Анрі Труая. Баронеса і Музикант (Пані фон Мекк і Чайковський) [1]
Як і більшість російських поміщиків, від весни 1861 року баронеса Надія фон Мекк живе у страху, що скасування кріпацтва, яке недавно [2] з насторожливою щедрістю оголосив імператор Олександр ІІ, викличе заворушення поміж селянами. Їхні претензії на землі баронеси можуть призвести до поважних струсів особисто для неї. Проте дуже скоро вона переконається, що ця поступка прихильникам європейського прогресу не принесе важких наслідків їй та її родині. Звичайно, кріпаки, діставши свободу, отримують клаптики землі для самостійного існування, забирані з власності панів. Одначе мирові судді, яких у кожному повіті призначає очільник дворянства, стежать за тим, аби розподіл земель відбувався безболісно для господарів. А щодо новоспечених вільних людей, то, і втішені, і налякані несподіваним щастям, призвичаєні жити без клопотів за майбутнє, про яке завше думав господар, котрий дбав про утримання поголів’я своєї людської худоби в належному стані, вони бояться свободи, повної небезпек, і думають, чи не ліпше їм було раніше, коли нагорі не переймалися несправедливістю соціальної нерівності.
Челядь, зокрема, дуже часто заявляє, що надто задоволена своєю долею, аби її змінювати. На щастя, саме такі справи баронеси фон Мекк. Півста слуг, які є в її розпорядженні, звістку про зміну їхнього соціального становища сприймає незворушно. Тільки старанніше працює, аби життя йшло своєю колією в чудовому будинку з шістдесяти кімнат на Різдвяному бульварі в Москві, де їхня господиня, уроджена Надія Фраловська, велично виступає обіч її чоловіка, барона Карла фон Мекка.
Насправді за цього дрібнопомісного балтійського дворянина з рівним, поступливим характером вона вийшла заміж 1848 року [3], без справжнього кохання, а щоби виконати волю свого батька, Філарета Фраловського, який боявся померти, не видавши заміж доньки й не побачивши її вдало влаштованою. Проте батько не був для неї тим авторитетом, до котрого біжать по допомогу, аби почути пораду чи дістати захист. Підкорена м’якістю цього усмішливого дилетанта, вона бачила в ньому втілення розуму, чуйності й непохитної чесності. Великий любитель музики й мандрівок, Філарет грав на скрипці, обертався в артистичних колах і без вагань тягнув свою доньку за собою з міста до міста, з концерту на концерт, усією Європою. Навіть затьмарив в очах дівчинки-недолітки образ матері, живої або померлої, чиє ім’я стало для неї лише звуком. Коли своєю чергою помер Філарет і слідом за матір’ю Надія втратила батька, вона пізнала дні розпачу, дарма що поруч був співчутливий, уважний чоловік. Потому, з часом, згадуючи волю покійного Філарета Фраловського, вона зібралася і вирішила не давати собі перепочинку, допоки не покаже всього, на що здатна. Можливо, потрібен був відхід її батька, аби вона проявила себе гідною його? Для початку вона поквапилася довести, що справедливо посідає місце дружини, і взялася народжувати дітей одного за одним. Не вміючи робити чого-небудь наполовину, тут Надія також докладала подвійних зусиль. За двадцять чотири роки подружнього життя вона виростила шість доньок і п’ятеро синів [4].
Нескінченна вервечка вагітностей і пологів не заважає їй, між появою дітей на світ, займатися кар’єрою чоловіка і зростанням їхнього добробуту. Не лише плідна «виробничниця», але й жінка з головою, вона вмовляє Карла фон Мекка, який отримує 1500 рублів на державній службі, залишити адміністративну посаду та зайнятися справами більш ризикованими й вигідними. Укупі з братом він засновує залізничне товариство – Московсько-Рязанську лінію, – статутний капітал якого внесла його дружина. Одночасно вона займається металургійним заводом, яким фон Мекки володіють на Уралі, та підвищує дохідність належної їм цукроварні в Україні [5]. Не виходячи з дому, вона наглядає за всім і миттєво знаходить найвигідніше рішення. Керована її енергією, подружня пара накопичує багатство і забезпечує собі славу в ділових колах. Надія, не марнуючи власного зиску, може відчувати хвилювання і від фінансового звіту, і, після нього, від музичного концерту. Славний Карл повен пієтету перед дружиною з такою безліччю талантів, яка однаково вправно поводиться з цифрами й нотами, з питаннями буденного життя й етерністю найпіднесенішої мрії. Чоловік не знає, що вдіяти, аби віддячити Надії за всі радощі, які вона дарує йому. Найліпше, що він вигадує, це розважати її постійною зміною місць. Навіть у Росії фон Мекки можуть побалувати себе мандрами. Окрім велетенської садиби в Москві, вони володіють елегантною дачею в Петербурзі, на Васильєвському острові, та чудовим маєтком у Браїлові [6]. А якщо схочеться побачити нові обрії – уся Європа їм відкрита. Тікаючи від північної зими, вони подовгу мешкають у Франції, на Рів’єрі, або у Країні басків, або на березі озера Комо, або у Флоренції, Римі, Женеві, Ваймарі, Відні чи Парижі. Чутливий до бажань дружини, Карл покірно прямує слідом за нею у вир піаністів, скрипалів і диригентів, її кумирів дня. Одначе для закордонних поїздок пара має особистий вагон, оздоблений гербами фон Мекків, у якому все передбачено для їхньої зручності та який чіпляють до міжнародних потягів за їхньою вказівкою в найліпшому місці.
Після повернення до Москви Надія фон Мекк з особливим задоволенням повертається до старих російських звичок. Усе гуде в домі. Під наглядом няньок і гувернанток ростуть діти. Тисячі рублів стікаються в каси, і найшикарніші салони виявляють такій милій парі найпалкіший прийом. Одначе світські розваги дедалі менше приваблюють Надію. Маніакально одержима порядком, організованістю і пунктуальністю, вона живе за власною спартанською програмою. Спить строго не більше, ніж вісім годин уночі. Після пробудження вголос молиться тридцять хвилин перед іконами. За столом, завжди скромним, родина вдовольняється смаженим м’ясом, до якого подають лише трохи овочів. Потому гігієнічна прогулянка – чи то у сніг, чи у то в дощ або у вітер – для активізації мозкового кровообігу. І завжди – чай у величезній кількості. Уся родина збирається перед самоваром, дотримуючись давнього звичаю пращурів.
Навколо Надії й Карла збираються їхні діти, починаючи з віку, коли вони спроможні зрозуміти, яку щасливу нагоду дістають при цьому. Також тут є музиканти, яких обрала і всадовила господиня дому, з якими вона щодня грає твори своїх улюблених композиторів. За невеликими концертами йдуть пристрасні дискусії між нею й артистами. Вона дивує їх шириною своїх музичних знань і запалом, з яким обстоює власну думку. Часто словесні баталії затягуються далеко за північ. Коли заходить мова про музику, баронеса невблаганна. Грати чи говорити про неї – господині однаково! Здається, що, пробігаючи пальцями по клавішах, вона відчуває екстаз, якого ніколи не вмів дати їй чоловік, беручи її у свої обійми. Якщо неможливо бути добрим виконавцем, не люблячи музику, то чудово можна бути доброю дружиною, не дістаючи справжнього задоволення від фізичної близькості з чоловіком. Сорокачотирирічна Надія філософськи констатує, що ці довгі двадцять років, прожиті обіч байдужого їй і бездоганного чоловіка, вона не робила нічого іншого, крім як народжувала дітей, передавала їх на виховання у вмілі руки та стежила за домом і примноженням багатства на радість усій родині. Ані краплини чутливості, жодних фантазій, жодної імпровізації, жодних сюрпризів у цьому одноманітному житті мудрої душі й спокійного тіла. Навіть власні діти нині розчаровують її. Мало займавшись ними в ранньому віці, тепер Надія взагалі не бачить жодної причини оточувати їх спізнілою ніжністю, тим паче що вони дедалі менше потребують її, шукаючи свого шляху в житті. Єлизавету вона видала за одного зі своїх колишніх залицяльників, певного Іолшина [7]; Олександра вийшла заміж за графа Беннігсена; Лідія – за одного з Левісів-оф-Менарів; Володимир, вітряний юний бешкетник, одружився з молоденькою дівчиною і безсоромно їй зраджує. Правду кажучи, Надія деколи плутається у своїх численних нащадках і невістках із зятями. Життя тече вдалині від неї – стрімке, бурхливе, захопливе. Чи довго сама вона нерухомо стоятиме на березі?
Доки Надія перебуває в заціпенінні від безцільності свого існування, несподіваний удар падає на неї: у січні 1876 року [8] передчасно помирає її любий Карл фон Мекк. Аж ось вона – удова з чотирма більш або менш вдало влаштованими дітьми та з родиною, яка залишилася під її опікою. Убита горем і сповнена усвідомлення своєї нової відповідальності, баронеса знаходить утіху, лише сідаючи за фортепіано. Саме від свого інструмента вона очікує повного розкріпачення. Чи можливо, що її жіноча доля зупиниться тут – нерішуча, бездільна і позбавлена ідеалу? Коли вона дивиться на себе в дзеркало, то ненавидить це гостре обличчя з горбатим носом, чорним поглядом, агресивним і зарозумілим, який, здається, зневажає всіх смертних. Вона занадто висока, надто худа і горбиться, інстинктивно соромлячись свого високого зросту. Як тільки бідний Карл фон Мекк міг терпіти її? Як зможе котрийсь інший чоловік покохати баронесу, в її віці, з її зморшками? Єдиний супутник її сумного існування – рояль, якого вона ніжно торкається вимогливими пальцями щодня. Другим шлюбом Надія була повінчана з музикою. Так, незважаючи на правила поведінки, що велять кожній удові, яка усвідомлює свій обов’язок, побиватися певний термін і вести відлюдний спосіб життя, вона, заледве поховавши чоловіка, знову починає відвідувати концертні зали й театри, де дають опери. Єдина її данина правилам поведінки – дуже сувора чорна сукня з довгими рукавами й глухим коміром. Ця уніформа подружньої скорботи не викликає її невдоволення: лише виокремлюючись із юрм інших людей належним одягом і манерою триматися, справжня жінка може привчити їх поважати своє горе.
Одного вечора, якраз незадовго до новорічних свят, Надія фон Мекк одягається особливо ретельно, оскільки вирішила поїхати на концерт, який дають під егідою Російського музичного товариства; оркестром керуватиме друг родини, славетний Микола Рубінштейн; у програмі зазначено симфонічну поему за драмою Шекспіра «Буря». Це останній твір вітчизняного композитора, про якого говорять багато доброго, – Петра Ілліча Чайковського. Надії відомо, що Микола Рубінштейн цінує молодого композитора. Одначе напередодні вона поцікавилася і перечитала кілька сцен із «Бурі» й була надзвичайно розчарована. На її погляд, це хаотична пишномовна п’єска, що не заслуговує на те, аби надихнути талановитого музиканта. Саме з такою упередженою, неприхильною думкою вона з’являється в концертній залі, уже наполовину заповненій. Коли Микола Рубінштейн займає своє місце перед музикантами, її серце стискається від думки про неминуче розчарування, яке чатує на неї.
Проте з перших тактів вона відчуває, її ніби відірвало од землі поривом налетілого вітру. Вона чує зовсім не патосні слова мага Просперо, зовсім не балаканину манірної Міранди й не любовні освідчення Фернандо, а шум моря, яке, розгулявшись на просторі, ось-ось налетить на самотній острівець, а тоді поступово пом’якшиться, залишивши по собі тільки тремтіння повітря і душевний стогін. Це таємне послання, здається Надії, адресоване лише їй, поверх голів сотень безликих слухачів. Вона настільки схвильована цим душевним єднанням, що по закінченні виконання фрагмента забуває оплескувати вкупі з іншими. Буря оплесків навколо неї посилюється, коли двоє молодиків, безсумнівно учнів консерваторії, буквально силоміць тягнуть на сцену, до публіки, незграбного чоловіка з опущеною головою, котрий здається збентеженим своїм успіхом, наче якимось непорозумінням. Коли музиканти, підвівшись, за встановленим звичаєм, оплескують, ударяючи смичками й долонями по власних інструментах, Микола Рубінштейн обіймає Петра Ілліча і, повернувшись до зали, урочисто оголошує «російського генія», «непорівнянного Чайковського».
Слухаючи цю гіперболічну похвалу, Надія згадує, що тривалий час Чайковський мешкав спільно з Рубінштейном і що кружляють чутки про розпусні звички того й того. Сповнена рішучості дізнатися про це якнайбільше, наступного ж дня вона піддає допитові музиканта з числа своїх протеже, який мешкає під її дахом, – Йосифа Котека. Одначе той вочевидь не бажає ані розчарувати свою «доброчинницю», ані обмовити композитора, яким теж захоплюється. Суперечливі й плутані відомості, які він надав, засмучують Надію, яка доходить рішення більше не думати ані про життя, ані про вчинки цього Чайковського: зрештою, він повинен бути людиною вельми пересічною, негідною таланту, яким його нагородив Господь.
Довгі місяці вона живе в повному мирі з собою, зберігаючи надію на променисте одкровення, яке може принести лише музика, кохання або смерть. Це передчуття, ще дуже невиразне, перетворює її дні на постійне очікування вона сама не знає чого. У травні 1876 року, під час нового концерту Російського музичного товариства, баронесі здається, що вона розрізнила другий знак долі, слухаючи Перший концерт для фортепіано сі-бемоль мінор того самого Чайковського у виконанні Сергія Танєєва – двадцятирічного віртуоза, випускника Московської консерваторії. При перших же звуках Концерту холодок пробіг по її шкірі. Віднесена потоком музики, вона з забобонним жахом думає про те, що Моцарт і Бетговен повернулися на землю та що вона присутня при їхньому воскресінні під іншим іменем, у новій особі. Одначе де він є? Його не видно. Чому він ховається? Чи живий ще? Можливо, за цей час уже помер, як і його великі попередники? Але ні, хвала небу! Ось він під бурю скажених оплесків дозволяє Танєєву витягти себе з-за лаштунків і вклоняється, незграбно і так мило, несамовитій публіці.
Повернувшись до себе, Надія вирішує негайно звернутися до цього ні з ким не порівняльного композитора, аби дати йому кілька невеликих замовлень для музичної транскрипції, за які вона щедро заплатить: вельми поширена практика в середовищі композиторів, які завжди шукають нагоди підзаробити на додачу до жалюгідної виручки з концертів. Проте Надія побоюється грубої відмови Чайковського, про чиє фінансове становище нічого не знає. Та він не лише приймає її пропозицію, але й виконує роботу напрочуд пунктуально. Заспокоєна і радісна, вона пише йому 18 грудня 1876 року [9]: «Ласкавий пане Петре Іллічу! Дозвольте скласти Вам мою найщирішу подяку за таке швидке виконання мого прохання. Говорити Вам, у який захват мене приводять Ваші твори, вважаю недоречним, бо Ви звикли й не до таких похвал, і обожнювання такої мізерної істоти в музиці, як я, може видатися Вам лише смішним, а мені така дорога моя насолода, що не хочу, аби з неї сміялися, тому скажу лише, і прошу вірити цьому буквально, що з Вашою музикою живеться легше й приємніше. Прийміть мою достеменну повагу і найщирішу відданість. Надія фон Мекк».
Надіславши листа, вона спохоплюється, що задалеко зайшла у висловленні своєї вдячності. Але не мусить довго чекати. Відповідь приносять наступного дня: «Ласкава пані Надія Філаретівно! Щиро Вам вдячний за все люб’язне і приємне, що Ви зволите мені писати. Зі свого боку, скажу, що музикантові посеред невдач і всіляких перешкод утішно думати, що є невелика меншість людей, до якої належите й Ви, котра так щиро і тепло любить мистецтво».
Цей лист заспокоює Надію та зміцнює її в рішучості присвятити себе музиці й обраним композиторам. Маючи бойовий характер, вона квапиться до Байройта, де шанувальники Ваґнера готують урочистості на славу свого ідола. Виконання «Валькірії», другої частини «Нібелунгової каблучки», – подія, супроводжувана напливом сили-силенної людей. Надію зачудовує несамовитість, з якою ваґнерівські адепти волають по всіх закутках, що ця музика, то грандіозна, то лірична і задушевна, містить філософське послання на благо всьому світу. Відмовляючись вірити в цінність для всього світу цього прояву німецької зарозумілості, вона береться в театральному фоє і салонах міста дошкульно критикувати псевдореволюційне мистецтво Ваґнера, протиставляючи йому щире, стримане і чуттєве мистецтво Моцарта, Шуберта і Чайковського.
Протягом цього перебування в Німеччині вона має змогу зустріти Миколу Рубінштейна, звабливого Ференца Ліста, чия віртуозність зачудовує її, та численних німецьких, англійських і російських любителів музики, які штовхаються і нападають одне на одного, позаяк одні – ваґнеристи, бо це модно, а інші – антиваґнеристи, за традицією або з патріотизму. Оскільки ніхто навколо неї не вимовляє імені Чайковського, у баронесі раптово виникає відчуття, що на неї покладено величезну місію: відкрити вуха цьому стаду заблукалих для музики того, кого вона вже нині вважає своїм протеже і своїм володарем.
По недовгому перебуванні на селі, у власному маєтку, Надія фон Мекк повертається до Москви, де знову опиняється під владою свого ідефіксу і береться нетерпляче розпитувати придворного музиканта (раніше згаданого) зі свого придворного почту, Йосифа Котека, про загадкового Чайковського. Їй випало чувати, що той недавно повінчався з французькою співачкою Дезіре Арто. Що в цій історії правда? З притаманною йому обережністю Котек відповідає, що легкий роман справді тимчасово зблизив діву і композитора, одначе кар’єра змушує її постійно їздити світами, а Чайковський, дуже прив’язаний до Москви, не наважився бодай на якийсь час покинути Росію, де під його опікою перебувають численні родичі. Отже, їхні заручини було розірвано за обопільною згодою, і Дезіре Арто з розпачу вийшла заміж за певного тенора, призвичаєного, як і вона сама, до постійних гастрольних поїздок. Ця новина трохи заспокоює Надію й одночасно хворобливо загострює її апетит. Вона уявляє, що б чатувало на Чайковського, котрий ледве уникнув небезпечної Дезіре Арто, у випадку абсурдного одруження і неминучого батьківства, яке пекло подружнього вдавання, гнітючих банальностей, дитячих хвороб і буденних затертих фраз! Аби вберегти його мистецтво, необхідно відмежувати його од дрібних смутків щоденного життя, з його задоволеннями для тіла, які відвертають дух од великих творчих справ. Скільки тендітної музики не змогло народитися, задихнувшись під купою несплачених рахунків, перемазавшись брудними пелюшками, перекинутими нічними вазами й нескінченними жіночими недугами! Кожен композитор, гідний носити це ім’я, мусить відмовитися жити як інші, аби мати змогу творити ліпше за інших. Охоплена такими категоричними думками, Надія довідується, що 17 лютого 1877 року Чайковський особисто диригуватиме у Великому театрі виконанням свого нового твору – «Слов’янського маршу», на написання якого його спонукали жахи Російсько-турецької війни [10]. На цей концерт баронеса вирушає з відчуттям, що це вона, а не Чайковський, постане перед судом публіки.
Уже перші звуки, приголомшливо патріотичні, глибоко потрясають її. Войовничий клич мідних труб їй самій навіює бойовий дух. Вона відчуває гордість із того, що є росіянкою, і ще більшу гордість – з того, що є співвітчизницею Чайковського. Одначе сам він має зовсім не святковий вигляд. Опинившись на чолі оркестру випадково, він стоїть невпевнено, зігнувшись, втягнувши шию, згорбивши плечі, ніби наляканий ураганом музики, який виривається з-під його несміливої батути. Можна було б подумати, що не він автор цього тріумфального маршу та що цей марш поступово звеличує того, хто ним диригує. Наприкінці він видається цілковито змученим, незграбно вітає публіку і ховається за лаштунками. Попри бурю оплесків і виклики, він більше не з’явиться на сцені. Надія спантеличена. Невже він настільки ж несміливий, наскільки геніальний? Це припущення робить його для неї подвійно дорожчим, адже несмілива людина більше за будь-яку іншу потребує захисту, поради. А християнська допомога ближньому, думає Надія, – це її справа. Її просто-таки переповнює материнська ніжність до цього зрілого чоловіка, котрий, як тепер вона чудово знає, лише велика дитина!
Так, обравши майбутню жертву своєї доброчинності, вона знову відкриває по юному Котеку артилерійський вогонь власної допитливості. Що більше її захоплення Чайковським, то більше їй потрібно знати про його роботу і життя. Що він робить цієї миті? Про що думає? На що живе, яке його родинне становище, які смаки в царині музики, літератури, театру? Чи багато друзів він має? Чи шукає жіночого товариства? Атакований сотнею нетактовних запитань, Котек відповідає обачливо, понизивши голос, ніби боячись виказати державну таємницю. Отож Чайковський, близьким другом якого він є, нині працює над симфонією і навіть міркує про оперу, але викладацька робота в консерваторії забирає в нього забагато часу, і при кожній нагоді він кляне свої обов’язки, які заважають йому займатися творчістю. Якби йому бодай щедро платили! Але платню він одержує більш ніж скромну, тоді як життя в Москві шалено дороге. Окрім цього, він мусить допомагати родині, про яку найменше що можна сказати, це те, що вона вельми численна і неймовірно марнотратна. Звичайно, батько родини Ілля Петрович, колишній гірничий інженер, гідний усілякої поваги, але, нездатний простежити за власними грошима, геть розорився і перебував на утриманні у своїх п’яти синів: Петра, Іполита, Миколи, Анатолія і Модеста, а також доньки Олександри. І якщо Іполит і Микола мають надійне становище і бездоганну поведінку, якщо Олександра вийшла заміж за гідну людину, то двоє молодших, Модест і Анатолій, нескінченно випрохують гроші у свого брата, старшого за них на десять років [11], великого композитора, гордості родини. Знаючи сливе жіночу чутливість старшого брата, вони користуються будь-яким приводом, аби розчулити його. Довідавшись про те, що Модест вирішив залишити свою сумнівну юридичну і журналістську діяльність, аби присвятити себе, за умов підхожого матеріального забезпечення, вихованню семирічного хлопчика Колі, глухонімого з народження, Петро Чайковський був настільки схвильований, що розплакався прилюдно. І не заспокоївся, доки не дістав запевнення в тому, що батько Колі, певний Конраді, покладає всі свої надії на цього посланого Провидінням опікуна, вірячи, що його син коли-небудь видужає. За словами Котека, це бажання Модеста присвятити все своє життя неповноцінній дитині настільки розчулило Чайковського, що він був готовий пробачити молодшому братові всі попередні помилки. Сам Котек, оповідаючи цей родинний епізод, говорить надривним голосом, а його очі зволожилися.
Але Надія здогадується, що він схвильований не турботою Модеста про маленького Колю, а наївністю і добротою Чайковського, завжди безборонного, чиїм серцем може знічев’я гратися будь-хто. Раптом вона згадує, щó говорять злі язики про дивні звички Миколи Рубінштейна та про оргії, які він буцімто влаштовує з декотрими учнями консерваторії, дівчатами та юнаками. Чи Йосиф Котек не з числа тих, хто таємно віддається там іграм, осуджуваним мораллю? А Петро Чайковський – свій у цих колах, які дозволяють собі все, що заманеться, під прикриттям художньої свободи, – чи не наслідує він прикладу цих шукачів заборонених задоволень? Але ні, подібне відхилення так чи інакше відбилося б на його музиці [12]. А ця музика містить щирість, правдивість, небесну чистоту. Підозрювати його – таке саме блюзнірство, як і відвертатися од ікони. З усього, що сказав Котек, Надія фон Мекк побажала запам’ятати лише одне: Чайковський не має грошей і має геніальність, тоді як вона не має геніальності, зате грошей має стільки, що не знає, що з ними робити. І бачить логічний висновок зі сліпучою чіткістю. З любові до музики вона мусить допомогти Чайковському. Цей жест, на перший погляд позбавлений зацікавленості, принесе подвійну вигоду. Ставши меценаткою композитора, вона заслужить на його дружбу і зможе, якщо того забажає Господь, надалі взяти на себе завидну роль його порадниці й натхненниці. Позбавивши його щоденних клопотів, оберігаючи від потворності, яка обступає його зусібіч, купивши його, вона зробить послугу Росії, яка відчуває брак великих людей, і самій собі, котра змалку мріяла про непідвладне часу єднання з вищою істотою. Вирішивши вбити одним пострілом двох зайців, вона дістає важку жменю золотих рублів і загортає їх у записку з лаконічним текстом. Чи не образиться він через цю нав’язану йому і не зовсім пристойну грошову допомогу? Вона трепетно очікує результату своїх добрих намірів. Одначе наступний ранок заспокоює баронесу: Чайковський не лише не шокований зухвалістю її жесту, але й признається, що її щедрість виявилася якнайдоречнішою.
Зміцнена у своїй рішучості, вона більше не звертає уваги на правила поведінки й замовляє йому другу транскрипцію, за яку обіцяє заплатити цілковито. І цього разу він задовольняє її бажання з такою готовністю, що, отримавши виконану на її замовлення обробку, вона не знає, чи вважати себе доброчинницею Чайковського чи зобов’язаною йому.
«Якби не мої задушевні симпатії до Вас, я боялася б, що Ви розбалуєте мене, але надто дорожу Вашою добротою до мене, аби це могло статися, – пише вона йому 15 лютого 1877 року. – Мені б хотілося багато-багато при цій нагоді сказати Вам про моє фантастичне ставлення до Вас, та боюся забрати у Вас час, якого Ви маєте так мало вільного. Скажу лише, що це ставлення, яким би абстрактним воно не було, дороге мені як найліпше, найвище з усіх почуттів, можливих у людській натурі. Тому, якщо хочете, Петре Іллічу, назвіть мене фантазеркою, либонь навіть шаленою, але не смійтеся, бо все це було б смішним, коли б не було таким щирим, та й таким ґрунтовним».
Звичайно, це освідчення у платонічному коханні супроводжується щедрою грошовою винагородою.
24 години потому отримувач відповідає з куртуазністю і смиренністю, які підкорили Надію: «Даремно Ви не схотіли сказати мені всього того, що думалося. Смію Вас запевнити, що це було б мені надзвичайно цікаво і приємно, хоч би лише тому, що я теж сповнений найприхильніших почуттів до Вас. Це зовсім не фраза. Знаю Вас зовсім не так мало, як Ви, можливо, думаєте. Якби одного чудового дня Ви потрудилися сподобити мене письмовим викладом тих багатьох речей, які Ви хотіли сказати, то я був би Вам надзвичайно вдячний».
Схвильована цією епістолярною ласкавістю, 7 березня вона скеровує йому нове замовлення, аби, користуючись нагодою, описати йому свою меланхолію, свій пошук недосяжного ідеалу, і наприкінці листа прохає його світлину. «Мені хочеться на Вашому обличчі шукати тих натхнень, тих почуттів, під впливом котрих Ви писали музику, що відносить людину в світ відчуттів, прагнень і бажань, яких не може задовольнити життя. […] Мій ідеал людини – неодмінно музикант, але в ньому властивості людини повинні бути рівносильні талантові; лише тоді він справляє глибоке і повне враження… І тому, допіру я оговталася від першого враження Вашим твором, зараз хотіла дізнатись, якою є людина, котра створила таку річ».
По кількох ваганнях баронеса навіть признається музикантові, що зайнялася невеликим дослідженням його біографії, прислухаючись до всього, що говорять, а деколи говорять найнескромніші слова. «Я стала шукати можливостей довідатися про Вас якомога більше, не пропускаючи жодної нагоди почути що-небудь, прислухаючись до громадської думки, до окремих відгуків, до всілякої зауваги, і скажу Вам при цьому, що часто те, що інші в Вас осуджували, мене приводило в захват, – кожен має свій смак. Ще днями, з випадкової розмови, я дізналася один із Ваших поглядів, який так мене захопив, такий суголосний мені, що Ви враз стали мені неначе близькою і, в кожному разі, дорогою людиною. Мені здається, що не самі стосунки роблять людей близькими, але ще більше – схожість поглядів, однакова здатність почуттів і тотожність симпатій, отож можна бути близьким, будучи дуже далеким.
