Якщо не зведе Господь дім,
Марні зусилля тих, хто його будує.
Якщо не встереже Господь місто,
Намарне старається варта.
Надаремне ви рано встаєте,
Допізна сидите, їсте хліб печалі.
Навіть уві сні Він дасть усе те тому,
Кого любить.
Ось спадщина Господа Бога:
Плід черева – діти як винагорода.
Як стріли в руках героя, така молодь.
Блаженні, хто наповнив нею свій сагайдак.
Не посоромлені будуть вони,
Коли говоритимуть в брамі з ворогом.

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж усі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, яким шляхом іти до смерті?

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.

P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро,
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходивсь робить ворота з міді,
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де мали пристати, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – озвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Не подивувала, що так нескладно говорив.
Знала, що над словами був уже не владен».

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Порожні рукави в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
Не грався у війну з синами.
Не відав-не гадав, що наволоч московська
і правнукам моїм присудить таку ж долю.

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.

P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»
І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна Продиктує ганебній Росії свій вирок.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

*Для спогадів ми в цьому світі живемо.
*Нема для мене мов чужих,
Бо кожна – промінчик в непізнане.
*Кажуть, минула пора книг,
А я начебто й не чую:
Тону у сховищі своїм
І в тім, що люди викинули.
*Стежу за польотом голубів,
Падаю штопором з горобцями,
Вдивляюсь в неба голубінь,
Аби дізнатись, що поза нами.
*Без листя і без плоду
Непросто упізнать дерев породу,
Отак і в чоловікові незмога розгадати,
Який насправді він і на що здатний.
*Не вирубать і не спалить моє коріння,
Ніде не буть забродою дає мені Вкраїна.

Сліпий, не в змозі владать ногами і руками,
В хатині напівзогнилій доживав свій вік
Нахум іш-Ґамзо, прозваний так,
Бо щоб там не сталось, завжди одповідав:
«Це теж на краще!»
«Учителю,- кажуть якось учні,- хата от-от рухне.
Дозвольте Вас винести, аби не сталось лиха».
«Ні, любі! Поки я тут, все буде гаразд.
Винесіть поки що речі, а мене - за ними».
Тільки-но зробили так, як хижа завалилась.
«Завіщо Вам, Божому догіднику,такі муки?»
«Я сам у Господа їх попросив…»
…Віз замолоду Нахум дарунки тестю.
І ось перестріча його незграбний чоловік.
«Дай щось попоїсти,- просить бідолаха.-
Ані ріски в роті не було вже кілька днів…»
Замість дістати хутко щось зі своєї торби,
Сказав голодному Нахум: «Зажди!»
І став розв’язувать поволі котрийсь там із мішків.
Не зуздривсь, як, не дочекавшись, бідолаха впав.
Припав до нього Нахум, а той уже не дише.
«Тільки тепер,- продовжив учитель,- збагнув,
Що допоміг йому померти...
В розпачі здійняв я вгору руки й заволав:
«Очі мої, що бачили печаль, нехай осліпнуть!
Руки , що не квапились подать,
Хай немічними стануть!
Ноги, на яких стояв, стоять не годні!»
Мовчали учні. А тоді котрийсь наваживсь:
«Горе нам бачити таким Вас, учителю».
«Ні,- одповіда каліка.- Прикро було б мені,
Якби я правду вам не повідав, поки ще живий».

Жили собі в дружбі хазяям на втіху
Півень та віслюк. Не відали лиха.
Та якось сорока принесла їм звістку:
«Лев з’явивсь неждано у сусіднім лісі
І товстих шукає, щоб було що їсти».
«Не жить мені, півнику!- віслюк заревів.-
З’їсть мене найпершого проклятущий звір».
«Не журися, друже! Я злечу на дах.
Як побачу лева, тобі знак подам».
Тільки сів на бовдур одчайдуха-півень,
Як з лісу вже чути лев’яче ревіння.
«Ку-ку-рі-ку!»- долинає з даху.
Віслюк з переляку преться у курятник.
«Ку-ку-рі-ку!- лине вже зі сміхом.-
Вилізай з криївки! Лев верта до лісу!»
Не відав ні півень, ні віслюк тим паче,
Що від «кукуріку» звір назад поскаче.
Цим би і скінчилась вся оця пригода,
Якби не запало віслюкові в голову,
Що як лев тікає, значить він безсилий,
І за страх є змога йому відомстити.
Зопалу зірвався...Вже от-от укусить...
Тут лев обернувся, посміхнувсь у вуса:
«Одхекайся трохи, знахідко неждана,
Та обідом царським мені нині станеш!»

P.S.
Де надмірна певність, там чекай біди.

У густому лісі, на дубі крислатім,
Знайшли собі хату
Орлиця та кішка, та свиня кирпата.
Орлиця вподобала собі верховіття,
Кішка полюбила над усе на світі
Просторе дупло. А свиня кирпата
Внизу оселилась: жолудів багато.
Жили тихо й мирно. Кожен сам по собі.
Діточок ростили, не знаючи злоби.
Та, мабуть, набридла ідилія кішці,
Тож несе орлиці несусвітні вісті:
«Ви там, бач, літаєте попід хмаровинням,
А свиня тим часом підрива коріння.
Не мине і тижня, як дуб упаде...
Де будемо жити? Зима ж бо іде...»
А назавтра кішка шепоче свині:
«Можете не вірить, кумасю, мені.
Чула, як орлиця дітворі казала:
«Скоро з поросяток буде стільки сала!»
...Не літа за здобиччю орлиця з гнізда.
Стереже потомство свиня молода.
Хтозна чим скінчилася б ота тарапата,
Та в капкан раз кішка уночі потрапила.
Свиня полонянку пішла визволяти.
А орлиця стала мишей добувати...
...Зізналася кішка свині та орлиці,
Що вона складала всі ті небилиці.

P.S.
Шкода, як мудрість настає лише тоді,
Коли опинишся в біді.

«Хай би й до неба велич його сягала,
І голова аж хмар торкалась,
Помре і він також.
І всі питатимуть: «А де ж він?»
Не думав про це Моше,
Та сказано було якраз про нього.
Бо ж тільки він сходив на небо,
І хмари були в нього під ногами.
З Господом стояв лице в лице.
І з Його рук узяв скрижалі...
Та ось не хтось там з ангелів,
A сам Всевишній сказав:
«Наблизивсь ти, Моше, до смерті.
Дай Єгошуа бен Нуну від твоєї слави,
А далі – на вершину Нево зійди
І там свій вік земний скінчиш».
«Але ж це не та земля, куди я вів юдеїв...
Ти ж знаєш, скільки труда й скорботи
Пішло на те, аби переконать їх,
Що Ти - єдиний.
Аби жили, як Ти велиш.. .
В поневіряннях і горі бачив я братів своїх,
А зараз у щасті хочу бачить потойбіч Йордану...
Хоча б одну-єдину мить...»
«На старості ти, мабуть, призабув,
Що сказано було, коли Мені ти не повірив.
Пригадуєш, як замість раз,
Tи в скелю посохом ударив тричі?
За зневіру Я відплатив тобі:
У Край Обіцяний із ними ти не ввійдеш».
«Гадав я. що за сорок літ поневірянь в пустелі
Ти вже простив мені той гріх...»
«Таке не забувають і тим паче не прощають».
«Якщо не велено живим мені туди ступить,
Дозволь хоч мертвим буть серед юдеїв ...
Нехай хоч кості мої в той край перенесуть,
Як-от несуть вони Йосефа кості...»
«І тут по-твоєму не вийде:
Йосеф в Єгипті сказав, що він – юдей.
А ти у Мідіяні приховав свою породу».
«Якщо не хочеш присуд Свій змінить,
То залічи мені той час,
Коли Ти відкривсь в купині неопалимій.
Коли сорок днів і ночей
Стояв перед Тобою на горі я,-
І Ангелові смерті не віддай мене на глум!»
«Трудами своїми ти заслужив,
Аби Я Сам опікувавсь тобою».
«І наостанок: дозволь з народом попрощатись.
Стільки разів я заступавсь за нього.
Люблю братів своїх, бо ж і я – лише один із них...»
І став Моше біля підніжжя Нево, юдеї - довкола нього.
«Брати і сестри!- звернувся проводир.- Простіть мене...
Сварився з вами ...Гнівався на вас...
Та знайте, що то все з любові...»
«Прощаємо!- в степу, перед Йорданом, розлунилось.-
Горе тобі, бен Амраму.
Наче кінь, мчав ти поперед нас,
І ось кістки твої залишаться отут, в пустелі...
Прости ж і нас, рабейну!»
Суворим поглядом Всевишній квапив,
І проспівав Моше останню свою пісню,
Як наказав йому Господь.
Неначе дощ, лилась та пісня, мов роса,
Що в спеку все поникле оживляє...
І стала пісня та Всевишньому за свідка,
Коли Ізраїль доводилось судить.
А далі вийшов Моше на гору,
Оглянув увесь край, куди юдеї ввійдуть,
І спочив там ста двадцяти літ, які дано було прожить .

