так звали Юрія люди на всіх континентах Землі. Йому оплескували народи Європи й Азії, Африки й Латинської Америки. У сільцях і столицях різних держав він був рідним, бажаним, першим гостем. Став почесним громадянином сотень міст, уряди багатьох держав нагороджували його своїми найвищими медалями й орденами.
І тоді на Юрині плечі ліг нелегкий вантаж – тягар слави. Це було нове, незвичайне випробування, не передбачене у програмі підготовки космонавтів.
Юра лишився таким самим, як і до того. Ані на хвилину не забував, що він – член нашого колективу, і ніс ті самі обов’язки, що й раніше, допомагаючи іншим у заняттях і тренуваннях.
Після польоту Гагаріна в космосі неодноразово лунала російська мова, і завше в етері вкупі з голосом нового космонавта був його голос. Він супроводжував у космос усіх радянських космонавтів, переживаючи вкупі з ними кожен політ.
Я сказав: «тягар слави». Юрій дуже глибоко розумів свою участь у великому звершенні народу, у подвигу вчених. Був вельми сильною людиною і не дозволив собі захопитися, нікому не дозволив перетворити себе на «зірку». Залишився Людиною.
Зумів акумулювати в собі цю славу на користь спільній справі. Зростав день у день. Це було відчутно в усьому: і в його громадській роботі, і в наших космічних справах. Гагарін готувався до нового польоту так само, як усі. Літав літаками, стрибав з парашутом, систематично проводив усілякі випробування. Його приклад багато чим зобов’язував колег.
Усі ми бачили його здібності. Бачили, як швидко і вільно він орієнтується в наукових проблемах і космічній техніці. Охоче ділився своїми знаннями з іншими.
Але раніше за нас розгледів це в Юрієві, побачив у ньому людину з задатками вченого академік Сергій Павлович Корольов. Зауважив, що в Юрі поєднуються природна мужність, аналітичний розум і виняткова працьовитість. «Думаю, – мовив якось Сергій Павлович, – якщо він здобуде надійну освіту, то почуємо його ім’я поміж гучними іменами наших учених».
Надійну освіту Юрій здобув. На початку 1968 р. закінчив Військово-повітряну інженерну академію імені Жуковського. Дипломна робота Юрія привернула увагу викладачів і професорів глибоким аналізом, науковою сміливістю [1].
Гагарін був добрим другом. На нього можна було покластися і у справах, і в особистих людських стосунках. Усім зручно було з ним: і нам, його друзям, і знайомим, і молоді, серед якої він проводив багато часу на з’їздах, конференціях, злетах.
У вільні години Юрій любив поїхати на полювання, повудити рибу, відпочити вкупі з родиною, поблукати за містом із доньками. Він пишався ними. Пишався тим, що доньки не мали й тіні хвалькуватості славетним батьком. Пишався їхніми успіхами в навчанні, у музиці, їхньою добротою [2].
Часто в недільні дні вкупі з дружиною [3] й дітьми Гагарін їхав до рідного Гжатська [4] побачитися зі своїми батьками.
Пригадую квітневий вечір 1961 р. – вечір після польоту Юрія в космос. Ми блукали удвох берегом Волги. Про що говорили тоді? Двері в космос були відчинені, і ми мріяли про майбутнє. Але які не були сміливі наші мрії, ми не могли припустити, що ера пілотованих космічних польотів, узявши старт 12 квітня 1961 р., дістане такий хуткий розвиток.
Політ Юрія Гагаріна – це великий здобуток, грандіозна перемога радянської людини. Ми тріумфували, раділи, але потім сказали: цього мало!
Було багато інших якнайскладніших польотів радянських космонавтів: перший груповий, перший вихід людини у відкритий космос. Мало, мало!
Автоматична станція здійснила м’яку посадку на Місяці. Мало! І коли людина ступила на поверхню Місяця, люди раділи, а тоді знову сказали: мало!
І ось на орбіті навколо Землі космонавти створили експериментальну наукову станцію – прототип позаземних поселень. Мало!
Учені, космонавти й далі вестимуть наступ на таємниці природи, «здобуваючи увесь навколосонячний простір», як пророкував великий Ціолковський.
Так влаштована людина. Не може спинитися на досягнутому. Ніколи не заспокоїться у своєму бажанні пізнати увесь навколишній світ, цілий Всесвіт.
В ім’я цієї мрії Юрій Гагарін жив, в ім’я цієї мрії перший громадянин Всесвіту здійснив свій подвиг.




1. Бачу Землю…

«Розкажіть, як ви стали космонавтом…»
Уперше цю фразу я прочитав за кілька днів після повернення з космосу, переглядаючи листи, одержані ледве не з усіх куточків Радянського Союзу.
Звичайно, найбільше моїм життям цікавляться молодь і діти. Часто зустрічаюся з дітлахами. І завжди одним із перших лунає все те саме запитання:
- Як ви стали космонавтом?..
Відказую, оповідаю політ, а в декотрих оченятах – шось на подобу недовіри.
«Напевне, він приховує якусь головну таємницю», – думає один.
«Не може бути, аби звичайнісінький хлопчик перетворився на космонавта!» – міркує інший.
- Ваше життя, Юрію Олексійовичу, було не таке, як життя інших людей», – раз упевнено сказала мені одна школярка.
Нехай це оповідання про моє життя буде доказом того, що немає жодних таємниць на моєму шляху в космос.


2. Поки все земне

Моє дитинство минуло у присілку Клушино Смоленської області, потім – у містечку Гжатську. Батько й мати, так само як і діди й бабці, – селяни [5]. Я щиросердно сміявся, коли довідався, що за кордоном хтось розніс чутку, нібито походжу з вельможного роду князів Гагаріних, які до революції володіли палацами й кріпаками…
Нині мої батьки – літні люди. Вони народилися ще до перемоги Радянської влади. Тому не могли здобути освіти. Адже до 1917 року навіть чотири класи школи були доступні далеко не всім селянським дітям. Але пам’ятаю, як у селі казали: «Золоті руки має Олексій Гагарін!»
Справді, батькові вдавалася будь-яка робота – і столяра, і муляра, і орача, і слюсаря. До неї він теж привчав нас – трьох синів і доньку [6]. Ми пишалися, коли вперше в нас щось виходило самостійно: або запрягти коня, або насадити сокиру на держак, або поправити паркан…
Мама напрочуд багато читала. Могла відповісти сливе на кожне моє запитання. Мені вона здавалася, та й нині здається, невичерпним джерелом життєвої мудрості.
До навчання я ставився серйозно. Не гнався за добрими оцінками у щоденнику, а просто хотів якнайбільше знати, якнайшвидше всього навчитися.
Але я схибив, сказавши: «у щоденнику». Насправді у клушинській школі, поріг якої переступив 1 вересня 1941 року, щоденників не було й близько. Ішла війна. В одній кімнатці одночасно займалися два класи: перший і третій. Потім, на другій зміні, – другий і четвертий. Навіть зошити становили рідкість. Часто доводилося писати на берегах газети, на шматках шпалер…
Ішла війна…
Якось, повертаючись із хлопцями зі школи, ми побачили невисоко в небі два радянські літаки.
- Дивіться! – крикнув хтось із товаришів. – Невже один підбитий?
Справді, маленький винищувач завалювався то на одне крило, то на друге і дедалі нижче хилився до землі. Другий великими колами літав над ним, наче один птах над іншим, підбитим. Льотчикові, певне, коштувало великих сил утримати літак від падіння. Урешті йому вдалося посадити машину на торфовиську за околицею. Сідаючи, літак переламався, але пілот устиг вистрибнути з кабіни.
- Другий сідає!
Ми кинулися на болото.
Достеменно, другий літак приземлився поруч, на лузі. Льотчик не покинув друга в біді. Вони заночували в Клушині, а вранці обидва полетіли справною машиною.
«Сам бідуй – товариша рятуй» – це прислів’я мені не раз випадало чути пізніше від колишніх фронтовиків, від інструкторів у аероклубах, від командирів у авіаційних частинах, у яких я служив. Але давно вже знав, щó означає це прислів’я: випадку з двома льотчиками, їхньої мужності не забуду ніколи.
Війна принесла багато злигоднів. Ми переїхали до Гжатська, але й там мусили пережити чимало горя й нужди. Кожен шматок хліба був на обліку. 1949-го, коли мені виповнилося 15 років, я вирішив залишити навчання в середній школі, аби швидше почати допомагати батькам. Мета була ясна: піти працювати на завод, а вже потім почати навчатися заочно. Багато гжатських хлопців так і робили.
Звичайно, і батько і мати не хотіли розставатися зі мною. Їм видавалося, що я маленький ще, хоча самі в такому віці вже працювали по-дорослому. Зрештою постановили, що поїду в Москву, до дядька, котрий підкаже, як чинити далі.
Дядько порадив мені піти в ремісниче училище при заводі сільськогосподарських машин у Люберцях, московському передмісті.
В училищі було визначено мою майбутню професію, якій не судилося стати основною: формувальник ливарного цеху. Професія не з числа легких. Вимагає не лише знань і досвіду, але й великої фізичної сили. Та лишався й вільний час. Його вистачало і на виконання комсомольських доручень, і на гру в баскетбол, якою завжди я захоплювався, попри мій не дуже-то високий зріст [7].
Важче стало, коли я вступив до вечірньої школи робітничої молоді. Доводилося шкодувати, що доба має лише двадцять чотири години. Але я закінчив школу. І тоді дирекція ремісничого училища допомогла мені й кільком моїм друзям вступити до індустріального технікуму в Саратові на Волзі. За тим же ливарним фахом, далеким від літаків і тим більше – від космічних справ.
Проте саме з Саратовом пов’язана поява в мені хвороби, назви якої немає в медицині, – нестримного потягу в небо, потягу до польотів.


3. Як це почалося?

У технікумі працювали найрізноманітніші гуртки й секції. Я продовжував грати в баскетбол, любив плавати. Але виникло особливе вподобання фізики. Либонь, позначався вплив мого першого викладача фізики у гжатській школі: Лев Михайлович Безпалов умів зацікавити дітей. У технікумі уроки фізики вів Микола Іванович Москвін. Ми дивилися на досліди у фізичному кабінеті мов на якісь чарівні дії.
У Саратові, звичайно, довелося вивчати фізику на іншому рівні. Тут у фізичному гуртку я зробив дві доповіді. Першу – на тему роботи російського вченого Лебедєва про світловий тиск. Тема другого виступу мала назву: «К. Е. Ціолковський та його вчення про ракетні двигуни й міжпланетні подорожі». Аби підготуватися до доповіді, я мусив прочитати і збірку науково-фантастичних творів Ціолковського, і багато інших книжок.
Років з дванадцяти, як і всі хлопці, я зачитувався творами Джека Лондона, Жуля Верна, Олександра Бєляєва. За фантастичними романами стояла черга у гжатській бібліотеці. Ми переповідали їх один одному, заздрили тому, хто перший прочитає книжку.
Ціолковський був геть іншим письменником. Мене захопила його прозірливість, здатність надзвичай точно бачити майбутнє. Він писав, що за ерою ґвинтових літаків прийде ера літаків реактивних – і вони вже літали в небі над Саратовом. Він писав про ракети – і вони вже піднімалися в вишину над радянською землею. Щоправда, наразі лише у стратосферу.
Одне слово, те, що передбачив Ціолковський, здійснювалося на очах: «Людство не залишиться вічно на Землі, але, женучись за світлом і простором, спочатку несміливо проникне за межі атмосфери, а тоді здобуде увесь навколосонячний простір».
Мабуть, саме з доповіді про роботи Ціолковського почалася моя «космічна» біографія. У ливарникові народився льотчик. Вирішив почати з аероклубу. Щиро кажучи, ми з друзями – Вітею Порохнею та Женею Стешиним – думали, що минуть якісь один-два тижні, і почнемо літати [8]. Виявилося, що все не так просто: потрібно наполегливо вивчати теорію, опановувати практичні навички – словом, працювати, працювати й знову працювати…
Пам’ятаю день першого стрибка з парашутом [9]. Чи то в літаку було дуже шумно, чи то я надто хвилювався, але не почув команди інструктора вилазити на крило. Лише побачив його жест: час!
Видерся за бортик кабіни, глянув на землю. Ще ніколи не випадало бувати на такій висоті…
- Не бійся, Юрію, – долі дівчата дивляться! – підбадьорив мене інструктор.
Справді, на землі очікували своєї черги подруги по аероклубу.
- Рушай…
Приземлився вдало.
І потім усе здалося простим: я схотів ще та ще спускатися під білою банею.
Після диплома вже просто не міг відступити, покинути повітряну стихію. Подав заяву до Оренбурзького авіаційного училища. Хоча я не став техніком-ливарником, можу сказати впевнено, що знання, здобуті під час навчання, і професійні навички згодилися мені в житті. Але головне: я навчився працювати в колективі та жити спільними інтересами з товаришами.
Лише одного разу я ледве не зрадив був своїй мрії, ледве не зійшов з обраного життєвого шляху. І дякую друзям: вони допомогли мені не зробити помилки.
Вийшло так. В Оренбурзі, на першому курсі авіаційного училища, я отримав сумного листа з дому. Батько захворів, матері жилося тяжко. Потягло мене до Гжатська. З’явилася думка: «А покину все, поїду до своїх, влаштуюся на завод…»
Поділився з друзями тим, що мав на душі.
- Юро, не журися, – сказали вони мені. – Не будь ганчіркою. Скінчиш училище і зможеш допомагати батькам.
У серці кожної справжньої людини сміливої професії ви знайдете багато любові до родини, до дітей.
Валя зрозуміла мій душевний стан. Тоді ми ще не були чоловіком і дружиною, але вже близько приятелювали. У день мого народження вона подарувала мені фотоальбом із написом: «Юро, пам’ятай, що ковалі нашого щастя – ми самі. Не схиляй голови перед долею».
Прочитавши ці рядки, я подумав: «Невже курсант Гагарін хотів покинути всерйоз авіаційне училище? Невже він вирішив відмовитися од улюбленої справи, од своєї мрії?»
Марна річ – міркувати за методою «ох якщо б та коли б». Та легко уявити, що мій життєвий шлях склався б інакше, якби я не прислухався до добрих порад Валі й інших друзів.


4. Малюємо космічні кораблі

Роки мого навчання в Оренбурзі збіглися з першими радянськими успіхами в завоюванні космосу. Після запуску штучного супутника в Ленінській кімнаті училища біля радіоприймача спалахували гарячі суперечки:
- Тепер і людина скоро полетить у космос…
- Скоро? Ач який швидкий! Років за п’ятнадцять-двадцять… Тебе до того часу вже спишуть з авіації!
- Першим, звісно, на супутнику полетить учений. Це ж корабель-лабораторія…
- Зовсім не обов’язково. Знадобиться людина з залізним здоров’ям. Яке має водолаз або льотчик-випробувач.
- А як на мене, для першого польоту в космос оберуть лікаря. Адже головне – перевірити, як реагує людський організм…
Звичайно, ми ніколи не доходили єдиного висновку. І навіть накидаючи креслення майбутнього космічного корабля, усі уявляли його по-різному. Я теж малював. Який неподібний мій тогочасний проєкт до «Востока-1», з борту якого через п’ять років я побачив Землю з космосу!
Особливо вразило нас повідомлення про запуск другого космічного супутника з собакою на борті [10]. «Раз жива істота вже піднялася в космос, – подумав я, – чом би туди не полетіти людині?» [11] І приєднався до тієї групи сперечальників, яка вважала запуск першого космонавта справою недалекого майбутнього.
А час минав. Надійшли й щасливі події. Я надів форму лейтенанта авіації та одружився з Валею [12]. Оренбург дав мені багато: і родину, і владу над літаком.
З приуральських степів дорога пролягла на Північ, у край довгих полярних ночей [13]. Там – служба, там – практика. Я багато літав, а ще більше вчився. Займався теоретичними дисциплінами, майже увесь вільний час віддавав читанню.
Принесу, бувало, дров у кімнату, затоплю піч. Валя готує вечерю і прохає:
- Почитай що-небудь уголос…
Навіть романи й повісті я старався вибирати з життя льотчиків. Та й Валю ця тематика швидко захопила.
Отак ішло, бігло, летіло вперед життя. Третя космічна ракета засвітлинила невидимий бік Місяця. «Яка дивовижна точність! – зауважив я подумки. – Значить, вже зовсім скоро…»
За кілька днів я подав рапорт із проханням зачислити мене у групу підготовки космонавтів, якщо, звісно, така група вже існує.
Чому зважився на таку заяву? Важко відповісти. Але ж нині точно відомо, що зважився не я один: аналогічних заяв було чимало, і не лише від льотчиків.
Дещо я мав у своєму активі: був молодий, здоровий, добре почувався під час польотів і стрибків з парашутом. Але, щиро кажучи, не надто сподівався на успіх заяви. «Знайдуться тисячі й тисячі ліпші за мене», – думав тоді.
Яка ж була радість, коли надійшов виклик із Москви! Пройдено першу, дуже ретельну медичну комісію, після якої я мусив повернутися на Північ. Остаточна відповідь не надходила довго. Валя відчувала, що я хвилююся, але не здогадувалася про достеменну причину мого стану. Не варто було їй говорити, коли ще нічого не вирішили. Адже я знав, що Валя не стане на заваді моїм планам і завжди радітиме за мене. Ми вже звикли до того, що маємо одні мрії, одні прагнення.
Гарне свято – народини. Певне, на тисячу людей знаходиться не більш як один дивак, котрий не відзначає такого свята. А мені напередодні двадцятип’ятиріччя прийшов найрідкісніший подарунок: виклик до Москви. Я зрозумів, щó це означало.


5. Екскурсія на борт «Востока»

- Будьмо знайомі: Титов.
- Мене звуть Андріян…
- Гагарін, Юрій.
Перші зустрічі, перші знайомства. Усі ми з цікавістю придивлялися один до одного. Душевні, прості, звичайні хлопці.
Відразу додалося впевненості у своїх силах.
Ми оселилися під Москвою, у місці, яке нині прийнято називати – «Зоряне Містечко» [14]. Я мусив швидко переконатися: повинен буду чимало працювати й навчатися. А головне, попереду було не так-то багато часу: учені й конструктори майже закінчували всі необхідні приготування.
До польотів нас готували фахівці в найрізноманітніших царинах знання. Ми вивчали засади ракетної й космічної техніки, конструкцію корабля, геофізику, астрономію, медицину. Окрім теорії, багато часу йшло на фізичну підготовку. Гімнастику змінювали на ігри з м’ячем, стрибки у воду з трампліна, велосипед. Займалися регулярно, у будь-яку погоду, під наглядом лікарів. А невдовзі надійшла пора спеціальних тренувань: випробувань у сурдокамері, де панує абсолютна тиша, на стрімкій центрифузі, у термокамері з палючим повітрям, у літаках, де зумисне створюють стан невагомості.
Готували й космічний корабель. Його я вперше побачив улітку 1960 року, за дев’ять місяців до старту. Майбутній «Восток» уподобали всі. Тоді ж ми довідалися, що оболонка корабля нагрівається при вході у щільні шари атмосфери до кількох тисяч градусів…
- Гагарінові добре: він ливарник – звик стояти біля розжарених печей, – пожартував хтось із товаришів.
- Либонь, кілька тисяч градусів багатенько й для Юрка, – мовив інший.
- Якось на не розплавимося!
Тут ми також ознайомилися з тепловим захистом корабля. І, забігаючи наперед, скажу, що під час усіх наших польотів температура в кабіні була нормальна.
Хочу розповісти про корабель. Звичайно, «Восток-1» відрізняється од наступних кораблів, але основні засади його конструкції ті самі. Космічний корабель складається з двох відсіків. Перший – «житловий». Це кабіна пілота з робочою апаратурою. Другий відсік – з гальмівною установкою, яка забезпечує посадку корабля.
Найбільший предмет у кабіні – крісло. У нього вмонтовано катапульту, схожу на ті, які є в реактивних літаках. За командою крісло з людиною відокремлюється од корабля. Окрім катапульти, у крісло вмонтовано рятівний човен, запас провізії, рацію для зв’язку, аптечку.
Напевне, усі або майже всі читачі бачили в кіно або по телебаченню внутрішнє обладнання корабля. Там багато складної радіотехніки, оптичних пристроїв. Те, що діється поза кораблем, пілот спостерігає крізь ілюмінатори. Шибки ілюмінаторів особливі – не поступаються своєю міцністю металові. Але, крім того, потрібен і захист від яскравого, не такого, як на Землі, сонячного проміння. Тому ілюмінатори споряджено спеціальними фіранками.
У кабіні розташовані апарати й системи, які забезпечують нормальні умови життя і роботи космонавта: температуру повітря, вологість, вміст кисню тощо. Надзвичайна точність розрахунків супроводжувала нас в усьому від старту до посадки.
Бездоганно працювали всі прилади. Про один із них оповім вам докладніше. Він подібний до глобуса, звичайного глобуса, такого ж, як той, що є в кожній школі. Під час польоту цей глобус обертається. І будь-якої секунди ми могли точно визначити, над якою точкою Землі перебуває корабель. Керування кораблем настільки досконале, що викликало в нас, космонавтів, відверте почуття захвату вченими й конструкторами [15].
Як ви знаєте, у космос корабель виводить багатоступінчата ракета. Щойно досягнувши заданої висоти, «Восток» відділяється од ракети-носія і продовжує політ самостійно. Швидкість – близько восьми кілометрів на секунду.
Радянські ракети не мають собі рівних за потужністю, надійністю і точністю роботи. Ракета, яка вивела на орбіту Землі «Восток», мала загальну потужність двигунів бл. 20 млн кінських сил.


6. 108 хвилин

Нині це вже стало традицією: космонавти, перед від’їздом на космодром, ідуть на Червону площу, до Кремля, до мавзолею Володимира Ілліча Леніна.
Так і я одного разу крокував морозною, але вже охопленою передчуттям весни Москвою.
Тисячі людей ішли вулицею Горького назустріч мені, обганяли. І, звичайно, ніхто не знав, що готується грандіозна подія, подібної якій ще не знала історія. Я постояв біля кремлівського муру, ще раз поглянув на мавзолей Леніна, спустився до Москви-ріки… Тієї ж ночі вилетів на Байконур.
Укупі зі мною на космодром летіли Герман Титов, ще кілька космонавтів, група наукових працівників і лікар. Побоювання тих, хто пропонував не попереджати нас про день польоту, аби ми не нервували, не виправдалися. І я, і Герман, який був готовий у разі потреби зайняти місце в кабіні «Востока», почувалися чудово.
Ми були готові. Але довгоочікуване рішення державної комісії оголосили тільки на космодромі: мене призначено командиром «Востока-1», Германа Титова – моїм дублером.
До 11 квітня ми з Германом вивчали графік польоту, шліфували всі елементи завдання. Потрібно було запам’ятати всі операції, які належало виконати в польоті. Допомагали нам у цьому і творець космічного корабля, і видні радянські вчені.
Також ми звикали до «космічної кухні» – соків і паштетів, які мали б їсти з особливих туб.
День перед польотом було віддано на повний відпочинок. У будиночку, де мешкали ми з Германом, звучала тиха музика. Про політ не розмовляли. Згадували дитинство, прочитані книжки, побачені фільми. Весело кепкували один з одного, пригадуючи всілякі кумедні випадки й події. Окрім лікаря, який був з нами майже постійно, заходили друзі по загону, Головний конструктор.
Спати лягли о дев’ятій вечора. Пригадую, що снів я не бачив. Пів на шосту ранку мене збудив лікар. Устав і Герман, як звичайно, наспівуючи жартівливу пісеньку. Остання перевірки. Усе – в нормі.
Мені допомогли надіти скафандр. Тут же, здається, я дав перші в житті автографи.
Потім ми з Германом сіли у спеціальний автобус, у якому розпочинається вже космічне життя. Скафандр під’єднують до приладів, через які подають повітря.
Біля підніжжя ракети – велетенської споруди, скерованої в небо, – я попрощався з проводжальниками й ліфтом піднявся до вершини ракети. Заява, яку зробив за кілька хвилин до цього, широкославна. Її надрукували в газетах, передали по радіо. Проте хотів би згадати кілька фраз, сказаних на космодромі. Адже вони точно відбивали мій душевний стан перед польотом, мої почуття і думки:
«Чи щасливий я є, вирушаючи в космічний політ? Звичайно, щасливий. Адже в усі часи й епохи для людей було найвищим щастям брати участь у нових відкриттях. Хотів би присвятити цей перший космічний політ людям комунізму – суспільства, у яке вже входить наш радянський народ і в яке, я певен, увійдуть усі люди на землі.
До старту зараз лишаються лічені хвилини.
Кажу вам, любі друзі, до побачення, як завжди кажуть люди одне одному, вирушаючи в далеку дорогу. Як би хотів обійняти всіх вас, знайомих і незнайомих, далеких і близьких!»
І ось я лишився сам поміж численними приладами, освітленими штучним світлом. Лише радіо зв’язувало мене з навколишнім світом.
Звичайно, я хвилювався: єдино робот не хвилювався б у такі хвилини й у такій атмосфері. Але заразом я був упевнений, що політ здійсниться успішно, що нічого такого, чого б не передбачили наші вчені й техніки, не трапиться. Я був упевнений у досконалості ракети, скафандра, приладів, зв’язку з Землею, якості їжі. Очевидно, у мені теж були впевнені. Власне, усе це, взяте вкупі, називалося «готовністю до космічного польоту».
Про що я думав, сидячи у кріслі космічного корабля перед стартом? Вже було перевірено техніку зв’язку. Лунала музика: друзі подбали, аби я не відчував самотності. Лишалося шістдесят хвилин «вільного часу».
Ще не полічили швидкості людської думки: яку відстань вона може подолати за годину? Я згадав про далекий-далекий день, коли мені пов’язали піонерську краватку. Довідався, що слово «піонер» означає «розвідник», «дослідник», «перший, хто торує дорогу». Чудове слово! Жаль, що не всі ми зберігаємо до кінця своїх днів, мов найдорожчу пам’ять, першу піонерську краватку…
Я мав стати піонером, першою людиною, яка відірвалася од Землі, подолавши владу її тяжіння. Серед усіх зухвалих людських мрій ця, звичайно, споконвіку вважалася найбільш нездійсненною, найбільш казковою.
Двигуни ракети було увімкнено о 9 годині 7 хвилин. Відразу ж почали зростати перевантаження. Мене буквально втиснуло у крісло. Щойно «Восток» пробив щільні шари атмосфери, я побачив Землю. Корабель пролітав над широкою сибірською рікою. Було виразно видно острівці на ній і освітлені сонцем лісисті береги.
Я дивився то в небо, то на Землю. Чітко розрізняв гірські хребти, великі озера. Було видно навіть поля.
Найгарніше видовище становив обрій – забарвлена всіма кольорами веселки смуга, яка відділяла Землю у світлі сонячного проміння од чорного неба. Була помітна опуклість, округлість Землі. Здавалося, що вся вона оперезана ореолом ніжно-блакитної барви, яка через бірюзову, синю і фіолетову переходить у синюшно-чорну…
Невагомість, до якої я швидко призвичаївся, зле пожартувала з мене. Після котрогось запису в бортовий журнал я відпустив олівець, і він вільно поплив кабіною вкупі з планшетом. Але несподівано розв’язався вузлик шнурка, на якому було закріплено олівець, і той пірнув кудись під сидіння. З цієї миті більше я не бачив його. Дальші свої спостереження мусив передавати по радіо і записувати на магнітофон.
За винятком цієї невеликої пригоди нічого непередбаченого не трапилося. Заздалегідь опрацьованого графіка польоту дотримувано точно. До самого спуску все йшло приблизно так, як ми розраховували на Землі.
О 10 годині 25 хвилин автоматично увімкнувся гальмівний пристрій. Корабель увійшов у щільні шари атмосфери. Крізь фіранки, які прикривали ілюмінатори, я бачив багряний вилиск полум’я, що вирувало навкруги корабля. Невагомість зникла, перевантаження, наростаючи, знову притисли мене до крісла. Збільшувалися і були сильнішими, ніж при злеті.
О 10 годині 55 хвилин, за 108 хвилин після старту, «Восток» успішно опустився на поле колгоспу «Ленінський шлях» біля присілка Смілівка [16].
У своєму яскраво-рожевому скафандрі, напевно, я мав дивний вигляд.
Перші земляни, які побачили мене, жінка й дівчинка, боялися підійти до мене ближче. Це були Анна Акимівна Тахтарова та її онучка Рита [17].
Потім із польового стану підбігли механізатори, ми обійнялися, розцілувалися. За тих неповних дві години, які я провів у космосі, радіо донесло і сюди, і в усі кінці Землі новину про запуск. Моє прізвище вже було знане тим, хто зустрів мене.
«Восток» спустився за кілька десятків метрів від глибокого яру, в якому шуміли весняні води. Корабель почорнів, обгорів, але саме тому видавався мені ще гарнішим і ріднішим, ніж до польоту.


7. Чекаємо на нові старти!

Після польоту мені стало важко, ніким не поміченим і не впізнаним, походити вечірньою Москвою, прийти на Червону площу. Популярність – річ непоправна. Випадає лише думати: чому і кому завдячую нею?
Один іноземний кореспондент запитав мене:
- Чи не втомилися ви, Гагаріне, від тої слави, яку здобуло ваше ім’я після 12 квітня 1961 року? Тепер, напевне, вам забезпечено відпочинок до кінця життя…
- Відпочивати? – заперечив я йому. – У нас у СРСР усі працюють, а найбільше – найвідоміші люди, Герої Радянського Союзу та Герої Соціалістичної Праці. Їх у країні тисячі, вони стараються працювати якнайліпше, захоплюючи інших своїм особистим прикладом.
Справ після перших польотів у космос у нас не віднялося, а додалося. Усі продовжуємо навчатися. Удосконалюємо знання в царині космічних польотів. Ми не пішли з загону космонавтів, а далі щодня працюємо у класах і лабораторіях, передаючи досвід своїй зміні.
Чудові хлопці готуються продовжувати нашу справу! Їм буде і легше і важче, ніж нам. Легше – бо ми вже багато пізнали. Важче – бо завдання щоразу складніші, апаратура – теж.
Сподіваюся, мої друзі вибачать мені за те, що викажу нашу спільну таємницю: жоден із нас, космонавтів, які злітали в космос, не відмовився од думки ще раз «поглянути» на нашу блакитну планету…

Щодо мене, то польоти в космос – це моя робота. Вона захоплює всі мої думки і всю мою душу.

Уперше я познайомився з С. П. Корольовим 1937 р., коли ще молодим інженером увійшов до складу його відділу в Реактивному науково-дослідному інституті (РНДІ) [1]. Якщо говорити точніше, ми вже були знайомі, бо зустрічалися на Всесоюзних планерних зльотах у Криму, але там наше знайомство вийшло лише «капелюшним». Аж ось і сиджу в його кабінетику, відмежованому од невеликої загальної зали, і вислуховую перші настанови. Сергій Павлович говорить про головний напрямок моєї майбутньої роботи у відділі. Сенс його слів зведений приблизно до такого: «Ось ви, усі молоді люди, хочете обов’язково будувати ракети або ракетні мотори, уважаючи, що вся річ у них, тоді як сьогодні це вже не так! Необхідні й системи керування. Як будувати ракети й мотори – вже знаємо, а керування польотом, стійкість руху стали “вузьким” місцем». Згадуючи нині ці слова Корольова, хотів би відзначити дві особливості методи його роботи, які вже прозирали в цій розмові та які яскраво проявилися в наступні роки. Ці особливості можна назвати системним підходом і продуманою черговістю робіт.
Розуміти вислів Корольова, що 1937 р. ми вже вміли «будувати ракети й ракетні мотори», буквально – було б великою помилкою. Від скромних ракетних конструкцій середини 30-х рр. до ракети, яка підняла «Восток» із Гагаріним, було подолано довгий і важкий шлях. У 1934–1937 рр. вже було здійснено кілька запусків невеликих крилатих і безкрилих ракет із рідинними ракетними двигунами; існував відділ С. П. Корольова, який проєктував ракетні літальні апарати; існував відділ В. П. Глушка, який розробляв ракетні двигуни для них; і було видно перспективи дальшого розвитку названих робіт. Водночас стійкість польоту тих ракет була незадовільною, і всім стало очевидно, що без установки на них достатньо складних пристроїв, наприклад типу літакових автопілотів, одержання скільки-небудь серйозних результатів від запусків ракет було неможливим. Тому наведене судження Сергія Павловича зовсім не суперечить його ж вислову раннішого часу: «У центрі уваги – мотор!» Спочатку дійсно належало створити працездатний ракетний двигун, знайти конструкторський колектив, здатний вести роботи, опрацювати й запустити низку невеликих ракет для здобуття досвіду, необхідного при розв’язанні ряду технічних завдань, і лише після цього переходити до наступного завдання – завдання керованого польоту ракети. Вже в ті роки Корольову було ясно: ракетний літальний апарат являє собою складну систему, що складається, як тепер ми сказали б, з низки підсистем, однаково важливих для досягнення кінцевого результату. Саме кінцевий результат завжди був єдиною метою Сергія Павловича, тому все, що було потрібно для його досягнення, він уважав своєю кровною справою.
У ті дні в РНДІ вже існував невеликий відділ С. О. Пивоварова, у якому розробляли перші конструкції вітчизняних гіроскопічних приладів для автоматичного керування польотом ракет, одначе цей відділ був суто конструкторський, і Сергій Павлович чудово розумів, що створювані в ньому автомати успішно функціонуватимуть лише в тому випадку, якщо будуть правильно «налаштовані», а їхні характеристики – узгоджені з аеродинамічними характеристиками ракети й гаданою траєкторією її польоту. В авіації це завдання розв’язували порівняно просто: льотчик у польоті випробовував і опрацьовував автопілот, маючи змогу будь-якої миті перейти на ручне керування, і міг повторювати це протягом багаторазових польотів. У ракетній техніці таке було геть виключене. Усе належало розрахувати й передбачити ще перед польотом ракети, до того ж єдиним. Так із начебто суто конструкторського завдання – установка автомата на ракету – народжувалася складна наукова проблема. Таке сплетення конструкторських і наукових завдань взагалі вельми характерне для сучасної техніки й, само собою зрозуміло, від самого початку становлення ракетної техніки являло собою її відмітну рису.
Будь-яку нову наукову проблему Сергій Павлович розв’язував з властивою йому широтою, зокрема залучив до теоретичних досліджень працівників Московського університету, доручив розробку проблем телекерування спеціалізованому інститутові, створив спеціалізовану групу в своєму відділі, себто робив усе можливе для того, аби це завдання розв’язували на найвищому науковому рівні, який би повністю виключав усіляке «кустарювання», аби всі роботи провадили під його контролем і координували з ним. Згодом ця метода найширшого залучення вчених різного фаху до роботи конструкторського бюро під його орудою, зі збереженням усієї координації в його ж руках, стала однією з основних рис роботи Головного конструктора ракетно-космічних систем.

*
Мені було доручено ведення робіт по крилатій ракеті 212 з автоматом стабілізації, причому одним із моментів її підготовки до літніх випробувань було продування вільно підвішеної, повністю зібраної ракети з працюючим автоматом в аеродинамічній трубі ЦАГІ [2]. У такий спосіб пропоновано якоюсь мірою змоделювати умови реального польоту й оцінити ступінь узгодженості теоретично визначених налаштувань автомата стабілізації з інерційними й аеродинамічними характеристиками ракети. Це слугує ще одним прикладом, який ілюструє нерозривний зв’язок науки й інженерної практики навіть на найперших етапах розвитку ракетної техніки. Одначе згадую про це з зовсім іншою метою. Робóти в чужій організації, які мають незвичайний для неї комплексний характер, завжди складні, вимагають взаємоузгодження багатьох служб і пов’язані з подоланням купи дрібних, а проте істотних технічних і організаційних труднощів. Тому недивно, що і я, і відряджена зі мною до ЦАГІ бригада механіків стикнулися з великими труднощами при проведенні одного з найскладніших експериментів, пов’язаного з кінозйомкою ракети, яка коливається в повітряному потоці. У цей час до ЦАГІ приїхав Сергій Павлович, який завжди вважав за необхідне особисто відстежувати перебіг «вузлових» експериментів; він миттєво оцінив становище і зрозумів: якщо все триватиме в такому ж дусі, то експерименту з кінозйомкою, найімовірніше, не здійснять ніколи… Тут були можливі дві реакції: або звернутися до керівництва ЦАГІ, або «передати додатковий імпульс» безпосередньому виконавцеві, себто мені. У цій ситуації він обрав другий варіант, а відвідини керівництва ЦАГІ, певне, залишив «у запасі». Сергій Павлович аж ніяк не лаяв мене, але знайшов дуже точні й уразливі слова, з котрих я чітко засвоїв власну неповноцінність і несвідомо відчув: якщо за найближчі 24 години кінозйомка не відбудеться, то в Москві станеться якесь стихійне лихо на подобу землетрусу. Отриманий імпульс був настільки великий, що швидкість моїх переміщень територією ЦАГІ потроїлася і в мені ненадовго прокинулися таланти Остапа Бендера, які дрімають у кожній людині. Коли за добу я доповів про закінчення етапу випробувань, пов’язаних із кінозйомкою, Сергій Павлович був явно здивований, дарма що намагався не показувати цього. Але обмежився сухою констатацією: «Ось бачите, коли людина чогось по-справжньому схоче, то завше досягне цього!» Цей майже анекдотичний епізод нині пригадується з тієї причини, що добре передає одну з особливостей стилю оруди Корольова: нічого не робити за виконавця, не водити його «за ручку», наче малу дитину, а всіляко розвивати у своїх підлеглих відповідальність, самостійність, ініціативу і прагнення виконувати заплановані роботи в повному обсязі та в найкоротші терміни.

*
Розпочаті широким фронтом роботи зі створення ракетних літальних апаратів з рідинними ракетними двигунами (ракети 201, 212), у тім числі для пілотованих польотів (ракетоплан 318, ракетний літак із герметичною кабіною для польотів у стратосфері), проваджені у відділі Корольова, незадовго перед війною згорнули, аби зосередити всі сили інституту на закінченні створення ракетної артилерії – славетних згодом «Катюш». Сам Сергій Павлович як заступник В. П. Глушка став працювати в авіаційній промисловості, розробляючи установки ракетних двигунів на бойові літаки для полегшення старту. Здобутий при цьому досвід був вельми істотним вкладом у повоєнне відновлення тих зусиль, які призвели до здобуття космічного простору.
Приблизно 1955 р. мене знову залучили до робіт, які вів Корольов, і знову як «управлінця». Ішлося про розробку систем керування орієнтацією космічних апаратів, які тоді ще не існували. Але як же змінилася атмосфера від довоєнного часу! Якщо у 30-ті рр. більшість людей вважала декотрих мрійників про освоєння космосу рідкісними диваками, то нині вже ніхто не сумнівався в реальності створення космічних апаратів найближчими роками. Змінився й статус Сергія Павловича: до війни увесь його відділ налічував менш як 10 інженерів, а тепер він був керівником великого конструкторського бюро, яке вже мало визначні заслуги. Лише він сам не змінився. Понад 15 років ми з ним майже не зустрічалися, і я мав змогу мислено зіставити двох Сергіїв Павловичів: молодого керівника невеликої групи ентузіастів та зрілого орударя великого і заслуженого колективу. Проте зміна масштабу роботи не змінила самого стилю його діяльності – чіткості, організованості, захопленості й здатності захоплювати інших. А масштаб роботи справді збільшився надзвичайно! Замість взаємодії з відділами довоєнного інституту – спільна робота з великими колективами інших конструкторських бюро та науково-дослідних інститутів, замість залучення окремих учених – співпраця з Академією наук СРСР, замість планування робіт з урахуванням можливостей скромного дослідного виробництва – планування і завантаження промисловості в масштабах країни. Усе це лише посилило в Корольові почуття обов’язку і відповідальності. Заразом, не маючи фізичної можливості знати все, що утворює складну сучасну ракетно-космічну систему до найдрібніших деталей, він уважав за необхідне глибоко розуміти все засадниче, пов’язане зі створенням і експлуатацією потрібних систем, навіть знати проблеми, які лежать порівняно далеко від його основної діяльності. Доповідаючи йому те чи те питання, нерідко я чув: «Не зрозумів, повторіть». Це «не зрозумів» не кожен керівник міг би собі дозволити, боячись втратити свій авторитет в очах підлеглих. Але ці людські слабкості були абсолютно чужі Корольову. Дешевий зовнішній «авторитет», такий милий декотрим, лише заважав йому працювати!
Працювати з Сергієм Павловичем було важко, але цікаво: і підвищена вимогливість, короткі терміни, за які він уважав потрібних закінчити чергове завдання, і новизна, яка приховувала не лише приємні несподіванки, – усе це змушувало всіх, хто з ним працював, постійно перебувати у стані крайнього нервового напруження. Робота йшла буквально вдень і вночі та у вихідні. Часто недільного дня він збирав вузьке коло своїх співробітників, аби у спокійній атмосфері (телефони мовчать, буденні клопоти, пов’язані з орудою КБ і заводом, не відволікають) обговорити доручену їм роботу, яка зазвичай стосувалася нових проєктів. Тут можна було побачити безпосередніх виконавців розрахунків або креслень: заступника Корольова, потрібного для сьогоднішньої розмови, одного-двох начальників відділів, рядових інженерів, а подеколи й представників організацій, які брали участь у розробці проєкту. У спокійній, сливе домашній атмосфері відбувалося невимушене обговорення різноманітних варіантів виконання завдання, що стояло перед колективом. Од звичайного робочого дня така неділя відрізнялася тим, що збиралися не на 8.30, а на 10 годину ранку, але без «обідньої перерви». Прагнення використати кожну хвилину для роботи призводило, наприклад, до того, що польоти на космодром здійснювали тільки вночі. У ті роки порівняно тихохідні літаки витрачали на цей шлях кілька годин, до якого належало додати й різницю поясного часу. Сергій Павлович просто не міг уявити, що дорога може «з’їсти» робочий день. Треба було «сьогодні», з ранку до пізнього вечора, попрацювати в Москві, а «завтра», того ж ранку, вже гарувати на космодромі. Напівбезсонна ніч у літакових кріслах уважалася цілком достатнім відпочинком для нього самого та його працівників.
А проте всі ці труднощі, незручності, інколи й серйозніші неприємності, видавалися дрібницею порівняно з захопливо цікавою роботою. Однією з причин такого незнижувального захвату роботою була її постійна новизна. Сергій Павлович не любив спокійного життя, не любив повторюватися. Розробляючи якусь принципово нову конструкцію, пройшовши важкий і виснажливий шлях пошуків, експериментів і льотних випробувань з усіма радощами й бідами, з ними пов’язаними, нарешті довівши конструкцію до потрібного ступеня досконалості, він мовби втрачав цікавість до опрацьованої теми. Замість нині протягом багатьох років створювати все нові й нові варіанти «освоєного», удосконалюючи конструкцію від зразка до зразка і таким чином ведучи відносно спокійне життя, Сергій Павлович нерідко «дарував» усе це колективові якого-небудь іншого спорідненого підприємства. Причому передавав тому підприємству не єдино всі матеріали, пов’язані зі здійсненим проєктом і його майбутніми варіантами, але, якщо було потрібно, переводив туди й групу своїх співробітників, які працювали над передаваною темою, зокрема своїх найближчих помічників. Це засвідчує широту його поглядів, правильне розуміння інтересів суспільства й одночасно – невичерпну творчу енергію. Саме цей характер його діяльності робив співпрацю з Сергієм Павловичем, як вже сказано, і важкою, і захопливо цікавою. Якщо обмежитися лише найближчим мені питанням розробки систем керування рухом космічних апаратів, то менш ніж за 10 років космічної ери було «на порожньому місці» розроблено найрізноманітніші такі системи. Однією з перших вийшла система для світлинення зворотного боку Місяця, далі – створено системи орієнтації й корекції траєкторій польоту «Марсів», «Венер» і «Зондів», розроблено засадничо нову систему, яка відрізнялася од вищеназваних і була встановлена на супутниках зв’язку «Молния-1»; здійснено автоматичні й ручні системи керування для «Востоків», «Восходів», «Союзів» тощо. Неважко уявити «спресованість» часу, думок і зусиль порівняно невеликого колективу, який провадив названі розробки – від виникнення самої ідеї цих систем і до льотних випробувань. Подеколи здається, що це було просто неможливо, але захопленість Сергія Павловича передавалася ніби ланцюгово всім, у тім числі найбільш рядовим інженерам, технікам і робітникам.
Який не був щедрий Корольов, але тематики, пов’язаної з пілотованими польотами, не передавав нікому. Безумовно, це було пов’язано з урахуванням особливої складності й відповідальності таких запусків, але не менш імовірне й те, що тут виявлялися давні й стійкі симпатії Сергія Павловича. З юності він мріяв про польоти – спершу планерами (навіть отримав свідоцтво пілота-планериста [3]), а потім і ракетними літальними апаратами. У середині 30-х рр. двомісний планер СК-9 його власної конструкції було переобладнано на ракетний планер, яким льотчик Федоров 1940 р. здійснив перший у Радянському Союзі політ із використанням ракетного двигуна [4]. Сергієві Павловичу не вдалося провести льотні випробування таких літальних апаратів особисто (хоча льотні випробування ракетних прискорювачів проводили під час війни за його безпосередньої участі), і він завжди з жалем говорив про те, що вік і здоров’я закрили йому дорогу в космос.
Недивно, що все, пов’язане з роботою космонавтів, він вів безпосередньо сам і контролював якнайретельніше. Пригадую підготовку до польоту Гагаріна. Як відомо, на кораблі «Восток» було встановлено ручне керування на випадок відмови автоматичної системи спуску. Корольов зажадав, аби склали докладну і чітку інструкцію з ручного керування, включно з методикою пілотування. І ось проєкт інструкції лежить на його столі. Сергій Павлович читає рядок за рядком досить об’ємистий матеріал, вдумуючись у кожне слово. Він мовби почувається, що перебуває в кабіні «Востока», бачить перед собою пульти, ручку керування, і його руки рухаються по столу згідно зі словами інструкції. Але ось він доходить до місця, яке здається йому не зовсім ясним. Висловлює уточнювальні запитання і пораду, як було б ліпше викласти це. По всіх виправленнях і уточненнях інструкція знову на його столі й знову відбувається її скрупульозне вдумливе читання.
Усе, що робили вперше, особливо при пілотованих польотах, він уважав за потрібне не просто перевірити, але «прочути» гранично глибоко. Лише після цього, переконавшись, що виконавці розуміють його абсолютно точно, Корольов переходив до звичайного контролю. Через це процедура затвердження інструкції з пілотування для наступних польотів була набагато простішою.
При підготовці першого пілотованого польоту Сергій Павлович особливо уважно стежив за тим, аби вся робоча атмосфера була гранично ділова, аби суворі робочі будні не набули непотрібних відтінків, які заважають роботі. Особливо він це відстежував у період робіт на космодромі, де збиралося велике число людей, які представляли різні заводи й інститути, і де, через таку ситуацію, легше порушувалися звичні адміністративні зв’язки. Усе починалося ще в Москві, при затвердженні складу відряджених на космодром. Тут безжально, попри можливі образи, викреслювано зі списків усіх, у кому не було відчутно найнагальнішої потреби. Сергій Павлович чудово розумів, що, крім труднощів розселення, харчування тощо, існує й інша небезпека: «зайва», не дуже-то зайнята людина погрожувала стати не помічником, а перешкодою в роботі. Переважно на підготовку запуску Гагаріна поїхала, якщо можна так висловитися, «перші збірна» – люди, які вже здійснювали запуски попередніх, відпрацьованих безпілотних аналогів майбутнього «Востока», спеціалісти злагоджені, добре знайомі і з технікою, і зі специфічними умовами космодрому. У цих умовах було доволі легко зберегти ділову і робочу атмосферу без усіляких «кренів» чи то в бік надмірних острахів, чи в бік шкідливої зарозумілості.
Жодна робота, особливо – пов’язана з чимось принципово новим, не проходить повністю гладенько: то тут, то там виявляють недопрацювання, помилку, несправність. Усе це бувало й на космодромі. Тоді Сергій Павлович залізною рукою втілював дві засади: доповідь про таке відхилення мусила бути абсолютно правдива, і першою людиною, якій про це повідомляли, мусив бути він сам. Обидві ці засади цілком природні: керувати можна лише за наявності точної інформації, а людина, яка дізнається про все останньою, не може виконувати функцій керівника. За всієї раціональності такого підходу, практичне здійснення цих засад далеко не завжди було простою справою.
Одного разу Сергій Павлович оповів мені випадок, який трапився задовго до описуваних подій. Під час останніх операцій з підготовки однієї ракети до запуску робітник випустив (якщо правильно пам’ятаю) гайку у відповідальний агрегат ракети й не зміг дістати її. Увечері прийшов до Сергія Павловича і про все йому розповів. Запуск ракети відклали, провели необхідну розборку, повторні наземні випробування, і, хоча зі значною затримкою, ракета стартувала. Важливо відзначити: якби робітник нікому нічого не сказав, то запуск вийшов би аварійним, одначе причину аварії встановити було б дуже складно, а винуватця – неможливо. Сергій Павлович не лише не покарав винуватця в недбальстві, але навіть подякував йому. Цей приклад добре відтворює той моральний клімат, який Корольов прагнув підтримувати у своєму колективі – від начальників великих підрозділів до пересічних робітників. Лише за умов цього морального клімату була можлива така гранична правдивість виконавця, як в описаному випадку.
Вимагаючи, аби йому першому повідомляли про всі неполадки, він, як ішов увечері відпочивати, говорив ведучому нічної зміни: «Якщо потрібно, телефонуйте мені вночі, апарат стоїть біля мого ліжка». Усі ми старалися не тривожити його ночами, знаючи, як він утомлювався за день. І нерідко вранці стояли, опустивши очі, коли він шпетив винуватця за «надмірну» делікатність.
Напружена робота з підготовки до запуску «Востока», величезна роль у ній Сергія Павловича, який вникав в усі деталі підготовки до польоту, навіть у такі начебто дрібниці, як «ритуал» представлення космонавта Державній комісії або порядок його зустрічі з командою, яка готує старт «Востока», його батьківська турбота про космонавтів і щира дружба з ними – усе це описували багаторазово. Тому скажу тільки, що після старту Гагаріна, коли ніхто з нас вже нічого не зміг би зробити або виправити, наростаюче нервове напруження всіх досягло свого апогею. Повідомлення про щасливе приземлення мовби миттєво скинуло це напруження, і лише в ці хвилини Сергія Павловича нарешті, коли вже він геть позбувся клопотів, опанувало цілком зрозуміле почуття радості. У невеликому літаку Іл-14, яким ми летіли на місце посадки «Востока», С. П. Корольов, М. В. Келдиш та й інші пасажири літака поводилися галасливо і радісно, наче студенти-першокурсники, котрі вдало склали перший іспит. Це була природна реакція після багатоденної праці, виснажливої для нервової системи людини.
Та ось минули дні всенародних, просто-таки стихійних радощів, пов’язаних із першим польотом людини в космос, і знову почалися звичайні й завжди по-різному складні будні. Знову робота і наради в Головного, як ми інколи називали Сергія Павловича. На цих нарадах обговорювали і поточні справи, і справи віддаленої перспективи. Корольов завжди бачив дуже далеко – не лише завтрашній день космічної техніки, але також її образ через багато років. Наради з особливо складних питань цієї перспективи, які деколи призводили до різкого зудару думок його колег, часом він проводив у своєрідній манері.
Довгий стіл у його кабінеті, за яким сидять учасники наради. На чолі столу – Сергій Павлович, перед ним – велика книга у твердій обкладинці з чистими сторінками. Після свого короткого вступу, в якому гостро, на дискусійний лад посталено питання і з якого не видно погляду самóго Головного, Сергій Павлович надає слово учасникам наради. Вони встають один за одним, узгоджуючись із логікою дискусії, та вільно викладають свої думки, часто діаметрально протилежні. Корольов інколи свідомо ставить «провокативні» запитання, одночасно якнайретельніше ведучи протокол наради в книзі, яка лежить перед ним. Це навіть не протокол у звичайному сенсі слова: у книзі Сергій Павлович докладно конспектує висловлені думки, котрі найбільше вразили його, намагається чітко зафіксувати істотні для нього відтінки суджень. Наприкінці наради всі очікують рішення Головного, а замість цього чують: «Дякую, товариші, я почув багато цікавого. Треба подумати…» – і нарада розходиться. Рішення, ухвалюване часом за кілька тижнів, зовсім не обов’язково збігалося з думкою більшості. Воно, як ми вказували, могло бути й «перпендикулярним» до площини дискусії, і це відбулося аж ніяк не через неповагу до думок колег. Просто Сергій Павлович, окрім їхніх суджень, зважав на багато аспектів, які виходили далеко за рамки інтересів керованого ним підприємства.
Озираючись нині на увесь життєвий шлях Корольова, – від юнацького захоплення планеризмом і до його останніх днів, – мимоволі хотів би охопити всю його діяльність однією фразою, показати найістотнішу рису його характеру. Либонь, цією рисою буде – принаймні в моєму уявленні – прагнення зробити незвичайне. Створені за його кресленнями планери зовсім не були найліпші, на планерних злетах можна було побачити явно досконаліші конструкції, але його проєкти подеколи були найоригінальнішими (досить згадати «Червону зірку» – перший у світі планер для вищого пілотажу) [5]. І ракетна техніка, особливо в далекі передвоєнні роки, захопила його своєю незвичайністю, зухвало-романтичним майбутнім, якимись «космічними» перспективами. Те, що багато людей вважали цю народжувану царину діяльності нивою диваків-винахідників, які відірвалися од реального ґрунту, не могло його зупинити. Якби Сергій Павлович жив кілька сторіч тому, можливо, тоді поплив би відкривати нові землі. У нашу добу він допоміг людству зробити серйозніше – перший крок у незнані простори Всесвіту.

Хочу відразу остерегти, що я не є великий знавець мистецтва, радше дилетант. Часто зауважував, що зміст художнього твору притягує мене сильніше, ніж його формальні й технічні якості, котрим сам художник надає першорядного значення. Для оцінки численних засобів і певних впливів мистецтва мені, власне, бракує правильного розуміння. Мушу сказати це, аби забезпечити собі поблажливість читача в оцінці проби аналізу, вчиненої в цій роботі.
А все-таки твори мистецтва справляють на мене сильний вплив, особливо література і скульптура, меншою мірою – живопис. Я схильний, коли це доречно, довго стояти перед ними й наміряюся розуміти їх на власний манір, себто осягати, чому передусім вони вразили мене. Там, де в мене це не виходить, наприклад у музиці, я майже не здатний відчувати насолоду. Раціоналістичний або, можливо, аналітичний нахил у мені противиться тому, аби я був захоплений художнім твором і не усвідомлював, чому захоплений і що мене захопило.
Причому я звернув увагу на позірно парадоксальний факт: саме декотрі з найбільш чудових, приголомшливих творів залишаються темними для нашої свідомості. Вони викликають захват, перед ними почуваємося переможеними й притім не знаємо, у чому полягає їхня притягальна сила. Я не так добре освічений у цій царині, аби знати, чи хтось, окрім мене, помітив цю особливість і чи не стверджував раніше який-небудь фахівець з естетики, що саме ця безпорадність нашої свідомості зумовлює найвищий ступінь впливу творів мистецтва на людину. Заледве припускаю потребу такої умови.
І не тому, що знавці або любителі мистецтва не могли знайти відповідних слів, аби уславити таке творіння. Удосталь мають таких слів. Але зазвичай перед таким шедевром майстерності кожен із них каже щось своє, і, звичайно, ніхто з них не допоможе простому смертному пізнати таємницю цього шедевра. На моє глибоке переконання, найбільшою мірою нас захоплює лише задум художника: наскільки він зумів утілити в творі свій задум та наскільки можемо зрозуміти останній. І зрозуміти не лише раціональним шляхом; ми повинні знову відчути афекти художника, особливий стан його психіки, те, що стимулювало його до творчого акту і що відтворюється в нас. Але хіба не можна розгадати ідеї художника, убрати її у слова, як інші факти душевного життя? Можливо, великі твори мистецтва не потребують спеціального аналізу? А все-таки твір повинен допускати такий аналіз, якщо він є вираженням намірів і душевних порухів художника, яке впливає на нас. Аби ж зрозуміти задум, необхідно передусім виявити сенс і зміст того, що зображено у творі мистецтва, себто витлумачити його. Отже, допускаю, що такий твір потребує аналізу, і лише після нього стане зрозуміло, чому переживаю таке сильне враження. Також сподіваюся, що аналітична робота не ослабить враження, яке дістаємо від твору мистецтва.
Згадаймо «Гамлета», Шекспіровий шедевр, написаний понад 300 років тому. Стежу за публікаціями з психоаналізу і прилучаюся до думки, що тільки психоаналізові з його Едіповим комплексом вдалося повною мірою розкрити таємницю впливу цієї трагедії на глядача. А скільки існувало раніше різноманітних спроб його тлумачення, котрі виключали одна одну, яке розмаїття суджень про характер героя і задум автора! Якому героєві змушує нас співчувати Шекспір: хворому чи, можливо, стражденному комплексом меншовартості, а можливо, це один з ідеалістів, надто чистий для цього світу? І яке число спроб тлумачення залишає нас абсолютно холодними, не пояснюючи нам причин впливу поетичних творів! Вони радше покликані переконати нас у тому, що чари поетичного шедевру обмежені лише глибиною думок і блиском мови. Проте: чи не є ці проби тлумачення свідченням того, що існує нагальна потреба шукати інших джерел цього впливу?
Іншим загадковим і чудовим твором мистецтва є мармурова статуя Мойсея, яку виліпив і поставив Мікеланджело в церкві Святого Петра [2] в Римі, власне, лише частина велетенського надгробку, який мав спорудити скульптор для всесильного Папи Юлія ІІ. Щоразу, читаючи про статую Мойсея такі слова, як: «Це вершина сучасної скульптури» (Герман Ґрімм [3]), – відчуваю радість. Адже сильнішого враження я не мав від жодного іншого скульптурного твору. Як часто я піднімався крутими сходами з непоказної вулиці Кавура на безлюдну площу, де загубилася віддалена церква! Скільки разів намагався витримати зневажливо гнівний погляд героя! Подеколи крадькома вишмигував з напівтемряви внутрішнього приміщення, почуваючись частиною того плебсу, на який спрямований його погляд, плебсу, який не може захистити власних переконань, не бажаючи чекати й довіряти, і який зрадів, лише повернувши собі ілюзію Золотого тельця.
Проте чому називаю цю статую загадковою? Адже ні в кого не виникає ані найменших сумнівів, що зображена особа – це Мойсей, законодавець юдеїв, який тримає в руці скрижалі зі священними заповідями. Сумніви починаються далі. Ще зовсім недавно (1912 р.) письменник Макс Зауерландт [4] зазначив: «Про жоден інший твір світового мистецтва не було висловлено таких суперечливих думок, як про цього Мойсея з головою Пана. Навіть нескладний аналіз його постаті викликає крайні погляди…» Зіставивши різні дослідження, опубліковані п’ять років тому, викладу, які сумніви викликає аналіз Мойсеєвої постаті. Неважко буде показати, що вони приховують найістотніше для розуміння цього твору.

І
Мікеланджело зобразив Мойсея в сидячому положенні, з тулубом, висунутим уперед, головою, повернутою ліворуч, і могутньою бородою. Його права нога твердо стоїть на землі, а ліву він тримає так, що вона лише пальцями торкається землі; правою рукою він тримає скрижалі й частину бороди, а ліва спочиває на колінах. Якби тут я прагнув дати докладніший опис, то мусив би забігти наперед, випереджаючи те, що наміряюся зробити пізніше. Опис Мойсеєвої постаті в декотрих авторів хибує недокладністю. Те, що було незрозуміле, сприймали або переказували неточно. Г. Ґрімм каже, що «пальці правої руки, яка підтримує скрижалі, ухопили бороду». У Вільгельма Любке знаходимо: «Приголомшений, він тримає праву руку в бороді, яка чудово спадає долу». Антон Шпрінґер зазначає: «Одну (ліву) руку Мойсей притискає до тіла, другою несвідомо підтримує могутню бороду, яка спадає хвилеподібно». Карл Юсті [5] вважає, що пальці правої руки граються з бородою, «подібно як цивілізована людина у збудженому стані грається з ланцюжком годинника». Цю деталь (гру руки з бородою) також наголошує Ежен Мюнц. Генрі Тоде [6] говорить про «спокійно-тверде положення правої руки, яка підтримує скрижалі». Навіть у положенні лівої руки він не бачить гри збудження, на відміну од Юсті й Бойто. «Рука зберігає те саме положення, у якому перебувала, перш ніж торкнутися бороди, ще до того, як титан повернув голову вбік». За свідченням Якоба Буркгардта, «єдине призначення такої уславленої лівої руки, по суті, полягає в тому, аби притискати цю бороду до тіла».
Якщо не збігаються описи, то не варто дивуватися, що й у тлумаченні окремих деталей постаті представлено різні погляди. Мені здається, ніхто не зуміє точніше схарактеризувати виразу обличчя Мойсея, ніж це зробив Тоде, який побачив у ньому «поєднання гніву, болю і зневаги», «гніву – у загрозливо насуплених бровах, болю, зачаєного в погляді, зневаги – у закопиленій нижній губі та опущених кутиках рота». Інші дослідники, очевидно, дивляться на статую іншими очима. Зокрема, Шарль Дюпаті висловлюється так: «Ce front auguste semble n’être qu’un voile transparent, qui couvre à peigne un esprit immense» [7]. Навпаки, Любке вважає: «Марно шукати слідів високого інтелекту в рисах його обличчя; нічого, крім страхітливого гніву і всепронизливої енергії, не закарбувалося на його високому чолі». Ще більш крайній погляд у тлумаченні виразу Мойсеєвого обличчя знаходимо представлено в Ежена Ґійома (1875 р.) [8], який не знаходить у ньому слідів збудження, а бачить «лише горду простоту, одухотворену гідність, енергію віри. Погляд Мойсея, спрямований у майбутнє, ніби наперед бачить довгий шлях, яким судилося пройти його народові, бачить непорушність законів, які Мойсей надав йому». У Мюнца погляд Мойсея також «високо спрямований понад людським родом; скерований на таїни, знані лише йому одному». В Ернста Штайнманна, навпаки, Мойсей «не застиглий у мармурі законодавець, не грізний супротивник гріха, озброєний праведним гнівом Єгови (Бога Ягве), а непідвладний законам часу, царствено-величний жрець, який, з відблиском вічності на чолі, пророкуючи й благословляючи, назавжди прощається зі своїм народом».
Були й інші дослідники, яким «Мойсей» Мікеланджело взагалі нічого не говорить, і вони виявили достатньо чесності, аби цього не приховувати. Так, наприклад, один рецензент писав у «Quarterly Review» за 1858 р.: «There is an absence of meaning in the general conception which precludes the idea of a self-sufficing whole» [9]. Неабияке здивування викликає те, що інші дослідники також не лише не знаходили в Мойсеї нічого примітного, але, навпаки, накидали на нього критичні звинувачення у брутальності, подібності його голови до дикого звіра.
Чи справді великий майстер вклав стільки непевності й двозначності в камінь, що став можливий такий широкий спектр різноманітних тлумачень?
Аж ось виникає нове запитання, яке легко підкорює собі всю непевність попередніх трактувань. Чи хотів Мікеланджело втілити в герої «позачасові характер і настрій», або, навпаки, прагнув зобразити Мойсея в певний, дуже важливий момент його життя? Більшість авторів схильна до останнього і навіть підсилює цю точку зору сценою з життя Мойсея, котру художник зафіксував для вічності. Ця сцена оповідає сходження Мойсея з Синаю, де він прийняв від Бога скрижалі з заповідями, і звістку, що за його відсутності євреї зробили золотого тельця і радісно танцюють навколо нього. Саме туди скеровані його очі; вигляд цього видовища викликає те відчуття, яке виражається його поглядом і всією могутньою постаттю, ось-ось готовою несамовито урухомитися. Мікеланджело зобразив останній момент вагань героя, мовби затишшя перед бурею; наступної миті Мойсей хутко підведеться з місця – ліва нога вже відірвалася од землі, – кине долу скрижалі й висипле всю свою лють на невірних.
У деталях цього тлумачення виявляємо різночитання авторів.
Як. Буркгардт: «Мойсея зображено, очевидно, тієї миті, коли він бачить, як його народ танцює навкруги золотого тельця, і хоче зірватися з місця. У його вигляді відчутна готовність до хуткого руху, який, зважаючи на його фізичну силу, може будь-кого кинути в дрож».
В. Любке: «Внутрішній рух з такою несамовитою силою пронизує всю його істоту, немов його погляд, виблискуючи гнівом, щойно спинився на юрмі боговідступників. Приголомшений, правою рукою він схопився за свою пишну бороду, яка спадає хвилями, неначе цим рухом хоче бодай ще на хвильку зберегти самовладання, аби потім ще більш несамовито вилити свій праведний гнів на невірних».
А. Шпрінґер долучається до цього тлумачення, причому, одначе, висловлює сумніви, яких теж не залишимо поза увагою: «Сповнений сили, у запалі гніву, герой величезними зусиллями долає хвилювання… Мимоволі уявляємо весь драматизм сцени, і здається, що Мойсея зображено тієї миті, коли він, побачивши народ, який поклоняється золотому тельцеві, ось-ось повинен зірватися з місця. Але таке припущення навряд чи відбиває достеменний намір художника, оскільки Мойсей, подібно до п’яти інших сидячих постатей верхньої частини надгробка, покликаний передусім виконувати суто декоративну функцію; проте статуя Мойсея одночасно повинна зробитися блискучим свідченням усієї повноти життя і внутрішньої сутності героя».
Декотрі автори, прямо не вводячи сцени з золотим тельцем до спектру свого аналізу, збігаються з цим поглядом у тому істотному пункті, що Мойсей справді готовий зірватися і перейти до дії.
Г. Ґрімм: «Його (цей образ) охоплює велич, самосвідомість, чуття того, ніби в його руках зосереджено всі небесні сили грому; одначе він намагається вгамувати свій гнів і чекає, чи не наважаться вороги, яких хоче знищити, першими зазіхнути на нього. Отож він сидить, готовий до стрибка, гордо спрямувавши голову вгору, ухопивши пальцями правої руки, що притулила скрижалі, бороду, могутній потік якої струменіє по грудях, його ніздрі широко роздулися, а з тремтливих губ, здається, ось-ось злетить гнівне слово».
Гіт Вілсон [10] пише: «Його увага чимось збуджена, він готовий скочити, але ще вагається. Його погляд, поєднуючи в собі обурення і зневагу, ще може виражати співчуття».
Гайнріх Вельфлін наголошує «скутість, стисненість його пози». Причина цього полягає у вольовому акті самого героя, адже це – остання мить, коли він подужує стримувати себе перед могутнім стрибком.
Найґрунтовніше тему золотого тельця відбито в роботі К. Юсті, який виявляє її взаємозв’язок із декотрими раніше не зауваженими деталями статуї. Учений скеровує наш погляд на положення обох скрижалей, готових зірватися і впасти долу, на кам’яне сідало: «Очевидно, він (Мойсей) спрямовує свої очі в бік, звідки чутно гамір, маючи кепське передчуття, або саме видовище жаху, наче удар, ошелешує його. Тремтячи од відрази й болю, опускається на сідало. Сорок днів і ночей він провів на горі, його опанувала втома. На хвильку йому здається, що справу всього його життя занапащено, він розчарувався у своєму народі. Зазвичай у такі моменти душевні бурі виказують себе в мимовільних дрібних рухах. Обидві скрижалі, які він тримав у правій руці, сповзаючи, опускаються на кам’яне сідало; притиснуті нижньою частиною передпліччя до бічної частини тулуба, вони стають на ребро. Рука тимчасом рухається в напрямку грудей і бороди, при повороті шиї праворуч вона, очевидно, повинна потягнути бороду за собою в лівий бік, таким чином порушивши симетрію цієї краси й гордості чоловіка; виникає враження, ніби пальці граються з бородою, подібно як цивілізована людина у збудженому стані грається з ланцюжком годинника. Ліву руку прикрито складками одягу на животі (як відомо, за легендами Старого Заповіту нутрощі людини є пристановищем афектів). Але ліву ногу вже відведено назад, а праву трохи виставлено вперед; ще мить, і хутким рухом він підніметься з сідала, психічний імпульс від сприйняття втілиться у вольовому акті, права рука урухомиться, скрижалі впадуть, і потоки крові змиють ганьбу відступництва… Це наразі не момент найвищого напруження, який передує самій дії. Це ще діє наркоз душевних мук».
Подібну думку знаходимо у Фріца Кнаппа [11], одначе в його трактуванні не виявимо висловлених сумнівів щодо аналогічної ситуації, до того ж він конкретніше аналізує рух скрижалей.
Отже, у Кнаппа зроблено акцент на процесі, який передує самій дії; він не визнає, що зображено момент початкового вагання, викликаного станом надмірного збудження.
Не заперечуємо: спроби тлумачення Юсті й Кнаппа вкрай привабливі. Передусім це зумовила така обставина, що вони не обмежені описом загального враження від постаті Мойсея, а містять оцінку окремих деталей, які зазвичай не потрапляють у поле зору дослідників, захоплених і ошелешених цілісним впливом скульптури. Рішучий поворот голови при постаті, застиглій у тій самій позі, погляд, спрямований убік, дозволяють припустити: там є дещо таке, що притягує погляд сидячого Мойсея. Положення трохи піднятої над землею ноги можна витлумачити лише бажанням миттєво підвестися, а надзвичай дивне місце, де опинилися скрижалі, – котрі настільки священні, що не повинні міститися в просторі, подібно до будь-яких інших аксесуарів, – наводить на думку, що внаслідок збудженого стану Мойсея вони повинні сповзти й упасти на землю. Отже, з’ясовуємо, що статуя Мойсея зображає поворотний момент його життя, якого неможливо не помітити.
Одначе дві зауваги Тоде ставлять під сумнів увесь перебіг наших міркувань. Цей автор уважає, що скрижалі не сповзають долу, а перебувають «у твердо фіксованому положенні». Він зазначає: права рука спокійно і твердо лежить, обіперта на скрижалі.
Справді, уважно придивившись до скульптури, муситимемо беззаперечно визнати правильність цієї зауваги. Скрижалі твердо зафіксовані, тож їм не загрожує небезпека сповзання. Права рука підпирає їх або сама спирається на них. Такий опис не пояснює положення скрижалей, проте для Юсті й решти авторів це не істотно.
Друга заувага ще точніше влучає в ціль. Тоде нагадує нам, що «статую Мойсея було задумано як одну з шести постатей і що його зображено в сидячій позі. Це суперечить припущенню, що Мікеланджело прагнув зафіксувати певний історичний момент. По-перше, задум митця зобразити кілька сидячих постатей як уособлення людської сутності (Vita activa; Vita contemplativa) виключає зображення якоїсь конкретної історичної події. А по-друге, поза сидячої людини, зумовлена загальною художньою концепцією статуї, суперечить самому характерові сцени, позаяк у цьому епізоді Мойсей повинен спускатися з гори Синай до свого табору».
Погодьмося з цими сумнівами Тоде; гадаю, для них є всі підстави. Достеменно, статуя Мойсея була покликана вкупі з п’ятьма іншими постатями (з трьома фігурами за пізнішим проєктом) оздобити постамент гробниці. Проти нього мала стояти фігура Павла. Дві інші постаті (Vita activa і contemplativa) – це зображені стоячими фігури Лії й Рахилі, розташовані на збереженому до наших днів, хоча в поганому стані, постаменті. Представлення Мойсея в ансамблі виключає змогу припустити, що його фігура покликана збудити в глядачі відчуття, нібито наступної миті пророк повинен зірватися, помчати геть і з власної ініціативи сурмити тривогу. Якщо інші фігури було зображено не такими, які готуються до наступної бурхливої дії – що вважаємо вкрай неймовірним, – то найгірше враження справило б те, що лише одна з фігур могла б залишити місце і друзів, себто уникнути своєї місії в загальній композиції пам’ятника. Це призвело б до грубої невідповідності, в якій важко запідозрити великого митця, якщо його не спонукають до цього особливі мотиви. Одна з фігур, які прагнуть піти геть, абсолютно не гармоніювала б із загальним настроєм, покликаним утворити ансамбль нагробка.
Отже, цей Мойсей не зірветься з місця, він повинен застигнути в позі спокійної величі, як і решта фігур, як і планована, хоча не виліплена, фігура самого Папи. Але в цьому випадку Мойсей, котрого бачимо, не може бути розгніваним чоловіком, який, спускаючись із Синаю і бачачи боговідступництво свого народу, розбиває священні скрижалі. Справді, згадую те розчарування, коли я, відвідуючи раніше церкву Сан-П’єтро-ін-Вінколі, сідав біля статуї й напружено чекав, коли фігура хутко підведеться, жбурне скрижалі долу і вибухне несамовитою люттю. Проте жодного разу не сталося нічого такого; навпаки, здавалося, фігура ще більше скам’яніла; від Мойсея йшла така могутня хвиля священного спокою, що мимоволі я починав відчувати: це зображення стає непорушним, цей Мойсей так і застигне на віки у своєму праведному гніві.
Одначе якщо муситимемо відмовитися од того тлумачення, що Мойсея зображено в останню мить, перш ніж, бачачи видовище золотого тельця, він вибухне гнівом, то нам не лишається нічого іншого, як прийняти одну з версій, за якою Мойсей становить узагальнений образ. Тоді погляд Тоде здається нам найбільш вільним від суб’єктивістських крайнощів; у ньому знаходить відбиття також характер спонукальних мотивів героя: «Тут, а втім, як і завжди, Мікеланджело прагне створення узагальненого характеру. Створює образ полум’яного ватажка людства, який усвідомлює своє божественне призначення законодавця, проте наражається на незрозумілий йому спротив людей. Аби зобразити людину такого діяльного духу, належало втілити в камені енергію людської волі; для цього скульптор використовує зображення руху, який пронизує позірно нерухому фігуру Мойсея та проявляється в повороті голови, в усьому напруженні м’язів і в постановці лівої ноги. Аналогічні тенденції проявляються в зображенні постаті Джуліо з капели Медічі. Цю загальну характеристику можемо поглибити, наголосивши характер конфлікту, що піднімає такого героя на рівень універсальності: афекти гніву, зневаги й болю стають універсальним вираженням. Без цього було б неможливо передати сутність такої надлюдини. Мікеланджело створив не історичний образ, а узагальнений тип невідхильної енергії, яка покликана вгамувати спротив світу, обдарував його запозиченими з Біблії рисами, своїми внутрішніми відчуттями, враженнями від особистості Папи Юлія та, як мені видається, певними рисами борця, притаманними Савонаролі».
В один ряд із цими висловами можна поставити заувагу Германа Кнакфуса [12]: основна таємниця впливу Мойсея полягає в художньому протиставленні внутрішнього вогню і зовнішньої нерухомості пози.
Не маю підстав не приймати концепції Тоде, але в його тлумаченні мені дечого бракує. Можливо, відчуваю потребу виявити глибші зв’язки між душевним станом героя та зафіксованим у його позі контрастом між «позірною нерухомістю» і «внутрішнім рухом».

ІІ
Задовго до свого першого знайомства з методою психоаналізу я довідався, що Іван Лермолієв, знавець мистецтва з Росії, чиї перші статті було опубліковано німецькою мовою в 1874–1876 роках, у буквальному сенсі вчинив переворот у картинних галереях Європи. Він переглянув авторство багатьох картин, упевнено вчив, як відрізняти копії од оригіналів, і виявив на підставі своєї теорії нові художні індивідуальності. Для цього відмовився од тлумачення загального враження й аналізу великих деталей картини та скерував увагу на вивчення характерних підпорядкованих деталей, на такі окремі речі, як-от нігті руки, мочки вух, німб навкруги голови та інші малозначні подробиці, які зазвичай нехтують, копіюючи картини, але які в кожного художника позначені істотною своєрідністю. Цікаво було пізніше довідатися, що за російським псевдонімом ховався італійський лікар Мореллі. Він, тоді вже сенатор Королівства Італія, помер 1891 року. Мені здається, в основі його методи аналізу лежить техніка психоаналізу, застосовуваного в медицині. Тут вже увійшло в традицію використовувати спостереження над незначною деталлю, так званими рештками (refuse), для виявлення прихованого, таємного сенсу.
Дотепер ніхто не звернув уваги на дві деталі постаті Мойсея, власне, їх досі належно не описали. Це положення правої руки та обох скрижалей. Мабуть, можна сказати, що ця рука в дивний спосіб, який вимагає тлумачення, вимушена стати посередницею між скрижалями й бородою розгніваного героя. Вже згадано, що його пальці ніби закопуються в бороду, граються її пасмами, а мізинець одночасно спирається на скрижалі. Проте насправді це зовсім не так. Уважаємо за доцільне ретельніше перевірити, чим зайняті пальці правої руки, і точніше описати саму бороду, якої вони торкаються [13].
Тоді стане очевидним: великий палець цієї руки схований і лише вказівний палець торкається бороди. Він так глибоко входить у хвилясту масу волосся, що розташоване вгорі й унизу від нього волосся (у напрямку голови й живота) піднімається над його поверхнею. Три інші пальці, трішки зігнуті в суглобах, спираються на груди. Вони лише торкаються крайнього правого пасма бороди, яка мовби переливається через них. Можна сказати, вони зуміли уникнути торкання бороди. Отож було б хибно стверджувати, що права рука грається з бородою або що закопалася в ній; коректним буде єдино той варіант, що лише вказівний палець розташований поверх частини бороди й притім утворює на ній глибоку щілину. Звісно, натискання на бороду лише одним пальцем – дивний жест, який важко зрозуміти.
Мойсеєва борода, що так часто викликає захоплення, спадає зі щік, верхньої губи й підборіддя кількома пасмами, які не зливаються у своєму плині долу. Праве пасмо, спадаючи з зовнішнього боку, починається від щоки й проходить під кінчиком вказівного пальця, який притримує його. Можна припустити, що пасмо продовжує спливати далі вниз між вказівним і прикритим бородою великим пальцем. Відповідне цьому пасмо крайнє пасмо лівого боку без опору, майже прямо спадає на груди. Найпримітніша доля чекає на розташовану праворуч від цього пасма густу масу волосся, яка вкупі з ним доходить до середньої лінії. Ця маса не може йти за поворотом голови ліворуч, тому вимушена утворити м’який вигин, своєрідну гірлянду, яка перетинає внутрішні пасма правого боку. Хоча ці пасма починають свій рух від середньої лінії ліворуч і являють собою головний масив лівої половини бороди, їх тримає правий вказівний палець. Основна маса бороди рухається в правий бік, хоча голова зробила різкий поворот ліворуч. На місці, де вказівний палець правої руки тримає бороду, утворюється щось подібне до вихору волосся: тут потоки з правого і лівого боків збігаються, стиснуті силою вказівного пальця. І лише на іншому боці від цього місця пасма, які відхилилися од свого початкового напрямку, вільно вириваючись, прямують долу, у кисть лівої руки, що спокійно лежить на колінах.
Не хочу обманюватися у глибині мого тлумачення й утримаюся від судження про те, чи справді митець допоміг нам розплутати цей вузол. Але не викликає сумнівів той факт, що вказівний палець правої руки затискає переважно пасма лівого боку бороди, завдяки чому вона не може йти за рухом голови й погляду в лівий бік. Тепер було б допустимо спитати, що означає таке розташування і чим воно спричинене. Якщо міркування лінійної й просторової перспективи дійсно спонукали художника повернути праворуч бороду Мойсея, котрий спрямував свій погляд ліворуч, то якою дивною невідповідністю цьому жестові стає лише один палець, використовуваний як засіб для втілення цього задуму. І хто, з якихось міркувань витісняючи бороду на інший бік, додумається лише одним пальцем фіксувати одну половину бороди над іншою? Чи, може, ці, по суті, незначні деталі – не такі-то й важливі, а ми даремно сушимо голову над тим, що не становило ані найменшого інтересу для митця?
Та продовжмо аналіз за умови, що й ці деталі відігравали для нього певну роль. Тоді знайдемо рішення, яке допоможе нам усунути труднощі та вловити новий сенс. Оскільки ліві пасма Мойсеєвої бороди затиснуті вказівним пальцем правої руки, можна припустити, що цьому зафіксованому в скульптурі положенню передував ближчий контакт між правою рукою і лівою частинами бороди. Імовірно, права рука міцніше тримала бороду аж до її лівого краю, і коли нарешті вона прибрала своє теперішнє положення, то потягла за собою частину бороди й нині засвідчує рух, що тут відбувався. Гірлянда з пасом бороди утворює слід шляху, який пройшла рука. Ось ми й простежили рух правої руки назад. Проте з одного цього припущення неминуче випливає інше: уява домальовує нам увесь процес, куди також залучається борода, і допомагає зрозуміти те, що змусило Мойсея стрепенутися, коли він, спокійно сидівши, почув шум від народу, який танцював навкруги золотого тельця.
Він сидів спокійно, трохи нахиливши вперед голову з бородою, яка спадала хвилеподібно; рука, найімовірніше, навіть не торкалася бороди. Аж ось шум досягає його вух, він повертає голову і кидає погляд у напрямку, звідки долинає цей шум; тепер він бачить усю сцену і розуміє, в чому річ. Гнів і обурення враз охоплюють Мойсея, він хоче зірватися, покарати боговідступників, знищити їх. Ще не цілковито усвідомлюючи причини, усю свою лють виливає на власне тіло. Нетерплячою рукою, готовою негайно зробити рух, вчіплюється спереду в бороду, яка смикнулася слідом за поворотом голови, стискає її долонею в залізних лещатах, – цей жест символізує силу і рвучкість, викликає в пам’яті інші твори Мікеланджело.
А потім відбувається (ще не знаємо, як і чому) зміна: висунута вперед і потонула в бороді рука хутким рухом відтягується назад і відривається од неї, пальці розтискаються, одначе вони так глибоко потонули у волоссі, що при зворотному русі потягли за собою могутнє пасмо волосся праворуч, де відбувається контакт із пасмами правого боку бороди, здійснюваний одним, найдовшим пальцем. І це нове положення бороди й руки, зрозуміле лише з контексту всього попереднього руху, зафіксоване в скульптурі.
Надійшов час підбити певні підсумки. Ми припустили, що права рука спочатку не торкалася бороди й що потім під дією сильного афекту зробила рух у лівий бік, прагнучи вхопити бороду, і що врешті повернулася в попереднє положення, прихопивши з собою частину бороди. Ми досить вільно розпорядилися правою рукою. Але чи маємо на це право? Це дійсно вільна ця рука? Чи не призначена вона для того, аби тримати або носити священні скрижалі? Чи дозволяє їй ця важлива місія здійснити таку мімічну екскурсію? І далі: що повинно послугувати стимулом до зворотного руху, якщо початковий рух був зумовлений дуже вагомими причинами?
Аж ось стоїмо перед новими труднощами. Звичайно, права рука повинна тримати скрижалі. Тут не будемо заперечувати й того, що не знаходимо мотивації, за якою права рука повинна повернутися на попереднє місце. А якщо обидві трудності звести водно і на підставі цього реконструювати увесь хід руху? Якби щось у самих скрижалях пояснювало нам причини руху цієї руки?
У положенні скрижалей можна зауважити те, що раніше вочевидь недооцінювали. Зазвичай писали: «рука спирається на скрижалі» або «рука підпирає скрижалі». Проте бачимо, що обидві прямокутні, притиснуті одна до одної скрижалі стоять ребром. Якщо придивитися уважніше, то стане явним, що долішній край скрижалей має вигляд інший, ніж горішній, з косим нахилом уперед. Горішній край обмежений прямою лінією, а долішній має у своїй передній частині виступ, який нагадує ріг, і саме цим виступом скрижалі торкаються кам’яного сідала. То яке значення цієї деталі, до речі, хибно відтвореної у великій гіпсовій копії з зібрання Віденської академії? Безсумнівно, що цей ріг повинен бути на горішньому краю скрижалей. Прецінь лише горішній край таких прямокутних дошок має, зазвичай, трохи округлу або вирізану півколом форму. Отже, скрижалі тут перебувають у перевернутому вигляді. Доволі дивне поводження зі священними предметами. Вони перевернуті й зберігають рівновагу, зафіксовану майже лише на одному вістрі. Але яке значення в загальному задумі може мати цей формальний елемент? Чи ця деталь теж була цілковито байдужа скульпторові?
Звідси випливає висновок, що скрижалі потрапили в це положення в результаті певного руху, що цей рух пов’язаний з переміщенням правої руки та що воно, своєю чергою, надалі стимулювало зворотний рух цієї руки. Рух руки й скрижалей можна звести водно таким чином: Мойсей, спершу сидячи спокійно, тримав скрижалі у прямому положенні, притискаючи їх до тулуба всією рукою. Пальці цієї руки стискали долішні краї скрижалей, притому знаходячи опору в товстішому місці, яке виступало вперед. Перебування скрижалей у перевернутому вигляді легко пояснюється тим, що так легше їх носити. Зненацька виникає гамір. Голова Мойсея враз повернулася в той бік, нога відвелася назад, приготувавшись до стрибка, рука відірвалася од скрижалей і потяглася ліворуч, вище до бороди, урухомивши несамовитість власного тіла. Лише горішня частина руки підтримувала скрижалі цієї миті, підпираючи їх до грудей. Проте цього виявилося недосить, аби утримати їх у попередньому положенні, і вони почали сповзати вперед. Горішня грань, яка кілька хвильок тому перебувала в поземному положенні, посунулася в тому ж напрямку, а позбавлений опори долішній край скрижалей, своєю чергою, наблизився передньою гранню впритул до сідала. Ще мить, і скрижалі почали б обертання навколо повернутої опори, горішній їх кінець досягнув би землі, і вони б розбилися. Аби не допустити цього, права рука простягається назад і звільняє бороду, мимоволі прихопивши з собою її частину; вона встигає утримати край скрижалей і притискає їх задній кут, який унаслідок цього руху опинився нагорі. Отже, цей дивний, спонтанно утворений ансамбль, який складається з бороди, руки й скрижалей, які тримаються на краєчку, завдячує своїм виникненням хуткому рухові руки та всьому, що викликав цей рух. Аби повернути фігуру Мойсея в попередню позу, потрібно підняти передній горішній край скрижалей і відтягти їх назад - тоді долішній передній край (з виступом) відірветься од сідала, рука опуститься й охопить долішню грань тепер поземно розташованих скрижалей.
Для наочності я доручив художникові зробити три малюнки. На третьому зображено статую в тому вигляді, у якому її бачимо; два інші являють собою попередні стадії, постульовані в моїх міркуваннях: на першому – стан спокою, на другому – стадія найвищого напруження, остання мить перед вставанням, у положенні відведеної од скрижалей руки, сповзання скрижалей. Примітно, як обидва малюнки реабілітують невдалі описи декотрих авторів, зроблені раніше. Асканіо Кондіві [14], сучасник Мікеланджело, писав: «Мойсей, князь і ватажок юдеїв, сидить у позі замисленого мудреця, правою рукою тримає скрижалі, а лівою підпирає підборіддя (!), як і кожна втомлена людина, сповнена клопотів». Цей опис не відповідає фігурі, яку зобразив Мікеланджело, одначе він майже повністю відповідає припущенню, яке лежить в основі першого малюнка. В. Любке, як, зрештою, й інші дослідники, писав: «Приголомшений, він вчіплюється правою рукою в свою чудову бороду, яка спускається хвилеподібно…» Якщо зіставити цей опис із самою статуєю, то він не буде правильним, але він збігається з нашим другим малюнком. Як вже сказано вище, Юсті й Кнапп відзначають, що скрижалі сповзають і що їм загрожує небезпека розбитися. Їх спростовує Тоде, заявляючи, що скрижалі твердо зафіксовані правою рукою. Безперечно, автори мали б рацію, якби описували не саму статую, а лише середню стадію за нашою інтерпретацією. Можна сливе впевнено сказати, що автори відійшли од тлумачення обличчя статуї й мимоволі зайнялися дослідженням спонукальних мотивів, які привели їх до аналогічних припущень, котрі висунули й ми, але більш осмислено й однозначно.

ІІІ
Якщо перебуваю на правильному шляху, то настав час побачити результати наших зусиль. Ми чули, як багатьом людям, котрі мали враження від статуї, було нав’язано таке тлумачення: скульптура зображає Мойсея, приголомшеного видовищем народу, який, зрадивши вірі, танцює навкруги золотого тельця. Однак це тлумачення слід відкинути, оскільки логічним наслідком такого став би очевидний перебіг подій: наступної миті Мойсей зірветься, розіб’є скрижалі та здійснить акт помсти. А це суперечить призначенню статуї, яка мала зробитися лише частиною надгробка Юлія ІІ вкупі зі ще трьома чи п’ятьма сидячими жіночими постатями.
Нині знову мусимо повернутися до цього тлумачення, позаяк наш Мойсей не зриватиметься з місця і не відкидатиме скрижалей од себе. У його фігурі вгадуємо не початок дії, а останню фазу завершеного руху. Попервах, у пароксизмі шалу, він достеменно хотів зірватися з місця, здійснити акт помсти, притому забувши свої скрижалі. Але подолав спокусу: тепер так і лишиться сидіти, угамувавши свій гнів, з виразом болю і зневаги на обличчі. Не кине скрижалей долу, і вони не розіб’ються об каміння, адже саме заради них він погамував свій праведний гнів, заради їхнього порятунку приборкав своє полум’я. У запалі обурення він, очевидно, на якусь мить забув про скрижалі й відсунув руку, яка їх притримувала. Вони зразу сповзли, погрожуючи розбитися. Це мовби послугувало йому застереженням. Він згадав своє призначення і заради нього відмовився од задоволення афекту. Відвівши руку назад, врятував скрижалі, які вже почали сповзати, – не давши їм розбитися. У такій позі й застиг, таким його зобразив Мікеланджело – вартовим надгробка.
Прямовисний план постаті ніби ділиться на три частини. У виразі обличчя відбито афекти, середня частина постаті виказує сліди пригніченого руху, у постановці ноги вгадуємо нездійснений намір – можна припустити, що процес самоприборкання відбувається ніби згори вниз.
Ліва рука, про яку ще не йшлося, також заслуговує на нашу увагу. Її кисть м’яко спочиває на колінах і, мовби пестячи, притримує самий кінчик спадної бороди. Виникає враження, що ця рука хоче усунути сліди насильства, яке за кілька хвильок до цього заподіяла бороді друга рука.
Одначе нам можуть заперечити: адже це не той Мойсей, якого знаємо з Біблії, який насправді запалився гнівом і розбив скрижалі, кинувши їх долу.
Цього Мойсея покликали до життя відчуття митця, який дозволив собі змінити текст Святого Письма і спотворити характер Божої людини. Проте чи можемо звинувачувати Мікеланджело в такій вольності, вельми близькій богохульству?
Нагадаю вам місце зі Святого Письма, де мовиться про поведінку Мойсея у сцені з золотим тельцем (прошу вибачення за те, що послуговуюся старим перекладом Лютера [15])

Друга книга Мойсеєва: Вихід, 32:
«7) А Господь промовляв до Мойсея: Іди, зійди, бо зіпсувся народ твій, якого ти вивів із єгипетського краю.
8) Зійшли вони скоро з дороги, що наказав був Я їм, зробили собі лите теля, і поклонились йому, і склали йому жертви, та й сказали: Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з єгипетського краю!
9) І промовив Господь до Мойсея: Я бачив народ той, і ось народ твердошиїй він!
10) А тепер залиши Мене, і розпалиться гнів Мій на них, і Я винищу їх, а тебе зроблю великим народом.
11) І Мойсей став благати лице Господа, Бога свого, та й сказав: Нащо, Господи, розпалюється гнів Твій на народ Твій, якого Ти випровадив з єгипетського краю силою великою та міцною рукою?
12) Нащо будуть казати єгиптяни, говорячи: На зле ти їх вивів, щоб їх повбивати в горах, та щоб винищити їх з-поверхні землі?... Вернися з розпалу гніву Свого, та й відверни зло від Свого народу!
13) Згадай про Авраама, Ісака та Ізраїля, рабів Своїх, що Ти їм присягався був Собою, та говорив їм: Помножу ваших нащадків, немов зорі небесні, і всю оту землю, що про неї казав, дам вашим нащадкам, і вони посядуть навіки.
14) І відвернув Господь зло, про яке говорив, щоб зробити Своєму народові.
15) І повернувся, і зійшов Мойсей із гори, а в руці його дві таблиці свідоцтва, писані з обох їхніх сторін, звідси й звідти вони були писані.
16) А таблиці Божа робота вони, а письмо Боже письмо воно, вирізьблене на таблицях.
17) І почув Ісус голос народу, як кричав він, та й сказав до Мойсея: Крик бою в таборі!
18) А той відказав: Це не крик сили переможців і не крик слабости переможених, я чую голос співу!
19)І сталося, коли він наблизився до табору, то побачив теля те та танці... І розпалився гнів Мойсеїв, і він кинув таблиці із рук своїх, та й розторощив їх під горою!...
20) І схопив він теля, що зробили вони, та й спалив на огні, та змолов, аж став порох... І розсипав на поверхні води, і напоїв тим синів Ізраїлевих.
21) І сказав Мойсей Ааронові: Що вчинив тобі народ цей, що ти гріх великий навів на нього?
22) А Аарон відказав: Нехай не запалиться гнів мого пана! Ти знаєш народ цей, що він у злому.
23) І вони сказали мені: Зроби нам богів, що будуть ходити перед нами, бо той Мойсей, муж, що вивів нас із єгипетського краю, ми не знаємо, що сталось йому.
24) І сказав я до них: Хто має золото, поздіймайте з себе. І дали вони мені, а я кинув його в огонь, і вийшло те теля.
25) І побачив Мойсей народ, що незагнузданий він, бо Аарон розгнуздав його на ганьбу поміж їхніми ворогами.
26) І став Мойсей у брамі табору й сказав: Хто за Господа до мене! І зібралися до нього всі Левіїні сини.
27) І сказав він до них: Так сказав Господь, Бог Ізраїлів: Припашіть кожен меча свого на стегно своє, перейдіть, і верніться від брами до брами в таборі, і повбивайте кожен брата свого, і кожен приятеля свого, і кожен ближнього свого.
28) І зробили Левіїні сини за словом Мойсеєвим. І впало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка.
29) І сказав Мойсей: Освятіть сьогодні себе для Господа, бо кожен мстився на сині своїм та на браті своїм, і щоб сьогодні Він дав вам благословення.
30) І сталося назавтра, і сказав Мойсей до народу: Ви згрішили великим гріхом, а тепер зійду я до Господа, може складу окуплення за ваш гріх.
31) І вернувся Мойсей до Господа та й сказав: О, згрішив цей народ великим гріхом, вони зробили собі золотих богів!
32) А тепер, коли б Ти пробачив їм їхній гріх! А як ні, витри мене з книги Своєї, яку Ти написав...
33) І промовив Господь до Мойсея: Хто згрішив Мені, того витру із книги Своєї.
34) А тепер іди, провадь цей народ туди, куди казав Я тобі. Ось Мій Ангол піде перед лицем твоїм. А в день кари Моєї покараю їх за їхній гріх!
35) І Господь ударив той народ за те, що вони зробили теля, яке Аарон учинив був».

Під дією сучасної критики Біблії стає практично неможливо читати вказане місце і при цьому не бачити в ньому знаків невмілої компіляції різних джерел. У 8-му вірші Біблії сам Господь повідомляє Мойсеєві, що народ зрікся Бога і зробив собі золотого тельця. Мойсей прохає Господа не карати грішників. Одначе у 18-му вірші він поводиться так, начебто нічого не знає, і, бачачи сцену поклоніння золотому тельцеві, раптово спалахує гнівом (вірш 19). У вірші 14 він вже дістав від Бога прощення для свого грішного народу, але у вірші 31 і далі знову йде на гору (Синай), аби вимолити це прощення, повідомляє Богові про зраду народу й отримує від нього потвердження про відтермінування кари. У вірші 35 мовиться про те, як Бог покарав народ, одначе про саму кару не мовлено нічого, тоді як у віршах від 20-то по 30-й вже було показано, як сам Мойсей здійснив цю кару. Відомо, що історичні епізоди книги, в яких оповідається про виведення ізраїльтян із Єгипту, ще більшою мірою хибують на послідовність і пронизані суперечностями.
Звичайно, люди епохи Відродження не ставилися до тексту Біблії настільки критично; певне, сприймали його як органічне ціле й уважали непідхожим для втілення в образотворчому мистецтві. Біблійний Мойсей вже знав про поклоніння народу золотому тельцеві, він вже пом’якшився і простив народові цей гріх, а потім вигляд золотого тельця і юрми, яка танцювала навколо нього, усе-таки викликав його раптовий приступ гніву. Ми б не здивувалися, якби митець, прагнучи зобразити реакцію героя на цю болючу для нього несподіванку, з внутрішніх мотивів позбувся біблійного канону. Навіть менш значні причини могли б призвести до вільнішого тлумачення тексту Святого Письма. На знаній картині Парміджаніно [16] в його рідному місті зображено Мойсея, коли він сидить на вершині гори й кидає скрижалі долу, хоча в Біблії сказано чітко: він розбив їх біля підніжжя гори. Вже саме зображення Мойсея сидячим не знаходить потвердження в Біблії, воно радше потверджує правоту тих інтерпретацій, де висловлено припущення, що в статуї Мікеланджело не прагнув зафіксувати певного моменту з життя героя.
Істотнішим, ніж порушення священного тексту, здається нам те перетворення, якого, за нашою інтерпретацією, зазнав характер Мойсея. У біблійній традиції Мойсей постає перед нами людиною запальною, схильною до бурхливого прояву пристрастей. Так, у приступі праведного гніву він заколов мечем одного єгиптянина, який знущався з ізраїльтянина, і тому мусив тікати в пустелю. У стані афекту також розбив на друзки обидві скрижалі, текст яких було написано рукою самого Бога. Якщо в традиції зафіксовано ці риси характеру, то це засвідчує її нетенденційність і те, що вона зберегла нам враження від великої особистості, яка колись жила насправді. Одначе Мікеланджело встановив на гробниці Папи зовсім іншого Мойсея, який багато в чому перевершує і біблійного Мойсея, і Мойсея – реальну історичну особу. Він переробив мотив розбитих скрижалей: розгніваний Мойсей не розбиває їх, а навпаки, бачачи, що скрижалі можуть розбитися, угамовує свій гнів. Цим Мікеланджело вклав у постать Мойсея дещо нове, те, що підносить його над людьми: могутнє тіло, фігура, обдарована велетенською силою, стають утіленням високого духовного подвигу, до якого здатна людина, – подвигу пригнічення своїх пристрастей через покору голосу високого призначення.
Тут у нашому трактуванні статуї Мойсея можна поставити крапку. Також варто було б поставити запитання: що спонукало митця встановити на гробниці Папи Юлія ІІ саме такого, нетрадиційного Мойсея? У багатьох джерелах вказано на те, що причини цього приховані в самому характері Папи та уставленні художника до нього. Юлій ІІ був близький Мікеланджело в тому, що старався втілити велич і могуття, особливо – велич розмірів. Був людиною дії з чітко сформульованими цілями, прагнув єдності Італії під егідою папської влади. Того, що було реалізовано завдяки взаємодії інших держав через кілька сторіч, він прагнув досягти самотужки, одинак упродовж короткого, відміряного йому періоду життя й урядування [17], нетерпляче і жорстоко. Цінував Мікеланджело як людину з близькими йому поглядами, проте нерідко змушував його страждати через притаманні йому запальність і безцеремонність. Митець бував охоплений такою ж несамовитістю у своїх поривах, одначе, далекоглядний мрійник, він усвідомлював приреченість цих планів. Тому встановив свого Мойсея на гробниці Папи як докір померлому й осторогу самому собі, завдяки критиці підносячись над власною природою.

IV
1863 року англієць В. Воткісс-Ллойд присвятив «Мойсеєві» Мікеланджело невелику книжку, обсяг якої не перевищує сорока шести сторінок. Після прочитання її зміст викликав у мені змішані відчуття. Мені випала нагода знову переконатися, які негідні інфантильні мотиви сприяють розв’язанню великих завдань. Спочатку я шкодував, що він багато в чому випередив те, до чого привели мене власні роздуми й чим я дорожив, і лише читаючи повторно, зрадів, знайшовши в цій книжці потвердження декотрих своїх думок. Одначе в найістотнішому пункті наші шляхи розбіглися.
Спершу Ллойд зауважує, що традиційний опис Мойсеєвої постаті хибний: Мойсей не готується встати, його права рука не хапала бороди, її підтримує лише один вказівний палець. Також він дійшов висновку, і це найцікавіший момент у його роботі, що можемо зрозуміти позу Мойсея, лише зважаючи на попередній, не зафіксований у скульптурі момент, а факт, що розташовані ліворуч пасма опиняються на правому боці, засвідчує те, що між правою рукою і лівою частиною бороди раніше існував глибший контакт. Одначе для встановлення цього взаємозв’язку він обирає інший шлях. На його думку, не рука вчепилася в бороду, а сама борода опинилася біля руки. Дослідник пояснює: уявіть, що «за кілька хвильок до початку руху голова Мойсея повернулася в лівий бік, а рука, як і нині, тримала скрижалі». «Через тиск скрижалей на долоню пальці під спадними пасмами розтискаються, а раптовий поворот голови в інший бік призводить до того, що якась частина пасом, на мить утримувана нерухомою рукою, утворює при цьому гірлянду з волосся, своєрідні сліди пройденого шляху».
Іншу змогу більш ранньої взаємодії правої руки з лівою частиною бороди Ллойд відкидає з міркувань, близьких нашій концепції. Неможливо уявити, аби пророк, навіть не перебуваючи у стані особливого напруження, міг висунути руку вперед і потягнути бороду вбік. Це призвело б до зміни положення пальців, і, звичайно, унаслідок цього руху скрижалі, утримувані лише вагою правої руки, впали б на землю, якщо, звісно, не припустити, що для утримання скрижалей Мойсей не зробить незграбного руху, який би означав втрату гідності. Неважко визначити, у чому полягає хиба автора. Він правильно оцінює незвичайне положення бороди як ознаку всього попереднього руху, але потім відмовляється застосувати ту саму методу до таких же незвичайних деталей, пов’язаних з розміщенням скрижалей. Автор досліджує лише рух бороди, оминаючи увагою рух скрижалей, оскільки вважає їхнє положення незмінним. Отже, він упритул наближається до нашого погляду, коли на підставі аналізу декотрих другорядних деталей доходимо разючого результату – тлумачення всієї фігури та її намірів.
А якщо ми обидва стоїмо на хибному шляху? Якщо намагаємося надати значимості й вагомості тим деталям, котрі нічого не означали для митця і котрими він розпоряджався або суто довільно, або на формальній підставі, не вкладаючи в них нічого загадкового? І якщо ми справді розділили долю багатьох дослідників, абсолютно впевнених у тому, що саме врешті хотів сказати митець, свідомо або несвідомо? Цього мені знати не дано. Не знаю, чи доречно у творах Мікеланджело, де багатство змісту прагне набути форми, припускати цю наївну невизначеність і чи прийнятне наше тлумачення саме незвичайних і своєрідних деталей статуї Мойсея. Насамкінець можна несміливо додати, що провину за цю невпевненість митець повинен розділити з дослідником. Як часто у своїх витворах Мікеланджело доходив до крайньої межі того, що доступно виразити мистецтвом! Можливо, у статуї Мойсея він не подужав – якщо, звісно, так було задумано – змусити нас відчути найвищий ступінь емоційного хвилювання за тими деталями, які постають перед нами в застиглій нерухомості.


Додаток до роботи «Про “Мойсея” Мікеланджело» [18]

За кілька років після появи моєї роботи «Про “Мойсея” Мікеланджело», видрукуваної в часописі «Imago» без згадки мого імені, у мої руки завдяки Е. Джонсу потрапило число «Burlington Magazine for Connoisseurs» (Nr. CCXVII. Vol. XXXVIII. April 1921), яке поновило моє зацікавлення інтерпретацією статуї. У цьому числі вміщено коротку статтю Г.-П. Мітчелла про дві бронзові статуетки ХІІ сторіччя, що нині зберігаються в Ашмолівському музеї в Оксфорді й приписувані видатному художнику тієї доби Ніколасу Верденському. Інші його твори також є в Турне, Аррасі й Клостернойбурґу під Віднем; його шедевром уважається середня частина триптиха трьох Святих царів у Кельні. Однією з двох статуеток, які згадує Мітчелл, поза всякими сумнівами, судячи з скрижалей, є Мойсей (понад 23 см заввишки). Цього Мойсея зображено сидячим, загорнутим у плащ зі складками, його обличчя має дуже схвильований, можливо, сумний вираз, а йог права рука, лещатами тримаючи довгу бороду, притискає її пасма до долоні великим пальцем і відтворює той самий рух, який на другому малюнку моєї статті розглядається як перший крок до пози, у котрій бачимо застиглим Мойсея Мікеланджело. Один погляд на відповідну репродукцію дозволяє виявити засадничу відмінність між двома творами, розділеними більш ніж трьома сторіччями: Мойсей лотариндзького митця тримає скрижалі лівою рукою за горішній край, підпираючи їх коліном; якщо перенести скрижалі на другий бік і довірити їх правій руці, то вийде вихідне положення Мойсея Мікеланджело. Якщо моє розуміння жесту «захвáту бороди» допустиме, то Мойсей 1180 року відтворює нам момент бурі пристрастей, тоді як статуя в базиліці Св. Петра – спокій після цієї бурі. Гадаю, знахідка, про яку йдеться тут, посилює правдоподібність інтерпретації, яку я провів у своїй роботі 1914 року. Можливо, знавець мистецтва здатен заповнити тимчасову прогалину між Мойсеєм Ніколаса Верденського та Мойсеєм видатного майстра італійського Відродження за допомогою інших його зображень, створених у період між ними.

Любий пане Жене! [1]
Ось кілька зауваг, які Ви прохали мене зробити про політ «Метеора» [2].
Вам відомо, за яких обставин мав відбутися підйом: куля була порівняно мала, її місткість – усього дев’ятсот кубічних метрів, вона важила вкупі з кошиком і такелажем двісті сімдесят кілограмів, наповнювалася газом, чудово підходила для освітлення, але саме тому мала середню підйомну силу. Куля повинна була взяти чотирьох людей: повітроплавця Ежена Ґодара [3] і трьох пасажирів – пана Деберлі, адвоката, пана Мерсона, лейтенанта 14-го лінійного полку, і мене.
Але перед самим стартом виявилося, що всіх підняти неможливо. Оскільки пан Мерсон уже піднімався на аеростаті в Нанті, подібно до Ґодара, він погодився – але чого це йому коштувало! – поступитися своїм місцем пану Деберлі, котрий, як і я, здійснював свою першу повітряну екскурсію. Пролунало вже традиційне «відпускай!», і ми були готові покинути землю…
Але ми не зважили на сина Ежена Ґодара [4], безстрашного дев’ятирічного шибайголови, який несподівано заліз у кошик; через нього мусили викинути два баластні мішки з чотирьох. Лишилося всього два! Ще ніколи Ежен Ґодар не злітав у таких умовах. Тому не випадало розраховувати на тривалий політ.
Підйом ми розпочали о п’ятій годині двадцять чотири хвилини. Шар злітав повільно, похилою траєкторією. Вітер відносив нас на південний схід. а небо було невимовно чисте. Лише на обрії застигли грозові хмари. Мавпочку Жака батько викинув на парашуті за борт. Це дозволило нам підніматися швидше, і о п’ятій годині двадцять вісім хвилин ми, за показниками барометра-анероїда, вже витали на висоті восьмисот метрів.
З такої висоти місто мало чудовий вигляд. Площа Лонґвіль нагадувала мурашник, який населяють чорні й руді мурахи – люди, вдягнені в цивільне вбрання та військові мундири. Шпиль кафедрального собору потроху відходив долу, подібно до стрілки вказуючи висоту нашого підйому.
У кошику повітряної кулі не було відчутно руху ані в поземному, ані у прямовисному напрямку. Тому здавалося, що обрій постійно перебуває на одній і тій самій висоті. Лише його радіус дедалі збільшувався, і земля під кошиком ішла вниз, наче у вирву. Водночас повітря було цілковито спокійне і стояла абсолютна тиша, яку порушувало тільки скрипіння вербового кошика, де ми перебували.
О п’ятій годині тридцять дві хвилини з-поза хмар, які затуляли західний край неба, пробився сонячний промінь і почав підігрівати оболонку; газ, який заповнював її, розширився, і ми, не скидаючи баласту, опинилися на висоті 1200 м, максимальної за весь час нашої подорожі.
Ось що я побачив звідти. Просто під нами залишався Сент-Ашель [5] зі своїм парком, який, дедалі більше чорніючи, стиснувся так, наче я дивився на нього в перевернутий бінокль. Кафедральний собор був ніби притиснутий до землі, а його шпиль загубився серед міських будівель. Сомма звивалася світлою тонкою стрічкою, залізниці нагадували лінії, накреслені рейсфедером. Вулиці здавалися сплутаними шнурками, фруктові сади були подібні до звичайної ятки зеленяра, поля поставали різнобарвними клаптиками, на кшталт тих, котрі в давні часи кравці вивішували біля своїх дверей. Ам’єн перетворився на згромадження сіруватих кубиків, які нагадували нюрнбердзькі іграшки [6], що повипадали з перекинутої скрині. А далі, мов купи щебню, розкидані для прокладання величезної дороги, стояли навколишні сільця: Сен-Фюсьєн, Віллер-Бретонне, Ла-Невіль, Буає, Камон, Лонґо.
У цей момент внутрішня частина аеростата освітилася. Я подивився крізь долішній апендикс [7], який Ежен Ґодар завжди тримав відкритим. Яскраве світло дозволяло розрізняти жовті й брунатні бічні поверхні «Метеора», які чергувалися. Нічого не виказувало наявності газу – ані колір, ані запах.
Тимчасом ми почали спускатися, бо куля обважніла. Аби втриматися на набраній висоті, належало скинути баласт. Тисячі рекламних листівок, викинутих за борт, показали, що повітряна течія, яка проходила під нами, сильніша. Нас несло на сільце Лонґо, а перед ним розкинулися болотяні балки.
- Що ж бо, сядемо в болото? – спитав я Ежена Ґодара.
- Ні, – відповів він. – Але оскільки більше не маємо баласту, доведеться викинути мій саквояж. Неодмінно мусимо перелетіти через болото.
Ми падали далі. О п’ятій годині сорок три хвилини за п’ятсот метрів від землі нас підхопив сильний порив вітру. Ми промчали над фабричною трубою, яка привернула наші погляди. Повітряна куля міражем відбивалася в численних болітцях. Людський мурашник побільшувався, а на дорогах було помітно метушню. Та ось з’явилася галявинка поміж двома залізничними коліями, якраз перед станцією.
- Отже? – спитав я.
- Отже? Перелетимо через залізницю і через село, яке видніє за нею! – відповів Ежен Ґодар.
Вітер дужчав. Ми бачили це за розгойдуванням крон дерев. Ла-Невіль залишилося позаду. Перед нами простиралася рівнина. Ґодар кинув стоп’ятдесятиметрову мотузку – гайдроп [8], потім – кітвицю. О п’ятій годині сорок сім хвилин кітвиця стукнулася об землю. Потім відкрився клапан. Підбігло кілька прислужливих ґаволовів, вони вхопилися за гайдроп, і ми м’яко, без усілякого поштовху торкнулися землі. Повітряна куля сіла, наче велика птаха, сповнена сил, а не як дичина з крилом, підбитим шротом.
Двадцять хвилин потому впала оболонка кулі, її згорнули, спакували, завантажили у віз, а нас винайнята коляска повезла до Ам’єна.
Ось, пане Жене, кілька моїх зауваг – стислих, але точних. Дозвольте додати, що проста повітряна прогулянка й навіть довга мандрівка аеростатом не є анітрохи небезпечні, якщо летіти з Еженом Ґодаром. Це людина холоднокровна, мужня, розумна і досвідчена. Він здійснив уже понад тисячу польотів і в Старому, і в Новому Світах. Ніколи не покладається на випадок і намагається все передбачити. Жодна пригода не може застати його зненацька. Він знає, куди летить і де опуститься. Місце для посадки обирає навдивовижу проникливо. Діє математично точно, з барометром в одній руці й баластним мішком у другій. Утримує свої апарати в чудовому стані. Ніколи в нього не затискає клапан, ніколи не буває складок на оболонці. «Розривна мотузка» завжди напоготові й щомиті може прорізати аеростат, якщо з повітряної кулі, яка зачепила землю, потрібно випустити газ для екстреної посадки. Досвід, холоднокровність, окомір зробили Ежена Ґодара достеменним майстром повітроплавання: повітря тримає його та його екіпаж, повітря несе його, і, як відомо, жоден аеронавт не може дорівнятися йому. Повітряна подорож обіч нього стає цілковито безпечною. Це навіть не подорож, а сон – на жаль, завше надто короткий сон!
Прийміть, любий пане Жене, мої найліпші побажання і т. ін.

Жуль Верн

1
Спомини дитинства і юності?.. Саме в людей мого віку прийнято запитувати про них. Такі спомини живіші за події, свідками або учасниками яких ми були в пору зрілості. Коли пройдено середину життя, розум звикає повертатися до початку. Картини, які він викликає, не з числа тих, котрі можуть втратити свіжість або ясність обрисів: це – фотографії, які не застарівають; час робить їх дедалі виразнішими. Так виправдовується глибокий сенс слів одного французького письменника: «Пам’ять далекозора». З роками вона видовжується подібно до підзорної труби, якій видовжують тубус, і тоді пам’ять може розрізняти найвіддаленіші обриси минулого.
Чи зацікавлять когось такі спогади?.. Не знаю. Та, можливо, молодим читачам бостонського «Goalh’s companion» [2] усе-таки буде цікаво довідатися, коли я вперше відчув у собі покликання письменника, те саме покликання, за яким іду донині, переступивши шістдесятирічну межу? Отож, на прохання директора згаданого часопису, видовжую тубус пам’яті, повертаюся і дивлюся назад.

2
Передусім: чи завжди я мав смак до оповідей, у яких не існує перешкод для уяви? Так, безсумнівно, а моя родина вельми шанувала художню літературу й мистецтва, звідки висновую, що в моїх інстинктах велику роль відіграє спадковість. Далі, є ще одна обставина: я народився в Нанті, там минуло моє дитинство. Син напівпарижанина і матері-бретонки, я жив серед тисняви великого торгового міста, початкового і кінцевого пункту численних дальших мандрів. Неначе знову бачу ту Луару, незліченні рукава якої поєднані перев’язом мостів, бачу її напхані вантажами набережні, затінені густим листям велетенських в’язів; подвійна колія залізниці й трамвайні лінії ще не поперетинали її. Одні кораблі притулилися біля стіни у два-три ряди. Інші піднімаються вгору річкою або спускаються долу. Тоді не було пароплавів, точніше – їх було замало, але ж які були вітрильники – вітрильники, чиї ходові якості зберегли й навіть поліпшили американці у своїх кліперах [3] і трищоглових шхунах! Ми мали в ту пору лише важкі вітрильники торгового флоту. Скільки споминів викликають вони в мені! Подумки я видирався по вантах [4], вилазив на марси [5], чіплявся за клотики [6]! Як я прагнув пройтися хисткими східцями, що поєднували ці кораблі з берегом, і ступити ногою на палубу! Але, по-дитячому боязкий, не насмілювався на це! Так, я був боязким, хоча бачив, як робиться революція, руйнується режим, народжується нове королівство; мав тоді всього два роки, але все-таки чув постріли рушниць на вулицях міста, що в ньому – як і в Парижі – населення боролося проти королівських військ.
Утім, одного разу я ризикнув і переліз через фальшборт [7] трищоглового корабля, вахтовий котрого виконував свою службу в якомусь поближньому шинку. І ось я на палубі… Моя рука вхопила фал [8], і той заковзав по блоку!.. Скільки було радощів! Трюмні люки відчинено!.. Я нахилився над безоднею… Міцний запах ударив мені в голову – запах, у якому їдкі випари гудрону змішалися з пахощами спецій!.. Я випростався і пішов на пів’ют [9], зазирнув до надбудови… Надбудова була просотана запахами моря – я ніби вдихнув океанського повітря! Ось кают-компанія [10] з пригвинченим столиком – для хитавиці, якої, на жаль, не було у спокійних водах гавані! Ось каюти з клацальними замками на дверях, де я хотів би мешкати довгими місяцями, і такі тісні й жорсткі ліжка, в яких волів би спати цілими ночами! Ось кімната капітана, цього першого пана після Бога!.. За моїми поняттями – зовсім іншої людини, неподібної до якогось там королівського міністра чи навіть самого намісника! Я вийшов на палубу, піднявся трапом, набрався сміливості й повернув штурвал на чверть оберту… Мені здалося, що судно відійшло од причалу, витягуються швартові, щогли обростають вітрилами, і саме я, восьмирічний стерновий, поведу корабель у море!
Море!.. Звичайно, ані мій брат, який за кілька років стане моряком [11], ані я ще не знали його! Улітку вся наша родина переселялася до села, розташованого неподалік берегів Луари, оточеного виноградниками, луками й болотами. Господарем будинку був мій старий дядько, колишній судновласник [12]. Він плавав і до Каракаса, і до Порто-Ґабельйо [13]. Ми звали його «дядечко Прюдан», і в пам’ять про нього я так само назвав одного з персонажів «Робура-завойовника» [14]. А Каракас розташований в Америці, у тій самій Америці, якою вже тоді я був зачарований. Отож, позбавлені змоги плавати морями, мій брат і я відчайдушно гасали луками й лісами. Не могли вилазити на щогли, а тому цілі дні проводили на верхів’ях дерев! Змагалися: хто вище зів’є власне гніздо. Балакали, читали книжки, будували плани далеких подорожей, а свіжий вітер розгойдував гілля, створюючи ілюзію бічної й кільової хитавиці!.. О захопливе дозвілля!

3
У ту добу мало або зовсім не подорожували. То був час ліхтарів-рефлекторів, штрипок [15], Національної гвардії й димлячого кресала. Так! Я бачив, як з’явилися фосфорні сірники [16], пристібні коміри, манжети, поштовий папір, поштові марки, брюки з широкими штанинами, пальто, складаний циліндр, черевики, метрична система, пароплавчики на Луарі (їх називали «невибуховими», бо вони злітали в повітря трохи рідше за решту суден), омнібуси, залізниця, трамваї, газ, електрика, телеграф, телефон, фонограф! Належу до покоління, обмеженого двома геніями – Стефенсоном і Едісоном! А нині я – свідок дивовижних відкриттів, які здійснюються передусім в Америці з її кочівними готелями [17], машинами для випікання тартинок, рухомими хідниками, газетами з листкового тіста, просотаного шоколадним чорнилом, – спочатку його читають, а тоді їдять!
Я ще не мав десяти років, коли батько купив власний будинок за містом, у Шантене – яка чудова назва! [18] Будинок стояв на пагорбі, який панував над правим берегом Луари. Зі своєї кімнатки я бачив, як на відстані двох-трьох льє [19] річка звивалася посеред лук, заливаючи їх узимку водами повені. Щоправда, влітку води в річці бракувало, і посеред річища оголялися смужки чудового жовтого піску – цілий архіпелаг острівків, які постійно змінювали обриси! Кораблі не без труднощів рухалися цими вузькими протоками, хоча ті були обставлені чорнуватими ґратчастими щоглами, які бачу донині. Ох ця Луара! Якщо її не можна порівняти з Гудзоном, Міссісіпі, річкою Святого Лаврентія, усе-таки вона лишається однією з найбільших річок Франції. Звісно, в Америці вона була б вельми скромною річечкою! Але Америка – не лише держава, то – цілий континент!
Тимчасом, бачачи таку кількість кораблів, я був просто поглинутий жадобою мореплавання. Вже знав усі морські слова, настільки тямив у навігації, що міг стежити за маневрами в морських романах Фенімора Купера, які захоплено перечитував. Припавши до окуляра кишенькової підзорної труби, спостерігав судна, які готувалися до повороту, прибирали фоки [20] й відпускали галси біля бізаней [21], які змінювали розташування спочатку позаду, потім – попереду. Але ми, мій брат і я, ще не пробували плавати, навіть річкою!.. Нарешті й це прийшло.

4
Біля виходу з порту стояла точка прокату човнів – по франку за день. Для нас це було не лише дорого, але й небезпечно, бо, погано герметизовані, вони всюди протікали. Перший запропонований нам човник мав лише одну щоглу, другий – дві, третій – три, як і швидкохідні човни й каботажні [22] люгери [23]. Ми користалися з відпливу та йшли долі за річкою, лавіруючи проти західного вітру.
Ох, яка школа! Неймовірні повороти румпеля [24], несхибні маневри, невчасно опущені шкоти [25], сором утратити попутний вітер, коли хвиля йде широким затоном Луари перед нашим Шантене! Зазвичай ми виходили з відпливом, а поверталися за кілька годин, укупі з припливною хвилею. І коли наш орендований човник важко йшов уподовж берега, як заздрісно ми дивилися на гарні яхти, що легко ковзали поверхнею річки!
Одного разу я вийшов сам на кепському плоскодонному ялику. За десять льє нижче від Шантене обшивка тріснула, відкриваючи дорогу забортній воді. Затулити пробоїну було неможливо! Ось і аварія! Ялик почав тонути; єдине, що я міг зробити, – це попрямувати до острівця, оточеного в’язками високої тростини, верхівки якої гойдав вітер.
Серед усіх книжок мого дитинства найбільше я любив «Швейцарського Робінзона» [26], віддаючи йому перевагу над «Робінзоном Крузо». Добре знав, що твір Даніеля Дефо більш вагомий у філософському плані. У ньому віддана собі у власне розпорядження людина, самотня людина, одного чудового дня знаходить слід голої ноги на піску! Але твір Вісса, багатий на події й пригоди, цікавіший юній уяві. Там зображено цілу родину: батька, матір, дітей – і різні їхні вчинки. Скільки років я провів на їхньому острові! З яким запалом долучався до їхніх відкриттів! Як заздрив їхній долі! Чи варто дивуватися, що в «Таємничому острові!» мене нездоланно штовхало вивести на сцену Робінзонів Наук, а в «Двох роках канікул» – цілий пансіон Робінзонів.
Але на моєму острові не було Віссових героїв. Там перебував герой Даніеля Дефо, який утілився в моїй особі. У мріях я вже будував курінь з гілля, майстрував ліску з тростини, а гачок – з голок, розпалював вогонь подібно до давніх людей: тер один сухий шматок дерева об інший. Сигнали про допомогу?.. Я не подавав їх, бо сигнали дуже швидко помітили б і мене врятували, перш ніж захочу того! Насамперед потрібно було втамувати голод. Але як? Увесь мій провіант потонув укупі з човном. Уполювати птахів?.. Не було ані рушниці, ані собаки! Гаразд, а молюски?.. Їх теж не було! Урешті, я-бо не знав про муки самоти, про жахи смерті на безлюдному острові, як це знали Селкірк [27] та інші персонажі «Славетних кораблетрощ» [28], котрими зовсім не були вигадані Робінзони! Мій шлунок волав!..
Це тривало всього кілька годин, допоки не почався відплив і я, по кісточки у воді, не зміг пройти до того місця, яке називав континентом, себто на правий берег Луари. Спокійно повернувся додому, де мусив задовольнитися родинною вечерею замість закуски на штиб Робінзона Крузо, про яку мріяв; вона би склалася з сирих молюсків, шматка пекарі [29] та хліба з маніокової крупи!
Отаке було це плавання, настільки наповнене подіями: супротивним вітром, втручанням води, потонулим суденцем – усім, чого може побажати собі в моєму віці той, хто зазнав корабельної аварії!
Інколи мені дорікали за те, що своїми книжками підбурюю юних хлопчиків залишати домашнє вогнище й мандрувати світом. Упевнений, що цього зовсім не відбувається. Але якщо колись діти кинуться в подібні пригоди, нехай беруть приклад із героїв «Надзвичайних подорожей» [30] – тоді вони напевне причалять у добрий порт!

5
Дванадцятирічним я ще не бачив моря, справжнього моря! Ні! Подумки завше діставався туди, сідаючи на сардинники, які спускалися до гирла Луари, на риболовецькі баркаси, бриги, шхуни, на трищоглові й навіть на парові судна – тоді їх називали піроскафами.
Зрештою одного чудового дня ми, мій брат і я, отримали дозвіл проїхати на борту піроскафа № 2! Яка радість!.. Було від чого втратити голову!
Ось – ми в дорозі. Проминаємо Ендре, велике державне підприємство, повністю оповите чорним димом. Лишаємо позаду причали на лівому і правому берегах, Кверон, Пеллерен, Пембеф! Піроскаф розрізав широке річище навскіс. Ось і Сен-Назер, подібний до молу, стара церква з нахиленою дзвінницею, покритою сланцевою черепицею, кілька будиночків чи хатинок, які тоді утворювали це село, що так швидко перетворилося на місто.
Нам би вистачило всього кількох стрибків, аби сплигнути з корабля, збігти по вкритих фукусами скелях, набрати в долоні морської води й піднести її до губ…
- Але вона несолона! – мовив я, блідніючи.
- Зовсім несолона! – погодився брат.
- Нас ошукали! – закричав я, і в моєму тоні прорізався очевидний відчай.
Які ж дурні ми були! У ту пору настала максимальна фаза відпливу, і ми черпали долонями зі скелі попросту воду Луари! А коли почався приплив, виявилося, що солоність води навіть перевершує наші очікування!

6
Нарешті я побачив море, принаймні – широку затоку з косами, розташованими по краях річкового ложа, затоку, яка відкривалася в океан.
Пізніше я перетинав Біскайську затоку, Балтику, Північне і Середземне моря. Спочатку простим баркасом, потім – шлюпом [31], а тоді – паровою яхтою. Міг здійснювати великі каботажні плавання [32] для власного задоволення. Я навіть перетнув Атлантику «Ґрейт-Істерном» [33] і ступив на землю Америки, де – соромлюся признатись американцям – перебував усього вісім днів! Ну що ви хочете! Адже я мав квиток у зворотну дорогу, дія котрого закінчувалася за тиждень. Проте я бачив Нью-Йорк, мешкав у готелі на П’ятій авеню, перетнув Іст-Ривер ще до спорудження Бруклінського мосту, піднявся Гудзоном до Олбані, відвідав Баффало та озеро Ері, милувався Ніаґарським водоспадом із висоти Террапін-тавера. Над парою водоспаду виокреслювалася місячна веселка, а потім, пройшовши навісним мостом, я опинився на канадському березі… і повернувся! Щиро шкодую про те, що більше ніколи не побачу такої милої мені Америки, яку кожен француз може любити як сестру Франції!
Але це вже не спогади про дитинство і юність, це пам’ять про зрілі роки. Нині мої юні читачі знають, з якими почуттями та за яких обставин я мусив писати цю серію географічних романів. Мешкав тоді в Парижі, обертався у світі музикантів, поміж якими в мене лишилися добрі приятелі, та – дуже мало – поміж своїми побратимами по перу, яких ледве знав. Потім я здійснив кілька подорожей на захід, на північ і на південь Європи, подорожей значно менш надзвичайних, ніж описані в моїх романах, а тоді поїхав у провінцію, аби скінчити свою роботу.
Цією роботою був опис усієї землі, усього світу у формі романів, шляхом вигадування пригод, особливих для кожної країни, шляхом творення персонажів, характерних для того середовища, в якому вони діють.
Так! Але світ величезний, а життя надто коротке!
Аби скінчити цю працю, треба б сто років прожити!
Ох, старатимуся дожити до ста, як пан Шеврель! [34]
Хоча, скажу поміж нами, здійснити це вельми тяжко!

І

Прокидаюся рано. Ще темно. Не розплющуючи очей, намагаюся знову глибоко поринути в сон – але дарма. Перебуваю на якомусь журливому і похмурому березі, десь на півдорозі між явою і кошмаром. Найрозумніше було б запалити лампу і почитати, не дати думкам заплутатися в лабіринті, але втома робить мене безвільною, і пливу до яскравих спогадів. Інколи причалюю до них, і тоді вони настільки захоплюють мене, що не можу відокремити їх од дійсності. Але свідомість не дрімає, і ковзаю від спомину до спомину, повертаю голову до твоєї подушки, яку й далі кладу праворуч своєї, і знову бачу твоє мертве обличчя, повернуте до мого порожнього місця обіч тебе в ту хвилину, коли життя полишило тебе. Бачу твої розплющені очі, спокійний, відсутній вираз твого обличчя, розкриті долоні твоїх рук, які підказали мені тоді, що жодне страждання, жоден жах не мучили тебе останньої миті. Потім, коли я довго дивилася на тебе, тримала твою холодну руку, яка вже починала ціпеніти, коли я гладила твоє обличчя, відчула, що ти відпочиваєш на нашому ліжку, мов на березі, а мене, бо я ще жива, попри мою волю відносить якийсь нездоланний потік. Ти назавше став невидимим, а я ще певний час рухатимуся. Смерть розлучила нас довіку.