Такою мірою цікавлюся знати про Вас усе, що майже постійно можу сказати, де Ви перебуваєте і, певною мірою, що робите… Я щаслива, що у Вас музикант і людина поєдналися так прекрасно, так гармонійно, що можна віддаватися повній чарівності звуків Вашої музики, бо в цих звуках є благородний, невдаваний сенс; їх написано не для людей, а для вираження власних почуттів, думок, станів. Я щаслива, що моя ідея здійсненна, що мені не треба відмовлятися од мого ідеалу, а, навпаки, він стає мені ще дорожчим, ще милішим… Була пора, коли я дуже хотіла познайомитися з Вами. А тепер що більше зачаровуюся Вами, то більше боюся знайомства: мені здається, що я була б неспроможна заговорити з Вами, хоча, якби де-небудь ми близько зустрілися випадково, я б не змогла поставитися до Вас як до чужої людини й простягла б Вам руку, та лише для того, аби потиснути Вашу, але не сказати ані слова. Тепер волію вдалині думати про Вас, чути Вас у Вашій музиці й у ній відчувати з Вами разом…»
Далі вона набирається сміливості прохати його про написання поховального маршу на вподобані їй теми з його опери «Опричник».
Він слухняно підкоряється, і 16 березня, без запізнення, зраділа Надія фон Мекк отримує «Поховальний марш», супроводжений листом, скромний тон якого глибоко зворушує її.
«Не знаю, чи будете Ви задоволені маршем і чи зумів я бодай приблизно підійти до того, про що Ви мріяли. Якщо ні, то не соромтеся сказати мені правду. Коли-небудь, можливо, зумію написати дещо більш підхоже».
Як може вона чинити спротив старанності й готовності, з якими їй підкоряється геній, здається, ощасливлений цим? Дедалі більше Надія захоплюється Чайковським і дедалі більше їй подобається мати його у своєму розпорядженні. Але чи став би він настільки спішно виконувати її музичні капризи, якби вона не платила йому так гойно? Неважливо! Куплена за гроші або ні, дружба людини, яку сотні любителів музики всипають оплесками на кожному концерті, – рідкісна удача для жінки, яку захоплює лише висота почуттів.
Наступного місяця, не бажаючи зупинятися на такому правильному шляху, невситима Надія пропонує Чайковському написати твір для скрипки й фортепіано, який мав за тему і назву «Докір». «Мій докір, – уточнює вона 30 квітня 1877 року, – мусить бути вираженням нестерпного душевного стану, того, який по-французькому виражають фразою: Je n’en peux plus! [13] У ньому повинні відбитися розбите серце, потоптані вірування, ображені поняття, відібране щастя – усе-усе, що любе і миле людині та що забране в неї без усілякого жалю… У цьому докорі мусить чутися розпачливий порив туги, неможливість далі зносити таке страждання, знесилення і, якщо можна, смерть – аби хоч у музиці знайти заспокоєння, яке не дається в житті, коли хочемо… Ніщо ліпше за музику не може виразити таких душевних станів, і ніхто ліпше за Вас не вміє зрозуміти їх в іншій людині; тому-то сміливо віддаю у Ваші руки свої почуття, думки, бажання і впевнена, що не помиляюся цього разу, що у справді чисті руки вкладаю найдорожчу мені власність». Вона така впевнена у своїй владі над композитором?
Цього разу Чайковський під усілякими приводами ухиляється від написання «Докору». Але як компенсацію виплескує Надії все, що має на серці. Чи не дорожчий цей дарунок за будь-які композиції на вимогу дня? Без фальшивого сорому він признається, що допомога, яку час від часу баронеса надає музикантові, потрібна йому як ніколи. «Мені б дуже не хотілося, – пише він їй 1 травня 1877-го, – аби в наших стосунках із Вами була та фальш, та брехня, яка б неминуче проявилася, якби, не послухавши внутрішнього голосу, не пройнявшись тим настроєм, якого Ви вимагаєте, я поспішив би змайструвати що-небудь, надіслати це “що-небудь” Вам і одержати від Вас неналежну винагороду. Чи не промайнула б у Вас мимоволі думка, що я занадто піддатливий на всіляку музичну роботу, результатом якої є сторублеві папірці? Узагалі в моїх стосунках із Вами є та делікатна обставина, що кожного разу, коли ми з Вами листуємося, на сцені з’являються гроші. Припустімо, артистові ніколи не принизливо отримувати винагороду за свою працю, але ж, окрім праці, у твір, подібний до того, який Ви тепер бажаєте, мушу вкласти певний настрій, себто те, що зветься натхненням, а останнє не завжди до моїх послуг, тож я вчинив би артистично безчесно, якби заради поліпшення обставин і зловживши своєю технічною вправністю, видав би Вам фальшивий метал за справжній».
Потому, переказавши причину своєї відмови підкоритися, він заглушує самолюбство і напряму благає баронесу прийти йому на допомогу в поточних і майбутніх потребах: «Ви – єдина людина у світі, в якої мені соромно прохати грошей. По-перше, Ви дуже добрі й щедрі; по-друге, Ви багаті. Мені б хотілося всі мої борги поєднати в руках одного великодушного кредитора і через нього визволитися з пазурів лихварів. Якби Ви згодилися позичити мені суму, яка раз і назавжди звільнила б мене від них, я був би нескінченно вдячний Вам за цю неоціненну послугу. Річ у тім, що сума моїх боргів дуже велика: вона становить щось близько 3000 рублів. Цю суму я сплатив би Вам трьома різними шляхами: 1) виконанням різноманітних робіт, як-от аранжементів, подібних до тих, які я вже для Вас робив; 2) наданням Вам повиставної плати, яку одержую з дирекції за мої опери, і 3) щомісячним надсиланням частини моєї платні…»
Зрадівши тому, що по допомогу він звернувся до неї, і прикинувши, що, виконавши прохання Чайковського, вона остаточно прив’яже його до себе, баронеса відповідає йому: він може розраховувати на неї в будь-якій ситуації та що йому не варто турбуватися про те, як він розрахується з нею, коли надійде час. Ця благородна безкорисливість купила їй негайно відповідь Чайковського: «Завдяки Вам тепер почну вести спокійне життя, і це, напевно, добре позначиться на моїй музичній діяльності».
При цьому обміні листами обоє кореспондентів видаються настільки задоволеними одне одним, ніби уклали добру угоду. Забезпечивши майбутнє Чайковського в музичному плані, Надія фон Мекк живе з відчуттям, що таким чином забезпечила власне майбутнє в плані моральному. Не вдовольнившись можливістю допомагати йому час від часу, коли він саме про це попрохає, невдовзі вона береться виплачувати йому постійну допомогу, аби відмежувати його од численних проблем, через які потерпає проста людина. «Не ставлю жодного терміну моєї дбайливості про всі сторони Вашого життя, – напише баронеса музикантові 12 лютого 1878 року. – Вона діятиме до того часу, поки існують почуття, котрі нас поєднують, буде це за кордоном, у Росії або в Москві, – вона завжди буде однакова, і навіть у тих самих видах, як тепер, тим більше що я переконалася у своєму довголітньому житті, що для того, аби талант міг іти вперед і діставати натхнення, йому необхідно бути забезпеченим із матеріального боку».
Виплачуючи Чайковському цю субсидію, Надія продовжує пильно стежити за музичною діяльністю й особистим життям отримувача її щедрот. Подумки проводжає композитора до Кам’янки, маєтку його сестри Олександри [14], де він закінчує І частину Четвертої симфонії та ескізи опери «Євгеній Онєгін», натхненний Пушкіним. Цей останній задум тривожить Надію. Вона нітрохи не любить Пушкіна – співця, на її думку, старої Росії, загрузлої в забобонах, обрядах і фальшивій романтичній сентиментальності. Крім того, їй осоружні будь-які оперні вистави, яким вона кладе на карб те, що вони відволікають увагу публіки інтригою, декораціями, костюмами, акторською грою, замість дати творити диво самій музиці. Вона лякається для Чайковського такого випробування, надто часто жорстокого, як сцена, не наважуючись сказати йому про це відкрито. Одначе її постійною маною залишаються події особистого життя ідола баронеси. Тут навіть Йосиф Котек не може втамувати її жаги вивідати все. Хай вона й писала Чайковському за рік до цього: «Такою мірою цікавлюся знати про Вас усе, що майже постійно можу сказати, де Ви перебуваєте і, певною мірою, що робите», – сьогодні меценатка визнає, що не може вловити сутності цієї людини. Дивний дует на відстані. Кожна з двох дійових осіб цього роману про безтілесну пристрасть роз’їжджає з міста до міста, Росією та Європою. Вони кохають одне одного, з пером у руці, і надсилають одне одному освідчення з Флоренції до Парижа, з Відня до Венеції, ніколи не пересичуючись одне одним. У їхніх листах судження про мистецтво, релігію або урядову політику перемежовуються суперечливими думками про того чи того диригента. Їхні судження розбігаються, коли мова заходить про Моцарта, Брамса, Бетговена або Берліоза. Кожен несамовито обстоює власну точку зору. У цьому епістолярному двобої Надія проявляє компетентність, яка вражає Чайковського. Вона не лише зголодніла за великою музикою – купається у п’янкому музичному світику, коментує плітки, які гуляють між братією концертантів, обурюється зухвалою поведінкою Рубінштейна або повною недомовок статтею про Чайковського. Життя Надії подібне то до божественної симфонії, то до нестерпної какофонії, одначе ніколи – до глибокої тиші. Вона хоче проникнути в думки й серце Чайковського, аби бути ініційованою в особливу алхімію творчості. Але що охочіше і велемовніше він пише про свої музичні проєкти, про своє життя у Венеції чи в Москві, про свої самотні прогулянки, про авантюри своїх братів Анатолія чи Модеста, про свої нервові кризи з настанням вечора та про свою тривогу композитора, якому бракує натхнення, то все менше й менше вона почувається посвяченою в таємницю його генія. Імлиста полуда покриває її очі. Ось він, замок, але вона не має ключа. Деякими вечорами, змордована марнотою цієї гри в хованки, навіть не знаходить у собі мужності сісти за фортепіано, аби втішитися музикою, адже музика – це знову Чайковський і його загадка.
І взагалі, міркує вона, усе в її взаєминах із цим чоловіком виходить за межі звичайності. Подібно як меценатка виявляється нездатною проникнути в глибину особистості Чайковського, так само повинна визнати, що, попри всі її музичні знання, вона не спроможна скомпонувати навіть найбезневиннішу сонату. Не здатна пізнати цю душу, котра постійно ховається від неї, як і зачати бодай одну з тих мелодій, котрі уприємнюють її самоту, вона обурюється власною подвійною неповноцінністю. Чим вона згрішила, аби бути засудженою до безплідної компетентності в царині музики й до поривів, тривожних і поверхових, у ділянці дружби? Досить обізнана, аби нескінченно дискутувати в листах, якими обмінюється з Чайковським, про контрапункти чи гармонію, чому вона повинна бути недопущеною до великого таїнства творчості? Її це так само гнітить, так само досаджає, як і тупцювання годинами біля дверей музею, зачиненого на ремонт. Обурення сумною долею освіченої любительки, чиїх знань і терпіння бракує для вигадування найпростішої мелодії, змінюється в ній марними пошуками втіхи, яку вона сподівається знайти в перечитуванні хвильних листів того, кому меценатка платить за його обдарованість геніальністю замість неї.
Нарешті звістка від нього! Уже кілька тижнів Надія мучиться в очікуванні. Упізнавши кохане письмо на конверті, вона готується до сплеску щастя. Листа, надісланого з Москви, датовано 3 липня 1877 року. Баронеса читає перші рядки, і раптово її радісне нетерпіння перетворюється на збентеження, а тоді й на розгубленість: «Вельмишановна Надіє Філаретівно! Заради Бога, вибачте, що я не написав Вам раніше. Ось коротка історія всього, що сталося зі мною за останній час. Передусім скажу Вам, що найнесподіваніше для себе я зробився нареченим в останніх числах травня. Це відбулося так. За певний час до цього раз я отримав листа від однієї дівчини, яку знав і зустрічав раніше. З цього листа довідався, що вона вже давно сподобила мене своїм коханням. Лист був написаний так щиро, так тепло, що я зважився на нього відповісти, чого раніше старанно в таких випадках уникав. Хоча моя відповідь не давала моїй кореспондентці жодної надії на взаємність, але зав’язалося листування. Не стану Вам оповідати подробиць цього листування, але результат був той, що я погодився на її прохання побувати в неї. Для чого зробив це? Тепер мені здається, неначе якась сила фатуму притягувала мене до цієї дівчини. На побаченні я знову пояснив їй, шо нічого, крім симпатії й вдячності за її кохання, до неї не відчуваю. Але, розставшись із нею, став обдумувати всю легковажність мого вчинку. Якщо не кохаю її, якщо не хочу заохотити її почуттів, то чому я був у неї й чим усе це скінчиться? З наступного листа я дійшов висновку: якщо, зайшовши так далеко, раптом відвернуся од цієї дівчини, то зроблю її справді нещасною, приведу до трагічного кінця. Отже, мені випала тяжка альтернатива: або зберегти власну свободу ціною загибелі цієї дівчини («загибель» тут не пусте слово: вона справді кохає мене безмежно), або одружитися. Я не міг не обрати останнього. Мене підтримувало в цьому рішенні те, що мій старий вісімдесятидворічний батько, усі мої близькі тільки й мріють про те, аби я одружився. Отже, одного чудового вечора я поїхав до моєї майбутньої дружини, відверто сказав їй, що не кохаю її, але принаймні буду їй відданим і вдячним другом. Докладно описав їй свій характер, свою дратівливість, нерівність темпераменту, свою відлюдкуватість, урешті – свої обставини. Після цього спитав її, чи бажає вона бути моєю дружиною. Звісно, відповідь була ствердна».
Дійшовши до вирішальної фрази, Надія почувається шматованою обуренням, гіркотою і соромом. Почувається і ошуканою чоловіком, якого вважала цілковито підвладним їй, і розчуленою цією наївністю й цією вразливістю, дуже чоловічою, перед зітханнями якоїсь дурепи. Набравшись духу, вона знову береться до читання, уже більш поблажливо, але ще не змирившись із непоправним. «Не можу переказати Вам словами тих жахливих почуттів, крізь які я пройшов у перші дні після цього вечора. Воно й зрозуміло. Доживши до тридцяти семи років з вродженою антипатією до шлюбу, бути обставинами втягнутим у становище нареченого, притому анітрохи не захопленого своєю нареченою, – дуже тяжко. Потрібно змінити весь стрій життя, потрібно дбати про добробут і спокій пов’язаної з твоєю долею іншої людини, – усе це для загартованого егоїзмом парубка не дуже-то легко. Аби одуматися, звикнути спокійно дивитись на власне майбутнє, я наважився не змінювати свого первинного плану і все-таки поїхати на місяць у село. Так і зробив. Тихе сільське життя в колі дуже милих людей і серед захопливої природи подіяло на мене вельми добре. Я вирішив, що своєї долі не уникнути й що в моєму зіткненні з цією дівчиною є щось фатальне. А притому з власного досвіду знаю, що в житті те, що страшить і жахає, деколи виявляється добродійним, і, навпаки, мушу розчаровуватися в тому, чого прагнув, сподіваючись на блаженство і добробут. Хай буде, що буде. Тепер скажу Вам кілька слів про мою майбутню дружину».
Прочитавши це повідомлення, Надія нашорошується. Ось вона візаві зі своєю «суперницею». З кожним словом сильветка незнайомки вимальовується все чіткіше. «Її звуть Антоніна Іванівна Мілюкова. Має двадцять вісім років. Доволі вродлива. Її репутація бездоганна. З любові до самостійності й незалежності вона жила своєю працею, хоча має дуже люблячу матір. Вона зовсім бідна, освічена (виховувалася в Єлизаветинському інституті), очевидно, дуже добра і здатна безповоротно прив’язуватися. Днями відбудеться мій шлюб із нею. Що буде далі, не знаю. Але навряд чи доведеться лікуватись. Потрібно буде запобігати про влаштування нашого житла».
Спантеличена впалою на неї лавиною важких новин, решту рядків Надія пробігає в легкому заціпенінні. У них Чайковський знову пише про свою оперу «Євгеній Онєгін», про геній Пушкіна, якого захищає від усіх причіпок Надії, про симфонію, яку вона замовила, та про свою нескінченну вдячність за її численні щедроти. На щастя, остання сторінка спокутує незліченні образи, гойно розсипані по перших сторінках. «Який би я був радий довести Вам коли-небудь не словами, а ділом усю силу моєї вдячності й мого щирого кохання до Вас! На жаль, маю для цього лише один шлях: мою музичну працю». Повна помисливості, Надія говорить собі, що Чайковський попросту намагається підсолодити гіркий пиріг, яким щойно почастував її, аби вона якнайменше хмурилася, ковтаючи його. Баронеса майже ненавидить композитора за ці спізнілі освідчення в коханні й відданості. Аж ось він уже повертається до головного предмета своїх турбот, з усією відвертістю: «На цьому прощавайте, моя люба, добра і мила другине! Побажайте мені не падати духом через ту зміну в житті, яку маю перед собою. […] Якщо одружуся без кохання, то це тому, що обставини склалися так, що інакше вчинити я не міг […] Раз заохотивши її кохання відповідями й відвідинами, я мусив учинити так, як учинив. Принаймні, повторюю, моє сумління чисте: я не брехав і не ошукував її. Сказав їй, чого вона може від мене очікувати й на що не повинна розраховувати. Прошу Вас нікому не повідомляти про ті обставини, які привели мене до одруження. Цього, крім Вас, ніхто не знає».
Більше не знаючи, у кого вірити й у чому шукати порятунку після такого нищівного розчарування, Надія проводить ніч у муках і обуренні, поки не доходить думки, що жодне людське кохання не вічне та що Чайковський однаково повернеться до неї – не тому, що вона утримує його, і не тому, що кохає, а тому що любить музику, а вона, Надія, у його очах – музика з жіночим обличчям. До того ж за яким правом стала б вона звинувачувати його у зраді? Чи вона йому дружина, сестра, мати, аби образитися на його поведінку? Найбільше, як любителька музики, вона могла б поскаржитися йому на фальшиву ноту у виконанні музичного фрагмента. Але, по роздумах, ця легка критика видається їй надто просотаною залишками розчарування, яке вона б хотіла придушити гордістю. Хоча баронеса радше забобонна, ніж релігійна, саме християнське рішення вона ухвалює, аби ліпше зберегти майбутнє своїх стосунків з цим шаленцем Чайковським. Виділивши певний час на вінчання, яке відбулося 6 липня 1877-го в церкві Святого Георгія Змієборця в Москві, вона пише Чайковському 19 липня з янгольською погідністю: «Отримавши Вашого листа, я, як завжди, зраділа йому несказанно, але, коли стала читати, моє серце стислося через тугу і неспокій за Вас, мій милий, славний друже. Чому Ви такі журливі, такі стривожені? Адже такому горю пособити легко, і засмучуватися не варто: їдьте лікуватися, послуговуватися природою, спокоєм, щастям і деколи згадайте про мене… Будьте веселі й щасливі. Не забувайте тієї, котра кохає Вас усією душею, – Н. фон Мекк».
Безсумнівно, він побоювався, що, довідавшись про його одруження, баронеса порве з ним усілякі взаємини та в результаті це позбавить його головного джерела доходів, оскільки він сипле подяками за увагу, яку вона проявила, і запевняє її: «Ще кілька днів, і, клянуся Вам, я збожеволів би». Незабаром йому з дружиною та її матір’ю належатиме відбути на літо в будиночок, який має його теща в околицях Москви. Але хай Надія буде спокійна: усі ці дні він думатиме про неї й обов’язково опише їй в усіх подробицях свій перший досвід родинного життя. Так, сама того не бажаючи, Надія стає невидимою свідкинею сімейних чвар новоствореної пари. Невже Чайковський, якого вона завжди підносила вище за всіх смертних, теж виявиться пересічним любителем молодого тіла? Невже музики недосить, аби відмежувати його од мерзоти, властивої його статі? Він, котрого вона вважала особливим, невже не виявиться не ліпшим за інших? Тривалий час мучитися запитаннями їй не довелося: 28 липня 1877 року він надсилає їй з Києва довге послання, сповнене відчаю: «Надіє Філаретівно! Ось коротка історія всього, що я прожив з 6 липня, себто від дня мого весілля. Я вже писав Вам, що одружився не за потягом серця, а за якимось незбагненним для мене збігом обставин. […] Допіру здійснилася церемонія, допіру я опинився наодинці зі своєю дружиною, усвідомлюючи, що тепер наша доля – нерозлучно жити одне з одним, я раптово відчув, що вона не лише не викликає в мені простого дружнього почуття, але що вона мені ненависна в найповнішому значенні цього слова. Мені здалося, що я, або принаймні найліпша, навіть єдина хороша частина мого “я”, себто музикальність, загинула безповоротно. Дальша моя доля здавалася мені якимось жалюгідним животінням і найбільш нестерпною, важкою комедією».
Читаючи про цю фізичну і духовну відразу до істоти, яка надумала з чистого марнославства забрати собі велику людину, Надія фон Мекк насолоджується помстою. Самозванку, думає вона, викрито і майже скинуто. Чого вона так боялася – появи в житті Чайковського «справжньої жінки» й розчинення його генія в новому для нього щасті родинного життя, – виявилося не більш ніж нічним кошмаром. Адже вона боялася, що опиниться без місця у грі в стільці, аж ось, одначе, це та, інша, не має куди примостити свій гарненький задок. Надія майже реготала. Але як Чайковський переніс шок неминучого розчарування! Читаючи нижченаведені рядки, Надія починає проникатися страхом перед глибиною горя, яке він описує. «Моя дружина переді мною нічим не завинила: не напрохувалася на шлюбний стан. Отож дати їй відчути, що не кохаю її, що дивлюся на неї як на нестерпну заваду, було б жорстоко і ницо. Залишається прикидатись. Але прикидатися ціле життя – найбільша з мук. Куди тут думати про роботу. Я впав у глибокий розпач, тим жахливіший, що не було нікого, хто міг би підтримати й обнадіяти мене. Я став пристрасно, жадібно бажати смерті. Але маю слабкість (якщо це можна назвати слабкістю) любити життя, любити свою справу, любити свої майбутні успіхи. Зрештою, я ще не сказав усього того, що можу і хочу сказати, перш ніж настане пора переселитися у вічність».
Надія переводить подих – найстрашніше позаду. Залишається тільки кухня розбитої родинної пари, яка намагається витримати норми пристойності. Після короткочасної мандрівки в Петербург Антоніна надумала поїхати з чоловіком до матері. «Не знаю, як я не збожеволів. Мати й увесь entourage [15] родини, куди я ввійшов, мені антипатичні. Їхній кругозір вузький, погляди дикі, усі вони одне з одним ледве не на ножах; при всьому цьому моя дружина (може, і несправедливо) щогодини ставала мені ненависнішою. Мені важко висловити Вам, Надіє Філаретівно, до якого жахливого ступеня доходили мої моральні муки».
Далі він признається, що мусив шукати забуття у випивці, але ненадмірній, що зносити екстравагантний характер дружини йому допомагає безмежна відданість Котека, що він ще не вилікувався: «Не знаю, що буде далі, але нині почуваюся, ніби я оговтався від жахливого, болісного сну, або, ліпше, від жахливої, довгої хвороби. Як людина, котра видужує після гарячки, я ще вельми слабкий, мені важко зв’язувати думки».
Пише, що йому шкода Антоніну, яка обдарована багатьма чеснотами, незважаючи на всі її помилки: «По суті, вона має багато задатків, які згодом можуть утворити моє щастя». По закінченні цієї довгої жалібної сповіді Надія дістає винагороду через вираження вдячності, яке невимовно втішає її: «Це, одначе, не заважає цій утомленій, але не розбитій душі палати найбільш нескінченно глибокою вдячністю до тієї стократно дорогої й неоціненної другині, яка рятує мене. […] Моє серце повне. Воно жадає одкровення через музику. Хтозна, можливо, залишу після себе що-небудь справді гідне слави першорядного митця. Маю зухвалість сподіватися, що це буде. […] Надіє Філаретівно, благословляю Вас за все, що Ви для мене зробили».
Зрозумівши, що «її» Чайковський повернувся до неї, по всіх жахливих тривогах Надія думає тепер лише про те, як ліпше довести свою зверхність над нахабою, котра не змогла вкрасти його в неї.
Довідавшись, що він перебуває в Кам’янці, неподалік Києва [16], у своєї сестри, у товаристві двох своїх молодших братів і без дружини, вона радіє. Аби набратися терпіння в очікуванні остаточного розриву, на який баронеса не сміє сподіватися, вона в десятий раз перечитує одну й ту саму фразу з листа Чайковського за 8 липня: «Я раптово відчув, що вона не лише не викликає в мені простого дружнього почуття, але що вона мені ненависна в найповнішому значенні цього слова».
Наразі Надія вдовольняється визнанням композитора, що «самозванка» йому осоружна. У цьому вона бачила потвердження дивовижної подібності характеру композитора до її власного. Для нього, як і для неї, любов до музики становила заборону будь-якої земної любові. Проте її починає мучити легкий сумнів. Чи нормально для тридцятисемирічного чоловіка, хай навіть він музикант, відчувати нестримну фізичну відразу до двадцятивосьмирічної дружини, яка вирішила будь-що спокусити його? Чи немає тут ознаки певного відхилення од нормальної чоловічої поведінки? Чи не шукає Чайковський задоволення, якого неспроможна йому дати жінка, деінде? Зі змішаними емоціями, у полоні підозр і співчуття, Надія згадує чутки, які кружляють Москвою, про сумнівні звичаї декотрих консерваторських учнів Миколи Рубінштейна. Її думка повертається до явної ніжності Чайковського до чарівного Котека, до цікавості, яку він виявляє до інших молодиків у своєму оточенні. Але вона враз відганяє думку про всілякі відхилення людини, призвичаєної до чистоти найвищих вершин мистецтва. Крім того, новий лист від нього, який вона отримує, перебуваючи в Браїлові, дарує їй упевненість у нормальному стані композитора.
«Будь ласка, вибачте, що я заподіяв Вам занепокоєння і тривогу. Твердо переконаний, що тепер вийду переможцем із дещо тяжкого і делікатного становища. Треба буде побороти в собі почуття відчуженості до дружини й гідно оцінити її чесноти. […] Я такою мірою тепер оговтався, що днями навіть приступив до інструментування Вашої симфонії». Наступного дня надходить новий лист від Чайковського, ще оптимістичніший: «Ви цілком маєте рацію, Надіє Філаретівно, говорячи, що в житті є випадки, коли потрібно кріпитися, терпіти й штучно створювати собі хоч би тінь добробуту. Я завжди мріяв працювати, поки є сили, і потому, коли дійду переконання, що не зможу йти далі на своєму шляху, сховатися куди-небудь і здаля, у щілинку дивитись, як люди порпаються у власному мурашнику. […] Тепер я позбавив себе надії на цю останню пристань. […] Новий зв’язок тепер назавжди приковує мене до арени життя, – утекти не можна! Залишається, як Ви кажете, махнути рукою і постаратися бути штучно щасливим» [17].
Заспокоєна твердістю духу, з якою Чайковський прийняв крах свого шлюбу, Надія фон Мекк покидає маєток у Браїлові, аби вирушити в чергову мандрівку Європою. Ці поїздки для неї – змога тимчасово змінити своє життя, побачити нові обрії й майже поміняти національність, тоді як люди менш заможні приречені на знерухомленість паралітиків у інвалідному візку. Ніщо так не омолоджує її, як думка втекти, забути, спалити мости.
Одначе навіть у Відні думки меценатки зайняті перепадами настрою її геніального протеже, якого вона розпитує про його оперу «Євгеній Онєгін», над котрою він працює уривчасто, – запевняє його, що вона не помиляється, уважаючи його надприродною істотою, і що кожен лист від нього є для неї ковтком кисню, якого вона так потребує в оточенні нудотних людей. Кілька днів потому, прибувши до Белладжо, на берег озера Комо, вона знову освідчується йому в платонічному коханні й запевняє, що, споглядаючи ці погідні води, ці вкриті серпанком гори, ці кипариси й мирти під своїм вікном, чує його музику. Листи Чайковського чекають на неї у Флоренції, Неаполі, Венеції, де вона тремтить від холоду. Це, одначе, не заважає їй захоплюватися феєричним містом, яке лежить на хвилях, немов на мріях і спогадах. Баронеса навіть радить Чайковському якнайшвидше приїхати до Італії. Не для того, аби приєднатися до неї, оскільки найбільше вона бажає залишитися для нього так само безтілесною і невловимою, як музика, а для того, аби без неї милуватися краєвидами, якими вона милувалася без нього. 15 жовтня Надія планує повернутися до Москви. Чом би йому не «перейняти естафети», приїхавши на те саме число, за її відсутності, до Неаполя?