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг iз п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Зізнаюсь: гадав я донедавна,
Що рай далеко. Десь там, на Небесах.
Здається, так задумував і Мікельанджело,
Коли у піднебессі Сикстинської капели
Творив своє «Вигнання з раю».
Та ось Рамбам напоумив мене
Уважніше перечитать Книгу Буття.
І що ж виходить?
Адам, що з пороху земного створений,
Жив у саду, насадженому Господом на сході.
Оце і був той рай, з якого річка витікала
І розливалась на чотири боки.
Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,
Не була б проклята Земля.
В поті чола не добували б ми хліб насущний.
Адам і Єва вигнані були з раю.
Але ж він так і лишився на Землі...
Відкриє у майбутнім, як запевня Рамбам,
Господь той легендарний рай-сад
Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,
А й тим, хто праведно живе на світі цьому.
Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,
Спів дивовижних птахів зроблять людину
Воістину щасливою...
І не дуже-то й багато для цього слід зробити:
Жить повсякчас за приписом Господнім.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув,
Що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

А як роки візьмуть мене попідруки
І на Нево захочуть повести,
Аби востаннє, немов Моше-рабейну,
Оглянув я і виднокруги, і прийдешнє,
Ми сядемо й помовчимо зазвичай,
То перш, ніж встати і сказати: «З Богом!»
Спитаю я своїх проводирів:
«А щось нове відкриється мені?
Чи вдалині набачу те, що бачу й нині?»
І як обоє по-роденівськи похиляться в задумі,
Щоб перервати негостинну тишу,
Скажу рокам:
«А знаєте що, хлопці,
Поки ще ноги носять,
Зійдімо на Чернечу гору!..
Бо ж завинив я перед рідним краєм,
Що стільки літ лиш думаю про нього...
Та й Кобзареві не віддав останню шану».
Цікаво б знати,
Чи згодяться на це мої проводирі?

Так вже судилося –
Всім опинитися на тому березі.
У вересні це станеться чи в березні,
Чи самотужки вплав,
А чи з Хароном на човні...
То чому ж смерть завжди завчасна?
Чому сторонимося того берега?
Чи не тому, що там уже назавше
Лиш свідками життя цього стають?

Не бузувір я , хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом
Просто зійшов би на котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту в моєму диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я знизав плечима.
«Як? Ви не знаєте Іцхака Перельмана?
То ось що пораджу, дорогий поете:
Штани останні варт продати,
Аби хоч раз почути Перельмана!»
Смієтесь, Маестро? Було б вам не до сміху,
Якби знавали наставницю мою:
Сама Голда Меїр дружила з нею.
Питаєте, чому я вибрав Сарасате?
Бувало, тільки-но зачую «Наспіви циганські»,
Здавалось, сама скрипка промовляє
А Яша Хейфец, як-от і ви ,
Лиш струни втихомирює смичком,
Аби вони не позривались з надміру печалі.
Уже в Ізраїлі почути довелося,
Що не деінде, а тут, в Єрусалимі,
По виконанні сонати Штрауса
Котрийсь із в’язнів концтаборів
Чимось важким ударив Яшу по руці,
Із скрипкою навіки розлучивши...
Так що заграйте знову «Наспіви циганські».
Як пам’ять про Яшу і наставницю мою.
Може, й вони почують їх.
Тепер уже на тому світі.

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що їй звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти з цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас « заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Усе те бачили учні раббі. Здивовані, питають:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , даю я вам урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою».

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь співець од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там, мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах...
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
Не поривав із заповіданим Мойсеєві:
Обрізали хлопчиків на восьмий день,
Так і тепер годилось це робити неофітам,
Щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
Рабана Гамліеля, одного з наймудріших
На той час мудреців, котрому шану
Віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
А потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
Як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
Порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
Наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
То тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
Його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
Не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
А тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи ти сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.
Та Бог сказав йому:
«Син твій, якого замість тебе
На престол посадовлю,
Він побудує Дім для імені Мого».
«Все є, щоб збудувати Храм.
Постарався батько. Та й друг його Хірам,
Цар Цорський, хоч і сьогодні
Готовий прийти на поміч.
Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
Подумки виправдувався Шломо.-
Вийшов з палацу цар і без охорони
Помандрував нічним Єрусалимом.
Недовго так ішов у безгомінні.
Як раптом бачить: два чоловіки
Ідуть навстріч один одному.
І кожен трима важчезний сніп.
«Куди це ви, добродії, пори такої?-
Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
Знітились чоловіки перед царем,
А як оговтались, розповіли таке:
Брати були вони. Разом обробляли землю,
Залишену у спадок батьком,
Вирощене домовились ділити пополам.
От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
«Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
Віднесу йому з десяток снопиків!»
Тої ж ночі і старшому не спалось:
«Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
Отак тихцем ходили брати тієї ночі
Один до одного, доки не стрілися з царем.
Слухав Шломо таку незвичну оповідь
І думав про свою родину:
Амнон згвалтував сестру Тамар...
Авшалом помстивсь і став супроти батька...
Адонайя проголосив себе царем...
Та й сам він не такий уже безгрішний...
А всьому виною – трон. Один на всіх...
Кожному так хочеться владарювати.
Ні, не може буть братерства біля трону...
...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
«На цьому місці буде Дім Господній!»

Сталося це в Аскалоні.
За звичаєм, пішли в Єрусалим брати-юдеї.
«От і добре,- зрадів сусід-язичник.-
Поки молитимуться, дечим розживуся».
Глянув на подвір’я через тин:
Брати чомусь не квапляться на прощу..
Відки йому було знати,
Що це Господь послав двох янголів.
Певне ж на те, аби навчити невігласа,
Чого триматись має кожен:
«Не кради! Не жадай дому ближнього!»
Вважав той за небилиці, що доти чув:
Буцімто гадюка обвила замок прочанина якогось...
А то в курятнику знайшли розтерзаних тхорів...
Надвечір несуть брати сусідові дарунки.
«Звідки такі щедроти?
«З Єрусалима».
«А ви ж хіба були там?»
«Щойно вернулись».
Не став переповідать, що бачить довелося.
Подумки сказав: «Благословен Господь юдеїв!
Не полиша їх ані на хвилину...»

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана:
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...»
…Не знаю, чи Йоселе дочув оті слова
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не поглянувши на небо,
А я насмілився та й підійшов до ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Ношу відтоді з собою напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Немов потомлені життям старезні скіфські баби,
Сидять у білосніжному вбранні чорняві ефіопки,
Побіля них гуляють у «квача» пострибуни-онуки...
Була б здивована цариця Савська суміші амгаріту й івриту
На землі, куди прибула для зустрічі із Соломоном.

В храм Аполлона ввійшов Ксенофонт ,
Чоло увінчав вінком і молитву почав.
«Грілл твій поліг позавчора»,-
Молитву гонець обірвав неждано.
Зняв Ксенофонт вінок і похиливсь.
«Син твій справжнім героєм поліг!»
«Знав я: Грілл – смертний, як і всі ми»,-
Враз полегкість відчув Ксенофонт.
Випроставсь. Знов чоло увінчав вінком
І продовжив молитву свою Аполлону.

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.

P.S.
Чванство – до самогубства крок.

Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що хоч і затулював Лот вуха,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували місяцю.
І долинало з неба глузливе: «Він грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,- Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова, щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли і стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.

Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чую:
Тону у сховищі своїм
І в тім, що позбулися інші.

Дві сім’ядолі моєї долі – сини мої,
Усе частіш ви входите у сни...
Та все чомусь маленькими такими.
Начебто тільки зіп’ялись на ноженята...

P.S.
Туга за дітьми й онуком
Усе тугіше в’яже моє серце.

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш мені служити?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справажніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумити Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки,
чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»
Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».

Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
Я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»

Янголи мовчали.

«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»

Янголи мовчали.

«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.

Не був єрусалимцем Никанор.
Мешкав в Александрії.
Та як почув, що Храм мають зробить таким,
Який той був за царя Шломо,
Спродав усе своє добро
А, може, й долучив пожертви друзів
Та й заходився робить ворота з міді.
Що блиском не поступалась золоту самому.
І ось як все було готове,
Разом з майстрами відправивсь морем в Юдею.
І треба ж так, що неподалік Яфо,
Де пристати мали, знялася буря.
Велетенські хвилі готові були поглинуть судно.
Матроси кидали за борт вантаж.
Дійшла черга й до важчезних стулок.
Як не благав Никанор не чіпать
Дорогоцінний дар Єрусалиму,
Одну із стулок було викинуто в море.
А буря дедалі більше набирала силу
»Другу стулку кидайте за борт!»-
Капітан розпорядився ...
«Разом зо мною!»- відказав Никанор
І обома руками учепивсь за стулку.
І сталось диво: буря раптово стихла.
Судно благополучно дісталось гавані.
Зійшов на берег Никанор. Мало не плаче:
«З чим їхати в Єрусалим?»
Вдивляється у водну далечінь:
Може, хвилею приб’ється стулка?
Не видно. Востаннє кида погляд на судно
І щось мов різонуло око.
Приглянувсь – до днища приліпилась
Оплакувана ним стулка.

P.S.
На околиці Єрусалима археологи знайшли склеп, на якому було написано грецькою: «Кості Никанора, александрійця, який зробив ворота», а також арамейською мовою: «Никанор, александрієць».

Селюк не знав, що сталося в далеку давнину.
Музики два змагались. І ось у того,
Кому вже провіщали перемогу,
На арфі раптом луснула струна...
Закам’яніли слухачі. Та після паузи
Знов порвана струна заговорила...
І тільки потерпілець знав, що сталось:
Неждано-гадано цикада прилетіла
І на тій порваній струні вмостилась...
Нічого цього селюк, звісно, не знав.
Цикаду на обід спіймав, бо від сусіда чув,
Що начебто м’ясце смачне у неї.
Трима в руках, а радості нема:
«Намарне я ганявсь за нею по подвір’ю.
Замало тут же і на зуб один».

Р.S.
Ні зростом, ні вагою талан не міряють,
А тільки тим, що дать зуміє.

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Порожні рукави в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
Не грався у війну з синами.
Не відав-не гадав, що наволоч московська
і правнукам моїм присудить таку ж долю.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом й Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що Я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі».

Яка чарівна липнева ніч.
Шкода, що лип немає тут
З їхнім медовим квітом.
Та місяць годен заворожить
Навіть оцю пустелю кам’янисту.
Хвала Всевишньому за гармонію
У Всесвіті безмежному Його.
Такої ж ночі, незадовго до смерті,
Оці рядки благословенні,
З Небес напевне почулися Поетові:
«Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит
Ночь тиха, пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит".
Спасибі, мій ровеснику,
Що хоч на мить якусь відраду вніс
В невольничу і безпросвітну мою днину.
Тобі, мій Всемогутній Чоловіколюбце,
Що даруєш силу душі і тілу,
Аби пройти зумів я морок цей тернистий,
Ані на йоту не принизив людську гідність.
Щоб міг коронованим тиранам
Від себе й любого Михайла кинути:
«Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Р.S.
Наче молитвою, рядками Лермонтова
Душу Тарас угомонив, та як глянув
На скелю, де шкірились гармати,
Піснею порушив чарівну тишу ночі:
«Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому».

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю пала Ахашверош?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпeрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Гой же, друзі, ми люди руськії!..
Щосуботній день в лазнях паримось,
Усяк божий день жирні щі їмо,
Жирні щі їмо, гречневку поїдаємо,
Рідненьким кваском запиваючи,
Святу матір Русь споминаючи...
Б’ємо байдики, прохолоджуючись,
Тільки п’ємо-їмо, вихваляючись...
Гой, чи вам, люди добрії,
Докорять-лаяти нас не совісно:
Працювали б ми, нема хіті чомсь,
Ми б і раді були, так не хочеться,
Кепська справа, навтьоки од праці
Біжимо, на печі лежимо,
В чунях ходимо, кричимо про Русь,
Все про Русь кричимо аж до хрипоти!
Так хіба ж ми, друзі, не руськії?!

Моя вулиця пахне супами.
За розквітлими мигдалем і сливою
Не второпаю, квасоляні чи горохові ті супи...
...Та якби це був Борщ, байдуже - м’ясний чи пісний,
Не завадили б жодні пахощі.
Мало не півгорода вкладено в нього.
А як уже готується той Борщ до столу,
З подрібленим часником зі споду тарілки,
З петрушкою й кропом назовні та зі сметаною,
Та як додасть апетитуту ще й невибутня вкраїнська пісня...
Чи ж можна утриматись, щоб не подякувать Господу Богу?!
...Отож, коли доводиться чути про якісь там москальські «щі»,
Так і хочеться, якщо не вбити, то принаймні дать скуштувати
Негіднику ложку-другу борщу, щоб очманів з переляку.
А як до пам’яті прийде, то вже навік перестане варнякать про «щі».

* Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
* Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
* І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
* Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
* У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
* Починать – між люди, скінчить – від людей.
* Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
* Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки..
* Той не один, у кого співрозмовник думка.
* Не по мені, як намір обганяє розум, як зверхницька мета здоровий глузд зміта.

1
«Вам мало манни,аби второпать, що Я -воїстину Всесильний,-
Так говорив Господь Бог,-
Горшки із м’ясом знов повернули вас, твердошиїх, у Єгипет…
Ну, що ж, буде вам м’ясo, так що полізе з ніздрів».
І вітер враз здійнявсь і перепелів силу-силенну
Приніс із моря і покрив увесь юдейський стан.
І ніч цілісінську, і день збирали . Щонайменш – із десять хомерів.
І без передиху все їли, їли й їли…
З огидою Всевишій поглядав на ненажер ,
Як не прожоване м’ясо застрявало в зубах їхніх,
І возненавидів , і не в змозі гидоту витримать оту,
Наслав на стан смертельну моровицю …
2
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті ,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її і тим,
Кому саме слово Свобода ненависне.
Хто зневажає навіть за сам намір на цім світі жить.
Бо ж на тім світі по сімдесят незайманих дівчат
Отрима кожен, хто зла тобі причинить якомога більше,
Сини Аллаха за приклад узяли не раба Мого Мойсея,
А ненависного спрадавна підступного Амалека,
Аби зачумлених демократією синів твоїх, Європо,
Ножем у спину чи динамітом у вигаданий світ свій привести .
P.S.
Надужиті Liberte, Fraternite, Egalite
невдовзі перетворять світ цей на руїну.

Знесилений і працею, й літами,
Дідусь пошкандибав у ліс по хмиз.
Кректав, стогнав, та всеж щось назбирав
І шкутильгаючи побрів додому.
І тут найшла на діда така туга,
Що в’язку, кинувши додолу
Він заходився проклинати долю:
«Вже б краще смерть мене забрала!»
І враз вона постала в чорному лахмітті:
«Мене ти кликав? Чим зарадить зможу?»
«Піддай-но в’язку! З Богом відійди, сіромо!»

P.S.
Радість і горе влиті в слово кожне.
Отож, і тринькати його не гоже.

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля Валя».

Раббі Йоханан казав:
«У попередників наших серця були широкі,
Як притвор перед Храмом.
В їхніх наступників – як двері Храму,
А в нас – на вушко голки схожі.
(Трактат Шабат)

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха , коли юдеї різали побратимів
Тільки за те, що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,не поталанило
Виговському й Дорошенку, ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни
Кличуть на поміч охочого на легку здобич
Ненаситного північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Та ні! Облуді не вдасться завернуть тебе в минуле...