Розплющую очі, запалюю лампу, повстаю проти самої себе. Починається новий день, який не принесе мені жодних радощів. Ти один бачив мене, я одна бачила тебе. Сьогодні не маю з ким обмінятися поглядом. Живу даремно. Знала, що так буде. Тими днями, кожен із яких міг бути останнім, я дивилася на тебе, шукала любов, а знаходила смерть. Благала мовчки: «Дивися-но й ти на мене, дивися, адже мені лишаться бодай спогади, а тобі – нічого. Усе зникне, навіть не зможеш пам’ятати. Небуття. Скоро повернешся в небуття». Я була повна тобою, потопала у твоїх жестах і твоїх поглядах. Усміхалася тобі, аби бачити, як народжується усмішка на твоїх губах, цілувала твої руки, аби бачити, як ти цілуєш мої. І твердила собі, що ніколи-ніколи не забуду цього. Хотіла, аби твій цілунок назавжди закарбувався на моєму тілі, аби кожні мої пестощі завадили згасанню опанувати тебе. Боролася, не маючи надії на успіх. Я була переможена, бо ти був переможений, хоча не знав про свою поразку.

Я б хотіла постійно йти, не зупиняючись. Мені здається, лише так зможу жити. Я любила йти в крок із тобою. Що може бути прекраснішим на світі! Куди йду сьогодні? Адже йти – це не означає лише переставляти ноги. Де моя мета? Слухаюся суворого наказу: жити самій, допомагати жити дітям. Це майже легко, і лише так, звівши все до цієї формули, зможу виконувати свій обов’язок.

Мені добре в тиші зими – коли земля гола, без запахів. Так само стараюся поринути у сплячку. Навесні попливу за течією. Сонце, розпускання бруньок, пахощі, спів птахів затоплять мене.
Дивлячись на першу квітку, хіба можемо не захоплюватися нею, не прагнути жити так само просто, як живе вона?
Чи потребую майбутнього, в якому немає тебе?
Іду Люксембурзьким садом. Іду тими самими доріжками, що й два роки тому. Тоді ледве світало. Стільці були порожні. Квапливо бігло кілька школярів. Струмені водограю прямували в перлове світло ранку – адже тоді не було дощу, як сьогодні, хоча наближалася зима. Вмирало листя на деревах, вітер гнав його алеєю, я наступала на нього. Виросте інше листя. Але чи могла я втішитися тим, що в той час, коли ти помираєш, хтось народжується? Я безцільно кружляла знайомими й улюбленими доріжками. Стовбури дерев здавалися мені прутами ґрат. Я говорила тобі все, чого вже ніколи не скажемо одне одному. Дихала повільно, повними грудьми. Не наважувалася сісти, мені було страшно спинитися. Ішла світ за очі, жадібно ковтаючи повітря. Не шукала способу врятувати тебе, бо вже було винесено присуд. Він був жахливий. Ось і все.
До цього я ніколи не замислювалася про смерть. Вона не існувала для мене. Тільки життя мене цікавило. Смерть? Зустріч із нею неминуча, а проте вона ніколи не відбудеться, бо коли приходить наша смерть, відходимо ми. Вона вступає у свої права тієї миті, коли перестаємо існувати. Вона або ми. Нам підвладно свідомо піти їй назустріч, але чи можемо бодай одну секунду побути з нею? Хіба вона не миттєва, наче блискавка? Я мала навіки розлучитися з тим, кого кохала найбільше на світі. «Більше ніколи» вже стояло біля нашого порога. Я знала: відтепер ніщо, крім нашого кохання, не пов’язуватиме нас. Знала: якщо навіть якісь найтонші клітини, звані душею, безсмертні, вони однаково не мають пам’яті й наша розлука буде вічна. Я твердила собі, що смерть – це ще не найстрашніше, страшніше її наближення: фізична мука і біль, що покидаєш своїх близьких, почату роботу, і тебе промине все це. Більше тебе не буде!
Болісні спогади охоплюють мене. Повертаюся у своє дитинство і неминуче знову поринаю в цю чорноту ночі й кіптяви; мені ввижається, ніби мене всмоктують піски, ніби хтось душить мене. Маю чотири чи п’ять років. Ми з матір’ю на вокзалі. Стоїмо біля віконця каси. Коли надходить наша черга, мати каже: «До В. один квиток туди й назад і один дитячий лише туди…» Не бачу людини, до якої звертається мама, але все чую і тиснуся до неї. Можливо, я й не тиснулася, не знаю, але досі добре пам’ятаю, як кожною клітинкою своєї істоти линула до неї, наче до єдиної гавані, єдиного притулку на світі. Ми в потягу. Кожна станція мені знайома. Їду цією дорогою вже не вперше. Знаю, що на мене чекає. Подумки розлічую, скільки ще часу мені лишається побути з мамою; коротка розлука, яку матимемо, здається мені довгою, мов саме життя. Гадаю, я вже навчилася не плакати, але всередині мене є якийсь спрут, він стискає мені серце, піднімається до горла і робить слину гіркою. Як і багато дітей, я – донька розлучених батьків, котрі, по тому як відійшло кохання, хочуть помститися одне одному. Я – знаряддя помсти. Звичайна історія, коротше кажучи. Надійшла пора мені бути з батьком, але проводжу її не в батька, а в його брата і невістки. Потяг зупиняється: В. … Мені лишається не більш як чверть години життя. Зараз сядемо в коляску, і тоді прилину до матері. Кінь ледь-ледь волочиться, бо вулиця Франс сходить угору і петляє. Ось і останній поворот. Бачу будинок, такий же білий, як і решта, з люстерком на першому поверсі, яке дозволяє непомітно поглянути, хто дзвонить або проходить мимо. Ще можу полічити до двадцяти, бо коляска повинна розвернутися – будинок розташований по лівий бік вулиці. Потім мама щосили обійме мене, а я міцно поцілую її. Вона поїде в цій самій колясці, навіть не вийшовши з неї, а я, стоячи обіч тітки, помахаю їй рукою – лицемірне прощання! – тоді як моє серце шматуватиметься з горя, але знаю, – цього я вже навчилася, – тут не можна виказувати своїх почуттів. Проходжу в дім. Перша кімната, ліворуч – вітальня. Туди ніколи не заходять. Чохли, килими, стіни – усе має один колір. Далі – їдальня. З неї – вихід у дворик; кілька сходинок ведуть із двору в сад. Але в їдальні не бачу нічого, крім великого дзеркала, воно – моя кара, під час обіду завжди сиджу навпроти нього. Щоразу, варто лише мені підвести очі, чую: «Припини дивитися в дзеркало!» Опускаю голову і мовчки жую, але шматок застрягає в моєму горлі. «Їж!» Тиша. Гидка тиша, порушувана лише стукотінням приборів. Дядько і тітка не розмовляють одне з одним. Це не закохані чоловік і дружина, а просто подружжя, і до того ж подружжя без дітей.
Так, почувалася там я нещасною. Пізніше обурювалася і бунтувала, твердо вирішивши влаштувати власне щастя.

ІІ
- Скільки це триватиме? – спитала я лікарів, коли ті запросили мене в кімнатку обіч операційної.
- Місяць, найбільше – пів року.
- А ви не могли б, поки він спить, зробити так, аби не прокинувся?
- Ні, пані.
П’ять хвилин тому я підвелася зі стільця в залі очікування, де була вкупі з нашими найближчими друзями.
Прийшла медична сестра: «Прохають пані Ж.». Я пішла за нею, думаючи: «Це надто швидко. Мені сказали – за пів години, а відтоді, як його повезли, минуло всього хвилин двадцять». Коли я побачила, як до мене підходять чотири лікарі в білих халатах, то наче у відкритій книзі прочитала вирок на їхніх обличчях. Один із них мовчки присунув мені стілець. Я все зрозуміла. Починалася моя страта, а той, хто був засуджений, спав за кілька метрів від мене.
- Він страждатиме?
- Ні, найімовірніше, смерть настане через виснаження.
Я знову спустилася долу. Це був той самий ліфт, і здавалося, що в ньому спускається та сама жінка, але в моїй душі настав кінець світу. Я сказала комусь: «Жодної надії». Мене покликали до телефона, і я почала брехати. Трохи пізніше ввійшла до палати – ти вже був там. Сестра ставила крапельницю до твоєї лівої ноги. Твоє дихання, через носовий зонд, було важке. Але ж усе могло бути інакше: ти лежав би з таким самим блідим і сумним обличчям – обличчям людини, яка просто ще не прокинулася після наркозу, але потім усе було б добре. Саме так я думала в години надії: три страшні дні – і знову все життя перед нами. Три страшні дні минули, за ними стала смерть, а між нами – брехня.
Навіть на тебе сплячого я не наважувалася дивитися з відчаєм, з шалом, який опановував мене. Старалася, аби мій погляд був спокійний, репетирувала перед тобою, – котрий лежав непритомний, – комедію, яку мусила грати віднині, – це все, що мені лишилося в нашому спільному житті. Востаннє ми з тобою обмінялися закоханими поглядами як рівний з рівним тієї хвилини, коли санітар перекладав тебе на каталку.

ІІІ
Це було вісім років тому. Однієї суботи. Стояв холод. У Парижі весна ще не була відчутна, але за містом уже давалася знати, попри похмуре небо і голі дерева.
Ми їхали, орієнтуючись за мапкою, яку дали нам в агенції з продажу нерухомості. Ми чимало поблукали, перш ніж дісталися села і знайшли високу залізну браму. Вона була зачинена. Ми пройшли алеєю, і в глибині саду перед нами відкрився будинок – потворний, вкритий жовтою і червоною фарбою, з ґанком посередині, який стирчав, наче бородавка на носі. Лише дах зі старовинної черепиці був гарний. Літній чоловік косив траву на одній з галявин. Підійшов до нас. Тримався акцентовано прямо, ніби кавалерійський офіцер. Пам’ятаю бездоганно зав’язану краватку, целулоїдний комірець, фетровий капелюх, світлі, трохи глузливі очі. Уважно озираючи нас, він відповідав короткими фразами.
Так, володіння продається. Можемо оглянути його. «Але будинком, – додав він, – я не порядкую. Якщо бажаєте, зараз покличу пані». Пані – це його дружина. Він сходив по неї, вона прийшла, кутаючись у бузкову шаль, з ключами в руках. Вельми чемно привітавшись, запросила нас іти за нею. Ми відчинили віконниці, оглянули будинок, і моя фантазія розпалилася. Краєвид із вікна був вельми романтичний. Метрів за двадцять від будинку протікала річка, навкруги росли дерева. Тиша. А щодо будинку, то він буде такий, яким його зробимо ми. У ньому пануватиме любов.
Садівник чекав біля дверей. Повів нас до парку. Перед кожним деревом зупинявся, погладжуючи рукою стовбур, показував перші бруньки.
- Усі каштани перехворіли, – казав він, – окрім одного, який росте перед будинком; має такі червоні квітки, які освітлюють увесь фасад. Цей дуб – найвизначніший в околиці; погляньте, має абсолютно рівний стовбур; а там, вище, обіч березового гайка, алея кедрів – її посадили на моїй пам’яті: ця думка виникла в одного з попередніх власників; він, до речі, був єдиний, хто бодай щось тямив у деревах і любив їх, а решта, котрі були потому, віддавали перевагу Межеву [1] чи Лазурному берегові. Село треба знати й любити. Ви любите село?
- Так, любимо.
- Тут – усе моє життя, – мовив він. – Але ж я – лише садівник, мене можна позбутися. – Сказав це, дивлячись нам у вічі в захопливій зарозумілості.
З цієї миті я полюбила мосьє Б. У саду, розташованому трьома терасами, він показав нам фруктові дерева, оповів про землю, пальцями розминаючи грудки. Ми оглянули оторочені чебрецем грядки з морквою, салатом, суницею, зарості півоній. По той бік каштанової алеї простягалася розлога занедбана частина парку, поросла чагарником, мохом, плющем. Там було багато вітролому. Потім ми пройшли стежкою, яка тяглася вподовж Уази.
З крутого берега ми помахали матросам на баржі. Мосьє Б. річка не цікавила.
- Тут можна купатися влітку?
Запитання, певне, видалося йому безглуздим.
- Якщо вам не осоружно, купайтеся. Знаходяться любителі, але там повно мазуту і здохлих котів.
На краю однієї галявини мосьє Б. показав нам предмет своєї гордості: дерева, стрижені у формі півнів і якихось птахів.
- Це, скажу вам, шмат роботи! Аби так постригти дерево, потрібні час і вміння. Теперішні садівники не хочуть цього вчитися – забагато мороки.
На наш погляд, це становило вершину штучності – те, що ми щиросердно ненавиділи, але, розчулені, виявили тактовність і висловили свій захват.
Того дня ми більше нічого не оглядали. Залишаючи маєток, зупинилися на згірку. Води Уази поміж іще чорними полями несли з собою відбиття хмар; удалині, майже на лінії обрію, видніла церква, оточена будинками. Видовище було гарне – ми замилувалися ним. Мене опанувало нездоланне бажання щось тобі сказати, але я промовчала, принаймні змовчала, про головне. Ще була не досить упевнена, що очікую дитину, аби ти розділив зі мною цю хистку радість.
Два дні потому ми знову приїхали туди. Вирувала весна. Автівку лишили на тому ж місці. Сонце вже було високо, і, слухаючи тишу полів, ми спостерігали, як воно повільно поглинає імлу і відкриває поміж деревами дах будинку, який ми щойно купили.
Минув час. Народилися діти. Це такий самий вечір, як і решта. Чекаю на тебе. Не лише знаю шум нашої автівки, але за тим, де додаєш швидкості або, навпаки, пригальмовуєш, навіть можу вгадати, який маєш настрій. Лежачи з заплющеними очима, слухаю кожен шерех ночі. Ось і ти. Зупиняєшся, аби замкнути браму, яка більше не скрипить; так і залишаєш її відчиненою, бо ти втомився; під колесами шурхотить галька, світло фар ковзає по зачинених віконницях; ти розмовляєш із собакою, піднімаєшся сходами, знімаєш туфлі, аби не розбудити мене. Заходиш. Ти – тут. Це життя.
Усі в оселі ще сплять, коли прошмигую в сад. Найпрекрасніша, як її називаю – непізнавана, година. Річка виблискує в легкому серпанку, на галявині ще лежить нічна роса, у саду і в розарії крутяться поливні пристрої, садівник збирає овочі, а ми вкупі оглядаємо фруктові дерева – на них вже доспівають плоди. Щоранку приходжу сюди провідати берези й кедри, персикові дерева і фіги, зірвати квіти, які вже розпустилися. Коли прокинешся, оповім тобі, що є нове в нашому саду.

Вереснева ніч. Повертаємося з далекої мандрівки. Ніхто не почув нас, пес не загавкав, він, виражаючи свою радість, мовчки горнеться до нас. Сідаємо на кам’яну огорожу, яка височіє над річкою. Повня заливає світлом будинок і парк, у якому знаємо кожен закуток.
Багато років ми передчували, що наше кохання відкриє перед нами необмежені можливості творити: матимемо дітей, роботу, друзів, дім і, можливо, навіть допоможемо зробити світ ліпшим. Надійшла пора звершень. Ми виявилися захопленими будівничими. Тієї ночі – чи то через те, що поїздка на чужину надала нашим почуттям особливої гостроти, чи то через те, що ніч була така гарна, – ми раптово усвідомили, що наші мрії втілено.

Коли я почула, що ти маєш померти, відразу збагнула, що більше ніколи не повернуся в наш дім. А все-таки одного разу, на твоє прохання, мусила туди поїхати. Мосьє Б., як і вперше, коли ми побачили його, працював: на тій самій галявині згрібав опале листя старого каштана з червоними квітками. Ми обійнялися. Він запитав мене, як почуваєшся ти. Почуваєшся добре. Повернешся, щойно зможеш встати.
Діти погралися. Я приготувала чай, і ми випили його, дивлячись на алею, звідки зазвичай з’являлася твоя автівка. Більше я не бувала в цих краях. Для мене вони втратили свої чари. Те, що ми створили там, житиме без нас. Я несамовито повставала проти дерев, квітів, собаки, птахів і особливо проти речей, які існували далі, – отих стін, меблів, дрібничок, одягу, акуратно розвішеного в шафі. Речі, які не мають власного життя, але довготривалі, брали реванш. Тієї пообідньої години мені здалося справедливим і природним, аби в мить, коли спиниться твій останній подих, тут би розверзлася земля і все поглинула.

IV
Пригадую одну ніч, яку ми провели в саду, де нині ходжу без тебе. Це одне з тих місць, яких уникаю по твоїй смерті.
Була північ. Ми вийшли з театру останніми. Падав сніг. Ми тупали, узявшись за руки. Не хотіли говорити, та й не було в цьому потреби. Ішли без мети, але й без вагань. Вряди-годи повільно і безшумно проїжджали автівки. Мені здавалося, що на вулицях немає мешканців, але, можливо, це наше кохання того вечора відірвало нас од світу. Обіч нас були ніч і небо, а Париж був далеко. З вулиці Вавен ми вийшли до Люксембурзького саду. Ти мовив: «Зайдімо?»
Ми перелізли через огорожу й опинилися в казковому світі. Сніг злітав під нашими ногами. Ми були щасливі й усвідомлювали це. Світла тиха радість, коли людина впевнена, що все може бути лише добре! Ти зняв пальто, і ми сіли на нього. Дивилися одне на одного в темряві. Я бачила твої ясні очі й припорошені снігом вії. Місто було тутечки, за огорожею, воно оточувало нас. Пробила третя година. Чому раптово я подумала про нещастя? Не про те, що воно може спостигнути нас – тоді мені здавалося неймовірним навіть уявити щось подібне, – а про нещастя інших. Саме цієї хвилини одні люди помирали, інші вбивали; руйнувалися родини; плакали діти від самотності; чоловіки й жінки, перебуваючи в ліжках, підсумовували власні біди. Дуже далеко від нас, в Індокитаї, люди мучилися в передсмертній агонії або мучили інших. Відтоді як виникло життя, щосекунди хтось радіє і страждає, народжується і помирає, і так буде завше, допоки існує світ. Ми сиділи завмерлі, заворожені щастям; рука в руці; голова до голови. Один із нас мовив: «Якщо коли-небудь прийде біда, постараймося триматись гідно». Другий відповів: «Обіцяю тобі це».
Ми пішли звідти, коли місто почало прокидатися. Повернувшись додому, навіть не намагалися заснути. Я полюбила цю безсонну ніч, чисту, мов сніг, і таку чудову, що не хочу втратити з неї ані миті.

V
Бувають дні, коли не довіряю собі й постійно мушу бути напоготові. Можу не витримати. Потрібно, аби я безнастанно чимось була зайнята. Працюю, наче мураха. Забороняю собі думати. Маю одну мету: прожити цю годину і так, година за годиною, дістатися тієї години, коли не буду оточена порожнечею. Але інколи біль підкрадається тишком-нишком. Ранок починається добре. Я не вчилася провадити подвійного життя. Думаю, говорю, працюю і заразом уся поглинута тобою. Час від часу переді мною виникає твоє обличчя, трохи розпливчасто, ніби на світлині, знятій не у фокусі. Саме в такі хвилини втрачаю пильність: мій біль – слухняний, як добре видресируваний кінь, і відпускаю вузду. Одна мить – і я в пастці. Ти тут. Чую твій голос, відчуваю твою руку на своєму плечі або чую твої кроки біля дверей. Утрачаю самовладання. Можу лише стиснутися всередині й чекати, коли це мине.
Стою заціпеніла; думка мчить, наче підбитий літак. Брехня: тебе тут немає, ти там, у крижаному небутті. Що сталося? Який звук, запах, яка таємнича асоціація думки привели тебе до мене?
Бажаю позбутися тебе, хоча розумію чудово, що це найжахливіше, але саме такої хвилини мені бракує сил дозволити тобі опанувати мене. Ти або я. Тиша кімнати волає сильніше від найрозпачливішого крику. Хаос у голові, безвільне тіло. Бачу нас у нашому минулому, але де і коли? Моя двійниця відокремлюється од мене і повторює все те, що я робила тоді.

Я ходила з однієї кімнати до іншої у всесвіті будинку, як би ходила Парижем або Нью-Йорком людина, котра довідалася про неминучий кінець світу. Апокаліпсис – твоя смерть. А одночасно я розуміла, що ми житимемо й без тебе.
Проте я зробила все, що мусила. Як могла поводитися так, ніби нічого не трапилося? Уважно розглядала тебе в люстро, як розглядає молода щаслива жінка вранці по весіллі. Ні, на моєму обличчі нічого не можна було прочитати. Горе поставить на ньому свій відбиток пізніше, а наразі воно відбивало недавнє щастя. Я могла бути спокійна: ти ні про що не здогадуєшся. Вираз мого обличчя і моя усмішка не змінилися. Рухи – теж. Я приймала ванну, і ми розмовляли через кімнату. Я заплющувала очі, аби ліпше чути тебе. Ніколи так не слухала тебе й однаково знала, що неминуче настане день, коли твій голос зникне з моєї пам’яті й забуду, як ти говорив: «Гадаєш, тижнів за два зможу прийняти ванну?» Я розмовляла по телефону. Дякувала за квіти, які надіслали тобі. Казала, що операція пройшла вдало, і вкупі з тобою складала відповіді на термінові листи, а тоді друкувала їх на машинці, повернувшись до тебе спиною, аби дати бодай трохи спочиву обличчю. Виписувала чеки – гроші йшли… «У березні повернуся до роботи, – мовив ти й додав: – Я щасливий». Здалося, ніби мене стьобнули нагайкою. Що це – удар кинджалом чи найніжніші пестощі? Я вчиняла зраду щодо тебе з ясним поглядом, який уперше брехав тобі. Вела тебе по краю прірви, а мене віншували. Мені було соромно, але я робила це, бо зненацька виявилося: щось сильніше, щось більш владне за чесність, яка була мені понад усе, спонукало мене так чинити. Авжеж, за місяць поїдемо відпочивати. Шале з дерев’яним балкончиком; знизу – засніжене поле, позаду – ліс і гори, які виблискують під сонцем. Ні, ніколи, цього більше не буде ніколи. Десять разів на день я йшла сказати тобі правду. Пошепки повторювала першу фразу, знала, що зрозумієш усе враз: «Мушу сказати тобі…» або: «Маємо розлуку попереду», або: «Тебе ошукують». Чому, за яким правом від тебе приховують те, що найбільше стосується тебе? Чому потрібно оберігати тебе брехнею від того, що ти зміг би мужньо витримати? Я переконана: ти зустрів би цю новину гідно. І дивився на мене: «Ти займаєшся лише мною, а я почуваюся добре, нічого мені не болить». Я мовчала, задрімавши у тебе в ногах; твоя рука пестила мене, і я, завмерши, уявляла, щó було б, якби сказала тобі все: тебе до кінця не полишала б думка про смерть, але мені було б легше: я могла би плакати у твоїх обіймах, говорити про наше щастя.
Я розглядала твій шов. Він потішав тебе.
- Уявляєш, мені розітнули живота!
Я ненавиділа цей шов, і водночас він зачаровував мене. Там, під моїми губами, за два чи три сантиметри від них, живе рак, який хутко, душе хутко вб’є, подолає тебе, а ти не знаєш цього. Як ти не розгадав моїх думок? Моє обличчя брехало так само вправно, як і твій шов, котрий настільки правдоподібно заживав.
- Дивне почуття – усвідомлювати, що ти розрізаний.
- Ну звісно, адже це твоя перша операція.
- Коли одужаю, покладеш мені голову на груди?
Киваю: «Так». Одначе цього ніколи не буде, мій коханий. Або – коли ти будеш мертвий. І, усміхаючись тобі, я думала саме про це. Хотіла б нічого не знати, хотіла б зупинити те, чого спинити вже неможливо, бо це – саме життя, його рух. Ні, мушу взяти все на себе – це мій обов’язок, якщо смерть, втрата життя – твоя доля.
Ти дивився на мене зі втомленою усмішкою, ледве вловимою, яка вгадується радше в очах, ніж на губах. Твої очі були хворі, з якоюсь вицвілою, жовто-зеленою, мов суха тростина, райдужною оболонкою і білками, які відливали перламутром. Інколи твій погляд ставав відсутнім. Бідний мій, коханий мій! Наші дні текли, як тече Сена, але для тебе кінець дороги був зовсім близький. Землетрус, яка-небудь аварія, зруйнований дах – скільки гарних нагод могли привести нас обох до однієї точки – одночасно позбавити майбутнього!
Часом я підходила до вікна, дивилася на будинки, на перехожих, на автівки, які під’їжджали до хідника, і всюди мені ввижалося: «він мусить померти» – тільки це.
Я лягала біля твоїх ніг, усміхалася тобі, усміхалася щиро, бо була щаслива: ти – поруч, ти – зі мною. Намагалася спинити цю хвилину, перетворити її на острівець у потоці часу, але це не виходило – ні, не виходило. Дорогу в завтра було перекрито – ані лазівки. Як я не старалася, усі мої думки натрапляли на одну й ту саму стіну: глухий кут, дорога веде в нікуди. Ні, вона веде у прірву.
Ти щоразу накидався на їжу, а мені шматок клякнув у горлі.
- М’ясо жорстке, – раз мовив ти за вечерею, – надто свіже.
«Надто свіже» означає: тварину вбито і вона померла зовсім недавно. Мене занудило.

VI
У Парижі рідко дивляться на небо. Щоразу, коли залишаємо місто, небо відкривається нам немовби наново. Спостерігаючи рух місяця і зірок, я завжди відчувала щастя спілкування зі всесвітом, частинкою якого ми є. Якщо ми розставалися, ти призначав мені побачення на одній з зірок, і мені здавалося, що бачу нитку нашого кохання, яскраву рисочку, оксамитову стрілу, вогняний слід, який тягнувся від кожного з нас, аби поєднатися в сузір’ї Оріон.
Часто, милуючись нічним небом, я особливо ясно і розважливо оцінювала свої радощі й прикрощі, особливо чітко усвідомлювала, щó є світ, яке місце посідаємо в ньому, щó є самота і щó є досконале кохання, вірне, «як сонце дню, як місяць ночі, як голубці голуб, магніт залізу, центрові земля» [2], – так говорив Троїл Крессіді.
Багато місяців по твоїй смерті я намагалася не дивитись у небо. Знову повернулася до нього однієї літньої ночі, а саме двадцять восьмого серпня. Вдивлялася в зірки, шукаючи там одну, і відразу знайшла її. Вона рухалася з заходу на схід, самотня і мудра. Була народжена руками й розумом людини та звалася «Місяць ІІ». Наново пов’язала мене з нічним небом. Того вечора я довго не йшла додому, очікуючи її повернення. Мені здавалося, здобула перемогу. Соромилася війни в Алжирі, депортацій і фальшивих процесів; пишалася, що живу в ту добу, коли людина вперше проникла в космос. Але була тут сама, за кількасот метрів від того, що лишилося од тебе. Ніколи не довідаєшся про цей світ, який народжується. Наше життя вже не мало стосунку до тебе. І я не могла відігнати од себе думки, що над найдосконалішою, найбільш мирною ракетою віддала би перевагу відкриттю ліків, які б тебе врятували. Пахнуло розмарином, гавкали пси, з боку дороги до мене долітав шум автівок і веселий сміх пасажирів. Щоразу, коли я стикалася з чужим щастям, ще сильніше відчувала власне фіаско.
Мушу визнати, що я вперше віддалася під владу спогадів; прикликаю їх, прошу допомогти мені жити, знову поринаю у свої думки, ворушу минуле. Подеколи серджуся на тебе за те, що ти помер. Покинув, залишив мене. Через тебе не можу дивитися на сіре небо і листопадові дощі, на останнє золоте листя і чорні голі дерева, які раніше були мені провісниками весни. Уникаю світанків і сутінків, примушую себе дивитися на сонце і на світло місяця. Я була прудкою і легкою, а нині – неповоротка, волочуся, замість мчати вперед. Усе коштує мені більших зусиль.
Більше ніде не шукаю тебе. Але тривалий час ти сам раптово з’являвся звідусюди. Як знайти стежку, вулицю, набережну, де б ми не ходили вкупі? Належало або тікати від них, або лишатися з ними сам на сам. У юрмі людей, на усамітненій лісовій дорозі я бачила тільки тебе. Мій розум повставав супроти цих міражів, але серце шукало їх. Ти був – і тебе не було. А я нескінченно питала себе: як це можливо – не те, що я живу, але як може битися моє серце, якщо твоє зупинилося? Інколи я чула, як говорили, що ти й далі живеш поміж нами. Погоджувалася. Навіщо сперечатись? Але думала, що декому так легше приймати смерть інших. Чи не тішать вони себе надією, що теж не підуть із життя без сліду?
Я надто кохала тебе, аби змиритися з тим, що твоє тіло зникне, зате душа, мовляв, житиме. До того ж, як їх розділити, аби сказати: це його тіло, а це – його душа? Твоя усмішка і твій погляд, твоя хода і твій голос – що це, матерія чи дух? І те, і те – вони неподільні.
Деколи граю в страшну гру: яку частину тебе можна було б відтяти чи спотворити, аби ти не перестав бути тим дивовижним чоловіком, якого я кохала? Де межа, за якою ознакою я б визначила її? Коли б я змогла сказати: більше тебе не впізнаю?
Дехто каже мені, що, коли люди надто добре знають одне одного – це вбиває кохання, що воно потребує таємниці, як зерно – проміння сонця. Одначе леліяти таємницю, плекати її означає визнавати її крихкість. Ні, таємниці бути не повинно, її треба розкрити. Але чим глибше проникаємо в неї, тим більше переконуємося, що вона існує.
Дивлюся, як ти спиш; світ, у якому перебуваєш нині, усмішка в кутиках твоїх губ, трохи тремкі вії, твоє оголене і немічне тіло – це є таємниця.
Плаваю в теплій і прозорій воді. Ти – десь поруч; чекаю, коли з’явишся у прольоті дверей, обвитих гліциніями. Кажеш мені «доброго ранку», знаю, що тобі снилося, з якими думками прокинувся, а одначе ти – таємниця.
Розмовляємо: твій голос, твої думки, слова, якими послуговуєшся, аби висловити їх, для мене найзвичайніші на світі. Кожен із нас може скінчити фразу, яку розпочав інший. А одначе ти – таємниця, і обоє ми – таємниця. В усмішці Джоконди менше таємниці, ніж у твоєму найнезначнішому жесті. Буває – у ті особливі хвилини, які змушують повірити в досконалість світу, – що нам ясно одне про одного. Тоді в мені несподівано з’являється бажання померти – аби лише ця досконалість жила вічно. Але ні, закінчую порахунки з життям єдино під ударами долі, а щастя кличе нас жити. Не знаю, проте, напевне, сягнувши вершини досконалості, більше б ніколи ми не схотіли спуститися на грішну землю. Раз ми були богами, то не забажаємо знову бути смертними.
Щó є кохання? Це джерело, початок джерела; це коли світ стає багатим; це захват; це почуття, неначе ти вперше спіткав диво й одночасно вже знайомий з ним; це повернення до втраченого раю, примирення тіла з духом, відчуття нашої сили й нашої тендітності, прив’язаність до життя і відсутність страху перед смертю, упевненість, непохитна і заразом нестійка, скороминуща, яку щодня потрібно здобувати наново.
Ти був найпрекраснішим, що пов’язувало мене з життям. Ти познайомив мене зі смертю. Коли вона прийде по мене, не матиме надії зустріти там тебе, але мені буде здаватися, що йду знайомою дорогою – адже нею вже пройшов ти.

VII
Знову дивлюся на небо – люблю дивитися на нього. Ані крихітної блакитної смужечки немає на ньому. Брудні понурі хмари тягнуться між дахами, немов розгромлена армія.
Сьогодні сонце, як і щастя, сховане, але воно існує. Шукаю лазурного неба, золотого віку. Мушу віднайти джерела радості. Знову здобути ясноту, вибратися з пітьми, але зберегти твій образ у моєму серці. Намагаюся повернути собі душевну рівновагу, і деколи мені це вдається, але потім вона зникає. Наполягаю далі, сам не знаючи навіщо. Чи це не є одвічний закон світу: або пристосовуйся, або загинеш?
Здатися, опустити руки було б малодушністю. Благаю лише порятунку. Шукаю його також цього ранку, проходячи Люксембурзьким садом, як колись давно, коли я йшла через пустелю. Тоді могла не проганяти спогадів. Десь, за тисячі кілометрів, був ти. Ані твоя відсутність, ані відстань не бентежили мене. Ми були двома голосами фуги, і ніщо не могло цьому завадити. У ній звучали «ти», «я» і те саме «ти», яке не було «ти» плюс «я», – воно лише народжувалося, але потім переросте і поглине нас обох.
Жоден краєвид не дає такої свободи уяві, як пустеля. Дерево на узбіччі дороги, пташина пара в небі говорять нам про життя більше за найквітучішу долину. Я розмовляла з тобою, або ми мовчки їхали верхи. Коли мої мрії розвіювалися і ти зникав, я не відчувала жодного смутку. Ти є, ми вже зустріли одне одного – яке значення мають усі інші речі? Ми ще не вкупі, усе попереду.
Я вершила свою долю і сама їй підкорилася. Вірила у свою силу і була вища за почуття. Уважала себе ясною і розсудливою, готовою до будь-яких випадковостей. Була переконана, що перебуваю поза цим колом – «щастя-нещастя». Не знала, що саме щастя давало мені цю впевненість. Вдихала його так само природно, як повітря.

VIII
Санітар прийшов по нього. Переклав його з ліжка на каталку. Ми поглянули одне на одного. Мені не дозволили супроводжувати його. Я лишилася стояти на порозі. Санітар затуляв його від мене. Я чула кроки санітара, чула, як шурхотіла колесами каталка, і мені здавалося, що вони ніколи не досягнуть кінця цього довгого коридору, який сяяв чистотою.

Либонь, саме тоді я розсталася з тобою навіки. Хвилини, коли дивилася на тебе, обкутаного ковдрою, були останніми хвилинами мого щастя. Менш ніж за годину знову побачила тебе. Ти спав, твоє волосся скуйовдилося, обличчя було бліде. Чим визначають час? Боєм годинника на вежі, який сповіщає, що минула ще година, чи тими подіями, які вмістила ця година? Світ перевернувся. Тисячі років відокремлювали тебе, котрий лежав зараз переді мною, од тебе, яким ти був годину тому. Ти спав, а я однаково не насмілювалася подивитись на тебе і лише крадькома кидала швидкі погляди. Заціпеніла, сиділа поруч; сестри й лікарі сновигали повз мене, були зайняті своєю справою, а я бажала твоєї смерті. Нехай вона буде швидка, як блискавка чи як злодій. Невже це – теж кохання? Бути готовою пожертвувати всім заради твого життя, а за годину бажати тобі смерті? Адже я лише тепер благала лікарів, аби вони не дали тобі прокинутися. Де ж тоді добро і де зло?

Ніч тяглася без кінця-краю. Я лежала на ліжку, скерувавши погляд у стелю. Туди відкидала свою невідступну думку.

Він помре. Помре.
Я так розпачливо боролася з цією думкою, що все мені боліло; відкидала її, вона розбивала мене, душила, валила. Я змирялася з нею, вбивала її собі в голову і в тіло та з нею поринала в надра землі. Так, він помре. Зотліє. Ось що потрібно знати, ось що потрібно розуміти. Може, мені стане легше, якщо відвернуся? Стіна біла, на ній ще нічого не написано. Чиста сторінка. Я б хотіла сторінку чисту, як учора. Хотіла б повернути добу назад. Подумки починала все спочатку. Тебе повинні прооперувати. Ми в кімнаті самі. За вікном неквапливо тупає садівник. Лежимо поруч на твоєму ліжку. Правою рукою тримаєш мою ліву руку. Роз’єднуємо їх лише тоді, коли треба перевернути сторінки наших книжок. Як спокійно! Інколи дрімаєш, схиливши голову до мене. Б’є третя, нам залишається дві години.
- Не приходь до мене, коли спатиму після наркозу, не хочу, в цей час люди мають такий негарний вигляд! Не прийдеш? Обіцяй мені!
- Ні, буду обіч тебе, але не будеш негарним. Дивлюся-бо на тебе, коли спиш.
- Це інша річ.
- Добре, обіцяю тобі.

Прийшов санітар і повіз тебе. Я впорядкувала кімнату. Відчинила настіж вікно. Небо було низьке і важке, мов грифельна дошка. Я пройшла до зали очікування. Мене покликали. Укупі з медичною сестрою піднялася ліфтом. Сестра відчинила двері та ввела мене в кімнатку, де я побачила лише кілька стільців. Почула кроки – увійшли чотири лікарі. Один із них підсунув мені стілець. Вони мовчали. Я поглянула на них. Котрий з них заговорив? Котрий подивився мені просто в очі? Бувають хвилини, коли потрібно запобігти долі, зупинити час. Більше немає білих стін. У кожному закапелку, на облупленій фарбі, на лампі, на смужці світла, яка просочувалася крізь горішню щілину дверей, – усюди було написано: «він помре».
Ти був поруч мене, але вже в недоступному мені світі. Ти спав. Віднині ти спав приречений, а я була спільницею ката. Мені розповідали, що на бійнях є тварини, які супроводжують своїх родичів до місця страти. Хоча їх не вбивають. Маю зробити те саме?
До ранку я могла розпачувати, несамовито сперечатися сама з собою, вагатися. Але світання було все ближче. Я мусила постати перед тобою зі спокійним обличчям. Завжди знала, що важливі рішення ухвалюються за кілька секунд. Мені потрібно було обрати: чи будеш ти щасливий, чи твоє щастя враз урветься. І вирішила: зробити все, що мені до снаги, аби жодне страждання, жоден страх не мучили тебе. Більше не могла нічого. Хотіла, аби ти не втратив того відчуття радості, яке ми пізнали. Потім думатиму, чи правильно я вчинила. Не маялася між почуттям і розумом. Нещастя увійшло в моє життя. Усі події, усі переживання проходили крізь нього. Воно змінило мене. Можливо, надійде час, коли знову зможу, як раніше, думати: щастя і нещастя в житті завше йдуть обіруч, і мусимо бути готові до зустрічі з ними. Чи не в цьому полягає мудрість?

Він проспав усю ніч і увесь ранок. Інколи ненадовго опритомнював. Дивився на мене, хоча не знаю, чи бачив, і знову впадав у забуття.

Твій перший погляд. Він спливав з якогось іншого світу, звідки хотів утекти, і чіплявся за мій погляд. Почалася моя зрада: «Усе добре».
Ти усміхнувся, зімкнув вії й торкнувся моєї руки. Від цієї хвилини, усупереч моєму очікуванню, мені було добре тільки біля тебе. Пітьма навколо нас посилювалася, але те, що ти був зі мною, – зовні не змінившись, нічого не знаючи, – заспокоювало мене. Ти, сам того не підозрюючи, допомагав мені – твоє щастя змушувало мене прикидатися. Я не могла забутися ні на секунду, заплющити очі на все. Жила подвійним життям. Мені казали, що дуже велике горе породжує нечутливість. Це брехня: ніколи доти я не брала так близько до серця всього, з чим мені випадало стикатися.
Того вечора я пішла додому. Мене зустрів дитячий сміх. Удар чекає на ці безневинні істоти. Тут я теж безсила. Круглий стіл, за яким є твоє порожнє місце. Наше ліжко. Помреш на ньому? А втім, чи не однаково де? Жахливо те, що мусиш померти. Залишуся сама – про це я ще не подумала. Самота: ти не бачиш нікого і ніхто не бачить тебе. Я повернулася до клініки. Ти очікував мене. Ще живеш і завтра, можливо, житимеш також, і наш перший погляд буде призначений тільки одне одному. Страшне слово спало мені на гадку: «користуватися». Я чула, як воно прозвучало вперше. Користуватися останніми сонячними променями, користуватися тим, що нам іще лишилося. Яке потворне це слово – пожадливе і скнаре.
Я дочекалася, поки ти заснеш, а тоді – уперше – впала скошеною і провалилася в сон.
Другого дня прокинулася дуже рано. Прислухалася до твого подиху. Настане день, коли не почую його. Я не хотіла, аби мене затягла трясовина. «Він помре, помре, – твердила собі, – завтра чи за два тижні, він приречений, треба це усвідомлювати. Не тішитися надією. Знати. Потім забути, що знаєш, і жити, як звичайно. Не зупинятися – вставати, приймати душ, чистити зуби, відправляти дітей до школи».
Коли ти прокинувся, усе стало набагато простішим: ми були удвох. Я не хотіла думати, чи надовго. Секунди здалися мені годинами, дні – секундами. Наше життя – що воно для вічності? Мить. Одна мить. Усі людські життя – від печерного пращура – скуті в єдиний ланцюг, створили історію людства. Ти помреш хутко, я помру трохи пізніше. Станемо однією ланкою ланцюга.

ІХ
На п’ятий день після операції, уранці, увійшов санітар і запропонував тобі походити. Ти насилу підвівся, я наділа на тебе твої домашні капці. Ти здавався неймовірно високим – піжама висіла на тобі, як на вішаку. Санітар підтримував тебе з одного боку, а я підтримала з другого. Чи знав він що-небудь? Чи знав, що мені все відомо? Я не хотіла мати спільником нікого.
Спершу ми підійшли до вікна, аби поглянути на сад.
- Як добре буде, коли повернемося на село, – мовив ти.
Я вмовляла тебе знову лягти, бо здогадувалася, щó збираєшся зробити, а так і сталося. Ти пішов у ванну, до люстра. Багато б я віддала за те, аби світло тебе ошукало! Ти пильно поглянув на себе, звичним жестом поправив волосся. Голова ледве нахилена вперед, уважний погляд. Я випередила тебе:
- Не можна сказати, що маєш гарний вигляд.
- Так, не можна.
- Це тому, що стоїш. Коли ляжеш, дам тобі своє люстерко, і побачиш: у ліжку маєш рум’янець.
Це була правда. Коли ти лежав, кров припливала до твого обличчя, і ти мав непоганий вигляд, лише очі, дуже тьмяні, непокоїли мене.
Ти знову ліг.
Я дивилася на тебе, як п’ятнадцять років тому, коли наше кохання тільки народжувалося і ми пізнавали одне одного. Так, це був погляд першовідкривачки; мені здавалося, ніби бачу тебе вперше в житті. Наші жести, найпростіші, найзвичайніші та водночас найбільш інтимні й прекрасні, – усе схвилювалося в моїй пам’яті, вже забарвлене цим «більше ніколи». Я знала, що воно вже належить минулому. Більше ніколи ти не підкинеш дровини у вогонь і не посадиш дітей на плечі. Щоправда, я ще не могла бачити, як перегортаєш сторінки книжки, торкаєшся моєї руки, пишеш листа. Одначе майже всі твої рухи вже виказували хворобу, на них лежав її відбиток: ти ходив повільно, трохи нахилившись уперед, голився у два чи три підходи, сідав у ліжку обережно, спираючись на руки.
О кохання моє! Невже смерть настільки близька нині, що непомітно для тебе наклала свою печать на кожен твій рух? Ні, звичайно, ні; це так мені здається, бо знаю все. Увечері подивилася, як ти спиш: твоє обличчя було нерухоме, але я бачила, як пульсує жилка в тебе на шиї. А потім воно буде таке саме? Сьогодні ти ще живеш. Цей день виграно. Як вона приходить, смерть? За якими ознаками впізнáю, що вона наближається? Я силувалася вловити їх, але ж уперше в житті стикалася зі смертю. Чи помічу її наближення? Ти був мій сфінкс, але навіть не підозрював, яку загадку загадав мені. Не здогадувався про це, але я намагалася дістати відповідь од тебе. Зачудовано дивилася, як їси, і не могла збагнути, чи була то мужність, хочу сказати, чи змушував ти себе їсти, аби хутчіше одужати, боячись слабкості, яку, можливо, відчував, чи твоя молодість навіть на порозі смерті перетворювала тебе на молодого голодного вовка.

Я не знала, чи вийдеш ти з клініки живим. Часто, дивлячись на білі стіни, які ненавиділа, я думала: невже саме тут нас спостигне твоя смерть? Ні, тобі ставало ліпше, і одного ранку нам оголосили, що можемо повернутися додому.
Я зібрала валізу. Погода була дивовижна, і кілька хвилин ми постояли біля вікна. Не належу до числа жінок-тонкослізок. Кімната знову стала безликою, якою була того дня, коли ми приїхали сюди, і лише троянда, відцвітаючи, доживала свого віку в скляночці для полоскання зубів. Міг увійти наступний хворий. Так, це була фатальна для нас кімната… Я хотіла, аби ти поспав перед від’їздом, але ти був повен планів, попрохав мене знову розповісти тобі про будинок у горах, у якому оселимося скоро.
Він стоятиме на узліссі, фасадом до сонця на сході. Не зможеш ходити на лижах, але візьмемо напрокат сани й закутаємося в хутряну опону, від якої трохи пахне конем. Гулятимемо під засніженими деревами й приручимо блакитних вивірок. Будемо снідати, обідати й вечеряти на дерев’яному балкончику і вечорами спостерігати, як захід сонця осяває вечірнє небо й одночасно запалюються вогні в селі. Їстимеш по шість разів на день і прийматимеш сонячні ванни.
Ти сів на ліжко, і я допомогла тобі вдягтися. Ти надів той самий костюм, у якому був, коли ми приїхали сюди. Брюки спадали на стегна, а між твоєю шиєю і коміром сорочки я могла просунути три пальці.
Дивилася, як ідеш коридором. Ти вийшов на ґанок і зупинився там на хвилину. Глибоко зітхнув і примружив очі під яскравим промінням сонця. Я подумала, що так виходить бик на сцену. Нас було четверо в автівці. Ти сидів спереду, я перебувала ззаду. Збоку бачила твій профіль. Який гарний був Париж – зухвалий і ласкавий. Я намагалася дивитись на все твоїми очима і зрозуміти твою втомлену радість, але мій погляд притягувала єдино твоя шия – поросла волоссям і тонка, наче молода берізка. Вона була така сама, коли ти мав двадцять років. Тоді, якщо бував незадоволений собою, ти йшов уперед один і стьобав високу траву гілкою, підібраною край стежки. Потім раптово повертався до мене, обіймав мене за плечі, і ми починали реготати. Але не дай Боже, аби я засміялася хоч на хвилину раніше, – ти б закрився равликом. Нині все це далеке, ми – на іншому кінці шляху.
Ти поклав руку на спинку сидіння і поворушив кистю, аби я погладила її. Який ти був худий і блідий!
Париж. Париж! Куди йдуть люди? Чому отак поспішають? Я спостерігала несамовитий танець пішоходів і автівок; як вони, не марнуючи ані секунди, рухаються вперед у такт червоному і зеленому сигналам світлофора? Жодної уяви. Головне – бути дисциплінованим; і годі. Цей пішохід, можливо, помре увечері, або в ньому кублиться якась хвороба, про котру він не підозрює. Яка різниця! Смерть завжди стоїть біля наших дверей. Головне – не думати про неї. Забути. Дивитись, як тече Сена і сонце виграє на мостах, стояти там, споглядати й не думати – не думати ані про щастя, ані про нещастя, ані про минуле, ані про майбутнє. Жити лише цією хвилиною.
Це була наша остання поїздка, твій прощальний візит у ті місця, які ми любили. Більше ніколи не пройдемо Парижем укупі, ніколи не переживатимемо того почуття, що тут ми в себе вдома, почуття, якого часто зазнавали, перетинаючи вулицю Бак або площу Сен-Мішель, де проїхали того вечора. Я пригадала численні сонячні ранки, коли ми йшли тією самою дорогою, тільки у зворотному напрямку. Виходили з вулиці Бонапарта до Сени та щоразу з тими самими захватом і гордістю милувалися її чудовими набережними. Яку барву тут має небо? Блакитну, білу, сіру, золотаву? Воно містило всі кольори потроху, а ще – м’який серпанок, атласне сяйво якого надавало цьому кам’яному пейзажеві, аркам мосту і вигинам річки вишуканості, що викликала почуття глибокого шанування розуму і таланту людини.
Ми проходили набережними до Трокадеро і подеколи, якщо нікуди не поспішали, зупинялися помилуватись чудовим краєвидом, який відкривався звідти, щоправда ненадовго – бо так улаштоване життя: Парижем ходять для того, аби перебратися з одного місця в інше, а не блукають просто так – дивлячись навсібіч, засунувши руки в кишені. Щороку ми присягалися одне одному, що для цих прогулянок вихоплюватимемо час, який так несправедливо називають утраченим, але паризьке життя втягувало нас у свій вир, і довгі піші прогулянки ставали подією ледве не рідкіснішою за далекі подорожі. Цей нелюдський ритм міста інколи розлучав нас на багато днів. Ми не бачилися, не мали часу поговорити. Виходили, приходили, розмовляли по телефону, спали. На якийсь період зв’язок урвався, ми жили неповним життям, але знали, що настане неділя, будемо разом і тоді розповімо одне одному все, що приніс нам цей нескінченний тиждень, що ми думали про себе, що чули, що помітили одне в одному, хоча, здавалося, так були поглинуті своїми справами, що не звертали уваги одне на одного. Мені подобалося, коли ти хвалив мій новий джемпер, про який не сказав ані слова того ранку, коли я наділа його вперше, так само, як тобі було приємно, коли я говорила, що японська краватка набагато більш підхожа до білої сорочки, ніж до сірої. Усе, що накопичувалося в нас за тиждень, вихлюпувалося назовні, і ми сміялися з пісеньки Жульєтт Ґреко «Ненавиджу неділі».
Ми віднаходили одне одного після перегонів. Ці зустрічі збагачували нас. Більше їх не буде. Матимеш єдину зустріч, – я добре це знала, – зустріч зі смертю. Вишукувала ознаки її наближення на твоєму обличчі – у тебе трохи запали щоки або ти морщився від болю – і казала собі: «Ось вона». А якщо ти почувався добре і мав чудовий настрій, я думала, що це, можливо, те саме поліпшення, котре, як чула, настає перед смертю. Оскільки нічим не могла тобі зарадити, мала тільки один вихід – змусити себе не думати. Залишатися з тобою до твого останнього подиху… Ти був зі мною в автівці, я відчувала тепло твого тіла. Через місяць я б, напевне, віддала все на світі за ці хвилини, які тоді здавалися мені пеклом.
Ти схотів піднятися сходами сам. Я йшла назирці. Знала: піднімаєшся додому востаннє. Зазвичай перестрибував через сходинки, безшумно, пантерою, і тиша, яка наставала ввечері за стуком дверей під’їзду, повідомляла мене про твоє повернення. Секунду потому ключ повертався в замковій дірці наших дверей.
Того дня я йшла позаду, готова підтримати тебе, якщо знесилишся. Лише благала, аби ніхто з сусідів не трапився нам за той нескінченний час, поки ти долав сходи. Аби ніхто не побачив твого обличчя – схудлого, землистого, вкритого крапельками поту: його то відкривала, то закривала мені спіраль сходів, за поручень яких ти чіплявся. Бачила, як важко дихаєш, як виграють жовна на твоїх вилицях. Ми піднімалися на вавилонську вежу. Ніколи ці сходи не видавалися мені такими довгими, наче провадили на край світу. Та коли піднімемося, муситимемо діставатися іншого краю світу, і так до кінця, а тоді знову піду сама.
Ти сів на перший-ліпший стілець. Голова опущена, погляд уперіщений у коліна, де відпочивали твої руки. Обоє ми враз побачили, що обручка стала тобі великою, і ти надів її глибше, потерши об брюки.
Наша спальня становила суцільний квітник, але квіти вже не тішили мене. Я знала, що скоро вони з’являться тут оберемками, вінками, букетами. Станеш ранньою смертю, засипаною квітами.
І все-таки ти повернувся додому, куди я приходила щовечора втрачати й віднаходити мужність, надівати сукню або англійський костюм, який би приніс тобі задоволення.
Згасав день. Я зсунула штори. Лягла обіч тебе і вдала, що дрімаю. Ти читав. Я жила на самоті з чудовиськом. Щó є рак? Тверда маса. Я намагалася пригадати наукові фільми, які переглядала колись. Уявляла собі оте інтенсивне життя клітин, їхнє невловиме зростання.
Вони виграють усі битви. І все це здійснюється майже на моїх очах, під шаром твоєї шкіри, гладенької й безпечної на вигляд. У вечірній тиші я немов чула, як працює ота підла фабрика, без перерви, усі двадцять чотири години на добу, і тим ліпше і швидше, чим гарніша і молодша сировина, яку вона поглинає. Ти нічого не знаєш, я нічому не можу запобігти… Дивилася на тебе, а в цей час у тобі безшумно розросталася твоя смерть.

Х
Пригадую, як ми чатували на перші рухи наших дітей. Тоді я носила в собі зародок життя, як нині ти носиш у собі зародок смерті.
Зимовий світанок. Я спала між тобою і нашою дитиною. Яке блаженство тіла і розуму! Я була стійкою посудинкою в світі, зовні нерухомою не через інертність, а тому, що взаємодія сил, центр яких, мені здавалося, в цю хвилину я становила, була досконалою. Усе гармонійне. Нещастя і смерть – це щось далеке, приглушене, і якщо навіть настане день, коли вони спостигнуть нас, то однаково ніколи не зможуть порушити гармонії цього дня.
Невдовзі на землі стало на один подих більше. Я трішки розплющувала очі – аби переконатися, що не сплю. У цьому тільці, у цих м’яких лініях, які вже зачаровували мене, усе було наперед зумовлене. Нам до снаги допомогти або завадити розвиткові цієї нової людини, зробити так, аби вона якнайшвидше стала свідомою, не більше. Але життя – не рівна доріжка, боротьба неминуча. Який він: з числа тих, хто загартовується у труднощах, чи з тих, хто виявляється переможеним ще до боротьби? І це теж зумовлене долею? Сьогодні знаю, що я безсила перед поглядом дитини, пригніченої тугою, і перед поглядом чоловіка, в якому лише довіра і який не здогадується про обман.
Повертаюся у своє дитинство і згадую, як я прагнула щастя, згадую передчуття, що маю щасливе життя попереду і що певною мірою відповідальна за власне щастя. Згадую довгий, похмурий і холодний час, коли замкнена, позбавлена дитячої безпосередності, я постійно була сумна і соромилася свого суму; хотіла одужати від нього, як від хвороби, і радість, яка інколи випадала на мою долю, здавалася мені справедливою і прекрасною. Пізніше я зрозуміла, що наша доля значною мірою залежить від того, як уявляємо щастя, адже щастя – це не лише духовний і фізичний добробут.
І донині, попри все, я б хотіла віднайти щастя. Уявляю його як вірність самій собі, а отже, і тобі; прикликаю диво: одного разу прокинутися щасливою, без відчуття душевного тягаря. Знаю: земля здригнулася, на її тілі виникла рана, нанесена на мапу моєї нової географії; я змирилася з нею, але хочу, аби вона припинила кровоточити.
Мені ще тяжко жити теперішнім – рідко входжу в нього без зусилля. Говорячи про смерть, ми думали, що найжахливіше – пережити близьку людину: тепер я не впевнена, що це так, намагаюся знайти істину і щодня доходжу іншого висновку. Коли весняне повітря хапає мене за горло, коли бачу наших дітей, щоразу, коли стикаюся з красою життя і, забувши про тебе, насолоджуюся нею кілька секунд – бо ненадовго залишаєш мене, – думаю, що серед нас двох ти є жертва. Та коли горе охоплює мене, я, жалюгідна і пригнічена ним, думаю, що ми мали рацію, що померти – це зовсім не найстрашніше. Безнастанно суперечу собі. І хочу, і не хочу більше страждати через те, що ти пішов. Коли горе стає взагалі нелюдським, коли воно здається мені безмежним, жадаю заспокоєння, але щойно даєш короткий передих на мить, боюся втратити зв’язок із тобою, боюся, що заради хисткої погідності й любові до життя, яка опановує мене попри мою волю, з пам’яті зникнуть наші останні дні й останні погляди. І так без відпочинку, без зупинки коливаюся від однієї точки до іншої, а тоді знаходжу нестійку рівновагу.
Так довго триватиме. Я готова до цього. Але іноді відчуваю величезну втому, мене охоплює страшенна спокуса: здатися, роззброїтися. У такі хвилини люблю землю, і змога заспокоїтися в ній – заснути бабаком або заклякнути статуєю – не лякає мене. Тоді забуваю про тління, хоча думка про нього подеколи невідступно переслідує мене: уявляю його природним розпадом тканини, у якому немає нічого страшного.
Наступного дня після повернення з клініки ти прокинувся пізно. Сказав мені: «О, як я втомився!» Я відповіла, що це цілком зрозуміло, підніматися сходами було надто важко, і тепер мусиш якнайбільше відпочивати. Ми лежали на ліжку нерухомо і лише вряди-годи перекидалися словами. Кожен поринув у власні думки. Мені здавалося, що вони витали над нашими головами, ніби кучері диму, – ті, які піднялися вгору, трішки торкаються один одного, але не змішуються, лишаючись кожен сам по собі.
Ми слухали твоє улюблене анданте. Лише музика може так хвилювати, умиротворяти й наповнювати душу тугою, тривожити й заспокоювати. Вона допомогла мені того дня опанувати себе. Повернула ударам мого серця ритмічність, яку порушила твоя коротка фраза: «О як я стомився!»
Єдино не втрачати самовладання: це ще не та втома, про яку сказав лікар; це просто виснага через сходи; скоро в тебе з’явиться рум’янець, попросиш їсти, можливо, посидиш на ліжку. Ще один день буде відвойовано у вічності. Але не можна будувати таких далеких планів; треба думати про те, що буде по обіді, без заглиблення далі, без вимагання більшого, або, навпаки, дивитися на світ із величезної висоти, як ця музика, котру я чула і котра говорила мені, що все на світі перебуває в неперервному русі, усе змінюється і що ніжність або кохання не повинні відходити зі смертю. Одначе заледве я бодай трохи заспокоювала себе, як уся моя істота повставала проти цього. Так було б надто легко. Я – тут, здорова, сильна, побачу літо, побачу, як ростимуть наші діти. Якою постану перед обличчям смерті? Правду кажучи, того єдиного разу, коли моє життя було в небезпеці, мені те не видалося жахливим, але тоді небезпека лише загрожувала мені – я не була приречена, отже, просто гралася з вогнем, часом мені було моторошно, але це все, не більше. Одначе що легше: змиритися з думкою, що сам помреш, чи з думкою, що помре дорога тобі людина? Не знаю. Те, що відбувалося цього разу, ні з чим не можна було порівняти. Якби я знала, що маєш бодай однісінький шанс урятуватися, ми б говорили з тобою про нього, випробували б неможливе і – хтозна – раптом би виграли? «Жодної надії», – мовили лікарі, і я зрозуміла, що це так. Досить було зазирнути в студентський підручник медицини, аби переконатися в цьому. А якби лікарі приховали правду також від мене, якби, як і ти, я нічого не знала? Ні, вони вчинили слушно… Між незнанням і найгіркішою правдою завжди оберу останню. Звичайно, це було нелогічно. Я боронила своє право знати правду, а тебе позбавляла його. Знищувала нашу рівність, прийнявши роль покровительки. Так, хотіла бачити тебе щасливим, для мене твоє щастя було понад усе, і коли ти говорив мені: «Я щасливий» – усі недомовки, уся брехня ставили мені солодкими, наче мед; я би змусила брехати цілий світ заради усмішки, яку ти подарував мене тоді, – тієї мимолітної усмішки, яку я хотіла вхопити рукою, притиснути до грудей, усмішки, яка є зі мною донині.
Я знала: якби тобі дали обирати між тим чудовим, але коротким життям і життям довгим, але пересічним, ти б не вагався. Але чому такий вибір? Напевне, усі люди поділяються на дві категорії, і ти належиш до числа тих, хто проходить життя хутко, мов падуча зоря в літньому небі!

ХІ
«Падіння Ікара» Брейґеля [3], сповнене сонця, – це самé вираження самоти, породженої не егоїзмом, а байдужістю, яка роз’єднує людей. Звичайно, він має рацію, той орач, який однаково веде свою борозну, тоді як Ікар гине. Потрібно, аби життя тривало, аби зерно було посіяне чи зібране, попри те, що над кимось нависла смерть. А все-таки хочеться, аби він кинув свій плуг і побіг на допомогу ближньому. Чи ні – певне, помиляюся: звичайно, він не знає, що людина в біді. Так само не має цього знання, як не мають море і небо, пагорби й скелі. Ікар помирає не тому, що його покинули, а тому, що люди не знають про те, що він гине. Кожен із нас нагадує цього орача. Щоразу, вийшовши з дому, проходимо повз людський розпач або страждання, про які навіть не підозрюємо. Не помічаємо ані благальних поглядів, ані болю душі або тіла. Я далека від свого ближнього. Якби справді була близька до нього, то завжди неодмінно б кидалася на допомогу, забувши про свої справи.
Ми стали Ікаром. Там, за вікнами, усе йшло своєю колією. Я відсувала штору і спостерігала нашу вулицю і наше подвір’я у їхньому звичному житті, але вже бачила його в іншому світлі. Усе змінилося, усе я сприймала не так, як раніше. Голоси на вулиці дивували мене, ніби вперше їх чула, сміх долинав до мене наче з іншого світу, і скреготіння сміттєвих баків, які щодня тягли хідником, здавалося мені приготуванням до страти. Засуджений на смерть щодня на світанку слухає, чи не споруджують гільйотини. Але на зорі ти міцно спав, а я прокинувшись, переживала годину моєї найбільшої слабкості. Відчай через те, що є, відчай через те, що буде. Не могла ні задрімати, ані наважитися полишити наше ліжко. Єдиною моєю втіхою було твоє волосся, яке я розрізняла на білій подушці, і твоє тіло, яке – знала – було поруч. Відчувала твоє тепло. Відчувала його також у ранок твоєї смерті. Ти спокійно спав, а в цей час хвороба готувалася до останньої атаки. Коли я зачинила двері нашої спальні, то не підозрювала, що тільки-но бачила тебе востаннє. Близько опівдня про тебе вже говоритимуть у минулому часі. Він кохав, хотів, працював, лякався. Минулий час – час смерті. Я не знала, хто – чи лікарі, чи друзі, які з’їхалися, чи я сама вжила його вперше. Можливо – я. Щоразу, коли чую, як діти повторюють дієслово «бути» в усіх часах, думаю про той фатальний ранок, який провів мені остаточну межу минулого і теперішнього. Він був – це означає, що його більше ніколи не буде. Усе скінчено. Крапка. Ви можете битися головою об стіну, волати, кам’яніти, поводитися так, ніби нічого не сталося, рвати волосся на собі, благати, обурюватися, погоджуватися – нічого не зміните: він був, себто більше його немає. Нині цілий світ і ви самі маєте право і навіть мусите говорити про нього в минулому часі. Ви лише тепер почали вживати цей час біля його імені, але віднині це буде його єдиний час.
Більше немає потреби говорити пошепки, аби не потривожити твого сну. Почалося життя без тебе. Я була сама. Певно, ще не знала, наскільки це нестерпно – не бути самою, ні, а більше не бути з тобою. Відколи побачила тебе сплячого на каталці в клініці, усіма моїми вчинками керувала однісінька думка: тільки б він не страждав, тільки б ні про що не довідався. Мою місію скінчено, я виконала її без слави. Ти, у кого яснота була однією з найліпших рис, постав перед смертю, мов дитина.
Ти був прекрасний. Випромінював своє останнє сяйво; завтра вже будеш іншим. Так, я знала, що тебе вже немає в цьому тілі, але якась сила притягала мене до нього. Я ще не могла дивитися на тебе, не могла тримати твоєї руки або гладити твого обличчя. Завтра не можна буде навіть цього. Завтра перебуватимеш у труні. Схований довіку. Я думала: зовсім сам. За два дні їхатиму позаду тебе, а за три дні розлучимося назавжди. І двадцяти днів не минуло відтоді, як ми були щасливі, та ось усе скінчено.
Я повторювала собі: «Він помер, помер, ти помер». Потребувала сама негайно вимовити ці слова, аби пройнятися ними навік, аби не лишати шпарини для втечі, інакше б схотіла відвернутися, заперечувати, а заперечення тільки завело б мене у глухий кут. Тисячі голок жалили мене зсередини – я була суцільним воланням.
Бажала, аби моє тіло не зрадило мені, аби прийшло на допомогу. Чіплялася за край прірви. Змушувала себе дивитися в порожнечу. Смерть мала твоє обличчя, і тому я дивилася на неї пильно, ледве не милувалася нею. Важко уявити прощання з покійником: якщо ти сам не пережив його, ніщо не допоможе збагнути цього. Думка зупиняється, коли досягає межі жаху: саме тут усе починається.
Сьогодні ще не можу розплести ниток життя. Але і плющ, і дерево спадають мені на гадку, коли намагаюся усвідомити твою смерть; вона подібна до первородного гріха, планетарної катастрофи, яка порушила закони всесвітнього тяжіння. Даремно намагаюся знайти куточок, де б я почувалася на своєму місці.
Змирилася з тим, що тебе немає. Більше не прокидаюся через те, що кожного ранку якийсь свердлик точить мені мозок чи пронизлива сирена вдирається в мій сон, аби дедалі знову оголосити мені, що ти помер. Я наново почала думати про погоду, про книжку, яку прочитала, про справи, які треба зробити сьогодні. Багато місяців уявляла, що тільки-но зможу зацікавлено говорити про щось інше, крім тебе, думати про щось інше, а не про тебе, то буду сливе врятована.
Можливо, це вже сталося? Не знаю. Минуле не відпускає мене – звітую перед ним за все. А життя кличе мене до себе. Знаю це, хочу цього, але якось особливо ясно відчуваю прозу днів, те зусилля, якого мушу докласти, аби знову повернутися до життя всупереч серцю, яке жадає самоти. І постійно перебуваю під владою якогось шалу. Виходячи увечері, лишаю лампу запаленою. Коли повертаюся, бачу її світло за фіранкою та усміхаюся власній хитрості, наївній, бо, щойно відчиняю двері, упритул стикаюся з самотою. Відчиняю і зачиняю настінні шафи, переставляю флакони, повертаю крани, але нічого не чую, крім тиші твоєї відсутності. Слухаю її: вона не лякає мене – зачаровує. Не хочу порушувати її. Надійде сон; він приходив до мене вже сотні ночей, коли я слухала твою відсутність.
Бувають дні, коли пропадаєш від мене. Невже були щастя і врода? І ми всотували їх щогодини? Такими днями не можу зосередитися ні на чому: думка перестрибує минуле, силується обійти підводне каміння, стає безтілесною. Тоді мені лишаються єдино мрія і попіл; те, що було, зникає, і бачу, звідки беруть початок ця сумнозвісна ідеалізація, ці оздоблені спомини, які поступово спрощують і заступають істину, ця зрада, яка дається тим легшою, що тебе немає і нíкому заперечити солодкий образ, який створює уява. Досягаю хибного спокою, але віддаляюся од достеменної мудрості, яка полягає в палахтінні, здатності мислити, ясноті розуму. Прикликаю твій образ і кидаюся в минуле, аби не втратити тебе. Сама в нашій спальні, подовгу не можу відірвати погляду од твоїх улюблених куточків, од речей, які були тобі цінні, шукаю твого сліду, витягаю тебе з пітьми, і поступово повертаєшся. Відправною точкою мені завжди слугує один спогад: яскрава пляма на стіні… Раз уранці, за три дні до твоєї смерті, з’явилося сонце, а до цього кілька днів дощило. Я розсунула штори, і ти сказав: «Приємно відчувати сонце на обличчі». Я трохи зсунула ліжко, аби проміння падало на тебе. Ти заплющив очі на мить, а відкривши їх, прошепотів: «Як добре!»
Час тягнувся повільно. Я принесла тобі чисту білизну; ти обрав блакитну піжаму – ту саму, в якій помреш. Сонце вже вигравало на стіні, полишивши тебе. Назавжди. Ніколи не забуду барви того листопадового сонця, як воно пестило твоє обличчя і волосся, а тоді дезертиром перебралося на стіну. Навіть сонце тобі зрадило. Ти лишився на бойовищі сам.

Погода в Ескалі [4] нашого останнього літа була чарівна. Які плани ми тоді будували? Про що мріяли?
Ми провадили безжурне життя. Підкорялися вітрові й сонцю. Вони визначали наш денний розклад. Щодня – одне й те саме, нічого не відбувалося, ми просто були щасливі, щасливі тому, що відчували це. Щастя просотувало нас, ніби пахощі, яких ми інколи не помічали, – настільки були щасливі. Хіба птах усвідомлює, що він щасливий, коли літає?
Ми годинами лежали, заплющивши або приплющивши очі, слухаючи ледве вловимий шум моря, удари серця – і все. Коли нам ставало спекотно, бігли у воду, пропустивши хвилю, без шуму, аби не порушити бездоганної гармонії неба і моря.
Могли не говорити ні про що чи балакати про все. Мовчання і балаканина чудові, коли вони означають найвищий прояв любові або дружби, а не приховують невдоволення чи непримиренні розбіжності, коли вони народжені з настільки глибокої спільності, що дві істоти, неподібні зовні, досягають подібності дивовижнішої за подібність рис обличчя.
Подеколи я зауважувала, що маєш поганий вигляд, мене опановувала невиразна тривога, потім це минало. У саму спеку ти йшов чистити улоговину, де ростуть три морські сосни, а я піднімалася подрімати по обіді у великій кімнаті, зачинивши там віконниці. Діти спали. У будинку панувала надзвичайна тиша: на цвірінькання коників можна було не зважати. Я чула удари твого кайла, які зливалися для мене зі спекою, запахом моря і квітів у дещо єдине, слухала, як хрустить трусок під твоїми ногами. Ти годинами рубав чагарник, який ми спалювали після першого дощу, потім повертався, увесь спітнілий, з гілочками, заплутаними у волоссі й одязі, з подряпаними руками й ногами, але світився радістю. Інколи працював на тракторі – я ненавиділа запах бензину і пекельне гуркотання, – їхав на великий пагорб удалині, де торував дорогу в непрохідних хащах, які поростали чагарником майже двадцять років.
По опівдні, коли сонце залишало наш дім, але пагорб іще був залитий його промінням, ми ходили прогулятися в ті місця, які ти відкрив кілька годин тому. Приносили звідти соснові шишки, іноді черепаху, яка давала стільки радості дітям. Сливе щодня ми сиділи на одному й тому ж поваленому дереві, спостерігаючи, як сонце покидає сосни, потім – виноградники та врешті ховається за пагорб. Часто-густо брали з собою дітей. Якщо хотіли побути самі, то йшли потайки, але інколи наша хитрість не виходила, і тоді ми бачили дві фігурки, які котилися схилом, а потім піднімалися до нас. Хвилина спочинку на наших руках, аби перевести дух, – і гайда оповідати їм якусь казку. Подеколи вони замислювалися, ставили нам важкі запитання: «А чому так ходить сонце щодня?» Потім навколишня краса настільки їх захоплювала, що вони припиняли стрекотати чи вимагати, аби їм щось оповідали. Як і ми, діти не могли відвести очей од цього величного видовища – заходу сонця.
Ми відповідали, що завтра, дуже рано, перш ніж вони прокинуться, сонце повернеться і знову осяє те місце, де сидимо.
- І знову рухатиметься цілу ніч?
- Так, воно ніколи не спиняється, і ми теж рухаємося, а коли в нас ніч, в інших країнах – день.
Немає нічого поважнішого за розмови з дітьми. Вони безстрашно ставлять і розв’язують найскладніші питання, проникають у саму суть речей. Ми часто говорили з ними про смерть. Я-бо не знала, що вельми хутко вона торкнеться їх так близько. «Він помер», «вона спить», – казали вони, інколи знаходячи біля будинку мертвого коника або неживу ящірку.

Кілька місяців потому вони довідалися, що означає «більше ніколи», і той з них, хто страждав сильніше, бо більше розумів, сказав мені:
- Раз наш тато помер, нехай буде в нас інший, але тільки схожий на нього.
Я намагалася пояснити. Пояснити що? Що кохання…
- Але ж не можна кохати мертвого, адже його ти більше ніколи не побачиш, – відповів він мені. – А де він тепер? Бачить нас?
- Гадаю, ні. Але ми бачимо його у своїх спогадах.
- Маю його очі й рот, правда? – гордо казав мені син.
- А я маю його ходу.
- Так, правильно.
- А де ти поховала його?
Я відповіла: на пагорбі, не могла сказати: на цвинтарі. На пагорбі… Саме так хотіла б тебе поховати: без труни, самого, біля підніжжя якого-небудь дерева, там, де ми любили гуляти. Чому наші поховальні обряди такі понурі, такі неприродні? Поховання на берегах Ґанґу зовсім не означає, що там люди страждають менше; просто не демонструють свого горя, уважаючи, що кожен мусить подолати його сам. Я хотіла, аби наші діти пам’ятали тебе живим і ніколи не думали про те, що зотлієш. Ця думка переслідувала мене багато місяців. Я не могла уявити, що твоє тіло, таке вишукане, таке гарне, стане відразливим; постійно думала про це – постійно. Говорила собі, що це нічого, адже це просто хімічна реакція; головне, що ти нічого не знаєш. Але подумки бачила тебе, твої очі, губи, тканину твого костюма, і коли при мені говорили дітям, які злякалися оси чи мухи: «Малі не їдять великих», – я думала: ні, їдять – їдять до останнього шматочка. Так, я не хотіла, аби діти теж думали про це, але й не хотіла говорити, що ти – на небі, бо це б суперечило нашим принципам. Намагалася пов’язати тебе з життям. «Він перетворився на два деревця і квіти, – казала я дітям, – бджоли літають із квітки на квітку, збирають мед, а ми їмо його, тож усе й починається спочатку».
Діти реагували кожен за своїм характером.
- З такого гарного, як він, – з осяйним видом мовив мені одна дитина, – повинні вирости гарні квіти?
Друга дитина промовчала, та замислилася. Уранці прийшла до мене і спитала:
- Отже, коли їмо мед, то їмо шматочок людини?
Я б хотіла, аби вони любили тебе таким, яким ти був. Що пам’ятають про тебе? Без кінця товчуть мені про якусь прогулянку, про яку я майже їм не розповідала, але вона закарбувалася в їхній пам’яті. Того дня ти вбив змійку. Тоді вони наче й не звернули на це особливої уваги, але потім прогулянка поблизу будинку перетворилася на справжню експедицію, у якій ти вбив страшне чудовисько. Для них ти – символ мужності й спритності, а коли розповідаю їм про інші прогулянки, більш далекі й цікаві, вони незмінно повертаються до цієї.
Вони шукають тебе, хочуть тебе впізнати або згадати, поєднавши те, що збереглося в їхній пам’яті, з тим, що вони створюють у своїй уяві світлинами, оповідями про тебе, невиразними споминами, які раптово спливають звідкись із глибини; часом бачу це, коли яка-небудь дрібниця зненацька вражає їх, будить думку, викликає бажання копатися у своїй юній пам’яті, вияскравити те, що має лише невиразні, розпливчасті обриси, – отак світляр наводить на фокус свій об’єктив, аби дістати чітке зображення. Вони не зможуть знайти себе, не пройшовши крізь тебе.
Бачу, наскільки діти нагадують тебе, і це мене зачаровує і приголомшує. Інколи ця подібність буває скороминущою, проявляючись у тому або в тому. Якийсь жест, манера шнурувати черевики, прокидатися вранці, любов до тієї самої пори дня, до того ж неба, погляд, якого я не помічала раніше, хоча, можливо, він був, але мені здавалося, що він з’явився лише тепер. Слухаю і дивлюся.
Подумки розбираю все твоє життя і бачу тебе в тому віці, коли не була з тобою знайома. Намагаюся поєднати свої спостереження за дітьми з твоєю юнацькою постаттю і так ще ліпше пізнаю тебе.
Пишу, ніби намотую клубок, який не має кінця. Нитка, яку тягну, веде мене до тебе, але пробираюся не через лабіринт, а радше спіралями якоїсь мушлі. Намагаюся сягнути глибини нас самих. Коли мені здається, що вже досягла мети, виявляю: це лише етап, потрібно йти далі, перетинати простори спогадів і відчуттів, знімати все нові оболонки, і єдино так досягну миру, який передбачаю і якого бажаю. Тільки я знаю власні поразки й перемоги. Деколи, здається, я вже зробила крок уперед, задоволена, коли зненацька все руйнується: немає ані хребта, ані тіла – усе розчинилося в якійсь кислоті; нитка урвалася; я – малесенька безформна плямка, безвільний згусток нервів.
Іти пробоєм дарма, необхідно зробити відволікальний маневр, як кажуть, «розпорошитися», що завжди викликає в мені відразу. Виходжу з дому і йду, не думаючи ні про що, тікаю від самої себе. Моє обличчя потребує вітру, мої ноги потребують твердого ґрунту. Усе забути, викреслити з пам’яті. Коли відчуваю втому, я майже врятована. Існую. Повертаюся на землю. Дивуюся, знайшовши все на своїх місцях.

ХІІ
Того дня на світанку відчинили двері настіж. Цілий день і ще пів дня я їхала позаду тебе. Пам’ятаю лише дорогу, яка, здавалося, ніколи не скінчиться, села, які ми проїжджали, автомобілі, які обганяли, і нас, котрі супроводжували цю чорну, в кольорах, автівку, од якої я не могла відвести очей. Більше не пам’ятаю сливе нічого. Того дня я навіть не помітила, як після Ліона, у міру просування на південь, з’явилися перші кипариси й перші фонтанчики з питною водою, оточені платанами. Тут, на півдні, небо інше, і навіть якщо дощить, то і дощ не такий, і вітер поривчастий. Але ж раніше ми завше дивувалися цій зміні й тому, що вона досі нас вражає.
Пам’ятаю ті шалені перегони до найдрібніших деталей і водночас – якось невиразно. Чорна автівка спинилася біля заправки, і ми чекали позаду; це було безглуздо, але ми не могли залишити тебе самого, хоча ти однаково вже був далеко від нас – у твоєму тілі почався довгий процес розкладання. Увечері ми влаштувалися на ночівлю. Тебе поставили в гараж. Я блукала коло тебе, не знаючи, що робити, не наважуючись піти й лягти спати; гладила вінок, чорний креп, який прикривав твою труну, торкалася автомобільного кузова. Кружляла так довго. Адже це було безглуздо: ти – у гаражі, а я – нагорі в теплому ліжку, або ти – на стоянці, поміж автівками, а я снідаю. Я їла, пила, навіть не хотіла плакати. Не думала ні про майбутнє, ані про дітей, хоча вже два дні не бачила їх, а вони пізніше розкажуть мені, як весело провели час у своїх маленьких приятелів.
Другого дня ми дісталися цвинтаря. Там я повернулася до дійсності. Дивилася на море, далеке й сіре, як і небо. Пам’ятаю, як глухо падали квіти на труну, той звук щоразу відлунював у мені, потім – перші лопати землі, важке різке стукотіння, яке закінчувалося м’яким піанісимо, коли земля скочувалася по ляді, перш ніж довіку лягти на дно твоєї могили. Ми були на світі самі: ти – похований, я – нагорі. Мій погляд пронизував дерево і свинець. Я віддала б усе на світі – так-так, усе! – аби раптово побачити тебе воскреслим, живим, прогулятися з тобою пагорбом, як ми любили, або мовчки постояти, подивитися на море. Десять хвилин, не більше, а потім хай буде смерть, мука – будь-що, аби тільки ще раз побачити тебе.
Уперше в житті я хотіла неможливого. Пізніше одна наша дитина попрохала мене: «Адже ти можеш усе, зроби так, аби він повернувся на день, лише на однісінький день, організуємо свято, будемо розумниками. Він побачить, що нам добре». Я мусила пояснити, що це мені не до снаги, і зрозуміла: дитина вже відчула сенс страшних слів «більше ніколи» і, подібно до мене, не може з ними змиритися.
Почало мжичити, годинник на вежі пробив південь. Повітря стояло нерухоме. Краплі дощу безшумно падали на листя дерев, на кам’яні стіни, лишаючи на них темні смуги. Земля поступово накривала труну. І ось вже немає ями, а є лише горбик свіжого ґрунту, сповитий квітами.
Нині я знаю, що означає цвинтар, як інші знають, що означають меморіальні таблиці, розташовані на вулицях Парижа після окупації; вони вказують на те, що такого-то борця Опору було вбито на такому-то місці, і біля такої таблиці перед очима його близьких знову виникають спотворене кулями обличчя, калюжа крові, розпластане тіло.

Тієї миті, коли я ступала на перон вокзалу в Парижі, того самого вокзалу, куди зазвичай ми поверталися після канікул (і відразу починали будувати плани на зиму, без жалю прощаючись із літом, аби по тім’я поринути в нові клопоти), саме тієї миті, коли моє тіло перебувало між підніжкою вагона і пероном, коли я вже ставила ногу на перон, за один момент – ясний і холодний, мов ніж гільйотини, – усвідомила, яка самота чекає на мене.
Ураган пролетів, я вийшла з нього жива. Чекала на битву, але ще не знала, яка вона буде; я робила свої перші кроки в незнаному мені світі й не мала ні часу, ані бажання постаратися уявити його. Спокій домівки й ця тиша! Речі… Ось вони, на своїх місцях: чисте оббиття меблів, незім’яті подушки, наче ними ніколи не користувалися, свіжі квіти, книжки, останні, які ми прочитали вкупі, – до них можна дотягтися рукою, – і ліжко. У пам’яті спливло лише недавнє минуле: чотири дні й десь недалеко – початок цього минулого, операція, потім усього три тижні, і по той бік прірви, на іншому березі, – наше життя.
Вона закінчене – закінчене назавжди. Час гнав свої хвилі. Мені лишалося або тонути, аби дихати, але я не хотіла – не хотіла ні того, ні того. Життя вчиняло зі мною по-жорстокому: «Чи живи, чи помирай, – казало воно, і я завмирала на місці. – Не їси й не спиш, тобі подобається демонструвати своє горе». Життя звинувачувало мене. Я не була ні боязливою, ані мужньою. Діти слугували мені за опору: коли вони були зі мною, я владала собою, їхнє незнання, як і твоє зовсім недавно, допомагало мені. Я стала єдино фасадом, але були хвилини, коли могла б упасти без цього. Пізнала заціпеніння, яке є лише початком смерті. Заснути, забутися, поринути в ніч… Та ледве заплющувала очі, сліпуче світло спалахувало перед моїми повіками. Я вчилася самотності, нещадної, беззаперечної; вона – мов голий простір, який починається від вас і тягнеться до обрію; ані думка, ані погляд не мають за що зачепитися. Я не знала, чим заповнити дні, на чому зупинити думку. Була розчавлена тобою, твій образ стояв перед моїми очима, ти душив мене, усі мої видіння були пов’язані тільки з твоєю хворобою; я хотіла згадати наше давнє життя, але була засліплена твоєю смертю. Не могла звільнитися від неї. Потребувала вирватися з цього замкненого кола, та минали години й дні, а я була бездіяльна. Змушувала себе робити все необхідне, вимовляла слова, яких очікували від мене. Ставала безтілесною тінню.
Я досі не насмілювалася слухати музики, боячись, що вона виведе мене з заціпеніння, у якому я перебувала, і кине у світ, де все мене ранить, у світ, де не зможу жити. Я була байдужа до всього і не знала, щó перетисне – піду на дно чи врятуюся. Інстинкт диктував мені ритм, якого я дотримувалася. Проклинала ніч, але не могла уникнути її. Зберегла достатньо здорового глузду, аби збагнути: ганебно стверджувати, ніби стоїш вище за те, чого ще не знаєш. Скільки разів ми чули від багатія, що не у грошах полягає щастя, від лінюха – що кожна будь-яка справа – втрата часу, від невігласа – що освіта ще не робить людини, від холодних жінок – що вони вищі за чуттєве кохання, а від імпотентів – що платонічне кохання найпрекрасніше? Зумисне і жалюгідне ошуканство, спроба сплутати карти! Але правда й те, що гроші не приносять щастя, що справа може бути нікчемною, що освічена людина не обов’язково найліпша і що кохання – це не лише фізичний потяг.
А я, лише сягнувши глибини того, що йменують розпачем, змогла зберегти внутрішню рівновагу. Якщо й був якийсь вихід, він провадив крізь пітьму і трясовину.
Аби знайти його, я мусила пройти страшну дорогу, на яку мене пожбурила твоя смерть, не шукати забуття, нічого не лишати в темряві, ні від чого не тікати й зустріти нещастя так, як колись зустрічала радість.
Я блукала кімнатами, оточена твоїми речами, роздратована тривогою, мізерною причиною якої вони були. Що робити з зубною щіткою, з бритвою, з туалетною водою, зі светром, непотрібним тепер? Спалити? Зберегти? Подарувати? Кинути в Сену? Спалити означало б задовольнити почуття абсолюту, зберегти – улягти хвилинній спокусі. Невже я ставала жінкою, яка живе лише минулим, жінкою, приреченою на даремне обожнювання: перечитувати листи, знову і знову переглядати світлини, пестити твій одяг? Переставила деякі меблі, частину продала, але залишила твою книжку там, де ти поклав її, бо вона допомагала мені згадати твій жест, погляд, кинуту фразу. Намагалася зупинити час, увічнити тебе, споруджувала пам’ятники в порожнечі. Надходила ніч; я вкладалася в наше ліжко, лежала там, застигнувши, така ж нерухома, як і ти, ніби похована вкупі з тобою, відділена од самої себе.
Чекала, нічого не очікуючи. Так минали місяці. Наше майно описали, полічили суму боргів, оцінили вартість того, що ми створили разом, «окрім коштовностей і предметів особистого вжитку». Я не померла, але була на межі смерті.

ХІІI
Не пригадаю вже того дня, коли я вперше відчула: ще не все втрачено. Чи то була дитяча усмішка, яка збудила мене до життя, чи сумний погляд, помічений там, де б я не хотіла його бачити? Чи змордував мене розпач? А може, просто життя переважувало? Істина має стільки граней, що не можу сказати напевне: що саме дало мені змогу знову відчути ґрунт під ногами? Одного разу я подумки зауважила, що перестала бути лише фасадом. Жила, дихала. Знову хотіла брати участь у подіях. Поступово опанувала себе і побачила, щó лишилося від мене. Власне тоді не перестала відчувати самоту, але спробувала призвичаїтися до неї.
І зріднилася з нею; тепер ми добре познайомилися одна з одною, і вмію дивитися їй просто в очі. Говорю про неї з друзями, які завжди вважали її природною. А для мене немає нічого прекраснішого за подружню пару, і коли чую розмови, буцімто кохати – це означає втратити свободу і свою цілість, запитую себе: невже говоримо про одне й те саме почуття?
Пригадую один вечір: я гортала сторінки якоїсь книжки, і мій погляд упав на світлину скульптури, яку часто ми розглядали вкупі, – торс жінки, ніби крик радості, скерований у небо. Я застигла в заціпенінні, але не перегорнула сторінки. Минуле знову схвилювалося в мені, я побачила фільм без кінця, почула пісню перемоги, – усе це зламав один листопадовий день. Мені здалося, що я вилізла з трясовини. Була сама у своїй кімнаті, але відчула, що знову живу; кімната видалася мені інакшою, не такою, як в інші дні. Наново я втягнулася у вир життя і зрозуміла, що повернула собі здатність насолоджуватися прекрасним.
Проте все завдавало мені болю, особливо погляди, якими, наче змовники в юрмі, обмінюється між собою закохане подружжя; ці погляди, мов два птахи, укупі витають над шумом голосів, димом сигарет і склянками віскі. Для цих людей у світі не існує нікого, крім них; їхня зустріч усе поставила на свої місця; життя здається справедливим: їм однаково, чи їх чують і що про них говорять. «Птахи тут, – думають вони, – птахи нас охороняють, і зараз, коли будемо на вулиці самі, знову їх побачимо». Два мої птахи померли, але не можу без трепету дивитися, як літають птахи інших, і непомильно вгадую їх.
І зачудовано дійшла висновку, що закохані подружжя трапляються дуже рідко.

Я ніколи не ставилася до смерті так легко, як у ті часи, коли була щаслива. Тоді мені було сливе байдуже – жити чи померти. Нині мої думки цілковито поглинула смерть. Я думала про неї, перетинаючи вулицю, керуючи автівкою. Дрібний нежить… але він може перейти в гіперемію. Легка недуга… а раптом за нею прихована важка хвороба? Я виходила зі свого заціпеніння, аби увійти до того живого світу, якого боялася і в якому все мене ранило. Я не знала, скільки це триватиме. Пригадую, яке хвилювання опанувало мене біля Порт-де-ла-Віллетта [5], коли я побачила вантажівку з кіньми, яких везли на бійню. Ці приречені тварини – навіть тварини! – знову привели мої думки до тебе. Одного вечора в автобусі я не могла відірвати погляду од однієї дрібнички (маленького черепа зі слонової кістки), яка теліпалася на золотому ланцюжку. Дівчина, якій належала ця дрібничка, була вродлива, дуже юна, з підмальованими очима і блідими губами; подумки я зірвала м’ясо з її кісток, дісталася скелета і раптово побачила два черепи, які потім перетворилися на один – на той, який невідступно переслідував мене.
Я уникала бувати на площі Сен-Сюльпіс [6], де нерідко ходила під час твоєї хвороби. У ті дні, якогось ранку, я звернула увагу на крамницю поховальних атрибутів, так зручно розташовану коло церкви. На вітрині було виставлено гарні світлини з зображенням пишних похоронів, якісні труни, оточені величезними свічками. Мене пройняла думка: тобі також прийдуть усе це замовляти сюди. Я не прискорила кроку, а все-таки тисячі чорних птахів били крилами в моїх грудях. Я мала лише одне бажання – побачити тебе, торкнутися тебе. Коли увійшла до нашої спальні, ти ще спав. Вийшла навшпиньки й, чекаючи, коли ти прокинешся, узяла книжку. Правду кажучи, не прочитала ні рядка, та трохи заспокоїлася. Коли ти покликав мене, я підійшла до тебе зі спокійним обличчям, як звичайно, і, цілуючи тебе, у відчаї насолоджувалася уламками щастя, які ще мені належали. Вал насувався; я знала, що безсила перед ним, одначе продовжувала покроково боротися. Коли йшла площею Сен-Сюльпіс, хотіла тільки одного – побачити тебе живим. Задовольнялася крихтами, які поглинала, наче голодувала. Що лишалося від нашого гордого щастя? Але ти спав добре, почувався менш утомленим, ніж напередодні. Залпом проковтнув свою каву з молоком і майже цілу булку: «Я голодний, я голодний». Я бачила твої очі – такі безбарвні, з почервонілими повіками. «Три дні минуло, як я повернувся з клініки, – час хутко летить», – мовив ти мені. Не здогадувався ні про що. Це було після твоєї операції, того ранку, який нічим не відрізнявся од інших. Ти говорив; я слухала тебе й думала: куди ж заведуть мене жорстокий обов’язок і кохання до тебе? І знову знаходила ті межі, які визначила в ніч після операції: аби лише ти не страждав, аби лише ні про що не здогадався. Тільки це я мусила брати до уваги. Зазирала в саму глибину твоєї душі – і ти розкривав її. Скільки років чи хвилин потребували ми для того, аби дістатися цих хованок, ще глибших за почуття, у якому розум та інстинкт зливаються водно? Мені подобалися наше прагнення труднощів, наша недовіра до легкодухих переживань. Ми обоє хотіли, аби ніщо не залишало нас байдужими, навіть те, що, здавалося, найменше здатне запалювати. Відтоді як народилося наше кохання, ми не припиняли вивчати, пізнавати одне одного. Відкрили одне одному свої душі та, обеззброєні, відкинули закон джунглів.
Коли ти ще був зі мною, я мріяла про нашу останню розмову. Хотіла, аби ти оповів мені про все – про себе, про нас, про людей, про те, що ти думав, про кожну річ і про кожну подію, хотіла, аби все те, що будеш мені говорити, шепотіти, повторювати, заколисувало мене, хотіла засинати й прокидатися під звук твого голосу, насичуватися ним, жити лише ним.

Останнього вечора я вже відклала книжку, а ти ще продовжував читати. Спитав мене, чи не заважає мені світло. Ні, воно не заважало – дозволяло мені дивитися на тебе крізь приплющені повіки. Я слухала, як ти перегортаєш сторінки, усе мені було дозволено, лише не можна було плакати, але я зовсім не хотіла плакати. Хотіла згадувати прожиті вкупі роки, одначе не наважувалася про це сказати тобі. Ми не мали звички воскрешати минуле, і тобі могло б видатися дивним, чому раптом думаю про те, що було, а не про те, що буде. Тому я помандрувала у спогади сама, а ти в цей час читав або дрімав.
Наше спільне життя… Спочатку це був якийсь проміжок, день, потім – місяць. Я скручувалася спіраллю в тому маленькому, надто тісному минулому. Знала: воно буде більшим, – але ми ніколи про це не говорили. Були пориви, і була стриманість. Ми придивлялися одне до одного, трималися насторожено і шукали якогось потаємного сенсу в кожному слові іншого. Неозначена форма слугувала нам переходом від «я» до «ми». Довго послуговувалися нею. Одного разу з’явилося «ми», сказане ніби випадково, але невдовзі було відкинуте: напевно, ми ще не були готові до нього. Потім неозначену форму стали вживати все рідше. Починали будувати наше спільне життя, і того дня, коли це було прийнято і визнано, зрозуміли, що вже давно прагнули спільності. Зненацька виявилося, що ми багаті, – збагатили нас численні хвилини, події, пережиті вкупі й збережені в нашій пам’яті тому, що об’єднували нас. Інколи чиясь присутність додавала нам сміливості. Я оповідала прогулянку під дощем, ти говорив, що небо, застелене хмарами, може бути прегарним і що ти бачив яблуневий сад, де буря зірвала всі квіти. Ми самі не мовили б ані слова про цю прогулянку, яка зблизила нас. Звикали одне до одного. Це була довга праця, яка так нас захоплювала, що подеколи ми лякалися. Тоді, зробивши різкий поворот, без усіляких пояснень, переставали бачитися.
Наше кохання вже в ту пору було надто горде, аби ми могли допустити бодай дещицю марнославства. Наші спонуки були благородні. Ми вірили одне одному, але потребували цих зупинок, аби розібратися у власних почуттях, переконати себе, що ми досі вільні обирати наше майбутнє, незалежні у своїх діях та у своїх смаках. Тоді знову знаходили одне одного і приховували хвилювання, переконані, що здаємося неуразливими. Як мені подобалася ця дистанція, котру ми витримували!
Наша зустріч могла б бути лише чудовою миттю, чудовим спогадом, могла б жодним чином не змінити нашого життя. Немає нічого більш ризикованого за дрібну інтрижку. Не вкладаємо в неї душі й тому думаємо, що зберігаємо себе, але робимо це так невміло, що, розтринькуючи слова, які не відповідають почуттям, від зустрічі до зустрічі поступово розтринькуємо себе, наче тканина, яку час поглинає раніше, ніж вона послугує за своїм призначенням. á

ХІV
У день похорону, пішовши з цвинтаря, я збагнула, що ходитиму туди часто. Могла б лишитися такою самою, так само кохати тебе, але більше ніколи не ходити на твою могилу. Першого вечора, зачинивши віконниці у своїй кімнаті, раптово побачила небо – величезне, безмісячне, гнітюче. Була сама на землі. Хотіла б, аби мене віднесли з собою хмари, які плинули наді мною. Засунула штори – так тваринка закопується у свою нору. Більше не потрібно дивитися на небо і взагалі робити щось із того, що я робила раніше. Як зустрінуся з дітьми? Три дні взагалі не думала про них.
Наступного дня прийшла провідати тебе. Безглузде побачення, ще один монолог без відповіді. Я перебувала за межами дійсності й не мала сил повернутися до неї. Як не вмовляла себе, усе було дарма. Ось вона, твоя могила; я дивилася на неї, безцільно торкалася землі, починала думати, що зараз прийдеш, що ти просто трохи спізнився, як зазвичай, і скоро відчую, що ти поруч, і вкупі дивитимемося на цю могилу, присипану свіжою землею.
Я чудово усвідомлювала, що ти помер, але галюцинація починалася знову. Тебе немає, отже, чекаєш на мене в автівці, і якесь шалене сподівання – я знала, що воно шалене, – опановувало мене.
«Так, він в автівці». І, знайшовши її порожньою, знову заспокоювала себе, давала собі відтермінування: «Гуляє пагорбом». Спускалася до будинку і, розмовляючи з друзями, виглядала тебе на дорозі, звісно, не вірячи самій собі.
Того самого вечора повернулася до Парижа. Мені здавалося, знову зрадила тобі. Адже лише це робила щодня протягом трьох тижнів, з тієї хвилини, коли тебе повезли на каталці довгим білосніжним коридором, – віддавала тебе твоїй долі; супроводжувала тебе, ішла за тобою до кінця, але залишалася у світі живих, тоді як ти, не знаючи цього, покидав його, і я читала прийдешню розлуку в твоїх очах і твоїй усмішці.

Повернулася до тебе наступного літа. Перші канікули без тебе. Коли залишала Париж, стояла жахлива спека. На світанку я побачила ланцюг пагорбів, кипариси, виноградники, потім – море, яке неначе народжувалося з імли й ледве відрізнялося од неба. Знову побачила цей безбарвний тремкий серпанок і зрозуміла, що, не признаючись самій собі, наново готувалася до побачення з тобою, і саме ця потаємна думка змусила мене повернутися. Знову повернулася роздвоєність: тікати від тебе і прямувати до тебе, іти на цвинтар на побачення з тобою й говорити чи думати, що віднині житимеш лише в пам’яті й у наших дітях. Усупереч здоровому глуздові прямувала до тебе, хоча знала, що більше тебе немає, прямувала до тебе такого, яким бачила, перш ніж люди в чорному сховали тебе в тонке полотно і свинець. Поспішала до тебе, аби побачити два дерева і кам’яний бордюрчик. На що інше могла сподіватися?
Я їхала швидко, моє серце розпачливо калатало. Погода була чарівна, діти співали. Будинок зовсім не змінився, і це мене вразило. Я очікувала побачити сама не знаю що: розгром, бойовище, руїни, спалені дерева, землю, вкриту попелом, голі виноградники, але все зберегло свої незмінні чари. Цвірінькання коників, вітер у платанах, руді й зелені сосни, висока трава, випалені сонцем галявини, бугенвілії, здичавіла герань, вибуялі гліцинії. Жодних слідів битви на землі Верґілія, як я йменувала її.
Нічого не можу змінити у світі через те, що більше немає на землі тебе. Відпустила дітей і піднялася до тебе. Сонце стояло в зеніті – це була година, згубна для квітів. Дерева виросли, земля осіла. Я завжди вважала, що цвинтар умиротворяє. Ми любили приходити на могилу Ван Ґога і Тео в Овері [7]. Ми любили плющ, який укривав їх, і говорили: «Хай на цвинтарі є спокій і погідність, а все-таки добре повернутися додому, зігрітися увечері біля каміна, відчути, що нас двоє, дивитися, як піднімається місяць, слухати сову, довірливо вслухатися в тишу». Але того дня, коли я була наодинці з тобою, і сливе чорні кипариси, і блакитне небо, і легенький вітерець утворювали єдино декорацію. Мій погляд притягало те, що було приховане, життя під землею, нелюдське життя, де кожен зотлівав на самоті, і ти – теж, усього за метр від мене.
Скільки знадобиться років – напевно, кілька століть, не менше, – аби елементи, з яких ти складався, поєдналися з землею й аби ти знову став пилом, сіллю землі, кількома жменями піску, що його майбутня людина пропустить між пальцями, як любили робити ми, з заплющеними очима розпластавшись на пляжі обличчям до сонця, розкинувши руки, засунувши долоні в пісок і насолоджуючись його ніжним, живим теплом?
Мільярди клітин, які з’єдналися, аби створити мою кохану істоту, яка більше ніколи не повториться, я уявляла у вигляді зоряного дощу. Раптово відчула здатність міркувати розсудливо. Не було зустрічі. Була я одна перед мертвим тобою, я – перед пусткою. Могла досхочу воскрешати в пам’яті твій голос, твої жести, наші розмови, могла вигадувати сьогодення, компонувати уявні діалоги, але насправді не повинна була нічого чекати від тебе. Ти пішов зі світу, пішов назавжди. Який тихий нещадний голос, котрий я добре знала, промовляв мені: «Живи чи помирай, але виріши; потрібно зробити вибір»!
Того дня я зрозуміла, що досі не готова до цього; можливо, зумію зробити це завтра, можливо – за десять років, а можливо – ніколи. Повертаючись, з дороги побачила дітей, вони гралися: знайшли свої іграшки, поставили білий столик. Готувалися до літа.
Ледве не зруйнувала їхньої радості й не повела їх нагору, аби розповісти їм, що на світі немає справедливості, але виявила розсудливість і пішла прогулятися з ними – як зазвичай. Протягом року молоді виноградники вибуяли, на деяких лозах вже з’явилися перші грона.
Життя тривало. І я, вже вкотре, вирішила – хоча знала, що туга і почуття самоти ще не раз повернуться до мене, – теж продовжувати жити. Аналогічно розумному саджанцеві пристосовуватися до ритму сезону, дихати повними грудьми, говорити «так» і відчувати удари свого серця. Діти були ласкаві, обоє тримали мене за руки; я боялася, як би вони не здогадалися про мою розгубленість. Знову відчула свою відповідальність за них і на сьогодні, отже, була врятована. Запропонувала оповісти їм казку, але яку?
- Розкажи про бичка.
І я розказала про чорного бичка, який щасливо жив у Камарґу [8] зі своєю мамою, але одного разу люди прийшли по нього і відправили його на бій биків…
- Він не помре, правда?
- Звичайно, ні, він подолає всі перешкоди.
- Якщо він дійсно не помре, хай на його шляху буде якнайбільше небезпек.
Я докладно розповіла, щó зробив бичок, аби тореадор не вбив його. То був розумний, хитрий бичок, вмів визначати час за годинником і знав, що по п’ятнадцяти хвилинах боротьби його життя буде врятоване. Мужньо бився, жодного разу не давши суперникові наблизитися до себе; зрозумів, що знаряддя смерті сховане під червоним плащем тореадора. Усі сміялися, бо бичок перехитрив людину, і, коли пробив годинник, шквал оплесків пролунав з трибун. Юрма кричала стоячи: «Viva el toro! [9]» Того ж вечора бичок повернувся додому. Це був перший випадок, коли бик вийшов живий з арени. Його зустріли як героя, і, звичайно, він одружився та мав багато дітей.
Діти слухали. Несподівано для себе ми виявили, що вже не їдемо, а сидимо на нашій улюбленій колоді. Я навчилася йти за двома думками відразу; чула свій голос; то, звичайно, була я, але настільки спотворена твоєю відсутністю, що насилу впізнавала тебе. Усе навкруги було невимовно гарне. Проміння сонця протинало небо, наче останнє слугувало лише екраном для образів, які я оживлювала; це було подібне до феєрверку, ніжного і жорстокого, який розпливався в повітрі, або до блискавок, які, мов частинки тебе, прямим влучанням важко ранили мене, але не вбивали. У цьому феєрверку я хотіла піймати поглядом твою усмішку, наш узгоджений крок, наші ноги, які одночасно ступали на землю, мої руки, розкриті назустріч тобі на порозі домівки, і те, як ти, коли ми приїжджали сюди, вдихав перший ковток повітря, ніби проголошуючи: «Тут і зараз починаються наші канікули!» Ти був незакінченою фугою, перерваним арабеском. Я бачила твоє майбутнє, зупинене і замінене словами «він був». Як би хотіла провідміняти це дієслово в майбутньому часі: «Я завжди буду щасливою жінкою, ти завжди будеш щасливим чоловіком…»!
Казка скінчилася. Діти пішли. Я бачила, як вони йдуть, чарівні, тендітні, мов обіцянка, два юних життя, за які я відповідала і які потрібно було вести до гавані. Але до якої? Чи зможу відмежувати їх од труднощів, які пережили ми? І чи потрібно це робити? Хіба не найголовніше – аби вони відчували в собі досить сили, досить любові для того, аби сміливо зустріти життя і полюбити боротьбу? Пора їхнього змужніння надійде швидко, мені здається, вже бачу її. Бачу наших дітей щасливими, вродливими, можливо, ошукуюся, але так чудово – черпати в цьому радість!

ХV
Канікули минули серед дитячого сміху. Я смиренно ходила на ті самі пляжі або, залежно від погоди, до тих самих скель, куди колись ми ходили вкупі. Лише однією дорогою не ходила я ніколи. По боках уся вона поросла тростиною, стебла якої майже з’єднувалися над головою, і автівка, проїжджаючи, розсувала їх набік. Тростина шурхотіла по кузову, і це захоплювало дітей: вони вставали на повен зріст, аби вхопити тростинку, і ми мусили їхати повільно через страх, що вони пораняться. Це була справжня пригода – незайманий ліс на березі моря. Заледве вийшовши з автівки, діти роздягалися і голяка, розмахуючи тростинками, наче орифламами, бігли на розжарений пісок. Щойно їхні ноги торкалися нерухомого моря, вони спинялися, очікуючи нас. Перше ранкове купання завжди було найгаласливіше. Ми здіймали каскади бризок. Ти брав дітей по черзі, високо підкидав їх і ловив тієї миті, коли вони торкалися води. Діти волали з радості: «Ще-ще!.. Тепер мене!» Але ти швидко втомлювався. «Ще однісінький разочок!» – благали вони, і ти казав: «Добре, ще по одному разу, і годі».
Досі чую їхній сміх, який раптово урвався на долю секунди, коли, м’ячиком повиснувши в повітрі, вони стримували подих, віддаючись владі того крихітного страху, що його полюбляють відчувати діти, якщо почуваються в безпеці. Потім вони гралися самі, а ми, розпластавшись на білому піску, ніжилися під сонцем. Діти потроху вгавали, але невдовзі ми стали чути войовничий клич індіанців, який означав, що ухвалено рішення будувати певний курінь, який врешті, зазвичай, лишався незакінченим, – себто яму, зусібіч прикриту тростиною, увінчану рушником і, якщо в дюнах вже розпускалися морські лілеї, оздоблену квітами. Нині ці квіти ношу на твою могилу.

Першу половину літа я прожила якимось нереальним, подвійним життям. Ще ніколи не відчувала так гостро пестощів сонця і води, запаху солі на шкірі. Чекала закінчення дня, аби піднятися до тебе. Це вже не було побачення з тобою, я просто йшла подивитися на землю, яка ховала тебе, на дерева, які обвивали тебе своїм корінням. Поливала молоді саджанці та ще ніжний плющ, який палило сонце. Земля пила воду шумливо, сливе як людина.
Я поверталася. Діти – вимогливі, добрі й веселі – оволодівали мною. Я підкорялася їм – це було приємно: вони любили мене, вони становили життя. Я відчувала голод – апетит повернувся до мене, – але намагалася не помічати надто ясних ночей. Знала: за віконницями місяць заливає своїм світлом приморські сосни, балку і зелені дуби. Хотіла піднятися на пагорб і розпластатися біля тебе. Та не почувалася достатньо сильною, аби це зробити. Читала.

Наприкінці літа твоя могила стала мені звичною. Часто, перебуваючи далеко від неї, я думала про неї й зовні лишалася спокійною. Подумки уявляла, як тягнуть дерева своє гілля вгору. Точно знала, коли вони переростуть огорожу і коли їхнє верхів’я побачить море. Знала, коли їхня тінь виграє над тобою, які вітри гойдають їхні крони. Де б я не була, варто мені було схотіти, і чула шум дороги, голоси села, виття містралю, шквали східного вітру, дощ, скрипіння залізної хвіртки, яку штовхає той, хто заходить. Так, я знала всі звуки, які долітають до тебе. І знала, о котрій годині птахи прилітають пити краплини роси з квітів.

ХVI
Минають місяці, чергуються літа і зими. Ось – знову весна. Накочується на мене хвилями в нерухомому повітрі. То дарує мені силу і надію, то знову забирає їх у мене. Подеколи скрадлива, подеколи гнітюча, весна проникає в саму глибину душі. Досить її частинки, змішаної з несподівано теплим повітрям, пташиного щебету, бруньки, яка луснула на дереві в нашому дворі, шуму дощу, вибуху сміху за вікном, аби все знову стало хистким. Спокій, який я, здавалося, здобула, мудрість, якою пишалася, ухвалені рішення, примирення з дійсністю, приборкане обурення, приглушене горе, мої чудові тривкі замки відразу виявляються замками, побудованими на піску. Ураган – поруч, він дрімає, готовий навалитися на мене, щойно небо стане ніжним, щойно з’являться перші зелені пагони, які утворюють тендітне гало навколо дерев.
«Весна вже, надіну білі шкарпетки, усі мої подружки так ходять!» – кричить мені донька.
Так, інстинкт вельми живучий: відчуває, знає, завжди має рацію. Розум зауважує, що все це закономірне, але він не здатний змусити мене вгамувати тремтіння. Тіло ніколи не обманює – воно може прикликати до порядку. Почуваюся в’ялою, опанованою нескінченною втомою. А коли виходжу з заціпеніння, мене охоплює то шалений гнів, то горе. Обурює те, що тут немає тебе. Часто спостерігаю двох стареньких жінок. Ледве не годину вони долають шматочок вулиці, видний з мого вікна. Одна з них зігнулася майже під прямим кутом, друга підтримує її; вони йдуть, нікого не бачачи, ані слова не вимовляючи, дві заводні ляльки, одягнені в чорне, з сірими обличчями, за котрими навіть не можна здогадатися, якими вони були замолоду. Чи знають вони, що настала весна? І невже лише тому, що вони досі можуть рухатися і досі б’ються їхні серця, можна сказати, що вони живуть? Либонь, вони ще більше цінують життя, ніж юнак у розквіті сил, готовий померти заради того, що він любить, і ніж той вродливий молодий чоловік, яким був ти, котрий говорив: «Я хотів би померти молодим!»
Весна завдає мені болю. Хочу прохати її милості. Кожного року сподіваюся, що зможу насолодитися нею або зовсім забуду її смак. Отже, я не просунулась ані на крок уперед? Невже рухаюся, наче вивірка в колесі? І чи зможу колись спокійно згорнутися клубком у власному ліжку?
Весняне повітря змушує мене мріяти про минуле і про те, щó було б, якби ти був зі мною. Знаю, що ці мрії – просто нездатність жити сьогоденням. Пливу за течією, не зазираючи надто далеко або надто глибоко. Очікую моменту, коли знову стану сильною. Він надійде – знаю: я ще не втратила смаку до життя. Хочу врятуватися, але не хочу звільнитися від тебе.


Коментарі

От автора

Дневника, в традиционном понимании этого слова, я никогда не писал. Как правило, на полях прочитанных книг карандашом делал пометы, так называемые «маргиналии», а в записной книжке отмечал отдельные выражения, наблюдения, впечатления. Сначала ограничивался только литературой, пытался лучше разобраться в тайнах творчества, но постепенно круг моих интересов расширился. Оценивая пережитое или прочитанное, то ссылался на известных авторов, то спорил с ними. Однажды подумалось: может, эти обрывистые размышления заинтересуют и других?
С этой целью перебрал свои давние и нынешние опусы и то из них, что показалось более-менее стоящим внимания, собрал вместе. Не претендую на оригинальность, тем более на объективность, поскольку некоторые записи питаются реминисценциями, а еще больше из них раскрывают крайне личные взгляды.
Если у любознательного читателя возникнет вопрос: “Почему именно «записки пессимиста»?”, то напомню ему: пессимист – также оптимист, но лучше проинформированный. Насколько лучше – конечно, определять не мне.




Оптимисты плохо пишут.
Поль Валери




В мире иллюзий

Человек обречен жить в мире иллюзий. Он из будто ирреального пространства появляется на будто реальный свет, где подобные ему живые существа воюют за кусок хлеба, за достоинство, за независимость, за призрачные победы.
На самом же деле каждый его шаг равняется поражению: ведь нельзя считать победителем того, кто ежеминутно, ежесекундно приближается к своему концу.
Поэтому самыми лютыми и жестокими являются те, кто сполна постиг эту ошеломляющую истину.
Таким образом, раб, осознав это, мечтает стать рабовладельцем, а вассал, стонущий под игом угнетателя, лелеет планы создания собственной империи.



Случайность и неизбежность

Единственная случайность в жизни человека - его появление на белый свет. Все остальное, наверное, – неизбежность, фатальность, и, таким образом, на той невидимой карте, где начертаны наши жизненные маршруты, ничего не изменить. Горячие слезы, причитания и траур – лишь бессильный протест против той несправедливости, которая рано или поздно поставит точку в нашем земном бытии.



Честное место

Человек, пока он жив, всегда найдет (если захочет!) свое честное место в обществе и даже в памяти поколений. Например, первый президент США, один из отцов западной демократии Джордж Вашингтон, прежде чем покорить политический Олимп, накапливал имущество посредством купли-продажи земельных участков индейцев; автор первого канонического Евангелия Матфей в свое время был сборщиком податей в окрестностях Генисарета; а о том, чем занималась Мария Магдалина, прежде чем стать святой, и говорить не стоит.



Предел условностей

Добрых людей на свете немало, но доброта многих из них регламентирована, ограничена, обозначена определенными незримыми границами. Подобная доброта - уже и не доброта, ибо достаточно перейти условный предел, чтобы оказаться в тенетах зла.
В книге «Иисус неизвестный» Д. Мережковский пишет о Пилате, что тот был «почти милосердный, почти жестокий, почти негодяй, почти мудрец, почти безгрешный, почти злодей. Всё “почти”, ничего сполна – это вечное проклятие посредственных людей».
Очевидно, регламентирована была и Пилатова доброта, на пределе которой он умыл руки и дал молчаливое согласие на распятие Спасителя.



Гнездо

Стаями летают воробьи, грачи, вороны и им подобные. Только орлы парят одиноко. Их гордая царственная натура не может смириться со стайной, безликой жизнью. Хотя, наверное, орел так же тяжело переносит одиночество, как и человек, он терпит его, потому что прозрачное чистое небо манит его больше, чем затененная черными вороньими крыльями земля.



Следы

Я слышал одну английскую песню, суть которой приблизительно следующая: “О Боже, Боже! Мы с тобой шли вместе по берегам океана жизни. Я чувствовал твою близость, видел твои следы. Сегодня же я скорбен, ибо ты покинул меня. Теперь на берегу вижу лишь собственные следы!”
Бог отвечает: “Я не покинул тебя. Просто, увидев, в какой крайности ты живешь, я подхватил тебя и несу. Следы, которые ты видишь, не твои, а мои следы!”
И думаю: не путаем ли мы время от времени собственные следы со следами Божьими?



Самое несчастное создание

Человек – самое несчастное создание на земле, ибо он знает о существовании смерти. Поэтому считаю абсолютно логичным утверждение: самый тяжелый и самый страшный день – это день завтрашний: ведь «та», при упоминании которой нас охватывает дрожь, может явиться к нам именно завтра.



Счастье

I
– Кстати, кто тебе сказал, что ты должна быть счастливой? – спросил Мандельштам у своей жены.
Должны задать себе подобный вопрос и мы. Собственно, кто нам обещал счастье, и может ли кто-то его обещать вообще?
II
Однажды Л. Толстого посетил знакомый писатель и после осмотра его жилья воскликнул:
– Как вы счастливы! Имеете все, что любите!
– Я, к сожалению, не имею всего, что люблю, но люблю все, что имею, – ответил Толстой.
Очевидно, это и есть счастье, но большинство людей не могут этого постигнуть до сих пор.



Смерть справедливая и несправедливая

«Мы умираем каждый день, ибо каждый день отнимает у нас часть жизни, и даже тогда, когда мы растем, жизнь наша сокращается», – говорит Сенека. Когда в процессы, долженствующие происходить естественным образом (прежде всего смерть), вмешивается человек, мы имеем дело с большим грехом.
– Ты умираешь несправедливо, – сказала осужденному афинянами на гибель Сократу его убитая горем жена Ксантиппа.
– А ты разве сторонница моей справедливой смерти? – спокойно переспросил философ.
«Есть покойники, заслуживающие смертной казни», – говорит в одном из спектаклей театра им. Руставели актер Гурам Сагарадзе. И действительно, справедливо должен умирать лишь закоренелый преступник. Все другие смерти всегда несправедливы.



Бессмертие

Пусть никто не надеется на бессмертие, если для потомков он ничего не сделал хорошего. Ведь бессмертие – это вечная память, обеспеченная благодарностью именно потомков. Однако для полноты мысли добавлю: существует еще и обеспеченное их вечным проклятием бессмертие. Потомки запоминают не только добро. Но это не будет бессмертие, озаренное благодарностью!



Добро

«Спешите творить добро!» – призывал своих не очень человечных пациентов тюремный врач-альтруист. Они же не спешили, потому что им больше нравилась сентенция известного персонажа не менее известного мультфильма: «Добрыми делами не прославишься!»



Добро и зло

Читал я об одном известном актере: он был такой добрый, что в зоопарке его приласкал волк, лизнув языком. Слава Богу, что подобные люди действительно существуют, хотя, увы, встречаются и такие, которых даже детеныш лани может укусить.



Рай и ад

Можно ли поверить в рай, если не веришь в ад? Впрочем, согласно христианской мифологии, ад также сотворен Господом ако место вечных мук и страданий падшего Люцифера.



Хорошие и плохие

Никто не может быть таким хорошим или, наоборот, таким плохим, как про него могут думать. Истину обычно следует искать посредине. А многим искать, как правило, лень, поэтому и остаемся на крайних позициях, из которых, наверное, ни одна не соответствует действительности.



С точки зрения вечности

Осипа Мандельштама в кружевах интересовали не вышитые места, а пустоты, в бубликах же – дырки. Мол, бублик съедят, а дырки останутся. Это довольно странное суждение, с точки зрения вечности, возможно, и правильное.



Сосуд

Лао-цзы утверждает, что стоимость любого сосуда определяется его пустотой, а Руставели считает: «Что находится в кувшине, то и льется из него».
Для китайского философа в сосуде главным является его объем, вместимость, а для грузинского поэта – качество субстанции, вмещаемой этой пустотой.



Всевышнего не обманешь

«Наша судьба и судьба наших врагов – у Господа в руках», – замечает Тит Ливий. Таким образом, все зависит от того, кто достойнее будет выглядеть в глазах Господних, кто быстрее заслужит его благосклонность. Одновременно не следует забывать, что Всевышний все видит, поэтому его не обманешь.



Цель гуманитариев

Эпикурейцы пытались показать людям, как избавиться от страха перед смертью, а последователи стоицизма учили, как ее встретить достойно. Римляне заимствовали у греков именно эти две темы и начали их разрабатывать по-своему как в философии, так и в литературе и искусстве.
В конце концов, цель любого гуманитарного обучения – не что иное, как объяснение основ отношения человека к смерти, поиски перспективы бессмертия для смертных.



Личная жертва

Евгений Евтушенко в поэме «Незримая нить» пишет: один циник заметил, что, возможно, христианство и не существовало бы, если бы Христос умер персональным пенсионером.
Понятно, что речь идет о тех страданиях и личной жертве, которую принес Спаситель во имя христианской идеи. Поднявшись на Голгофу, он доказал, что эта идея – внушенная ему Господом истина, а смерть ради нее – подтверждение его преданности этой истине. Человечество легче усваивает истину, предложенную ему именно таким способом.



Соблазн

Согласно Библии, соблазн – синоним дьявола. Он постоянно сопровождает Сына Божьего и пытается сбить его с пути истины и ввергнуть в пропасть. Христос собственным воскресением победил дьявола, однако не смог окончательно расквитаться с ним. Ни стоицизм ортодоксальных христиан, ни бескомпромиссная борьба экзорцистов (тех, кто изгоняет дьявола) не смогли стереть его с лица земли. Теперь уже очевидно: разве что второе пришествие Спасителя положит конец безграничному произволу нашего искусителя.



Желание

Основной постулат буддистского учения – это отказ от любого желания, полное отсутствие желаний. Человек должен абстрагироваться от жизненных соблазнов, достичь эмоционального нейтралитета. Объяснение следующее: неосуществленное желание вызывает страдания, они же – кратчайший путь к смерти. Данное утверждение вызывает вопрос: «А что такое жизнь, если не постоянные желания и стремление их осуществить? И стоит ли жить вообще, если все твои желания душатся в самом зародыше?»



Отличия

На митинге сторонников рыночной экономики оратор увидел старца в отрепьях и воскликнул: «Богатый может одеть этого человека в новое вещи!»
Тогда из толпы выделился один слушатель и пояснил: «Иисус может в эти отрепья вместить нового человека!»
И это также отличает Господа от всесильного толстосума.



Шанс

Один богач перед смертью позвал своего сына и сказал: «Оставляю тебе все свое несметное богатство, распоряжайся ним, как хочешь!»
Сын отвечал: «Отец, ты не оставляешь мне самого главного – шанса добыть такое сокровище собственными усилиями!»
Слава Богу (а может, и жаль!), что мои сыновья никогда не выскажут мне подобного укора: у них просто не будет основания для этого.



Богатство

Еще Аристотель определил понятие «богатство» как совокупность вещей, вообще имущества, которое оценивается в денежных единицах. Абсолютное большинство людей пытается его добыть, а те, кому это не удается, обслуживают лишь собственные физиологические потребности. В мире, где вращаются эти люди, чувства заменены разумом, любовь – отношениями.



Мудрость мультика

«Человек родился голодным!» – так начинается мультипликационный фильм Уолта Диснея «Микки Маус и его друзья». Не уверен, что дети, увлекающиеся искусством волшебника анимационного кино, понимают эту поразительную фразу, которая, собственно, указывает на истоки нашей ненасытности, стремления к неограниченному богатству даже тогда, когда оно нам уже ни к чему!



«Книга мертвых» [1]

В истории человечества, насколько мне известно, древнейшей считается упорядоченная из надписей на пирамидах и саркофагах «Книга мертвых», перенесенная 3600 лет назад на папирусные свитки. Останется ли хотя бы переписчик подобной книги, если накопленный на земле смертоносный арсенал не покорится человеческой воле? И не будет ли это результатом бесконечных нарушений тех десяти заповедей, основные постулаты которых, за исключением первых двух, упоминаются именно в «Книге мертвых»?



Приговор Осириса

По убеждению древних египтян, Осирис на своем суде взвешивал на весах души покойников, дабы определить их потусторонние судьбы. Бездушных, наверное, хватало и тогда, поэтому интересно, какой приговор выносил им Осирис?
Кстати, однажды он и сам не избежал беды, став жертвой брата-завистника (Каин не единственный!). Четвертованного мужа спасла сестра и одновременно жена Изида. С помощью Анубиса, как ни парадоксально, бога смерти, она сложила изрезанное тело и воскресила Осириса.



Глас народа – глас Божий?

«Глас народа – глас Божий», – говорят издавна. Жаль только, что нередко взгляды Бога и взгляды народа расходятся. Пока на горе Синай Моисей разговаривал с Господом, получая от него вечные «Десять заповедей», именно по требованию народа его брат Аарон отлил золотого тельца.



«Душа моя принадлежит Богу…»

«Душа – Господу, тело – земле, имущество – близким», – таково было завещание Микеланджело. Вызывает некоторые ассоциации с ним, но звучит намного острее и трагичнее обращение католикоса Грузии Амвросия Хелаи к своим большевистским палачам: «Душа моя принадлежит Богу, сердце мое – отчизне, труп мой – вам, палачи, и делайте с ним, что хотите!»



Натура

Один художник долго искал натуру для создания портрета Иуды. Наконец-то нашел. Рисует и рисует… Доволен, что хорошо получается. А натура смотрит на него. Спрашивает:
– Разве не узнали?
– Нет, – отвечает художник.
– Лет пять назад вы же с меня рисовали Христа! – послышалось в ответ.



Тревожное зеркало

Однажды в книжном магазине, где продавался мой только что изданный сборник поэзии, я встретил поэта Василия Диденко. Василий взглянул на портрет, размещенный на обложке, и сказал: «Фотографируйся чаще, пока молодой, пока зеркало не забьет тревогу!»
Теперь, когда Василия Диденко уже нет в живых, а зеркало действительно собирается бить тревогу, я все чаще вспоминаю тот совет, на который из-за молодости вовремя не обратил внимания.



Для чего человеку старость?

В одной из школ на вопрос: «Для чего слону хвост?» – девочка-третьеклассница ответила: «Чтобы слон сразу не закончился!»
Перелицовываю этот прекрасный диалог, и у меня получается:
– Для чего человеку старость?
– Чтобы жизнь сразу не закончилась.



Перегородка

Хулио Кортасар в своем романе «Игра в классики» ссылается на русского экзистенциалиста Льва Шестова, говоря об аквариуме, у которого была подвижная перегородка. Через некоторое время ее вынимали, но рыбка, что привыкла жить в отсеке, достигнув своего традиционного предела, возвращалась назад. Она не догадывалась, что отсек уже открыли и впереди еще есть свободное место.
Часто так случается и с людьми, которые привыкают к ограниченному пространству и даже после обретения свободы вращаются в кругу, очерченном бывшим повелителем.



Консерватор

Консерватор – это разочарованный реформатор, окончательно убедившийся в бесплодности собственных поисков. Он – утомленный в боях человек, который соскучился по спокойной и безоблачной жизни. Напоминает мне авантюриста, что после надоедливых экспериментов возвратился под надежную крышу традиций.



Детство

Дети – бесправные существа, детство – мир запрещенных действий. «Нельзя», «не трогай», «плохо!» – как будто всю жизнь слышишь эти предостережения, и кажется, что ничего не изменилось, поскольку и во взрослом мире запретных правил и законов намного больше, чем разрешающих что-либо.



Грустная правда

Шутка Михаила Светлова: «Каждый человек – ребенок, только разного возраста». С годами все отчетливее понимаешь грустную правду этой шутки.



Солнце детства

То солнце осталось там, возле моего окна, возле моего крыльца, возле моего двора. Там оно горячее и ярче. Мне кажется, что у нас и сумерки дивные: сначала закат побледнеет, потом побагровеет – и видишь: огромный раскаленный диск потихоньку катится за гору. У нас солнце раньше заходит – гора Урта [2] прячет светило. С вершины Джегеты можно во второй раз увидеть, как тонет оно в Черном море. Это – неповторимый мир детства, резко отличающийся от существующего на самом деле и вызывающий недовольство тем взрослым миром, в котором живешь.



О том, что знаю

Люблю свое прошлое – то время, то пространство, тот мир, то окружение, в котором я родился, вырос, повзрослел. Другое время, другое пространство, другой мир мне неизвестны, и потому могу говорить лишь о том, что знаю.



Банальная истина

Известный кинорежиссер подбирал актрису для своего будущего фильма.
– Сколько вам лет? – спросил он претендентку, которая должна была исполнить роль юной героини.
Актриса задумалась.
– Отвечайте быстрее, потому что с каждой минутой вы стареете!
Как точно передана в этом маленьком эпизоде банальная истина о беспощадном течении времени…



Опыт

Ребенок может быть умным, находчивым, но не мудрым. Прирожденный ум и находчивость превращаются в мудрость благодаря накопленному годами личному опыту.
Опыт – это то, учителем чего является только жизнь. И его не даст никакой университет, академия или даже диссертация, блестяще защищенная в молодые годы.
Лишь в сочетании с образованностью жизненный опыт создает основания собственной мудрости, которой можешь и сам воспользоваться, и другим пособить.
Пишу это, и припоминается выражение: «Опыт есть лотерейный билет, приобретенный после розыгрыша» (Мариз Керлен).



Отчий дом

Мне слишком поздно попались на глаза слова Рембрандта, с которыми он обратился к одному молодому художнику, собиравшемуся в путешествие в далекие края: «Оставайтесь дома. Вам не хватит целой жизни для познания тех чудес, что здесь кроются!»
Я не остался. Не остался и теперь жалею о тех домашних чудесах, познать которые уже, наверное, не успею. Припоминается Аполлинер: «Если ты любишь собственный дом, нужно отдаляться от него как можно дальше». И припоминается Отар Чиладзе: «Я тоже теряю отчий дом – несносный и любимый!»



Сверкающие осколки янтаря

Сколько дней собственной жизни запоминается человеку? Наверно, очень мало. Иногда не только отдельные дни, но даже целые годы летят в пропасть забвения, и разве что время от времени их бледные фрагменты пронесутся перед нашими глазами. Поэтому нам важна и дорога не непрерывная хронология собственного бытия, а запомнившиеся дни. Они – словно сверкающие осколки янтаря, внутри которых навеки застыли спрессованные насекомые.



Дорога посреди степи

Жизнь человека без приключений – будто дорога посреди степи. Она утомляет своей однообразностью, а когда дойдешь до конца, окажется, что нечего и вспомнить. Впрочем, то, что остается от путешествий, собственно, и является воспоминанием.



