Це оті, що кричали: «Варраву
Відпусти нам на свято», оті,
Що Сократу отрути налляли
У тюремній глухій тісноті.

Те пекельне питво би їм влити
В їх паскудні, брехливі роти,
Тим, що си́ріт пускають по світу,
Всім отим, що на ймення «кати».

О ні, я не тебе любила,
В огні згоряючи палкім,
Скажи мені, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І доторкнули смертні тіні
Спокійно юного лиця.

Пішов ти не по перемогу,
По смерть. О, ночі глибина!
Не знай, мій ангеле, нічого,
Про те, чом нині я смутна.

Як сяйво райського проміння
Світне над стежкою на мить,
Як несподівано пташина
З снопа колючого злетить,

Я знатиму: це ти, убитий,
До мене линеш всім єством,
І уявляю берег зритий
Над закривавленим Дністром.

Забуду дні любові й слави,
Забуду молодість нараз,
Душа в пітьмі, путі лукаві,
Твій подвиг, образ твій яскравий
Я збережу по смертний час.

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.

Вона зодяга панчохи, і заступає осінь;
суціль капроновий дощ довкруг.
І чимдуж віспуватий асфальт в облозі,
то довша спідниця, остріш каблук.

У спіднім лиш двом колонам тепер негоже
біліти. І голий портик заріс. Взнаки
і невгавному оку: добігло Боже
Літо з тобою, – куди не кинь...

Тепер і деінде шерех – вторує кроку
війська без перемоги, знамен трепла.
І ліпше гукати по імені пору року,
не в змозі уберегти тепла.

Ото і суглобам від клавіш, що ждуть бемоля,
різнити себе несила, і хруст в хрящі.
У настіж кватирці шумує повітря з моря –
де жодних відмов тобі – ані в чім.




17 вересня 1993

І
Роки збігають. Бурі підмурки двірця
опоясує тріщина. Сліпа швачка стромляє урешті нитку
у золоте вушко. І Свята Родина, змарнівши з лиця,
просувається на один міліметр до Єгипту.

Видимий світ умістив чи не всіх живих.
Вулиці залило яскравим, але стороннім
світлом. Наодинці з безсонням,
скурпульозний звіздар зосереджується на чайових.

II
Я допіру не годен згадати, коли і де
трапилася подія. Ні трибу тої.
У повітрі? Воді? Уночі? Удень?
Зі мною? Вчора? Напередодні?

От і сама подія – щось там рвоне,
геть затопить, мста любки, вогні Кузбасів –
непам’яті в поміч – щодо мене
передусім, а чи хто там спасся.

IIІ
Це ваговитий доказ, що нині ми заодно
зі життям. Що я вгамував цікавість
шелестами матерій, чиє сукно
і щепляє шкірі свою безбарвність.

Тепер і мене у профіль різнити не буде чим
від якоїсь там латки, складки, трико паяца,
часток і величин, наслідків і причин –
усього, чого не цурався, палко жадав, боявся.

IV
Ризикни – і спіткаєш сухий реп’ях,
вільгість – і вечорів, і коли світає,
каменоломню міста, Чумацький Шлях,
тих, кого вже нема, а я пам’ятаю.

Зачепи мене – і пізнаєш ту
самоту, що одраює світ потурати
мені, парсуні моїй, пальту,
ту, на чий чесний взір, ми – неминучі втрати.

V
Говорю це тобі, геж – не моя вина,
щойно не чути. Сума днів неминуче й
вічі мозолить, і кепсько впливає на
зв’язки. Голос мій сів, та, головно – не докучний.

Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так,
ретро-платівки вишаркування під голку.
Це – щоб ти не помітив, коли я умовкну, як
Червона Шапочка не сказала Вовку.
(1986)

Україна наша рідна
В цілім світі над усе!
Українець гордо й гідно
Синьо-жовтий стяг несе!
Гей, від Сяну аж до Дону,
Від Полісся ген по Крим
Дружно станемо в колони,
Щоб здолати «третій Рим»!

Українок сяє врода,
Й дух не гасне в козаків!
Нам призначила природа
Встати з темряви віків.
Батьківщина надихає
На звитяги все життя –
Долі іншої немає,
Як і в рабство вороття!

Єдність, право і свободу
Для праотчої землі
Діти рідного народу
В лютій січі здобули.
Розум наш і чесна праця,
Україно – все тобі!
Квітни поміж вільних націй,
Перемігши в боротьбі!


2015 – 2017



Hoffmann von Vallersleben

Das Lied der Deutschen

Deutschland, Deutschland über alles,
über alles in der Welt,
wenn es stets zu Schutz und Trutze
brüderlich zusammenhält.
Von der Maas bis an die Memel,
von der Etsch bis an den Belt,
|: Deutschland, Deutschland über alles,
über alles in der Welt! :|

Deutsche Frauen, deutsche Treue,
deutscher Wein und deutscher Sang
sollen in der Welt behalten
ihren alten schönen Klang,
uns zu edler Tat begeistern
unser ganzes Leben lang. —
|: Deutsche Frauen, deutsche Treue,
deutscher Wein und deutscher Sang! :|

Einigkeit und Recht und Freiheit
für das deutsche Vaterland!
Danach lasst uns alle streben
brüderlich mit Herz und Hand!
Einigkeit und Recht und Freiheit
sind des Glückes Unterpfand;
|: blüh im Glanze dieses Glückes,
blühe, deutsches Vaterland. :|


1841

Коли славетні Греції сини,
Уперто через гордощі скублись,
На арфі грою їх Орфей спинив,
Хоча й по Золоте Руно він плив.
Мене - вражає дух усобиць злих,
В яких я сам себе не поборов.
Допоки вільно пристрасті лились,
Згасити їх не міг ні хист, ні схов.
Коли ж безладну арфу я знайшов,
Розширилося коло ворогів.
І біль, і запал оживають знов
Зі зброєю завжди напоготів.
І поміж тих, з ким миру прагну я,
Лише зростає злості течія.

В зневірі в завтрашньому дні
Вчуваю зраду в кожнім слові,
І проминальної любові
Зоря ввижається мені.

Так розлітатись врізнобіч,
При зустрічі ледь впізнавати,
Та знову ніч. Знов цілувати
В хмільній знемозі вільгість пліч.

Тобі я мила не була.
Обрид і ти. А пря тривала.
І, мов злочинниця, страждала
Любов, що виповнена зла.

Мовчиш, хмурний. Мов брат мені,
Та як зустрінемось очима –
Клянуся висями земними,
В огні розплавиться граніт.

Сонце сідає, і бар на розі закрився.
Ліхтарі загораються, буцім вічі актриса
підмалює лілово – для чару і жаху вкупі.

І головний біль опускається на парашуті
в потилицю ворога у шинелі.

І голуби на фронтоні двірця Мінеллі
ї.уться, паруючись мов востаннє,

не соромлячись поглядів, як брутальні
наші предки, кохаючи на звіриних
впольованих шкурах, собі подібних.

Удари, вилунюючи з дзвіниці,
вкоріненої у венеційській висі,

не сягають землі, як те подобає
стиглим плодам. А якщо буває

инше життя, то і ми у змозі
їх обліковувати. Невдовзі

я уповні з’ясую це. Тут, де сíм’я
доста зливалося, сліз радіння

і вина, в закапелку земного раю,
звечора, я стою, вбираю

у буцім гумовім збучавінні
легень, пречисті, осінньо-зимні,

порожевілі від череп’яних
дахів, зо декілько доз удатних

надихатись і цим, – прикінці гостини!
трунками вивільнення клітини

від часу. Зім’ята, що ті банкноти,
хвиля вилизує мокрі сходи

палацу на всю голубу купюру,
отримує намість, на решту, буру

цеглу у мітинах дерматиту,
і підупалу каріатиду,

органом пихкання диму й мови
переобтяжену до знемоги

і задивлену цілковито в пташі,
несосвітенні на мірки наші,

назовні вивернуті їх спальні,
що нагадують нібито зліпок пальми,

то – спричинену ними римську
цифру, то – рядок від руки у риму.

1995, Casa Marcello

А ти тепер похмурий і безкрилий,
Відречений від слави і від мрій,
Але для мене непоправно милий,
Зворушливий у сутіні своїй.

Ти п'єш вино, твої нечисті ночі,
Ти наяву не знаєш, що вві сні,
І потьмяніли зеленаві очі,
Бо не знаходиш спокою в вині.

І серденько швидкої смерті просить,
Неквапні проклинаючи роки.
І часто вітер західний приносить
Твої благання й докори гіркі.

Хіба ж до тебе повернути смію?
У рідній стороні моїй сумній
Я лиш співати й згадувати вмію,
А ти мене і згадувать не смій.

Минають дні, примножують печалі.
Який тебе врятує оберіг?
Ти відгадав: любов моя безкрая,
Убити навіть ти її не зміг.

Ти стоїш у моєму стакані, водице,
і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів,
очицями, зблискам чиїм назирці
двояться скляної сторожі грані.

Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого,
горловина й стояк у помогу щедрій
перспективі: у нетеч, у шлак волокон,
морок нутрощів, не кажу – артерій.

Та це тебе не займає. Далебі, у тюрем
варіацій більш у рази відлюдній
субстанції, чим помережаній тюлем
свободі, не кажучи – абсолютній.

І ти цілковито права, гадаючи, що моя мармиза
тут зайва. І що довше я п’ю водицю,
то пізніше ти задощиш за
вікном, шліфуючи бруковицю.


1995

Октобер – час осмути і застуд,
а горобці – пролетарі пернатих –
захоплюють у кинутих пенатах
шпаківні, ніби Смольний інститут.
І гайвороння, звісно, тут як тут.

І хоч нема для пташого ума
більш ляцького поняття, як зима,
летіти геть ця публіка не годна,
бодай і без ікарових покар.
І неугавне моторошне "карр!"
нам чується, як пісня патріота.

I
Сказати – мертвий ти?
Доби не жив, аж нумо...
Сумним завдався гумор
Творця! гляди,
ніякове слівце
«жилець» і ємність дати
уродин, як відняти
благе тільце
зі крильцями, спиня
потугу цугом
одне угледіть в другім
у рамцях дня.

II
Отим, що дні для віч –
ніщо. Отим лиш,
що шилом не пришпилиш,
не наситиш
віч з певністю: гляди,
на тлі, хай білім,
не обзавівшись тілом
пусті труди
нетяг. І поготів,
– чи варт уваги
доважок від нетяги
на вагах днів?

III
Сказати – не пізнав
тебе? А що б цим
змінилось в оболонці
тільця? Цвіт барв
не виплід небуття,
і не пиха підказок
буяє замість красок!
Навряд би я,
набубонівши з міх
слів, зайвих барві,
годити так уяві
в палітрі міг.

IV
На крилечках твоїх
зіниці, вії –
грайливих вічок, мрії –
зі мрев чиїх,
скажи мені, це лиць
портрет летучий?
Якого трибу учті
часток, крупиць
пасує натюрморт:
речей, плодів бо?
а пійманої риби
плавців акорд?

V
Можливо, ти – пейзаж,
і, взявши лу́пу,
я бачитиму купу
німф, танці, пляж.
Там сяйно, як удень?
чи темно небосхилу
у млі? і чи світилу
податись ген
там є куди? а тінь
є у фігури?
з чиєї, пак, натури
писався він?

VI
Гадаю, ти є те
та инше: себто
звізди, лиця, предмета
рис tеte-a-tete.
Ба, є десь ювелір,
що брів не супив,
а сутностей сугубих
гранив узір,
доводив до ума,
звів нас, урешті,
де ти, – це образ речі,
ми – річ сама.

VII
Скажи, якій зі сфер
бодай зо день бо
узір твій тішив небо
в краю озер,
тим пак, що про запас
дзеркал їх доста?
А ти гайнуєш просто
чудовий шанс
летіти в сак
і трепетать в долоні,
як в мить погоні –
в зіниці, пак.

VIII
Не кликав ти мене
не зі причини
ніяковості чи не
зі зла, і не
тому, що зціпенів.
Живій, змертвілій –
істоті богу милій
у знак рідні
дається голос для
пісень, привітів:
перипетії миті,
хвилини, дня.

IX
А ти – ти потерпав
без дару цього.
Коли судити строго,
і ліпше: ба,
не бути у небес
в боргу, на мітці;
єству в твоєму віці,
вазі – "внівець"
синонім "німоти":
звук плющить масу.
Ти невагоміш часу,
беззвучніш ти.

X
Не відаючи, не
доживши страху,
ти в’єшся, легший праху
вкіл клумб, де тхне
не схоже на тюрму
з її удушшям
минулого з грядущим,
і лиш тому,
що ти летиш на луг
шукати корму,
прозору має форму
повітря вкруг.

XI
Так чинить і перо,
черкає гладі
листів лініюваті
без гадки про
талан своїх рядків,
де мудрість, єресь
подолують непевність
кивком руки:
гарує, гідне свіч,
німе із виду,
не пил знімає з квіту –
тягар зі пліч.

XII
Яка ото краса
і миті плинні
поєднуються в тліні,
як не яса:
нема речей ясніш,
що в певнім смислі
робили світ без цілі,
а як і ні –
мета – не ми.
Брат-ентомолог,
голок – ні світлу жодних,
ані для тьми.


XIII
Сказати «прощавай»?
Як формі часу?
а глузд і цього разу
стриже лишай
самот: у талані
тому виною
оте, що пеленою
самот не дні,
постелені на двох,
не сни дрімучі
минулого, а тучі
твоїх небог!