Щоразу, як заходить мова
Про стосунки між людьми,
Звертаюсь подумки у машинове царство.
Для бідних і багатих, слабких і сильних
Права одні і ті ж.
Ваговоз дає малолітражці путь.
Надшвидкісні терпляче чекають повільних.
Світлофор – суддя для всіх.
Який же парадокс –
передать людську мораль машинам,
нічого не залишивши собі.

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Украв хлопчак у школі до писання щось.
«Розумний! Гарно робиш, синку!»- на те мати.
Удруге плащ приніс, мовляв, що хтось забув.
І знову мати похвалила сина.
А вже як юнаком зробився,
То чого тільки не носив в господу!..
Та все ж вдалось спіймати злодіяку.
І ось уже ведуть на смерть його.
А мати обіч. Захлинається од крику,
До сина підбіга, сльозами росить щоки...
А він, буцімто сказати щось схотів,
Нагнувсь до матірного вуха.
Та замість слів - узяв і відкусив його.
«Негіднику!- вола од болю мати.-
Так ти отак за мою ласку і любов?
Мало того з тебе, за що карають,
Так ти ще й матір на старості калічиш?!»
«Якби ти за крадіжку не хвалила, а карала,
Героєм, а не злодієм мене б тепер назвали».

P.S.
Як в правді не ростить дитину змалку,
Для стількох лих вона віднайде шпарку.

Ти вже помолилась за онука й синів,
щоб Господь благословив і оберіг їх,
був прихильним і послав їм мир.
Ти вже простила всіх, хто тебе скривдив і посягав на твоє добро.
Як тих, хто ще живий, так і тих, хто кається на тому світі.
Ти попросила в Господа Бога прощення за гріхи, які не скоїла,
та щоб не насилав Він ані страждань, ані хвороб.
А тепер я попрошу Бога, щоб скліпились твої повіки,
щоб громаддя планів на завтра не заступило
радості стрічі вві сні-
з усією родиною й друзями сонячної днини
десь на узбережжі моря чи в лісі
біля багаття з ельзаським вином і шашликами,
чи на сяйній лижні в Тіролі...
Сподіваюсь, що молитву мою почує Господь Бог,
і,як щось зайвe, відсторонить снотворне.

Віслюк із лошаком везли вантаж до міста,
Але так повелося, що висловухий аж згинавсь,
Його ж напарник гарцював хизуючись.
«Звільни мене хоч на дещицю од ваги цієї!-
Блага віслюк.- Докона вона мене сьогодні».
«Ти ж створений на те, щоб спину гнути!»-
Проіржав лошак і цвьохнув того з усієї сили.
Віслюк згинався нижче й нижче...
Раптом заточивсь і впав на всі чотири.
«Оце так на!Такий покірний був трудяга»,-
Господар над небіжчиком схилився.
«І безвідмовний !»- додав лошак із гіркотою.
«Ну, що ж: тепер тобі судилося везти за двох».
Знехотя лошак підставив свою ледачу спину.

P.S.
Як часто вдача непокірна
Стає нам тягарем подвійним.

І сталося, як заповідав Всевишній.
Опівночі прокинувсь фараон од крику й зойків,
Що здійнялись в його палаці.
А насправді – таке було по всім Єгипті.
Господь до інших кар додав ще й цю –
Нищив перворідних. Байдуже - людина чи худоба.
І невблаганний фараон скоривсь нарешті.
«Устаньте й вийдіть спосеред мого народу,-
Сказав Мойсеєві та Агарону.-
Та не забудьте поблагословить мене!»
А підданці його , плачучи, квапили сусідів:
«Виходьте та якомога швидше,
Бо через вас усі ми помремо отут...
Беріть і золото, і срібло – лиш зникайте!»
«Зачекайте! Дайте хоч на дорогу хліб спекти!»
«Ні, просимо слізно: беріть таким, як є!»
І в пелену юдейки брали тісто, що не підійшло.
Згодиться хоч на коржі прісні.
І ось нарешті, здається, все готове до відходу.
Трублять верблюди, ревуть воли,
мекають кози, охрипле чути «кукуріку»,
невиспана, аж захлинається плачем малеча...
А все щось заважає рушить.
»Стривай,- Агарон до брата.- А якже з клятвою?
Ми ж маємо винести з собою кості Йосефа...»
«І де ж вони?»
«Може, Серах, донька Асіра, знає?
Одна ж вона лишилася із того покоління».
І немічна, похилена мало не до землі,
А все ж навдивовижу при пам’яті бабуся:
«На дно ріки труну Йосефову опустили.
Одні казали, аби благословились води Нілу.
Я ж гадаю на правду схоже інше:
«Як хочеш, щоб юдеї ніколи не покинули наш край,-
Так радили придворні фараону,-
Сховай надійно Йосефову могилу».
Пішов Мойсей до Нілу і голосом громовим прокричав:
«Йосефе! Настав час, коли Господь звільняє твій народ.
Без тебе не зможемо вирушить з Єгипту!»
І тої ж миті вода заклекотіла, і на поверхні загойдалася труна.
...Сорок літ Ковчег Завіту і Йосефова труна подорожували поруч.
«Негоже,- дехто дорікав Мойсею,- щоб були вони разом».
«Той, хто в труні,- відповідав Божий проводир,-
Сповняв усе, що в тому Заповіті».

P.S.
На які тільки курйози Історія спроможна…
Аби вклонитися Йосефовій могилі,
Мусять юдеї просити дозволу в арабів
І простувати в Шхем тільки з охоронцями,
Щоб власники чужої слави- палестинці
За звичаєм гостинним, не кидали в прочан каміння.

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
не поривав із заповіданим Мойсеєві:
обрізали хлопчиків на восьмий день,
так і тепер годилось це робити неофітам,
щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
рабана Гамліеля, одного з наймудріших
на той час мудреців, котрому шану
віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
а потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
то тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
а тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони по злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

Коли простують до синагоги красуні-ефіопки,
Вбрані у широкополі білосніжні сукні,
Із пірамідними намітками на голові...
Точнісінсько, як сама цариця Савська...
Так і здається: якби на Храмовій горі
Цар Соломон тоді їх стрів, спочатку
Підморгнув би двом чорнобровкам
І тільки потім пішов навстріч цариці...
...Ніяковіючи перед красою, «Шалом!» кажу їм.

Я сина вчив мовчати біля моря.
Не говорив йому: “Дивись,
Он Кара-Даг напруживсь аж до тріщин,
Щоб море до плюскоту найтоншого вловить”.
Не говорив:
“Дивись, як зависа над морем Кара-Даг.
Мовби збирається забрати клаптик суші,
Колись так необачно даний морю”.
Не говорив:
“Заздрить Кара-Даг однолітку своєму:
Гасать наввипередки з вітром,
Сміятись з чайками
І кораблі, наче дітей, чукикать...
А що йому?
Пильнувати пустотливе море,
Аби в скажених своїх грищах
Воно не вистрибнуло в безвість?..
Коли й од кого одержав той наказ?
Як легко все ж
Із вартового перерости в невільника...”
Я сина вчив мовчати біля моря.
Спраглими губами
Перехилявсь до моря Кара-Даг.

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь юнак од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там , мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах.
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

Коза й віслюк в однім хліві жили.
Та друзями натомість не були.
Коза щоразу потерпала,
Що корму їй дають чомусь замало,
А віслюкові неквапливому (бозна за віщо?)
Щодня несли корму вдвічі більше.
Коза і так, і сяк метикувала
І врешті-решт сусідові сказала:
«Оскільки змушують тебе тяжко робити,
Хоч день якийсь ти мусиш одпочити».
Та, знаючи, що голова у віслюка – макітра,
Дає йому пораду хитру:
«Удай, що знепритомнів ти,
І в яму цю негайно упади!»
Як радила коза, віслюк так і зробив,
Та мало не на смерть розбивсь.
«Загоїть рани спроможні лиш з кози легені»,-
Порадив ветеринарний геній.
Віслюк господарю зазвичай був вартніш,
Тож і пішла коза під ніж.

Р.S.
Надмірна хитрість вряди-годи
Веде до непоправної біди.