Безудержный источник радости

«Познай самого себя!» – слышит человек издревле. А он колеблется, оглядывается вокруг, стремится скорее познать других, заглянуть в чужие тайны и разгадать их, ибо справедливо считает: познание самого себя не обещает ничего, кроме разочарования. По крайней мере те, кто пошел на подобные эксперименты, по их же свидетельствам, не были восхищены результатами. Ну кого может вдохновить самоедство из-за собственных изъянов! Другое дело – когда исследуешь изъяны чужие. Для многих здесь бьет безудержный источник радости.



Отруби инсинуаций

Французская поговорка учит: «Надо о себе всегда говорить хорошо. Источник забудется, а мысль запомнят». Некоторые из моих коллег, очевидно, неплохо усвоили данную мудрость, однако сомневаюсь, что желающих запомнить их бахвальство так уж и много. Народ всегда мудрее отдельно взятого мудреца. Сито его памяти беспощадно просеивает отруби инсинуаций, ведь эрзац-блюдо можно попробовать лишь один раз. Его никто не включит в постоянное меню.



Более приемлемое требование

Выражение латинян: «О покойниках либо хорошо, либо ничего!» – Бэкон перефразировал так: «О покойниках либо правду, либо ничего!»
Как по мне, это – более приемлемое требование.



Мои мечты

Мои мечты похожи на райских птиц, не имеющих ножек и всю жизнь, до последнего мгновения, проводящих в полете.



Шпоры

Всадник никогда не пришпорит коня, которого сам вырастил. Шпоры придуманы для чужого коня!



Тень

Тень собственного отца видит лишь Гамлет (вместе с единомышленниками). Так же происходит и в «Макбете». Желанная тень доступна только глазу леди Макбет. На этом свете все видят то, что им надо, либо то, что хотят видеть.



Вершина

Всем, кто любой ценой стремится покорить вершину, хочу напомнить: вершина пустынна, там никто не живет. А для того, чтобы стать пустынником, не обязательно идти в альпинисты.



Бессмысленные дебаты

Однажды мы с моими сыновьями спорили о современной молодежи. Они утверждали, что я безосновательно критикую их поколение, потому как мои критерии оценок устарели и не отвечают современным «мировым стандартам».
Как раз в это время по телевизору выступал народный артист СССР, ныне покойный Зиновий Гердт, сказавший между прочим:
«Недавно нашли папирус какого-то египетского фараона, где он с негодованием пишет, что мораль находится в упадке, мальчишки и девчонки обнаглели, а в наше время было совсем иначе».
И я понял, что дальнейшие мои дебаты с сыновьями не имеют никакого смысла.




Судьба Фаэтона

Сколько раз приходилось слышать: такой-то парень отцовскую машину (мерседес, сааб, рено… не имеет значения!) забрал из гаража без разрешения, совершил аварию и сам погиб, и других погубил. Если бы они знали о судьбе своего далекого прообраза Фаэтона, то, возможно, немного задумались бы перед роковым шагом. Сын бога солнца Гелиоса (брат колхского царя Аэта, в котором бурлила прагрузинская кровь) похитил отцовскую коляску, не справился с ее управлением и испелелился в жгучих лучах.



Две категории людей

Большинство людей делится на две категории: одни думают о будущем, другие – о прошлом. Одни тщательно записывают планы на завтра, другие же пишут дневники, чтобы не забыть о вчерашних событиях.



Ударники

«Каждый из нас обречен хотя бы пять минут в день быть дураком. Мудрость состоит в том, чтобы не превышать этой нормы», – замечает Дейл Карнеги. К сожалению, здесь мы – словно ударники коммунистического труда. Превышаем и превышаем…



Сновидения

Сновидения – вторая реальность, временами более светлая, привлекательная, цветистая, чем наша обыденная жизнь, кажущаяся нам первой реальностью.
Там стерта грань между временем и пространством, поэтому за одно короткое сновидение успеваешь столько, сколько не успел бы за несколько лет или же вообще, за целую жизнь.
Лишь в царстве сна тебя ждет машина времени, благодаря которой можешь вернуться в детство, встретиться и перекинуться словечком с давно умершими родственниками, осуществить все желания, мечты и надежды.
И хотя нет большего счастья, чем пробудиться после хорошего сна, страшно жаль, что мистический сеанс закончился и пришло время открыть глаза.



Правда Зигмунда Фрейда

Теорию психоанализа Зигмунда Фрейда, которую некоторые считают атеистической пародией христианской исповеди, нельзя сводить только к пансексуализму, хотя поток сознательного и подсознательного, от соотношения которых зависит наше нормальное, взвешенное существование, берет начало именно в водовороте наших плотских страстей и сексуальных желаний: и тут, сколько бы ни поносили Фрейда за вульгарное понимание человеческого «я», в конечном счете он все равно окажется прав.



Пассионарность

Введенный Львом Гумилевым этнологический термин «пассионарность» (с лат. слова «passio» – страсть), что некоторые ученые считают спорным, для меня вполне приемлем.
Согласно утверждению Гумилева, за время своего существования каждый народ проходит разные этапы максимального проявления своей пассионарности, или национальной энергии.
У народа, как и отдельного лица, есть моменты взлета, когда он чрезвычайно целеустремлен и достигает невероятных высот. Через некоторое время наступает обратный процесс: монолит понемногу разрушается, целеустремленность теряется и слабеет, распыляется, обескровливается когда-то могущественная масса. Давайте вспомним хотя бы историю грузинского народа, и убедимся, что пассионарность действительно существует.



Патриотизм

I
Нередко, гордясь зарубежными деятелями грузинского происхождения, мы не считаемся с их личными признаниями, где они искренне определяют собственную идентичность.
Может ли вызывать у нас чувство национальной гордости художник, подчеркнувший: «По крови я – грузин, по культуре – русский, по национальности – петербуржец»?
Эти слова принадлежат Джорджу Баланчину (Георгию Баланчивадзе, родной брат которого Андрей – знаменитый грузинский композитор), весь свой талант и вдохновение посвятивший, кстати, американскому балету.
Если бы для американцев национальность имела какое-либо значение, они могли бы за эти слова и обидеться на Баланчина!

II

Булат Окуджава в одном из своих интервью заявил: «Патриотизм – примитивное чувство. Это чувство биологическое. Оно есть и у кота». Мы можем лишь гадать: имел ли к Грузии это «примитивное» чувство хоть и русский, но грузинского происхождения писатель, чьей религией, по его же признанию, был Арбат?!
Зато, без предположений и комментариев, понятно все в этой маленькой истории, рассказанной на страницах газеты «Литературули Сакартвело» писателем Тамазом Натрошвили. Сценарист фильмов Федерико Феллини и Микеланджело Антониони Тонино Гуэрра поведал ему: «Одна пожилая женщина, стоявшая неподалеку от Зугдиди, возле коров, что лениво лежали посреди дороги, спросила меня: “Правда ли, что Грузия – самая красивая страна в мире?” И она так нетерпеливо ждала моего мнения, что я подтвердил немедля: “Да, это правда!” Пожилая женщина мгновенно ушла, чтобы поделиться с селом своей тайной и своим беспредельным восхищением».



Привлекательный образ забытой отчизны

«Князь мой сиятельный!
Если бы Бог мне помог закончить то, что я теперь начал, то тогда сложил бы руки - да и в домовину. Хватило бы мне: не забыла бы меня Украина, жалкого. Так вот что! Начал-то я начал, а уж закончу не знаю как, потому что без людей и денег не сделаю ничего. Да, кажется, что еще никто ничего не сделал без этой компании. На то они люди, на то они деньги, пожалуйте, помогайте мне, вы имеете и силу, и славу, и любите ту страну, что я теперь вознамерился рисовать… Примите милостиво мою просьбу и не осудите…» – датированное 23 сентября 1844 года подписывает Тарас Шевченко это письмо.
Его адресат – помощник попечителя Харьковского учебного округа Николай Андреевич Цертелев, потомок грузинских князей Церетели, первый собиратель и издатель древних малороссийских песен (родился в 1790 году в городе Хороле Полтавского уезда, умер 79-летним, похоронен в г. Моршанске на Тамбовщине).
Знаменательно, что Шевченко этого русифицировано-украинизированного грузина считает именно той личностью, которая поможет ему в распространении альбома собственных рисунков «Живописная Украина». Великий поэт и художник ищет спонсора (какая современная ситуация!) и находит его в лице Цертелева-Церетели. Составители «Шевченковского словаря» считают, что Кобзарь не ошибся в выборе: Харьковский университет заказал значительное количество «Живописной Украины», что, легко догадаться, не могло случиться без участия Цертелева. Приятно осознавать, что наши, даже «условные», соотечественники отличались высокими человеческими качествами и подсознательно создавали привлекательный образ почти забытой отчизны.



Земля для ботинок

Герой фильма «Корни» [3], грузинский эмигрант Самсон Джандиери, под стелькой ботинок носит грузинскую землю, дабы утверждать, что стоит на родной почве. Эта, безусловно, хорошая находка сценариста и режиссера, понятно, не может удовлетворить человека, которому досталась грудка родной земли только для того, чтобы носить ее под стелькой ботинок.



Опасный консервант

Консервация собственных обычаев, взглядов, религиозных и жизненных убеждений, их закапывание в самых глубоких и нежных пластах души является практически единственным средством сохранения собственной этнической идентичности за пределами родины. Однако известно, что у каждого консерванта есть срок хранения, по истечении которого он становится вредным для здоровья. Здесь не исключение и вышеупомянутые субстанции, постоянное утаивание которых в конце концов превращается в душевную боль, психологическую ношу. Облегчить их может лишь возвращение в родное языковое и культурное пространство.



Великая солидарность

Английский писатель и моралист Джон Раскин указывает, что нация – это великая солидарность, опирающаяся на чувство той жертвы, которая уже принесена и которая еще ожидается в будущем. Мне запали в душу эти слова, ибо они чудесным образом соответствуют грузинскому пониманию нации. Не говорю здесь о том временном умопомрачении, что наблюдалось в Грузии в последнее время.



Национализм

Мне нравится следующее определение национализма: «Национализм является политическим принципом, согласно которому границы нации и как политической, и как национально-культурной единицы должны совпадать».
В Грузии давно этот принцип нарушен [4]. Каждая попытка его возобновления и утверждения заканчивается неудачей.



Коренные народы

«Что такое коренные народы?» - на этот вопрос еще никто не ответил точно. На уровне эмоций, конечно, существуют различные толкования, но аргументировать их по-научному не смогла даже ООН.
Американские или канадские интерпретации малопригодны для европейской действительности, поскольку здесь практически не существует народов, которые придерживаются общинного образа жизни, а согласно международной терминологии, именно они считаются коренными.
Кому-то из мудрых принадлежит саркастическое, но, по моему мнению, меткое определение: «Коренной народ – это последний завоеватель». К примеру: какой народ сегодня является коренным на территории бывшей Византии?



Уровень, на котором стоим

В беседе с Эккерманом Гете говорит: «Удивительная вещь - национальная ненависть. Она самая сильная, самая лютая на низком уровне культуры. Однако существует и такой уровень, где она совсем исчезает, где счастье и несчастье соседнего народа воспринимаешь как свое. Такой уровень культуры мне нравится!»
То, что более двух веков назад нравилось великому немцу, и сегодня нравится многим, хотя современное человечество в целом дает все менее оснований для восхищения. Каков же на самом деле тот уровень, на котором стоим, если вокруг пылают пожары этноконфликтов, а черный дым первобытного, дикого шовинизма застилает взоры разъяренным, озверевшим толпам?



Это исключение?

Политические оппоненты часто упрекают своих соперников в том, что они получили образование и, соответственно, идейную закалку где-то за этническими границами своей страны. По мнению критиков, это, мягко говоря, отдаляет критиков от национальных первоначал, делает национальные интересы ему чужими. Не отрицаю, возможно, отчасти так оно и есть, но как быть со следующим общеизвестным фактом: законодатель и духовный отец иудеев Моисей вырос при дворе египетского фараона, что, впрочем, не помешало ему освободить свой народ, угнетенный именно Моисеевым воспитателем!



Самопожертвование

Человек, который может пожертвовать собой за идею, легко жертвует и другими. Берегитесь людей, готовых к самопожертвованию, с какой бы благородной целью они ни собирались это делать!



Времена

Не бывает плохих времен. Есть плохие люди, создающие эти времена и заставляющие нас в них жить.



Негодяи

Известный публицист и общественный деятель Владимир Зеев-Жаботинский во время одной полемики заметил: «Позвольте нам, евреям, как и другим народам, также иметь своих негодяев!»
Часто напоминаю данное высказывание тем, кто любит искать негодяев только среди других народов.



Жажда крови, жажда злата

Жадность – врожденный порок человека – всегда заслуживала самого строгого наказания. Скифская царица Томирис, отмстив за погибшего сына и наголову разбив персидское войско, приказала отрубить голову убитому в бою царю Киру и бросить ее в наполненный человеческой кровью куль. Потом царица, дескать, воскликнула: «Опьяней от крови, которой ты так жаждал тридцать лет!»
Так же поступил парфянский царь Ород с Марком Лицинием Крассом, накопившим благодаря различным махинациям огромное богатство. Будучи римским наместником в Сирии, он выступил против парфян, потерпел сокрушительное поражение и сам попал в плен.
Мертвому Крассу Ород залил в горло расплавленное золото, добавив: «Ты жаждал злата, так теперь напейся его!»
Подобные примеры (увы!) можно привести из истории Грузии. Когда низложенный и ослепленный каким-то Вахтангом Чучунашвили царь Имеретии Баграт IV снова возвратил себе власть, то сразу велел привести к нему бывшего противника, на то время также ослепленного властителем Мегрелии Вамехом Дадиани. Французский путешественник Шарден так описывает сцену мести: «Предатель, ты мне выколол глаза, а я вырву у тебя сердце!» – воскликнул Баграт и дрожащей рукой ударил его кинжалом в грудь. Придворные добили жертву и ее сердце положили в ладони жаждущему крови слепому, который почти час мял и рвал то сердце ошалело».
Жажда крови… Жажда злата… Это страшное чувство не знает меры, не знает пределов, поэтому вызванная им месть не менее страшна и ошеломительна!



Символ жадности

Как свидетельствует история, древними эллинами двигала (в прямом понимании этого глагола) особая страсть к золоту. Кроме мифа об аргонавтах, известен также миф о Геракле, который, убив дракона, охранявшего расположенный на крайнем западе земного шара сад Гесперид, украл оттуда золотые яблоки. Таким образом, золотое руно колхского царя Аэта и золотые яблоки Гесперид можно считать символами и их жадности.



Фантасмагория

«Конь Богданов, мне кажется, в ржанье взлетит – разобьется о купол Софии», – эти строки я написал уже давно, когда по всему миру, словно током, ударило печальное название украинского городка «Чернобыль». Тогда и не думалось, что эта довольно резкая метафора для меня станет символом неслыханного народного горя.
Та ночь, когда я на своем автомобиле слился с колонной бронированных машин, маршем направлявшихся к Припяти, казалась какой-то призрачной и непостижимой. Мощные фары БТРов разрезали тьму, и казалось, что тысячи рентгеновских стрел вонзались в наши тела… Двигатели ревели, словно голодные львы, вырвавшиеся из вольеров огромного зоопарка, готовые разорвать каждого, кто встретится на их пути.
Мудрец молвил: «История – роман, в который верят, роман – история, в которую не верят». Чернобыльскую трагедию, уже ставшую темой романов, историей никак не назовешь. Во-первых, потому, что от нее мы еще ни на шаг не отошли, а во-вторых, это не роман, а скорее фантасмагория, в которую, увы, должны поверить. Распятый на кресте стихии прокаженный город стоит, как декорация фильма ужасов, где спрятались и без того обреченные жизнью бродяги. А вокруг зарастают сорняками когда-то многолюдные пути-дороги, никуда не ведущие уже второе десятилетие.



Часы

Только что узнал: у меня родился сын. Окрыленный лечу по Крещатику, весь мир кажется мне моим, вокруг никого не замечаю. Вдруг кто-то заступает дорогу:
– Куда летишь, поделись радостью!
Вижу: Григор Тютюнник вместе с Петром Засенко. Они, конечно, знали, что мой первенец погиб в автокатастрофе, поэтому от моего сообщения оба разволновались.
– Пойдем с нами, в отеле «Украина» нас ждут друзья из Луцка, – присоединился к разговору Петр.
Застолье продолжалось допоздна. На прощание Григор снял с руки часы и протянул мне.
– Бери и носи на память о сегодняшнем дне! Когда твой сын вырастет, передай ему и скажи, что дядя Григор так отметил его день рождения.
Отказываться было неудобно, ибо я знал, что он обидится, поэтому, поблагодарив, надел часы на руку.
Три года носил их постоянно, гордился подарком выдающегося писателя. Но как-то в один зимний вечер, когда я выходил из автобуса, ремешок зацепился за дверь, разорвался, часы упали на асфальт и разбились вдребезги.
Утро принесло мне страшную весть: той ночью Григор Тютюнник повесился.



«Было и не было ничего…»

Царь Давид Агмашенебели в конце жизни написал: «Когда другой получит скипетр мой, другому будут подчиняться войска, тогда помилуй меня, мой судья!»
Перед смертью Людовик XIV прошептал: «Когда я был королем…»
Так же при расставании души с телом американский миллиардер воскликнул: «Я достиг успеха во всем, кроме жизни!»
Когда сравниванию эти выражения, припоминается такая прибаутка из грузинских сказок: «Было и не было ничего…» Какая точная эпитафия для каждого из нас, придуманная гениальными предками так давно!
Что можно прибавить к этой исчерпывающей фразе, чем опровергнуть ее потрясающее содержание, которое не уступает так же шокирующему выводу Экклезиаста: «Суета сует и все суета!»?



Табу

Согласно устоявшейся традиции, Вселенная имеет шесть веков:
1) от Адама до потопа;
2) от потопа до Авраама;
3) от Авраама до Давида;
4) от Давида до Вавилонской башни;
5) от Вавилонской башни до Рождества Христового;
6) от Рождества Христового…
Если вспомнить традицию сакральных цифр, то обязательно должен быть и седьмой век. Мы знаем, как он называется, но промолчим. На него наложено табу!



Здоровый пессимизм

Иногда полезен даже здоровый пессимизм. Особенно когда для оптимизма вообще нет никаких оснований.



Вопреки пессимизму

Марк Твен советовал журналистам не высказывать прогнозов, особенно на будущее. Не хочу изменить этой сентенции и вопреки привычному пессимизму напророчить: будущее обязательно наступит, и оно будет лучше нашего прошлого!



Знакомая картина

Ситуация, обрисованная Анатолем Франсом: Бог стал реакционером и консерватором; ангелы восстали, захватили власть и сами превратились в… реакционеров и консерваторов.
Не знакомая ли картина, читатель?



Государство

Когда-то В. Соловьев заметил, что государство существует не для того, чтобы нашу жизнь превратить в рай, а для того, чтобы помешать ее окончательному сползанию в ад. Пока что наше государство и частично не выполняет этой функции.



Государство и Родина

Разница между государством и Родиной состоит в том, что государство принадлежит чиновникам, а Родина – каждому из нас. Можно убежать от государства, на некоторое время отвернуться от него, не признавать его руководителей и законов, но не убежишь от Родины, от своих традиций и обычаев, не убежишь от собственных корней, из которых ты вырос, из которых сосал и сосешь живительные соки. По моему мнению, государство тогда идеально, когда воспринимаешь его на уровне Родины, когда отсутствует не только реальная, но и теоретическая причина для побега.



Государственное строительство

У Канта спросили: «Смогут ли демоны построить государство?»
– Смогут, – ответил выдающийся философ, – ибо они будут мешать один другому творить зло.
При виде нашего государственного строительства у меня невольно возникает вопрос: если строители являются ангелами, почему вокруг столько зла, если же они – демоны, тогда почему не мешают один другому творить зло?



Государственные реформы

Проведение государственных реформ нельзя доверять государственным чиновникам. В противном случае это приблизительно то же самое, что поручить сокращение штатов тем людям, которых и необходимо сократить. Легко представить себе, какой именно список они составят!



«Коль не имеем домино!»

Когда современный правитель – первенец диктаторской власти – пытается скрытыми (а иногда совсем не скрытыми) коммунистическими принципами установить в стране демократию, помимо воли хочется воскликнуть: «Мы шашками играем в шахматы, коль не имеем домино!» (В. Вишневский).



Бархатный анархист

Чем меньше чувствуется наличие государства и его репрессивного аппарата, тем свободнее гражданин, тем больше возможностей для развития его ума и фантазии, тем более открыт путь к совершенствованию и гармонии.
Во мне вызывает протест любой закон, так или иначе ограничивающий свободу человека, развитие личности; и, хотя подчиняюсь ему, все-таки по природе я – анархист, точнее, мягкий, бархатный анархист.



Судьба Платона

То, что опасна даже мысль об идеальном государстве, свидетельствует судьба Платона, трижды ездившего в Сиракузы, чтобы уговорить местных тиранов создать государство по его модели. Назойливые вояжи философа в конце концов завершились тем, что его схватили и продали в рабство.



«Неоплатонисты»

Как известно, в своем «Идеальном государстве» Платон не оставил места для поэтов, которых считал, в сущности, лишними людьми. Идеологи современного государства (если они вообще существуют!), специально или помимо своей воли создающие такую общественную атмосферу, где существование поэта почти исключено, мне кажутся «неоплатонистами».



Кто продает Родину?

«Я Родину не продавал, я ее купил!» – говорит герой одного скетча. В этой будто бы шутке отражены настоящий драматизм и жестокая несправедливость современной жизни, потому что Родину много кто действительно купил, и то за бесценок. И все же, по моему мнению, самый главный преступник тот, кто с «покупателями» пошел на грязные торги. Так не интересно ли вам, господа, кто продавал и доныне продает Родину? Ведь предложение определяет спрос!



Об идеальности

Идеальный гражданин тот, кто верит, что живет в идеальном государстве. На эту мысль натолкнула меня реплика из одного кинофильма: «Идеальный муж тот, кто верит, что у него идеальная жена».



Сирота

«У победы сто родителей, а поражение – сирота», – резюмировал Дж. Кеннеди после преодоления Карибского кризиса. В том, что покойный президент был прав, убеждает хотя бы пример из Грузии, позорно проигранные войны которой официально до сих пор остаются сиротами.



Жители Аида

Чтобы узнать свое будущее, персонажи «Одиссеи» и «Энеиды» часто спускались в Аид – царство мертвых. Куда, в какое царство спуститься для выяснения своей несчастной судьбы тем, кто еще при жизни превратился в жителей Аида?



Очередь

Со времени исчезновения социальных оснований очереди как социалистического подхода к прилавку, исчезла и новая общность людей – советский народ, который, собственно, и воплощала эта очередь.



Потомки экзотического племени

Плиний Старший в своей «Естественной истории» рассказывает, что у истоков Ганга живет племя, питающееся запахами цветов.
«Не потомки ли этого племени пенсионеры, живущие у истоков наших рек?» – думаю временами. Как им удается иначе прокормить себя в нищей стране?



Предки Павлика Морозова

Только наивные могут думать, что Павлик Морозов был первенцем советской системы воспитания и не имел своих предшественников.
Библия рассказывает, что будущего царя Израиля Давида, которого жестоко преследовал, как говорится, действующий царь Саул, объединяла нежная дружба с его старшим сыном Ионафаном. Тот не раз сообщал Давиду о враждебных намерениях его отца и таким образом спасал ему жизнь.
Авессалом – один из сыновей самого Давида, честолюбивый парень, не надеявшийся унаследовать отцовскую корону, поднял восстание против него. Сначала он сумел захватить власть, но в следующей битве потерпел поражение и погиб. Это случилось в XII веке до н. э., и с того времени несть числа предателям своих отцов и отцеубийцам.



Соблазнительный опыт

В ранней Римской республике бедные граждане освобождались от военной службы. Было бы хорошо, если бы наше молодое государство переняло этот античный опыт, но есть одна опасность: исходя из нынешней социальной ситуации, оно вообще останется без армии.



Горькая шутка

Известно, что римский император Нерон одновременно занимался любовью и с мужчинами. После мерзкой сексуальной связи с собственной матерью Аграфиной и после официальных жен Мессалины и Помпеи Сабины он женился на маленьком мальчике Споре. Об этой связи римляне шутили: человечество было бы счастливо, если бы и отец Нерона в свое время вступил в подобный брак.
Имеем основания о некоторых наших современниках шутить точно так же. Правда, с горечью.



Право на жалобу

В старой немецкой армии солдат не имел права сгоряча рапортовать командиру, что его оскорбили. Он должен был все взвесить и, только убедившись в собственной правоте, пожаловаться на следующий день. Если бы для нашей напряженной жизни такое правило поведения не было излишней роскошью и если бы мы действовали точь-в-точь, как кайзеровские солдаты, то избежали бы многих неприятностей!



Древние и современные циники

Тем, кто запамятовал, напомню: циники были последователями одной из школ древнегреческой философии, которые отказывались от всех материальных благ и пренебрегали всеми этическими нормами общества. А теперь вопрос: «Какую разницу вы замечаете между древними и современными циниками?»



Цинизм

Все развитие событий ХХ столетия подтвердило, что трагический конец «Титаника» и вправду был сигналом к неслыханным катастрофам, не менее трагически «увенчавшимися» затоплением в начале третьего тысячелетия в Баренцевом море российской субмарины «Курск» [5]. Цинизм ситуации состоял в том, что в то время, когда россияне не сумели открыть люки подводной лодки, лежавшей на глубине сто метров, их же научное судно «Академик Келдыш» предоставляло возможность иностранным толстосумам за 30 тысяч долларов осматривать на дне океана обломки легендарного «Титаника». В те же дни сокрушительный огонь охватил Останкинскую телебашню в Москве, наказанную, вероятно, за те тонны идеологического яда и дезинформации, которые она годами посылала в мировой эфир [6].
В своем цинизме россиян превзошли американцы, продавшие с места подорванного террористами всемирного торгового центра 16 тысяч тонн металлолома индийским бизнесменам, сделавшим из него велосипеды. Тут уже комментарии воистину излишни!



Казус в украинском парламенте

В начале 70-х годов прошлого столетия Украину посетил тогдашний президент Франции Жискар д’Эстен. В Верховной Раде он целый час рассказывал депутатам о культуре, национальных традициях, демократических ценностях своей страны. Коснулся и развития сельского хозяйства. Назвал количество крупного рогатого скота и других домашних животных, в том числе поголовья свиней. При упоминании последней цифры пожилой председатель Верховной Рады, до того момента спокойно дремавший, вдруг поднял голову и обратился к президенту:
– Извините, пожалуйста, если можно, повторите еще раз, сколько свиней во Франции?
Удивленный президент вежливо повторил цифру.
«Ага, в Украине свиней больше», – удовлетворенно прошептал председатель и продолжил клевать носом (из рассказа бывшего главного редактора газеты «Вечерний Киев» Якова Грицая).



Баррикады

Революция, военный переворот, гражданская война – это разъединяет, рассекает, дробит мыслящую часть общества. По разные стороны баррикад, зримых и незримых, становятся еще вчерашние единомышленники: кто пером, кто оружием защищает собственную позицию. Почти одновременно пишутся «Окаянные дни» Бунина и «Двенадцать» Блока; под залпами винтовок, нацеленных на Николая Гумилева, слагаются революционные оды Маяковского; в радостных восклицаниях грузинских большевиков, хлебом-солью встречавших 11-ю Красную армию, тонет поэтический стон Иосифа Гришашвили и Колау Надирадзе, долетевший до нас, к сожалению, лишь во время развала империи.
Из истории известно: значительная часть творческой интеллигенции поддержала коммунистическую модель преобразования мира, за что со временем поплатилась собственной жизнью (за исключением ее представителей, обласканных властями). Таким образом, на мой взгляд, не совсем верно оценивать политический режим лишь по тому признаку, поддерживает или не поддерживает его творческая интеллигенция. Она, как это ни прискорбно, также иногда ошибается.



«Заместитель царя по вопросам революции»

В Тбилиси стреляют…
Уже вторая неделя как проспект Руставели и прилегающие улицы превратились в арену кровавых столкновений. Ведущие телекомпании мира систематически передают репортажи из столицы Грузии, где, как всегда, количество претендентов на престол фантастично.
Вот крупным планом показывают одного из вдохновителей вооруженного путча, окруженного крепкими автоматчиками бывшего премьер-министра, поменявшего смокинг члена правительства на камуфляжную униформу российской армии.
И невольно проговариваю: «Заместитель царя по вопросам революции!..»



Врожденный порок гражданской войны

Когда внутренние политические склоки перерастают в вооруженную стычку и массы, поддавшиеся эмоциям, выстраиваются одна против другой, большинство знает лишь конкретного противника и готово его смести. В это время вопрос: «Ради чего воюем?» – отступает на задний план и всплывает лишь тогда, когда «победа» одержана, а новый властитель трона окажется хуже предыдущего. Это – врожденный порок гражданской войны; и сколько бы раз она ни вспыхнула, результат будет тот же самый.



Псевдовыводы

Якобы за тиранию, а на самом деле из зависти афинского полководца Аристида (530–467 гг. до н. э.) наказали остракизмом. Один из крестьян, поддержав его изгнание, прямо заявил: «Аристида не знаю, но надоело слушать, как его называют справедливым и превозносят из-за этого». На мнение и позицию именно таких «крестьян» опирается немало современных социологических исследований, авторы которых постоянно пытаются навязать нам свои псевдовыводы, ввести нас в заблуждение и таким образом заставить принять желательные для их заказчиков решения.



Шапка Мономаха

Насколько мне известно, Эверест доныне покорило 120 экспедиций. По статистике, каждый третий член экспедиции погиб. 40 процентов погибших стали жертвами спуска. Та же статистика убеждает, что количественное соотношение «смертельно потерпевших» во время спуска с вершины власти приблизительно тождественно вышеназванным.
«Тяжела ты, шапка Мономаха, – без тебя, однако, тяжелей!» (Н. Глазков).



«Что-то»

Пересказывают, что Андре Шенье, когда его вместе с поэтом Руше вели на казнь, поднес руку к голове и сказал: «Здесь ведь что-то было!» Конечно, он понимал: именно то «что-то» и стало причиной жестокого приговора и его прощания с бренным миром.



Сумасшедшая идея

«Это – сумасшедшая идея!..» – скажут иногда и махнут рукой на чрезвычайно интересное предложение. А это происходит, когда так называемая «сумасшедшая идея» – один из самых больших дефицитов во всем мире. У «правильно» мыслящих людей изредка появляются мысли, противоречащие общепринятым нормам и представлениям. Некоторые «сумасшедшие идеи» (ковер-самолет, волшебное зеркало, говорящая кукла и т. п.) давно уже стали банальной реальностью наших дней. Сумасшествием считали в свое время борьбу отдельных борцов за независимость Грузии либо Украины. Но вот уже проходят десять лет, как их отчаянные, казалось бы, фантастические мечты сбылись. И понемногу забываем, что совсем недавно даже за мысль о подобном можно было лишиться не только свободы, но и самой жизни.



Ответ Каиафе

Почему не позволили путчисты похоронить прах своей жертвы – Звиада Гамсахурдиа – в Грузии?
Ответ следует искать в библейских глубинах. Когда Пилат удивленно спросил Каиафу, зачем ставить охрану возле могилы Иисуса, тот ответил: «Мертвый Иисус опаснее живого!»



Мое предположение

Большинство заказных убийств остаются нераскрытыми потому, что преступления, совершенные профессионалами, расследуют аматоры. Если подойти глобальнее: в обществе, где виноваты все, невозможно найти виновного.



«Короткий парламент»

В 1640 году Карл І создал парламент, ставший законодательным органом Английской буржуазной революции. Оп просуществовал 13 лет, потому и был прозван Долгим. Разогнал Долгий парламент Оливер Кромвель, выхватив у спикера жезл и приказав солдату выбросить его.
Если прибегнуть к исторической аналогии, то разогнанный вначале 90-х годов прошлого столетия грузинский парламент был «Коротким», а вдохновителям путча такой деятель, как Кромвель, и не снился.



Лживое пророчество

Лживое пророчество иногда может стать причиной трагедии. По предвидению ацтекских жрецов, в их страну с востока должен был явиться белый Бог. И он действительно пришел, и население, готовое к этому, встретило его покорно. «Бог» же оказался завоевателем и положил конец существованию этого древнейшего племени.



Театр политических миниатюр

В территориальной целостности Грузии первые трещины появились, как только одна из ее провинций из театра военных действий превратилась в театр политических миниатюр.



Скрипка Ойстраха и… Грузия

«Чего вы носитесь все время со своей Грузией! Вычтите из нее Абхазию, Аджарию, Южную Осетию и увидите, что от нее останется!» – сказал мне один «закоренелый интеллигент», весьма по-своему понимавший территориальное устройство нашей страны.
Не похоже ли это на железную логику тех, кто сказал: «Ойстрах – гений, Ойстрах – гений! Отнимите у него скрипку и увидите, правда ли это!»?



География за счет истории

Раньше историю и географию преподавал один учитель. Поэтому данные два предмета нередко путают и сегодня. К сожалению, прошлое и современность Грузии дают немало горьких оснований для этого. Например, когда Лазистан и Тао-Кларджети (исторические провинции Грузии) захватила Турция, значительная часть истории Грузии превратилась в географию соседнего государства.
Не обогатят ли Абхазия и Самачабло (так называемая «Южная Осетия») чужую географию снова за счет нашей истории?



Проксения

Еще в седую старину греческие города заключали между собой соглашение о гостеприимности, называвшееся проксенией. По такому соглашению хозяин обязывался предоставлять гостю на своей территории всяческую помощь. Тем же должен был ответить и бывший гость у себя дома.
Проксения передавалась по наследству, а ее нарушение считалось большим грехом. В Грузии подобная юридическая норма не существовала никогда. Она была неотъемлемой частью нашей национальной этики и почти как генетический обычай гостеприимности выполнялась безо всякого соглашения. Как прискорбно, что территория современной демократической Грузии усеяна так называемыми «блок-постами», что и сосед к соседу не может добраться без доброй воли «миротворцев».



Турция – наш партнер

Турция потому и помогает грузинской армии в тренировках и оснащении, что безмерно радуется исчезновению на ее границе России, точнее, Советского Союза. Где тот монстр и где миниатюрная грузинская армия? Ей, пусть и до зубов вооруженной, никогда не сравниться с той тревогой, которую вызывал у Турции Советский Союз.



Извечная проблема Грузии

– У нас и сегодня солнце встает на востоке! – говорит Шадиман Бараташвили в фильме «Георгий Саакадзе» [7].
– Солнце в Грузии встает на севере! – возразит позже лидер грузинских коммунистов.
В общем-то очевидно, что извечной проблемой Грузии является выяснение того, где же над ней встает солнце!



Кровь двух видов

«Знаю только два вида крови: первую, текущую в жилах, и вторую, текущую из жил», – писал выдающийся польский поэт Юлиан Тувим. Если учесть нынешнюю грузинскую действительность, возникает реальная опасность того, что кровь второго вида превзойдет первую. Подобная же ситуация, как правило, – вестница приближающейся (либо уже произошедшей) трагедии.



По Лессингу

– У нас есть актеры, но нет театрального искусства, – замечал Лессинг.
– У нас есть политики, но нет политического курса, – говорю я, наблюдая наше современное бытье.



Три пути успеха

У нас существует три пути успеха: подхалимаж, взяточничество и насилие. Все три для меня неприемлемы. Лучше уж жить так, как живу, чем идти каким-то из этих известных путей.



Синдром побежденного

Синдром побежденного, угнетенного – один из тяжелейших синдромов для преодоления. Пока ты воюешь, пока весы твоей судьбы склоняются то влево, то вправо, пока еще окончательно не разорвано знамя, обагренное твоей кровью, луч надежды не позволяет тебе впасть в отчаяние.
Часто залогом победы является не численное преимущество, не оружие, а сила воли и вера. «Они бросились в бой и победили, когда подумали, что побеждают», – замечает в одном месте Тит Ливий.
Давайте же подумаем и мы, что побеждаем, и поверим, что «каждая стена – дверь» (Эмерсон). И в конце концов добьемся своего. Добьемся, если тот, кто взял на себя бремя Мессии, будет готов ради Отечества пойти и на распятие.



Завещания

Римляне бывают искренни только раз в жизни, замечает Лукиан, имея в виду завещание писателя-сатирика Петрония (погиб в 66 году), где написано все, что автор думал о Нероне.
Сколько раз бываем искренни в жизни мы и что написано в завещаниях тех соотечественников, что по разным причинам до сих пор не опубликованы предками?



Символ нашей прикованности

В «Прометее прикованном» Эсхила Зевс дарует свободу опальному титану, однако, дабы не нарушить более ранний обет, заставляет его носить одно и то же кольцо со своей же цепи, в котором остался маленький осколок кавказского хребта. В таком символичном виде Прометей снова прикован к скале. Мне припоминается эта аллегория, когда думаю о российских военных базах в якобы независимой Грузии, которые есть не что иное, как символы нашей прикованности.



Евангелие от правительства

Когда-то мне казалось, будто наше правительство следует заветам Евангелия от Матфея: «Итак не заботьтесь и не говорите: что нам есть? или что пить? или во что одеться?» [8] (6:31)
Позже подумалось: а может, все правительства верны этим заветам?



Горе той стране

«Горе, горе той стране, которую надо спасать ежедневно!» – звучит, словно предостережение, стон мадам де Сталь, разочарованной действиями Директории. Этот стон особенно остро впечатляет слух того, чью страну и доныне надо спасать ежедневно.



Клювы

В примечаниях к «Пану Тадеушу» Адам Мицкевич поясняет: «Клювы крупных хищных птиц все больше закрываются и в конце концов их верхняя часть, скрючившись, замыкает внутреннюю, и птица должна умереть от голода. Данное народное суждение разделяют некоторые орнитологи».
Как жаль, что так же точно не происходит и с нашими двуногими хищниками, у которых с возрастом, наоборот, клювы расширяются и становятся все более угрожающими для окружающих.



Ноу-хау постсоветской экономики

Если в нормальных государствах действует экономическая система «деньги – товар – деньги», то в Грузии и в других постсоветских странах сформировалась несколько иная модель: «деньги – власть – деньги». И, как свидетельствует практика, пока что эта модель побеждает.



Вестники

В античной драме вестник, как правило, должен был рассказывать зрителям, что происходит за кулисами. Точность рассказа, конечно, никто не мог проверить.
Тот былой вестник мне кажется далеким прототипом современных пресс-секретарей, множащихся, как грибы после дождя. И они нам рассказывают о ситуации за политическими кулисами, разъясняют якобы мысли своих хозяев, в точность которых можно верить так же, как и басням специфичных участников тех древних зрелищ.



Лозунг

«Никто не тронет меня безнаказанно!» [9] – таков был лозунг рыцарского ордена, основанного шотландским королем Яковом VII [10].
«Никто не тронет меня безнаказанно!» – таким лозунгом должен руководствоваться каждый, у кого есть чувство самоуважения, личного и национального достоинства. Понятно, что лозунг – это еще не все. Главное – жить по принципу провозглашенной в нем позиции. А самое главное – убедить потенциального противника в непоколебимости самой позиции.



Свобода слова

«Люди могут говорить все до тех пор, пока я делаю все, что хочу!» – так высказал свое отношение к свободе слова прусский король Фридрих Великий (это тот Фридрих, который заявлял: на Западе – я, а на Востоке – царь Ираклий).
В шеварднадзевской Грузии свобода слова, в некоторой степени действительно там существовавшая, держалась именно на принципе Фридриха Великого. Но не только в Грузии, даже в прославившихся свободой слова Соединенных Штатах Америки поступают именно так. Иначе как объяснить тот факт, что там запретили книгу известного писателя Гора Видала «Как нас начали настолько ненавидеть» [11] и так же наложили вето на документальный фильм знаменитого режиссера Майкла Мура «9/11 по Фаренгейту» [12], в котором говорится о сомнительных финансовых связях семьи Буша с бен Ладеном? И все же, по словам русского писателя Владимира Войновича, свобода слова существует всюду, где можно утверждать, что она не существует.

P. S. Современная басня предостерегает: крыловская ворона лишь тогда получила свободу слова, когда потеряла сыр!



Напрасное оправдывание

Определяя наказание человеку, у нас редко учитывали ситуацию, в которой, по мнению обвинения, он совершил преступление. Даже не интересовались, был ли какой-то другой выход, можно ли было избежать беды, в конечном счете, действительно ли совершенное является преступлением?..
Известен такой случай, когда тренер сборной СССР по футболу исключил из команды защитника, позволившего знаменитому шведскому нападающему Хамрину забить гол Льву Яшину [13].
Защитник оправдывался так: «На протяжении 87-ми минут я честно выполнял свои обязанности. Разве я виноват, если и форвард справился со своей задачей?»
Это было вполне логичное объяснение, однако, согласно нашему тогдашнему образу жизни, футболист ответа так и не получил.



Основание для реплики

Поднимаясь на эшафот, Дантон обратился к палачу: «Покажи мою отрубленную голову народу, она этого заслужила!»
Когда берешься за большое государственное дело, ты должен быть готов к эшафоту и одновременно иметь основание для подобной реплики!



Безадресный плач

Перед распятием Иисус молился в Гефсиманском саду. Те три ученика, которых он взял с собой, уснули, и его монолог, кроме Отца, не слышал никто.
Что-то подобное происходит с героем Эроси Манджгаладзе в фильме «Древо желания» [14], где он с волнующим патриотическим словом обращается к юношам.
«Гибнет Грузия!.. Гибнет Грузия!..» – отчаянно вопит он, не замечая, что мальчики куда-то исчезли и тот вопль превратился в безадресный плач.



Изнасилование

Самоубийства изнасилованной императором Тарквинием юной римлянки Лукреции хватило для всенародного волнения, что привело к установлению республиканского строя в Риме (510 г. до н. э.).
Когда современный правитель насилует не какую-то одну девушку, а целую нацию, почему молчит последняя, и, в конце концов, к чему может привести страну ее возмущение?



Странный «Единый фронт»

«Единый фронт» современных коммунистов и националистов напоминает мне альянс императора Священного Рима и короля Испании Карлоса V с турецким султаном Сулейманом I, с помощью которого он надеялся создать «Всемирную христианскую державу» [15].



Подарок для Риббентропа

В 1943 году Риббентропу исполнилось 50 лет. Сотрудники решили подарить ему украшенную бриллиантами шкатулку и туда положить копии подписанных им международных соглашений.
Однако во время проверки выяснилось, что среди соглашений не было такого, которого бы не нарушила Германия.
Когда Гитлеру рассказали об этом, он, говорят, долго смеялся.
Я не хотел бы здесь проводить какую-то параллель или намекать на кого-то; просто интересно, насколько выполнили свои обещания нынешние «подписанты» соглашений и распоряжений и являются ли они более честными, чем, скажем, был в свое время мрачной памяти Риббентроп.



Большой праздник

Известно, какое значительное внимание уделяли фашисты оккультизму. Один футуролог напророчил Гитлеру, что он умрет на большом еврейском празднике.
– И все же, на каком? – переспросил фюрер.
– В какой бы день вы не умерли, это все равно будет большой еврейский праздник, – ответил футуролог.
Я тоже знаю кое-кого, кто должен умереть на большом грузинском празднике.



Разочарование

Один генерал, критикуя по телевизору какой-то кодекс, сказал: «Это якобы написано жителями “Города Солнца”». Пока он делал паузу, подумалось: какой образованный генерал! Однако там же он добавил: «”Города Солнца” Сен-Симона». И этим разочаровал не только меня, но и перечеркнул те 27 лет, которые за эту книгу провел в заключении ее автор Томмазо Кампанелла.



Генеральские жены и царевичи

В фильме «Москва слезам не верит» есть такая фраза: «Если хочешь быть женой генерала, надо выйти замуж за лейтенанта» [16]. Слыхал я и такое, аналогичное, выражение: «Если хочешь быть царевичем, твой отец должен быть царем».
Умная девушка, наверное, все-таки сумеет стать женой генерала, но интересно, как становятся царями те, которые не были не только царевичами, но даже и далекими родственниками царя?
(Многочисленным кандидатам на царскую корону напомню одну древнюю притчу: у актера спрашивают, почему он все время играет только королей. Актер, хитро прищурив глаза, отвечает: «Как правило, во втором акте мне отрубают голову – и я свободен!»)



«Искусство любви»

Римский император Август за поэму «Искусство любви» изгнал Публия Овидия Назона (43 г. до н. э. – 17/18 г. н. э.) в далекое Придунавье. В своем произведении автор указывал читателям пути покорения мужчинами женских, а женщинами – мужских сердец, говорил о средствах продолжения их интимных отношений и т. д.
Очевидно, для пуританской морали Империи смелые взгляды поэта на тогдашнюю бытовую культуру и этические нормы (как известно, этическая норма предусматривает сдерживание в человеке негативных черт и усиление позитивных качеств) оказались неприемлемыми, коль он заслужил такой гнев верховного правителя.
Мы можем лишь догадываться, насколько в последующие эпохи пришло в упадок то «искусство», из-за которого Рим утонул в грехах Содома и Гоморры, переродился и в конечном счете исчез с лица земли.



Потомки Колумба

Сарказм Уинстона Черчилля: «Колумб был настоящим социалистом. Он не знал, куда плывет, где находится, и все его путешествия – за чужие средства».
Наблюдая за некоторыми нашими политиками, невольно думаешь: уж не Колумбовы ли они потомки?



Могильщик Кремля

Согласно установленному порядку, могилу члена Политбюро должны были засыпать землей за четыре с половиной минуты, ибо ровно столько времени звучал гимн Советского Союза.
«Это была довольно сложная задача», – вспоминал Георгий Коваленко, видевший в гробу почти весь состав Политбюро. Оказывается, была и такая профессия – могильщик Кремля. Коваленко этой «почетной профессии» отдал 35 лет. Жаль только, что своих клиентов хоронил по одному!



Специалист по Средневековью

На заседании Верховной Рады Украины Борис Олейник лучшим кандидатом в Президенты назвал академика Валерия Смолия. Аргумент: он – лучший специалист по Средневековью в Украине. Дай Бог вспомнить: кто же лучший специалист по Средневековью в Грузии?



Заколдованный круг

Что важнее – деньги или полезные знакомства? Трудно ответить на данный вопрос однозначно. Общество устроено так, что благодаря знакомству можно достать деньги, а благодаря деньгам установить полезные знакомства. Главное – найти начало этого заколдованного круга.



Остановка

История, связанная с островом Тузлой, крайне усложнившая отношения Украины с северным соседом и едва не ставшая причиной военного противостояния между ними, для меня еще раз сделала очевидным услышанное где-то утверждение: Россия останавливается там, где ее останавливают!



Власть

Наблюдая за оппозицией, из последних сил борющейся с властью, припоминаю слова восьмикратного премьер-министра Италии Джулио Андреотти: «Власть утомляет тех, у кого ее нет».



На вершине власти

Находясь на вершине власти, Марк Аврелий горько воскликнул: «Ничего нельзя сделать!»
Знакомясь с глобальными программами «юных гениев», со всех сил стремящихся порулить государством, вспоминаю это восклицание прославленного императора и мудреца.



«Право табурета»

Во Франции определенное время существовало так называемое «право табурета», позволявшее высшим аристократам сидеть в присутствии короля и королевы. Когда в современном парламенте наблюдаю за министрами, сидящими в присутствии президента в правительственной ложе, вспоминается именно тот «табурет», который может превратиться в престол для одного из них.



Закон

«Закон – это политическая воля большинства», – так учили нас большевики.
«Закон – это юридически обоснованная форма справедливости», – объясняют нам демократы.
«И все же, что такое закон?» – спрашиваем мы, ибо ни большевики, ни их оппоненты не сумели убедить нас в верности и действенности собственных формулировок.



Крайняя несправедливость

«Крайняя жестокость закона – крайняя несправедливость…» – это поучение Цицерона никак не может уразуметь политическая элита мира, с упертостью известного животного приводящая главный аргумент жестокости – необходимость.



Откуда такая безнравственность?

Макиавелли считал, что государство для увеличения собственного могущества может прибегнуть к любому средству, в том числе и безнравственному. Сомневаюсь, чтобы современные правители так уж подробно читали Макиавелли, но интересно, откуда в них такая безнравственность? К тому же – для усиления не государственного, а собственного могущества.



Идеальная демократия

Идеальная демократия существовала разве что в греческих полисах. Вместе с тем здесь следует учитывать и такое обстоятельство: все великие демократы одновременно были и великими рабовладельцами. Демократия требует издержек!



Праздники

У жителей города Глупова было всего два праздника. Один посвящался былым победам, другой же призывал к новым победам [17]. Традиция, и вправду достойная подражания. Особенно на фоне наших нескончаемых праздников.



Предвыборная клятва

Меняются времена, а вместе с ними – и идейные ценности. Когда-то канонизированные, сакраментальные слова, термины, фразы приобретают совсем противоположную, иронично-саркастическую окраску. Для иллюстрации достаточно такой предвыборной фразы: «Даю слово кадета. Если нарушу эту клятву, считайте меня коммунистом!»



Элитарные привычки

«Веди себя вежливо, ты же не в школе!» – наставляет бабушка внука.
«Веди себя вежливо, ты же не в парламенте!» – хочу заметить кое-кому из народных избранников.
Ведь от своих «элитарных привычек» они не могут избавиться не только среди коллег, но и в обществе.



«Иногда и помолчать нужно»

Возможно, талант молчать – это не меньший талант, чем говорить. Говорят, дипломат сначала семь раз подумает, прежде чем что-то… не сказать. Пять лет молчания – таково было главное требование к последователям Пифагора. В общество такого великого ученого принимали лишь после пятилетнего испытания молчанием. Было бы хорошо, если бы и для кандидатов в депутаты установили такой режим, чтобы в случае избрания они могли использовать сентенцию Руставели «иногда и помолчать нужно», если не опыт самих пифагорейцев…



«Второстепенное дело»



Накормить народ – дело второстепенное, ибо, напившись и наевшись, он сразу спросит: «А дальше что?» И тут уже возникнет вопрос духовности, культуры. Кажется, что-то подобное говорил Достоевский, разбиравшийся в подобных вещах.



Величие политического деятеля

Смешно говорить о величии любого политического деятеля, если за его спиной не стоят миллионы сторонников либо жертв. Кто скажет точно, сколько жизней было обречено для того, чтобы Александр Македонский, Цезарь или Наполеон (список можно продолжать) остались в истории великими политическими деятелями и полководцами?!



Право «роскоши»

Питер Устинов как-то заметил, что евреи среди других имели двух гениальных вождей – Иисуса и Маркса, но они позволили себе роскошь не пойти ни за одним из них.
У нас, возможно, не было Христа или Маркса, но имели ли мы право «роскоши» пробивать пулями головы тех, за кем действительно стоило идти?



«Вязальщицы», или Давайте помнить о Франции!

«Вязальщицами» называли в годы Французской революции женщин из народа, присутствовавших на заседаниях Конвента либо революционных трибуналов и без отрыва от вязания выслушивавших все приговоры.
Мы помним таких «вязальщиц» и в советском парламенте, где безальтернативные, практически назначенные властями доярки, чаеводки и другие молча соглашались со всеми предложенными проектами.
Увы, революционное прошлое депутатов не всегда является гарантом лучшего будущего страны. И поскольку в победном парламенте постоянно существует опасность большинства, образованного из «вязальщиц», давайте помнить о Франции!



Неправительственные

Самая главная цель так называемых неправительственных организаций, как убеждает нас их же практика, – это членство в правительственных организациях (либо и вовсе членство в правительстве и руководство им). Сколько лиц бывших «неправительственных» можно встретить сегодня в коридорах парламента, Кабинета Министров или Канцелярии Президента, где они уже защищают власть от своих вчерашних коллег!
Бедный электорат, с именем которого множество карьеристов ползет к державному рулю! В это время так и хочется воскликнуть: «Куда же вы, действительно неправительственные!»



Последователи Журдена

Театралы, конечно, помнят: «мещанин во дворянстве» Журден, мечтавший стать аристократом, одевал халат, дабы лучше ощутить музыку. Современные Журдены (или так называемые «новые») пошли далеко вперед: одетые с ног до головы модными кутюрье, они слушают оперные арии, с авторами которых знакомы преимущественно посредством музыки собственных мобильников.



Должность

Должность обязует. К тому же так строго и беспощадно, что исключает всякую чуткость и снисходительность. Конечно, если хотим сохранить должность. Так есть сегодня. Так было и в незапамятные времена.
Интересен эпизод из древнеримской истории: Фабий Старший, передав консульство собственному сыну, решил остаться у него легатом. Хотя по закону каждый должен был спешиться перед консулом, отец прибыл к сыну верхом. Сопровождавшие его ликторы, конечно, знали порядок, но не посмели напомнить об этом бывшему консулу. Тогда сам Фабий Младший напомнил о порядке одному из ликторов. И тот заставил бывшего диктатора сойти с коня.
Отец похвалил сына за поступок:
– Я прекрасно помню, как надлежит вести себя перед консулом, однако хотел проверить, сполна ли ты осознаешь вес собственной должности.
…Должность обязует. К тому же так строго и беспощадно, что исключает всякую чуткость и снисходительность. Даже между отцом и сыном. Увы!



Иерархия должностей

Кое-кто из государственных чиновников оценивает человека по отведенному ему месту в официальной иерархии должностей. Настроенный именно так Акакий Акакиевич, например, мог считать Пушкина своим дружком, поскольку оба были статскими советниками девятого класса.



Дубы

В древнегреческом городе Додоне существовало святилище Зевса. О воле господней жрецы узнавали посредством шелеста священного дуба. Времена изменились. Нет ни Зевса, ни его святилища. Однако волю земных богов, как и ранее, людям сообщают их дубы.



Номенклаторы и клиенты

В Древнем Риме номенклаторами называли рабов, которые были обязаны знать и сообщать своему господину о каждом, с кем встречались, одни словом – быть стукачами. Так случилось, что с течением времени номенклаторы сами превратились в господ, хотя склонность к своему основному предназначению сохранили и потом.
Интересно также происхождение термина «клиент». В том же Древнем Риме так называли плебеев, пользовавшихся покровительством патрициев. Возможно, отсюда и происходит известное выражение: «Клиент всегда прав!» [18]



Тень, которую мы не нанимали

Один человек нанял арбу для перевозки груза. Проезжая по знойной пустыне, человек попросил остановиться и залез под арбу, чтобы немного спрятаться в тени. Погонщик запротестовал: вы нанимали только арбу, но не тень от нее!
Правда, политическую экономию плохо помню, да и в современных экономических принципах разбираюсь не очень; и все же знаменитый налог, сдираемый с нас за добавленную стоимость, мне представляется той тенью, которую, если верить погонщику, мы не нанимали [19].



Современный сюжет старой истории

Известный гуманист, автор прославленной «Утопии» Томас Мор был обвинен в государственной измене и приговорен к казни. Говорят, что перед казнью он обратился к палачу: «Помогите мне подняться на эшафот, а вниз как-нибудь сам спущусь».
История, как известно, повторяется. Правда, в виде фарса. Его сюжет кажется таким: настоящему преступнику, который сам поднялся на эшафот, палач «помогает» спуститься вниз.



По принципу Македонского

Александр Македонский на предложение какого-то города принять от него часть земли и половину имущества ответил: «Я пришел в Азию не для того, чтобы получить столько, сколько вы дадите; это вы будете иметь столько, сколько я вам оставлю».
Современные налоговые инспектора, конечно, не Македонские, но то, что они действуют по его принципам, очевидно. В Древнем Риме, например, запрещалось брать налоги в размере более одного процента за месяц и не более двенадцати – за год.



Гамлет

Говорят, известный советский актер Борис Ливанов мечтал о роли Гамлета. На каком-то приеме он подошел к Сталину и спросил, как надо играть этого шекспировского героя.
– Играть его не надо вообще, – ответил Сталин и поставил точку на мечте Ливанова. При жизни Сталина МХАТ ни разу не поставил «Гамлета». Охваченные сомнениями, раздвоенные люди вождю были не нужны.



Красный паспорт в серой обложке

Советский паспорт, которым в свое время так гордился Владимир Маяковский, был пурпурного цвета. Сталину он, оказывается, не нравился.
Вызвал вождь однажды к себе Ежова и приказал изготовить новый паспорт. Тот предъявил несколько эскизов, но снова красные. Один из них Сталин поднес к своему серому кителю и сказал:
– Цвет плохой!
– Понял! – с этим словом Ежов вышел из кабинета.
Как известно, до 1976 года у советских граждан были паспорта в серых обложках, хотя в школах, как и ранее, изучали стихотворение Маяковского о пурпурном советском паспорте.



Печальный результат

Не только обычным смертным, но и сильным мира сего не дает покоя желание покичиться перед нами (даже когда идет речь о таком деликатном сокровище, как физическая красота жены). А иногда это желание настолько безудержно, что нельзя предвидеть печальный результат.
В «Истории» Геродота упоминается легендарный царь Лидии Кандавл, очень гордившийся красотой собственной жены. Именно с целью покичиться своей голой половиной он показал ее любимому другу Гигесу. Оскорбленная царица поставила Гигеса перед выбором: либо покончишь с собой, либо убьешь Кандавла и женишься на мне. Гигес, как и следовало ожидать, выбрал последний вариант и стал царем Лидии.
Вероятно, и тот горький опыт Кандавла звучит эхом в строках современного грузинского поэта:

Какая же это радость,
Если радуемся вместе?
Какая же эта любовь,
Наблюдаемая всеми?
(Мурман Лебанидзе)



Искренний ответ

Дабы не отпускать на Троянскую войну своего юного сына Ахилла, морская богиня Фетида переодела его в девичье платье и спрятала в женской части дома. Вскоре под видом купца туда явился хитрый Одиссей с различным товаром. В то время как женщины бросились выбирать украшения, юный герой невольно схватил оружие и доспехи.
Царь Соломон, дабы убедиться, что у царицы Савской козьи ножки, провел ее через зеркальный пол. Царице показалось, что она ступает по воде, поэтому и подняла подол платья, и царь увидел ее козьи копытца.
Существует множество средств выявления правды. Нет совершенного механизма ее сокрытия. На один из провокационных сигналов наш внутренний мир обязательно даст невольный, но искренний ответ.



Фракция любви

Российская актриса финского происхождения, секс-символ советских времен Елена Кондулайнен создала «Партию любви» [20], проповедующую идею свободной любви. Есть у этой партии также «фракция любви, не разделенной Родиной». Если бы подобная фракция существовала и у нас, то в ней было бы немало членов.



Тамада

Единственное место в Грузии, где хоть как-то удается установить порядок, – это застолье. Там уважают диктат тамады, и, наверное, только потому, что он поит и кормит людей. К тому же участники застолья знают, что данная диктатура вскоре закончится. Ведь и это – стимул!



Амнистия

«Амнистия» по-гречески означает «забвение». В современной Грузии многим хочется предать забвению свое темное прошлое и достичь этого так называемым легитимным путем – с помощью суда. Кое-кому это действительно удается, но, к счастью, невозможно подкупить народную память, которой незнакомо слово «амнистия».



Виновный

Найти виновного можно всегда. Везде, в любом вопросе. Лишь бы была причина поиска. Чаще случается наоборот: причина существует, а искать никто не собирается. А это потому, что объект поиска находится рядом.



«Джентльмены»

Сотрудникам британских спецслужб приписывают такое выражение: «Наше дело настолько грязное, что им должны заниматься только настоящие джентльмены!»
Всегда, видя собравшихся вместе многих джентльменов (по внешним признакам), думаю: неужели все они оттуда? И вообще, как им удается после изнурительного, рутинного труда сохранить белоснежными манжеты и воротнички?



О симпатичных

Молотова спросили: «Кто был самым симпатичным среди большевиков?»
– Провокатор Малиновский [21], – прозвучало в ответ.
Проходимцы и провокаторы, как правило, симпатичны, и именно этим они обманывают свое окружение.



Тоска по прошлому

Немало современных грузин мне напоминают тех библейских евреев, которые в вавилонском плену из общего казана получали хоть какую-то ложку еды, а оказавшись в пустыне, пожалели об исходе из Египта, ибо им там по крайней мере не угрожала голодная смерть.



Запрещать запрещено

«Запрещать запрещено!» – так звучал лозунг парижской радикальной молодежи в мае 1968 года, когда революционная волна покатилась по всей Франции. Революции вообще выдвигают красивые лозунги, которые, увы, вскоре забывают. В результате вырисовывается такая картина: лидерам – власть, народу – проблемы!



Красноречивый факт

Универсальность фразы «деньги не пахнут» подтверждает и такой красноречивый факт: в Советский Союз наручники поставлял демократический Запад.



«Дача Горбачева»

Сначала был Форос. Потом – фарс. Потом – еще смешнее: юные киевские школьницы на вопрос: «Что такое фаллос?» – отвечали: «Это место, где находится дача Горбачева».



Форма саморекламы

Когда после победы при Йене и Ауэрштедте французская армия ворвалась в Веймар, Гете находился дома. Наполеоновские генералы Лану и Ожеро лично посетили его и вручили специальную охранную грамоту.
Точно так же поступило советское командование с одним немецким актером [22], показавшим им тщательно спрятанные книги Ильи Эренбурга с его же автографами. Эренбург тогда среди советских военных был настолько популярным и уважаемым человеком, что на доме упомянутого актера сделали надпись: «Здесь живет друг Ильи Эренбурга. Дом охраняется советскими войсками».
Сильные мира сего знают, где, когда и к кому проявить особенное внимание и вежливость. Это – своеобразная форма саморекламы, когда довольно скромный поступок подчиненных создает так называемый позитивный имидж отдельному деятелю или целой политической системе.



Слово и дело

Когда Наполеону представляли военнослужащего к следующем званию, он спрашивал:
«Сколько раз вы ранены? Я выплачиваю деньги за кровь, а не за чернила, я готов отдать свою дочь замуж за того, кто проливает кровь за Отечество».
Правда, у Наполеона не было дочери.
«Гвардия умирает, но не сдается в плен!» – якобы сказал наполеоновский генерал Камбронн англичанам, когда те предложили французам сложить оружие.
Эти гордые слова украшают надгробие Камбронна в Нанте. Сам генерал, кстати, умер через 25 лет после той битвы, где сдался в плен.



Милость сильных мира сего

Во время военного парада ветер сорвал шляпу с головы Наполеона. Какой-то бравый солдат вмиг подхватил ее штыком и поднес императору.
– Спасибо, капитан! – сказал Наполеон.
– Какого полка? – не растерялся солдат.
Наполеону понравилась сообразительность солдата, и он сразу зачислил его капитаном в гвардию.
Именно так следует использовать невольные обещания сильных мира сего, ибо потом будет поздно. Хотя, как свидетельствует богатый опыт человечества, лучше их гнев, чем милость. Немилость вельмож в нас пробуждает и укрепляет больше человеческих качеств, чем милость, требующая от нас вечного повиновения и постоянной, временами непереносимой, доходящей до крайнего унижения благодарности.



Неуправляемое оружие

Отто фон Бисмарк, имевший опыт жизни в Петербурге [23], однажды заметил: «Россия начинает злоупотреблять своей глупостью!»
«Железный канцлер» был встревожен не зря. Когда держава (не имеет значения, сверх- или карликовая) пытается злоупотреблять таким неуправляемым оружием, как глупость, катастрофа неизбежна.



Эгоисты

Существуют такие эгоисты, образ жизни которых настолько подчинен воплощению собственных интересов, что любой их шаг воспринимается лишь в данном контексте. Когда умер Талейран, французы спрашивали один другого: «Зачем ему понадобилась смерть?»
Некоторые грузинские эгоисты, отличающиеся главной чертой Талейрана, почему-то до сих пор не балуют нас возможностью задать один другому подобный вопрос.



Врачебная острота

Однажды меня позвали на плановый медицинский осмотр. Я был занят на службе и по телефону ответил, что здоров, на что врач остроумно изрек: «Сегодня здоров лишь тот, кто не знает, что уже болен».
Я бы так переделал это удачное высказывание врача:
«В Грузии сегодня счастлив тот, кто не знает, что уже несчастен!»



Порядок и беспорядок

Мо-цзы говорит: «Чтобы установить в стране порядок, необходимо знать причину беспорядка. Если знаешь причину беспорядка, то, устранив ее, приведешь страну к спокойствию и процветанию. Если не знаешь причины беспорядка, в стране порядок не установишь».
К этой бесспорной мысли китайского мудреца я бы добавил: не сможешь установить порядок в стране и тогда, когда причиной беспорядка в ней являешься ты сам!



Покаяние

«Немцы никогда не простят евреям Освенцима» – это парадоксальное высказывание израильского психоаналитика Цви Рекса, безусловно, прежде всего означает ту невыносимую ношу, которую фашисты навеки взвалили на плечи народа Гете и Бетховена. И так как вечные покаяния равны вечным страданиям, тут я вспоминаю еще одно высказывание: «Покаяние может спасти душу, но погубить репутацию» (Томас Дьюар).



Главнокомандующий

Уже всем надоели лукавство и нравственная вакханалия советского официоза, десятилетиями затмевавшего разум «гомо советикусу», отмежеванному «железным занавесом» от цивилизованного мира. Надоели они даже тем, кто были активными участниками этой вакханалии.
Старейший обозреватель газеты «Известия» Станислав Кондрашов в статье «Как мы хоронили Сталина» (11.02.1997) замечает: «Ловкие публицисты мертвого генералиссимуса отодвинули в сторону и все смелее начали намекать, что во время войны верховным главнокомандующим был Никита Сергеевич. Во времена Брежнева в самое выдающееся место боевой славы взамен Сталинграда превратили “Малую землю”. А во времена Ельцина, который не воевал, получается, что верховным главнокомандующим был Жуков. Теперь только ему, единственному, стоит памятник на Красной площади, возле исторического музея.
Сталин слишком много получил в жизни, но после смерти у него отобрали и то, что ему принадлежало. Как это принято в новых главах истории города Глупова» [24].
Известный город Салтыкова-Щедрина автор отождествил с целым государством, и мне кажется, что в этом контексте он недалек от истины.



Апатия

В обществе господствует апатия. Давно уже нет доверия к власти, к политике, даже к культуре и искусству. Слово будто выцвело, выгорело, стало пустышкой, никчемной игрушкой циничный скоморохов, заезжих уличных болтунов. Нас будто подменили. Эйфория десятилетней давности куда-то бесследно исчезла, словно ее ветром сдуло. Розовые надежды постепенно превратились в хмурые, временами невыносимые каждодневные хлопоты. Освободившись от рабства тоталитаризма, мы сделались рабами мелочных бытовых забот, выживание стало лозунгом миллионов, а еще миллионы просто махнули рукой и, как вырванные паводком деревья, несутся куда-то вниз к погибели, к пропасти, к забвению…
Апатия – слово иностранное, однако оно в то же время является омонимической парой грузинского глагола «апатиа» – простил (кто-то кому-то что-то простил – сложный у нас глагол!).
Так простил ли нам Господь нашу бездеятельность, нашу бессловесность и покорность? Точнее – простит ли?..



О справедливости

Фракийский царь Диомед бросил своих гостей на растерзание диким лошадям. Зевс, одна из сакральных функций которого состояла в защите священных прав гостя, помог Гераклу победить Диомеда и его самого сделал жертвой диких коней.
15 мая 44 года участники республиканского заговора Брут и Кассий убили Юлия Цезаря (кстати, перед входом в помещение, где произошло убийство, кесарю передали письмо-предупреждение, однако он не обратил на него внимания). Два года спустя в Македонии вблизи Филиппов Октавиан Август и его союзник Марк Антоний жестоко разгромили и Брута, и Кассия.
«Мы встретимся при Филиппах!» – говорит в шекспировской трагедии душа Юлия Цезаря своему убийце Бруту.
Если на этом свете существует справедливость, каждый коварно убитый должен иметь своего Зевса, каждый коварно убитый должен торжествовать под собственными Филиппами!



Позиция

Один лесоруб честно выполнял свою обязанность: рубил лес и заготовлял дрова. Не его же вина, что из тех дров зажигали огонь инквизиции (он об этом не знал!). Лесоруб, узнавший о предназначении заготовленных им дров и запротестовавший, проявляет свою гражданскую позицию.



Бутылка красного вина

Кинорежиссер Отар Иоселиани рассказывал:
«В фильме “Листопад” на бутылке с красным вином я написал номер 49, потому что снималась картина как раз накануне 50-летия Октябрьской революции. В ЦК предложили (там, в основном, работали умные люди): замени цифру и фильм пойдет на экран. Я согласился: пожалуйста, напишу цифру 17! Мне возразили: нет, 17 нельзя! Я назвал другую цифру: 24 (год антисоветского восстания в Грузии). Мне снова возразили: мол, плохие ассоциации вызывает. Тогда давайте 37, сказал я. О нет, это совсем ужасная цифра! В конце концов я вспомнил еще одну: 56 (год расстрела мирной демонстрации в Тбилиси). Тут и вовсе руками развели: “Ты же знаешь, что случилось в том году!”
Одним словом, какую бы цифру я ни назвал, все оказывались плохими. В советской истории не нашлось цифры, которая на бутылке красного вина не вызывала бы негативных ассоциаций».



Музыка на страже прав человека

В одной из российских областей бастующие музыканты прибегли к оригинальному способу протеста из-за невыплаты зарплат. Они собрались возле помещения областной администрации и на протяжении двух часов играли траурные мелодии. Суеверное руководство быстро погасило долги.
Может, этот прием сработал бы и у нас, но где же взять столько музыкантов?



Настоящая стоимость

В одной компьютерной фирме сломалась система. Вызвали мастера. Он явился с обычным молотком, осмотрел сеть и по какому-то месту пару раз стукнул. Система заработала.
– Тысяча пятьсот долларов! – сказал мастер.
– За что такие большие деньги? Вы же ничего не сделали, а только два раза стукнули молотком!
– Десять долларов за вызов, десять – за молоток, а остальное – за знание того места, куда надо было стукнуть!
Вспоминаю эту притчу и думаю: не будет у нас толку, покуда не начнут платить именно за знания!



Экономия

Вполне разделяю мнение о том, что экономия – это искусство тратить деньги без какого-либо удовольствия. И хотя считаю себя принадлежащим к искусству, счастлив, что этим его видом я до сих пор не овладел.



Роковое предостережение

Рассказывают, что на саркофаге Тамерлана было отчеканено предостережение: «Не открывать, ибо в тот день случится великая беда!»
Саркофаг открыли 22 июня 1941 года! [25]



Удивительные совпадения

В жизни происходит немало таких удивительных совпадений, причины которых не только трудно, а просто невозможно объяснить. К примеру, кто объяснит причину следующих невероятных совпадений?
Президенту США Аврааму Линкольну его личный секретарь по фамилии Кеннеди советовал не идти в театр, где президента и убили.
Так же советовал президенту США Джону Кеннеди его личный секретарь по фамилии Линкольн не садиться в открытую машину, в которой был убит президент.
Линкольна избрали президентом в 1860 году.
Кеннеди избрали президентом в 1960 году.
Обоих президентов убили на глазах у их собственных жен.
Президента Кеннеди убили в машине марки «Линкольн» [26].



Пионер гендеризма

Рабство – это не только бесправие и нечеловеческий труд, но и унизительные условия и обстоятельства самого труда. Лидийская царица Омфала, рабом которой Геракл пробыл три года, заставляла прославленного героя заниматься женскими делами в женском одеянии. Возможно, современные сторонницы гендеризма в этом не увидят ничего предосудительного, более того – поблагодарят меня за то, что назвал вероятного пионера их движения.



Несовместимые идеи

Женщина стремится быть единственной, мужчина – первым. Когда охваченная такими идеями пара оказывается под одной крышей, семья разваливается.



Великолепный аргумент

«Я люблю женщин и считаю, что делаю правильно. Было бы ужасно, если бы я влюблялся в мужчин!» – заявил аргентинский президент Карлом Менем, которого общественное мнение признало бабником.
Обвинители не нашли контраргументов и умолкли.



Тайга

Из «Слуги двух господ» Карло Гольдони запомнилась одна реплика героини:

«Когда б мне дали власть, я б приказала,
Чтоб всюду все неверные мужчины
Носили по одной зеленой ветке,
Тогда бы города все превратились
В огромные и пышные леса!» [27]

– Ошибаетесь, госпожа, – мысленно отвечаю ей, – если неверные жены сделают то же самое, не только города, но и все села и поселки превратятся в сплошную тайгу!



Оксюморон

«Если все женятся на умных, что же тогда делать красивым?» – это ироничное восклицание Вольтера до сих пор остается без ответа и, вероятно, в будущем не найдет его, ибо «умная красавица» – почти такой же оксюморон, как и «горячий лед» либо «холодный огонь».



В Иерусалиме живет Шота Руставели

Во время пребывания украинской делегации в Израиле Шимон Перес, тогдашний министр иностранных дел страны, узнав, что я – грузинский поэт, воскликнул:
– О, у нас, в Иерусалиме, живет великий грузинский поэт Шота Руставели!
Его помощник, извинившись, подсказал: не живет, а похоронен!
– Нет, я не ошибся – ответил министр – Руставели у нас живет, потому что переведенный на иврит «Витязь в тигровой шкуре» мы печатаем и читаем до сих пор!



Бабники

То, что Зевс был необузданным бабником, видно из его многочисленных эротических приключений.
Правда, ему как высшему божеству не приличествовало публично заигрывать с красавицами, словно обычному смертному, поэтому постоянно приходилось хитрить.
Антиопой он овладел в образе сатира, Европой – в образе быка, Данаей – в образе золотого дождя, Ледой – в образе лебедя.
Нетрудно представить себе, какую находчивость и какое остроумие должны проявлять посредственные бабники для своевременного и безболезненного осуществления всех своих телесных желаний. Они же не способны перевоплощаться, как Зевс!



Издатель

Однажды О’Генри попросил своего издателя предоставить ему кредит. Издатель поинтересовался, для чего понадобились писателю деньги. Несколько дней спустя он получил от О‘Генри конверт, в котором лежали русые женские волосы. Проситель сразу же получил определенную суму.
Существует ли сегодня такой издатель, который на подобное послание ответил бы финансовой поддержкой?



Обыкновенный богач – необыкновенно великий поэт

Шелли пишет, что до двадцати лет все люди – поэты, а потом в них поэт умирает и живет обыкновенный человек. Это мнение прекрасно подтверждает биография А. Рембо, создавшего свои шедевры именно до 19-ти – 20-ти лет, а потом провозгласившего себя конкистадором и подавшегося за богатством в Африку. У умершего в марсельском госпитале Рембо нашли набитый золотыми монетами пояс. Сестры милосердия, обмывшие его тело, и понятия не имели, что этот обыкновенный богач – необыкновенно великий поет, автор бессмертного «Пьяного корабля». И вправду, откуда эти девушки в белых халатах могли знать данную тайну? Ведь поэт Артюр Рембо умер намного раньше того дня!



Право художника

«Я памятник себе…» – не скрывает удовольствия Гораций.
«Прислонил к груди я лиру так, как хотел…» – исповедуется Галактион [28].
«Теперь я способен разрисовать и небосвод…» – заверяет Карл Брюллов.
«Это голова не для шапки – монументальная голова!» – говорит о собственной же голове Константы Ильдефонс Галчиньский.
«Я внештатный властитель Вселенной…» – утверждает украинский авангардист Николай Воробьев.
Художник имеет право восхищаться собственным творчеством. Тем паче, если это творчество вызывает восхищение и у других.



Право выбора

В искусстве существует символическая высота, после преодоления которой художнику или художественному произведению безразлично так называемое «общественное мнение».
В Лувре один мальчик, рассматривая «Джоконду», дерзко воскликнул: «Эта картина мне не нравится!»
Гид на это ответил: «Она сама выбирает, кому нравиться, а кому – нет».



Право автографа

Человеку трудно отрицать всенародно признанных авторитетов, высказывать о них «крамольные» мысли, а вдруг его посчитают неучем! Как-то один наглец смело упрекнул Пикассо: «Ваши рисунки мне не нравятся, такие я и сам мог бы нарисовать». Тогда знаменитый художник ответил ему: «Возможно, вы и правы, но подписать под ними “Пикассо” могу только я!»
Как получить право эксклюзивной подписи под произведением, как добиться магического влияния фамилии, когда автограф и без выдающегося произведения создает веру в неповторимость, величие, – вот основная забота и головоломка для тех, кто стремится принести свою жизнь на алтарь искусства.



Автограф Баха

SDG («Soli Dio Gloria» – «только Богу слава!») – так подписывался Бах под собственными сочинениями. Маэстро, безусловно, знал, кого благодарить за свои гениальные прозрения.



Намек маэстро

Паганини говорил, что мастер должен за день раз десять помыть руки. Маэстро намекал: чистое искусство надлежит делать такими же чистыми, незапачканными руками.



Поза или неискренность

Иосиф Бродский говорит: «Я – плохой русский, я – плохой еврей, я – плохой американец, я – хороший литератор» [29]. Это или поза, или ложь. Скорее всего – поза, ибо не может плохой сын своего народа быть хорошим литератором. Не знаю, кем был Бродский больше – русским, евреем или американцем, но одно бесспорно: он блестящий литератор. И это упрощает его парадоксальное высказывание.



Ирония Сталина

В 1938 году на приеме в Кремле Симон Чиковани сказал Сталину:
– Все грузинские поэты воспитаны на вашей поэзии.
(Чиковани имел в виду стихи Сосело. Так юный Сталин подписывал свои сочинения.)
– Представляю, какая никчемная у вас поэзия, – заметил вождь.



Хорошие стихи плохого поэта

По словам Борхеса, Киплинг был плохим поэтом, писавшим хорошие стихи. Правда, история литературы знает намного больше хороших поэтов, писавших плохие стихи.



Поэт 99-го разряда

Томаса Уорда, писавшего под псевдонимом Фака, Эдгар По в рецензии, посвященной его книге, назвал поэтом 99-го разряда. По правде говоря, не знаю, стоило ли после этой фразы продолжать анализ. Трудно представить себе более жестокий вывод! Это уже и рецензия, и приговор, и эпитафия. Если «художник», отнесенный к 99-му разряду, вообще заслуживает эпитафии.



Универсальное свойство бессмыслицы

Литература абсурда, андеграунд, крайний авангардизм сознательно стремятся к затуманенности мысли или же вовсе к бездумности, ибо в ней каждый из нас может увидеть желанный для него контекст. Это универсальное свойство бессмыслицы заметил еще Писарев [30].



Сущность искусства

Если поверить одному лакею, обслуживавшему поэта, искусство означает беспорядок. Тот, кто считает так, исходя из быта художника, возможно, и прав, но если судить о сущности искусства – творчестве, то оно мне представляется явлением высшего порядка, проявлением божественной гармонии. И здесь я категорически не согласен с лакеем.



Место действия

Место действия, как правило, создает эмоциональную, этическую и эстетическую атмосферу, имеющую большое влияние на поступки персонажей, придающую завершенность их литературным портретам. Давайте вспомним Светицховели в «Деснице великого мастера» [31], Сурамскую крепость [32], Бахтриони [33], Собор Парижской Богоматери, Пармскую обитель из одноименных произведений!



Гоголь и Гурамишвили

Гоголь шесть лет жил в Риме, где создал свою бессмертную поэму «Мертвые души». Оттуда он сообщал, что ничего не может написать о местной жизни. Начал рассказ «Рим» и не смог закончить. Украинский хутор Диканька перевесил, затмил Вечный Город [34].
Гурамишвили десятки лет прожил на окраинах Диканьки [35], но для него основным осталось «лихолетье Грузии».
Не имеет значения, где живет писатель. Главное, ЧЕМ живет он, ЧТО питает его творчество.



Антипараллели

В биографиях Гурамишвили и Шевченко обращают на себя внимание такие антипараллели:
24-летнего Гурамишвили захватили в плен лезгинские разбойники;
24-летнего Шевченко русская интеллигенция выкупила из крепостничества;
24 года Гурамишвили был помещиком;
24 года Шевченко был крепостным помещика.



В пользу Руставели

Бернард Шоу на вопрос, почему Шекспир популярнее на советской сцене, чем на английской, с присущим ему остроумием ответил: «У нас Шекспир ставится в оригинале, а в Советском Союзе – в переводах лучших поэтов».
Эта небезосновательная шутка говорит в пользу Руставели, который творил на четыре века раньше великого англичанина, однако для соотечественников более доступен и понятен.



Совет Кьеркегора

Друзья поэты! Не прислушаться ли нам к Сёрену Кьеркегору, считавшему: лучше быть свинопасом, которого понимают свиньи, чем поэтом, которого не понимают люди!



Незримая душа народа

Один интересный персонаж Льюиса Кэрролла превращается в невидимку, оставляя в воздухе лишь улыбку. Мне кажется, что поэзия – та сама незримая душа народа, его альтер эго, излучающее очаровательную улыбку, и я верю ей.



Эгоистичная госпожа

І
Поэзия – крайне эгоистичная госпожа. Ее не интересует, голодный ты или жаждущий, одет или оборван, в домашнем уюте или бездомный. Она постоянно требует любви, преданности, самопожертвования, стояния и моления возле собственного алтаря до последней мысли, чувства, страсти.
Умри, скончайся, отдай душу Богу, только не доживи до того времени, когда в жилах успокоится кровь, в груди затихнет ураган, а в глазах воцарятся цвета сумерек.
Не доживи до того мига, когда избранница отвернется от тебя и оставит, как ратая, упавшего на закаменелую от засухи ниву.

ІІ
Поэзия – не только литературный жанр, но также образ жизни и мыслей. Невозможно, чтобы настоящий поэт писал стихи лишь ради гонорара. Если его не заставляет взяться за перо важа-пшавеловское «поется и пою», если ему, как молвил Нико Самадашвили, «дым души не выжигает глаз», не стоит ждать появления весомого сочинения.
Конечно, времена изменились, и поэзия, как и тысяча других вещей вокруг нас, тоже изменилась. Тот же Важа-Пшавела или Акакий Церетели, если бы они жили сегодня, вряд ли бы написали свои, уже ставшие классическими, поэмы. Из стихов исчез сюжет, и практически достоянием истории стала поэма. Сюжет уже пропал даже из прозы и, преимущественно, служит теперь детективу. Эта естественная эволюция, по моему глубокому убеждению, вовсе не означает конца поэзии. Поэзии, на древность которой указывает и такой удивительный факт: когда Евангелия с древнегреческого перевели на родной для Христа арамейский, притчи, которыми разговаривал Иисус с народом, сразу зазвучали как стихи. Не исключено, что Спаситель свои заветные мысли высказывал именно стихами. А это дает нам основание следом за Руставели громко повторить, что поэзия – один из видов мудрости, и после нынешних мрачных времен снова наступит пора ее возвышения. Не может быть, чтобы кастальский ключ окончательно высох и чтобы его животворные токи не насыщали вечно жаждущие уста служителей муз.



Стихотворение

Стихотворение – это приют души, конспиративная квартира заветных дум, сосуд страстей, который никто не может конфисковать или приватизировать.



* * *
В 1947 году немецкий философ и искусствовед Теодор Адорно категорично заявил: «После Освенцима писать стихи невозможно!» [36]
40 лет спустя философу возразил Иосиф Бродский: «Писать стихи можно и после Освенцима, однако не так, будто Освенцима не было!»



Свободные стихи

Слышим иногда: имярек слагает стихи в свободное время. Это ложь. Стихи не знают свободного времени. Они знают лишь собственную власть и, если захотят, как сказал Тициан Табидзе, «живьем упрячут под снега и глину!»
Как по мне, и свободных стихов не существует. Свободных от кого или от чего? На этом свете все взаимозависимо; и то, что мы называем волей, – лишь наше пренебрежительное отношение к данной взаимозависимости.



Слова для стихов

Так и подмывает сказать кое-кому из авторов: «Ваши стихи так понравились, что я готов написать слова к ним».
Правда, это высказывание не будет оригинально, потому что задолго до меня Бетховен уже сказал одному композитору: «Ваша опера так понравилась, что я готов написать к ней музыку» [37].



Подражание Бердяеву

Н. Бердяев: «Можно быть православным, но не быть христианином».
Подражание: «Можно быть стихотворцем, но не быть поэтом».



Предмет поэзии

Поль Элюар утверждал, что предметом поэзии должна быть практическая истина.
Не могу постигнуть, как поэты, такие непрактичные, непрагматичные люди, могут определить суть практической истины? И, вообще, что значит это понятие?



Поэзия и наука

Поэзия – совокупность крайних комплексов личности, а писать стихи – одна из проклятых профессий, которая, в отличие от других, не дает даже минимальных гарантий обустройства физического бытия.
В науке дело обстоит несколько иначе. Наука – способ понимания мира, моделирование реальности, ощущение глобального контекста. И на того, кто владеет этим способом, намного больше спроса, чем на стихослагателя. В конечном счете наука более оплачиваема, чем поэзия. Примат материального над духовным там очевиден.



Последователи Басё

Странствующий японский поэт Басё, бродя по свету в платье буддистского монаха, в переметной сумке носил японско-китайские стихи, флейту и гонг. Последним он сообщал, что голоден. И милосердные люди кормили его.
Что носит в своем потрепанном дипломате современный грузинский поэт и кто накормит его – голодного и жаждущего?



«Ветра не видно»

«Ах, ветра не видно, ах, ветра не видно, и все же верховья охвачены ветром!..» (Галактион Табидзе) – это не только поэтическое, но и философское наблюдение человека, который во всей полноте испытал на себе коварство и беспощадность ветра, охватывающего вершины. Он видел, что поэзия, увы, – страна не только гуманистов, где окружение лилипутов, как правило, никому не прощает гулливерства.




Особая прослойка социума

Потомки на собственную историю так или иначе смотрят глазами летописцев и писателей. И, даже полемизируя с ними, не могут вырваться из заколдованного круга уже растиражированных штампов. (Гай Крисп в трактате «О заговоре Катилины» пишет, что дела афинян шли блестяще и великолепно, но не в такой степени, как это видно из истории. У прежних эллинов [38] были писатели редкостного таланта, возвестившие о победах своих соотечественников всему миру и обессмертившие их.) Именно поэтому писатели являются особенной, необычной прослойкой социума. Если биография любого монарха, героя, авантюриста заканчивается с его смертью, а актер действительно умирает со своим последним зрителем, то у писателя намного больше шансов на символическую жизнь. Биография писателя и летописца продолжается до того времени, пока читают их произведения. По крайней мере, физическая смерть не может поставить окончательной точки в их биографиях.



Талант удивления

Ладо Гудиашвили говорил, что он владеет способностью понимать жизнь, но избегает разгадывать ее тайны. Боится, мол, погубить все, что имеет в искусстве.
Великий художник будто озвучил и мою мысль. Мне так же кажется, что совершенное знание тайн жизни в человеке притупляет способность удивляться. А тот, кого ничто не удивляет, никогда не станет художником.



Необходимость

Мало быть хорошим писателем. Необходимо, чтобы об этом знали и другие. Еще более необходимо – достичь этого своевременно.



«Слабость»

«Что же касается глупости, в данном вопросе я не очень силен», – так начинаются «Записки Дюмона» Поля Валери. В такой «слабости» с удовольствием признается любой автор, имеющий достаточно оснований для этого.



Сфера литературных интересов

При оценке творчества поэта не стоит ограничиваться лишь констатацией общих впечатлений. Следует выявлять и выделять также те бесспорные новации, которые отличают его от коллег.
«Тот, кто сравнил женщину с цветком впервые, был великим поэтом, а сделавший это во второй раз – обычным глупцом», – заметил Гейне.
По моему мнению, благороднее все же увидеть и признать великого поэта, чем вывести на чистую воду «обычного глупца». Хотя бы потому, что последний вообще не входит в сферу литературных интересов.



Критика

Кажется, критика, как пропагандист литературы, теряет свои функции. Точнее, свои функции теряет сама литература, уже не нуждающаяся в пропагандисте.



«Материал – я сам!..»

У художника нет более сложного и разностороннего объекта исследования, чем он сам. Вырезая характеры, развивая сюжетные линии либо описывая ситуации, он прежде всего обращается к собственному опыту, к запасу впечатлений, хранящемуся в его памяти. Хрестоматийные признания: «Эмма Бовари – это я», «Доктор Фаустус и Лотта в Веймаре – это я!..» – подтверждают бессмертную связь авторского «я» с его творением. В истории мирового искусства подобных примеров немало. Александр Довженко, например, рассказывает: «Это – моя мать. Рожденная для песен, она проплакала всю жизнь, провожая навсегда… Детей было много, четырнадцать, переменный состав, из которого осталось двое: я и сестра (ныне врач)… До сих пор не могу смотреть на похороны. Однако они появляются во всех моих сценариях и фильмах, потому что вопрос жизни и смерти повлиял на мое сознание, когда я еще был ребенком, и оставил след на всех моих работах».
Высказанную вначале мысль целиком подтвердил Уильям Сароян.
– Что вы делаете, когда у вас заканчивается материал? – спросили у него.
– Материал – я сам, и пока я жив, он у меня будет, – ответил писатель.



Аргумент

«Музыканту и поэту нужны слушатели, а в Персии у меня их не будет!..» – так попробовал отказать министру иностранных дел России А. Грибоедов, когда его отправляли с дипломатической миссией в Тегеран.
Мне этот аргумент вполне понятен. Более того: именно с целью иметь слушателей (и читателей, разумеется!) я начал писать и на украинском языке.



Македонский и Гомер

Говорят, что Александр Македонский безмерно любил Гомера. Он говорил, что Гомерово слово волнует его больше, чем героические приключения Ахилла. Плутарх утверждал, что под подушкой Македонский всегда держал поэмы Гомера.
Интересно, чьи поэмы держат под подушкой современные правители и, вообще, читают ли они поэтические произведения?



Обобщение

«Жизнь хороша, особенно в конце!» – эту фразу поэт и переводчик Арсений Тарковский обронил под конец своего земного бытия. Будто бы святотатство – слышать такое от отца, похоронившего сына, но дело в том, что данное высказывание принадлежит поэту, а не несчастному отцу. Поэт обобщает собственные наблюдения и совсем не утверждает, что именно его жизнь прекрасна в старости. Поэзия даже в таких трагических ситуациях стоит выше любого конкретного факта.



Эпатаж

«В Тбилиси я с любым посостязаюсь в любви и в стихотворстве» (С. Чиковани) – это эпатажное высказывание несколько смягчает выдвинутую на передний план «любовь», где и вправду каждый может принять участие в состязании. Тем более, что влюбленному, как известно, море по колено.



Красота

Красота как эстетическая категория не может быть абсолютной. Слова Саади: «Чтобы понять красоту Лейли, надо смотреть на нее глазами Маджнуна».



Утраченная гармония

Согласно неоплатонической идее, музыка должна восстановить утраченную гармонию человеческой души. Эта идея, надеюсь, не предусматривала явленное нам под псевдонимом музыки современное сочетание звуков, не имеющее ничего общего с музыкой.



Самое главное и… остальное

Михаил Зощенко делил музыку на две части: на «Интернационал» [39] и «остальное». Если во время исполнения музыки встают, значит, раздается «Интернационал», если же сидят – остальное… – такова была его классификация.
Жаль, что писатель не дожил до грандиозного события: музыка снова стала целостной – «остальное» победило «самое главное».



Окей!

Оказывается, знаменитый американский актер и кинорежиссер Клинт Иствуд на съемочной площадке каждый новый дубль начинает с восклицания «окей!» Общепринятый «экшн!» («действие!»), по его мнению, выбрасывает в кровь много адреналина, сковывает актера и не дает ему возможности для полного усвоения роли.
Иствуд – хороший психолог, ибо одобрительное восклицание, хотя бы вначале, когда ты еще ничего не сделал, больше поощряет и вдохновляет, чем прямой и солдафонский приказ: «Действие!» (или: «Действуйте!»).



Правда старого поэта

Однажды Евгений Евтушенко сказал Сергею Михалкову, что его гимн – мусор.
– Мусор или не мусор, но, как заиграют, встанешь, – ответил Михалков.
Когда В. Путин по-своему решил судьбу российской символики, подарив демократам триколор, военным – красный флаг, монархистам – двуглавого орла, а коммунистам – гимн на музыку Александрова с несколько переработанным текстом того же Михалкова, стало понятно, что старый поэт в диалоге с Евтушенко не ошибся.



«Заговори: хочу тебя увидеть!»

Существует такое выражение: «Заговори: хочу тебя увидеть!» [40]
И вправду, увидеть человека по-настоящему можно лишь тогда, когда он заговорит и хоть немного приоткроет дверцы своего внутреннего мира.



Фантазия или галлюцинации

То, что в науке именуется галлюцинациями, в искусстве известно под романтическим названием «фантазия». Как пишет Жак-Жозеф Моро де Тур, слово итальянского происхождения «фантазия» на Востоке означает эйфорию, вызванную курением гашиша [41]. В Отель-Пимодане, расположенном на одном из парижских островов Сен-Луи, в декабре 1845 года именно для курения гашиша собралась компания художников и литераторов (среди них – Теофиль Готье и Шарль Бодлер). Позже Готье вспоминал, что вскоре те собрания прекратили, дабы не подменять художественные представления искусственно вызванными галлюцинациями.
Практика доказала: кто способен управлять собственными фантазиями, тот становится художником, а кто нет – жителем желтого дома.



Скромность и слава

Удивляет скромность грузинских зодчих, иконописцев и мастеров фресковой живописи, не оставлявших на своих чудесных творениях даже инициалов. Для них, верно, самым главным было творческое горение и совершенное воплощение художественного замысла. О мирской славе они не беспокоились.
Интересно, что так же остаться в тени попробовал девятнадцатилетний автор гениальной скульптуры «Оплакивание Христа», но, не выдержав искушения, прокрался ночью в собор и гордо высек на мраморе: «Флорентиец Микеланджело Буонарроти вылепил…» [42]



Властелин колец

«Властелин колец» Джона Толкина вызывает одну далекую ассоциацию. Нет, главный герой Саурон здесь ни при чем. Имею в виду выдающегося карфагенского полководца Ганнибала приказавшего после победы при Каннах снять с пальца каждого убитого воина его обязательный атрибут – перстень. Число убитых оказалось таким большим, что перстни едва поместили в три 13-литровых сосуда. Если опираться на данный факт, то получается, что сам Ганнибал – первый «властелин колец».



Усы

Когда вижу надменного человека с длинными усами, вспоминаю слова Чехова: «Мужчина с большими усами и малыми возможностями».



Лицо

Один писатель в своем дневнике заметил: «У человека все написано на лице, потому что жизнь – это борьба за лицо».
В современной ситуации данная заметка могла бы иметь следующее продолжение: «Борцы за лицо потеряли лицо».



Родной язык

Борхес, владевший английским так, как и родным испанским, пишет: «Думаю часто, с каким языком умру?» И там же отвечает: «Наверное, с испанским!»
Я – не Борхес, но точно так же могу утверждать: умру с грузинским языком на устах!



Вечный дефицит

В древнейшем собрании индийских заговоров «Атхарваведе» не единожды упоминается Сома – «Повелитель речи», Бог поэтического вдохновения: «О, снова приди, Повелитель речи, со своими божественными мыслями!» – читаем в ней и ощущаем своеобразное облегчение: оказывается, не только сегодня, но и тогда, вначале первого тысячелетия до нашей эры, когда создавалось это собрание, «божественные мысли» были дефицитом.



Мастер

Сонет, несмотря на его многовековую традицию, – все же ограниченная строгой схемой искусственная форма. И ты можешь называться мастером только тогда, когда чувствуешь себя вольно в пределах этой схемы и создаешь иллюзию совершенной поэтической свободы.



Леопарди

Леопарди… Уже сама эта фамилия наводит на мысль, что у его носителя была необычайная осанка и физическая сила, но сразу разочаруетесь, прочитав записанные рукой поэта паспортные данные: «Рост – невысокий, цвет лица – бледный…»
Слава Богу, что в хилом теле нередко бурлит огромная внутренняя энергия и основы их сосуществования определяются недостижимыми, небесными законами.
Леопарди мечтал написать монографию души, которой невольно стала его «Книга песен», преисполненная огромного волнения, любви, печали и надежд.
Судя по этой «монографии», фамилия поэта вполне соответствует его творческому потенциалу.



Звезда Василия Симоненко

Говорят, что у каждого человека в галактике есть своя единственная звезда, угасающая с его уходом за черту. Поэтому тех угасших звезд несравненно больше, чем живых, сияющих.
Однако известно и то, что не каждая угасшая звезда мертва: множество световых лет спустя их прежнее сияние достигает нас, преисполняет наши души таинственного волнения, мистического трепета.
Почему-то кажется, что подобная счастливая судьба выпадает тем звездам, под знаком которых родились, жили и творили подлинные поэты. Творчество подлинного поэта можно сравнить со звездой его судьбы. Ведь поэзия способна сквозь толщу времен пробиваться лучами надежды и добра, радости и печали, отзываться то нежными, то суровыми мелодиями струн души человеческой.
Одна из таких звезд в галактике украинской поэзии, несомненно, принадлежит Василию Симоненко – человеку крупного таланта, музе которого уже довелось выдержать испытание на подлинность…
Давно замечено: существуют роковые возрастные рубежи для поэтов – двадцать семь, тридцать семь, сорок семь… Василий Симоненко преодолел только первый барьер и навеки остался ровесником Бараташвили, Лермонтова, Богдановича…
Наследие, завещанное нам, собственно говоря, юношей, стало украшением родной литературы. Любовь к нему растет и, уверен, продолжит расти. Сияние звезды Василия Симоненко будут видеть и наши далекие потомки.



Классика и современность

Может быть, ничего не случится, наоборот, мы получим большее эстетическое наслаждение, если прильнем только к классике, но тут следует учесть и следующее обстоятельство: нас одновременно интересуют также настроения, мысли, страсти наших современников; и здесь, разумеется, никакая классика нам не поможет.



Лингвистическое хулиганство

Маяковский, соединив фамилии двух современных ему поэтов Жарова и Уткина, образовал новую фамилию – Жуткин.
Младший коллега Маяковского Николай Глазков тоже прибег к аналогичному эксперименту. С его легкой руки известные поэты-песенники Долматовский, Матусовский и Ошанин стали поэтессой Долматусовской Ошан.
На грузинском языке также возможно подобное лингвистическое хулиганство, но боюсь, что наши вспыльчивые поэты такой шутки автору не простят. Может быть, и потому у нас почти не печатаются пародии да эпиграммы, а вместо острых аналитических статей нередко имеем панегирические рецензийки.



Просто гении

«Он такой же гений, как и я, только он – коммунист», – говорил о Пикассо Сальвадор Дали.
Что поделаешь! Был такой грех у гениального Пабло, однако это тот случай, когда творчество автора захватывает, а его партийная принадлежность вызывает улыбку.
Коммунизм на расстоянии казался привлекательнее, поэтому и стали коммунистами Драйзер, Арагон и другие великие художники.
Зато наблюдавшие вблизи, как большевики воплощают марксизм в жизнь, воздерживались от красного мандата.
Поэтому никогда не были коммунистами Константин Гамсахурдиа, Григол Робакидзе, Галактион Табидзе. Они остались просто гениями.



Родство настроений

Одно из хокку Исикавы Такубоку звучит так:

Все идут
В одном направлении,
Я же стою неподалеку,
На обочине дороги
И смотрю на них.

Шота Чанталадзе пишет:

С конца университетского садика
смотрю на Варазисхеви [43] :
Люди по оврагу – короткому пути – спешат к стадиону.
Люди веселые,
Люди задорные.
Грустно смотрю на людей.
Среди них, наверное, не найдется такого,
Кто изменит настроение,
Станет возле меня
И начнет смотреть на людей,
Спешащих к стадиону.

Чувствую родство настроений двух поэтов.



Биография

До пятидесяти лет человек работает на себя, создает семью, строит дом, приумножает благополучие, а после пятидесяти пытается сохранить все это для потомков. Слуга Музы, уже прошедший полдень века, преимущественно заботится о достойном завершении собственной биографии, беспокоится, дабы оставить что-то весомое не только непосредственным, но и историческим потомкам. Бывает и так, что именно биография художника становится тем драгоценным сокровищем, которым может гордиться не единственно круг конкретных родственников, но и весь народ.



Качество, необходимое поэту

Игорь Северянин в посвящении Валерию Брюсову пишет:

Он – президент среди поэтов.
Мой царский голос – за него.

Здесь и волк сыт, и овца цела. Главное – не утрачено чувство собственного достоинства.



В эпоху бурных темпов

Где-то приходилось читать: нужно очень много истории, чтобы получилось чуточку литературы.
История Грузии последних лет, по моему мнению, может стать источником большой литературы. Просто ее творцы еще под столом ходят либо и вовсе не родились.
Так называемая «теория дистанции» не является выдумкой, она – реальность и проистекает из самой природы художественного творчества, что предусматривает глубокое изучение предмета, его своеобразное осмысление и освоение.
«В эпоху бурных темпов художник должен мыслить медленно», – констатировал Юрий Олеша. Разделяю это мнение, однако не хотелось бы, чтобы процесс осмысления эпохи неоправданно растянулся.



Подтверждение истины

Налоговому инспектору, требовавшему декларирования доходов, Оскар Уайлд ответил: «Я не могу задекларировать чего-либо иного, кроме собственной гениальности!»
Можно лишь искренне позавидовать тому (пусть и нищему), для которого подобные заявления – не литературная дерзость, а подтверждение истины.



Репродукции

Представьте себе, что вы – обладатель уникальной коллекции, однако из-за отсутствия выставочного зала знакомите с ней посетителей с помощью репродукций, изображенных на открытках. Ваше сокровище может потрясти посетителя, обогатить его знаниями, но едва ли такая встреча подарит ему то эстетическое наслаждение, которое бы подарила встреча с оригиналами.
Что-то подобное происходит с грузинской литературой, которую мало кто, кроме самих грузин, может читать в подлиннике. Руставели, Гурамишвили, Бараташвили, Илья, Акакий, Важа, Галактион… Мы выговариваем, и слушатель верит в их величие, читает переводы их произведений, но все же имеет ощущение неудовлетворенности, как посетитель, познакомившийся с драгоценным сокровищем посредством изображенных на открытках репродукций.



Стереотипы

Осваивая классическое наследие, поэт невольно оказывается в плену стереотипов. Находить собственный мир ему приходится ценой борьбы: сначала он должен овладеть уже созданным, потом освободиться из его плена и лишь в самом конце высказать собственное «я».
К сожалению, это очень сложное дело. Наверное, поэтому и вращается подавляющее большинство поэтов в кругу стереотипов.



Так не пишут

Один критик написал о Павле Тычине: «Таких поэтов, как Тычина, не критикуют».
«Настоящие критики так не пишут», – ответил ему молодой поэт Василий Чумак.
Этот факт приводит в своих воспоминаниях Леонид Первомайский.



«Похмельный пессимизм»

Когда годами не вижу человека, читавшего мои грузинские опусы, когда, словно глухой, не слышу даже далекого эха собственного голоса, мне припоминается «похмельный пессимизм», упомянутый Максимом Горьким на Первом всесоюзном съезде писателей [44].
«По мнению Леонида Андреева, – говорил он, – кондитер – самый счастливый человек, ибо знает, что пончики любят дети и барышни. А писатель – плохой человек, хоть и занимается хорошим делом, но не знает – для кого, и, вообще, он не уверен, нужно ли это дело. Поэтому у подавляющего большинства писателей нет желания порадовать кого-то, они хотят обидеть всех».
В этой гиперболе правдиво то, что читателю действительно неизвестно отношение читателя к его произведениям. Он не видит «потребителя собственной продукции». В это время он хочет не обидеть кого-либо, а привлечь к себе внимание, потому как поединок лишь со словом и чистым листом, в конце концов, превращается в диалог глухого с немым.



Час «Х»

В дагестанском городе Каспийск террористы подорвали дом российских пограничников, под развалинами которого погибли десятки людей [45]. За два дни до этого рокового момента из квартир убежали все кошки, а собаки разделили участь хозяев.
Здесь припоминается стихотворение в прозе Шарля Бодлера «Часы», где он пишет, что китайцы узнают время, заглянув в глаза кошке. И мне кажется, что в глазах этих мистических животных за два дни уже отразился тот трагический час «Х», китайским искусством познания которого среди жителей дома, увы, не владел никто.



Гнусный прагматизм

У Бориса Олейника есть стихотворение о безнравственных людях, которые, возвращаясь с базара, греют руки на Вечном огне.
Трудно себе представить более гнусный прагматизм.



Первая фраза

На 70-летие Ираклия Абашидзе [46] летим в Тбилиси: академик Леонид Новиченко и я.
Предостерегаю господина Леонида: «Отчество Ираклия – Виссарионович, поэтому, выступая, не перепутайте его с другим Виссарионовичем» [47].
Мой спутник смеется, вспоминает сценические курьезы, когда актеры, перепутав фразы, попадали в забавные ситуации.
Окруженные вниманием хозяев, мы быстро забываем о нашем «небесном» разговоре. И вот в переполненном зале Тбилисской филармонии на трибуну поднимается украинский гость, и его первая фраза звучит следующим образом: «Дорогой Иосиф Виссарионович!..»



О популярности поэтов

Подсчитано, что в каждой стране торгует лишь один процент населения (конечно, не имеется в виду территория бывшего Советского Союза, нынче превращенная в сплошной стихийный базар).
Сколько процентов населения читает поэзию? Мне кажется, точного ответа не существует, поскольку такие социологические исследования не проводились. По моим предположениям, их количество не достигает даже одного процента. Взять хотя бы Грузию. Наши поэтические тиражи (даже в лучшие времена) не превышали 14–15 тысяч экземпляров. Это был двойной, престижный тираж, ради которого автору приходилось становиться на цыпочки перед директором издательства либо скитаться по коридорам ЦК!
Представим себе идеальную ситуацию, когда весь тираж был продан, к тому же один экземпляр сборника прочитали хотя бы два человека. Получилось бы 30 тысяч людей. То есть он бы не достался и одному проценту пятимиллионной Грузии [48]. (Здесь надо учесть и то, что поэтические сборники покупают, в основном, одни и те же люди. Одних они действительно интересуют, другие же, идя за модой, берут и складывают их на полках.)
Отсюда вывод: более 99 % населения о поэзии и поэтах знает из услышанного, посредством рецензий, аннотаций, обзоров. Таким образом, говорить о какой-то особенной популярности и народности поэтического творчества не только неуместно, но и однозначно неудобно.



Внутренний голос

Утро каждого вокалиста начинается с покашливания, проверки голоса: имеет его или потерял? Так следует поступать и поэту. Только он должен проверять внутренний голос, сохранить который нередко труднее, чем чисто вокальные данные.



Нарушенные пропорции

Эдгар По считал, что не существует совершенной красоты, если каким-то удивительным путем не нарушены пропорции.
Возможно, это и так, но если пропустим тот «какой-то удивительный путь», известный лишь подлинному художнику, тогда нет смысла говорить о достижении совершенной красоты.



Небесные светила

Пока существует Земля, небесные светила всегда будут источником романтических представлений и мыслей человека.
Главный герой «Одного дня Ивана Денисовича» рассказывает:
« – У нас так говорили: старый месяц Бог на звезды крошит…
– И зачем же Бог это делает?
– …Звезды те от времени падают, пополнять нужно».
Ираклий Абашидзе таким образом заканчивает свое стихотворение «Звезды»:

Имел бы я силу –
Те звезды почистил бы снова:
Не так они светят,
Как в детстве сияли моем.



Где найти ту правду?

Пикассо говорил, что искусство – ложь, помогающая понять правду.
Интересно: где найти ту правду, которая бы помогла распознать ложь?



Элитарная мысль

Не следует запрещать писателю высказывать мысли, неприемлемые для большинства, ведь не исключено, что с течением времени именно эти мысли могут овладеть общественным сознанием. Оригинальных, дальновидных, смелых мыслей никогда не разделяли сразу. Когда-то все они пользовались поддержкой лишь меньшинства, однако давайте не забывать, что элита всегда состоит из меньшинства.



Волшебная сила печатного слова

Что и говорить: большевики овеяли печатное слово особенным ореолом, придали ему ту магическую силу, которая успешно помогала им в достижении собственных целей. Писатель был своего рода жрецом, выразителем «Божьей воли», так что его слово временами даже превосходило судебный приговор. С этой точки зрения интересным кажется рассказ известного публициста Михаила Кольцова.
Ленинградский водитель Мартынов украл водительские права у своего товарища Тихомирова, посадил в его машину знакомых девушек и во время прогулки по городу наехал на молочницу. Для протокола он представился милиционеру Тихомировым, а потом втихомолку вернул машину в гараж. Когда преступление Мартынова разоблачили, было созвано общее собрание водителей. Одни требовали исключить Мартынова из профсоюза, другие – арестовать его, а самая жестокая часть коллектива принялась настаивать: «Познакомим Мартынова с писателем Зощенко, дабы тот написал о нем рассказ».
По мнению авторов предложения, это должно было стать большим наказанием, чем арест!



Мистерия

Сценическое воссоздание нашей полусумасшедшей современности возможно разве что с помощью мистерии. Вкрапленные в трагедию интермедии, противопоставленный религиозному мистицизму бытовой натурализм, массовый экстаз и спрятанная за маской нравственности оргия требуют от режиссера безошибочной художественной интуиции и широкого творческого диапазона, посредством которого будет найдена верная сюжетная линия, а данная жанровая смесь превращена в целесообразное зрелище.



Ощущение собственной высоты

Я редко видел свои грузинские книги в книжных магазинах. Их либо присылали мне друзья, либо откладывали сами издатели. Нередко падал духом, думал, что обречен на вечное забвение, ведь не секрет: замечают тех, кто стремится к этому. Позже я понял: когда поезд останавливается, на перрон первыми спрыгивают пассажиры без багажа. Так же и в литературе: вперед вырываются те, кого не отягощает никакой багаж. Они лихо завладевают «безымянными высотами», назвав их собственным именем. Правда, позже выясняется, что их «постамент» – снежный сугроб, который растает с первым появлением солнца.
Не зря же предупреждает мэтр: «Остерегайтесь сцен, амвонов, трибун и высоких постаментов. Никогда не отрывайтесь от земли, ведь создадите представление о собственной высоте, лишь покуда будете стоять на земле» (Антонио Мачадо).



Определенный риск

«Все, что взбредет на ум писателю, попадает на кончик его пера. В это время он, если не учитывать испорченной бумаги, не идет ни на какой риск» [49]. Эта мысль Эразма Роттердамского, высказанная в его «Похвале глупости», все же предусматривает определенный риск. И он реален тогда, когда начинают тиражировать оную «испорченную бумагу».



Смешивание акцентов

Немецкий писатель и философ Фридрих Шлегель был убежден, что литератор не должен стремиться ни господствовать над кем-то, ни служить кому-то. Его обязанность – просветить власть, поднять политиков до уровня художников.
Увы, ощутимое стремление самих художников к власти значительно ослабило их просветительскую миссию, что сразу сказалось на нравственном и интеллектуальном уровне оставленных без «няньки» власть имущих и политиков. Смешение акцентов дало эффект кровосмешения.



Судьба

Если помнить, что за гробом Стендаля шло всего четыре человека (Проспер Мериме, Иван Тургенев и еще двое неизвестных), а Моцарта похоронили в до сих пор не установленной могиле для бездомных, тогда не такой уж и страшной несправедливостью может показаться та процессия из двадцати людей, которая провела выдающегося поэта Терентия Гранели в последний путь. Он по крайней мере упокоился в собственной могиле.



Атеизм и литературоцентризм

Во Франции XVIII века возник своего рода «литературоцентризм», когда писательская братия постепенно взяла на себя функции Церкви и полностью подчинила себе общественное мнение. Она влияла не только на взгляды людей, но и на них образ жизни и даже на чувственность.
Приблизительно что-то подобное повторилось в ХХ веке в атеистическом Советском Союзе, где художественное слово в некоторой степени формировало мировоззрение граждан, предлагало им ограниченную жесткими идеологическими рамками модель совместной жизни. То, что не помещалось в установленные рамки, провозглашалось ересью и строго преследовалось. Крах атеизма и очередной подъем религии похоронили уже советский «литературоцентризм», а писательство довели до маргинального уровня.



Иссохший источник знаний

«Учиться до старости!» – гласит грузинская пословица.
Действительно, что плохого в том, чтобы и пожилой человек припадал к источнику знаний. Тем более, что для этого не всегда необходимо посещать школу. Сама жизнь, общение с людьми и так научат много чему. Жаль только, что с годами все меньше времени и места для применения приобретенных знаний.
Вместе с тем кажется, что катастрофически сокращается количество людей, у которых можно чему-то научиться.
Сократу приписывают высказывание: «Ничему не научишься у того, кто не нравится».
Должен искренне признаться, что со временем нравится все меньше людей, а это может означать только одно – источник знаний иссыхает на глазах!



Забытые книги

Книги, как духовная пища, интересны даже не своим содержанием, а прежде всего тем настроением и эмоциональными ощущениями, которые они вызывают во время чтения. Возможно, из них не запомнится ни одна фраза, забудется даже название, но в подсознании обязательно останется что-то такое, что повлияет на интеллект и мировоззрение. Разве мы запоминаем все блюда, все напитки, которые попробовали за свою жизнь?
Вместе с тем понятно, что без них мы бы не дожили до сегодняшнего дня. То же самое можно сказать и о большинстве прочитанных книг, которые, несмотря на нашу слабую и несовершенную память, все-таки сделали свое дело, оставив благодатный след в нашем духовном мире.



Интеллект и прагматизм

Чем больше читаешь книг, смотришь телевизор, кино, посещаешь театр, выставки, сидишь возле компьютера, тем больше отрываешься от реальной жизни и незаметно перемещаешься в виртуальный мир, постепенно начинаешь жить жизнью героев – иногда настоящих, но давно прошедших, а иногда и вовсе выдуманных. Миф, фантазия, выдумка овладевают твоим духовным миром, и ты, охваченный этой вторичной реальностью, становишься беззащитным перед каждодневными трудностями. Интеллект и прагматизм превращаются в непримиримых антагонистов, и ты, как человек, заигрывающий с тенями (метафора К. Гамсахурдиа), терпишь крах, ведь земная, или первая, реальность всегда более сурова и беспощадна.



Реализм Висконти

Реализм – крайняя форма творческой добросовестности, когда художник пытается исключительно точно и правдиво передать известную ему действительность. Например, рассказывают, что Лукино Висконти не терпел бутафории и в своих фильмах снимал только подлинную обстановку, помещения, интерьеры и вещи. Более того: показывая древний банкет, он требовал, чтобы на столе были приготовленные по тогдашним рецептам блюда и напитки.
Когда во время одной из съемок Ален Делон спросил Висконти, зачем сундук покрывать бархатом внутри, ведь зритель все равно этого не увидит, режиссер ответил: «Но мы же с тобой знаем, что сундук внутри действительно покрыт бархатом!»
Для мэтра, очевидно, главной была правдивость перед самим собой, что означало правдивость и перед зрителем.
Если бы люди, творя добро, руководствовались таким принципом: ну и что, если не аплодируют, ведь сам я знаю, чтó сделал! Лично для меня это «ведь сам я знаю..!» давно стало краеугольным камнем покоя, душевного равновесия и взвешенного отношения к многим жизненным мелочам. Попробуйте и вы! Убежден, что почувствуете настоящее наслаждение и облегчение.



Точное наблюдение

В «Пиковой даме» Пушкин, характеризуя Германа, замечает, что обстоятельства не позволяли ему ради приобретения излишнего пожертвовать необходимым.
Какое точное психологическое наблюдение!
Иногда кажется, что я – один из таких людей.

1
І знову вони підвели свої обличчя до білих мінаретів, і знову схилилися до землі, подумки шепочучи молитви, які гучно викрикував муедзин:
- Немає Бога, крім Аллаха, і Магомет – його Пророк! Нехай благословить Аллах нашого султана – найвищого, найсправедливішого і наймилостивішого нащадка Магомета.
Потім запанувала тиша.
Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший Ахмед ІІІ [1], султан Блискучої Порти, підняв голову і довгим пильним поглядом подивився на гяурів.
Невірні стояли смиренно і нерухомо. Під поглядом султана поклали праву руку до серця, до губ і до чола, тоді знову опустили очі.
Але один із них, блідий чорнобровий юнак із вродливим мужнім обличчям, насмілився глянути на повелителя Всесвіту. Навіть більше – посмів заговорити:
- О Всемогутній…
Барабанний дріб заглушив його голос.
Султан, якого попід руки підтримували наближені, пройшов у тінь, під балдахін. Сановники посіли свої місця – кожен відповідно до рангу. Мехмед Балтажі-паша, великий візир, підняв угору бунчук – стяг із білих кінських хвостів. Це означало, що церемонія розпочалася.
Усі скерували погляди на султана.
- Нехай скажуть нам, – зажадав султан, – чи від усіх країн, які підкорила наша Порта, присутні тут заручники?
Візир повернувся до муфтія:
- Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан бажає знати, чи від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта, присутні тут заручники?
Муфтій обвів очима вервечку заручників. Упевнено сказав:
- Так. Тут присутні заручники від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта.
- Добре! – султан плеснув у долоні, і візир схилив бунчук до землі.
Два чауші відділилися од варти й рушили до заручників. Зупинилися коло блідого чорнобривого юнака. Той ступив уперед. Чауші поклали руки йому на плечі.
Урочисто і суворо прозвучав голос диван-ефенді, який зачитував фірман:
- Наш найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан Ахмед Третій, з ласки Аллаха повелитель усього, що існує на Сході й Заході, усього, що живе на Півночі й Півдні, цим доводить до відома всіх правовірних, що має велику журу. Він, котрий мечем оберігає спокій своїх підданих, він, котрий стараннями свого світлого розуму примножує їхній добробут, – довідався, що не всі його піддані є віддані йому і слухняні. Ті, котрі мешкають у Сербії, збунтувалися. Там пролито османську кров. Отож нехай тут проллється кров сербська!
Яничари, які стояли навкруги по краю ешафоту, ураз опустили ятагани, і над їхніми червоними тюрбанами виросли широкі плечі, голена голова й оголені груди ката.
На обличчях турків відбилося пожвавлення. На обличчях заручників промайнув страх.
Яничари зістрибнули з ешафоту, і зловісна постать ката нині відкрилася поглядам уся – від тімені до п’ят. Декотрі заручники побачили його вперше – і здригнулися. Він був достеменно страшний.
Засуджений юнак зміряв ката поглядом і повернувся до балдахіна, під яким сидів султан:
- О найсправедливіший і наймилостивіший…
Муфтій перебив його:
- Засуджений прохає слова!
Візир звернувся до султана:
- Засуджений прохає слова!
- Ми даємо йому слово! – проказав султан. І додав: – Останнє.
- Останнє, – мовив візир.
- Останнє, – повторив муфтій.

Чауші прибрали руки з плечей засудженого.
- Найсправедливіший і наймилостивіший! – знову почав заручник-серб. Його голос був спокійний. – Дозволь тебе запитати: чи служив тобі вірою й правдою мій батько, коли був правителем своєї країни?
- Так, – відповів султан. – Коли твій батько був правителем своєї країни, він служив нам вірою й правдою.
- До самої смерті?
- До самої смерті!
- Найсправедливіший і наймилостивіший! Дозволь тебе запитати ще: чи служили тобі вірою й правдою мої брати, котрі билися під Варадіном, під Каменицею та в інших боях обіч твоїх хоробрих яничарів?
- Так, – відповів султан. – Твої брати, котрі билися під Варадіном, під Каменицею та в інших боях, служили нам вірою й правдою.
- І полягли зі зброєю в руках?
- І полягли зі зброєю в руках.
- Найсправедливіший і наймилостивіший! Тепер дозволь нагадати тобі, що я народився тут, у Стамбулі, що ніколи не бачив своєї батьківщини та що на сербському престолі не лишилося нікого з мого роду…
У юрмі яничарів виникло глухе ремство і досягло вух султана.
- …отож, – тимчасом вів далі засуджений, – мене вважати заручником не можна!
Ремство серед яничарів дедалі посилювалося:
- Не випусти гяура, султане! Смерть гяурові! Не дай йому вишмигнути!
Ремство наростало, загрожуючи перейти у відкритий бунт. А з яничарами жартувати зле – і султани добре це знають.
Ахмед ІІІ майнув поглядом на Мехмеда Балтажі-пашу.
Великий візир підскочив наче вжалений.
- Так, ти не заручник за свого батька! – грізно крикнув він засудженому. – Так, ти не заручник за своїх братів! Але ти – заручник за свій народ, гяуре! Твій народ, який втратив розум, насмілився підняти меча на Священний Півмісяць!..
- Слушно кажеш, візире! – підтримали його яничари, потрясаючи ятаганами. – Смерть гяурові!
- …і в науку твоєму бунтівливому народу, у науку вам, гяури-заручники, і всім вашим народам твоя голова, Йоване Міричу, злетить з плечей!
Візир сів.
Йован Мірич розстібнув комір, зняв хреста з шиї. Поглянув ліворуч, потім праворуч. Обвів очима послів, консулів, іноземних гостей. І врешті побачив того, кого шукав. Підійшов до нього, вклав хреста йому в руку. То був Димитрій Кантемир – князь Молдовський.
У панівній тиші гучно прозвучав голос муфтія:
- Нехай здійсниться священна воля султана!
Йован Мірич рушив до ешафоту. Пройшов поміж рядами яничарів, піднявся мармуровими східцями. Кат поклав величезну руку на плече засудженому. Відкотив комір його сорочки.
Кантемир поглянув на хрест на своїй долоні. Його рука з тонкими довгими пальцями тремтіла.
Кат кинув засудженого на коліна. Кантемир стиснув долоню.
Повітря стрясли дикі волання яничарів. Кантемир розтиснув кулак. Хрест Йована Мірича на його долоні був закривавлений.

2
- Ой який ти хороший гяур, Кантемирбею! Ой як солодко співає твій тамбур! Наче ти й не гяур, Кантемире, наче ти справжнісінький турок!..
- Двадцять два роки у Стамбулі, Раїсефенді…
- Ні, не роки роблять людину людиною, Кантемирбею! Не роки, а допитливий розум. Можна прожити в чужій країні все життя, а так нічого і не дізнатися про неї. От я – сім років прожив у Персії. І що ж бо, чи навчився там чого-небудь? Ні. Вивчив кілька слів – і все. А ти геть не бачив Персії, але читаєш напам’ять Рудакі, Фірдоусі, Сааді. І поміж французами ти ніколи не жив, і поміж московитами, і поміж італійцями. А їхні мови тобі знайомі. Скільки мов ти знаєш, Кантемирбею?
- Багато, – усміхнувся Кантемир.
- Скільки?
- Стільки, скільки пальців на обох руках, Раїсефенді.
- Ой який ти старанний, Кантемирбею! І який я лінивий!.. І які ліниві всі ми, османи, якщо докотилися до того, що ти, гяуре, пишеш для нас нашу історію, тлумачиш нам наш Коран, граєш для нас на тамбурі й навіть наші мелодії записуєш якимись ієрогліфами.
Кантемир ізнову всміхнувся. Поглянув на високі кипариси, на голі скелі, які синіли серед стовбурів дерев, на коней, які паслися на зеленій галяві, й мовив:
- Чую гавкання гончих, Раїсефенді. Судячи з їхнього бреху, полювання добігає кінця.
- А я нічого не чую, крім твоєї музики, друже.
- Якщо моя музика, тішить твоє серце, шановний Раїсефенді, то моє серце теж радіє!
- Ні, любий друже. Твоє серце залишається сумним. Це кажу тобі я, Раїсефенді, який не дуже-то вміє читати, що написано в книжках, зате добре читає в серцях.
Кантемир похитав головою. Його тонкі пальці перебирали струни тамбура, що лежав на колінах.
- Маєш рацію, Раїсефенді. Моє серце залишається сумним.
- Думаєш про Йована Мірича?
- Там, де скотилася з плечей його голова, одного чудового дня може скотитися й моя.
Раїсефенді замислився. По довгому мовчанні проказав:
- Це було б невиправною помилкою…
З-поза скель, облитих пообіднім сонцем, долинули звуки рога, який повідомляв про кінець полювання. І відразу на галявину вибігли гончі, сполохавши коней, які паслися, і слуг, які дрімали на траві.
- Нам теж пора збиратися, – мовив Кантемир, відкладаючи тамбур.
Раїсефенді задумливо палив наргіле. Слуги за його спиною очікували наказу прибрати килим, подушки й порожні кавові філіжанки.
- Коні й мули готові, ефенді! – наважився потурбувати господаря старший слуга.
- Коні й мули ще не готові, – недбало кинув Раїсефенді, випускаючи крізь ніздрі густі клуби диму.
- Коні й мули ще не готові! – переказували слуги одне одному, ідучи геть.
Коли вони віддалилися на значну відстань, Раїсефенді повернувся до Кантемира.
- Скажи, друже, – заклопотано спитав він, – чим можу допомогти тобі?
На знак подяки Кантемир приклав руку до грудей.
- Нічим!
- Як? – спалахнув Раїсефенді. – Я, перед ким відчинено всі двері в палаці султана, нічим не можу допомогти тобі – моєму найліпшому другові?
- Що ж бо, – усміхнувся Кантемир, – якщо так хочеш мені допомогти… допоможи мені посісти молдовський престол!
- Великі люди мають великі думки, – сказав Раїсефенді по довгій паузі. – А великі думки вимагають великих грошей.
- Знаю. Не маю їх і не матиму.
- Так… Мені дуже шкода, але маєш рацію. Справді нічим не можу тобі допомогти, - сумно Раїсефенді.
- А все-таки можеш… Якщо схочеш. – Кантемир обвів очима галявину. Слуги прибирали шовкові шатра, прив’язували збуджених собак, нав’ючували на мулів мисливські трофеї. – Скажи, он той чоловік у білому тюрбані й вишневому плащі… той, що сідає на білоногого коня… Знаєш його?
- Кримський хан? Як би я мав не знати його! Він мій такий самий хороший друг, як і ти!
- І він приїхав сюди з Криму лише для того, аби пополювати?
- Людина, котра має таке могуття, може дозволити собі маленьку розвагу.
- Облиш, Раїсефенді! Не маленькі розваги привели хана до Стамбула, а великі клопоти… Про майбутню війну з Московією.
- Навіть це тобі відомо, Кантемирбею! – похитав головою Раїсефенді.
- Це і не лише це, – відповів Кантемир, підводячись із килима. – Мені відомо й те, про що говорили вчора в дивані. Навесні Блискуча Порта порве мир із Московією. Московський цар зніме облогу з Риги та з усіма своїми військами рушить до Дністра. Великий візир поведе війська султана до Дунаю. Там візир поєднається з кримським ханом. Їхні об’єднані сили повинні становити близько трьохсот тисяч людей. Гармат вони матимуть понад чотириста. Також ви говорили в дивані про коней, верблюдів, про вози. Полічили, скільки знадобиться порохових кухов. Не забули й провіанту для військ, підків і цвяхів для коней. Усе обговорили ви, Раїсефенді, крім одного. Ви забули, де муситимете воювати. А воювати муситимете в Молдові. Молдова ж до війни не готова. Її фортеці зруйновано. Дороги розбиті. Села знелюднені. Селян, які ще лишилися по селах, до ниток обдерли бояри й господар. Маврокордат [2], господар Молдови, – грек. Прибулець, який не знає ані слова по-молдовському. Про його безприкладні лінощі говорить увесь Стамбул… От мені й скажи тепер, Раїсефенді, чи може такий «гідний» державець підготувати країну до війни за такий короткий термін?
Раїсефенді, уважно слухавши Кантемира, встав, поглянув на співрозмовника і сказав:
- Я помилився, Кантемирбею! Людина з таким розумом не потребує грошей.