XIV
Ти ліпший за Ніщо.
Авжеж: і ближчий,
і зримий, узнаки чи
невідь чом
ти догодив йому.
В твоїм польоті
воно куштує плоті;
уже б тому
ти, з течією днин,
уваги годна
оманна перепона
між мною й ним.


1972

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Schaff, das Tagwerk meiner Händе,
Hohes Gluck, dass ich’s vollende!
Lass, o lass mich nicht ermatten!
Nein, es sind nicht leere Trаume:
Jetzt nur Stangen diese Bäume
Geben einst noch Frucht und Schatten.
1812 р.


Щоденна праце, приведи мене
У щастя, незбагненне, осяйне!
Дай вміння і снаги моїм рукам:
Бо це не вигадка і не порожня мрія -
Той, хто сьогодні зернята посіяв,
Ще зростить Сад і дасть життя плодам.
1981р.

В легкій гондолі леді привітна
пісню співає, п'яна від мрій.
Раптом англійку пекар помітив,
з мо́ста почав підспівувать їй.

В місячну ніч - ах, от в чому річ! -
ніжно всміхалися вічка до віч.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...

Літо минуло, бурі вляглися,
білі вітрила пне корабель...
Дармо втікаєш - долі скорися,
леді примхлива...Озвися, гей!

В юних серцях - ах, де й дівся страх! -
Любов розвилася в шлюбних вінцях.

Го́ндолі-го́ндолі, гондолі́,
го́ндолі-гондола́...


poiskm.net/show/детский.../гондоли-гондола-р-карозоне

(Для вечора італійської класичної музики з голосу Олександри Ленишин. Львів,1997).

Кожен вечір, кожен вечір йду до моря, -
там красуня, як та зо́ря...
В неї кучері, мов сонечко промінні,
сік малини на устах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Я на неї подивлюсь - вона сміється,
їй подобаюсь, здається.
Де тендітний тонкий стан її проб'ється,
сміх злітає, наче птах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Раптом бачу, наче дуб стає старезний,
її батечко кремезний.
Його тон не делікатний, не облесний -
бук важкий в його руках...

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!

Чим скінчилось, догадайтеся самі ви -
про лункі ударів зливи...
Та смішливе біле личенько вродливе
сяє лагідно в очах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тіріто́мба - дзвонять дзвони в небесах.

Тіріто́мба, тіріто́мба,
тірітомба - в небесах!


(Для вечора італійської музичної класики з голосу Олександри Ленишин. - Львів,1997)

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові…

Ген місяць виходить безконечний, милий –
на хмарах під вечір він, на диво, звабливий…

…Мов лагідна діва, швидка і мрійлива,
що душа її чиста, предивно вродлива!

Цей вечір, і місяць, і хмари – с в о б о д а !
Кричить небо і зе́мля – всеціла природа!..

Замовкли птахи у сумних своїх скрутах.
Відіб’ється у морі все твоє багатство -
Легке світло від місяця тепер збудить зла туга,
що сміється і плаче… О, чутливе юнацтво!

Під вечір на хмарах рожевих, прозорих,
у простір фантазії линуть чудові!

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

ЕЙТОР ВІЛЛА ЛОБОС. СОЛОСПІВИ
(з латиноамериканських поетів поч. ХХ ст.)

„О БЛІДА МАДОННО”
(«О PALLIDA MADONNA»)

О бліда Мадонно моїх мрій,
о прекрасна дочко гір Еньганді...
Чи троянди всього світу варті
твоїх стіп – у блідості своїй?

О натхненна Музо, ружо біла,
щось співа тобі Давида ліра!

Знов у груди хвиля підступа,
ніч росою виповнила чари...
Ти піднеслась в и́ с о к о – над хмари –
ген у небі світиться... с т о п а...

muznew.me/?...Эйтор+Вилла-Лобос+-+Asawa%2C+Brian

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

О ні, не той потаєний художник,
Що помережав Гофманові сни –
З чужої і далекої весни
Ввижається смиренний подорожник.

Повсюди він по місту зеленів,
Він рясно прикрашав широкі сходи,
І з смолоскипом співів про свободу
Психея поверталася домів.

А в нашому четвертому дворі
На радість галасливій дітворі
Крутилася шарманка однонога,

А я життя, мов мед п'янкий пила,
Мене в твої палкі обійми завела
Єдина, всім нам суджена дорога.

Il pleure dans mon coeur
Comme il pleut sur la ville ;
Quelle est cette langueur
Qui pénètre mon coeur ?

Ô bruit doux de la pluie
Par terre et sur les toits !
Pour un coeur qui s'ennuie,
Ô le chant de la pluie !

Il pleure sans raison
Dans ce coeur qui s'écoeure.
Quoi ! nulle trahison ?...
Ce deuil est sans raison.

C'est bien la pire peine
De ne savoir pourquoi
Sans amour et sans haine
Mon coeur a tant de peine !


Переклад

Знов небо ридає сумне
Як стомлені душі ридають,
Ця смута яка? Чи мине?
Знов небо ридає сумне…

О зливо рясна! Це твої,
Сльозини на землю спадають,
Як в душі самотньо-сумні,
Вкрадаються осені дні…

Цей дощ без причин, без мети.
В душі – цілковита байдужість.
Обману слідів не знайти.
Куди нам від смути піти?

Ця кара найгірша з усіх,
Щоб навіть не знати для чого
І смуту даремну, і сміх
Носити у душах своїх.

24.09.2017 р.

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)

Зимний вечір. Дрівця,
феєрія вогняна –
що кучма без гребінця
на вітрі ясного дня.

Як золотиться кіс
пасмо в ряснім огні!
І сліпить, і жадних рис
у нім. І гаразд, як ні.

Ніяко й кочерзі,
зась пасемце ділить:
ярість у всій красі
умить усе попелить.

Я чую жар голіруч.
Мало куди гайне
розпашіле "не руш"
і скинулося "мене!"

У вічі уже пече.
Обвуглює до кости
несамовите "іще!"
і відчайдушне "пусти!"

Палай, пали мене, тни,
пломеню, як блатні,
як безумні кравці,
півня пусти і цій

зимі! Я пізнаю
патли твої. Твою
завивку. Насамкінець,
щипців і пасом герць!

Ти та, яка і була
завше. Не до полегш
роздягненій догола,
жбурячи жмут одеж.

Тільки тобі, вогню
подобі, або зорі,
поталою талану
яріти до звіздарів!

Іскряна, нутряна
поробо заграв пітьмі,
одінь пістряве рвання,
наразі ми геть самі!

Онде – твій жар і шал!
Не відрікайся! Їх –
мало хто спокушав
обвуглинами країв.

Темні краї тамті,
ревні, скорі на суть:
жоден, як ти тоді,
не умів захлиснуть,

духом зібратись враз,
вперейми метнутись, врешт.
Назорею б та страсть,
воістину би воскрес!

Палай, пломеній, гріши,
зволяй і годи собі,
як менада, сочи
сіль кроваву з губи.

Вий, трепечи, тряси
вволю плечем худим.
Той, хто вгорі єси,
най ковтає твій дим!

Так рвуться, тріщать шовки
і оголюють стан.
То приллє до щоки,
то палахнуть уста.

Так падають корпуси,
так, горілиць до зір,
віч, в жазі потрясінь,
визвіздиться позір.

Ти та, яка і була.
Від талану, житла
після тебе – зола
спаленого дотла,

холод, світанок, сніг,
мерзлих різок танок.
Опіком, – що не зміг
втримати – рій думок.

1981

Ти все іще тривожишся – що буде?
Нічого! Буде знову все, як є.
Поплескають, осудять і забудуть –
у кожного щось знайдеться своє.
Не станеться нічого. А потрібно?
Чи ж нам не дарував Господь багатств:
там морок, світло, голодно і хлібно,
у ліс весною підемо, Бог дасть…
Ні не уляжеться, само не перебродить,
це не лікують з допомогою розлук.
Не та хвороба, що сама проходить,
не в наші роки!.. Так ось, любий друг!
Тільки вночі буває біль розбудить,
як в серце ніж… Подушку прикушу
і плачу, плачу, щастя більш не буде!
Та знову вдень живу, сміюсь, пишу…

23.01.2017

Знай ціну і дружбі й ворожнечі,
І судом поспішним не гріши.
Гнів на друга, ма́рний, недоречний,
Погамуй у збуреній душі.

Може, друг тебе дошкульним словом
Скривдив. Та покаявся – і край.
Ти йому образу випадкову,
Як великий гріх, не впоминай.

Мусимо, нарешті, зрозуміти
В плині літ, що спалюють мости –
Дуже легко друзів загубити,
Але як нелегко їх знайти.

Коли вірний кінь поранив ногу,
На шляху спіткнувся і не раз,
Не винуй коня – винуй дорогу,
Вірний кінь згодиться повсякчас.

Люди, я вас прошу, Бога ради.
Не шкодуйте ближнім доброти,
Бо на світі друзів небагато,
Намагайтесь друзів берегти.

Принципів дотримуючись інших,
Слабкість уважаючи за зло,
Скільки друзів я колись залишив,
Скільки їх од мене та пішло.

Різного траплялося чимало
На шляхах життєвих непростих,
Як мені, бува, не вистачало
Друзів порозтрачених моїх.

Нині всіх би з радістю побачив,
Бо спливають швидко наші дні –
Тих, кому я так і не пробачив,
Й тих, що не пробачили мені.

О, жінка, мов дитя, що звикло грати
і поглядом очей, і ласкою цілунку,
я б мав тебе всім серцем зневажати,
а я люблю таку без жодних розрахунків!

Люблю і жду, прощаю і кохаю,
живу одною лиш тобою в муках страсті,
терзаюся і душу геть втрачаю,
з-за примх твоїх терплю всі біди і напасті.

Ти зло підступне, істини ніжніше,
знемоги дикий мед в захватності шаленій.
Ти море дивних снів, мелодій, тиші…
Ти друг і ворог, люті дух і добрий геній!

17.08.2017

Простягнуту тобою руку
боюсь затримати й на мить,
ще більшу відчуваю муку
занадто швидко відпустить.

І знов таємно з мандрів дальніх
лечу до тебе я чомусь,
боюсь очей твоїх печальних,
але й веселих – теж боюсь.

Боюсь, коли сидиш весь вечір
у самотині ти одна,
боюсь з другим твоєї втечі,
що лопне вірності струна.

Боюсь, не все в мені ти бачиш,
боюсь не скрию я ніщо,
боюсь, що скоро вийдеш заміж
боюсь не вийдеш нізащо.

Боюсь, можливо ти знітишся,
почувши ім’я звіддалік,
і боязко, що залишишся
ти безіменною навік.

17.08.2017

I
Узимку смеркає разом після обіду.
За годину голодні нагадують зовні ситих.
Зівок заганяє в барлогу слова знадвору.
Сухе, знерухоміле світло, з виду –
сніг – обрікає вільхи, які обсипав,
на безсоння і на полегшу зору

уві млі. Ружі і незабудці
годі знітити мовцю фізію. Собаки з в’ялим
ентузіазмом поводять, принюхуючись, носами,
мітять наст і собі. Ніч входить в місто, буцім
в дитячу: застає дитину під укривалом;
і перо скрипить, як чужинця сани.

II
Так життя і триває. В речитативі хуги
налаштований слух вловлює мимоволі тему
обледеніння. Усякі там "во саду лі"
виглядають заціплими "буги-вуги".
Лютий мороз басом вістить твоєму
тілу про мінуси люлі-люлі

в лоні Землі, що зітха багатим
Галактичним минулим, лютим морозом.
І щока на те багровіє, буцім редиска.
Космос завсяк відливає сліпим агатом,
і відіслане геть, відкіль лине, "морзе"
зійде писком, бо не знайде радиста.

III
У лютому ліловіють порослі красноталю.
Незмінна в профілі снігової баби,
здорожчує морква. Сіпаючи бровою,
взір на холодний предмет, на шматок металу,
лютіший тамтого металу – як би
не самого, та з кров’ю

віддирати судилось. Казна-чим далі
переймався, – осьмого дня і після,
Бог. Взимку, звільна від збору ягід,
затикають щілі пуками паклі,
раючи купи ліпитись мислі,
і речі рік з року застарівають.

IV
В холод панель подібна вапленій карамелі.
Пара зі уст частіше стигне, чим уст парує.
Рідше сняться домівки, де вже не приймуть.
Так життя і триває. У акварелі
вірних прикмет з горою вистачить і на друге
життя. Прикмет навизбирується на клімат,

краєвид в нім. Ліпше, аби безлюдний,
в білім одінні цнот з пеленами мережив,
світ – що не чув про лондони і парижі,
світ, де розсіяне світло генерує будні й
де зненацька жахаєшся, якщо стежив,
що і тут почовгали чиїсь лижі.

V
Час і є холод. Будь-яке тіло, рано,
або пізно, стає поживою телескопу:
остигає роками, віддаляється від світила.
Скло розквітає білим узором: рама
суто джунглі криштального хвоща, кропу
і всього, що зростила

ревна самота. Геж, як у бюста в ніші,
взимку око радше підкочується, ніж плаче.
Там, де рояться сни, їм подібні речі,
час, чиї позначки значно нижчі
нуля, обпікає звивини, ніби пальчик
пустунові у віршику для малечі.

VI
Взимку час озирнутись. Холод, він і є холод,
час, він і є час. Річ суто у перепоні,
теплім ще тілі. Уперте, буцім ослиця,
воно собі бовваніти, як бачте, волить,
як стовпи гербові на кордоні,
застує будучині зійтися

зі минущим. Взимку, що не "добридень" –
вівтороквінжесубота й дідькозназпонеділка:
світло не увімкнули, чи мить тому відключили?
Газета може верстатись і раз на тиждень.
Час потребує дзеркала, як солістка,
що без нього не відає – з "Тоски" це, чи з "Лючії".