Не пригадаю вже, де це було.
Здається, в Амстердамі.
В трамваї, простовіч мене,
Сидів і спав, схрестивши на грудях руки,
Дідусь. Майже мій одноліток.
Я б не згадав його сьогодні,
Якби про сон тільки йшлося.
Нічого дивного в тому нема:
У транспорті сплять і літні, й молодь.
А пригадався той дідусь…
П’ятизначним номером
Неподалік зап’ястя.
Жаром обпекло мене, як уявив
Розпечене залізо, під яким шкварчала
Дитяча ніжна шкіра, всотуючи в себе
Довічну фашистську стигму.
«А на його місці міг же буть і я!»-
Подумалось. Хвалити Бога, обійшлось
Голодом та глумлінням «фріців »...
І все ж той п’ятизначний номер
Обпіка мене й сьогодні,
В’яже в один ланцюг
Тих, хто пройшов концтабори,
І тих, кого туди не встигли запроторити.
В один ланцюг, парадоксально названий –
«Діти війни».
Начебто не мати, а війна нас породила.

Ні, не з історії я знаю
Донедавна найстрашнішу з воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

P.S.
У найстрашнішім сні не міг уявить, що фашистська гидь причаїлась там, звідки неслось удаване братерство. Нескоро загоїться ця рана.

Задовго до того, як стати інвалідом,
Я по містах шукав не музеї чи руїни башт,
А звичайнісіньких людей.
У тиші парку любив послухать
Колискову для невсипущого онука.
На пляжі стежив, як замки виростають із піску...
Любив оцю незапрограмовану ідилію.
Казав собі: «І тут все, як у нас».
І от ця одинакість була для мене
Втіха набагато більша, ніж галереї чи руїни башт.
І ось тепер, коли я став невиїздним з Єрусалима,
Коли всі дні, окрім шабата, однакові мені,
Бо не ганяюсь назирці за скороминущим,
А вдовольняюсь тим, що доокола,
Якщо й шкодую, то не за Римом чи Парижем,
А за Грищенцями, що на Канівщині…
...І скорботним болем відгукується серце.

-Петруха что ты там нашел?
-Спроси у лейтенанта, говорит: бухгалтер.
-Деревещина…Наверное бюстгалтер.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал с пацанки. Сопротивлялась целка.
Да мне, ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду, где взвод «жарит» вдову…
***
…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулям,
Що розлітаються, мов мухи, по оселях:
І падають діди з руками, за спину скрученими,
І немовлята на той світ із цицькою матусі йдуть…
***
…Хортами драпають «визволителі» в ліси,
І вже не в голові їм Свято Перемоги,
Коли не тільки наші вдатні вояки, а й баби з вилами
Женуть недолугу зграю у пітьму ненаситної Расєї.

Не кожен спроможен так пройнятись задумом Господнім,
Щоб хіті всупереч відсторонить її.
Навіть Мойсей, котрий єдиний розмовляв зі Всевившнім,
Безсилий був зрозуміть Його задум і вдарив «у скелю своїм жезлом двічі».
І був Господній присуд: «За те, що ви не ввірували в Мене,
щоб явилась святість Моя на очах Ізраїлевих синів,
ви не введе цієї громади до Краю, що дав Я їм» (Книга Числа, 20:12).
То що ж казати про потвору кагебістську, котра гатить із бункеру свойого ,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
Невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Аби до нитки розорить Росію і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Може, за це страждає безневинна Україна?!.
Та поки задум Господній вершиться, катюга гатить із гармат чоловічими тілами,
Нищить зведене руками поколінь, приріка світ на голодну смерть...
Почуй , Всемогутній Боже, голос тих, хто довіря Тобі!

В храм Аполлона ввійшов Ксенофонт ,
Чоло увінчав вінком і молитву почав.
«Грілл твій поліг позавчора»,-
Молитву гонець обірвав неждано.
Зняв Ксенофонт вінок і похиливсь.
«Син твій справжнім героєм поліг!»
«Знав я: Грілл – смертний, як і всі ми»,-
Враз полегкість відчув Ксенофонт.
Випроставсь. Знов чоло увінчав вінком
І продовжив молитву свою Аполлону.

Немовби хтось підслухав потаємну сповідь Лота.
На кожнім кроці вчувалося йому: «Ти грішник!»
А вночі ще гірше: тільки-но скліплював повіки,
Як кози й вівці юрмилися в печері,
Стрибали на овдовіле ложе, вкладалися обіруч
І починали цілувати сороміцьке місце.
Цап здоровенний на гульку ту спізнився
І кричить до Лота знизу: «Давай-но по-содомськи!»
Як починав відштовхувать непроханих гостей,
Зчинявсь такий гармидер, що хоч і затулював Лот вуха,
В печері чулося одне і те ж: «Ти грішник!»
Надвір вискакував, та зорі неначебто підморгували місяцю.
І долинало з неба глузливе: «Він грішник!»
Схуд і змарнів Лот... Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали, щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова, щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки із Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли.
Підросли і стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелися в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»

P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелись епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.


З 1860 року, коли перші єврейські переселенці залишили периметр стін Старого міста в Єрусалимі, щоб побудувати перші єврейські квартали, і до цього дня, на захист Землі Ізраїлю і її народу, на бойовому посту і під час виконання службових обов'язків загинули 24068 чоловіків і жінок, місце поховання 551 з них поки що невідоме. Від рук терористів загинули 3199 мирних жителів Ізраїлю та іноземних громадян.

А що як потвора кагебістська гатить зі свого бункеру,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
А невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Щоб розорить Росію до нитки і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Воно ж і справді смішно до безглуздя,
Що нафтоносно-газова Татарія просить милостиню,
Що бурштиново-золотоносна Якутія дійшла до злиднів...
І так куди не кинь по облудній федерації народів...
...Світ зачекався присуду Всевишнього.

Якби предмети вміли говорить,
Коли ми їх шукаємо напомацки
Там, де жоден з них лежать не міг,
А ми по всіх усюдах нишпоримо,
Тоді б на одчайдушний од знемоги крик:
«Куди ж поділись кляті окуляри?
Почули б урівноважене, як і саме буття:
«На носі в тебе, голубе кирпатий».
Отож, як треба спішно йти кудись
Чи віднайти так конче необхідну папірчину,
Замість як слід поміркувать і вмить знайти,
Лютуємо і проклинаємо усе на світі.
А чом би кожну річ на одне й теж місце класти,
А не просити речі говорить, де вони цеї миті?

Ну хто ж не знає про Шовковий Шлях,
Проторений століттями із древнього Китаю?
А от Бузковий Шлях в сьогоднішнім Єрусалимі,
Відомий лиш мені, бо прокладав його я,
Як серце змусило гулять неспішно наодинці,
Спираючись на подруги плече – ковіньки.
Дивними стежками проляга Бузковий Шлях.
Першість належить Ір Ганіму - Місту саду,
Де назви вулиць як одна – запахуща квітка.
Щоправда, не обійшлось тут без досадного курйозу:
На вулиці, названій Бузковою,.. жодного кущика бузку.
Хоч і не густо, а все ж буя бузок і в моїм Кір”ят Менахемі.
Хоча район цей годилося б назвать Латинською Америкою.
Судіть самі: Мексіко, Колумбія, Нікарагуа, Дагомея...
Отак і мандрую з незмінною ковінькою щодня,
Та попри красу роздумую про долю України,
Про Київ, Ботанічний сад, де стільки мого любого бузку,
Дурманні пахощі якого, на превеликий жаль,
Не в змозі радувать належне мешканців столиці.

...А поміж свят Шабат в юдея
(байдуже, сьогодні де він) –
І найсвятіший, і найперший:
Діяння надлюдські Господь завершив.
Шабат в Єрусалимі –
Найкоротший шлях до Бога:
Відлунням од Стіни Плачу
Слова без перешкод рушають у дорогу,
А помисли і думи заповітні
Лягають в щілини тисячолітні.
А як Шабат із Песахом в супрязі,
Подвійне свято для юдея зразу.