Призвичаєна одночасно організовувати і власне життя, і життя інших людей, вона не сумнівається, що він послухається її. Єдине запитання, яке цікавить баронесу: Чайковський поїде сам чи з дружиною? Не отримавши жодної відповіді, вона повертається до Москви й знаходить у своїй пошті лист від композитора, надісланий зі Швейцарії, з Кларана [18], 11 жовтня 1877 року. Розпечатуючи конверт, вона готується до нових перипетій цього нескінченного подружнього фейлетону. І не помиляється.
Даремно Надія фон Мекк намагалася уявити страждання Чайковського, руками й ногами прив’язаного до дружини, якої не може ані поважати, ані бажати: те, що він пише у своєму листі, перевершує все, що вона могла уявити! Після марних спроб змиритися з присутністю у своєму домі цієї жінки, лише вигляд котрої дратує його, він починає думати про самогубство. «Я впав у розпач. Шукав смерті, мені здалося, що вона – єдиний вихід». Одначе Провидіння надсилає йому телеграму, яка кличе композитора до Петербурга, де повинна розпочатися підготовка до поновлення його опери «Коваль Вакула», погано прийнятій під час першої постановки, і він квапиться туди, на певний період щасливо врятований від Антоніни Іванівни, якій, проте, не може поставити на карб нічого конкретного. Коли він зійшов з потяга, його так палко зустрів брат Анатолій, що Петро Ілліч, неспроможний впоратися з собою, відверто оповідає йому, в усіх деталях, своє невтішне життя, сплетене з «брехні, фальшу і вдавання», яке веде від дня весілля. Після цього несамовитого признання в нього починається істерика, він зомліває і кілька днів лежить у прострації. Ця раптова хвороба викликає таке занепокоєння Анатолія, що, ні з ким не радячись, він вирішує енергійно діяти. Заледве брат приходить до тями, він залишає його на руках лікарів, а сам вирушає до Москви, де зустрічається з Антоніною, домовляється з нею, після чого переконує Миколу Рубінштейна поширити чутку про тимчасове занедужання Чайковського, унаслідок якого йому необхідно перервати роботу в консерваторії. Суть досягнутої угоди полягала в тому, що під приводом лікування відпочинком Анатолій повезе свого брата за кордон, тоді як Антоніна сама поїде в Одесу. Таке розташування дозволить чоловікові й дружині поміркувати, не заважаючи одне одному, над майбутнім їхнього шлюбу та уникнути скандального розриву після неповних трьох місяців спільного життя.
Прибувши до Кларана, Чайковський пише: «Тепер я опинився тут, серед чудової природи, але в найжахливішому моральному стані. Що буде далі? Очевидно, тепер не зможу повернутися до Москви. Не можу нікого бачити, усіх боюся, зрештою, не можу нічим займатися. Але й не можу їхати в жодне інше місце Росії. Навіть боюся вирушати на Кам’янку. Окрім родини сестри, яка вже має велику доньку, там мешкає численна родина матері її чоловіка, його брати, зрештою, ціла купа службовців заводу та різних інших осіб. Як вони дивитимуться на мене! Що говоритиму їм! Зрештою, не можу тепер говорити ні з ким ні про що».
Раптом, на очах Надії, епістолярні скарги поступаються місцем прагматичним міркуванням. «Мені потрібно прожити тут певний час, заспокоїтися самому і змусити трішки забути себе. Також мені потрібно влаштуватися так, аби моя дружина була забезпечена, і обдумати мої дальші взаємини з нею. Мені знову потрібні гроші, і знову не можу звернутися ні до кого, крім Вас. Це жахливо, це тяжко до болю і до сліз, але мушу зважитися на це, мушу знову вдатися до Вашої невичерпної доброти. Аби привезти мене сюди, брат дістав невелику суму телеграфом від сестри. Вони дуже небагаті люди. Знову прохати в них неможливо. Тимчасом потрібно залишити грошей дружині, зробити різні сплати. […] Словом, тепер довитрачаю останні невеликі кошти й не маю на увазі нікого, крім Вас. Чи не дивно, що життя зіткнуло мене з Вами якраз у таку пору, коли я, зробивши довгий ряд шаленств, мушу втретє звертатися до Вас із проханням про допомогу! О, якби Ви знали, як це мене мучить, як це мені боляче! Якби Ви знали, який я далекий від думки зловживати Вашою добротою! Тепер я надто роздратований і схвильований, аби писати спокійно. Мені здається, що всі тепер повинні зневажати мене за малодушність, за слабкість, за дурість. Смертельно боюся, що й у Вас промайне почуття, близьке до зневаги» [19].
Проте це фінансове прохання зовсім не підштовхує Надію до того, аби вважати Чайковського безсоромним паразитом, завжди готовим витягти з неї кілька тисяч рублів, а зненацька надає їй упевненості у своїй владі. Яке їй діло до того, що частина суми, котру вона йому видасть, рикошетом піде на утримання його дружини в скруті! Хіба головне полягає не в тому, що він визнає, якою мірою його життя залежить від доброчинниці композитора? Хіба вона не повинна пишатися тим, що настільки необхідна генієві як для матеріального добробуту, так і для того, аби в листах продовжувати з нею обмін думками, у якому розквітає на просторі їхня обопільна пристрасть до музики?
Тепер Надії цілком очевидно, що прірва нерозуміння, яка розділяє Чайковського і мізерну Антоніну Іванівну, робить йому ще дорожчою ту гармонію, яка панує в його листуванні з невидимою, невловимою баронесою. З радісним серцем вона раз і назавжди вирішує, що, даючи йому гроші, яких він потребує, аби вижити, меценатка робить чудовий дарунок самій собі.
Відповідаючи 17 жовтня на його лист із Кларана, вона вітає його з можливістю тимчасово віддалитися од дружини й таким чином вирватися «зі становища вдавання й ошуканства – становища, невластивого Вам і негідного Вас».
Баронеса запевняє його, що всі приниження, усі смутки, яких він зазнав, вона сама пережила вкупі з ним далеко від нього. А щодо фінансових клопотів її кореспондента, квапиться заспокоїти його: «Ще, любий Петре Іллічу, за що Ви так засмучуєте і кривдите мене, так багато мучачись матеріальною стороною? Хіба я Вам не близька людина, адже Ви знаєте, як Вас кохаю, як бажаю Вам усього доброго, а, вважаю, не кровні й не фізичні зв’язки дають право, а почуття і моральні взаємини між людьми, і Ви знаєте, скільки щасливих хвилин Ви мені даєте, як глибоко вдячна я Вам за них, як необхідні Ви мені та як мені треба, аби Ви були саме тим, чим Ви створені; отож нічого не роблю для Вас, а все – для себе. Мучачись цим, Ви псуєте мені щастя дбати про Вас і ніби вказуєте, що я не близька Вам людина. Навіщо ж так, мені це болить… а якби мені що-небудь знадобилося від Вас, Ви зробили б, чи не правда? Ну так, отже, ми квиті».
Закінчуючи листа до Чайковського, Надія висловлює останнє прохання: наполегливо прохає його нікому не говорити про їхнє листування. «Не знаю, як Ви, Петре Іллічу, а я не бажала б, аби хто-небудь знав про нашу дружбу і зносини; тому з Миколою Григоровичем [20] я вела про Вас розмову як про людину, зовсім сторонню для мене».
Але якщо вона вимагає від Чайковського тримати в секреті все, що стосується їхніх епістолярних взаємин, то прохає його відкинути всілякі обмеження, коли заходить мова про його дружину. Оскільки Надія ніколи не зустрічалася з нею, їй важко уявити Антоніну. Чи не міг би він описати її кількома словами? Чайковський покірно пише баронесі 25 жовтня 1877-го: «Ви бажаєте, аби я змалював Вам портрет моєї дружини. Виконую це охоче, хоча боюся, що він буде недосить об’єктивний. Рана ще надто свіжа. Вона має середній зріст, білявка, доволі негарної статури, але з обличчям тієї особливої вроди, яку називають миловидною. Очі має красивої барви, але без вираження; губи занадто тонкі, а тому усмішка не вельми приємна. Колір обличчя рожевий. Загалом, вона дуже моложава: має двадцять дев’ять років, але на вигляд – не більш як двадцять три – двадцять чотири. Тримається дуже манірно, і немає жодного руху, жодного жесту, які були б прості. Принаймні її зовнішність радше приємна, ніж протилежне. Ані в її виразі обличчя, ані в рухах немає тієї невловимої гарноти, яка є відбиття внутрішньої, духовної краси і якої не можна набути, – її дає природа. У моїй дружині постійно, завжди видне бажання подобатися; ця штучність дуже шкодить їй. Проте вона належить до розряду гарненьких жінок, себто таких, зустрічаючи яких, чоловіки зупиняють свою увагу. Досі мені було неважко описувати мою дружину. Тепер, приступаючи до зображення її моральної й розумової сторони, потрапляю на нездоланну трудність. Як у її голові, так і в серці абсолютна порожнеча, тому я не спроможний схарактеризувати ані того, ані того. Можу лише чесно запевнити Вас, що ані разу вона не виразила при мені жодної думки, жодного сердечного поруху. Була зі мною ласкава – це правда. Але то була ласкавість особливого ґатунку, яка полягає у вічних обніманнях, вічних ніжнощах, навіть у такі хвилини, коли я був неспроможний приховати від неї моєї, можливо і незаслуженої, антипатії, яка щогодини збільшувалася. Я відчував, що під цими пестощами не ховалося достеменне почуття. Це було щось умовне, щось необхідне в її очах, якийсь атрибут подружнього життя. Жодного разу вона не виказала ані найменшого бажання дізнатися, що я роблю, у чому полягають мої заняття, які мої плани, що читаю, що люблю в розумовій і художній сферах. Між іншим, мене здивувала така обставина. Вона говорила мені, що закохана в мене чотири роки; заразом вона дуже пристойна музикантка. Уявіть, що за цих двох умов вона не знала жодної ноти з моїх творів і лише напередодні моєї втечі спитала мене, що їй купити в Юргенсона з моїх фортепіанних п’єс. […] Ви запитаєте, звичайно: як же ми проводили час, коли залишалися з нею вдвох? Вона дуже говірлива, але все її говоріння зводилося до кількох предметів. Щогодини вона повторювала мені незліченні оповіді про незліченних чоловіків, які плекали до неї ніжні почуття. Здебільшого то все були генерали, небожі славетних банкірів, знані артисти, навіть особи імператорської родини. Після цього не менш часто вона з якимось непояснимим захопленням розписувала мені пороки, жорстокі й ниці вчинки, огидну поведінку всіх своїх рідних, з котрими, як виявилося, вона на ножах, і з усіма поголовно. Особливо діставалося при цьому її матері. […] Читаючи це все, Ви, звичайно, дивуєтеся, що я міг наважитися поєднати своє життя з такою дивною подругою. Це й для мене тепер незбагненно. На мене найшло якесь шаленство. Я уявив, що неодмінно зворушуся її коханням до мене, у яке тоді вірив, і неодмінно своєю чергою покохаю її. Тепер я дістав непереборне внутрішнє переконання: вона ніколи не кохала мене. Але потрібно бути справедливим. Вона вчиняла чесно і щиро. Прийняла своє бажання вийти заміж за кохання. Потому, повторюю, зробила все, що їй під силу, аби прив’язати мене до себе. […] Але що маю робити зі своїм непокірним серцем! Ця антипатія зростала не днями, не годинами, але хвилинами, і мало-помалу перетворилася на таку велику, люту ненависть, якої я ніколи ще не відчував і не очікував від себе. Я, врешті, втратив здатність опановувати себе. Що було далі, Ви знаєте».
Признання Чайковського в нестерпній відразі до дружини спочатку тішить Надію. Кілька хвильок вона купається в насолоді жіночої помсти. Образа, не так давно заподіяна її самолюбству, виявляється оплаченою сповна, навіть ліпше, ніж вона очікувала. Одначе незабаром її опановує тривога. У стані безвиході, в який Антоніна Іванівна занурила свого чоловіка, чи не вчинить він над нещасною, втративши голову, страхітливого насилля? Така жорстока розв’язка, поза всяким сумнівом, спричинила б утручання поліції й назавше дискредитувала б великого національного композитора в очах публіки. Вона вже бачить, як її герой, поставши перед судом, звинувачений у насильницьких діях щодо дружини, прикликає баронесу фон Мекк свідкинею його душевних мук. На щастя, її хвилювання даремні. Чайковський повідомляє її, що гідний усіляких похвал Анатолій отримав від Антоніни шаленого листа, у якому вона, скинувши машкару «лагідної голубиці», постає у своєму достеменному образі – розважливої й безжальної інтриганки. Сповнений бажання владнати конфлікт без шуму в пресі, Чайковський дав дружині знати, що більше під жодним приводом не поновить спільного життя з нею, але що готовий позбавити її будь-яких труднощів щомісячною виплатою пристойної суми. Очікуючи відповіді зацікавленої сторони, Анатолій, як юрист і добровільний посередник, стежить за дотриманням інтересів свого брата, який потрапив у брудну інтригу.
Трохи заспокоївшись, Надія вирішує стишити страждання Чайковського, який зовсім занепав духом, і піднімає розмір своєї щомісячної виплати йому до 1500 рублів. Це грошове заохочення, думає вона, дозволить йому легше знести всі неприємності розлучення, яке повинно залишитися таємницею. Проте за цей час Чайковський дістав нові джерела доходу. Московська консерваторія, зваживши на його професорський стаж у стінах закладу, нині встановила йому невелику додаткову виплату, на яку він геть не сподівався, а його видавець Юргенсон прохає п’єси для фортепіано, які добре продаються. Так, відчуваючи підтримку зусібіч, він наново береться до роботи. Одначе Антоніна не здається. Відкинута без пояснень, вона сподівається з розриву, якого зовсім не бажає, дістати максимальну вигоду.
Від 30 жовтня 1877-го Чайковський починає скаржитися, що отримав, одне за одним, два неприємні листи од своєї дружини. Перше – суцільні вимоги й образи; друге, яке не містить жодних вибачень за недавні причіпки, являє собою прохання замиритися. «Усе це дуже хвилює мене, – пише Чайковський Надії. – Раджу їй знайти собі заняття, хоч би для розваги». Дитяча наївність композитора і дратує, і зворушує баронесу. На цю мить, повернувши собі спокій і віру в майбутнє, він обмежується тим, що виплачує своїй дружині 100 рублів на місяць [21]. Але чи довго вона вдовольнятиметься цією подачкою? Він сумнівається в цьому. Надія поспішає розвіяти його найгірші побоювання. Невже він не знає, що у випадку нових вимог, які висуне «супротивниця», вона завжди готова збільшити «утримання», аби позбавити свого такого довірливого і вразливого композитора будь-яких принижень? Можливо, у своїх листах вона була занадто переконлива, оскільки Чайковський, враз оговтавшись від удару, знову кидається у веремію мандрів. Можна сказати, що для нього музика і мандри нерозривно пов’язані та що вони є запорукою його душевної рівноваги й творчості.
Поки вона мріє про його повернення до Москви, він уже мчить на Париж, а потому – до Флоренції, Рима, Венеції, Відня. Усюди концерти, оплески, захоплені відгуки. І все-таки митець не може позбутися відчуття, говорить він, що втрачає час, розтринькуючи його на другорядні речі. Надія здогадується, наскільки він розгублений і стривожений, і 10 листопада 1877-го пише йому, аби закликати повернутися на батьківщину. «Якщо Ви стужитеся за кордоном і Вам схочеться повернутись до Росії, але не показуватися людям, то приїжджайте до мене, себто не до мене особисто, а в мій будинок на Різдвяному бульварі; маю цілком зручні квартири, де Вам не треба буде турбуватися ні про що. У моєму господарстві є все готове, а між нами будуть спільними лише господарство і наша дорога мені дружба в тому вигляді, як тепер, не інакше, звичайно. У мене вдома ані я, і ніхто з моєї родини, і ніхто в Москві й не знав би, що Ви мешкаєте тут. У моєму будинку дуже легко ховатися від усього світу. Ви знаєте, яке замкнене життя веду сама, і вся прислуга звикла жити у становищі фортечного гарнізону. Отже, тут Ви були б неприступні. Подумайте, любий мій друже, та й приїжджайте просто з Відня, тільки за три дні повідомте мене про це». Таким двозначним запрошенням Надія фон Мекк сподівається переконати Чайковського в тому, що це принесе їм обом величезне задоволення, якщо він оселиться в неї, в оточенні її меблів, у її звичній інтимній атмосфері, тоді як вона буде далеко, віддаючись задоволенню безплідних мрій. Потрібно мати, пише вона, тонку душу, аби відчути жар і смак порожнечі. Як справжній меломан цінує паузи в мелодії, так само Надія впевнена, що Чайковський ніколи не присутній у її житті настільки виразно, як коли його немає поруч неї.
Одначе він не дає переконати себе. «Ви пишете, що найліпше повернутися до Росії. Ще б пак! Люблю мандрувати у вигляді відпочинку за кордон; це найбільше задоволення. Але жити можна лише в Росії, і, лише живучи поза нею, пізнаємо всю силу своєї любові до нашої милої, попри всі її вади, батьківщини. Але в тім-то й річ, що мені неможливо повернутися до Росії».
Раптом Надія ставить собі запитання, що саме так лякає Чайковського в ідеї повернутися до Москви. Чи він боїться опинитись під обстрілом нових вимог Антоніни, або ж побоюється, не наважуючись сказати про це, мешкати у своєї доброчинниці, навіть при тому, що вона пообіцяла йому зникнути до його приїзду? Оскільки розлучитися в Росії цієї доби без причини дуже важко, нетерпіння Надії перетворюється на ману. Яких би зусиль не доклав Анатолій, аби вгамувати злобу й апетит Антоніни, поки Чайковський не повернувся до Москви й не оселився на Різдвяному бульварі, під надійним крилом баронеси, скандал, думала вона, залишається можливим. Під скандалом вона розуміє тепер звинувачення в чоловічій неспроможності, яке Антоніна не забариться кинути в обличчя славетному Чайковському. Після звинувачення від цієї відьми у невиконанні подружнього обов’язку він втратить репутацію в очах публіки, яка завжди ласа на соромітні історії. З нього сміятимуться в салонах і в редакціях газет. Аби надати йому мужності перед загрозою такої обмови, Надія говорить з ним у листах про віру, мораль, музику і змішує все в заклику до всеосяжної чистоти. «Я ворогиня всілякої зовнішності – від краси обличчя до поваги громадської думки включно. Коли чую, що про людину, обдаровану вищими моральними й розумовими рисами, говорять як про коня чи про меблі, котрі нічого не можуть мати, окрім зовнішньої краси, обурююся всією своєю істотою. […] Я зневажала б себе, якби пристосовувалася до громадської думки й змінила б свої вчинки в будь-чому через острах того, як про це подумають люди» [22].
Побіжно зауваживши Чайковському, що йому ліпше покинути пити, позаяк, на її думку, музика п’янить ліпше за вино, вона ще раз благає його повернутися до Москви.
Проте минають місяці, а він і не думає повертатися на батьківщину. Переїжджаючи з міста до міста, композитор, одначе, приділив увагу огляду в паризьких медиків, оскільки нервовий розлад і болі в шлунку стали майже нестерпними. Лікарі заспокоїли його. Стан митця не важкий, і єдині ліки, які наука прописує в його випадку, – це гігієна і лікування термальними водами. Наступного дня після консультації Чайковський заявляє в листі, що повністю повернувся в чудову фізичну форму, одначе ніяк не дотримуючись рекомендацій лікаря. «Сподіваюся, – пише він 2 грудня 1877-го, – що довго ще залишатимуся в тому відмінному для мого здоров’я фазисі, у якому перебуваю саме відтоді, як я, переконавшись у шахрайстві паризької знаменитості, перестав дотримуватися його настанови».
Наприкінці року він опиняється в Сан-Ремо, де до нього приєднується брат Модест із маленьким глухонімим Колею. Чайковський пише, що геть приголомшений мовчазною вишуканістю цього «янгола». «Який це дивовижний хлопчик, Ви не можете уявити! Плекаю до нього якусь хворобливу ніжність. Неможливо бачити без сліз його поводження з братом. Це не любов, це якийсь пристрасний культ. […] Першого дня, коли я побачив його, мав до нього лише жалість, але його каліцтво, себто глухота і німота, неприродні звуки, які він видає замість слів, – усе це навіювало мені якесь почуття непереможного відчуження. Але це тривало лише один день. Потому мені все зробилося милим у дивовижній, розумній, ласкавій і бідній дитині» [23].
Читаючи ці рядки, Надія думає про те, що її невловимий кореспондент потерпає від приступу батьківської любові, і про те, яке ця щастя, що нарешті він відкрив спосіб задоволення цього благородного нахилу. Та ось найголовніше: 21 грудня Чайковський отримує офіційне запрошення, за підписом Бутовського [24], виступити в ролі очільника російського відділу Всесвітньої виставки в Парижі. Його прохають негайно приїхати до Франції в ролі делегата від музичної Росії. Він повинен залишитися там до закінчення виставки, а оплата становитиме 1000 рублів на місяць. Ця пропозиція приємна Чайковському, проте численні обов’язки, які потягне за собою така честь, лякають його. З іншого боку, він боїться розчарувати баронесу й усіх своїх друзів і шанувальників, які звинуватять його в боягузтві й лінощах, якщо він відхилить пропозицію. 24 грудня він пише Надії, по довгій внутрішній боротьбі, яка, можливо, коштувала йому багатьох днів життя, що ліпше відмовитися одразу, ніж приїхати на місце і зробити це там після повного розладу організму.
Найбільше побоюючись уколів власного сумління, знову він намагається виправдатися у своїх очах, в іншому листі: «Хай там як – чи вчиняю малодушно чи розсудливо, – але сьогодні ясно бачу, що не можу їхати. […] Головне, мені тепер потрібно, аби Ви, брати й сестра не сердилися на мене за мою малодушність. Клянуся Вам: якби я знав, що цього хочеться Вам і їм, то поїхав би до Парижа. Але без порад друга або брата, хворий, у припадку найжахливішої іпохондрії, не можу, не можу, не можу їхати» [25].
Надія, сповнена жалю через те, що Чайковський відмовився од честі представляти Росію на Всесвітній виставці в Парижі, не розуміє, чому він так затримується за кордоном. Адже не тому, що не хоче постати перед юрмою в Парижі, він не їде спокійно працювати в Москву, до неї, у дім, який вона заздалегідь би звільнила. У листі, який адресує йому 31 грудня, баронеса, звичайно, підтримує композитора в його рішенні ухилитися від офіційних святкувань, але користується нагодою, аби повідомити його, не без задньої думки, що нині в консерваторії йде робота над його оперою «Євгеній Онєгін» перед прийдешнім виконанням для членів імператорської родини. «Дуже нетерпляче очікую цієї вистави», – пише вона йому, усіляко наголошуючи, що виконавська майстерність декотрих музикантів видається їй нікудишньою. Таким чином вона намагається зачепити його допитливість і змусити швидше повернутися до Росії. А наразі надсилає йому 1500 франків на видання Четвертої симфонії, нарешті оркестрованої.
Проте ніщо не здатне змусити Чайковського полишити мандри Європою. І при цьому в листах він стверджує, що пристрасно любить свою країну. Ще в останньому листі пише Надії, оповідаючи свої прогулянки навколо Сан-Ремо: «А тимчасом… – та не знаю, чи говорити Вам, – я ходив набережною і відчував невимовне бажання піти додому і якнайшвидше вилити свої нестерпно тужливі почуття в листах Вам, братові Толі. Чому так? Чому простий російський краєвид, чому прогулянка влітку в Росії, у селі полями, лісом, увечері степом, бувало, приводила мене в такий стан, що я лягав на землю в якійсь знемозі від напливу любові до природи, від тих непояснимо солодких і п’янких відчуттів, які навіювали мені ліс, степ, річка, село вдалині, скромна церковка, словом, усе, що становить убогий російський, рідний краєвид» [26].
Справді, можливо, саме надмірна любов Чайковського до Росії заважає йому повернутися в неї? – запитує себе Надія у зростаючій розгубленості. Можливо, він боїться, що його погано приймуть краяни? Можливо, їхньої ворожості (або їхньої приязності) боїться більше, ніж німців, австрійців, італійців, французів? Можливо, йому потрібно, аби його відокремлював кордон од батьківщини, аби ліпше зрозуміти її? І знову, готова критикувати Чайковського, баронеса фон Мекк вимушена констатувати, що сама дуже схожа на нього. Вона й сама може почуватися щасливою лише в розлуці з предметом обожнювання. Чи це жива людина чи країна, лише розлука дозволяє відчути її достеменну цінність. Справжнє володіння здійснюється за відсутності. Але й проводячи час у роздумах, Надія відчуває, що він тягнеться нескінченно довго. Єдина її втіха – повторювати собі, що за серцем, якщо не за талантом, вона – жіноча копія Чайковського.
Бачачи, що, попри її наполягання, композитор уперто не бажає полишити свої космополітичні мандри, Надія думає про те, що, можливо, Анатолій, або Модест, або Котек, або – чом би й ні? – Альоша, відданий слуга композитора [27], подужає переконати його повернутися до Росії. Вона знає, що всі вони приїжджали до нього за кордон та що він видався їм нездоровим і анітрохи не квапився покласти край своїм роз’їздам Європою. Поміж усіма, хто відвідував його, найбільш обізнаним у роботах і проєктах композитора знову виявляється чарівний Котек. Через нього Надія довідується подробиці просування останніх творів композитора. Перевозячи з собою партитури з готелю в готель, повідомляє він, Чайковський написав захопливу Другу сонату, Концерт для фортепіано, яким вельми задоволений, і допіру зайнявся «Літургією», яка насилу піддається йому і від якої він багато очікує. Цей непорівнянний артист, сп’янілий музикою, думає Надія, почувається комфортно лише в чоловічому товаристві. Звичайно, баронеса визнає, що завдяки цьому виключно чоловічому оточенню вона може не побоюватися появи суперниці, одначе в її душі ворушаться сумніви, що їх посіяли світські пліткарі. Аби спробувати довідатися більше, вона, не вагаючись, розпитує Чайковського в листі, доки він перебуває у Флоренції, про історію його почуттів: «Петре Іллічу, чи Ви коли-небудь кохали? Мені здається, що ні. Ви занадто любите музику, аби покохати жінку. Знаю один епізод кохання з Вашого життя, але вважаю, що так зване платонічне кохання (хоча Платон кохав зовсім не так) – це лише напівкохання, кохання уяви, а не серця, не те почуття, яке входить у тіло і кров людини, без якого вона не може жити» [28]. Опинившись перед лобовою атакою, Чайковський відповів ухильно: «Ви запитуєте мене, другине моя, чи знайоме мені кохання неплатонічне. І так і ні. Якщо це запитання поставити дещо інакше, себто спитати, чи пережив я повноту щастя в коханні, то відповім: ні, ні та ні!!! Проте думаю, що моя музика теж містить відповідь на це запитання. А якщо ви спитаєте мене, чи розумію все могуття, усю незмірну силу цього почуття, то відповів: так, так і так – і знову скажу, що з коханням я неодноразово намагався виразити музикою болісність і заразом блаженство кохання». Вправно перескакуючи з однієї теми на іншу, він продовжує: «Цілковито не погоджуюся з Вами, що музика не може передати всеосяжних властивостей почуття кохання. Думаю зовсім навпаки – що сама лише музика може це зробити. Ви говорите, що тут потрібні слова. О ні! Саме тут не потрібно слів, і там, де вони безсилі, з’являється у своєму всеозброєнні більш речиста мова, себто музика. […] Ваша заувага, що слова часто лише псують музику, опускають її з недоступної висоти, цілком слушна» [29].
Таким чином зіскочивши з теми, потому Чайковський пускається в розлогі й невиразні філософські роздуми, і так успішно, що Надія, прочитавши листа від початку до кінця, залишається ні з чим.