VII
Сон у холодну пору чіткіш, триваліш.
Хід конем картатому одіялу
на порі, немов шахівниці паркетній капці.
Чимдуж її віхоли люті навіч,
палкіше прагнення ідеалу
голого тіла в нічній піжамці.

І вам сняться настурції, шумний Терек,
вузька ущелина, мушиний кужіль
в проймі стіни й боковини тумби:
свято кінчиків пальців, служок бретельок.
Опісля́ все стихає. Тільки гарячий угіль
тліє в сірій імлі і дубне.

VIII
Холод цінує простір. Не оголивши шаблі,
він бере урочища, весі, гради.
Облікує тубільні триухи, краги.
Міста – особливо, чиї ансамблі,
їх пілястри і колонади
стоять, як пророки його звитяги,

тьмаво біліючи. Холод сідає з неба
на парашуті. Перша-ліпша колона
удає п’я́ту, марить переворотом.
Тільки ворона знає, що та – дурепа,
і ви чуєте, як кричить ворона
простудженим голосом патріота.

IX
В лютому, що пізніше, то менше ртуті.
Себто, ночі супроти ртуть стискається. Зорі
як друзки термометра: ніч по всій квадратурі
ними всіяна щільно, мов при салюті.
Удень, коли небеса прозорі,
Казимир і схибити міг у натурі,

білій на білім. Ось чом удень незримі
янголи, чом холоди корисні
їхньому воїнству: їх, крилатих,
ми і виявили б, прозрій ми
горілиць, де янголи, як по кризі
майнуть біло-фінами в маскхалатах.

X
Я не годен жити у нижчих широтах.
Я пронизаний холодом, як рожнами.
Слава колючкам хвоїн, назі берізки,
лампочці жовтій в пустих воротах,
– слава всьому, розколиханому вітрами!
У поважному віці – цей варіант колиски,

Північ – правдива річ. "Набіло слід линяти"–
напучає вона – шепотом, в повний голос,
в довголітнім житті – і різними голосами.
Пальці клякнуть ув унтах із оленяти,
як нагадування мандрівцям на полюс
про халепу з годинними поясами.

XI
В лютий мороз пісня сирен завчасна.
У космосі щонайглибший видих
не гарантує вдиху, ні вихід – входу.
Час є усесвіту німе м’ясо.
Там нічого не тíкає. Упади ви
зі осідланого зорельоту,

годі хвиль упіймати там, або пісню
Ярославни, ні післаної зигзиці.
Вас убиває на неземній орбіті
не разюча навіть відсутність кисню,
а масив убивчого Часу, в чистім,
без натяку на життя в нім, виді.

XII
Зимо! Зі посмаком журавлини в чашці
чаю, блюдцем з дольками мандарина,
твій мигдаль з арахісом, грамів двісті.
Ти розціпляєш дзьоби курчачі
іменами "Ольга" або "Марина"
з тою ж ніжністю, пошепки, як у дитинстві,

у теплі. Я співаю синь смеркового
замету, шерех фольги, чистоту бемоля –
буцім "чижика" пестували персти Господні.
І колоди, не колоті лунко в дворі сирого
міста на півночі, біля моря,
мене зігрівають і по сьогодні.

XIII
У належному віці пасує долі
і часина року. Мимохіть в їх колах,
та певної днини ви́знаєте: на ліпше.
На цю пору ви збудетесь мимоволі
очікувань; і рядовий фенолог
згодом детально її опише.

У цю пору ваш зір відстає від жесту.
І трикутник більше не гріє, як теорема:
всі кути поступово затягує павутина,
пил. В розмірковуванні про Лету
роль місця з'ясовується окремо,
і не п’ятак, то слина

XIV
обпікає язик. Ріки менше потужні
сковує лід; час одягти рейтузи;
до підошви кріпити залізний полоз.
Зуби опісля чечітки стужі
лячно не цокотітимуть. І голос Музи
тому і стриманий, що приватний голос.

Так родяться еклоги. Взамін світила
мляво блимає лампа: кирилиця, грішним ділом,
вихилясами прописом, як з похмілля,
знає більше, чим та сивіла
за майбутнє. Об тім, як чорніть на білім,
поки те біле ще, і опісля.

«1980»



*Час вже надходить останній по давніх пророцтвах кімейських:
Низка щасливих віків на землі починається знову. (Вергілій. Еклога IV. Укр. пер. М. Зерова)

З'ЯВА V

ЮДА
(до себе)
... І відійшла... назавше відійшла...
назавше!..

АССАХАР
Вже не помстишся?!

ЮДА
Я не помщуся?! Ха-ха-ха!!!

АССАХАР
То я говорю... тобі,
а правда—щось говорю!

ЮДА
Ще так ніколи не бажав я помсти,
як зараз її прагну—ще ніколи!
Ніколи—чуєш!

АССАХАР
Марне те бажання...

ЮДА
Що кажеш?

АССАХАР
Перед хвилю тільки бачив
озброєну юрбу та охорону,
що Вчителю погрожували смертю...
З мечами та кийками... п'яним криком
шукають за Пророком...

ЮДА
Шукають за Пророком—
та не знайдуть...

АССАХАР
Коли шукають, то знайти все ж можуть...

ЮДА
Без мене не знайдуть…

Пересікає юрбу.

АССАХАР
Ото—вони!

ЮДА
(по боротьбі з собою)
Затримай їх...затримай...
Я вестиму...
Чи чуєш—
я ... їх ... по...ве...ду...

Ассахар вибігає.
Юда скликає службу... каже гасити світло...
Цілковитий морок... Горнеться у плащ...
Натовп з перехожими стає коло виходу...
Вереск, шум, галас. Юда кидається вперед. Вибігає.
Натовп віддаляється...

Довша пауза.

Вихор... буря... темрява... Тривала блискавка—
видно Юду, що вслизгується між бунтарів.

ЮДА
(шепоче)
Помста моя-моя!
Як мені добре!

На порозі показується серед блискавок Сангедріон.

ЮДА
Хто ви?
Чого треба
в тім пізнім часі?

САНГЕДРІОН
Ми є твої други—з Сангедріону.

ЮДА
Бриджуся я вами—як і давніше—
ба, сильніше навіть.
Геть звідсіля!

САНГЕДРІОН
Не відійдемо! Поки
не приймеш...

ЮДА
Чого?

САНГЕДРІОН
Подяки...

ЮДА
Від вас подяки—та ж за що?

САНГЕДРІОН
За ласку... що дістали в руки
Пророка!

ЮДА
Я помстився
над ним—і того мені буде—
за все... за все!

САНГЕДРІОН
Одначе буде... мусить тобі бути—
то хіба лиш...

(Кладе гаманець на столі, той падає зі дзвоном.)

...помста над Пророком
належить тільки нам, а не тобі!

ЮДА
Га! Пси погані!!!

САНГЕДРІОН
Наша... наша—помста,
тільки твій—заробок...
Ха-ха-ха-ха!
(Відходить.)

Юду терзає розпач...
наближається до грошей... копає їх з погордою—
спостерігає на порозі Лазаря.

ЮДА
А ти хто?

ЛАЗАР
Лазар...
Чи впізнаєш, Юдо,
в моїм обличчі—брата Магдалени...

ЮДА
(тулиться у плащ)
Я сам себе тепер не упізнаю—
чого ти хочеш?

ЛАЗАР
Лиш споглянь на мене—
а вичитаєш з чим прихожу...

ЮДА
Може... із поцілунком...
від Магдалени?..
Пізно!..
Той поцілунок я віддав Пророку...
Нічого вже не хочу...
вже не хочу...нічого...
... від неї!!.

ЛАЗАР
Я приходжу від Пророка...

ЮДА
(вражено)
Від Пророка?! Що Йому до мене?
Я все віддав—і навіть поцілунок!!

ЛАЗАР
(сумно, з докором)
Тим поцілунком заподіяв згубу
Йому...

ЮДА
(радісно)
Я заподіяв згубу!..
То через мене, а не через них...
загине—правда? Буде моя помста
над Ним горою!
А вони говорять—ха-ха-ха-ха—
що не помстився, наче б,
за кривду—ха-ха-ха!..


ЛАЗАР
За кривду—як то?

ЮДА
Не питай! Не хочу
я більше згадувати про... Хіба що ні!
Так знай, що я помстив за неї...
за неї—за сестру твою...

ЛАЗАР
Брехня!
Твоєю не була, хоч була поруч...

ЮДА
Що? Смієш то мені казати?

ЛАЗАР
Казати правду... правду!
Її дух
для інших створений розко́шів,
ніж розкоші,
котрі дає лиш тіло... А з тобою,
в твоїх обіймах не зазнала щастя,
тому пішла туди!..

ЮДА
До ніг Пророка! Відняв її—відняв!
А значить—смерть... Йому... за те!

ЛАЗАР
(з болючим докором)
Післав на згубу праведного,
Юдо!

ЮДА
Він—праведний! Ха-ха-ха-ха!
Злочинцем
для мене був—і як злочинець згине!

ЛАЗАР
Не Він відняв її від тебе—я відняв!

ЮДА
(ніби вражений блискавкою—хилиться)
Що?! Ти... ти... ти... ?!

ЛАЗАР
(схиляється над ним)
То я у неї в серці
зродив бажання чисті, що палкіш
від тих, котрі гасила твоя спрага...
Почула голос мій... Пішла за мною...
А я її привів до ніг Пророка!
Скаляв ти кров'ю праведного руки!
(Відходить.)

ЮДА
(сам)
Післав на згубу праведного... трунком...
ні, поцілунком... з уст її... післав...
в розкоші вбраним трунком—поцілунком...
Не хочу більше розкошів!..
Не хочу твоїх цілунків!
Вже не хочу... досить…

Пауза.

Як та змія ослизла—на устах
Йому завис я... Не відтрутив навіть?..
Лиш дихом братнім тьмарив мої лиця...
Післав на згубу праведного! Ні...
не я... не я! Вони... вони... вони...
Я... я... вказав їм тільки, де молився
о тій порі вечірній...
(Забирає гроші.)
А за те... за те—принесли срібні...

(Зривається, тулиться у плащ... дрижить...
хитається.)

Ні... о ні... не я! Вони... вони... вони!

(Вибігає серед вихорів і блискавиць.)

Заходять слуги.

I-й СЛУГА
Позамикати двері... вікна... щільно...
Страшенний вихор... блискає... надходить
буря...

II-й СЛУГА
Вихор... вихор виє... ячить і скавучить,
як вовкулака...

ІІІ-й СЛУГА
У ніч таку чекай на дивні речі.

ІV-й СЛУГА
Мовляв, нечистий так справляє герці,
коли узрить повішеника...

І-й СЛУГА
… Вікна—позамикайте... двері...
вікна... щільно...

ІІІ-й СЛУГА
Чи, може, й зараз хтось себе повісив?

Слуги помалу відходять.


З а в і с а


20. А ви, улюблені, будуйте себе
найсвятішою вашою вірою,
моліться Духом Святим,

21. бережіть себе самих у Божій любові,
і чекайте милости Господа нашого
Ісуса Христа для вічного життя.

22.1 до одних, хто вагається,
будьте милостиві,

23. спасайте і виривайте з огню;
а до інших будьте милосердні зо
страхом і ненавидьте навіть одежу,
опоганену від тіла!

Соборне послання
св. апостола ІОди


22,14. Блаженні,
хто випере шати свої,
щоб мати право на дерево життя...

Об'явлення
св. Івана Богослова

(За виданням "Марія з Магдали".-Львів:Логос,1995)

З'ЯВА IV

Юда збуджений ходить якийсь час,
входять Магдалена, Аре і Марта.

Юда—Магдалена—Аре—Марта.

ЮДА
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Іменем Месії
сьогодні будь здоровлений...

ЮДА
Приходиш до мене?

МАГДАЛЕНА
До сповідника Месії...

ЮДА
Лиш до сповідника?

МАГДАЛЕНА
...І також скарбника...

ЮДА
То значить—не до мене!
Що ти хочеш—кажи... я слухаю...
Скарбник Месії—
слухає...

МАГДАЛЕНА
Відхожу...
іду все далі-далі... В глушині
сама зостанусь, пусткою покрита...
Ніхто мене вже більше не побачить,
крім Бога і Месії...

ЮДА
Там, одначе,
Він буде бачити тебе?

МАГДАЛЕНА
Ніхто, крім Нього...
Я також буду бачити Його...
і буду чути... як дитя вчуває
долоню матері сердечну...
Я ж дитина...
Його... Бо Він мені...
є матір'ю і батьком—всім!
Тому то—
Його обожнюю... милую і шаную
без меж...

ЮДА
Про Нього мовиш... мовиш про Пророка...
про Вчителя?

МАГДАЛЕНА
Хіба ж би я могла
так говорити не про Нього?
Інше...
нове життя Він вготував мені...
Ось тут... тоді... у серці... спокій, тиша...
і благодать... а ще спокійна, тиха
любов...
Усе це Він нарік би Царством Божим...

ЮДА
За королеву бути в нім воліла б...
і мріяла, і снила об тім, правда...

МАГДАЛЕНА
Служебкою найнижчою—воліла б—
не королевою!
До ніг його припасти...
дивитись в очі... цілувати стопи...
і слухати слова Його—це щастя—
таке велике щастя!