-Петруха что ты там нашел?
-Спросил у лейтенанта, говорит бухгалтер.
-Наверное бюсгалтер,деревенщина.
-А ты чего несешь? Похоже на трико.
-Содрал я в миг один с пацанки.
Сопротивлялась целка,поцарапав мне лицо.
Да мне ты знаешь, конечно, не впервой.
-А я тринадцатый в ряду. Жарит целый взвод вдову…

…Гребуть усе, що трапиться під руку.
Не гребують нічим, бо все підвладне кулі,
Що розлітаються, мов мухи, на безоружних.
Вовками тікають визволителі в ліси,
Щоб встигнути на Свято Перемоги.

Ну що ж, як тюрем і Сибіру, й голодоморів
хохлам-бандерівцям ще чомусь замало,
не коряться трикляті, ростуть, немов бур’ян,
наблизить слід свавільних до чукчів і якутів.
За три дні з квітами та з хлібом-сіллю
увійдемо в Київ, розженемо нікчемну Раду,
покажемо Європі, де зимують раки.
Не голіруч за «святу місію» взялися,
а з літаками, танками й гарматами прийшли
і остовпіли від несподіванки: стрічають їх,
але не так, як мріялось. Дивина – є військо у хохлів,
що косить зайд. Люд безоружний танки зупиня.
І почалось те, що москалям завжди зазвичай:
трупами жінок, старих, дітей прокладати шлях.
Отак ти сплачуєш свій борг, Росіє ненависна.
Загнана в глухий кут, од світу відсторонена,
ядерною зброєю та хімією погрожуєш насамкінець…
…Згорьована, але нескорена Вкраїна
зловісний задум твій зуміє зупинить.

Пухнастий хвіст свій лис
Змушений був залишити в капкані
(Не до краси, як йдеться про життя і смерть).
Щоб не натрапити на глузи товариства,
Смутний ходив він кілька тижнів одинцем
(Щоправда, одинокість часом гірше смерті).
«Стривай, а як зробити лихо перевагою?»
Подумав і скликає братію невдаха та й почина
Хвалитись,що позбувсь хвоста зумисне,
Аби життям новим зажити:
«Повірте, і бігать легше, і безпечніш стало.
Отож, і вам настійно раджу, не гаючись,
Утнуть додаток цей, бозна навіщо даний».
На запальний той заклик озвався лис старий:
«Даруй, але ж ніхто не бачив, як ти це робив.
Можливо, що й не по своїй охоті...
То ж замість розказувать усякі небилиці,
Краще б розповів, де саме позбувсь хвоста,
Ти ж хочеш зробити всіх схожими на себе.
Себто позбутись того, що в дар дала природа.

P.S.
Як сам потрапив у халепу,
громаду всю тягнуть туди не треба.

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?»

І чекаю миті, коли це станеться, і незламна моя Україна продиктує ганебній Росії свій вирок.

Навіщо могила Моше схована від людськго ока?
Бо відомо було Всеблагословеному, що Храм має бути зруйнований
і народ вигнаний із землі своєї.
І не прийшли б тоді на могилу Моше, плачучи вмовляти:
«Моше, Учителю наший, устань і молися за нас!»
- І встав би Моше та й вимолив би відмінити згубний присуд:
- адже праведники бажані Господу після смерті ще більш, аніж за життя свого.
Агада, частина перша, «Могила Моше»

«Хай би й до неба велич його сягала,
І голова аж хмар торкалась,
Помре і він також.
І всі питатимуть: «А де ж він?»
Не думав про це Моше,
Та сказано було якраз про нього.
Бо ж тільки він сходив на небо,
І хмари були в нього під ногами.
З Господом стояв лице в лице.
І з Його рук узяв скрижалі...
Та ось не хтось там з ангелів,
A сам Всевишній сказав:
«Наблизивсь ти, Моше, до смерті.
Дай Єгошуа бен Нуну від твоєї слави,
А далі – на вершину Нево зійди
І там свій вік земний скінчиш».
«Але ж це не та земля, куди я вів юдеїв...
Ти ж знаєш, скільки труда й скорботи
Пішло на те, аби переконать їх,
Що Ти - єдиний.
Аби жили, як Ти велиш.. .
В поневіряннях і горі бачив я братів своїх,
А зараз у щасті хочу бачить потойбіч Йордану...
Хоча б одну-єдину мить...»
«На старості ти, мабуть, призабув,
Що сказано було, коли Мені ти не повірив.
Пригадуєш, як замість раз,
Tи в скелю посохом ударив тричі?
За зневіру Я відплатив тобі:
У Край Обіцяний із ними ти не ввійдеш».
«Гадав я. що за сорок літ поневірянь в пустелі
Ти вже простив мені той гріх...»
«Таке не забувають і тим паче не прощають».
«Якщо не велено живим мені туди ступить,
Дозволь хоч мертвим буть серед юдеїв ...
Нехай хоч кості мої в той край перенесуть,
Як-от несуть вони Йосефа кості...»
«І тут по-твоєму не вийде:
Йосеф в Єгипті сказав, що він – юдей.
А ти у Мідіяні приховав свою породу».
«Якщо не хочеш присуд Свій змінить,
То залічи мені той час,
Коли Ти відкривсь в купині неопалимій.
Коли сорок днів і ночей
Стояв перед Тобою на горі я,-
І Ангелові смерті не віддай мене на глум!»
«Трудами своїми ти заслужив,
Аби Я Сам опікувавсь тобою».
«І наостанок: дозволь з народом попрощатись.
Стільки разів я заступавсь за нього.
Люблю братів своїх, бо ж і я – лише один із них...»
І став Моше біля підніжжя Нево, юдеї - довкола нього.
«Брати і сестри!- звернувся проводир.- Простіть мене...
Сварився з вами ...Гнівався на вас...
Та знайте, що то все з любові...»
«Прощаємо!- в степу, перед Йорданом, розлунилось.-
Горе тобі, бен Амраму.
Наче кінь, мчав ти поперед нас,
І ось кістки твої залишаться отут, в пустелі...
Прости ж і нас, рабейну!»
Суворим поглядом Всевишній квапив,
І проспівав Моше останню свою пісню,
Як наказав йому Господь.
Неначе дощ, лилась та пісня, мов роса,
Що в спеку все поникле оживляє...
І стала пісня та Всевишньому за свідка,
Коли Ізраїль доводилось судить.
А далі вийшов Моше на гору,
Оглянув увесь край, куди юдеї ввійдуть,
І спочив там ста двадцяти літ, які дано було прожить .

Схуд і змарнів Лот...
Очі - два провалля чорні.
Жахались доньки і зникали,
Щоб батько чогось не ненаврочив.
«Ні життя, ні смерті. Піду і дядькові сповідаюсь,-
Рішивсь нарешті Лот.- Він знає, що робить,
І, може, випросить прощення в Бога».
По дорозі добирав слова,
Щоб Аврагам не вигнав, бува, з дому.
Та лиш почав оповідать, як той сказав:
«Знаю. Всевишній дорікав мені за гріх твій.
Попервах, розгніваний, задушить тебе хотів.
Та все ж вдалося спокутою смерть замінить.
«Якою, дядьку? Я на все готовий нині!»
«Бачиш оці ось три обсмалені кийки?
Це посохи, які лишили посланці од Бога.
Візьми їх, в одну лунку посадови і поливай
Щодня водою тільки з Йордану.
І якщо приймуться і стануть деревами,
То знай, що гріх твій прощений Всевишнім».
Відтоді день при дні через усю пустелю до місця,
Що Аврагам вказав, носив Лот воду.
Ні спека, ні дощі із вітром не спиняли.
Щоправда, Сатана перестрічав, одне і те ж заводив:
«Нащо тобі робота ця марудна на примху Богу?
Облиш її. Не стануть деревами посохи.
Вміє знущатися Господь. Трима тебе за дурня.
Давай-но ліпше сядемо під пальмою отою.
Винцем таким я пригощу, яке не пив ти зроду!
І вмить забудеш, що ти грішник...»
«Згинь!»- Лот кричав і спересердя заюшив у морду.
А посохи зазеленіли . Підросли
І стали кедром, кипарисом і сосною.
А як минуло сорок літ, сплелись в стовбур один,
Такий що охопить його було не в змозі.
Звів очі Лот до неба і почув: «Ти вже не грішник!»