Кілька тижнів потому, після повернення з концерту, де вона ще раз почула «Слов’янський марш» Чайковського, баронеса знову пише йому про той ентузіазм, який він навіяв їй, але признається, що, бачачи таку силу-силенну слухачів, які оплескують його музиці, вона відчуває і щастя, і занепокоєння. «Мені якось видається, що маю багато суперників, що Ви маєте багато друзів, яких любите більше, ніж мене. Але тут, у цій новій атмосфері, між чужими людьми мені здалося, що Ви нікому не можете належати стільки, скільки мені. Що моєї власної сили почуття достатньо для того, аби володіти Вами неподільно. У Вашій музиці зливаюся з Вами водно, і в цьому ніхто не може суперничати зі мною: тут володію і кохаю! Вибачте мені цю маячню, не лякайтеся моїх ревнощів, адже вони Вас ні до чого не зобов’язують; це моє власне почуття, яке в мені ж розв’язується. А від Вас мені не треба нічого більше того, чим користуюся тепер, окрім хіба маленької зміни форми: я б хотіла, аби Ви були зі мною, як зазвичай буває з друзями, – на “ти”. Думаю, що в листуванні це неважко, але якщо Ви вважатимете це неналежним, то не матиму жодної претензії, бо я й так щаслива; будьте Ви благословенні за це щастя! Цієї хвилини я б хотіла сказати, що обіймаю Вас щиросердно, але, можливо, Ви вважатимете це занадто дивним; тому скажу, як звичайно: до побачення, милий мій друже» [30].
Зізнавшись у своїх ревнощах, освідчившись у коханні й запропонувавши називати одне одного на «ти», вона зі стиснутим серцем чекає на відповідь Чайковського. На жаль! Він знову вислизає. Звичайно, запевняє її, що вона «наріжний камінь його щастя», але відразу зі смутною обачливістю змінює тон. «Щодо зміни “Ви” на “ти”, то мені просто бракує рішучості це зробити. Не можу зносити жодного фальшу, жодної неправди в моєму ставленні до Вас, а тимчасом відчуваю, що мені було б незручно в листі звернутися до Вас панібратським займенником. Усмоктуємо умовність із молоком матері, і як би ми не ставили себе вище за неї, але найменше порушення цієї умовності породжує незручність, а незручність, своєю чергою, – фальш. […] Чи буду я з Вами на “Ви” або на “ти”, сутність мого глибокого, безмежного почуття і кохання до Вас ніколи не зміниться від зміни форми мого звернення до Вас» [31].
По суті, він відштовхнув її простягнуту руку, а їй залишилося тільки змиритись, зобразивши вдаване розуміння… Що ж бо, вони далі кохатимуть одне одного, звертаючись одне до одного на «Ви», ніби їх щойно представили одне одному.
Проте незабаром баронеса дістає винагороду за свою щирість: на початку квітня 1878 року вона дізнається, що композитор виїхав з Кларана, перебуває у Відні та що наступний його лист буде з батьківщини: «Покидаючи чужі країни й напередодні свого повернення до Росії цілком здоровою, нормальною, повною свіжих сил та енергії людиною, мушу ще раз подякувати Вам, моя безцінна, добра другине, за все, що завдячую Вам і чого ніколи-ніколи не забуду» [32].
Вона боїться піддатись передчасній радості й побоюється, що наступним пунктом призначення цього невиправного мандрівця стане Цюрих, Неаполь або, можливо, Париж. Але ні, Чайковський дотримується слова. 11 квітня 1878 року він нарешті перетинає кордон і прямує просто до сестри в Україну, на Кам’янку. Готувався, що, знову ступивши на рідну землю, відчує невимовне хвилювання, одначе наразився на п’яних жандармів, які копалися в його багажі, без усіляких вибачень, і помисливо роздивлялися паспорт. «Усе це труїло мені задоволення бачити свою рідну і пристрасно кохану країну» [33]. Крім того, менш ніж за тиждень після приїзду він починає скаржитися на нові болі, які приписує то занепокоєнням, які очікували його в Росії, то похолоданню, то занадто вбогому харчуванню, визначеному постом. Минулої ночі, мучачись важким безсонням, він навіть подумав, що помирає, і мусив розбудити свого брата Анатолія, який спав у сусідній кімнаті. Не надаючи великого значення цим тривожним новинам, Надія, охоплена радістю, вітає його з поверненням у лоно матері-батьківщини, яке збіглося зі святкуванням Великодня. Подвійне воскресіння, думає вона: воскресіння Христа, поверненого людству, і Чайковського, поверненого краянам.
«Як радію, що Ви є тепер ближче до Москви, що закордонне перебування принесло Вам користь, що, можливо, зможемо дістати Вам повну свободу! […] Петре Іллічу, маю лише одне бажання, яке я була б дуже втішена, якби Ви виконали: це – аби Ви побували в тому місці, яке так люблю, у яке завжди прагну серцем, у якому є для мене багато дорогих, хоча й тяжких спогадів, – у нашому Браїлові» [34]. Вона додає, що віднині хотіла б називати це благословенне місце не «мій Браїлів», а «наш Браїлів». Звичайно, вона обіцяє йому не з’являтися там, допоки він бажатиме там залишатися, оскільки баронеса дедалі більше зміцнюється в рішучості зберегти між ними диво єднання за відсутності. Можливо, саме останнє запевнення допомагає йому прийняти запрошення? У кожному разі, наступний місяць він проводить у Браїлові, і ця тиха гавань зачудовує його. Тут він, як пише, занурений у «блаженну тишу» і «зусібіч оточений предметами, які нагадують мені Вас і наближають мене до Вас» [35].
Гарноти цієї феєричної місцини він також оспіває у триптиху для скрипки й фортепіано «Спогад про дороге місце». Музикант повернув собі смак до роботи й проводить дні в муках і таємних радощах творчості та у щоденних смутках, пов’язаних із процесом розлучення. Обізнана з його нескінченними муками, Надія фон Мекк якось йому зробила сміливу пропозицію: «На розлучення вона не погодиться, хіба лише зустріла б чоловіка, який би схотів одружитися з нею, – то чи не можете Ви запропонувати їй, що в такому випадку Ви їй видасте за певний час наперед те утримання, яке вона одержує від Вас тепер, наприклад десять тисяч, або, можливо, вона відразу погодиться на таких умовах дати Вам розлучення, а цю суму беруся дістати? Спробуйте, мій милий друже. Мені б так хотілося, аби Ви були спокійні» [36]. Проте Анатолій, який узявся переказати Антоніні нові умови розлучення, наражається на люте обурення відкинутої дружини. Розуміючи, що вона прикривається приводом потоптаного самолюбства, аби заплутати справу і затягти перемовини, Анатолій вирішує приховати від неї, що фінансовий бік компромісу бере на себе не її чоловік, а баронеса фон Мекк.
По довгих нарадах брати вигадують, як повестися з супротивницею: «викуп» передасть Лев Давидов, чоловік Олександри. Так ім’я баронеси взагалі не буде згадано. Чайковський обіцяє їй, що навіть найближчі до нього люди не знатимуть, яка благословенна рука приносить йому спокій і свободу. Надія боїться передчасно радіти угоді, досягти якої було так важко. Але те, що Чайковський пише їй до Браїлова, 21 травня 1878-го, переповнює її нестримними радощами. «Я отримав листа від певної особи на безлічі сторінок. Серед феноменально дурних та ідіотичних її міркувань знаходиться, одначе, формально висловлена згода на розлучення. Прочитавши це, я ошалів з радості й півтори години бігав садом, аби фізичною втомою заглушити хворобливо-радісне хвилювання, яке це мені заподіяло. Немає слів, аби переказати Вам, наскільки радію! Я вирішив, що мені необхідно на початку червня з’їздити до Москви, аби дати хід справі. Потрібно якнайшвидше, якнайшвидше; не заспокоюся, доки не знайду клопотальника у справі, узагалі не заведу машини, не довідаюся, як улаштувати формальності, тощо. Чи не правда, це ліпше?»
Звісно, Надія погоджується з ним, і ось процедуру розпочато. Чайковський домагається роздільного мешкання; розлучення залишається гіпотетичним. Саме час розцілувати брата Анатолія, який страшенно зблід, схуд і нервується, аж ось композитор наново в Кам’янці, де, попри хворобу печінки в сестри Олександри й недисципліновану поведінку небожів, він азартно працює над Сюїтою для оркестру і міркує над оперою, яка б могла стати «Ромео і Джульєттою», або «Примхами Маріанни» [37], або «Орлеанською дівою» за Шиллером. Про останній проєкт він напише Надії: «Є чудові дані для музики, і сюжет ще не заяложений, хоча ним уже скористався Верді» [38].
На літо він воліє мешкати в комфортабельному будинку в Браїлові, який баронеса, невтомна мандрівниця, повністю віддала йому на час своїх мандрів Європою. Потому, підлікувавшись свіжим повітрям, самотою і тишею, він повертається до Москви, свого незмінного пристановища. Тут отримує численні листи, у яких Надія ділиться з ним своїми враженнями досвідченої мандрівниці й любительки музики, перед суворим судом якої постає все, що не є витвором її кумира. Він пише їй до запитання в Париж, Сан-Ремо, Флоренцію… Під час першого перебування в Парижі, у вересні 1878-го, вона відвідала концерти, якими відмовився диригувати Чайковський і в яких успішно відігравав роль піаніста і диригента Микола Рубінштейн. Програма складалася з творів Чайковського, Глинки, Римського-Корсакова… Повернувшись з одного концерту, 6 вересня 1878-го, Надія, збентежена, майже засльозена, пише своєму коханому композиторові про те, що вона відчула, прослуховуючи «Бурю». «Коли пролунали її перші звуки, я забула про всіх і все. У залі панувала мертва тиша; здавалося, що всі затамували подих. Коли почувся цей акорд із затриманням, усі мої нерви затремтіли, а далі… далі я вже зовсім забула Париж, дурну публіку, патріотичне марнославство і весь світ, – переді мною була лише ‘Буря”, кохання та їх невидимий автор, який розливає широкі, розкішні звуки, здатні наповнити весь світ, принести людині щастя, добро, насолоду. О Боже мій! Не можу Вам переказати, щó відчуваю, коли слухаю Ваші твори. Я готова душу Вам віддати, Ви обожнюєтеся для мене; усе, що може бути найбільш благородного, чистого, піднесеного, піднімається з дна душі».
Отож три місяці поспіль вона відвідує російські концерти в межах Усесвітньої виставки, коли у програмі зазначено твори Чайковського. До ретельних звітів, які потому відправляє йому, баронеса додає цитати з паризької преси, загалом доброзичливої, але, на її думку, недостатньо. Можливо, саме зростання слави його творів за кордоном і бажання більше часу присвячувати творчості підштовхнули Чайковського серйозно замислитися над тим, аби залишити Московську консерваторію? Проте через грошові труднощі, які неминуче спричиняє такий радикальний крок, перш ніж наважитися на нього, він мусить запитати поради у своєї щедрої покровительки. Сповнена гордості через те, що він радиться з нею про майбутнє своєї кар’єри, вона негайно відповідає йому 20 вересня 1878-го: «Поспішаю відповісти Вам на Ваше запитання, що надзвичайно зрадію, якщо Ви залишите консерваторію, бо вже давно вважаю найбільшим абсурдом, що Ви з Вашим розумом, розвитком, освітою, талантом перебували в залежності від грубої сваволі й деспотизму людини, в усіх вимірах нижчої за Вас… Я не дозволяла собі давати Вам жодних порад на предмет Ваших занять у консерваторії, але щиро бажаю, аби Ви покинули місце, пов’язане з підпорядкуванням нашому спільному другові [39]. Щодо користі, яку б Ви принесли прийдешнім поколінням Вашим викладанням, то вважаю, що Ви набагато більше приносите її Вашими творами, а не закреслюваннями квінт і октав. Для цього є багато таких, котрі ні для чого іншого не придатні, а Ви залишаєте в мистецтві такі пам’ятки, які слугуватимуть найліпшим дороговказом, зразком учнівському юнацтву». У цьому ж листі, оскільки він пояснював їй, що занадто любить Росію, аби постійно мати її перед очима, і що бажав би провести половину життя за кордоном, вона заохочує його мандрувати час від часу, як робить сама: «Я саме так розподіляла Ваше життя, аби частину часу Ви були в селі, у Росії, а другу частину – за кордоном, і дуже радію, що в цьому теж наші думки зійшлися. Зиму, певне, проведу за кордоном. Приїжджайте куди-небудь якнайближче, мій милий друже, – як би я зраділа. Приїжджайте на Lago di Como, там страшенно добре і є багато місць, окрім Bellagio, на березі озера. Як би було славно, якби ми мешкали на відстані одної або двох верст або на двох берегах озера».
Ентузіазм Надії заразливий. Чайковський подає заяву на звільнення з консерваторії, з меланхолійною полегкістю думаючи про дванадцять років, проведених у цих стінах. 7 жовтня 1878-го він покидає Москву, прямуючи на Флоренцію. У цьому місті його нетерпляче очікує баронеса фон Мекк, маючи твердий намір ніколи не зустрічатися з ним фізично.
Це нескінченне «уникання» видається їй як ніколи необхідним для щастя їх незвичайної пари. Їм немає нічого легшого, ніж бути одночасно невидимими й присутніми, оскільки вона мешкає у верхній частині міста, на віллі «Оппенгайм», на В’яле-деї-Коллі [40], а для нього винайняла квартиру, в якій він буде далеко від її очей, але близько до серця. Баронеса доручила скрипалеві Пахульському, який змінив Котека в її почті придворних музикантів на побігеньках, зустріти Чайковського на вокзалі й провести його у приготовану для нього квартиру. Стіл вінчає букет квітів, який надіслала вона, додавши записку, написану власноруч: «Здрастуйте, мій милий, дорогий, непорівнянний друже! Як радію, Боже мій, як радію, що Ви приїхали! Відчувати Вашу присутність поблизу себе, знати ті кімнати, де Ви перебуваєте, милуватися тими самими краєвидами, які є перед Вашими очима, відчувати ту саму температуру, що й Ви, – це таке блаженство, якого не виразити жодними словами!» [41]
Також вона додає, з обережності чи аби подражнити, розклад своїх щоденних прогулянок: «Ми акуратно гуляємо щодня, незважаючи на жодну погоду, і завжди виходимо об одинадцятій годині та йдемо трішки далі Bonciani, нині Вашої резиденції, мій безцінний друже. Там звертаємо назад тією самою дорогою і повертаємося о дванадцятій годині, просто на сніданок».
Відповідь на віллу «Оппенгайм», до якої не більше п’ятисот метрів, приносить Альоша, слуга Чайковського. У записці композитор дякує Надії за всі її флорентійські щедроти, запевняє її, що тут йому все подобається, хоча квартира завелика, надто розкішна і надто комфортна. Потому він пише для меценатки нову сонату, називаючи її «Наша сюїта». «Не можу Вам висловити, мій безцінний Петре Іллічу, яка я щаслива, що квартира Вам сподобалася і що перебуваємо так близько одне від одного. Мені навіть мої кімнати видаються тепер ліпшими від учорашнього вечора, прогулянка ще приємніша. Не знаю, як дякувати Вам за задоволення, яке Ви хочете мені зробити нашою сюїтою. Боже мій, скільки краси в цьому слові – “нашою”!» [42]
І починається гра в хованки. Щодня під час ранкової прогулянки Надія проходить під вікнами Чайковського, приємно здригаючись на думці про зустріч із ним візаві. А що, як він порушить правило? Вона уявляє, що його одночасно переслідує спокуса зробити це і паралізує думка принести їй невдоволення зневагою заборони. Як і вона, він, без сумніву, постійно насторожі й у страху перед власною допитливістю. Відчуття, що вони постійно граються з небезпекою, яка навіює страх обом, викликає в них сильніше збудження, ніж найсміливіші пестощі. Аж ось одного вечора, в Опері, Надія, прийшовши послухати «Il violino del diavolo» [43], виявляє в залі неподалік себе Чайковського [44]. Їхні погляди зустрічаються. Вони впізнали одне одного. Але, підкоряючись правилам, які самі встановили, удають, що незнайомі, і відводять очі, аби уникнути блюзнірства чемної усмішки. Повернувшись на віллу «Оппенгайм», Надія виливає свій захват: «Як не є тут холодно, як не є тут непривітно, а мені все-таки не хочеться їхати звідси: близькість до Вас – це невичерпне блаженство для мене. Устаючи вранці, першу думку маю про Вас, і протягом усього дня не перестаю відчувати Вашої присутності; мені здається, вона парить у повітрі. Боже мій, як Вас кохаю і яка я щаслива, що впізнала Вас!» [45]
Проте, заздалегідь розпланувавши свої мандри Європою в особистому вагоні, вона вважає, що надійшов час змінити виднокола, і ось баронеса вже у Відні, звідки пише Чайковському 24 грудня 1878-го, віншуючи його з Різдвом. Він і сам не всидів на місці й поспішив до Парижа, у якому як ніде сподівається знайти натхнення для своєї «Орлеанської діви». Але кожен має власне диво! Як Жанна д’Арк чує голоси й відчуває поруч присутність містичної сили, що її оберігає, так і Чайковського, усюди, о будь-якій годині, переслідує думка невидимої й усюдисущої баронеси. Передбачаючи найменше бажання свого композитора, вона винайняла для нього розкішну квартиру, де він зможе в комфорті оспівувати екстази й страждання своєї святої героїні. На жаль! Завбачливості Надії не досить, аби вберегти Чайковського від недуги, постматримоніальних ускладнень і творчих розчарувань, які він приймає з чутливістю людини з відкритою раною. Після ночі, проведеної в метаннях, серед приступів шлункових болів і нудоти, він, аби одужати, вирішує піти послухати, 9 березня 1879-го, «Бурю», яку дають у «Шатле» під орудою Едуара Колонна. Жахлива помилка! Знеохочений нікудишнім рівнем оркестру, на додачу він став свідком байдужості публіки. Більше того: композиторові навіть видалося, що наприкінці він почув свист серед чемних оплесків. Цей неуспіх перед паризькими слухачами занурює його в тяжку зневіру. Він починає сумніватися у своєму таланті. Чи заслуговує на ту висоту, куди його піднесли співвітчизники? Дізнавшись про цей непояснимий провал, Надія намагається допомогти Чайковському збадьорішати та вмовляє його розвіятися відвідинами інтелектуальних кіл столиці, оскільки вона впевнена, що між передовими французами він знайде шанувальників, як і в Росії. Невже він забув, з яким запалом недавно відгукувався про його творчість Лев Толстой? Чом би йому не зустрітися в Парижі з Іваном Тургенєвим, про якого всім відомо, пише вона, що він одружений з пані Віардо-Ґарсією, знаною співачкою? Він відповідає їй 19 лютого 1879-го довгим посланням, у якому аналізує свій страх перед прямим контактом із собі подібними: «Усе моє життя я був мучеником обов’язкових стосунків з людьми. За природою я дикун. Кожне знайомство, кожна нова зустріч із незнайомою людиною завжди була для мене джерелом дуже сильних моральних мук. Мені навіть важко пояснити, у чому сутність цих мук. Можливо, це доведена до манії соромливість, можливо, це повнісінька відсутність потреби спілкування, можливо, хибний страх видатися не тим, що я є, можливо, невміння без зусилля над собою говорити не те, що думаю (а без цього жодне перше знайомство неможливе), – словом, не знаю, що це є, але тільки, допоки я за своїм становищем не міг уникати зустрічей, зустрічався з людьми, прикидався, що знаходжу в цьому задоволення, з потреби розігрував ту або ту роль (адже, живучи в суспільстві, не маємо ані найменшої змоги обійтися без цього) і неймовірно мучився. […] Ані разу в житті я не зробив жодного кроку, аби зробити знайомство з тою чи тою цікавою особистістю, а якщо це траплялося само собою, з потреби, то я завжди виносив лише розчарування, тугу і втому».
Далі, наводячи за приклад свої взаємини з Левом Толстим, він признається, що, попри весь його захват автором «Війни й миру», йому було нестерпно боляче слухати, як той викладає найдикіші музичні теорії й відмовляє в усілякому таланті такому колосу, як Бетговен. «І зразу, після першого рукостискання, він виклав мені свої музичні погляди. На його думку, Бетговен нездарний. З цього почалося. Отже, великий письменник, геніальний серцезнавець, розпочав з того, що тоном повнісінької впевненості сказав образливу для музиканта дурість. Що робити в таких випадках? Сперечатися? Так – і засперечався. Але хіба тут суперечка може бути серйозною? Адже, власне кажучи, я мусив прочитати йому нотацію. Можливо, інший так би й зробив, а я придушував у собі страждання і продовжував грати комедію, себто прикидався серйозним і благодушним. Потому він кілька разів бував у мене, […] при мені розридався ридма, коли я зіграв йому на його прохання Andante мого першого квартету, а все-таки знайомство з ним не принесло мені нічого, крім тягаря і мук, як і всіляке знайомство. […] Ось чому, милий друже, не йду ані до Тургенєва, ані до будь-кого іншого».
Виправдавши таким чином власну мізантропію, Чайковський додає уточнення, яке не може залишити Надію байдужою. «Дозвольте виправити одну Вашу помилку, яку, втім, поділяє дуже багато людей. Тургенєв не одружений і ніколи не був одружений з Віардо. Вона заміжня за Louis Viardot, живим дотепер. Цей L. Viardot дуже поважний письменник і, між іншим, перекладач Пушкіна [46]. Тургенєва з Віардо поєднує вельми зворушлива й абсолютно чиста дружба, яка вже давно перетворилася на таку звичку, що вони жити не можуть одне без одного. Це факт цілковито безсумнівний».
В усьому листі саме останні рядки вона читає з особливим хвилюванням: говорячи про близькість письменника і співачки, він делікатно кидає алюзію на їхню власну злуку. Чайковський і пані фон Мекк, Тургенєв і пані Віардо – два генії, поєднані сердечним, якщо не тілесним зв’язком, з двома винятковими жінками!
Під враженням від цього «збігу» Надія більше не може думати ні про що, крім своїх «незустрічей» з композитором, запрошуючи його до своєї садиби, яку покине заздалегідь. Навесні 1879 року, після повернення Чайковського до Росії, вона пише йому, аби запропонувати провести певний час у належному їй будинку в Сьомаках, зовсім поруч Браїлова, куди наміряється поїхати найближчими днями. «Ось чого мені б хотілося, – пише вона йому 5 травня, – це влаштувати в Браїлові життя à nous deux [47], на подобу життя на нашому милому Viale dei Colli, – і це дуже легко, залежить лише від Вашої згоди. Маю під Браїловим фільварок Сьомаки […] дуже миленький, лежить у тінистому саду, наприкінці якого йде річка, у саду співають солов’ї. […] Якби Ви погодилися поїхати туди на цілий місяць або ще більше, під час мого перебування у Браїлові, то я була б несказанно щаслива. Для мене частково повторилася б найзахопливіша пора мого життя на Viale dei Colli. Хоча, звичайно, у Браїлові я б не могла щодня ходити гуляти коло Вашої квартири, але щодня також відчувала б, що Ви близько, і від цієї думки мені було б так само добре, весело, спокійно, сміливо; мені б також здавалося, що, коли Ви поблизу мене, то ніщо погане до мене не підступиться».
Побоюючись якого-небудь недоречного обмежування Чайковського, Надія повертається до цієї теми й десять днів потому, коли, аби змусити його наважитися, теж запрошує до Сьомаків його брата Анатолія Ілліча. З екзальтацією колекціонерки спогадів вона описує своєму кореспондентові захват, який переживала щоразу, заходячи в кімнати, у яких він мешкав за її відсутності: «Як радію, що перебуваю у своєму милому Браїлові, та ще й нині, після Вашого перебування в ньому. З яким невимовно приємним відчуттям заходжу до Ваших кімнат, милий мій друже, мені здається, що в них усе ще повне Вами. Дивлюся на кушетку і насолоджуюся думкою, що допіру Ви на ній лежали; підходжу до ліжка і думаю, що дві ночі тому Ви на ній спали, і добре спали» [48].
Але, можливо, саме нетерпіння закоханої, яке вона демонструє, лякає цього чоловіка, менш сміливого в житті, ніж у музиці? – запитує вона себе. З листа в лист баронеса повторює своє запрошення на здвоєну дачу. І з листа в лист він помножує приводи, справжні й вигадані, які затримують його. То це обов’язки, пов’язані з роботою, то родинні обставини, які затримують його в Кам’янці. Нарешті 8 серпня 1879-го він вирушає на Сьомаки, і ось хвиля захвату охоплює їх обох. «Здрастуйте, мій милий, дорогий гостю, віншую Вас із приїздом, з новосіллям, вельми бажаю, аби Сьомаки Вам сподобалися, аби Ви їх полюбили так само, як і я» [49].
Він їй відповідає 9 серпня: «Сиджу на балконі, насолоджуюся дивовижним вечором, подумки звертаюся до винуватиці мого добробуту і дякую їй».
Проводячи час у «композиторстві» за роялем і в самотніх прогулянках лісом, він говорить собі, що даремно так довго тягнув з прийняттям настільки чудового запрошення. Аж ось 14 серпня, посеред дня, Надія, яка зазвичай уникала виходити о цій порі, вирішує піти подихати свіжим повітрям до лісу зі своєю донькою Милочкою та кількома знайомими. Наказує запрягти коляску і готується до приємної прогулянки, коли на повороті зауважує Чайковського, теж у колясці. По хвилинному онімінні, яке сковує обох, він чемно знімає капелюха і робить несміливий уклін. Надія поглинає його очима, не насмілюючись ані заговорити, ані усміхнутися, тоді як її серце готове виплигнути з грудей. Що робити? Цього не знають ані вона, ані він. Нарешті вони відвертаються одне від одного. Екіпажі віддаляються, і баронеса фон Мекк, почервонівши від спантеличення, змушує себе поновити розмову з донькою найприроднішим тоном [50]. Повернувшись до себе, вона виявляє лист, який приніс Пахульський, що служив у них посильним: «Вибачте, заради Бога, Надіє Філаретівно, що, недобре розрахувавши час, я потрапив якраз назустріч Вам і, певне, через це викликав нові розпитування Милочки, а для Вас – нові труднощі тлумачити їй, чому таємничий мешканець Сьомаків не буває у Вашому домі, хоча користується Вашою гостинністю».
Але Надія вміє приймати обставини такими, які вони є. Через день після цієї події, прийшовши до тями, вона заспокоює Чайковського: «Ви вибачаєтеся, любий мій друже, за те, що ми зустрілися, а я в захваті від цієї зустрічі. Не можу переказати, як мені стало мило, добре на серці, коли я зрозуміла, що ми зустріли Вас, коли я, так би мовити, відчула дійсність Вашої присутності в Браїлові. Не хочу жодних особистих зносин між нами, але мовчки, пасивно перебувати поблизу Вас, бути з Вами під одним дахом, як у театрі у Флоренції, зустріти Вас на одній дорозі, як третього дня, відчути Вас не як міт, а як живу людину, котру так кохаю і від котрої дістаю так багато доброго, – це приносить мені надзвичайну насолоду; вважаю надзвичайним щастям такі випадки» [51].
Поступово, мовби ці випадкові події, які зводили їх візаві, коли вони заприсяглися ніколи не бачитись, збудили в ній апетит, вона входить у раж і починає насолоджуватися пікантним смаком гріха. Далі відмовляючись од зустрічей з чоловіком, якого давно обожнює, вона переконує себе, що вони могли б інколи дозволяти собі невелику поблажку, яка зблизила б їх фізично, не зачепивши їхнього майбутнього. Ці миті безневинної розпущеності були б ще захопливішими через те, що тривали б не довше за кілька хвилин, яких би вистачило лише на погляд, на усмішку, одне слово – після чого обоє поверталися б до своєї мудрості примар, пов’язані листами й музикою. Крім того, вона близька до думки, що, попри його парубоцьку стриманість і жах перед вторгненням жінки в його життя, Чайковський теж очікує цих випадкових зустрічей і що він уміє зрозуміти декотрі чудернацькі примхи своєї доброчинниці.