ЮДА
Прагнеш бути
служебкою найнижчою, а перше—
про королеву мріяла і снила!..

МАГДАЛЕНА
Було це так давно... о, так давно...

Пауза.

Нічого...
не пам'ятаю...

ЮДА
Перше, ніж узріла
Месію...
перед тим, як...

МАГДАЛЕНА
... То вже було давно...
о, так давно...

Пауза

Нічого... нічого не пам'ятаю!

ЮДА
(в розпачі)
То вже так давно!
Не пам'ятаєш!!!

МАГДАЛЕНА
Пам'ятаю тільки,
що тут... в тім домі...
є мої служебки—
невольниці мої...
узріти прагну...

Юда кличе служебок Магдалени.

МАГДАЛЕНА
Сестри мої любі... кохані сестри...
Я така щаслива!
Хочу тим щастям поділитись з вами...
Від тої хвилі будете ви вільні
і діти ваші будуть вільні також!

Служебки оточують її колом.
Клоняться до колін, дякують.

Щасливі будьте,
як і я щаслива!
(До Юди.)
Тут вже віддавна слуги твої вільні,
чи правда?
(З докором.)
Я сьогодні тільки про це подумала!

Юда мовчить, відчуває,
що все між ним і Магдаленою скінчилось.
Магдалена звертається до служебок...
По хвилі вони повертаються, несуть шати і клейноди.

МАГДАЛЕНА
Ось мої шати...
... ті, котрі нужду
мою явили світові—нехай же
заслонять встид дівиці...
... ті, котрі
пожари пожадань здійняли вгору—
хай відігріють з трему зимні кості...
... а нараменники... заушниці зі злота,
перстені дорогі... коштовні брошки—
прийми до скарбу...
май на кусень хліба...
на сіль—нужденним...
матерям і вдовам...
і сиротам...

(Відходить з Аре і Мартою.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА III

Юда—Сангедріон.

ЮДА
Що... ви?..

САНГЕДРІОН
Не возносися, Пане...
Послухай краще...

ЮЛА
Я... вас...

САНГЕДРІОН
О, знаєм, знаєм,
що нас ненавидиш, проте...

ЮДА
Є учнем Пророка!

САНГЕДРІОН
І про це ми знаєм...

ЮДА
То з яким чолом
посміли ви ввійти до мене?..

САНГЕДРІОН
Стримай запал і гнів,
лиш вислухай нас, Пане...

ЮДА
Не хочу... ні... не хочу...
Гетьте!

САНГЕДРІОН
Як то!
Від себе гониш при́ятелів, Юдо!

ЮДА
Сміли
себе моїми дру́гами взивати...
Був я вам ворог, є ним
і ним буду!
Геть звідсіля!

САНГЕДРІОН
(ствердно)
Від себе другів гониш... знай це...

ЮДА
Я бридився вас, а тепер—гордую.

САНГЕДРІОН
(ствердно)
Гордуєш—дру́гами...

ЮДА
(з погрозою)
Побілені гроби!

САНГЕДРІОН
Воскреснем—помстою!
Розквітнемо тим щастям,
що помста лиш дає...
(Значимо.)
Ти також носиш
під серцем помсту... глибоко...
Та помста
пас поєднає і збратає...

ЮДА
Помста—над ким?..

САНГЕДРІОН
Помста—над Пророком...

ЮДА
Завіщо?

САНГЕДРІОН
Не питай... сам знаєш...
Якщо тебе виповнює ненависть,
що ми твою любов до Магдалени
сквернили словом, то наскільки більше
ненавидіти мусиш ти...

ЮДА
Кого?

САНГЕДРІОН
Його—свого Месію... Бо ж то Він—
а не хто інший—назавжди позбавив
тебе коханки... Зрештою, ти знаєш
об тім ще краще, аніж ми це знаєм...

ЮДА
(бореться хвилину)
Чого ж ви хочете—кажіть нарешті...

САНГЕДРІОН
Хочем,
щоб з нами спільно діяти почав...
Ти за коханку, ми за себе... спільно—
криваво помстимося...

ЮДА
Напочатку
мені забороняли ви любити,
тепер зволяєте... підбурюєте навіть,
щоб я помстився... Підлі!

САНГЕДРІОН
Прецінь, Юдо,
не підеш з нами?

ЮДА
Я піду... лишень
не вашою дорогою! Потрафлю
я сам дійти до скоєної кривди!

САНГЕДРІОН
У спілці швидше зможемо сягнути
завітної мети...

ЮДА
А хоч би й навіть
я потопав—за ваш багнистий берег
не вхоплюся...
І врешті—право помсти
за мою кривду лиш мені належить,
мені одному!

САНГЕДРІОН
Все ж Пророк повинен
загинути—і помста буде
(З притиском.)
наша...

Так, наша—Юдо!
(Відходить).

(За виданням "Марія з Магдали". - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА II

Ассахар чекає. Входить Юда.

ЮДА
Добре, що ти тут... Вертаюся від Нього—
від Нього... знаєш...

АССАХАР
Чому такий блідий?
Тремтиш цілий...
Твій зір промінить полиск хворобливий...

ЮДА
То тільки привид твій...
А я здоровий... спокійний...
...Вертаюся від Нього...

АССАХАР
Ти змінився!
А нещодавно—іншим був.

ЮДА
Сьогодні я інший, ніж учора був...
а вчора був іншим, ніж завчора...
... Я вертаю
від Нього—чуєш...

АССАХАР
Чую... Мовив тричі мені про це...

ЮДА
Я повертаю
від Нього... Споживав вечерю з нами...
зі мною споживав...
Смерть порохняву згадував... Мовляв,
близька Його година...
Відчуває...
Скажи, чи знає Він про те,
що прагну помсти?

АССАХАР
Про що ти мислиш...
То ж хіба Він бачить,
як кругом нього буряться... і стежать...
Я впевнений,
тебе Він не осудить...

ЮДА
(замислено)
Він не осудить... А одначе вчора,
коли був тут... у мене... дивним зором
на мене споглядав...

АССАХАР
Його вразили,
можливо, твої розкоші... багатство?..

ЮДА
Хотів би Він, щоб я роздав убогим
увесь маєток... а усіх невільних
вернув на волю..
... Щоб я це вчинив!!.
(Тихо.)
Під час вечері Він мою прислугу
взивав—братами...
Слуги—мої браття! Ха-ха-ха-ха!
(Кричить до служби.)
Сюди покличте всіх моїх невільних!

Слуга відходить.

АССАХАР
Ти що задумав—розкажи?

Входять невольники.

ЮДА
(до них)
Чи чули, що ви мені братами є?!

(До старшого тремтячого невольника.)
Ти—старший
посеред них... Анез—тобі ім'я...
ти від сьогодні вільний...
ти є братом... Сідай зі мною!
Ну, сідай!

АНЕЗ
Не смію...Пане!

ЮДА
Ба? Чому не смієш?
Є мені братом—і не смієш сісти?..
(до служби)
Шмагайте батогом його—а добре!
Може, нарешті набереться зуху
до свого брата??
Геть із ним!

Невольники виходять.

АССАХАР
Що все це значить?

ЮДА
Наказав би всіх
порізати на смерть... і їх ячанням
свій власний біль притлумити!..
Якби ж то
ти тільки знав, як сильно я терплю!

АССАХАР
Вгадати легко... Бо ж учора бачив
її—дочку Магдалю—
коло ніг Пророка...

ЮДА
Ані слова більше про неї!
Я терплю над силу!

АССАХАР
Одне лиш залишається—помститись!
І спокій твій повернеться
небавом...

ЮДА
Так... Та коли ж проб'є він...
коли надійде помсти час?!
Коли?!

З'являються люди від Сангедріона—
Ассахар спостерігає їх.

АССАХАР
Можливо швидко... Скористати треба
із благодатної пори...

(Зустрічається в дверях з Сангедріоном—
обмінюється значимим поглядом—
відходить.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

ДІЯ ІV

З'ЯВА І

Ассахар і посланці Сангедріона.

АССАХАР
Ще його нема...

ПОСЛАНЦІ
Почекаймо хвилю—можливо
надійде...

АССАХАР
Я сумніваюсь,
чи навіть говорити з вами схоче...
Завжди, коли про вас що-небудь чув,
увесь аж трясся... пінився... і дихав
скаженістю...

ПОСЛАНЦІ
А мо, вже злагіднів... До нас ненависть
верг на Пророка...

АССАХАР
Певно, що тепер
найлегше вам до нього промовляти...

ПОСЛАНЦІ
Мусить нам допомогти...

АССАХАР
Чи ж його поміч
є назагал конечна?

ПОСЛАНЦІ
Ми завжди були Пророку ворогами...
Та свідоцтва
супроти нього є, на жаль, безсилі...
А мова Юди —
Вчителя погубить.

АССАХАР
Чи й справді
згуби Вчителя запрагли?

ПОСЛАНЦІ
Коли Він житиме—то що нам зостається...
До себе люд приваблює...
Обходить Закон...
Царем себе взиває...

АССАХАР
А де ж воно—те царство... жебрака...

ПОСЛАНЦІ
(з іронією)
Мовляв, не з цього світу!

АССАХАР
Не з цього світу! Ха-ха-ха!

ПОСЛАНЦІ
Піде небавом... на тамтой—
до себе.

АССАХАР
Якщо конечно хочете вже смерті
того царя без царства — поміч Юди
вам мусить бути певна...

ПОСЛАНЦІ
І на тебе — немало числимо!
Йому ти милий... Маєш з ним довіру...
і погляди... симпатію... Ти можеш
допомогти нам! А тоді
віддячимо тебе по-королівськи.

АССАХАР
Вчиню усе,
що буде в моїй силі...

ПОСЛАНЦІ
Щось не вертає... Мусим відійти...
Близька година спільної молитви.
Відправимо її — вернемо знову...
А ти тим часом?..

АССАХАР
Я зостанусь тут...

ПОСЛАНЦІ
І не забудеш... будь здоров, наш друже...

АССАХАР
То будьте й ви здорові...

Пауза.

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА VІ

Магдалена сама. Хвилю стоїть нерухомо.
Напливають на неї спогади.


МАГДАЛЕНА
Як встав—так і пішов!
Усе покинув!.. І ту кімнату, де йому дала
я стільки щастя... стільки насолоди?!
Вона є поруч... поруч—за стіною...
О, в ній ще чути окрики кохання!..
А як тіла єднаються тут наші...
сплітаються... і в'яжуться в гарячих,
як пал, шалених утисках розкошів!
В очах лиш блискавиці та імла...
І темрява... І, врешті, непритомність!..
А потім—учта!..
Хто ж, хто в Юдеї мешкає—не знає
Іскаріота учт?
(Сахається, огортається шатами,
дрижить.)

А зараз я нужденна... помарніла...
перса запали... Голод... голод гонить—
і настигає... шарпає і мучить!
О скільки часу не було нічого
в моїх устах—лишень вода і хліб!..
...Та учта Юди!.. Пахощі, як море...
веселка барв—то квіти...
квіти... квіти...
тарелі золоті... з ебану дзбани...
потири срібні—мов тіла мідяні,
то чорні й білі—ген повипинались
із повені квіток!..
Он дзвонять чари сміхом кришталевим
уповні срібноп'яного вина...
Солодко плачуть флейти...
М'яко стелять арфи...
Цілують ревно цитри...
Барв веселка!.. І море пахощів!..
1 відтінків потік!..
І все це тут було! При всьому цьому
і над усім цим—я була!
Ось тут... ось тут! Я все це відчувала...
вслухала... бачила!

(її погляд падає на місце,
де стояв Христос.)
тут ба..чи..ла ті очі—такі великі,
слізні і смутні!
Ні!
Бути довше тут не можу! Надто
все це живе в мені!
Живе в мені!
... І ті смутні, великі, слізні очі!

(Огортається шатами—вибігає.)

З'ЯВА VІІ

Юда стає на порозі. Магдалена сахається.
Магдалена—Юда.

ЮДА
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Пусти мене... пусти—благаю, Юдо—
назавше!

ЮДА
Зачекай... Не залишай...
Зостанься
при мені... зостанься!

МАГДАЛЕНА
... Юдо, ти визнаєш Пророка!

ЮДА
Я визнаю?! Ха-ха-ха-ха!
Відкіль ти знаєш?

МАГДАЛЕНА
Знаю... знаю, Юдо!

ЮДА
Брехня! Ненавиджу Його, бо Він забрав
мені тебе!

МАГДАЛЕНА
Нещасний, що ти кажеш?

ЮДА
Ненавиджу Його—повторю ще раз.
І я до Нього більше не піду,
лишень зостанься при мені... зостанься,
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
(приголомшено)
Не підеш
до Нього більше?
Чи правду кажеш?

ЮДА
Як правда, що кохаю тебе щораз палкіш...
що в'яну з туги... з розпачу
вмираю... по втраті за тобою...

МАГДАЛЕНА
Що ти мовиш? Подумай, Юдо...
Подумай!

ЮДА
Знаю добре... Магдалено...
(Шепоче.)
Ти молода... я молодий...
щасливі ж будьмо!
життя попереду... і розкоші... і шали...
Зостанься лиш... зостанься…

МАГДАЛЕНА
(борючись решкою волі)
Відпусти...
пусти... на Бога!

ЮДА
Не відходь... зостанься!
Згадай кохання наше...
Спогадай,
о Магдалено—цю поляну квітів,
де розпинала ти колись для мене
намети у сто барв...

МАГДАЛЕНА
(поволі поступаючись)
Поляну квітів... сонячну...

ЮДА
Вернуться
минулі хвилі насолод... вернуться...