P.S.
Легенда оповідає, що, як будували Храм, цар Соломон наказав зрубати дивовижне дерево і витесати з нього колони при вході в Свята Святих. Як не старалися майстри, але не вдалося. Кинули тоді дерево в долину, названу Лотовою.
А через десять століть римляни наказали зробити з нього хрест, на якому розіп’ято Ісуса з Назарету.
На місці, де Лот виростив незвичайне дерево, грузинськими монахами було побудовано собор і монастир, де начебто був і знаменитий поет Шота Руставелі.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка.
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

...А діти виростуть.
От тільки б нам не старіть.
Щоб дівчина,
Яку ти оглядаєш так не по-батьківськи,
Не кинула, мов докір:
«Дядьку...»
Аби дружина наніч не сказала:
«А пам’ятаєш?..»
...А діти виростуть.
От тільки б якомога довше
Із ними друзями лишатись.
Щоб їхні друзі нашими були.

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

А як роки візьмуть мене попідруки
І на Нево захочуть повести,
Аби востаннє, немов Моше-рабейну,
Оглянув я і виднокруги, і прийдешнє,
Ми сядемо й помовчимо зазвичай,
То перш, ніж встати і сказати: «З Богом!»
Спитаю я своїх проводирів:
«А щось нове відкриється мені?
Чи вдалині набачу те, що бачу й нині?»
І як обоє по-роденівськи похиляться в задумі,
Щоб перервати негостинну тишу,
Скажу рокам:
«А знаєте що, хлопці,
Поки ще ноги носять,
Зійдімо на Чернечу гору!..
Бо ж завинив я перед рідним краєм,
Що стільки літ лиш думаю про нього...
Та й Кобзареві не віддав останню шану».
Цікаво б знати,
Чи згодяться на це мої проводирі?

Не бузувір я, хоч і не в жодній вірі.
Хрещений ( як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.
Щоправда, на відміну од праведних юдеїв,
Молюсь на самоті.
Без свідків.
А головне – без посередників.
Себто тих, хто титул речника Господнього прибрав собі.
Навіть із любим рабі Нахманом просто зійшов би
На котрийсь із пагорбів
І мовчки випростав би в небо руки.
То, сподіваюсь, була б найкраща з молитов моїх.

Якщо похилий вік і похилив мене
То це над тим, що відкладалося на завтра.
Тепер силкуюся перетягти його в сьогодні.
А це не теж, що перетягувать в змаганнях линву...
...Такий собі урок для тих,
Хто мріяв про спокійну старість.
Урок, який мало кому вдалося вивчить.
Отак і підемо на той світ із «незадовільно»,
Бо ставимо ж самі ми собі оцінку,
А не хтось там інший.

Стратегом був він та ще яким обачним,
Бо ж без обачності стратегії нема.
Стратегія – це ж не бої кулачні,
А сплав обачності, розважності й ума.
Не про тютюн і люльку думав Сагайдачний
(Таж димом скурював і турок, і татар),
А про Вкраїну, що в недолі плаче,
Приречена на шматування всім вітрам.
Якою б стала ти, Вкраїно,
Як би сусіди рахувалися з тобою,
Коли б отруєна стріла турчина
Не обернулася дочасною народною журбою.
Хто віда, відки взяла пісня,
Що жінку Сагайдачний за тютюн віддав,
Та літописцю достеменно звісно,
Що Україні весь свій статок гетьман передав.

"Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати"
П’єтро делла Валле (травень 1618 р.)

"Скільки очолював Сагайдачний Запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суші й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар на степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше прославили його морські походи – й тут завжди мав він щастя, – зруйнував кілька великих міст турецких у Європі та Азії, попалив околиці Константинополя.
Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, у битві був перший, коли доводилося відступати – останній, був проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, як то звичайно у козаків, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний"
Сеймовий комісар Польщі Якуб Собеський,
«Історія Хотинської війни»

"Один з найвидатніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти – він уособлював людину Доби Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном духу й думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії"
Олена Апанович

Над усе хлопець любив плавать. Одчайдух був і всяким там настановам батьків бути обережним запливав хоч і «по-собачому», надто на спині, далеченько. Аж поки було видно берег.
От і цього разу плив і од насолоди аж заплющив очі. І не зуздрився, як потрапив на течію.
Первернувсь зі спини на живіт і почав вигрібатись. І знесилів, бо не просунувсь ні на метр. І злякався, що не впорається самотужки. І почав лементувати, благаючи допомогти.
Тим паче, що якраз нагодився чоловік, котрий неспішно прогулювався берегом.
Але почувши одчайдушний крик і побачивши, як борсається хлопчисько, замість кинутись прожогом у воду, почав наставляти тонучого: без батьків у воду не заходити, триматися тільки берега, тим паче, як не вмієш до пуття плавати.
А потерпілець тим часом, мало не захлинаючись, кричав: «Допоможіть!»
Мораліст начебто й не чув і пpодовжував верзти свою нудоту...
...Хвалити Господа, нагодивсь юнак, котрий без зайвих слів кинувсь у воду і врятував одчайдуха.

Р.S.
Потік словесний без роботи

Набачив кіт мишеня.На жертву кинувся прожогом,
Та кляте звіриня встигло сховатися у нірку.
Почухав кіт потилицю і рішенець почав шукати.
Надибав:і заліг неподалік. Спочатку тихо, а потім голосніш,
Удавши з себе пса, зачав гарчати, а потім як міг і загавкав.
«Оце так радість!-мишеня в нірці почало скакати.-
З’явився ворог і котові. Дременув нарешті з переляку.
Тепер можна безбоязно і на світ вилазить».
І вилізло. І тої ж миті потрапило в міцні лапи.
«Як гарно знати мови»,- промовив кіт, облизуючись ласо.

Ні, не з історії я знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені малому знати,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що їй звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти з цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас « заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Усе те бачили учні раббі. Здивовані, питають:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , даю я вам урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою».

«Це добре, – розум говорив, –
Що стрілися вони, сказати б,
Вже на фінішній прямій.
Але навіщо?»
«Навіщо? – обізвалось серце. –
А стільки часу переконувать себе,
Що то лиш спогад отроцтва?»
«Стривай, чи ще когось
Вона отак приворожила?
А що як вигадка?
Нам стільки отроцтво лиша на згадку...»
«Не вигадка.
Він звіривсь їй сьогодні. Вперше.
Вона не дивувала, що так нескладно говорив.
Чекала терпеливо.
Знала, що над словами був уже не владен».
«І що ж він попросив?»
«Щоб не зникала.
Голосом бодай являлась».

P.S.
Ніким не чутий діалог.
Кардіограма ще одна кохання.

Як змія було викинуто з раю,
Топтали всі його, хто тільки забажає.
«Ну, що робити, Боже? Підкажи!..
Така ж бо доля й у вужів...»
«Візьми та й укуси того, хто тебе топче.
Інший, повір, топтати вже не схоче».

Р.S.
Наруги нема на світі більшої,
Як б’ють тебе в щоку,
Tи ж мусиш підставляти іншу
Замість одвітить тим же.

На пішохідній доріжці стрілись ми раннього ранку.
На прив’язі він біг попереду хазяїна.
І раптом, наче вкопаний, спинивсь переді мною
І пильно так, по-людськи начебто на мене глянув.
Хвилина, друга, а він усе дививсь.
Погляд карих очей його непросто витримать було.
«Ходімо!- сказав хазяїн і за пасок дьорнув.
Пес неохоче зробив крок, прощально на мене глянув,
На подив хазяїна заскавучав і знехотя подріботів.
Може, намірявсь сказать щось на прощання?..
... Про реінкарнацію подумав я тоді без скепсису.

Бог помсти, Бог помсти з’явивсь.
Піднісся Суддя землі.
Віддай належне пихатим...
Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?
Як дає Господь людині знання,
То й думки її знає,
Бо суєта суєт вони.
Блаженний, кого Ти караєш, Боже,
І Тори Своєї навчаєш,
Аби був він спокійний в час лихоліття,
Допоки злочинець не потрапить в яму.
Адже не віддасть напризволяще
Господь Свій народ
І спадок Свій не покине,
Бо до правди повернеться суд
І до всіх, хто не покривив душею.
Хто стане за мене проти беззаконня?
Хто підтрима мене проти злочинців?
Якби не Твоя допомога, Господе,
В могилі була б душа моя.
Коли я сказав: «Заточилась нога моя»,
Милість Твоя мене підтримала.
У роздумах різних насамоті
Твоя підтримка розважа мою душу.
Чи ж стануть другом Тобі
Ті, хто сидить на престолі
І беззаконня робить своїм законом?
Звинувачують праведну душу
І кров безневинну осуджують.
Та став Господь мені за твердиню,
Скелею став моєю.
А тих,хто чинив беззаконня й зло,
Господь Бог винищив, винищив наш Господь.