Сонце хилилося на захід. Фіговий гай поринав у тінь. У прохолоду гаю збігала дорога з гори. Вершники, погойдуючись на чистокровних арабських скакунах, були жваві. Фазани й куріпки, прив’язані до сідельних лук, вимовно засвідчували, що полювання було воістину царське.
Лише Девлет Ґерай [3], кримський хан, був понурий. Не полювання було причиною його жури. Обіч нього їхав на коні Раїсефенді, і від його слів дедалі більше супилося обвітрене чоло хана.
- Коли почнеться війна з московитами, – казав Раїсефенді, – вони зразу рушать на тебе, хане. На тебе і на Маврокордата. Чи можеш на нього покластися?
Почувши ім’я Маврокордата, хан зневажливо зморщився.
- Раїсефенді! – мовив він. – Якби Порта не народжувала таких мудрих мужів, як ти, то вже б давно стала здобиччю шакалів! – І, пришпоривши білоногого скакуна, помчав уперед.
Вершники спішно звільняли дорогу кримському ханові, звертаючи на узбіччя, під гілля смокв.
- Ми віслюки! – почав хан, наздогнавши муфтія. – Віслюки, гідні зневаги гяурів!..
- Чому, хане? – спитав муфтій, струшуючи з себе дрімоту.
- Учора в дивані пів дня ми говорили про підкови…
- Говорили, хане. Непідкутий кінь – не кінь.
- І ще пів дня – про цвяхи…
- Так, хане, про цвяхи теж. Підкова без цвяхів – не підкова.
Тонкий, тягучий голос муфтія, його безбороде обличчя дратували хана.
- А я хочу говорити муфтію, – сказав він нетерпляче, – про те, про що вчора в дивані не говорили. Хочу говорити про…
- Про те, що говориться чи не говориться в дивані, – урвав його муфтій, – не говорять голосно. Нахилися до мене і скажи на вухо.
Девлет Ґерай притримав норовливого коня, гнівно поглянув на муфтія згори вниз і, зігнувши свою могутню постать, щось зашепотів у вухо, яке стирчало з-під тюрбана.
Вислухавши, муфтій кинувся наздоганяти візира. Наблизившись до того, піднявся в сідлі – візир був трохи вищий за нього.
- Без цвяхів підкова – не підкова, – зашепотів він.
- Так, муфтію.
- Без підкови кінь – не кінь…
- Коротше, муфтію…
Скакун султана зненацька перейшов у галоп. Візир пришпорив коня. Збившись щільніше, вершники свити поквапилися за султаном.
Дорога вибігла з фігового гаю. Якийсь час петляла поміж зубчастими скелями та врешті вибралася на крутий берег Босфору. Тут султан зупинився.
- Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший, – наблизився до нього візир. – Дозволь порушити твій спокій обтяжливими турботами про майбутню війну…
- Турботи про цю війну занадто важливі, аби бути нам обтяжливими. Кажи.
- Учора в дивані ми обговорили все, о найвищий. Але забули про одне – про Молдову, де відбудуться битви, і про молдовського господаря Маврокордата…
- Якщо султан забув про нього, значить, він – людина мізерна, – зауважив Ахмед ІІІ. – Продовжуй…
У цей час під’їхали муфтій з ханом, за ними – решта сановників.
- Тут забагато вух, – прошепотів візир.
- Скажи їм, що султан хоче залишитися наодинці з призахідним сонцем.
- Султан бажає, – прокричав візир, – залишитися наодинці з призахідним світилом!
- Султан бажає… – повторив муфтій.
- …залишитися з призахідним світилом, – луною прокотилося по кавалькаді.
- …наодинці, – підхопив Кантемир. Їхав у самому хвості кавалькади.
Пурпурова сонячна куля занурювалася в море. Султан і візир мовчки стояли над урвищем. Коли останній вершник зник за поворотом, султан запитав:
- Кого ж бо на місце Маврокордата?
- Про це ще мушу подумати…
- Якби ти ще не подумав, то не звернувся б до мене.
- Колишнього заручника від Молдови, сина Константина Кантемира.
- Константина Кантемира? Котрого ж бо? А-а! – згадав султан. – Того, що в бою під Каменицею вирвав у поляків гарем мого попередника Мехмеда Четвертого? Так, то був мужній вояк. І вірний нам господар. Щоправда, не відзначався розумом.
- Його син – розумна людина.
- Розумна людина на молдовському престолі була б нині вельми доречна, – задумливо мовив султан. – А гроші він має?
- Ні, – відповів візир. – Але якщо стане господарем – матиме.
- Діти?
- Дві доньки й чотири сини.
- Старший син лишиться заручником.

3
Під мерхлим осіннім сонцем сяйнув Дунай, і вершники господарської свити видали могутній радісний гук. Засурмили труби. Поміж двома турецькими бунчуками піднявся молдовський стяг.
Почувши клич труби, Кантемир, який їхав верхи обіч карети, відсунув фіранку:
- Доброго ранку, моя пані! Доброго ранку, діти! Приїхали!
Касандра розплющила великі очі, і, подібне до лику Богородиці візантійського письма, її обличчя просвітліло.
- Доброго ранку, мій пане!
Діти спали. Усі, крім старшого сина.
- Доброго ранку, батьку, – мовив хлопчик. Його голос затремтів, губи скривилися.
Кантемир несамовито пришпорив коня і поскакав до річки.
Мчав повз слуг, повз капуші-баші – сановника, наділеного владою ставити на престол і скидати молдовських господарів, повз урядників і вартових, які супроводжували капуші-баші. Лишилися позаду трубачі й барабанщики, бунчуки й турецькі стяги в руках прапороносця капітана Дана Декусаре.
Дунай – усе ближче. Там, за Дунаєм, – Молдова.
Господар окинув рідну землю поглядом, повним любові й нетерпіння. Озирнувся. Його свита прямувала за ним.
А коли знову подивився вперед, річки вже не побачив. Там клубочилася густа хмара куряви. Ставала дедалі вищою, щільнішою, ближчою, і все виразніше було чути тупотіння копит. Просто на Кантемира летів табун, хутко наближаючись до нього. Кінь під Кантемиром, злякавшись, став дибки й ледве не скинув їздця. Тоді потяглися стада корів і биків. За ними – арби, навантажені сіллю, підводи з зерном і діжками та, врешті, вози, на яких сиділи плакучі дівчата, гнані в неволю.
Кантемир рухався у хмарах куряви, мов привид. Хтось із його свити вів під вуздечку його коня, ще хтось боронив його списом від коней і корів, які бігли назустріч.
- А нам лишилися ще в Молдові квіточки? Чи всі вже зірвано? – спитав чауш із господарської охорони вартового, який супроводжував вози з дівчатами.
- Поки дістанешся Молдови, там підростуть інші! – засміявся вартовий.
Курява поступово залягала. Нарешті річкова гладінь знову засяяла під промінням сонця.
Кінь Кантемира ступив у воду і спинився: пором із того берега заледве дійшов до середини річки. Вершники спішувалися, розминали затерплі ноги, поїли коней. З прибулої карети вийшла Касандра з доньками й синами.
Довговолосі оголені каторжани, які крутили ворот порома, побачивши Касандру, підвели скуйовджені бороди.
- Дивись-но, які вистроєні повертаються наші боярині з Царгорода! – засміявся один із них.
Інший сплюнув:
- А чваниться, мов арабська кобилиця! Аби євнухи в пеклі об’їжджали їх!
Касандра навіть не сіпнулася, бровою не повела, проходячи повз закутих у ланцюги каторжан. І Кантемир наче пропустив їхні слова повз вуха. Зате капітан Декусаре вибухнув.
- Гей, наглядачу! – крикнув він мужикові, який лежав на траві біля ворота. – Якщо ти не замкнеш їм горлянки кулаком, я стулю твій писок цією булавою!
Наглядач неспішно підвівся, узяв з землі довгого батога.
- І якнайшвидше тягни пором до берега, – вів далі Декусаре. – Не ночувати ж його величності тут!
Каторжани задзвеніли ланцюгами. Ворот зупинився.
- Он воно як! Його величність господар! – уклонилися вони з удаваним захватом. – Мей-мей-мей! [4]
- Не встиг один залізти на трон, а вже його інший штурхає!
- Ласкаво просимо, ваша господарська величносте!
- І скільки заплатив ти за свій престол?
- Господарі міняються, а дурники втішаються!..
Батіг наглядача, свистячи, опустився на кістляві спини каторжан. Знову почав обертатися ворот.
Кантемир обійняв старшого сина, допоміг йому вилізти на коня. На турецький лад уклонився Раїсефенді. Той відповів таким же уклоном.
- Будь спокійний, Кантемирбею, – мовив він. – Твій син – мій син.
Касандра насилу стримувала сльози. Хлопчик теж тримався щодуху, але марно: його обличчя скривилося. Стьобнувши коня, він поскакав геть. У супроводі кількох чаушів за ним попрямував Раїсефенді.
Пором дійшов до берега і зупинився. Капітан Декусаре глянув туди й побачив на березі карету. Присвиснув здивовано: карета була без коней. Візник, худий і довгий ром, зліз із козлів і, вхопившись за дишло, намагався зсунути карету з місця. Але даремно старався: це діло вочевидь було йому непосильне.
І тоді у віконці карети сіпнулася фіранка. З темряви з’явилися сердиті нетерплячі очі. То були очі дівочі й дуже гарні. Дан Декусаре ступив на пором.
- І далеко ви хочете поїхати на цій шкапі, бояршине? – кивнув він на візника.
Капітана прошив гнівний погляд. Дверцята, стукнувши, розчинилися. Дівчина спритно, по-хлопчачому зістрибнула з підніжки, але заплуталася в подолі довгої сукні та впала б у воду, якби не вперлася руками об капітанові груди. Декусаре обійняв її за талію.
- На одному коні, бояришне, далеко не поїдете. Мене теж запряжіть!
Дівчина дзиґою вивернулася з його обіймів і, підбігши до візника, теж ухопилася за дишло... – А пташина норовлива! – засміявся капітан.
Він поплював на долоні й запрягся в карету. Випадково, укупі з дишлом, його рука прихопила руку дівчини, а щока – звісно, теж випадково – торкнулася її круглої щічки. Дівчина круто повернулася, вдарила його кулачком по руці, тоді по щоці й раптом – заридала.
Капітан поглянув на розгубленого візника. Ром зітхнув, хотів, певне, щось сказати, але промовчав, показавши очима на берег, де свита вже готувалася до завантаження карети.
Коли її нарешті викотили з порома на берег, господар запитав капітана:
- Хто ця дівчина і чому вона плаче?
Декусаре знизав плечима:
- Не знаю, господарю.
Почувши це, дівчина підвела заплакане обличчя, витерла сльози кулаком і сказала:
- Я – донька ворника [5] Йордакі Русета.
- Чому ж ти плачеш?
- Тому що дні мого батька пораховано. Його засудили.
- Хто?
- Господар Маврокордат.
- І куди ти прямуєш?
- До Константинополя.
- Шукати справедливості?
- Так.
- Без коней?
- Коней турки в мене забрали. Та нічого – куплю інших.
Господар беззвучно розсміявся. Обійняв дівчину за плечі й підвів до Касандри. Тоді повернувся до капітана Декусаре і шепнув:
- Мчи вітром до палацу і визволи Йордакі Русета.
Горішники тихо скидали листя. Павуки тягли срібні нитки від дерев до фортечного муру, від муру – до стволів і коліс гармат.
На мурах не було видно варти: найманці зібралися на викладеному теракотовими плитами даху головної вежі. Капітани Йоганн Петер і Карло Кассола грали в кеглі. За панування Маврокордата при господарському дворі, як і в решті західних країн, ця гра була модна. Щоправда, з однією відмінністю: замість кеглів тут використовували порожні глеки з-під вина, а замість куль – гарматні ядра.
Черепки розбитих глеків хрустіли під ботфортами офіцерів. Солдат змітав їх у купу. Інший замість розбитих глеків приніс цілі, наповнені вином.
- Це останні, пане.
- Постарайся поцупити ще, – наказав Йоганн Петер, піднімаючи ядро і зважуючи його в руці.
Солдат почухав карк.
- Баби сказали: ще раз піймають мене на кухні – ноги повиривають!..
Усі зареготали.
Карло Кассола спустошив глек і поставив його поруч з іншими. Йоганн Петер присів навшпиньки й почав цілити.
Ураз, пропускаючи вершника, відчинилася фортечна брама.
- Погляньте-но, хто це там? – крикнув Петер і метнув ядро. Воно хутко покотилося по теракотових плитах, перекинуло один глек, другий. Коли ядро розтрощило на шматочки й третій глек, Карло Кассола вигукнув, хоча зовсім без ентузіазму:
- Браво, синьйоре! Сьогодні мене теж побито…
Знову почувся якийсь дивний гуркіт. Кілька солдатів підійшли до бійниць, почали дивитися вниз, у двір.
- Що там відбувається? – приєдналися до них обидва офіцери.
Солдати зачудовано знизали плечима. Долі хтось галябардою виламував двері в’язниці.
- Начебто це капітан Декусаре, – мовив один із найманців.
- Такого бути не може! – відгукнувся інший. – Декусаре служить у московитів!
- А я думаю… – втрутився третій.
- Притримайте язики, бовдури! – заволав Йоганн Петер на повен голос. Провів рукою по стегну і крикнув ще гучніше: – Шпагу!
- І шолом! – нагадав Карло Кассола і похитнувся: ноги погано його слухалися.
Коли найманці юрмою висипали у двір, в’язничні двері вже було розбито. Солдати оголили шаблі й завмерли в очікуванні. З глибини цюпи долинув дзвін ланцюгів. Потім почулися кроки на сходах, і стиснутий голос в’язня проказав:
- Ти встигнув саме вчасно, капітане! Якби спізнився бодай на годину…
З темряви показалося суворе обличчя колишнього великого ворника Йордакі Русета. Йоганн Петер і Карло Кассола ступили йому назустріч.
- Руки геть від ворника! – крикнув капітан Декусаре, стаючи між боярином і найманцями.
Йоганн Петер зміряв його важким поглядом, зневажливо засміявся, і… почався герць. Солдати скупчилися довкола. Бачачи, що один він не зможе встояти проти всіх, Дан Декусаре вигукнув:
- За волею і велінням пана господаря Димитрія Кантемира, великий ворник Йордакі Русет вільний!
Йоганн Петер поглянув на Карло Кассолу.
- На молдовському престолі, – мовив венецієць, – наразі є господар Маврокордат…
- Наразі! – відгукнувся капітан Декусаре і кинув погляд на браму, в яку саме в’їжджав капуші-баші в супроводі вартових.

Аркові двері тронної зали розчинилися. Вартові, які стояли біля дверей, схрестили списи, перепинаючи дорогу. У залі раптово стало тихо. З’явився капуші-баші. Відтрутивши рукою списи, він ступив на м’який перський килим. Бояри стали, позираючи одним оком на турка, другим – на господаря. Маврокордат, змінившись обличчям, лишився сидіти на троні, нерухомий і розм’яклий.
Дійшовши до середини зали, капіші-баші зупинився. Нахилив голову – не так на знак привітання, як даючи зрозуміти господареві, що він мусить встати.
Урешті Маврокордат підвівся – повільно і важко. Спустився, погойдуючись, східцями трону і попрямував до турка. За кілька кроків від сановника зупинився і зробив низький уклін.
- Чи готовий ти підкоритися волі нашого наймилостивішого султана? – спитав капуші-баші.
- Так, – прошепотів господар.
- Якою б вона не була?
- Якою б не була.
Капуші-баші вийняв з довгого рукава чорну шовкову хустку і поклав її на плече Маврокордатові. Потім почав читати фірман про усунення:
- Найвищий серед державців, котрі сповідують християнство, найвидніший з великих послідовників Ісуса, колишній господарю Молдови – хай будуть твої дні щасливі…
- Дякую! – Ніколае Маврокордат низько опустив голову.
- Виконуючи волю нашого найвищого султана, володаря Всесвіту, – вів далі капуші-баші, – повідомляю тобі, що тебе визнано винним у браку старанності й байдужості до державних справ…
Родіка, зашарівшись від радощів, увіткнулася обличчям батькові в плече.
- Швидше, капітане! – квапила вона Карло Кассолу.
Звільняючи ворника від заков, капітан крадькома поглянув на Родіку й облесливо усміхнувся.
- Знайте, синьйоріто, що для мене було великою честю охороняти найбагатшого і наймогутнішого молдовського боярина…
Йордакі Русет, розминаючи затерплі руки, поглянув на каблучку з рубіном, яка викрашалася на пальці венеційця.
- А-а! – зметикував той. – Як же ж бо!.. – Знявши каблучку з пальця, він вклав її в руку бояринові. – Це ваша каблучка, князю.
- Якось прохолодно, – натякнув Йордакі Русет.
- Ох так! – відгукнувся капітан. – І плащ теж…
Йоганн Петер, який, на відміну од венеційця, не володів мистецтвом лестощів, мовчки відстібнувши шаблю зі срібною гардою, передав її ворникові. Тоді поглянув на свої сап’янові чоботи й почав роззуватися.
- Кайдани теж мої, – повернувся ворник до венеційця.
- Так? - здивовано перепитав той. – А навіщо вони вам?
- Збережу напам’ять. Маю вже три пари. Це буде четверта.
- Накинь плащ, батьку, – нагадала Родіка. – Справді прохолодно.
Йордакі Русет знайшов поглядом Декусаре:
- Ось хто добре служив мені! Підійди, капітане, візьми шаблю. І чоботи.
- Дякую вам, князю…
- Тобі не подобаються мої дарунки? – здивувався ворник.
- Таж подобаються, але…
- Хочеш чогось іншого? Прохай!
Дан Декусаре поглянув на Родіку.
- Так, – мовив він. – Хочу.
- То говори, – підбадьорив його ворник.
Капітан набрав повітря у груди.
- Ваша донька дала мені ляпас. Накажіть їй стерти цю ганьбу… цілунком.
- Це правда, доню моя? – суворо спитав Йордакі Русет Родіку.
Дівчина опустила очі.
- Прохай її сам! – мовив ворник капітанові й, повернувшись на босих п’ятах, але не надівши плаща, пішов до палацу.
Колишньому великому ворнику не потрібно було піднімати руки, аби відтрутити схрещені списи, які перепиняли вхід до зали. Він лише підняв повіки, і схилені списи випростувалися, і спини схилилися. Обличчя бояр спохмурніли.
Йордакі Русет окинув усіх пильним поглядом. Зирнув на порожній господарський трон, який височів у глибині зали. Переступив поріг. І знову обвів очима бояр. Під вагою цього погляду, буркочучи щось невиразне, бояри зайорзали у своїх кріслах.
Перший встав Хрісоверґі – головний стаєнний.
- Сідай, князю, – проказав він, поступаючись місцем.
Підвівся також Гавриїл Міклеску, головний стольник:
- Прошу тебе, князю…
За ним – головний постельничий Рамазан.
Але колишній великий ворник пройшов повз них, наче нічого не помічаючи. Не схотів сідати у крісло, яким йому поступився великий спетар Йон Балше, зберігач господарських знаків влади – меча і булави. Обійшов Антіоха Жору – гетьмана, який командував господарським військом; і зневажив крісло начальника господарської канцелярії Йоана Бухуша.
Крісло, яке забажав посісти Йордакі Русет, стояло праворуч трону і належало великому ворникові – правителю Нижніх регіонів. Зараз там сидів Ніколае Костін.
Звільнивши місце, Ніколае Костін пересів на місце Йоана Бухуша. Бухуш посів місце Антіоха Жори, той – крісло Іліє Кантакузіно. У результаті головний стаєнний лишився без місця. Кашлянув у кулак і притулився до стіни.
Брязнули кайдани Йордакі Русета. І знову надовго запанувала тиша. Бояри сиділи, схиливши голови.
- Горе… Горе державі… – прозвучав чийсь стиснутий голос. – Горе нам!
- Горе! Горе! – головний стаєнний відокремився од стіни. Вийшовши на середину зали, простягнув тремтливі руки до ворника. – Погляньте на нього, бояри! На його босі ноги, на його шмаття, на його обличчя, худе і бліде! Ось до чого довів його тиран!
- Замовкни! – урвав його Антіох Жора і повернув круглу бороду до Йордакі Русета: – Знаємо, ворнику, що на багатьох з нас тримаєш зло… Але ж твоє слово буде вельми вагоме в господаря Димитрія, бо ти ревно і віддано служив його батькові Константину…
Йордакі Русет перекинув кайдани з руки в руку, трохи потримав їх у повітрі й повільно поклав на сидіння трону. Тоді подихав на рубін у каблучці, протер його рукавом.
- Запам’ятай, гетьмане, і всі ви запам’ятайте, хто перебуває тут: не я служив Константинові, а Константин – мені! Не бажаю знати, у чому звинувачували Йордакі Русета.

- Не бажаю знати, справедливо засудили його до смерті чи ні. Не для того я тут, аби розбирати ваші чвари. Я прийшов сюди, аби встановити мир у вашому домі. Тому кажу вам і всій країні: тих, хто молодший за мене, любитиму, як рідних синів. Своїх ровесників любитиму, як братів. А тих, хто старший за мене, любитиму, як рідного батька…
Тронна промова нового господаря сподобалася боярам. Зморшки на їхніх чолах розгладилися, схвальний гул пролетів залою. Потім ізнову стало тихо. Голос Димитрія Кантемира зазвучав ще м’якше:
- Господарі приходять і відходять. Ви, бояри, залишаєтеся…
- Слушно! Саме так! – ще більше пожвавилися бояри.
- І без вашої допомоги, бояри, – вів далі Кантемир, – жоден господар, яким би він не був добрим, мудрим і талановитим, нічого не зможе зробити. А в Молдовській державі треба зробити багато речей.
- Ваша величносте! – підвівся Йордакі Русет. – Наші серця завжди з вами!
Наблизившись до трону, ворник опустився на одне коліно і торкнувся губами простягнутої руки господаря. Решта наслідувала його приклад.
- Наші серця завжди з вами! – говорили бояри, підходячи до трону один за одним.
Раптом через відчинені вікна влетіли крики, лайка, стогони. Двері тронної зали розчинилися, вбіг Дан Декусаре:
- Ваша величносте!
- Що сталося?
- Найманці пограбували Маврокордата…
Кантемир насупився.
- Хай повернуть йому все – до останньої нитки!
- Слухаюся! – уклонився капітан. – Буде так, як ви наказали!
- А я б нічого не повернув йому, – мовив Антіох Жора, коли двері зачинилися і вартові знову схрестили списи.
- Він пограбував свою країну, – підтримав гетьмана Йоан Бухуш.
- Якби була моя на те воля, – проказав Йордакі Русет, відвернувшись до вікна, – то не відпустив би його… Пес!..
- Гнів, бояри, поганий радник, – розсудливо зауважив Йоан Некулче, зброєносець господаря. – Учинки, зроблені у гніві, не приносять доброї слави.
Господар уважно подивився на свого зброєносця.
І знову Карло Кассола мусив повернути плащ і обручку, а Йоганн Петер – шаблю і чоботи: цього разу Ніколае Маврокордатові та його людям. Під натиском капітана Декусаре повернули награбоване й інші найманці.
Урешті коні були готові, і вартові, які супроводжували Маврокордата, скочили в сідла. Він, одначе, не поспішав сідати у свою карету.
На палацовий ґанок вийшов Кантемир із боярами, а Маврокордат відокремився од своєї невеликої свити. Кантемир зійшов східцями ґанку. Вони рушили назустріч один одному і зійшлися посеред двору.
- Дякую вам, ваша величносте! – низько вклонився Маврокордат.
- Вам повернули все? – спитав Кантемир.
- Усе. Дякую.
- Шлях до Константинополя довгий. Можливо, ви потребуєте ще чогось?
- Нічого, ваша величносте. Дякую.
Тимчасом до них наблизилися бояри.
- Чи не бажаєте сказати що-небудь боярам на прощання?
Маврокордат звів на Йордакі Русета погляд, повний ненависті, і його тонкі губи затремтіли.
- Їм – ні, ваша величносте, – глухо проказав він. – А вам хотів би сказати два слова…
- Говоріть. Слухаю.
- Людські долі в руках Всевишнього. – Голос грека вже звучав майже спокійно. – Не нарікаю, що він відвернув од мене своє обличчя. Лише одне мене засмучує – що я не панував усього на годину більше. Тоді б устиг розтрощити голову гадині, яка намагалася заповзти на господарський трон! Стережіться! Ця змія – отруйна!
Усі поглянули на Йордакі Русета.
- Хай благословить вас Бог! – Маврокордат повернувся і пішов до карети.
З юрми челяді, яка зібралася неподалік ґанку, вийшов здоровань з тупим обличчям і голеною головою, подібною до пелюстки. Розмахуючи довгими руками, він поспішив до бояр. На стегні в нього висів довгий грубо зроблений меч – його кінець шарпав землю. Пробравшись між боярами, він наблизився до господаря.
- Ваша величносте! – заговорив чоловік тихим голосом, наче з бочки. – Ти звільнив Русета, відпустив Маврокордата. А мені не залишив нікого! Не хочу їсти господарського хліба задарма, він мені в горлі застрягне…
- Хто цей чоловік? – насупив брови Кантемир.
- Кат, – відповів Русет.
- Що йому треба?
- Прохає роботи.
- Приберіть його з фортеці! – наказав господар голосом, тремтливим від гніву.

4
Дорога заглиблювалася все далі в ліс, і старий ром, який супроводжував Родіку на прогулянці, буркотливо мовив:
- А чи не повернути нам коней, бояришне?
- Боїшся вовків, Фалібогу?
- Тих, хто з двома ногами…
- Знай-бо, що завтра поїду гуляти без тебе! – засміялася Родіка і, стьобнувши коня, помчала вперед.
Ром теж почав немилосердно стьобати свого коня, але врешті не зміг наздогнати пані.
Виїхавши на лісову галявину, Родіка притримала коня. Зібралася вже спішитись, але зненацька здригнулася: за кілька кроків від неї стояв на задніх лапах рудий ведмідь! Якийсь час він залишався нерухомим, а тоді, на величезний подив дівчини, почав пританцьовувати й качатися у траві. Страх Родіки минув. Вона вже була готова порснути від сміху, але стрималася. Насупилася і, скільки мала сили, стьобнула ведмедя канчуком.
- Ой! – крикнув ведмідь людським голосом і квапливо зашкутильгав убік.
Морда звіра відкинулася на спину, а під нею виявилося людське обличчя. Воно виражало біль. Звісно, удаваний.
- Вибачте, капітане, – сказала Родіка. – Я думала, ви маєте більше розуму!
- Коли бачу вас, бояришне, то втрачаю навіть той, який маю. Аби ж вас побачити, готовий влізти не лише у ведмежу – у собачу шкуру!..
- Ваші слова солодкі, наче мед, капітане.
- Дякую, бояришне.
- Вони навіть солодші за…
- За що, бояришне?
- За брехню!
Капітан Декусаре виліз із ведмежої шкури, нав’ючив її на свого гнідого, який пасся неподалік, і, сівши в сідло, під’їхав до Родіки.
- Але ж є на світі ще дещо солодше!
- Що може бути солодше за брехню, капітане?
- Твій цілунок, Родіко!
- Ви ніколи не отримаєте його, капітане.
- Ніколи? Що ж бо, життя покаже…
Родіка смикнула коня і поїхала геть з галявини. Капітан попрямував за нею.
Невдовзі з лісу долинули звуки турецької мови. На галявину виїхали три вершники на білих скакунах. Родіка спинила свого коня посеред галявини. Турки проїхали повз неї, але перепинили дорогу Декусаре.
Родіка прикрила обличчя хусткою з голови. Турки озирнули її, перевели погляд на капітана і знову подивилися на Родіку – тепер уже пильно і нахабно. Один із них, низенький, крижастий, судячи за формою і зброєю – офіцер, опинився за спиною Родіки. Підморгнув, хтиво хихикнув і, повернувшись до свого супутника ліворуч, значущо кашлянув у кулак. Супутник був молодший за інших, більш стрункий і запальний.
- Гей ти, гяуре! – крикнув він, узявши руки в боки. – Маєш гарну шаблю. Вона мені подобається…
- Мені теж! – відгукнувся капітан.
- Можу заприсягтися: ти вкрав її.
- Це шабля мого діда.
- А мені подобається твій кінь, – утрутився третій вершник – худий похмурий турок, який палив люльку, інкрустовану золотом.
- А мені – твоя люлька, – парирував Декусаре.
- Зміняємося?
- Чому ж то?
- Кінь – це все, що лишилося мені від батька.
Турки перезирнулися. Офіцер гучно засміявся:
- А красуня від кого тобі дісталася, гяуре?
- Від Бога, панове турки! Вона – моя дружина.
- Ми на Сході маємо звичай: якщо гостеві щось подобається, господар віддає йому з радістю…
- А ми не маємо такого звичаю, – відповів капітан, поклавши руку на ефес шаблі. – Та й ви, панове, не є кликані гості!
- Ми – господарі! – мовив хмурний турок. – І чого не дають нам доброю волею, беремо силою!
- Не раджу! – оголив шаблю капітан.
Родіку опанував дрож. Наступної миті малий турок, який був за її спиною, схопив її впоперек тулуба і, мов травинку, висмикнув з сідла.
Турок із люлькою в роті накинувся на Декусаре. Капітанова шабля злетіла і, опустившись на турків ятаган, викресала іскри з нього. Турок пригнувся до гриви коня, але не випустив люльки з рота. Видихнув клуб диму і знову підняв ятаган. Одначе капітан ізнову завдав удару шаблею. Цибух, димлячи, впав на землю, а мундштук залишився в турка в роті. Турок виплюнув його і, під’юджуваний сміхом своїх товаришів, поставив коня дибки.
Люта пря тривала недовго. Турок із розсіченим плечем охнув і повалився в сідлі. Тоді скотився з коня, випростався у траві й закляк.
Турки не зводили очей з капітана. Їхні обличчя спохмурніли. Офіцер, який до цього, зваливши Родіку в сідлі, намагався зірвати з неї сукню, тепер оголив ятагана. Але його супутник пихато крикнув:
- Обійдуся без твоєї допомоги, Алібею! Ти ж без моєї допомоги обходишся, ну то й роби свою справу!
Порада припала до серця Алібею. Він ще міцніше притиснув дівчину до сідельної луки, зчавив їй плече. Родіка ящіркою звивалася в його руках, але ніяк не могла ні ковзнути з сідла, ні бодай вберегти обличчя і шию від жадібних цілунків. Час від часу Алібей кидав погляд на супротивників, які билися між копицями сіна, тоді знову брався рвати сукню на Родіці. Відчайдушний опір дівчини викликав у ньому лише приступи сміху.
На галявині вже стало тихо, та Алібей продовжував сміятися: нічого не бачив і не чув. Навіть голос капітана Декусаре почув не відразу. А коли врешті почув і підвів голову, здригнувся: молодий турок, його супутник, лежав на траві долілиць.
- Відпусти дівчину! – крикнув Алібеєві капітан. – І цілуйся зі смертю.
Алібей ухопив Родіку за волосся, притиснув її голову до грудей, вийняв з-за пояса пістолет і неспішно прицілив капітана.
- Ото вояка – ховається за спідницю! – вичавив крізь зуби капітан – і хитнувся.
Луна прокотилася лісом. Повільно розсіювалася хмарка диму.
Декусаре клубком скотився з сідла на траву і перевернувся набік. Алібей, цілячи з іншого пістолета, скерував коня до нього. Родіка пригнулася на луці сідла і затулила обличчя руками.
У тиші прозвучав довгий стогін. Алібей озирнувся туди, де лежав його молодий пихатий супутник. Скориставши з цього, Родіка миттєво ковзнула з сідла. Турок нахилився, аби знову вхопити її за волосся, але враз пролунав оглушливий постріл. Алібей теж вистрелив, проте капітан, скочивши на ноги, устиг сховатися за копицею. Тоді турок дістав з сідельної сумки ще одного пістолета і знову почав цілити, але цієї миті на галявині з’явився Фалібог. Його ніж, просвистівши в повітрі, устромився в руку Алібея. Турок повернув коня і поскакав геть.
Родіка прикрила оголені плечі пасмами довгого розпущеного волосся. Побачила скривавлене обличчя капітана.
- Ви поранені?!
- Чи ж добре так, бояришне? – пролунав докірливий голос Фалібога. – Утекли від мене!..

Учитель Какавела, перебираючи вервицю, запросив гостей пройти до наступної кімнати. Ця кімната, дарма що була просторіша за першу, здавалася меншою, бо була напхана книжками, опудалами птахів, бусолями, мапами, підзорними трубами.
Біля бюста, накритого мохнатою кучмою, зупинився Кантемир.
- Чи потребуєте ще чогось, учителю? Можна знову послати людей до Венеції, Кракова чи Ляйпциґа…
Підійшовши, Какавела злегка підняв кучму з бюста. З’явилася кругла Сократова лисина.
- Наша школа, – з гіркотою мовив учитель, – не потребує нічого, ваша величносте, крім… окрім учнів.
Кантемир поглянув на Некулче, потім на Какавелу.
- Що – усі розбіглися?
- Лишилася половина.
- Покажіть мені їх.
Какавела провів гостей до класу.
- Слава його величності господареві! – хором вигукнули учні, скочивши на ноги. – Многая літа!
Господар не відповів на привітання, не подав учням знаку, який би дозволив сідати. Певний час мовчки дивився на них, тоді повернувся до Какавели. Учитель підняв худу руку і тицьнув пальцем у стрункого кучерявого хлопця. Той вийшов на крок уперед і вклонився:
- Іліє Арборе.
- Тобі подобається навчатися? – спитав Кантемир.
- Наука – світло наших очей! – бадьоро відповів хлопець.
- Брешеш! – вибухнув учитель. – А що ти вчора мені казав? Учора ти казав, що на пасовиську наук лише попам треба пастися!
Хлопець зашарівся, опустив голову. Учитель показав на його сусіда:
- А ти що говорив мені?
- Я? – прикинувся той простаком. – Не пам’ятаю…
- Ти не пам’ятаєш, зате я пам’ятаю! – прогримів учитель. – Мені вже голова болить від таких учнів! Ти говорив, що тобі досить уміти записати, скільки твій батько має корів і скільки волів!..
Кантемир сів. Некулче – теж. А Какавела вихором промчав усією класною кімнатою, ухопив за руку сонного довготелесого хлопця і потягнув до господаря.
- А цей, ваша величносте, цей каже, що наука не лише не приносить користі розуму, а, навпаки, шкодить, – мовляв, усі філософи навіжені… Як оце я…
Кантемир, ледве стримуючи усмішку, поглянув на Некулче. Спетар дав знак учням сідати.
Зненацька двері, грюкнувши, розчинилися, і в кімнату вбіг Декусаре з дохлою ґавою в руках.
- Зробімо з неї теж опудало, – квапливо заговорив він. – Напхаємо половою, розфарбуємо якнайяскравіше…
Тут він побачив господаря і затнувся.
- Шабля! – скрикнув Какавела. – Скільки разів тобі говорити, капітане, що це не казарма, а храм науки!
Капітан вийшов у коридор, залишивши там шаблю, і повернувся, тепер ідучи навшпиньки.
- А ти що думаєш про науку? – спитав його господар.
- Як ви говорили, ваша величносте, – без запинок відкарбував капітан, – нащадки назвуть нашу добу освіченою, бо дорога, якою підуть народи, буде оздоблена школами, а не шинками, книжками, а не забобонами. Ви говорили, що книжка увійде в кожну хатину і зробить людину ліпшою, розумнішою, щасливішою…
- Це говорить його величність господар, – перепинив капітана Некулче. – А що скажеш ти сам?
- Скажу, ваша величносте, що наші пращури не вміли читати, але були людьми гіднішими за нас.
- Чому? – підвів брови Кантемир.
- Тому що вони вміли володіти зброєю і завжди тримали військо напоготові…
- А нині, – різко урвав його Кантемир, – не потребуємо війська, бо наша країна перебуває під захистом султана. Сідай!
Капітан важко переступив з ноги на ногу, глибоко зітхнув і, дивлячись господареві просто в очі, мовив:
- Той, хто не може захистити сам себе, ваша величносте, не є вільний. А тому, хто не вільний, не потрібні науки!
Кантемир поглянув на Некулче, на Какавелу, тоді знову на Декусаре й опустив очі.
У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Певне, усі розуміли, що необережне слово може дорого коштувати капітанові.
Тишу порушило калатання дзвона, і враз монастирський двір наповнився шумом і криками.
Господар встав. Підійшовши до вікна, подивився долу.
У двір, крізь відкриту настіж браму, ринула панічна юрма селян. Їх переслідував турецький кінний загін. Люди, яких гнали, наче стадо тварин, хотіли добігти до келій і льохів, аби сховатися, але кінські копита і довгі аркани наганяли їх усюди.
- Чим же вони завинили, бідолашні? – прошепотів Некулче.
- Спустися у двір і довідайся, – проказав господар.
Некулче рушив до дверей, але вони розчинилися, і в кімнату квапливо увійшов настоятель монастиря Пансій. Ігумен був сполотнілий і увесь тремтів.
- Біда, ваша величносте! Навкруги монастиря горять села. Бусурмани присягаються Аллахом, що й монастир підпалять, якщо… – Чернець затнувся.
- Якщо що? – нетерпляче перепитав Кантемир.
- Хтось пролив кров турків, – уже спокійніше вів далі ігумен. – Злочинець сховався в монастирі. Якщо не віддамо його в руки бусурманів, упадуть голови не безневинних…
- Його ім’я? – спитав господар.
- Туркам ім’я невідоме. Кажуть, що впізнáють його обличчя.
Гомін у дворі стихнув. Кантемир ізнову подивився в заґратоване вікно. З’юрмлені посеред двору селяни, стоячи на колінах, з благанням і надією дивилися вгору. Один із турків насвистував якусь мелодію. Вона була знайома Кантемиру, і він гірко усміхнувся.
- Вони вимагають, аби всі ми спустилися у двір, – порушив мовчання ігумен.
- Усі? – перепитав Некулче.
- Усі.
- І його величність господар?
Ігумен зітхнув.
Дан Декусаре ступив до господаря.
- Ваша величносте! Усім непотрібно спускатися. Годі з них, аби вийшов один – винуватець!
Уклонившись, капітан повернувся на каблуках і рушив до дверей. Усі повернулися до нього, проводжаючи поглядами. Ось капітан узявся за дверну ручку. Відчиняючись, двері протяжно скрипнули.
Тоді пролунав голос господаря Димитрія Кантемира:
- Капітане! Твоя шабля!..
Декусаре завмер. Потім озирнувся і поглянув на господаря недовірливо і сподівально.
- Ти забув свою шаблю, – спокійно мовив господар.
У темряві коридору сяйнув метал, почулося брязкання шаблі, і вихідні двері, стукнувши, зачинилися.
Закляклі учні, отямившись, зарепетували:
- Ваша величносте! Сам він не впорається!..
- Ідіть, – мовив господар. – Однаково наука вам не до пуття…
Хлопці кинулися в коридор, похапали свої шаблі. Учитель Какавела взявся за голову і безсило опустився на стілець.
- А я думав, що виховав з тебе філософа, Димитрію. Великого вченого. Сподівався, що обіч твого імені колись і моє згадають… А ти став солдатом, як твій батько, хай буде земля йому пером!..
Кантемир підійшов до вчителя, сів поруч і поклав руку йому на плече.
- Не моя провина, вчителю, що між наукою й війною доводиться обирати війну!
Певний час Некулче дивився у вікно, потім підійшов до Кантемира. Спетар мав пригнічений вигляд. Хотів був щось сказати. Але і вчитель, і господар мовчали.

Хлопці буйною ватагою висипали у двір. Турки спершу розгубилися, але, полічивши супротивників і переконавшись, що їх зовсім небагато, пожвавилися.
Селяни повскакували на ноги, застрашені кинулися хто куди, та, настигнуті ятаганами, падали на землю. Турки не щадили нікого: ані жінок, ані дітей.
Некулче знову поглянув у двір, і його пройняв дрож. Він відірвався од вікна і якимось чужим хриплим голосом крикнув:
- Ігумене! Маєш у монастирі сокири й вила?
Пансій не встиг відповісти, а спетар уже вхопив його за руку і потягнув до виходу. Кантемир теж встав, але Какавела перепинив йому дорогу:
- Схаменися, Димитрію!..
Відчинилися вікна келій, двері льохів. У двір полетіли вила, сокири. Селяни хапали їх і збиралися навколо спетара. Турки, на яких тиснули зусібіч, почали відступати у глибину двору – туди, де сходилися кутом монастирські мури.

Ляскання зброї за вікном ставало то гучнішим, то тихішим… І лише коли гомін герцю стихнув зовсім і в кімнаті стало чутно, як дзижчить муха під стелею, Кантемир встав і підійшов до вікна.
Передусім він поглянув у бік брами. Її вже було зачинено на засув. Потім подивився в сад і побачив ченців. Двоє з них тягли два трупи за ноги. Двоє копали могили осторонь. Ще кілька ченців поливали водою доріжки, устелені каменем. Школярі з’юрмилися біля криниці – обмивали рани.
- Усі цілі? – спитав їх господар.
Школярі підняли довговолосі голови.
- Дякую, ваша величносте, – відгукнувся Некулче, входячи в кімнату. – Не зовсім…
Спетар був увесь спітнілий і запилюжений, але його обличчя знову стало спокійним і ясним, мов нічого не сталося.
Кантемир поглянув на нього зачудовано.
- Ти якось похвалився мені, що приступив до укладання молдовського літопису, від часу пана господаря Добіжи… [6]
- Так, господарю.
- І як гадаєш писати її далі – пером чи шаблею?
Некулче, погладжуючи скуйовджену бороду, впевнено відповів:
- Не моя провина, господарю, що між пером і шаблею доводиться обирати шаблю.

5
Воротар провів пашу в бібліотеку і вийшов. Бендерський сераскир поглянув на книжкові полиці, на мармурові бюсти й опустився у крісло. Потім зирнув на стінний годинник і знову встав.
Відчинилися двері, увійшов слуга з кавовим прибором на таці.
- Довго ще маю чекати? – пронизав його поглядом Ізмаїл-паша.
Слуга поставив срібну тацю на круглий столик і розгублено знизав плечима. Це не сподобалося паші, але слуга був надто мізерний, аби виказувати йому свій гнів.
Знову лишившись на самоті, паша підніс до губ філіжанку кави. Напій був занадто гарячий. Якийсь час Ізмаїл-паша нетерпляче походжав бібліотекою, потому відчинив засклені двері й вийшов на ґанок.
Біля фортечного муру, на зеленій галявині, стояли вишикувані у дві лави піхотинці, усі в новій формі, і поміж лавами франтуватий офіцер давав команди, крутячи головою навсібіч, наче півень.
- Відкрий полицю! Сип порох! Закрий полицю! Дістань патрона! Мушкет до ноги! Кусни патрон! [7] Дістань шомпол! Заряджай! Зведи курок! Ціль! Вогонь!
Пролунав залп. Вікна палацу задзвеніли й застелилися димом.
- Господар Димитрій Кантемир чекає на бендерського пашу! – долинув голос воротаря.
Ізмаїл-паша пройшов через темний коридор, повернув ліворуч і опинився у приймальні.
Озброєний вартовий зупинив його:
- Ятаган!
Паша нетямуще поглянув на нього. Вартовий простягнув руку, показуючи на ятаган. Сераскир мусив підкоритися і віддати зброю.
Господар був сам у кабінеті.
- Ходжу до тебе вже три тижні, – почав Ізмаїл-паша, ще не переступивши порога, – але не можу тебе застати!
- Державні справи… – Кантемир підвівся з-за письмового столу.
- Сьогодні чекаю від самого ранку, – урвав його турок. – А коли нарешті мене впустили – забрали зброю! Звідки при твоєму дворі такі звичаї, Кантемирбею? Звідки?
- Видно, давно не бував ти у Стамбулі, – відповів Кантемир, – і забув турецьке прислів’я: у полі – зброя, удома – розум.
Ізмаїл-паша мусив проковтнути пігулку. Мовчав, гарячковито шукаючи достатньо колючої відповіді. Не знайшовши такої, вирішив зразу піймати вовка за вуха:
- Чому досі мені не надіслано голів винуватців?
- Тому що на «винуватцях» немає жодної провини.
- Граєшся з вогнем, Кантемире! Твої піддані вбили одинадцять правовірних. Це нечуваний злочин! Це – заколот! Винуватці мусять бути жорстоко покарані. Аллахом присягаюся! Їх належить піддати ганебній страті. Така моя думка. І моє рішення!
- Рішення про життя і смерть моїх підданих ухвалюю я, – спокійно відповів Кантемир. – Я – і тільки я.
Господар сів і став збирати папери, розкидані по столу. Ізмаїл-паша теж хотів сісти, але в кімнаті більше не було жодного стільця.
Знадвору прогримів ще один залп. Паша здригнувся й озирнувся.
- Кантемирбей завжди віддавав перевагу книжкам. Але останнім часом, як мені видається, віддає перевагу зброї, – дошкулив він.
Кантемир пильно і мовби здивовано поглянув на пашу. Посміхнувся [8].
- Про те, що відбувається у світі, а тим більше в їхній власній країні, турки завжди довідуються останніми.
- Не розумію, – розгублено пробурчав Ізмаїл-паша.
- Великий візир зосереджує війська під Адріанополем [9]. Мир із Московією порушено. Війна почалася…

- Добре, що ти зміцнив підходи до річки, Ізмаїле-пашо. Добре, що викопав рови навколо фортеці. Добре, що полагодив мури. Усе це добре, але…
Вони проходили повз селян, які працювали на укріпленнях Бендер, повз наглядачів-яничарів, які стежили за перебігом робіт. Карл ХІІ ішов, накульгуючи, попереду. За ним простували барон Ґротгузен та інші шведські генерали. Замикав свиту сераскир. Він щосили намагався триматися ближче до Карла, та невдало: йому заважали поли довгого халата, у яких постійно плутався, і шведські генерали, які метушливо поспішали за своїм королем.
Проти фортечної брами, на узвишші, король зупинився, підніс до очей підзорну трубу і почав оглядати протилежний берег Дністра.
Захеканий сераскир підійшов до нього:
- Я щось пропустив, ваша величносте?
- Ні, – відповів Карл, не відриваючи підзорної труби од очей. – Ти не пропустив нічого. Але все, що ти зробив, – зробив даремно!
- Чому? – стривожився Ізмаїл-паша.
- А тому, що Петро не наважиться облягати Бендер.
Сераскир полегшено зітхнув.
- Теж так гадаю. Аналогічні фортеці трапляються рідко.
- Ні, не мури злякають царя. І не число твоїх вояків. Цар побоїться мене. Моєї присутності в цих мурах.
Ізмаїл-паша зміркував, що йому вигідніше мовчки проковтнути образу. Лише пощулився і, приборкуючи роздратування, спитав:
- Але якщо цар не насмілиться перейти Дністра тут, де ж тоді його перейде?
- Я перейшов би під Сороками, – відповів Карл.
- Чому під Сороками?
- Тому що Сороцька фортеця менша, і обороняють її не турки, а молдовани.
- Молдовани теж уміють обороняти фортеці. Ми могли переконатися в цьому. І до того ж вони віддані нам.
- Гадаю, цього разу вони не будуть вам віддані. А якщо будуть, то вони дурні! Історія дає їм чудову нагоду позбутися вашої тиранії.
Ізмаїл-паша став чорніший від землі, але тут мусив змиритися з нахабством високого гостя.
Карл засунув підзорну трубу в кишеню зношеного камзола і пішов до фортечної брами. Паша заступив йому дорогу.
- Ще одне запитання, ваша величносте…
- Слухаю.
- Ми, турки, не дуже-то добре знаємо московитів, не так, як ви, шведи. Що то за люди і які вони в бою?
- Дикуни, – зневажливо кинув король. – Варвари, які заледве вийшли з лісів. Воєнної науки не опанували…
- Але якщо вони дикуни й нічого не тямлять у воєнній справі, – перебив його Ізмаїл-паша, – тоді як подужали розбити вас під Полтавою? Вас, найвидатнішого воєначальника серед гяурів?
Карл ХІІ змінився обличчям, пробурчав щось незрозуміле, потому кинув:
- Числом вони розбили мене, а не вмінням! Тільки числом! – І, ярий, увесь тремтячи з люті, зашкутильгав до брами. Генерали поспішили за ним.
Ізмаїл-паша задоволено погладжував бороду. До нього підійшов командир яничарів.
- І треба ж тобі було наступити йому на любу мозолю! Хіба не знаєш, який вплив має цей утікач з-під Полтави в нашого найвищого султана?
- Знаю.
- Знаєш, то терпи. Інакше прикличеш біду. Ще місяць-два, і він забереться додому.
- Заради того, аби він забрався з моєї фортеці, – зітхнув сераскир, – я готовий відчинити браму навіть ворогові! – Змовкнув. Раптом його обличчя заясніло. – А все-таки король гяурів дав мені добру пораду! – вигукнув він.
- Яку?
- Прогулятися. Сідлайте коней! Їдемо в Сороки.

Першими помітили турків мулярі на будівельному риштованні. Призупинили роботу і крикнули солдатам, що наближається загін. Солдати, які працювали на укріпленнях обіч майстрів, покидали інструмент і кинулися по зброю.
Заревіли й змовкли труби.
Брама в Сороцьку фортецю була відчинена. Дорога, яка провадила до неї, – вільна.
Турки їхали з музикою. Попереду кінного загону галопував сам бендерський сераскир. Але біля фортеці загонові перепинили дорогу підводи з камінням і селяни, які їх розвантажували. Лави турків розладналися, сотники відстали од сераскира. Ізмаїл-паша проскакав у браму Сороцької фортеці, і брама враз, гуркочучи, опустилася за його спиною, відокремивши сераскира од загону. Двоє солдатів узяли його коня під вуздечку і повели у двір, заповнений солдатами. На мурах тлумилися селяни з навколишніх сіл.
Господарський спетар Йоан Некулче в оточенні своїх офіцерів чекав на сераскира посеред двору. Опинившись перед спетаром, Ізмаїл-паша не схотів злазити з коня. Також не забажав привітати Некулче. Замість цього стисло наказав:
- Відчинити браму!
Некулче не зрушив з місця, не мовив ані слова.
- Негайно відчинити браму! – Голос сераскира зірвався на крик. – І впустити у фортецю мій загін!
- Я не отримував такого наказу від мого господаря Димитрія Кантемира, – спокійно заперечив Некулче.
- Тож отримав його від мене! Чи ви, молдовани, самі збираєтеся боронити Сороки від військ московського царя?
- Буде видно…
Сераскир нищівно поглянув на Некулче.
- Це буде видно скоріше, ніж ти думаєш! – процідив він крізь зуби й пришпорив коня.
Одначе солдати повисли на повідді, зупинили коня і відвели його на попереднє місце.
- У фортецю ти в’їхав верхи, – мовив Некулче бендерському паші, – а з фортеці вийдеш пішки. Вийдеш і підеш туди, звідки прийшов. Коли будеш на вершині пагорба, відпустимо твого коня до тебе. А зараз злізай!
Ізмаїл-паша подивився на солдатів і побачив ненависть у їхніх примружених очах. Подивився на селян і побачив зброю в їхніх натруджених руках. Знову подивився на Некулче і побачив безстрашність у його рішучому погляді. Тоді зліз із коня та поспішив до брами.
Брама піднімалася повільно, скрипуче. Піднялася на висоту сераскирового пояса і зупинилася. Ізмаїл-паша озирнувся до солдатів, які мовчки супроводжували його.
- Що? Мушу виповзати навпочіпки? Я?!
Солдати мовчали. Бендерський паша опустився навпочіпки й проповз під брамою.
Брама зачинилася.
З вершини пагорба, де розташував свій загін Ізмаїл-паша, Сороцьку фортецю було видно як на долоні.
Довкола фортеці, здавалося, все вимерло. На вежах і мурах – теж.
Але так лише здавалося. Жерла турецьких гармат грізно дивилися в небо.
Поміж гарматами й фортецею мирно пасся сераскирів кінь.
Ізмаїл-паша підняв ятаган:
- Вогонь!
Гримнули гармати. Будівельні риштовання, що вкривали фортечні мури, загорілися.
- Вогонь!
І фортеця зникла в диму.
Вогонь і дим. Дим і вогонь. Потім – тиша…
- Аллá!
Нестримним потоком ринули яничари до фортечних мурів. Заблищали ятагани. Ось вони майже біля самих стін…
- Алла!
І знову загримкотіли гармати. Але тепер уже попереду. Турецькі гармати мовчали. Ожили фортечні мури. Затріщали мушкети. Пролунав молдовський бойовий клич. Кілька яничарів із сераскирового оточення впали.
Ізмаїл-паша закляк на місці.
- Як?! – ошелешено пробурчав він. – Як вони насмілилися…

- Отже, ви кажете, бояри, що мушу здати туркам Сороцьку фортецю? Чому? Тому що вони вимагають цього. А якщо завтра вони зажадають від нас Хотинської фортеці? Позавтра – фортеці Нямц? А потім – і наших душ? Невже мусимо віддати туркам усе, що вони вимагають від нас? Молдовський народ каже – ні! І боронить Сороки голими руками. І я кажу – ні! І боронитиму Сороки зброєю…

- Але ж це означає війну, ваша величносте, – насмілився вставити слово Ніколае Костін.
- Так! – рішуче потвердив господар. – Це означає війну.
- З турками, – уточнив Антіох Жора. – Не з московитами.
У дивані запанувала тиша. Бояри не зводили очей з господаря. Погляд Кантемира став ще гострішим, більш пронизливим, але голос його прозвучав м’яко, майже лагідно, коли він запитав:
- А хіба я вам коли-небудь говорив, бояри, що збираюся воювати з московитами?
Бояри зайорзали у своїх кріслах. Хтось прошепотів:
- Належало б усе добре зважити…
Це вивело господаря з рівноваги.
- Зважити?! – зриваючи голос, закричав Кантемир, який ніколи ні на кого не кричав. – Я вже все зважив! Двадцять два роки думав про це в Константинополі. Відтоді як у мені прокинувся розум, ні про що інше я не думав з такою любов’ю, так палко, так болісно! Я лицемірив, пройшов через море принижень, аби посісти престол цієї нещасної країни та звідси, з цього престолу, звернутися до вас і до народу: вставайте! Беріть зброю!
Так гучно, так могутньо звучав голос господаря, що весь палац урухомився. Прислуга з’юрмилася перед дверима і вікнами тронної зали, на ґанку, на сходах, у дворі.
- Що? Що він сказав?
- Тихіше…
- А може, все-таки не варто поспішати? – знову подав голос Антіох Жора, коли замовк господар. – Можливо, спершу поглянути, хто кого розіб’є – московити турків чи турки…
- Ганьба! – гнівно урвав його Кантемир. – Онуки й правнуки не вибачать нам такої ганьби довіку! І не вибачать нам нашої невірності!
- Якої? Про яку невірність може йти мова? – здивувався гетьман. – Адже ми не кликали московського царя і нічим йому не зобов’язані!
Кантемир окинув бояр довгим пильним поглядом. Тоді спокійно промовив:
- Кликали. І зобов’язані…
Бояри спантеличено перезирнулися. Їхні обличчя виражали невдоволення. Один за одним повставали зі своїх місць.
Почулися вигуки:
- Коли ж то його покликали?
- І хто?
- За чиєю волею?
Господар повільно підвівся з трону. Узяв у руки державні регалії – меч і булаву.
- Я покликав царя, – чітко сказав він. – Така воля держави.
- Держава – це ми! – викрикнув Антіох Жора.
- Ні! – владно відрізав Кантемир. – Держава – це ті, хто має мужність боронити її! – І, повернувшись до головного скарбничого Луки, наказав: – Негайно оголосити всьому народові угоду, яку я підписав з царем Петром Олексійовичем у Луцьку! [10]

Протяжно і лунко зазвучали труби. Мідне святкове гудіння церковних дзвонів поплинуло над столицею.
Бурхливі людські юрми вливалися в широко розчинену браму палацу. Назустріч народу вийшли бояри – збентежені, розгублені. На ґанку Антіох Жора протиснувся до Йордакі Русета, торгнув його плече, зазирнув у вічі. Прошепотів на вухо:
- Чого ж ти мовчиш, князю? Хіба не бачиш – Молдова котиться у прірву!
Обличчям ворника пробігла посмішка.
- Молдова – не ми з тобою! Молдова – це ті, кому господар повертає землі, які ти захопив!
- Але я – гетьман Молдови!
- Наразі, – виправив його Йордакі Русет.
Уперед вийшов головний скарбничий Лука. Юрма принишкла…
- …від цього часу, – урочисто читав Лука, – Молдовська держава повертає собі свої давні кордони. Захоплені турками молдовські фортеці мусять бути повернуті. На два місяці фортеці займуть московські гарнізони. За два місяці їх змінять молдовські гарнізони. Молдовські війська братимуть участь у війні на боці московитів. Молдова не укладатиме з турками миру без згоди царя. Московія не укладатиме з турками миру без згоди господаря. Молдова не сплачуватиме Московії жодної данини. Молдовський престол належатиме господареві довічно, а по його смерті перейде до йог синів…
Лука замовк, і повітря струсонуло могутнє волання:
- Хай живе господар Димитрій Кантемир!
Господар уклонився народові. Підняв руку, заспокоюючи людей.
- Герой Полтави, – сказав він, коли стало тихо, – який перетворив відсталу країну на могутню цивілізовану державу, котра зачудувала Європу і зробилася грозою Оттоманській Порті, сьогодні простягає нам руку. Нам та іншим народам, які знемагають у турецькому ярмі. Балкани очікують його як свого визволителя. Ми піднімемося перші. Дамо приклад. А наш приклад наснажить на боротьбу і волохів, і болгар, і сербів, і греків. Учинимо так, бо не маємо іншого шляху до порятунку. Наша рятівниця – Московія! Ще мудрий Досотей казав: світло приходить зі Сходу. А я кажу вам і через вас усій країні: піднімайтеся! До зброї! Вставайте з відкритою душею та з усією звагою!
- Хай живе господар Димитрій Кантемир! – знову загриміла юрма. – Хай живе Петро – цар Московії! Хай живе наше братство по зброї!..
Обідній стіл давно було накрито. Але ніхто не торкався приборів. Діти, проте, крадькома відщипували шматочки то з цієї, то тієї страви, позираючи притому на матір, – чи не помічає? Але думки Касандри витали далеко.
За дверима почулися знайомі кроки.
- Тато прийшов! – стріпонулися діти, підскакуючи. Кантемир увійшов і весело озирнув родину.
- Хутчіше, тату! Помираємо з голоду! – пустотливо вигукнула Марія.
Кантемир поцілував доньку в чоло і сів до столу.
- Скільки разів я прохав тебе, Касандро, – звернувся він до дружини, – не чекати мене до столу!
Касандра не відповіла. Була бліда, здавалася пригніченою.
- Ти схудла, – стурбовано мовив Кантемир. – Маєш вигляд, наче… – Раптом він побачив вільний прибор і зайвий стілець. – Чекаємо когось на обід?
Касандра повернулася і докірливо поглянула на чоловіка. У ній мовби щось надломилося. Сльози набігли на очі.
- Касандро!.. – Кантемир простягнув руку до її плеча, але вона підвелася з-за столу і спішно вийшла в сусідню кімнату.
- А ти лише сьогодні помітив, тату? – здивувалася Марія. – Це-бо прибор нашого старшого брата.
Касандра нікому не хотіла показувати своїх сліз. Навіть чоловікові. Особливо чоловіку! І коли Кантемир увійшов у кімнату, вона повернулася до нього спиною. Кантемир не наважився наблизитись до неї й зупинився посеред бібліотеки, опустивши голову.
- Глузд! – гіркотно проказала вона. – Тільки глузд! Увесь ти, від п’ят і до тімені, суцільний глузд. Тверезий і холодний розум. Нещадний розум… Далеко бачиш у минулому. Далеко зазираєш у майбутнє. Лише біля себе нічого не бачиш – нічого і нікого. Не бачиш, хто поруч тебе. Не бачиш, хто відсутній. О рабство! Воно було солодке! У Константинополі мої діти перебували в безпеці.
Очі Касандри спалахнули ненавистю – безмежною і безсилою.
- Як ти міг? – вела далі вона. – Як ти міг забути, що наш старший син – заручник? Що його вб’ють!
- Вибач мені… – з болем у голосі мовив Кантемир. – Вибач, якщо зможеш!..

Дан Декусаре кулею вилетів з розчинених дверей, вдарився об стовп ґанку і впав. Двоє слуг підхопили його і скинули зі сходів.
- На боярську доньку, запалилися очі, хлопе? – кричав з ґанку Йордакі Русет. – Теж мені знайшовся наречений!..
Капітан підвівся з землі, підібрав шапку, пістолет.
- Не віддаси доньки по-доброму – вкраду! – пригрозив він бояринові.
- Спустити псів! – велів розгніваний Русет. – Аби на шматки порвали!
У вікні з’явилося обличчя Родіки.
- А дівчат викрадають лише з їхньої згоди! – пролунав її голос зі сміхом.
- Нічого, обійдемося і без згоди!
Капітан уже відбивався од собак, які налетіли на нього зусібіч. Урешті зумів дістатися огорожі. Одним махом переплигнув через неї. Йордакі Русет полегшено зітхнув. Але тут відчинилася хвіртка, і знову з’явився капітан:
- Ну, боярине, надійде пора – сам упрохуватимеш мене, аби я одружився з твоєю донькою. А я, може, й не схочу! Запам’ятай це!
Собаки відразу кинулися до хвіртки. Вона, брязкаючи, зачинилася перед ними.
Декусаре, погладжуючи ґулю на лобі, підійшов до солдатів, які поїли коней біля криниці.
- Коли справлятимемо весілля? – поцікавився Іліє Арборе.
- Молода донька ще, каже, – похмуро відгукнувся капітан. – Нехай, каже, підросте…
Солдати перезирнулися крадькома, посміхнулися у вуса.
- По конях! – скомандував капітан, заскакуючи в сідло.
Родіка дивилася на них з вікна. Ось тупотіння копит завмерло вдалині. Обличчя дівчини потьмяніло.

6
Сороцька фортеця відбивала люті атаки турків. Ті налягали і з суходолу, і з води. Дністровські води скаламутніли, захвилювалися.
Петро підніс до очей підзорну трубу. Генерали, схилені над мапами, випросталися і повернулися до царя.
- Отже, панове, гадаєте, що залишимося тут, на цьому березі? – спитав цар.
- Так буде зручніше, – відповів генерал Галларт. – Перехід із Польщі був виснажливий. Війська потребують відпочинку. І артилерія ще не прибула.
- А як ти вважаєш? – звернувся Петро до генерала Кропотова.
- Не маємо провізії, – мовив той. – У Молдові нічого не знайдемо. Там посуха. Сарана спустошила поля. Мор у стадах. Почекаємо, поки візир перейде на цей берег.
До полковника Тиґечіу підійшов ад’ютант.
- Затримали шпигуна, ваша величносте.
- Що довідалися від нього?
- Нічого. Він… – Ад’ютант знизив голос: – Каже, що не шпигун. Що начебто сам державець його знає…
- Он як? – здивувався Петро. – Ану ведіть його сюди!
З-поза шатер, поставлених серед дерев, з’явився турок у супроводі двох солдатів. Руки турка були зв’язані за спиною. Він знайшов поглядом царя, струнко випростався і викарбував по-московському:
- Бажаю здоров’я, пане бомбардире!
Петро питально поглянув на генералів. Ті знизали плечима.
- Не впізнаєте? – спитав турок. – Під Полтавою… Пам’ятаєте, молдовський полк…
Петро повернувся до полковника Тиґечіу. Той кивнув, приховуючи усмішку.
- Ви тоді ще всіх нас відзначили, – вів далі турок. – А мені навіть підморгнули. Отак… – показав він.
Петро засміявся:
- Тепер пригадую! Ти був хоробрим солдатом.
- Капітан Декусаре! – представився турок. – Прибув за наказом його величності Димитрія Кантемира, господаря Молдови.
- Розв’яжіть його! – розпорядився цар. – Слухаю тебе. Кажи, капітане.
- Господар Димитрій Кантемир бажає вам здоров’я, – чітко заговорив капітан, – велів мені переказати вам, що вся Молдова стала до зброї. За десять днів під наші стяги зібралося сімнадцять полків!
- Ну бачите! – звитяжно повернувся цар до генералів.
- Але візир переправляється через Дунай, – доповідав Декусаре. – За день-два підійде до нашої столиці. Господар Димитрій прохає вас негайно перейти Дністер з усіма військами.. Якби ж ви тільки знали, як я хотів вас бачити! – після паузи додав капітан і змовк, долаючи хвилювання.
Цар теж помовчав. Тоді докірливо мовив генералам:
- Якщо ми негайно не перейдемо Дністра, то ошукаємо їхню надію. Надію, яку самі ж посіяли в їхніх серцях. Надію на скоре визволення. А це було б набагато гірше, ніж поразка!
Тимчасом Декусаре зняв турецький одяг і кинув його на траву.
- Як же ти повернешся у фортецю без цього вбрання? – спитав цар.
- Я прийшов не з фортеці, – відповів Декусаре. – А увійду в неї без халата і без тюрбана…
- Але як увійдеш?
- Під водою.
- Не розумію…
- Там є підземний хід. Починається у фортеці, а закінчується тут, на цьому березі…
- Чудово! – зрадів цар.
- І мені велено показати вам той хід… – додав Декусаре.

Турки відступили на пагорб. Оборонці Сорок поспішали прибрати з мурів кам’яні уламки, зміцнювали колодами фортечну браму, підносили до амбразур каміння і киплячу смолу. У них не лишилося вже ані ядер, ані пороху. Тільки вбитих було багато у фортеці. Значно більше, ніж живих.
Ізмаїл-паша підійшов до фортеці. Йому назустріч вийшов Йоан Некулче.
- Не маєте води, – мовив сераскир, коли вони зустрілися біля фортечної брами. – Не маєте провізії…
Некулче мовчав.
- Не маєте ані пороху, ані ядер, ані людей, – вів далі сераскир. – Не маєте нічого. Маєте лише надію… – Ізмаїл-паша показав поглядом на протилежний берег.
- Надія – велика сила, – зауважив Некулче.
- Але ця надія даремна, – відгукнувся сераскир. – Московити не насміляться перейти Дністер. А якщо насміляться – їх очікують мої гармати. Я вже отримав підкріплення й отримаю ще. До вечора тут буде кримський хан з усіма своїми військами. А завтра-позавтра – візир. Відчини фортечну браму. Твоє життя буде збережене. І життя твоїх людей теж…
Некулче довго мовчав. Тоді перепитав:
- Кажеш: московити не перейдуть Дністра?
- Аллахом присягаюся!
- Тоді навіщо потрібна тобі фортеця?
- Твоя впертість межує з безумом! – озлився Ізмаїл-паша. – І він дорого тобі обійдеться. Чекаю одну годину. Якщо за годину не побачу білого прапора над фортецею – зрівняю Сороки з землею!
Білого прапора над фортецею не підняли. І за годину бендерський паша знову послав яничарів на штурм. Але фортеця мовчала: не було чути ані пострілів, ані бойових гуків.
У тиші піднялася фортечна брама. Зачудовані турки спинилися. Раптово пролунав барабанний бій і з брами вибігли солдати з рушницями перед собою. Розкотилося грізне «ура».
Московська піхота кинулася на яничарів.

Висохла від спеки земля була тверда наче камінь. Глухо скреготіли лопати. Піт лив з солдатів струмками.
- І навіщо треба тут копати? – бурчали солдати.
- Будуємо фортифікацію!
- Хо! Знову наш цар мудрує…
- Мовчати!
Одні копали рів, інші викошували траву на ділянці, оточеній ровом. Потім прийшли ще солдати. Накрили обкопану і викошену ділянку полотном, якого б вистачило на кілька наметів. Решта здивовано стежила за ними. Що тут затівають?
Та ось гримнув гарматний залп… Ще один, ще… Прибув драгунський полк, а тоді – гусарський. Драгуни підкидали капелюхи. Гримкотіло могутнє «ура».
Проходом, який утворили драгуни, ішли Петро і Кантемир. Позаду прямували їхні свити.
Коли дійшли до кінця проходу, верхові гусари, які стояли там, повернули коней: одні праворуч, інші ліворуч, – і очам гостей відкрився стіл. Був вельми незвичайний: його стільницею слугувала земля, а сидіннями – край канави. Посеред столу розвіювалися прапори – московський і молдовський.
- Меблі я вдома забув, – пожартував цар.
- Це царський стіл… – проказав Кантемир.
- Солдатський! – засміявся Петро. – Та нічого, у Петербурзі зустріну вас із такими ж пишнотою і блиском, з якими ви зустрічали мене в Яссах… [11]
Підійшли до канави.
- Розсаджуйтеся, любі гості! – запросив цар молдовських бояр.
Бояри подивилися на канаву, один на одного і не зрушили з місця. Петро весело підморгну своїм генералам і сенаторам і першим зістрибнув у канаву. Ті наслідували його приклад. Сів до імпровізованого столу й Кантемир. Лише тоді спустилися в канаву молдовські бояри, підбираючи поли довгих каптанів.
З шатра з’явилася цариця.
Петро повернувся до Кантемира.
- Скажіть, пане, які ж то маєте східні звичаї?
- Котрі?
- Ховати жінок.
- Хіба?
- А де ваша дружина? Я хотів би її бачити.
- Зранку вона зле почувалася. Але прийде. – І Кантемир звернувся до Некулче: – Негайно пошли кого-небудь по її величність.
Вино розлито по чарках… Петро встав.
- Ваша величносте, – почав він, – шановні гості! У світі є народи великі й народи малі. Буває, що великі народи дрібнішають, а малі сильнішають. І не великі народи перемагають малих, і не малі – великих. Завжди беруть гору народи мужні, працьовиті. З вашого дозволу, панове, піднімаю цю чарку за ваш народ, котрий ніколи не мирився з турецьким ярмом, як теж мій народ не мирився свого часу з ярмом татарським і врешті скинув його. Ваші вороги – наші вороги. Наша зброя тепер буде й вашою. Тож піднімімо чарки за славу нашого братерства!
Гримнули гармати. Усі, хто сидів за столом, одностайно крикнули «ура!», і знову полилося вино в чарки.
Веселощі були в самому розпалі, коли біля царського столу спинилася карета. Паж, зіскочивши з задника, розчинив дверцята. З карети вийшла Касандра, і всі погляди майнули на неї. Гомін за столом затих.
Господарша приїхала на свято в чорній сукні, яка робила її ще стрункішою. У тиші, яка запанувала навкруги, її постать видавалася сумною і суворою.
Кантемир спохмурнів. Петро встав з-за столу, підійшов до Касандри й уклонився.
- За ким ваша жалоба, пані? – спитав він.
- За сином, – різко відповіла Касандра.

Біля царського шатра, завалившись набік, лежав серб. Молода селянка обмивала рану на його грудях. Її подруга тримала напоготові чистого рушника – перев’язати рану. В узголів’ї пораненого сидів старший чоловік, озброєний пістолетом і палашем. Він, як і його товариш, теж увесь був зранений. Судячи з одягу і рис обличчя, він був не серб.
У супроводі Кантемира і Шереметєва до шатра підійшов Петро. Серб учинив спробу підвестися, та враз знову опустився на землю, глухо застогнавши й заплющивши очі.
Цар схилився над ним:
- Кажи! Якщо можеш…
Вояк зусиллям розплющив очі.
- Повстали серби… І македонці… Але… – ще проказав щось невиразно і зронив голову на груди.
Дівчина, яка перев’язувала його, коротко скрикнула, підвела очі на царя і перехрестилася. Цар поглянув на іншого пораненого. Той прикрив померлого товариша буркою. Потім заговорив:
- Турки придушили повстання сербів і македонців. Я прийшов від волохів. Від Томи Кантакузіно.
- Волохи теж піднялися?
- Ні, ваша величносте. Константин Бринковяну навіть не збирається виконувати обіцянки. Він забагатий, аби ризикувати!..
Цар увійшов до шатра, сів. За ним прибули Кантемир і Шереметєв.
- Поляки теж не прислали обіцяного підкріплення, – мовив цар по довгому мовчанні. – На скільки днів нам вистачить провізії?
- Днів на п’ять-шість, – відповів фельдмаршал.
- Так… – проказав цар заклопотано. – Кепські справи…
- У Буджаку багато зерна і худоби, – мовив Кантемир. – І це недалеко звідси.
- Негайно напиши буджацькому ханові, – велів цар фельдмаршалу, – хай надішле провізію. Та й сам хай сюди йде зі своїм загоном. Інакше йому буде непереливки! Так і напиши…
Шереметєв вийшов. Невдовзі повернувся, ведучи хлопчика років дванадцяти. Петро і Кантемир мовчки палили.
- Ось і татарський писар знайшовся! – посміхнувся Шереметєв.
- Пишеш без помилок? – спитав Кантемир.
Татарчук не відповів – уколов його поглядом і присів до столу. Потім дістав каламар із кишені халата, перо – з-за вуха і подивився на всіх без тіні збентеження. Чоловіки перезирнулися. Кантемир кашлянув:
- Що ж бо, поглянемо! Напиши що-небудь.
Хлопчик умочив перо в каламар.
- А ти знаєш татарську? – спитав він Кантемира.
- Знаю.
- Що написати?
- Та що хочеш!
Татарчук схилився над папером і написав щось великим і гарним почерком. Кантемир узяв у нього аркуш, підніс до очей, прочитав – і змінився обличчям. «Хай буде проклятий той, – було написано на аркуші, – хто тримає в руці шматок хліба і тягнеться по інший, ще більший».
- Ну, як пише? – спитав цар.
- Добре, – спробував усміхнутися Кантемир. Тоді підвівся: – Щось тут занадто парко. – І вийшов з шатра.

Бояри досі сиділи за столом. Тепер, коли обидва державці їх залишили, вони змагалися в питві, а особливо – у гучній мові. Кожен старався, аби його почули, і ніхто не бажав слухати. Гомін стояв мов на ярмарку.
- Нам дуже подобається ця угода! – кричали одні.
- Так, вона до серця нам! – підтримували інші. – Тепер не мусимо виплачувати данини цареві!
- Турки перейшли Дунай?
- Услід за нами йдуть.
- Призначте їм платню, полковнику, – наказав Кантемир і повернувся був, аби йти, але один із хлопів зупинив його:
- Ваша величносте…
- Що тобі? – нетерпляче спитав Кантемир.
- Дозволь нам, – попрохав утікач, – у ці тяжкі дні послужити батьківщині без усілякої платні!..
- Дякую! – схвильовано сказав Кантемир, і його заклопотане обличчя заясніло.

До капітана Декусаре підійшло кілька лучників. Одні в кольчугах, інші з шоломами на головах. Усі вже були немолоді, років по п’ятдесят-шістдесят.
Капітан глузливо присвиснув:
- Ваше місце, старі, на печі, а не на бойовищі! – і повернувся спиною до них.
- Ох ти щеня! – розпалилися лучники. – Натягнув німецького каптана і вже думає, що він – генерал!
- Ще поглянемо на нього в бою! – мовив селянин, який привів у табір усю свою родину, і випнув груди: – А ви чого юрмитеся, наче барани? Ну ж бо, ставайте по одному!..
Лучники вирячили очі на нього.
- Ти взагалі при тямі? Чого кричиш на нас?
- Кричу, бо я – ваш командир! Чи, може, не подобаюся?.. А звуть мене Тодіке. Отак!..
Ті, кому пощастило отримати зброю, вивчали прийоми багнетного бою. Інші чіплялися до московських офіцерів:
- Нам теж дайте рушниці…
Один селянин вклав гроші в руку московському солдатові:
- Бодай шпагу продай мені, друже!
- Та я б тобі все віддав задарма, – розсміявся солдат, – навіть останню сорочку! Але шпагу… Бригадир мене повісить за неї!
Петро, проходячи повз них, почув ці слова і схвально усміхнувся.
Капітан Декусаре вкупі з Іліє Арборе обходив лаву сільських хлопців, оголених по пояс.
- Не потребую роззяв, тюхтіїв і слабаків! – примовляв він, добираючи найбільш міцних і спритних на вигляд.
За ним назирці, не відстаючи ані на крок, ішла Родіка.
- Лише одне слово, капітане!
- Бабам тут нема діла, бояришне.
- Одне слово – і піду!
Хлопці, яких добрав капітан, відходили ліворуч і вдягалися.
- А ми? – занепокоїлася решта.
- По вас прийде піхотний капітан, – кинув у відповідь Декусаре.
Добрані хлопці були один до одного – і за статурою, і за силою. Іліє Арборе вишикував їх у колону.
- Озброй і забезпеч конями, – наказав капітан.
- Коней більше немає.
- Знайди.

7
Родіка пройшла в дубовий гайок, розташований неподалік. Озирнулася, поглянула на капітана, який лишився позаду, і вибухнула слізьми.
Іліє Арборе провів її поглядом.
- Де твій жаль, капітане! – мовив він Декусаре. – Хіба не бачиш, як вона мучиться?
- Мучиться? – посміхнувся капітан. – Ото й добре. Я теж колись мучився. Дай мені спокій і роби своє діло!
Іліє Арборе повернувся кругом ліворуч, підійшов до колони хлопців і повів їх геть. А Декусаре відразу попрямував у гай, до Родіки.
Плечі дівчини здригалися від ридань. Капітан зломив гілку на дереві й кашлянув:
- Що ж бо? Чи не казав я тобі, що від мене нікуди не сховаєшся?
Дівчина заридала ще сильніше.
- Гаразд, припини! – уже м’яко мовив капітан. Нахилившись, обійняв Родіку за талію. – Один цілунок – і все мине!..
Родіка відсахнулася од нього.
- Зараз мені не до цілунків!
Капітан хотів був розсердитися, та, пильніше глянувши в очі дівчини, передумав. Зрозумів: тут поважна справа.
- Що з тобою?
Родіка сховала обличчя в долоні.
- О-о-о!..
- Що сталося? Батько прогнав тебе з дому?
- Мені соромно… Соромно вам казати! – простогнала Родіка. – Мені соромно дивитися людям в очі!..
- Ну що сталося? Скажеш чи ні?
- Така ганьба!.. Ліпше померти…
Капітан опустився на коліна, погладив її по голові.
- Ну, прошу тебе…
- Бояри… Зрадники… Утекли до турків…
- Хто?
- Мій батько серед них…

Спека не спала й з настанням ночі. У візировому шатрі було парко. Двоє арапенят обмахували Балтажі-пашу вахлярами.
Йордакі Русет і Антіох Жора опустилися на коліна перед візиром і поцілували полу його халата.
- Кажіть! – велів Балтажі-паша.
- Зрозумівши, наскільки невірна поведінка господаря… – почав ворник.
- Коротше! – урвав його візир. – Адже ночі короткі влітку, а дні – довгі. Завтрашній день буде найдовший. І найтяжчий. Треба залишити час для відпочинку. Скільки вас є?
- Майже половина всіх бояр дивану. І близько трьохсот найманців.
- Добре! – задоволено проказав візир. – А гяурів?
- Московитів? – перепитав Антіох Жора.
- Близько п’ятдесяти тисяч, – відповів Йордакі Русет.
- Я налічив сливе сто возів з пораненими, – додав Антіох Жора.
- Московські війська голодують, – мовив ворник. – До того ж, виснажені переходом.
- Скільки гармат має цар?
- П’ятдесят три.
- А які Кантемирові сили?
- Шість тисяч у таборі. Решту розіслано селами по провізію.
Певний час візир мовчав, розгладжуючи сиву бороду. Його гострі вічка вдоволено поблискували.
- І кого ви хочете замість Кантемирбея? – спитав він трохи згодом.
Йордакі Русет опустив очі. Антіох Жора поглянув на візира:
- Молдова низько вклоняється перед найвищим султаном і найпокірніше прохає…
- Ім’я?
- Великий ворник Йордакі Русет.
Русет іще нижче схилив голову.
- Гідна людина! – мовив візир, чи то хвалячи, чи то іронізуючи.
Він плеснув у долоні, і в шатро увійшов чауш. Балтажі-паша йому щось шепнув на вухо. Чауш уклонився і вийшов.
- А яка людина – цар? – спитав візир бояр.
- Легше лаяти ворога, ніж хвалити, – мовив Русет. – На великий наш жаль… – Нерішуче подивився в очі візирові.
- Кажи, – підбадьорив його Балтажі-паша.
- Треба визнати, – вів далі ворник, – що він достеменно великий.
- А ти – правдивий, – мовив візир. – І заслуговуєш на молдовський престол…
В очах Русета засвітився промінець надії.
- Але передусім потрібно, – доказав візир, – аби ви помирилися.
До шатра увійшли двоє: попереду Маврокордат, за ним – Раїсефенді.
- Добривечір, – мовив колишній господар. Бояри підвелися з колін.
- Нехай пом’якшиться твоє серце! – вичавив з себе Йордакі Русет. Його голос тремтів від страху. Підійшовши до грека, ворник поцілував його руку. – Вибач мені мої гріхи!..
- Тільки після того, як ти спокутуєш їх, – відповів Маврокордат.
- Той, хто усвідомив власні гріхи, вже спокутував їх наполовину, – мовив Раїсефенді.

- Не назву тебе псом, Кантемирбею, хоча належало б. Не назву тебе негідником, хоча заслуговуєш на цю назву. І не нагадаю тобі, кому ти завдячуєш престолом Молдови і яке зло заподіяв своєму другові…
Кантемир стояв перед Раїсефенді з непроникним обличчям.
- Великі люди мають великі думки, – вів далі той. – Так я говорив тобі колись. А нині кажу: утілити великі думки дано лише розважливим людям. Отямся, Кантемире, і поглянь. Побачиш, як гасне завтрашній день. Це твій день гасне… Знаємо все про військо царя. Знаємо все про твоє військо.
- Але одного не знаєш, Раїсефенді. Не знаєш, якою зброєю споряджене моє військо.
- Вилами, – посміхнувся турок. – А ще – прагненням свободи. Але свободи не беруть голими руками.
- Беруть!
У небі піднімався місяць – ясний, мирний. Табір спав глибоким сном.
- І це твоє останнє слово?
- Так, – відповів Кантемир.
Раїсефенді розвернувся і рушив до виходу з господарського шатра.
- А твоє? – тремтливим голосом запитав Кантемир. Раїсефенді зупинився. Кинув через плече:
- Наразі твій син живий… Наразі! І він не у Стамбулі, а тут… У нашому таборі.
Кантемир обперся руками на спинку стільця. Його обличчя досі нічого не виражало.
- Хочеш бачити його? – спитав турок.
- Ні, – відказав Кантемир.
Раїсефенді мовчки дивився на господаря. Твердо мовив:
- Якщо до світанку не будеш у нашому таборі з усім своїм військом, при сході сонця голову твого сина буде прислано тобі на таці. Тоді побачимо, як почуватимешся в серці до початку бою!
Очі Кантемира застелилися імлою. Руки сильніше стиснули спинку стільця.
- На добраніч! – турок вийшов.
Подрібнене тупотіння копит порушило нічну тишу і стихло вдалині. Кантемир наче скошений упав на софу.
- Друга година ночі! – почув він голос вартового. – Спіть спокійно, вояки!
Голос іншого вартового, вже ближче, повторив:
- Друга година ночі…
- …Спіть спокійно, вояки! – перекочувалася луна довкола табору.
- Спіть спокійно!..
Кантемир простягнув руку і загасив свічку.
…Світало. Небо на сході зарожевіло. У молдовському таборі проспівав півень. У турецькому відгукнувся інший. Тоді знову настала тиша.
Раїсефенді відірвав погляд од виднокола і поглянув на вершину дуба, який ріс неподалік. Його крона зненацька затремтіла, і дерево почало повільно хилитися набік. Коли дуб упав, чорний яничар провів долонею по зрізу, витираючи витеклий сік.
Раїсефенді повернув обличчя, бліде від безсоння, до хлопчика.
Хлопчик спав, згорнувшись клубком. Непокрита голова спочивала на колінах. Рожевий відблиск зорі впав на тонку шию, прокресливши вузьку яскраву смужку. За спиною хлопчика дрімало двоє чорних яничарів. Двоє білих яничарів стояло побіля Раїсефенді.
Пролунав тривалий і чистий клич труби. Збудившись, молдовський табір урухомився.
- Сонце зійшло! – мовив Раїсефенді.
Чорні яничари прокинулися з дрімоти й поглянули на хлопчика. Той підвів голову.
- Бачу, – сказав він і встав.
Раїсефенді неспішно підійшов до нього.
Хлопчик подивився в бік, де стояв молдовський табір.
- Ти був мені сином, – мовив Раїсефенді. – А я тобі – батьком. І не моя провина, що нині мусиш померти. У цьому винен твій батько, який…
Хлопчик різко повернувся до Раїсефенді, пронизав його поглядом, і той замовк. Потім перевів очі на дуб, який лежав на траві, на пень, який сочився у зрізі.
Підійшов до пня, опустився на коліна. Турки оточили його.
- Помолися своєму Богові, гяуре! – сказав Раїсефенді.
- Господи! – почав хлопчик і відразу змовк.
- Швидше! – квапив його Раїсефенді.
Хлопчик мовчав.
- Хіба не чуєш?
- Я забув усі молитви.
- Усі?
Яничарам уривався терпець. Вони вже оголили ятагани.
- Лише одну молитву пам’ятаю, – проказав хлопчик. – Господи! Благаю тебе в мою останню годину: допоможи моєму батькові здобути перемогу!
Яничари здригнулися, ненависно глянули на хлопчика. Один ухопив його за волосся, пригнув голову до пня. Інший підняв ятаган…
- Відійдіть! – раптово наказав Раїсефенді. – Облиште його! – І повернувся до хлопчика. – Встань!
Якийсь час хлопчик не ворушився. Потім повільно звівся на ноги, ніби не вірячи, глянув у очі Раїсефенді. Але побачив у них не підступність, а хвилювання.
- Маєш безстрашне серце, хлопчику! – мовив Раїсефенді. – Ти заслужив право на життя. Будеш достеменним чоловіком. Іди!
- Як…
- Іди й скажи твоєму батькові: «Батьку, Раїсефенді не зміг пролити безневинної крові. Сонце вже зійшло, а моя голова досі на плечах. Але сонце зайде. І з заходом сонця впаде твоя голова, батьку!» Іди й скажи йому це…
Хлопчик непевно рушив до молдовського табору. Коли він зник із поля зору, з тіні шатра вийшов Осман-паша.
- Навіщо ти зробив це? – спитав він.
- Раїсефенді знає, що робить! – відповів сановник. І додав: – Доброта – теж зброя. У вмілих руках ранить сильніше за жорстокість!..

8
Сонце, велике і червоне, піднімалося з ранкового серпанку. Під його променями танула імла. Скорочувалися тіні.
Коли стало видно вершину пагорба, Кантемир повернувся і поглянув на Стенілештську долину [12].
Долина, яка розділяла два табори, була порожня, гладенька. Усю рослинність поїла сарана. Не було видно жодного зеленого клаптика, жодної криниці. Лише зарості чортополоху.
Гармати скерували чорні жерла на долину. Туди ж дивилися напружені обличчя солдатів.
Турки наближалися майже без звуків. Тиша лускала під ногами, наче скло. Вони були ще доволі далеко, ще насилу можна було розрізнити лави – і зненацька коливнулося повітря, долину заповнив гук: «Алла!»
Услід за яничарами наступали татари кримського хана. Люто атакуючи, накинулися на правий фланг молдован. Турецька кіннота ринула на лівий фланг московитів. Яничари рушили в центр бойових порядків. Перші ядра протнули ранковий серпанок.
…І вдарив бій.
Татари кинулися на селянське рушення. Ополченці відступили до урвистого схилу пагорба, виставивши вила і коси. Одначе вогонь, який відкрили молдовські вояки, підбадьорив їх. Ополченці пішли вперед. Їхній бойовий гук поєднався з гуком яничарів. Палиці схрестилися з шаблями. Коси підтинали ноги коням.
Московські піхотинці чекали на ворога, сховавшись за барикадами з підвід.
Турецька кавалерія зіткнулася з драгунами.
Наближалися яничари. Але цар не віддавав наказу відкривати вогонь.
- Час! – хвилювалися у свиті фельдмаршала. – Як би не було пізно!
Генерали мали ту саму думку, але поки не наважувалися тривожити царя.
- Спочатку треба їх добряче розгледіти, – мовив Петро.
Підбіг до підвід, відсунув літнього солдата і сперся ліктем на приступку. Солдат роззявив рота від подиву. Озирнувся на яничарів, які лавиною котилися до позицій московитів, і пробурчав:
- Що то ти робиш, ваша величносте?
- На турків дивлюся, – відповів цар. – І ти подивися. Бо з ми з ними ще ніколи не билися по-справжньому.
- Еге! – здогадався солдат. – Це – аби очі звикли до них?
- Почнеться бійка – звикнуть. Дивися на їхні рушниці. Начебто довші за наші. – І простягнув солдатові підзорну трубу.
Солдат узяв трубу, підніс до очей:
- Та начебто…
- А на боках що мають? Зрозуміло, що турки на боках мають?
- На лівому – вигнуту шаблю. Ятаган – на їхній лад. На правому – флягу для води.
- А ти що маєш? – кивнув Петро на правий бік солдата.
- Таж, де ми воювали раніше, не було потреби у воді.
Цар вихопив з рук солдата підзорну трубу і бігма повернувся до генералів.
- Я зробив два відкриття, – мовив він. – Перше: турецькі рушниці довші за наші. Стріляють далі. Друге: сьогодні буде спекотно. Послати солдатів. Хай привезуть у табір якнайбільше води!
Яничари вже були зовсім близько. Солдати, які стояли в першому ряду, біля самих підвід, дали залп і відійшли назад, аби зарядити рушниці. На їхнє місце висунувся другий ряд. Лавина яничарів котилася до барикади.
Зненацька між яничарами й рядами підвід увірвався драгунський полк. Відтісняв турецьку кінноту. Вогонь з-за підвід посилився. Яничари опустили рушниці.
- Гетьмане!
Некулче, який віддавав накази сотникам, не відгукнувся. Тоді начальник кавалерії сардар Моґилдя очима показав йому на господаря. Некулче розвернув коня і під’їхав до Кантемира:
- Слухаю вас, ваша величносте!
- Що, гетьмане, чи тебе оглушили гармати?
- Ні. Просто мій слух ще не звик до нової посади.
- Подивися, що роблять московські драгуни?
- Б’ють турків. Добре б’ють.
- А тепер поглянь на правий фланг.
- Татари вже оговталися і зараз знову витісняють наших до урвища.
- Знаєш, що мусиш зробити?
Некулче трохи подумав.
- Атакувати татар кавалерією.
- З якого боку?
- З боку урвища, ваша величносте. Ударити по татарах і гнати їх під вогонь московської піхоти. Як роблять драгуни з турецькою кіннотою…
- Привчай свій слух до нового титулу, гетьмане Некулче! Здається, я не помилився, поставивши тебе замість Антіоха Жори…
- Дякую, ваша величносте!
- Щось ти надто швидко зіскочив з коня, господарю! Це погана ознака. Але твої очі сяють. Кажи!
- Погляньте, державцю, на правий фланг! – збуджено проказав Кантемир.
Петро підніс до очей підзорну трубу і побачив, що татари, яких відтісняють молдовські кіннотники, потрапляють під вогонь московської піхоти.
- Чудово! – розсміявся Петро. Тоді повернувся до Шереметєва. – Там, посеред долини, татари зімкнуться з турецькою кавалерією. Усі гармати нехай туди б’ють!
Потрапивши під гарматний і рушничний вогонь, татари й турецькі кіннотники, розгублені, повернули коней просто на яничарів. Лави яничарів сплуталися і почали відкочуватися до турецького табору.
- Тепер лишень би не змарнувати нагоди! – вигукнув генерал Вітман. – Треба кинути всі резерви з табору на переслідування ворога!
- На переслідування нашої кінноти? – дошкульно спитав генерал Галларт.
- Нічого не треба, – примирливо мовив Шереметєв. – Сутеніє вже. Сьогоднішня битва скінчилася.
Сонце сіло…
…і знову зійшло.
Начальники загонів стояли перед візиром. Той був хмурий і злий. Усі провели тривожну безсонну ніч, обговорюючи вчорашню невдачу.
- Що робитимеш сьогодні, Девлете Ґераю? – спитав Балтажі-паша кримського хана.
- Але ж учора ввечері ти говорив…
- Хочу почути не те, що я говорив учора ввечері, а те, що ти запам’ятав!
Ображений хан кинув на візира гнівний погляд і сказав злобно:
- Ударю лівим флангом по молдованах. Віджену їх од урвища. Потім відтісню на середину долини... Якщо зможу.
- Якщо ти досі не забув старої татарської тактики, – зневажливо проказав візир, – то зможеш!
- Не розумію. Поясни! – зажадав хан.
- Удавана втеча… Поворот кругом… Нестримний натиск.
Девлет Ґерай пришпорив коня і поскакав геть.
Візир повернувся до начальника кінноти.
- А ти, Черкезе-паше?
- Ударю правим флангом по московитах…
- І, як учора, злякаєшся московських перук і кинешся на моїх яничарів? – уїдливо спитав Осман-паша.
Начальник кінноти розлютився:
- А годі було твоїм яничарам тупцювати біля підвід! Треба було чекати серед поля! Або прорватися!..
- Хо! Прибережіть вашу злобу для московитів! – прикрикнув візир на сперечальників.
Антіох Жора, скориставши з нагоди, протиснувся вперед.
- Насмілюся спитати… Що ми повинні робити сьогодні?
- Що ви робили вчора? – спитав Балтажі-паша.
Колишній господар владно відтрутив колишнього гетьмана і став перед візиром:
- Учора ми залишалися в резерві. А сьогодні… – Ніколае Маврокордат озирнувся на своїх бояр. – Сьогодні мої бояри просять пустити їх попереду кримців. Хочуть першими вдарити по зрадниках!
Антіох Жора крадькома глянув на ворника.
- Юда! – прошепотів Йордакі Русет. – Хоче, аби ми стикнулися зі своїми!
Проникливий погляд візира не оминув сум’яття бояр.
- Ну то як? – спитав візир. – Підете попереду хана?
Бояри не мали виходу.
- Підемо…
Даремно Ніколае Маврокордат намагався приховати посмішку. Повернувся до бояр-греків, які стояли позаду нього, і звитяжно прошепотів:
- Тепер-таки їх позбудемося!
Розгледівши бояр і найманців, які скакали попереду кримських татар, молдовські гармаші заклякли.
- Не може бути! – ошелешено прошепотів один, опускаючи банник. – Ідуть на нас…
- Ганьба! – крикнув інший, підтягуючи ядро до гармати. – Під молдовським прапором, зрадники!
Хвиля гніву пробігла по молдовському війську, наче вогонь по сухій траві.
- Посікти їх на шматки!
- Підняти на вила!
- Зрадники!
Гармати почали стріляти без команди. Рушниці – теж. Солдати зістрибували з косогору і змішувалися з ополченцями.
- Бий зрадників! Бий їх, браття! – гриміло навкруги.
Передні ряди ополченців і вояків кинулися назустріч боярам. За ними рушило все молдовське військо.
Під ударами вил і палиць бояри почали тікати. Татарські кіннотники – теж. Несподіваний відступ наснажив ополченців.
- Уперед! – закликали сотники. – Наша звитяга!
Кантемир, спостерігаючи атаку, раптово зблід. Розгадав задум татар.
- Усе пропало, гетьмане! – крикнув він Некулче. – Усе пропало! Поверни наших! Швидше!
Некулче повернувся до Моґилді.
- Ти все збагнув?
- Збагнув! – командир молдовської кінноти мав пригнічений вигляд. – Тільки боюся, що вже пізно… Капітане Декусаре! Капітане Чуте! Капітане Апостоле! За мною!..
Низькорослі прудкі татарські коні, відступаючи, перегнали коней бояр і найманців. І раптово спинилися. Розвернулися на місці – і ринули на молдован. Найманці й бояри мусили прямувати за ними.
Бойовий гук селянського рушення враз затих. Солдати, вирвавшись уперед, намагалися прикрити ополченців рушничним вогнем. Марно… Татарська кіннота хугою налетіла на них, зім’яла і поперекидала.
На щастя, вчасно під’їхали загін драгунів і Моґилдя з оргіївськими й лепушнянськими [13] кіннотниками.
- Облиш поки татар, Арборе! – крикнув другові Дан Декусаре. – Хапай бояр!
Бояри, побачивши, що вони оточені, люто боронилися. Але їх було замало. Декотрі вже попадали з коней. Антіох Жора устромив собі кинджал у груди. Йордакі Русет увіткнув шаблю в землю і крикнув Декусаре:
- Бий, капітане!
- Геть з коня! – наказав Декусаре.
Русет підкорився. Капітан квапливо розмотав аркан і накинув петлю на шию ворникові.
Тимчасом селянське рушення, яке відтісняли татари, відходило назад, до косогору. Турки переслідували військо, гнали його до московського табору. Туди ж попрямували ополченці.
Московський табір був оточений підводами, зв’язаними між собою. На приступках одні солдати закріплювали товсті гострі палі. Інші розряджали рушниці в яничарів, які все налягали.
Але прорвати позиції московитів туркам не вдавалося. Підводні приступки були їм непосильні, як фортечні мури. Зрозумівши це, вони перенесли вогонь на молдован, які відступали до московського табору.
- Відкрити прохід і пропустити наших союзників у табір! – наказав Петро.
- Але в табір увірвуться турки! – заперечив Шереметєв. – Увірвуться на їхніх плечах!
Генерали підтримали фельдмаршала:
- Бусурманів стає дедалі більше…
- Увірвуться сюди – ми пропали!..
Було спекотно. Петро скинув плаща. Обвів генералів важким поглядом. Закричав:
- Що подумають про нас ці нещасні християни? Їх убивають на наших очах, а ми торгуємося тут, ніби на базарі! Відкрити прохід союзникам!
Відсунули підводи. Молдовани почали втягуватися в московський табір. За ними, хвиля за хвилею, вливалися турки.
Почалася битва навкулачки. Жорстока. Відчайдушна. Груди в груди.
Прохід усе розширювався. Бурхливим потоком розтікалися яничари по всьому московському табору. Припинили стрілянину гармати. І рушниці. Лише було чути, як ударяються ятагани об шаблі й шаблі об ятагани. І стогони. І скреготання зубів.
У царському шатрі плакала цариця.
Шереметєв, тримаючись за серце, важко навалився на ствол гармати.
Петро вкупі з генералами Кропотовим і Волконським піднімав солдатів на бій. Цар скинув кірасу, лишився в самій сорочці. Побачивши драгуна, який відступав, Петро скерував вістря шпаги йому в груди. Драгун повернув коня.
Дан Декусаре бився разом з усіма. Раптом кінь під ним коротко заіржав, став дибки й упав. Капітан звалився в рів, викопаний навкруги святкового столу. Тепер ця канава слугувала траншеєю московським солдатам і молдовським ополченцям. Тут була особливо люта сутичка. Декусаре підібрав рушницю вбитого турка і скочив на ноги.
- Тягніть до проходу вози, діжки, гармати – усе, що потрапить під руки, – розпоряджався Петро. – І споруджуйте перепону!
Прохід почали завалювати підводами, бочками, дошками. Але вже з’явилися нові пробоїни в суцільному ряді возів. Яничари прибували далі.
У центрі табору зайнялося полотно, яким був накритий бенкетний стіл. Спочатку з одного кінця, потім – з другого. Турки підпалили його. Переконавшись, що полотно палає зусібіч, вони покидали смолоскипи й зібралися довкола Раїсефенді.
Московські солдати й молдовські вояки з’юрмилися посеред оточеного канавою й охопленого полум’ям прямокутника. Притиснуті один до одного, приготувалися до захисту.
- Ваш бенкет закінчено! – крикнув Раїсефенді. – Складайте зброю і здавайтеся! Надійшла пора бенкетувати нам – переможцям!
Декусаре відокремився од своїх товаришів. Пробрався крізь язики полум’я і підійшов до краю канави. Мундир на ньому був порваний на шматки й пропалений. Обличчя скривавлене.
- Перш ніж ви сядете до цього столу, – мовив він, – муситимете прибрати з нього наші трупи!
- І приберемо, – відповів Раїсефенді. – І прикрасимо стіл вашими головами. Піраміду з ваших голів складемо посередині! І увінчаємо її головою Кантемира. Аби він ліпше бачив світло зі Сходу. Нехай милується!
Турки накинулися на Декусаре. Цієї миті московські полки перейшли в наступ, стали відтісняти яничарів. Турки почали тікати.
Даремно сотники намагалися змусити яничарів повернутися на бойовище. Ті нікого не бажали слухати. Збивали сотників з коней ятаганами й кулаками.
Сам Осман-паша не зміг призупинити відступу. Яничари вихором налетіли на свого головнокомандувача, звалили його з коня, перекинули на спину.
Зачувши погрозливі викрики, з шатра вийшов візир. Яничари щільно оточили його.
- Султан велів тобі укласти мир, якщо побачиш, що московити тримаються твердо. Тож укладай!
- Мир – то мій клопіт! – закричав візир. – А ваш клопіт – ворог! Ваша турбота – зламати хребет ворогові!
- Дивись, як би ми тобі не зламали хребта! – лютували яничари.
Почувши таке, Балтажі-паша знизив тон.
- Ну ще бодай кілька годин! – почав він упрохувати яничарів. – Протримайтеся всього кілька годин, і табір гяурів ваш!
- Сам тримайся! Сам воюй з московитами! – не вгавали ті. – Ми ж не хочемо, аби нас перебили всіх до одного!
- Нас було чотирнадцять тисяч! Лишилася половина…

Усе стихнуло на бойовиську. Попадавши на траву, солдати насолоджувалися спокоєм. Одні просто відпочивали, другі обмивали свої рани, треті ховали товаришів.
Генерали не могли вміститися в царське шатро. Багато з них лишилися надворі, громадилися біля входу.
У шатрі обговорювали умови миру. А все, про що там говорили, відразу розліталося по всьому табору.
- Турки вимагають від нас Азов, – сказав віцеканцлер Шафіров.
- Не віддамо Азова! – відсік Петро.
- Вимагають, аби ми зруйнували укріплення Таганрозької фортеці…
- Таганрозької фортеці не зруйнуємо!
- Ще вони вимагають…
Шафіров замовк. Поглянув на генералів і сенаторів, озирнувся і зустрів погляд полковника Тиґечіу.
- То чого ще вони вимагають? – спитав цар, ледве стримуючи гнів.
- Голову Кантемира, – прошепотів віцеканцлер.
- Голову Кантемира? – Петро помовчав, долаючи хвилювання. – Скажи візирові, що Кантемир мертвий або що втік… Словом, що хочеш, те й кажи… – І вже спокійніше вів далі, окидаючи всіх поглядом: – Становище складне – води немає, продовольства немає. Гаразд, віддамо Азов, зруйнуємо Таганрозькі укріплення. Нам залишається надія відвоювати їх назад. Але видати господаря, який втратив свій престол заради нас! Ні, адже раз загублену честь повернути неможливо…
Відповідь царя переказували з вуст у вуста по всьому табору. Солдати дивувалися:
- Невже прямо так і сказав?
- Тому-то він і Петро Великий! – зауважив літній солдат, той самий, котрий перед битвою дивився на турків у царську підзорну трубу.
Залишивши свиту на березі, Карл ХІІ верхи кинувся у воду, перетнув Прут і вихором помчав назустріч московській армії. Проскакавши невпізнаним повз похідні колони, досягнув турецького табору.
Біля візирового шатра король спішився. Палаючи гнівом, вбіг у шатро.
- Ти тримав у руках усю армію московитів! – накинувся він на Балтажі-пашу. – Ти міг привести полоненого царя до Константинополя!
Балтажі-паша кинув на Карла зневажливий погляд.
- Але хто б тоді урядував Московською державою замість нього? Не можна-бо, аби всі монархи перебували за межами своїх країн… Як ти!
Тремтячи від безсилої злоби, король упав на софу. Тоді крикнув:
- Ти змарнував єдину нагоду!..
- Дурна твоя макітра! – озлився й візир. – Тобі московити нам’яли боки? Нам’яли. А нині й ми знаємо, до чого вони здатні. Хочеш битися з ними – сам бийся! З нас годі!
Король нервово сіпнув ногою, зачепив шпорою халат турка, надірвав його. Тоді підскочив і вибіг з шатра.

Відкрита карета, запряжена четвіркою коней, рухалася вподовж колон московської армії, яка переправлялася через Прут.
Петро мовчав. Також мовчав Кантемир.
В іншій кареті їхала Касандра з дітьми. Голова старшого сина лежала на її плечі. Касандра гладила волосся хлопчика, цілувала щоки.
Йордакі Русет і ще кілька бояр, закутих у ланцюги, тяглися за підводою. Раз по раз ворник озирався назад. Наближалася царська карета.
Коли вона порівнялася з бранцями, Йордакі Русет піймав погляд Кантемира.
- Залиште нас тут, ваша величносте! – заблагав Русет. – Стратьте, але тільки тут! Ліпше померти в коханій вітчизні, аніж жити на чужині…
- Кохана вітчизна? – зневажливо перепитав господар. – Ні, бояри. Не страчуватиму вас. З собою вас візьму. Лише на чужині пізнається достеменна любов до вітчизни!..
- Пошлемо їх полювати соболів! – посміхнувся Петро.
Дорога почала опускатися в долину, і за береговими схилами Дністра виникла Сороцька фортеця. Вершники зупинили коней. Кантемир вийшов з карети та довго розглядав фортечні мури й чорні турецькі бунчуки, які височіли над ними. Потім перевів погляд на лівий берег річки й застигнув, поринувши в роздуми.
Останній загін піхоти пройшов повз царську карету і спустився в долину. Дорога спорожніла. Лише де-не-де видніли вози з пораненими вояками.
Ураз на вершині пагорба з’явився кінний загін. Почувши радісні крики, з карети вийшов Петро.
Вершники під’їхали. Був поміж ними й Декусаре.
- Державцю! – викарбував він, клацнувши шпорами. – Доповідаю, що наказ вашої величності виконано!
І, розгорнувши полотнище молдовського стяга, Дан Декусаре вийняв звідти знаки господарської влади – меч і булаву.
Цареві руки здійнялися вгору, наче два крила. Очі заблищали.
- Орел! – захоплено скрикнув цар і повернувся до Кантемира. – Подужав пробратися до столиці, яку зайняв ворог! До самого палацу! І звідти виніс господарські регалії… Ні, таке геройство належить винагородити невідкладно!.. Чого бажаєш, капітане? Кажи!
Бурхливий захват царя та його великодушність спантеличили Декусаре.
- Не знаю… – нерішуче проказав він.
Петро провів рукою по грудях. Як на зло – жодного ордена! Пошарив у кишенях – тільки люлька!
- Хочеш мій камзол? – спитав цар. – Щоправда, він старий…
І, не очікуючи відповіді, почав стягувати камзол з плечей.
- Боюся, ваш камзол буде мені завеликий, – усміхнувся Декусаре.
- Тоді чоботи!..
- А чоботи – замалі.
- Шпага?
Очі капітана радісно блиснули. Але не встиг він сказати «так», а цар уже похитав головою:
- Ні. Шпаги не можу віддати… За неї бригадир мене повісить…
Генерали й офіцери, які скупчилися біля царської карети, стали усміхатися.
- Тоді ось що… – Петро підморгнув Декусаре. – Тоді дозволь тебе розцілувати! – Цар обійняв Декусаре і тричі поцілував його в обидві щоки. – Призначаю тебе полковником!
- Дякую, державцю… Але…
- Не хочеш мені служити?
- Ваша величносте! – Декусаре відступив на крок. – Те, чого хочемо ми – я і мої товариші, – мусимо прохати не у вас, а в нашого господаря Димитрія Кантемира!
- Усім серцем готовий тебе вислухати, – відгукнувся Кантемир.
Вершники з загону Декусаре спішилися, підійшли до Кантемира й опустилися на коліна. Капітан простягнув регалії господареві. Кантемир прийняв з його рук меч і булаву.
- Кажи.
- Ваша величносте, – мовив капітан. – Дозвольте нам залишитися в Молдові!
Петро здивовано дивився на Декусаре. Кантемир – теж.
- Ні, ваша величносте, – палко і квапливо вів далі капітан. – Не тому просимо дозволу залишитися в Молдові, що хочемо вас покинути! Ні, зовсім не тому. Хочемо залишитися, аби не давати туркам спокою ані вдень, ані вночі. Аби вони знали: молдовський народ не спить!
Декусаре замовк. Кантемир хотів щось сказати, але не зміг – був надто схвильований.
- Скільки років ти посідав молдовський престол? – зненацька спитав його Петро.
- Лише дев’ять місяців.
- Саме стільки, скільки потрібно, аби народилася дитина…
- Дитина? – не зрозумів Кантемир.
- Дух волелюбства, – пояснив Петро, показуючи рукою на молдовських вояків. – Він народився, а до того часу, коли повернемося сюди, виросте і зміцніє.
- Встаньте! – наказав господар молдованам. Вояки підвелися з колін. Господар уважно придивився до кожного. І раптом в одному з них упізнав Родіку. Дівчина була вдягнена і стрижена на чоловічий манір.
- Донька Русета? – спитав Кантемир.
- Вона також, – відказав капітан.
Кантемир зняв з шиї золотий хрест – хрест Йована Мірича – і надів його на шию капітанові.
- Нехай береже тебе Господь! – мовив Кантемир. – Тебе і всіх, хто з тобою! Нехай береже вас і нехай допомагає вам!..

І знову вони підвели свої обличчя до білих мінаретів, і знову схилилися до землі, подумки шепочучи молитви, які гучно викрикував муедзин:
- Немає Бога, крім Аллаха, і Магомет – його Пророк! Нехай благословить Аллах нашого султана – найвищого, найсправедливішого і наймилостивішого нащадка Магомета!
Потім запанувала тиша.
Найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший Ахмед ІІІ, султан Блискучої Порти, підняв голову і довгим пильним поглядом подивився на гяурів.
Невірні стояли смиренно і нерухомо. Під поглядом султана приклали праву руку до серця, до губ і до чола, тоді знову опустили очі.
- Нехай скажуть нам, – зажадав султан, – чи від усіх країн, які підкорила наша Порта, присутні тут заручники?
Візир повернувся до Раїсефенді:
- Наш найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан бажає знати, чи від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта, присутні тут заручники?
Раїсефенді обвів очима вервечку заручників. Упевнено сказав:
- Так. Тут присутні заручники від усіх країн, які підкорила Блискуча Порта.
- Добре! – султан плеснув у долоні. Візир схилив бунчук до землі.
Два чауші відділилися од варти й рушили до заручників. Зупинилися біля Дана Декусаре. Той ступив уперед. Чауші поклали руки йому на плечі.
Урочисто і суворо прозвучав голос диван-ефенді, який зачитував фірман:
- Наш найвищий, найсправедливіший і наймилостивіший султан Ахмед Третій, з ласки Аллаха повелитель усього, що існує на Сході й Заході, усього, що живе на Півночі й Півдні, цим доводить до відома всіх правовірних, що має велику журу. Він, котрий мечем оберігає спокій своїх підданих, він, котрий стараннями свого світлого розуму примножує їхній добробут, – довідався, що не всіх його піддані є віддані йому і слухняні. Ті, котрі мешкають у Молдові, збунтувалися. Покликали на допомогу наймогутнішого у світі гяура – царя Московії. І повстали проти Священного Півмісяця. Цього разу Аллах також не покинув нас у біді, позбавивши від московського царя. Але отруйне сім’я, що він посіяв, проросло на Балканах.
Декусаре зняв з шиї золотий хрест – хрест Йована Мірича – і передав заручникові, який стояв поруч. Потім рушив до ешафоту. Чауші зупинили його.
Раїсефенді поглянув на візира. Візир – на султана.
- Бунтівник поспішає вмерти, – посміхнувся візир.
- То нехай помре! – плеснув у долоні султан.
- У науку вам, гяури-заручники, і вашим народам проклята Аллахом голова заколотника Дана Декусаре злетить з плечей! – виснував Раїсефенді.
Яничари, які стояли по краю ешафоту, враз опустили ятагани, і над їхніми червоними тюрбанами виросли широкі плечі, голена голова й оголені груди ката.
Декусаре зміряв ката важким поглядом. Пройшов між рядами яничарів. Піднявся мармуровими східцями ешафоту. Кат поклав велетенську руку йому на плече і почав відгинати комір сорочки. Капітан подивився просто в очі катові. Тоді підняв угору скуті кайданами руки й… усією вагою опустив їх на голову ката. Велет із роздробленим черепом упав до ніг Декусаре.
Турки остовпіли.
Султан глянув на візира, той – на Раїсефенді, той – на вартових. Ті кинулися до ешафоту. За мить Дана Декусаре підняли на списи.
Повітря стрясли дикі волання яничарів.
Заручник, якого за обличчям та одягом можна було вважати і болгарином, і греком, і македонцем, стиснув золотого хреста в кулаку.

«Досягти небес – це щось прекрасне і піднесене, але й на милій землі життя непорівнянно прекрасне! Тому залиште нас бути людьми».
Вольфґанґ-Амадей Моцарт



Вступ
Родина Моцарта – чиє ім’я його сучасники зазвичай писали найрізноманітнішим чином – походить з Ауґсбурґа. Достеменно відомим, найдавнішим пращуром Моцарта був муляр Давид Моцарт, який народився 1620 року і переїхав з Пферзее до Ауґсбурґа. 25 січня 1643 року узяв шлюб із Марією Наґелер із Лехгаузена. Третім і останнім сином від цього шлюбу був Франц (1649–1694), прадід композитора, який одружився 30 січня 1678 року з Анною Геррер з Оберпюрхгайнера. Їхній старший син Йоганн-Ґеорґ Моцарт (народився 4 травня 1679 року, помер 19 лютого 1736-го) був палітурником за професією. Його другою дружиною була Анна-Марія Зульцер. Вони мали восьмеро дітей (шість синів і дві доньки); найстаршим був Ґеорґ-Леопольд Моцарт, перший музикант у родині, батько великого композитора.



1719
14 листопада в Ауґсбурґу народився батько композитора Йоганн-Ґеорґ-Леопольд Моцарт.

1720
25 грудня. У Гюттенштайні, поблизу Санкт-Ґільґена, народилася мати Моцарта Анна-Марія Пертль.

1743
4 жовтня. Леопольда Моцарта призначено придворним музикантом у Зальцбурґу.

1747
21 листопада. Леопольд Моцарт узяв шлюб з Анною-Марією Пертль. У церковній книзі в Зальцбурґу є запис: «21 листопада 1747 року в соборній церкві міський капелан Леопольд Йолі, у присутності свідків Себастьяна Зяйсера, регента хору соборної церкви, і Франца Шпекнера, придворного камердинера і танцмейстера, поєднав шлюбом придворного музиканта Леопольда Моцарта, законного сина Ґеорґа Моцарта, палітурника з Ауґсбурґа, та Анни-Марії Зульцер, з Марією-Анною Пертль, законною донькою притулкового комісара в Гільденштайні Ніколауса Пертля та Еви-Розіни Альтман». (Назва «Гільденштайн» – очевидна помилка, правильно – «Гюттенштайн», поблизу Санкт-Ґільґена.)

1751
30 червня. У Зальцбурґу народилася Марія-Анна-Вальбурґа-Іґнація Моцарт, прозвана Наннерль. Сестра Моцарта була четвертою дитиною в родині. Стала чудовою піаністкою і брала участь у перших концертних поїздках брата (Відень, Париж, Англія, Нідерланди).
Її листування з батьком і братом має величезне значення для вивчення життя Моцарта.
Наннерль досягла вельми похилого віку і померла, вже зовсім сліпа, 29 листопада 1829 року в Зальцбурґу.

1756
27 січня. У Зальцбурґу народився Вольфґанґ-Амадей Моцарт, сьома й остання дитина в родині.
28 січня. Хрещення Моцарта.
«На підставі метричної книги соборної парафії в Зальцбурґу за 1756 рік, цей запис потверджує, що 28 січня 1756 року о 10-й годині ранку був хрещений за католицьким звичаєм Йоганнес-Крізостомус-Вольфґанґус-Теофілус, який народився 27 січня о 8-й годині вечора, законний син придворного музиканта пана Леопольда Моцарта і його дружини Марії-Анни Пертль. Обряд хрещення провів пан міський капелан Леопольд Лампрехт у присутності пана Йоганна-Теофілуса Перґмайра, члена міської ради й комерсанта». (Відповідно до виписки з метричної книги за 16 грудня 1841 року.)

1761
1 вересня. Перший виступ Моцарта в Зальцбурґу в ролі Залії у п’єсі «Жиґмонд, король Угорщини».

1762
4 березня. Цим числом позначено перший датований твір маленького Вольфґанґа, який його батько записав до нотного зошита Наннерль.
18 вересня. Леопольд Моцарт їде зі своїми дітьми до Відня.
13 жовтня. Дітей було представлено віденському двору. Вони мали великий успіх, отримали багато подарунків від цісарського подружжя, зокрема парадні вбрання, у яких з них було написано портрети. Природно, що вони також одержали численні запрошення від вельможних родин.
11 грудня. Від’їзд із Відня. Прибуття до Пожоні (Братислави). Наприкінці жовтня 1762 року Моцарт захворів на скарлатину. Після одужання він, на запрошення угорських вельмож, їде в супроводі батька і сестри до Братислави. Одначе відкриті публічні виступи там не відбулися.
24 грудня. О 8-й годині ранку вони виїхали з Пожоні та о 8-й годині вечора вже були в австрійській столиці.

1763
5 січня. На початку січня Леопольд Моцарт укупі зі своїми дітьми повертається до Зальцбурґа.
9 червня. Батько з дітьми вирушає в нову поїздку.
12 червня. Прибуття до Мюнхена. «Зупинилися у Штерцера». (Так записано в дорожньому щоденнику Леопольда Моцарта.)
13 червня. Прибуття до Німфенбурґа.
14–15 червня. Маленький Вольфґанґ виступає перед баварським курфюрстом Максиміліаном ІІ: «Там хлопчик також грав скрипковий концерт і навіть імпровізував». (Із записів його сестри.)
28 червня. Відбувся перший концерт в Ауґсбурґу, за яким пішли ще два. У цьому місті Л. Моцарт із дітьми залишався до 6 липня.
19 липня. «Європейська газета» («Salzburger Europäische Zeitung») опублікувала таке повідомлення:
«Позавчора вранці зальцбурдзький [3] придворний віцекапельмейстер Леопольд Моцарт зі своїми двома дивовижними дітьми в’їхав до Штутґарта, аби продовжити свою поїздку через найзначніші двори Німеччини до Франкфурта і далі до Англії.
Він приніс найвищу насолоду мешканцям свого рідного міста, давши їм змогу бути свідками абсолютно виняткового обдарування, яким Господь Бог так щедро винагородив цих двох діток, над вихованням котрих пан капельмейстер, як достеменний батько, працював з невтомною старанністю. Він зміг представити музичному світові дівчинку 11-ти років і, що здається неймовірним, хлопчика семи років, диво і нашого часу, і минулих літ у грі на клавесині. Усі знавці музики визнали: те, що писав раніше про цих дітей їхній друг з Відня і що було опубліковано в тутешніх (ауґсбурдзьких) газетах, як це не є неймовірно, виявилося не лише справедливим, але й перевершило всі очікування».
18 серпня. Концерт у Франкфурті-на-Майні, на якому був присутній Ґете. Згодом він розповідав про це Екерманові 1830 року, понад 50 років потому: «Я бачив його семирічним малюком, коли він, проїжджаючи, давав концерт. Сам я мав тоді років чотирнадцять і ясно пам’ятаю чоловічка в перуці й зі шпагою».
18 листопада. Прибуття до Парижа. Потому вони відвідали Кельн, Кобленц, Аахен і Брюссель.
24 грудня. Прибуття до Версаля.


1764
1 січня. У день Нового року діти виступили перед французьким королівським двором.
10 березня і 9 квітня. «Два публічні концерти в театральній залі Фелікс».
10 квітня. Від’їзд із Парижа до Лондона.
22 квітня. Прибуття до Лондона.
27 квітня. Концерт при дворі англійського короля.
«Милості, яку вчинили нам обидві високі персони, описати неможливо, – пише Леопольд Моцарт, – їхня дружня прихильність змусили нас забути, що це були король і королева Англії».
19 травня. Моцартів знову запрошено до королівського двору для концерту.
5 червня. Перший публічний концерт у Лондоні. Батько Моцарта «був наляканий, одержавши 100 гіней за три години».
29 червня. Другий публічний концерт у Лондоні, з доброчинною метою.
5 серпня. Уся родина їде в Челсі, де мешкає сім тижнів. Причиною перебування в Челсі було захворювання Моцартового батька на серйозне запалення горла.
25 жовтня. Нове запрошення до двору.

1765
18 січня. Цього дня Моцарт присвятив королеві Англії шість сонат для клавіру і скрипки або флейти (К. 10–15[4]), написані ще восени 1764 року.
21 лютого. Публічний концерт.
13 травня. Публічний концерт.
24 липня. Родина Моцартів залишає Лондон.
6 серпня. У «Європейській газеті», яка виходить у Зальцбурґу, опубліковано нотатку: «Справді чарівливо було слухати, як чотирнадцятирічна сестра маленького віртуоза напрочуд вільно грає на клавесині найскладніші сонати, а її брат, імпровізуючи, акомпанує їй на іншому клавесині. Обоє творять дива».
11 вересня. Приїзд до Гааґи через Лілль, Ґент і Антверпен.
30 вересня. Перший концерт у Гаадзі.
Афіші оголошували, що Вольфґанґ виконуватиме виключно увертюри (симфонії) власного авторства і що любителів музики запрошують на їхній розсуд обирати певні музичні речі, які він одразу гратиме з аркуша.

1766
29 січня. Перший концерт в Амстердамі.
26 лютого. Другий концерт в Амстердамі, який пройшов з не меншим успіхом, аніж перший.
8 березня. Для участі у святкуваннях з нагоди повноліття принца Оранського родина Моцарта знову їде в Гааґу. Вольфґанґ написав для принцеси Вайльбурдзької шість сонат для клавіру і скрипки (К. 26–31), багато арій, а також кілька творів, які сам автор назвав «Дрібничками».
Для урочистостей юнак написав щось на подобу оркестрової фантазії, яку назвав «Музичною нісенітницею» (К. 32), у ній також обробив пісню «Вільгельм ван Нассау», нідерландський національний гімн [5].
Прибуття до Парижа через Утрехт і Мехелен.
9 липня. Повернення з Парижа до Зальцбурґа через Діжон, Ліон, Женеву, Лозанну, Берн і Цюрих.
19 вересня. Прибуття до Цюриха.
3 жовтня. Від’їзд із Цюриха.
8 листопада. Прибуття до Мюнхена, а наприкінці листопада – до Зальцбурґа.

1767
12 березня. Виконання в Зальцбурґу ораторії на три частини «Обов’язок першої заповіді».
13 травня. Вистава в Зальцбурґу опери Моцарта «Аполлон і Гіацинт» [6], на латинський текст, яку він написав до свята закінчення навчального року в університеті.
11 вересня. Уся родина Моцарта їде до Відня, де, одначе, їй не дуже поталанило. У місті лютувала віспа, яка, не пощадивши двору, загрожувала також здоров’ю музикантів-гастролерів.
Зрештою вся родина мусила тікати до Ольмюца (Оломоуца), де й діти захворіли на віспу. Лежали в будинку декана тамтешнього собору, у якому їм було забезпечено добрий догляд і лікарську допомогу.
31 жовтня. За повідомленням батька Моцарта, «…30-та і 31-ша кірки цілковито відпали».

1768
10 січня. Моцарти знову перебувають у Відні. Але й цього разу щастя їх не супроводжувало. Щоправда, їх прийняла цісариця, але до концертів не дійшло, оскільки по смерті свого чоловіка вона не відвідувала ні опери, ні театру, а також відмовилася од музичних розваг при своєму дворі; само собою зрозуміло, що шляхта наслідувала приклад двору. Головне завдання візиту до Відня полягало в тому, аби показати юного Моцарта як оперного композитора. Хоча він дістає замовлення написати оперу, її постановка не відбулася, бо впливова театральна італійська кліка відтягувала постановку так довго, що Леопольд Моцарт забрав партитуру назад. Природно, що після всіх цих подій Моцартів батько не дуже добре відгукувався про віденський музичний світ, а про віденську публіку не мав гарної думки.
Він пише: «Віденці загалом не прихильні до серйозних і розсудливих речей. Трохи або взагалі нічого в них не тямлять і, окрім усіляких дурниць – танців, чортів, привидів, чарів, Гансвурстів [7] і відьом, – нічого іншого дивитися не бажають. Це відоме явище, яке теж потверджує їхній театр. Сановитий пан з орденською стрічкою через плече реготатиме до кольок і битиме в долоні, почувши непристойний вислів або жарт Гансвурста. І він же, навпаки, під час серйозної сцени зі зворушливим, прегарним змістом і найрозумнішими словами так голосно балакатиме зі своєю панею, що порядні люди ані слова не зрозуміють у тому, що відбувається на сцені».
7 грудня. Одним із нечисленних результатів перебування у Відні був отриманий дозвіл Моцартові диригувати урочистою месою, яку він написав з нагоди відкриття церкви при сирітському будинку. Партитуру цієї меси втрачено.

1769
5 січня. Повернення з Відня до Зальцбурґа. Постановку опери «Удавана простачка» у Відні не вдалося здійснити, зате пізньої осені в будинку відомого магнетизера Месмера було показано музичну виставу «Бастьєн і Бастьєнна» [8].
1 травня. Прем’єра опери «Удавана простачка» [9] в Зальцбурґу. Леопольд Моцарт зумів домогтися дозволу архієпископа поставити оперу на святі з нагоди його народин.
12 грудня. Від’їзд із Зальцбурґа. Початок першої поїздки Італією.

1770
10 січня. Прибуття до Мантуї, через Інсбрук, Роверето і Верону.
16 січня. Великий концерт у Мантуї. Моцарт бере на себе головну оруду концертом, програма якого складалася з 14-ти номерів. Він грає, імпровізує та виконує власні твори з великим успіхом.
23 січня. Прибуття до Мілана.
15 березня. У Лоді Моцарт написав – о сьомій годині вечора, як сам він зазначив, – перші три частини свого першого струнного квартету соль мажор (K. 80, 73 f). (Четверту частину було написано у Відні.)
26 березня. Концерт у Болоньї.
30 березня. Прибуття у Флоренцію.
11 квітня. Прибуття до Рима опівдні в середу перед Великоднем. Відразу по приїзді він поспішає в Сікстинську капелу, де виконували славетне «Miserere» Аллеґрі. Як відомо, цей твір дозволяли виконувати єдино в Римі й тільки в Сікстинській капелі.
Після виконання маленький Моцарт прийшов додому і записав по пам’яті всю партитуру, не зробивши жодної, навіть найменшої, помилки.
8 травня. Від’їзд до Неаполя.
18–19 червня. Сходження на Везувій. Відвідини Помпеї та Геркуланума.
25 червня. Повернення з Неаполя до Рима.
8 липня. Папа Римський надає Моцартові звання кавалера ордена Золотої шпори. Цієї нагороди до нього було сподоблено Ґлюка. Про це батько Моцарта пише своїй дружині: «Можеш уявити, як я сміявся, коли до нього зверталися “синьйоре кавалере”».
21 липня. Батько і син приїжджають у Болонью, де мешкають три місяці у графа Паллавіччіні.
9 жовтня. Вольфґанґа приймають у члени Болонської музичної академії. Аби стати членом академії, належало виконати випробувальну роботу, до якої допускали тільки осіб, які досягли двадцяти років. У той час Моцарт мав лише чотирнадцять, з чого видно, наскільки велике було значення шани, яку йому вчинили.
Моцарт-батько так описує прийом сина до академії: «Він (Вольфґанґ) мав 9 жовтня о 4-й годині дня прибути до академічної зали. Президент академії та два цензори (усі старі капельмейстери) у присутності всіх членів академії дали йому антифон з антифонарія, який він мусив перекласти на чотири голоси, сидячи в бічній кімнаті, двері якої, по тому як педель [10] провів його туди, було зачинено. Після закінчення роботи її перевірили обидва цензори, усі капельмейстери й композитори, потім розпочалося голосування білими й чорними кулями. А оскільки всі кулі виявилися білими, то його викликали й при його появі всі присутні почали гучно оплескувати та бажати йому щастя після того, як спершу президент академії від імені всіх присутніх привітав Вольфґанґа з прийняттям у члени академії. Він подякував, і на цьому все скінчилося.
У цей час мене було замкнено в іншій частині зали, у бібліотеці академії. Усі дивувалися тому, як швидко він упорався зі своїм завданням, позаяк декотрі марудилися з одним антифоном із трьох рядків по три години.
N. B. Але ти повинна знати, що це було нелегке завдання, оскільки цей вид творів виключає цілу низку речей і прийомів, про що йому було повідомлено заздалегідь.
Він виконав усю роботу трохи більше, ніж за пів години».
18 жовтня. Знову в Мілані. Ще в пору свого першого перебування тут Моцарт отримав замовлення написати оперу. Нині він повернувся до Мілана, аби за тогочасними звичаями на місці закінчити оперу за допомогою співаків, які мали брати участь у виставі, але через їхнє запізнє прибуття до Мілана неабияк ускладнили завдання молодому композиторові.
8 грудня. Моцарт-батько повідомляє: «Уважаю, – в цьому випадку, як і раніше, в мені говорить не батькове упередження, – що він (Вольфґанґ) написав оперу добре і з великою майстерністю».
26 грудня. Прем’єра опери «Мітрідат» [11] у Мілані. Вона мала великий успіх, після чого йшла на сцені ще двадцять разів при переповненій залі. Трьома першими виставами диригував сам Моцарт, граючи на першому клавесині.