МАГДАЛЕНА
Вернуться...

ЮДА
Зорею осяйною запалаєш
для мене знов!..
Краса твоя воскресне
в любовнім захваті...
Своїм багаттям збудиш
в мені бажання жити...

МАГДАЛЕНА
Я воскресну... запломенію... і роздую жар...

ЮДА
Пісню пісень ми виспіваєм разом...
бажань вогнисті струни
я напинати буду на перса—
твої перса арфові... Я добуду
з тебе...

МАГДАЛЕНА
Добудеш з мене?..

ЮДА
Окрик ошалілий...
розбурханої бурі...
шум вітрів, що гнані шалом пожадань...
трем породіллі, що глиб землі пронизує!..
Добуду все!

МАГДАЛЕНА
Юдо...

ЮДА
Дихнуть на тебе промені весни...
Узвишшя твоїх перс тоді запахнуть
медовим, наче квіти, благовонням...

МАГДАЛЕНА
О, не кажи вже більше— не кажи!

ЮДА
А твоє лоно
в імлі весняного легкого пуху—буде
мені колискою тужливих пожадань...
всепожираючих...

МАГДАЛЕНА
О Юдо...


ЮДА
...Твої руки, ніби сніжні крила
ясного херувима, обплетуть
мені рамена... Вознесуться
аж ген на високості морочливі—
і мене вергнуть... вергнуть на краю
крутої скелі—над самим обривом
розко́шів неземних...

МАГДАЛЕНА
Не треба, Юдо...

ЮДА
Мене огорнеш там своїм волоссям...
... А я, мов журавель, коли на нього
проміння сонячне пливе—примружу очі—
(Тихо.)
змилю дорогу...

МАГДАЛЕНА
(майже мліючи)
Юдо...

ЮДА
(тримає її маже непритомну)
Гей, раби!

Входять раби.

... Несіть килими—що, немов веселка,
котру Отець вгорі розп'яв надземно,
коли потопу наказав утихнуть...
... Готуйте ложе, тільки ложе з квітів,
де ще не спочивав ба навіть погляд
людський!..
(Нахиляється до Магдалени.)
Шат нам не треба!..

СЛУГА
(вбігає схвильваний)
Йде твій Вчитель, Пане!

МАГДАЛЕНА
(раптово притомніючи)
Пророк іде!

ЮДА
(до прислуги)
Я не впущу Його сьогодні...
(До Магдалени)
Глянь... олійки,
яких не гідне жодне людське тіло!

МАГДАЛЕНА
(простягає руку)
Дай мені їх... дай!..

ЮДА
(нахиляючись до неї)
...Яких не гідне жодне людське тіло!

СЛУГА
Що ж чинити маю,
коли надійде Вчитель твій?..

ЮДА
(з іронією)
Сьогодні
нехай шукає іншої господи!

МАГДАЛЕНА
(виривається з обіймів)
Я Йому служити буду!
(Вибігає.)

ЮДА
(стоїть непорушно,
потім знервовано мовить)
Ще Його прийму...
Агей, невольники...

Заходять невольники.

Готуйте но вечерю!

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА IV

На порозі показуються Магдалена і Аре.

АРЕ
Не заходь туди, благаю, Пані...

МАГДАЛЕНА
Мушу... мушу... Аре...

АРЕ
Ти ж бачиш, Пані, се бо ті кімнати,
в котрих ясніла сніжним своїм тілом,
як сяйво місяця ряхтить, іскриться сріблом
у мороці гущавини лісної...

МАГДАЛЕНА
Не тривожся, Аре!
Тепер не розсріблюся давнім блиском!
В бігу безперестаннім за Пророком
зчорніла вся, як нива золотиста,
в яку щодень вціляли блискавки.
Ось бачиш—похилилася і пилом
припала придорожним...

АРЕ
Так чому ж
все прагнеш увійти в оті кімнати,
де...

МАГДАЛЕНА
... пломеніла, як злотисті лати...
У сильних світу збуджувала трем
зміїний... Блискавкою тіла,
що сяяло крізь шати, розхиляла
уста—і вже назавше в'яли
на них слова від тліючих жаринок
палких бажань...

АРЕ
Якщо ж ти, попри все, ще пам'ятаєш,
ким ти була тоді у цих порогах..

МАГДАЛЕНА
Так... пам'ятаю все, Аре... Однак
мене жене до тих порогів туга,
як буря звихрена... Волосся розвіває...
тріпоче шатами... і дме... свистить...
шумить... і без кінця жене!!!

АРЕ
Вернися звідти, Пані!..

МАГДАЛЕНА
Ні... Не вернуся вже! Переступлю
я ті пороги... Бо ступити мушу...
мушу!

АРЕ
Згадай Пророка і вернися вчасно...

МАГДАЛЕНА
Постійно пам'ятаю—і тому
з такою спрагою біжу до тих порогів!..

АРЕ
Ти можеш, Пані, легко помилитись
дорогою...
до Вчителя...

МАГДАЛЕНА
Не треба
лякатися, Аре! Іду—весь час...
весь час іду за з'явою цією
надземною, що раз... спостерегла!
Хто зможе вирвати з глибин душі моєї—
смутні... великі... слізні Його очі!
Впеклися, в'їлися глибоко мені в серце
і вже здається, що душі не маю,
лишень смутні... великі... слізні очі!!!


АРЕ
Піду відсіль...

(Відходить непомітно для Магдалени.)

МАГДАЛЕНА
(ніби до Аре)
Тут я узріла їх—смутні і слізні!
Ось тут вони поглянули на мене...
тут наді мною плакали... а сльози
з отих очей спадали мені в серце
вогнистою лавиною... палили
пеклом... гризли лютим болем...
і капали, немов криваві ружі, углиб душі —
і все... пекли... пекли!!!
А очі все дивилися—такі
смутні... великі... слізні Його очі!

(Переступає поріг.)

З'ЯВА V

Входять невольники. Прислуга—Магдалена.

І-й НЕВОЛЬНИК
Геть звідсіля, ганебно дівко!

II-й НЕВОЛЬНИК
Геть звідсіля, брудна ганчірко!

МАГДАЛЕНА
Я...

ІІІ-й НЕВОЛЬНИК
До вуличних калюж— там твоє ложе!

МАГДАЛЕНА
Я ж... Я ж...

І-й НЕВОЛЬНИК
Брудне тебе ганчір'я покриває...

ІІ-й НЕВОЛЬНИК
Чи там під ним ховаєш свою вроду?

ІІІ-й НЕВОЛЬНИК
Атьху!
Смердиш! Несе гидким зловонням
від твого тіла...

МАГДАЛЕНА
Я... Я—Магдалена!


НЕВОЛЬНИКИ
(вітають її сердечно)
Вибачай...
Пробач...
Даруй нам, Пані!

Магдалена оглядається довкола.
Дивиться питально на прислугу.

І-й НЕВОЛЬНИК
Даремно чекати будеш...
Пан бо наш змінився дивно...

ІІ-й НЕВОЛЬНИК
Як давно—
останній раз вінці повимітали...

ІІІ-й НЕВОЛЬНИК
Вже окрики веселощів завмерли
в тих стінах...

МАГДАЛЕНА
(здивовано)
Чи то правда? Розкажіть!

І-й НЕВОЛЬНИК
Ти першою сюди зайшла від учти
тодішньої!

МАГДАЛЕНА
Яка тому причина,
що Пан ваш так змінився?

ІІ-й НЕВОЛЬНИК
Натерпівся... дуже...
із туги за Тобою...
Все чекав на Тебе, аж пішов нарешті
сам до Пророка...

МАГДАЛЕНА
Сам...
Що чую? Пан ваш—до Пророка?

ІІІ -й НЕВОЛЬНИК
Покинув все... Як встав—так і пішов.

МАГДАЛЕНА
Я мушу тут зостатися!
О дайте
тут залишитися мені, благаю вас!
Мене саму облиште... ані кроку
я далі не ступлю... Втулюсь ціла
в оту заслону—і зостанусь хвилю...
На мить одну... Благаю вас—лишіть!
Згадайте тільки, чи коли кого
хоч раз я скривдила?!

(Слуги переглядаються між собою).

Була до вас ласкава
і добра Пані! А тепер благаю—
як про велику ласку—відійдіть!

(Слуги вагаються хвилину, тоді відходять).

(За виданням "Марія з Магдали". - Львів:Логос,1995)

Свище вітер, осріблений вітер,
В лагіднім шелесті сніжного шуму.
Мабуть, я вперше собі помітив,
Так я ніколи іще не думав.

Хай поміж вікнами гниль і сирість,
Смутку і туги немає і згадки.
Бо все одно це життя полюбились,
Так полюбилося, мов на початку.

Щойно усміхнена жінка погляне –
Я вже у пліч у її полоні.
Тільки-но чвалом промчать булані –
Я уже вдалеч лечу на конях.

О, моє щастя і всі удачі!
Щастя людське на землі любиме.
Той, хто хоч раз на землі заплаче, –
Значить, удача промчала мимо.

Легше й простіше життя сприймаю,
Все обіймаю, що є на світі.
Чи не тому ошаліло над гаєм
Свище вітер, осріблений вітер.

З'ЯВА II

Юда. Входять посланці Пророка.

ПОСЛАНЦІ
Від Вчителя —вітаєм тебе миром!

ЮДА
Я серцем радісним вітаю вас, братове!

ПОСЛАНЦІ
Нас Вчитель посилає...

ЮДА
Честь Йому...

ПОСЛАНЦІ
Коли це мовимо—
у місто Вчитель входить...

ЮДА
Поклін Йому віддайте від слуги...

ПОСЛАНЦІ
В твої пороги Він уступить, Юдо...

ЮДА
Він—Пророк Господній!

ПОСЛАНЦІ
Казав, що Йому треба бути
в твоїм домі...

ЮДА
Відкіль мені та ласка? Ознайміть
мою прихильність Пану,
що споглянув
ласкаво зверху на мою дрібноту...

ПОСЛАНЦІ
Хай Бог з тобою буде.

ЮДА
З вами теж, братове...

Посланці відходять.

З'ЯВА III

Юда—Ассахар

АССАХАР
Вони тут—у тебе?

ЮДА
Так...
Сповістили про прихід Пророка.

АССАХАР
Пророк тебе навідає?

ЮДА
Дивуєш...
Не знаєш, певно, що Пророка учнем...

АССАХАР
Я знаю... знаю... однак не можу
збагнути...

ЮДА
Зрозумієш скоро... Скажу тобі...
ніщо не утаю...
тобі я довіряю,
друже... вірю у відданість твою...
Отож скажу тобі про те, що так давно
мене тривожить...
Ти один лиш гідний,
щоб не ховав я жодних таємниць.

АССАХАР
Я за довіру—вірністю віддячу.

ЮДА
(понижує голос)
Вона—дочка Магдалю з тої хвилі—
ти пам'ятаєш—зникла... бо пішла
за Ним... за тим...
Пророком!

АССАХАР
Скільки перетерпіти ти мусив, Юдо!

ЮДА
Я в терпіннях вився...
конав від болю... А кривава паща
мої терзала груди... жерла... рвала
завмерле серце на шматки... лизала
покручені від муки мої члени...
ні... не міг я більше
без неї жити—ні, не міг!

АССАХАР
Тобі від всього серця співчуваю, Юдо...

ЮДА
І рек нарешті: піду до Пророка...
і стану Його учнем...

АССАХАР
Щоб забути швидше...
і втихомирити терпіння...

ЮДА
Ні... ні... ні—я не для того...
(Тихо.)
Пішов, бо думав, що... її знайду там,
що вона при боці Пророка—думав...

АССАХАР
Як то—не було
її при ньому—кажеш?..

ЮДА
Дотепер нема!

АССАХАР
Втрачаєш вже надію... звідсіля—
терпіння більші...

ЮДА
Ассахаре, ні! Що там її не бачу—
то страждаю від того дуже,
але теж тому
із кожним днем все більшає надія,
що Магдалена вернеться...

АССАХАР
Повернеться... можливо...

ЮДА
Коли б вернула! То сльозами туги—
мов світанковою росою—я б заперлив
ті зоряні, квіткові її стопи...
Позлітою, промінною від сонця.
присипав би пороги...
На тарелі,
посрібленому місяцем уповні,
я виніс би до неї своє серце,
в рубінах болю скупане...

АССАХАР
Можливо... повернеться...

ЮДА
Постійно про це мрію! Не тільки мрію!
Часом наяву її я бачу... чую, як тріпоче
в моїм вікні крилом, неначе пташка
заблукана, зі срібним переспівом
повернення...
Тому так часто
Пророка залишаю і вертаю
до свого дому... і чекаю... чекаю,
допоки з'явиться...
Тому прислузі
я не дарую волі... І багатств
своїх не розділив поміж
нужденних.

АССАХАР
А коли б... побачив
її між рою, що за Ним простягся...

ЮДА
Тоді би поглядом, що пекла спопеляє—
упився б їй у вічі... і пожаром
бажання я б обняв її цілу...
у спразі щастя, розкошів і шалу
упився б їй у лоно—і до ніг
Пророка уже не впала б!

АССАХАР
А коли б упала?

ЮДА
Тоді я—Юда Іскаріот—
постав би морем
бездонним поміж ними...
А ненависть,
котру до нього відчуваю,
я б закляв у помсту!

АССАХАР
У помсту? А скажи...

(Бере його під руку і виходять.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995).