У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
«Я ж птаха!»- чулося в одвіт.
Та ось нарешті, як і належить,
Битви скінчились миром.
У таборах обох святкують цю подію.
І от кажан летить до птаства,
Щоб радість поділити разом з ним.
«Ти, мабуть, заблудився!»-
Цвірінькають, шиплять йому пернаті.
А звірі й поготів не хочуть знать нейтрала:
Навіть на поріг не дали стати.
То ж довелося кажанові осміяним
Вертатись в свою шпарку,
Ховатися удень, а вилітати вже як смеркне,
Щоб не натрапити на глузи таборів.

P.S.
Хто осторонь стояв під час борні,
Той змушений і жить в самотині.

Коли мова заходить про Трійцю,
то спада на думку не догмат Триєдності Бога,
що, як запевняють християнські авторитети,-
недосяжне людському розуму,
а підніжжя сімейного щастя юдейських жінок -
щонайменше трійця діток.
Оте «Пру у рву» ,
заповідане шостого дня Господом Богом,
що так налякало фараона і кинуло в море Червоне,
що не спопелили ні Треблінка, ані Освєнцім,
навіть сталінські концтабори не заморозили.
Трійця – це тільки початок,
що подвоїться чи й почетвериться згодом.
І це найкраще зі свідчень
Вірності Господу Богу.
0 коментарів
Напишіть коментар…

Ще кілька літ тому хвалився він привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й пророки, що перейшли за сотню,
Були далекі од цієї схеми, і далі він вважав, що молодий.
Та ось, як на собаці, рани перестали заживати,
Болячки почали одвідувать частіше..
«Дістала все ж і мене триклята старість»,-
Скаржиться тепер тим, перед ким донедавна хвалився.
Став богомільним. І в молитвах благає Всевишнього
Здоров’ям наділити, а вже потім - віком.

«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

По небу можна надивлять хіба що майбуття.
Отож, крізь морок вдивляюся в калюжі.
Уже зібравсь додризати до сховку,
Та бачу: птаство начебто не поміча дощу
І навіть не збирається до сховку.
Щоправда, кудись поділись горобці
(Ну, що з цих крихіток питати),
А от ворони, горлиці і голуби, й шпаки
Розгулюють, старанно, порпаючись в конюшині.
А, може, це один з дощів, коли, промокнувши,
Варт зрезигнувати і, неквапом далі йти,
Час од часу поглядаючи не на калюжі, а на птаство?
Воно мудріше, бо не відірвалося, як ми, од суті.
Господь же наказав Адамові дать імена усьому,
Чим Він так щедро наділив Природу.
Мабуть, за чварами сімейними наш праотець забув
Нащадкам передать прості її закони.

Виходьте зі свого сидячого будення, пані Шело.
Поминувши невгамовних голубів,
Потьопаєм туди, куди Ви мене якось позвали.
Недавно був я там. Бузок ще не зацвів.
Поведу і я Вас на єрусалимську вулицю Лілах,
Де тільки івритська назва бузку причаїлась в ній насправді.
Так що не гайтесь - збирайтесь якомога швидше.
Може, довідаємось вочевидь, що за рік настала зміна:
Вулиця відповідає своїй назві і вже не київським спогадом,-
Ароматом єрусалимського бузку пройметься серце.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

Малятко, ти намірилось будь-що
Спіймати голуба... Бодай одного...
Принаймні того, що накульгує на три лапки...
Та дозволь спитати: «Ти ж не кіт, що чуманіє од м’ясця
(І котрому, до речі, теж не вдаються лови)?
Хочеш притулитися до нього, погладити – тай годі?
Але ж про намір твій не знає голуб...
Байдуже йому, людина ти чи кіт. Він оберіга свободу.
Отож, переймись нарешті голубиною тривогою,
Збагни: інстинктом - ти не кіт: є вдома дещо попоїсти.

Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкорятись,
Аж ні - поруч без остраху шукають корму...
Немає поміж птаством ні клутні, ні тим паче бійки.
З подивом, напевне, вслухаються в теревені любителів сваритись.

«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»-
Питає раббі Нахман учня.
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...
Треба жити в гармонії з сьогодні.
Кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Сліпий, не в змозі владать ногами і руками,
В хатині напівзогнилій доживав свій вік
Нахум іш-Ґамзо, прозваний так,
Бо щоб там не сталось, завжди одповідав:
«Це теж на краще!»
«Учителю,- кажуть якось учні,- хата от-от рухне.
Дозвольте Вас винести, аби не сталось лиха».
«Ні, любі! Поки я тут, все буде гаразд.
Винесіть поки що речі, а мене - за ними».
Тільки-но зробили так, як хижа завалилась.
«Завіщо Вам, Божому догіднику,такі муки?»
«Я сам у Господа їх попросив…»
…Віз замолоду Нахум дарунки тестю.
І ось перестріча його незграбний чоловік.
«Дай щось попоїсти,- просить бідолаха.-
Ані ріски в роті не було вже кілька днів…»
Замість дістати хутко щось зі своєї торби,
Сказав голодному Нахум: «Зажди!»
І став розв’язувать поволі котрийсь там із мішків.
Не зуздривсь, як, не дочекавшись, бідолаха впав.
Припав до нього Нахум, а той уже не дише.
«Тільки тепер,- продовжив учитель,- збагнув,
Що допоміг йому вмерти...
В розпачі здійняв я вгору руки й заволав:
«Очі мої, що бачили печаль, нехай осліпнуть!
Руки , що не квапились подать,
Хай немічними стануть!
Ноги, на яких стояв, стоять не годні!»
Мовчали учні. А тоді котрийсь наваживсь:
«Горе нам бачити таким Вас, учителю».
«Ні,- одповіда каліка.- Прикро було б мені,
Якби я правду вам не повідав, поки ще живий».

Десь швендяв лис, коли правителя обрали.
А як вернувсь, то з подивом дізнався,
Що мавпочка на тій посаді.
«А за які такі заслуги?»- питає лис.
«Шкода, що ти не бачив і не слухав,
Як красно говорила й танцювала дивно!..»
Ні те, що дурні несусвітні обирали,
Ні що правительку намірився провчить,
Нікому не повідав лис тямущий,
Бо краще діять, аніж просто говорить.
Якось обходив він свою ділянку,
Засіяну капканами, немов грибами,
І гарний шмат м’яса набачив.
І хоч самому скуштувать кортіло,
Він стримавсь і лишив для діла.
Досвідчений у дипломатії був лис.
Тож, як з правителькою стрівся,
Пошкодував, що участі у виборах не брав,
Бо саме тоді шукав він скарб,
І тепер нагода правительці вручить.
«Ось він,- показав лис на капкан,-
Будьте ласкаві, пригощайтесь м’ясом!»
Торкнулась мавпочка - і ось уже в капкані.
«Про витівки твої нераз од інших чула.
Ну, пожартував і годі! Визволяй з неволі!»
«Ні, люба, всім покажу твій розум,
Щоб знали, кого в начальство обирали!»
 
Р.S.
Недогляд звірі виправити степні,
А люди, хоч і потерпають, терплять.

• Постелила на долівку соломи удосталь,
• Сама лягла, щоб дізнатись, чи не буде мулько,
• І чека, що пролунає довгождане «му!»
• Уже вечір сизокрилий, уже північ скоро,
• А Назара із базара не видно нівроку.
• Раптом хлів, мов сам, розкрився і туди влетів
• Матюкливий, переливний Назарія спів,
• І колодою німою на солому упав чоловік.
• І ні пари з уст, лише хропіння протягом доби…
• …Половину за корову Назарій пропив з тими,
• Хто, як завше, під рукою радий підсобити.
•
• P.S
Чи не так й ти, Україно, стоїш із відром,
А Назарій в компаніях пропива добро.