1771
4 лютого. Від’їзд із Мілана до Венеції через Брешію, Верону, Віченцу і Падую.
11 лютого. На світанку Моцарт приїжджає до Венеції.
5 березня. Концерт Моцарта. (З листа його батька за 6 березня: «Учора була гарна музична академія [12]».)
12 березня. Від’їзд. Після короткої зупинки в Падуї батько і син залишають Італію.
28 березня. Прибуття до Зальцбурґа.
Перша італійська мандрівка була в усіх вимірах вельми успішна. Певне, найважливішим стало те, що Моцарт отримав замовлення написати нову оперу. Для потвердження його успіху можна навести два повідомлення того часу з Італії. Англієць Чарлз Берні пише («Музичні подорожі Європою», т. І): «Не можу приховати від моїх читачів – любителів музики того, що в цих музикантів я зустрів пана Моцарта і його сина, цього маленького німця [13], чий ранній і надприродний талант зачудував нас кілька років тому в Лондоні, коли він заледве вийшов з дитячого віку. Від моменту прибуття до Італії як у Римі, так і в Неаполі його оточував постійний захват». Оперний композитор Гассе пише: «Юний Моцарт – безумовно, достеменне диво для свого віку; справді його безмежно люблю. Його батько, наскільки розумію, вічно всіма і всім незадоволений; тут, між іншим, теж на це скаржаться. Він занадто обожнює свого сина і таким чином робить усе, що тільки можливо, аби його зіпсувати, але маю настільки високу думку про здоровий глузд юнака, що, сподіваюся, він не зіпсується, попри батькові вихваляння, і стане сумлінною людиною».
Тут належить відзначити, що Гассе, який був не лише видатним музикантом, але й визначною людиною, ще у Відні буцімто сказав: «Цей хлопчик затьмарить усіх нас».
13 серпня. Початок другої поїздки Італією. Приводом для поїздки стало почесне замовлення цісариці Марії-Терезії скомпонувати театралізовану серенаду [14] з нагоди прийдешнього шлюбу ерцгерцога Фердинанда з принцесою Моденською Марією-Річчардою-Беатріче. Урочистості мали розпочатися 15 жовтня.
21 серпня. Прибуття до Мілана.
17 жовтня в Мілані відбулася прем’єра серенади «Асканіо в Альбі» [15].
5 грудня. Від’їзд із Мілана.
16 грудня. Прибуття до Зальцбурґа. Смерть зальцбурдзького архієпископа Сигізмунда.

1772
14 березня. Архієпископом зальцбурдзьким призначено Єроніма, графа Коллоредо. Єронім був справжній деспот, який за всіх обставин умів наполягти на своїй позиції. Але було б неправильно, якби історіографія зробила остаточний висновок лише на підставі висловлювань обох Моцартів, батька і сина, оскільки, не говорячи про свою, певно, не необґрунтовану особисту антипатію, вони поділяли те почуття неприязні, яке мали до свого нового пана всі зальцбурдзці.
Принаймні є фактом, що Єронім волів передусім італійську музику та італійських музикантів.
29 квітня. Цього дня відбулася урочиста церемонія присяги на вірність новопризначеному архієпископові. З цієї нагоди Моцарт написав театралізовану серенаду «Сон Сципіона» [16]. Постановка відбулася, очевидно, лише на початку травня.
9 серпня. Моцарта призначено придворним концертмейстером. У князівському декреті сказано:

ДЕКРЕТ
князівській скарбниці

Відповідно до наймилостивішого розпорядження Його Верховної Милості за 9-те число смиренному клопотальникові Вольфґанґу-Амадею Моцартові, князівському концертмейстеру, визначено річну платню в обсязі 150 гульденів; при цьому, на підставі Нашої вказівки, князівська скарбниця зобов’язана виплачувати цю суму щомісяця рівними частками й потверджувати виплату розписками.
Декрет ухвалено на засіданні палати 21 серпня 1772 р.

24 жовтня. Моцарт вирушає у третю поїздку Італією.
4 листопада. Прибуття до Мілана.
26 грудня. Прем’єра опери «Лючіо Сілла» (К. 135) [17]. Цю оперу повторено понад двадцять разів.
Ім’я лібретиста Джованні Де Ґамерри ще раз побачимо, у зв’язку з творами Моцарта, як автора першого вдалого (італійського) перекладу «Чарівної флейти».

1773
13 березня. Прибуття до Зальцбурґа.
18 липня. Моцарт і його батько їдуть у Відень, де Леопольд Моцарт хоче влаштувати свого сина на службу. Але всі старання виявилися даремними, й, отже, нічого не досягнувши, наприкінці вересня Моцарти знову мусили повернутися до Зальцбурґа.

1774
6 грудня. Моцарт зі своїм батьком їде до Мюнхена, звідки отримав замовлення на оперу для карнавалу 1775 року.
30 грудня. Уперше в житті Моцарта натрапляємо на тему кохання; він пише своїй сестрі з Мюнхена: «…Перекажи фройляйн Мізерль мій найліпший привіт; хай вона не сумнівається в моєму коханні; її образ у чарівному негліже завжди стоїть перед моїми очима; тут я бачив багато гарних дівчат, але такої красуні не знайшов». Одначе не знаємо, кого мав на увазі Моцарт під іменем «фройляйн Мізерль».

1775
13 січня. У Мюнхені відбулася прем’єра опери «Удавана садівниця» [18], яка мала великий успіх. Моцарт пише своїй матері про «повний по вінця театр», про «страшний шум з оплесками й криками “viva, maestro!” після кожної арії».
Шубарт пише в «Німецькій хроніці» («Teutsche Chronik»): «…Я чув “оперу-буф”, яку написав чарівний геній Моцарт. Вона зветься “Удавана садівниця”. Полум’я генія спалахує то там, то тут, але це ще не тихий спокійний вогонь вівтаря, який здіймається в небо клубами фіміаму. Якщо Моцарт – не оранжерейна рослина, він стане одним із найбільших композиторів, які будь-коли жили на землі».
18 січня. Леопольд Моцарт пише своїй дружині: «Можеш уявити, у якій скруті опинилася його князівська милість перед родиною курфюрста і всією шляхтою, коли він мусив вислуховувати численні похвали й приймати урочисті віншування, з якими вони зверталися до нього. Він був настільки збентежений, що на все відповідав лише кивком голови й знизуванням плечей. Ми ще не говорили з ним, оскільки він був надто зайнятий вельможами, які йому лестили.
Опери-буф Вольфґанґа архієпископ не слухатиме».
14 квітня. Моцарт компонує перший концерт для скрипки сі-бемоль мажор (K. 207).
Цілком можливо, що Моцарт написав цей концерт самому собі; те, що він добре грав на скрипці, видно з листів його батька, у яких той пише: «Ти сам не знаєш, як добре володієш скрипкою; якщо тільки граєш натхненно і з душею, то граєш так, неначе ти перший скрипаль Європи». І далі: «Щоразу, коли повертаюся додому, мене охоплює легка меланхолія, але потім, коли наближаюся до нашої домівки, завше думаю, як добре було б почути твою гру на скрипці».
23 квітня. Постановка опери «Король-пастух» [19], яка відбулася з нагоди перебування в гостях у єпископа зальцбурдзького ерцгерцога Максиміліана.
24 квітня. Музичний вечір у архієпископа на другий день після постановки святкової опери. Один із наближених ерцгерцога так пише про це: «…Після закінчення музичного вечора виступив славетний молодий Моцарт і грав різноманітні імпровізації на клавірі з виключним мистецтвом і такою ж приємністю».

1776
Лютий. Написано концерт для трьох клавірів (К. 242). Очевидно, самому Моцартові цей твір, написаний для графині Лодрон та її двох доньок, приніс велику радість, бо він повідомляє, що зумів організувати виконання концерту в Ауґсбурґу (22.10.1777) і в Мангаймі (12.03.1778).
22 липня. Відбувся шлюб доньки бургомістра Зальцбурґа Елізабет Гафнер із зальцбурдзцем Ф.-К. Шпетом. Для святкового вечора (21 липня) Моцарт написав свою так звану Гафнер-серенаду ре мажор (K. 250, 248b).

1777
28 серпня. На клопотанні про відставку обох Моцартів архієпископ власноруч написав: «До придворної палати на предмет того, що, за Євангелієм, батькові й сину дозволяється прямувати в інші місця на пошуки власного щастя».
Одначе звільнення батька потім було скасовано іншим, пізнішим, розпорядженням.
23 вересня. Моцарт їде зі своєю матір’ю до Мюнхена. Метою їхньої подорожі був Париж.
26 вересня. Моцарт пише батькові: «Я постійно в чудовому настрої. Відтоді як поїхав геть од усіх отих чвар, моє серце легке, мов пір’їнка. Я вже навіть поповнішав». Під чварами Вольфґанґ розуміє зальцбурдзькі стосунки, про які доволі часто згадує і в розмовах, і в листах.
11 жовтня. Від’їзд із Мюнхена до Ауґсбурґа. В Ауґсбурґу мешкали його родичі, у яких він познайомився зі своєю кузиною Марією-Анною-Теклою, на прізвисько Безле («Сестричка»). Між молодими людьми зав’язалися веселі, дружні взаємини, які знайшли дальший розвиток у листах. Наводимо тут вірш, який Моцарт, котрий пізніше також любив компонувати вірші, написав Безле:

«ОДА НІЖНОСТІ»

«Твій ніжний образ, сестричко,
Постійно витає перед моїми очима.
Але його затьмарюють сльози,
Що це – не ти сама.
Бачу його, коли увечері
Сутеніє; коли сяє місяць
Мені з висоти; бачу і плачу,
Що це – не ти сама.
Квітами тієї долини,
Які я хотів нарвати для неї,
Гілками мирта,
З яких хотів сплести вінок для неї,
Заклинаю тебе, видіння:
Повстань і перетворися,
Знову перетворися, видіння,
І стань самою сестричкою.

Шляхтич фон Заушванц.»

(Майже незмінна переробка оди Клопштока «Едоні», опублікованої 1773 р. – Цього вірша вміщено в листі Моцарта за 10 травня 1779 року.)
30 жовтня. Прибуття до Мангайма. Перебування в Мангаймі мало для Моцарта надзвичайно важливе значення. Досвід, якого він тут набув як митець і людина, мав величезний вплив на всю його дальшу діяльність. Як митець тут він познайомився з мовою сучасного оркестру і був свідком перших спроб німецької опери, а як людина зустрів тут сім’ю, що відіграла вирішальну роль у його дальшому житті.
8 листопада. Моцарт пише своєму батькові листа, у якому згадує зальцбурдзькі негаразди:
«Сподіваюся, що Ви тепер маєте менше неприємностей, ніж у випадку, якби я перебував у Зальцбурґу, бо мушу визнати, що єдиною причиною всього був я. Зі мною погано поводилися, хоча я не заслужив на це. Звичайно, Ви дістали свою частку, проте завелику. Нині Ви бачите, що це стало найважливішою і найголовнішою причиною, через яку я так спішно поїхав з Зальцбурґа».
У своїй відповіді за 17 листопада Моцартів батько пише, що погоджується з Вольфґанґом і закінчує листа такими словами: «Мій любий сину, коли ти щасливий, тоді щасливі твоя мати, твоя сестра, тоді щасливі всі ми. І сподіваюся на волю Божу та на твою розсудливу поведінку».
13 листопада. Моцарт пише батькові після урочистого вечора у дружини курфюрста, де отримав золотого годинника в дарунок: «І ось, з Вашого дозволу, маю п’ять штук годинників. Я твердо вирішив терміново пришити на кожні брюки ще по одній кишені, і коли мені випаде бувати в якого-небудь поважного пана, то візьму з собою два годинники (що, втім, нині тут модно), аби більше нікому не спало на гадку дарувати мені годинник».
Гумористична сповідь Моцарта: «Я, Йоганнес-Крізостомус-Амадеус-Вольфґанґус-Сіґізмундус Моцарт, визнаю себе винним у тому, що позавчора і вчора (як неодноразово також минулі рази) повернувся додому лише о 12-й годині ночі; і що від 10-ї години до згаданої години в Каннабіха, у товаристві та у присутності Каннабіха, його дружини й доньки, а також панів Шатцмайстера, Рамма і Ланґа, часто і без особливих зусиль, цілком безперешкодно займався віршоробством і різним неподобством, але в думках, словах, а не у вчинках. Одначе я б не поводився так безбожно, якби там не була головною призвідницею певна дівчина на ім’я Лізель (Єлизавета Каннібах), і якби вона не підбивала і не підбурювала до цього; і мушу визнати, що таке проведення часу приносило мені велику радість…» Іншим разом він пише про один вечір, проведений у мангаймського флейтиста Вендлінґа: «…усі були настільки задоволені, що я не міг не перецілувати всіх дівчат. Стосовно доньки господаря це було тим легше, що вона не з числа негарних».
24 листопада. Батько пише: «Така поїздка – зовсім не забава; але ти ще не зрозумів цього. Потрібно мати в голові інші, важливіші думки, ніж якісь безглузді жарти; потрібно старатися передбачити тисячу найрізноманітніших речей, інакше раптово сядеш у бруд, у безгрошів’я, а де немає грошей, там немає й друзів, навіть якщо безкоштовно даєш сотню уроків, пишеш сонати й усі ночі, замість розумних справ, від 10-ї до 12-ї години займаєшся свинством. Спробуй тоді попрохати грошей у борг! Тоді відразу буде покладено край жартам – і такої миті найвеселіше обличчя, поза всякими сумнівами, стане серйозним».
29 листопада. Моцарт відповів батькові: «Якщо Ви причиною всього вважаєте мою недбалість, безтурботність і мої лінощі, то не можу нічого зробити іншого, окрім як подякувати за Вашу сформовану добру думку про мене і висловити щиросердний жаль, що мене, свого сина, Ви не знаєте.
Я не безтурботний, а лише готовий до всього й, отже, можу чекати й терпляче зносити все, якщо тільки від цього не страждає моя честь і моє добре ім’я Моцарта. Якщо це повинно бути так, то нехай буде. Але прошу Вас не квапитися передчасно радіти й сумувати, бо коли що й станеться, то нехай станеться, аби тільки залишатися здоровим; щастя існує лише в уяві». Батько відповів на цього листа: «Мій любий Вольфґанґу, така мудрість – мудрість людей, які вдовольняються нічим».
15 грудня. Моцартів батько питає свою дружину: «Я хотів би спитати, чи не забув Вольфґанґ про сповідь? Бог – передусім! Від нього мусимо очікувати земного щастя і дбати про вічне. Звичайно, молоді люди неохоче вислуховують такі речі, добре знаю це, адже я теж колись був молодим, але, слава Богу, завжди вчасно вмів отямитися при всіх моїх юнацьких дурощах і ніколи не забував про Бога, про честь і про наслідки – небезпечні наслідки».
20 грудня. Вольфґанґ відповідає на це запитання: «…лише одним я трохи незадоволений, а саме запитанням, чи не забув я про сповідь! Хоча нічого не можу заперечити проти цього, але дозвольте мені лише одне прохання, а саме – не думати про мене погано!
Я веселий, але будьте певні, що, попри все, можу бути й серйозним. Відтоді як я поїхав з Зальцбурґа (та й у самому Зальцбурґу), мені випадало зустрічати багатьох людей, які говорили й чинили так, як мені було б соромно чинити, хоча вони були старші за мене на 10, 20 і навіть на 30 років! Тому ще раз покірно і по праву прошу Вас мати ліпшу думку про мене». Потім Моцарт повідомляє свій розклад дня, з якого видно, що увесь його час заповнений роботою.
28 грудня. Мати Моцарта пише своєму чоловікові: «Усюди Вольфґанґа вельми цінують, але він грає зовсім по-іншому, ніж у Зальцбурґу, бо тут усюди піанофорте [20] і на ньому він так непорівнянно добре грає, як ніхто; одне слово, заледве хто його почує, то каже, що іншого такого виконавця годі знайти…»

1778
17 січня. Моцарт пише своєму батькові, що 23-го поїде у Кірхгайм-Поланд до принцеси Оранської. Переписування необхідних нот коштуватиме недорого, позаяк «їх переписав певний пан Вебер, який також їде зі мною. Він має доньку, яка чарівно співає, має гарний чистий голос і всього лише 15 років». Отже, тут Моцарт уперше згадує Алоїзію Вебер.
4 лютого. Моцарт пише батькові ґрунтовного листа про здійснену поїздку та про свої спільні плани з Алоїзією; хвалить Алоїзію за її голос і гру на клавірі; хотів би поїхати з нею в Італію, де сподівається влаштувати її примадонною до театру, а сам хоче писати там опери й нарешті буде радий, проїжджаючи через Зальцбурґ, відвідати свого батька і сподівається, що батько і Наннерль люб’язно приймуть Алоїзію. Без його відома Моцартова мати зробила приписку до листа: «Мій любий чоловіче! З цього листа тобі стане ясно, що Вольфґанґ, щойно познайомиться з новими людьми, відразу готовий пожертвувати всім заради них. Це правда – вона співає неповторно, але ж не можна забувати й про власні інтереси. Мені ніколи не подобалося це товаришування з Вендлінґом і Раммом, але я не сміла заперечувати – мені він зовсім не вірить. Одначе відтоді, як познайомився з Веберами, зовсім утратив голову. Словом, йому приємніше бувати з іншими людьми, ніж зі мною. Зауважую йому то те, то се, що мені не подобається, а це йому не імпонує. Отож сам поміркуй, що робити. Пишу це у великій таємниці, поки він зайнятий їдою, і не хочу бути застуканою».
12 лютого. Батько Моцарта пише синові, щоправда, в іншому дусі. Виступає проти всіляких зв’язків з родиною Вебері, але він досить хитрий, аби чимось перешкоджати успіхам Алоїзії; більше того, навіть дає поради, до кого належить звертатися в тому чи тому випадку. Проте насамперед вона мусить потрапити на сцену, бодай лише для навчання. «Те, що знаходиш задоволення в наданні допомоги людям, які потрапили у скруту, ти успадкував від свого батька, але передусім мусиш усією душею думати про добро своїх батьків, інакше твоя душа опиниться в руках диявола». Але насамперед Вольфґанґ мусить поїхати з Мангайма.
«Прямуй до Парижа! І якнайшвидше… постарайся потрапити в один ряд із великими людьми – aut Caesar, aut nihil! [21] Лише одна думка – побачити Париж – повинна вберегти тебе від усіх випадкових вигадок. З Парижа поширюється слава та ім’я людини з великим талантом по всьому світу; там вельможні люди поводяться з генієм з найбільшою поблажливістю, глибокою повагою і чемністю, там побачиш чудові світські манери, які дивовижно відрізняються од грубості наших німецьких кавалерів і пань, і там утвердишся у французькій мові»».
Звідси видно, що Моцартів батько, хоча раніше не погоджувався на поїздку до Парижа, тепер усе наполегливіше висловлюється на її користь.
16 лютого. Старший Моцарт пише:
«Сину мій! В усіх твоїх справах ти надто гарячий і квапливий. Відтоді як ти був дитиною й підлітком, твій характер цілковито змінився. Дитиною ти був радше серйозний, ніж пустотливий, і коли сидів за клавіром або взагалі займався музикою, ніхто б не насмілився дозволити собі ані найменшого жарту на твою адресу. Навіть вираз твого обличчя був такий поважний, що в багатьох країнах чимало розумних людей, бачачи твої рано проявлені здібності й твоє завжди серйозне, задумливе обличчя, висловлювали занепокоєння, що твоє життя буде нетривале. Одначе нині, як мені видається, ти став надто необачним. Відповідати кожному жартівливим тоном із найменшого приводу – ось тобі перший крок до панібратства, якого не слід прагнути в цьому світі, якщо хочеш зберегти повагу до себе. Твоє добре серце винне в тому, що в людині, яка посилено хвалить тебе, підносить до небес, ти вже не бачиш ані одної вади й готовий негайно подарувати їй свою довіру і любов; а дитиною ти був перебільшено скромний і навіть починав плакати, коли тебе вихваляли понадміру. Знати самого себе – це найбільше мистецтво, і, окрім того, мій милий сину, подібно до мене, намагайся гарно вивчати інших людей».
19 лютого. Моцарт добре знав, що батько чинитиме опір плану, який стосувався Веберів, і сам ніколи всерйоз не тримав його в голові («природно за наших тогочасних обставин»), а писав лише тому, що дав чесне слово Веберам написати про це.
22 лютого. Моцарт підкоряється батьковій волі й ухвалює рішення покинути Мангайм, даючи, проте, батьку відчути, що той поранив не лише його кохання, але і його честь. «Прошу, думайте про мене все, що забажаєте, але тільки нічого поганого. Є люди, які вважають, що неможливо покохати бідну дівчину, якщо при цьому не маєш поганих намірів. Гарне французьке слово “метреса” в перекладі німецькою означає єдино “хвойда”, а це вже звучить не так гарно. Та я не Брунетті й не Мислівечек! Я – Моцарт, але молодий і добропорядний Моцарт, і одночасно, сподіваюся, Ви мені вибачите, якщо інколи збиваюся з дороги».
14 березня. Моцарт із матір’ю виїхав з Мангайма до Парижа.
23 березня. Прибуття до Парижа.
1 травня. Моцарт пише про французьку музику:
«Якби я перебував на місці, де б люди мали вуха і серце, і бодай трохи розуміли б музику та мали б смак, то охоче сміявся б із цього всього, але нині перебуваю серед самих гицлів і тварюк (у питанні музики). Але ж як могло би бути інакше? Адже в усіх своїх діях, пристрастях і почуттях вони – саме такі. Немає на світі місця гіршого від Парижа. Не думайте, що перебільшую, коли так говорю про тутешню музику. Зверніться до кого завгодно, тільки не до вродженого француза, і він скаже вам те саме (якщо маєте до кого звернутися)». В іншому випадку він так пише про французьку мову: «Якби ця клята французька мова не була така погана для музики! Навіть німецька здається божественною порівняно з нею! А співаки й співачки! Їх навіть не слід називати співаками, бо вони не співають: вони кричать, волають усім горлом, носом, гортанню…»
11 червня. Постановка балету «Дрібнички» у Ґранд-Оперá. На театральних афішах автором балету було вказано лише лібретиста Новерра [22].
18 червня. Дуже успішно відбувся в Парижі концерт, який організувало музичне товариство «Concert spirituel». Уперше було виконано симфонію ре мажор (L. 297, 300a) Моцарта, так звану Паризьку. Про це він пише батькові: «Я мав написати симфонію з нагоди відкриття “Concert spirituel”. 18 червня у свято Тіла Господнього її виконали з великим успіхом».
3 липня. У Парижі помирає мати композитора. Того ж дня Моцарт прохає друга їхньої родини по Зальцбурґу, патера Буллінґера, повідомити сумну звістку батькові й сестрі (сам він написав батьку лише те, що мати важко хворіє).
«Мій друже! – Я не тепер, а вже давно втішився! З особливої милості Божої перетерпів усе стійко і холоднокровно. Коли стан моєї матері став небезпечним, я прохав Бога лише про дві речі, а саме: аби він послав матері блаженну смертну годину, а мені – досить сил і мужності, і Господь Бог почув мене і послав ці дві милості мені достатньою мірою.
Отже, мій найкращий друже, прошу Вас, підтримайте мого батька, навійте йому мужність, аби горе не було йому надто тяжке і жорстоке. Мою сестру також довіряю Вам щиросердно.
І відразу рушайте до них, прошу Вас. Поки не кажіть, що вона померла, а лише підготуйте їх до цього. Чиніть так, як Ви хочете, докладіть усіх зусиль, тільки зробіть так, аби я міг бути спокійний і не очікував нової біди. Збережіть мені коханого батька і кохану сестру. Дуже прошу Вас, напишіть мені відповідь негайно».
9 липня. Він пише батькові: «…у цьому сумному становищі мені слугують утіхою три речі, а саме моя абсолютна, повна довіра і покора Божій волі, потім, у зв’язку з її легкою і прекрасною смертю, я уявив, яка вона буде щаслива за мить, наскільки щасливіша, ніж зараз і ніж ми, і, уявивши це, я й собі побажав відійти вкупі з нею, і, врешті, з цього пристрасного бажання виникла моя третя втіха, а саме що вона втрачена для нас не назавжди й усі ми разом колись будемо щасливіші, ніж у цьому світі; лише не знаємо часу, але це зовсім не засмучує мене, і коли Господь Бог побажає, то я побажаю також. Що ж бо, воля Божа здійснилася…»
31 липня. У листі батькові Моцарт пише: «Як не засмутив мене Ваш лист, усе-таки я не тямив себе з радощів, коли довідався, що Ви все сприйняли так, як і належало сприйняти, і тому можу бути цілковито спокійний щодо мого любого батька і коханої сестри. Прочитавши Вашого листа, найперше я впав на коліна і подякував Господові Богу за цю милість. А тепер, слава Богу, я абсолютно свіжий і здоровий, лише подеколи маю приступи меланхолії, але доволі легко позбуваюся їх завдяки листам, які або пишу сам, або одержую; це додає мені нових сил».
7 серпня. Моцарт пише листа патерові Буллінґеру, який погодився взяти на себе посередництво між митцем і зальцбурдзьким двором у перемовинах, що мали на меті повернення Вольфґанґа до Зальцбурґа, аби служити при дворі: «Ви знаєте, який ненависний мені Зальцбурґ! Не лише через несправедливості, котрі я і мій любий батько мусили перетерпіти в цьому місті, чого, власне кажучи, вже цілком досить, аби повністю забути це місто і геть його прогнати з пам’яті! Але даймо цьому спокій. Нехай усе буде так, аби ми могли добре жити; жити добре і жити щасливо – це два абсолютно різні поняття, а до останнього я не здатний (якщо не трапиться диво); природним чином це справді не вийде! Побачити й обійняти мого коханого батька і кохану сестру – і якнайшвидше – для мене завжди буде найбільшою радістю; але все-таки не можу заперечувати того, що моя радість була б набагато більшою, якби це сталося десь в іншому місці, бо в будь-якому іншому місці я мав би велику надію жити задоволено і щасливо».
При цьому Моцарт, не висловлюючись, думає про свої взаємини з Алоїзією. Найохочіше він би погодився на посаду вкупі з нею або поблизу неї в Німеччині або Італії. За день до відправлення листа Буллінґерові пише їй такі рядки: «До того часу не знайду спокою, аж поки не зможу переконатися в тому, що Ваші здібності знайшли належне визнання. Але найбільше щастя принесе мені день, коли на мою долю випаде величезна радість побачити Вас і щиросердно обійняти. Це – заповітна мета всіх моїх бажань і сподівань, лише в цьому знаходжу втіху і заспокоєння».
11 вересня. Моцарт насилу і єдино після тривалого листування вирішує повернутися до Зальцбурґа. Пише батькові:
«Коли я прочитав Вашого листа, затремтів з радощів, оскільки вже почувся у Ваших обіймах. Мої заняття тут, як самі Ви муситимете визнати, не можуть дати мені надто великого щастя, але коли уявляю, що щиросердно цілую й обіймаю Вас, коханий батьку, і мою любу сестру, то не потребую іншого щастя». Сподіваючись що два роки здійснювати гастрольні поїздки, він пише далі: «Людина посереднього таланту завжди лишиться посередністю, їздить вона чи ні. Але для людини надзвичайного таланту (а я маю саме такий, заперечувати це – грішити проти Бога) буде дивиною постійно сидіти на одному й тому ж місці».
26 вересня. Від’їзд із Парижа.
17 жовтня. Концерт у Страсбурґу; одначе вся каса становила лише три луїдори.
6 листопада. Прибуття до Мангайма. Усюди Моцарт має теплий прийом. «Тут я справді всім потрібен. Словом, як я люблю Мангайм, так і Мангайм любить мене».
17 листопада. Моцарт пише батькові листа, у якому висловлює надію, що зуміє залишитися в Мангаймі.
19 листопада. У своїй відповіді батько рішуче заперечує проти цього плану: «Ти сподіваєшся, що зможеш улаштуватися в Мангаймі? Улаштуватися? Що це означає? Нині ти не повинен улаштовуватися ні в Мангаймі, ні в будь-якому іншому місці на землі; просто чути не хочу цього слова – “улаштуватися”. Якщо курфюрст сьогодні помре, то цілий батальйон музикантів, які нині мешкають у Мюнхені й Мангаймі, муситимуть піти блукати білим світом, шукаючи шматка хліба, оскільки герцог Цвайбрюкенський сам має оркестр на 36 чоловік і теперішній мангаймський оркестр курфюрста Баварського щороку коштує 80000 фл. Панове-мангаймці дурні, якщо гадають, що курфюрст залишить Мангайм… Найголовніше, що ти повертаєшся до Зальцбурґа. Нічого не хочу знати про 40 луїдорів, які, можливо, одержуватимеш. Усі твої наміри скеровані на доведення мене до труни – аби тільки втілити твої повітряні замки».
Наприкінці листа було сказано: «Одержавши листа, мусиш виїхати негайно».
9 грудня. Відбуття з Мангайма до Мюнхена через Кайзерсгайм [23].
25 грудня. Прибуття до Мюнхена. Тут Моцарт переживає велике розчарування. Алоїзія нічого не хоче знати про нього, безсердечно заявила йому, що нині, ставши артисткою мюнхенського театру, має ліпші зв’язки й більше його не потребує. Моцарт приховав свій біль і вдав, що ставиться до цього навіть легше за неї. Але наскільки це засмутило його, випливає з листа, написаного батькові вже 1781 року.
«З Ланґе я поводився наче дурень, це правда, але ж ким не станеш, коли закоханий! Я дійсно кохав її й відчуваю, що вона досі мені небайдужа, і це просто щастя для мене, що її чоловік – ревнивий дурень, і нікуди не пускає її, отже, бачу її дуже рідко».
29 грудня. Моцарт пише батькові:
«…Я ніколи не вчився писати, але ніколи за все життя не писав так погано, як нині; не можу – моє серце занадто налаштоване на сльози! Сподіваюся, Ви одразу мені напишете і втішите…» Флейтист Беке пише з Мюнхена Леопольдові Моцарту, що мав радість кожного дня бувати вкупі з Вольфґанґом під час його проїзду через Мюнхен і що Вольфґанґ ніяк не дочекається, коли нарешті обійме свого батька, але «…лише трохи боїться, що Ви зустрінете його не так ніжно, як він бажав би». Насамкінець Беке прохає Леопольда Моцарта заспокоїти сина в цьому питанні.
31 грудня. Із листа Моцарта-батька синові:
«…Я був достеменно приголомшений, прочитавши твого листа і листа пана Беке. Якщо твої сльози, твоя журба і хвилювання твого серця не мають жодної іншої причини, окрім сумніву в моїй любові й ніжності до тебе, то можеш спокійно спати, спокійно їсти й пити та ще спокійніше їхати сюди. Бачу, що знаєш свого батька не зовсім добре. З листа нашого друга випливає, що саме це є основною причиною твоєї журби; о як бажаю, аби не було іншої! Тоді не маєш жодних підстав побоюватися, що зустрінемо тебе не надто ніжно або що будеш незадоволений своїм життям тут обіч мене і своєї сестри».
З цього листа видно, що Моцартів батько послухався поради друга і написав синові у відповідному дусі.

1779
15 січня. Прибуття Моцарта до Зальцбурґа. Ще раніше він скерував до архієпископа офіційне подання такого змісту (точна дата невідома):

«Ваша Князівська Милосте!
Якнайгідніший Князю Священної Римської Імперії!
Ласкавий Князю і Володарю!
Ваша Князівська Милість учинила мені якнайбільшу поблажливість – прийняла мене до себе на службу після скону Каєтана Адльґассера. Цим якнайпокірніше прошу залічити мене придворним органістом Вашої Високопревелебності. Сподіваючись на Вашу прихильність і милість, низько і якнайпокірніше вклоняюся,
Вашої Князівській Милості
ласкавого князя і володаря
вірнопідданий і якнайпокірніший
Вольфґанґ-Амадей Моцарт».

17 січня. Ухвалено рішення призначити Моцарта придворним органістом із річним окладом 450 гульденів.
9 липня. У Зальцбурґу Моцарт написав симфонію сі-бемоль мажор (K. 319).

1780
8 листопада. Моцарт повідомляє з Мюнхена, куди поїхав, аби взяти участь у постановці опери «Ідоменей» [24], про своє щасливе прибуття.
24 листопада. Моцарт пише: «Щодо моєї опери не тривожтеся, любий батьку, сподіваюся, усе піде добре. Можливо, невелика інтрига трохи затримає її, але це, певно, дуже смішно скінчиться, бо знаю найбільш видні й впливові родини серед аристократів, а найліпші музиканти всі на моєму боці».
1 грудня. Про репетиції опери «Ідоменей»: «Репетиція минула винятково добре… Не можу Вам розповісти, які всі були раді й зачудовані. Але я й не гадав інакше. Запевняю Вас, що я йшов на цю репетицію з таким спокійним серцем, немов на який-небудь сніданок».
11 грудня. Батько пише: «Рекомендую тобі упродовж твоєї роботи думати не лише про музикальну, але й про немузикальну публіку. Тобі відомо, що на 10 достеменних знавців припадає 100 невігласів, отож не забувай про так зване “populare” (популярне), яке лоскоче довгі вуха».
Моцарт відповів на це: «Щодо так званого “populare” не хвилюйтеся, оскільки в моїй опері є музика для людей усіляких ґатунків, за винятком довговухих». Моцарт-батько вже не вперше радить синові дотримуватися популярного; ще після Мангайма він писав: «Я бажав би, аби в Мангаймі ти дістав яку-небудь роботу. Вони завжди ставлять німецькі опери; можливо, ти теж дістанеш замовлення написати оперу? Якщо це станеться, ти й так знаєш, що я завжди рекомендував тобі писати природну, зрозумілу кожному популярну музику; велике, піднесене належить великим речам. Усьому своє місце». (1 листопада 1777 року.)
25 грудня. Моцарт-батько дає практичні поради про те, як слід поводитися з оркестром: «Прагни підтримувати в усьому оркестрі добрий настрій, лестити їм і живити їхню прихильність до тебе похвалами всім без винятку; бо знаю манеру твого письма: вона вимагає від оркестрантів безперервної, неймовірної уваги, адже це не жарти – коли оркестр принаймні три години повинен бути в напруженні, грати з такою старанністю й уважністю. Кожен, навіть найгірший, альпініст, якщо його похвалять сам-на-сам, буває вельми зворушений і завдяки цьому стає стараннішим і уважнішим, а тобі така чемність нічого, крім кількох слів, не вартує…»
27 грудня. Курфюрст Баварський мовив після однієї репетиції: «Не можна було навіть припускати, що в такій маленькій голові приховані такі великі речі».

1781
29 січня. У Мюнхені відбулася прем’єра опери «Ідоменей».
Моцарт, який теж написав музику балету, включеного до опери, у наступні роки мав доволі високу думку про цей свій твір і збирався переробити його та знову поставити на сцені.
Перший склад виконавців «Ідоменея»:

Ідоменей, цар Криту – Рааф, каммерзенгер [25]
Ідамант, його син – Даль Прато
Ілія, донька царя Трої Пріама – Доротея Вендлінґ, каммерзенгерін
Електра, донька царя Аргоса Агамемнона – Елізабет Вендлінґ, каммерзенгерін
Арбас, наперсник царя [Криту] – Доменіко де’ Панцаккі, каммерзенгер
Верховний жрець Нептуна – Джованні Валезі, каммерзенгер.

1 лютого. Газета «Мюнхенські наукові й загальні новини» («Münchner Wissenschaftliche und Allgemeine Nachrichten») повідомляла:
«29-го числа минулого місяця в нашій новій будівлі оперного театру було вперше поставлено оперу “Ідоменей”. Текст, музику і переклад, усе створено в Зальцбурґу».
12 березня. За наказом архієпископа Моцарт їде до Відня, куди прибуває 16 березня. У зв’язку зі смертю цісариці Марії-Терезії та з нагоди церемонії коронування цісаря Йосифа ІІ архієпископ Єронім тривалий час перебував у Відні, куди в числі інших своїх придворних велів викликати Моцарта.
17 березня. Моцарт пише батькові: «…Його Превелебність архієпископ настільки добрий, що вихваляється своїми людьми – краде в них їхні заслуги й нічим не платить за них».
3 квітня. Концерт у Відні на користь сиріт і вдів віденських музикантів. Афіша говорила: «Потім кавалер пан Моцарт гратиме на піанофорте; тут він був семирічним хлопчиком і вже тоді заслужив на прихильність публіки частково своїми творами, частково своїм музичним мистецтвом, особливо завдяки майстерній грі на клавірі».
4 квітня. Моцарт повідомляє про концерт:
«Не можу тобі сказати, що вчора я був дуже задоволений віденською публікою. Виступав у Кернтнертор-театрі в концерті для вдів і мусив дедалі продовжувати грати, оскільки оплескам не було кінця-краю».
Моцарт не марнує жодної нагоди, аби написати батькові про Відень чи порівняти Відень із Зальцбурґом.
4 квітня він пише: «Запевняю Вас, що Відень – чудове місто, найліпше місце на землі для моєї професії; це скаже Вам кожна людина. Нині, перебуваючи тут, у міру своїх сил використовую всі можливості на власну користь. Прошу Вас бути певним, що прагну заробити якнайбільше грошей, оскільки після здоров’я це найважливіше…» 26 травня порівнює Відень із Зальцбурґом: «Слушно, що в Зальцбурґу зітхаю за сотнею розваг, а тут за жодною, позаяк перебувати у Відні – це вже достатня розвага».
9 травня. Розрив з архієпископом. Остаточною причиною розриву стала бурхлива сцена між Єронімом і Моцартом. Митець мусив за завданням архієпископа негайно виїхати до Зальцбурґа, а коли він почав виправдовуватися тим, що не дістав місця в дорожній кареті, архієпископ грубо висварив його. Моцарт не лишився в боргу і розмова скінчилася тим, що архієпископ закричав: «Ох, блазню! Он вони, двері! Диви, який знайшовся! З такими негідниками надалі не бажаю мати жодних справ!» Після чого Моцарта було звільнено.
Одначе, як випливає з листа, написаного 1779 року, основною причиною розриву послугувала обставина, яка пояснює, чому Моцарт відхиляв усі спроби примирення.
«Присягаюся Вам власною честю, що не можу терпіти Зальцбурґа та його мешканців (кажу про корінних зальцбурдзців); мені цілковито нестерпні їхня мова, їхній спосіб життя». І пізніше: «Я ще молодий, як Ви говорите, і це правда. Проте якщо людина мусить проводити свої молоді літа в такому жалюгідному злиденному місці бездіяльно, то це доволі сумно й одночасно це – втрата».
У травні 1781 року він пише: «Коли граю в Зальцбурґу або коли виконують щось із моїх творів, то мені здається, що в залі замість слухачів перебувають єдино столи й стільці».
8 червня. Цього дня відбулася часто згадувана в історії музики сцена з обергофмейстером архієпископа графом Арко, яка скінчилася тим, що Арко вилаяв Моцарта і копняком виштовхнув його.
13 червня. Про графа Арко Моцарт пише батькові: «Не прошу в єпископа жодного задоволення тому, що він не зможе дати мені такого задоволення, яке я хотів би дістати, але найближчими днями напишу пану графу, що розрахуюся з ним, тільки-но мені випаде щастя зустріти його, хай це станеться де завгодно, лише не там, де маю повагу».
20 червня. Моцарт пише батькові, на його відповідь на листа за 13 червня: «Серце облагороджує людину, і хоча я – не граф, та можу мати більше честі за декотрих графів; надвірний слуга чи граф, але якщо він ображає мене, він – сволота. Спершу покажу йому цілком увічливо, як погано і кепсько він виконує свою справу, а наприкінці муситиму його письмово запевнити, що він дочекається від мене копняка в д… і кількох ляпасів на додачу».
1 серпня. Моцарт, який вже давно шукав лібрето для опери, нарешті може повідомити батькові: «Отже, позавчора молодший Штефані передав мені лібрето для того, аби я написав музику на нього. Лібрето цілком підхоже; сюжет із турецького життя і називається «Бельмонт і Констанца, або Викрадення з сералю»… заключний хор звучатиме в турецькому стилі… Мені так радісно писати музику на текст лібрето, що вже повністю готові перші арії Кавальєрі й Адамберґера [26] і заключний терцет першої дії. Часу мало, це так, оскільки в середині вересня опера повинна бути поставлена, але обставини, пов’язані з терміном постановки, і взагалі вся решта причин настільки добре позначаються на моєму настрої, що з величезним бажанням поспішаю до мого письмового столу і з великою радістю сиджу за ним».
У зв’язку з цією комічною оперою [27] слід згадати про те, як Моцарт незадовго перед цим у листі за 16 червня 1781 року висловився про відмінності між оперою-серіа (серйозною оперою) й оперою-буф (комічною оперою): «Невже ви думаєте, що писатиму комічну оперу точно так само, як і оперу-серіа? В опері-серіа повинно бути так мало потішного, так багато повчального і розумного, як і в опері-буф повинно бути мало повчального, але тим більше потішного і веселого. У тому, що тут хочуть, аби в опері-серіа була також комічна музика, не моя провина, оскільки тут розуміються на цьому дуже добре. Уважаю, що з музики ще не цілковито викорінено Гансвурста; у цьому випадку французи мають рацію».
26 вересня. Моцарт пише про свою роботу над «Викраденням із сералю»: «Річ у тім, що перша дія була готова ще три тижні тому, також готова арія з другої дії та дует із випивоном per li Sigri Vienesi (для панів віденців), який є не щось інше, а моя турецька музика, виконувана під час вечірньої зорі. Одначе більше нічого не можу вдіяти, позаяк усю історію буде перевернуто, і притому на мою вимогу». Важливо, що Моцарт наголошує: зміни вносили за його бажанням, бо вони виражають його погляд на це питання.
«Найліпше, коли добрий композитор, який розуміє вимоги сцени й сам може чимось доповнити лібрето, зустрічає доброго поета, цього своєрідного фенікса».
24 грудня. Змагання з Клементі перед цісарем Йосифом ІІ. Після змагання між цісарем і композитором Діттерсдорфом відбулася така розмова:
Цісар Йосиф: Ви слухали гру Моцарта?
Діттерсдорф: Вже чотири рази.
Цісар Йосиф: Як він вам подобається?
Діттерсдорф: Як і будь-якому знавцеві музики.
Цісар Йосиф: Ви також слухали Клементі?
Діттерсдорф: Його слухав теж.
Цісар Йосиф: Декотрі, передусім Ґрайбіґ, віддають йому перевагу над Моцартом. Яка Ваша думка про це? Кажіть прямо!
Діттерсдорф: У грі Клементі панує лише мистецтво, а в Моцарта – мистецтво і смак.
Цісар Йосиф: Саме це сказав і я.
Цілковито відмінні були думки Клементі й Моцарта один про одного. Моцарт про Клементі: «Клементі грає добре; щодо його гри правою рукою, його сила в терцетних пасажах, – а загалом він не має ні граму ані почуття, ані смаку. Одне слово, справжній механізм… Клементі – шахрай, як і всі італійці. Пише на сонаті presto і навіть prestissimo і alla breve, а грає її в allegro, у розмірі чотири чверті. Знаю це, бо я чув його гру».
Клементі про Моцарта: «Донині я ще нікого не зустрічав, хто грав би так душевно і гарно. Особливо мене вразило одне адажіо і кілька зімпровізованих варіацій, теми для яких обрав цісар і які ми мали, чергуючись і акомпануючи один одному, варіювати».

1782
16 липня. У Відні відбулася прем’єра опери «Викрадення з сералю».
Ця вистава була подією величезної ваги в історії німецької опери [28]. Успіх опери став вирішальним. Щоправда, вона не всюди знайшла визнання, на яке заслуговувала. Покровитель Моцарта, цісар Йосиф ІІ, також не зміг оцінити її належним чином: «Занадто прекрасно для наших вух і забагато нот, милий Моцарте, – констатував він, на що митець відповів: «Нот саме стільки, скільки потрібно, Ваша Величносте».
Сучасник композитора граф Карл Цинцендорф навіть записав у своєму щоденнику: «Опера, музику якої накрадено звідусюди». Водночас Ґете зазначив: «Усі наші зусилля замкнутися у вузьких рамках нескладного й обмеженого було зламано, щойно виступив Моцарт. “Викрадення з сералю” перевернуло все, і в театрі більше ніколи не заходила мова про нашу так ретельно підготовлену п’єсу».
Ґете справедливо зауважує, що всі спроби й прагнення, яких докладали письменники, музичний геній відсунув на другий план. Композитор К.-М. Вебер так висловився про це: «Насмілюся висловити впевненість у тому, що у “Викраденні з сералю” художня майстерність Моцарта досягла своєї зрілості, і після цього композитор писав нові твори завдяки власному життєвому досвіду. Світ мав право чекати від нього таких опер, як “Фіґаро”, “Дон Жуан” і багато інших. Але нового “Викрадення з сералю” він не зміг би написати, навіть маючи найпалкіше бажання. У цьому творі, вважаю, можна побачити те, що означають для людини радісні літа її юності, квітучої пори якої людина не зможе досягти знову, а при викоріненні помилок одночасно зникає неповторна краса».
Повідомлення віденського кореспондента гамбурдзького «Музичного часопису» («Magazin für Musik») (К.-Ф. Крамера) говорило: «“Викрадення з сералю” повне гарнот. Ця опера перевершила всі очікування публіки. Смак композитора і захопливі нові ідеї викликали загальний захват».
Слід зауважити, що письменник Брецнер, чию драму Штефані-молодший використав як основу для свого лібрето, опублікував таку заяву в «Ляйпцидзькій газеті» («Leipziger Zeitungen») за 1782 рік:
«Певна людина на прізвище Моцарт насмілилася зловжити моєю драмою “Бельмонт і Констанца”, переробивши її на оперу. Сам я рішуче протестую проти такого зазіхання на мої права.
Крістоф-Фрідріх Брецнер, автор твору “Легке сп’яніння”».
Пізніше, 1783 року, Брецнер наново заявив свій протест.
29 липня. Цього дня в Зальцбурґу в урочистій атмосфері було зведено в ранг шляхтича старого друга родини Моцартів Зиґмунда Гаффнера. З цієї нагоди Моцарт написав свою т. зв. Гаффнер-симфонію ре мажор (K. 385).
31 липня. Моцарт із кривдою пише батькові, що той не хоче помічати великого успіху «Викрадення» і веде далі:
«…Цілий світ стверджує, що своїми гучними висловлюваннями й критичними заувагами я зробив моїми ворогами професорів музики й багатьох інших! Але який то світ? Припускаю, що зальцбурдзький, бо той, хто перебуває тут, чує цілковито протилежне, і хай це буде моєю відповіддю».
3 серпня. Моцарт і Констанца Вебер укладають шлюбний договір у Відні.
4 серпня. Моцарт одружується з Констанцою Вебер. Вона була йому доброю подругою, хоча у плані характеру і музичної освіти стояла значно нижче за нього. Констанца любила фуги, що позначилося на пізнішій творчості Моцарта. Його батько був проти цього шлюбу, мав доволі обґрунтовану антипатію до родини Веберів. Вже 13 вересня він писав баронесі Вальдштеттен: «Щиросердно радію тому, що його дружина виокремлюється з родини Веберів, інакше він був би нещасливий; Ваша милість запевнила мене в тому, що вона – добра дівчина, і цього мені досить». Залишається фактом, що мати Констанци, як теж її вітчим Торварт, робили все, аби піймати молодого композитора, але участь Констанци в інтригах доведено так само мало, як і припущення, що то вона спокусила Моцарта. Високе моральне чуття композитора було єдиною силою, яка привела його до одруження; ще раніше він писав своєму батькові: «…Природа говорить у мені так само голосно, як і в будь-кому іншому, а можливо, навіть голосніше, ніж у якому-небудь великому, сильному бовдурі…», і «…не можу так жити, як живе більшість теперішніх молодиків… надто сильно люблю своє здоров’я, аби валандатися по хвойдах».
Подружнє життя Моцарта було щасливе. Ось як пише про це сучасник і друг родини Німечек [29]: «Своїм шлюбом із Констанцою Вебер Моцарт був задоволений. Знайшов у ній добру, закохану дружину, яка чудово зуміла пристосуватися до його характеру і завдяки цьому здобула його повну довіру і владу над ним, яку використовувала тільки для того, аби утримувати його від квапливих учинків. Він щиро кохав її, довіряв їй усе, навіть свої маленькі гріхи, а вона платила йому за це ніжністю і самовідданою турботою. Відень був свідком цих взаємин, і вдова Моцарта завжди згадує з хвилюванням дні свого подружнього життя». Так оповідає сучасник. А ось уривки з листів, які композитор писав своїй дружині. Якщо вранці він кудись ішов, а вона ще спала, то залишав записки такого змісту: «Доброго ранку, люба дружинонько, сподіваюся, що ти спала добре і ніщо тобі не заважало уві сні, що не зарано встанеш із ліжка, не застудишся, не згорбишся, не полаєшся зі служницею та не спіткнешся об поріг у сусідній кімнаті. Прибережи домашні неприємності до мого повернення. Тільки б нічого не сталося з тобою! Прийду о такій-то годині». 1789 року він пише їй до Бадена: «Вельми тішить мене те, що ти весела, лише побажав би, аби інколи не була такою грубою. Жінка повинна завжди викликати повагу до себе, інакше люди почнуть плести про неї».
5 серпня. Наступного дня по весіллі молодята дістали батькову згоду на шлюб.
7 серпня. Моцарт пише про Ґлюка: «…Учора знову ставили мою оперу, а саме за бажанням Ґлюка. Ґлюк мені зробив багато компліментів щодо неї. Завтра обідаю в нього…
7 серпня. Моцарт пише: «…Я зауважив, що ніколи не молився так старанно і не причащався так часто, як від того часу, коли перебуваю обіч неї, і вона почуває так само». Тут ідеться про Констанцу. Моцарт був побожний, але не святенник.
24 жовтня 1777 року він пише батькові: «Бог завжди перед моїми очима, визнаю його владу, лякаюся його гніву, але також відчуваю його любов, його співчуття і великодушність до своїх створінь. Він ніколи не покине своїх слуг; коли що-небудь здійснюється за його волею, то, отже, трапляється й за моєю волею, а тому це мусить бути».

1783
29 березня. Відбулася «музична академія» у Відні, про яку часопис Крамера повідомляє:
«Сьогодні славетний кавалер Моцарт узяв участь у музичній академії у приміщенні Національного театру, – на свою користь, – під час якої було виконано його власні твори, що заслужили на велику любов. Академія привернула доволі велику кількість публіки, і два нові концерти й інші фантазії, які пан Моцарт виконав на фортепіано, мали великий успіх. Наш монарх, який, попри свою звичку, протягом усієї академії робив їй честь своєю присутністю, одностайно вкупі з усією публікою висловлював таке палке схвалення, яке ще не мало в нас прикладу. Збір академії становив 1600 флоринів».
12 квітня. У листі батькові Моцарт пише: «…Коли стане тепліше, вельми прошу Вас пошукати на горищі й надіслати щось із Вашої церковної музики; Ви не повинні соромитися її. Барон ван Світен і Штарцен знають так само добре, як Ви і я, що смак завжди змінюється і зміни поширюються також на церковну музику, хоча цього не мало б бути, у результаті чого справжню церковну музику можна знайти лише на горищі, майже цілковито поїдену хробаками…» Ці рядки засвідчують не лише те, що Моцарт доволі високо цінував батькові музичні твори, але одночасно – його критичний дух, який розкривається у ще раніше написаних рядках:
«Я з великою охотою написав би книжку – маленьку музичну критику з прикладами, – але N. B.: не під власним іменем» (28 грудня 1782 р.).
27 травня. Моцарт пише концерт для валторни мі-бемоль мажор (K. 417). Напис на ньому говорить: «Вольфґанґ-Амадей Моцарт – через почуття жалю до Ляйтґеба, віслюка, бика і дурня. Відень, 27 травня 1783 року». Іґнац Лойтґеб (Ляйтґеб) був чудовий валторніст, який приятелював з Моцартом.
17 червня. У Відні народилася перша дитина Моцарта – син Раймунд-Леопольд. Помер 21 серпня 1783 року.
25 серпня. Моцарт укупі з дружиною гостює в Зальцбурґу в батька. З цієї нагоди в церкві Св. Петра виконують його месу до мінор. Партію сопрано співає його дружина.
4 листопада. Повертаючись із Зальцбурґа, Моцарт дає концерт у Лінці.
За день до цього він написав виконану в концерті симфонію до мажор (К. 425). Слід відзначити, що лише в цій симфонії Моцарт використав литаври й труби, у її повільній частині.

1784
17 березня. Музична академія у Відні, про яку Моцарт пише 20-го числа: «Перша академія, що відбулася 17-го [числа] цього місяця, пройшла успішно. Зала була переповнена, і новий концерт, який я виконував, сподобався всім без винятку; куди не піти, усюди можна почути, як хвалять цю академію». Тут ідеться про концерт мі-бемоль мажор (K. 449). У листі Моцарта за 28 грудня 1783 року натрапляємо на такі рядки про давні клавірні концерти: «Концерти створюють перехід від надто важкої до надто легкої музики; вони блискучі, приємні для слуху, звичайно, якщо не вирізняються беззмістовністю; подеколи тільки знавці можуть дістати повне задоволення, але при цьому нетямущі люди також будуть задоволені, не знаючи причини».
1 квітня. Академія у Відні. Уперше виконують квінтет мі-бемоль мажор для клавіру і духових інструментів (К. 452). Про цей твір Моцарт пише батькові: «Сам уважаю цей твір найліпшим серед усього, що я будь-коли написав. Палко бажав би, аби Ви були присутні при його виконанні; а як чарівно його було виконано! Але все-таки, правду кажучи, я втомився від гучної гри, і неабияка честь для мене, що з моїми слухачами не сталося того самого»
23 серпня. Сестра Моцарта, Наннерль, виходить заміж за імперського барона, радника при дворі зальцбурдзького архієпископа Йоганна-Баптиста-Франца фон Берхтольд цу Зонненбурґа. З цієї нагоди Вольфґанґ надіслав Наннерль жартівливого вірша вельми фривольного змісту.
21 вересня. У Відні народився другий син Моцарта – Карл-Томас.

1785
10 лютого. Леопольд Моцарт приїжджає у Відень, де залишається до 25 квітня.
14 лютого. Батько пише доньці до Санкт-Ґільґена: «…Пан Гайдн мені сказав: – Кажу вам як перед Богом і як чесна людина: ваш син – найбільший композитор серед усіх, кого знаю особисто і на ім’я; він має смак, а крім того – величезні знання в науці композиції».
Але це був не єдиний випадок, коли Гайдн так висловлювався про Моцарта; обох найбільших композиторів їхньої епохи, попри вікову різницю, пов’язувала щира і близька дружба. Стосовно одного дискусійного питання, пов’язаного з «Дон Жуаном», Гайдн заявив: «Мені не до снаги розв’язати дискусію, але знаю лише одне: Моцарт є найбільшим композитором серед усіх, хто живе в нашу добу на землі!» Ніщо так не характеризує способу мислення Гайдна, як лист, який він написав з Праги, коли отримав звідти запрошення створити оперу: «…Але в цьому випадку я б теж сильно ризикував, оскільки навряд чи хтось може стати обіч великого Моцарта. Адже якби я міг закарбувати в душах усіх любителів музики, особливо вельмож, неповторні творіння Моцарта настільки глибоко, з тим музичним розумінням і тією глибиною почуттів, з якими розумію й відчуваю їх, то всі народи сперечалися б між собою за володінням таким скарбом. Прага повинна отримати цю коштовну людину, але також винагородити її, бо без винагороди життя великих геніїв вельми сумне і не підбадьорює нових поколінь ставати на шлях дальших прагнень, через що, на жаль, вже так багато перспективних талантів опинилося внизу. Мене обурює, що Моцарта – єдиного у своєму ряді – досі не ангажовано ані при цісарському, ані при королівському дворі. Просвітіть мене, якщо я трохи розхвилювався: надто сильно люблю цю людину».
1791 року він пише з Лондона (10 грудня): «. ..По-дитячому радію з того, що їду додому і зможу обійняти своїх любих друзів. Лише одне засмучує мене: не зможу зробити цього з Моцартом, якщо справді сталося те, чого я не хотів би, – що він дійсно помер. Навіть за сто років нащадки не матимуть такого таланту!..» «…Через його смерть я тривалий час був перезбуджений і не міг повірити, що турботи так швидко відправили в потойбіччя таку незамінну людину».
Гайдн пише власникові нотної крамниці Бродеріпу: «Він достеменно великий музикант. Мої друзі дуже часто лестять мені, вважаючи мене геніальним, але він був набагато вищий за мене». І значно пізніше, вже 1807 року, сказав: «Вибачте, але не можу не плакати, чуючи ім’я мого Моцарта».
13 березня. Цього дня, а також 17 березня у Відні відбулися два перші виконання ораторії «Покаянний Давид». Цей твір являє собою обробку меси до мінор.
21 березня. Моцарт пише професорові Кляйну про німецьке мистецтво: «Якби на сцені з’явився бодай однісінький патріот, то все було б інакше. Можливо, тобі б розквітнув національний театр, який нині перебуває в зародку, і це було б вічною ганебною плямою Німеччини, якби ми, німці, раптом одного разу серйозно взялися б думати по-німецькому, діяти по-німецькому, говорити по-німецькому і навіть – співати по-німецькому!!! Не ображайтеся, мій дорогоцінний пане таємний раднику, якщо в запалі я зайшов трохи далеко. Але, переконаний, що говорю з німцем, я трохи розв’язав свого язика, а це нині можливо так рідко, що людина, кожного разу розкривши свою душу, сміливо може напитися, не боячись зіпсувати свого здоров’я». Вже з Парижа він писав: «Щодня благаю Господа, аби він послав мені милість витримати тут і зробити честь собі та всій німецькій нації».
8 червня. Моцарт написав пісню «Фіалка». У січні 1790 року «Музична реальна газета» («Musikalische Real-Zeitung») (Шпеєр) пише: «Дуже несподівана і найвищою мірою гарна обробка заключної частини тексту, де пан Моцарт наприкінці третьої строфи ще раз повторює: Бідна фіалка! Це була добра фіалка».
1 вересня. Моцарт присвячує Йозефові Гайдну шість нових квартетів, супроводжуючи їх таким листом (італійською мовою):

«Моєму любому другу Гайднові!
Батько, який вирішив послати своїх дітей у великий світ, звичайно, довірить їх захистові й оруді славетної людини, позаяк йому пощастило, що ця людина – його найліпший друг. Славетна людино і найдорожчий друже, візьми до себе моїх дітей! Вони справді плоди тривалої й наполегливої праці, але мене підбадьорювала і втішала надія, яку навіяли мені декотрі мої друзі, отож, принаймні частково, мою роботу буде винагороджено. Ти сам, любий друже, власне ти, під час твоїх останніх відвідин столиці висловив мені своє задоволення. Це схвалення передусім наповнило мене впевненістю, і ось нині довіряю тобі своїх дітей, сподіваючись, що вони не будуть зовсім негідні твоєї любові. Отже, візьми їх ласкаво та будь їм батьком, захисником і другом. Від цієї години цілковито поступаюся тобі своїми правами на них. Насамкінець прошу тебе ще, аби ти був поблажливим до їхніх вад і слабких місць, які лишилися непомічені для батьківського ока. Попри все, збережи для мене багате джерело своєї дружби, яку вмію цінувати так високо. Щиросердно лишаюся твоїм найвідданішим другом
В.-А. Моцарт».

Моцарт так обґрунтовував свою посвяту: «Це був мій обов’язок, оскільки я вчився в Гайдна того, як належить писати квартети».
«Музичний часопис» Крамера (січень 1787-го) писав про ці квартети: «Жаль, що Моцарт у своєму художньому і справді чудовому намірі стати творцем нового ступив задалеко, тож почуття і серце при цьому виграють мало. Його квартети, присвячені Гайднові, усе-таки занадто пряні, – яке ж горло може їх довго витримати!».
Моцарт говорив про Гайдна: «Жоден із нас не може всього так, як батько Гайдн: бавитися по-дитячому і приголомшувати душу, викликати сміх і змушувати плакати, і все однаково добре». У ту пору мешкав у Відні композитор на прізвище Кожелуг, який намагався налаштувати Гайдна і Моцарта один проти одного.
Під час виконання одного нового квартету Гайдна в багатьох місцях він знаходив вади, а потім, при одному сміливому переході, сказав Моцартові: «Я б написав інакше!» – «Я теж! – відповів Моцарт. – Але знаєте чому? Бо ані ви, ані я не додумалися б до цього». В іншому випадку Моцарт йому повідав: «Пане, якби навіть нас із вами сплавили водно, то й тоді з нас би зовсім не вийшов Гайдн».
10 листопада. Компонування «Масонської поховальної музики» (К. 447, 479а) «на смерть братів франкмасонів Мекленбурґа й Естергазі». В описі творів Моцарта зазначено, що цей твір він написав у «місяці липні», але це неможливо, позаяк обидва згадані масони померли лише 6 і 7 листопада 1785 року.

1786
7 лютого. У літньому саду в Шенбрунні відбулася прем’єра одноактової опери «Директор театру». Лібрето написав Штефані-молодший.
Опера, власне, являє собою твір із нагоди, комедію з музикою [30], яку Моцарт написав до свята на честь намісника Нідерландів.
Склад виконавців був такий:

Франк, директор театру – пан Штефані-молодший
Айлер, банкір – пан Брокман
Буф, комічний співак – пан Ланґе
Герц, актор – пан Вайдман [31]
Пані Пфайль, акторка – пані Сакко
Пані Кроне, акторка – пані Адамберґер
Пані Фоґельзанґ, акторка – пані Штефані [32]
Пан Фоґельзанґ, співак – пан Адамберґер
Пані Герц, співачка – пані Ланґе
Пані Зільберкланґ, співачка – пані Кавальєрі

29 квітня. Моцарт, написавши увертюру, закінчує оперу «Весілля Фіґаро».
Компонувати цю оперу Моцарт почав наприкінці жовтня 1785 року. Лібрето написав Лоренцо да Понте на сюжет однойменної п’єси Бомарше.
1 травня. Прем’єра опери «Весілля Фіґаро» у Відні. Співак О’Келлі, який брав участь у виставі, писав: «Ніхто не мав такого блискучого успіху, як Моцарт своєю оперою “Весілля Фіґаро”».
Склад виконавців був такий:

Граф Альмавіва – синьйор Мандіні
Графиня – синьйора Ласкі
Сюзанна – синьйора Стораче
Фіґаро – синьйор Бенуччі
Керубіно – синьйора Буссані
Марчелліна – синьйора Мандіні
Базиліо і Дон Курціо – синьйор Океллі
Бартоло й Антоніо – синьйор Буссані
Барбаріна – синьйора Нанніна Ґотліб

У «Спогадах Майкла Келлі [33] про театр Короля і про Королівський театр Друрі-лейн» («Reminiscences of Michael Kelly, of the King's Theatre, and Theatre Royal Drury Lane») [34] автор, знаний у ту пору як О’Келлі (O’Kelly), а на італійський лад – Океллі (Ochelli), пише: «Усі перші виконавці мали ту перевагу, що особисто отримували вказівки від композитора, який передав їм свою наснагу і свої погляди. Ніколи не забуду, як сяяло його пожвавлене личко, освітлене промінням генія. Описати все це так само неможливо, як намалювати сонячний промінь.
Пам’ятаю, як Моцарт, під час першої репетиції з повним оркестром, стоячи на сцені у своєму червоному плащі й галунованому капелюсі, вказував темп музикантам. Бенуччі співав арію Фіґаро “Non più andrai” вельми жваво, на повний голос. Я стояв упритул до Моцарта, який постійно тихо вигукував: «Браво, браво, Бенуччі!» А коли Бенуччі дійшов до чудового місця “Alla gloria militar! Alla gloria militar!”, яке проспівав дуже лунко, його дія була подібна до електричного удару. Усі виконавці на сцені й музиканти в оркестрі, схвильовані від захвату, закричали:
- Браво, браво маестро! Хай живе, хай живе великий Моцарт!
Оркестранти не припиняли оплескувати, скрипалі стукали своїми смичками по пюпітрах. А невисокий чоловік численними поклонами виражав свою вдячність за цей ентузіазм, виявлений до нього в такий незвичайний спосіб».
18 жовтня. У Відні народився третій син Моцарта – Карл-Йоганн-Томас-Леопольд. Помер 15 листопада того ж року.

1787
11 січня. Моцарт і Констанца вперше приїжджають до Праги. Великий успіх «Фіґаро» спонукав музичну громаду Праги та директора театру Паскуале Бондіні запросити Моцарта і дати йому замовлення на оперу для цього міста («Дон Жуан»).
12 січня. Моцарт-батько пише доньці про те, що її брат вже у Празі, «…звідки йому було надіслано численні запрошення від оркестру, від товариства великих знавців і любителів музики, а також поетичний твір, присвячений йому».
14 січня. Моцарт пише до Відня своєму другу Ґотфрідові фон Жакену: «…окрім “Фіґаро”, тут ні про що не говорять, окрім “Фіґаро”, нічого не грають, не сурмлять, не співають і не насвистують. Ні на що, крім “Фіґаро”, не ходять. “Фіґаро” і вічно один лише “Фіґаро”. Звісно, для мене це велика честь».
19 січня. Концерт у Празі; прем’єра симфонії ре мажор, так званої Празької симфонії, без менуету (К. 504).
Німечек згадує про концерт: «Ще ніколи театр не був такий переповнений, як цього разу; його божественна гра викликала досі не бачений одностайний захват. Ми справді не знали, чим більше захоплюватися – надзвичайним твором чи надзвичайною грою. І те і те вкупі справило на наші душі такий абсолютний вплив, який можна порівняти з солодкими чарами».
Також про цей концерт повідомляють, що насамкінець Моцарт, задовольняючи бажання всієї публіки, імпровізував на тему «Non più andrai» з опери «Весілля Фіґаро».
Лютий. Цього місяця Моцарт повертається з першої празької поїздки до Відня.
4 квітня. У своєму останньому листі хворому батькові Моцарт пише: «…Сподіваюся і бажаю, що в той час, коли пишу цього листа, Ви почуваєтеся ліпше, але якщо, попри всі припущення, Вам не стало ліпше, то прошу… нічого не приховувати від мене, а написати мені щиру правду, аби я так хутко, наскільки це до снаги людині, опинився у Ваших обіймах; заклинаю Вас усім, що нам дороге…»
28 травня. У Зальцбурґу помер Леопольд Моцарт. Батько Моцарта був винятково розумною людиною, яка знала достеменну ціну своєму синові; він виховав його не однобічною людиною, а день у день нагадував, аби син, укупі з музикою, не нехтував іншими науками. Але він також розумів значення грошей і потребу заробляти їх і ніколи не марнував нагоди звернути на це синову увагу. «…Усі твої прагнення повинні бути скеровані на те, аби заробити гроші, і мусиш думати про те, аби витрачати якнайменше; без цього не можна робити пристойних поїздок і навіть можна сісти на мілину та залізти в борги». «…Метою поїздки, а саме заповітною метою, було, є і мусить бути отримання посади або грошей».
Він не був «батьком вундеркінда»; навпаки, навіть гасив запал своїх дітей, і, як у своїй промові говорив один невідомий швейцарець: «…було б бажано, якби всі батьки, чиї діти мають виняткові здібності, наслідували приклад пана Моцарта, який, замість підганяти сина, завжди стежив за тим, аби приборкати його завзяття і втримати від перенапруження…»
Моцарт любив і високо цінував свого батька, і, незважаючи на те, що спалах його кохання до Алоїзії Вебер і пізніше одруження з Констанцою сприяли тому, що почуття любові між батьком і сином трохи охололо, усе-таки він залишився вірний своєму дитячому висловлюванню: «Після любого Бога відразу йде тато». Леопольд Моцарт був освічений і здібний музикант, творець усесвітньовідомої скрипкової школи [35].
14 червня. Компонування «Музичного жарту» («Секстет сільських музикантів», К. 522).
16 червня. Моцарт пише своїй сестрі: «Те, що ти не сама особисто повідомила мене про сумну і для мене цілковито несподівану смерть нашого палко коханого батька, зовсім не здивувало мене, оскільки я відразу зміг вгадати причину. Господь узяв його до себе!
Будь певна, моя дорога: якщо ти шукаєш хорошого брата, який тебе любить і готовий захистити, то безумовно завжди знайдеш його в мені».
10 серпня. Написано «Маленьку нічну музику» [36] – твір для струнних інструментів.
3 вересня. У Відні помирає добрий друг Моцарта, лікар, доктор Зиґмунд Барізані. До вірша, який Барізані записав у Моцартів альбом, композитор додав такі рядки: «Сьогодні, 3 вересня цього року, мене спостигло нещастя. Смерть зовсім несподівано забрала цю благородну людину, мого любого найліпшого друга і рятівника. – Йому вже добре! – Але мені, нам і кожному, хто знав його близько, усім нам ніколи не буде добре, поки не досягнемо щастя знову побачити його в ліпшому світі, де вже ніщо нас не розлучить». Думка про смерть була нечужа Моцарту, і він часто звертається до неї. Ще у своєму останньому листі батькові пише: «…оскільки смерть (якщо бути точним) – дійсна кінцева мета нашого життя, то я вже кілька років тому так близько познайомився з цією справжньою і найкращою подругою людей, що її образ аж ніяк не лякає мене, а навпаки, заспокоює і втішає. І дякую Богу за те, що він ощасливив мене, давши змогу побачити у смерті ключ до істинного блаженства. Я – яким би не був молодим – ніколи не лягаю в ліжко, не подумавши, що назавтра, можливо, мене не стане. А все-таки жодна людина серед тих, хто мене знає, не може сказати, що я понурий або сумний у поводженні. Саме за це душевне блаженство щодня дякую Творцеві та щиросердно бажаю цього блаженства кожному ближньому». (Цього листа Моцарт написав 4 квітня 1787 року.)
Вересень. Очевидно, на початку вересня Моцарт ізнову приїжджає до Праги. Одначе «Празька газета Головпоштамту» («Prager Oberpostamts-Zeitung») лише 6 жовтня повідомляє про прибуття «славетного пана Моцарта».
27 жовтня. У ніч із 27-го на 28-ме, себто за день до генеральної репетиції, Моцарт у Празі написав увертюру до «Дон Жуана».
29 жовтня. Прем’єра опери «Дон Жуан» у Празі (повна назва опери – «Дон Жуан, або Покараний розпусник»).
Склад виконавців, зайнятих у виставі, був такий:

Дон Жуан – синьйор Луїджі Бассі
Донна Анна – синьйора Тереза Сапоріті
Дон Оттавіо – синьйор Антоніо Бальйоні
Командор – синьйор Джузеппе Лоллі
Донна Ельвіра – синьйора Катеріна Мічеллі
Лепорелло, слуга Дон Жуана – синьйор Феліче Понц’яні
Мазетто – синьйор Джузеппе Лоллі
Церліна, сільська дівчина – синьйора Терезіна Бондіні (справжнє ім’я – Катеріна Бондіні)

Про величезний успіх опери «Празька газета Головпоштамту» писала: «29-го числа в понеділок італійська оперна трупа поставила давно очікувану оперу маестро Моцарта “Дон Жуан, або Кам’яний гість” [37]. Знавці й музиканти стверджують, що у Празі ніколи не ставили нічого подібного. Диригував сам пан Моцарт, і коли він з’явився та зайняв місце в оркестрі, тричі пролунали захоплені привітання, які також повторилися, коли він виходив. Загалом опера винятково важка для виконання, і всі були вражені тим, що, попри вельми короткий час на підготовку, вистава була добра. Виконавці й оркестранти доклали всіх зусиль, аби віддячити Моцартові гарною грою. Знадобилися також вельми значні кошти на оплату великого хору і декорацій, які виготовив пан Ґвардазоні. Надзвичайно велике число глядачів засвідчує, що опера подобається всім».
Ґете писав про «Дон Жуана»: «Як можна сказати, що Моцарт склав музику до “Дон Жуана”?! Скласти – начебто йдеться про тістечко або бісквіт, які замішують з яєць, борошна і цукру! Адже це творіння розуму, і частина і все ціле являють собою єдність духу, пройняту подихом життя, причому творець не експериментував, не виготовляв, діючи на власний розсуд; ні, його тримав у своїй владі демонічний дух генія, отож він не міг не виконати того, що йому було суджено».
Ґете в листі Шиллерові: «Ваша надія на оперу недавно найвищою мірою здійснилася в “Дон Жуані”, але саме тому це творіння стоїть цілковито ізольовано, і через смерть Моцарта вже не можна розраховувати на щось подібне» (Ф. Німечек. Життя капельмейстера Вольфґанґа-Амадея Моцарта. Вид. 2-ге. 1808). Ґете в листі Екерманові: «Музика тут повинна мати такий характер, як у “Дон Жуані”; Моцарт мусив би написати музику для “Фауста”».
Ніщо так не потверджує честолюбного наміру Моцарта створити в «Дон Жуані» щось велике, як лист, який він написав диригентові празького оркестру Кахарцу: «Не шкодую ані праці, ані сил, аби створити для Праги дещо якнайліпше. І взагалі помиляються ті, хто думає, що моє мистецтво далося мені легко. Запевняю Вас, милий друже, ніхто не витрачав так багато праці на вивчення законів композиції, як я. Важко знайти якого-небудь славетного композитора, чиїх творів я не вивчав би старанно, часто, багаторазово».
3 листопада. Моцарт пише для празької співачки Йозефи Душекової концертну арію («Bella, mia fiamma») (K. 528). Про арію, повну різноманітних важких інтервалів, стрибків та інтонаційних труднощів, розповідає син Моцарта (Карл-Томас): «Своїй подрузі, Йозефіні Душековій, Моцарт пообіцяв скомпонувати нову концертну арію, і, як звичайно, у нього не виявилося вільного часу для її написання. Зрештою співачка під час його перебування у Празі буквально замкнула його в альтанці в саду на віллі Бертрамка [38] і заявила, що випустить його не раніше, ніж буде готова арія. Він узявся до роботи, але, скінчивши її, зі свого боку заявив: якщо вона не виконає арії з аркуша правильно і без помилок, то він її не віддасть подрузі».
7 грудня. Цісар Йосиф ІІ призначив Моцарта придворним композитором.
27 грудня. У Відні народилася четверта дитина Моцарта – донька Терезія. Померла 29 червня наступного року.

1788
7 травня. Постановка «Дон Жуана» у Відні в Бурґтеатрі пройшла невдало; газети згадали єдино сам факт вистави. Кажуть, цісар Йосиф ІІ заявив да Понте: «Опера божественна, можливо, навіть прекрасніша за “Фіґаро”, але цього шматка не подужають зуби моїх віденців», на що Моцарт буцімто сказав: «Даймо їм час його розжувати». Для постановки у Відні Моцарт – щоправда, без великого бажання – написав три нові музичні номери.
15 червня. Постановка опери «Дон Жуан» у Ляйпциґу.
26 червня. Цього дня Моцарт закінчив першу зі своїх останніх трьох симфоній – симфонію мі-бемоль мажор (К. 543).
25 липня. Моцарт закінчує другу з названих симфоній – симфонію соль мінор (К. 550). Про цей твір Роберт Шуман говорив: «У симфонії Моцарта соль мінор кожна нота – чисте золото, кожна її частина – скарб».
10 серпня. Моцарт закінчив свою останню симфонію до мажор, згодом названу «Юпітер» (К. 551). Також її називають «Симфонією з заключною фугою». Обидві ці назви не належать Моцартові, їх дали пізніше музикознавці й любителі музики: першу – за її героїчний характер і спалахи гострого емоційного напруження, другу – через фінал, який становить блискуче поєднання фуги з сонатою.
27 вересня. Моцарт закінчує своє струнне тріо мі-бемоль мажор на шість частин, для скрипки, альта і віолончелі, який написав для свого друга і товариша по масонській ложі Міхаеля Пухберґа.

1789
8 квітня. Початок поїздки Північною Німеччиною.
12 квітня. Прибуття до Дрездена.
14 квітня. Концерт при саксонському дворі у Дрездені; уперше Моцарт виконує концерт ре мажор (К. 537, «Коронаційний концерт»).
15 квітня. «Музична реальна газета» пише: «14 квітня перед Його Величністю Курфюрстом виступив з грою на фортепіано славетний композитор В.-А. Моцарт. Окрім того, він грав тут у Дрездені в багатьох аристократичних та інших приватних домах, викликавши безмежний захват слухачів. Його виконавської майстерності на клавесині й фортепіано не можна змалювати словами, до того ж він володіє винятковим умінням грати з аркуша, яке здається просто неймовірним: сам він майже не спроможний зіграти річ після попереднього вправляння ліпше, ніж коли грає вперше.
Також він показав своє мистецтво грати зв’язним стилем на органі.
Звідси він поїде до Берліна».
20 квітня. Прибуття до Берліна.
21 квітня. Знайомство з Долесом, колишнім учнем Йоганна-Себастьяна Баха, яке переросло у дружбу.
22 квітня. Моцарт грає на органі в церві Св. Томи.
Один зі слухачів писав пізніше: «22 квітня без попереднього повідомлення і безкоштовно він грав у церкві Св. Томи. Грав там упродовж цілої години перед великою аудиторією, чудово і з великим мистецтвом. Тогочасний органіст Ґернер і нині покійний кантор Долес стояли біля нього на регістрах. Я сам бачив його, молодого, модно вдягненого чоловіка середнього зросту. Долес був у повному захваті від його артистичної гри, і йому здавалося, що воскрес його вчитель, старий Себастьян Бах. Моцарт грав у дуже доброму стилі та з великою легкістю виконував усі гармонічні прийоми й теми, у числі яких хорал «Ісус, моя надія» було виконано прегарно, без усілякої підготовки».
19 травня. У перебігу своєї поїздки Північною Німеччиною Моцарт відвідав Берлін. Був присутній інкогніто на виставі опери «Викрадення з сералю», проте, помітивши в одному місці хибне виконання, не витримав і гучно зробив заувагу, в результаті чого був упізнаний і по закінченні дії викликаний на сцену.
12 липня. Моцарт пише своєму другу і товаришу по масонській ложі Пухберґові: «Боже! Я в такому становищі, якого й найлютішому ворогу не побажав би. І якщо Ви – мій найліпший друг і брат – покинете мене, то безневинно і найнещаснішим чином пропаду вкупі з моєю бідною хворою дружиною та дитиною. – Вже востаннє, коли я був у Вас, хотів відкрити своє серце, але не наважився! І не зміг би… якби я не був певен, що Ви знаєте мене, що Вам знайомі мої обставини, що Ви абсолютно переконані в тому, що я безневинно, нещасливо потрапив у таке найсумніше становище. О Боже! Замість вдячності надокучаю новими проханнями!.. Якщо Ви добре знаєте моє серце, то мусите повністю відчувати всю глибину мого страждання». За два дні, коли Констанці, яка поїхала відпочивати до Бадена, стало помітно краще, у тому ж листі він пише: «Нині в мене знову з’явився настрій працювати, але, з другого боку, знову почуваюся нещасним, – звичайно, лише на мить! Коханий і любий друже і брате, Ви знаєте мої теперішні обставини, але й знаєте мої перспективи; те, про що ми говорили, залишається; так чи інакше, Ви розумієте мене; …тепер пишу шість легких клавірних сонат для принцеси Фредерики та шість квартетів для короля, які буде видрукувано моїм коштом у Кожелуга; окрім цього, дві посвяти також принесуть мені дещо; за кілька місяців мою долю буде цілковито визначено, отож, мій любий друже, Ви нічим не ризикуєте; нині лише від Вас залежить, єдиний друже, чи Ви зможете і чи схочете позичити мені ще 500 флоринів?»
29 серпня. У Відні знову поставлено оперу «Фіґаро».
16 листопада. Народилася п’ята дитина Моцарта – донька Анна, яка померла того ж дня.

1790
20 січня. Перед першою постановкою опери «Так чинять усі жінки» Моцарт пише Пухберґові: «…Завтра відбудеться репетиція оркестру в театрі, – Гайдн прийде вкупі зі мною; якщо Вам дозволяють справи і якщо Ви маєте бажання бути присутнім на репетиції, то потрібно лише завтра вранці о 10-й годині бути таким ласкавим зайти до мене, і тоді всі ми разом попрямуємо до театру».
26 січня. У Відні відбулася прем’єра опери «Так чинять усі жінки». В одному з оголошень було сказано: «Про музику вважаю цілком достатнім повідомити, що її написав Моцарт». Лише недосить добрим лібрето можна пояснити, що опера не мала такого успіху, на який заслуговували її музичні вартості. Ріхард Ваґнер висловив таку думку щодо цього: «О, наскільки Моцарт гідний поваги й любові, що він не зміг скомпонувати до “Тита” такої ж музики, як до “Дон Жуана”, і до Так чинять усі жінки, як до “Фіґаро”. Яка б це була ганьба для музики! Фривольний, легкий на руку оперний лібретист-ремісник постачав свої арії, дуети й ансамблі, а він писав до них таку музику, на яку надихав його текст, отож музика завжди діставала те вираження, яке відповідало змістові тексту» («Опера і драма», 1851).
20 лютого. У Відні помер цісар Йосиф ІІ. Він був покровителем Моцарта, одначе не розумів його достеменного значення і над ним віддавав перевагу іншим композиторам, переважно італійцям, зокрема Сальєрі.
23 вересня. Моцарт їде до Франкфурта, куди прибуває 28-го з метою дати концерт із нагоди коронування цісаря Леопольда.
15 жовтня. Моцарт дає концерт у Франкфурті, про який повідомляє: успіх був великий, але тільки моральний – не грошовий. Міський магістрат Франкфурта дав дозвіл на цей концерт, застерігаючи, що цей дозвіл «…на інші випадки не поширюється».
Наводимо текст оголошення концерту, який відбувся у Франкфурті.

«На підставі Наймилостивішого дозволу сьогодні у п’ятницю, 15 жовтня 1790 року, у великому міському театрі пан капельмейстер Моцарт дасть великий музичний концерт на свою користь.

Перша частина

Велика симфонія пана Моцарта.
Арія у виконанні пані Шик.
Концерт власного авторства, який виконає на фортепіано пан капельмейстер Моцарт.
Арія у виконанні пана Чезареллі.

Друга частина

Концерт авторства пана капельмейстера Моцарта у його виконанні.
Дует у виконанні пані Шик і пана Чезареллі.
Фантазія-імпровізація пана Моцарта.

Симфонія

Вартість одного квитка в ложах і партері – 2 фл. 45 кр. Квитки можна купити в пана Моцарта за адресою Кальбехер-ґассе, № 167, від опівдня в четвер, зранку в п’ятницю в пана касира Шайдвайлера, а також у касі.
Початок об 11-й годині ранку».

29 жовтня. На зворотному шляху Моцарт виступив у Мюнхені перед королем Неаполітанським. «Велика честь для віденського двору, – писав він, – що король повинен мене слухати в чужій країні».
20 грудня. Постановка опери «Дон Жуан» у Берліні. Наводимо деякі висловлювання німецької преси про цей твір: «Якщо поєднати глибоке мистецтво з найщасливішим талантом створювати чарівні мелодії, а потім обидві ці якості об’єднати з найбільшою оригінальністю, то дістанемо правильне уявлення про музичний геній Моцарта. У його творах ніколи не можна знайти вже раніше почутої думки, навіть його акомпанемент завжди звучить по-новому. Він безперервно вабить від однієї думки до іншої, отож ваш захват останньою цілковито поглинає захват усіма попередніми, і лише через напруження всіх сил можна пізнати всі гарноти, які розкриваються перед вашою душею. При бажанні можна зробити Моцартові лише один докір: така ряснота гарнот достеменно може втомити душу, а тому інколи тьмяніє ефект цілого. Але щасливий митець, чия єдина помилка полягає в надто великій досконалості».
Тут належить відзначити, що віденський композитор Діттерсдорф у розмові з цісарем Йосифом висунув проти Моцарта цей же аргумент, а саме – завелике багатство думок. «…отож урешті не можна втримати в голові жодної з цих гарнот». В інших німецьких газетах писали: «Якщо яка-небудь нація може пишатися своїм сучасником, то гордістю Німеччини є Моцарт, котрий написав музику до цієї опери. Ніколи, ніколи досі ми не відчували величі людського духу так очевидно і ніколи музика не підносилася на таку висоту! Мелодії, що їх мовби написали небесні янголи, супроводжуються небесною гармонією. І той, чия душа здатна сприйняти істинно прекрасне, звичайно, зможе мені вибачити, якщо скажу: “Це було чарівливо для слуху”».
«Музика цієї опери прегарна, але подекуди надто штучна, складна і перевантажена інструментами» («Журнал мод», 1791).
«Моцарт був геній; та тільки мав не надто високу культуру і недостатньо вчений смак, а можливо, зовсім його не мав. У своїх загалом оригінальних театральних творах інколи помилявся ефектами в найголовнішому – у театрі; а щодо правильної роботи над лібрето, то не знайдеться людини, яка б могла сказати, що він умів правильно поводитися з текстом і що його музика завжди так пристосовувалася до поезії, що остання не може встати проти нього і не звинуватить його перед судом критики» («Музична газета», 1793).

1791
5 січня. Моцарт закінчив останній фортепіанний концерт сі-бемоль мажор (К. 585).
4 березня. Останній виступ Моцарта у Відні на концерті кларнетиста Беера.
6 березня. Моцарт пише останню арію для баса і контрабаса «Per questa bella mano» (К. 612).
У березні також написано його останні танці: контрданс «Les filles malicieuses» [39] і «Німецький танець» (К. 610 і 611).
7 березня. Емануель Шиканедер, директор театру в передмісті Відня («Фрайгаус-театер-ауф-дер-Віден») і популярний комік, звернувся до Моцарта з проханням написати для нього оперу на чарівний сюжет, оскільки через грошові труднощі йому потрібна річ, яка б могла привернути публіку. Моцарт погодився, але зауважив: «Якщо зазнаємо фіаско – я усуваюся, адже ніколи досі не писав чарівних опер».
9 травня. Моцарт подає до магістрату міста Відня клопотання про призначення його другим капельмейстером церкви Св. Стефана; погоджується безкоштовно виконувати свої обов’язки одночасно з капельмейстером Гофманом, але прохає, аби його вважали кандидатом на цю посаду в тому випадку, якщо часто хворий Гофман більше не зможе працювати. 9 травня магістрат задовольнив його прохання, але іронічна доля забажала, аби Гофман на два роки пережив Моцарта.
23 травня. Моцарт пише адажіо і рондо для фісгармонії, флейти, гобоя, альта і віолончелі (К. 617); твір було скомпоновано для сліпої артистки, яка грала на фісгармонії, – Маріанни Кірхґесснер. Вона вперше виконала його 19 серпня.
В оголошенні йшлося: «…Цілковито новий, надзвичайно красивий концертний квінтет у супроводі духових інструментів пана капельмейстера Моцарта».
18 червня. Композитор пише в Бадені поблизу Відня мотет «Ave verum».
У липні якийсь незнайомий замовляє Моцартові реквієм.
Приблизно з 1820 року стало відомо, що таємничий незнайомий був довіреною особою графа Вальзеґґа; граф полюбляв видавати себе за композитора, тому купував у різних композиторів музичні твори й потім називав їх своїми.
Отож Моцарту він теж замовив реквієм, який було виконано 14 грудня 1793 року як його власний твір у пам’ять про померлу дружину графа; він же й диригував оркестром.
26 липня. У Відні народився Франц-Ксавер-Вольфґанґ Моцарт – шоста й остання дитина композитора. Мати пізніше перейменувала його на Вольфґанґа-Амадея.
6 вересня. У Празі відбулася прем’єра опери «Титове милосердя». Оперу, яку з нагоди коронації Леопольда ІІ замовив чеський король, неодноразово ставили з великим успіхом; востаннє її постановка збіглася з прем’єрою «Чарівної флейти» (30 вересня).
7 вересня. Моцарт пише листа невідомому (можливо, да Понте): «Ласкавий пане! Я б охоче послухався Вашої поради, але чи зумію? У моїй голові хаос, роблю все, що мені посильне, але не можу позбутися образу незнайомого. Бачу його всюди. Він прохає, наполягає і вимагає роботи від мене. Відповідаючи йому, продовжую писати, адже компонування музики втомлює мене менше, ніж бездіяльність. Нині вже не маю чого боятися. Відчуваю це так упевнено, що не потребую доказів. Перестаю радіти моєму талантові. А яке чудове було життя! Починалося за найщасливіших обставин. Але нікому не дано змінити судженої долі. Потрібно зі світлою свідомістю прийняти те, що запланувало провидіння. Отже, закінчую свою поховальну пісню. Не маю права залишити її незакінченою.
Відень, 7 вересня 1791 року».
28 вересня. Моцарт завершив «Чарівну флейту», написавши увертюру і марш жерців.
30 вересня. У Відні, у театрі «Фрайгаус-театер-ауф-дер-Віден» відбулася прем’єра опери «Чарівна флейта». Перша вистава ще не мала такого успіху, якого очікував Моцарт, але з кожною виставою зацікавлення оперою дедалі зростало. Наводимо текст оголошення про перший спектакль:

«Сьогодні, у п’ятницю 30 вересня 1791 року, актори привілейованого цісарського і королівського театру у Відені [40] матимуть честь уперше представити оперу
Чарівна флейта
Велику оперу Емануеля Шиканедера
Дійові особи та виконавці:
Зарастро – пан Ґерль
Таміно – пан Шак
Читець – пан Вінтер
Перший жрець – пан Шиканедер-старший [41]
Другий жрець – пан Кістлер
Третій жрець – пан Молль
Цариця ночі – пані Гофер
Паміна, її дочка – пані Ґотліб
Перша дама – пані Клепфель
Друга дама – пані Гофман
Третя дама – пані Шак
Папаґено – пан Шиканедер-молодший
Стара – пані Ґерль
Моностатос, мавр – пан Ноузойль
Перший раб – пан Ґізеке
Другий раб – пан Фразель
Третій раб – пан Штарке

Музика пана Вольфґанґа-Амадея Моцарта, капельмейстера і дійсного придворного композитора.
Пан Моцарт, через повагу до ласкавої й шановної публіки, а також з огляду на дружні почуття до автора п’єси сьогодні сам диригуватиме оркестром.
Лібрето опери, оздоблене двома гравюрами, які зображають пана Шиканедера в ролі Папаґено, у відповідному костюмі, продається в театральній касі за 30 крейцерів.
Художник театру пан Ґайль і декоратор пан Нессльталер тішаться надією, що зуміли виконати своє завдання з художнього оформлення вистави відповідно до плану п’єси.
Вартість квитків звичайна.
Початок о 7-й годині».

Цікаво, що в числі дійових осіб не фігурують троє хлопчиків.
Музику хвалили всі й усюди, меншою мірою схвалювали лібрето. Один критик повідомляє до Берліна: «Нова казкова комедія “Чарівна флейта”, музику до якої написав наш капельмейстер, поставлена з дорогими й пишними декораціями, не здобула сподіваного успіху, бо зміст і мова лібрето надто погані». Ґете писав про лібрето, що воно «…повне вигадок і жартів, які не кожна людина здатна зрозуміти й оцінити; але принаймні слід віддати належне авторові, що він найвищою мірою опанував мистецтво впливати через контрасти й використовувати великі театральні ефекти». Вже 1793-го, себто через два роки по смерті Моцарта, одна берлінська газета писала: «Прекрасну музику Моцарта було настільки зґвалтовано в театрі Шиканедера, що просто хотілося втекти з жалю».
Жовтень. На початку місяця Моцарт пише свій останній твір для соліста: концерт для кларнета ля мажор. У першій частині використовує частину концерту для басетгорна, компонування якого почав 1789 року, але не скінчив.
7 жовтня. Моцарт пише про успіх «Чарівної флейти» своїй дружині: «Люба, кохана дружинонько! Я щойно повернувся з опери; театр, так само як і завжди, був переповнений. – Дует “Чоловіки й жінки” та дзвіночки в першій дії, як звичайно, мусили бути повторені, подібно до терцету хлопчиків у другій дії. – Але що мене тішить найбільше, то це – мовчазне схвалення! Ясно видно, що успіх цієї опери безперервно зростає…»
15 листопада. Моцарт закінчив «Масонську кантату» («Малу масонську кантату») (К. 623). Стан його здоров’я настільки поліпшився, що він не лише завершив цей твір, але навіть сам диригував ним. Залічив цей твір останнім до списку своїх творів.
5 грудня. Смерть Моцарта. Він відійшов о 12-й годині 55 хвилин ночі. До найостаннішої миті був поглинутий успіхом «Чарівної флейти» й роботою над «Реквіємом»; за день до смерті наказав принести партитуру йому в ліжко і співав зі своїми друзями Бенедиктом Шаком, Францом Гофером (зятем Моцарта) і Францом Ґерлем. Опівночі підвівся і скерував свій погляд у порожнечу, потім повернув голову до стіни й начебто заснув. Його своячка Зофі Гайбель відвідала його за день до смерті, 4 грудня, і тоді він сказав їй: «А, мила Зофі, добре, що ви тут, мусите залишитися на сьогоднішню ніч. Мусите побачити, як я помру». І потім: «Маю вже присмак смерті на язику, а хто ж допоможе моїй любій Констанці, якщо ви не залишитеся?» Пізніше сказав ще своєму учневі Зюсмайру: «Хіба я не говорив, що цей “Реквієм” пишу самому собі!»
6 грудня. Похорон Моцарта. О 3-й годині дня його прах було відспівано в церкві Св. Стефана, а потім поховано на цвинтарі Св. Марка. Констанца була хвора і лежала в ліжку, і лише кілька друзів композитора (ван Світен, Сальері, Зюсмайр, Дайнер і Орслер [42]) проводжали жалобні дроги, але сильна буря з дощем і снігом їх теж змусила повернутися [43], отож ніхто з родичів і друзів не був присутній, коли труну опускали в могилу.
За порадою ван Світена тіло Моцарта було поховано в найдешевшій могилі для бідних, де знайшли свій останній спокій 15–20 злидарів [44]. І коли Констанца, одужавши, схотіла відвідати чоловікову могилу, то на цвинтарі вже був новий сторож, який не зміг показати їй цієї могили. Отож донині невідомо, де саме поховано Моцарта.
11 грудня. Констанца подала клопотання цісареві, прохаючи призначити їй пенсію. По тому як вона змогла довести, що Моцарт не був членом товариства сиріт і вдів композиторів, а тому його дружина не може очікувати жодної пенсії, 13 березня 1792 року їй було встановлено річне утримання, рівне одній третині платні, яку одержував Моцарт, себто 266 гульденів 40 крейцерів на рік.
12 грудня. Лист із Праги: «Моцарт помер. Повернувся з Праги додому зовсім хворим і відтоді згасав дедалі більше; уважали, що він має водянку. Композитор відійшов у Відні наприкінці минулого тижня. Оскільки тіло після смерті сильно роздулося, навіть гадали, що його отруїли. Однією з його останніх робіт була поховальна меса, виконана при його відспівуванні. Лише тепер, коли він мертвий, віденці, певне, зрозуміють, кого втратили в його особі. Він багато страждав у житті від людської підступності, яка, попри його безтурботну натуру, дратувала Моцарта.
Ані “Фігаро”, ані “Дон Жуанові” не поталанило у Відні, зате тим більше пощастило їм у Празі. Мир його праху!»
В одній з віденських газет було вміщено такий некролог: «У ніч із 4-го на 5-те число цього місяця у Відні помер придворний композитор Вольфґанґ Моцарт. Вже з дитячого віку він був знаний в усій Європі, завдяки своєму найрідкіснішому музикальному талантові. Розвиваючи свої видатні природні обдарування і невтомно працюючи над їх удосконаленням, він досягнув рівня найбільших майстрів; це засвідчують його твори, які мають повсюдні любов і захоплення та визначають розміри незамінної втрати, яка спостигла музичне мистецтво внаслідок його смерті». Один із віденських композиторів – тут посилаються на Сальєрі – мовив після скону Моцарта: «Так, звичайно, жаль такого великого генія, але для нас ліпше, що він мертвий. Якби він прожив довше, ніхто б не дав усім нам і шматочка хліба за наші твори».


Удова Моцарта 1797 року познайомилася з данським дипломатом, державним радником Ґеорґом-Ніколаусом фон Ніссеном, за якого вийшла заміж 1809-го [45]. Ніссен допоміг їй упорядкувати музичну спадщину композитора, а також був її співавтором біографії Моцарта [46]. Від 1824-го подружжя мешкало в Зальцбурґу. Ніссен помер 24 березня 1826 року, а Констанца відійшла 6 березня 1842-го. Від її шлюбу з Моцартом вижило двоє синів: Карл-Томас і Франц-Ксавер-Вольфґанґ. Спочатку Карл-Томас хотів стати музикантом, але зайнявся комерційною діяльністю, а пізніше став урядником. Помер він 31 жовтня 1858-го в Мілані, де до останнього працював службовцем фінансового відомства.
Молодший син Моцарта Франц-Ксавер-Вольфґанґ, якого мати перейменувала на Вольфґанґа-Амадея, став музикантом. Навчався в Гуммеля, Сальєрі, абата Фоґлера та, ймовірно, в Альбрехтсберґера [47]. Спершу був учителем гри на фортепіано у шляхетських родинах Лемберґа (Львова), куди повернувся після нетривалої поїздки Польщею, Німеччиною, Данією й Італією як учитель музики й керівник хору. Помер 29 липня 1844 року в Карлсбаді (Карлових Варах) від хвороби шлунку.



Післямова

У листі сестрі Моцарта придворний трубач, друг родини Моцартів Йоганн-Андреас Шахтнер [48] повідомляє про дитинство композитора:
«Високородна ласкава пані!
Ваш вельми люб’язний лист не знайшов мене в Зальцбурґу, а лише в Гаммерау [49], де я перебував у гостях у сина, урядника тамтешнього міського управління; знаючи мою звичайну уважність до кожної людини, особливо до сім’ї Моцартів, Ви можете виснувати, як я шкодував, що не міг виконати Вашого прохання відразу.
Отже, до діла! Ваше перше запитання: які улюблені ігри мав у дитинстві Ваш померлий брат, окрім його занять музикою? На це запитання не можна відповісти, оскільки, щойно він брався до музики, враз усі потяги до інших занять ніби вмирали. Навіть дитячі ігри й пустощі цікавили його лише тоді, коли супроводжувалися музикою. Якщо ми – він і я – переносили, бавлячись, іграшки з однієї кімнати до іншої, той, хто йшов порожнім, завжди мусив наспівувати або награвати на скрипці який-небудь марш. Але до цього часу – перш ніж почати займатися музикою – він настільки захоплювався дитячими забавами, бодай трохи приправленими жартом, що міг забути і про їжу, і про пиття, і про всю решту.
Оскільки я, як Ви знаєте, часто грався з ним, то невдовзі він дуже полюбив мене і нерідко по десять разів на день питав мене, чи люблю його, і якщо інколи я жартома говорив, що ні, то в його очах відразу з’являлися великі сльози – таким ніжним і чутливим було його добре серденько.
Друге запитання: як він дитиною ставився до дорослих, коли вони захоплювалися його музичним талантом?
Це правда, що в ту пору він не виражав ані гордості, ані особливої шанобливості, бо ніколи не міг задовольнити цих почуттів, граючи перед людьми, які нічого не розуміли або дуже мало розуміли в музиці; він любив грати лише в тому випадку, якщо його слухачі були знавцями музики або, принаймні, мусили його ошукувати, видаючи себе за них.
Третє запитання: чого він навчався найбільш охоче?
Відповідь. У цьому плані він підкорявся керівництву; йому було майже однаково, що йому давали вчити; він хотів лише вчитися і дав право вибору своєму глибоко коханому татові; здавалося, він розумів, що в цілому світі не зможе знайти такого вчителя, а ще більше такого вихователя, яким був його незабутній батько.
Що би не давали йому вчити, до всього він ставився винятково сумлінно, тож усю решту, навіть заняття музикою, відкладав осторонь. Наприклад, коли він навчався рахувати, стіл, крісло, стіни й навіть підлога були обписані крейдою.
Четверте запитання: які властивості, які риси характеру, нахили до доброго чи поганого він мав, який був його розклад дня?
Відповідь. Він був повен вогню, дуже легко захоплювався будь-яким предметом; гадаю, що за відсутності такого винятково доброго виховання, яке він мав, з нього міг би вийти мерзенний лиходій – такий він був сприйнятливий до будь-якого враження, не вміючи оцінити його вартостей і шкоди.
Ось кілька гідних подиву епізодів, які трапилися, коли він мав чотири-п’ять років, і у правдивості яких можу заприсягтися.
Одного разу в четвер після служби я пішов з його батьком до Вас додому, де ми знайшли чотирирічного Вольфґанґа з пером у руці.
Батько: Що ти пишеш?
Вольфґанґ: Концерт для клавіру, перша частина скоро буде готова.
Батько: Дай, подивлюся.
Вольфґанґ: Я ще не скінчив.
Батько забрав у нього і показав мені мазанину, яка складалася з нот, написаних поверх розтертих чорнильних ляпок. (Маленький Вольфґанґ, не знаючи, раз по раз мочив перо аж по дно каламаря і так щоразу, торкаючись ним паперу, ставив ляпку, але найспокійніше витирав її долонею і знову продовжував писати.) Спочатку ми посміялися з цієї, певне, нісенітниці, але потім батько почав розглядати головне – ноти, композицію. Довго стояв непорушний, розглядаючи аркуш паперу. Нарешті дві сльози – сльози захвату і радості – покотилися з його очей.
“Погляньте, пане Шахтнере, – мовив він, – яке тут усе правильне і струнке; тільки це навряд чи можна виконати. Адже це настільки вкрай важке, що жодна людина не зможе його зіграти”. Вольфґанґерль перебив його: “На те він і концерт; треба так довго вправлятися, допоки не вийде; дивіться, це повинно йти ось так”. Він заграв і зумів показати рівно стільки, скільки потрібно для того, аби ми зрозуміли його наміри.
У ту пору він був переконаний, що грати концерт і творити дива – це одне й те саме.
Ще одне!
Ласкава пані! Ви можете пригадати, що маю дуже добру скрипку, яку Вольфґанґерль називав масляною скрипкою. Одного разу невдовзі по тому, як ви повернулися з Відня, він грав на ній і не міг нахвалитися нею; за день чи два я знову прийшов у гості й застав його саме в тієї миті, коли він грав на своїй скрипці; він негайно спитав: “Що поробляє Ваша масляна скрипка?”, після чого продовжував фантазувати; урешті, трохи подумавши, каже мені: “Пане Шахтнере, ваша скрипка настроєна на пів чверті тону нижче за мою; звичайно, якщо вона лишилася настроєною так само, як коли я грав на ній востаннє”. Я посміявся з цього, але батько, знаючи виняткову музикальність і пам’ять цієї дитини, попросив мене принести скрипку і подивитися, чи син має рацію. Я зробив так, і виявилося, що він правий.
Незадовго до цього, скоро після Вашого повернення з Відня, коли Вольфґанґ привіз із собою маленьку скрипку, отриману в дарунок у Відні, прийшов наш дуже добрий скрипаль, нині покійний пан Вентцель, який був новачком у компонуванні музики, і приніс із собою шість тріо, які написав за відсутності Вашого батька, і попросив його сказати свою думку. Ми почали грати ці тріо: батько грав партію альта, Вентцель – першу скрипку, я – другу. Вольфґанґ попросив, аби йому дозволили зіграти партію другої скрипки, одначе батько відмовив йому в цьому нерозумному проханні, оскільки він взагалі ніколи не вчився грати на скрипці й батько вважав, що в нього взагалі нічого не вийде. Тоді Вольфґанґ каже: “Для того, аби грати другу скрипку, взагалі не потрібно вчитися заздалегідь”, а коли батько почав наполягати, аби він пішов геть і більше не заважав нам, Вольфґанґ гірко заплакав і забрався вкупі зі своєю скрипкою.
Я попрохав, аби йому дозволили грати зі мною; зрештою батько сказав: “Ну добре, грай укупі з паном Шахтнером, але так тихо, аби ми й не чули, інакше відразу підеш геть”. Так вийшло, що Вольфґанґ почав грати вкупі зі мною. Але невдовзі я зачудовано помітив, що я зовсім зайвий, тихо опустив свою скрипку і поглянув на Вольфґанґового батька, в якого цієї миті, від подиву і щастя, котилися сльози з очей; і так маленький Вольфґанґ зіграв до кінця всі шість тріо.
Коли ми скінчили, Вольфґанґ, чуючи нашу похвалу, осмілів і почав твердити, що зможе грати також партію першої скрипки. Задля жарту ми дозволили йому це зробити й помирали зі сміху, бачачи, як він, щоправда, хибно і з неправильною аплікатурою, все-таки зіграв так, що ніде не збився.
Насамкінець – про чутливість і тонкість його слуху.
Майже до десятирічного віку Вольфґанґ не міг подолати страху перед трубою, якщо грали тільки на ній, без інших інструментів; коли хтось наближав до нього трубу, це діяло на нього подібно до зарядженого пістолета.
Батько хотів звільнити його від цього дитячого страху й одного разу велів мені, незважаючи на його протести, стати навпроти нього і почати дути у трубу; але, мій Боже! Ліпше б я не погоджувався. Заледве Вольфґанґ почув різкий звук, як відразу зблід і почав опускатися на землю, і якби я продовжував трубити, то, безперечно, в нього почалися б судоми.
Це я додав між іншим – відповідаючи на поставлені запитання. Вибачте мені за кепський почерк: я вбитий горем і ліпше писати не зможу.
З глибокою шаною і повагою залишаюся покірним слугою Вашої милості
Андреас Шахтнер, придворний трубач Його Князівської Ясновельможності.
Зальцбурґ, 24 квітня 1792 року».

Ґете про Моцарта
Щó є геній, як не творча сила, завдяки якій виникають дії, котрі сміливо можуть постати перед Богом і природою і котрі саме тому мають наслідки й тривалість? Кожен твір Моцарта належить до такого ряду; у них є творча сила, яка діє від покоління до покоління, і ця сила довго не вичерпає себе і не зникне. (11 березня 1828 року.)

Зовнішність Моцарта (за Німечеком)
Статура цієї виняткової людини була нічим не примітна; він мав низький зріст, а його обличчя, за винятком великих вогнистих очей, нічим не виказувало величі його генія. Його погляд видавався непостійним і розсіяним, окрім того часу, коли він сидів за клавесином; тоді вся його постать цілковито змінювалася! Увесь його непоказний вигляд і малий зріст були наслідком раннього розумового напруження і браку вільних рухів у дитинстві. Хоча і його батьки були вродливі, і він сам, як кажуть, був вродливою дитиною, але з шестирічного віку мусив провадити сидячий спосіб життя і вже в ту пору почав писати музику! А як багато ця людина написала за своє життя, особливо за останні роки!
Оскільки Моцарт, як відомо, найбільш охоче грав і компонував ночами й нерідко його робота була терміновою, то кожен може уявити, наскільки сильно страждав від цього його тонко влаштований організм!
Його рання смерть настала головно через ці причини.

Характер Моцарта
(зі спогадів його своячки Зофі Гайбель)
Він завжди був у доброму настрої, але навіть у найліпші хвилини здавався вельми задумливим, на все – був він веселий або сумний – відповідав міркуючи, пильно дивлячись в очі співрозмовника, і при цьому здавалося, що він глибоко зайнятий чимось іншим. Навіть коли на світанку мив собі руки, то ходив кімнатою туди-сюди, ніколи не залишаючись спокійним, ударяв однією ногою об другу і завжди був замислений. За столом часто брав серветку за кінчик, скручував її, проводив нею під носом, і здавалося, що у своїй задумі не помічає цього. Нерідко притому робив гримасу ротом.

Характер Моцарта
(зі спогадів його шваґра Ланґе)
Ніколи Моцарт під час своїх бесід або занять не був настільки мало подібний до великої людини, як тоді, коли писав яку-небудь серйозну річ. У таку пору він не лише розмовляв розсіяно і плутано, але й безперервно кидав жарти нехарактерної для нього природи, навіть зумисно допускав недбалість у своїй поведінці. При цьому здавалося, що він нічого не виношує і ні про що не думає. Або за перебільшеною фривольністю Моцарт навмисне приховував своє внутрішнє напруження, або йому подобалося протиставляти божественні ідеї своєї музики пласким буденним думкам і розважатися такими іронічними жартами щодо себе.

Про останню хворобу Моцарта
(зі спогадів Німечека)
Ще у Празі Моцарт вельми часто занедужував і вживав різні ліки; його обличчя було бліде і сумне, хоча його жвавий гумор у дружньому колі досі часто переходив у веселі жарти. Прощаючись зі своїми друзями, він так страждав, що ридав ридма. Очевидно, передчуття близької смерті викликало цей сумний настрій, бо вже тоді він носив у собі зародок хвороби, яка звела його в могилу.

Про останні години Моцарта
(зі спогадів його своячки Зофі Гайбель)
Коли Моцарт захворів, ми обидві пошили йому нічну сорочку, яку можна було надівати спереду, оскільки через нарив він не міг повертатися; і позаяк ми не знали, наскільки важко він хворий, то зробили йому також ватяний халат, аби, коли встане з ліжка, мав що надіти. Часто ми відвідували його, і він завжди радів цьому халатові. Я щодня ходила в місто провідувати його, і, коли раз увечері зайшла до нього, М. сказав мені: «Ну, люба Зофі, скажіть мамі, що почуваюся чудово і що вже цього тижня прийду до неї на іменини (22 листопада) привітати її».

Повідомлення головного лікаря Ґульденера [50]
Моцарт захворів восени 1791 року на ревматичну запальну лихоманку, яка тоді лютувала повсюди й забрала в могилу багатьох людей. Доктор Клоссет, який лікував його, уважав хворобу вельми небезпечною та вже від самого початку побоювався поганого кінця, а саме – запалення мозку. За кілька днів до смерті композитора лікар Заллаба сказав: «Хвороби Моцарта вже не можна вилікувати, він – загибла людина». Справді, невдовзі Моцарт помер зі звичайними симптомами запалення мозку. Хвороба протікала без якихось відхилень, причому з такими ж ознаками хвороби померло багато людей. При обстеженні трупа нічого надзвичайного не виявлено.