ДІЯ ІІІ

З'ЯВА І

ЮДА
(сам)
В цій голові конає мисль остання...
На очі впала ніч... А скроні палить
заграва пекла... То вогнисті голки
мого волосся в'язнуть мені в мозку
зболілому—і шарпають... і рвуть його...
кривавлять!!!
А серце плаче за нею—
Магдаленою! Чому?
Вона ж повернеться!..
Але ж верне́, запевне...
Верне для чого? Для багатства? Ні!..
Погордувала ним назавжди…
Задля мене?
І мною теж погордувала!
Пішла за Ним... за Назарейчиком, а я—
ха-ха-ха-ха—а я пішов за Ним...
Але вже більше не піду...
О, ні! Бо може
вона повернеться!
(Задумується.)

Хіба вона Його покине—задля мене!
Не хочу більше думати про це...
не хочу більше! Так мене тут
(показує на голову)
палить... болить... і рве... і шарпає...
кривавить!
Так це ж до того, що моя кохана
повернеться... повернеться...
(Кличе невольників.)
Магдале...
(Озирається. Продовжує впевнено.)
Ваша Пані
зараз повернеться—ти чуєш?!

НЕВОЛЬНИК
Чую, Пане!

ЮДА
Чому не тішишся?!!

НЕВОЛЬНИК
Я тішуся, мій Пане.

ЮДА
(хапає його)
Чому ж не ошалів на радощах?

НЕВОЛЬНИК
Але ж—я тішусь,
навіть дуже!

ЮДА
Добре, що дуже тішишся! Скажи,
нехай всі тішуться—хай роблять
все, що хочуть—на радощах—
все їм пробачу!

НЕВОЛЬНИК
Добре... Пане!

ЮДА
Поклич їх всіх! Нехай прийдуть сюди
і привітають, що вертає...
Магдалена!

Невольник відходить.

(Наслухає.)
О Магдалено, йдеш...
ідеш... вертаєш!

Входять невольники.

НЕВОЛЬНИК
Магдалена—наша Пані
вертається!

ЮДА
Крім неї не впускайте більш
нікого... нікого!
н—і—к—о—г—о!

Невольники хочуть відійти.

Почекайте!
Коли прийде вона—
… найкращими олійками намажте
її волосся!
... рідкісні парфуми на ноги злийте!
... з молока ослиць—
уперше ожереблених—влаштуйте
їй купелю!..
... а мій плащ,
із гіацинтового пурпуру—накиньте
їй на рамена!..
... Застеляйте столи! Посипте квітами!
Вином наповніть чари!..
Сірійські лютнярі нехай прибудуть!..
А нумідійки—танець заведуть!
То буде учта!

Невольниці похиляють голови.

А котрий з вас першим
до мене звістку принесе, що Магдалена
вертається—йому верну я волю...
до столу кликну...
Чуєте?!!

НЕВОЛЬНИКИ
(разом)
Чуємо! Чуємо!

ЮДА
Тоді ж чому ви стоїте?..
Чому?

НЕВОЛЬНИКИ
Чи учту зараз готувати,
чи чекати,
аж Магдалена вернеться?!

ЮДА
(говорить до себе)
То правда... ще не вернула!
Треба доперва чекати,
аж верне—чекати!
(До невольників)
Геть звідси!

Невольники хочуть відійти.

Зачекайте! Хоч би й навіть
прийшла—вже не прийму її.

НЕВОЛЬНИКИ
То не впускати—Пане?

ЮДА
... Назаретянин... Я Його
прихильник...

(До невольників.)
Геть звідси... Геть!

Невольники виходять. Юда залишається...
щось зважує.

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА VІІ

На першому плані сцени сидить Магдалена.
Боковими дверима, ніким не помічений входить
Лазар, завинутий у поховальний сувій.

МАГДАЛЕНА
Так... Розкоші нехай віддам я душу,
мій Лазарю!
Нехай умру...
і вже не чую більше холодних рук твоїх,
закостенілих, мертвих... Нехай же не дивлюсь на твої очі,
погаслі в холоді немилосерднім ночі...
Мій Лазарю! Ти, може, і не знав,
як палко я тебе кохаю...

(Впадає в глибоку і болісну задуму.)

ЛАЗАР стає за нею.
Мовчить.

МАГДАЛЕНА
(ніби до себе)
Як відійду відсіль—приймеш мене,
мій Лазарю!

ЛАЗАР
(луною)
Прийму тебе, Маріє...


МАГДАЛЕНА
(про себе)
Ніщо тоді нас не розлучить,
правда?

ЛАЗАР
(луною)
Ніщо... ніщо... ніщо... Маріє...

МАГДАЛЕНА
(про себе)
З тобою справді буду я щаслива!

ЛАЗАР
(луною)
Правдиве щастя там, куди вестиму...

МАГДАЛЕНА
(про себе)
Правда... правда...
Усі земні розко́ші проминуть—
і по собі нічого не залишать.

ЛАЗАР
Ніщо... ніщо... ніщо... Маріє...

МАГДАЛЕНА
(про себе)
Адже ж казав, що інше моє щастя...
Чому не слухала!
Якби ж ти міг ожити—
у стіп твоїх лежала б,
брате мій!

ЛАЗАР
(луною)
Тоді б
сюди ти більше не вернула?

МАГДАЛЕНА
(про себе)
Йшла би
все за тобою... за тобою... за тобою...

ЛАЗАР
(луною)
А коли б
до тебе повернувся я, Маріє...

МАГДАЛЕНА
(про себе)
О, вернися!
Вернися, брате, перед тим, як згасну
навіки!

ЛАЗАР
(твердим голосом)
Я є тут! Маріє!

МАГДАЛЕНА
На Бога! Лазарю!
О Лазарю!
Мій брате!

В глибині—голоси співбесідників.

І-й БЕСІДНИК
Як дивно палають очі Магдалени!

ІІ-й БЕСІДНИК
Кажуть,
що очі Назарейчика сильніше
несуть проміння.

ІІІ-й БЕСІДНИК
Я вина волію і його пожарів!

МАГДАЛЕНА
Мій Лазарю!
Мій Лазарю!
Мій брате!

ЛАЗАР
Тихо... тихо, Маріє—
хай нас ніхто не чує.

І-й БЕСІДНИК
Лице горить вогнем—
здалека палить.

ІІ-й БЕСІДНИК
Обличчя Назарейчика ясніш
від сонця,
дотепер того обличчя
забути я не можу!

ІІІ-й БЕСІДНИК
То ж чому
при Ньому не залишився?
Приймає кожного!

ІV-й БЕСІДНИК
Бо він—як ми усі— вино воліє пити.

МАГДАЛЕНА
Мій Лазарю!
Мій Лазарю...
Мій брате!

ЛАЗАР
Тихо...
тихо, Маріє,—
хай нас ніхто не чує.

МАГДАЛЕНА
Хто воскресив тебе, на Бога?!!

ЛАЗАР
Він...

МАГДАЛЕНА
Хто-Він?!!

ЛАЗАР
Назаретянин...
(Шепоче.)
Ходи зі мною—до Нього!

МАГДАЛЕНА
Він воскресив тебе—для мене?
Де Він—скажи скоріш—
нехай до ніг Йому впаду...
нехай подяку зложу!
Мій Лазарю, веди мене до Нього!

ЛАЗАР
Ходи за мною... о, ходи за мною...

Магдалена встає.
Простягає руку—іде за Лазарем.
Тим часом серед бесідників рух.
Залишають столи—тиснуться до виходу.
При тому чути поодинокі голоси.

І-й ГОЛОС
Гей! Назарейчик тут проходить,
браття!

ІІ-й ГОЛОС
То, може, з нами келихами вдарить!

III-й ГОЛОС
З чола прекрасного
подайте руж-вінець!
Нехай до учти з нами тут сідає!

V-й ГОЛОС
Може, розкошів врешті зажадає!

VІ-й ГОЛОС
Що назвабливіше—
дорогу перейде.

АССАХАР
Погляньте... Магдалена йде...
до Назарейчика...
в усій красі своїй...

Стоїть Юда остовпілий. З ним—Аре.

ЮДА
О Магдалено!

МАГДАЛЕНА
(не чує)
Веди мене...
веди мене до Нього, брате мій!

Лазар зникає в натовпі. Бесідники на голос Юди
повертають голови. Вигляд Магдалени дивує їх.
Відгукуються голоси.

І-й ГОЛОС
Тремтячу руку простягла вперед!

ІІ-й ГОЛОС
Жене її бажання
невситиме!..

ІІІ-й ГОЛОС
Чи Назарейчика також
піймала в сіті?

АССАХАР
(з іронією—до Юди)
Глянь!
Магдалена—
що тебе так любить!

ЮДА
О Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Брате мій, веди...
веди мене мерщій...

ІV-Й ГОЛОС
Підем назустріч...

V-й ГОЛОС
З повними чарками!

VІ-й ГОЛОС
З вінками на чолах!..

Магдалена наближається до виходу.
П'яні співбесідники оточують її півколом у п'яних
утіхах і вакхичних танцях. Надолі, недосяжнім для
глядача, проходить хоровод учнів Христа—
з Учителем на чолі.

МАГДАЛЕНА
(зупиняючись коло сходів,
що ведуть на долину)
Я—сестра Лазаря! Ти воскресив його,
мій Пане!
Славен будь!
І будь мені коханим,
о Христе!..
(хвилюючись, продовжує)
Назаретянине, що принесу Тобі
в подяку?
Всі багатства,
котрі я маю, покладу в офіру
до стіп Твоїх!..
Або ж!
Коли людина Ти—тоді невіста—
несу я в розкошах красу
моїх приваб!!
Прийми їх, Пане мій,
к собі в неволю...

(Розхрестила руки— розкрила шати—чекає...)

Христос дивиться на неї довго, уважно...
Співбесідників охоплює неспокій... переляк...
нічим не поянена тривога.
Чути грізні окрики.

І
Кров стине в жилах!

Опускаються їм рамена—випускають з обіймів
вакханок.

II
Вино у чарах гусне!

Випадають б'ються чари.

III
На скронях в'януть ружі!..

Спадають їм вінці.

МАГДАЛЕНА
Дивись—яка прекрасна!
Розгорися
моєю звабою! Візьми мене,
о Христе!!!

(Дивиться очікуюче.)

Не дивишся на мене?!
Узри—і розгоришся!

Пауза.

Глядиш?! Не пломенієш?!
Рамен не розкриваєш?!
А знаєш—я їх розірву!

(Поступає наперед—
раптом припадає до землі, як прицьвяхована.
Лякливим тривожним голосом продовжує.)

Чому так сумно
на мене споглядаєш?
Вся тремчу. І в'яну... І хилюся
до землі...
До ніг Тобі клонюся!!!
Як же дивно
на мене дивишся, мій Пане!!!
Погляд Твій
в глибини серця мого проникає!
Я чую очі
Твої сумні, Пророче,
на серця мого дно сльозу роняють
гірку! Не плач, мій Пане!!
А то—сама заплачу!!!

Христос усміхається привітно, смутно.
Хоровод проходить. Бесідники стоять закам'янілі.
Магдалена хвилину стоїть, як взята на небо...

ЮДА
Магдалено!

МАГДАЛЕНА
(не чує)
Іду до Тебе..
Йду!

(Сходить зі сходів... Зійшла).

Урочиста тиша.
Луною пливуть слова невидимої вже Магдалени.

О смутні... о слізні очі
мого Пана...

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос.1995)

З'ЯВА VI

Ті ж, заходить Юда.

ЮДА
Ходи ... щошвидше! Бачиш—як біжу
до тебе... як тебе бажаю
у п'янім прагнень шалі!
Підійди—бо спаленію сам... бо спопелію
від тих всепожираючих вогнів,
котрі в мені ти запалила!

МАГДАЛЕНА
Юдо! Дай уста...
я розгризу їх вщент, а тою кров'ю
розпломенію твої груди! Чуєш...
Пожари степові в мені гуляють!
Вбери їх, Юдо, в себе...
...Чую вже—
твої рамена повняться вогнем,
наснажуються хтивістю і в'ються
в напрузі пожадань!
Вхопи мене... неси...
Неси мене—щошвидше!

П'яні голоси святкуючих бесідників
на другому плані сцени.

І-й БЕСІДНИК
Вина сюди—а більше—потону
нехай в вині!

ІІ-й БЕСІДНИК
В такій хвилині
сильніше серце б'є,
на очі сльози плинуть...

ІІІ-й БЕСІДНИК
Я нині
в свої обійми світ весь захоплю...

МАГДАЛЕНА
Як львиця зранена
в жарких пісках пустелі—
я катулятись буду і ревти...
занурюватись у твої широкі груди—
бо небеса безкраї...

ЮДА
Як теє небо понад землею—
понад тобою я зависну!

МАГДАЛЕНА
Подрімаю... хвилинку подрімаю...
Не буди... о, не буди...


ІV-й БЕСІДНИК
Геть!
Бо я готовий
помірятися навіть з Богом!

V-й БЕСІДНИК
Ха-ха-ха-ха!..

VІ-й БЕСІДНИК
О, моя чудова... ходи до мене...
ближче... ось сюди...

МАГДАЛЕНА
Упийся... впийся... хай в розкошах млію
як винниці на землях Енгаддії...

ЮДА
Я тобою спраглий—
як росяною ніччю спраглий день
спрацьований...

VІІ-й БЕСІДНИК
Тихіше...
на Бога... тихше...
бо іде до мене
божественна... усміхнена...
о мисль моя... натхненна...

VІІІ-й БЕСІДНИК
Хі-хі-хі-хі...