Тому 26 серпня 1879 року вона сміливо оголошує йому, що наміряється влаштувати велике свято з балом-маскарадом і феєрверком на березі річки, яка протікає в Сьомаках, – з нагоди іменин сина, Олександра фон Мекка, і що хотіла б, аби й він помилувався їхніми родинними урочистостями. Притиснутий до стіни, він згоджується подивитись, але здаля й інкогніто. Більшого вона і не прохала. Призначеного дня баронеса виряджається з усім блиском, надіває найдорожчі прикраси й рушає з юрмою запрошених до Сьомаків, на берег річки. Тут, із серцем, яке калатає від радості, змішаної з почуттям провини, вона здогадується про присутність коханого за деревами. Помолоділа на двадцять років, вона говорить собі, що він мовчки дивиться не на безпечні спалахи в небі, не на мигтіння виряджених танцюристів, а лише на неї, в оточенні всіх цих людей, більша частина котрих для господині – порожнє місце. І коли вона силується здаватись серед них принадливою, у своїй розкішній сукні з глибоким декольте, під уміло вибудуваним водоспадом зачіски, – з тих, які носили колись, – сподобатися хоче лише йому. Наступного дня він пише їй: «Я чудово бачив і вензель і феєрверк. Мені було напрочуд приємно перебувати так близько від Вас і від Ваших, чути голос й, наскільки дозволяв зір, бачити Вас, моя мила другине, і Ваших. Ви двічі пройшли дуже близько від мене, особливо вдруге, після феєрверка. Я постійно перебував поблизу альтанки на ставку. Але задоволення весь час було змішане з певним страхом. Я боявся, аби сторожі не прийняли мене за злодія» [52].
Зрадівши такій уважності й цьому страхові Чайковського, вона відповідає йому, що була б дуже щаслива знати, що він зачаївся десь неподалік. Але, реалізувавши цю примху, баронеса повертається до фрази з одного його недавнього листа: «Думка про те, що можу пережити Вас, мені нестерпна» [53]. Яке приголомшливе признання! Вона дякує йому за ці кілька слів, які, на його думку, чудово виражають їхню дивовижну і трагічну пригоду на двох. «Як би не було мені важко, гірко, боляче, що-небудь, кілька Ваших добрих слів змушують мене все забути, усе вибачити. Відчуваю тоді, що я не зовсім сама на світі, що є серце, котре відчуває, як я. Десять разів на день я перечитувала цю фразу і мимоволі притискала листа до серця через надмір вдячності…» [54]
Наступні дні перебування Чайковського в Сьомаках не такі багаті на події. Мешкаючи в невеликому будинку, який йому надала баронеса фон Мекк, він працює над «Орлеанською дівою» і закінчує свій Другий концерт для фортепіано, з посвятою Миколі Рубінштейнові. Потому, залишивши Надію в Браїлові, від’їжджає до Москви, потому – до Петербурга, потому – до Кам’янки. Він ще ніжиться там у своєї сестри, коли баронеса, вічна мандрівниця, уже прямує на Париж, куди кличе і його. «Оце Ви приїдете, мій безцінний, тоді все піде добре, як на Viale dei Colli…» [55] Прикликаний до виконання своїх обов’язків нареченого, Чайковський збирає речі. 13 листопада 1879-го він уже в Парижі, де Надія орендувала для нього апартаменти в готелі «Меріс». Але щойно він облаштувався, вона вирушає до Аркашона [56]. Викликає його подив те, що ця багатюща жінка, яка має будинки всюди, і в Росії, і за кордоном, час від часу відчуває потребу відкрити для себе нові місця, новий спосіб життя. Чи, певне, люди, які занадто багаті й незалежні, природно стають жертвами цього оточеного люксом кочівництва? Чи, певно, надмір матеріального задоволення породжує постійне невдоволення моральне? Чи, певно, це справжнє прокляття – усе мати й більше не знати, чого бажати?
19 листопада Чайковський пише Надії, що сподівається бути присутнім на виставі «Комеді-Франсез» «Le Gendre de M. Poirier» [57], про яку говорять, що це «чудова комедія, чудово виконана». Сорок вісім годин потому, читаючи «Le Globe», композитор дізнається, що того самого дня, коли він веселився в «Комеді-Франсез», на царя Олександра ІІ було скоєно другий замах. Коли його величність після перебування в Криму повертався до Москви, під рейками вибухнула «пекельна машина», пошкодивши вагони, у яких розташовувалася імператорська свита. Суверен залишився живий і неушкоджений, одначе вся Росія піднялася в патріотичному обуренні. Милим жартам Еміля Ож’є і Жуля Сандо імперія Романових протиставляє жахливу трагедію змови царевбивців. Яка прірва ділить дві нації! – думає Чайковський. Як зможуть оцінити його творчість у Франції? Чи не дорікають йому тут за те, що він пише варварську музику? Рідко заповнюючи свої думки політикою, цього разу він живо реагує, скеровуючи баронесі фон Мекк лист такого змісту: «Мені здається, що державець [58] учинив би добре, якби зібрав виборних з усієї Росії та вкупі з представниками свого народу обговорив заходи з присічення цих жахливих проявів найбезглуздішого революціонерства. До того часу, поки нас усіх, себто російських громадян, не прикличуть до участі в урядуванні, нíчого сподіватися на ліпше майбутнє» [59].
Надія поділяє його обурення. Але боїться, як би жорсткі заходи, котрих неминуче вживе влада і котрі виправдані останніми подіями, так чи інакше не нашкодили б кар’єрі композитора.
Її припущення логічне. На початку грудня Чайковський ухиляється від запрошення фон Мекк і вирушає до Рима, де на композитора чекає його брат Модест із юним вихованцем Колею. Оглядаючи місто, з його пам’ятниками, соборами й музеями, він дізнається, що теж постраждає від наслідків замаху на царя: рішенням нагорі виконання його опери «Опричник» було заборонено sine die[60], оскільки хтось розгледів у ній ознаки революційного духу. Після цього несподіваного удару Чайковський напише Надії 2 лютого 1880-го: «Історія з “Опричником” дуже курйозна. Його заборонили, адже вважають, що сюжет на теперішні часи революційний. Je n’ai que m’en féliciter [61], адже радію кожній нагоді, яка заважає цій невдалій опері вилізати на світ Божий».
Чи думає він так насправді? Ніщо не викликає більших сумнівів. Але все-таки гнів, який викликають у ньому дії терористів, змушує забути про таку неістотну особисту незручність, яка стала їх наслідком. Також він пише баронесі з Рима, коментуючи цей злочин, який здається йому скерованим не проти монархії, а проти всієї країни загалом: «Руки опускаються, і вуста німіють! Я ледве не збожеволів від злоби й шалу по отриманні новини про новий замах на життя державця. Не знаю, чому більше дивуватися: нахабству і силі мерзенної зграї вбивців чи тому безсиллю, яке виказує поліція і всі, на кому лежить обов’язок охороняти й оберігати державця. Запитую себе: чим усе це скінчиться? – і гублюся. Та тільки все це нестерпно боляче і гірко. […] Починаю з певним страхом думати про контраст між чудесною весною, якою насолоджуюся тут, і зимою, яку ще застану в Петербурзі» [62].
Коли він виводить ці слова, лише кілька днів відділяють його од від’їзду. Одначе, перш ніж повернутися до Москви й Петербурга, композитор робить гак та відвідує Париж і Берлін. Опинившись на батьківщині, він відчуває, що йому немає чим дихати й що за кожними дверима ховається вбивця. Більшість людей, яких він зустрічає, ще перебуває під враженням від двох невдалих замахів [63]. Концертний сезон у столиці давно відкрився, але навіть завзяті меломани тепер думають про музику Чайковського менше, ніж про політику уряду. Похмурий, він уперше відвідує могилу батька, який помер за його відсутності, 9 січня того ж року, і відхід якого майже не засмутив його. Стоячи з непокритою головою перед простим дерев’яним хрестом, який позначає місце поховання, доки не привезли намогильного пам’ятника, який уже замовили вони з братом, він намагається зібратись. «Погода була світла і сонячна, – але мороз дуже сильний. Я геть не очікував, що можу так сильно страждати від холоду: три зими, проведені в теплих країнах, розбалували мене. Загалом Петербург справляє на мене вбивчо важке і понуре враження. Бідна Росія!» [64] Одначе наразі він не пише Надії про потребу втекти за кордон. Навіть повідомляє їй, що планує поїхати до Москви, аби зайнятися підготовкою концерту з власних творів. Але пробуде там не більше двох-трьох днів «інкогніто». Як мало, думає вона, але від нього все приємно прийняти. Перебуваючи в Москві сама, вона вважає за честь прийняти цього втікача у своєму місті, хай навіть лише на сорок вісім годин. Він приїжджає 2 квітня 1880 року, зупиняється в готелі, а наступного дня вона нетерпляче пише йому: «Як радію, любий мій, безцінний друже, що Ви приїхали до Москви, хоча й перебуваєте дуже далеко від мене, але все-таки дихаємо одним і тим самим московським повітрям, можливо, їмо одні й ті самі калачі й милуємося одною й тою самою грязюкою».
Проте доля, схоже, замірилася настирливо переслідувати баронесу, коли вона вважає себе відмежованою од будь-яких смутків. Того самого дня, коли Чайковський тимчасово облаштувався в Москві, він повідомляє їй, що під час прогулянки берегом Москви-ріки перед ним зупинилася карета Костянтина Миколайовича, брата панівного царя Олександра ІІ. Уже мавши нагоду особисто зустрітися з композитором і висловити йому своє захоплення, великий князь представив його своєму синові, Костянтинові Костянтиновичу, також великому любителю музики, який віддає вільні години поезії. Продовженням цієї зустрічі стали численні запрошення до палацу, і Чайковський, уприємнений, увійшов у смак. Ось його ввели до найвищого світу. Хоча він скаржиться, що хитається від утоми й що носить фрак не знімаючи, Надія здогадується, що його розпирає гордість від честі, якої його сподоблено в тіні трону. «У неділю, – пише він їй з дурним марнославством, – від другої години до п’ятої був у пані Абази [65], де перебувала вся родина вел. кн. Катерини Михайлівни, яким довелося зіграти уривки з нової опери. Її донька – дуже здібна співачка і дуже мило співає мої романси. […] У понеділок був присутній на великому обіді в кн. Васильчикової, де я був, так би мовити, винуватцем урочистості й де перебувало велике товариство з усіляких титулованих осіб, у числі котрих був принц Євг. Максиміл. Лейхтенберзький, чия дружина відмінна співачка [66] і робить мені честь називати себе моєю шанувальницею» [67].
Як боротися, коли ти всього лише баронеса фон Мекк, з чарівливими солов’ями, які намагаються зачаклувати наївного Чайковського? Засмучена переліченням стількох гучних імен, Надія розпачливо відчуває, що сама себе обеззброїла, вирішивши нізащо не дозволити чоловікові, якого кохає, наблизитися до себе. І все-таки їй осоружно копіювати прикидання цих жінок, котрі виставляють свої звучні імена, свої фальшиві принади й гра котрих видається їй так само недоречною, як і кривляння занадто надушеної людини. Для неї чистота і таїна, яку вона вгадує, говорячи зі своїм кумиром, приховують здорову гіркоту, яку вміють цінувати лише знавці та яка назавжди знецінює всі банальності нудотних сантиментів. Поглинута ревнощами, вона все-таки відмовляється опустити руки або змінити тактику. Чайковський належатиме баронесі, навіть не торкнувшись її руки. У цьому парі полягає її гордість і таємний стимул до життя. Хто насмілиться критикувати її за впертість? Напевно не він, оскільки він підтримує ці хвильні обмеження, вважає вона, і більше ніколи не зможе без них обходитися. Менш ніж за тиждень по святкуваннях, до яких він через незвичку ледве був не приохотився, композитор повідомляє її, що від’їжджає з Москви, прямуючи на Кам’янку. Сама Надія теж готується до від’їзду в улюблений Браїлів. Деколи запитує себе, що насправді змушує їх раз по раз зриватися з місця. Можна було б подумати, що обоє вони бояться сидіти на місці, ніби бачать у цьому перші симптоми паралічу. Але якщо Чайковський намагається піймати натхнення, то вона, прихопивши численних дітлахів і домашніх, вирушає лише на відчайдушні пошуки самої себе.
Останні місяці 1880 року Надія мешкає в Браїлові, тоді як Чайковський досі в Кам’янці. Чому він ніяк не їде до Сьомаків, куди вона запрошує його з листа в лист, владно благаючи? Вона не приховує від нього, що їй легше спілкуватися з ним, коли вони мають одне сіре небо над головою і один незайманий сніг під ногами. Пристрасно переживаючи непідвладні часу взаємини, які встановилися між ними, баронеса відчуває потребу в тому, аби дати іншим можливість реального кохання, у якому відмовляє сама собі. Власний досвід безтілесного єднання навіює їй бажання влаштовувати офіційні весілля іншим. Тому їй впадає в голову ідея одружити з найбільш юною небогою Чайковського, Наташою Давидовою, свого сина Миколу фон Мекка, попросту званого Колею, юність котрого не здається їй нездоланною перешкодою [68]. І оскільки Чайковський дуже стримано висловлюється щодо вчасності такої ранньої злуки, вона відповідає йому: тільки взявшись до діла заздалегідь, вони можуть бути впевненими в тому, що весілля відбудеться. Ідея помістити одну з небог Чайковського в обійми й ліжко власного сина здається їй містичною справою. У жилах дітей молодят дивовижним чином тектиме змішана кров двох видатних людей – Чайковського та її самої, – які при цьому ніколи самі не віддадуться тілесному гріху. Думка про те, що ця легендарна спадковість передаватиметься з покоління в покоління, спокутує в її очах незавидну долю решти дітей. Олександра і Лідія вийшли: перша – за безбарвного графа Беннігсена, друга – за багатого німця Левіса-оф-Менара, їхні діти здобули німецьку освіту і зовсім не говорять по-російському, що вельми засмучує Надію. На щастя, вона залишила біля себе доньку Юлію, яка вже має двадцять сім років і вишуканість, чутливість і відданість якої зворушують її навіть сильніше, ніж молодість і безпосередність наймолодшої – Милочки. Зате вона не відчуває жодної симпатії до свого старшого сина, жалюгідного Володимира, тим більше що поведінка його дружини Тетяни засмучує не менше: через дурість і безділля вона приохотилася до наркотиків [69]. Що більше баронеса розчаровується у своїй родині, то сильніше вимагає від музики й музикантів виліковування від цих приступів меланхолії. Ділячись із Чайковським своїми мріями про шлюб їхніх дітей, вона уважно стежить за тим, як коханий іде вгору своїм шляхом. Інформована про все завдяки і йому, і спільним друзям, вона знає, що в Сьомаках він закінчив оркестрування своєї «Жанни д’Арк» [70] і додав ще одну частину до своєї Сюїти. За кілька тижнів до цього баронеса отримала чотириручне перекладення для фортепіано Четвертої симфонії й, зігравши її безліч разів, відчула такий шок, що вважала себе зобов’язаною відкрити Чайковському, з усією відвертістю, без усілякої соромливості, що шалено закохана в нього. «Граю – не награюся, не можу наслухатися її. Ці божественні звуки охоплюють усю мою істоту, збуджують нерви, приводять мозок у такий екзальтований стан, що ці дві ночі проводжу без сну, у якомусь гарячковому маренні, і з п’ятої години ранку вже зовсім не змикаю очей, а коли встаю вранці, то думаю, як би скоріше знову сісти грати. […] Петре Іллічу, вартую того, аби ця симфонія була моя: ніхто не спроможний відчути під її звуки те, що я, ніхто не спроможний так оцінити її, як я; музиканти можуть оцінити її лише розумом, а я слухаю, відчуваю і співчуваю всією своєю істото. […] Не знаю, чи можете Ви зрозуміти ті ревнощі, які відчуваю до Вас за відсутності особистих зносин між нами. Чи знаєте, що ревную Вас найбільш неприпустимим чином: як жінка – коханого чоловіка? Чи знаєте, що, коли Ви одружилися, мені було страшенно тяжко, у мене нібито щось відірвалося од серця? Мені стало боляче, гірко, думка про Вашу близькість із цією жінкою була мені нестерпна, і, бачите, яка я гидка людина, – я раділа, коли Вам було з нею недобре; дорікала собі за це почуття, здається, нічим не дала Вам його помітити, а проте знищити його не могла: людина не замовляє собі своїх почуттів. Я ненавиділа цю жінку за те, що Вам було з нею недобре, але ненавиділа б її ще у сто разів більше, якби Вам було з нею добре. Мені здавалося, що вона забрала в мене те, що може бути лише моїм, на що маю право я одна, бо кохаю Вас, як ніхто, ціную вище за все на світі. Якщо Вам неприємно все це дізнатися, вибачте мені ці мимовільну сповідь. Я проговорилася, причина цього – симфонія. Але, думаю, ліпше Вам знати, що я не така ідеальна людина, як Вам видається. До того ж це не може ні в чому змінити наших взаємин. Не хочу в них жодної зміни, я саме хотіла б бути впевненою, що ніщо не зміниться до кінця мого життя, що ніхто… але цього не маю права говорити. Вибачте мені й забудьте все, що сказала; у мене з головою недобре» [71].
Отримана тоді відповідь, яку вона перечитує донині, трохи їй дошкулила. Звичайно, Чайковський запевнив баронесу, що симфонія так само належить їй, як і йому, та що це ближче єднання, ніж те, яке благословила Церква, і що його кохання до неї надто сильне, і що він може його «виразити лише музично», одначе її переслідує відчуття, що він намагається «збутись» чергою захопливих нот, тоді як його серце холодне. Крім того, їй здається – про це вона не каже ані слова, – що він ненормально занепокоєний долею юного Альоші Софронова, старанного слуги, над яким композитор тремтить, ніби над сином, і який, досягнувши віку військової служби, ось-ось повинен узяти участь у жеребкуванні [72]. Якщо він витягне невдалий номер, то муситиме провести під стягами принаймні чотири роки. На думці про таку довгу розлуку зі своїм Альошею Чайковський не може мовчати про власну тривогу. Така ніжність маестро до молодого мужика, вихованням якого він розважався і якого, можливо, відправлять в армію, як і багатьох його ровесників, дратує Надію; до того ж чому він так близько до серця приймає все, пов’язане з тим маленьким глухонімим Колею, навчанням котрого займається його брат Модест?
Зненацька вона почувається готовою дорікнути йому за те, що він даремно витрачає свою ніжність на людей, які не заслуговують на неї. Потому баронеса спохоплюється, соромлячи себе, і вирішує спокутувати свою провину, подарувавши Чайковському символічний ювелірний виріб, який би також йому слугував за талісман. Вона замовила в Парижі, у Картьє, коштовний годинник: його корпус мав бути прикрашений з одного боку мініатюрним зображенням трьох Грацій, які коронують Аполлона, а з другого – Жанни д’Арк, яка слухає таємничі голоси. По отриманні посилки вона доручає своїй довіреній особі Марселеві Карловичу, або той передав її Чайковському, приймаючи його в Браїлові [73]. Сценарій вона опрацювала в найдрібніших деталях. 2 липня 1880-го Чайковський, приїхавши з Кам’янки, переступає поріг величезної поміщицької садиби, з якої Надія завбачливо виїхала ще минулого місяця з метою попрямувати до Швейцарії, на Інтерлакен [74]. Одержавши з рук фактотума запечатану скриньку, в якій виявляється коштовний годинник, попервах він відчуває збентеження; потому розгортає записку, прилучену до дарунка, і читає: «В усьому цьому безособово і невидимо чаїтиметься моя душа, бо якщо людина її має, то моя завше буде з Вами».
Як завжди, вона вдалині уявляє подив і спантеличення коханого, який виявив царський дарунок. Їй навіть видається, що вона була б менш щаслива, якби передала його власноруч. Кілька днів потому, отримавши від Чайковського вираження вдячності, вона просто цим насолоджується. Його вразила, пише він, не лише дивовижна краса дарунка, але й почуття, які керували цим жестом баронеси. «Та дозвольте мені рішуче протестувати проти припущення, що можу пережити Вас. Живімо вкупі та якнайдовше, другине моя! […] Цього годинника віднині незмінно носитиму при собі до кінця моїх днів, але не для того, аби я потребував речового нагадування про Вас, – ніколи й на жодну хвилину не забуваю Вас і ніколи не забуду, хоч би мав прожити ще тисячу років, – а тому, що мені солодко мати на собі річ, невимовна вишуканість якої гідним чином виражає Вашу невиразиму доброту і неоціненну моральну красу того дружнього почуття, котре я вкупі з моєю музикою мав щастя навіяти Вам» [75].
Цим самим листом композитор повідомляє баронесу, що його «Жанну д’Арк» буде поставлено прийдешньої зими в Петербурзі. Надія висловлює щирий жаль, що її мандрівка не дозволяє їй опинитися у столиці в день прем’єри. Доки він насолоджується українським літом у Браїлові, вона милується швейцарськими краєвидами, прогулюється з дітьми, святкує з ними народини свого геніального друга і мимохідь повідомляє його, що до неї приїхав молодий музикант, сподоблений першої премії консерваторії, якого скерував до неї Едуар Колонн: «Я виписала його для літніх занять із дітьми. Він каже, що має двадцять років, але на вигляд не більше шістнадцяти [76]… Загалом він є чистісіньке паризьке, так би мовити, бульварне створіння» [77]. «Паризьке бульварне створіння» зветься Клодом Дебюссі. Дуже скоро вона повідомляє новоприбулого про свій захват Чайковським і пропонує йому познайомитися зі стилем маестро, граючи фортепіанні перекладення його творів. Техніка виконання запрошеного вчителя здається їй чудовою і навіть блискучою, хоча його захват Массне дещо сердить її. Усе-таки вона наймає його викладачем музики своїм дітям. Прив’язавши його таким чином до своєї родини, господиня проявляє цікавість до «п’єсок», які він сам пише, і замовляє йому аранжування «Лебединого озера» на чотири руки. Уважаючи юного вчителя досить «прирученим», ласкаво називає його Бюссік, возить за собою до Флоренції, Відня і, врешті, до Браїлова, звідки Чайковський, звичайно, вже зник тимчасом, як у них заведено. Потому вона везе Бюссіка до Москви й селить обіч себе в особняку на Різдвяному бульварі. Ліпше пізнавши цього багатообіцяльного молодого француза, баронеса дивується його афішованій любові до манери Бородіна і Мусоргського. Відвідавши концерт і прослухавши Симфонію № 1 першого і «Ніч на Лисій горі» другого, Надія запитує себе: чи це вона помиляється чи він, виявляючи таке зацікавлення цією примітивною, показною музикою? І надсилає Чайковському світлину тих музикантів, котрих прив’язала до своєї персони, – серед них Пахульський і Дебюссі.
Кинувши погляд на цю групу людей, Чайковський зачудовується палким поглядом і елегантними руками Дебюссі й пише Надії: «Бюссі має на обличчі й руках якусь неокреслену подібність до Антона Рубінштейна замолоду. Дай Боже, аби його доля була така сама щаслива, як у “царя піаністів”» [78]. Надія думала викликати ревнощі свого коханого – аж ось стає геть убита його спокійним філософствуванням, на яке його наводить ідея про можливе суперництво між ним і малюком Бюссіком. Насправді він настільки поглинутий своєю роботою, що нічого не бачить далі фортепіано і партитур. Сховавшись у Кам’янці, композитор пише нову оперу, «Мазепа», під враженням від пушкінської поеми «Полтава», а також Другий фортепіанний концерт, «Серенаду» й урочисту увертюру, названу «1812 рік». Думаючи, що він перебуває у повній творчій ейфорії, Надія довідується, що 18 грудня, після його «Літургії» в Російському музичному товаристві, на нього посипалися найлютіші причіпки у статті за підписом «старого московського священнослужителя» – о, як прозоро! – московського архієпископа Амвросія. Шанобливий церковник звинуватив Чайковського у профанації: літургія – найбільше з таїнств і здійснюється лише у храмі, а не в концертному залі, і це не яка-небудь легенда, що може послугувати лібрето. На його глибоке переконання, композитор учинив непростиме блюзнірство, дозволивши виконання своєї літургії в неосвячених стінах. Надії це абсурдне звинувачення нагадало її давні дискусії з Чайковським на тему різниці між істинною вірою й архаїчними релігійними догмами. На щастя, ліберальна преса оминає своєю увагою цю подію, а критика часопису «Московские новости» підносить композитора за благородство поривів і навіть пропонує останній тиждень 1880 року назвати «тижнем Чайковського». Яке визнання після несправедливих звинувачень! Піднісшись духом по такому успіху, Чайковський усе-таки побоюється, як публіка сприйме його «Євгенія Онєгіна», прем’єра котрого повинна відбутися у Великому театрі 12 січня 1881-го. Надія, затримавшись у Браїлові, не може бути присутньою на виставі й нетерпляче очікує, коли автор дасть їй точний звіт про минулий вечір. Заледве повернувшись до себе, коли ще не встигли змовкнути останні крики «браво», Чайковський пише баронесі: «Спочатку публіка поставилася до опери холодно, але що далі, то більше зростав успіх, і скінчилося все більш ніж вдало» [79]. Він готується читати хвалебну пресу. Одначе відгуки були не надто палкі й деколи навіть вельми стримані. Зате «Орлеанська діва», яку 13 лютого 1881 року представив на суд публіки Маріїнський театр у Петербурзі, стала справжнім тріумфом. Чайковського, який потрудився приїхати до столиці на гала-виставу, викликали на сцену двадцять чотири рази. Його ноги підкошувалися. Як звичайно, він боїться, аби цей нечуваний успіх не був предтечею катастрофи. Справді, минає лише кілька тижнів, і 1 березня 1881-го всю Росію стрясає моторошна новина: цар Олександр ІІ Визволитель щойно помер після третього замаху [80]. Коли він повертався з військового огляду, невідомий, змішавшись із юрмою допитливих, вирвався вперед і кинув бомбу в імператорську карету. Вибухом убило коней, кількох перехожих і трьох козаків з ескорту. Коли цар, дивом уцілівши, спустився з карети й рішуче наближався до вбивці, якого юрма готова була пошматувати, спільник зловмисника, сховавшись за спинами ґаволовів, кинув під ноги імператорові другу бомбу. Царя, який унаслідок вибуху втратив обидві ноги, негайно доправили в палац, де він помер дві години потому в болісних стражданнях. Наступного дня він збирався опублікувати маніфест, який оголошував про реформу Державної Ради та про створення народного представництва. Терористи вбили його саме тому, що здогадувалися: він ось-ось поставить їх у незручне становище, випередивши їхні бажання. Обурений жорстокістю професійних убивців, Чайковський упевнений, що весь 1881 рік мине під цим поганим знаком. Невдовзі світ мистецтва стрясуть ще дві смерті: слідом за Достоєвським, який помер 28 січня, відійде Микола Рубінштейн, а через п’ять днів – Мусоргський [81].
Смерть Миколи Рубінштейна приголомшує Чайковського ще більше через те, що про цю втрату він дізнається, перебуваючи в Парижі, а саме в Парижі його друг спустив останній подих. Так і не побачивши покійного востаннє, він усе-таки присутній на заупокійній службі у православній церкві на вулиці Дарю [82]. Після повернення з похорону він відкриває в листі свою душу Надії, пишучи, що його переслідує думка про те, що чекає на людину в потойбіччі, та про навернення до Бога: «У голові темно, та інакше й бути не може, з огляду на такі нерозв’язні для слабкого розуму питання, як смерть, мета і сенс життя, його нескінченність або скінченність; зате в мою душу дедалі більше проникає світло віри. Так, мила другине, відчуваю, що все більше і більше схиляюся до цієї нашої єдиної твердині проти всіляких бід. Відчуваю, що починаю вміти любити Бога, чого раніше я не вмів. […] Уже часто знаходжу непоясниму насолоду в тому, що схиляюся перед несповідимою, але безсумнівною для мене премудрістю Божою. Часто зі слізьми молюся Йому (де Він, хто Він? – не знаю, але знаю, що Він є) і прошу його дати мені смирення і любов, прошу Його простити мені й напоумити мене, а головне, мені солодко говорити йому: “Господи, нехай буде воля Твоя”, адже знаю, що воля Його – свята» [83].