Бідота і турбота, богині – покровительки німецького музиканта (звичайно, якщо він не став капельмейстером якогось придворного театру), нехай вам буде вчинено хвалу в цих моїх спогадах! Славлю вас, вірні супутниці мого життя! Ви постійно супроводжували мене і ніколи не покидали, своєю сильною рукою незмінно усували щасливі зміни життя, які мені усміхалися, ви незмінно охороняли мене від надокучливих сонячних поглядів фортуни! Незмінно кидали чорну тінь на нікчемні земні блага! Дайте мені подякувати вам за вашу безнастанну відданість! Але, якщо це можливо, ощасливте кого-небудь іншого своєю опікою; я суто з цікавості хотів би довідатися, як воно – жити без вас. Виконайте моє прохання і не залиште без вашої наполегливої уваги бодай наших політичних мрійників – шаленців, що бажають за будь-яку ціну об’єднати під єдиним скіпетром усю Німеччину: адже тоді буде тільки один придворний театр, а значить, і одне місце придворного капельмейстера! Що тоді станеться з моїми планами, з моїми сподіваннями, вже й так невиразними й неясними для мене самого? Але ж наразі в Німеччині ще доволі багато придворних театрів! Проте бачу: западаю в богохульство. Пробачте, о богині-покровительки, щойно висловлене зухвале побажання! Та ви знаєте моє серце, вам відома моя відданість – відданість, яка залишається незмінною, навіть якби в Німеччині була тисяча придворних театрів. Амінь!
Ця щоденна молитва передує всім моїм починанням, а отже, нею ж розпочну й оповідь про моє паломництво до Бетговена.
У разі якщо по моїй смерті цей документ буде опубліковано, я також погадав за необхідне оповісти, хто я є, бо інакше багато чого може залишитися незрозумілим. Отож нехай це буде відомо вам, читачі, та вам, виконавці мого заповіту!
Я народився в невеликому містечку Середньої Німеччини. Не можу сказати напевне, до чого мене навертали батьки, лише пам’ятаю, що якось увечері я вперше почув одну з симфоній Бетговена, мене охопив жар, я захворів на гарячку, а одужавши, став музикантом. Імовірно, цьому випадкові завдячую тією особливою любов’ю, тим шануванням і обожнюванням, з якими я ставився до Бетговена, хоча потім також познайомився з творами інших першорядних композиторів. Найбільшою моєю радістю було цілковите занурення у глибину його генія, отож урешті я уявляв себе його частинкою і в ролі такої малесенької частинки вважав себе долученим до найвищих ідей та поглядів, коротше кажучи, я ставав тим, кого розсудливі люди зазвичай називають дурнем, але моє шаленство мало добру якість і нікому не шкодило; у ту пору я їв вельми черствий хліб і пив сильно розбавлене водою вино, бо уроками музики, шановні читачі й духівники, в нас багато не заробиш!
Так я жив у комірці під дахом, і ось одного чудового дня мене осяяло, що той, чиї творіння обожнюю, не помер. Я не розумів, як раніше про це не подумав. Я й гадки не мав, що Бетговен може, як і ми, грішні, їсти хліб, дихати повітрям, одне слово – існувати. Але ж Бетговен мешкав у Відні й теж був бідним німецьким музикантом.
Відтоді я не мав спокою! Усі мої думки були скеровані на одне: побачити Бетговена! Жоден мусульманин не палав більш полум’яною вірою, вирушаючи в паломництво до гробу Пророка, ніж я, котрий прагнув здійснити паломництво до скромного житла Бетговена. Але з чого розпочати, як виконати замислене? До Відня було далеко, і для мандрівки туди потрібні були гроші. А я, нещасний, ледь-ледь заробляв на життя! Отож належало знайти якісь незвичайні шляхи, аби дістати грошей на дорогу. Я відніс до нотного видавництва кілька фортепіанних сонат, які скомпонував, наслідуючи взірець обожнюваного маестро. Видавець кількома словами дав мені зрозуміти, що я дурень, але порадив, що, коли схочу заробити кілька талерів музичними творами, то спершу мені потрібно створити собі хоч якесь реноме галопами та попурі. Я здригнувся, але пристрасне бажання побачити Бетговена перемогло; я почав компонувати галопи й попурі, та з сорому не насмілювався поглянути на портрет Бетговена, бо це видавалося мені блюзнірством.
На мою біду, видавець навіть не заплатив мені за ці перші плоди мого гріхопадіння, пояснивши, що спершу треба здобути собі бодай якесь ім’я. Я знову здригнувся і впав у розпач, але у своєму розпачі скомпонував кілька відмінних галопів. Справді, мені заплатили за них; урешті я накопичив достатньо грошей, аби виконати замислене. Це забрало два роки, і весь цей час я боявся, аби Бетговен не помер раніше, ніж устигну створити собі ім’я галопами й попурі. Дяка Богу, він дожив до моєї слави! Святий Бетговене, пробач мені це реноме, я домагався його, аби мати змогу побачити тебе!
Яке блаженство! Я наблизився до досягнення мети! Не було людини щасливішої за мене! Залишалося тільки зібратися в дорогу і розпочати свою мандрівку. Коли я вийшов з міської брами й спрямував свої кроки на південь, мене опанував священний трепет! Я охоче сів би в диліжанс – не тому, що злякався труднощів подорожі пішки (о, я б радісно стерпів будь-які знегоди заради поставленої мети!), – ні, лише тому, що в диліжансі швидше б дістався до Бетговена. Але я ще зажив недостатньої слави своїми галопами й тому не міг сплатити за проїзд. Отже, я був згоден на всі знегоди і вважав себе щасливим через те, що йду до своєї мети. О, які мрії, які сни мене опановували! Закоханий, по довгих літах розлуки повернувшись до коханої своєї юності, не міг бути щасливішим за мене.
І ось я увійшов до Богемії, країни арфістів і вуличних співаків. У маленькому містечку зустрів компанію мандрівних музикантів, вони утворювали невеликий оркестр: контрабас, дві скрипки, дві валторни, кларнет і флейта; окрім того, з ними були арфістки й дві співачки з відмінними голосами. Вони грали танці й співали пісень, а зібравши гроші, йшли далі. Я знову натрапив на них – вони зупинилися відпочити й поїсти неподалік шляху в гарному куточку в тіні дерев. Я приєднався до них, теж назвався мандрівним музикантом, і невдовзі ми заприятелювали. Я чув, як вони грали танці, й тому несміливо поцікавився, чи грали вони вже й мої галопи? Які чудові люди! Мої галопи були їм незнані! О, як мені було це приємно! Я поцікавився, чи грають вони щось інше, не лише танці.
– Так, – відповіли вони, – але для себе, не для панів. – Вони дістали ноти – я побачив Сьому симфонію Бетговена і здивовано спитав, невже вони грають і такі речі?
– Чому ж ні? – мовив старший. – Йозефові, другій скрипці, болить рука, він не може грати, а то б ми неодмінно вчинили собі це задоволення.
Переповнений радощами, я відразу схопив скрипку Йозефа, обіцяючи, наскільки мені до снаги, заступити його, і ми розпочали симфонію Бетговена.
О який захват! Тут, у Богемії, на шляху, просто неба почути бетговенську симфонію, яку виконали мандрівні музиканти з такою точністю, такою технікою, з таким глибоким почуттям, які нечасто можна почути у виконанні наймайстерніших віртуозів. О великий Бетговене, прийми від нас гідне тебе жертвоприношення! Ми вже грали фінал, коли – у цьому місці траса робила поворот і йшла вгору – повільно і безшумно під’їхав і зупинився коло нас елегантний дорожній екіпаж. В екіпажі лежав простягнутий, напрочуд довгий і напрочуд білявий, молодий чоловік, він з очевидною увагою прослухав нашу музику, потім дістав гаманець і зробив якісь нотатки. Тоді кинув нам золоту монету і велів їхати далі, мовивши своєму лакеєві кілька слів англійською, з чого мені стало ясно, що він – англієць.
Цей інцидент зіпсував нам настрій; на щастя, ми вже догравали симфонію. Я обійняв своїх нових друзів і хотів приєднатися до них, але вони сказали, що повертаються додому в рідне село і далі повернуть зі шляху та підуть путівцем. Якби мене не очікував Бетговен, я, звісно, провів би їх туди. Отже, ми зворушливо попрощалися, і я пішов своєю дорогою. Потім згадав, що ніхто не нагнувся по золотий, який кинув англієць.
У найближчому заїзді, куди я завернув, аби відпочити й підживитися, побачив англійця, що сидів за багатим обідом. Він довго розглядав мене, зрештою звернувся до мене пристойною німецькою мовою.
– Де ваші колеги? – спитав він.
– Пішли додому, – відповів я.
– Візьміть скрипку і зіграйте ще щось, – мовив він. – Ось гроші.
Це мене розсердило, я промовив, що не граю за гроші, а крім того, не маю скрипки, і коротко розповів, як зустрівся з тими музикантами.
– Музиканти добрі, – зауважив англієць, – і симфонія Бетговена теж дуже добра.
Його слова приголомшили мене; я спитав, чи не займається він музикою.
– Yes, – відповів він, – двічі на тиждень я граю на флейті, по четвергах на валторні, а по суботах займаюся композиторською справою.
Я був здивований – такі здібності! Ані разу в житті я не чув про мандрівних англійських музикантів і подумав, що вони, певно, непогано живуть, коли можуть мандрувати в таких комфортабельних екіпажах. Я спитав, чи він професіональний музикант.
Відповіді мені довелося очікувати вельми довго; нарешті він повільно проказав, що має багато грошей.
Я збагнув свою помилку: моє питання, звісно, образило його. Збентежений, я змовк і взявся до свого скромного обіду.
Проте англієць, який довго роздивлявся мене, знову заговорив.
– Ви знаєте Бетговена? – спитав він.
Я відповів, що ніколи не був у Відні, й нині саме йду туди, аби задовольнити моє палке бажання – побачити обожнюваного маестро.
– Звідки ви йдете? – спитав він.
– З Л.
– Це недалеко, я їду з Англії й теж хочу познайомитися з Бетговеном. Ми обидва познайомимося з ним: він дуже відомий композитор.
«Який дивовижний збіг! – подумав я. – Великий маестро, яких різних людей ти притягуєш до себе! До тебе йдуть пішки, до тебе їдуть екіпажами». Англієць зацікавив мене, та, мушу признатись, я не заздрив його екіпажу. Я вважав, що в моєму важкому пішому паломництві більше святого почуття, більше благочестя, і досягнення мети принесе мені більше щастя, ніж йому, цьому зарозумілому індикові.
Тут пролунав ріжок листоноші; англієць поїхав, крикнувши мені на прощання, що раніше за мене побачить Бетговена.
Я пройшов пішки всього кілька годин і знову несподівано наткнувся на нього. Його екіпаж зі зламаним колесом стояв на дорозі, англієць у величному спокої ще сидів у ньому з лакеєм на зап’ятках, хоча екіпаж сильно перехилився набік. Мені було сказано, що вони чекають на листоношу, який побіг у доволі віддалене село по коваля. Справді, я знайшов листоношу в корчмі, де він пив горілку, не дуже-то заклопотаний долею свого пасажира; я таки хутко доправив його вкупі з ковалем до потерпілого екіпажа. Колесо полагодили, англієць пообіцяв сповістити Бетговена про мій візит і… поїхав.
Велике ж було моє здивування, коли взавтра я знову застав його на дорозі! Цього разу екіпаж із чотирма цілими колесами спокійно стояв на узбіччі; англієць читав книжку і неначе зрадів, побачивши, як я простував дорогою.
– Давно вже стою тут, – мовив він, – мені спало на думку, що я вчинив нечемно, не запросивши вас поїхати зі мною до Бетговена. Їхати значно приємніше, ніж іти. Сідайте до мене в екіпаж.
Я знову був здивований. Щоправда, певний час вагався, чи не прийняти його запрошення, та невдовзі згадав обітницю, яку дав учора, коли дивився услід англійцеві, що від’їжджав: я дав обітницю за будь-яких обставин здійснити задумане паломництво пішки й повідомив це йому. Тепер був здивований англієць: він не міг мене зрозуміти. Повторив своє запрошення, сказавши, що чекає на мене вже кілька годин, хоча дуже затримався на нічлігу, позаяк колесо вимагало ґрунтовного полагодження. Моє рішення залишилося непохитним, і він, не перестаючи дивуватися, поїхав.
Правду кажучи, у душі я мав антипатію до нього – у мені виникло якесь невиразне передчуття, що цей англієць заподіє мені чимало прикрощів. До того ж, його пошанування Бетговена, так само як і намір познайомитися з ним, видавалися мені, радше, марним дивацтвом багатого джентльмена, а не глибокою внутрішньою потребою захопленої душі. Тому я волів триматися від нього якнайдалі, аби не споганити спілкуванням із ним мого побожного прагнення.
Але, немов бажаючи підготувати мене до тих небезпек, які мені обіцяла зустріч із цим джентльменом, увечері того ж дня доля знову звела мене з ним біля шинка, де він, найочевидніше, очікував мене, бо сидів на передньому сидінні екіпажа і дивився на дорогу у зворотному напрямку, мені назустріч.
– Сере, – звернувся він до мене, – я знову вже кілька годин чекаю на вас: чи не хотіли б ви разом зі мною поїхати до Бетговена?
Цього разу я відчув не лише подив, але і потаємний страх.
Таке наполегливе бажання прислужитися мені я міг пояснити єдино тим, що англієць, помітивши мою дедалі більшу антипатію, нав’язує своє товариство мені на згубу. Я знову відхилив його пропозицію, цього разу не приховуючи прикрості.
Тоді він гордовито виголосив:
– Goddam, ви мало цінуєте Бетговена. Я скоро побачу його!
І вмить він швидко поїхав.
Цього разу зустріч була останньою – на моєму ще довгому шляху до Відня я більше не бачив цього сина Альбіону.
Аж ось я опинився на вулицях Відня. Кінця мого паломництва було досягнуто. З якими почуттями я входив у свою Мекку! Усі знегоди довгої й тяжкої мандрівки були забуті: я – біля мети, між мурами того міста, де мешкає Бетговен.
Я був надто схвильований, аби вже зараз думати про виконання свого наміру. Щоправда, я відразу довідався, де мешкає Бетговен, але тільки для того, аби самому мені оселитися поблизу. Майже навпроти будинку, де мешкав маестро, містився не дуже-то фешенебельний готель; я зайняв там невеличку кімнату на шостому поверсі й почав готуватися до найбільшої події мого життя – зустрічі з Бетговеном. Після дводенного відпочинку, під час якого присвячував себе посту і молитві та не робив спроб ближче познайомитися з Віднем, я набрався мужності, залишив готель і перейшов навскіс до того визначного будинку. Мені сказали, що пана Бетговена немає вдома. Я був задоволений: отже, мені залишався ще певний час, аби зібратися з думками. Та коли того ж дня я ще чотири рази отримав ту саму відповідь, і в дещо підвищеному тоні, то став вважати цей день нещасливим і, засмучений, відклав візит.
Коли я йшов назад до готелю, мені доволі привітно вклонився з вікна бельетажу мій англієць.
– Бачили Бетговена? – спитав він.
– Наразі ні: не застав його, – відповів я, здивований цією новою зустріччю. Він очікував мене на сходах і надзвичай люб’язно почав кликати мене до себе.
– Пане, – мовив він, – я бачив, що ви п’ять разів за сьогоднішній день ходили до будинку Бетговена. Я вже кілька днів тут і зупинився в цьому огидному готелі, аби бути поблизу маестро. Повірте мені, отримати змогу поговорити з ним дуже тяжко; цей джентльмен надзвичайно капризний. Першого дня я ходив до нього шість разів і всі шість разів не заставав його вдома. Нині прокидаюся дуже рано і до пізньої ночі сиджу біля вікна, аби побачити, коли Бетговен вийде з дому. Але цей джентльмен наче ніколи не виходить з дому.
– То ви вважаєте, Бетговен і сьогодні був вдома і велів не приймати мене? – вигукнув я, цілковито збентежений.
– Звісно, і вас і мене не прийняли. І мені це дуже неприємно, адже я приїхав познайомитися з Бетговеном, а не з Віднем.
Мене вельми засмутила ця звістка. Тим не менше наступного дня я знову спробував щастя, але і цього разу без успіху – брама неба залишалася замкненою.
Англієць, який не відходив од вікна, з напруженою увагою стежачи за моїми марними спробами, урешті достеменно довідався, що помешкання Бетговена виходить не на вулицю. Він був засмучений, але й далі так само нескінченно наполегливий. Зате мені невдовзі урвався терпець, для чого я мав, звичайно, більше підстав: непомітно минув вже тиждень, і я не досягнув своєї мети, а на гроші, виручені за мої галопи, мешкати довго у Відні не видавалося можливим. Поступово я почав розпачувати.
Поділився своїм горем із господарем готелю. Він посміхнувся і пообіцяв пояснити мені причину моїх невдач, якщо я дам йому слово не виказувати його англійцю. Відчуваючи, що наді мною тяжіє зла доля, я дав прохану обіцянку.
– Бачите, у мене зупиняються дуже багато англійців, які мають на меті побачити пана Бетговена та з ним познайомитися, – мовив чесний господар. – Це вельми дратує пана Бетговена, він так зненавидів цих панів, що не допускає до себе приїжджих. Звичайно, він має свої дивацтва, але їх потрібно йому вибачити. А для мене це зиск – у готелі завжди повно мешканців-англійців, які вимушені мешкати тут довше, аніж якби пан Бетговен був доступний, та коли ви обіцяєте не сполохати цих панів, я сподіваюся, що зможу допомогти вам і знайду спосіб, як ви можете зустрітися з паном Бетговеном.
Його слова дали мені велику надію. Отож мені, бідоласі, тому не таланило, що мене прийняли за англійця! Так, недарма я мав передчуття: англієць – ось хто був моїм згубником!
Я хотів відразу виїхати звідси, бо всіх тутешніх мешканців у бетговенському будинку вважали англійцями, тому я теж потрапив у немилість. Проте мене стримало бажання господаря вказати мені, як зустрітися і поговорити з Бетговеном. Тимчасом англієць, якого тепер я зненавидів усією душею, став учиняти всілякі інтриги й підкупи, але без результату.
Так минуло ще кілька марних днів, за час яких значно змаліла сума, яку я виручив за галопи. Нарешті господар розповів мені, що я неодмінно зустріну Бетговена в одній пивній з садом, де він буває майже щодня в певний час. Мій порадник повідомив мені також достеменні прикмети великого композитора, за якими обов’язково муситиму впізнати його. Я ожив і вирішив не відкладати свого щастя до завтрашнього дня. Підстерегти Бетговена, коли він виходив з дому, я ніяк не міг, оскільки він завжди послуговувався чорним ходом, – отже, мені не залишалося нічого іншого, як піти до пивної. На мою досаду, і в цей і в наступні два дні я даремно чекав там Бетговена. Урешті, четвертого дня, коли я знову попростував до злощасної пивної, собі на зажуру я помітив, що на віддалі за мною обережно і неквапливо йде мій англієць. Він, нещасний, не полишав свого спостережного поста біля вікна і не міг пропустити, як я щодня, у певний час, виходжу з готелю і йду в одному й тому ж напрямку. Це вразило його, і, відразу запідозривши, що я відкрив шлях, як дістатися Бетговена, він вирішив скористатися цим своїм запідозреним відкриттям. Він повідомив мені це найбільш невимушено і враз заявив, що вирішив усюди йти за мною назирці. Марні були всі мої намагання ошукати його, переконати, що просто аби провести час, ходжу до дешевої пивної, недостатньо фешенебельної для таких панів, як він; його рішення було непохитне, і мені залишалося тільки проклинати свою долю. Наприкінці я спробував відвернути його грубістю і позбутися його нешанобливим поводженням, та він анітрохи не розсердився, обмежившись лагідною усмішкою. Його опанувала ідея побачити Бетговена, яка вже стала нав’язливою, – уся решта мало хвилювала його.
І цього разу такому справді було суджено здійснитися – я вперше побачив великого маестро. Не маю слів переказати мого захвату, але одночасно і моєї люті, коли я, сидячи за столиком, обіч горезвісного англійця, побачив чоловіка, який наближався і своєю зовнішністю та поставою цілком відповідав тому образові Бетговена, який мені змалював господар готелю. Довгий синій редингот, сплутане і скуйовджене сиве волосся; а вираз обличчя зовсім такий, яким, судячи з доброго портрета композитора, я вже давно малював його у своїй уяві. Помилки бути не могло: я впізнав його першої ж миті! Швидкими дрібними кроками він пройшов повз нас; з несподіванки й побожності я не міг опанувати себе.
Англієць не пропустив почуттів, які я виказав; допитливим поглядом спостерігав він за відвідувачем, який, увійшовши, попрямував у віддалений куточок саду, де в цей час ще було доволі мало людей, наказав принести вина і поринув у задуму. Моє серце, гучно тупаючи, не могло ошукати мене: то був він! На якусь мить я забув про свого сусіда і, неописанно хвилюючись, жадібним поглядом дивився на людину, чий геній неподільно володів усіма моїми думками й чуттями, відтоді як я навчився мислити й почувати. Мимоволі я почав тихенько говорити сам із собою, і мої слова перетекли у своєрідний монолог, який скінчився доволі значущими словами: «Бетговене, отже, мені справді дано споглядати тебе?!»
Ніщо не пройшло повз увагу мого злощасного сусіда, який присунувся близько до мене і, затамувавши подих, прислухався до того, що я шепотів. Він збудив мене, перервавши мій побожний екстаз, такими словами:
– Yes! Цей джентльмен – Бетговен! Ходімо представмося йому негайно!
У страху і відчаї я схопив клятого англійця за руку, намагаючись стримати його.
– Що ви собі вигадали? – вигукнув я. – Ви хочете нас скомпрометувати… тут, у пивній… зневаживши всю пристойність?
– О, це чудова нагода, – заперечив він, – навряд чи нам випаде більш вдала.
На цих словах він вийняв із кишені щось на подобу нотного зошита і хотів відразу рушити до чоловіка в синьому рединготі. Не тямлячи себе від жаху, я схопив шаленця за поли його сюртука і несамовито крикнув:
– Ви що, з глузду з’їхали?
Цей інцидент привернув увагу відвідувача в синьому рединготі. На свою велику прикрість, він, певне, здогадався, що є причиною нашого збудження, і, швидко допивши вино, підвівся та пішов до виходу. Англієць, заледве це побачивши, так щодуху рвонув уперед, що залишив одну полу сюртука в моїй руці, й попрямував навперейми Бетговенові. Маестро спробував уникнути зустрічі, але негідний англієць випередив його. Учинив вишуканий уклін за всіма правилами останньої англійської моди й звернувся до Бетговена з такими словами:
– Маю честь представитися уславленому композиторові, вельмишановному пану Бетговенові!
Говорити далі йому не довелося: по перших же словах Бетговен, кинувши погляд на мене, квапливо відскочив убік і блискавично зник із саду. Тим не менше незворушний англієць одразу ж кинувся вслід за втікачем, але тут я щосили вчепився за вцілілу полу його сюртука. Він зупинився, дещо здивований, і вигукнув незвичним для нього тоном:
– Goddam! Цей джентльмен гідний бути англійцем! Це дійсно велика людина, і я неодмінно з ним познайомлюся.
Я скам’янів: ця жахлива пригода вбила мою останню надію на здійснення найбільш полум’яного бажання мого серця.
Так, тепер я зрозумів, що віднині всі мої спроби просто знайти Бетговена і поговорити з ним приречені на невдачу. Мої грошові обставини були в сумному стані, і мені залишалося тільки вирішити, чи піду у зворотну дорогу вже зараз, нічого не домігшись, чи таки зроблю останню відчайдушну спробу досягнути мети. Перша думка приголомшила мене до глибини душі. Як можна було не відчути себе знищеним: адже ти стояв біля брами найбільшого святилища, вхід до якого віднині зачинено для тебе довіку! Отже, перш ніж відмовитися од щастя моєї душі, я хотів зробити ще одну відчайдушну спробу. Але яку? Що вдіяти, яким шляхом піти? Я довго не міг вигадати нічого радикального. Моя думка була паралізована.
Збуджена уява змальовувала мені лише те, що я пережив, коли вчепився в полу сюртука страхітливого англійця. Я не пропустив погляду, який скоса кинув Бетговен на мене, нещасного, у хвилину руїни всіх моїх сподівань; я відчував, що означає цей погляд: він перетворив мене на англійця. Що тепер учинити, як розвіяти підзори маестро? Треба було за всяку ціну пояснити йому, що я простий німець, який поріднився з земними злиднями, але що моя душа сповнена неземних захватів.
Зрештою я вирішив випустити те, що лежало в моєму серці, й написати Бетговенові. Так і зробив. Написав йому: стисло переказав історію свого життя, розповів, як я став музикантом, як обожнюю його, як мрію з ним познайомитися, як пожертвував двома роками життя, аби створити собі ім’я композитора галопів, як розпочав і як закінчив своє паломництво, яких страждань завдав мені англієць і в якому жахливому становищі перебуваю нині. Перелічення моїх страждань помітно полегшило мені душу, і, насолоджуючись цим почуттям полегшення, я навіть впав у дещо панібратський тон і вплів у листа цілком відверті й доволі рішучі докори композиторові за несправедливе жорстокосердя, з яким він повівся зі мною, бідолашним. З достеменним натхненням я скінчив свого листа, мені рябіло в очах, коли писав адресу: «Пану Людвіґові ван Бетговену». Ще подумки промовив молитву і відніс листа до будинку, де мешкав Бетговен.
Сповнений захвату, я йшов назад, і – о Боже! – перед моїми очима знову опинився злощасний англієць! За цим моїм останнім кроком він також стежив з вікна; з радісного виразу мого обличчя він зрозумів, що я наснажений надією, і цього виявилося досить – знову він заволодів мною. Справді, зупинив мене на сходах, спитавши:
– Є надія? Коли ми побачимо Бетговена?
– Ніколи, ніколи! – крикнув я в розпачі. – Вас Бетговен не бажає бачити ані тепер, ані в майбутньому і взагалі ніколи. Дайте мені спокій, жахливий чоловіче, нас нічого не пов’язує!
– Пов’язує, і навіть вельми багато чого, – холоднокровно відповів він. – Де пола від мого сюртука, сере? Хто дав вам право силою загарбати її? Чи зрозуміло вам, що в поводженні Бетговена зі мною винні ви? Як міг він уважати за пристойне увійти в розмову з джентльменом з однією полою?!
– Пане, вашу полу ви отримаєте назад! – вигукнув я, розсерджений зробленим мені звинуваченням. – Збережіть її для ганебного нагадування про те, як ви образили великого Бетговена і довели до відчаю бідного німецького музиканта!
Він спробував стримати й заспокоїти мене, запевнивши, що має ще багато сюртуків у відмінному стані, а я лише мушу повідомити йому, коли Бетговен забажає нас прийняти. Але я сторчма помчав до себе на шостий поверх, замкнувся і став чекати Бетговенової відповіді.
Але як описати, що коїлося в мені, що коїлося й поза мною, коли за годину я дійсно одержав клаптик нотного паперу, на якому було написано недбалим почерком:
«Вибачте мені, пане Р., що прошу Вас відвідати мене лише завтра вранці, бо сьогодні мушу доправити на пошту пакет надрукованих музичних творів. Чекаю на Вас завтра. Бетговен».
Передусім я впав на коліна і подякував небу за таку небувалу милість; мої очі туманіли гарячими слізьми. Але потім мої почуття знайшли вихід у шаленій радості; я підскочив і в дикому танці закружляв своєю комірчиною. Сам не знав, що витанцьовував, тільки пам’ятаю, на мій превеликий сором, що насвистував при цьому один зі своїх галопів. Це досадне відкриття привело мене до тями. Я залишив свою кімнатку, залишив готель і, сп’янілий радістю, помчав вулицями Відня.
Боже мій, поринувши у свої невдачі, я зовсім забув, що перебуваю у Відні. У який захват привело мене святкове пожвавлення на вулицях цісарської столиці! Я був у захопленому стані й на все дивився захопленими очима. Дещо поверхова чутливість віденців видавалася мені по-юнацькому свіжим запалом; їхня легковажна і не дуже-то розбірлива гонитва за насолодами здавалася мені природною і щирою сприйнятливістю до всього прекрасного. Я вивчив п’ять щоденних театральних афіш. О небо! На одній прочитав: «”Фіделіо”, опера Бетговена».
Я не міг не піти до театру, хоча доходи від моїх галопів помітно розтанули. Коли я ввійшов до партеру, увертюра щойно розпочалася. Це була названа «Леонорою» переробка опери, яка, до честі освіченої віденської публіки, свого часу зазнала фіаско. Я не чув, аби вона колись ішла також у цьому другому варіанті. Можна уявити мій захват, коли я вперше почув тут оте прекрасне нове, що було написано! Леонору співала молода дівчина; у такому юному віці співачка немовби вже поріднилася з генієм Бетговена.
З яким запалом, з якою поезією вона виконала свою роль, як глибоко приголомшила створеним образом цієї незвичайної жінки!.. Ім’я співачки – Вільгельміна Шредер. Їй належала велика заслуга: вона відкрила німецькій публіці творіння Бетговена; цього вечора навіть поверхових віденців охопив захват. А якщо говорити про мене, то переді мною розкрилися небеса; я був на вершині блаженства і молився на цього генія, котрий – подібно до Флорестана – вивів мене з пітьми й кайданів на світло і свободу.
Уночі я не міг заснути. Те, що пережив зараз, і те, що мав пережити завтра, було надто грандіозне, надто захопливе, – спокійно перетерпіти це сновидіння було неможливо. Я не спав, а мріяв і готувався постати перед Бетговеном. Нарешті засвітало; я нетерпляче очікував години, придатної для ранкового візиту; ця година пробила, і я вийшов з дому.
Я був охоплений думкою, що мене очікувала найзначніша подія мого життя.
Але я ще мав пережити жахливе випробування. Притулившись до вхідних дверей будинку, де мешкав Бетговен, на мене напрочуд холоднокровно чекав мій злий геній – клятий англієць. Він підкупив усіх, зокрема господаря нашого готелю; той раніше за мене прочитав записку Бетговена і виказав мене злощасному англійцеві. На його вигляд мене пройняв холодний піт; зникли поезія і святе хвилювання: знову він мав владу наді мною.
– Ходімо, – сказав він, – представмося Бетговенові!
Спочатку я хотів використати брехню і став твердити, що йду зовсім не до Бетговена. Але він одразу позбавив мене змоги вдатися до хитрощів – цілком щиро оповів, як дізнався мою таємницю, і заявив, що не відчепиться, доки ми не підемо від Бетговена. Спершу я спробував відмовити його од цього наміру по-доброму – нічого не вийшло! Я розлютився – і знову нічого не вийшло. Урешті я поклався на прудкість моїх ніг. Стрілою злетів сходами й мов навіжений смикнув дзвоник. Але мені не встигли відчинити, а джентльмен вже був поруч, схопив мене за полу сюртука і мовив:
– Не тікайте! Маю законне право на полу вашого сюртука. Випущу її з рук лише тоді, коли ми постанемо перед Бетговеном.
Нажаханий, я повернувся, намагаючись вирватися, і відчув спокусу оборонитися від гордого сина Альбіону, давши волю рукам, але тут нам відчинила двері стара служниця. Побачивши таку незвичайну сцену, вона вже хотіла зачинити двері. Наляканий, я назвався і запевнив стару, що мене запросив пан Бетговен. Вона ще вагалася – англієць усім своїм виглядом неначе збудив у ній законний сумнів, але тут, на щастя, у дверях кабінету з’явився сам Бетговен. Скориставшись цією хвилиною, я швидко ввійшов і попрямував до маестро, аби вибачитися. Та одночасно втягнув за собою англійця, котрий щомоці вчепився в мене. Він виконав свій намір і відпустив мене, тільки коли ми вже стояли перед Бетговеном. Я вклонився і пробелькотів своє ім’я. Хоча Бетговен, звісно, не зрозумів його, одначе, певне, збагнув, що я саме той, хто писав йому. Він запросив мене до кімнати, а мій супутник, не зважаючи на здивований погляд Бетговена, поквапився чкурнути услід за мною.
Я був тут, у святилищі, але від болісного спантеличення, яке мені заподіяв злощасний англієць, розгубився до решти і не міг набрати щедротного настрою, потрібного мені, аби гідно насолодитися щастям, яке випало на мою долю. Постать Бетговена сама по собі не справляла приємного і привабливого враження. Одягнений він був на домашній лад, доволі неохайно, з червоним шерстяним шарфом, обмотаним довкола живота; довге і густе сиве волосся було скуйовджене, а хмурий, непривітний вираз обличчя не сприяв подоланню моєї соромливості. Ми сіли до столу, закиданого папером і перами.
Настрій був напружений. Усі мовчали. Бетговен був явно невдоволений, що замість одного відвідувача прийшли двоє.
Нарешті він заговорив.
– Ви з Л.? – спитав він хриплим голосом.
Я хотів відповісти, але він перервав мене, підсунувши аркуш паперу й олівець.
– Напишіть, я не чую, – додав він.
Я знав, що Бетговен глухий, і був готовий до цього. Проте вимовлені хриплим, надламаним голосом слова: «Я не чую» – укололи мене в саме серце. Провадити невтішне злиденне існування, знаходити єдину піднесену радість у владному могутті звуків і бути вимушеним мовити: «Я не чую!» За одну мить мені стала зрозуміла зовнішня постать Бетговена, його зажурене обличчя, похмурий невдоволений погляд, уперто стиснуті губи: він не чує!
Цілковито спантеличений, не знаючи, що написати, я попросив вибачити мені й небагатьма словами пояснив, чому прийшов у супроводі англійця. А той, повністю задоволений, мовчки сидів навпроти Бетговена, який, прочитавши рядки, які я написав, сердитим тоном запитав англійця, чого, власне, бажає він.
– Маю честь… – вже почав англієць.
– Не розумію, – різко урвав його Бетговен. – Не чую і не можу багато говорити. Напишіть, чого потребуєте від мене.
Зо хвилину англієць спокійно подумав, потім дістав з кишені свого вишуканого нотного зошита і звернувся до мене:
– Добре. Напишіть, що я прошу пана Бетговена переглянути мій твір; якщо йому не сподобається те чи те місце, нехай він буде такий люб’язний і позначить його хрестиком.
Я дослівно написав його прохання, сподіваючись, що нарешті позбудуся його; так і сталося. Прочитавши, Бетговен, дивно посміхаючись, поклав твір англійця на стіл, кивнув і сказав:
– Надішлю…
Мій джентльмен лишився вельми задоволений, підвівся, вклонився особливо вишукано і попрощався. Я полегшено зітхнув: він пішов. Лише тепер я почувся у святилищі. Навіть обличчя Бетговена проясніло; якусь мить він спокійно дивився на мене.
– Англієць завдав вам багато неприємностей, – почав він потім. – Утішмося обидва. Мандрівники англійці до смерті замучили мене. Сьогодні вони приїжджають дивитися на нещасного музиканта, як завтра, можливо, приїдуть дивитися на рідкісного звіра. Мені жаль, що я переплутав вас із ним. Ви писали, що вам подобаються мої твори. Мені це приємно, нині я не дуже-то розраховую на успіх моїх творів.
Довірливий тон його мови допоміг мені подолати мою соромливість; я затремтів від радості, почувши ці прості слова.
Я написав, що не лише захоплююся кожним його твором і що моє найпристрасніше бажання – мати змогу побачити маестро в моєму рідному місті, яке вважало б його приїзд за найбільше щастя для себе; тоді б маестро переконався, яке враження справляють на тамтешню публіку його речі.
– Так, гадаю, у Північній Німеччині мої твори подобаються більше. На віденців часто злюся; вони щодня слухають стільки всілякої погані, що не завжди бувають схильні серйозно прослухати щось поважне.
Я хотів заперечити й навів як доказ те, що вчора в театрі був свідком, з яким щирим ентузіазмом публіка приймала «Фіделіо».
– Гм-гм! – пробуркотів маестро. – «Фіделіо»! Знаю, ці люди оплескують лише через марнославство, адже вони навіяли собі, що, переробляючи цю оперу, я просто послухався їхньої поради. Тож вони хочуть винагородити мої старання і кричать «браво!». Віденці – добродушний і невчений люд, тому віддаю перевагу їм над розсудливими людьми … Тепер «Фіделіо» вам подобається?
Я сказав йому про враження, яке мала на мене вчорашня вистава, і зауважив, що на доповненнях ціле помітно виграло.
– Осоружна робота! – заперечив Бетговен. – Я не творець опер, принаймні не знаю театру, для якого знову написав би оперу! Якби я схотів написати оперу на свій смак, глядачі б утекли з театру, тому що в тій опері не було б арій, дуетів, терцетів і всіх тих клаптиків, з яких у нашу добу зшивають опери, а того, що я написав би замість цього, жоден співак не погодився б співати й жодна публіка – слухати. Їм подобаються тільки фальшивий блиск, марне мигтіння і нудна солодкуватість. Того, хто написав би справжню музичну драму, уважали б за дурня, та він і був би дурнем, якби не залишив такого твору для себе, а виніс його на суд публіки.
– Як же приступити до роботи над такою музичною драмою? – збуджено спитав я.
– Як це робив Шекспір, коли писав свої драми, – відповів він майже різко. А потім вів далі: – Хто намагається пристосувати всілякі дурниці для співачок із більш або менш пристойними голосами й зірвати оплески та крики «браво!», тому ліпше б бути паризьким жіночим кравцем, а не композитором музичних драм. Щодо мене, я не придатний до таких розваг. Чудово знаю, що розумні люди вважають, буцімто я сильний в інструментальній музиці, а вокальна – не моя стихія. Вони мають рацію, бо під вокальною музикою розуміють лише оперну, одначе аби я колись поріднився з тією музикою – від того хай Бог мене береже!
Я дозволив собі спитати, чи справді він думає, що після прослухання його «Аделаїди» хто-небудь насмілиться мати сумніви в його блискучому обдаруванні також як композитора вокальної музики.
– Ну, «Аделаїда» і твори в тому ж ґатунку – це, зрештою, дрібниці, – заперечив він, трохи помовчавши. – Вони доволі швидко потрапляють у руки професіональних виконавців і для них слугують приводом показати свої чудові кунштюки. Але чому б вокальній музиці не бути поважнішим жанром, не гіршим за інструментальний, тим більше коли легкодуха братія співаків ставитиметься до її виконання з тією самою повагою, яка потрібна від оркестру, скажімо, при виконанні симфонії? Голоси є. Людський голос навіть досконаліший і благородніший від будь-якого оркестрового інструмента. Чому не можна використовувати його також самостійно, як інструмент? Яких би цілковито нових результатів було досягнуто при такому його застосуванні! Людський голос, від природи зовсім не подібний за своїм характером до інструмента, особливо б вирізнявся і запам’ятовувався на загальному тлі оркестру й давав би змогу створити найрізноманітніші комбінації. Інструменти відтворюють первинні звуки всесвіту і природи; того, що вони виражають, не можна точно визначити, не можна ясно встановити їхнього характеру, бо вони переказують первинні почуття, якими виникали з хаосу новонародженого світу, можливо, ще до появи тієї людини, котра б могла прийняти ці почуття у своє серце. Зовсім інше – людський голос; він виражає людське серце і його замкнене індивідуальне почуття. Це обмежує його характер, зате він окреслений і ясний. Отож потрібно сполучити ці два елементи і злити їх водно! Непогамовним, первісним, безмежним почуттям, що їх відтворюють інструменти, протиставити явні, окреслені відчуття людського серця, які відтворює людський голос. Приєднання цього другого елемента діятиме благотворно і пом’якшувально на боротьбу первісних почуттів, скерує їхній потік у певне загальне річище, а людське серце, сприйнявши ці первісні відчуття, стане ширшим і сильнішим і набуде спромоги усвідомлювати власну божественну сутність, що до того жила в ньому як невиразне передчуття вищої істоти.
На кілька хвильок Бетговен замовк, ніби стомившись, потім, зітхнувши, знову заговорив.
– Щоправда, пробуючи розв’язати цю задачу, стикаємося з певними труднощами. Аби співати, потрібні слова. Але якими словами можна відтворити ту поезію, яка повинна лежати в основі такого сполучення всіх цих елементів? Од віршування доводиться відмовитися, бо для цього завдання слова звучать надто слабко… Скоро ви почуєте мій новий твір. Симфонію з хором. Хочу звернути вашу увагу, як тяжко мені було через недостатність віршування, яке воно виявилося безсиле, коли я прикликав його собі на допомогу. Нарешті вирішив скористатися чудовим гімном «До радості» нашого Шиллера; у кожному разі, це благородний і піднесений вірш, хоча він далеко не виражає того, що в цьому випадку, правда, не можуть виразити жодні вірші.
Досі насилу усвідомлюю те щастя, яке випало на мою долю, коли Бетговен сам своїми натяками допоміг мені зрозуміти до кінця його велику останню симфонію, у ту пору заледве скінчену і ще ніде не виконану. Я висловив йому захоплену подяку за таку достеменно рідкісну милість. Одночасно я написав, як захоплений несподіваним повідомленням, що незабаром можна сподіватися почути його новий великий твір. Сльози проступили в моїх очах – я хотів упасти перед ним на коліна. Бетговен неначе помітив, який я розчулений і схвильований. Подивився на мене з усмішкою, водночас і сумною і глузливою.
– Ви зможете виступити на мій захист, коли піде розмова про мій новий твір. Згадайте мене: розумні люди вважатимуть, що я схибнувся – принаймні вони гучно сповістять про це. Але ж ви бачите, пане Р., що я ще не ошалів, хоча при моєму нещасті це б могло статися. Від мене вимагають, аби я творив відповідно до прийнятих уявлень про те, щó є прекрасне і добре, і не думають, що я, нещасний глухий, можу мати свої, цілковито власні думки, що писати не так, як відчуваю, мені неможливо. І що їхніх прекрасних творів не можу ані відчути, ані осмислити, – іронічно додав він, – саме в цьому моє нещастя!
На цих словах він підвівся і став ходити по кімнаті швидкими дрібними кроками; я теж підвівся, схвильований до глибини душі; відчував, що тремчу. Продовжувати розмову жестами або записками було немислимо. Я розумів, що ми дійшли до поворотного пункту і тепер мій візит міг обтяжити Бетговена. Написати глибоко відчуті слова вдячності й прощання здавалося мені надто буденним; я просто взяв свого капелюха, підійшов до маестро і дав йому прочитати в очах те, що коїлося в моїй душі. Він, певне, зрозумів мене.
– Ви йдете? – спитав він. – Ви ще пробудете кілька днів у Відні?
Я написав, що, вчиняючи цю мандрівку, мав на увазі тільки одне – познайомитися з ним, що незвичайний прийом, яким він мене вшанував, переповнив моє серце радістю; уважаю, що моєї мети досягнуто, і завтра вирушаю у зворотну дорогу.
Він усміхнувся у відповідь:
– Ви написали мені, яким чином заробили гроші на мандрівку сюди. Ви б мусили залишитися у Відні й писати галопи – тут цей товар купують.
Я сказав, що з цим покінчено назавжди, бо не знаю, заради чого ще варто б було робити такі жертви.
– Ну-ну, ще знайдеться заради чого, – заперечив він. – Я, старий дурень, жив би ліпше, якби писав галопи, а так завжди злидарюватиму. Щасливої дороги, – додав Бетговен, – згадуйте мене й у знегодах втішайтеся мною.
Слізно зворушений, я вже збирався йти, але він крикнув мені навздогін:
– Стривайте! Треба ще позбутися музикального англійця! Дайте подивлюся, куди поставити хрести!
З цими словами він узяв нотний зошит англійця і, посміхаючись, перегорнув його; потім акуратно склав усі аркуші, обгорнув у папір, узяв грубе нотне перо і накреслив через усю обкладинку велетенського хреста. Потім передав зошита мені, кажучи:
– Вручіть щасливцеві його геніальний твір! Він віслюк, а все-таки заздрю його довгим вухам! Прощавайте, мій любий, і згадуйте мене добром.
Так він попрощався зі мною. Глибоко схвильований, я покинув кімнату і будинок Бетговена.
Біля готелю я побачив, що лакей англійця вкладає в дорожній екіпаж скрині свого пана. Отже, той теж досягнув своєї мети; я мусив визнати, що він виявив настирливість. Я поспішив до свого номера і також приготував власну торбу, аби завтра на світанку рушити пішки у зворотну дорогу. Я мимоволі зареготав, поглянувши на хрест, який оздоблював творіння англійця. Цей хрест усе-таки був пам’яттю про Бетговена, і я не схотів віддавати його злому генієві мого паломництва. Рішення ухвалив відразу: зняв обкладинку, дістав свої галопи й поклав їх у обгортку, на якій було накреслено суворий вирок. Англійцю віддав його твори без обгортки, супроводивши їх листом, у якому повідомляв, що Бетговен заздрить йому і каже, що не знає, куди поставити хреста.
Вийшовши з готелю, я побачив мого злощасного товариша, який сідав у карету.
– Прощавайте! – крикнув він. – Ви зробили мені велику послугу. Мені було вельми приємно познайомитися з паном Бетговеном. Хочете поїхати зі мною до Італії?
– А навіщо ви туди їдете? – спитав я своєю чергою.
– Хочу познайомитися з паном Россіні, адже він дуже славетний композитор.
– Бажаю щастя! – крикнув я. – Я познайомився з Бетговеном. Цього мені досить на все життя.
Ми розсталися. Я ще раз кинув сповнений суму погляд на Бетговенів будинок і попрямував на північ, почуваючись більш піднесеним і благородним.

Жан-Жак Руссо – один із найбільш блискучих прикладів влади розуму над добою. Він пізнав, перетворив, революціонізував не лише сучасне йому, але й майбутнє суспільство. Приречений на загибель, старий світ знав, супроти кого чаїть злобу. На Руссо і на Вольтера він поклав відповідальність за всі перевороти, які відбувалися у ХІХ сторіччі. «Це провина Вольтера! Це провина Руссо!» – глузливо виспівує Ґаврош у “Знедолених” Віктора Гюґо.
Але Руссо взяв на себе більше за Вольтера. Вольтер – найяскравіше світило у великому сузір’ї енциклопедистів. Руссо жив сам і боровся сам. Більше того: як побачимо далі, у своїй боротьбі він зіткнувся з ненавистю енциклопедистів, яких не сприймав морально і перевершував соціально. Вольтер і його великі сподвижники – Дідро, д’Аламбер, Гольбах, Гельвецій – утілювали собою головно негативну засаду того нового напряму думки, який почав несамовито руйнувати старе суспільство з його забобонами й надуживаннями; вони були бойові помічники вільного людського розуму, критичного і глузливого. Тільки один Руссо становить позитивну засаду, утвердження нової віри, він – пророк Республіки. І його спадщину Французька революція сприйняла раніше за будь-яку іншу. Його апофеоз збігся з апогеєм слави Конвенту. Сам Робесп’єр видав декрет про перенесення його решток до Пантеону.
Певна річ, не про таку славу міг мріяти Руссо. Маємо всі підстави вважати, що він, як і Вольтер, зрікся б Революції, попри те, що вона спиралася на нього. Але великі твори завжди переживають автора. Визволивши закуту думку, вони спричиняють бурі, про які той навіть не думав. Тим не менше ці соціальні перевороти – плоди його зусиль. І скільки б не протестував він проти тієї ролі, яку йому визначила доля, самотній Руссо залишиться в історії великим предтечею соціальних бур, зачинателем нової ери.

Найбільше вражає те, що він не лише не передбачив наслідків власної слави й геніальності, але що слава і геніальність прийшли до нього всупереч йому.
Життя і творчість Жана-Жака Руссо – це, можливо, єдиний випадок в історії літератури, коли людина зовсім не прагне геніальності, а та приходить до неї попри її бажання.
Женевець, дрібний буржуа, несміливий, безвільний, безхарактерний, з юних літ зазнавав усіляких небезпек і пережив усі удари долі, фантазер-байдикувальник, помірно обдарований, але лінивий, апатичний, розсіяний, непостійний, неврівноважений, украй непослідовний, безтурботний, він мало вимагав від життя і любив поринати у світ солодких снів, мріяв лише про спокійне і бездільне існування пересічної людини. І зненацька, цілком несподівано, геній сяйнув, наче блискавка, збив його з ніг, як апостола Павла, освітив і вклав йому в руку розжареного меча – його перо. Але це оповім докладно далі. І ось він уже на арені, де славетні поборники гуманізму на очах усього світу починають битву. Він одразу доводить свою зверхність над іншими. Здивовано і не без остраху прислухається до власного голосу – голосу римського трибуна, чиї могутні звуки наповнюють амфітеатр, – і не впізнає його: він розбиває найшанованіших кумирів і збурює самі підвалини суспільства…
Хай потім Руссо жахнеться вчиненому і заприсягнеться більше нічого не писати. Його затягує потік, який сам же він випустив з надр. Республіканець, він, наче дуб, височіє над монархічним ладом. Фанатик, він зберігає непохитну, приголомшливу зваженість розуму. Той, хто досі був волоцюгою і мрійником, сентиментальним і в’ялим анархістом, стає найбільш освіченим і найтвердішим серед законодавців.
Ці нові риси, які відкрилися в ньому, обтяжують його, і він мріє їх позбутися. Воістину, це небезпечний і скороминущий дар, Вишній наказ, який поклав на нього певну місію та змусив перевершити себе. Дванадцять років триває цей захоплений порив, цей геніальний злет, а потім Руссо знову стає неплідним мрійником, знову починає провадити той рослинний спосіб життя, за яким не припиняв сумувати. Але, виведений з рівноваги надміром витрачених зусиль і тривожною луною своїх полум’яних промов, поринає у стан якогось трагічного марення, і лише краса його пісень пригашує біль.

Він народився 28 червня 1712 року в Женеві, у цій незвичайній республіці, вогнищі Реформації, затиснутому в кільці монархічних і католицьких держав, – у вогнищі, саме існування якого видається парадоксальним.
Жан-Жак Руссо пишається тим, що він – женевець; це залишило на ньому незнищенний відбиток. Він підписується: «Жан-Жак Руссо – громадянин Женеви» – і високо цінує свій титул «громадянина вільної держави й сина суверенного народу». Свою «Промову про походження нерівності» присвячує Женевській республіці. Попри невдячність, яку вона виказує йому, попри переслідування, яких він зазнає, Жан-Жак завжди стоїть на варті інтересів своєї «батьківщини». Невтомно вихваляє це місто працьовитості й республіканських звичаїв. Палко любить рідне місто і сумує, перебуваючи вдалині від нього. «Жане-Жаку, люби свою країну! – казав йому батько, коли він був дитиною. – Ти – женевець; колись побачиш інші народи, але такого не знайдеш ніде». І він не забув цієї настанови. Руссо «щасливий тим, що, міркуючи про діяльність різних урядів, щоразу знаходить нові приводи для того, аби любити уряд власної країни». У своїй критиці урядів він «виокремлює один і ставить його за приклад решті» – уряд Женеви.
Він відкрито сповідує протестантську релігію, хоча обставини змусили його юнаком прийняти католицтво. 1754 року, перебуваючи в зеніті слави, він урочисто переходить у протестантство; має сміливість заявити: «У Парижі я сповідую протестантську віру». І якої б люті не викликало в женевських і невшательських пасторах його щире християнство, толерантне і людяне, яке розуміє все, він признається, «що, наскільки можливо, завше дотримувався євангельського вчення. Я полюбив його, сприйняв його, розширив, витлумачив, прив’язався до нього всією моєю істотою. Усі мої писання дихають любов’ю до Євангелія і поклонінням Христу. Ніщо не може дорівнятися Євангелієві. Потрібно берегти цю священну книгу як правило, що його виклав учитель, а мої книжки – як коментарі учня». Здобуваючи в Парижі свої найблискучіші перемоги, обертаючись серед придворної аристократії й філософів-енциклопедистів, ворогів Бога, Руссо продовжує читати Біблію, і читає її від краю до краю п’ять-шість разів поспіль, проводячи над нею довгі безсонні ночі. Не без певного перебільшення називає себе «єдиним вірянином у Франції».
Республіка і Бог – ось його подвійна любов і подвійна віра, всотані з молоком матері в Женеві, і це молоко перетворилося в ньому на кров. У Парижі він відрізняється цим од усіх французьких письменників тої пори.
Проте зауважмо, що, гордо наголошуючи свою женевську незалежність, Руссо відчував потяг до Франції. Даремно намагався заперечувати це: сам признавався, що завжди був небайдужий до Франції, що його серце «стрибало з радощів при її найменших успіхах, а її невдачі засмучували його так само, як коли б він сам зазнав їх».
Але ж і його родина походила з Франції. Його пращури – вигнані французькі протестанти. Мати, Сюзанна Бернар, красуня, розумниця, померла за кілька днів після народження Жана-Жака. По лінії батька його пращури – ремісники-годинникарі, які вирізнялися міцним здоров’ям і кмітливістю. Батько, Ісаак Руссо, був добра, але легкодуха і неспокійна людина бурхливого темпераменту, волоцюга й авантюрист за натурою, пристрасний охотник до книжок. Цю пристрасть до читання і волоцюжництва передав синові. Батько і син, який мав тоді шість-сім років, невідривно читали романи: «Інколи батько, почувши вранці щебетання пробуджених ластівок, казав, збентежений: “Ходімо спати, я така ж дитина, як і ти…”»
Найліпшим його вчителем, любов до якого він проніс крізь усе життя, змалку до труни, був Плутарх: «Коли я мав шість років, мені на очі потрапив Плутарх; восьмирічним я вже знав його напам’ять. Перечитав усі романи; я ще не досягнув того віку, коли зазвичай вперше прокидається цікавість до романів, а вони вже змушували мене лити потоки сліз. Звідси моя любов до героїчних подвигів і романтичних пригод; з роками вона зростала і врешті навіяла мені відразу до всього, що було несхоже на мої химери».
Хлопчик, який ріс без матері, якого покинув батько і який був не пристосований до життя, десятирічним утік від дійсності у мрії. Рання «світова скорбота», що завжди передує романтизмові, змушувала його шукати всамітнення у природі. Він «ліпше почувався в товаристві химерних істот, яких збирав навколо себе, аніж із людьми, з якими мусив стикатися в житті». Це «уявне товариство» могло призвести до того, що він би згубив ґрунт під ногами і втратив би силу волі. Добре, що в дитинстві та ранній юності йому випадало мати справу з хорошими людьми. Спогади цих років, зібрані в перших томах «Сповіді», чарівливі у своїй вишуканості й невимушеності. Хто не читав їх, той не знає достеменного Жана-Жака. За його розлогими працями, резонерськими, риторичними, моралізаторськими, ми склали собі умовний образ. Це означає збіднити Жана-Жака. Він був меткий, чарівний, легковажний, безжурний, розсіяний; це була натура закохана, захоплива, нездатна протистояти спокусам, напрочуд слабка – він сам це усвідомлював, – але по суті здорова; він вирізнявся добротою і моральною чистотою. Здається неймовірним, що, не маючи вчителя, який би стежив за ним, цей юний волоцюга зберіг безневинність. Потрапляв у вельми підозрілі середовища, подеколи просто брудні й порочні, а все-таки це лебедя не замазало ані пір’їнки.
Він нездоланно притягує до себе, але й розчаровує неймовірною легкодухістю, навіженістю, неуважністю, необачністю в судженнях, непостійністю, повним забуттям того, чим був ще вчора цілковито поглинутий. У ньому немає жодної послідовності, він нічого не доводить до кінця. Де він навчався? Двадцятирічним нічого не знає. Навіть доброзичливі іспитувачі вважають, що він не має майбутнього і що, якнайліпше, може стати священником у якому-небудь занедбаному селі. Але це мало хвилює його.

Зустріч із жінкою вирішила його долю, 1728 року він покохав з першого погляду пані де Варан. П’ятдесят років потому, коли дописуватиме свої останні сторінки, Жан-Жак ізнову подумки прикличе образ доброї «мами», і його серце сповниться тієї самої благодатної любові; дитина, яка не знала матері, шукає материнської ласки й любові; Руссо знайшов їх у пані де Варан.
По коротких спробах жити вдалині од молодої «мами», яка неодмінно бажала, аби він зробив кар’єру, але не виявляла в цьому плані належної наполегливості, волоцюга, який, вічно байдикуючи й вічно витаючи у хмарах, пробрався через Альпи з Аннесі до Турина, звідти до Ліона, звідти до Лозанни й Невшателя і, врешті, до Парижа, і все – пішки, незмінно повертався до «мами», яка на той час переселилася в Шамбері [1]. Розчулена, вона врешті поступилася юному закоханому. Була, як він, чуттєва і ніжна, безтурботна і мрійлива, добра, надто поступлива і дивовижно байдужа навіть до тих, кого любила найбільше: забувала їх відразу по тому, як вони покидали її; не знала, чим вона була для Жана-Жака, а коли й знала, то не надавала цьому жодної ваги. Але ці три роки, три чарівних літа, які вони прожили вкупі в затишному будиночку Шармет, поблизу Шамбері (1738–1740), були райським сном Жана-Жака. Смакуючи «повне і чисте щастя», одночасно він працював над власною літературною освітою, – мав її таку ж безладну, якою була його юність і яким був його характер; читав поспіль усе, що випадало: Монтеня, Лабрюєра, Бейля, Боссюе, Вольтера. Саме «Філософічні листи» Вольтера, який скоро стане ворогом Жана-Жака, привчили його до «розумових занять» і змусили взяти в руки перо. «Я приохотився до його книжок, – писав Жан-Жак, – за ними вчився писати вишуканим стилем, перейняв манеру автора, який зачарував мене».
Проте його освіта врешті лишилася неповною, – у цьому плані великі енциклопедисти далеко випередили його; він погано знав давніх письменників, за винятком Плутарха, Тацита, Сенеки, частково Платона, можливо – Верґілія. Але мав рідкісну інтуїцію і доповнив своєю могутньою уявою ті цитати, котрі знаходив у великих ерудитів, як-от Монтень чи Боссюе, а його співвітчизник – швейцарець Мюрат – відкрив йому англійців.
А втім, не книга була його найбільшою вчителькою. Його найбільшою вчителькою була природа. Ще дитиною він пристрасно полюбив її. Хай Руссо не виражає цієї пристрасті в розлогих описах – природа панує над усією його істотою; він окреслює її хуткими, але виразними штрихами. Вона доведе його до екстазу, який ще посилиться на старість, і наблизить до великих східних містиків.
1741 року, коли пані де Варан жорстоко ошукала його, – він повернувся до затишного гнізда і знайшов своє місце зайнятим, – Жан-Жак покидає батьківщину, переселяючись до Парижа. Має тридцять років, п’ятнадцять луїдорів у кишені, рукопис маленької комедії й нову систему запису нот, від якої очікує слави й багатства. Узагалі вважає себе радше музикантом, аніж письменником; навіть після перших успіхів на літературній ниві продовжує з наполегливістю, вартою ліпшого застосування, займатися музикою, хоча він – усього лише приємний мелодист із небагатою вигадкою та малесеньким запасом знань.
Руссо витрачає час і гроші на кав’ярні й вітальні. Але завдяки цьому розсіяному способу життя знайомиться з Фонтенелем, Маріво, Кондільяком і Дідро, який стає його другом. Жінки звертають на нього увагу і, по суті негарним шляхом (у ті часи це нікого не дивувало), забезпечують йому місце секретаря французького посольства у Венеції (травень 1743-го). Посварившись із послом, у серпні 1744 року він повертається до Парижа. Тут Руссо знову зустрічає Дідро, ним опікуються багаті відкупники [2]. Тут за його ініціативою виконують п’єски й музичні твори Вольтера і Рамо. Він сходиться, але неофіційно, з юною дівчиною, служницею готелю, Терезою Левассер, яка до самої смерті залишиться його вірною подругою. Вони мали дітей, але, на жаль, усіх їх він віддав у притулок! Ті хисткі аргументи, які наводив на своє виправдання, не могли задовольнити навіть його самого і назавжди лишили в ньому жало болісного каяття і докорів сумління.
Жан-Жак має тридцять сім років, але досі блукає серед письменницької братії, яка не займається певною справою, а підбирає крихти зі столу фінансистів-меценатів та їхніх дружин; немов нічого не віщує його достеменної долі, як раптом, 1749 року, його осяває світло, і відбувається те, що я згадував раніше і що він сам, тремтливим голосом, оповість згодом.
Руссо йшов відвідати Дідро, якого запроторили в одну з веж Венсена за порушення цензурних правил. Стояла пекельна спека. Він мусив пройти дві милі пішки розжареною від сонця дорогою. Аби йти було веселіше, гортав на ходу свіже число літературного часопису. Його погляд упав на запитання, яке запропонувала на конкурс Діжонська академія: «Чому сприяв поступ у науці й мистецтві: занепаду чи очищенню звичаїв?» Зненацька його «пронизали снопи проміння; рій яскравих думок» закрутився біля нього, він задихався, лютував, кинувся на землю і пів години напружено думав. А коли припадок закінчився, Жан-Жак помітив, що його куртка мокра від сліз. «Цієї хвилини, – писав він, – я побачив інший світ, став іншою людиною». Гребля впала; услід за відповіддю на поставлене запитання хлинув потік «великих істин», які становитимуть підґрунтя його майбутньої творчості. Цей поштовх відкрив йому справжнє його покликання.
Обставини складалися унікально сприятливо для того, аби він міг розгадати хворобу, загніжджену всередині сучасного йому суспільства. Не був ані французом, ані парижанином; стояв удалині від режиму абсолютної монархії, який погамовували єдино розпущені звичаї та іронія, режиму, за якого найбільш незалежні письменники-енциклопедисти примудрялися існувати, повертаючи собі на користь навіть ті його пороки, що їх самі ж вони викривали. Швейцарський волоцюга, він тридцять років провів у застійній атмосфері зовнішнього добробуту; уникав навчання, не знав соціальних перешкод, не відав тягаря законів. Тим сильніше відчув моральний і майже фізичний гніт, опинившись у середовищі лицемірних і метушливих паризьких літераторів і придворних. Страх стиснув йому горло; він придушив свій біль, свій протест, свою відразу. Але все це поступово набухало в його душі. І ось, нарешті, стався вибух! Він миттєво пізнав соціальне зло – моральну розпусту і нерівність. Дзвінка луна, спричинена його першим криком, відкрила Руссо його достеменне призначення, про яке раніше він і не підозрював.
Успіх набагато перевершив його сподівання, перевершив ту доволі посередню оцінку, яку цілком обґрунтовано потім дав своєму першому виступу в пресі. Більше того, розбурхана громадська думка піднесла його до рангу революціонера, хоча сам Руссо наполегливо, але неуспішно відмовлявся од цього. У ньому бачили руйнівника цивілізації, який бажав звести нанівець усі її здобутки. Тимчасом він хотів лише врятувати від неї самого себе і свою малу батьківщину Женеву та не стати жертвою зарази надосвіченого світу, чия цивілізація перетворилася на хворобу і сприяє «винищенню людського роду», але він не сподівався і не намагався вилікувати невиліковне.
Одначе людина міркує, а геній порядкує. Тільки-но взявши в руки перо, він не може зупинитися – мусить дійти до кінця. Думка, натхненна небувалим успіхом першої промови, перетворює його на «бродило героїзму і чесноти»; у ньому заговорили старі дріжджі – «дріжджі батька, вітчизни, Плутарха».
Треба відзначити, що «осяяння» 1749 року збіглося з приступом уремії, яка потім не даватиме йому спокою до самої смерті. Його стан визнали безнадійним. Того ж таки 1749-го лікарі попередили, що йому залишилося пів року життя. Можна уявити, як розлютило це пророцтво безпосереднього і мужнього Жана-Жака! Тепер він не мав чого втрачати і не мав кого жаліти.
І Руссо не пожалів нікого. У вченні тих філософів, яких він до цієї пори не чіпав і які розраховували на нього як на союзника, він угледів лише «оману і безум». У суспільному порядку не бачив нічого, крім «гніту і злиднів». І сказав про це, не криючись. Вирішив, що «для того, аби змусити себе слухати, йому належить узгодити власні засади з поведінкою». І зробив це. Змінив свій зовнішній вигляд: відмовився од білих панчіх і сорочок із тонкого полотна, продав годинник, зняв шпагу, надів убрання з грубого сукна, яке тоді носили буржуа, і круглу перуку. Не схотів служити касиром, волів бути просто переписувачем нот. З ним відбулася та сама революція, що, через сторіччя, відбудеться з Толстим, який надихнеться його прикладом і його проповіддю: «Я справді докорінно змінився» Його не можна було впізнати. Це вже був не соромливий, непоказний іноземець, який боявся абсолютно всього: «Сміливий, гордий, безстрашний, повний зневаги до порядків, звичаїв і забобонів свого віку, нечутливий до глузів, він чавив вимучені дотепи власними сентенціями, як чавлять комаху між пальцями. Яка зміна! Увесь Париж повторював дошкульні, палючі сарказми цього чоловіка, котрий два роки тому і десять років потому не знав, що має сказати, і насилу добирав слова!»
Переслідувань Руссо зазнає пізніше. Але джерелá несамовитої злоби, яку він викликав, треба шукати в тій порі, коли він оголосив війну не на життя, а на смерть усьому сучасному суспільству.
За промовою про шкоду науки, мистецтва і цивілізації 1753 року пішла промова «Про походження нерівності між людьми», яка своєю моральною вагою і революційною безстрашністю залишила першу далеко позаду. Захоплений нещадною логікою думки й духом бунту, який палав у ньому, Руссо показав, що з ідеї власності виростає нерівність; виступив проти держав, які узаконюють нерівність, і довів неминучість виродження цих держав, якими, на свій розсуд, заправляє купка багатіїв, котрі врешті уярмлюють людство; викрив лжедемократичну плутократію майбутнього [3]. Хоча філософи XVIII сторіччя мимохіть висловлювали ці сміливі думки, ніхто з них не доклав ані найменших зусиль, аби теорію здійснити на практиці. Руссо ніколи не спинявся на півдорозі. Не звик жартувати з думкою. Був страшенно серйозна людина. Коли він виголошував анатему багатіям, «деспотизм яких поволі піднімає свою гидку голову», коли йменував «законним актом» заколот, який придушує тирана і скидає його з престолу, – ставало страшно.
Завдяки красномовству Руссо його думка справила величезний вплив на маси, і це ще збільшувало її грізну силу. Він опрацював особливий стиль, стиль вулиць і майданів, здатний піднімати юрми й розбивати кабінетних письменників [4].
Цим стилем написано у третьому листі (д’Аламберові) про вистави (1758) – 283 сторінки! – цілий потік пристрасного красномовства, який запалював громадську думку. Подекуди це вже промова революціонера. Наляканий д’Аламбер, славетний учений, член чи то п’яти, чи то шести академій, несміливо схрещує шпагу з цим, учора ще невідомим прибульцем, який має лише один титул – “громадянин Женеви”:
“З таким пером, як ваше, небезпечно боротися… Юрмі все подобається у вас, навіть ваша зневага до неї…”
І порівнює Руссо з Лютером!

Він мав одне бажання: відпочити од публіки й од галасливого світу, поїхати з Парижа і побути наодинці з самим собою, на лоні природи. Так і зробив. Скористався з запрошення дружини відкупника, якнайрозумнішої пані д’Епіне, оселитися в «Ермітажі», у лісі Монморансі. Прибув туди 9 квітня 1756 року. Признався: «Лише від цього дня почав я жити».
Його вчорашні друзі, його сподвижники, так і не зрозуміли цього вчинку. Звинуватили його в тому, що він шукає популярності, що він – затятий мізантроп; у своїх листах Мальзербові [5] Руссо вважав за потрібне розтлумачити (1762): достеменна причина його втечі, – вказував він, – це “неприборканий вільний дух, якого не можна вбити й порівняно з яким шана, багатство і слава для мене – ніщо… Цей вільний дух, – додавав цілком відверто, – плід не так гордощів, як лінощів, бо я неймовірно лінивий; мої лінощі бояться всього, не зносять жодних зобов’язань; поговорити з кимось, написати листа, зробити візит – для мене мука…»
Уже юнаком він прагнув лише «самоти й спокою». Щойно йому випала нагода, відразу скористався нею…
Але демон, який викликав у ньому це прагнення, сам же вбив його.
Урешті, лишившись на самоті у своєму «Ермітажі», всотуючи по краплині те, що його духовні сини, німецькі романтики, назвуть «Sehnsucht» [6], «Wonne der Wehmut» [7] тощо – ту солодку журбу, якій він присвятив дивовижні сторінки, журбу через усвідомлення, що вже він перебуває «на схилку літ» (адже має 44 роки!), «потерпаючи від жаги кохання і знаючи, що ніколи не зможе втамувати цієї жаги», поринав у солодкі мрії.
«Стояв червень; у тіні вмитих росою дерев співав соловей, дзюркотіли струмки…» Він оточує себе «цілим гаремом». Сам називається «диво-пастухом» цього стада гурій. Невдовзі його мрії набувають реальних обрисів: його погляд малює героїнь безсмертного роману «Нова Елоїза» – біляву Юлію та чорняву Клер. Він гуляє з ними в лісі Монморансі. Аби надати стрункості власним мріям, накидає без усілякого плану і зв’язку кілька листів, які потім утворять першу частину книги. У розпал роботи загоряється пристрастю до пані Удето, зовиці пані д’Епіне (весна 1757-го). Щойно сідає до роботи – мимоволі шаріється; йому соромно, що вочевидь «Юлія» зводить нанівець усі його палкі викриття світу і любовної літератури. «Так галасливо встановивши суворі засади, написавши пристрасні інвективи, скеровані проти чуттєвих книжок, які дихали любов’ю і насолодою», закінчив тим, що здався на ласку переможця. Даремно прагнув визволитися з цього полону – був «поневолений довіку». Тоді спробував ошукати самого себе, «скерувавши солодкі мрії на моральну мету»; це настільки йому вдалося, що ніхто не став заперечувати високого морального значення його книжки. Це поєднання вільної пристрасті й проповідницького моралізму, що, як нам видається нині, обтяжує і висушує його роман про кохання, свого часу мало неописанний успіх. Письменники, через заздрощі, всіляко намагалися завадити цьому успіхові, – найбільше Вольтер, який не гребував особистими причіпками найнижчого ґатунку, – публіка, попри все, читала роман захоплено, особливо жінки й двір. Над «Юлією» проливали потоки сліз. Могутній вихор захвату порозкидав зоїлів.
Спокій Руссо був порушений, і бурі, які мали частково родинний характер, змусили його покинути родинний куток. Посварившись із господинею, пані д’Епіне, він переселився спершу до одного з будиночків, які стояли в лісі Монморансі, у Монлуї, а тоді знову до самого Монморансі, де маршал Люксембурґ і його дружина, люди високого становища, зробили йому якнайгостинніший прийом.
Це був зайвий привід для злостивості заздрісним літераторам, які продовжували жорстоко знущатися з відлюдника, любителя природи й людиноненависника, що знаходив пристановище то в багатіїв, то у придворних. Руссо сам потерпав від цих суперечностей, але не міг не відповісти глибокою вдячністю на доброчинства своїх вельможних приятелів, які виявляли батьківську турботу щодо нього. За чотири-п’ять років, проведені під їхнім дахом, він створив свої капітальні праці: тут закінчив «Нову Елоїзу» і написав «Лист д’Аламберові про вистави», «Суспільну угоду» та «Еміля».
Уважав, що це вершина його літературної слави. Розраховував, що «Еміль» і «Угода» принесуть йому від восьми до десяти тисяч франків, які він покладе в банк на власне ім’я та на ім’я Терези. Після цього оселиться у глухій провінції й там, на дозвіллі, почне працювати над «Спогадами про моє життя». Хотів написати «книгу, єдину у своєму ґатунку, єдину у своїй безприкладній правдивості, де б людина бодай одного разу розкрилася вся, до кінця». Монолог «Сповіді», який не був призначений для друку за життя автора, мав заповнити порожнечу блаженної самоти, прихованої від світських тривог.
Руссо не зауважив тієї страшної грози, яка збиралася над ним; ще трохи, і вона викине його з насидженого гнізда в Монморансі й почне переслідувати його, безпритульного, безборонного, до останніх днів.
Він нажив собі багато ворогів: це були фаворитка короля Помпадур; грізний прем’єр-міністр Шуазель; законодавиці паризьких смаків пані дю Деффан і панна де Лепінас; «філософи» на чолі з заздрісним ненависником Вольтером, що дивилися на нього як на перебіжчика, котрий зрадив їхній таємній секті; буржуазні законодавці й члени парламенту, що відчули небезпеку, яку приховувала в собі смілива революційна думка цього іноземця, і врешті своєрідна злука безбожників і святенників, які доти були роз’єднані, а нині згуртувалися для боротьби з книжкою, що її сам Руссо вважав цілком безпечною.
Цією книжкою виявилася не «Суспільна угода», як би ми могли подумати нині, – тридцять років потому вона стала настільною книгою Робесп’єра, але в добу Руссо пройшла непоміченою [8], – а найпрекрасніша, найбільш піднесена і корисна серед його книжок, євангеліє терпимості й щирої віри, вільне од усіляких церковних забобонів, – «Символ віри савойського вікарія», четверта частина «Еміля». Цей твір замкнув навколо автора вороже кільце «фанатизму атеїстичного» і «фанатизму святенницького».
Розпалені пристрасті сягнули свого апогею. Розпочиналися перші сутички лютої громадської війни. Поява на світ «Енциклопедії» [9] підлила оливи у вогонь. Дві партії, християни й філософи, накинулися одна на одну, «наче скажені вовки». «Обом партіям, либонь, бракувало лише тямущих і авторитетних полководців, аби розпочати справжню громадянську війну, – зазначає Руссо, – бозна що накоїла б ця релігійна громадянська війна, коли взяти до уваги, що обидві сторони керувалися найжорстокішою нетерпимістю». Руссо, який задихався в цій отруєній атмосфері, бажав своїми «Новою Елоїзою», «Емілем» і «Символом віри» примирити бійців і навчити їх терпимості. Але їхній гнів упав на нього.
Він довго не помічав небезпеки. Руссо, з його постійною безпричиновою тривогою, тут відмовлявся розуміти наполегливі остороги друзів, що хвилювалися за долю «Еміля». Він досі перебував у екстазі, який опанував його в пору написання книжки, що, очевидно, заступила йому втрачених синів. Насолоджуючись життям у невеликому чарівному замку Люксембурґів, зусібіч оточеному водою, мов Ізола-Белла [10], і товариством Терези, кішки та пса, він не чув, що на узліссі Монморансі вже гуркоче грім. Раптово злякавшись, він упав з неба на землю: втратив здоровий глузд, почав шукати небезпеки там, де її не було, в усьому звинувачував єзуїтів, хоча ті, переслідувані, вигнані з усіх католицьких країн, і без нього мали багато клопотів [11]. Лікарі, які вивчали історію хвороби Руссо, відносять перший тяжкий напад манії переслідування в нього на кінець 1761 року; спричинив цей напад несподіваний удар. З ним збігся лютий приступ уремії, який змусив Жана-Жака подумати про самогубство.
І саме тоді на нього впало страшне рішення французького парламенту. Менш ніж через двадцять днів після появи «Еміля» в Голландії й перш ніж той устиг набути розповсюдження у Франції, парламент без попереднього повідомлення постановив спалити книжку, а її автора – арештувати (9 червня 1762-го). 11 червня твір Руссо розірвали й кинули у вогнище біля підніжжя високих сходів Паризького суду; серед громадськості відкрито говорили, що належало спалити не лише книжку, але й автора. Покровителі Руссо, найвельможніші люди Франції, усі ті Люксембурґи, Буфле і Конті, боячись бути скомпрометованими, наполегливо вмовляли його втекти. 11 червня, не без жалю, він залишив Францію. Чудова оповідь, яку знаходимо у «Сповіді», приголомшливо точно відтворює прощальну ніч і саму втечу. Нарешті опинившись у Швейцарії, він упав долілиць і, голосно волаючи, поцілував «землю свободи».
Незабаром він розчаровується у швейцарській «свободі». Неймовірно розлючені вороги переслідують його. За дев’ять днів після Парижа Женева теж спалює «Еміля». Потім – Берн, далі – Невшатель. «Уся Європа, безприкладно розлючена, прокляла мене… Я був для неї гріховодою, безбожником, божевільним, скаженим, диким звіром, вовком». Йому здається, що цілий світ ошалів.
Чи можна після цього дивуватися, що затьмарився здоровий глузд слабкого, м’якого, безборонного чоловіка, змученого важкою хворобою, і він зазнав манії переслідування, яка з роками дедалі зростала? Йому здавалося, що цілий всесвіт об’єднався проти нього; на самоті він дав волю власній розладнаній уяві, і вона ткала недоладну тканину всесвітньої змови, у центрі якої він бачив незнану силу, – можливо, просто не хотів називати її, – яка готувала йому найстрашніші тортури.
По довгих пошуках він знайшов тимчасовий притулок у володіннях прусського короля, у Невшательському графстві, хоча йому були осоружні милості Фрідріха ІІ, якого не зносив, – цим докорінно відрізнявся од французьких філософів, котрі лестили королю (примітно, що цей самотній мрійник міркував про політику значно розсудливіше за Вольтера). Оселившись 9 липня 1762 року в Мотьє, у Валь-де-Травері, він прожив тут два роки під опікою розумного королівського вчителя, мілорда Кейта («мілорда маршала»). Незалежні, вельможні й освічені люди, подібні до Кейта, завжди були найліпшими захисниками Руссо. Після від’їзду мілорда маршала він втратив останню опору; через свою жахливу помилковість, у той час, коли належало триматися в тіні, знову він, геть несподівано, влаштував бій: у своїх «Листах з гори» (червень – жовтень 1764-го) зі страшною силою накинувся на ворогів – на Церкву та на Женевську державу – і від імені істинного християнства кинув звинувачення фарисеям від Реформації. Усі пастори прийняли це звинувачення на свою адресу. Двері храму в Мотьє зачиняються перед Руссо; йому відмовлено у причасті; йому виголошують анатему з амвона; на нього нацьковують люд; у селах його б’ють камінням і погрожують убити. Нічний напад на його будиночок змушує Жана-Жака у вересні 1765 року рятуватися втечею. Проживши місяць на острові Святого Петра, посеред Більського озера, де він хотів би прожити решту життя (оповів це коротке перебування на острові в одній зі своїх найліпших “Прогулянок самотнього мрійника”), отримує з Берна наказ негайно залишити його. Знову тікати! Тікати зі Швейцарії, яка викинула його геть і яку тепер він називає «нелюдяною країною»!
Отримавши запрошення від англійського історика Девіда Г’юма, через Париж, де йому було заборонено спинятися, він вирушив до Анґлії, до Лондона (січень 1766-го), а звідти – до Стаффордширу, у Вуттон. Але Г’юм і Руссо врешті не змогли зрозуміти одне одного: Г’юм – своєю холодною іронією, своєю двозначною поведінкою і таємним заграванням із найлютішими анґлійськими й французькими ворогами Руссо – загострив хворобливу помисливість гостя. Руссо гадав, що Г’юм – один з агентів змови, укладеної проти нього; його підозри посилила злочинна неделікатність, з якою Г’юм поспішив виказати дикій злобі енциклопедистів і недоброзичливості всього світу достеменну причину їхньої незгоди й інтимні признання Руссо.
Цей удар остаточно затьмарив його бідний, нестямний глузд. Опанований панічним жахом, він утік з Анґлії (травень 1767-го); гасав усією Францією, наче зацькований звір [12]. У припадку божевілля кожного свого листа закінчував воланням: «Я не винен». Урешті його пустили до Парижа, і, зайнявши вбоге житло на вулиці Платрієр, він заходився переписувати ноти.
Написавши «Сповідь», остання сторінка якої – плід чистого безуму, він вирішив організувати читання для обраних друзів. Але ті, хто боявся побачити себе розвінчаним на сторінках цієї книжки (передусім пані д’Епіне), за посередництвом поліції заборонили його читання; чорний кабінет [13] перехопив його листи. Але цим годі його вгамувати. Один у цілому світі («більш самотній у Парижі, аніж Робінзон на острові»), уявляючи, що всюди зачаїлися ненависть і ворожнеча, він пише абсурдні «Діалоги Руссо з Жаном-Жаком», які дають самоаналіз, що не має рівних за своєю нещадністю, і заразом являють собою абсолютно фантастичну історію змови. Переконаний у тому, що жодна жива істота не почує його розпачливого крику, він звертається до Бога; наважується передати йому рукопис, який хоче покласти на престол Нотр-Дам-де-Парі. Але вхід до вівтаря зачинений. Це був надто жорстокий удар. Сам Бог супроти нього, – подумав він… [14] (лютий 1776-го).
Але глибока віра навіювала Руссо: якщо Бог допустив ці переслідування, значить, такий «верховний закон», і йому залишається тільки слухняно схилитися перед ним, з болем у серці, але й з довірою…
Настало заспокоєння. А душевна хвороба тимчасом прогресувала. У його останньому творі, у «Прогулянках самотнього мрійника» (розпочав їх восени 1776 р., смерть перервала їх 1778-го), перед нами той самий божевільний, що і в «Діалогах», але, вже тихий, лагідний і сумний, він балакає всілякі дурниці. Більше дратується; його життя здається йому поганим сном (як це слушно!), і Руссо слухняно чекає на пробудження. Тепер він знає, – точніше, йому здається, ніби знає, – що йому немає сенсу очікувати в майбутньому будь-якої справедливості: «І ось я один на землі, я – сам собі близька людина, друг, брат, суспільство. Найбільш комунікабельний і найбільш люблячий серед людей вигнаний одностайним волевиявом…» Він – самотній, довіку самотній, «на дні прірви, злощасний, жалюгідний смертний, а все-таки безсторонній, як сам Бог…»
Але його мистецтво нічого не втратило, воно стало мовби ще чистішим. Останні «Прогулянки» – це наче понура пісня старого солов’я, що ллється в лісовій тиші. Він відроджує в пам’яті поодинокі щасливі дні свого життя, особливо ті, коли йому вдавалося розчинитись у природі, злитися з Космосом. Жоден європеєць так повно, як він, не переживав екстазу, у східному сенсі цього слова; зазнавав «відчуття, ніби його життя вільне од усіляких прив’язаностей», проникав у надра буття і мовби «зливався з самим собою». Його улюбленою розвагою останнім часом була ботаніка; насолоджувався не радістю пізнавання, але дотиком до землі та її дарів – «лук, вод, дерев, самоти, а головне – умиротворенням і спокоєм…” Йому приносила задоволення музика, ті мелодії, які він наспівував. Пізніше їх опублікували під загальною назвою «Втіха у злигоднях мого життя».
За місяць до смерті нарешті йому поталанило: добрий і багатий шляхтич, пан де Жирарден, повіз його з убогого паризького житла за дев’ять миль від столиці, до Ерменонвіля, одного з найбільш мальовничих поселень Франції. Приїхавши туди 20 травня 1778 року, він відпочив душею в цьому поверненому раю. Навіть у фізичному плані йому стало неначе ліпше. Наприкінці червня Руссо зіграв англійцеві Маґеллану, який приїхав навідати його, пісню про вербу з «Отелло» – свою останню композицію. У четвер уранці, 2 липня 1778 року, він помер. Лікарі знайшли пухлину в його мозку і констатували «апоплексичний удар на ґрунті гострої уремії» [15].
Невдаха, який помирав, усвідомлюючи, що він «самотній у цілому світі», самотній довіку, не знав, що вже завоював сучасність і майбутнє. За останні роки його життя, від 1770-го по 1778-й, повна зібрання його творів витримало шість видань, «Нова Елоїза» – десять. 1782 року з’явилися друком перша частина «Сповіді» та «Мрії»; вони посилили цікавість до автора, спричинену його раптовою таємничою смертю в романтичній атмосфері Ерменонвіля. Від 1780 року починається паломництво на острів Тополь, де спочивали рештки шаленого мудреця. Тут побувала половина Франції, навіть королева і всі спадкові принци. Відвідувачів опановував запал обожнювання і любові. Даремно ненависть «філософів» намагалася лютими нападами зашкодити загрозливій для них популярності Руссо. Їхній спротив було зламано. Нове революційне покоління оголосило своїм учителем женевського республіканця, який, на відміну од Фернейського володаря – Вольтера, що помер за місяць до Руссо (31 травня 1778 р.), залишився вірний своїм принципам і до останніх днів провадив спосіб життя людини з народу або, точніше, селянина середніх статків. Майбутні ватажки Французької революції, представники різних партій, які згодом підуть війною один проти одного, – Барнав, Дантон, Карно, Бійо-Варенн, Ґужон, Манон Ролан, – усі об’єдналися на ідеях культу Жана-Жака. Бріссо ув’язнили в Бастилії за те, що він розвивав тези з «Промови про нерівність». Робесп’єр зустрівся з Руссо незадовго до його скону, а перш ніж стати політичним діячем, у своєрідному гімні присвятив йому власне життя. Піднімаючись на трибуну, посилався на його заповіти; досягнувши крайнього могуття, Робесп’єр у своїй славетній полум’яній промові 18 флореаля (7 травня 1794 р.), відповідаючи на випади енциклопедистів, склав данину поваги Руссо «від імені Революції, попередником якої він був і яка переносить його прах до Пантеону». Укупі з вінком із дубового листя Робесп’єр нагородив його «званням учителя людського роду». У залі Національних зборів бюст Жана-Жака було поставлено навпроти бюстів Франкліна і Вашинґтона.
Але вплив Руссо поширювався далеко за межі політики. Він проник до Німеччини й запліднив її філософію. Кант був ошелешений «Емілем»; признавався, що не міг перечитувати його без хвилювання. «Була пора, – писав він, – коли наді мною панувала думка, що знання – то найвища честь для людства, і я зневажав неосвічений люд. Руссо розплющив мені очі. Ця гадана перевага розвіялася; я навчився поважати людей». Також не менш сильне враження справила на нього «Суспільна угода». З неї він узяв власні моральні засади, власний погляд на свободу як на «відмітну рису людини». Пізніші фундатори марксизму, використавши геґелівську діалектику, при поясненні її сутності посилалися на Руссо.
Ватажки могутнього німецького руху, відомого під назвою «Sturm und Drang» («Бурі й натиску»), від його попередників Лессінґа і Гердера до Ґете і Шиллера, який написав «Оду Руссо», обожнювали Жана-Жака.
Не лише його думка була революційна. Уся його творчість була революція в сенсі нового сприйняття і вираження людських почуттів. Вона лягла у підґрунтя трансформації мистецтва наступної доби. Руссо – це ніби кілька людей в одному, це кілька різних митців, причому всі вони – першорядні. Він був могутній оратор, з яким у Франції можна порівняти лише Боссюе. Зовсім не прагнучи цього, він воскресив красномовство давнього форуму; усі його твори пронизані вогнистим патосом.
Його ритм, побудова періодів і пристрасна патетика нагадують Демостена.
І заразом він був майстер інтимного мистецтва, автор мрійливих монологів, які вимовляються впівголоса, автор щиросердної сповіді. Його психофізична конституція, породивши його геній і його хворобу, також породила його егоїзм. Не зважаючи на світські правила і на бонтон, прийнятий у тогочасній літературі, він говорив тільки про себе. Розкрив своє автентичне «я». Працював, за його власним визнанням, у «камері-обскурі» й усю свою майстерність зводив єдино до «точного відтворення яскраво окреслених рис». Постійно провадив самоспостереження. Окрім Монтеня, ніхто у Франції не досягав такої глибини самоаналізу, як Руссо, котрий теж дорікав Монтеневі за позерство.
Про себе говорив цілком відверто; оголяв і виставляв напоказ те, що більшість людей його часу мусила притлумлювати в собі. Визволив душу людини нової доби, навчив її рвати всі закови, навчив самопізнання і саморозкриття.
Аби знайти адекватне вираження новому ладові думок і почуттів, мусив створити й нову мову, вільну і гнучку:
«Ставлюся до стилю так само, як і до всіх інших речей. Не прагну мати єдиного стилю; обираю той, який сам приходить до мене, – без вагань змінюю стиль залежно від настрою; говорю про явища так, як відчуваю їх, як бачу їх, без хитрощів, нічим не обмежуючи себе і не боячись пістрявості. Віддаючись одночасно спогадові про моє враження і почуттю, яке панує наді мною зараз, таким чином виражаю два різні стани моєї душі: той, у якому вона перебувала, коли зі мною відбувалася певна подія, і той, у якому вона перебуває, коли описую цю подію; мій стиль, нерівний і невимушений, то швидкий, то велемовний, то мудрий, то шалений, то поважний, то веселий, сам собою становить частину моєї біографії».
Це багатство ритмів і настроїв приховувало небезпеку перетворитися на хаос, якби вроджений музикант, який жив у Руссо, не мав диригентської палички. 1760 року він писав своєму видавцеві Рею, що він – передусім музикант, для якого «гармонія стилю має таке важливе значення, що він ставить її відразу після ясності й навіть раніше від правильності». У разі потреби був готовий пожертвувати правдоподібністю оповіді й сміливо жертвував граматикою, аби лише не порушити гармонії. Ідеї приходили до нього услід за ритмом. Спочатку наспівував подумки фрази й періоди, а тоді вже добирав слова. Сам того не підозрюючи, був великим поетом у прозі й предтечею французького романтизму, – як у метриці й ритміці, так і в ідеях і почуттях. Шатобріан і Ламартін вийшли з нього. Мішле і Жорж Санд були виховані на ньому.
Уся сучасна педагогіка перебуває під впливом «Еміля» і тих знань людської душі, які виявив Руссо. Славетний женевський Інститут сучасного виховання названо його іменем. Поблажливий до себе, щодо інших Руссо – твердий, пильний, непохитний учитель. Мав чуття істинної моралі, здорової й життєздатної, зовсім не догматичної, не абстрактної, не підвладної раз і назавжди встановленим засадам, певному кредо, але моралі, застосовної до справедливих вимог і слабкостей людини, – моралі, найвищою мірою гуманної.
Дивно і примітно, що цей класичний розум, визнавець абсолютних ідей, просотав усі свої строгі закони цілком сучасним релятивізмом, який перебуває в повній гармонії з його пристрасним закликом до терпимості. У «Листі д’Аламберові» знаходимо яскраво виражену засаду релятивного мислення, відносності суджень і релятивізму в історії. Руссо має гостре чуття динамізму, грецького «все тече», і цей динамізм, становлячи такий різкий контраст зі статичним раціоналізмом минулого, упритул підводить сучасну думку до ґетевського «stirb und werde!» [16].
Він відкрив для літератури багатства, приховані у глибинах підсвідомості, таємні порухи людської істоти, неусвідомлені чи придушені, її безнастанне бродіння, її лібідо. Руссо – один зі струмків, які напоїли фройдизм.
Юний Толстой був приголомшений ним, наче громом. Носив портрет Руссо в медальйоні, як образок. У своїй проповіді нової моралі, у своїй яснополянській педагогічній діяльності надихався вченням і прикладом Руссо. До кінця життя залишався вірний йому. Не менш виразну аналогію між ними також можна провести в мистецтві: «Багато сторінок Руссо такі близькі моєму серцю, що мені здається, ніби я сам написав їх» [17]. Справді: Толстой написав їх знову. Був Жаном-Жаком своєї доби.
Руссо донині запліднює людську думку. Його проповідь не минула дарма для нового Китаю.
Насамкінець дозволю собі висловити мою особисту вдячність великому поетові й музиканту, чия тінь часто супроводжувала мене у моїх прогулянках берегами чарівного озера Леман, «навкруги якого постійно блукало його серце», – тут, у Вільневі [18], де пишу ці рядки й звідки у вікно мені видно бухту Кларан і на вершині пагорба, поміж деревами, задумливий рожевий будиночок Юлії.

Напередодні Нового року, копаючись у гардеробі й шукаючи наряди, які залишилися ще після її весілля, аби заспокоїти одну з дочок – Ольгу, ту саму, котра не мала костюма для святкового маскараду, – Анастасія надибала стару світлину і завмерла, подумки відлетівши в ті далекі весну, літо й осінь, коли чоловік надсилав їй листи з самого Бранденбурґа, а вона забула про нього і фотографувалася тут з іншими. І якщо доля забажала, аби її чоловік – саме чоловік, а не хтось інший – натрапив на цю світлину з іржавими слідами кнопок у кутиках, то вже не потрібно було жодних інших доказів підозрам, словам і глузам, які стільки років гризли й мучили його. Не виключено, що й нині він вибачив би їй, як вибачав стільки разів, скрипнувши зубами й махнувши рукою в гіркій відразі, – що, втім, не означало, наче все забудеться, – якби вуличка – точніше, тупик – не привела тебе просто до її воріт. Саме тебе, котрий навчився обходити все! І оскільки йти не було куди, ти спинився й зазирнув у двір (дурна звичка, але ж людська допитливість велика!); помітивши тебе, але ще не впізнавши (село знало, що ти вчишся на юриста і скоро станеш прокурором), Сирґішор Вирна, перший господар на селі, який двадцять п’ять років працював комірником у колгоспі, спершу вхопив жінку за комір, потім по-селянському вчепився у волосся рукою, вже старечо-безсилою; жінка спробувала повернутися до нього обличчям, аби, відповідаючи на змахи ременя (один-другий-третій), крикнути те, про що й так кричали її молодо-блискучі очі:
- Більше б’єш – тяжче забувається! Не бий!
- Доб’ю!
- Не бий!
- Доб’ю!
Вони гасали подвір’ям, – то бліді тіні, то знову живі люди, – місячи глибокий, по коліна, сніг, наче глину для нового будинку, і чимось нагадували звірів, яких переслідують злі мисливці – ревнощі. Жінка, сміялася, реготала, і в її реготі було чути ридання за тим, чого ніколи й нічим не надолужити, і радощі з того, що все-таки здійснилося. А на неї та на все навкруги сипав і сипав з чорної безодні неба густий безпристрасний сніг.
- Казав, що ніхто не прийде, а ось і завітали вже! Заходьте, ласкаво просимо!
Жінка відразу впізнала тебе і підбігла до воріт, розчинивши їх так, наче збиралася пустити у двір добру половину села, та враз озирнулася, аби спізнілим криком зупинити чоловіка, який нагнувся над світлиною. У хвилину, коли ти ступив на подвір’я, ремінь вже перелетів через черепичний дах будинку, а коли ти чемно привітався з господарем і побажав йому багато років щастя, він зовсім розлютувався і почав пританцьовувати на снігу, втоптуючи в нього знимку, порвану на дрібні шматочки.
- Анастасіє Петрівно, приймайте гостя! – крикнула одна з дочок – чи то Ольга, чи Саїда, – котрі стежили з вікна за тим, як їхній добрий батько дає урок їхній добрій матері, чий гріх, як вони гадали, кидає тінь на добру репутацію родини.
Зауваживши тебе, сестри швидко опустили фіранки, ніби завісу в театрі, й запалили світло в усіх кімнатах. Подвір’я заясніло, наче сцена, і лише тоді стало видно, як Вирна вирівнює чобітьми глибокі сліди у снігу.
З оселі долинав урочистий голос теледиктора, відлітали останні хвилини року, і ти йшов на цей голос услід за Анастасією, вона розкидала ногою свіжий сніг, що запорошив стежку, яка веде від воріт до ґанку.
- Будь ласка! Ось сюди, по доріжці… Тихенько, не ковзніться!
На цементованому ґанку ти потупав ногами, як звичайно роблять, заходячи в домівку, тоді змів сніг віником, який простягла тобі Анастасія, роблячи все з дивною для тебе самого, болісною неквапливістю, ніби відтягуючи зустріч, заради якої ти йшов сюди.
Увійшовши в дім услід за господинею, ти здивувався, коли побачив, що сестри сидять, обіпершись ліктями на купку різнокольорових подушок і втупившись у розкриті книжки, – заняття, що так не відповідало моментові.
- Доброго вечора і з Новим роком!
Дівчата підскочили, немов застигнуті на гарячому, і їхні спокусливі сукні з важкого шовку струменіли, як вода, навколо витягнутих гнучких тіл. Книжки, наче крадені яблука, випали з рук, підручники хімії чи фізики, – свідчення того, що дівчата, скінчивши найліпшу в райцентрі школу і двічі випробувавши удачу в медінституті, досі сподіваються на успіх. Сподіваються, а надія – не найбільший гріх.
- Доброго вечора і з Новим роком! – повторив ти після вимушеної паузи, і одна з сестер, Саїда, жвавіша за Ольгу, відповіла голосно, але доволі нерішуче:
- А ми якраз повторювали незворотність явищ…
Ти кивнув з тією самою непевною гримасою, яка мала заступити усмішку, – так, звісно, усе на світі незворотне… І цієї миті з’явився святково вдягнений Вирна в чудовому настрої. В одній руці ніс глечик із вином, у другій – стару мисливську рушницю.
- Добре, що ви маєте телевізора. – Нічого іншого ти сказати не міг.
- Так-так… Але спершу проведемо Старий рік, адже він був не такий-то поганий, і зустрінемо Новий, як належить за звичаєм, рушничним вогнем, аби відігнати всі страхи й зло. З Новим роком, діти мої!
Ти підняв склянку вкупі з усіма, в оселі стало тихо, екран телевізора завмер, значущо тьмяний, – коротка пауза між двома роками, – і тоді радше весела, ніж сумна, радше добра, ніж зла, радше молода, ніж стара, до кімнати увірвалася Анастасія, тримаючи в руці повну склянку і радісно вигукуючи:
- Будьте здорові, мої діти, і нехай ваше щастя буде більше за наше!
І букет, і міцність – усе-усе, що є в цьому вишуканому напої, – змусили тебе пити вино не поспішаючи, цідячи по краплині, зовсім не так, як п’ють зазвичай, і сестри, які спустошили склянки одним духом, заздрісно і захоплено стежили за тобою, шкодуючи, що поквапилися самі.
- Налий ще, батьку!
Ти простягнув руку, і в ній опинилася ще одна склянка, яку передала тобі Анастасія.
- Як добре, що ви маєте телевізора! – знову вигукнув ти, осушивши другу склянку, цього разу квапливо, немов спраглий – кухоль води. – Зробіть гучніше, не чути.
Але Вирна простягнув тобі рушницю і вийшов з дому. Ти слухняно попрямував за ним, розглядаючи рушницю на ходу. За тобою, накинувши пальта на плечі, вийшли й сестри.


Ніч велетенським дзвоном накрила село й околиці. Унизу, на землі, розтікалася пінистим морем білина, скрадаючи глибокі, мов шрами, сліди на снігу. Пролунали постріли, один за одним, звідкись із протилежного кінця села їм відповіли інші, і ти простягнув рушницю сестрам, які стояли поруч, щулячись у накинутих на плечі пальтах.
- Ви стріляли коли-небудь? – спитав ти з цікавістю і побоюванням.
Пальта, наче обірвавшись, ковзнули з плеч і впали, глибоко занурені в сніг. Першою взяла рушницю Саїда, жвавіша за її сестру Ольгу.
- Заряджено, – попередив ти й, трохи збентежений, відсунув дуло, скероване на твої груди.
Відчувши вагу рушниці, дівчина відчула й страх – перед віддачею кольби, гуркотом пострілу, стволом, який може вибухнути, – та інший страх, сліпий і глухий, страх перед страхом, але поборола той і той і, аби здатися мужньою, а може, з іншої причини, стала на коліно і вистрілила в чорну безодню ночі. Потім переклала рушницю в другу руку і вистрілила ще раз, нині вже у крону ялини, яка під вагою снігу просіла перед будинком. Посічена дробом біла шуба обсипалася на землю сніговою курявою. Дівчина кинула рушницю і, простягнувши руки, прожогом помчала до дерева, аби пірнути в білий дощ, який скінчився раніше, ніж вона добігла.
- Стріляйте. Чому не стріляєте?
Запахло порохом. Вирна витягнув ще два патрони, зарядив рушницю і простягнув її Ользі. Пританцьовуючи від холоду, вона відступила назад і незумисне (а можливо, і зумисне) стала топтати пальта, які лежали у снігу. Потім почала сміятися, сміх стрясав усе її тіло, переповнював його і, здавалося, піднімав високо-високо, над усім та усіма. Але дуже скоро сміх перейшов у плач, вона закрила обличчя руками й побігла в дім. За нею попрямувала решта святкувальників. Снігопад посилювався.

Не очікуючи запросин, ти зручно влаштувався на одному з численних стільців, які з’явилися навколо стола, – певне, очікували ще гостей, – і мимоволі позирав на сукні, які струменіли навкруги дівочих тіл і нагадували тобі хвости павичів у зоопарку. Дівчата теж крадькома позирали на стілець перед телевізором, де ти сидів, поклавши ногу на ногу і зовсім непогано почуваючись. Очі Саїди, неприродно розширені (випробувана жіноча хитрість), блищали, зачаровували; уповільненими рухами розчісуючи вологе волосся, вона сушила його над настільною лампою, яку тримала на колінах. Ольга, повненька, з правильними рисами обличчя гарної лялечки, байдуже гортала все той самий підручник хімії чи фізики. Сестри, хоча й близнючки, геть не були схожі одна на одну. Майже геть не схожі.
Телевізійний новорічний бал-маскарад, заради якого ти, власне, і прийшов сюди, розпочався незадовго до нашого повернення в дім. Зараз представляли останніх учасників, усміхнених, втуплених в одну точку, – парад пик, позбавлених того, що зазвичай називають індивідуальністю, з тієї простої причини, що режисери балу порушили всяку міру, прагнучи неможливого: розважити тих, хто розташувався перед екраном, серед яких мільйонними за ліком і тому невловимо анонімними були й ви, котрі сидите за столом, – сестри, їхня мати, їхній батько і ти.
- Ну починайте! – не витримав ти, і Анастасія Петрівна, яка розставляла тарілки, вирішивши, що звертаються до неї, подала тобі ще одну тарілку через стіл.
- Зараз-зараз… Ще є час, до самого ранку…
Сирґішор вовтузився з пляшками – цілий десяток, напої власного виготовлення та імпортні, – розставляючи в тому порядку, в якому належало пробувати й пити; Саїда все перебирала своє м’яке біляве волосся; Ольга перегортала останні сторінки підручника фізики чи хімії, і лише ти, єдиний за столом, уперто стежив, як розгортається на телевізійному екрані бал-маскарад, і крихітна надія, викликана твоєю появою, розвіювалася, у міру того як час дедалі наполегливіше утверджував наближення Нового року, до якого також вступали всі ви, котрі сиділи в цій кімнаті. Зосередивши очі на екрані, ти зовсім забув про те, що відбувалося поруч (швидкий, скоса, погляд, простягнута затремтіла рука, ласкаве слово), – забув про дівчат, які цілий вечір чекали, аби хтось прийшов і запросив їх на бал-маскарад – якого ще ніколи не було! – інакше кажучи, якого ще ніколи не було в їхньому сільському клубі. Мовчав ти, мовчали сестри, мовчав заставлений стіл, мовчали повні склянки… і раптом у цій непояснимій напруженій тиші з’явилася Анна – на повен екран.
- Це вона! – вигукнув ти, схвильований, і обидві сестри, які дивилися бозна-куди й думали бозна про що, неспішно повернули голови, і їхній сонний погляд стикнувся з поглядом жінки середнього віку (екран спотворив її обличчя), незнаної їм жінки, яка без усілякого виразу дивилася на них, котрі були їй незнані й навіть не існували для неї взагалі.
На відміну од інших, анонімних, персонажів юрми, Анна затрималася, або щось її затримало в кадрі, ледве помітно усміхнулася тобі, давньому знайомому її усмішки, і ти, забувши, що все це лише телезустріч, хотів простягнути до неї руки – руки прохача: не йди, залишся, не надівай маски, скажи бодай слово! – але враз усміхнене обличчя Анни здригнулося і зникло, немов змите водою. Сирґішор узяв склянку, підніс її й сказав рішучим голосом, заглушеним, одначе, шумом телевізора, на екрані якого вже з’явилися нові обличчя, незнайомі й небажані, без числа і без імені:
- Усіх – з Новим роком!
Урешті вгамувавшись і сівши на чолі столу, Анастасія окинула поглядом численні тарілки, потім перевела його на доньок, які, за твоїм прикладом, смакували вино, і мовила, опустивши очі:
- З Новим роком, діти!
Її підборіддя здригалося, голос тремтів.
- З Новим роком! – підхопив Вирна.
- Многая літа, батьку! Многая літа, мамо!
- Благая літа! – сказав ти, думаючи зараз лише про Анну.
На екранчику перед тобою проходили в урочистому марші тепер вже цілковито замасковані учасники вистави. Після зникнення останнього вишуканого графа з наголошено вишуканими манерами в кімнаті залунали “Казки Віденського лісу”, і ти, уставши, підніс склянку і щось вимовив урочистим голосом. Твої беззмістовні слова ні на кого не справили помітного враження: Вирна, знову наповнивши склянки, наспівував напівзабуту воєнну пісеньку; Анастасія завмерла на чолі столу, думаючи про довгі роки – чи про ті, які вже минули, чи про ті, які ще надійдуть, хтозна, – її обличчя, раніше таке живе і світле, зараз ніби скам’яніло, перетворилося на маску; сестри Саїда й Ольга з відсутнім виглядом стежили за грою світла і мигтінням постатей на екрані, а їхні радість і надія, що сягнули вершини під час стрільби з рушниці, згасали в усіх на очах, але ніхто не бачив цього, і звісно, нікого це не хвилювало, а вони – спершу одна, потім друга – повільно підвелися з-за столу і зникли, ніким не помічені. Услід за ними – батьки.
Ти залишився сам (утім, не помітивши цього), продовжуючи дивитися на князів і княгинь, принців і принцес, генералів і піратів, ромів і чаклунок, які зараз рухалися в добре організованому хаосі. Ти шукав Анну. Упродовж певного часу чіплявся за поділ сукні одної чаклунки, чия жвавість, не позбавлена грації, нагадала тобі живу граційність Анни, але трохи згодом ти виявив, що чаклунка надто вульгарна – сміється без причини й балакає без угаву. Ти дав їй спокій і зосередив увагу на графі, який видався тобі підозрілим.: той безпритульно блукав у юрбі масок, вклоняючись то піратові з чорною пов’язкою адмірала Нельсона, то принцові з манерами буфетника, то випадковим глядачам… Ти навіть простягнув руку, аби зірвати маску, під якою – анітрохи не сумнівався в цьому – була зовсім не Анна.
Тимчасом у сінях почувся гомін, пролунали безладні удари в бубон, і ти здригнувся, подумавши, що, можливо, за звичаєм цього краю, юрма підхмелених гостей вдерлася в домівку, де (лише зараз помітив це) ти був сам, якщо не рахувати такого ж, як ти, самотнього графа на телевізійному екрані. Ти встав і, піднісши склянку, гикнув, аби здатися п’яним, – зайве зусилля, адже й так мав досить дивний вигляд. Двері розчинилися, і вкупі з клубами пари й гуркотом бубна, старовинного, з почорнілими дзвіночками, знайденого десь у закапелках горища, з’явилися одна за одною сестри, виряджені нареченим і нареченою, за ними у вивернутому кожусі, буркочучи, як ведмідь, – мати Анастасія, а за нею батько Сирґішор, який розмахував жіночим шарфом – уявним батогом.
- Грай – не сумуй, одержиш хліба і оливок!
Твій вигук, як не дивно, повернув у домівку радісне збудження. Дівчата почали усміхатися, Анастасія квапливо розмазала сажу по чолу, щоках і носі, Сирґішор, однією рукою трясучи бубон і вдаряючи ним по ляжці, другою підтягнув ремінь на животі. Вино зробило свою справу – жести стали ширшими, слова гарячішими…
- Грай – не сумуй, одержиш хліба і оливок! – крикнули сестри, забувши про свою стриманість і серйозність.
Опинившись поміж двома балами, наче між двома вогнями, ти вже не знав, який обпалює сильніше; до того ж ти сп’янів – тим сп’янінням від різних напоїв, коли все навкруги сповивається білуватою млою. Ти повільно підвівся з-за столу і потупав до виходу, теж важко, наче ведмідь, підстрибуючи в такт ударам бубона. Розсунув сестер і прошмигнув між ними, потім пробрався між Анастасією і Сирґішором, які зображали ведмедицю і поводиря з ромського табору.
- Грай – не сумуй, одержиш хліба і оливок! – довго ще звучали у твоїх вухах викрики тих, хто залишився веселитися навколо просторого родинного столу.

2
Надворі далі йшов сніг. Холодні колючки сніжинок стьобали тебе по розпаленому обличчю; вийшовши з двору, ти потрапив у вузький прохід між високими дощаними парканами, які зараз здавалися ще вищими, утворюючи довгий і захопливо гарний тунель, який кличе тебе, давнього знайомого цього краю, нечутно загубитися в первісній киплячій білині.
Падав густий сніг.
Село вже спало, і лише спізніла луна відгукувалася то тут, то там, але найчастіше – там. Падав густий сніг, і ти, давній знайомий цих снігопадів, насилу торував дорогу в заметах – по коліна, по груди, по саме горло. Падав густий сніг, і через якийсь, бозна-який, час, ти виявив, що тримаєшся за дерев’яні перила ґанку, який сухо заскрипів під твоїми скрижанілими черевиками.
- Де я?
Ти зрозумів, що потрапив не додому, – і все. Піднявся сходами й, намацавши руками двері, крикнув щосили:
- Де я?
Двері відчинилися самі, ти ступив у сіні, наче в криницю, і – прокинувся. Цей досі високий поріг за мить повернув тебе в далеке минуле, в історію “дому першого цілунку”, як називав його твій колишній шкільний приятель, а потім студент-біолог Александру Шендряну, який в одному зі своїх останніх листів нагадав тобі про “дім цілунків”, вхід до якого оплачували вишуканими фразами й бездоганною поведінкою.
Інші – то їхня справа, адже ти заплатив за вхід, як на ті часи, дуже дорогою ціною – віршем, присвяченим сестрам Ліні й Зорзоліні, забувши (прогалина, яку здумав лише тепер) згадати Катріну, старшу сестру. Усамітнившись у кімнатці в глибині будинку, куди відчинялися двері разів зо три на день, наповнюючи сіні й двір запахом шафрану і базиліку, ця жінка-дівчина, яка ніколи не кохала і не ненавиділа, не пізнала щастя з тим єдиним чоловіком, якому вдалося піймати її опущений погляд, зберігала величну абстрагованість і від допитливих очей, і від шепотіння за спиною – зберігала до трагічного кінця того ранку, коли двері її кімнатки не відчинилися о звичайній годині… Ось і все, що ти знав про неї тоді, не намагаючись довідатися більше.
З каламутної неспокійної сутіні вулиці, з темряви сіней – без запаху шафрану і базиліку – ти ступив у сліпучо-біле світло кімнати, і коли перед тобою раптово з’явилася чиясь тінь, ти простягнув руки – обійняти, притиснути до грудей або відштовхнути. Це була Зорзоліна в рожевій сукні зі скромним вирізом; вона жартівливо погрозила тобі пальцем, достеменно так само, як раніше: не можна. Більше не можна.
- Чому? – здивувався ти й відразу збагнув, що сказав дурість, і спробував її виправити. – Чому вдома сидиш такої ночі?
- Маємо компанію… – Жінка повернулася до тих, хто був у кімнаті. Скільки їх було, ти не міг розгледіти: кімната плавала в тютюновому диму, а між тобою й ними стояла посеред димної хмари висока і вродлива (так, ще вродлива) Зорзоліна. – Прийшов Леун! Казала я вам – ось він і прийшов!
- Так, прийшов. Стужився… З Новим роком!
- Проходь, роздягайся, сідай… і розповідай, як живеш, де веселився…
Запах духів ударив тобі в носа, ти чхнув кілька разів, потім відвернувся, аби висякатися в хустку, яку насилу витягнув з горішньої кишені жакета.
- Застужений?
- Лише п’яний.
- Ні, якщо так говориш. Звідки йдеш?
- Від Сирґішора – чи Вирни, як ви його тут називаєте.
- Що, знову спогади?
- Усе скінчилося подвійним балом-маскарадом.
- Мило, дуже мило з твого боку, що згадав нас. Хай і на світанку, – мовила Зорзоліна. Їй сподобався бал, і вона була сердита на тих двох і Ліну, яким він зовсім не сподобався.
- Я йшов до вас, але дорогою згадав, що сьогодні, себто вчора, повинна відбутися моя телезустріч з Анною. Якби я знав, що ви маєте телевізора…
- Хто вона? – цікаво спитала Ліна.
- Жінка.
- Колега? – теж поцікавилася Зорзоліна.
- Жінка.
- Ясно – кохання, – уточнила Ліна.
- Тільки жінка. – Пошукавши рукою в порожнечі, ти відірвався од дверної лутки. Зорзоліна стояла поруч (відчував її теплий подих), і ти поклав руку на її м’яке, в’яле плече. – Котра година?
- Леун, наше старе кохання! – вигукнула Ліна з-за столу, заставленого порожніми й напівпорожніми пляшками.
Хоча була набагато молодшою від Зорзоліни, вигляд вона мала сливе такий самий: зів’яла, нафарбована, прийшла до того самого знаменника – хисткої гармонії між страхом перед старістю і неможливістю її уникнути. Ти відчув неприємне почуття жалю.
- Як ся маєш, Ліно? – відчуваючи незручність, ти відвів очі.
- Добре. Принаймні набагато ліпше, ніж із ним, якби лишилася, спокусившись його майном.
Повернулася Зорзоліна, яка кудись вибігала, – окрилена, опанована радістю, котра нагадувала інші радості, вже згаслі. У руках вона тримала альбом, несла його на долонях, наче пораненого птаха, простягаючи тобі:
- Гортай і згадуй.
Ти почав гортати, не розуміючи до пуття, що́ належить згадувати, хоча на першій же сторінці натрапив на пожовклий, вицвілий напис, загублений серед багатьох інших, сентиментальний і відразливий: “Помилки живуть у нас, а ми живемо на зло помилкам”. Унизу дата і підпис: “Я, у пам’ять першого мого цілунку”.
- Це Леун, наш односелець, вчиться на прокурора… Ми стільки років з ним не бачилися, – представила тебе Зорзоліна людям, які сиділи за столом – чи двом, чи то чотирьом зі старечими фізіономіями. – Якщо колись муситимеш нас судити, суди справедливо, адже ти один знаєш нас по-справжньому. – Вона спробувала засміятися, та змогла добути з себе лише сухий смішок, який неприємно спотворив її обличчя.
- Я – лише адвокат, і то початківець. Ще нікого не захищав, – мовив ти, намагаючись поменшити значущість, яка зростала навколо твоєї персони, у міру того як сестри возвеличували тебе – заради самих себе, заради того, що в цьому домі називали престижем.
- Адвокат, прокурор – однаково суддя, – сказав один із тих, чиї обличчя плавали в диму, і зареготав.
А ти залишався недовірливо-серйозним, і не міг бути іншим, оскільки у твоїй душі ворухнулася підозра, що ці двоє – чи четверо – могли виявитися юними студентами, які замаскувалися стариганами, аби досхочу познущатися з тебе.
- Знаю, що прикидаєтеся, та це ваша справа.
Ті двоє продовжували невимушено сміятися, і ти підійшов ближче, аби побачити їхні очі, прикриті зморшкуватими, безкровними руками. Побачити бодай колір або блиск очей.
- Горілки чи кисляку? – спитав один із них, утомившись від сміху і гикаючи.
- І того, і того, – сміючись, відгукнувся інший.
- Він розпалився, хай трохи охолоне, – відповіла їм Ліна.
- Йо… Тож я у вас?
- У нас. Я – Зорзоліна, ось Ліна, а це наші гості. Розумієш тепер, де ти?
- Тепер – так, розумію, і дедалі краще.
- Чого ж усе-таки вам налити? – спитав один із тих двох, староподібних.
- Віскі, – пожартував ти з певним зусиллям, – або, як воно зветься місцевою говіркою, самогон.
- На жаль, немає ні того, ні того, – сказав один із них наголошено виразно, і ти, серйозний і помисливий, вирішив, що з тебе знову глузують: адже в місті твоя вимова (цього не можна було не зауважити) стала дещо іншою, чіткішою за ту, з якою говорили в твоєму селі.
- Ви зі столиці, чи не так?

Нарешті з’явилася Зорзоліна, твоя рятівниця, з кухлем кисляку, який тримала високо над головою. Кухоль був глиняний, і ти почав складати цілу теорію щодо його форми, справді оригінальної, допоки не досягнув вмісту – білого кисляку, що нагадав тобі неозорий білий простір, який ти подолав, дістаючись сюди.
- Не можу пити молока, Зорзо… Зорзоро… – Неспроможний доказати, ти звернувся до Ліни, чиє ім’я було останньою частиною імені Зорзоліни: – То як ся маєш, Ліно?
- От дивлюся на тебе і думаю: невже не хочеш працювати в нашій місцевості ані суддею, ані адвокатом?
- Хто тобі сказав, що не хочу?
- Людські язики.
- Не знаю, ще нічого не знаю. – Ти повільно рушив до виходу.
- А ми чекали інше почути від тебе, – мовила Ліна з глибоким жалем. – Не люблю визнавати їхньої правоти.
- Але це так.
- Про що ти, Леуне?
- Про людські язики, які є і шпага, і щит, і думка, і крила, і небо, і земля, аби не сказати більше: спочатку був язик, потім було слово.
Настала тиша. Ти нетерпляче переступав з ноги на ногу – хотів піти. Ліна сміялася без усілякої причини – чи то від радості, чи від сорому; хтозна, яка вона тепер, Ліна?
- Будь ласка, не думай, що… – голос виказав її. – Однаково потім плакатимуть – просто так, ні сіло ні впало.
- Тоді сміймося, – мовив один із двох. – Сміх – це ліки і для тих, з кого сміються, і для тих, хто сміється. Чудові ліки, треба лише вміти вчасно зупинитися.
- Скажи, що ти думаєш про нас, Леуне? Ти ніколи не говорив, що думаєш, наприклад, про мене, котра потрапила людям на язика і не знає, як забратися звідти…
- Добре думаю, Ліно, більш ніж добре… Вір мені, я – адвокат.
- Вір йому, адвокат не може захищати, якщо не вірить, – сказав один із тих двох.
- Будь ласка, тільки не кажи мені, що ми – твої звинувачені, що маємо купу вад…
- Я прийшов побачити вас. А потім піду далі.
- Вади можна усунути, якщо вони не вроджені, – мовив один із тих двох голосом звинуваченого – голосом, котрому, як не старався, не міг надати схожості з голосом юнака: маскування не виходило, і тут були безсиле навіть усе чаклунство новорічної ночі. – І я любив, і я вірив у велике могуття захисних промов, та лише до того часу, поки не пізнав справжнього життя. Мені подобалося слухати, як він базікає всілякі дурниці – реальне, змішане з фантасмагорією, – заздрив його світу, благородному і пристрасному, хоча повністю вигаданому, допоки одного чудового дня, не знаючи, що вигадати ще, – і тоді я піймав його, як кота в мішок, – він оголосив себе принцом. Звичайно, то була гра, тим більше, що ім’я теж разюче підходило. Наприклад, принц Васіле – це не викликає довіри, – він показав на сусіда, якого, певне, звали Васіле, – тоді як “принц Філіп” звучить цілком переконливо… Промови піднесли його, дуже піднесли, занадто піднесли, і саме звідти, з висоти, почалося падіння…
- Пий горілку – і піднесешся знову, – сказав другий з добродушною усмішкою, яка, одначе, приховувала недоброзичливість.
- Насправді він не зробив нічого особливого. Тільки залишав там, де проходив, насіння, з якого проросло… Усі ми маємо вади, але він має вроджені…
- Облиш, адже він був молодий, м’який, незрілий – шматок глини, з якого можна було виліпити все, що заманеться, – намагався втішити той, другий, колишнього “принца” чи колишнього шанувальника “принца”, в якому ти вперто далі бачив студента, перевдягненого стариганом. Ти ще вірив, що гра триває. Але казка давно скінчилася.
- Спіймав, наче кота в мішок, – уявляєте, який кіт? Я шукав у ньому також інші вади й знайшов, адже вони були. Говорячи багато чого про багато що, він вирівнював сенс, який врешті помстився йому: він перетворився на людину без усілякої таємниці, замок із відчиненими дверима й вікнами, до якого вкупі з вітром вдерлося людське зло, – так він скінчив свою сповідь, не усвідомлюючи, що робить ту саму помилку, яку зробив колись “принц”: говорив усе, що спадало на думку, тоді як належало говорити лише те, що було насправді.
- Годі… Поговорімо ліпше про щось інше. Розкажи про місто, Леуне, – втрутилася Зорзоліна, здогадавшись за манерою твого стояння (і в домі, і надворі), що тобі набридли довгі одкровення того, хто згаяв можливість стати людиною.
- Поговорімо про що, Ліно? – спитав ти Ліну, яка застигла в кутку столу і не зводила з тебе очей. Ліну, в котру за всієї вікової різниці колись ти був шалено закоханий і від котрої, як гадав до останнього часу, визволився. Почуття, що вона поруч, а ти вже нічого не можеш надолужити, безсилля і ніжність перевертали твою душу.
- Бачив Александру? – спитала Зорзоліна, бажаючи повернути тебе до минулого, до давніх казок, які ти згадав і яких вони, сестри, не могли забути.
- Ні, не бачив. Як він?
- Вирощує квіти й призвичаївся до думки, що життя – це те, що можна полічити й зважити, а не те, інше, що зрозуміти й до чого звикнути набагато тяжче, – сказав знову той самий з тих двох і нагнувся розшнуровувати черевики: видно, не рухався з минулого року і тепер йому затекли ноги.
Потім він повернувся в попередню позу, але впевненість і наснага, які облагороджували його обличчя, зникли, поступившись місцем якійсь полохливій грайливості. Усмішка, котра з’явилася в кутику рота, наголошувала, що, пробираючись крізь абстракції, він збився з дороги, втративши те єдине, що йому найбільше пасувало і найбільше вдавалося, – маску юного студента. Розтанувши, маска злилася з його власним обличчям, яке було саме тим, що виражало: поверховою жвавістю, котра не мала жодної надії перерости в будь-що серйозніше.
Зрозумівши, що ти йдеш, Зорзоліна пройшла вперед, піднялася на високий поріг, розкинула руки й почала, розспівуючи, промовляти голосом, якому важко було надати колишньої свіжості по тому, як давно було порушено правила зразкової поведінки, встановлені в цьому домі:
- Якщо підеш до нього, а треба піти, якщо побачиш його, а треба побачити, якщо заговориш, а треба заговорити, то скажи йому, що нам не погано, не добре, а ліпше, ніж добре, тільки хай дасть нам спокій, хай дасть спокій дитині, і хай дитина, як усі люди, матиме ім’я, і хай вірить, що вона – його, і не сміється зі свого роду…
- Не треба! Не згадуйте і допоможіть мені забути! – розпачливо закричала Ліна. – Ти нічого не чув, Леуне! Нічого…
Настала тиша, повна, глибока, і в цій тиші ти й, певне, решта чули, як гучно і прискорено б’ється серце кожного.
Ти вийшов, не сказавши ані слова, і коли, шукаючи в напівтемряві, пробирався через сіни, маленькі, але які зараз здавалися велетенськими, до твого слуху долетів тоненький звук, подібний до голосу дитини. Він долинав з глибини оселі, з давньої кімнатки Катріни. І потім, у тиші й білині вулиці, цей голосок довго переслідував тебе, сміючись і плачучи, бемкаючи тисячею дзвіночків.

3
Ти зупинявся перед чиїмись ворітьми й кидав жестом сіяча в поле жменю коноплі, яку захопив ще вчора, аби вранці мати з чим ходити від оселі до оселі. “Многая-многая літа!” – хотів ти крикнути, але язик занімів у тебе в роті, либонь, не зміг би вимовити ані “здрастуй”, ані, ще простіше, “привіт”. Ти збирався пройти вперед, але раптово збагнув, що стоїш перед ворітьми Александру Шендряну – спинився тут, сам того не бажаючи, і тепер ноги не насмілювалися вести тебе далі. Новий будинок – з блискучим черепичним дахом, оточений парканом із бетонними стовпами, – здавався кораблем, який закітвитився в снігах. В усіх кімнатах, скільки їх там було, горіло світло, хоча вже давно настав ранок. Ти рушив з місця – скрипнули нові черевики, а може, скрикнув скутий морозом сніг, і цей звук відлунав скреготінням пили у твоїх скронях. Ти уповільнив крок, пройшов через відчинені ворота на подвір’я, пила розбилася вдрузки – ти помітив свіжі кроки, які, відбігаючи вперед, показували тобі дорогу; сліди губилися нагорі, на сходах, які вели в дім. Широке – цілий кінський пробіг від воріт до порога, – з безліччю дерев, які зігнулися під снігом, подвір’я мало дивний, майже фантастичний вигляд; твої кроки сполохали пса на ланцюгу; ліниво гавкаючи, він з’явився, наче достеменний господар цього царства, і став походжати, тягаючи за собою ланцюга, який почав ковзати по дроту, протягнутому через двір.
- Хто там? – крикнули з заскленої веранди,і ти відвернувся, аби тебе не відразу впізнали, і до того ж, згорбившись, мов старий, підняв комір пальта. – Хто там? – нетерпляче гукнув той самий голос із ґанку. – Хто, питаю? – Голос наблизився, і чоловік зазирнув збоку, намагаючись побачити твоє обличчя.
- Це я – я!
- Леуне? Так, він!
- Я, – відповів ти, і Александру розкинув руки, але стояв нерішучий: і хотів обійняти тебе, і не наважувався.
- Коли приїхав?
- Учора, десятигодинним.
- Чув-чув. Село – воно все знає… Шкода, ти вчора не прийшов, провели б час у повне задоволення вдвох. – Лише тепер він простягнув тобі руку, гарячу м’язисту руку добре натренованого спортсмена. – То що нового, Леуне? – спитав він, а ти, не знаючи, як відповісти (начебто він знає старе!), далі тиснув його руку, неприємно чіпку і наполегливу. – Я б теж хотів вибратися до Кишинева, звеселитися, як усі люди, на балу чи навіть на маскараді, але ж не дістав квитка… Коли, кажеш, ти приїхав? Ах так… Як ся має панночка Анна?
- Дякую. Учора малася добре.
- Одружилися чи далі так само?
- Як тобі сказати…
- Не треба, розумію…
- Це не те, що ти думаєш.
- А я й не думаю нічого. Та не забувай: час не стоїть на місці й не очікує нас.
- Час нікуди не йде, то ми поспішаємо. Ось дивися: тільки вчора приїхав, а вже завтра слід повертатися.
- І ми, досвідчені люди, вже не залишаємо на завтра того, що можна зробити сьогодні… Ну ходімо, покажу тобі будинок.
І ви пішли сходами: господар – попереду, ти – за ним, хапаючись без особливої потреби за чорні перила з металевих труб. Піднявшись на кілька сходинок, Александру повернувся, поклав тобі руку на плече і мовив:
- Чув, що я покинув учителювати?
- Як сам ти сказав, село знає все… Зробився великим городником, вирощуєш ранні овочі…
- Вирощую, але зовсім інше. – Він прибрав руку і ступив на останню сходинку. – Звідси ось видно теплицю. Бачиш? Потім покажу, подивишся, на що здатні скло і центральне опалення. – І додав іншим, менш піднесеним тоном: – А втім, яке тобі діло до всього цього!
- У тому, як говорили про тебе, я відчув щось на подобу заздрощів.
- Ти ж ніколи не цікавився життям і долею твого колишнього односельця! Згадай: коли я вчився і приходив до тебе в гуртожиток, ти завжди був зайнятий. – Його голос звучав урочисто і водночас ображено. – Бодай зараз скажи: чим ти був тоді зайнятий… якщо не секрет?
- Чим? – ти не знав, що відповісти. – Зрештою, кожен має свою “теплицю”, де він вирощує власні “ранні овочі”. – І ти засміявся якомога добродушніше, бажаючи, аби засміявся й він. Та Александру залишився холодним і чужим, певне, сприйнявши твої слова як докір.
- Вирощував, але зовсім недовго. І не просто так: я – біолог, і робив певні досліди. А коли почалися всілякі балачки – знаєш-бо наших людей! – через ту мою нещасну теплицю, яку я будував у таких муках, просто з ніг валився, поки дістав скло, тоді-то й мусив скерувати своє життя іншим річищем.
- І що робиш тепер?
- Розумієш, я хотів вирощувати ранні овочі, які дозрівають, коли сонце ще слабко гріє, а ЛІна знущалася з мене: мовляв, ще вирощуватимеш і при місячному світлі… Усі вони наче змовилися – соромили, знущалися… Тепер майже нікуди не виходжу. А свою справу все-таки роблю.
- І що робиш, Александру? – спитав ти лише для того, аби не виникло враження, ніби вже все знаєш.
- Вирощую квіти… По них приходить певний Філіп, мій старий знайомий. Приходить, але вже-бо цілий тиждень не з’являється. – Він витер піт із чола та поринув у роздуми. За певний час спитав, змінюючи тему розмови: – То, кажеш, яка твоя робота у столиці?
- Поки ніяка. Восени розпочнеться.
- Отже, будеш прокурором?
- Ні, лише адвокатом.
- Еге, захисник людей від страждань…
- У наш час адвокат, – почав був ти довгу доповідь, – є також вихователем…
- Скажи, а якщо я подам на нього до суду?
- За що?
- За моральний злочин. Хоча не хотів би апелювати до закону, хоча кажуть, що істинна справедливість повинна бути вища за будь-який кримінальний кодекс… але якщо насправді все виходить інакше, якщо людина мусить бути своїм власним адвокатом…
- І прокурором, – додав ти, та Александру не почув або вдав, що не чує.
- Ти – суддя, і мусиш знати, які вони, люди, – мовив він і врешті запросив тебе увійти в дім.
Ви пройшли один коридор і опинилися в іншому, меншому, з безліччю дверей, які вели врізнобіч.
- Ось і мій дім… Не здається тобі занизьким?
- Живеш, наче птах у кодрах… З новим домом, з новим щастям! – І ти розкидав останнє насіння коноплі, яке вигріб з дна кишені.
Александру дивився на тебе помисливо: невже ти подолав таку дорогу лише через звичай, якого дотримуються ті, хто більше не має чого робити? – здається, про це говорило його обличчя, що втратило давню жвавість.
- Птах? Можливо, але той, котрого вистежують яструби. У кодрах повно яструбів, Леуне, і гадаю, не існує більшої кари, ніж знати, що ти несправедливо скривджений.
Ви увійшли до кімнати праворуч. Александру пройшов уперед і вимкнув електричне світло – тепер набагато блідіше за світло дня, воно фарбувало стіни й предмети в понурі неживі тони. Кімната мала великі вікна, і за секунду життя набуло природного забарвлення. Життя, про яке ти знав лише те, що випало почути з чужих вуст.
- Знай, мою провину можна взяти трьома пальцями й розвіяти за якнайслабшим вітром.
- Новорічної ночі прийнято говорити про те, чого б хотілося, а не про те, що було.
З сусідньої кімнати, куди вели подвійні скляні двері, долетіли уривки мелодії. Хтось ставив платівки, але звуки танули в тиші, задихалися, наче у ваті.
- Яка дивна тиша! Не чути власного подиху, стуку серця.
Твої слова справили несподіваний ефект. Александру привідчинив двері в сусідню кімнату і коротко наказав:
- Закінчуй розважатися!
Тоді повернувся до тебе, залишивши двері причиненими, отож тепер можна було вловити кожен рух: однією рукою вимкнули програвач, другою поклали на місце платівку.
Александру стояв посеред кімнати, не знаючи, за що взятися, у пальті, накинутому на плечі, неголений, невиспаний, голодний, і лише завдяки цьому справляв враження людини, заклопотаної світовими проблемами.
- Єдина моя провина – що я одружився з Ліною, одружився після смерті мами, яка, поки жила, навіть чути не хотіла про неї… Тепер мушу платити аліменти, чималі… Дитина – моя, схожа на мене, наче ми з одного ока випали. Зараз покажу тобі світлини, сам побачиш.
Він вибіг у коридор і через кілька хвилин повернувся, простягаючи тобі світлину і благаючи сказати правду, схожа чи несхожа дитина на нього. Ти взяв світлину і довго дивився на немовля, яке мало всього кілька місяців і могло бути подібним до будь-кого.
На подвір’ї загавкав собака. Александру прислухався, потім вибіг з кімнати. Щойно двері за ним грюкнули, відчинилися двері сусідньої кімнати, і їхнє лячне скрипіння змусило тебе збудитися, обливши хвилею дрожу.
- Скажіть йому, я вже сто разів йому говорила, – прозвучав жіночий голос, – скажіть, що дитина схожа. Адже сам твердить усім, що схожа, і сам же не вірить. Якби повірив – заспокоївся б. Матері ліпше знають, з ким роблять дітей…
Собака змовк, і жінка спішно зачинила двері.
- Інший би на його місці, – почав Александру, з’явившись на порозі, спітнілий, захеканий, наче довго біг, – не пхав сюди носа кожного новорічного ранку і не просив би вибачення! – Він приніс три блякло-червоні гвоздики й, не знаючи, що з ними робити, тримав їх, як сільські хлопці, обома руками. – Ось, вибач йому та ще подаруй букет найгарніших квітів на знак того, що вибачив. Інакше, каже, як доведу Анастасії? – Він замислився, тоді додав: – Адже все пішло від нього, від Сирґішора Вирни, то він перший віддав своїх доньок у школу в райцентрі, ніби з них там відразу могли зробити лікарів. “Наші вчителі, – стверджував він щогодини, – провадять господарство і геть не думають про те, аби вчити дітей. Тому-то поводжуся з ними як рівний з рівними, а подеколи навіть дивлюся з висоти!” Це вже по тому, як трапився скандал через той клятий пташиний послід…
- Через що?
Далі було довге пояснення цього скандалу.
Одного весняного ранку Александру, збираючи по селу пташиний послід, потрібний йому для розсади, зайшов на подвір’я Анастасії й побачив Сирґішора Вирну, який давно мав неприязнь до нього. Вирна прочитав йому лекцію про поведінку і престиж учителя, аби виправдати власні підбурювальні дії: адже то він агітував селян забирати дітей зі школи, де “хазяйнує” Александру, і віддавати їх до райцентру. А насамкінець голосно сказав, аби чули всі, хто того весняного ранку проходив повз його домівку: “Це тобі не личить! Це не робить тобі честі, товаришу вчителю! Не підносить тебе, людино!”
З чудовими деталями Александру оповів тобі, – почавши з одного і скінчивши зовсім іншим і вибачившись, що за цей час у його голові все змішалося, – те, як Вирна переслідував його, мов шакал, допоки Анастасія не подіяла на нього рішуче, сказала прямо, не виляючи: “Дай йому спокій, адже він теж – наша кров!” – “Себто як – наша кров? Що ти верзеш?” – “Те, що було, і те, що є!” Від цих слів Сирґішор засмикався, наче норовливий, але загнузданий кінь: “Як то?!” – і його крик розлетівся селом і долинув до Александру, який тоді піднявся на дах своєї теплиці, насолоджувався співом перелітних птахів, а потім раптово й сам заспівав по-пташиному…
Після цієї оповіді Сирґішорів крик повернувся до нього назад. Той, вбігши на подвір’я Александру, хутко приставив драбину до теплиці, заліз на дах, вхопив учителя за ноги й потягнув долу. Впавши на уламки скла, що валялися навколо теплиці, Александру до кості порізав руки, в яких, окрім того, тримав залізний брусок – ламав ним скляний дах. Переляканий Вирна підскочив до Александру і вирвав у нього брусок: “Щось інше таки ліпше за ці клопоти!” – і наказав Ліні принести води вмитися. Певний час, голосячи по-жіночому, він розмахував руками, замазаними кров’ю Александру, що лишилася на бруску, а вмившись, соромливо запхав їх глибше в кишені й, удавши, що скликає розпорошених по двору курчат і каченят, зник.
- Я передчував, – вів далі Александру, – що повинно статися… те, що і сталося потім.
- А що сталося?
- Мене це не хвилює, і чхав я, що вони говорять, прошу про одне: не дбайте, ради Бога, про те, чий я! Я – її – тієї, котра мене виростила, а виростила мене моя мама! – крикнув він так гучно, що в сусідній кімнаті сполохано зачинили двері, а ти поклав йому руку на плече, намагаючись угамувати прийдешню бурю. – Я ж не кричу “рятуйте” і не кличу на допомогу! Не подобається мені правда, яка падає напосідає, коли з нею вже годі зробити щось!
- Зрештою все минуще, – вимовив ти, стискаючи його плече. – Усе минає!
Ніщо не заспокоює нас ліпше від банальності. Александру замовк, неначе для того, аби ти згадав, про що тобі розповідали тієї новорічної ночі. Його справжня мати, від якої й пішли всі чутки, народила його для іншої матері, з якою домовилася про все заздалегідь, заприсягшись життям ще не народженої дитини, що ані пів слова не бовкне до самої могили. Зробила так, як і сказала, і хто міг знати, що жінка, котра виростила Александру, не носила його у своєму лоні, а лише вдавала вагітність, тягаючи на животі подушку, в яку додавала гусячого пуху, в міру того як справжня мати, переживаючи довгі муки, туго затягувалася рушником, наближаючись до пологів і до вічної розлуки з майбутнім сином.
Потім плутана і понура оповідь поновилася, і ти дізнався, що, коли все начебто вгамувалося, Александру забинтував собі руки, які дуже палило після того, як Ліна змазала їх йодом, курчата почали ганятися по двору за мухами, теплиця заспокоєно дихала крізь численні отвори, зроблені, залізним бруском, – тоді знову з’явився Сирґішор, але не сам, а в супроводі двох чоловіків у білих халатах. То були працівники сільської лікарні, яких Александру добре знав, але які зараз поводилися так, ніби вперше його бачили. Вони взялися розпитувати його, а їхні запитання немов падали з неба. “Мучитеся, Александру Філіповичу? – спитав фельдшер Александру, який лінійкою струшував з брюк уламки скла. – Вирощуєте рідкісні овочі?” – “Так. Хочете спробувати?” І Александру підійшов до Сирґішора спитати, навіщо той привіз медиків. “Візьмемо на дослідження, перев’яжемо”, – сказав фельдшер, тоді лікар дав йому знак, і всі троє вхопили Александру за руки й за ноги та потягли до автівки, яка чекала біля воріт. Потім рушили через долину найкоротшою дорогою до лікарні. Александру сидів поміж Сирґішором і санітаром і ніяк не міг утамувати біль у руках – палило дедалі сильніше. Клав їх то на спинку кушетки, то на коліна, намагаючись знайти якнайзручніше місце, допоки врешті Вирна не змилувався з нього і не заговорив: “Якщо тобі потрібне скло, можу дістати”. Александру не відповів. “Скільки, кажеш, тобі треба?” Александру мовчав. “Чи не знаєш, – закричав тоді Вирна, нервуючи, – що такі великі листи не дуже-то знайдеш? Нині всі ставлять будинки завбільшки з двері та з дверима – як ворота!” Одначе Александру далі мовчав. Боліли руки, і він висував їх у вікно, махав, а коли бачив когось, хто йшов назустріч, пересаджувався до протилежного вікна. “Не думай, що тільки ти… Мене багато людей прохають, але їм нічого не дістану… Навіть скельця для наручного годинника! Бо їм я зовсім не родич…” Автівка з увімкненим мотором котилася долу, шурхочучи, мов пітон, який ковзає по землі.
- А влітку в моїй теплиці (уся зі скла і заліза) виросли самі бур’яни, і люди, звісно, дивувалися: що то зі мною сталося? – Александру зітхнув: – Отак через Сирґішора я потрапив у божевільню…
За вікном раптово почулося тупотіння, ще і ще… Александру здригнувся, швидко накинув пальто і став посеред кімнати, очікуючи сигналу собаки: за її гавканням можна було визначити, хто порушив тишу – птах, інший собака, який пробіг мимо, або людина. Але собака мовчав, і він вийшов на подвір’я. Коли двері за ним зачинилися, привідчинилися двері до сусідньої кімнати, знову породивши те саме лячне скрипіння, але тепер ти знав, хто там є. У щілині показалися очі, ніс і щоки зі слідами похапцем витертої сажі.
- Тій його Ліні, – мовила жінка, виблискуючи очима чи з ненависті, чи з радості, – випало щастя народитися вродливою. Велике щастя, але й велике нещастя. Кожному вона усміхається, і кожен думає, що – лише йому одному…
Цієї миті відчинилися вхідні двері й з’явився Александру, тримаючи в руках, мов свічки, дві бурульки. Важко дихаючи, він дивився то на двері, яких не встигла зачинити жінка, то на тебе – переляканими розширеними очима, немов бачив уві сні, а зараз, прокинувшись, побачив і наяву.
- Слухай, Анастасіє Петрівно! – крикнув він, підійшовши до дверей у сусідню кімнату. – Більше не прийде твій принц Філіп! Напевне, коронували за всі його подвиги… – Він поставив довгі бурульки в чорну вазу. – Чекаю на нього цілий тиждень, а квіти, зірвані тиждень тому, в’януть! – І відступив назад, аби на відстані помилуватися двома крижаними каракатими гілками, котрі, як він і хотів, були і букетом, і свічками. – Потепліло, з’явилося сонце, і сніг більше не падає. Тане – от вони й падають зі стріхи й лякають. – Він підійшов до столу, тримаючи в руках мідну тацю, і поставив на неї вазу. – Пройдімо до іншої кімнати, там тепліше. – Крига почала танути, і краплі, падаючи на тацю, видавали, мов маленькі дзвіночки, ледве чутне бемкання. – Якщо не прийде до десятої – чуєш там? – складай квіти на спину – і на потяг! – Він зупинився і якусь хвилину прислухався до передзвону крапель. – Але поки ще маєш час, іди на кухню і подивися, чим можемо почастувати гостя… Леуна! – І він повернувся до тебе. – Автобус спізнюється, а може, сталося щось. Хтозна… – Одначе, аби не ускладнювати собі життя першого ж дня Нового року, додав заспокійливо: – Певне, спізнюється. Адже всю ніч валить сніг.




Серафим Сака (1935–2011) – молдовський письменник, журналіст, сценарист. Дебютував у кишинівській пресі 1956-го. Перша книжка (збірка оповідань) “Було пізно” вийшла друком 1966 р., після чого автора відразу прийняли до Спілки письменників. 1972 р. кишинівське видавництво “Carta Moldoveneasca” публікує його роман “Митниця”. 1975 р. в Москві вийшов друком російський переклад збірки “За столом мовчання”, яка здобула широке визнання читацької аудиторії. Через скандальну популярність книги признань та інтерв’ю Саки “Тут і зараз” його твори було заборонено публікувати в 1976–1987 рр. У період заборони заробляв переважно перекладами російсько-радянської прози й драматургії. 1987 року Сака пише роман “Лінія плавання”, який 1993-го опублікувало видавництво “Емінеску” (Бухарест). Того ж року вийшла його книга журналістських рецензій “Б’ю заради тебе”, яка наступного, 1994-го, здобула Державну премію Молдови. Коли минув тривалий період його домашнього арешту, 1990-го Сака зробив поїздку середземноморськими країнами, результатом якої стала книжка мандрівничих роздумів “Сліпота” (частково опублікована в періодиці протягом 1993-го). У 1992–1994 рр. мешкав у Яссах, де за підтримки інших авторів і видавців заснував видавництво “Meredianul 28”, яке публікувало книжки для всієї румуномовної території. 1995-го з’явилася його збірка “Бесарабія в ГУЛАГу”, присвячена бесарабським мешканцям, які перебували у сталінських і румунських таборах. Написав ряд п’єс, декотрі з яких поставлено в молдовських театрах. У 1994–1998 рр. виконував функції президента Міжнародного ПЕН-клубу від Республіки Молдова. Відзначений Орденом “Трудова слава” (1996) та Орденом Республіки (2010).
Також Сака є автором сценаріїв і режисером низки документальних фільмів, зокрема “Дім квітів” (1965), “Кишинів - 67”, “Перехрестя” (обидва – 1967).

На запитання, чи лежав у підґрунті моєї книжки “Без змін на Західному фронті” певний задум, можу лише чесно відповісти, що мої спонтанні спогади про Велику війну переказують єдино те, що я, подібно до мільйонів моїх товаришів, бачив і пережив за п’ять років бійні. Чи слушний так часто повторюваний докір, що моя книжка справила фатальний вплив на молоде покоління, що вона вбиває благородне почуття патріотизму, прагнення героїзму, ці найвищі чесноти тевтонської раси з непам’ятних часів? Якщо я взагалі керувався якоюсь ідеєю, то це була любов до Батьківщини в істинному і благородному, а не у вузькому і шовіністичному сенсі слова, і глибоке шанування героїзму. Та це не означає ані сліпого захвату кривавою бійнею на полях битв, ані схвалення сучасних методів ведення війни з силою-силенною машин і механічних засобів. В усі часи війна була жорстоким знаряддям спраглих слави й влади, завжди суперечила основним засадам справедливості, які притаманні всім морально здоровим людям. Навіть поважне порушення справедливості не може зробити війну легітимною.
Від періоду 1914–1918 років нас привчали бачити лише велич і героїзм війни. Історичні книжки спотворюють славу безстрашних героїв, які заслужили на вічну повагу тим, що билися і помирали за Батьківщину. Ці люди безсмертні, бо були безстрашні й мужні. З удосконаленням і збільшенням точності вогнепальної зброї, з застосуванням важкої артилерії, аеропланів, танків і газів, з запровадженням механічних бойових машин і залученням індустріальної могутності, характерних для сучасних воєнних дій, активна хоробрість солдата, який не лякається противника, вимушено поступається місцем суто пасивній мужності, близькій до східного фаталізму.
Особливо за два останні роки війни технічна організація ведення бою досягла такого приголомшливого поступу, що кожен солдат повністю став залежний від випадку. Багато солдатів з тих полків, які майже цілковито були знищені в окопах, упродовж двох або трьох років позиційної війни навряд чи бодай раз бачили ворога в обличчя, за винятком тих, котрі потрапили в полон після якого-небудь рішучого наступу. Війни у старому героїчному сенсі слова більше не існує. Вона перетворилася на безглуздий жах, у якому людей чавила, перемагала і калічила механічна сила. Солдату в окопі нічого не залишається, окрім чекання в пасивному відчаї, чи влучить у нього, як уже влучало в сотні й тисячі його товаришів; а якщо він виходить з бою неушкодженим, то не завдяки його власній мужності, а завдяки його щасливій зорі, завдяки долі. Для прикладу я хотів би навести таку ситуацію. Припустімо, перебуваю в роті солдатів, вишикуваних у шеренгу. Кожен п’ятий мусить постати перед воєнним судом. Чи впаде смертоносний жереб на мене? Чи залишуся живий? Можу лише, віддавшись долі, чекати на її рішення. Особиста безстрашність, мужність в усі часи заслуговувала на захоплення, і так буде завжди, допоки вони не стануть безглуздими. Політичні й дипломатичні конфлікти між країнами належало б залагоджувати політичними й дипломатичним засобами. Війна, як захист і ultima ratio, була б виправдана лише в тому випадку, якби європейська цивілізація зненацька знову опинилася під серйозною загрозою, як у середньовіччі, коли така загроза йшла від гунів.
Патріотизм – високе і благородне поняття, але шовінізм став небезпечною загрозою, відтоді як хвиля націоналізму охопила сучасний світ, а євангеліє ненависті поширюють, проповідуючи грубу силу. Цей шовінізм можна виявити в усіх європейських країнах, Італії та Німеччині. На думку шовіністів, лише агресивний націоналізм – то справжній патріотизм, а пацифізм чи навіть просто осуд жаху війни й любов до миру вони називають боягузтвом. Але забувають, що в сучасному неспокійному світі боєць виявляє менше мужності, ніж той, хто насмілюється визнати себе пацифістом. Ці міркування пояснюють, чому крайні радикали повстали проти мене, тоді як помірні елементи, навіть у консервативному таборі, визнають правдивість, з якою я зобразив жахи війни. Ніхто не може заперечувати, що я люблю все велике і благородне у моїй країні та щиросердно бажаю, аби Німеччина піднялася з сьогоднішнього жалюгідного стану.
Коли вийшов фільм “Без змін на Західному фронті”, впливові політичні кола скористалися всіма засобами, які тільки можна уявити, аби домогтися заборони демонструвати кінострічку в Німеччині. Як відомо, це вони зуміли зробити. Цензор заборонив демонстрацію фільму на тій підставі, що в ньому не показано всієї слави й величі німецького солдата. Таке твердження геть хибне, бо кінострічка показує лише людський бік фронтового життя. Те, що супротивники не завжди ставляться до моїх творів неупереджено, кумедно потверджує один випадок, який свого часу стався через мою книжку. Провідна націонал-соціалістична газета опублікувала статтю солдата, який чотири роки бився в окопах. “Der Angriff” [1] вихваляла статтю (а це були дослівно переписані п’ять сторінок моєї книжки) як грандіозний хронікальний документ, а не якісь “Ремаркові вигадки”. Моя книжка мала успіх, позаяк в усій своїй простоті відтворювала людський бік життя в окопах, велич і тендітність людини, її мужність і зухвалість. Якби я спробував поставити героїв війни на понадлюдський п’єдестал, книжка б ніколи не досягла такого успіху. Героїзм не залежить від результату. Німецька армія, німецький солдат ніколи не були більш героїчними в найпрямішому сенсі слова, ніж 1918 року, коли згасла зоря Німеччини. На той час технічна зверхність ворога стала настільки величезною, що армія могла лише вперто чинити спротив до болісного кінця, напружуючи всі нерви в героїчній оборонній війні.
Ніхто не може бажати, аби ще раз настали такі жахливі часи. Найбільший технічний і військовий поступ не міг б виправдати такого бажання. Жодна розсудлива людина не може прикликати епідемії, наприклад, чуми, для того, аби лікарі змогли показати своє мистецтво.