ЮДА
О Магдалено!
Віддиху вхопити не можу!
Ноги летять у прірву...
сточуюсь у темінь бездонного Еребу!..
Хай небес
ті зоряні склепіння западуться—
розступиться, розверзнеться земля—
і хай поглине нас
в огнисте своє лоно!
Коли ж разом углиб її впадемо—
здобудем небо!

МАГДАЛЕНА
Тож риньмо в прірву!
Що нам світ цілий—
коли самі собі ми стали світом!
Нащо нам захвати усіх отих людей—
коли самі захоплені на небо!!
Нехай уже не будять нас тим криком,
нас,
що погрузли в снах
без прокидання...
(Тривожиться, тремтить.)
Без про-ки-дан-ня...
Так... Без про-ки-дан-ня...

ЮДА
Як дивно мовиш... Голос твій тремтить,
мов хлипає...
Рука палає жаром невгасимим...

МАГДАЛЕНА
Він не прокинеться... не збудиться—
ніколи!

ЮДА
Хто—Магдалено! Хто...
Про кого мова?

МАГДАЛЕНА
(ніби до себе)
Лазар не збудиться... не збудиться... не…

ЮДА
(голосно)
Що?!! Брат твій не живе?!!

Серед бесідників помітний рух.

МАГДАЛЕНА
Не гляне вже на мене—як і я
на нього вже не гляну!
(Плаче.)
А прецінь я хотіла
тебе узріти, Лазарю! Життям...
життям би заплатила, щоб хоч раз
побачити тебе, хоч раз єдиний!..
До тебе бігла!..
Допала твоїх порогів!..
Впала, божевільна...
О... Чуєте?
(Звертається до всіх.)
То тигри в серце впились пазурами...
Згубила розум... А вони—допали...
За твій поріг вхопилася зубами...
За пасма волокли... на сміх... і осміяли...
Оті знущання—гострі, як мечі,
вбивали в серце... Кидали болотом...
Травили псами... і вже потім... згодом—
каміння придорожнє підняли...
Мене хотіли, як звіря скажене...
Мій Лазарю!
Твою сестру хотіли... як те скажене...
звіря...
(Плаче.)

Пауза.

Хотіла вмерти там!
Тут вмерти—мушу!
то ж бачиш, чом так прагну...
торжества!

(До Юди.)
Я зараз так бажаю, як ніколи,
отих пожарів, щоби нас сповили
і вколисали... і перетравили...
і зжерли!..
На віки вічні...
хочу заглушити... вдавити...
втлумити оті терпіння...
Ти чуєш Юдо, хочу тебе вся!

ЮДА
Думки мені мутяться—
в очах темнота!

МАГДАЛЕНА
Знаю... знаю,
чому в очах твоїх
так темно—шат весільних
не маю, Юдо!..
... що мені ті шати,
коли я вбрана в пурпур королівський
моїх жадань!..
... навіщо діадема,
коли злотистий сміх богів, богинь
ув'яз в моїм волоссі...
... і навіщо
сплетіння руж отих,
коли пахуче
на лоні в мене зацвіли дві чари ружані!

ЮДА
О, затопи мене вже... затопи
потопом вогняним свого волосся
злотистого!

МАГДАЛЕНА
Зависни на краю
зворотнім уст моїх, а я потручу
тебе в бездонну бездну...

ЮДА
На твоєму збуруненому лоні потону.
Я потону навіки...

МАГДАЛЕНА
В глибини розкошів тебе я потягну...
поглину...
і зімкнуся над тобою...

Пауза.

А потім... потім...
не на мілину—
на сніжні пагорби моїх грудей
я викину твій спраглий корабель,
щоб віддихнув... спочинув...
Мої води—
збурунені, розхвилені, безкраї—
ричати перестануть... і в мурчанні
погрозливім закриють темну пащу...
Мляні очиці їх поволі згаснуть...
запрагнуть затишку...
утихнуть...
і зімліють...

ЮДА
О, моя Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Юдо! Чую,
як стихає, поволі утікає
мені життя!

ЮДА
Що кажеш ти?!
Чому мене тривожиш
задаремно?

МАГДАЛЕНА
Не тривожу!
Кажу, що чую, Юдо!

ЮДА
Магдалено!
О, дай мені іще хоча б хвилину,
яку я вже зазнав! Тоді нехай
помру з тобою, згину
назавжди!
А те щастя, що згорну
собі на груди—
протриває вічно,
піде в безсмертя...

МАГДАЛЕНА
Добре... добре, Юдо!
Допоки згасну я...
допоки піду,
відкіль нема звороту—
напочатку...

ЮДА
Обіймемось смертельним ми охватом,
як смерчі два,
коли скидають пута...

МАГДАЛЕНА
Як хвиля та гіганська
двох морів
розбурханих—так напливу на тебе...
Згорнусь в клубок вогню!..

ЮДА
Як дві колони,
руйнуючись, вистрілюють вогнем!..

МАГДАЛЕНА
Відлунням розпачу поразимо ми небо!

ЮДА
Розіпнемо блискучу тінь
над віком наших домовин...

МАГДАЛЕНА
І в безконечність ра́зом попливемо...

ЮДА
Так. Разом... разом...

Пауза.

(Тихо продовжує.)
О, яка прекрасна...
Як повна смаків неземних!

МАГДАЛЕНА
Тяжить волосся... Розплести мушу...

ЮДА
Я звелю прислузі...

МАГДАЛЕНА
Є лишень одна, як день ясний,
що гідна розплітати
в злотисту зливу сонцесяйні пасма.

ЮДА
Скажи—прийде, тобі служити буде...

МАГДАЛЕНА
То—Аре...

ЮДА
(хоче її покликати)
Зараз прийде сюди...

МАГДАЛЕНА
Вона—невільниця...

ЮДА
Що з того,
що невільниця...

МАГДАЛЕНА
Сьогодні тільки вільні
служить мені повинні...

ЮДА
Буде—як ти кажеш...

МАГДАЛЕНА
Так, Юдо... так... оголоси їй волю...
Вертайся з нею!
Я чекати буду...
Вертайся!
Хвиля наша близько...

(Юда відходить.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА III

БЕСІДНИКИ
Будь славна, Магдалено!
Будь славен, Юдо!

ЮДА
Дякую вам... дякую...
Нехай чигають круки! Хай метають
прокляттями на нас!
Ми веселімось—пиймо!
(П'ють.)

А зараз вас, братове, залишаю...
Йду по кохану, йду по Магдалену.
Іду... Біжу... Узрять вони—і глянуть—
на наших скронях ружі не зів'януть,
в долонях чари не заледеніють,
не заморозять п'яного вина,
а при мені прекрасна Магдалена—
моя кохана—зацвіте буйніше,
задихає пахучіше—і вже на віки-вічні
лишиться моєю...моєю... вічно...
(Відходить.)

З'ЯВА IV

Вбігає Марта.

АССАХАР
Що?.. і ти тут теж?

МАРТА
Де Магдалена?!.

АССАХАР
Готується до учти...

МАРТА
Хочу бачити її щонайхутчіше...

АССАХАР
Чого від неї хочеш?..
Не мути їй щастя...

МАРТА
Хочу бачити її щонайхутчіше...

АССАХАР
Може й ти бажаєш—
до столу з нами...

БЕСІДНИК І
Сядь—і почекай—
надійде скоро...

МАРТА
Тож скажи нарешті,
де Магдалена?!.

АССАХАР
Від самого ранку—
у гроні служби—
змащує все тіло,
вкладає шати...

МАРТА
Це брехня... брехня—
де Магдалена! Де сестра моя!
(Вибігає.)

Бесідники вдаряють у келихи, п'ють.


З'ЯВА V

Вбігає Магдалена—волосся розвіяне...
...шати в безладді—тяжко дихає...

МАГДАЛЕНА
Віта... Вітайте!
Час настав святковий!
Веселіться! Тіштесь...
У спільній радості я також потону!
Я учти ще не прагнула такої...
Є вина... ружі... жили палить кров!
То наше свято—щастя нам належить!
Агей! Вина—багато...
(П'є.)

О, як же добре! Кожна крапля п'яна
паде і розхиляє мені лоно...
запалює пожари невгасимі!
дивіться—вся горю! Нехай і вам
запломеніють лиця, кров пульсує....
нехай тремтять рамена!
Пийте! Пийте!
(Наливає.)
Вино навчить вас прагненню розкошів!
Тож пийте з Магдаленою...
(П'є.)
Де Пан мій—Юда? Де є мій коханок?

АССАХАР
Зараз повернеться—пішов Тебе шукати!

МАГДАЛЕНА
Мене шукати треба? Я завжди готова!
Зараз—як ніколи!

(За виданням "Марія з Магдали" (драма). - Львів:Логос,1995)

Дія ІІ

З'ЯВА І

Учта—рій співбесідників. Юда—бесідники.

БЕСІДНИКИ
Будь славен Юдо!

ЮДА
Дякую вам... дякую!

БЕСІДНИКИ
Будь славна, Магдалено!

ЮДА
Будь славна, Магдалено—
моя коханко!
Приятелі, тіштесь
моїм безмірним щастям! Все, що мав,
я—син Іскаріоти—наказав
на день святковий вам приготувати!
зажийте тих веселощів, аби
оцей день Юди довго пам'ятати!

БЕСІДНИКИ
…і день дочки Магдалю!

ЮДА
День святий, великий— обох коханців!


З'ЯВА II

Входять посланці архікапелана. Стають
перед порогом.

ЮДА
Ба, навіть посланці архікапла́на
прибули на бенкет,
аби підняти
величний келих і рознести блиск
мого весілля:
—Звольте на поріг!

ПОСЛАНЦІ
Гостини дому, що ганьбою вкрився—
не можемо прийняти...

ЮДА
Ганьбою?... говоріть ясніш!

ПОСЛАНЦІ
Пере́люб—є ганьбою для людини.

ЮДА
Якщо для того тільки—відійдіть...

ПОСЛАНЦІ
Якої відповіді, Юдо, нам чекати?

ЮДА
А жодної...

ПОСЛАНЦІ
Як жодної?

ЮДА
Таку, принаймні, добре зрозуміють...
Ба навіть Той, котрий стає щодня
в оселі Божій—зрозуміє також,
бо я сказав!

ПОСЛАНЦІ
Бо ти сказав!?. Послухай:
від імені Того, хто нас прислав,
тобі, Іскаріоте, сповіщаєм—
від Храму Божого тебе ми відлучаєм,
віднині не приступиш до святині...
Офір твоїх не прийме вже вівтар!


ЮДА
Я маю інші вівтарі...
На них душі моїй
могутня вселюбов Отця
явиться...

ПОСЛАНЦІ
Блазень!

ЮДА
То ви любов мою до Магдалени
назвали перелюбством! Тоді знайте,
що двох сердець ніколи не єднало
таке святе і чисте почуття!
Чого ж ви хочете?

ПОСЛАНЦІ
Прийшли до тебе, Юдо,
від імені Того, котрий стоїть
щодня в оселі Божій, нагадати—
остережися тої ти ганьби...

ЮДА
Я те блюзнірство,
як найпахучішу офіру Богу Ягве
із глибини сердечної кладу...

ПОСЛАНЦІ
Нехай за учту ту, котру отут справляєш
пахучі ружі в'януть, і нехай
вина позліта в келиху замерзне,
а серце перелюбки, як ті ружі,
нехай зів'яне і заледеніє,
як золото вина—тоді нехай
навіки вже відступиться від тебе..
Амінь!

ПОСЛАНЦІ
(Разом.)
На віки вічні...
Амінь... Амінь...
Амінь...

ЮДА
А ті прокляття—нехай впадуть на вас!

ПОСЛАНЦІ
Сповнивши волю архікапелана— відходимо...
(Відходять.)

(За виданням "Марія з Магдали" (драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА V

Входить Марта. Магдалена—Марта.

МАГДАЛЕНА
Марто!

МАРТА
Стою обурена... Не вимовлю ні слова...
Ніг на перед посунути не здужу...
Лиш очі мружу—
тут не так, як в мене!..
Не звикла я, бо інше тут повітря...
і світло інше... і довкола барви...

МАГДАЛЕНА
Не тривожся, Марто! Підходь... Дай руку...

МАРТА
Дивно...

МАГДАЛЕНА
Що дивно, Марто?..

МАРТА
Я тобі сестра...

МАГДАЛЕНА
Про це я знаю...

МАРТА
А одначе...

МАГДАЛЕНА
Одначе?..

МАРТА
З сестрою щось не в'яжеться розмова.
Як в домі цім інакше, ніж у мене—
так інша в тебе річ, так інша мова!..

МАГДАЛЕНА
Завжди, скільки себе я пам'ятаю,
завжди були не схожими з тобою,
хоч від одної матері пішли...

МАРТА
Ти—в золоті коси... з очей блакиттю,
з імлою туги в просторі зіниць—
була Зорею вранішньою в небі...
А я була при тобі, як земля
та сіра... забруднена...

МАГДАЛЕНА
Я ж тебе волала,
щоб ти пішла зі мною, хоч би раз,
в пахучих збіж безкраї срібнозлоті...
Я ж тобі казала,
Що поза огорожею земною
мільйон світів непізнаних живе...
Бувало, піснею тебе
все нянчу, ваблю,
аби свій зір піднесла ти високо
до зір... до неба...
Ти завжди сиділа ... із оком
у землю втупленим—
твій погляд пригасав... і слух тупів...
і сиротіла мова...
Пощо сьогодні йдеш до мене знову...
Адже ж відомо,
як мене зовуть...

МАРТА
Я знаю... знаю...
Тільки добре зваж,
що привело мене сюди... Я чула,
що торжество препишне ти готуєш...
чи правда те, що кажуть?...
(Підводить погляд.)
О, яка ж
ти гарна! Впізнати годі...