Повернувшись до Петербурга, після цього просвітлення душі він стає свідком розпачу краян перед лицем неясного майбутнього, яке очікує країну. «Ось уже п’ятий день, що я Петербурзі, люба, мила моя другине! – пише він Надії 30 березня 1881-го. – Усі враження вкрай сумні, починаючи з погоди, яка страшенно холодна і ще зовсім не весняна. Загальний настрій мешканців якийсь пригнічений; на всіх обличчях написано страх і занепокоєння майбутнім. Щохвилини переживаю таке відчуття, неначе ходимо по вулкану, який ось-ось вивергне і поглине все живе. Також відчуваю пристрасне прагнення якнайшвидше поїхати куди-небудь якнайдалі».
Шукаючи душевного спокою, він попрямує на Кам’янку. Там по-старому бичуватиме російських нігілістів, цих знуджених за кров’ю упирів, яких, за його словами, потрібно знищувати, оскільки інших ліків від цього зла немає, як напише він Надії. Вона, перелякано замкнувшись у Браїлові, теж обурено пише про жорстокість, яка лютує в Росії. Повідомляючи Чайковському свої новини, баронеса скаржиться в тім числі на недавні погроми, мішенню котрих стали безпечні місцеві євреї. «У нас у Жмеринці [84] це буйство відбувалося в порівняно вельми широких розмірах. Забрали п’ятдесят чоловік і розграбували всі єврейські будинки – так, що з другого поверху викидали рояль на вулицю. Наші бідні браїлівські євреї у великій тривозі й страху, тим більше що влада не вживає жодних обмежувальних заходів. Який жахливий, важкий час» [85].
Насправді Надія фон Мекк зайнята іншими клопотами. Фортуна відвернулася од неї. Збитки, яких зазнала баронеса, обчислюються мільйонами рублів. Проте вона сподівається, що в неї ще залишиться досить коштів для дальшого утримування Чайковського і кількох наближених музикантів. Наразі вона не думає про продаж маєтків – чи то у Браїлові чи ще де-небудь. Найбільше, можливо, здаватиме будинок у Сьомаках. А Чайковському 16 лютого 1881 року навіть пише таке: «Мій намір є оселитися на зовсім у Браїлові, аби господарювати й добувати доходи, а чому мені особливо потрібні ці доходи, поясню пізніше, коли справа більше з’ясується».
Цього досить, аби Чайковський занепокоївся про наслідки, які бюджетні обмеження можуть мати для його власного способу життя. Віднині його бентежить така щедра фінансова підтримка баронеси. «Заради Бога, не забувайте, другине моя, – пише він 23 лютого 1881 року, – що для мене широко розчинені двері обох консерваторій і що в цьому сенсі я людина цілком забезпечена. Та свобода і те розкішне в матеріальному плані існування, яке веду, становлять коштовні блага. Але вони відразу перетворяться на тягар для мене, якщо знатиму, що користуюся ними на шкоду надто делікатній, надто щедрій другині! Заради Бога, будьте зі мною в цьому плані цілком відверті й знайте, найкраща моя другине, що для мене буде найбільшим щастям відмовитися од найкоштовніших матеріальних благ, якщо завдяки цьому бодай на волосину поліпшиться Ваше становище. Ви вже й так зробили для мене забагато. Говорячи це без усілякого перебільшення, вважаю себе зобов’язаним Вам життям… Отже, другине моя, заради Бога, не приховуйте від мене правди, і якщо достеменно Ви мусите зменшити свої витрати, то дозвольте й мені змінити спосіб життя і знову влаштуватися в одній з консерваторій, де мене радісно приймуть… Бажаю передусім, аби Вам було добре. Усіляка насолода отруєна для мене, якщо вона заподіює шкоду Вашим інтересам».
З якою полегкістю дізнається він кілька місяців потому, через одного базіку, що баронеса продала своїх акцій Лібаво-Роменської залізниці [86] на 3 800 000 рублів, таким чином повністю поправивши власний фінансовий стан.
Відтоді як Надія заспокоїла його щодо матеріального боку майбутнього їхніх дивних взаємин, він журиться лише про одне: про відсутнього Альошу Софронова, який далеко від нього служить в армії, тоді як ця м’яка людина геть не пристосована до такої справи. Час від часу Чайковський приїжджає до нього в казарму, аби підтримати. А повертається нажаханий грубощами й вульгарністю, які панують серед солдатів. Хоча він ховає свій розпач від Надії, вона занадто тонко все відчуває,, аби не помітити, що її геніальний композитор страждає в розлуці з цим милим слугою, як ніби втратив дитину або наречену. Також вона знає те, що останніми місяцями Чайковський запив, аби заглушити свою самоту. А на додачу до постійного замішання він повинен ще займатися лікуванням небоги Тетяни Давидової, приохоченої до морфію істерички, і Саші (Олександри) Давидової, яку мучать ниркові кольки.
Спустошений різноманітними клопотами, він переховується в Парижі, тоді як сама Надія теж вирушає в дорогу, аби насолодитися своєю таємною фантазією між Віднем, Ніццою і Парижем. Головне, повторює вона у своїх листах, утекти з Петербурга, де святкування з нагоди коронації не обійдуться без якихось вибриків нігілістів. Навіть хвороба її маленького Міші, чиє слабке серце непокоїть лікарів, не переконує її повернутися до Росії.
Чайковський, тимчасом мешкаючи в Кам’янці, удавано підтримує свою кореспондентку в небажанні повертатися на батьківщину, яка перетворилася на розплідник убивців. Окрім того, те, що Надія чує про заворушення у Франції, змушує її побоюватись, як би революційна зараза не перекинулася на їхню країну, таку наївну і вразливу. А тут ще якраз газети повідомляють про дивну радикалізацію французької політики. Скориставши як приводом із маніфесту проти республіки, який необдумано опублікував принц Наполеон-Віктор Бонапарт, уряд озлобився проти останніх представників монархії, дозволивши підняти голову всім професійним нігілістам. Стаючи на позиції захисника вельмож, яким погрожує людська потолоч, Чайковський пише до пані фон Мекк: «Які огидні політичні неподобства кояться у Франції! Через те, що всіма зневажуваний принц Наполеон насмішив увесь світ своїм маніфестом, тепер вони хочуть вигнати всіх принців і в тім числі всю Орлеанську родину, таку шанобливу і далеку від усіляких інтриг. Мене страшенно обурює теперішній французький уряд загалом та їхнє безглузде переслідування принців особливо» [87].
Баронеса кипить обуренням ще більше за нього. Французи, з їх демократичними ідеями, здаються їй достатньо божевільними, аби кинути у вогонь усю Європу. Повертаючись із Відня, вона, незважаючи на національність, таврує винуватців безладдя, які прикриваються людинолюбством, аби виправдати свій шал. «Аж знову я у Відні. При поверненні сюди я пережила відчуття задоволення повернутися додому, позаяк тут лише стіни чужі, а вся решта своя, а Ви знаєте, як кожній людині приємна своя власність. При цій нагоді я й заходилася міркувати про те, яке збочення найзагальнішої людської природи вчиняють ті люди, котрі обожнюють Прудона і взяли собі гаслом його пишномовну фразу: “La propriété c’est le vol” [88]. Ну який абсурд! Кожній людині, як розвиненій, так і зовсім нерозвиненій, немає нічого дорожчого за свою власність; і виникла приказка: “Своє все добре”. Але ж ціле вчення (якщо тільки нігілізм може бути вченням) побудували на цій фразі, що сама є лише мильна бульбашка; який сумний час!» [89] Охоче підписуючись під усіма судженнями Надії, Чайковський відповідає їй: «Те, що Ви говорите про комунізм, абсолютно правильно. Більш безглуздої утопії, чого-небудь більш невідповідного природним властивостям людської натури не можна вигадати. І яким, напевно, нудним і нестерпно безбарвним буде життя, коли запанує (якщо тільки запанує) ця майнова рівність. Адже життя є боротьба за існування, а якщо допустити, що цієї боротьби не буде, – то й життя не буде, а лише безглузда вегетація. Але мені здається, що до скільки-небудь серйозного здійснення цих учень ще дуже далеко» [90].
Осуджуючи революціонерів усіх ґатунків, він може лише обурюватися на декотрі заходи влади у своїй країні. Нещасний Альоша стільки місяців хиріє під прапорами, і ось, будь ласка, цар, з якихось нісенітних мотивів, подовжує термін військової служби для молодих рекрутів. Було чотири роки, відтепер буде шість років. Прибитий цим «непорівнянним» декретом, Чайковський розпачливо шукає виходу. На щастя, тимчасом Альоша підхоплює тиф. Чудовий привід для його звільнення від усілякої служби. У лазареті він помалу видужує, але Анатолій, посилаючись на потребу його догляду вдома, домагається для юнака річної відпустки через хворобу.
Не очікувавши цього щасливого відтермінування, Чайковський почувається так, ніби це йому дали її за добру поведінку. Баронеса, без усілякої іронії, поділяє його майже батьківські радощі. Він переконаний, що йому дали друге життя, повернувши Альошу. А втім, уся Росія живе з відчуттям оновлення після сходження на престол царя Олександра ІІІ. Про цього атлетично збудованого державця говорять, що він гідний російських богатирів із билин. Широкоплечий бородатий велет, який, кажуть, згинає руками підкову, повен рішучості від самого початку докорінно змінити політику попередника і приборкати терористів, які мріють похитнути трон. І Надія з Чайковським покладають на цього реакційного автократа-націоналіста всі свої сподівання. Палаючи бажанням засвідчити своє шанування могутньому і рішучому імператорові, композитор знову приїжджає до Петербурга, 15 травня 1883 року, саме вчасно, аби почути відгомони урочистої коронації, що, як установили пращури, відбувається в Успенському соборі Москви.
Відразу після цього він повертається до Парижа з почуттям виконаного обов’язку. Раніше, у січні 1883-го, композитор здивовано зустрів там брата Модеста, який приїхав у супроводі Тані Давидової, наркоманки. У напівсвідомому стані, на межі нервового зриву, вона падає на руки дядькові й слізно признається йому, що на додачу до всіх бід перебуває ще й на п’ятому місяці вагітності. Таня не знає, від кого дитина, яку вона носить, але цілком можливо, що від юного Фелікса Блуменфельда, який певний час тому залицявся до неї в Кам’янці й відразу зник, аби уникнути наслідків. Модест організував так, аби решта членів родини Давидових не знали про вагітність Тані. Оскільки вона страждає на типову істерію, добросердний Чайковський влаштовує її на лікування в клініку Пассі, якою керує учень великого Шарко. На початок пологових переймів вона вже почувається ліпше. Пологи проходять 28 квітня 1883 року, і Чайковський поспішає до Тані, яка, змордована, метається в маренні. Він бере дитину на руки й не може приховати свого хвилювання, бачачи цю малесеньку істоту, таку тендітну і загадкову, в якій ще вгадується належність до пренатального світу.
Немовля композитор віддає французькій годувальниці. Витрати на пологи й різні видатки, пов’язані з ними, покрив «мосьє П’єр де Чайковскі». Заледве видавши перший крик, новонароджений дістає ім’я Жорж-Леон і прізвище, як належить, Давидов. Наступного дня після його появи на світ Чайковський бачить сон – настільки неприємний, що докладно описує його пані фон Мекк. Він бачив себе одночасно в особі новонародженого і в особі власного батька (той, як було згадано, помер 1880-го). І цей воскреслий батько допомагав йому спускатися схилом. Але, замість підтримувати, тягнув його в прірву. Водночас дорослий і дитина, рятівник і безневинна жертва падіння в чорноту, він запитує, чи не означає цей віщий сон, що його доля тісно пов’язана з дитиною. Ще до того, як Чайковський оповів їй приїзд вагітної Тані до Парижа, Надія була обізнана з нескінченними перипетіями цієї заплутаної історії. Зворушена діяльною участю, яку взяв у ній уславлений композитор, перетворившись на доглядальницю і майже на акушерку, вона поспішає йому на допомогу і відправляє суму, необхідну на покриття витрат, пов’язаних із медичним доглядом і перебуванням у клініці.
А все-таки, перечитуючи листи Чайковського, вона констатує, що, явно зворушений малюком Жоржем-Леоном, він здається куди більш захопленим іншим своїм небожем – юним Володимиром Давидовим, сином сестри Олександри, частіше званим у колі родини ласкавим іменем Боб, який має повних дванадцять років.
Чайковський не приховує від Надії, яке задоволення відчуває, слухаючи безневинну балаканину Боба і граючи з ним на фортепіано на чотири руки.
Їй подобається думати про те, наскільки він чутливий до освіжальної наївності хлопчика. Ця здатність опускатися на рівень маленького співрозмовника видається їй ознакою чудової відкритості серця. Хіба не дитиною потрібно бути, аби жити музикою і заради музики? Потому, зненацька охоплена жахливою підозрою, меценатка запитує себе: а що, як, замість відчувати суперницю в кожній жінці, котра наближається до Чайковського, вона мусила б замислитися над природою ніжності, яку він виявляє до зовсім юних хлопчиків взагалі й до Боба зокрема?
П’ятдесятидворічна баронеса фон Мекк бачить, що як ніколи має причини уникати зустрічі з Чайковським. З дзеркала на неї дивиться худюща жінка, анітрохи не приваблива, з жорсткими рисами, пожовклою зморшкуватою шкірою, зів’ялими повіками, але з живим поглядом і розправленими плечима. Вона ні на йоту не втратила своєї владності й організаторського духу. Наглядає за всім і за всіма водночас. Чи це кар’єра Чайковського, чи керування маєтками, чи влаштування майбутнього дітей, небожів, небог, вона завжди скаже своє вагоме слово, а її авторитет настільки великий, що рідко хто насмілиться їй заперечити. Так, попри спогади, які пов’язують її з милими місцями, де минула її молодість, вона продає дорогу серцю садибу в Браїлові, розміщує частину виручених грошей за кордоном, а на решту купує скромніший будинок у Плещеєві [91], який, одначе, має перевагу близькості до Москви. Закінчує цю операцію купівлею у Франції замку в стилі Людовика ХІІІ Бель-Ер, розташованого в Ендр-і-Луарі [92], і комфортабельної вілли в Ніцці, де б можна було відпочивати всією родиною під ніжним сонцем. Мандри завжди становили невід’ємну частину її життя, як і життя Чайковського. Невтомні подорожні, вони, удалині одне від одного, ведуть рівнобіжне існування і чекають від душі, що вона компенсує нечутливість тіла. Либонь, саме тому, що їхні шляхи ніколи не перетиналися, вони мають що оповісти одне одному в листах.
Якось, проїздом у Берліні, Чайковський повідомляє Надію, що був важко розчарований постановкою «Трістана та Ізольди» Ваґнера, але що у вигляді компенсації мав змогу переконатися в етерній легкості генія Моцарта, по восьмиразовому прослуховуванні «Весілля Фіґаро» в Парижі: «Моцарт не пригнічує, не приголомшує мене, але чарує, тішить, зігріває. Слухаючи його музику, неначе роблю добрий учинок» [93].
Не вступаючи з ним у музичні дискусії, вона відповідає сухим діловим тоном, інформуючи його про фінансові труднощі, з якими мусила стикнутися, незважаючи на останні біржові угоди й операції з нерухомістю. І якщо переказує йому свої труднощі, то лише тому, що вважає за необхідне поставити його до відома: імовірні фінансові проблеми можуть змусити її скоротити виплати, які вона регулярно робить йому вже багато років, а радше й зовсім призупинити їх. Ця ідея не спала б їй на гадку, якби він, як і раніше, висловлював їй довіру і відданість. Одначе останнім часом світовий успіх і офіційне визнання сп’янили його. Відтоді як він написав на замовлення царя «Урочистий коронаційний марш» і цар віддячив йому дарунком у вигляді каблучки, оздобленої першокласним діамантом, він пурхає з палацу в палац, від однієї високопосадової персони до іншої. Про нього дедалі більше говорять у зарубіжних газетах як про видатну постать російської музики. Боячись, як би він не залишив її, Надія вирішує, що необхідно терміново показати йому, чим він ризикує, віддаляючись од неї й шукаючи нових покровителів або покровительок. Немає безчесних способів для закоханої жінки, сповненої рішучості зберегти об’єкт своєї пристрасті. Як декотрі чоловіки відчувають повне щастя, лише втамовуючи свою пристрасть із продажними створіннями, так само й вона глибоко переконана, що її прив’язаність до Чайковського стає ще яскравішою через те, що вона платить, аби отримати його. Від чого розпалюються і гордість, і ніжність баронеси, то це від думки, що вона купує свого віртуального партнера, ніби річ. Слід думати, її захоплення ним десятиразово посилювали гроші, які вона платила йому навзамін. Міркуючи над своїм становищем, вона почувається дивно шматованою між піднесеними думками й зніяковінням, наче її підвела власна моральність.
Міркування над власними почуттями ніяк не призупиняють реалізації давнього задуму баронеси пов’язати шлюбом свого сина Миколу фон Мекка та одну з небог Чайковського. Спочатку вона думала одружити Колю з юною Наташою Давидовою. Проте по багатьох сумнівах цю честь вирішила віддати іншій небозі великого композитора – Анні Давидовій. Зрештою, Наташа чи Анна – баронесі однаково – аби лише таким чином скріпити зв’язок дому фон Мекків з домом Давидових. Сказано – зроблено. Весілля відбулося 11 січня 1884 року. Обмін Колі й Анни обручками був для Надії майже тим самим, як коли б священник благословив її вічну злуку з Чайковським. Одначе вона залишається вірна своєму рішенню діяти, далі перебуваючи в тіні. Ані на секунду не замислюється про те, аби покинути Канни, де приємно проводить час, для поповнення рядів присутніх на церемонії вінчання. Фізично відсутня в житті Чайковського, вона, здається їй, повинна залишитися невидимою й після того, як, допіру Церква благословила взаємну згоду молодят, поріднилася з Чайковським. Зате бути присутніми на урочистій церемонії вважали своїм обов’язком композитор і його брат Модест.
Надія зацікавлено очікує звіту про події. Але в листі, який Чайковський відправляє їй наступного дня, він лише побіжно згадує про вінчання своєї небоги й довго обурюється на те, що дирекція театрів, які ставитимуть його «Мазепу», не збирається платити йому стільки, наскільки він сподівався. Причепилися, пише він, до того, що в опері всього три акти замість чотирьох. Її поблажливе перо висловлює співчуття цьому гніву розбалуваної дитини, проте всередині вона вважає його великим егоїстом, надто дріб’язковим для великої людини. Напевне, цей зашвидко досягнутий успіх і відвідини аристократичних кіл зробили його пересиченим і вимогливим? Одначе прем’єра «Мазепи», яка відбулася 3 лютого в Москві й 7 лютого в Петербурзі, стала провалом. Така прикрість на шляху її кумира до сходження пом’якшує Надію. У глибині душі вона більше хоче втішати Чайковського після невдач, аніж оплескувати йому «вкупі з усіма» (яких так ненавидить). Але ця знеохочувальна подія швидко забувається. Дуже скоро він знову рушає вперед, а Надія стежить за ним зі змішаними почуттями страху і захвату. Незважаючи на стримані відгуки преси після постановки «Мазепи», насправді популярність Чайковського зростає день у день. 23 лютого його нагороджено орденом Святого Володимира і повідомлено, що цар, особливо цінуючи музику композитора, звернувся до диригента Направника з пропозицією приступити до поновлення «Євгенія Онєгіна» в найліпших умовах. 7 березня, відвідавши прийняття в царя й цариці в їхньому палаці в Гатчині, він захоплено описує Надії, які незабутні хвилини пережив, побіля їхніх величностей. Шматована задоволенням знати, що він щасливий, і засмученням через те, що його щастя ніяк не пов’язане з нею, вона з кам’яним обличчям читає листа, якого він надіслав їй наступного дня після аудієнції. «Обоє вони були вкрай ласкаві, уважні; я був щиросердно зворушений прихильністю, яку виказав державець до мене, але не можу висловити Вам, які вбивчо жахливі були мої страждання від соромливості. Державець говорив зі мною дуже довго, кілька разів повторював, що дуже любить мою музику, і взагалі обласкав мене цілком».
Переконана монархістка, Надія може лише радіти визнанню таланту від його улюбленого царя. І все-таки живе у страху, що, ставши офіційним композитором, Чайковський, коли пише свою музику, віднині думає не про неї, а про таких високопосадових персон, що вона скінчить тим, що повністю перестане існувати для нього. Якщо так піде далі, гірко думає баронеса, то симфонії, сонати й концерти, які він ще напише, більше будуть не її симфоніями, її сонатами, її концертами, а концертами його величності й кількох наближених до трону. Чи належить їй за цих умов далі утримувати артиста, хай навіть найнепорівняннішого, тоді як, за всією очевидністю, відтепер не вона надихає його? Чи нормально це – утримувати чоловіка, який зрадив баронесу, змінявши її на славу? Чи не досить їй того факту, що він зміняв її на імператора, імператрицю і найблискучіших представників аристократії? До того ж вона теж може підкоряти своїй волі стількох людей, хай це члени її родини, невелика трупа музикантів або десяток особистих секретарів, які оточують її.
Після нетривалого спалаху обурення «невірністю» коханого вона опановує себе й, аби змусити його повернутися до неї, розпоряджається поставити у своєму замку Бель-Ер, у Турені [94], рояль Ерара. Аби заманити його в цей «райський куточок», меценатка описує музикантові, яке задоволення відчуває тут сама, і обіцяє йому зникнути, допіру побачивши його на обрії. Але, очевидно, він інше має в голові. Ось пише, що втомлений мандрами Європою і дуже хотів би придбати дачу коло Москви, де б могли спокійно спливати його дні, далеко від світських пліток. Думаючи, що йдеться про вирішену справу, вона відповідає, що цілковито схвалює його наміри. Проте чергову весну він проводить у Кам’янці. Звідти повідомляє Надії, що працює над Третьою сюїтою, одночасно докладаючи всіх зусиль для вивчення англійської мови з гувернанткою дітей Давидових. Але найбільші радощі йому приносять Альоша, нарешті звільнений від військової служби, і милий тринадцятирічний Боб, який однаково любить лазити по деревах і ганяти м’яча або грати на фортепіано. Відгомони цього захоплення тривожать Надію, яка вбачає в ньому дивне суперництво, можливо, небезпечніше від блискотливого придворного світу. Вона береться з подвоєною наполегливістю кликати його до себе. І врешті він погоджується приїхати до маєтку, який вона придбала у Плещеєві після продажу Браїлова.
Усе тут передбачила тимчасово відсутня господиня для його задоволення. До його розпорядження є музичний кабінет, оздобою якого слугує фісгармонія виняткової роботи, котрої одної вистачило б, аби прикувати будь-якого віртуоза – шукача досконалості. Вражений фісгармонією, комфортом, убранням і, можливо, спогадом про безтілесну господиню, який витає в повітрі, Чайковський затримується тут на весь вересень. У цьому маєтку він компонує Фантазію для фортепіано з оркестром, на величезну радість Надії, яка ще раз відчула, що здалеку сприяла народженню шедевру.
Невдовзі після цього він прямує до Петербурга, аби 19 жовтня 1884 року бути присутнім на прем’єрі «Євгенія Онєгіна». Шалений успіх опери, лавровий вінок, яким його увінчали по закінченні під бурю оплесків, викликають у композитора нервовий зрив, котрий він описує Надії як єдиній фахівчині у станах його душі. Сподіваючись одужати завдяки зміні місць, він вирушає на Захід і відвідує Йосифа Котека – того скрипаля, який колись звів їх з баронесою фон Мекк і який згасає від сухот у санаторії в Давосі.
Потому, після недовгого перебування в Парижі, він повертається до Петербурга, де 23 грудня 1884 року дізнається про смерть тридцятирічного скрипаля, яким довгий час опікувалася баронеса – поціновувачка його таланту. Звичайно, Надія засмучена передчасним відходом музиканта, який колись був частиною її почту. Проте одна біда змушує забути іншу, і вона повинна зайнятися клопотами про Колю, якого владною рукою одружила з небогою Чайковського Анною Давидовою і який не спроможний протистояти сильному характерові своєї зарозумілої й спритної дружини. Дивовижно, як вона могла думати попервах, що вибрала собі підхожу невістку? Як прогледіла, що це створіння скористається всіма засобами, аби відвернути Колю од матері й перетворити його на слухняного пуделя, який прибігає, варто господині лише клацнути пальцями? 5 січня 1885-го баронеса признається в листі Чайковському: вона гірко шкодує, що віддала свого «найдобрішого Колю Анні». Попри слабкі протести кореспондента, Надія продовжує тлумачити чутки про родинне життя молодої пари, які долинають до неї, з невичерпною озлобленістю.
Невдовзі баронеса доходить висновку, що чарівлива відьма, яку вона ввела в родину фон Мекків, не має інших турбот, окрім як чорнити матір в очах сина. Відчуваючи загрозу своїй безмежній гегемонії над усією родиною, вона шукає найліпшого способу покарати вискочку. «Аби не відділяли К[олі] од його рідних, не підривали мого авторитету і довіри Колі до мене, що було б дуже погано, бо мій син усе завдячує мені: свою моральність, свою освіту, своє багатство, своє становище» [95].
В іншому місці вона заявляє: якщо Анна буде настирливою у своєму нахабстві, Коля рано чи пізно прокинеться зі своєї апатії, а вона сама, керуючись материнським інстинктом, без вагань займеться розлученням такої невдало добраної пари. Найтяжче їй усвідомлювати, що ця зрада сина, який зміняв матір на дружину, нагадує баронесі усунення Чайковського, засліпленого обманками слави. В обох випадках мова йде про невірність. Але якщо композитора вибачає бодай те, що його звабили найгучніші імена імперії, то Коля дозволив оволодіти собою одній з цих вульгарних Давидових, з їх скромним походженням, яких облагородило лише те, що з ними поріднилися фон Мекки; та вона придатна лише до сидіння за п’яльцями й виконання чорної роботи по дому! Але що більше скарг і обурення в листах Надії до Чайковського, то менше він квапиться їй відповідати. Вона навіть доходить думки, що набридає йому, ділячись своїми материнськими смутками, тоді як сам він не позбавляє себе задоволення виплеснути на неї зажури музиканта. Зрештою, баронеса переконує себе, що вона занадто добра до людей навколо і що ті, кого вона любить, не заслуговують ані на її ніжність, ані на щедрість. Потому, спохопившись, вона намагається уявити Чайковського втягнутим у вихор захвату мас. Зусібіч йому віщують славу, порівнянну хіба з безсмертям Баха, Бетговена, Шуберта… У Франції навіть Массне, Форе, Сен-Санс, здається, вважають його рівним собі. Як він може серед цієї гарячковитої метушні успіху приділяти час їй? Також вона думає про те, що сама викувала своє нещастя, рік у рік штовхаючи його на ниву, де він став надто успішним, аби не відчувати спокуси залишити свою стару покровительку. Так, але чому тоді, якщо він настільки поглинутий переїздами, концертами й прийняттями, присвячує свої рідкісні хвилини дозвілля «дивовижному, непорівнянному» Бобові або «милому» Альоші? Невже дістає більше задоволення за дурною балаканиною з ними, ніж за сердечним листуванням із нею? Переслідувана страшною підозрою, вона перебирає в пам’яті брудні натяки, які їй випадало чути щодо своєрідних «пріоритетів» маестро. Пригадує ніжну дружбу, яку він проявляв до Котека, солодкі епітети, якими винагороджує у своїх листах Боба, його розпач, який він виливав з листа в лист, коли Альоша мусив залишити його задля виконання свого обов’язку перед батьківщиною, його шалену радість, коли «маленького солдата» йому повернули після нестерпно болісної розлуки тривалістю в кілька років, його рішучість відтепер ніколи не розставатися з ним, що б не трапилося. Злі язики називають також інших молодиків, чиєї сумнівної прихильності, найімовірніше, він шукав. Поміж цими новими «шанувальниками», які розпалюють ревнощі Надії, нині числиться й великий князь Костянтин Костянтинович.
У цьому двадцятишестирічному небожі Олександра ІІІ до дивовижної природної вишуканості додаються ще й пристрасть до мистецтва, певний поетичний талант і приємна репутація піаніста-любителя. Чайковський засліплений цією зіркою на династичному видноколі: часто бачиться з ним, листується принагідно і навіть міркує про спільні музичні проєкти. Усе це Надії доповідають пліткарі. Поглинута ревнощами, вона все-таки пише Чайковському, за нормами пристойності, віншуючи його з набуттям цієї почесної дружби, яка саму її шматує на частини.