1930–1931 pp.


1. “Der Angriff” (нім. – атака) – пропагандистська газета нацистів, яку заснував Йозеф Ґеббельс 1927 р. Перше її число вийшло в липні того ж року. Якщо на початку свого існування газета мала всього 2000 примірників, то 1940 р. її наклад сягнув 306000 прим. Згодом під час Другої світової війни, коли союзники бомбардували Берлін, наклад газети було додатково збільшено для підйому бойового духу мешканців німецької столиці. Остаточно “Der Angriff” припинила свій вихід наприкінці квітня 1945 р.

Занепад італійського мистецтва історики найчастіше схильні пояснювати політичними або соціальними причинами. Одні ведуть початок цього процесу від пори, коли найманці Карла V розграбували Рим, другі тут бачать наслідок занепаду демократичного духу в Італії XVI сторіччя. Треті, як-от англійські прерафаеліти, звинувачують в усьому Церкву, гадаючи, що вона ослабила мистецтво своїм «відступництвом» (читайте: байдужістю) або, як стверджують ліберальні історики, розчавила його своїм деспотизмом. Тут немає місця для дискусії про ці тлумачення. Лише скажу, що, на мою думку, усі вони оминають суть питання. Занепад був глибший, ніж його уявляють наші історики; як сподіваюся показати, його поволі підготували самі митці, довівши італійський живопис до досконалості. Тут маємо справу з певною закономірністю морального порядку, яка не залежить від примхи імператорів і заборони вселенських соборів.
Такі – усі великі рухи історії. Допоки розглядаємо їх упритул, здається, що все підпорядковане дії нескінченно малих величин, випадковостям, окремим фактам. А на відстані можна зауважити, що ці міріади частинок подібні до хвиль, які зливаються у велетенські необорні потоки, що беруть початок у душах людей і підкоряються законам духу. Тут ми б хотіли піти до початку того потоку, який потягнув у безодню мистецтво італійського Ренесансу; на наш погляд, він тісно пов’язаний з самим духом цієї доби. Те, що становило велич цього мистецтва, також породило його занепад. Звичайно, зовнішні обставини не сприяли його порятункові, але вони не підлягають нашому суду. Достеменна історія здійснюється в серцях народів.

1
Занепад мистецтва пов’язаний з природним ходом цивілізації: його звичайною причиною є успіхи інтелекту. Це – не парадокс. Звісно, було б хибно стверджувати, що інтелект заважає мистецтву досягти величі; кожен достеменно прекрасний твір багатий на думку, навіть коли сам митець не підозрює цього. Одначе справжні таланти завжди усвідомлювали, що вони – таланти. Розум освічує почуття. Але в натурах менш обдарованих і менш цілісних розум заступає серце – убиває враження, яке є основою мистецтва, гасить його блиск, позбавляє твір його свіжості й безпосередності.
Розум контролює враження з першої миті, ставить під сумнів його цінність, підпорядковує правилам. Розум підмінює предмети своїми судженнями про них, і ці судження, спершу істинні, вже відокремлені од реального об’єкта, який їх спричинив, перекручуються і стають хибними. Поволі розум починає віддавати перевагу над самим судженнями, ідеями законам, котрі, як він гадає, керують ними, і, отже, безпосереднє споглядання природи підмінюється цілим інтелектуальним механізмом.
Такою є логіка, притаманна розвиткові духу. Він прокидається з непохитною вірою в реальність навколишнього світу. Але поступово довіра руйнується; від реальності всесвіту він переходить до власної реальності й замикається в ній. Перші грецькі філософи вірили у Природу; їхні наступники вірили вже тільки в Дух. Перші засновували свої системи на реальності навколишнього світу, вірили в об’єкт; другі засумнівалися й обмежили себе аналізом мислячого суб’єкта. Аналогічний процес призвів до того, що діячі італійського мистецтва від самого початку XVI сторіччя прагнуть відтворити вже не Природу, а певні духовні уявлення.
Деякі обставини, безсумнівно, сприяли цій природній еволюції. Вочевидь, неоплатонічні системи впливали на італійський ідеалізм. Справді, Платон і Віссаріон мешкали у Флоренції, у середовищі художників. Анджело Поліціано був приятелем Ґірландайо. Мікеланджело бесідував з Марсіліо Фічіно в садах Лоренцо Медічі; ще юнаком Рафаель підліг його впливу; через пів століття його часто цитує Ломаччо. Навіть у найбільш байдужих до давнього світу – у Перуджино (фрески в Перуджі), у Ґоццолі (“Святий Тома Аквинський” у Луврі) – трапляються імена й образи античних філософів. Тим більше пройнялися духом античності художники, близькі до грецької традиції. Хоча вони, подібно до Лоренцо Медічі, думали, що “без вивчення Платона не можна стати ані добрим громадянином, ані освіченим християнином” [1], але, безсумнівно, вони додавали платонівського духу в своє розуміння мистецтва і навіть релігії. Заразом вони були надто могутні й надто незалежні, аби стати рабами системи, яка не становила вираження їхньої власної думки; неоплатонізм лише допоміг їм ясніше усвідомити виниклі в них нові духовні потреби та спертися на Платонів авторитет.
Є багато спільного між естетичними вченнями Сократової школи й тим, що думали про мистецтво самі Рафаель і Мікеланджело. Паррасій вважав, що потрібно відтворювати лише “заглиблення й виступи, світло і тінь, м’якість, жорсткість, гладенькість предметів”. Сократ відкрив йому, що “завдання живопису – представити душу живих істот і найпотаємніше в них” [2]. “Поля і дерева нічого не можуть навчити мене, – каже він у діалозі “Федр”, – а от у місті є люди”. Саме люди цікавлять його тим, що́ є в них вічне, – миттєво мінливі, невловимі риси їхнього образу, які для нас становлять особливу красу життя і предмет живопису, викликають у ньому досаду своєю оманливістю. Мистецтво створює примари. Об’єкт живопису, за Сократом, – це “людські сни, призначені тим, хто не спить”. “Через живопис можемо ошукати лише нерозумних дітей, здаля показуючи їм намальоване і видаючи бажане за дійсне”. Цей міраж почуттів відволікає душу од єдиної реальності предметів, од вічних ідей [3]. Так міркує Мікеланджело, зневажливо відгукуючись про будь-яке точне відтворення природи. Він міг би навести як приклади найславетніших грецьких художників. Праксітель, маючи намір виліпити свою Афродиту Косську, вибрав трьох найвродливіших дівчат острова [4], аби поєднати в ідеальному творі найпрекрасніші форми кожної з них [5]. Він створював своїх Аполлонів і Фавнів, змішуючи найгарніші риси побачених юнаків і дівчат; його уява перетворювала їх на двоїсті й привабливі істоти. Такі комбінації спостережень над Природою вельми далекі від точного копіювання.
Ще дальший від цього Рафаель; пристрасно люблячи природу, старанно вивчаючи її – що доводять його малюнки, – він виправляє натуру і зумисно відхиляється од неї у своїх картинах. Охоче вчиняв би подібно до Праксітеля, але не має прекрасних натурників; одначе якби й мав, то не дозволив би собі обирати серед них, уважаючи, через свою дивовижну скромність, що вибір йому не до снаги. Тому керується ідеями, які впадають йому в голову [6]. Проте ці ідеї спираються на систематичні спостереження. Аби зобразити Архімеда, спочатку він малює Браманте з його вузлуватими, майже паралізованими пальцями. Працюючи над образом янгола для “Коронування Діви” (малюнок у музеї Вікара), робить портрет одного зі своїх товаришів; причому не залишає без уваги й таких фізичних особливостей, яких зовсім не потребує картина (наприклад, дефект нижньої повіки правого ока).
Ідеї Рафаеля ще пов’язані з конкретними предметами, які він спостерігає й перетворює, спираючись на логіку. Це не імпровізація, а геніальне опрацювання заданої теми.
Інакше в Мікеланджело. Спершу він з усією пристрастю вивчав натуру, але тільки для того, аби пізнати її закони. Він її зневажає і прагне звільнитися від неї. Для нього вона – лише знаряддя думки; пізнавши її, він підкоряє її своїй волі, силоміць її змушує давати нечувані ефекти. Глибоко знаючи анатомію, Мікеланджело створив для своїх потреб певну загальну ідею людини. Віднині, не застосовуючи частих спостережень, він відтворює природу за своєю волею, за власною ідеєю, з печаттю Бога – джерела і першопричини ідей.
Come dal fuoco il caldo, esser diviso
Non può ‘l bel dell’eterno; e la mia stima
Esalta chi ne scende, e chi ‘l somiglia [7] .
Він хоче працювати лише для вічності, уважаючи, що скороминуще непридатне для його цілей. Ось чому намагається всьому, що робить, надати рис усевладної закономірності. Його платонівський ідеалізм має зворотний бік – християнський песимізм. Як і його подруга Вікторія Колонна, він постійно виношує думку про смерть і марноту людських справ [8]. Мікеланджело жив у добу, яка вже вичерпала себе і більше не знала блаженної прив’язаності до світу. Єдиний прихисток був у Бозі – у вічній і незмінній досконалості [9]. Звідси його відраза до всього реалістичного. Як і Платон, Мікеланджело нехтує живописом, ставлячи його нижче за скульптуру; дорікає живописові саме за те, що, на наш погляд, становить його гарноту і могутність: живопис створює лише “чарівливі примари”, які набувають “видимості предметів” [10]. Як і Платон, він ненавидить краєвид і бачить у ньому лише “нечіткий і неправильний начерк” [11]: це – гра для дітей і невігласів. Він ненавидить портрет: це – лестощі, які задовольняють цікавість посередності й розраховані на омаливе сприйняття наших недосконалих чуттів [12].
Цікаво протиставити цим засадам, які прийняли декотрі італійські художники XVI сторіччя, наївний символ віри, який виклав Дюрер приблизно в ту саму добу: “Мистецтво живопису слугує Церкві, аби зображати муки Христові та інші піднесені предмети, а також аби увічнювати обличчя людей по їхньому сконі” (1513).
Мікеланджело зневажливо ставився до цього святобливого міщанського реалізму німців і фламандців, як більшість наших сучасних художників ставиться до сюжетного живопису. Це мистецтво, на його думку, створюючи лише цікаві й чутливі картинки, розраховує на легкий успіх і без зусиль досягає його не своїми вартостями, а вмілим вибором сюжету.
Зазвичай це – взірці святобливості, які викликають слізне співчуття, або “лахи, хатини, поля, що зеленіють, вкриті лише тінню дерев, річки й містки - те, що зветься краєвидом, – і всюди численні фігурки”. Цей вид мистецтва незмінно має визнання, є цілком до снаги другорядним художникам і вимагає лише гострого ока та певного інтересу до оточення. Тому “фламандський живопис неодмінно сподобається жінкам, особливо – старим або дуже молодим, а також ченцям, черницям і декому з вельмож, котрі глухі до справжньої гармонії” [13].
“Хай це справляє велике враження на деяких людей, – насправді там немає ані сенсу, ані мистецтва, ані пропорцій, ані симетрії, немає продуманого вибору теми, немає нічого піднесеного. Цей живопис безтілесний і безсилий… Тільки твори, написані в Італії, можна назвати достеменним живописом”. Це не фламандський живопис, призначений вірянам. “Він ніколи не вичавить ані сльозинки”.
Така зневажлива оцінка зрозуміла. Який художник, побачивши скандальний успіх сили-силенної посередніх творів, що грають на почуттях неосвіченої публіки, не відчув гніву Мікеланджело та його гордого бажання відмовитися од надто легких успіхів! Такі гордощі, підносячи душу, на жаль, є небезпечними для мистецтва: вони віддаляють митця од юрми та од простих сердець; вони навіюють йому зарозуміле усвідомлення внутрішньої зверхності, усвідомлення певного таємного ідеалу, який відкривається лише небагатьом, а досягають його одиниці. Мікеланджело каже: “Достеменний живопис – піднесений і святобливий сам по собі; адже ніщо так не облагороджує душі мудреця і не навіює йому більшого пієтету, як тяжкий шлях до досконалості, яка наближає до Бога і поєднує з ним. Достеменний живопис – лише наслідування його досконалостей, тінь його пензля, одне слово – музика, мелодія, і лише вельми гострий розум може осягнути його складність; саме тому справжній живопис – такий рідкісний, і єдино лічені люди можуть творити в цій царині”.
Отже, живопис – музика Бога, внутрішнє відбиття його променистої досконалості [14].
Тепер уявімо митця, який не має щирої віри Мікеланджело. Замість палкого, захопленого, бурхливого ідеалізму, що надихається божественною ідеєю – такою, яку він уявляє, себто живою істотою, з якою хотів би злитися всією своєю благородною і полум’яною душею, візьміть, навіть не кажу – скептика чи атеїста, але просто чесну людину-вірянина часів Тридцятого вселенського собору – людина на подобу Вазарі або дель Дзукки. Для них Бог – не лише джерело любові й захвату, але й засада мислення. Розум мудреця – ось початок і кінець мистецтва. Через сто років після Мікеланджело Пуссен цілковито підпорядкує мистецтво цій засаді; усі свої зусилля, усі свої реальні можливості художника використає для відтворення певної ідеї. “Думка твору з’ясувалася, – каже він, – це – головне”. Передусім – загальна ідея, форма – потім; лише думка спонтанна, решту – жвавість, виразність, колір – визначає логіка розуму. Ідея сюжету передбачає його композицію, зумовлює центр, до якого тяжіє вся решта розташування; ідея диктує характери персонажів, їхній моральний образ, отже, їхній зовнішній вигляд, адже те і те взаємопов’язане; вона визначає все, аж до стилю, краєвиду, який повинен бути логічно пов’язаний з усім зображуваним; зрештою, від ідеї залежить саме виконання, адже відповідно до сюжету художник обирає той чи той ґатунок живопису – фрігійський, дорійський або лідійський стиль, зважаючи на те, чи потрібно виразити ніжність, суворість або журбу тощо. Отже, усе будується на розрахунках і логічних висновках. Містичний порив Мікеланджело до божественної досконалості принаймні залишав повну свободу його почуттю, безпосередньому і могутньому. Пуссен більше не покладається на випадок; його розум наказує, його рука слухається. Якщо називаю його ім’я тут, серед італійців, то це тому, що він доводить до межі інтелектуалізм італійських майстрів. У кожному разі, його твори мають відбиток монаршої печаті його розуму. Пуссенова система ґрунтується на ідеї; його ідея завжди ясна і могутня. Але як бути з людьми пересічного розуму? Навіть серед учених вельми нечисленні ті, котрі мислять самостійно або здатні по-новому відтворити чужу думку; ще менше до цього здатні художники! Адже в них ідея зводиться до химерного і плутаного уявлення про заздалегідь дану досконалість. Під приводом вірності певному інтелектуальному ідеалові вони спотворюють природу; поволі віддаляються од неї, повертаються спиною до неї, у гордому самозаглибленні, з заплющеними очима.
Відомі майстри самі подають приклад цього від початку XVI сторіччя. Фра Бартоломео, надто зайнятий наукою композиції, нехтує живим життям і виготовляє манекени, аби лише обходитися без натурників. Спирається не на живу дійсність, а на умовності, які, звичайно, створені відповідно до натури, але нині вже витіснили її та помалу втрачають красу першого враження. Дух залишається на самоті зі своїми творіннями, не оновлюючи й не загартовуючи їх у зміцнювальному полум’ї життя. Джуліо Романо мав усього кількох натурників. Барочче і Тінторетто послуговувалися численними макетиками з воску. Пармезано писав портрети з пам’яті, малював задля практики й виправляв натуру. Пріматіччо і Россо зневажали реальність. “La bellezza, – каже Ломаччо, – è lontana dalla materia” [15]. Воістину, цей Ломаччо – виразник своєї доби: митець – естет – сліпець” [16].

* * *
Навіть ті художники, які визнають натуру, старанно досліджують її та не втрачають зв’язку з нею, більше не здатні сприймати її; їхній розум, часто вельми пересічний, намагається недосприйняти натуру, підкорити її заздалегідь опрацьованим законам; особливо примітна в цьому сенсі даремна протидія братів Караччі школі Мікеланджело.
Але ж як могло бути інакше, коли сам Рафаель бачив у науці перешкоду розвиткові свого генія? Пояснимо це на прикладі. Вазарі говорить, що до 1505 року Рафаель ніколи не працював над питаннями анатомії. Він малював, не поринаючи в роздуми, керуючись лише власним непомильним поетичним баченням. Одначе, зайнятий “Покладенням у труну”, яке йому замовила Аталанта Бальйоні, Рафаель теж спокусився довести свої знання оголеного людського тіла, різних наукових проблем, а також законів руху. Вазарі стверджує, що Рафаель ніяк не міг осягнути краси оголеного тіла, і лише вивчаючи роботи Мікеланджело, подужав труднощі ракурсів. Його численні етюди й ескізи це потверджують. Він переживає тисячі мук: вдивляється в натуру; копіює скелет, поставлений у позу Богоматері; звертається до майстрів – до Перуджино, Мантеньї, Мікеланджело. Урешті твір готовий! Але який холодний і театральний порівняно з іншими Рафаелевими роботами! Неприродні жести, банальність і химерність виразів; характер дійових осіб піднесений і надто абстрагований; композиція правильна, майстерно врівноважена, благородно сумірена; це справді театральна сцена, на якій грають умілі актори, але зовсім не євангельські типи, навіть взагалі не живі людські типи. На малюнку з галереї Уффіці, який становить плід довгих страждань, що врешті не привели до мети, композиція майже тотожна; але в дійових особах є щось набагато молодше, сміливіше, вільніше. Учень, який підтримує Христові ноги, написаний природніше, аніж грубий атлет на картині; особливо чоловік, який зігнувся під вагою тіла, – бачимо крик муки, поєднаний з неприхованим гнівом, а на картині його погляд повний гіркого і суворого благання, що віщує появу святобливих комедіантів Ґвідо. Так на наших очах, при переході від малюнка до картини, зникають останні елементи живої натури; і яким зів’ялим доходить до нас почуття, перш ніж бути зафіксованим на малюнку!
Це закономірно. “Будь-які знання анатомії не допоможуть нам передбачити, яким повинен предмет бути й здаватися, якщо ми не бачили на власні очі, яким був цей предмет насправді” [17]. Художники XVI сторіччя витончувалися передусім в умовностях – фізичних і моральних. Вони не намагаються досягти того поетичного і мрійливого стану душі, коли образи виникають вільно, самі собою, а, навпаки, беруть ці образи під ретельний контроль; запитують себе, чи узгоджуються з наукою рухи, надані постатям, і чи відповідають їхні вирази законам розуму. “Маючи намір зобразити материнські муки Богородиці, вони з академічною точністю спершу накидають її скелет, одягнуть його, за всіма правилами науки, у м’язи, які напружилися від болю, потім накинуть на скорботну голизну вишукані античні драпірування і доповнять багаторазово відтвореним потоком сліз і майстерно відтіненою блідотою досконалий образ “Mater dolorosa””. За такого наукового підходу потрібно більше поваги бодай до правдоподібності. “Умовність, засоби вираження, історична єдність та інші правила ставали певною мірою обов’язковими для художника, такою ж, як бездоганність фарб і правильність перспективи. Художникові твердили, що обличчя Христа повинно бути поважним, обличчя апостолів – виразними, обличчя Діви – цнотливим, обличчя дітей – безневинними; і, дотримуючись нових канонів, художники по-різному комбінували апостольську висоту духу, дівочу лагідність і дитячу простоту, бо вважалося, що вони, як істинні, правильно відтворювали релігійні події лише на тій підставі, що були вільні від чудернацьких вад і явних суперечностей давнього мистецтва”.
“Покладення у труну” Рафаеля – перший великий взірець отих інтелектуалістичних мистецьких творів, які задушив розум. Захоплений прийом, зроблений картині, характерний для того часу: жоден твір іншого художника, крім Рафаеля, не викликав такого захвату. Вазарі підносить його кількома дивними висловами. “У цій божественній картині, – говорить він, – Рафаель проникливо відтворив горе батьків, у яких смерть забрала найдорожче для них – того, хто несе з собою честь, мужність, статки всієї родини”. Дивна похвала, яка уподібнює поховання Бога до похорону якого-небудь спадкоємця буржуазної родини, зануреної одночасно і в скорботу, і в практичні розрахунки! Есхілівська несамовитість Мантеньї, так мало євангелійна, принаймні більше відповідає обраному великому сюжетові: ще виразніша – зосереджена скорбота, гризоти у Джотто або Анджеліко. “Воістину, – захоплюється Вазарі, – якщо подумати, скільки старання, любові, мистецтва і вишуканості вкладено в цей твір, то не можна не дивуватися його авторові; твір наповнює нас захватом, – такі виразні обличчя і прегарні складки тканини, така велика досконалість усіх частин композиції”. Захват Вазарі настільки ж закономірний, як і наш осуд [18]. У Рафаеля немає нічого більш надуманого і менш художнього. Де неповторні пахощі його душі? Краса цього умбрійського серця зникає краплина за краплиною, від малюнка до малюнка [19]. Це “Покладення у труну” – певний етап. Тут відчутно потрійну хибу, яка погубить живопис XVI сторіччя: відмова од індивідуального почуття задля теорії, обожнювання авторитетів, панування розуму [20].
Безумовно, після короткого періоду втоми (1507), коли натхнення поступилося місцем інтелектуальній праці, Рафаель залишився таким же юним, щирим, незалежним і, можливо, навіть став сильнішим – особливо у своїх фресках, які вимагають швидкого виконання і менших розрахунків при роботі. Одначе коли його здоров’я похитнулося, коли він знемагав під тягарем численних замовлень [21], коли далися взнаки важка праця і бездумні насолоди, у його творіннях знову з’явилися вади, притаманні “Покладенню в труну”. Його стиль залишається піднесений, але згасає поетичність. Останнім творам – “Преображенню”, картонам для гобеленів – бракує безпосередності; вони вимучено-розумові, надумані. Неначе розум, завжди обмежений і неповноцінний, може обійтися в мистецтві без найпростіших творінь природи – рослин, тварин, живих істот! Коли дивимося на портрет Рафаеля, який написав незадовго до його смерті Марк-Антоніо, вражаємося змінам, що відбулися в постаті митця. Погляд набув глибокої, гарячковитої гостроти; сувора складка губ, мужнє чоло, тонкі енергійні риси; загалом відчутно волю, переважання рішучості й розуму. Який несхожий цей чоловік на милого юнака з Уффіці або на молодого майстра “Стансів”, вільного, безтурботного, поетичного і жадібного до насолод! Величезні зміни зауважив портретист. Звичайно, це поступ розуму і характеру, але небезпечно позбавляти мистецтво щирої й могутньої простоти.
Безумовно, Рафаель не був причиною виникнення інтелектуалізму, який сповідували славетні друзі, що його оточували, – Бембо, Біббієна, Кастільйоне. Але він – жертва цього напряму в мистецтві, який зміцнився завдяки його блискучому фіаско [22]. Принаймні йому вдалося в кількох творах найвищої краси поєднати взаємосуперечні дари уяви й дари науки.
Значно серйозніше постраждали його сучасники; переконаємося в цьому на прикладі Андреа дель Сарто. Андреа не мав ані глибини, ані сили Рафаеля; знання допомагали йому лише вдосконалювати свою техніку; навзамін він утратив тендітну поетичність, яка, правду кажучи, становила лише чари молодості. Його знамениті фрески у Скальцо, диво за виконанням, є вершиною майстерності флорентійців, – тут усі рухи правильні, обличчя переконливі, тіла виписані могутнім пензлем, композиція гармонійна, але все це позбавлене безпосередності; усе надто визважене, і ця зумисність ображає вільний дух, бо не випливає з задуму твору; це лише зовнішній, ніби матеріальний бік; закономірність ліній, а не почуття. Тут ясний розум керує уявою [23]. Усі композиції Андреа мають ідентичний, раз і назавжди усталений характер; a що він прагне увічнити? Міщанську невиразність, безлику та імлисту. Така неглибока сприйнятливість і несмілива уява, якщо вони є, повинні спиратися на натуру, а не бути рабинями науки, рятівної лише для непогамовної фантазії. Справді, малюнки Андреа щиріші за його картини; з натури він дістає сили; вона дає поживу його виснаженому розумові; але даремно; він вивчає натуру з хибних позицій, і це особливо гостро відчутно в його закінчених роботах.

* * *
Ці згубні тенденції з’явилися задовго до Рафаеля та Мікеланджело. Їх можна відчути вже в Леонардо. Засади Вінчі докорінно суперечать доктринам школи Мікеланджело; навіть можна вказати на його достеменних спадкоємців за межами Італії, серед голландських та іспанських реалістів, як-от Рембрандт і Веласкес. Заразом самого Леонардо інтелектуалізм зачепив більше, ніж будь-кого іншого. Його програма навчання віддає забагато місця аналізові й теоретичним міркуванням. Вивчаючи предмет, він неодмінно досліджує всі проблеми, безпосередньо і віддалено з ним пов’язані. Звичайно, насправді він не дозволяє критиці торкнутися натхнення і, стаючи до роботи, оточує її таємницею, стараючись звільнити художника від усіляких ремінісценцій і упереджених суджень [24]. Його чудові поради доводять, що він усвідомлював, звідки загрожує небезпека. Та чи не пізно вже було уникнути її? І чи міг він, самим лише актом волі, знищити кабальну залежність почуття від критичного розуму? Його нескінченні вагання, неспокійна допитливість, нездатність щоразу довести роботу до кінця показують, що його спроби в цій царині далеко не завжди мали успіх. Його універсальність зовсім не є ознакою художнього могуття, навпаки – належало б запитати себе, чи не засвідчує вона браку рівноваги. Інтелект затискає й заморожує пристрасть. Серед картин, які залишив Леонардо, немає жодної, де було б відчутне достеменне захоплення власним твором; його винахідливість не вирізняється дійсною могутністю. Він – великий, сливе божественний тільки у портреті, перетвореному його фантазією: людське обличчя в Леонардо, овіяне витонченою і глибоко поетичною чарівністю, полонить своєю життєвістю, зберігаючи відблиск могутніх магічних сил, які дрімають у глибинах душі. Він – дивовижний творець життів, найбільший серед усіх, котрі будь-коли існували в живописі, завдяки подвійній могутності поезії й науки, – що дозволяло йому навіть переробляти натуру розумом (“trasmutarsi nella propria mente di natura”), – він, цей художник, могутній і радісний, населив світ новими образами, ідеальними й реальними обличчями, утіленими мріями, – цей атенський Шекспір стає несміливим, коли намагається задумати й утілити сцени, гідні цих божественних істот і здатні бути ареною їхньої дії. Тут утручається воля, раціональний розрахунок. Який-но результат? Міланська трапезна [25], диво композиції й виразності, залишає холодне враження. Розумом художник вирішив відтворити характер кожного апостола через якесь слово, жест, переживання, властиве йому одному і водночас згідне з драмою загалом. Задум чудовий, а в закінченій речі відчутна певна скутість. “Битва під Анґ’ярі”, єдиний динамічний твір Леонардо, не дійшла до нас; можемо судити про неї лише за чудовим малюнком Рубенса, який не лише не згасив напруження бою, але, звісно, додав власного запалу в її зображення. А втім, у моторошних деталях цієї баталії, де Леонардо сягає дивовижної сили, надто проявляється воля художника; точність обрисів кожного обличчя вбиває душу битви.
Ще більше це відчутно в його “Описі битви” [26]. Тут Леонардо вперше виступає з влучними заувагами про загальне освітлення, про клуби диму, хмари куряви, які змішалися між собою й, одначе, окреслені чітко, про біг коней, розвійний одяг тощо. Потім, переходячи до учасників битви, описує їх так:
“Один, упавши, намагається підвестися, спираючись рукою об землю; другою рукою прикриває від ворога своє налякане обличчя… Нехай ті, хто вмирає, спазматично скрегочуть зубами, закочують очі, притиснувши кулаки до грудей і скорчивши ноги… А там нехай глядач помітить знезброєного, перевернутого солдата; він повернувся до супротивника, готовий битися зубами й нігтями, аби лише жорстоко помститися… Поранений, лежить на землі, прикривається щитом, а ворог, схилившись над ним, хоче добити його. Решта купою попадали на мертвого коня. – Нехай виступлять уперед переможці, їхнє волосся і легкий одяг розвіваються за вітром, брови насуплені, рівномірно рухаються їхні руки й ноги… Переможені бліді; їхні чола вкриті скорботними складками, брови зведені до переносиці. Крила носа порізані зморшками, які, звиваючись, повзуть від ніздрів майже до очей: вони виникають через те, що надмірно роздуті й судомно рухаються самі ніздрі. Губи, вигнуті дугою, привідкривають горішній ряд зубів; роти широко розкриті для криків і скарг”.
Немає сумнівів, що Леонардо особисто спостерігав такі деталі, бодай при облозі Імоли. Але як багато бракує цьому скрупульозному і ретельно продуманому зображенню битви! Бракує самої битви. Де лють, яка охоплює вояків? Це неважливо для Леонардо; він позирає з допитливістю сторонньої людини… Величезна небезпека прихована в цих записах. Точно резюмуючи реальні події, ці нотатки, під впливом наукового мислення Леонардо, набувають узагальненого й абстрактного характеру. Наступні покоління художників уже не зможуть поповнити їх спостереженнями над живою дійсністю і сприймуть лише цю знебарвлену абстракцію. Хіба не нагадує ця сторінка про холодні й помпезно застиглі групи в живописі кінця XVI i XVII сторіч? Ще ясніше це виражено в параграфах 139, 140, 141, 142, 143 та ін. “Трактату”. Дано формули, за якими можна писати старих, дітей, жінок тощо [27]. Відчуваємо розум гострий, витончений, трохи глузливий, але надто схильний узагальнювати, виводити з будь-якого випадкового факту універсальний закон [28]. Його вже безсилі наступники засвоять цей закон цілковито, не піддаючи переглядові.

* * *
Звернімося до попереднього покоління.
Аналогічні риси знаходимо в Мантеньї. Цікаво, що при всьому своєму явному матеріалізмі, грубому і пристрасному, Мантенья, по суті, був ідеалістом, як майже всі італійці. Якщо можна так висловитися, він мав чуття форми, але не чутливість форми; намагався передати матеріалізовану пристрасть і набагато менше – живу матерію. Рідко відчував потяг до власне “деталі”; його цікавила сила вираження. Античні статуї та живі істоти однаковою мірою слугували йому моделями; у них він опрацював власний стиль – одночасно реалістичний і абстрактний, ближчий до скульптури, аніж до життя. Хоча Мантенья сильно відрізняється од іспанських художників, він не менше за Веласкеса прагне зовнішньої правдивості; але для нього це не задоволення почуттів, а насолода для розуму, радість, яку дарують виразність лінії й розуміння правди. Він глибоко схвильований зображуваними пристрастями; відчуває їх незмірно гостро; для нього лінії, які відтворюють почуття, дорогі як знаки, що передають той чи той вираз; він хоче, аби ці знаки були строгі, точні. Говорить піднесеною і правдивою мовою, яка виражає те, що він хоче сказати, без зупинок і помилок; ця мова – енергійне відбиття мужньої думки; але він не ласкавий; не звертається до почуттів; цікавиться словом лише як вираженням ідеї, формою – лише як символом думки. Саме для такого мистецтва було створено поняття стилю. Це стиль у тому розумінні слова, у якому говоримо про стиль Декарта чи Паскаля, богатирів, які писали не для того, аби писати, а для того, аби виразити свою думку. Учена музика – подібне явище. Справді, є якийсь зв’язок між строго драматичним живописом та контрапунктом і пристрасними фугами, як у Баха, де не боялися й охоче вживали сміливі дисонанси, такі любі нашим сучасним майстрам, але на зовсім інших підставах. Витончене задоволення, яке дістаємо від них, має чуттєвий характер, тоді як Бахові вони були джерелом інтелектуальної насолоди. Знаходимо в них рідкісні співзвуччя, які солодко пестять наш слух; для Баха, як і для Мантеньї, тут свято розуму, та радість, яку дає математична побудова.
Але інтелектуалізм був властивий не лише окремим італійським художникам; такий дух Італії загалом. Часто говорять, що кожна людина, яка вона не є здорова, носить у собі зародки саме тієї хвороби, від котрої помре. Так, від самого виникнення флорентійського натуралізму, від часів Учелло, Кастаньйо, П’єтро делла Франчески, з їхніми зухвалими спробами пізнати природу, аби вирвати в неї таємниці й опанувати їх, італійський живопис, з його ідеалізмом і чіткістю письма, під ковдрою форми надто близько стикається з загальними ідеями й законами розуму. Погляньмо, як ставився до відтворення природи флорентійський реаліст XV сторіччя. Не копіює її докладно, як могло здаватися, коли судити про деталі й ретельність виконання. Він узагальнює – тлумачить. Ці лінії контурів, ці, наче вирізьблені, малюнки, ці прийоми різьбяра і ювеліра відбивають природу не подібно до дзеркала, де вона постає в усій повноті життя, а подібно до написаної сторінки, яка дає її раціональну сутність, чи подібно до математики, для якої головне – закономірність. Художники чудово розуміють, чим відрізняється одна жива істота од іншої; але вони не спроможні вловити індивідуальних рис кожного натурника, який їм позує, бо діють розумом і так само за допомогою розуму зображають їх потім на своїх полотнах і фресках. Персонаж Ґірландайо чи Боттічеллі – це несподіваний, гострий, глибокий аналіз життя, але не саме життя, не самі істоти, а радше ідеї істот. Так і творці італійських примітивів, за всієї своєї відданості природі, залишаються інтелектуалами, які шукають у досліджуваних живих істотах закони ліній, рухів і світла, словом – математику і геометрію всесвіту.
Те здорове сприйняття життя, та матеріальна й інстинктивна віра в зовнішній світ, яка є привілеєм творців-зачинателів, перших поколінь художників, – ось що підтримує рівновагу протягом певного часу. В аналізовану епоху вона порушується під дією причин, про які мова йде нижче.

2
На кожен етап цивілізації тисне минуле. У XVI столітті Італія потерпіла від цього сильніше за будь-яку іншу країну. Спадщина занадто багатих або занадто обдарованих пращурів – важкий тягар. Вона пригнічує волю. Навіщо діяти, коли вже маємо всі плоди, які може дати дія! Небагато людей розуміє, що достеменна користь дії – у самій дії. Справді великий митець завжди вважає свій твір нижчим за те, чого прагнув, який би не був він викінчений і яких би старань не коштував. Творцеві небезпечно захоплюватися власним творінням, не менш небезпечно захоплюватися також чужим творінням, якщо його подають як певний взірець досконалості. Самовдоволення мало сприяє розвиткові мистецтва. А саме це почуття панує в мистецтві XVI i XVII сторіч. У ньому все розслабляє волю, усе навіює художникові переконання, що досконалості вже досягнуто і залишається тільки обожнювати її. Усе потурає природним лінощам розуму (особливо розуму італійського), присипляє його енергію, нашіптує, безнастанно стверджує, що всіляке зусилля марне, а нині навіть недоречне, – причому це відбувається в ту мить, коли необхідне напруження всіх сил. Згадайте про те, що геній – за винятком окремих щасливих випадків – величезними зусиллями здобуває собі право на існування. Важке завдання – знайти правильні й сильні засоби вираження власної творчої індивідуальності, завдання особливо складне в таку добу, коли, як ми побачили, розум пригнічує почуття. Але це ще не все. Митець мусить боротися з матеріальними труднощами, тут рідко бувають сприятливі умови, окрім того, з розвитком цивілізації людина стає менш витривалою, більш пещеною, набуває тонкої чутливості, за якої менше здатна зносити суворі й подеколи принизливі випробування. Особливо їй потрібно боротися з впливом середовища. Здається, ніби цвіт інтелігенції повинен старатися в інших також розвивати незалежність думки й силу характеру. Але це зовсім не так: обрані натури прагнуть нав’язати всім свої ідеї, свою творчу манеру, духовно підкорити собі інших. Після великих історичних епох вони виступають достеменними тиранами, агресивними володарями, оскільки спираються на видатні приклади, на визнану славу, на всю сукупність колись живих ідей, які виникли у вільних людях, але ідей, вже мертвих для нового часу, – ідей, які пригнічують думку і не дають їй розкрити крил.
До цього зазвичай долучається поступовий занепад нації та поява широкої можливості не думати самостійно, – одне слово, цілком зрозуміло, що епохи дуже високого підйому цивілізації вельми несприятливі для розвитку високих талантів. Якщо зважити на долані труднощі, то, либонь, генії доби занепаду сильніші за геніїв золотого віку [29].

* * *
Яка нездоланна спокуса для мистецтва XVI сторіччя – підкоритися владі минулого! Скільки знайдемо в цьому минулому могутніх зразків, скільки готових формул, канонів, рецептів!
Античність вабила художників своїми незліченними скарбами. Вазарі вважає, що розквіт сучасного йому мистецтва збігається в часі з відкриттям скульптурної групи “Лаокоон” (14 січня 1506 року). Попередники вже знали кілька античних статуй. Досить згадати саркофаги Нікколо Пізано, Лісіппа, Амброджо Лоренцетті, “Гермафродита”, якого описав Ґіберті, імітаційні твори Донателло, школу Скварчоне і Мантеньї в Падуї тощо. Але наприкінці XV століття ще мало знали прегарні твори великої доби давнини. Найзнаменитіші були “Три грації”, розташовані в Сієні, та Аполлон Бельведерський. Але їх вивчали нечисленні митці. Більшості бракувало знань з археології, і в них не виникало бажання шукати античні статуї чи не вистачало коштів проводити розкопки, аби вивчати ці зразки. Купка високоосвічених художників (Мантенья, П’єтро делла Франческа, Донателло) ще мали дуже сильний натуралізм, вони так міцно були прив’язані до сучасного їм життя, що не хотіли й не могли відірватися од нього, – хіба на коротку мить. З чарівною гнучкістю Донателло переходив від ретельного наслідування античності до своїх найоригінальніших творів. Мантенья, як уже знаємо, однаково пристрасно вивчав живу натуру і римські статуї: ті й ті для нього немов однаково живі, хоча й нерівноцінні зразки. “Мантенья гадав, – каже Вазарі, – що в античній скульптурі перед нами постає чудова гармонія людського тіла, якої зазвичай не знаходимо в живій натурі, оскільки риси досконалої краси розпорошені серед великої кількості людей, та й м’язи ліпше виокремлюються в мармуровій статуї, ніж на живому тілі, де вони прикриті живою тканиною і шкірою”. Отже, Мантенья дивиться на давню статую не з допитливістю археолога і теоретика, який намагається зрозуміти ідеал краси, створений античністю, встановити його закони, визначити прийоми скульпторів, – ні, він додає у власне споглядання ту саму пристрасть, з якою споглядає мешканців Мантуї. Намагається проникнути в життя, яким жили його моделі, дихати повітрям, яким вони дихали, надихається їхніми пристрастями або приписує їм власні почуття. Його язичництво не можна назвати поверховим захопленням ерудита, – це кровна спорідненість. Мантенья не потребує робити над собою жодних зусиль, аби осягнути красу античних барельєфів: він у неї вжився і сам творить нові. Своєю несамовитою натурою, жадібною цікавістю до страждань тіла, до потворності, грубості, до драм не лише внутрішніх, але повних крові й сліз, він схожий на сучасників Цезаря, які несамовито оплескували диким битвам і тортурам на цирковій арені. Знайдемо в нього грубувату простоту героїки Давнього Риму, її пафос, енергію та сміливий матеріалізм. Але вже тут виразно проступає небезпека наслідування античності. Мантенья запозичив у скульпторів звичку розглядати кожну живу істоту саму по собі, ізольовано, ніби статую на п’єдесталі, а тоді поєднувати ці статуї за законами побудови барельєфу. Його малюнок, дуже чіткий і доволі жорсткий, ніби вирізьблений на камені, як на римських тріумфальних арках; знання деталей інколи навіть заважають йому – ті обтяжують твір. Але завчені в Мантеньї лише зовнішні прийоми. Усередині він завжди лишався самобутній, був надто гордий і незалежний, аби змиритися з роллю наслідувача, а сучасники Мантеньї настільки мало знали античність, що небезпека поневолення нею їм не загрожувала. Проте невдовзі кількість і високе значення знахідок, захоплене ставлення до них найбільших митців, слава, що оточувала ці твори, за якими нині прагнули встановити закони мистецтва, – усе це перетворило італійське Відродження на Відродження античне.
Торс Аполлона Бельведерського й “Аріадну” було знайдено за папи Юлія ІІ; “Лаокоона” – 1506 року; “Гермеса” – за Лева Х; “Арротіно” – 1534 або 1536 року; “Геркулеса Фарнезе” та “Бика Фарнезе” – 1540 року; “Мелеаґра” – 1550 року; бронзову “Химеру” – 1554 року; “Помпея” – 1560 року; етруського “Оратора” – 1565 року; “Вазу Борґезе” та “Силена з немовлям Діонісом” знайдено в той самий період; “Ніобід” – 1583 року [30].
Ці дивні уламки померлого і зненацька воскреслого минулого стали перешкодою на шляху розвитку мистецтва. Невдовзі уроки, які можна було брати з них, перетворилися на застиглу доктрину, а її вже нав’язували художникам як непорушний закон. Відбувся різкий, радикальний поворот. Одначе Леонардо да Вінчі, який помер 1519 року, анітрохи не торкнувся вплив античності [31].
До своєї подорожі в Рим 1508 року Рафаель не був знайомий з творами античного мистецтва. Зошит ескізів, який зберігається в музеї у Венеції, засвідчує його щасливі незнання; його філософи й латинські поети – попросту славні умбрійські старі, педанти з коледжів і провінційні буржуа на подобу перуджинців. Єдиний його малюнок, який зафіксував творіння давніх греків (“Три грації”) в Сієні, виконаний дуже вільно і в манері такій відмінній од взірця, що тут не може йтися про копіювання (така копія зробила б мало честі його майстерності), – це начерк по пам’яті. Малюнок дуже цікавий і говорить про те, що Рафаель – глибоко італійський художник; перше знайомство з античністю зачарувало його, але не відбилося на його дивовижній простолюдній красі. У Римі були яскравіші враження. Рафаель приохотився до язичницького мистецтва, яке стало більш зрозумілим йому завдяки багатим колекціям, наявним у цьому місті, та завдяки спілкуванню з освіченими римлянами, як-от Бембо і Кастільйоне.
Наукові дослідження встановлюють, як це відбилося на творчій манері й поглядах Рафаеля, які зміни в них відбулися [32]. Він захопився античністю – не лише як художник, але і як археолог [33]. Спостерігає розкопки, керує музеями, збирає пам’ятки античності, відправляє рисувальників до Італії й до Греції замальовувати зразки античної архітектури, намагається відтворити ідеальну постать Давнього Рима [34].
Його глибоко захоплюють міфологічні легенди та язичницьке мислення [35]. Він не обмежується копіюванням деталей, костюмів, а відтворює образи античності: Гомера, Калліопу, Марсія та ін. Проте послуговується ними вельми помірно і лише для того, аби за їхньою допомогою чітко передати власний задум, коли натура не цілком задовольняє його; художник не підміняє натури цими образами, а вивчає її майже до останнього дня свого життя. Часто виникало запитання, якою мірою мистецтво може надихатися ідеалом прекрасного, створеним в античному світі або в чужій країні. У Рафаеля знайдемо абсолютно слушну відповідь на це запитання. Він не намагається трактувати античні сюжети, сповнившись суто античним духом, чого прагнули, наприклад, Пуссен, Давид або Енґр, і не перетворює образів античності на умовну мову для відтворення сучасного життя, як роблять у своїх алегоріях Лебрен і Буше. Перша система – чистісінька химера, а друга – украй штучна, і обидві вони являють собою холодне протиставлення завченого ідеалу та живого життя. Рафаель, геніальний митець, знаходить в античності природне доповнення свого внутрішнього світу, логічне розширення власного кругозору. Якщо він мусив долати себе для осягнення ідеалу Мікеланджело, то наскільки ж легше сприймав сутність античного мистецтва! Спокоєві й м’якості умбрійця Рафаеля така близька гармонія творінь Давньої Греції! Сліпучі картини античної краси постали перед ним як утілення мрії його юності [36]; стають зрозумілі його таємні пристрасті; розум несподівано розкриває їхнє міцне, незнищенне коріння. Його вже дозрілий світогляд особливо сильно проявляється у таких творах, які за їхнім характером не можна назвати ані античними, ані сучасними; одначе вони, досконалі за майстерністю, становлять цілий світ; у них відображено ту насолоду, яка народжувалася в його закоханому серці, коли він утілював у своїх творіннях риси Форнаріни, Імперії та прекрасних римських куртизанок, і мудрість, яка поставала перед його допитливим розумом у фігурах Браманте, Саннадзаро, А. Тебальдео; ці образи стали вічними завдяки глибокій пильності погляду і розуму художника, який зумів їх вловити. Лише наприкінці життя, коли надійшла втома і виснажилася сила його творчої уяви, знаходимо в Рафаеля численні й штучні запозичення з давніх майстрів [37]; у них він бере форми, жести й самі почуття. Саме звідти пішли ці холодні символи й алегорії в гобеленах, які замінили живих людей і справжні переживання. Тепер у художника з’являються алегоричні фігури, що уособлюють землетрус, міста, річки тощо. Проте найчастіше Рафаель давав свободу дій своїм учням, а вони дивилися на античність як на склад персонажів і костюмів і сміливо послуговувалися цією бутафорією.
На формування творчої манери Джованні Удіно справив вплив античний розпис у палаці імператора Тіта, а на майстерність Періно дель Ваґи – античні барельєфи; Полідоро да Караваджо і Матуріно Фйорентіно старанно вивчають римську скульптуру й у своєму живописі дають разюче схожі зображення всіх античних статуй, які вони могли знайти. Бальдассаре Перуцці пише книжки з археології. Джуліо Романо плекає пристрасть до нумізматики; окрім того, він із палким захватом вивчає античні колони й барельєфи, часто їх копіює та завжди з них виходить у своїй архітектурі. А його картини рясніють історичними й археологічними аксесуарами. Але “язичництво” цього митця все-таки рятував могутній матеріалізм; для нього, як і для Мантеньї, античні образи не є холодною умовністю. Щоправда, він уже не надихається єдино благородною красою античності, має неосвічений розум і грубу душу, але чуттєве сприйняття світу, відбите в античних творах, глибоко задовольняє художника і тішить його буйну, тілесну натуру.
Джуліо Романо – останній язичник; решта італійських художників – більш або менш пересічні ерудити, які гадали, що античність залишила нам науково обґрунтований рецепт краси, і нерідко, замість застосовувати його в нових формах, ці художники сліпо наслідували його. Зло виросте ще більше, коли іноземці – фламандці й французи – принесуть на Північ античні взірці. Справді, наслідування античності завдавало Італії менше шкоди, ніж решті країн Європи. Там давня історія й міфологія мають певною мірою національний характер; кожне італійське місто може укласти ціле зведення патріотичних і живих легенд. Брут і Горацій, попри все, нам чужі, в Італії вони – пращури, пов’язані з італійцями кровною спорідненістю, а прекрасні богині й боги Олімпу – чарівниці й чарівники південних країн. Цілком законним було бажання італійських художників відродити цю легендарну історію та опоетизувати її хоч би й на шкоду археології. Інша річ – у країнах Півночі: там антична краса неминуче була чужа й абсолютно умовна.
Тимчасом уся Європа XVI сторіччя прагне її, цієї умовної краси. Недавно знайшли нові докази цього: зошити ескізів Мартена ван Гемскерка (сімдесят вісім аркушів на античну тематику, вісімдесят чотири малюнки, які відтворюють античні статуї, – позначені 1568 р.) і альбом Пітера Якоба, скульптора з Реймса (бл. 1572 р.). Іспанець Пабло де Сеспедес із Кордови реставрує античні статуї в Римі. Голландець Ян ван Скорел із Гарлема – хранитель Бельведера; фламандець Ламберт Ломбард, Лукас Герський, Пітер Кук ван Альст – археологи й нумізмати. Філібер Делорм – автор трактату “Основні правила архітектури за прикладом античної давнини, згідно з правилами й системою Вітрувія” (1568). У XVII сторіччі вплив античності зростає. Франсуа Пер’є уклав два альбоми репродукцій римських статуй та орнаментів. Лебрен копіював усе, що бачив у Римі від 1642 до 1646 року, і постійно звертався до своїх замальовок, беручи з них виразні деталі. Пуссен запозичив у античної скульптури уславлені образи; скористався статуєю Арротіно для сліпого в картині “Христові дива”, зображенням Сенеки – для голови старого в картині “Манна в пустелі” й статуєю Юпітера – для зображення Христа; також йому послугував моделлю один із синів Лаокоона. Він намагався пристосувати їх до сюжету картини й залежно від ідеї, яку хотів виразити, змінював пропорції фігур. Одному зі своїх сліпих Пуссен надав форм античного Аполлона, але позбавив лінії його тіла благородства і вишуканості, збільшивши пропорції в ширину та в об’ємі, аби ясніше показати ницість зображеної особи [38].
Так само чинив Себастьян Бурдон і велів своїй школі наслідувати ці прийоми. Спершу змушував працювати з використанням античних взірців, потім його учні переходили до натури, але постійно порівнювали пропорції своєї моделі з античними й виправляли зображення [39]. “Потрібно, – каже Берніні, – спочатку змушувати до малювання в античній манері, аби в молодих людях сформувалася ідея краси, – адже вона буде необхідна їм усе життя; а дозвіл малювати відразу з натури може виявитися згубним, бо сливе завжди натура незначна і вбога; якщо уява художників буде заповнена тільки нею, вони ніколи не створять нічого великого і прекрасного, – адже в натурі ніколи не буває високої краси; послуговуватися натурою можуть лише вельми вправні майстри, які спроможні побачити її вади й виправити їх у своїй уяві. Юнакові це не до снаги, позаяк він ще не має досвіду і не знає законів прекрасного” [40].
Головну думку всіх цих настанов зведено до того, що натура погана; такого судження дотримується Мікеланджело. І тут уже стає ясно, до якого несподіваного результату мусив призвести ідеалізм XVI сторіччя: він проповідував не лише відхід од натури, але й відмову художника од власної творчої індивідуальності й безпосередніх сприйняттів задля догми, “адже неможливо окремій людині мати таку велику освіченість, аби без усілякої допомоги проникнути у глибокі, настільки мало досліджені таємниці мистецтва і подолати його труднощі” [41].

* * *
Античність мала якнайсильніший і переважний вплив на італійських художників, але це був не єдиний вплив. Досконалість творінь майстрів, досягнута на початку XVI століття, робила для їхніх наступників так само обов’язковим наслідування своїх учителів.
Відомо, який особистий шарм мали Корреджо і Мікеланджело та яку силу-силенну фламандських, голландських, іспанських рафаелів і мікеланджело принесли своїм країнам невмілі й сліпі наслідувачі творчої манери великих митців Італії. Очевидно, це явище властиве всім епохам: кожен скільки-небудь значний художник несвідомо змушує своїх учнів наслідувати його. Школа Джотто копіювала його протягом цілого сторіччя, причому ретельніше, ніж послідовники Рафаеля і Мікеланджело наслідували їх по їхній смерті. Але практика наслідування для художників XVI сторіччя була шкідливішою, ніж для художників XIV-го, бо мала розумовий характер. Джоттисти брали формули Джотто тому, що прагнули виразити коли не власні думки, то думки Середньовіччя й, окрім того, не мали часу шукати іншої мови, що потребувало б довгих років.
У XVI сторіччі італійці, наслідуючи античні статуї й твори своїх учителів, роблять це у щирому переконанні, що там знайдено непорушні закони краси й вічні канони. Кожна їхня копія засвідчує не лише тимчасове підпорядкування лінивого розуму, – вона говорить про невільницьке обожнювання засад, які панували в минулому. Жодної надії на оновлення: усе це – мертва досконалість.
Дивовижну здатність Рафаеля чи дель Сарто сказати саме те, що вони хочуть, і саме так, як хочуть, і піднесено мислити їхні учні якнайдетальніше аналізують, ділять на розділи, зводять до алгебраїчних формул.
Вазарі скопіював увесь розпис Мікеланджело в Сікстинській капелі. Окрім того, він перемалював укупі з Сальв’яті всі твори Рафаеля і Бальдассаре Сієнського (Перуцці), і, не вдовольняючись тим, що малював цілий день, ще копіював ночами те, що встигав перемалювати його товариш. Доменіко Альфані якнайточніше перевів у картини Рафаелеві ескізи; Франческо Пенні з Флоренції так по-невільницькому виконував усі розпорядження Рафаеля, що його прозвали Fattore – “Виконавець”. Баньякавалло з Болоньї заявляв, що тільки шалений може мріяти перевершити Рафаеля чи бодай дорівнятися йому. А Челліні за своєю логікою божевільного підтримував Рафаелевих учнів, які хотіли вбити Россо за те, що він гудив їхнього вчителя.
Від 1506 року в італійському живописі панують два твори – два картони, призначені для розпису зали Великої ради в палаці Синьйорії: один зробив Леонардо да Вінчі, другий – Мікеланджело. За обома творами формувалися стиль і погляди художників. Леонардо да Вінчі, поставивши собі завдання зобразити битву під Анґ’ярі, холодно обдумав усі обставини бою і відтворив його з разючою чіткістю, притаманною дивовижній ясності його розуму, можливо, занадто аналітичного для зображення бурхливих пристрастей. Мікеланджело, узявши епізод війни з Пізою, відверто відмовився од історичності й вірності сюжетові та попросту зобразив людей-купальників, надавши їхнім тілам благородних форм і свободи рухів. Два шедеври, і в кожному був прихований зачаток своєї особливої небезпеки: у Леонардо – небезпеки аналізу, у Мікеланджело – небезпеки абстракції; обидва твори – надумані, вийшли з голови, і в обох красу живого життя, безпосереднього сприйняття дійсності підмінено владною чарівністю класичних узагальнених образів і обов’язкової для них пластики. Їхня влада незабаром стала універсальна і титанічна. Бенвенуто Челліні мовив 1559 року: “Картон Мікеланджело розташували в палаці Медічі, картон Леонардо – у Папській залі, і допоки вони залишалися відкритися для огляду, обидва були всесвітньою школою”. Від жовтня 1504 до липня 1505 року Рафаель зробив з них численні копії; Фра Бартоломео надихався ними; Андреа дель Сарто, ще зовсім юний, проводив перед ними цілі дні, уважно їх вивчаючи. За свідченнями сучасників, у цій школі навчалися визначні художники: Періно дель Ваґа, Россо, Баттіста Франко, Сальв’яті, Вазарі, Брондзіно, Рідольфо Ґірландайо, Бенвенуто Челліні, Понтормо, Якопо Сансовіно, Франчабіджо, да Санґалло, Ф. Ґраначчі, Бандінеллі, Морто да Фельтре, Лоренцетто – майже всі славетні живописці того часу. Першим результатом впливу двох шедеврів було раптове переслідуння, якого зазнали чарівні й сміливі твори примітивістів, – усіх їх немов засудили до вигнання: у Римі постраждали Пінтуріккйо і Сіньйореллі (1508), хоча вони щойно написали свої найліпші творіння – у Сієні [42] та в Орв’єто [43]; постраждав Перуджино у Флоренції (1504), хоча минуло заледве чотири роки по тому, як він блискуче оздобив своїм розписом ратушу в Перуджі. Скількома творами, повними гарноти, вишуканості, сили, було пожертвувано заради найвищої, безперечно найвищої, але не для всіх досяжної краси. Обожнювання Леонардо да Вінчі й Мікеланджело не лише не розширило кругозору їхніх шанувальників, але, навпаки, перетворило їх на сектантів. Чи потрібно нагадувати про звірячі руйнування, у яких винен папа Юлій ІІ, що наказав бл. 1509 року позбивати у Ватикані фрески Джованні-Антоніо Бацці (Содоми), Перуджино, Сіньйореллі, П’єтро делла Франчески, аби очистити місце Рафаелеві? Усі стали зарозумілими проповідниками одного й того ж ідеалу. Художники, які раніше приголомшували силою фантазії, дивацтвами життєрадісної юності, нині зрікалися їх заради благородства і могуття, недоступних їм. Лоренцо ді Креді був утягнутий в орбіту Леонардо да Вінчі, Рідольфо Ґірландайо – в орбіту Рафаеля. Від 1500 року Філіппіно Ліппі відмовляється од своєї попередньої манери: на зміну його давній серйозності, ніжності й простоті приходять педантичне дилетантство, кривляння, жестикулювання. Замість бути першими у другому ряді, художники, на подобу Рафаелліно дель Ґарбо і П’єтро ді Козімо (вказуємо лише на наступне покоління), воліли бути останніми в ряді першому.

* * *
Самі лише венеційці не потрапили в цю невільницьку залежність. Їх урятувала віддаленість од Рима і Флоренції, аристократична замкненість усамітненого міста і вірність власним традиціям. Їхні мізки не були перевантажені чужими взірцями; вони не захоплювалися класичною давниною, ніщо не заважало їм сприймати натуру безпосередньо, і, на великий подив Вазарі, вони насмілюються писати з неї. “Джорджоне, – каже Вазарі, – від 1507 року [44] надавав більше м’якості контурам у своїх творах і дуже вдало відтворював рельєфність фігур; маючи звичку писати з живої й природної натури, намагався зображати її якомога вірніше через фарби, уживаючи, відповідно до своєї моделі, то яскравих, то ніжних тонів, і писав без попереднього начерку” [45].
Примітно, що Тиціан приїхав до Рима лише в шістдесятивосьмирічному віці. Декотрі шкодували про це, а ми більше радіємо, бо при всьому своєму славному минулому Тиціан був занадто приголомшений зустріччю зі світом римського мистецтва. В одному листі сказано, який був засмучений Тиціан, що не здійснив цієї мандрівки на двадцять років раніше. Але ж у Римі напевне охололо б його палке і простодушне захоплення прегарними формами, радощами життя, зникла б його щирість, чужа учнівському педантизмові. Нехай Мікеланджело шкодує про його помилки в малюнку і лає його за них, а все-таки Тиціан у певному сенсі досконаліший за Мікеланджело, особливо перевищує його палкою і чуттєвою любов’ю до натури, завдяки чому, власне, став одним із найліпших колористів і найліпшим пейзажистом свого часу [46].
Ту саму любов до натури теж видно у Веронезе, але інколи фантазія захоплює його, і він віддаляється од дійсності. До речі, Веронезе зовсім не зачепив вплив Рима, куди він ненадовго приїжджав у тридцятитрирічному віці [47]. Він занадто повний життя і здорової сміливості, життєрадісний до безглуздя, усе здається йому приводом для веселощів і сміху; його творчість – цілковита протилежність песимістичному ідеалізмові Мікеланджело [48].
Нерідко Веронезе бракує смаку і сливе завжди бракує розуму. Він малює, бо “це йому подобається” (так відповідав на допиті перед інквізицією). “Коли в картині в мене залишається трохи вільного місця, заповнюю його вигаданими постатями”. У творчості Веронезе немає нічого від голови, від інтелекту, і гадаю, воно було антиподом флорентійського і римського духу. Але все в ньому таке молоде, таке свіже, повне такої заразливої бадьорості, така щира його веселість і стільки в ньому любові до життя, що йому охоче віддаємо перше місце серед художників цієї манірної й пересиченої доби. Протягом певного часу венеційців XVI сторіччя рятує їхня палка закоханість у живе життя, але врешті флорентійський дух теж проникає в цей останній притулок мистецтва: Тінторетто додає у венеційський реалізм подих Мікеланджело.
Решту Італії вже давно було підкорено. І ось наукові пошуки, знання анатомії, захоплення античністю і сучасними великими художниками, навіюване зі шкільної лави, навіть обожнювання сили розуму від самої юності сприяють знищенню в них самобутності та її прагнення як такого.

* * *
Ще згадайте про багатство художників, яке легко їм діставалося, робило їх розпещеними й відвертало од важкої праці [49].
Італійці за своєю натурою не могли протистояти цій розпещеності. Адже вони більше, ніж будь-який інший народ, потребують стимулу до діяльності. Погляньте, що сталося з Перуджино, коли вже він не мав перед очима “страшної примари бідності”; часто-густо, за свідченням Вазарі, страх перед цим “чудовиськом” додавав йому сил і завзяття в роботі. У кожному італійцеві закладено таємну схильність до мрій і задоволень. І цілком природно, що такі зачатки найсильніше розвиваються в поетичних натурах.
Чарівливі умбрійці кидають роботу, щойно їх не примушує до неї потреба діставати засоби для існування. Вони не витрачають, як флорентійці, душевних сил на пошуки ідеалу; знаходять свій ідеал навколо себе і в самих себе – у красі природи, у погідних веселощах серця. Вони менш інтелектуальні й не утруднюють себе впертими пошуками ключа до наукових законів, до всіляких заплутаних проблем задля того, аби зрозуміти реальний світ і стати його господарями, – воліють зі смаком насолоджуватися життям і власними мріями.
Перуджино беріг усю свою енергію для життєвих справ і сам керував власними фінансовими ініціативами, а в мистецтві створював лише образи млості й насолоди: гарні міцні груди, імлисті очі, мрійливі або хтиві погляди, смагляві руки, позолочені сонцем, обтерті пахощами тіла, залиті срібним сяйвом вечірнього світла чи оповиті прозорими тінями зеленавих сутінків, – ось що замикає обрій його творчої фантазії й цілком задовольняє його серце. Цей ласун перевершує своїх наступників і послідовників лише незнищенною, суто юнацькою свіжістю почуттів, але його творчість уже вістує найгірші вади його послідовників, а наприкінці свого життя він дає їм вельми поганий приклад – безсоромно повторює всі власні старі прийоми й ефекти. Пінтуріккйо, багатший за Перуджино і більш поверховий, ще сильніше за нього віддається потоку відчуттів; один образ змінює інший; і пташині мізки цього жвавого, марного і чарівного хлопця зайняті єдино блискучим колоритом його картин, граційними рухами прекрасних тіл, він повний спокійної байдужості до вищих матерій, живе легким і безтурботним життям. Зворушливий і соромливий Ло Спанья приваблює своєю лагідністю і несміливістю, але він такий тонкий і тендітний, що губиться перед усіма. Сам Рафаель, пристрасна і простодушна натура, близький до того, аби загрузнути в чуттєвих насолодах, а його наймиліші умбрійські друзі – Тіберіо д‘Ассізі, Сінібальдо Ібі, Джеріно да Пістоя, Джаннікола ді Паоло Манні та особливо Тімотео Віті й Евзебіо да Сан-Джорджо – яскраві приклади того, що трапилося б із цим генієм, якби він не мав прихованого прагнення високого ідеалу – прагнення, яке, живучи в його душі, безнастанно зростало.
Усі ці милі художники Умбрії – тіні, що їх відносить подув вітерцю, – мають більшу поетичність, свіжість і безпосередність обдарування, ніж великі флорентійці, але вони зовсім не здатні створити противагу інтелектуалізмові, який захопив Італію: вони не народжені для боротьби; їхня доля – мирно квітнути в рідних долинах біля підніжжя невисоких пагорбів, порослих золотавим дроком і білими нарцисами. Сусідство з більш мужніми натурами їх пригнічує, зіткнення з ідеями чужого світу полохає, вони замикаються в собі чи понуро підкоряються. Їхнє серце жіночне, уся їхня краса – у юності, вони одноденні: Флоренція зламала їх.

* * *
Флоренція зберегла творчу енергію довше за інші міста: флорентійські художники мали якнайповажніші причини, що змушували їх працювати. “Людей, – каже Вазарі, – тут підштовхують три обставини: 1) критика, яка не шкодує імен; 2) потреба мати високу майстерність і винахідливість для того, аби діставати засоби для існування, і 3) невгасима жага слави, якою тут насичене саме повітря. Тут не лише намагаються не відставати од інших, але не хочуть іти з ними на рівних, і честолюбство зростає так, що ті, хто не вирізняється надлюдською лагідністю і мудрістю, безсоромно проклинають своїх учителів і платять чорною невдячністю за їхні доброчинства”. Але безглузде марнославство в XVI сторіччі знищило всю користь цього змагання. Вазарі насмілюється сказати: “Нині мистецтво доведене до такої досконалості, що коли наші попередники писали одну картину шість років, ми пишемо шість картин за один рік. Можу засвідчити це, оскільки сам це робив і бачив, як робили інші. Тимчасом наші твори значно більш відшліфовані й досконалі за картини наших попередників” [50].
Таку ж думку мали найскромніші художники. Періно дель Ваґа вважав себе набагато вищим від Мазаччо. Гордощі Челліні врешті вже межували з безумом [51]. На його переконання, твори античного мистецтва придатні лише для того, аби відтінювати його власні творіння; його “Юпітер” нібито перевершує відлиті у бронзі копії античних статуй, які привіз з Рима Франческо Пріматіччо.
За такої впевненості у власних успіхах людина вже не утруднює себе стараннями їх здобувати. “Che cartoni o non cartoni?” – вигукує Джироламо з Тревізо. – “Io, io, ho l’arte su la punta del pennello” [52].
Ось причина шаленої плодючості художників XVI сторіччя, безглуздої й хворобливої рясноти їхніх творів. Наприклад, Помаранчо і Кальві вкривали розписом чотири квадратні метри щодня. Сімнадцятирічний Камб’язо написав, без етюдів і без картонів, історію Ніобеї. По ньому лишилося більше творів, ніж по дванадцяти художниках укупі [53]. Його дружина розпалювала домашнє вогнище пачками малюнків, які він викидав. Сучасники порівнювали його з Мікеланджело і додавали, що той не виграє від такого порівняння [54]. Санті ді Тіто робив портрет за пів години; у своєму будинку він організував щось на подобу портретної фабрики та продавав силу-силенну цих виробів. Його учня Темпесті не захоплює цілковито робота над великими фресками в Римі; для розваги він писав ще картини й робив з них по півтори тисячі гравюр. За один місяць Вазарі, Тріболо й Андреа ді Козімо спорудили й оздобили палац. Періно дель Ваґа за один день написав картину “Перехід через Червоне море”.
Самовдоволення художників – першочергова ознака занепаду мистецтва. Найрозумніші люди відчувають потребу безнастанно прагнути важкодосяжної й, можливо, навіть недосяжної для них мети. Нам можуть сказати, що наполегливу працю багатьох художників XVI сторіччя, їхнє пристрасне бажання засвоїти прийоми й манеру своїх учителів і саму їхню гарячковиту продуктивність аж ніяк не можна назвати лінивим заціпенінням. Але в мистецтві цінна лише така праця, яка розвиває в митцеві здатність бачити, відчувати, хотіти й виконувати свою роботу самостійно. Усіляка критика виявиться марною, не допоможе добрий смак, якщо художник не виробить його сам, ціною випробувань і мук [55].
Ідеалізм Мікеланджело, його обожнювання античності мали могутню противагу: усвідомлення краси й святості праці. “Ніщо так не наближає нас до Бога, як прагнення породити досконалий твір, бо, власне, Бог – це досконалість” (Листи).
А хто попрацював більше за цю людину, яка постійно мучилася, гірко нарікала на марнування часу, працюючи над плафоном Сікстинської капели; за людину, яка “віддавала всю свою кров” тим образам, котрі створювала; за людину, яка переживала болісне розчарування у своїх великих творах у години, коли їх закінчувала; за людину, яка до останнього дня життя в тузі й сльозах зверталася до далекого і недосяжного ідеалу?
Piangendo, amando, ardendo e sospirando
(с’affetto alcun mortal non mi è più nuovo) [56].
І, помираючи, Мікеланджело шкодував не про радощі життя, але про перервану працю.

(Дружині Констанці [2])

Моя кохана, дорога дружинонько!

Учора, у четвер 3-го, ми з Гофером [3] попрямували до Карла [4], пообідали в нього вдома, тоді повернулися додому, о 6 годині я посадив Сальєрі й Кавальєрі [5] в карету відвіз їх до ложі [6] – потім поспішив по матінку [7] і Карла, яких поки залишав у Гофера. Не уявляєш, скільки ґречних слів і він, і вона мені наговорили, – як їм сподобалася не лише моя музика, але і лібрето, і взагалі все вкупі. Обидва говорили, що така опера [8] гідна прикрашати найрозкішніші свята найбільших монархів, і вони з радістю ще раз би подивилися цю виставу, адже досі не бачили нічого прекраснішого і приємнішого. – Він [9] слухав і дивився якнайуважніше, і, від увертюри до останнього хору, не було такого місця, щодо якого з нього не вирвалися б вигуки “bravo” чи “bello”, вислови вдячності за принесене задоволення не мали кінця-краю. Учора вони в кожному разі мали намір піти до опери. Але мусили б уже о 4 годині приїхати й зайняти місця – а тут вони все змогли спокійно послухати й подивитися. – Після вистави я розпорядився відвезти їх додому і потім пообідав з Карлом у Гофера. – Потім поїхав з ним додому, де обидва ми чудово виспалися. Карлові я приніс неабияке задоволення тим, що повіз його до опери. – Має чудовий вигляд, отож для його здоров’я ліпшого місця не випадає бажати, але з усією рештою, на жаль, просто біда! – можна подумати, що вони хочуть зробити з нього селюка-невігласа! – та годі, оскільки від понеділка в мене починаються такі посилені репетиції, що змилуйся, Боже, я забрав Карла до неділі, до обіду; сказав, що ти дуже хочеш побачитися з ним. – Завтра в неділю привезу його до тебе, або ж по обіді відвезу його назад до Геккера [10], – поміркуй над цим, один-бо місяць удома, гадаю, навряд чи зашкодить йому! – а тимчасом зясується вся ця історія з піярами [11], тут багато вже зроблено. – Загалом він не став гіршим, але й поліпшення порівняно з попереднім станом немає жодного. Він далі бешкетує, полюбляє всім надокучати, як раніше, і ставиться до науки навіть ще менш охоче, ніж раніше, адже через неї гуляє в саду тільки 5 годин до обіду і 5 годин після, як сам мені признався; одне слово, діти там зовсім нічого не роблять,лише їдять, п’ють, сплять і гуляють; зараз у мене Ляйтґеб [12] і Гофер; перший з них залишається пообідати в мене, свого вірного приятеля Примуса [13] я вже відправив по частування до міської лікарні; цим хлопцем я цілком задоволений, він підвів мене лише єдиний раз, і я мусив ночувати в Гофера, а мені це було доволі кепсько, бо всі вони там, гадаю, задовго сплять, а я найліпше почуваюся вдома, адже там усе так, як я звик, і цей-бо єдиний раз дістався мені дорого. Учора цілий день пішов на поїздку до Бернсдорфа [14], тому-то не зміг тобі написати, але те, що ти мені цілих 2 дні не писала, – непростимо, і сьогодні сподіваюся отримати від тебе звістку неодмінно, а завтра вже сам поговорю з тобою та обійму щиро сердно.

Будь здорова

Довіку твій
Моцарт

14 жовтня (1)791 р.
Цілую Зофі [15] тисячу разів, а з N. N. [16] роби що хочеш. Прощавай.



1. Листа написано в Бадені (віденська околиця) та звідти надіслано до Відня.
2. Констанца (Констанція) Моцарт (уроджена – Вебер) (1762–1842) – співачка, дружина Моцарта (від серпня 1782 р.), кузина композитора Карла-Марії фон Вебера. Авторка мемуарів про свого першого чоловіка, які спричинили широкі дискусії щодо їх достеменності в багатьох аспектах і деталях. Удруге (з 1809 р.) була заміжня за данським дипломатом Ґеорґом фон Ніссеном, який допомагав їй упорядковувати спадщину Моцарта і писати мемуари про нього.
3. Франц де Паула-Гофер (1755–1796) – перший чоловік старшої сестри Моцартової дружини Марії-Йозефи, скрипаль при австрійському імперському дворі.
4. А саме до Перхтольдсдорфа – містечка під Віднем, де старший син Моцарта, Карл-Томас, перебував у виховному закладі Венцеля-Бернгарда Гееґера.
5. Катеріна-Маґдалена-Джузеппа Кавальєрі (1755–1801) – австрійська співачка (сопрано), учениця Антоніо Сальєрі. Виконувала низку ролей в операх та зингшпілях Моцарта, зокрема співала партію Донни Ельвіри у віденській постановці “Дон Жуана” (травень 1788 р.).
6. Себто до “Theater auf der Wieden”, де того вечора давали виставу “Чарівної флейти”.
7. Мова про Марію-Цецилію Вебер, Моцартову тещу.
8. Себто “Чарівна флейта”.
9. Себто Антоніо Сальєрі.
10. Геккер – перекручена форма прізвища згаданого педагога Гееґера.
11. Моцарт мав намір віддати свого сина на виховання до ченців-піярів.
12. Йозеф Ляйтґеб (Лойтґеб) (1732–1811) – визначний австрійський валторніст, приятель Гайдна і Моцарта, які нерідко писали для свої твори.
13. Примус – прізвисько Моцартового слуги Йозефа Дайнера.
14. Бернсдорф – спрощено-перекручена форма назви Пеpхтольдсдорф.
15. Мова про сестру Моцартової дружини – Марію-Софію Вебер (1763–1846) – талановиту співачку, яка залишила змістовні й зворушливі спогади про композитора.
16. Імовірно, Моцарт натякає на Франца-Ксавера Зюсмайра (1766–1803), відомого головно тим, що йому композитор доручив закінчити свій “Реквієм”, хоча його ж підозрював у любовних стосунках зі своєю дружиною.

Моцарт

Лист незнаній дівчині

Приятелько [1]!
Прошу вибачення, що я насмілився потурбувати вас кількома рядками; але оскільки вчора ви сказали, що можете до будь-яких речей поставитися з розумінням і що я можу писати вам латиною все, що тільки схочу, то мене охопила спокуса писати вам усе поспіль, усілякі латинські слова, рядки: зробіть мені таку люб’язність, коли прочитаєте ці рядки, то надішліть мені відповідь зі служницею Гаґенауера [2], тоді наша Нандль [3] може не дочекатися (: але мусите відповісти мені листовно.
Cuperem scire, de qua causa, a quam plurimis adolescentibus otium [4] adeo aestimatur, ut ipsi se nec verbis, nec verberibus, ab hoc sinant abduci [5].

Вольфґанґ Моцарт


1. Імовірно, листа адресовано Катерль Ґіловскі (повне ім’я та прізвище – Марія-Анна-Катаріна фон Ґіловскі) (1750–1802) – дочці Венцеля-Андреаса Ґіловскі, зальцбурдзького хірурга та архієпископського камендинера, подрузі Моцартової сестри Марії-Анни (Наннерль). Вірогідний рік написання листа – 1769-й.
2. Ідеться про служницю торговця Йоганна-Лоренца фон Гаґенауера (1712–1792), у будинку якого мешкала родина Моцартів, коли народився композитор і пізніше. Вірний друг Моцартового батька, він допомагав його родині порадами, рекомендаційними листами, фінансами.
3. Нандль – служниця в родині Моцартів.
4. У Моцарта – “ottium”.
5. Хотів би я знати, з якої причини більшість юнаків цінує байдикування настільки високо, що їх неможливо відучити од нього ані словами, ані ударами (лат.).

Ми [1] поїхали шукати Жуля Верна в Ам’єні, містечку за дві з половиною години їзди залізницею від Парижа; письменник мешкає там постійно протягом цілого року. Лист, який надіслав мені мій добрий друг Капоні [2], навіяв упевненість, що прийом буде якнайлюб’язнішим, і це розпалювало моє давнє бажання, а також бажання двох моїх любих хлопчаків, які їхали вкупі зі мною, особисто зустрітися зі славетним і улюбленим автором “Надзвичайних мандрів”, знаного нам лише за його книжками: ми навіть не мали світлини Верна. Дорогою говорили про дивний збіг обставин, коли живий французький письменник, ще й такий знаменитий, майже не дає інформації про себе і про свій спосіб життя, тимчасом сливе всі інші автори постійно повідомляють суспільству про себе у дрібних і навіть в інтимних деталях, як коли б ішлося про королів або імператорів. Таємнича атмосфера навколо Жуля Верна посилювала нашу цікавість.
Ми постукали у двері невеликого особняка, що стояв біля входу на безлюдну вулицю в багатому кварталі міста, який теж видавався безлюдним. Двері відчинила служниця, що провела нас через садок до вітальні на першому поверсі, залитої сонячним світлом; і враз назустріч нам вийшов усміхнений Жуль Верн.
Якби ми зустрілися з ним на вулиці, то, не знаючи його, я б узявся вгадувати різновид його занять. Упізнав би в ньому відставного генерала, викладача фізики або математики, міністерського урядника, але в жодному разі не митця. Він зовсім не мав вісімдесятирічного вигляду, хоча вже наближався саме до цієї межі [3]; своєю поведінкою дещо нагадував Джузеппе Верді: поважне добродушне обличчя, жодної артистичної жвавості в погляді й розмові, найпростіші манери, відбиток граничної відвертості в найменшому вияві почуттів і думок. Мова, жести, спосіб одягатися людини, якій анітрохи не важливе перше враження про неї, – усе це, окрім задоволення просто бачити його, привело мене в захват. Незважаючи на його добрий погляд і чемність у поводженні, я не знаходив нічого спільного між Верном, який стояв переді мною, і тією особистістю, яку я створив у своїй уяві. Пригадав слова, що їх жартома кинув один мій туринський друг: “Ви їдете подивитися на Верна? Але жодного Жуля Верна не існує! Хіба ви не знаєте, що «Надзвичайні мандри» компонує група авторів, які взяли колективний псевдонім?” Моє зачудування зросло, коли письменник, вимушений розповідати про свої твори, робив це якось розсіяно, наче говорив про чужі речі або, ліпше сказати, про речі, у яких не було жодної його особистої заслуги, ніби йшлося про колекцію поштових марок або монет, які він давно вже придбав, ніби робив це з потреби чимось зайнятися, а не через пристрасть до мистецтва. Неодноразово намагався відвести розмову од власної персони, ґречно переводячи її на кого-небудь іншого. Одначе врешті пряме запитання змусило його розповісти про те, як народжується в ньому задум романів, як він пише, і робив це Верн невелемовно, дуже просто і напрочуд ясно.

* * *
Усупереч моїм припущенням, він не вигадує спершу характерів героїв і подій нового роману, а пізніше вивчає місце дії в одній чи кількох країнах. Навпаки, передусім знайомиться з історією й географією тих або тих країн, навіть не намагаючись щось скомпонувати до того часу, поки не опише їх цілковито й докладно. Особистості, головні події й епізоди роману поступово народжуються в його голові під час читання, яке є самоцінним заняттям, а не просто джерелом корисної інформації для книжки. Найрізноманітніші відомості з фізики, хімії, астрономії та природничої історії багато насичують його романи; митець не потребує вишукувати ці дані в наукових працях. Такі видання були його улюбленими книжками змалку, і увесь зібраний матеріал він зберігає у власній пам'яті та збирає у величезній картотеці, постійно поповнюваній у процесі читання книжок, часописів і газет. Він ігнорує все, що не пов’язане з мандрами, відкриттями, природними явищами, надзвичайними пригодами чи особистостями або не може якимось чином бути використане в його майбутніх книжках.
У виборі країн, які стають місцем дії його романів, Верн керується однією ідеєю, і сам я ніколи не зміг би її вгадати. Його задум полягає в описі всієї земної кулі, і письменник переміщується з одного регіону до іншого в певному заздалегідь визначеному порядку, не перетинаючи своїх попередніх маршрутів, окрім як у випадку крайньої потреби, причому так швидко, наскільки це можливо. Таким чином він уже “об’їхав” багато материків і, якщо зважити на кількість його романів, здатний утілити свій план до кінця. “Чи вистачить мені часу на це?” – усміхаючись, питає Верн. Сподівається, що вистачить, якщо він подужає не змарнувати ані дня. Регулярно пише по два романи на рік, але видавцеві передає лише один, аби книжки не з'являлися надто швидко – одна за другою. У такий спосіб завжди зберігається певний запас, і готові романи чекають на свою чергу. Вечорами він лягає спати о восьмій годині. О четвертій ранку вже прокидається і працює до дев’ятої. Отакий його спосіб життя – якщо тільки Верн не вирушає в подорож. Письменник сподівається точно так само розподіляти свій час якнайдовше. “Мушу працювати, – додав він. – Праця стала мені життєво необхідною функцією. Коли не працюю, мені здається, що перестаю жити”.

* * *
Саме цієї миті нас приємно здивувала поява пані Верн. Уявіть корону гарного сивого волосся над круглим обличчям зі свіжим відтінком, великі ясні, постійно усміхнені очі, дівочі вуста, повні доброти й ніжності, – і отримаєте начерк її портрета. До простоти манер її чоловіка додайте жвавість і грацію, до його щиросердя – певну наївність мови й душі, які змушують припустити, що волосся може бути припудрене, а легкі знаки, котрі залишив час на ще квітучому обличчі, зроблено, аби ошукати світ, пензликом художника-мініатюриста, – і портрет буде повний. Вона заговорила про Італію, згадуючи розкішний прийом, який в абсолютно особливий спосіб улаштували її чоловікові у Венеції.
– Знаєте, – мовила пані Верн, – вони підсвітили фасад готелю і написали чоловікове ім’я вогниками.
Потім розповіла про люб’язного пана, який відвідав Верна в Неаполі, аби висловити письменнику свій захват, і не назвав себе. Потім виявилося, що то був австрійський ерцгерцог, який надіслав письменникові з Відня блискуче історичне дослідження [4]. І все це пані Верн оповідала з якоюсь виключно люб’язною і здивованою інтонацією, як би робила дружина письменника, котрий щойно вийшов з невідомості, - оголошуючи перші несподівані задоволення, принесені їй славою чоловіка. І майже таку саму неінформованість про власну популярність виказав пан Верн, раптово спитавши мене:
– А ви знаєте, що мої книжки перекладено багатьма мовами?
Господиня також люб’язно повідомила мені, що вже кілька років її чоловік є міським радником Ам’єна і виконує свої обов’язки вельми старанно. Сам господар теж не раз повертався до цієї теми, ніби показуючи, що йому комфортніше говорити про міську адміністрацію, ніж про літературу. Заразом пані Верн висловила сумнів у тому, що його переоберуть на наступний термін. А коли я здивовано спитав, чому вона сумнівається в цьому, споважнівши, господиня відповіла впівголоса:
– Приплив демократії, шановний; ςа monte, ςа monte partout [5].
Потім подружжя розповіло мені про непорушний спокій провінційного життя, відкривши мені власні душі аж до дна. Досить сказати, що вже вісім років жоден із них не був у Парижі. Найбільша їхня розвага полягає у відвідинах двічі на тиждень місцевого театру, де показують яку-небудь комедію чи оперу. У ці незвичайні вечори, так би мовити, доповнюючи свято, вони обідають у готелі, розташованому навпроти театру, “неначе молоде подружжя у весільній подорожі”. Оздоровчі прогулянки, поодинокі візити, робота в господарстві, літературна творчість і читання – усе це виконується щодня, у строго визначені години, ніби заради дотримання разы назавжди встановленого розкладу дня. Хто б міг коли-небудь припустити, що так живе людина, яка вигадала численні чарівні історії, стільки дивних персонажів, що вирізняються безладним і неспокійним способом життя, перелітають, немов ластівки, з однієї країни до іншої, шукаючи непередбачених пригод і бурхливих струсів?

* * *
Аби познайомити з привітністю і простодушністю подружжя Верн, аби дати уявлення про погідне і мірне життя, у якому найменша незвичайна обставина викликає цікавість і стає предметом обговорення, мушу оповісти один невеликий епізод нашої якнаймилішої бесіди. Він міг би бути успішно використаний у комедії, ставши характерним прийомом опису “атмосфери”. М’яко дорікнувши мені за те, що я не прийшов раніше, аби поснідати з ними, подружжя спитало, у якій кав’ярні я снідав. Я не пам’ятав назв ані закладу, ані вулиці.
Зараз визначимо. Якою вулицею ви йшли з вокзалу?
Я пішов такою-то вулицею, дістався площі й повернув ліворуч.
Тоді подружжя назвало мені кілька ресторанчиків, описавши їхні вивіски, вестибюлі, декотрі інші особливості кожного з них. Жоден опис не відповідав моїй кав’ярні.
А проте у котрійсь із них ви побували… У котрій-но?
Пані й пан Верн почали обговорювати це питання між собою: можливо, та, можливо, ця… А може, я пропустив якусь деталь?
- Ви впевнені, що повернули ліворуч?
- Звісно.
- А яку відстань ви пройшли?
Я відповів, і вони заходилися міркувати.
- Це сталося перед такою-то й такою-то крамницею. Ви сказали, що увійшли до великої зали на першому поверсі?
- Так.
Проте всі міркування були даремні: якісь прикмети не збігалися, щось постійно відрізнялося. Вони мучили свою уяву, немов розв’язували ребус. Хотіли знайти розв’язок будь-що. Чи слушно ми узгодили вихідну точку?
Яка то площа, де ви повернули? Пам’ятаєте якісь деталі?
І розмова тривала в тому ж дусі, не призводячи до результату, що їх помітно засмутило.
- О, зрештою, – спитав Верн, – ви впізнаєте цей ресторан, якщо побачите його? Чи не так?
- Поза сумнівом.
- Гаразд, тоді підемо вкупі тією ж вулицею, і ви покажете нам той ресторан.
- І тоді, – додала пані Верн, – таємниця з’ясується.
Не можу передати доброзичливого тону, яким вони говорили все це; здавалися мені батьком і матір’ю, котрі в усіх подробицях розпитують сина про його першу самостійну мандрівку, бажаючи відчути разом із ним усе те, що син пережив далеко від них. Навіть місяць, прожитий обіч них, не дозволив би мені так глибоко проникнути в їхні душі, як це зробила коротка бесіда, під час котрої я, усміхнений, слухав їх, щільно стиснувши губи від хвилювання.

* * *
Верн запропонував нам оглянути будинок. Ми піднялися нагору. Там усюди нас зустрічала сувора і проста елегантність. Не було і сліду дорогої обстави, яку він міг би собі дозволити, відтоді як авторські права на драматичні твори почали приносити йому дохід, достатній для того, аби почутися багатим. Цікавий кабінет: слугує одночасно і робочою кімнатою, і спальнею. Сама кімната крихітна; нагадує каюту капітана корабля. В одному кутку, навпроти широкого вікна, стоїть великий письмовий стіл, накритий зеленою скатертиною, заставлений симетрично розташованими книжками й завалений мапами. У протилежному кутку притулилося похідне ліжечко, вузьке і дуже низьке, не прикрите будь-яким драпіруванням. На таком солдатському ложі Жуль Верн спить майже від заходу сонця до перших зблисків світання, узимку і влітку, і, наскільки мені відомо, вже вельми багато років. Залита сонячним світлом кімната дивиться на довгий безлюдний прохід, за яким видніють вежі славетного ам’єнського собору. На столі лежали якісь рукописи. Я роздивлявся їх з великою цікавістю: аркуші були вкриті щільно стиснутими рядками, складеними з дрібних літер, правильними й твердими; доволі нечисленні виправлення я помітив. Зазвичай Жуль Верн, скінчивши роботу з підготовки роману, довго виносивши задум, пише швидко. Коли вкупі з моїми синами він пішов до бібліотеки, його дружина скористалася нагодою, аби впівголоса своїм простодушним дружнім тоном попередити мене, і слова її мене приголомшили. Вона розповіла, що Вернове здоров’я помітно погіршилося порівняно з минулими роками внаслідок однієї пригоди, про яку я нічого не чув. Його ошалілий небіж без усілякого приводу кинувся на Верна і важко поранив дядька у стегно, тому письменник довго хворів. Саме після цього випадку, здається, додала вона, її чоловік продав власну чудову яхту [6], на якій свого часу відвідав Італію, уважаючи, що потреба провадити спокійне життя більше не дозволить йому здійснювати морські подорожі.

* * *
У сусідній з кабінетом кімнаті зберігається багата колекція книжок про мандри, наукових праць і географічних атласів. В одній шафі зібрано переклади романів, які написав господар: сотні томів різної величини всілякими мовами, зокрема переклади арабською та японською. В іншій шафі стоять усі французькі видання. “Вісімдесят томів, – мовив він, усміхнувшись і похитавши головою, ніби хотів сказати: “Вісімдесят років!” Книжки були розташовані за датою написання, одна за одною, утворюючи яскраву шеренгу, багатобарвну, блискучу і славну, неначе бойові прапори.
Ох, скільки думок про пережите охопило мене, коли я вдивлявся в цей блискучий ряд – він нагадував про задоволення від знайомих книжок, відчуте в пору ранньої юності, про втіху й відпочинок, що їх вони подарували у зрілі роки! Як багато дорогих мені спогадів про плани на майбутнє, про дивні й розлогі сни, у які я поринав по прочитанні одного з цих романів! Які фантастичні картини лісів, пустель і океанів, крижаних і вогнедишних гір, таємничої самоти за межами Землі, у міжпланетному просторі, страхітливих прірв на суші й на морі, дивовижних і моторошних катаклізмів! У моїй голові враз зазвучали імена Немо, Геттераса, Ґранта, Строґова, Крутіса, Робура – таємничих і велетенських особистостей, винахідників приголомшливих машин, відкривачів незнаних світів, жертв і героїв гігантського двобою з природою. За ними виникла вервечка екстравагантних типів, комічних постатей, дотепних і милих оригіналів з різних країн: від Ардана до Паґанеля, від Карабана до Ґамбалести й китайського філософа з “Гризот” [7], які спричиняли в юності вибухи доброго сміху. Ще далі видніла численна юрма дрібних персонажів усіляких рангів і національностей, персонажів, описаних кількома мазками вмілого пензля, персонажів, які мандрують сушею, морем або повітрям і навіть надрами земної кулі, морськими безоднями й етерним простором, переживають при цьому тисячі трагічних, фантастичних і просто кумедних пригод, які призводять до щасливого кінця. Вернові книжки написано по-простому і приязно, трохи оздоблено помірними поетичними нотками; усі вони наповнюють душу здоровим відчуттям життя, прагненням руху і праці, дбайливою любов’ю до природи та захопленням войовничою й безстрашною наукою, високим і радісним розумінням людських доль. Поринаючи в такі роздуми, я ще раз зачудувався, що за надзвичайної популярності цих вісімдесяти томів, які розлетілися по всьому світу, таке розмаїття народилося в голові простого, спокійного чоловіка, який веде розмірене життя, а його воістину фантастичні задуми викладено неквапливою й рівною мовою. Пам’ятаючи незліченні образи, котрі, створені його уявою, залишилися в пам’яті мільйонів читачів як близькі й живі люди, я був невимовно здивований тією ласкавою простотою, з якою він відповів на експресивність моїх суджень. “Бачите, – мовив Верн, – таку величезну популярність моїх творів значною мірою пояснює те, що я завжди намагався, хай на шкоду майстерності, писати кожен рядок так, аби його могли прочитати навіть хлопчаки, для яких, власне, пишу і яких люблю”.

* * *
Я попрохав у нього світлину; Верн залишив на ній автограф, вивівши псевдонім тієї самої “кооперативної асоціації”, котра, як би сказав мій туринський приятель, вигадала всі ці книжки. Дружина письменника зауважила, що чоловік забув поставити дату, і тоді я звернувся до неї, аби ту дату поставила вона сама і в такий спосіб я теж отримав би її автограф. Вона усміхнулася, не розуміючи, чого я хочу. Але врешті, далі усміхаючись, написала дату. Потім усі ми вкупі вийшли з будинку, і з цієї миті Жуль Верн став звичайним міським радником Ам’єна. Показавши мені розташований поблизу його будинку цирк – муніципальну власність, – який слугував також місцем проведення зборів і народних свят, він багато розповів про будівельні роботи, школи, міську демографію, усипаючи свою оповідь запитаннями про управління італійськими містами, і мені здалося, що його уприємнює думка про те, що він розмовляє з туринським міським радником, який перебуває на відпочинку. Звичайно, я побоювався признатись йому, що цей мій відпочинок довічний. Ми рушили до центру міста. Була неділя, і ми зустрічали людей без ліку. Пані Верн час до часу відставала, аби перекинутися кількома фразами зі знайомими, які виявляли до неї належну повагу і дивувалися тому, що бачать її не вдома о такій незвичайній годині. Вона сміялася з життєрадісністю, притаманній вихованці монастирської школи, відпущеній на канікули через екстраординарні обставини. Потім пані підтюпцем доганяла нас. Укупі зі мною опинившись на невеликій віддалі од чоловіка, вона скоромовкою повторювала свою недавню настанову й оповідаючи рідкісні душевні чесноти свого чоловіка, налягаючи на це, ніби я сумнівався в них і ніяк не хотів погодитися:
– Якби ви знали, який добрий і великодушний Жуль Верн!
– Знаю, – відповів я, – і бачу, що це знають усі.
Справді, скількох би дорослих і дітей, причому різного соціального становища, ми не зустрічали, усі з повагою й надзвичайною шаною віталися з моїм супутником, хоча, можливо, серед них траплялися також виборці, які вітали в його особі не письменника, а міського радника.
Ми пішли до будівлі мерії, бо вже бачили кафедральний собор, а в мерії Верн повів нас до художньої галереї, де пан радник звернув мою увагу на сумнівну цитату з Данте, надряпану на краю чудової сучасної картини, після чого повів подивитися на залу засідань муніципальної ради. Верн оповів нам історію будівлі в численних адміністративних і політичних подробицях. Урешті, коли ми вийшли на вулицю, подружжя майже одностайно сказало з відтінком надії на задоволення власної цікавості:
Тепер варто було б відвідати вашу благословенну кав’ярню.
І ми пішли шукати її.

* * *
Коли я зупинився посеред вулиці, буркочучи “ось вона…”, вони здивовано перезирнулися.
– Але ж це перша кав’ярня, яку ми вам назвали! – мовили вони. – Бачите, ми просто заплуталися в топографії.
– Гаразд, ми знайшли її, і задачу розв’язано.
Тепер потрібно відсвяткувати знахідку, – додав Верн і запропонував зайти до кав’ярні й випити пива.
Сам він випив лише ковток, зате пані Верн висушила цілий бокал, притому кидаючи жарти з просто-таки дівочою життєрадісністю.
Знаєте, – призналася вона мені, – ми вже чотири чи п’ять років не бували в кав’ярнях… Тутешні пані не звикли ходили по кав’ярнях. Ці відвідини – подія для мене…
Вона сиділа перед великим вікном, яке виходило на вулицю, і всі перехожі впізнавали її, робили здивовані обличчя та піднімали капелюхи. Пані Верн щиросердно сміялася з цього і повідомляла чоловікові:
– Пройшов той-то і той-то.
Здавалося, й сам Верн радів дівочій веселості дружини, хоча з його вуст не злетіло ані жарту, а на обличчі не проявилося ні граму веселості, окрім короткої доброзичливої усмішки, ані найменшої ознаки тієї свіжої комічної ноти, що так часто трапляється в його книжках. Але як чудово виявилася його душа в невимушеній делікатності, що мигтіла в очах і в голосі, у мовчазній, але, як мені здалося, вдумливій прихильності. Я дивився на цю пару, і мені видавалося, як інколи буває з усіма, що переживаю ситуацію, котра вже одного разу трапилася в минулому. То була настільки жива омана, що я навіть зачудувався. Уявляв, що колись я вже був у Ам’єні, приходив з Жулем Верном та його дружиною до цієї кав’ярні, що особисто знайомий з цим подружжям уже багато років і довго-довго жив у їхньому спокійному будинку, у їхньому милому і приємному товаристві як їхній давній друг, котрий вже не має чого пізнавати в їхніх душах та особистому житті.
І я признався в цьому на критій платформі залізничного вокзалу, куди вони люб’язно провели нас. Сказав, що залишаю тут свою душу і назавжди збережу в серці спогади про цей день. І, звичайно, мої слова були щирі, бо добрі, усміхнені очі раптово стали вологими, а потім і я і мої сини відчули в обіймах письменника все те, що вклали у власні. Дорогий образ подружньої пари стояв перед нами до того часу, поки нас не вирвали з прегарного сну вогні й гомін паризького Північного вокзалу.



[1] Де Амічіс відвідав Жуля Верна вкупі з двома своїми юними синами Уґо та Фуріо.
[2] Якопо Капоні (1831–1908) – італійський журналіст і письменник. Тривалий час мешкав і працював у Парижі. Заснував там відоме “Товариство кукурудзяної каші” (“Società della Polenta”) – осередок італійської культурної діяльності у Франції.
[3] Приїзд автора нарису до Ам’єна відбувся 1895 р., отже, насправді Верн мав на той час бл. 67 років.
[4] Під час його останнього середземноморського плавання в Неаполі Верна відвідав Людвіґ-Сальватор (1847–1915) – ерцгерцог Австрії й принц Тоскани. Він подарував письменникові власну фундаментальну наукову працю – 7-томний опис Балеарських островів (“Die Balearen”), – яка, опублікована у видавництві Брокгауза, здобула золоту медаль на паризькій Всесвітній виставці 1878 р. Подароване видання стало цінним джерелом інформації для роману Верна “Кловіс Дардантор” (1896).
[5] Вона піднімається, піднімається всюди (фр.).
[6] Письменник вирішив продати свою яхту “Сен-Мішель ІІІ” ще наприкінці 1885 р., а зробив це в лютому наступного року. Тоді як небіж стріляв у нього лише в березні 1886-го.
[7] Мова про Вернів роман “Гризоти одного китайця в Китаї” (1879).

І тих днів, котрі прокотилися блідим зимовим сонцем, і тих, котрі пропливли щербатим місяцем серед неквапливих хмар, уже нічим не вийде воскресити для другого проживання хоч би у спогадах. Та були гладенькі зелені кулі омели, і були чорні з прогалинами повітря воронячі гнізда. Ними, а не блідим сонцем і щербатим місяцем, відзначилася моя чотирнадцята весна.
Зараз маю сорок, і тумани минулого вкривають спогади ліричною вуаллю, хоча сам я ще не готовий до того, що мої спогади є моїм майбутнім, але десь там, глибоко в надрах, я вже здався й чекаю, що події розгортатимуться самі й майже без моєї участі, хоча зелені кулі омели й чорні кулі воронячих гнізд тривожать мою память…
…У школі я був справжньою бідою для вчителів, а справжньої бідою для мене була школа. Непослух і лінощі були моїми найбільш відмітними рисами, а тому моя цінність для суспільства коливалася десь коло нуля. Школу і все, пов'язане з нею, я ненавидів щирим серцем, навіть улюблених предметів не мав, ну, може, хіба географію. А школа спробувала вгамувати мою енергію, незрозумілу навіть мені самому. Ця енергія шукала виходу з моєї напівдикої душі, і поруч не було нікого, хто зумів би скерувати її в бодай яке-небудь пристойне річище. Ані вчителі, ані батьки, ані друзі не ставали моїми авторитетами. Я міг любити їх, міг боятися, але вперто використовував будь-яку нагоду, аби здійснити повстання. А школа, звичайно, душила моє прагнення волі. Існувала ціла купа безглуздих, на мій погляд, табу, що їх вигадали дорослі, аби зіпсувати життя недоліткові, але тоді я не думав, що куди більшу їхню кількість було створено для дорослих. Отож руки чомусь повинні лежати на парті, аби права долоня упиралася в лівий лікоть, а ліва долоня – у правий лікоть.
Усе почалося школою, то нею не скінчилося. Ішов сьомий рік моєї аж ніяк не рівної битви з усім тим, що містила ненависна шкільна будівля. З мого боку перемог майже не було, але поразки лише зміцнювали люту жагу боротьби. Від першого класу я зненавидів тривале, сорок п'ять хвилин поспіль, сидіння за партою сливе в позі сфінкса зі складеними руками. Це було вигадано, аби учень не робив нічого зайвого й аби міг акуратним підняттям руки попроситися піти до дошки та втішити вчителя доброю відповіддю завдання. Ще я ненавидів піонерську краватку: за її дратівливий колір і за те, що не вмів як слід зав'язувати її. Зазвичай вона лежала ув одній з кишень синього піджака, якого я так само не зносив, а на шиї вона перебувала лише під час входу до школи, бо при дверях стояли спеціальні чергові й пильно стежили, аби краватка була на належному місці. Але я таки примудрявся проникати до школи без неї – то використовуючи чорний вхід, а то елементарне спізнення на п'ять хвилин. Ще я не міг зрозуміти, навіщо для шкільних предметів потрібні різні зошити – значно раціональніше було записувати все в один загальний зошит. До речі, три останні роки навчання для всіх предметів я й використовував лише один зошит, та й той виявився не до кінця заповненим. На його обкладинці чомусь я власноруч написав: “з геометрії”. Можливо, через повагу до предмета, з якого мені не було дано жодних знань. І було ще багато чого, що я ненавидів у школі й проти чого боровся, і не без маленьких перемог. Чверть за чвертю я все більше застигав у своїх вадах, пороках і переконаннях, і навчання, яке досі не було серед моїх життєвих пріоритетів, відійшло кудись на другий план, а сам я впевнено перепливав до категорії так званих “твердих трійкарів”. І гадаю, що вчителі з задоволенням би відсунули мене на “камчатку”, – так називалися задні парти, куди потрапляли безнадійні учні, – якби не моя дисципліна, а тому вони старалися тримати мене перед очима і час від часу садовили мене з ким-небудь, хто бодай трохи міг на мене позитивно вплинути. Але й тут я був невиправний, і нині вважаю, що й сам би нічого не зміг вдіяти, навіть якби схотів, бо не відчував у цих змінах жодної доцільності. Звичайно, добра поведінка, лагідність і послух призводили до винагород і запобігали розправам, але буремні грози швидко закінчуються, а тоді знову світить сонечко. Отож змінювати своєї поведінки наміру я не мав, хоча неодноразово й навіть прилюдно обіцяв подумати над нею і обов'язково виправитися. І, звісно, виправлявся, але мене вистачало найбільше на три дні. А потім усе починалося наново. І були вигнання зі школи, і були втечі з неї, і були материні сльози, і був батьків ремінь.
Але це не зовсім те, що я хотів оповісти, бо насамперед був на скандинавських землях бог Одін, він мав вічно юного і радісного сина Бальдра, і ніщо, жодна зброя, не могло урвати його життя, окрім стріли з омелової гілочки. Якось про це довідався бог Локі (серед богів теж бувають свої пройдисвіти!) і виказав таємницю сліпому богові Геду; той зробив з омели стрілу і вбив юного Бальдра. Його смерть оплакували всі боги, а невтішний батько послав свого вірного крука по живу воду і відродив Бальдра. Але чи залишився Бальдр незмінно юним, убитий рукою сліпого безжального бога, чи залишився він цнотливо-наївним, пізнавши смерть? Гадаю, ні. І уявляю, що десь у глибині його світлих радісних очей зачаїлася невиліковна туга за втраченим навік. За тим, що вже ніколи не повернеться, навіть з новим народженням.
Тимчасом мої вчителі вказували на свою велику рішучість вести мене дорогою знань до отримання атестата про загальну середню освіту і застосовували до мене різні способи впливу з арсеналу місцевої педагогіки. Одним зі способів було пересаджування мене за різні парти. З цього виходив майже нульовий ефект, якщо не негативний, бо я швидко переймав усі вади своїх напарників і передавав їм свої.
Я мав тринадцять, і він так само мав тринадцять; ми мали багато спільного.Наші імена були однакові, і наші старші сестри були тезки. Мій батько і його мати працювали на залізниці. Годі й казати – у нашій нелюбові до школи ми так само сходилися. От тільки він її відвідував значно частіше за мене. І на те він мав свою причину. Одначе мені доволі часто вдавалося вмовити його піти в “сачки”, що означає – не піти на заняття. “Сачкувати” ми зазвичай ходили в підлісок, який і досі називається просто Лісок, він ріс на північному заході містечка і прилягав до численних дач. Там ми грали в карти й аж до блаженства накурювалися “Біломором” чи гаванською сигарою, але більше поважали болгарські “Родопи”, котрі для сміху читали як “погони”. А коли нас було четверо, то ми скидалися своїми запасами грошви на пляшку “фруктача”. Зазвичай я оповідав пригоди, вичитані з книжок, мій тезка дуже любив слухати про них, хоча сам до процесу читання ставився доволі прохолодно. А мені він оповідав своє життя: мати, батько, сестра, брат, друзі, сусіди, рідня – усе ставало темою розмови. З кожним разом бесіди робилися все щирішими, а я все більше заглиблювався у взаємини чужих мені сімейних людей. Я довідався, що його батько випиває не більше й не менше за інших, що не приносить додому всієї зарплати й що під гарячу шоферську руку потрапляє чи не вся родина і чи не через день відбуваються різні скандали. Коротше кажучи, нічого особливого, що би виходило за межі звичайного в нашому містечку. Про вбивства і каліцтва на пияцькому ґрунті мова в ті часи не йшла, навіть звичайний синець під оком міг спричинити гучний громадський резонанс і візит дільничного. Коротше кажучи, я дедалі більше мимоволі втягувався в його життя, і ось одного дня довідався чи не найбільшу таємницю мого приятеля: він був закоханий у нашу однокласницю чи, як у нас казали, “бігав” за нею. Ясна річ, нікуди він за нею не бігав, навіть ані разу не освідчився їй у почуттях, хоча, за його словами, кохав її ще з часів дитячого садка. І я, напевне, став першим, хто дізнався про його кохання. Приятель узяв з мене клятву, що нікому нічого не скажу. І я мовчав, відповідно до клятви, а його неначе прорвало. Уже він ні про що інше не міг говорити, окрім як про неї. Я мусив чи не щодня годинами слухати про те, яка вона розумна і гарна, і, певна річ, за деякий час у мені почала прокидатися цікавість до моєї однокласниці. До тієї пори особисто для мене вона нічим таким не вирізнялася серед решти дівчат.
Тоді я ще спав як чоловік, а моя душа лише починала шукати своєї форми, і був я тоді відкритий єдино мандрівкам книжками й околицями, де міг давати простір своїй тузі, або далекими країнами та іншими епохами. Ірокези й спартанці були для мене живими сучасниками, і я любив уявляти, що би сталося з індіанцями, якби Колумб або хтось інший опинилися біля берегів Америки в наші часи, якби апачі змогли отримати від нас “катюші” й “акаеми”. І що б було, якби монголи не зруйнували Київської Русі, І ще багато чим подібним була напхана моя голова. І чомусь мені здавалося, що все цікаве й піднесене вже відбулося в інші епохи й в інших країнах, а якщо й відбувається ще, то, зрозуміло, не в нас, і що мені ніколи не випаде стати учасником або навіть свідком того, що звичайно описують у книжках.
Але день у день я все пильніше придивлявся до своєї однокласниці, усе глибше проймався чужими почуттями й непомітно для себе став їх засвоювати. І звичайно, не обійшлося без пропаганди, бо щодня я вислуховував від приятеля оди його коханій. І ось близько тої пори, коли зима почала збиратися на свою сувору негостинну північ, я збагнув, що мої погляди в бік однокласниці набули якогось іншого, незрозумілого мені характеру, що вимовити вголос її ім'я стало мені достеменною мукою, а її великі блискучі очі стривожили мої сни солодко-згубними ополонками. І ось, не попередивши, слова кохання вдерлися в мої вірші та в моє життя, стрімко і владно змінивши його напрямок. Проте скільки ще буде в моєму житті таких поворотів! Але цей мусить бути мені найдорожчим, бо він відрізав моє дитинство і показав береги нового світу. Хоча я, можливо підсвідомо, прагнув уникнути приходу цієї новизни – страшної й притягальної. Та сказати, що я був зовсім із ним незнайомий, означало би сказати неправду; такий-сякий досвід я мав, але моє почуття, яке міцніло і розвивалося день у день, не мало нічого спільного з фізіологією й перебувало радше на рівні емоцій. Хоча на рівні своєї дитячої свідомості я взагалі був неготовий до приходу кохання – віддався йому з палом неофіта.
Сліпий Гед убив юного Бальдра, убив омеловою стрілою. Омела в нас росла на старій тополі, біля громадської лазні, й була, мабуть, єдиною на все містечко, може, через несприятливу екологію. Там само неподалік мешкала моя кохана, відразу за поштою. Я любив ходити до тополі взимку і напровесні, аби тішити око свіжою зеленню, і ця майже фантастична для зими барва переконувала мене у незмінності вічних законів живої сили. Там запалала моя душа для народження римованих і неримованих рядків, там вона захворіла на болісне усвідомлення самоти й беззахисності, там душа спричинилася до солодкого права – кохати!
Юного Бальдра оплакав Одін, який послав свого віщуна-крука по живу воду і відродив його до нового життя. А мені ніхто не дав тієї води, ніхто не дав ліків від тої хвороби, яка опанувала мою бідну дитячу душу, яка кинула її в пекельний вогонь мук і загартувала, аби я знову віддавався тортурам кохання. І були клятви, і були сердечні обіцянки, що ніколи не справджувалися. І пекучий гіркий мед поезії став єдиним напоєм, який був здатний утамувати вічну жагу краси…
Про лазню я згадав не лише тому, що там росла омела, а й тому, що крізь отвір у склі ми проходили нескладну науку статевих відмінностей: там ми мали змогу вряди-годи бачити своїх обраниць у вбранні Єви, там формувалися наші естетичні уявлення про жіночу вроду. І коли я закохався, то перестав ходити “на баню зирити”, бо дуже боявся побачити там об'єкт своєї любові. Мені здавалося, що коли побачу її серед інших, такою ж, як інші, то це стане кінцем мого кохання, яке я плекав у своїй душі, немов найбільшу коштовність мого життя. Мені здавалося: царівна втратить корону, мучениця – німб, ранок – схід сонця, Єгипет –Ніл. Зате пізніми вечорами я тинявся неподалік її будинку, часом підходячи доволі близько, – як мені здавалося, небезпечно близько, – з таємною надією побачити за шибкою милі мені обриси. І мене тішила думка, що ніхто на всім білім світі не здогадується про мету моїх вечірніх вештань. Цей нічим не особливий куток містечка став мені і Палестиною, і Індією, і пеклом, і раєм, де щовечора я помирав і народжувався, де відроджувався, аби померти, і помирав, аби відродитися на щемливо-солодкому відчутті поміж буттям і небуттям. А поблизу її будинку був нічийний сад, і я чекав, коли на яблунях з'явиться зав'язь, – ми називали її “яблучками” й лікували нею авітаміноз, – і тоді мої блукання коло її будинку набудуть хоч якогось раціонально-легітимного характеру, бодай у моїх власних очах. Заразом я лякався приходу літа, бо довідався, що на увесь час канікул вона збирається до рідні в далеку Росію, і це краяло мені серце. Про таке тривале розставання я й подумати боявся, воно здавалося мені в мої неповні чотирнадцять майже вічним, і думав, що не переживу його (одначе пережив! і ще багато чого пережив). Але ж літо ще не надійшло, а весна набувала свого справжнього характеру. Сніг потроху сходив, сонце прогрівало землю, глибинні соки рухалися до гілок, і ті набрякали клейкими й пахучими бруньками. Я обламував кленові гілочки, а вранці місця зламів заростали солодкими, ніби карамель, льодяниками, і я задоволено хрумав ними, не думаючи про ангіну. А південні схили пагорбів починали жовтіти підбілом. Кури знову починали нести яйця, а ми вирушали в походи по березовий сік, якого найчастіше не доносили додому, запиваючи ним узяті з дому хліб і шкварки. Потім лісові галявини вкривали килими кислиці, на залізничних схилах проростав щавель, а на луговинах можна було знайти стебла гусячої цибулі. Ще почався тут нерест, і хоча рибалка з мене був слабкий, я також брав вудку і тягнувся за своїми успішнішими друзями. Потім мені виповнилося чотирнадцять, травень укрив землю травою, а дерева – листям, і омела стала майже непомітною серед загальної зелені. Моя душа шматувалася між бажанням тинятися навколишньою природою та бажанням відвідувати школу, де я міг побачити свою любов, де міг наяву захоплюватися її поставою, очима, волоссям, ходою, руками, де міг чути її голос. І далебі, я пізнав насолоду, а ще мене гріла думка про моє кохання, про яке вона й знати не повинна, і взагалі ніхто, крім мене, також цього не знає й навіть не здогадується. Хоча зараз думаю, що той чи той з моїх товаришів починали щось підозрювати, можливо, виходячи з досвіду власної поведінки… Тим більше я занедбав свою епічну поему про країну Ельдорадо й почав дряпати вірші про темноволосу красуню, і солов'їні співи ночами стали якось зовсім по-іншому хвилювати мою душу, ніби пробуджуючи в мені ті бажання, у яких я боявся признатись навіть самому собі.
Але одного дня, коли шкільна пора підходила до канікулярної перерви, я признався своєму приятелеві в тому, що його кохана тепер також моя. На мій подив таке признання вельми втішило його, бо кохана здавалася йому настільки досконалою й чудовою, що не лише я, а цілий світ мусив шанувати її й милуватися нею. Це моє признання ще більше зблизило нас, зробивши носіями одної ідеї, хранителями однієї таємниці. Тоді він урочисто оголосив мені, що хоче стати моряком на кораблях, які пливуть за кордон, і цим, мовляв, зможе підкорити її серце. Я нічого не зміг йому протиставити, бо й сам не знав до пуття, ким хочу бути, адже насамперед любив тинятися лісом і запоєм читав книжки про чужі подорожі й пригоди екзотичними країнами, а також про розквіт і занепад могутніх народів минулих епох, тому збрехав, що хочу стати археологом і, подібно до Шлімана, розкопати свою Трою, наповнену золотими скарбами. Археологом я так і не став, але моя брехня про мою мрію заради Коханої піднесла мене у приятелевих очах на недосяжну висоту, бо людей з такою професією ані в нашому містечку, ані в його околицях попросту не було.
Весна тимчасом добігала свого кінця, і я з тугою думав про те, як на цілих три місяці буду позбавлений змоги бачити її по шість разів на тиждень. А я так ані разу й не заговорив з нею, ані разу не провів її зі школи, ані разу не підніс її портфеля, ані разу не почастував її морозивом, ані разу не запросив її до кіна. Коротше кажучи, не вчинив того, що міг і мусив зробити добру сотню разів і це б найліпше вказало на мої справжні почуття. А я, наче добрий дурень, поступався всім цим іншим, і гаяв одну за одною можливості здійснити такі нескладні вчинки. Напевне, чекав якихось виняткових обставин, котрі відповідали б напрузі моїх почуттів. Проте час ішов, а нагоди не випадали. Ми посіяли бульбу й посадили город. Я вже купався в кар'єрах і чекав, коли в лісі з'являться перші суниці. Літні канікули наближалися неухильно і невблаганно. А результати навчального року жодним чином не втішали моїх батьків. Я й так навчався негарно, а тут, коли мої душа і голова виявилися забиті коханням, зовсім скотився до трійок, але це не переймало мене, якщо хочете, зовсім. Я хвилювався, що от вона поїде, і цілих три місяці буду відірваний од неї. Моя тривога передалася й моєму приятелеві. І ми вирішили освідчитися їй у коханні, тільки не знали, яким чином це здійснити. Зрозуміло, що на пряму дію нам би просто забракло сміливості, а з обхідною дорогою все ніяк не виходило.
Але, дяка Богу, наші страхи справдилися не до кінця. Значну частину літа вона пробула вдома, і ми дістали змогу бодай вряди-годи бачити її. Здається, на якийсь час її затримала так звана шкільна практика, і ми могли бути з нею. Про зустрічі мова не йшла, хоча багато хто з наших знайомих хлопців уже ходили з дівчатами, а я в цьому сенсі був настільки дикий, що й подумати про таке не міг. До того ж, я не уявляв, про що можна з ними говорити, тим більше по кілька годин поспіль. Мій приятель у цьому плані був куди сміливіший за мене, але він уважав, що не має ще таких чеснот, аби почати з нею ходити. Водночас нам кортіло сказати їй про своє кохання, бо наші почуття, підігріті щоденними піднесеними розмовами-мріями, дійшли до тієї точки, коли окріп починає переливатися через вінця, коли необхідно поділитися своєю радістю з усім світом. І ми вирішили щодня дарувати їй квіти, а в букети вкладати папірці з гарними й високими словами, тільки без наших підписів, лише з ініціалами: “С. С.” З таємною надією, що вона здогадається, але не відразу, а трохи пізніше. Удень ми обходили містечко, старанно придивляючись з-за дерев, примічаючи, у кого ростуть найгарніші квіти, і потихеньку підгодовували найбільш гавкітливих і злих охоронців господарського майна, а потім, як сутеніло, я під різними приводами зникав з дому на добру годину. Зазвичай ми зустрічалися на півдорозі від наших будинків і сливе відразу без зайвих кружлянь рухалися до визначеного подвір'я. І поки я пильнував спокій навколишнього повітря, мій приятель нечутно “брав тин” і заздалегідь приготованими ножицями навпомацки зрізав квіти, потім так само безшумно залишав посадку. Я приймав у нього квіти, загортав їх у грубий папір, і ми, зберігаючи спокійний вигляд, покидали межі містечка, а там уже розбирали здобич, складаючи букет із найкращих квітів. Усередину вкладали писульку з віршиком і прямували в бік її будинку, а там із серцями, обімлілими від надмірного калатання, посилали любовний дарунок у розчинену кватирку того вікна, за яким, на нашу думку, містилася її кімната. І далебі, закидаючи букет, ми хвилювалися набагато більше, ніж під час реквізування квітів. І дивно, але жодного разу жоден собака не загавкав на нас, а нашого спокою ані разу не порушив жоден господар, і навіть випадковий свідок не примусив нас “дати ногам знати”. Одначе правда й те, що собак тоді тримав далеко не кожен господар, не так, як нині, коли тебе проводжає собачий гавкіт, якщо гуляєш містечком у вечірній час…
Але така форма освідчень нам видалася недостатньою, і ми планували, як зробити освідчення більш відкритим і яскравим. Рішення прийшло саме. Здається, завжди людина любила прикрашати себе перснями, браслетами, коралями та ін., і далеко не останню роль тут відігравало татуювання. Зазвичай його робили з метою залякати ворога, і воно могло багато про що розповісти досвідченій людині: найславетніші вояки мали значно щільніші візерунки, навіть обличчя не уникало цієї болючої операції. Щоправда, у нашому суспільстві з плином часу татуювання стало ознакою належності до кримінального світу, але в останні роки… та не про них мова. А звичайні люди обмежувалися наколюванням на руці свого імені, як ведеться, у короткій формі, та ще, може, відзнаки професії, зазвичай військової, у вигляді якого-небудь символа: кітвиця зі смужками – моряк, сонце на сході з промінням – водій. Ми, дітьми, страшенно заздрили дорослим і хімічними олівцями малювали на руках і ногах свої імена, а ще всілякі жахливі речі: свастики, черепи, труни, кому що більше подобалося. Зрозуміло, що це була лише вбога імітація, бо коли коли в лазні або на пляжі з'являвся хтось із колишніх в'язнів, ми могли споглядати часом цілі незмивані картини, зроблені на живому тілі. От ми й вирішили увічнити її ім'я дещо подібним чином та ще так, аби вона побачила його на власні очі. І ясна річ, ані мастиковий стержень, ані хімічний олівець не підходили для вічності, а про справжні татуювання ми, чотирнадцятирічні хлопчаки, тоді могли хіба лише мріяти, але нам і тут вдалося знайти прийнятне розв'язання проблеми.
Пам'ятаю, той день пашів спекою, і все двоноге населення містечка, точніше, усі ті, кому ще було далеко до передпенсійного віку, шукали порятунку і відпочинку на берегах річки Рось і кар'єру Бакалярівщини. (Колись із нього видобували пісок, а потім він наповнився водою і став популярним пляжем у тутешнім мешканців. Сподіваюся, коли мене опанує епічний настрій, розповісти про цей та інші кар'єри.) Була там і вона вкупі з нашими однокласниками, але ми з приятелями не насмілювалися туди підходити, бо мали побоювання, що може відбутися щось мимовільне й несподіване, і ми станемо анекдотом на все літо. Тим більше, що таке вже траплялося. Один із таких випадків закарбувався в моїй пам'яті особливо сильно. Коли я вже був трохи старший, здається, мав шістнадцять років, то пішов на шкільний вечір. Здається, то були танці, у нашій школі діяв свій ВІА, і ми дуже пишалися ним, хоча містечковий ВІА неабияк перевершував його своїм рівнем. Я запросив на танець одну дівчинку, здається, з рівнобіжного класу. Танець був повільний, і ми якось самі собою притулилися так, що я відчув своїм тілом і її груди, і її живіт, і її стегно. Однією рукою охопив її плечі, друга розташувалася нижче її спини. І протягом якоїсь хвилини я відчував, як мені темніє в очах від притоку крові, а те, що коїться долі, вже не підлягає моєму контролеві. Та це ще було не все. Не встиг закінчитися танець, не встигли стихнути останні акорди, а я вже став там, долі, мокрий. Помирав від сорому, а її очі сміялися. Мені здалося, що не тільки вона, а цілий світ сміється з моєї ганьби; я скинув з себе її руки, сторчма рвонув з зали й за лічені хвилини опинився вдома, де, зачинившись у ванні, проплакав добрі дві години. Так, пам'ятаю, її очі сміялися, але своїх рук вона не розмикала, а можливо, її очі зовсім не сміялися, і зовсім не з мене. Тільки от її обличчя стерлося з моєї пам'яті, стерлося, може, й довіку, а можливо, лише на певний час, аби відродитися в пам'яті на останніх хвилинах життя, коли, як кажуть досвідчені люди, на якісь хвильки немов перед очима постає все найважливіше й найдорожче і те, що здавалося дрібницею, а тому зникло з уваги, хоча якраз воно, можливо, й було найважливіше. Але не можу знати наперед, про що я згадаю у свої останні хвилини, і, здається, ще не час мені про це думати.
Ми з приятелем зайшли до нашого Ліска і вибрали найбільш приховане від людей місце. А перед цим нарізали добрий пучок ніж-трави. Вона настільки жорстка, а її вузькі леза настільки гострі, що тільки вхопишся за неї, то можна руки порізати до крові. Там, у ліску на галявині, ми й провели один на одному нехитру, але дуже болючу операцію, вирізавши на грудях ніж-травою ім'я коханої. І хоча крові з нас стекло, як на бійні, але ми терпіли, аби літери вийшли шириною з палець, і дяка Богу, що ім'я було коротке. Потім десь годину ми лежали під палючим сонцем, виставивши йому свої животи. Десь за годину рани підсохли і вже сливе не боліли. Було б добре, якби й на душі рани гоїлися так швидко. Проте швидко гояться лише подряпини – справжніх ран ані на тілі, ані на душі нічим загоїти неможливо. Але, гаразд. Потім ми обережно поздирали засохлу кров, і наша радість від нашої вигадки не знала меж. Шрами поєднувалися між собою в літери, що утворювали найдорожче нам ім'я, яке до сліпучого білим вирізнялося на наших зчорнілих від сонця грудях. Напевне, десь подібні почуття володіли тими нещасними, коли вони прикрашали ліву частину грудей профілем Вождя. Спочатку ми відразу намірилися йти до неї, туди, де гомоніли, веселилися, пили охолоджений у криниці компот, грали в карти, пірнали зі стрімкого берега чи просто бездумно лежали, віддаючись сонцю і доброму настроєві. Але, пам'ятаю, ми злякалися спільної думки, що наші наколки фальшиві, що ми намалювали їх крейдою, і Вона не зможе оцінити нашого почуття до Неї. А тому ми попливли.
Від нашого берега до її було того озера не більш як шість сотень метрів. “Узяли” ми їх легко, бо плавати в нашому містечку, особливо серед молоді, не вміли хіба одиниці. Незважаючи на це, вода щороку брала своє через потопельників, і хоча тонули переважно приїжджі, але й тутешні часом ставали жертвами, надто коли забували, що вода тут хоча й нібито своя, та легко поглинає необережних. І коли ми вийшли з води, то побачили, що наші шрами, які незадовго до цього вражали нас своїм аж до неприродності білим кольором, зараз набрякали кров'ю й опукло виділялися на наших грудях. Ми підійшли, стараючись мати байдужий вигляд, прийняли похвалу за подолану відстань – нас побачили ще з того берега, а плисти ми намагалися швидко і красиво, аби майже не було бризків. І звичайно, усі помітили наші “татуювання”, і звичайно, помітила вона. І тут ми відчули, що от-от нас покине самовладання, а тому, намагаючись зберегти гідність, рушили до того берега, де були наші лахи. Там спустилися до води й попливли. Старалися пливти швидко і красиво, бо знали, що на нас дивляться. І там були її очі, і я відчував її погляд на своїй спині, а тому, виходячи з води, сливе не був утомлений. О, якби я все робив з поправкою на її погляд, то й цінність моїх шкільних оцінок була б іншою, і зовсім інші були б мої взаємини з суспільством, і зовсім іншою була б моя доля, і зовсім іншим був би я, і писав би зараз, якби писав, зовсім інші рядки, а рядки, подібні до цих, писав би зараз дехто зовсім інший, а не я. Але все сталося так, як склалося, і “би” в цьому житті не передбачено.
Зате тепер ми були впевнені, що вона знає, від кого отримувала квіти й писульки. Це і втішало, і хвилювало, і давало поштовх нашим фантазіям, і ми сягали своїми мріями дорослого життя. Але тут із фатальною неминучістю поставало запитання, кому з нас бути її чоловіком. Подвійне заміжжя нам було просто неприйнятне, а сваритися ми не хотіли: у містечку не було такої традиції – сваритися через жінку; і ми у приступі альтруїзму поступалися правами володіти нею один одному. Але врешті зуміли домовитися, що житиме з нею власне той, кого вона сама обере. Ми муситимемо погодитися з її вибором і лише порадіємо щастю друга. Отже, передавши право вибору в інші руки й переклавши відповідальність на інші плечі, ми заспокоїлися, і вже навіть її від'їзд до рідні не здавався нам таким болісним, а до того ж, ми призвичаїлися грати в карти. Грали у так звану “триньку” і, махлюючи на пару, вигравали чималі на ті часи гроші. Одначе відомо: кому везе в картах, тому не везе в коханні. Та я знову випереджаю хід подій, а тому зупиню свій біг.
До речі, мої груди ще кілька днів боліли, та головне – мені доводилося старатись, аби шрамів не помітили батьки. Бо тоді вже було б не уникнути допитів і небажаного втручання дорослих у мої почуття, чого я не бажав понад усе. Щиро вважав кохання прерогативою юнацтва, а дорослі, мовляв, зайняті суціль проблемами виключно матеріального характеру.
Між іншим, ще того літа ми довідалися, що наші нічні послання потрапляли до її батьків, бо ми, два юні закохані ідіоти, не дали собі ради точно з'ясувати, де розташована її кімната. І ми дуже боялися реакції батька дівчини: дебелого чорновусого чоловіка, який мені нагадував Сталіна, окрім того, він був начальником над моїм батьком. Та якось обійшлося. І все-таки головне було те, що ми зуміли показати свої почуття, а от що робити дал – не знали. І можна сказати, що ми ніяк у загальноприйнятий або ще якийсь пристойний спосіб не старалися здобути її любові, бо домовилися між собою, що обиратиме вона, і обирати їй доведеться саме серед нас; нам і на гадку не спадало, що обирати тут особливо немає з кого і що може існувати дехто третій, до кого й прихилиться її серце. А я стрімко втрачав цінність як суспільно корисна людина. Ще в сьомому класі мене не прийняли до комсомолу через кепську поведінку, а у восьмому зовсім розладналася моя наука, і останні роки навчання вчителі лише через повагу до моїх батьків дарували мені трійки й наприкінці кожного року регулярно переправляли оцінку за поведінку з незадовільної на задовільну. У дев'ятому, коли до комсомолу брали вже всіх поспіль, з будь-якою поведінкою та з будь-якими оцінками, я вже сам відмовився вступати. На те були свої причини, по-перше: я втратив повагу до цієї організації через її нерозбірливість при стадному прийомі, побачивши таку ж фальш, як у тих трійках, які мені дарували вчителі, як іншим за послух дарували такі ж несправжні четвірки й навіть п'ятірки (цікаво, чи існує в теперішніх школах така практика? – напевне, існує); а по-друге, у тому віці я вже почувався свідомим антикомуністом і антирадянщиком, хоча до Леніна і Маркса ще зберігав глибоку повагу. Мене навіть обурював факт відсутності в нашому пролетарському містечку пам'ятника вождеві першої пролетарської революції та вулиці його імені. Але про це і про решту розповім в іншому місці та за інших обставин. Я котився вниз, а мій приятель після восьмого класу пішов до “хабзайні” вчитися на механізатора широкого профілю, і я залишився сам на сам зі своїм коханням. Млів, помирав, писав палкі вірші, і одночасно ні на краплину не наблизився до своєї коханої, зате вже відчував, що стану поетом.
Потім закінчилася школа. І був випускний вечір. І ми ходили зустрічати світанок. І я нарешті сказав своїй коханій усі слова, які так довго носив у душі. Проте моїм словам більше не дано було знайти відгуку в її серці, бо там уже неподільно панував інший. Ще не встигло скінчитися літо, а моя кохана вийшла заміж за хлопця, який вже рік був курсантом військового училища в Ленінграді. А я поки нікуди йти не збирався, тому зовсім не міг скласти конкуренції майбутньому офіцерові. Ще якийсь час моє серце боліло, а першого вересня я прийшов на завод, де так і не навчився до пуття крутити гайок. І поступово перше кохання вимилося з моєї душі, залишивши по собі трохи журливі, трохи іронічні спогади, які зараз пробую викласти на папері. До речі, десь за рік, уже маючи вісімнадцять, я зустрів її. Нічого не ворухнулося в моїй душі, не закалатало серце частіше і сльоза колючою грудкою не підступила до горла. Тим більше, що ніяким археологом я не став, тим більше, що мої сни тривожив новий образ, і нове кохання стало наповнювати мої вірші. До речі, років за пять офіцер її покинув, але це вже зовсім не моя історія. А от мій приятель після “хабзайні” все-таки потрапив до мореплавного, і йому вдалося побачити багато чужих країн. Нині має родину: дружину, дітей… Але й досі носить у душі ніжне незгасле полум'я до тієї першої й, видно, єдиної… А я так не вмію, хоча інколи…
Інколи дивлюся на гладенько-зелені кулі омели й на чорні з прогалинами повітря кулі воронячих гнізд, і мою душу тривожить якесь досі незрозуміле мені почуття чи спогад, чи передчуття.