16 січня 1885 року імператорська родина в повному складі присутня на п’ятнадцятій виставі «Євгенія Онєгіна», і автора запрошено в ложу його величності. Цар, цариця та їхні наближені сиплють на нього компліментами й, найвищий ступінь відзнаки, запитують про його життя і методи роботи. Напередодні він мав щастя почути свою Третю сюїту, представлену під орудою непорівнянного Ганса фон Бюлова. Аж ось Олександр ІІІ пропонує йому написати оперу на сюжет «Капітанської доньки» Пушкіна. Бажання суверена для такого відданого громадянина, як Чайковський, – наказ. Одначе він не наважується стати до нової роботи. Насправді його постійно відволікають од цього проєкту суто прагматичні думки. Що нині його захоплює, це невідступне бажання мати неподалік Москви будинок, свій власний, де він міг би мешкати у своє задоволення, ні в кого не питаючись. А «Капітанська донька» може почекати. Найнаполегливіша потреба – знайти пристановище, де він міг би відпочивати душею й тілом, очікуючи, коли повернеться натхнення. Граючи відкрито, він навіть змальовує Надії в листах, що думає оселитися зі своїм нерозлучним Альошею на природі, але не надто далеко від столиці, до кінця своїх днів. Спочатку зачудована цим дивацтвом композитора, образливим для неї, зважаючи на те, що вона й так раз по раз надає йому власні володіння в Росії й за кордоном; потому доходить думки, що, не потураючи йому в цій дивній примсі, вона підірве свою репутацію безмежно щедрої доброчинниці. Віддавши перевагу напівзаходам, баронеса пропонує йому невеликий аванс за рахунок його звичайної «субсидії».
Чайковський і цим задоволений: він доручає Альоші вишукати ідеальну місцину, де б вони притулили свою дружбу. Проінспектувавши всі околиці, той зупиняє свій вибір на здаваній в оренду садибі в Майданові [96], за дві версти від містечка Клина в Московській губернії. Кілька місяців потому власник нарешті поступається, і оренда перетворюється на купівлю, за всією формою, флігеля, там само, у Майданові, неподалік головного будинку. Ось уже Чайковський – власник. Раптово Надія почувається позбавленою всіх своїх прерогатив, ображеною в найліпших почуттях. Яке їй діло до того, що там композитор пише симфонічну поему «Манфред», натхненну Байроном, що переробляє свою стару оперу «Коваль Вакула», що взявся до нової опери – «Чародійка», адже його твори більше не народжуються під її впливом, у її улюблених місцях! Працюючи поза володіннями фон Мекк, сам Чайковський перестане їй належати. Під прикриттям простої зміни місця мешкання він повстав проти влади й доброти своєї покровительки. До того ж їй абсолютно не цікаві опери, що б їх не надихало. Їй здається, що, тікаючи від її нагляду і декорацій, якими вона обставляє життя, Чайковський збочує з дороги. Її засмучує, що він знову поступився спокусі змішати чисту красу музики зі штучним оздобництвом, прийнятним хіба що для вистави, і пише йому про це, не виляючи. Але, звісно, він не має наміру здавати позиції. Начебто мусить вибачатися перед нею! «Ви маєте рацію, – відповідає їй, – ставлячись до цього, по суті, хибного роду мистецтва недоброзичливо. Але є дещо нестримне, яке тягне всіх композиторів до опери: це те, що лише вона дає Вам засіб спілкуватися з масами публіки» [97].
Надія відразу робить висновок, що він збирається присвятити своє мистецтво смаку, часто вульгарному, юрми й своїх нових друзів, у ряд яких вона ставить Альошу, Боба і кількох куртизанів високого польоту. Незважаючи на різницю віку і становища, усі вони в її очах – клан ворогів, адже крадуть у неї серце коханої людини. Вона ловить себе на думці про те, що бажає, аби він якнайшвидше поїхав за кордон і струсив з себе гіпноз, у який його занурило чоловіче оточення.
Він справді вирушає у свою щорічну тривалу мандрівку, але, на жаль, у товаристві Альоші, який тінню прямує за ним. У Тифлісі афіші кричать про його «Євгенія Онєгіна», потому – про «Мазепу»; у Парижі видавець Макар стає промоутером його музики у Франції; тут само Чайковський зустрічає Поліну Віардо, від якої з побожним трепетом бере в руки партитуру Моцарта «Дон Жуан» з автографом, відвідує кількох композиторів і диригентів, котрі приймають його як одного з найбільших музикантів Російської імперії.
Ув’язненій у Плещеєві Надії залишається тільки вдихати пахощі успіху, які йдуть від листів «невдячного» і які щодня все більше збадьорюють ці листи та все більше віддаляють їх один від одного. Те, про що вона мріє, іде всупереч тому, чого бажає він. Уперше їхні серця не б’ються в унісон. Хто винен? Можливо, вона занадто владна, занадто нетерпима? Чи це він егоїст, безвільний, розтринькує себе даремно? Одначе кількох рядків Чайковського вистачає, аби вона вибачила йому і знову почала сподіватися невідомо на що. Він пише їй про Константинополь, Неаполь, Рим, Париж…
Тимчасом життя в Росії триває – то монотонне, то метушливе, і Надія зносить його – то терпляче, то спалахуючи обуренням. Її син Володимир фон Мекк по-ідіотському розоряється, програвшись в азартних іграх; інший, слабохарактерний Коля, якого підкорила собі інфернальна дружина Анна, втратив усіляку волю і змішався з племенем Давидових; донька Лідія геть онімечилася від життя з Левісом-оф-Менаром; інша донька, Соня, втративши першу дитину, вийшла заміж повторно, дуже хибно; а менша, Милочка, виявилася такою кокеткою і веселухою, що не забариться закохатись у якого-небудь пройдисвіта. На щастя, Надія може покластися на свою доньку Юлію, почуття і поведінку якої завжди тримала під контролем, аби постійно мати її під рукою. Аж ось і Юлії випало пережити не лише дочірню любов, про що вона трепетно повідомляє своїй тиранічній матері. Баронеса слухає її заціпеніло. Хто б міг подумати, що ця стара тридцятип’ятирічна діва може потрапити під шарм такого чоловіка, як Владислав Пахульський [98], котрого фон Мекк тримає в ролі секретаря, скрипаля і фактотума. Вона вивергає свій гнів на доньку, яка, слізно буркочучи, не здається, дарма що завинила. Призвичаєна до послуху близьких, Надія раптово наражається в особі власної дитини на заповзяття пристрасті так само непохитної, як і непростимої. Розлючена, вона пише Чайковському 22 вересня 1888 року, аби оповісти йому «скандальну» зраду Юлії. «Для мене це становить величезну і незамінну втрату: втрачаю мою доньку, яка мені необхідна і без якої моє існування неможливе».
Але між заручинами й весіллям баронеса думає про те, що дівчина має незліченні можливості одуматися й узяти своє слово назад. Так, наразі вона відмовляється визнати, що скривджена у своєму материнському авторитеті, як недавно в епістолярних зносинах із Чайковським. Окрім того, можливо, дарма вона прислухалася до злих пліток про коханого? Поза всілякими сумнівами, Юлія вчинила більш ницо, закохавшись у такого, як Пахульський, ніж Чайковський, який час від часу захоплюється черговими юнаками. Можливо, йому достатньо з ними безневинних ніжнощів, поплескування по щоці, батьківського цілунку! Не спроможна уявити більш інтимні стосунки, вона міркує про те, що справжня пристрасть не може обмежитися фізичним контактом між чоловіком і жінкою та що ліпше кохати без розрізнення стáтей, ніж не кохати взагалі. Власне тому, що музика – це передусім повна самовіддача, артист інколи дарує свої душу і тіло кому попало. Усе красиве і нове, яке опиняється біля нього, приваблює його з нестримною силою. Що вона вважає справді важливим, то це щирість його пориву, а не чесноти його коханого об’єкта. Лише обмежені люди можуть класти комусь на карб те, що він обрав собі партнера з задоволень у власному таборі.
Проте, вигадуючи аргументи, які висунула б огудникам свого великого друга, вона відчуває дискомфорт на думці про великий секрет, який він носить у собі та який ніколи не насмілювався їй відкрити через страх утратити її симпатію. Начебто вона не спроможна все зрозуміти, коли мова йде про почуття і хай навіть дії, убрані в музику! Начебто життєві повороти не навчили її в усьому розпізнавати таємничий знак долі! А втім, ці останні роки були для неї занадто багаті на різні хвилювання. Серед її близьких народини й смерті змінялися в інфернальному ритмі.
У вересні 1886-го любий Коля й гидка Анна породили на світ доньку – Кіру. Отож Надія стала бабусею дитини, двоюрідним дідом якої є Чайковський, – подія, що заслуговує на те, аби палко подякувати Богу і винести родинні ікони. Одначе наступного року композитор жально повідомляє про смерть своєї любої небоги Тані Давидової, морфіністки й істерички. За нею відходить і сестра композитора Олександра, Таніна мати, також наркоманка останнього ступеня! Якби хоч успіхи Чайковського могли полегшити йому страждання! Проте його остання опера «Чародійка», представлена 20 жовтня 1887 року в Петербурзі, гучно провалюється.
І три тижні потому він, ще не спроможний оправитися після невдачі, пише Надії: «Моя опера мало подобається публіці й, по суті, не мала успіху. А з боку петербурзької преси я спіткав таку злобу, таку недоброзичливість, що до цього часу не можу оговтатися і пояснити собі – за що і чому» [99].
Схвильована його відчаєм, Надія намагається переконати його, що критики – повнісінькі дурні, що число його шанувальників не зменшиться від їх злобних випадів та що весь світ шануватиме його як рівного найбільшим. Кілька днів потому, оскільки його аргументів йому явно недосить і він навіть пише, що вона «охолола» до нього й усунулася, баронеса виливає на нього всю свою любов, душевну щедрість і весь свій протест: «Як Ви могли подумати, любий мій, аби Ви стали мені більш чужим, ніж були раніше? Навпаки, що більше минає часу, що більше переживаю розчарувань і горя, то більше Ви мені близькі й дорогі. У Вашій незмінній дружбі й Вашій незмінно божественній музиці маю єдину насолоду і втіху в житті. Усе, що йде від Вас, завжди приносить мені тільки щастя і радість. Коли мені нестерпно тяжко і гірко, прошу зіграти мені дует Дюнуа і короля з “Орлеанської діви” або сцену дуелі з “Євгенія Онєгіна”, і, забуваючи все важке земне, відлітаю в той незнаний, нерозгаданий світ, у який нас манить музика. Коли тільки думаю про Вашу музику, так і приходжу в екстаз» [100].
А три місяці потому вона так аналізує суть свого характеру в листі до того самого отримувача: «Я людина, яка все життя живе серцем; мені треба завжди кого-небудь любити, кого-небудь балувати, про кого-небудь дбати, але тепер не маю до кого застосувати свою потребу. Діти такі великі, що балувати їх не можна, а моя дбайливість їм набридає, онуків мені не дають, от я й перенесла свою ніжність і потребу любові на маленьких собачок: їм дуже приємно, коли їх балую, проти моєї дбайливості вони не повстають, бо цілком визнають мій авторитет» [101].
Перечитуючи лист, перш ніж покласти його в конверт, Надія згадує інший, зовсім недавній лист, у якому, говорячи про їхні з Чайковським стосунки, ужила вираз «Ваша незмінна дружба». І зненацька все їй стає ясно: вона більше не думає ані про дітей, ані про собачок, ані навіть про музику. Баронесі здається, що у трьох словах – «Ваша незмінна дружба» – вона вмістила щастя і трагедію свого життя. Уперто відмовляючись од будь-якої зустрічі з Чайковським, од будь-якого фізичного контакту, од змоги обмінятися поглядами, вона підкорилася інстинктові, який штовхає вірян любити Бога просто за те, що він недосяжний і невидимий. До Надії приходить розуміння того, що, сподіваючись забутися в мандрах, вона завжди везе з собою в подорожі невидиму «каплицю з молитвою» – музику. Позбавивши себе чоловіка, вона здобула релігію. Ставши сліпою і радісною вірянкою, черницею без постригу, Надія мусила б цим пишатися, одначе її поїдає сумнів. Провівши понад десять років у боротьбі, аби вберегти свої стосунки Чайковським від найменшої тріщини, баронеса запитує себе, чи не вона, сама того не бажаючи, підштовхнула його шукати задоволення в іншому місці, можливо, навіть в осудливих заняттях. Ця думка спершу жахає її, потому – заспокоює. Вона має п’ятдесят шість років, він – сорок сім. У цьому віці для задоволення душі й тіла між представниками еліти не може бути нічого, крім екзальтації музикою.
Щоразу, коли Надія замислюється над своїм минулим, її вражає порожнеча власних днів, що видаються такими наповненими. Надмір грошей, комфорту і влади дає в такі хвилини їй відчуття повної фрустрації. Вона може отримати все, а тому їй нічим не вгодити. Порівняно з її розміреним життям у Плещеєві й розкішно обставленими закордонними мандрами, в особистому вагоні з гербами, шалений галоп Чайковського Європою, з міста до міста, від тріумфу до тріумфу, здається їй і виснажливим, і завидним. Даремно він повторює їй, що змордований до решти, що постійні роз’їзди набридли йому та що кожного разу він нажахано думає про те, який прийом публіка і критика приготували його наступному концертові,– вона не може змусити себе жаліти його. У цьому контрасті між золоченою буденністю її власного існування та вихором композиторської слави баронеса навіть бачить знак милості неба до того, хто ще при народженні дістав божественний дар творити. Що б не сталося, на виправдання всіх своїх слабкостей композитор має чудове алібі – його витвори, які він виростив далеко від усіх, на радість усім. Чим можна дорікнути Чайковському, який своєю музикою заслужив право на всесвітню вдячність? Коли Надія може лише дати грошей тим, хто потребує, він дає найліпші ліки від усіх людських страждань. І, роблячи цей мелодичний дар, маестро не бідніє. Причащається тихою радістю, заколисуючи юрми собі подібних. З листа в лист оповідає баронесі етапи свого сходження. Зокрема, на початку січня 1888 року він повідомляє її з гордістю, що цар допіру призначив йому довічну пенсію в розмірі 3000 рублів сріблом. «Мене це не так ще втішило, як глибоко зворушило. Насправді не можна бути нескінченно вдячним цареві, який надає значення не лише військовій і урядницькій, але й артистичній діяльності» [102]. Сходячи з корабля в Лондоні 11 березня, він стогне від непомірно великого успіху: «Але що жахливе, нестерпне, це знайомства, запрошення на обіди й вечори, необхідність то робити, то приймати візити, обов’язок постійно говорити або слухати інших і повна незмога усамітнитися, відпочивати, читати, узагалі робити будь-що, крім нестерпного служіння громадськості» [103].
24 квітня того ж року він нарешті повертається до Росії, просто до свого нового заміського будинку у Фрóловському, неподалік Клина, який за час його відсутності облаштував Олексій.
Читаючи звіт про його дні, Надія відчуває: він настільки щасливий тим, що перебуває в себе і більше не потребує ані гостинності, ані постійних грошових виплат своєї подруги, що вона шкодує про благословенну пору, коли єдино давала йому комфорт і достаток. Тому саме почуття помсти вона переживає, читаючи в листі за 4 червня 1888 року, що він ніяк не може обійтися без неї: «Мила, люба моя другине! Ніяк не можу, аби час від часу не турбувати Вас грошовими проханнями. Звичайно, Вам видасться дивним, що тепер, коли я зробив концертну мандрівку Європою й одержав пенсію від царя, можу все-таки потребувати грошей. Але річ у тім, що мандрівка мала в результаті, окрім утоми й збільшення популярності, страшенні, неймовірні грошові витрати. […] І по довгих ваганнях наважуюся, якщо це можливо, прохати Вас саме 1 жовтня надіслати мені третину бюджетної суми на тепер. Ви принесли б мені цим величезне задоволення і полегшення в моїй тимчасовій скруті. Дуже сумно і соромно турбувати Вас, особливо зважаючи на те, що нині, здавалося б, менше, ніж будь-коли, я мав би привід непокоїти Вас і зловживати Вашою добротою. Будьте здорові й, заради Бога, вибачте мені».
Він благає вибачити йому, а вона готова цілувати йому руки, аби віддячити за те, що він знову звертається до неї, попри те, що його фінансове становище вочевидь поправилося. Ощасливлена цим поверненням до грошового питання, вона спішно надсилає йому необхідну суму. А виконавши його прохання, віддається думкам про те, що для неї це просто дрібниця, тоді як за кілька верст від неї коханий буде такий щасливий, що молитиметься на неї, мов на посланницю Провидіння… Ось, у серці артиста, вона – суперниця їхньої імператорської величності. Не належачи до числа наближених до двору, баронеса раптово починає почуватися рівною самим можновладцям. Одначе фінансова ситуація Чайковського не менш складна, ніж програма його майбутніх турне Європою. Заледве отримавши гроші від Надії, він повідомляє їй, що йому пропонують поїхати на три місяці до Сполучених Штатів і обіцяють нечуваний гонорар: двадцять п’ять тисяч доларів. Також він ділиться з баронесою, що, попри такий виснажливий переїзд, схильний прийняти пропозицію. Що відповісти? Вона не наважується давати поради, знаючи, що в майбутньому, найімовірніше, кусатиме собі лікті. Тому не говорить ані «так», ані «ні» й на тім замовкає. Насправді вже кілька місяців баронеса живе з відчуттям, що більше не справляє на нього того впливу, як раніше. Він більше їй не належить. Та й майже всі близькі люди йдуть від неї. Усі її доньки, окрім Милочки, заміжні, звили своє гніздечко або літають на власних крилах, не дбаючи про матір. Останній з її синів Максиміліан, простіше Макс, щойно придбав маєток і веде в розкоші марне існування в найліпших традиціях клану фон Мекків. Та й Милочка зібралася вилетіти з гнізда. Її руки попрохав князь Ширинський [104]. Як відмовитися од такої почесної партії, тим більше що маленька, схоже, закохана по вуха! Боячись день у день лишитися одинокою, тоді як вона розраховувала тримати цю дитину [105], саму невинність і життєрадісність, коло себе вічно, Надія змушує себе прикинутися, що задоволена, коли хотіла б ридати з досади. Про свого майбутнього зятя, який має всього двадцять років, але вже публікує статті в газетах, ходить на ведмедів у Сибіру і знаходить час займатися родинним маєтком, вона пише Чайковському: «Побажайте щастя моїй Милочці, цій дитині-нареченій. Юна парочка невимовно закохані одне в одного і тепер поки нескінченно щасливі, а що буде далі, те перебуває в руках Божих» [106]. Свого листа вона закінчує, ще раз радіючи чудовому сходженню Чайковського до слави, яка перетнула межі його батьківщини, і порівнює його з птахом, який вирвався з клітки й облітає світ на своїх крилах.
Уприємнений честю бути одним із перших, кому повідомлено, що Милочка виходить за князя, Чайковський відповідає баронесі 12 липня 1888 року: «Дуже радію, що вона виходить заміж за таку симпатичну Вам людину, навіть, признаюся, радію тому, що Милочка буде княгинею, але все-таки на думці про Вас моє серце стислося. Відсутність Вашої наймолодшої доньки буде, гадаю, вельми обтяжлива для Вас, особливо попервах. Вона вносила так багато жвавості й краси у Ваше родинне життя! […] Хай там як, але не можна не радіти, що вона виходить заміж, кохаючи такого чудового юнака».
Одначе віншування не змушують Чайковського забути власні матеріальні труднощі. 22 серпня 1888 року він знову пише Надії, прохаючи грошей, авансом, за рахунок щомісячних бюджетних сум. «Протягом зими мої справи, безсумнівно, поправляться, і можу, як Вам відомо, навіть, можливо, серйозно розбагатіти. А тепер обставини так склалися, що мушу переконливо, палко прохати Вас надіслати мені інші дві третини всієї бюджетної суми за прийдешній рік, себто 4000 рублів сріблом. Якщо це можливо, найпереконливіше прошу Вас надіслати цю суму приблизно до 2 вересня».
Надія виконує його прохання, не вагаючись. Що для неї 4000 рублів? Травинка в стогу сіна! Вона здалека уявляє радощі коханого при вигляді її підпису внизу чека. Це її спосіб відчути повноту володіння. Милочка ніколи не пізнає такої насолоди в обіймах свого чоловіка. Коли Чайковський повідомляє Надію, що «завдяки їй» він піднісся духом і взявся до правки своєї П’ятої симфонії та до написання увертюри-фантазії за «Гамлетом», вона радіє, ніби їй пообіцяли любовне побачення.
«Страшенна втома, працюю, мов каторжанин, з якоюсь пристрасною посидючістю, котра походить з того, що мені все здається, що треба квапитись, інакше час мине!..»
Таке старання в роботі і тішить, і засмучує Надію. Раптом їй стає виразно видно, що, бездоганний у музиці, як людина Чайковський має безліч вад. Турбота про власну творчість робить його ненормально егоїстичним і заважає йому думати про тих, хто оточує його щирим піклуванням. Але, можливо, саме ця байдужість до клопотів смертних дозволяє йому віддавати всі душевні сили самій музиці? Чи може композитор такої величини проявляти увагу і до скороминущого життя, і до вічного мистецтва? Хіба не повинен він обирати між обов’язками перед собі подібними й першорядною місією, яку поклало на нього небо? Чи не вчинив би він блюзнірства, відвертаючись, бодай на коротеньку мить, од головної мети, аби займатися всім і кожним? Звичайно, учинив би, вирішує Надія. Але питання полягає в іншому: що мучить її, то це дивна реакція Чайковського на декотрі події його власного життя. Зокрема, вона переконана, що геніальність мусила б його зробити байдужим до блиску слави. До того ж він міг би ліпше обирати собі знайомих, бути обачнішим у чоловічій дружбі. Чому все-таки настільки захопився цим юнаком Бобом, без якого, каже, тепер геть не може? Що особливого знаходить у цьому підлітку, ненормально миловидному, з закличними усмішками? Розсерджена похвальними епітетами, якими композитор засіває свої листи, говорячи про чесноти свого протеже, вона намагається урезонити його, глузливо повідомляючи, що їй також недавно випала величезна радість: її любима собачка принесла наймиліших щенят. Проте Чайковський не відчув гіркої іронії цього повідомлення.
Засмучена засліпленням коханого, Надія шукає втіхи, подвоївши свою увагу до членів власної родини. Але схоже, що в маленькому племені ніхто не потребує ані думки, ані прив’язаності баронеси. Усі жінки навколо – самі животи. Одні квапляться завагітніти, другі вже захоплено няньчать, треті мріють лише про те, аби їх теж якнайшвидше покохали й запліднили. Який ідефікс змушує їх так нетерпляче очікувати проникнення в себе і квапитися породити на світ живий, крикливий шматочок себе? Невже в цьому світі немає нікого, крім Надії, хто ставив би пориви душі вище від тваринного інстинкту? Можливо, саме тому, що ніколи не переживала тілесного контакту з Чайковським, вона почувається, що має право зневажати людей, котрі слухаються лише наказів свого попа. Утримання, яке меценатка наклала на себе у стосунках із композитором, звеличує їх обох і вбирає, пліч-о-пліч, у чари музики, якої однієї вистачило б, аби виправдати існування людей на землі. Упевнена у найвищому щасті, яке дарує їй цей аскетизм, вона, проте, не наважилася б заприсягтися, що його ситуація так сама і що він не шукає фізичного задоволення, у якому вона завжди відмовляла йому. Знову плітки, які раз по раз збуджують нібито наявні відхилення у поведінці Чайковського, непокоять Надію в її відданості, яку вона далі хотіла б висловлювати йому. Князь Ширинський, цей ненависний зять, котрий за кілька місяців обкрутив наївну Милочку, не соромиться робити в розмові прозорі натяки на дивні звичаї композитора і зачудовується шаленим захватом, який виявляє до нього баронеса. Навіть оповідає соромітні анекдоти на цю тему, яких вона старається не слухати. Одначе цей Ширинський не марнує часу в порожній галантності. Допіру вийшовши заміж, Милочка завагітніла. На жаль! Подібно, ця вельми невдало добрана пара дістала милість Бога не більше, ніж любов баронеси.
9 березня 1889 року Надія признається Чайковському в листі: удень і вночі мучиться, що буде з її нещасною Милочкою, відданою під владу чоловіка, який не має ані сорому, ані совісті: «Її заміжжя виявилося дуже невдалим (звичайно, кажу це лише Вам, любий мій); її чоловік має такий неспокійний характер, що свариться з усіма її рідними, віддалив і розвів її з усіма, ревнивий, грубий, егоїст і на додачу до всього марнотрат, який розтринькує багатство своєї дружини. Ця бідна дитина, Милочка, кохає його всіма силами душі, і їй, звичайно, здається, що всі несправедливі до нього, їй це боляче, вона страждає, але не знає, що повинна робити, як цьому зарадити. А більше за всіх, звичайно, страждаю я; буквально ані вдень, ані вночі не знаю спокою від туги й занепокоєння долею цієї нещасної дитини».
Мало того: коли Милочка народжує дівчинку, в будинку, де вона мешкає з чоловіком, ще й ні сіло ні впало починається пожежа. Перелякані сусіди й викликані на допомогу пожежники подужують загасити вогонь та перенести матір і дитину на сусідню дачу, але, навіть при тому, що обидві лишилися цілі й неушкоджені, Милочка пережила таке хвилювання, що, на думку лікарів, потребуватиме багато часу для відновлення, далеко від усілякого неспокою. Звичайно, Надія палає нетерпінням відвідати врятовану доньку, проте забороняє собі це. «Тепер Милочка встала, але, звичайно, не бачу її, бо не поїду туди, де можу зустріти її чоловіка».
У цьому ж листі вона прохає в Чайковського дозволу надіслати йому чек на бюджетну суму від 1 жовтня 1889-го до 1 липня 1890 року, себто 4500 рублів: «Мені було б зручніше перейти до терміну надсилання Вам до 1 липня, позаяк у цей час зазвичай буваю в Росії. Якщо Ви мені це дозволите, любий мій, то чи не могли б Ви, перебуваючи в Москві, зайти в мій будинок і одержати від Івана Васильовича [107] пакет із чеком, який я віддала б йому для передачі Вам? Якщо так можна, то не відмовте повідомити мені, милий мій друже».
«Любий друг» приймає пропозицію, але цього жесту Надії недосить, аби змиритися зі своєю долею жінки надто багатої, надто самотньої й надто вимогливої. Ідея оселяється в її мозку: над родиною Надії навис тяжкий фатум. Що вона зробила такого, аби її близькі й вона сама стали жертвами пристріту? Чи то Юлія, віддана Владиславу Пахульському, жалюгідному і хворому, чи милий Володимир, який геть програвся, чи покійна Таня Давидова, напівшалена наркоманка, баронеса фон Мекк не може позбутися відчуття, що дивиться фарандолу [108] у виконанні ляльок. Сп’янілі фізичним коханням, жадобою і зарозумілістю, вони святкують на її очах тріумф тіла над духом, прози над поезією, ефемерного над вічним. І ось що дивовижне: усі ці пари, кваплячись жити й насолоджуватися, смикаються під звуки музики, їй знайомої. Диригент, невидимий і, певне, диявольський, керує їхніми кривляннями. Його ім’я – Петро Ілліч Чайковський.
Перебираючи вервечку своїх розчарувань, Надія з ностальгією думає про ті часи, коли Чайковський враховував її погляд на питання своєї кар’єри. Сьогодні, чи то у творчості чи в житті, він здається цілковито байдужим до її думки, яку вона виношує у своєму сільському закапелку. Усе-таки він знає, що вона не вважає оперу чистим мистецтвом і не поділяє його захвату «Виновою кралею», фантастичною повістю Пушкіна, яка сильно захопила його. Раніше він би десять разів запитав її схвалення, перш ніж узятися до роботи. Та відколи почав витримувати дистанцію, слухає інших порадників: свого брата Модеста [109], Альошу, Боба, кількох захоплених музикою вельможних осіб і салонних інтриганок. Одначе Надія не дозволяє собі вдаватися в тугу через його зрадництво.
Хронічна втома, жахливий ревматизм, постійні мігрені, часткова втрата пам’яті геть позбавляють її бажання братися за перо. А все-таки вона ще сподівається, що він відмовиться од цієї затії, яка не викликає її схвалення. Аж ось баронеса отримує листа від Чайковського з Рима за 27 березня 1890-го, в якому він повідомляє її, що взявся до написання «Винової кралі», що робота просувається надзвичайно швидко та що він сподівається подужати оркестрування за три тижні. Поставлена перед фактом, Надія ображається на цей поспіх як на відсутність поваги до її персони. Звичайно, колись вона читала цю повість Пушкіна, але, не бачачи в ній матеріалу для опери, береться перечитувати книжку, аби переконатися у правильності свого першого враження. Що могло так зачарувати Чайковського в авантюрі Германа, цього молодого офіцера – амбіційного, розважливого, аморального і цинічного? Почувши про графиню, яка знає важливу таємницю – трьох карт, котрі дозволяють обізнаному в комбінації вигравати величезні суми грошей, – герой повісті проникає темної ночі до неї, благає її переказати йому секрет і навіть погрожує пістолетом, аби змусити її відкрити йому чарівну таємницю, але графиня помирає від розриву серця, бачачи скеровану на неї зброю, і він, нажаханий, вибігає ні з чим. Невдовзі після цього Германові з’являється примара старої, яка прийшла з потойбіччя, аби відкрити йому магічну формулу. Гадаючи, що його бажання здійснилося, він біжить випробувати свою удачу на зеленому столі, поставивши на три карти, які вказала йому примара. Але тієї миті, коли герой уже впевнений, що поб’є туза і виграє, він бачить, що тримає в руці винову кралю. Покійниця помстилася йому з могили, зрадивши в останній момент. Застрашений, утративши всі гроші, він западає в шаленство. Що вражає Надію, коли вона уважно перечитує цю моторошну казку, то це рішучий характер і холодний матеріалізм Германа, готового на все заради грошей, а ще – відчай старої графині, яку статки й сердечна черствість поступово перетворили на огидну домашню тиранку. Чи ця стара, яка сидить на купі своїх скарбів, не здається Чайковському баронесою фон Мекк, яка не знає, що робити зі своїми мільйонами, тоді як розпачливий офіцер, котрий звертається до неї з благанням, – це сам композитор, який вічно мусить вибивати зі своєї доброчинниці кілька рублів? Зненацька їй видається дивним таке неприємне для неї й для нього порівняння, і, отямившись, вона знаходить для Чайковського пом’якшувальні обставини, як-от його геній. Так, у самий розпал приємного перебування в Німеччині вона знову старається забезпечити, аби музикант, який нині перебуває в Росії у своєму будинку у Фроловському, вчасно одержував щомісячні виплати від неї.
Як і минулого року, баронеса підходить до справи з усією делікатністю і пише йому 28 травня 1890-го з Емса з метою попрохати вибачення: «Любий мій, маю прохання до Вас. Термін надсилання бюджетної суми є 1 липня, а приїду до Москви лише 1 липня, то чи не дозволите Ви мені кілька днів спізнитися з надсиланням чека, оскільки я б не хотіла доручати це кому-небудь у Москві й волію зробити сама, коли повернуся. Не відмовте, мій милий друже, повідомити мені Вашу відповідь, а якщо моє прохання принесе Вам хоч найменші грошові труднощі, то старанно прошу анітрохи не соромитися сказати мені це, і тоді накажу зараз надіслати з Москви». Уприємнений такою надзвичайною пунктуальністю, Чайковський може лише сипати виразами вдячності. 1 липня 1890-го, у домовлений за новим договором день, він повідомляє її про одержання належного: «Мила, люба моя другине! Зараз приїхав Іван Васильович і передав мені листа з вкладеними в нього 6000 рублів сріблом бюджетної суми. Нескінченно вдячний Вам, люба моя!»
Усе, здається, повернулось у своє річище. А втім, заледве Надія стишила свої похмурі думки й прийняла свою долю вічної дарувальниці, як її починають охоплювати тривожні сумніви. Дошкульні зауваги власних дітей щодо грошей, які вона виплачує кумирові, через що вони ризикують лишитися без спадщини, саркастичні натяки її брата на подвійне життя, яке ведуть декотрі знаменитості, салонні чутки про своєрідні пріоритети того, кого вона вперто обожнює, – усе це дає баронесі відчуття, що вона ось-ось побачить сліпучу правду. Це прозріння, якого вона жадає і якого боїться. По болісних спробах відтягнути прозріння Надія все-таки починає запитувати себе, чи не перебувала все своє життя в дурному становищі. Зачарована, вона стільки років вірила, що Чайковський і його музика неподільні та що вона може довіряти йому достеменно так само, як і його мистецтву.
Відмовляючись бачити очевидне, вона й не підозрювала у своїй наївності, що він сміявся з неї й просто хотів грошей. Дедалі більше ошукувана, вона лише тепер усвідомлює, у якому смішному становищі опинилася. Немає жодних сумнівів, що для всього російського вищого світу вона – не більш ніж меценатка безпринципного музиканта, щедра доброчинниця геніального пройдисвіта, карикатура таємної радниці, пам’ять про яку так хотіла залишити нащадкам. Це вже занадто! З поваги до самої себе вона мусить покласти край цій пародії дружби! Баронеса ніколи не боялася різати по живому заради оздоровлення двозначних стосунків. 13 вересня 1890-го, у пароксизмі обурення, вона пише Чайковському, повідомляючи його, що нові фінансові труднощі віднині не дозволять їй робити йому виплати, до яких він звик за тринадцять літ. Розрив! Підписуючи цей акт розлучення, Надія уявляє, у якому розпачі буде Чайковський, коли оцінить масштаб біди. Незлопам’ятна, вона не без задоволення думає про те, що на свій манір помститься винуватцеві їхнього взаємного непорозуміння. Чванькувато, запопадливо, засмучено? Минає кілька днів, аж ось вона може більше не гадати. Відповідь Чайковського датована 20 вересня 1890-го. Водночас оборонного і жалісного листа він надіслав з Тифліса, де перебуває в турне.
«Мила, люба моя другине! Новина, яку Ви повідомляєте в допіру отриманому Вашому листі, глибоко засмутила мене, але не за себе, а за Вас. Це зовсім не порожня фраза. Звичайно, я збрехав би, якби сказав, що таке радикальне скорочення мого бюджету не відіб’ється на моєму матеріальному добробуті. Але воно відіб’ється куди меншою мірою, ніж Ви, певне, думаєте. Річ у тім, що останніми роками мої доходи сильно збільшилися і немає причин сумніватися, що вони постійно збільшуватимуться у швидкій прогресії. Отже, якщо з нескінченного числа клопітних Вам обставин Ви приділяєте частинку й мені, – то, заради Бога, прошу Вас бути впевненою, що я не відчув навіть наймізернішого, мимолітного засмучення на думці про матеріальну втрату, яка мене спостигла. Вірте, що все це – безумовна правда; рисуватися і вигадувати фрази я не майстер. Отож не в тім річ, що певний час скорочуватиму свої витрати. Річ у тім, що Вам із Вашими звичками, з Вашим широким масштабом способу життя доведеться терпіти злигодні! Це страшенно прикро і досадно; відчуваю потребу звалювати на когось провину в усьому, що сталося (адже, звичайно, не самі Ви в цьому винні), проте не знаю, хто справжній винуватець. А втім, цей гнів даремний і безцільний, та й не вважаю, що маю право намагатися проникнути у сферу Ваших суто родинних справ. Ліпше попрохаю Владислава Альбертовича написати мені при нагоді, як маєте намір облаштуватися, де житимете, якою мірою мусите зазнавати злигоднів. Не можу сказати Вам, наскільки мені шкода і страшно за Вас. Не можу уявити Вас без багатства!..
Останні слова Вашого листа трішки образили мене, але думаю, що Ви не можете серйозно допустити те, що пишете. Невже Ви вважаєте мене здатним пам’ятати про Вас, лише поки я користувався Вашими грошима! Невже можу бодай на мить забути те, що Ви зробили для мене і скільки Вам завдячую? Скажу без усілякого перебільшення, що Ви врятували мене та що я, певне, збожеволів би й загинув, якби Ви не прийшли мені на допомогу і не підтримали Вашою дружбою, підтримкою і матеріальною допомогою (тоді вона була якорем мого порятунку) цілковито пригаслу енергію і прагнення йти вгору своїм шляхом! Ні, люба другине, будьте переконані, що пам’ятатиму це до останнього подиху і благословлятиму Вас. Радію, що саме тепер, коли вже Ви не можете ділитися зі мною Вашими коштами, щосили можу висловити мою безмежну, палку, геть не підвладну словесному вираженню вдячність. Ви, певне, й самі не підозрюєте всієї незмірності Вашого доброчинства! Інакше Вам би не спало на гадку, що тепер, коли Ви стали бідні, згадуватиму про Вас інколи!!! Без усілякого перебільшення можу сказати, що я не забував Вас і не забуду ніколи й ані на хвилину, адже моя думка, коли думаю про себе, завше і неминуче наражається на Вас.
Палко цілую Ваші руки й прошу раз і назавжди знати, що ніхто більше за мене не співчуває і не поділяє всіх Ваших бід. […] Заради Бога, вибачте спішне і кепське писання; але я надто схвильований, аби писати чітко».
Незважаючи на очевидно принижений і засмучений тон письма, Надія не відступає. Остаточно вирішивши для себе, що Чайковський бачить у ній єдино особисту банкірку та що глибоко в душі порівнює її з висохлою деспотичною старою графинею з пушкінської повісті, вона не вважає за потрібне повідомити його про отримання листа. Так само, як і раніше, коли вона подумки уявляла життя Чайковського, забороняючи собі з ним зустрічатися, нині баронеса намагається уявити друзів, роботи, проєкти чоловіка, який переслідує її в думках, але якому вона відмовила в такій милості, як її листи та її гроші. Прикута до своєї розкішної садиби хворобами, утомою й острахами, які їй навіює кожне нове обличчя, вона відстежує перипетії життя невтомного композитора за газетами й тими рідкісними відомостями, які їй приносять знайомі. Так вона дізнається, що «Винова краля» була поставлена в Маріїнському театрі й має успіх, який перевершує найоптимістичніші очікування; ось Чайковський вирушає до Сполучених Штатів і здобуває там оглушливу популярність; усі славлять його як офіційного посланника російської музики; потому, заледве він повертається до Росії, преса робить огляд його тріумфальної ходи Варшавою, Гамбурґом, Парижем… Невже йому ще не остогидли ці оплески й захоплені вигуки? Довідавшись через базік, що він наново взявся до композиторства, вона оплакує його вибір: по «Сплячій красуні» й «Виновій кралі» він, подібно, знову звернувся до музичного жанру, якого вона зовсім не схвалює, – балету, – і пише «Лускунчика». Потому – ще одна опера: «Іоланта». На думку баронеси, він хапається відразу за все, розкидається.
Попри обурення, яке баронеса зачаїла на Чайковського, деколи вона шкодує, що перестала писати йому і, унаслідок цього, не може подискутувати з ним про його майбутні роботи. Коли її знову охоплює допитливість, вона розпитує свого зятя Пахульського, який, свого часу підтримавши й, можливо, навіть спровокувавши розрив тещі з композитором, лишився в добрих взаєминах з останнім. Великий любитель інтриг і пліток, він без усілякої соромливості показує Надії лист її колишнього коханого, датований 18 червня 1892 року. «Цілковита правда, що Надія Філаретівна хвора, слабка і має розлад нервів і писати мені по-старому не може. Та я ні за що на світі не хотів би, аби через мене вона страждала. Мене засмучує, бентежить і, скажу відверто, глибоко ображає не те, що вона мені не пише, а те, що геть перестала цікавитися мною. Адже якби вона хотіла, аби я по-старому вів з нею правильну кореспонденцію, то хіба це не було б цілком зручно здійсненним, адже між мною і нею могли б бути постійними посередниками Ви та Юлія Карлівна? Ані разу, одначе, ані вам, ані їй вона не доручала прохати мене повідомити її про те, як живу і що зі мною відбувається. Я намагався через вас установити правильні письмові зносини з Н. Ф., але кожен ваш лист був лише ґречною відповіддю на мої спроби бодай певною мірою зберегти тінь минулого. Вам, звичайно, відомо, що у вересні минулого року Н. Ф. проінформувала мене, що, розорена, вона більше не може надавати мені своєї матеріальної підтримки. Моя відповідь, певне, також вам відома. Мені хотілося, мені потрібно було, аби мої стосунки з Н. Ф. анітрохи не змінилися внаслідок того, що я перестав одержувати від неї гроші. На жаль, це виявилося неможливим унаслідок цілком очевидного охолодження Н. Ф. до мене. У результаті вийшло, що я перестав писати Н. Ф., припинив майже всілякі зносини з нею після того, як утратив її гроші. Таке становище принижує мене у власних очах, робить для мене нестерпним спогад про те, що я приймав її грошові виплати, постійно мучить і обтяжує мене понад міру. Восени в селі я перечитав давні листи Н. Ф. Ані її хвороба, ані злигодні, ані матеріальні труднощі, здавалося б, не могли змінити почуттів, висловлених у цих листах. Одначе вони змінилися. Можливо, саме через те, що я особисто ніколи не знав Н. Ф., – уявляв її ідеалом людини; не міг уявити мінливості в такій напівбогині; мені здавалося, що скоріше земна куля може розсипатися на дрібні шматочки, ніж Н. Ф. стане іншою щодо мене. Але останнє трапилося, і це перевертає догори дриґом мої погляди на людей, мою віру в найліпших із них; це бентежить мій спокій, отруює ту частку щастя, яку мені приділяє доля. Звичайно, не бажаючи цього, Н. Ф. учинила зі мною вельми жорстоко. Ніколи я не почувався таким приниженим, таким ураженим у своїй гордості, як тепер. І тяжче за все те, що, зважаючи на так сильно розладнане здоров’я Н. Ф., не можу, боячись зажурити й засмутити її, висловити їй усе те, що мене мучить. Мені неможливо висловитись, а єдино від цього мені б полегшало. Але годі про це. Можливо, каятимуся в тому, що написав вищевикладене, та я підкорився потребі хоч скільки-небудь вилити накопичену в душі гіркоту. Звичайно, ані слова про це Н. Ф. Якщо вона побажає дізнатися, щó роблю, скажіть, що я щасливо повернувся з Америки, оселився в Майданові й працюю. Здоров. Не відповідайте мені на цей лист».
Надія приходить у захват, читаючи цього жалібного листа, винуватицею котрого стала. Жодні гризоти її не мучать. Вона навіть переживає дивне відчуття здобутої перемоги. Але над ким? Над Чайковським чи над самою собою? З одного боку, Пахульський відповідає Чайковському, повторюючи йому, що баронеса хвора фізично і душевно та що її стан може погіршитись, якщо ворушити спогади, котрі вона б хотіла забути. Цю категоричну відмову, проте, дано з мовчазної згоди Надії фон Мекк. Звичайно, вона знає, що Пахульський завжди заздрив славі Чайковського, що завдання віддалити композитора од двору вважав своєю особистою справою і що тепер він радіє, розчистивши шлях і маючи виняткову довіру тещі.
Насправді її зовсім не ввела в оману показна безкорисливість зятя. Одначе вона цінує, що він завше обізнаний у столичних плітках і, відповідно, у справах того видатного чоловіка, який розчарував її та якого вона безнастанно лає, радіючи при цьому його славній ході. Вирішивши розірвати з ним усілякі стосунки, вона щодня ненавидить його дедалі сильніше, ніби ставить йому за провину любовне захоплення, яке він навіяв їй колись. Надія ненавидить його за те, що він спокусив її, що грався з нею і витягав з неї гроші в обмін на жалюгідні крихти своєї геніальності. Якби вона могла бодай дістати компенсацію за цей ганебний маскарад в успішності своїх дітей! Але куди не гляне – усюди крах, ницість і показуха. Старший син, Володимир, втягнув її у величезні витрати. Вона деколи навіть мусить запитувати поради й допомоги у старшої доньки Юлії. І жахливому Пахульському доводиться непомітно метушитись, аби всі вони не загрузли в боргах.
А Чайковський тимчасом продовжує творити, процвітати, мандрувати й викликає овації в усіх куточках світу. Є в цьому кричуща несправедливість, яка тішила Надію раніше й обурює тепер. Тоді як баронеса хотіла забути невдячного, аби припинити свої муки, вона тільки й чує новини про нього: ось він написав «Спогад про Флоренцію»[110] та Шосту, або «Патетичну», симфонію, присвячену, за деякими відомостями, тому самому юнакові Бобу, який забив памороки композитору. Вона не сміє повірити в таку безсоромність. Тим більше що «Патетична» симфонія – річ емоційна, віртуозна, гармонійна, і, з дружби й поваги до неї або просто з мотивів правильності й справедливості, він міг би зробити таку честь баронесі. З прикрістю і ревнощами вона прохає пояснень у кожного, хто входить до близького кола композитора. Але їй відповідають, що в листі видавцеві Юргенсону, датованому 8 жовтня 1893 року, Чайковський висловився якнайясніше: «Володимирові Левовичу Давидову» (Бобу). Довідавшись про останню волю автора, Надія не зважується прийняти всю правду. Що штовхає його шукати товариства цього хлопчиська: збочений батьківський інстинкт чи якась інша порочна примха?
Хитаючись на краю правди, Надія відмовляється кинути погляд у глибину цієї особистості, котру вона, як думала, засипала своїми щедротами по вінця і навіть підпорядкувала собі. Баронеса воліє обурюватися в частковому незнанні, принципово, за звичкою. У приступах бурхливого гніву вона вирішує раз і назавжди – в ім’я жалю, догматичного і жорстокого, – що генія музиканта недостатньо для виправдання людських помилок і безхарактерності. Якраз навпаки: що терпиме у простих смертних, те стає неприпустимим у людині, чийого чола при її народженні торкнувся божественний промінь. Потураючи своїм найбільш ницим інстинктам, Чайковський очорнив себе та заразом її. З цієї пори щоразу, коли баронеса чує про гомосексуальність композитора, їй здається, що їй плюнули в обличчя. Хіба не ошукував він її своїми словами й нотами? Як можна уявити, що композитор вів подвійне життя: перше було сваволею бридкої педерастії, друге – піднесеною музикою? Цей чоловік, який виставляє себе головним виразником мінливостей і радощів людських доль, насправді дбав лише про свою кар’єру? Голова композитора може бути зайнята будь-якими ілюзіями – його фортепіано не вміє брехати.
З майже фізичною відразою Надія силується уявити, за межами своєї звичайної наївності, як два чоловіки пестять один одного, цілують у губи, деколи вуса у вуса, і один із них – Чайковський. Але, як видно з того, що оповідають, його принаджують переважно юнаки. Боб і йому подібні – ось, безсумнівно, його звичайні партнери. Отож на очах Надії збочення перетворюється на наругу. Картина цього чоловічого злягання все стоїть перед її очима, і вона жене її, мов нічний кошмар.
А втім, власна родина мучить Надію не менше, ніж її лицемірний музикант. Хвора, наполовину розорена, вона дізнається, не надаючи цьому жодного значення, що Чайковський знову роз’їжджає, що в Кембриджі йому допіру надали звання почесного доктора та що він сам, 16 жовтня 1893-го, диригував, з величезним успіхом, виконанням своєї Шостої симфонії в Петербурзі. Як може він знаходити задоволення в активній діяльності, писати музику, жити, коли вона ледве тримається на ногах і задихається від найменшого руху? Кожен новий день не обіцяє їй нічого, крім сірої нудьги й понурої нерухомості. Буремне життя навкруги дивує її. Що в них там відбувається, аби бігати, метушитись, будувати плани? Країна готується святкувати союз Росії й Франції, скріплений входом російського флоту до Тулона у відповідь на жест французького флоту, який два роки тому відзначився у Кронштадті. Цю важливу для двох дружніх націй подію, поза сумнівом, буде відзначено гуляннями й розвагами. Але, дивна річ, посеред цього оптимізму патріотів Надія помічає в декотрих посилення підозр щодо гомосексуальності Чайковського. Зусібіч вона чує нині, що сам цар уважає: великий діяч мистецтва зраджує публіку і своє покликання, віддаючись осудливим заняттям. Також шепочуться, що один із представників імператорської родини, великий князь Костянтин Романов, заразився прикладом композитора і що це сполошило весь двір. Мужолозтво, хай і практиковане потайки в деяких аристократичних колах, уважається в Росії цієї доби злочином проти людяності, який має своїм наслідком втрату громадянських прав і заслання в Сибір. Декотрі добре інформовані люди навіть подейкують, що, не дочікуючись офіційного суду над Чайковським, збереться суд честі, і після вироку, який винесуть поважні судді, йому не залишиться нічого іншого, крім як тікати за кордон або вкоротити собі віку.
Коли баронеса уявляє, яке публічне приниження чекає на музиканта, то не знає, радіти їй чи плакати. Вона вже не кохає його так сильно, аби жаліти винного, але ще кохає настільки сильно, що не може віншувати себе з його крахом. На щастя, громадська думка вирізняється непостійністю. Ось увагу тих, хто збирався втоптати його в грязюку через його педерастію, відволікла інша, важливіша подія, що стосується всіх, – спалах холери в Петербурзі. Одначе в столиці давно звикли до таких ситуацій. Аби уникнути біди, досить ужити невеликих запобіжних заходів. До того ж у Росії відстані ліпші за всілякі ліки. Сховавшись у селі, Надія вирішує, що їй нема чого боятися.
Раптом у доступних баронесі столичних газетах вона читає, що 25 жовтня 1893 року знаний композитор Петро Ілліч Чайковський став жертвою епідемії. Якщо вірити журналістам, він заразився, випивши під час вечері в ресторані склянку некип’яченої води. У замішанні й жаху Надія запитує себе, чи насолоджується вона смертю Чайковського як помстою невірному чи пригнічена нею, ніби вона – його вдова. Аж ось із Москви й Петербурга надходять підозри: «Петербургская газета» висловлює подив тим фактом, що тіло Чайковського було виставлено у відкритій труні в соборі, аби близькі могли поцілувати його на прощання, тоді як за офіційною версією він помер від холери. Чому ж не було вжито звичайних заходів, адже люди могли заразитися!? [111]
Базікають, що композитор не помер від холери, а наклав на себе руки, аби уникнути жахливого скандалу. Звинувачений у гомосексуальності й опинившись під загрозою публічного викриття, яке, пов’язане з руїною його кар’єри, також зачепило б багатьох дорогих йому людей, він волів піти, аби затулити писки всім тим, чиє сумління чисте і чиї звичаї бездоганні. Наблизившись до цього моменту в своїх міркуваннях, Надія доходить такої думки: якщо Чайковський, замість отруїтися, повіситися чи пустити собі кулю в лоб, волів випити некип’яченої води, зневаживши всі санітарні правила, то це тому, що перед лицем смерті, як і в житті, не вмів ухвалити рішення остаточно і безповоротно. Так само, як вів з нею нечесну гру, яка містила, безсумнівно, трохи прив’язаності й багато інтересу. Трохи артистичного однодумності й багато прагматичного розрахунку, і в момент, коли надійшла пора покласти край життю, він подбав про те, аби залишити собі шанс утекти від долі. На відміну од Германа, героя пушкінської «Винової кралі», який ставить на карту все, Чайковський грає з Провидінням, маючи надію виплутатись. На перший погляд видається, що він учиняє трагічну необережність, випивши зараженої води з-під крана, але насправді сподівається на диво, яке трапиться останньої хвилини. Одначе, як і Герман, бачить, що його хитрощі повертаються проти нього, і стає жертвою власної нерішучості. Як і зазвичай, він не зміг піти ва-банк. Його вдаване самогубство стало справжнім самогубством, і він дістав те, чого не хотів. Не лише музика, але й людське життя не терпить фальшу.
Змордована вервечкою цих чорних думок, Надія починає відчувати, що нарешті знайшла ключ, який відкриває їй загадку серця Чайковського. Заспокоєна цією впевненістю, тепер вона може примиритися зі своїм мучителем. Зненацька запитує себе, чи вимовив він її ім’я, перш ніж померти. Свідки запевняють баронесу, що ні. Але якщо останньої хвилини він згадав про неї, то аби благословити чи проклясти? Ніхто не може відповісти їй на це запитання. Ніколи вона не зможе дізнатися, чи прокричав він, зібравши останні сили: «Вам нема чого тут робити! Досить ви псували мені життя! Забирайтеся негайно, якщо не хочете, аби я наказав вас викинути!» – чи прохав згаслим голосом: «Дайте мені руку, востаннє. Мені потрібні ця люба рука і цей любий погляд, аби піти з миром!» І те і те однаково можливе. Тим гірше! Вона пристосується до цієї непевності. У її віці пристосовуються до всього. Поїдена туберкульозом, з хворими кістками й тряською головою, вона зважується на останню мандрівку. Але що має шукати в далеких країнах? Не знає, і однаково їй. Три місяці, як Чайковський пішов з життя, і баронесі дивно, що вона сама ще жива, по тому як ампутували найважливішу її частину. То що вона втратила: тіло чи душу? У Ніцці, де їй судилося скінчити свій шлях, баронеса почувається невиліковно немічною і безпорадною. Проте не має жодного бажання повертатися до Росії. Тут або там, одна й та ж самотність чекає на неї. Уже не на землі вона шукає спокою, а під землею, де лежить чоловік, якого вона примудрилась ані разу не зустріти, прямуючи за ним назирці всю дорогу. Пішовши – добровільно чи випадково, – він тягне за собою її. Вона жила тільки ним і для нього. Вона повинна, з огляду на вірність їх долі, одній на двох, перестати дихати не інакше як через його витвори. Коли вичерпалися терпіння і спогади, 14 січня 1894 року (за три місяці після нього), вона врешті назавжди вирушає до великого мерця. Заупокійна служба відбулася в Ніцці, у православній церкві Святого Миколи, і тіло було враз відправлено до Росії. У день її похорону десь, у Петербурзі, Москві, Парижі, Лондоні, Берліні, Римі, певне, грали Чайковського, анітрохи не зважаючи на дуже скромне повідомлення про скін баронеси Надії Філаретівни фон Мекк. Так вона змарнувала унікальну нагоду залишитися в пам’яті нащадків обіч слави композитора, для якого хотіла бути великим коханням, а стала єдино банкіркою.
Література:
1. Берберова Н. Чайковский. История одинокой жизни. – Берлин: «Petropolis», 1936 (репр. вид.: СПб.: «Петро-РИФ», 1993).
2. Орлова А. Тайна жизни и смерти Чайковского // «Континент» (Париж). – 1987. - № 53. – С. 311–336.
3. Чайковский М. Жизнь Петра Ильича Чайковского. Т. 1–3. – Москва–Лейпциг: Изд. П. Юргенсона, 1901–1903.
4. Чайковский П. И. Дневники (1873–1891). – М.–Пг.: Гос. изд. Муз. сектор, 1923.
5. Чайковский П. И. Переписка с Н. Ф. фон Мекк. – М. – Л. «Academia», 1934–1936. – Т. 1–3.
6. Чайковский П. И. Полное собрание сочинений: Литературные произведения и переписка. – М.: «Музгиз»/«Музыка», 1953–1981. – Т. 2–17.
7. Bannour W. L’étrange baronne von Meck. La Dame de pique de Tchaïkovsky. – Paris: Librairie académique «Perrin», 1988 (coll. «Terre des femmes»).
8. Berberova N. Tchaïkovskі. Histoire d’une vie solitaire. – Arles: «Actes Sud», 1987.
9. Brenner J. Tchaikovski, ou la nuit d’octobre. 1840–1893. – Paris: «Éditions du Rocher», 1993.
10. Erismann G. Piotr Illitch Tchaikovski, l’homme et son œuvre. – P.: «Éditions Seghers», 1964.
11. Fernandez D. Tribunal d’honneur. – P.: «Grasset», 1997.
12. Hofmann M.-R. Tchaikovski. – P.: «Éditions du Seuil», 1959 (Solfèges series, No. 11).
13. Lischké A. Piotr Ilyitch Tchaikovski. – Р.: «Fayard», 1993.
14. Tchaikovski au miroir de ses écrits / Trad. et ed. par A. Lischké. – Р.: «Fayard», 1996.
15. Vigh J. Le journal de Tchaikovski / Trad. par. L. Pódor – P.: «Boosey & Hawkes», 1961.
16. Volkoff V. Tchaïkovsky. – «Julliard» (P.) et «L'Âge d'Homme» (Lausanne), 1983 (coll. «Les vivants»).
Прокоментувати
Народний рейтинг
- | Рейтинг "Майстерень"
- | Самооцінка
-
Executed in 0.8478 seconds