Сергій Веретило (біл. – Сяргей Вераціла) – білоруський письменник і перекладач. Мешкає в Городнянській області (с. Красне Село Вовковиського р-ну). Член забороненої ябацьківським режимом Спілки білоруських письменників. 2012 р. у видавництві “Мастацкая літаратура” видав збірку оповідань “Розбите серце Вітовта”. Працював у Еквадорі. Переклав деякі твори Х.-Л. Борхеса, Х. Ортеґи-і-Ґассета (опубл. в часописі “Крыніца”).

Слово Перше
Добре я жив чи погано, а пройшов чимало: у боротьбі й сварках, судах і суперечках, стражданнях і тривогах дійшов до похилих літ, знесилившись, усім переситившись, виявив тлінність і безплідність своїх учинків, переконався у принизливості власного буття. Що нині вдіяти, як прожити решту життя? Зачудовує те, що не знаходжу відповіді на своє запитання.
Керувати народом? Ні, народ не керований. Нехай цей тягар покладе на себе той, хто бажає дістати невиліковну недугу, або палкий юнак із не охололим серцем. А мене збережи, Аллаху, від непосильного тягаря.
Чи примножувати стада? Ні, не варто цього робити. Нехай діти вирощують худобу, коли їм потрібно. Не затьмарюватиму решток своїх днів, доглядаючи худобу на радість пройдисвітам, злодіям і жебракам.
Зайнятися наукою? Як осягнути науку, коли не маю з ким словом розумним перекинутися? Кому переказувати накопичені знання, у кого запитувати те, чого не знаю? Яка користь із того, що сидітиму в безлюдному степу, розклавши полотна, з аршином у руці? Знання перетворюються на гіркоту, яка приносить передчасну старість, коли немає поруч людини, з якою можна поділитися радістю і журбою.
А може, присвятити себе служінню Богу? Боюся, не вийде. Це заняття вимагає повного спокою й умиротворення. Ані в душі, ані в життя не знаю спокою, яке ж благочестя серед цих людей, у цьому краю!
Виховувати дітей? І це мені не до снаги. Виховував би, та не знаю як і чого навчати. Якої справи, з якою метою навчати, для якого народу їх виховувати? Як настановити, куди скерувати, коли сам не бачу, де б діти могли використати свої знання? І тут я не знайшов собі застосування.
Урешті постановив: папір і чорнило стануть віднині моєю втіхою, записуватиму мої думки. Якщо хто знайде в них потрібне собі слово, нехай перепише чи запам’ятає. Виявляться мої слова непотрібними людям – залишаться при мені.
І не маю нині інших клопотів.


Слово Друге
У дитинстві мені випадало чути, як казахи сміялися з узбеків: «Ох, ви сарти крислаті, здалеку комиш носите, аби дахи вкрити, при зустрічі белькочете, а за спиною одне одного лаєте, кожного куща лякаєтеся, торохтите без угаву, за що-бо і прозвали вас сарт-сурт ».
Зустрічаючи ногаїв , теж сміялися і лаяли їх: «Ногай боїться верблюда, утомлюється верхи на коні, іде пішки – відпочиває; і втікачі, і солдати, і торговці з ногаїв. Не ногаями, а нокаями належало б вас назвати».
«Рудоголовий урус, йому варто забачити аул, то як поскакає до нього сторчма, дозволяє собі все, що в голову впаде, вимагає „узун-кулака” показати, вірить усьому, що тільки скажуть», – казали вони про росіян.
«Боже мій! – думав я тоді з гордістю. – Годі знайти на світі народу гіднішого і благороднішого за казаха!» Тішили й веселили мене ці розмови.
Нині бачу: немає такої рослини, якої б не виростив сарт; немає такого краю, де б не побував торговець-сарт; немає такої речі, якої б не змайстрував він. Живуть миряни ладно, не шукають ворожди. Поки не було російських купців, сарти доправляли казахам одяг для живих і саван для померлих, скуповували гуртами худобу, якої батько з сином не могли поділити між собою. Нині, за росіян, сарти раніше від інших перейняли новації. І вельможні баї, і письменні мулли, і майстерність, і розкіш, і чемність – усе мають сарти.
Дивлюся на ногаїв: вони можуть бути добрими солдатами, стійко зносять злидні, покірно зустрічають смерть, бережуть школи, шанують релігію, уміють працювати й наживати статки, наряджатися і веселитися.
А ми, казахи, наймитуємо в їхніх баїв за жалюгідний прожиток. Нашого бая вони женуть зі своєї домівки: «Гей, казаху, не для того постелено підлогу, аби ти топтав її брудними чобітьми».
Їхня сила в тому, що вони безнастанно вчаться ремесла, а не проводять час у принизливих чварах між собою.
Про освічених і вельможних росіян і мови немає. Нам не зрівнятися з їхньою челяддю.
Куди пропали наші давні захвати?
Де наш радісний сміх?


Слово Третє
У чому прихована причина розбрату казахів, їхньої неприязні й недоброзичливості одне до одного? Чому їхні слова нещирі, а самі вони ліниві й одержимі владолюбством?
Мудрі світу давно зауважили: лінива людина зазвичай буває боязливою і безвільною, безвільна – боязливою і хвалькуватою, хвалькувата – боязливою, дурною і нікчемною, дурна – нікчемна і не має поняття про честь, а безчесна жебрає в ледаря, невситима, непогамовна, нездарна, не бажає добра людям навкруги.
Ці пороки через те, що люди заклопотані тільки одним – якомога більше завести худоби й тим самим здобути шанобу людей навкруги. Коли б вони зайнялися рільництвом, торгівлею, прагнули до науки й мистецтва, цього б не сталося.
Батьки, примноживши свої стада, дбають про те, як би стала їхніх дітей стали ще жирнішими, аби передати піклування про стада пастухам, а самим провадити дозвільне життя – досита їсти м'ясо, пити кумис, насолоджуватися красунями й милуватися скакунами.
Зрештою їхні зимівники й пасовиська стають тісними, тоді вони, уживши силу свого впливу або становища, усіма доступними їм засобами викуповують, виманюють або забирають угіддя в сусіда. Той, облуплений, утискає іншого сусіда чи вимушено покидає рідні місця.
Чи можуть ці люди бажати добра одне одному? Чим більше бідоти, тим дешевша її праця. Чим більше знедолених, тим більше вільних зимівників. Він чекає на моє розорення, я чекаю, коли він зубожіє. Поступово наша прихована неприязнь одне до одного переростає у відкриту, непримиренну ворожнечу, ми злуємо, судимося, ділимося на партії, підкуповуємо впливових прихильників, аби мати перевагу над супротивниками, б’ємося за чини.
Потерпілий не працюватиме, домагаючись достатку в інший спосіб; ані торгівля, ні рільництво не цікавлять його; він прилучатиметься то до одної, то до другої партії, продаючи себе, животіючи у злиднях і безчесті.
Злодійство у степу не припиняється. Якби в народі була єдність, не стали б люди потурати злодієві, який, спритно користуючись підтримкою того чи того угрупування, лише посилює свій розбій.
Над чесними синами степу вчиняють карні справи за фальшивими доносами, проводять принизливі дізнання, заздалегідь знаходяться свідки, готові потвердити те, чого не бачили й не чули. І все заради того, аби ославити чесну людину, не допустити її до виборів на високі посади. Якщо гноблений заради свого порятунку мусить звертатися по допомогу до тих самих негідників, він поступається своєю честю, якщо не йде до них на поклон – тоді мусить бути несправедливо осуджений, терпіти злигодні й знегоди, не знаходячи в житті гідної місцини й справи.
Досягнувши влади хитрощами й ошуканством, волосні не помічають тихих і скромних, а стараються налагодити стосунки х людьми, подібними собі – верткими й меткими, розраховуючи на їхню підтримку, а найбільше побоюючись їхньої ворожнечі.
Нині побутує нове прислів’я: «Несуть справи, а суть особистості важлива». Отже, домогтися запланованого можна не правотою розпочатої справи, а спритністю і хитромудрістю її виконавця.
Волосних обирають терміном на три роки. Перший рік їхнього урядування минає у вислуховуванні образ і докорів: «Чи ж не ми тебе висували?» Другий рік іде на боротьбу з майбутніми суперниками. І третій = у післявиборчих клопотах, аби знову бути обраним. Що залишається?
Спостерігаючи, як народ чим далі, тим більше грузне у чварах, я дійшов висновку: у волосні потрібно обирати людей, які здобули хай невелику, але російську освіту. Якщо таких немає або є, але їх не хочуть висувати, нехай волосних призначають повітове начальство і військовий губернатор. Це було б корисно в багатьох вимірах. По-перше, марнославні казахи стали б віддавати дітей на навчання; по-друге, волосні б не залежали від примхи місцевих вельмож, а підкорялися б лише вищому начальству. Аби не плодити неминучих доносів і кляуз та не давати їм ходу, належало б відмежувати призначуваного од усіляких перевірок та іспитів.
Ми мали змогу переконатися в марноті виборів біїв-суддів у кожній волості. Не кожному до снаги здійснювати правосуддя. Аби радитися, як кажуть, «на вершині Культобе », необхідно знати зведення законів, які дісталися нам від пращурів, – «Світлий шлях» Касім-хана, «Старий шлях» Єсім-хана, «Сім постанов» Аз Тауке-хана. Але й вони застаріли з часом, вимагають змін і непомильних утілювачів, котрих у народі мало чи й зовсім немає. Люди, які добре знають казахів, говорили: «Якщо біїв двоє, то спорів чотири». Відсутність верховного судді й парне число біїв лише ускладнює розв’язання спорів. Навіщо збільшувати кількість біїв? Чи не ліпше вибрати з кожної волості по три освічені й тямущі людини, не визначаючи терміну їхнього перебування на посаді, й усувати лише тих, хто викаже себе в недобрих справах.
Нехай би спори розв’язували двоє суддів і посередник, якого обрали позивачі. І тільки не знайшовши істини в цих людей, не дійшовши мирової, сперечальники зверталися б до одного з трьох постійних суддів. Тоді б суди не затягувалися.


Слово Четверте
Уважні люди давно помітили – дурний сміх рівносильний сп’янінню. Сп’яніння веде до проступків, розмова з хмільним заподіює головного болю. Віддаючись марному сміху, людина втрачає сумління, усувається від справ, коїть непростимі помилки, за що її очікує відплата, як не на цьому, то на тому світі.
Людина, схильна до роздумів, завжди вдумлива, зібрана, чи то у світських справах чи перед судом смерті. Зібраність у справах і думках – основа добробуту. Чи означає це, що мусимо постійно поринати у смуток? Хіба може душа лише сумувати, не знаючи веселощів іі сміху? Ні, я зовсім не за те, аби ми тільки й знали, що журитися без причини. Але варто замислитися про свою безтурботність, зажуритися цим і постаратися позбутись безтурботності, зайнявши себе корисною справою. Не марна веселість, а корисна і розумна праця зцілює душу.
Єдино слабкі духом можуть замкнутися в собі, поринаючи в гіркі роздуми, не знаходячи втіхи.
Якщо смієшся з дурості нерозумної людини, смійся, не радіючи чужій дурості, а гнівно. Такому сміхові не віддаватимешся часто. Сміх із прикрості – гіркий сміх.
Смійся захоплено, щиро радіючи, коли бачиш людину, яка здобула благо, здійснила добрі справи, гідні наслідування. Гарний приклад навчає стриманості, вчасно зупинить, не допустить сп’яніння.
Не кожний сміх заслуговує на схвалення. Існує-бо з-поміж іншого сміх такий, що не йде з грудей – Богом даним шляхом, а виряджається і марним дзвоном розсипається, єдино заради того, аби красиво продзюрчати.
Людина народжується на світ плачучи й відходить тужачи. У проміжку між цими двома подіями, так і не зазнавши істинного щастя, не розпізнавши до кінця цінності й неповторності подарованого їй життя, вона бездумно розтринькує його у принизливих сварках і негідних суперечках. Спохвачується, коли життя вже наприкінці. І лише тоді починає розуміти, що за жодні скарби світу неможливо подовжити його бодай на один день.
Жити хитрощами, ошуканством, жебруванням – доля нездарних пройдисвітів. Вір у Бога, сподівайся на свої вміння і сили. На чесну і самовіддану працю навіть товща землі відповість врунами.


Слово П’яте
Журба затьмарює нам душу, морозить тіло, сковує волю та, врешті, виливається словами з вуст або слізьми з очей. Я бачив, як молилися люди: «О Аллаху, зроби нас безтурботними, як немовлят». Уявляють себе стражденними, обтяженими важкими клопотами й нещастями, наче вони розумніші за дітей. А про їхні клопоти можна судити за прислів’ями: «Якщо жити залишилося до полудня, зроби запаси на день», «Злидареві й батько стає чужий», «Худоба для казаха – тіло від його тіла», «Обличчя багатого світле, а бідного – рівне точилу», «Джигіт і вовк дістануть поживу в дорозі», «Стада шанованих мужів – у людей, вони дбають про своє добро через неробство», «Рука, що вміє брати, уміє і давати», «Хто зумів нажитися, той і має рацію», «Хто приносить дари, той зриває завісу відчуження», «Якщо на бая надія погана, то і на Бога не сподівайся», «Якщо голодний, скакай до оселі, де поминки», «Стережися озера з глибокими берегами та немилосердного народу». Подібних прислів’їв без ліку.
Про що вони говорять? Не про науку і знання, не про мир і справедливість дбає казах, йому б розбагатіти, та не знає – як? От і метикує, хитрує, аби хоч лестощами видурити багатство в інших; не вдасться – люто ворогуватиме з усім світом. Батька рідного не проти облупити й не вважатиме це за ганьбу для себе. Не прийнято в людей осуджувати тих, хто дістає собі худобу обманом, підлістю, жебранням, розбоєм чи іншими хитрощами…
Чим же відрізняється їхній розум од дитячого? Діти бояться розпаленого вогнища, дорослих не застрахати й пекельним вогнем. Діти, соромлячись, готові крізь землю провалитися, а дорослі не знають сорому. У цьому їхня зверхність над дітьми? Якщо ми не роздамо їм того, що маємо, не дозволимо їм розорити себе, не опустимося до їхнього рівня, вони готові од нас відвернутися.
І це народ, до якого ми тягнемося душею?


Слово Шосте
Одне з казахських прислів’їв говорить: «Початок успіху – єдність, основа достатку – життя».
Але в яких людей буває єдність і як вони досягають згоди між собою – казахи не знають. Гадають, що це – спільність худоби, майна, їжі. Коли так, то яка користь від багатства і яка шкода від злиднів? Чи варто працювати заради багатства, спершу не позбувшись родичів? Ні, єдність повинна бути в головах, а не у спільності майна. Об’єднати можна людей різних за походженням, релігією і духом, щедро їм роздаровуючи худобу. Домагатися єдності ціною худоби – ось початок морального падіння. Брати повинні жити у згоді не тому, що перебувають у залежності одне від одного, а сподіваючись на свої вміння і силу, кожен покладаючись на власну долю. Інакше вони і Бога забудуть, і справою не займуться, а стануть шукати напастей одне на одного. Загрузнуть у взаємних образах, обмовлятимуть, хитруватимуть і ошукуватимуть одне одного. Як тут досягти єдності?
«Життя – основа достатку». Про яке життя йдеться? Про буття заради того, аби душа неп окинула тіла? Але таке існування і собаці дано. Той, хто цінує таке життя, тремтить перед страхом смерті, стає ворогом життя небесного. Рятуючись, він тікає од ворога й уславлюється як боягуз, уникає роботи й уславлюється як ледар, перетворюється на противника достеменного добробуту.
Ні, тут ідеться про інше життя. Про те, коли жива душа і ясний розум. Якщо ти живий, але твоя душа мертва, слова розуму не досягнуть твоєї свідомості, ти не зумієш заробляти на життя чесною працею.
Нероба, зубоскал брехливий,
Нахаба й дармоїд пихливий,
Холуй в душі, на вид сміливий
Не знає сорому.
Якщо ти такий, не вважай себе живим. Праведна смерть ліпша за таке життя.


Слово Сьоме
Дитина народжується на світ, успадковуючи дві стихії. Перша з них вимагає їжі, питва і сну. Це – потреба тіла, без якої воно не може слугувати пристановищем для душі, не ростиме і не міцнітиме. Інша – потяг до знань. Немовля тягнеться до яскравих речей, бере їх у рота, пробує на смак, прикладає до щоки. Стрепенеться, почувши звуки дудки або сопілки. Підрісши, біжить на гавкання собаки, на голоси тварин, на сміх і плач людей, утрачає спокій, питаючи про все, що бачать очі й чують вуха: «Що це? Навіщо це? Чому він так робить?» – це вже потреба душі, бажання все бачити, усе чути, усього навчатися.
Не розкривши для себе видимих і невидимих таємниць усесвіту, не пояснивши всього собі, людина не може стати людиною. І буття душі такої людини тоді нічим не відрізняється от буття якоїсь тварини.
Первинно Бог відрізнив людину од тварини тим, що обдарував її душею. Чому, подорослішавши й порозумнішавши, ми не шукаємо і не знаходимо задоволення тій цікавості, яка в дитинстві змушувала нас забувати про сон і їжу? Чому не обираємо шляху тих, хто шукає знань?
Нам би ненастанно розширювати коло своїх інтересів, примножувати знання, котрі живлять наші душі. Нам би зрозуміти, що блага душевні непорівнянно вищі за тілесні, і підкорити тілесні потреби наказу душі. Але ні, ми не стали цього робити. Ганячи й крякаючи, ми не просунулися далі за купу кізяку біля аулу. Душа керувала нами лише в дитинстві. Подорослішавши й зміцнівши. Ми не дозволили їй наказувати нам, підкорили душу тілу, на все навколо димимося очима, але не розумом, не довіряємо себе поривам душі. Удовольняючись зовнішнім виглядом того, що охоплює зір, не намагаємося проникнути у внутрішні таємниці, гадаючи, що нічого не втрачаємо від цього незнання. На зауваги й поради розумних людей відповідаємо: «Ти живи своїм розумом, а я проживу своїм», «Ніж бути багатим чужим розумом, ліпше бути бідним, але на свій лад». Ми не здатні оцінити їхніх переваг над нами, не розуміємо сенсу того, що вони сказали.
Немає ані іскри в грудях, ані віри в душі. Чи відрізняємося од тварини, якщо бачимо тільки очима? Дітьми були ми ліпшими. Тоді ми були людськими дітьми – прагнули довідатися якнайбільше. Нині ми гірші за худобу. Тварина нічого не знає, але й нічого не прагне. Ми нічого не знаємо, але готові сперечатися до хрипу: обстоюючи власну темноту, прагнемо своє невігластво видати за знання.


Слово Восьме
Чи хто стане прислухатися до наших порад або настанов? Хтось волосний, а хтось бій. Маючи наміри вчитися розуму, хіба б вони почали обиратися на такі посади? Ці люди вважають себе достатньо розумними й прагнуть влади, аби вчити й виховувати інших, буцімто досягли повної досконалості, і єдине, що їм залишилося, – це повчати інших. Чи ж вони повинні нас слухати, а якби схотіли, чи знайдуть час на це? Їхні голови зайняті клопотами: як би мимоволі не завинити перед начальством, не розізлити злодія, не розбурхати люду, не лишитися у збитку, а знайти зиск. Комусь треба підмогти, когось визволити. Усе нема коли...
Багатії? Вони ніяких злигоднів не знають. Нехай на день, але їм дано багатство, здається їм, що володіють скарбами ледве не половини світу, а чого їм бракує, те куплять за худобу. Їхні погляди високі, а думки ще вищі. Честь, сумління, щирість їм не дорожчі від худоби. Була б худоба, упевнені, можна підкупити самого Бога. Худоба заступає їм усе – батьківщину, народ, релігію, рідних, знання. Куди їм прислухатися до чужих порад? Прислухалися б, та часу не мають. Треба худобу напоїти-нагодувати, вигідно продати, від злодія і вовка вберегти, сховати від холоду і знайти людину, яка б усім цим зайнялася. Поки він усе заладить-зарадить, до похвального стану допровадить. І йому нема коли!
А злодій і шахрай лукавий так чи інакше нікого не слухатимуть.
Бідарі, смиренні за овець, заклопотані своїм прожитком. Навіщо їм поради, знання, учіння, коли всього цього не потребують багатії? «Не чіпайте нас, розмовляйте з тими, хто більше за нас розуміє», – кажуть вони, ніби, якщо бідний, то і знання не потрібні. Їм ні до кого нема діла. Маючи те, що мають інші, вони й горя б ніякого не знали.


Слово Дев’яте
Сам я – казах. Люблю казахів чи не люблю? Коли б любив, схвалив би їхні звичаї, знайшов би в їхньому поводженні якусь дещицю, що принесла б мені радість або втіху, дозволила б удовольнитися не тими, то тими їхніми якостями, і моя надія б не згасла. Але цього немає. Коли б я не любив, то не став би говорити з ними, ділитися потаємними думками, радитися, входити в їхнє коло, цікавитися їхніми справами, питаючи: «що там роблять, що відбувається?», полежував би собі спокійно, а ні – то зовсім відкочував би од них. Не плекаю такої надії, що вони зміняться або що я напоумлю їх, виправлю. Не відчуваю жодного з цих почуттів. Як же воно? Мусив би схилитися до чогось одного.
Хоча й живу, а живим себе не вважаю. Не знаю – чи через досаду на людей, чи через невдоволення собою, а може, з якоїсь іншої причини. Живий зовні, усе мертве всередині. Серджуся, але не відчуваю гніву. Сміюся, але не можу радіти. Слова, які вимовляю, і сміх, який видаю, здаються мені не моїми. Усе чуже.
Замолоду я й не думав про те, що можна залишити свій народ, любив казахів усією душею, вірив у них. А коли довелося пізнати людей, коли поступово згасла моя надія, виявив: нема вже тієї сили, яка б дозволила мені залишити рідні місця, поріднитися з чужими. Тому в моїх грудях нині – пустка. А взагалі думаю: може, воно і на краще? Помираючи, не страждатиму: «На жаль, не випало пізнати ще такої-то радості!..» Не мучачись жалями про земне, утішуся надією на прийдешнє.


Слово Десяте
Люди молять Бога про дитину. Навіщо людині дитина? Кажуть, треба залишити спадкоємця, аби син нагодував батьків на старості літ, молився за них по їхній смерті. І лишень?..
Що означає – залишити спадкоємця? Боїшся, що після смерті твоє майно опиниться без господаря? Чи повинен ти журитися про речі, які залишаться по тобі? Чи тобі жаль їх залишити людям? Які скарби нажив ти, аби жаліти про них?
Хороша дитина – радісний дар, погана – важкий тягар. Звідки знати, яку дитину дасть тобі Бог? Чи тобі недостатньо принижень, яких ти зазнав за своє життя? Чи ж мало мерзоти накоїв ти власними руками? Чому тобі хочеться ще породити дитя, виростити його таким самим негідником, приректи на ті самі приниження?
Хочеш, аби син молився за тебе по твоїй смерті? якщо ти в житті робив людям добро, хто не помолиться за спокій твоєї душі? Але якщо ти вчиняв лише зло, до чого тобі молитви сина? Хіба він зробить за тебе ті доброчинства, яких сам ти не здійснив?
Якщо просиш дитину для радощів потойбічного життя, значить, заздалегідь бажаєш їй ранньої смерті. Якщо просиш для радощів цього життя, хіба народиться в казаха такий син, який би, змужнівши, оточив батьків піклуванням, відмежував їх од мук? Чи може твій народ, чи може такий батько, як ти, виховати подібного сина?
Ти хочеш, аби він нагодував тебе, коли постарієш? І це марно. По-перше, чи доживеш ти до немічної старості? По-друге, чи виросте твій син настільки милосердним, аби піклуватися про твою старість? Хто не візьме на себе піклування про тебе, якщо ти маєш худобу? Не буде худоби, ще не відомо, хто і як тебе годуватиме. Також невідомо, чи твій син примножуватиме добро чи візьметься розтринькувати те, що ти нажив.
Гаразд. Скажімо, Бог почув твої молитви, дав тобі сина. Чи зумієш дати йому добре виховання? Ні, не зумієш. Мало тобі своїх гріхів, ще й загрузнеш у гріхах сина. Від самого початку життя ошукуватимеш його, обіцяючи йому то те, то те. І будеш радіти, що вдалося ошукати. Кого винитимеш, коли він виросте брехуном? Учиш його лихословити, ганити інших, щоразу борониш: «Не чіпайте цього упертюха», потураєш його пустотливості. Віддаючи в навчання, обираєш муллу за малу плату, аби лише навчити сина читати й писати, учиш хитрощів і підлості, навіюєш йому в душу недовіру до ровесників, прищеплюєш погані схильності. Це-бо є твоє виховання? І від цього сина очікуєш милосердя?
Так само люди молять Бога і про багатство. Навіщо людині багатство? Ти молив Бога? Молив. Бог дає тобі, а ти не береш. Він дав тобі сили, аби ти міг працювати й наживатися. Хіба витрачаєш цю силу на праведну працю? Ні. Бог дав тобі сили, аби ти міг навчатися, дав розум, здатний засвоїти науки, але невідомо, на що ти витратив їх. Хто не зуміє розбагатіти, якщо працюватиме без лінощів, домагатиметься невтомно, творитиме розумно? Але ж тобі не це потрібно, хочеш отримати багатство, залякуючи, випрохуючи, ошукуючи інших. Хіба це мольба? Це жебрання, розбій, який учиняє той, хто втратив честь і сумління.
Ну, скажімо, обрав ти цей шлях, дістав собі худобу. То використай її на те, аби здобути освіту. Не для себе, то для сина. Без просвіти немає ні віри, ані блага. Без знань ані намаз, ані пости, ані паломництва не досягнуть мети. Я ще не зустрічав людини, яка б, діставши багатство розбійним шляхом, використала його на добру справу. Те, що людина дістала в собачий спосіб, і витрачає по-собачому. І нічого не залишається від такого багатства, окрім гіркоти розчарування, злоби, душевних мук.
Допоки багатство в його руках, він хизується ним. розтринькавши, хвалиться тим, що «і він колись був багатий». Збіднівши, опускається до жебрання.


Слово Одинадцяте
Чим промишляє, як живе народ? Є два засоби. Один із них – злодійство. Злодій сподівається розжитися краденим, бай думає примножити свої стада, повернувши собі вкрадене з лишком, можновладець, обіцяючи баєві знайти й повернути пропажу, а злодію – уникнути правосуддя, обкрадає обох. Обиватель шахраює, доносячи на злодія владі, одночасно надаючи йому дрібні послуги та скуповуючи в нього крадене задешево. І ще – шахраї напоумляють людей на хитрощі, про які вони й не думають, – підбурюючи: зроби так, і станеш вельможним, зроби сяк – дістанеш незліченні багатства, здобудеш славу невразливого, застрашиш ворогів. Розпалюючи порочні пристрасті, нацьковуючи людей одне на одного, сподівається стати придатним комусь із них, на тому й гріє руки.
Так і живуть: вельможний – допомагаючи баєві й підмагаючи злодію, бідар – підіграючи можновладцям, підтримуючи їх у суперечках, прилучаючись то до тої, то до тої партії, запросто поступаючись власною честю, продаючи дружину, дітей, земляків.
Якби не було злодія і шахрая, люд би замислився. Він би й радий працювати чесно, тягнутися до добра і знань, якби бай удовольнявся тим, що має, а бідар, не втрачаючи надії й віри, домагався б того, чого йому бракує.
Простолюд мимоволі стає посередником у брудних справах. Кому до снаги викоренити це зло? Невже кануть у забуття поняття честі й клятви, вірності й сумління?
Знайшлася б сила, здатна приборкати злодія, але хто і яким чином напоумить бая, котрий через жадобу потурає лукавим підмовлянням шахрая?


Слово Дванадцяте
Коли хтось навчає інших Слова Божого, чи добре, чи погано він робить свою справу, нам язик не повернеться заборонити йому проповідь, адже у благонамірених справах немає нічого осудливого. Нехай повчає, навіть якщо сам недостатньо просвічений. Але йому належить пам’ятати дві непорушні умови.
Передусім, він мусить утвердитися у своїй вірі, по-друге, хай занадто не вдовольняється тим, що знає, а постійно вдосконалюється. Якщо хто, не скінчивши навчання, полишає його, той позбавляє себе божого благословення, від його настанов годі очікувати пуття. Який сенс, коли, обгорнувши голову чалмою, суворо дотримуючись постів, здійснюючи моління, він удає поважний вигляд, але не знає, у яких місцях вимагає повторення чи в якому місці може урватися той чи той намаз?
Хто недбалий, не тримає себе в суворості, не вміє співчувати, того не можна вважати вірянином: без дбайливості й уваги не можна утримати в душі іман – віру.


Слово Тринадцяте
Іман – це непорушна віра в єдиного і всемогутнього Творця, про буття й існування котрого нам дано знати з послань через його Пророка, нехай благословить Аллах його ім’я.
Існує подвійна дорога віри.
Одні приймають віру, переконавшись у її необхідності й справедливості, зміцнюють її в собі розумними аргументами. Цю віру йменуємо «якіні іман» .
Інші вірують, черпаючи знання з книжок і зі слів мулли. Ці люди потребують особливої відданості предметові своєї віри, твердості духу, аби вистояти перед звабами тисяч спокусників і не похитнутися навіть перед лицем смерті. це – «тякліді іман ». Аби зберегти в собі іман, необхідно мати мужнє серце, тверду волю, упевненість у власних силах. Але як нам бути з тим, хто не має знань, котрі дозволяють віднести його числа прибічників «якіні імана», або не має твердих переконань, легко піддається спокусам і вмовлянням, корисливо називає чорне білим, біле – чорним, клянеться, видаючи брехню за правду, аби назвати його прихильником «такліді іману»? убережи нас, Аллаху, від таких людей. Кожен мусить пам’ятати: не існує іману, окрім згаданих.
І нехай віровідступники не розраховують на безмежжя Божої милості, вони не заслуговують ані на прощення Аллаха, ні на захист Пророка. Нехай буде проклятий той, хто приймає за істину хибні прислів’я: «Вістря меча сильніше за клятву», «Немає гріха, якого б не простив Аллах».


Слово Чотирнадцяте
Чи має людина щось коштовніше за її серце? Називаючи когось чоловіком із серцем, люди вважають його за батира. Інших якостей серця вони ясно собі не уявляють. Милосердя, доброта, уміння прийняти чужинця за рідного брата, бажаючи йому благ, яких він побажав би собі, – усе це накази серця. І любов – бажання серця. Слухаючись серця, язик не збреше. Тільки лицеміри забувають про серце. А ті, кого в народі кличуть «людиною з серцем», часто виявляються людьми, не гідними похвали. Якщо вони не шанують увічливості, вірності даній обіцянці, відрази до зла, здатності вести за собою заблукалих, а не плентатися за юрмою жалюгідним псом, уміння сміливо постояти за праву справу, коли це тяжко, не відступитися од істини, коли це якнайлегше зробити, то у грудях тих, кого люди вважають батирами, б’ється не звичайне, а вовче серце.
Адже казах – теж людська дитина. Багато з них сходять зі шляху істини не через брак розуму, а через те, що не мають у серці мужності й стійкості, аби прийняти поради розумного та їх дотримуватися. Багатьом із тих, хто запевняє, буцімто він скоїв зло через незнання, не вірю. Мають вони знання, але ганебне безвілля і лінощі змушують їх нехтувати цими знаннями. Відступившись раз, рідко хто знаходить у собі сили виправитися.
Ті, кого люди звуть міцними джигітами, хоробрими джигітами, спритними джигітами, найчастіше підбивають одне одного на темні, кепські діла. Їхнє сліпе наслідування одне одного, бездумне молодецтво призводять до нещасть.
Якщо людина, віддавшись поганим учинкам, непогамовній хвальбі, не спроможна спинитися і спитати з себе, не намагається очиститись перед Богом або власною совістю, як назвати цю людину джигітом?
Час поставити собі запитання – чи людина він?


Слово П’ятнадцяте
Між розумними й дурними людьми, як на мене, є істотна різниця.
Народившись на світ, людина не може жити, не захоплюючись цікавими речами. Дні захоплень і пошуків залишаються в пам’яті найсвітлішими днями її життя.
Розумна людина цікавиться гідними, серйозними справами, уперто досягає своєї мети, і навіть спогади про пережиті знегоди на шляху до неї пестять слух і тішать серце її слухачів. У такій людині не знайдемо й тіні жалю за прожитими роками.
Легковажна людина витрачає час на марні, безглузді затії, які нічого не варті. Схаменувшись, вона виявляє, що найліпші роки пролетіли даремно і що пізнє каяття не приносить їй утіхи. Замолоду ця людина поводиться так, нібито молодість нескінченна, не сумнівається, що попереду на неї чекають ще більш заманливі втіхи й радощі. Але дуже скоро, утративши давню силу і гнучкість, ця людина виявляється непридатною ні до чого.
І ще одна спокуса чатує на людей, які пристрасно захоплюються, – досягнення успіху або наближення до нього дурманить їм голови, п’янить. Хміль затуманює розум, змушує робити помилки, людина мимоволі привертає до себе увагу тих, хто навкруги, стає об’єктом людських забобонів і глузів.
Розумні в такі критичні миті не втрачають розсудливості, стримані й не виставляють своїх почуттів на загальний огляд.
А дурний скаче на неосідланому коні, підвівши очі до неба, мовби ошалівши, у запалі втративши шапку і не звертаючи уваги на те, що поли його чапана вкривають зад коня...
Ось що я бачив.
Коли бажаєш бути в числі розумних людей, то питай себе раз на день, раз на тиждень чи бодай раз на місяць: як ти живеш? Чи зробив ти щось корисне для своєї освіти, для земного або потойбічного життя, чи не муситимеш потім напитися гіркоти жалю?
А чи ти й сам не зауважив, не пам’ятаєш, як і чим жив?


Слово Шістнадцяте
Казах не хвилюється про те, чи угодні Богу його моління. Він робить лише те, що роблять інші, – устає і падає, молячись. З Богом поводиться приблизно як із купцем, котрий з’явився по борг. «Це все, що маю: хочеш – бери, не хочеш – не з-під землі ж я дістану тобі худобу». Не струджуватиме себе, думаючи, ламаючи язика, навчаючись, дбаючи про очищення віри. «Це все, що знаю. Не братися ж до науки на старості літ? Головне – аби не дорікнули, що не молюся, а що кострубатий язик – не біда».
Хіба його язик улаштований не так, як язики інших?


Слово Сімнадцяте
Воля, Розум і Серце звернулися раз до Науки, аби розв’язати суперечку: хто з них важливіший.
Воля мовила: «Гей, Науко, ти ж бо знаєш – без мене нічого не сягає досконалості: аби пізнати тебе, треба вперто вчитися, а без мене цього не зробити; служити Всевишньому, поклоняючись йому, не знаючи спокою, можна тільки з моєю допомогою. Не можна, якщо немає мене, досягти в житті багатства, майстерності, поваги, кар’єри. Хіба не я вберігаю людей від дрібних пристрастей і тримаю їх у покорі, хіба не я остерігаю їх від гріха, заздрощів, спокус; хіба не я допомагаю їм зібратися і в останню хвилину втриматися на межі прірви? Як можуть зі мною сперечатися ці двоє?»
Розум мовив: «Тільки я здатний розпізнати, котре з твоїх слів корисне і котре згубне, чи то в земному чи в потойбічному житті. Лише мені дано пізнати твою мову. Без мене не оминути зла, не знайти вигоди, не осягнути знань. Чому ці двоє сперечаються зі мною? До чого придатні вони без мене?»
Серце мовило: «Я – володар людського тіла. З мене йде кров, у мені живе душе, без мене життя немислиме. Я позбавляю сну, змушую ворочатися тих, хто лежить у м’якому ліжку, спонукаю їх думати про вбогих, які не мають житла, мерзнуть і голодують. З моєї волі молодші поважають дорослих і поблажливі до менших. Але люди не стараються зберегти мене в чистоті й через це страждають самі. Якби я було чисте, то не робило б різниці між людьми. Я захоплююся чеснотою, повстаю супроти зла і насилля. Самолюбство, сумління, милосердя, доброта – усе виходить від мене. До чого придатні ці двоє без мене? Як вони сміють зі мною сперечатися?»
Вислухавши їх, Наука відповіла:
«Волю, ти все слушно сказала. У тобі ще багато чесноти, яких ти не згадала. Нічого не можна досягти без твоєї участі. Але ж у тобі прихована й жорстокість, рівна твоїй силі. Ти тверду в служінні добру, але виявляєш не меншу твердість і в служінні злу. Ось що в тобі погане. Розуме! І ти маєш рацію. Без тебе неможливо досягти в житті будь-чого. Завдяки тобі ми дізнаємося про Творця, ми посвячені в таємниці двох світів. Але це не межа твоїх можливостей. Лукавство і підступність – теж творіння твоїх рук. І добрий, і злий спираються на тебе, ти вірно служиш і тому, і тому. Ось у чому твоя хиба.
Моє завдання – вас помирити. Добре, якби тим, хто наказує й вирішує в цій суперечці, стало Серце.
Розуме! Ти маєш без ліку шляхів-стежинок. Серце не може йти кожною з них. Воно лише радіє твоїм добрим задумам, але й охоче тебе в них супроводжує. Та воно не піде за тобою, якщо ти замислив недобре, і навіть гидливо тебе відцурається.
Волю! Маєш багато сили й мужності, але й тебе серце здатне утримати. Воно не перешкоджатиме у справі розсудливій, але в непотрібній зв’яже тобі руки.
Мусите об’єднатися і в усьому слухатися Серця. Якщо всі ви троє мирно вживетеся в одній людині, то пилюгою з її ніг можна буде зцілювати невидющих. Коли не знайдете згоди, віддам перевагу Серцю. Бережи в собі людяність. Усевишній судить про нас за цією ознакою. Сказано так і в писаннях», – мовила Наука.


Слово Вісімнадцяте
Людина повинна вдягатися скромно, утримувати одяг у чистоті, бути охайною. Витрачати на одяг більше, аніж дозволяють кошти, обтяжувати себе зайвими турботами про зовнішній вигляд можуть лише чепуруни.
Чепуруни виявляють себе на різний лад: один доглядає обличчя, плекає вуса і бороду, ніжить тіло, поважно ступає – то млосно підніме брови, то стукає пальцями, то відведе лікоть убік; а інший наголошено недбалий у своїй чепурності й, окрім того, намагаючись видатися хлопцем-простаком, мовби незумисно обмовиться про найліпшого скакуна і про свої багаті строї – мовляв, нічого особливого; старається, привертаючи до себе увагу тих, хто стоїть вище за нього, викликає заздрощі в рівних собі, а серед нижчих знаний як приклад недосяжної вишуканості й розкоші. Про нього кажуть: «Про що можна журитися, коли маєш такого коня і вдягаєшся, як він?»
Усе це і безглуздо, і соромно.
Хай ніхто не захоплюється цією марнотою, інакше йому тяжко буде повернути достеменно людський вигляд.
У слові «кербез» бачу спорідненість зі словами «кер» , «керден» , які остерігають людей від цих пороків.
Людина повинна відрізнятися од інших розумом, знаннями, волею, сумлінністю, хорошою вдачею. Думати, що можна піднестися інакше, може тільки дурень.


Слово Дев’ятнадцяте
Людська дитина не народжується на світ розумною. Лише слухаючи, споглядаючи, пробуючи все на дотик і на смак, вона починає пізнавати різницю між добрим і поганим. Чим більше дитина бачить і чує, тим більше пізнає. Багато чого можна засвоїти, якщо слухати слова розумних людей. Недостатньо мати розум – лише через слухання і запам’ятовування настанов обізнаних людей, уникання пороків можна стати повноцінною людиною.
Але якщо людина осягає мудрі слова, недоречно або, навпаки, в’яло, розсіяно захоплюючись, не перепитуючи незрозумілого, не стараючись проникнути в сутність сказаного, або ж не робить собі жодних висновків, хоча відчуває їхню справедливість і користь, який у тому сенс – слухає вона чи ні?
Про що говорити з людиною, яка не знає ціни слову?
Як мовив один мудрець: ліпше пасти свиню, яка тебе визнає...


Слово Двадцяте
Усі ми знаємо: ніщо не панує над долею. Людині властиве почуття переситу, воно не виникає за бажанням, його визначає доля. Пізнавши пересит одного разу, людина більше не може звільнитися од нього. Якщо навіть зберешся на силі й відкинеш його, він наздоганятиме і поборюватиме тебе.
Чим тільки чоловік не пересичується! Йому, більшою чи меншою мірою, набридає все – їжа, розваги, чепурність, учти, компанії, прагнення перевершити інших, жінки. Рано чи пізно виявивши порочність, безглуздя всього, він розчаровується і холоне.
Життя людини, її доля, так само, як і все, що існує на світі, мінливі. Нічому живому на землі не дано стану спокою. Звідки ж візьметься сталість почуттів?
Пізнати пересичення дано людям розумним, які прагнуть досконалості в житті, багато чому знають ціну, розбірливі, здатні осягнути нікчемність і марноту земного буття. Тим, хто пізнав швидкоплинність і тлінність земних радощів, саме життя видається набридлим.
Я подумав: блаженний той, хто нерозумний і безтурботний.


Слово Двадцять Перше
Тяжко утриматися від самовдоволення, хай воно більшого чи меншого ступеня. Я відзначив два його види: гордощі та хвальбу.
Гордовита людина сама собі дає високу оцінку. Докладає всіх зусиль, аби не уславитися в народі як людина нікчемна, легковажна, яка не дотримується своїх обіцянок, невихована, чванькувата, як несумлінний брехун, злостивець, шахрай. Вона розуміє всю принизливість оцих пороків, прагне бути вищою за них. Це риса людини розумної, сумлінної, піднесеної. Вона погоджується з тим, аби про неї не говорили нічого похвального, і зробить усе можливе, аби не ганили її імені.
А інший, хвалько, старається, аби про нього якнайбільше говорили. Нехай усі знають, що він – батир, багатий, родовитий... Він випускає з уваги, що люди також неодмінно скажуть оте, чого б людина не хотіла чути про себе. Він радше не забув про цей бік популярності, але просто не звертає уваги на цю неодмінну інші сторону слави. Такі хвастуни бувають зазвичай трьох ґатунків.
Перший з них одержимий бажанням уславитися в чужих краях, серед незнайомих йому людей. Він – невіглас, але в ньому ще жевріють певні людські якості.
Другий хоче стати відомим і бути хваленим у своєму роді. Цьому невігластву, повному, явно бракує людяності.
Третій шукає, чим би похвастати перед домашніми або у своєму аулі; жодна стороння людина не схвалила б його вихваляння. Оце – невіглас із невігласів, і він уже не людина.
Той, хто бажає заслужити на похвалу серед чужих, старатиметься відзначитись у своєму роду. Той, хто бажає бути хваленим у своєму роду, домагатиметься похвали у своїх близьких. Той, хто шукає похвали у близьких, упевнений, що доможеться її, вихваляючи й підносячи до небес себе самого.


Слово Двадцять Друге
Думаю, кого серед казахів сьогодні я міг би любити чи поважати?
Поважав би бая, але нині такого нема; а коли і є, то він не пан своєї волі й свого багатства. Ворогуючи з одними, через обережність роздає худобу іншим, урешті виявляючись зобов’язаним добрій сотні людей. Гадає, виявив милість, відгукнувшись на їхні покірні прохання. Через свою дурість так гадає. Він сам перебуває в залежності від них. Ані щедрим, ані милосердним годі його назвати. На рідній землі б’ється зі своїм народом, тринькає добро, перед негідними розпинаючись. Там, де баї не знаходять між собою згоди, плодяться всілякі пройдисвіти, страхають їх і живуть їхнім коштом.
Став би поважати мирзу. Але годі зустріти в наші дні достеменно щедрих, а тих, хто без пуття роздає худобу туди-сюди, більше, ніж собак. Одні роздають худобу добровільно, бажаючи отримати зиск, інші – мимоволі, дехто так метушиться, стараючись набути слави мирзи, неначе приклали йому до одного місця просолену повсть, але найчастіше він теж стає жертвою лиходіїв.
Я поважав би волосного і бія. Одначе немає в степу пристойної управи й суду. Влада, заслужена низькопоклонством або куплена за гроші, не багато вартує.
Хотів би я поважати сильного, але бачу – усі в нас дужі до поганого діла, готових на діла добрі не знайти.
Знайти б людину розумну і виказати їй шанобу. Та немає людини, чий розум був би хуткий на служіння справі совісті й справедливості, а на хитрощі й підступи здатен кожний.
Поважав би я вбогого і злиденного, але ж і його не можна вважати безгрішним. Не дивися, що на лежачого верблюда не можна сісти. Якби він мав силу, то знайшлася б у ньому і спритність прихопити собі щось крадькома.
Хто залишився? Хитрун і хват. Цих не вгамуємо! Допоки вони не розорять і не пустять з торбами інших...
Що ж бо, кого маємо любити, за кого молитися? Смердючих волосних та біїв не рахуємо. Залишається той тихий бай, який живе з причини своєї лагідності за прислів’ям: «Як шукаєш достатку, уникай чвар». Цей усім немилий, хоча одну половину свого багатства роздає, а другу силкується вберегти від злодія і ґвалтівника.
Що вдіяти? Мусимо його жаліти, за нього молитися.
Нікого іншого не знайшов я.


Слово Двадцять Третє
Є одна радість і одна втіха, які прокляттям висять над казахом.
Він радіє, зустрічаючи погану людину або бачачи чийсь кепський учинок, якого сам не робив; радіє і каже: «Убережи нас, Аллаху, від такого-то! Адже й він уважає себе людиною, обіч нього ми – зовсім чисті, зовсім світлі люди». Хіба сказав Аллах, що йому достатньо бути ліпшим від такого-то? Чи, може, розумні люди пообіцяли, що він не буде залічений до числа поганих, якщо знайде людину, котра перевершує його в невігластві й порочності? Хіба станеш ліпшим, рівняючись на мерзотника? Добра вчаться в добрих людей. Можна зрозуміти того, хто приходить першим на скачках або цікавиться, скільки ще коней попереду нього. Але який сенс питати, скільки скакунів лишилося позаду? Яка радість переможеному: знати – п’ять чи десять скакунів обігнав він?
У чому знаходить казах утіху? Він каже: «Не ми самі такі, усі так чинять, не слід виокремлюватися, ліпше бути з більшістю. Той , який святкуєш з усіма, найбільший той». Хіба Аллах наказав йому існувати лише в юрмі? Хіба вже Аллах не панує над юрмою? Хіба Всевишньому забракне пут на юрму? Хіба високу науку опанує будь-яка людина? Чи вона до снаги лише одиницям? Може, усі люди до одного обдаровані генієм? Чи геніальність осяває тільки одного з тисячі? Хіба не можна принизити юрму? Хіба буде легше від того, що половину людей вразить недуга, а інша половина залишиться здоровою? Хіба не потрібна одна людина, яка добре знає місцевість, коли тисячі блукають, її не знаючи? Що ліпше для мандрівців: якщо вкупі зголодніють усі коні чи буде ситою бодай половина з них? Що ліпше: коли постраждає від джуту весь народ чи вціліє бодай половина його? У чому втіха одному дурневі з того, що поруч є тисяча інших безмізких? Чи підкорить наречену кепський жених, заявивши, що в усього його роду смердить із рота? Чи втішиться наречена, довідавшись, що не лише її суджений має цю ваду?


Слово Двадцять Четверте
Кажуть, нині на Землі живе понад два мільярди людей. З них нас, казахів, понад два мільйони . Казахи не подібні до жодного іншого народу в своєму прагненні багатства, у пошуку знань, пізнанні мистецтва, у прояві почуття доброзичливості, сили, хвалькуватості або ворожнечі.
Ми ворогуємо, розорюємо одне одного, стежимо одне за одним, не даючи своєму ближньому й оком кліпнути.
На світі є міста з чисельністю мешканців понад три мільйони. На світі є люди, які тричі обійшли земну кулю.
Невже й далі так мусимо жити, чатуючи одне на одного, залишаючись наймізернішими серед усіх народів на Землі? Чи все-таки настануть світлі дні, коли люди забудуть злодійство, ошуканство, лихослів’я, ворожнечу і потягнуться до знань, навчаться ремесла, почнуть здобувати багатства чесним, гідним шляхом?
Навряд чи такі дні настануть. Нині на кожні сто голів худоби заздриться двісті людей. Хіба вони вгамуються, допоки не знищать одне одного?


Слово Двадцять П’яте
Добре б дати казахським дітям освіту і було б цілком достатньо спершу навчити їх бодай тюркській грамоті. Але наша земля – Дар-аль-Харб ; до того ж, аби віддати дітей навчатися, треба накопичити багатство, необхідно знати перську й арабську мови. Чи може голодний зберегти ясний розум, дбати про честь, плекати сумлінне ставлення до вчителя? Убогість достатку, міжродові чвари сприяють розвиткові в людях таких поганих нахилів, як злодійство, ґвалтування, жадібність. Буде худоба, то й черево буде сите. А там і з’явиться потяг до знань, ремесла. Почнуть люди метикувати, як би здобути освіту чи бодай би дітей чогось навчити.
Потрібно вчитися російській грамоті. Духовні багатства, знання, мистецтво й інші незліченні таємниці зберігає в собі російська мова. Аби уникнути пороків росіян, перейняти їхні досягнення, треба вивчити їхню мову, осягнути їхню науку. Бо росіяни, пізнавши інші мови, прилучаючись до світової культури, стали такими, якими вони є. Російська мова відкриє нам очі на світ. Вивчивши мову і культуру інших народів, людина стає рівною серед них, не принижується нікчемними проханнями. Просвіта теж корисна для релігії.
Той, хто живе по-кріпацькому, готовий продати матір і батька, рідних і близьких, віру і сумління заради милостивого поплескування по плечу. Дехто не дивиться на те, що задок оголився, – йому аби лише заслужити на схвальну усмішку чиновника.
Російська наука, культура – ключ до світових скарбів. Володар цього ключа всю решту дістане без особливих зусиль.
Казахи, які навчають дітей у російських школах, намагаються використати їхню письменність як ознаку зверхності у чварах із родичами. Уникай цих намірів. Прагни навчити дітей добувати свій хліб чесною і розумною працею; нехай інші наслідують добрий приклад, і тоді не терпітимемо сваволі росіян, які вдають панів, бо не мають єдиного для всіх закону. Потрібно вчитися, аби пізнати те, що знають інші народи, аби стати рівними серед них, аби стати захистом і опорою своєму народові. Наразі з тої молоді, яка здобула російську освіту, ще не вийшло видатних особистостей. Тому що батьки й родичі псують їх, збивають із праведного шляху. Тим не менше вони набагато кращі за тих, хто не здобув жодної освіти. Тільки шкода, що всієї їхньої освіченості вистачає лише на те, аби тлумачити чужі слова. Заможні люди рідко віддають своїх дітей навчатися, вони, найімовірніше, віддадуть дітей бідарів на зганьблення і приниження російським учителям. Чого вони можуть навчитися, ті нещасні?
Сварячись із родичами, дехто вигукує: «Ніж терпіти ваші кривди, віддам сина в солдати, а сам відрощу волосся і бороду!» Не бояться такі люди ані кари Божої, ані ганьби людської. Чого може досягти нащадок такої людини, навіть якщо здобуде освіту? Та й чи багато йому дасть ота освіта? Чи далеко він піде од інших? Навчаються абияк: прийшов, посидів, пішов. Жодного прагнення, жодної старанності. Батько насилу дає згоду віддати сина в науку, коли хтось інший бере на себе всі витрати. Хіба він погодиться розстатися з майном заради навчання дитини?
Моя тобі порада: можеш не женити сина, не залишати йому багатих скарбів, але обов’язково дай йому російську освіту, якщо навіть муситимеш розстатися з усім нажитим добром. Ця дорога вартує будь-яких жертв.
Шануй Бога, соромся людей! Якщо хочеш, аби твій син став людиною, віддай його в науку! Не шкодуй майна!
Як він зостанеться неосвіченим негідником, кому з того користь? Чи стане він утіхою тобі? Чи сам буде щасливий? Чи принесе благо своєму народові?


Слово Двадцять Шосте
Казах буває шалено радий, коли його скакун приходить перший на змаганнях, коли борець, якого він виставив, перемагає у двобої, коли його борза чи ловчий сокіл відзначається на полюванні. Не знаю, чи буває в його житті більша радість? Мабуть, ні!
Але яке задоволення він знаходить у тому, що одна тварина перевершує іншу в спритності й швидкості, або в тому, як одна людина валить на землю іншу? Адже не він випередив і навіть не його син когось поборов! Усе це тому, що казах не має більшого ворога за іншого казаха. Бурхливо захоплюючись із наймізернішого приводу, один старається своїми радощами досадити іншому, породити заздрощі в ньому.
Відомо: викликати в людях заздрощі зумисне – означає порушити шаріат, нашкодити своїм справам, спротивитися здоровому глуздові. Яку втіху дає їм чужа злоба? Чому це приносить їм задоволення? І чому ті, інші, засмучуються їхні успіхам, почуваються ледве не приниженими?
Кровних скакунів розводять то в тому, то в тому аулі, ловчий птах, добрий пес опиняються в руках то одного, то іншого. І силачі не всі родом з одного аулу. Усі ці досягнення – не витвір людських рук. Той, хто одного разу випередив, той, хто одного разу подужав, не залишаються якнайшвидшими і якнайсильнішими назавжди. То чому люди, знаючи це, засмучуються так, якби було виявлено їхні власні чорні задуми або ганебні діла; засмучуються, наче їх закопали в землю? Нескладно здогадатися: народ-невіглас радіє всілякій дрібниці, не вартій уваги. Радіючи, він утрачає глузд, хмеліє, не пам’ятає, що говорить і коїть. Соромиться не того, чого треба соромитися, і, зробивши непристойну справу, не зашаріється.
Ось вони – ознаки невігластва і нерозсудливості. Скажи йому про це, він слухатиме і підтакуватиме: «Так-так, усе слушно». Але не здумай повірити його словам: він – один із тих, багатьох. Бачачи очима, тямлячи розумом, він, мов безвільна тварина, неспроможний відмовитися од порочного. І нікому не до снаги погамувати, переконати, напоумити його. Узявши за правило погані вчинки, він уже ніколи їх не зречеться. Лише великий страх або смерть здатні розлучити його зі шкідливою звичкою.
Годі зустріти людину, яка, визнавши свою неправоту, узялася б себе вгамовувати.


Слово Двадцять Сьоме
Це слова Сократа, які він сказав ученому Аристодемові, одному зі своїх учнів, про служіння всемогутньому Творцю. Аристодем часто кепкував з вірян.
Гей, Аристодеме, як гадаєш, є на світі люди, чиї творіння були б гідні захвату?
Їх без ліку, вчителю, – відказав той.
Назви бодай одного з них.
Мене захоплюють поезії Гомера, трагедії Софокла, уміння декотрих перевтілюватися в чужі образи, також захоплююся малярством Зевксіса. – Аристодем назвав ще кілька відомих імен.
Хто, гадаєш, гідний більшого захвату: той, хто створить безживне зображення людини, чи Всевишній, який створив людину з її розумом і живою душею?
Гідний останній. Але тільки в тому разі, якщо його творіння вчинила сила розуму, а не воля випадку.
У світі багато корисних речей. Користь одних очевидна, про призначення інших не можна судити за зовнішнім виглядом. Як гадаєш, котрі з них створено силою розуму, а котрі випадково?
Звісно, речі, користь яких очевидна, – творіння розуму.
Добре. Усевишній, створюючи людину, обдарував її п’ятьма органами чуттів, знаючи про їх потребу людині. Він дав очі, аби бачити; без них ми б не могли насолоджуватися гарнотами світу. Аби можна було розплющувати й заплющувати очі, дано повіки; аби вберегти їх од вітру і пилу, дано вії; аби відвести од очей піт, який стікає з чола, дано брови.
Якби ми не мали вух, то не змогли б чути ані гуркотання, ані ніжних звуків, не змогли б насолоджуватися співом і музикою. Якби ми не мали носа, то не змогли б розрізнити запахів, нас би не тягло до пахощів, не відвертало б од смородів. Не маючи язика і піднебіння, ми б не відрізняли солодкого од гіркого, м’якого од жорсткого.
Хіба все це створено не на користь?
Наші очі й ніс розташовані близько до рота, аби ми могли бачити й відчувати запах того, що їмо. Інші отвори, які необхідні нам, але викликають гидливість, містяться далеко від благородних органів, розташованих на голові.
Хіба це не засвідчує того, що Бог створив нас осмислено?
Подумавши, Аристодем визнав, що Творець воістину всесильний, і чинив свої творіння з величезною любов’ю.
Тоді скажи мені: усе живе, що створене, плекає ніжну любов до свого дитяти, усе живе ненавидить смерть, старається прожити якнайдовше, дбає про подовження роду. Усе створене для життя та його продовження. Хіба не з любові вчинив Бог свої творіння такими, які люблять, створюють життя?
Гей, Аристодеме, – вів далі Сократ, – як можеш думати, що, крім тебе, людини, ніхто не має розуму? Хіба не нагадує тіло людини крупинки землі, по якій вона ходить? Хіба волога твого тіла – не крапля всієї земної вологи? Звідки маєш розум? Звідки б не був він, лише завдяки душі, даній тобі, ти став умістилищем такого високого розуму. Бачиш лише досконалість, цілість і гармонію закону, за яким створено природу, бачиш, зачудовуєшся, але не зможеш охопити свідомістю того, що бачиш.
Як гадаєш після цього: природа – безцільне породження випадку чи витвір Творця, володаря незмірного розуму? Якщо не воля розуму, то сила непорушної закономірності, яка, суміривши розсудливість і призначення всього створеного, пояснює таємницю, котра не підвладна людській свідомості.
Слушне все, що ти говорив, – відповів учень. – Ясно, що Творець має воістину великий розум. Не заперечую його всемогуття. Але не перестаю дивуватися з того, всесильний Творець потребує моїх молитов.
Аристодеме! Ти помиляєшся. Якщо існує хтось, хто дбає про твій добробут, – ти зобов’язаний йому. Невже потребуєш пояснення такої простої істини?
Звідки мені знати, дбає він про мене чи ні?
Тоді подивися на всіх тварин і подивися на себе. Хіба ми однаково сприймаємо дійсність? Людина здатна думати про своє минуле, теперішнє і майбутнє. Тварина-бо невиразно думає про своє минуле і теперішнє, а майбутнього й не тямить. Порівняй зовнішній вигляд людини й тварини. Людина стоїть прямо, на двох ногах, аби бачити навколишнє. Вона здатна підкорити своїй волі будь-яку тварину. А тварини сподіваються тільки на свої ноги, на свої крила, не вміють підкорити собі своїх побратимів. Якби Бог створив людину такою ж безпорадною, як тварин, то вона б ні до чого не була придатна. Людину створив Володар усього живого на Землі. Якби тварини мали людський розум, навряд чи їхній зовнішній вигляд відповідав би здатності працювати, навчати інших красномовства і чесноти. Подумай, хіба бик здатний побудувати місто, виготовити знаряддя, виявитися вмілим майстром? Те, що Бог обдарував людину високим розумом і вмістив цей розум у таке досконале тіло, яке гармонійно поєднує в собі духовне могуття і моральну красу, є доказом того, що Бог створив людину, дбаючи про неї. Хіба після цього людство не мусить поклонятися Богу?
Так учитель закінчив розмову.


Слово Двадцять Восьме
Мусульмани! На світі існують багаті й бідні, здорові й хворі, розумні й дурні, добрі й злі. Якщо хто спитає, чому це так, ви відповісте – така воля Аллаха.
Але буває: Аллах винагороджує багатством усіма зневаженого ледаря, а інший, поклоняючись Богу, чесно працює і все-таки живе у злиднях, сяк-так утримує дружину і дітей. Сумирна, тиха людина часто хворіє і немічна, а якийсь шахрай і злодій обдарований дужим здоров’ям. В одних і тих самих батьків один із дітей народжується розумним, інший – дурним. Аллах закликає всіх бути чеснотливими, жити чесно. Готуючи праведним місце в раю, грішникам – муки пекла, одних він скеровує правильною дорогою, інших – хибною. Хіба це не суперечить милосердю Бога, його справедливості? І люди, і все їхнє майно належать Аллахові. Він поводиться зі своєю власністю так, як забажає.
Як можемо зрозуміти його дії?
Стверджувати, що Творець – безгрішний, значить, визнавши його недосконалості й огріхи, продовжувати мовчати про це через страх? У такому разі чого може домогтися смертний своїми стараннями й зусиллями? Усе чиниться за волею Творця. Люди не мають у чому винити одне одного. хіба, творячи добро і зло, вони не виконують волі Господа?
Розумна людина повинна знати: обов’язок вірянина – творити добро. Права справа не може боятися випробування розумом. Якщо не дати свободи розумові, то як бути з істиною: «Нехай пізнає мене володар розуму»? Якщо в нашій релігії є вада, то як заборонити розумному думати про неї? На чому ґрунтувалася б релігія, якби не було розуму? Чого вартує добро, яке твориться без віри? Ні, мусиш зрозуміти й повірити в те, що добро і зло створив Бог, але не він їх творить. Бог створив багатство і бідність, але не він зробив людей багатими й бідними. Бог створив хвороби, але не він змушує людей потерпати від них. Інакше, усе – тлінь.


Слово Двадцять Дев’яте
З-поміж казахських прислів’їв є такі, що заслуговують на увагу, але є й ті, котрі не містять нічого божого чи людського.
Кажуть: «Якщо живеш у злиднях, забудь про сором». Нехай буде прокляте життя, котре не знає сорому! А якщо це добра порада: не гребувати жодною важкою роботою, коли прислуговуєш, то в такій праці немає нічого ганебного. Заробити свій хліб чесно, замість перебиватися жебранням або животіти в неробстві – доля сумлінної людини.
«Спритний може й сніг запалити», «Умілим проханням можна все випросити» – ось вони, прокляті Богом слова! Аніж жити, сподіваючись на спритність і випрохуючи крихти з чужого столу, чи не ліпше брати багатства в землі, працюючи в поті чола?
«Якщо твоє ім’я незнане, підпали поле». Яка потреба в поганій славі?
«Ліпше один день бути бурою , аніж сто – вихолощеним верблюдом». Навіщо потрібне життя одного дня, проведене в шаленствах, які приносять лише спустошення?
«При вигляді золота навіть янгол сходить з праведної дороги». Нехай вони будуть жертвою на шляху янгола! Навіщо янголові золото? Сказавши це, люди виправдовують свою ж жадобу.
«Багата скарбниця миліша від батька з матір’ю; власне життя дорожче від золотого палацу». Яку ціну можна дати за життя того негідника, котрому скарбниця видається милішою від батька з матір’ю? Тільки людина, позбавлена розуму і честі, може виміняти батька з матір’ю на золото. Батьки наживають майно, дбаючи про добро дітей, і той, хто рівняє батьків зі скарбницею, робить богопротивну справу.
Треба бути обережними при повторенні прислів’їв, породжених святенництвом і недоумством.


Слово Тридцяте
Побутують у нас так звані «балакучі хвальки». На сорока з них не поїхати далі від аулу. До чого вони придатні? Кому яка користь від них? Не мають ані здорового глузду, ані самолюбства, ані широти поглядів, ані глибокого мислення, не вирізняються ні силою, ані мужністю, ані людяністю, ані сумлінністю.
Кине дехто з них недбало через плече: «Ох, облиште! Хто за кого ліпший? Чия голова, гадаєте, приторочена до чужого сідла? Хіба він кладе в м’ясо в мій котел чи дає мені дійну худобу?»
Або вилається х відчайдушною рішучістю: «Чи ж мені життя своє жаліти? Та чого воно варте? Задля благородного діла готовий хоч під кулі, хоч у заслання. Однаково смерті не минути!»
Чи траплявся вам коли-небудь казах, котрий діє згідно з такими словами? Я не бачив поміж ними тих, котрі змирилися перед владою смерті, але ж вони ніколи не викажуть і страху перед нею. При нагоді будь-хто з них, виявляючи жертовну готовність, розітне собі горло долонею: «Та нехай мене заріжуть на місці!»
Коли б ці слова були щирі, їхній господар міг би ошелешити нас якщо не розумом, то нечуваною хоробрістю. Але як маємо назвати того, чия загроза розрахована на боягузів, готових від страху залізти в будь-ку щілину при поважних сутичках? А якщо це всього лише вдавана відважність, якою він домагається визнання малодушних: «Вельми-бо страшний гнів цього кафіра!»?
Боже мій! Якби він був прекрасний душею, щедрий і безкорисливий, сміливий і вірний слову, хіба б не вгадувалися ці чесноти за одним його видом?!
А це один із тих нечестивих, про яких кажуть: «Безсоромному обличчю дано й непогамовні щелепи».


Слово Тридцять Перше
Існують чотири причини, які пособляють сприйняттю і запам’ятовуванню почутого:
по-перше, треба утвердитися духовно і бути непохитним;
по-друге, слухати поради розумних людей уважно і щиросердно, з готовністю і бажанням утямити сенс сказаного;
по-третє, вдумливо, неодноразово повторювати подумки ці слова і закріплювати їх у пам’яті;
по-четверте, належить уникати шкідливих властивостей розуму; навіть якщо доведеться зазнати спокус цими силами, не піддаватися їм.
Шкідливі властивості розуму: безтурботність, байдужість, схильність до безпричинових веселощів, потяг до похмурих роздумів і згубних пристрастей. Усі чотири пороки здатні зруйнувати і розум, і талант.


Слово Тридцять Друге
Ті, хто прагне засвоїти науку, мусять знати умови, без яких неможливо досягнути мети.
По-перше, набуваючи знань, не став собі завдання отримати через них який-небудь зиск. Аби зайнятися наукою, передусім потрібно її полюбити, мати прагнення до неї. Якщо ти цінуєш знання як найвище благо, кожне відкриття нових істин принесе твоїй душі спокій і задоволення. Твердо запам’ятай те, що нове для тебе; тоді з’явиться прагнення пошуків, любов до науки; пам’ять добре засвоїть і закарбує в собі те, що ти бачив і чув.
Якщо твої думки зайняті іншим, а науку шукаєш через жагу збагачення, твоє ставлення до знань буде таким самим, як і ставлення мачухи до пасерба. Коли душа і думки воістину прихильні до науки, вона й сама стає прихильною – легко дається. При половинчастій прихильності вона й сприймається половинчасто.
По-друге, вивчаючи науки, став перед собою ясні й благородні цілі, не прагни здобути знання для того, аби мати змогу сперечатися з іншими. У розумних межах суперечки допомагають габути твердості в переконаннях, але надмірне захоплення ними лише псує людину. Бо охочі до словесної перепалки найчастіше затівають суперечки не для з’ясування істини, а щоби сяйнути своїми знаннями, узяти гору над іншими. Такі суперечки породжують заздрощі, не додають людяності, не слугують науці, навпаки – збивають людей з пантелику. Це – заняття баламутів. Той, хто збиває з праведної дороги сотні людей, не вартий мізинця того, хто повернув на шлях істини бодай одну людину!
Так, суперечки – один зі шляхів науки, але той, хто втягується в них, ризикує стати самовдоволеним чваньком, заздрісним пліткарем. Така людина в суперечках не цурається і брехні, і лихослів’я, і лайки, які принижують людську гідність.
По-третє, якщо ти домігся істини, не відступай од неї навіть під страхом смерті. Якщо твої знання не здатні переконати тебе, не думай, що хтось інший їх оцінить. Якщо сам ти не цінуєш своїх знань, як очікувати визнання інших?
По-четверте, існують два знаряддя, що сприяють примноженню знань. Одне з них – мулахаза , друге – мухафаза . Це здібності повинні перебувати в постійному вдосконаленні. Якщо не посилити їх у собі, то неможливо примножити знань.
По-п’яте, у дев’ятнадцятому Слові сказано про чотири згубні вади розуму, серед них та, що зветься безтурботністю, бездіяльністю розуму. Душе моя, заклинаю, остерігайся цього зла! Воно згубне і для Бога, і для людини, і для розуму, і для честі. Воно – ворог усьому! Але там, де живе сумління, цій ваді місця немає.
По-шосте, ємність, яка містить розум і знання, – характер людини. Виховуй свій характер! Віддавшись заздрощам, легкодумності, раз у раз потрапляючи під вплив чужих слів і сьогочасних захоплень, можеш утратити твердість характеру. Не буде користі від навчання, якщо немає надійного сховища для знань.
Для того, аби досягти запланованої мети й бути вірною своєму обов’язкові, людина повинна мати у своєму характері постійність, рішучість, сильну волю, здатні зберегти тверезість розуму і чистоту сумління.
Усе повинно слугувати справі розуму і честі.


Слово Тридцять Третє
Хочеш бути багатим – навчайся ремесла. Багатство з часом вичерпується, а вміння – ні. Той, хто продає плоди свого ремесла без обману, вважається святим у народі. Але тих, кому Бог подарував хоч якесь ремесло, не минуть і пороки.
По-перше, вони не шукають осторонь найкращих майстрів, аби перейняти їхній досвід і не прагнуть досягти більшої майстерності. Удовольняючись тим малим, що мають, уважають, що цього цілком достатньо і впадають у лінощі.
По-друге, треба ненастанно працювати. А їм варто придбати два-три поголів’я худоби, як вони починають уявляти, що потопають у добробуті, – починають байдикувати, бундючитися, роблять свою справу абияк.
По-третє, варто комусь до них звернутися з проханням: «ти – майстер, братику, ти щедрий» або «що тобі вартує зробити для мене те-то і те-то», як вони починають самовдоволено думати, що дожили до днів, коли люди стали звертатися до них із проханнями. Запишавшись, піддавшись лестощам, вони втрачають свій коштовний час, дають привід для звитяги лукавого лестуна.
По-четверте, такі люди домагаються приятельських стосунків з будь-ким. Досить пройдисвітові подарувати їм яку-небудь дрібницю, пообіцяти допомогу, назвати другом, вони й раді, що виявилися комусь потрібні, що годяться у друзі. Тут-таки й виявляється їхня наївність, їхнє незнання життя. Довірившись брехливому язикові, шалено радіючи вітанню вдаваного друга, вони стараються зробити для нього все: якщо йому чогось бракує, діляться з ним власним майном, забувають про їжу, одяг, про свої клопоти й обов’язки, коли притискають злидні, то бігають, випрохуючи в борг. Догоджаючи іншим, розтринькують час, залишаються без доходів, утягуються у чвари через борги, утрачають свій людський вигляд, живуть в убозтві й неславі.
Чому так відбувається? Подеколи люди, здатні кого завгодно надурити, самі легко стають ошуканими.


Слово Тридцять Четверте
Усі знають, що люди смертні, що смерть приходить не лише по старих, і, взявши когось, вона ніколи його не повертає. Казах вірить у це мимоволі, а не тому, що доходить цієї істини шляхом глибокого роздуму.
Казахи твердять, що вірять у те, що є Бог, який по смерті за все спитає, за добро відплатить добром і покарає за зло, що його кара і нагорода відрізняються од світських і що його винагороди нескінченно щедрі, а кара незмірно жорстока. Мені ж не віриться в їхні слова. Бо вони не вірять щиро й усвідомлено. Якби вони в це повірили, то чинили б добро за своєю вірою і не знали б журби. Хіба можливо переконати їх у чомусь іншому, коли навіть у ці істини вони вірять невиразно? Яким шляхом їх виправити? Чи можна їх назвати істинними мусульманами?
Той, хто хоче уникнути мук на цьому і на тому світі, мусить пам’ятати: не буває в душі одночасно двох радостей, двох пристрастей, двох суперечностей і двох прикростей. Це неможливо. Той, для кого земні радощі й земні смутки вищі за турботи й радощі потойбічного світу, – не мусульманин.
Наскільки казах є мусульманином, тепер судіть самі. Якби йому трапилися дві речі, одну з яких призначено для потойбічного життя, а другу – для земного, і йому треба було б обирати щось одне, казах не змарнував би нагоди обрати другу, гадаючи, що придбає першу іншим разом, а якщо не буде нагоди, то Аллах великодушно простить йому за вибір. Перед судом смерті ця людина присягатиметься, що не зміняла блага потойбічного світу на земні радощі. Як йому вірити після цього?
Людина людині – друг. Бо все в житті – народження, виховання, почуття ситості, голоду, суму, горя, форма людського тіла, шлях, яким з’являємося на світ і яким ідемо з нього, – усі мають усе однакове; в іншому світі – смерть, похорон, тління, допит на Страшному суді – теж усе спільне. Хтозна, проживеш ти ще п’ять днів чи ні? Усі люди гостюють одне в одного, сама людина – гість у цьому житті, то чи варто лихословити, ворогувати через багатство заздрити чужому щастю, косити одне на одного через дрібниці?
Схилятися не перед Богом, а перед людиною, молитися не про благословення своєї праці, а про те, аби добро для тебе було забране в інших; хіба з таким проханням належить звертатися до Аллаха? Хіба Творець може заради одного принижувати й знедолювати іншого?
Без здорового глузду і без освіти, без уміння зв’язати два слова вперто наполягати на своєму, змагатися з мудрими – хіба це гідно звання людини?
І що це за людина?..


Слово Тридцять П’яте
Прикликавши до Суду ходжів, суфіїв, мулл, жомартів і сеїдів, Усевишній суворо спитає з них. Окремо поставить тих, хто був ходжею, суфієм, муллою, жомартом і сеїдом, але служив і був доброчинний за життя лише заради того, аби жити в шанобі й користуватися всіма благами. І окремо поставить тих, хто служив заради служіння Аллахові, старався йому догодити.
І скаже тим, хто виголошував йому хвалу корисливо: «Ви за життя служили заради того, аби до вас зверталися шанобливо – софеке, ходжеке, молдеке, мирзеке. Тут не буде цього. Ваше щасливе життя скінчилося, скінчилася ваша влада над людьми. Тут ви не лише не будете шановані, а навпаки, спитають вас про все. За все муситимете відповідати! Я дав вам життя, обдарував багатством. А ви це використали для наживи, ошукували людей, прикриваючись турботою про потойбічний світ».
А тим, хто старався служити чесно, він скаже: «Ви своїм життям і своїми ділами намагалися догодити мені. Я задоволений вами. Я приготував вам почесне місце, тож проходьте! Можливо, тут ви зустрінете друзів і тих, кому робили добро, або тих, хто сприяв вашим добрим намірам. Радійте!»


Слово Тридцять Шосте
У хадисі наш Пророк, нехай благословить Аллах його ім’я, мовив: «Хто не має сорому, той не має й віри». У народному прислів’ї мовиться те саме: «Хто має сором, той має іман». Стає очевидним: сором – це невід’ємна частина іману. Але щó є сором?
Існує сором, породжений невіглаством. Це подібне до соромливості дитини, яка стидається вимовити слово або підійти до незнайомої людини, хоча не має ні перед ким жодної провини. Без провини перед шаріатом, перед власним сумлінням соромитися того, чого не слід соромитися, – певна ознака дурості й низькородності.
Достеменний сором – той, який відчувають, зробивши вчинок, противний законам шаріату, сумлінню, людській гідності. Такий сором буває двох видів.
Один із них – коли соромимося не за себе, а за провину іншого. Соромимося, бо співчуваємо людині, й думаємо: «Ой леле, що сталося з цією людиною? Чому вона раптом учинила так негідно?» – шарієшся за неї.
Інший сором спричинений власним сумлінням, власною провиною перед шаріатом, перед своїм сумлінням і людяністю, провиною, скоєною помилково або інстинктивно. Можливо, ніхто, крім тебе, і не знає про твою провину, але твій розум і твоя натура мучаться, караються. Ти не знаходиш собі місця, не можеш дивитися людям в очі, картаєшся.
Люди, здатні переживати такий сором, відмовляються од їжі, утрачають сон, буває, що в розпачі накладають на себе руки. Сором – це людська чеснота, яка змушує зсередини визнати свою провину і винести покарання собі. У такі години і думки не йдуть у голову, і слова мовби губляться. Нема коли витерти сльози з очей і вологу з носа. Людина уподібнюється до жалюгідної собаки. Вона не лише не може дивитися людям в очі, але і взагалі нічого не бачить. Хто знає про такі муки, але, замість великодушно пробачити винному, посилює його страждання, той позбавлений людяності й милосердя.
Люди, яких бачу тепер, нічого не соромляться і не вміють шарітися. «Я ж визнав свою провину, що ж бо ще?» – кажуть вони. Або виправдовуються: «Гаразд, я зганьбився, але ж і ти так чиниш!» Або кажуть: «Ось такий-то і такий-то зробили те-то і те-то, але ходять по землі, як ніде нічого. А я, порівняно з ними, можна сказати, нічого поганого не скоїв. До того ж я мав причину так учинити». Замість усоромитися скоєного, вони оббілюють себе.
Як нам назвати цю людину – соромливою чи такою, яка не знає сорому?
Назвати соромливою не дозволяють хадис і слова, що їх мовили мудрі...
Як нам утямити – мають ці люди іман чи не мають його?!.


Слово Тридцять Сьоме
Про чесноти людини суди не з того, як вона розпочала справу, а з того, як подужала її скінчити.
Яка не чудова думка, пройшовши крізь людські вуста, вона тьмяніє.
Сказавши мудрі слова самовпевненому невігласові, подеколи отримуєш утіху, але від них не лишається й сліду.
Твори добро розумному, дурного воно лише псує.
Син свого батька іншим – ворог. Син людський – твій брат.
Гідний, попрохавши багато, удовольняється малим, нікчемний прохає багато, але залишається невдоволеним, якщо даси більше, аніж він прохає.
Той, хто працює для свого блага, уподібнюється тварині, яка пасеться лише для себе; того, хто працює, виконуючи людський обов’язок, Усевишній позначає своєю любов’ю.
Хто отруїв Сократа, хто спалив Жанну д’Арк, хто стратив Гайсу , хто закопав нашого пророка в рештках верблюда? Юрма. Нерозумна юрма. Зумій скерувати її на шлях істини.
Людина – дитина свого часу. Якщо вона погана, у цьому винні також її сучасники.
Якби я мав у своїх руках владу, відрізав би язика тому, хто стверджує, буцімто людина невиправна.
Залишатися самотнім – однаково що померти. Усі біди впадуть на голову самотньому. У світі багато порочного, але і втіха, і веселощі існують у ньому ж. Хто гідно витримає перше? Хто вистоїть у других?
Кому з нас не доводилося бувати в біді? Утрачає надію лише слабкий. Слушно, що у світі немає нічого незмінного, але ж і зло не вічне. Хіба по суворій зимі не приходить повноводна квітуча весна?
Якщо хтось мовчить у гніві, значить, усю силу гніву він зачаїв у собі. Хто вивергає чорну лайку, той зазвичай хвалько чи боягуз.
Успіх і щастя п’янять людину. І тільки один із тисячі вміє зберегти холоднокровність і розум.
Якщо хочеш, аби твої справи йшли ладно, берися до них розумно.
Висока посада – однаково що висока скеля. І некваплива змія виповзе, і швидкий сокіл злетить на неї. Недоброзичливці починають хвалити тих, хто ще не сягнув вершини, а ті, легковірні, радіють їхнім словам.
Світ – океан, час – віяння вітру, ранні хвилі – старші брати, пізні хвилі – молодші брати. Покоління змінюються почергово, і здається – непорушний їхній спокій.
Простолюдин, який уславився розумом, вищий за царя, якого піднесла щаслива доля. Юнак, який продає свою працю, гідніший за старого, який торгує своєю бородою.
Ситий жебрак – диявол у тілі, лінивий суфі – лицемір.
Поганий друг – однаково що тінь: коли сонце над головою, її годі позбутися, коли сходяться хмари, її годі знайти.
Будь відвертий з тим, хто самотній, підтримуй добрі стосунки з тими, хто має багато друзів. Будь обережний із безтурботним і стань опорою знедоленому.
Марні та ялові: безсилий гнів, любов без вірності, учитель без учня.
Поки домагаєшся щастя, усі бажають тобі добра, та щойно досягаєш мети, твій доброзичливець – ти сам.


Слово Тридцять Восьме
Діти мої, утіхо мого серця! Ось написав я кілька слів про людські дії й заповідаю написане вам, як пам’ять. Прочитайте уважно, проникніть у сутність оцих слів, і ваші серця переповняться любов’ю. Любов людини невіддільна од її розуму, людяності, знань. Вихідна, початкова причина цих властивостей – оті досконалості, які даються людині зроду, – міцне здоров’я, прекрасна зовнішність, уся решта залежить від благородства батька і матері, від мудрих навчителів і добрих друзів. Любов породжує цілеспрямованість і тямущість. А розум, людяність і знання будять у людині інтерес до науки.
Дитина з доброї волі не тягнеться змалку до навчання. Доводиться її змушувати або заохочувати до того часу, поки в ній не виникає жага знань. Дитину, яка має прагнення до знань, можна вважати людиною, можна плекати надію на те, що вона прагнутиме пізнати Бога, зрозуміти себе і навколишній світ, що навчиться набувати майна, не поступаючись честю, і уникатиме зла. Інакше їй суджено перебувати в невігластві, у найкращому випадку – вона отримає вельми поверхові знання. Погано, що багато батьків, які кепсько виховали своїх дітей, потім віддають їх в опіку муллам, адже користі від цього навчання немає. Розбещені змалку діти не можуть мати інтересу до знань, релігії, шанування своїх навчителів. Не вийде з них повноцінних людей, сумлінних мулл, істинних мусульман. Найскладніше – виховати в них людяність. Бо Аллах – це шлях істини, а щирість і правдивість – вороги зла. Хіба друг прибуде на запрошення, надіслане через ворога? Не досягти істини, якщо в душі немає любові до неї. Людські знання добуваються любов’ю до істини, жагою відкриття для себе природи й сутності речей. Це не боже всевідання – допитливість і прагнення до наук дають людині знання лише сумірні її розумові.
Але передусім потрібно полюбити Аллаха. Відомо, що Наука – один із ликів Усевишнього, тому й любов до Науки – ознака людяності й щирості. Не досягнути вершин Науки, якщо займатися нею для жадоби, досягнення корисливих, ницих цілей. Нехай багатство, загальна повага і слава самі знайдуть людину – тільки тоді вони зможуть стати гідною прикрасою її. А упадання перед ними принижує людину – незалежно від того, досягне вона успіху чи ні.
Якщо ти набув любові до істини, бажання вчитися – знайди в собі уважний слух і щиру старанність. Ті, хто сповідує іслам, насамперед мусять знати, у чому полягає істина іману, бо іман – це не сліпе поклоніння. Скажімо, ми повірили в Бога, у те, що слова Корану – вияв його волі, що Мухаммед Мустафа, нехай буде благословенне його ім’я, є його посланцем. Що на дає така віра? Ти віриш у Бога заради нього чи задля свого спасіння? Аллах великий, і він не постраждає од твоєї невіри. Якщо стверджуєш, що твоя віра необхідна тобі самому, – добре, значить, ти віриш. Але якщо це – віра заради віри, користі з неї тобі не буде. Твоя віра виявиться воістину праведною, принесе користь, коли сам ти цього жадаєш. Потрібно знати, якими зусиллями досягається усвідомлена, розумна віра...
Ти сказав, що віриш у Бога, у його лики та імена. Тоді мусиш знати його імена, розуміти велич сутності кожного з його восьми ликів, назвавшись мусульманином, уважати себе рабом Усевишнього і намагатися підкорити свої думки його волі. Не стверджуй без знання, що неможливо уподібнитися Богові. Справді, не можна докладно передати творінь Усевишнього. Не наслідуй усіх його справ, іди дорогою, яку показав він. Ось найсвітліші лики Аллаха: Життя, Наука, Могуття, Пильність, Чуйність, Бажання, Слово, Творіння.
Творець обдарував людину цими восьма ликами, але не в такій абсолютній досконалості, у якій сам він їх має.
Чи можемо зватися мусульманами, скеровуючи дані нам, хай мізерні, але все-таки здібності, не за призначенням, не використовуючи їх на догоду Всевишньому? Потрібно знати, яким чином уподібнити свої дії восьми найбільшим якостям Аллаха, адже природа Аллаха така, що не потребує нашого опису; цього вимагає наш розум, який потребує ясності представлення Бога у восьми згаданих ликах. Не знаючи їх, ми не можемо скласти уявлення про Всевишнього. Оскільки знаємо Аллаха в міру його проявів, то пізнати його остаточно не дано нікому. Навіть наймудріший з мудрих не може розібратися в його діях, тим більше – пізнати внутрішню сутність його природи. Аллах усесильний, наші можливості обмежені. Виміряти конечним безконечне – неможливо. Намагаючись закріпити у свідомості поняття про нього, стверджуємо: Аллах є, Аллах єдиний. Але саме поняття «є», «єдиний» не відповідає незбагненній сутності Аллаха, адже будь-яке справді можливе явище не омине виміру «єдиний». Його можна застосувати до всієї світобудови, яка перебуває у володінні Аллаха, про що нам розказано в писаннях, де згадано також вісім незмінних ликів і дев’яносто дев’ять благосних імен Аллаха, що виражають його неповторний образ і дії.
А я хочу повести мову про чотири лики: перші з них – Наука і Могуття, решта є невід’ємною складовою, яка доповнює і пояснює сутність оцих двох. Відзначу ще один із шести ликів – Життя.
Ми кажемо: Аллах є, Аллах єдиний; характеризуємо і сприймаємо його як Могуття Науки. Замислімося, чи мають реальну силу поняття «є», «єдиний», «могуття», «наука»? не випадає сумніватися в тому, що могуття науки – реальна сила: де Життя, там і Бажання. А там, де Наука, Бажання теж неминуче. Сама по собі Наука нічого не дає. Усе на світі урухомлюється могуттям Усесильного. Одна з властивостей, притаманних Бажанню, – Слово, себто мова. Хіба Слово може обійтися без літерних знаків і голосу? Лише слово Аллаха беззнакове і безголосне. Та коли є потреба говорити, отже, є здатність чути сказане і бачити зриме, чи не так? Аллах чує і бачить не так, як ми – вухами й очима, що є панівною перевагою, себто Могуттям Науки.
Наступний з його образів – Творіння, себто втілення в життя. Якщо вважати, що Творіння – один із ликів Аллаха – перебуває в безперервному втіленні, не звільняючись від цього, не відокремлюючись, як Наука і Могуття, а перебуваючи в підпорядкуванні й примусі, то це вказувало б на його безсилля і залежність. А залежність не личить Аллахові. Творіння утверджує Могуття. Звідси випливає – завдяки Науці й Могуттю знаходять єднання всі вісім ликів Аллаха. Наука – незмірна і досконала. Могуття – усесильне і бездоганне. Про майстра судять за його справами. Жодному смертному не дано осягнути розумом – якою колосальною працею створено і якою могутньою силою зібрано в єдине ціле все, що бачимо і відчуваємо.
Якщо розум земної істоти – її володар, а сила слугує їй в усіх діях, випливає висновок: чи не ті самі властивості слугують Аллахові? Поняття «Наука» і «Могуття» треба сприймати спільно – «Усезнаюче Могуття», інакше – одне з них виявиться ведучим, інше – веденим. Що теж суперечить ученню Аллаха.
У такому разі чи може виявитися, що вісім ликів Аллаха, не зливаючись у єдиний образ, перетворяться на різні й самостійні лики? Усі ці властивості походять від одного Творця, усі вкупі вони уособлюють єдиний і неповторний образ Аллаха. Убачати навмисність їх поєднання – для створення могутнього образу – було б помилкою.
Сила людини полягає в її розумі й знаннях. Могуття Всевишнього виражене в Науці й Милосерді. Хоча Милосердя не згадане в числі його восьми ликів, воно пояснюється сенсом таких його імен: Усемилостивий, Милосердний, Співчутливий, Увічливий, Той, хто все прощає, Той, хто любить, Той, хто захищає, Той, хто опікується, Той, хто робить добро, Той, хто дарує. Ці імена Аллаха потверджують мої аргументи. Логіку моїх викладів також потверджує дивовижна гармонія створеної світобудови. Адже все на світі створено так, що одне слугує інтересам іншого. неживі тіла не відчувають болю і слугують поживою живій тварині; звірі підтримують життя розумних істот – людей; звірі звільнені од відповіді перед Страшним судом, а людина обдарована розумом і панує над усім. У тому, що Бог створив людину здатною відповідати на Страшному суді, виявилися його справедливість і любов до людини. Він створив людський образ відмінним од форми хробаків, птахів, інших живих істот, обдарував людину ліпшою будовою тіла, поставив на дві ноги, високо розташував голову, аби людина могла озирати навколишній світ, аби вона не пригиналася і не брала їжу, як тварина, дав їй дві руки, які слугують голові; аби вона могла насолоджуватися пахощами, дав їй ніс; аби вона могла бачити вживану їжу, дав їй очі; аби захистити їх від небезпек, дав повіки; вії дано, аби вберегти повіки од тертя; брови – аби відвести од очей піт, який стікає з чола; язика дано для того, аби люди могли спілкуватися, розуміти одне одного і спільно працювати. Хіба це не свідчення любові до людини: якщо хтось тебе любить, хіба не мусиш відповісти йому тим самим?
Вдумайся: сонце випаровує вологу, перетворює її на хмари, які, проливаючись на землю животворним дощем, дають життя насінню, травам і квітам, які тішать людське око і серце; дозрівають усілякі плоди, цукрові тростини, що підтримують життя на землі; річки стікаються в моря й озера, утамовують спрагу тварин і птахів, слугують оселею рибам. Земля обдаровує людину хлібом, бавовною, коноплями, плодами та ягодами, зберігає в собі багатства-копалини; птахи дають людині пух, м’ясо, яйця, тварини – молоко і шкуру, води – риб, риби – ікру, бджоли – мед і віск, хробаки – свій шовк. Виробляючи ці багатства, ніхто і ніщо на світі не скаже: «Це моє!» Усе призначено для добра людини. Фабрики й машини, створені неймовірною працею, слугують на радість і користь людині.
Хіба це не прояв любові Всевишнього до людини? Хіба не обов’язок людини – відповідати любов’ю на любов?
Аби людство через свою невситимість не винищило видів тварин і не завдало шкоди наступним поколінням, Аллах змушував ту саму людську жадобу оберігати тварин; тварини й птахи сподіваються на свою силу, міцні ноги, швидкі крила; знаходять пристановище у глибині вод, мешкають у високих скелях, ховаються в лісах; усе живе прагне розмноження та обдароване інстинктом самозбереження і піклування про нащадків. Усе створено не з огляду на те, аби тварина, розвиваючись, удосконалювалася до рівня людини, а з метою забезпечити людину невичерпним джерелом живлення. В усьому знаходимо прояв доброти й справедливості.
Ми не замислюємося над тим, що доброта і справедливість – це умови шаріату. Уважаючи себе мусульманами, ми мусили бути вірними послідовниками Аллаха, але хіба йдемо за ним невідступно? Хіба нам не достатньо цих яскравих, подібних небесним світилам доказів турботи Аллаха про людину?
Нам подобається бачити доброчинства інших. але себе не обтяжуємо зайвою турботою про близьких. Хіба це не гріх?
Хто допускає зло, не перешкоджаючи йому, той не може вважатися істинним мусульманином. Або ж він мусульманин наполовину.
Де та праведна дорога, яку вказав Усевишній? Багато людей цього не знають. Я не зустрічав мусульманина, який би дослухався до слів Пророка: «Задумайся про дії Аллаха» чи б дотримувався молитви: «Люби Аллаха, і він полюбить тебе». «Твори людям добро, адже Аллах любить тих, хто творить добро». «Ті, хто вірить у Бога, творять добрі діла; їм приготоване місце в раю».
Коран рясніє такими аятами, але ніхто з нас не намагається проникнути в їхню сутність; ми не маємо ані бажання, ані достатніх знань для пізнання цих істин.
«Є люди, які вірять в Аллаха, уважають за свій святи обов’язок творити людям добро, адже знають: Аллах не любить зловмисних». Це засвідчують такі слова Пророка, нехай благословить його Аллах: «Хто несправедливий, той не має сумління. Хто не має сумління, той не має віри».
Звідси розуміємо, що віра не може виникнути сама по собі, справедливість і доброчесність народжують її. Але справедливості й доброчесності не домогтися самими молитвами й сліпим поклонінням. Тут не потрібні докази. Ти бачиш мусульман, які старанно моляться і дотримуються суворого посту, одначе цього недостатньо.
Справедливість – мати всіх добродійств. Поняття «сумління» і «честь» походять від справедливості. Справедлива людина неодмінно замислиться і спитає себе: «Чому я схвалюю добрі діла інших, а сам не поспішаю взяти в них участь?» Хіба це не свідчення його справедливості й чесності? Хіба це не початок добрих справ? Але чому, дбаючи про людей, людина не виявляє такої ж турботи про Творця?
Уміння вдовольнятися малим породжує прагнення доброчинності. Не втрачайте почуття справедливості, не втомлюйтеся творити добро. Без справедливості немає ані віри, ані людяності. Як навчає Суфі Аллаяр, один порок породжує сто інших.
Поняття про Всевишнього склалися в нашій свідомості як про Знаючого, Милосердного, Справедливого. Якщо ознаки Науки, Милосердя, Справедливості наявні в тобі, це означає, що ти маєш прагнення знань, ти – істинний мусульманин і маєш високу людяність. Відомо, що жауанмарт утілює в собі три такі риси, як правдивість, благонаміреність, розум. правдивість уособлює Справедливість, благонаміреність – Милосердя, а Розум, як нам відомо, – одне з імен Науки. Цими якостями, але меншою мірою, обдарована людина; її обов’язок – довести їх до досконалості, використати на благо, пам’ятати про них, берегти їх у собі. Цього можна досягти, якщо мати щирі бажання і безнастанно працювати. Ці три якості має Пророк, за ним їх мають святі, учені й істинні мусульмани; ці якості скеровані на служіння Всевишньому, їх проповідує Пророк і з любов’ю прийняли святі. Але їхньої любові вистачило б лише на те, аби виявити турботу про загробне життя. Про світські радості вони забули або на них не зважали.
А вчені думають і дбають про земне життя. Судження святих і вчених суперечливі, хоча вони недалеко пішли одне від одного у своїх переконаннях, хоча обидві сторони міркують на користь учення Аллаха. Але чи будь-яка суперечка повинна скінчитися задоволенням сторін?
Наука і Розум, як і людська природа, не зносять насильства над собою, їм осоружна нещирість, вони вчать нас бути добрими, щирими, доброчинними, що, власне, є Милосердя.
Але я думаю, що і святі, і вчені шукають задоволення в суперечках заради свого марнославства.
Якби людство для свого вдосконалення обрало тарикат – шлях, який вказали святі, – то світ став би занедбаний. Хто б тоді пас худобу, хто б зупинив ворога, хто б шив одяг, хто б сіяв хліб, добував багатства земних надр?
Хіба, відмовившись од земних благ, які подарував Усевишній, ми не ризикуємо виявитися непоштивими, нерозсудливими й невдячними, тим самим упадаючи в тяжкий гріх?!
Тим, хто обрав цей шлях, загрожує повне зникнення, або вони стануть жертвами кафірів; найнестриманіші серед них безславно зійдуть з обраного шляху.
Якщо цей шлях призначено лише половині мусульман, то виникає запитання: хіба існує половинчаста істина? Істина мусить бути єдина для всіх. Хіба може бути вибіркова істина? Вибіркова справедливість? У такому разі народ не може мати й самого життя. Бо життя – це найвища істина. Без життя не може бути досконалості.
Не всі святі зневажили земні блага. Відомо, що троє наближених Пророка – хазрет Ґусман, Габдурахман ібн Гауф, Сагід ібн Абдукас – славилися своїми багатствами.
Сувору стриманість святих можна пояснити їхньою невпевненістю у своїй силі, побоюванням спокуситися світськими радощами, що безсумнівно послабило б їхню віру. Або ж це спричинено бажанням відволікти увагу людей од накопичування прикладом своєї стриманості, з розрахунком на те, що люди, бачачи їхнє смирення, відмовляться од згубних задоволень, корисливих цілей і оберуть шлях любові до доброчинності. Якщо це вчинено з самовідданої любові до людей, то їхні жертви невиправдані, їхній шлях небезпечний і хибний. Досягти істини таким шляхом можуть лише люди, віддані своїй вірі, які досягли вершин науки, мають могуття влади, рідкісну мужність, духовну непохитність. Зібрати ці якості в одній людині майже неможливо, або ж їхній носій може виявитися неперевершеним шахраєм.
Прагнення відзначитися, піднестися над іншими псує людську натуру. Невіглас, який оголосив про свій вступ на шлях тарикату, тим самим признається в аморальності. Мислитель і вчений – це одне, але в пізнанні виявляється їхня відмінність. Визнану в світі зовнішню науку підносять нам у вигляді наставлянь. Наставники, які досягли найбільшого успіху у своїх наставляннях, звуться вченими.
Нічого не створено без причини; можливо, служителі такого вчення одержимі жагою пізнання таємниць Аллахового могуття, чого нікому не заборонено, або вони зайнялися наукою такого складу з безмежної любові до Всевишнього? Але чи доречно говорити саме про таку любов, якщо людині не дано пізнати самого Аллаха?
Тільки любов, породжену ясним розумінням, незмірною вірою, почуттям вдячності й зобов’язаності Всевишньому за тих істот, яких він створив з любов’ю, які самі обдаровані здатністю любити й співчувати, можна назвати любов’ю до Всевишнього.
І лише ті гідні звання вченого, хто прагне пізнати Аллаха сумірно до свого глузду, хто шукає першопричини всіх явищ і предметів. Вони домагаються істини, справедливості, блага в інтересах людства, для них не існує в житті радості й задоволення, окрім їхньої праці. Якби не було цих мислителів, котрі йдуть правильним шляхом, настала б усеземна катастрофа. Ці достеменні вчені – кістяк усіх людських творінь, їхні розуми впорядковують усе, що є на землі. Їхня діяльність скерована на земний добробут, як кажуть: земне життя – це зорана нива для життя загробного.
Не кожен учений – мудрець, але кожен мудрець – учений.
Традиційної віри набувають через наставляння вчених, але завдяки просвіті мудрих вона перероджується в істинну віру. Цього досягають мудреці, які пізнали найвищий сенс мусульманства. А вчені світських наук не знають засад релігії, хоча вони домагаються істини й зуміли розкрити для себе таємниці всесвіту і людського буття. З семи умов шаріату вони здатні визнати лише Аллаха, не можуть відрізнити прихильників Аллаха од його супротивників. Хай вони не є нашими духовними пастирями, але вони заслуговують на нашу вдячність, адже, як мовив Пророк у Хадисі, найліпшими з людей уважаються ті, хто приносить користь людям навкруги.
Ці люди не знають ані сну, ані спокою, ані розваг; вони перебувають у безнастанному пошуку відкриттів, корисних людству; вони добули електрику, підкоривши людині енергію блискавки; навчилися тримати зв’язок одне з одним на величезних відстанях; змусили вогонь і воду виконувати колосальну роботу, непосильну тисячам людей; вони вдосконалюють людський розум, вчать нас відрізняти добро од зла; безсумнівно, ми багато чим завдячуємо їм.
Теперішні мулли – противники вчених, що засвідчує невігластво священнослужителів або хибність їхніх помислів, адже сказано: за своєю природою людина тяжіє до зла. Багато з їхніх учнів, вивчивши кілька молитов арабською чи перською мовою, уважають, що можуть брати участь у суперечках, пишаються цим і, замість користі, заподіюють людям шкоду, збиваючи їх з дороги гучними закликами й марною хвальбою. Декотрі з них шкодять не через злий умисел, а підкоряючись природному інстинктові. Утішно бачити, коли хтось із них, почувши правдиве слово, повертається до сумління. Хіба назвемо сумлінним того, хто перешкоджає правді? Самовдоволення, тим більше – необґрунтоване, псує людину. Якщо правда ще йменується істиною, а істина – це Аллах, потрібно не противитися їй, а постаратися зрозуміти справедливо. Така помилка може потягти за собою небезпеку відчуження од релігії.
Коли Великий Пророк, нехай буде благословенне його ім’я, сказав, що «настане день, рівний року своєю тривалістю», богослови спитали його: «Скільки ж буде молитов того дня?» І отримали відповідь: «Про це знатимуть учені того часу». Та чи хотів Пророк цими словами дати зрозуміти, що вкупі з часом змінюватимуться, оновлюватимуться й канони релігії?
У наші дні методи навчання в медресе безнадійно застаріли, виявилися не лише марними, але й шкідливими. Відповідно до цього в Туреччині вже відкрилися нові навчальні заклади, у яких, окрім богослов’я, викладають військову дисципліну та інші науки. Наша молодь багато років віддає даремному заучуванню в медресе, і звідти виходять неосвічені, нерозумні, не пристосовані до праці люди, які й далі живуть ошуканством і брехнею. Учення мулл не приносить нічого, крім шкоди.
Краса світобудови облагороджує людський розум. Буває, що через злидні й нестатки людина втрачає свою людську подобу, звіріє. Не мати прагнення осягнути світову науку – ознака невігластва, яке осуджує Коран.
Поміж багатством, накопиченим для того, аби піднестися, і багатством, яке накопичують для того, аби мати змогу допомогти стражденним і не бути залежним від інших, є велика різниця.
Ми не прагнемо опанувати знання з метою наживи. Навпаки, використовуємо багатства на шляху до опанування знаннями. Мистецтво – ось достеменне, невичерпне багатство, навчатися його – найблагородніша справа. Знання повинні слугувати справедливості й відповідати вимогам Закону Божого. Людина мусить бути доброчинною і не лише захоплюватися доброчинністю інших, але й сама безнастанно творити добро.
Говорячи про мулл, хотів би особливо застерегти вас од ішанів. Їхні вчення хибні, згубні. Багато з них невігласи, не знають автентичних законів шаріату, а обирають дорогу богослужіння, намагаються вчити інших при всій убогості власних знань; учення цих спокусників людства шкідливі навіть для псевдорелігій. Вони знаходять собі опору серед дурнів; їхні слова – брехня; свідчення їхньої вченості – чотки, чалма і більше нічого!
Отож знайте, діти мої! Шлях Усевишнього – безмежний. І нікому не дано його подолати. Той, хто наважився піти цим шляхом, уважається істинним мусульманином. Якщо твоя кінцева мета – збагачення, це вже не божий шлях, це свідчення твоєї обмеженості. Яка незбагненна розумові жадоба – жадати багатств усього світу?! Якщо ти маєш намір ділитися з іншими своїми грошима, худобою, знаннями, іншими благами – це є шлях Усевишнього, єдиний шлях, який не знає межі. Ті, хто обрав його, уважаються його істинними рабами, вони можуть плекати надію наблизитися до Бога. Яку надію може мати інший шлях? Здібності й наміри декотрих людей скеровані на поліпшення зовнішнього вигляду, вони дбають про свій одяг, стежать за ходою, уважаючи це заняття високим досягненням. Стараються виставити себе напоказ, мов на торгах, викликають заздрощі в дурнях, чий розум – тільки в очах. Дивлячись на них, одні змучуються, бо їх поїдають заздрощі; інші вибиваються з сил, їх наслідуючи. Кому яка вигода з цього? Скільки зусиль витрачено лише на те, аби сподобатися людям навколо своєю зовнішністю! Чесноти людини містяться не в зовнішності, а в чистоті її думок, у неприкрашеній внутрішній сутності, за якою й розпізнає нас Аллах. Хіба додасться розуму цим шанувальникам дзеркал? Розум людини вдосконалюється безмежною, невичерпною любов’ю до добра.
Своєю досконалою майстерністю Аллах створив світобудову і людину, аби остання могла рости й подовжувати людський рід. Святий обов’язок кожного з нас – множити число своїх друзів. Це залежить від сердечності, прихильності до людей навкруги, що викличе відповіднé почуття, чи бодай не бажайте зла іншими, не намагайтеся піднестись над іншими словами або ділами.
Піднестися духовно можна іншими шляхами.
По-перше, уміння зберегти людські чесноти, навіть під час великих випробувань, облагороджує людину.
По-друге, самовихваляння, виставляння власних чеснот можуть лише нашкодити тобі.
По-третє, зловмисність, приниження, образа самолюбства інших породжують відповіднý ворожість.
Причина бажання відзначитися перед іншими – хвалькуватість, вона породжує заздрощі; одні заздрощі тягнуть за собою інші.
Тимчасом відсутність оцих пороків приносить людині умиротворення, а в умиротвореній душі народжується прагнення.
Існують три речі, здатні принизити увесь людський рід, яких належить уникати, – це: невігластво, лінощі, злочинство.
Невігластво – це відсутність знань, без яких нічого не можна досягти; відсутність знань рівняє людину з худобою.
Лінощі – найлютіший ворог мистецтва; безталання, безвілля, безсоромність, бідність – плоди лінощів.
Злочинство – ворог людства; заподіюючи зло комусь, людина віддаляється од інших людей, уподібнюючись дикому звірові.
Протиотрута від цих пороків – людинолюбство, бажання загального добробуту, твердість духу, справедливість, глибокі всебічні знання. Скеруй свої знання шляхом, який вказав Аллах, адже Аллах, не лінуючись, величезними зусиллями й стараннями створив гармонійний, досконалий світ. Твоя справа також мусить бути зроблена з ретельністю і добрими намірами. Усе, що створив Аллах, має своє значення; плоди твоєї праці теж повинні бути повернуті на користь людям. Інакше – будь-яка праця марна. І твоя віра – даремна.
Відомо: творіння Аллаха не створювалися без труднощів і жодного предмета не створено без призначення. Усе має свою мету, свою причину. Людина з потягом до знань мусить пам’ятати – будь-яку справу треба вершити цілеспрямовано. Пророк, хай благословить Аллах його ім’я, залишив нам такі слова: «Перш ніж узятися до справи, потрібно мати мету і прагнення».
Та ось ви постановили здійснювати віднині обмивання, читати молитви, дотримуватися постів. Але чи не гріх – дбати лише про зовнішнє дотримання обрядів? Якщо ваша душа чиста, дотримання обрядів служби божої відбиває ваше духовне життя, зовнішня упорядкованість лише прикрашає й облагороджує вашу віру. Чи не тому стверджували мудреці, що віра одна, що вона великим терпінням, без стриманості вона тьмяніє, а можливо, навіть приречена на загибель. Це сказано для того, аби невігласи, які думають лише про дотримання обрядів, не забували головного завдання – віри.
Маю підстави думати, що вони переконані: досить їм здійснити обов’язкові елементи обрядів, аби вважатися мусульманами. Це не так, обряди – єдино вартові віри. Але яка користь із вартового, котрий тільки пильнує, не дбаючи про збереженість і добробут предмета охорони? Що станеться з вірою без пильності? Хіба достеменна мета – не збереженість і чистота предмета охорони?
Не здатні втямити сенсу обрядових знаків, прислухайтеся! Найголовніше в них – намаз. Але перш ніж приступити до нього, мусите здійснити обмивання. Обмивання здійснюється після очищення від скверни. Пам’ятайте про це! Ця процедура повинна скінчитися проведенням вологими руками по ногах – декотрі знаки мають символічний характер.
Позбувшись скверни, ви здійснюєте обмивання, очищаючи невидимі сторонньому оку частини тіла, що, звісно, зовсім нецікаво знати стороннім, але цими діями ви показуєте людям, що ваша душа безгрішна і ви приводите свій зовнішній вигляд у відповідність із внутрішнім станом. При повному очищенні й спокої ви приступаєте до намазу. Намаз – це молитви, заклинання.
Легкий дотик мокрими пальцями до шиї й ніг означає, що вони вже обмиті й чисті.
Приступаючи до молитви, торкаєтеся пальцями вух – це означає, що перед Аллахом ви не смієте підняти руки вище, цей рух виражає ваше визнання – Аллах понад усе, і ваше благання до нього – не дай потонути у світській метушні, протягни помічну руку.
Схилена голова і складені на грудях руки – знак того, що ви стоїте не просто як раб перед вельможею, не як простолюдин перед падишахом, а виявляєте цим визнання, як більш слабке, мізерне створіння, справедливості й незмірному могуттю всемудрого Аллаха.
Звернення обличчям до Кибли – це поклоніння гаданому місцю відвідання Всевишнього, хоча ми знаємо, що не може бути на землі місця, гідного його перебування. Це надія на те, що наші молитви досягнуть слуху Всевишнього.
Читання намазу починається з сури Фатіха. Це тривала і змістовна молитва.
Уклони, здійснювані з руками, покладеними на коліна, – знак того, що мусульманин постав перед ликом Аллаха.
Перший дотик землі чолом означає, що людина вийшла з землі, другий – що вона в землю й повернеться. Звернення обличчям до неба – знак надії й благання про воскресіння після смерті.
Ви закінчуєте молитву ще одним присіданням і словами привітання Всевишньому та його Пророкові, нехай благословить Аллах його ім’я, а також побажанням усім мусульманам світу єдності й добробуту.
То що ж ми зрозуміли для себе з цього Слова?


Слово Тридцять Дев’яте
Так, безумовно, наші пращури поступалися нинішнім людям освіченістю, увічливістю, доглянутістю й охайністю. Але вони мали дві чесноти, яких ми тепер не маємо.
Долаючи в собі вади, які дісталися нам від пращурів, ми розгубили ці чесноти. Якби у своєму характері ми мали рішучість і зусилля, скеровані на набуття нових якостей, приклали до того, аби зберегти старі, можливо, ми стали б уряд з іншими народами. Оскільки немає рішучості характеру, знову набуте більше сприяє розвиткові в нас властивостей демонічних, аніж людських. Це – одна з причин того, що ми втратили національні чесноти.
Про які риси говоримо? У стародавні часи були люди, що звалися «єл баси» , «топ баси» . Вони розв’язували суперечки, керували життям суспільства. Простолюд, так-сяк, займався своїми справами. Було не прийнято оскаржувати рішення «єл баси» або «топ баси» чи бігати від одного до другого. Кажуть: «Візьми альчик , якщо він зручний для твоєї руки, зроби з нього биту». «Коли кожен бій сам собі, не вжитися і на безкрайніх просторах; коли є очільник громади, то і в вогні не згоріти». Визнавши цю істину, люди приносили жертву святим духам і, помолившись, віддавали важелі урядування загальному обранцеві й надалі старалися підтримувати його в усьому, приховуючи його вади й славлячи чесноти. Ставилися до нього з належною повагою, слухалися і беззастережно підкорялися, тоді й впливові особи не переходили меж розсудливості. Якщо могли вони не дбати про людей, коли всі були братами й мали спільне надбання?
І друге – люди свято берегли й цінували єдність. Щойно хтось закликав на допомогу інших, згадавши при цьому імена пращурів, як усі кидалися виручати, забувши всі образи й чвари, охоче йшли на поступки й жертви. Тоді казали в народі:
«Хто не вміє вибачити провини ближньому, того скривдить чужий».
«Брати сваряться, але не зрікаються одне одного».
«Коли шестеро загрузли у чварах, утратять те, що мають у руках, коли четверо перебувають у згоді, на них сходить небесна благодать».
«Хто шукає правильного шляху, знаходить скарбницю, хто шукає чвар, знаходить біду».
Де нині цей благородний дух спільності й піклування про честь? Їх забезпечували людська стійкість, сумлінність, мужність. Ми втратили їх.
У нинішніх людей дружба – не приязність, а підступність.
Ворожнеча – не обстоювання істини, а просто невміння жити у згоді.


Слово Сорокове
Шановні, ось про що хочу спитати вас.
Як це виходить, що про покійників не говоримо поганого, а серед живих не бачимо гідних?
Чому старі живуть у згоді з молодими, а поміж собою ворогують, хоча число їхніх ровесників щодня стає дедалі меншим?
Варто комусь поїхати на чужину, як усі відразу починають любити його наче рідного. Але щойно він повертається, то змушуємо його тікати від нас. Чому?
Чому, побачивши хорошу людину з чужого роду, люди розпинаються перед нею, захоплюючись її чеснотами, а у своєму роду не зауважують тих, хто перевершує чужинців мудрістю і благородством?
У чужому краю вихваляють свій аул, а повернувшись, підносять статки чужого аулу. Як то?
Чому дорослі ласкаві, дбають про дітей, допоки ті маленькі, але холонуть до них, щойно ті дорослішають?
Чому важко зібрати родичів, коли радість, біда чи інші гідні збори, а як запахне злодійством чи розбоєм, вони тутечки?
Чому родичі нарікають і ображаються на тебе, коли твій кінь приходить першим на перегонах?
У старовину люди пам’ятали: якщо хтось бодай раз допоміг їм дістатися місця, вони вдячно згадували про це до останніх своїх днів. Нині люди швидко забувають добрі діла. Чому?
Чому байський син, зубожівши, не соромиться злодійства, а йти на службу до іншого бая вважає для себе ганьбою?
Чому двоє хороших людей не можуть ужитися в одному роду? А двоє негідників чомусь завжди стають друзями?
Чому той, кого ти вважаєш другом, кому даруєш коня, відмежовується од тебе, отримавши стригунця від твого ворога?
Чому дехто не цінує друга, з яким живе у згоді, а за ворога, який раз у вік виконав його єдине прохання, готовий віддати життя?
Чому багато людей не бажають добра друзям, а якщо комусь із двох друзів поталанить, вони стають заклятими ворогами?
Чому одні шукають людини, яка б дала їм розумну пораду, але уникають тих, хто знає їхню справу до тонкощів?
Чому декотрі в гостях поводяться так, ніби пригнали з собою всю свою худобу, а приймаючи гостей у своїй домівці, удають, ніби далеко відігнали всі свої стада?
Люди шукають спокою, але варто йому запанувати, як їм одразу стає нудно? Чому?
Чому народом завжди урядують управні ділки? І чому, зазвичай, вони завжди бідні?
Чому молодші дружини бувають норовливими? Чому лиходії бувають сміливими? Чому деякі бідарі бувають пихатими?
Чому людей стриманих, які живуть мирно, називають безвільними, а тих, хто розпущений, хвалькуватий, задерикуватий, уважають зухами?
Чому казахи не слухають праведних слів, не знаходять часу для цього, але охоче почують плітки й брудні обмови та не підуть, не вислухавши їх до кінця, хоч усі їхні справи розлетяться на порох?


Слово Сорок Перше
Той, хто зібрався вчити, виправляти казаха, мусить мати дві переваги.
Перша – мати велику владу і гігантський вплив, аби, залякуючи дорослих, забирати в них дітей і віддавати в науку, спрямовуючи одних однією дорогою знань, інших – іншою, а батьків змушуючи оплачувати їхні витрати. Дівчаток досить було б навчити мусульманству, аби вони були сильні бодай у релігії. У такому разі можна б було сподіватися: коли батьки, постарівши, відійдуть од справ, молоде покоління піде правильним шляхом.
Друге – потрібно володіти незліченними багатствами, аби через підкуп брати дітей у батьків і віддавати їх навчатися, як було сказано вище.
Ніхто не має влади, здатної залякати сучасних людей. Нікому не дано багатства, якого б вистачило на те, аби задобрити всіх батьків.
Якщо не залякати або не підкупити казаха, то неможливо вмовити чи переконати його в будь-чому. Невігластво, отримане від батьків, всотане з молоком матері, пройшовши крізь м’ясо, досягло кісток і вбило в ньому людяність. Поміж собою вони мають якісь крутіння і кривляння, нашіптування і двозначні натяки, нічого цікавішого їм не спадає на гадку. Вони намагаються думати, але не мають часу зосередитися на своїй думці. Говорю з ними – вони й слухати уважно не можуть, їхні очі бігають, думки розходяться.
Як жити?
Як далі маємо бути?


Слово Сорок Друге
Одна з причин пристрасті людей до пороку – неробство. Коли людина обробляла землю, займалася торгівлею, хіба вона могла вести бездіяльне життя? Їздить з аулу до аулу на випроханому в когось коні, живе на дармове, розносить плітки й чутки, хитрістю і підступами підбурює інших або сам іде на поводу в підбурювачів, поневіряючись без діла і без користі. Той, хто прагне добробуту, хто звик жити своєю працею, уважатиме таке життя принизливим. Хіба він полишить свою справу, аби волоцюжити без цілі?
Той, у кого заводиться бодай сяка-така худоба, не вдовольняється цим, не береже того, що має, а вирушає шукати радощів, залишивши пастухам і дітям піклування про стадо, яке стає здобиччю злодіїв і хижаків, гине в негоду. Він знесе цю втрату, але не буде на силі відмовитися од участі в таємних змовах, плітках, дрібних чварах. Бажаючи набути значущості й ваги в суспільстві, він уважає за обов’язкове для себе бути причетним до гидких і злих підступів, брудних нашіптувань, мізерних капостей. Ті, котрі досягли певних достатків, кидають своє добро на піклування інших: «ти, мовляв, подивися, приглянь», а самі віддаються марнослів’ю, дармоїдству, бездільному вештанню.
Нині люди не цінують високого розуму, загальної поваги чи багатства; уміння писати скарги, уміння вправно когось надурити – ось що в шанобі. Кому це вдається, хай він буде бідний і нещасний, йому всюди приготовані почесне місце, жирний кусень м’яса і вгодований кінь. Такому шахраєві легко влестити простуватого бая, коли він заявить лицемірно: «Ви лише накажіть, заради вас я хоч у вогонь готовий піти». І цього досить, аби, і пучкою не кивнувши, бути ситим, одягненим, їздити на доброму коні й мати загальну повагу.
Бай не думає про втрачений спокій, не рахує своїх витрат. Перш ніж говорити з кимось, він радитиметься з пройдисвітом, який стелиться перед ним дрібним клусом, боячись утратити баєву довіру, тривожачись, як би не завелися у володаря інші радники. «Аллах з вами, – каже він догідливо, – невже ви самі не додумалися до такої простої речі?» І почне підказувати хитрощі одну гидкішу від іншої, навіює баєві помисливість до інших людей. Урешті бай втрачає довіру до себе людей навкруги. Якщо розумний чоловік не погоджується з баєм і відвертається од нього, пройда відразу: «Ось бачите? Чи не говорив я вам, що це його підступи?» І зовсім підкорить своїй волі наївного бая.
Ось на що сучасні люди витрачають свій розум і свої бажання.
Ось чим вони живуть.


Слово Сорок Третє
Людина обдарована від природи тілом і душею. Потрібно знати, які властивості тіла і душі дано від народження і які набуваються в результаті праці.
Необхідність їсти, пити, а також спати – мимовільні потреби. Бажання щось побачити й дізнатися – зачатки мимовільного інстинкту, але розум і знання – це надбання людської праці. Слухаючи вухами, бачачи очима, торкаючись руками, пробуючи язиком, вдихаючи носом, людина отримує уявлення про зовнішній світ.
Одержані відчуття, приємні чи неприємні, сприйняті п’ятьма вказаними органами чуттів, розташовуючись у пам’яті в заданій закономірності, створюють певну образність.
Отримувати приємне враження від доброго і відвертатися од поганого – природна здібність людини. Спочатку ці зачатки дуже слабкі. Людина розвиває і посилює ці здібності, без уваги й розвитку вони притуплюються, зникають або залишаються в зачатковій стадії, виявляються ні для чого не придатними.
Хто багато слухає і бачить, черпаючи знання ззовні, той багато має: він здатний розсудливо міркувати й відрізняти корисне од шкідливого. Людину, здатну аналізувати події й факти, залічують до людей розумних.
Невіглас, не здатний мислити, не привчений працювати, намагається скинути свою безпорадність на Бога. «Що вдіяти, коли Бог не обдарував розумом?» або «Нас с тобою Бог створив неоднаковими», – кажуть вони.
Хіба Бог наказав йому не вслухатися, не вдивлятися, не запам’ятовувати чуте і бачене? Хіба йому сказано: їж, пий, розважайся, удовольняйся похвалянням і перетворюйся на тварину, розгубивши душевні скарби?
Інші кажуть: «Можливо, розум – справді річ наживна, але прагненням обдаровує природа. Обдарований здібностями набуває й розуму. Нездібні залишаються нерозумними». І це хибно.
Діти теж мають прагнення, що безперечно. Ми вже говорили, що спочатку здібності людини дуже слабкі й потребують дальшого розвитку і вдосконалення. Навіть ремесло, у якому людина вправляється охоче, день у день стає досконалішим. Якщо не повертатися до набутих навичок, то можеш їх утратити, і сам не помітиш, як став іншою людиною. Хіба вміння і майстерність, покидаючи тебе, попереджають про це заздалегідь? Спроба повернути їх потребує ще більше зусиль, аніж раніше.
Душевні здібності настільки різноманітні й багатогранні, що тут їх усіх описати неможливо. Сила душі здатна довго утримувати навички набутої майстерності, але без уваги вони втрачають свою цінність і з часом може також вичерпатися сама сила, яка їх утримує. Набути її наново неможливо.
Сила душі має три особливі властивості, які потрібно цінувати й берегти в собі, тому що без них людина перетворюється на тварину. Перша з них зветься «рухомий елемент». Що це є? ця властивість допомагає не лише усвідомити побачене і почуте, але спонукає живо осмислити, що з чого випливає і куди провадить. Без цієї властивості марно багато читати: це нічого не дасть. Не зробивши вчасно, не подумавши вчасно, не сказавши вчасно, усюди спізнюючись, усе життя шкодуватимеш і засмучуватимешся: «Як жаль! Там-то й тоді-то треба було вчинити так-то!»
Інша властивість зветься «притягальна сила однорідного». Коли ти дізнався щось нове для себе, починаєш думати й порівнювати зі схожими речами. Чи в усьому вони схожі? Чи лише в окремих елементах? І допоки не розтлумачиш собі всієї причини схожості, не розпитаєш, не перевіриш своїх припущень, – не знайдеш заспокоєння.
І третя. Воно зветься «вразливість серця». Якщо зумієш зберегти серце від згуби чотирьох пороків, як-от самовдоволення, корисливість, легковажність і безтурботність, отримані відчуття зовні чітко відіб’ються у дзеркальній непорочності серця. Ці враження живитимуть твій розум і запам’ятаються надовго. Якщо не вбережеш чистоти серця, потьмяніє дзеркало душі, усе буде видне в ньому невиразно або у спотвореному вигляді. І твої поняття про все на світі складуться хибно.
Усе, що добувається працею і міститься поза тобою, зветься багатством. Якщо не знати всіх перипетій і тонкощів ведення господарства, то важко втримати в руках своє добро. Так само важко вберегти нажите духовне багатство – розум і знання, від яких може бути й чимала шкода. Коли не знати про це і втратити пильність, то можна легко позбутися набутого.
Усе на світі має свою міру. У тім числі й добре. Велика річ – знати міру всьому. Уміння думати – похвальне, але декотрі люди, надмірно захопившись, заплутуються в думках, утрачають здоровий глузд.
У бажаннях їсти, пити, одягатися, розважатися, кохати, насолоджуватися, збагачуватися, досягати влади й навіть у виявленні обережності й хитрості, скерованої на те, аби не бути ошуканим, потрібно знати міру. Усе, що понад міру, – це зло.
Давні мудреці казали: «У тому, чого вперто домагаємося, ми знаходимо зло». Нехай буде тобі відомо: у двох властивостях духовної сили, званих «притягальною силою однорідного» і «рухомим елементом», приховано все те добро і все те зло, що існує на світі. Владолюбство, егоїзм, гнів, брехня – усе, що порочить людину, бере початок у цих істинах. Таку силу потрібно вміти спрямовувати на вдосконалення добрих і корисних якостей, потрібно придушувати порочне в його зародку.
Розум відрізняє корисне од шкідливого. Але навіть силою розуму не подолати цього зла. Його може подолати лише той, хто поєднає в собі силу розуму та силу волі. Той, хто зумів зосередити в собі розум і волю, подібний до швидконогого скакуна – йому підвладне все.
Якщо ці якості нерозвинені або одна з них наявна, а інша – ні, то духовне могуття піднесе тебе, мов необ’їжджений, некерований скакун, кидаючи і на скелі, і у воду, і у прірву. Ти безвільний. Мчиш, не тямлячи дороги, поли твого халата розпущені, очі підняті до неба… І до кінця твоїх днів тобі не позбутися безчестя.


Слово Сорок Четверте
Наймізерніший з людей той, хто не має прагнень. Але прагнення бувають різні. І ті, хто чогось прагне, відрізняються одне від одного здібностями й силою волі. Талановиті чи нездарні, усі вони не проти почути похвалу на свою адресу. Вони чекають на неї, заслужену чи ні – однаково.
Люди спілкуються з людьми свого кола, діляться з ними потаємними думками. І найперше очікують похвали від тих, хто мешкає поруч них і знає їх, а не від незнайомих і далеких людей.
Одні прагнуть шаноби. Інші жадають багатства. Неважливо, яким чином – скнарістю чи хитрощами. «Хто дістав багатство, той безгрішний» або «Заможний має світлий лик», – кажуть вони й знають, що ніхто за це їх не осудить. Бачать у багатстві свою головну чесноту і честь. Якщо судити за їхніми розбещеними звичаями, так воно і є, але якщо дивитися з позицій людяності – це один з огидних пороків.
Одні хочуть уславитися як хоробрі, святі, баї, інші не цураються слави хитрих, управних, усезнаючих. Чваняться лихою славою, навіть з неї намагаючись добути вигоду.
Усі чогось прагнуть – прагнуть читати, але не за книжками, а за обличчями людей. Дивляться, мовби намацують пульс і визначають: «А… сьогодні в ціні те-то і те-то, а ось на цій справі можна непогано заробити». Аби пізнати науку за книжками, потрібно, кажуть, передусім очистити від скверни душу, думки й лише потім приступити до читання.
Якщо волієш навчатися за обличчями, продовжуй розпочате, не старайся очиститися, адже нікому не видно, що там у твоїй душі. Кажуть, чим більше складок і зубців у ній, тим невразливіший і надійніший добробут. Ото й суди тепер, хто чого навчався і хто чого прагнув.


Слово Сорок П’яте
Доказом існування єдиного і всемогутнього Бога є те, що багато тисячоліть різними мовами люди говорять про існування Бога, і скільки б не було релігій, усе вважають, що Богу притаманні любов і справедливість.
Ми – не творці, а смертні, що пізнаємо світ за створеними речами. Ми – служителі любові й справедливості. І відрізняємося тим, наскільки ліпше один за одного усвідомлюємо творіння Всевишнього.
Вірячи й поклоняючись самі, не маємо права сказати, що можемо змушувати вірити й поклонятися інших.
Початок людяності – любов і справедливість. Вони в усьому наявні й усе вирішують. Це – вінець творіння Всевишнього. Навіть у тому, як опановує огир кобилу, виявляється любов.
У кому панують почуття любові й справедливості, той – мудрець, той – учений. Ми не здатні вигадати науку, можемо лише бачити, відчувати створений світ і осягати його гармонію розумом.