МАГДАЛЕНА
Що тобі до того—готую учту шлюбну.

МАРТА
Учта шлюбна—то радощі і щастя,
і веселля...

МАГДАЛЕНА
Я повна щастя... Бо ж хіба не знаєш,
що я вельможного Іскаріоти пана...

МАРТА
Чом не маю знати,
коли ціла Юдея про це знає...
(Понуро.)
Про те , що привело мене Маріє,
під твій покров...

МАГДАЛЕНА
(наказує службі відійти)
Кажи... кажи на Бога...
Ти чогось боїшся?!.

МАРТА
Правда... страх бере мене...
Слова зав'язли в горлі...

МАГДАЛЕНА
Я готова
все вислухати без тривоги...
Бачиш—
яка спокійна...

МАРТА
(твердо і понуро)
Весілля
не зможеш ти сьогодні святкувати.

МАГДАЛЕНА
Весілля
не зможу я сьогодні святкувати?..
А тож чому?..

МАРТА
Бо брат твій Лазар...

МАГДАЛЕНА
Зрікся... мене? Чи може...
може прокляв?!. Скажи?..

МАРТА
(скам'яніло)
Ні... Лазар... не живе...

МАГДАЛЕНА
Не живе?!
О Лазарю, о брате мій коханий!

МАРТА
З тим і прийшла до Тебе...

МАГДАЛЕНА
Лазар не живе! Нема вже Лазаря!
Погасли його очі... Лице—холодне,
мертве, як той камінь
могильний... Лазарю!

(Тихіше.)
Не чує...
Такий байдужий... мовчазний... Устань!
Устань, мій брате! Я тебе благаю—
Марія... я... сестра твоя... Устань!—
Мовчить—не чує... Холод на обличчі
закам'янілім. Руки... руки дай!
Мій Лазарю, холодні твої руки!
Без руху... без чуття... закостеніли...
Не дихаєш! Не глянеш на Марію—
сестру свою... Відкрий повіки!
Глянь!

(Глухо.)
Паде повіка, наче трумне віко—
безладно... глухо... тяжко... Не живе!
О, Лазарю!

(Опановує себе.)

Агей, Аре,
подай мені святкові шати—швидко!
... Дай мені сукню, ткану з блискавиць,
що блиск несе такий, аж очі всліпли
невольницям отим, що її шили...
... Подай мені коралі, ті, що сонць
конаючих стають кривавим криком
в морській безодні стигнучім.
... Клади...
вінець на скроні—ружами увитий,
ті ружі квітли в Юдиних садах,
коли ронило небо сльози жалю, неначе зорі...

МАРТА
Сестро... що ти кажеш—
навіщо тобі все це?

МАГДАЛЕНА
Прагну бути
такою гарною, як ще не був ніхто...
ніколи...

МАРТА
У такій хвилині
ти дбаєш про красу?
О Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Брате мій!
До тебе поспішаю на весілля!
А весілля буде,
якого досі не було!

(За виданням "Марія з Магдали" (драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА III

Входить Юда. Магдалена—Ассахар—Юда.

ЮДА
Вітай, мій Ассахаре!
Як там твоє посольство!

АССАХАР
Сповнив його гідно і щасливо разом!
Ніхто нам не відмовив.

ЮДА
Значить, будуть всі!
О, як же тішуся!..
Тобі я вдячний...

АССАХАР
Я радий теж над міру,
що твою коханку—прекрасну Магдалену—
кожен рад учтити.

ЮДА
Тож буде учта шлюбна, про котру
ціла земля Юдейська
розказувати буде!

АССАХАР
Не інакше, Юдо.
Час мені... Відхожу. Прощавай!
Прощай, о Магдалено!

З'ЯВА IV

Магдалена—Юда.

ЮДА
Ти моя... моя!
Мені належить... округлість перс
і пал твоїх очей,
і тіла твого квітнучі розкоші!
Моя... мій квіте сонячний Магдалю!
Моя—нікого іншого!
Чи правда?

МАГДАЛЕНА
Твоя... твоя...

ЮДА
Відтепер
ходити будеш в пурпурі і злоті!
Лиш пожадай,
я до Опгір спроваджу кораблі
по золото, по дерево тинове,
по камені коштовностей—для тебе!
…Що мені тепер
маєтки дорогі, коли волосся
злотого хвилею лоскоче мені руки,
цілує рам'я, обплітає шию!..
... Що пахощі тепер мені чарівні,
коли з коралової чари уст твоїх—
спиваю я розкішне благовоння...
... Що міць Отця, могутність мого Бога,
коли в своїх долонях я тримаю
кулясті твої перса.
... Що для мене... що під землею...
на землі і над...
... Що... що мені... дочко Магдалю...
що, моя коханко!..

МАГДАЛЕНА
І завжди...
завжди мене отак кохати будеш?

ЮДА
Допоки в очі,
оті, що дивляться на мене, промінець—
хоча б слабенький—проникати буде...
Допоки є чуття в отих руках...
і віддиху в груді, і крові в жилах!..

МАГДАЛЕНА
О, як же мені хороше з тобою,
сину Іскаріоти! Як же добре...
Мов біла летна хмарка потону
я в шкаралупці губ твоїх гарячих!..
В тьмяній... бездонній ночі
твого вогкого плетива волосся
вколишуся... принишкну... розтечуся...
В стальних рамен охваті,
як в скельнім кратері—запалюся вогнем...
окропом закиплю... і затремчу,
неначе в лихоманці...

І вибухну—і спопелю—залию—знищу!

(Встає і подається наперед.)

ЮДА
Ідеш до мене, наче хвиля з моря—
запінена, збурунена... Пливеш...
відхлинеш і готуєшся до скоку...
і розверзаєш своє бездонне лоно—
Магдалено!!!

МАГДАЛЕНА
(сахається від нього)
Який же ти страшний... непереможний
із блискавкою тигрячих зубів...
із бурею, розбурханою в грудях...
і велетенським розмахом рамен!..
Важка і грізна хмара напливає—
пливе чолом, що думи зборознили,
пливе на очі... порива...тручає
вітрила напнуті!
Блиск... грім—і я твоя!..
(Падає в його обійми.)

Пауза.

ЮДА
А в хвилі відпочинку і спокою
сидітимеш ти на слоновій кості—
на троні!..
Дорогі пацьорки
твоє обляжуть тіло—
кривавим криком сонця на заході...
Рубіни, аметисти і опали
тебе обсядуть зорянистим роєм...
а ти... ти станеш тишею надвечір
і будеш прясти розкоші нічні...
Чекатиму я— втулений у тугу,
у прагнення, у пожадання вічне!..
Ми створимо самі для себе рай
утрачений... Затемнить подив
обличчя сонцю... Примружить очі зорям...
Сам Бог-Отець здивує!!!

МАГДАЛЕНА
Здивує Бог-Отець... простягне руки—
і поблагословить... І роз'ясниться
Його чоло правічне,
коли побачить з неба, скільки щастя
знайшло собі тих двоє,
котрих рукою викинув на землю,
прокляту плодом...
І може... дивлячись на нас—Він спогадає
той світлий день,
той шостий день творіння,
коли стояв перед найбільшим ділом,
яке вродив, — тоді Великий Ягве
не сказав ні слова, лиш голову схилив
в важкій задумі...

ЮДА
Він, дивлячись на нас, нарешті скаже:
"Так!.. Добре Я вчинив!"

МАГДАЛЕНА
О, добре... добре вчинив Отець,
коли звелів тобі
мене сягнути хтивою рукою...
Чи мить оту щей досі пам'ятаєш?

ЮДА
Так, пам'ятаю...
Ти тоді стояла ціла у тремі...
Уста твої тремтіли... і рамена...
тремтіли перса, наче два ягнятка,
заблуканих у бездоріжжі...

МАГДАЛЕНА
Ти ж... вхопив мене
у панцир пломеніючих рамен,
поклав мене цілу собі на груди
киплячі... а залізними руками,
неначе острогами блискавиць,
на клоччя рвав і шарпав мої шати...

ЮДА
Стала тоді враз
ціла ти сніжно-біла, як вершина
Кармелю...

МАГДАЛЕНА
Перший раз
твоїм очам явилась я такою!..
А до того
була сповитим в листя охоронне—
квітковим келихом,
з котрого пив
той, кого гнала туга...
і палила спрага
мрій, ще не знайдених...

ЮДА
О Магдалено! Правда,
що першим оглядав тебе такою?

МАГДАЛЕНА
Правда... Як правда те— що стала я твоєю...

ЮДА
Щастя мить...

МАГДАЛЕНА
Як правда—що барвисто спалахнула
веселкою, як чару кришталеву
моїх приваб поставив ти під сонце...

ЮДА
О Магдалено!

МАГДАЛЕНА
Тобі служити прагну...
Твоєю зостануся навіки, щоби тільки
стояти так... під сонцем... без кінця...

ЮДА
Те сонце—
я запалив для Тебе!
Не зайде воно, не згасне!
Тільки будь моєю—
моєю розкішшю бездонною і щастям,
щоразу більшим!

МАГДАЛЕНА
Дам тобі я щастя,
якого ти ще й досі не зазнав!
Дам тобі щастя, дам тобі і розкіш,
яка тебе ніколи не наситить—
ніколи!
... Як той скупий, що золота жадає,
отак тебе жадання розгойдає,
буде змагатися... рости... просити пити—
навіки невичерпне...
навіки ненаситне...

ЮДА
Навіки невичерпне..
Навіки ненаситне...
(Зостаються в обіймах.)

Тепер відходжу... Повернуся впору...
Погляну, як готуються до учти.
Коли ж проб'є, надійде час святковий,
явись тоді в усій красі, як є!
Хай споглядають:
... божественні ті бедра, що бажають
зімкнуться, неначе два рамена,
обіймів спраглі...
і твою... зарожевілу звабу—
в пориві і гарячім, і пестливім...
... і твої стопи—промені ясні,
котрі біжать вздовж тіла
в поцілунку...
... і лоно твоє збурене на ньому—
нема спасіння!!!

МАГДАЛЕНА
Говори—
хай слухаю!
Твої слова, мов та кипляча лава,
у спраглу кров стікають... опадають—
і в сітку вогняну оповивають
все моє тіло...

ЮДА
Говорив би так... постійно...
без кінця... Але я мушу
відійти... А—ти?

МАГДАЛЕНА
Допоки до мене вернеш—я отак...
(Розкриває обійми.)
отак чекати буду...

ЮДА
О моя Магдалено!!
Агей, невольники!
А прислужіть-но Пані!

(Відходить.)

Входить прислуга—невольники з начинням до миття ніг
і флаконами, повними пахощів.

МАГДАЛЕНА
Ваш Пан справляє учту—
мушу прибратися...
Велика учта буде!

Магдалені подають начиння з водою.


ГРЕК І
(На краю сцени)

Поглянь на ноги...
Вони спішать зануритись у воду,
як дві вівці, коли пасуться в травах,
виблискуючих росами...

ГРЕК II
Дивись,
чи не помильні очі—
два білих... молодих серпа
ясніють...

ГРЕК III
Похилість пліч її, неначе спад
тих многих вод, що рвуться в глиб
бездонну...

МАГДАЛЕНА
Аре, мені волосся розплети...

АРЕ
О Пані!
Як я до них доткнуся...
мої пальці!..

МАГДАЛЕНА
Маєш білі, м'які— як ті пушки весняні.

АРЕ
Ясний день
тобі прислужно гідний розплітати
в злотисту зливу сонцесяйні пасма!

МАГДАЛЕНА
Не лести мені, Аре...

АРЕ
Тебе кохаю, Пані!
Дивлюсь на Тебе—і мені здається,
що бачу небо рідної землі...

МАГДАЛЕНА
Чи тільки за землею ти так тужиш?

АРЕ
Не тільки за землею—і за небом...
А моїм небом був мені...

МАГДАЛЕНА
Коханець!.. Бідна моя Аре...
А гарним був,
скажи?

АРЕ
Як брат Твій—гарним був,
кохана Пані...

МАГДАЛЕНА
Як брат мій...
Ти бачила його не раз, Аре...
Що правда, гарний?

АРЕ
Як мій коханець!

МАГДАЛЕНА
Якби ж ти тільки вглиб
його душі поглянула!

Душею
мене він заколисував,
а серцем...
а серцем—годував,
коли була дитям...
Люблю його над зорі... і над сонце...
і над повітря—навіть
над життя.

АРЕ
І він тебе,
о Пані,
рівно ж любить...

МАГДАЛЕНА
Відкіль ти знаєш?

АРЕ
Бачила не раз, як його очі
лишень тоді в безодню поринали,
коли дививсь на Тебе...

МАГДАЛЕНА
(віддаючись спогадам)
... Коли гладив
моє волосся, до грудей тулив,
і піснею вколисував, що клалась
тривожною і вітряною млою...
перловою... чадною...

АРЕ
(під впливом згадок)
... Коли тремтячою рукою обплітав
Твої рамена—як Тиберіаду—
ласкають в братніх ласках
береги...

МАГДАЛЕНА
(віддаючись спогадам)
... Коли водив мене в світи,
в котрих тонула,
як в спраглій глушині—лякливий плач
пастушої сопілки—тоне.. .никне...
Пауза.
Дивно то, Аре, що не прибув ще...
Учта зовсім близько...
Його ж—нема...

АРЕ
А може... не прийде він.

МАГДАЛЕНА
Що ти кажеш?

АРЕ
Адже казав до Тебе:
"З кожним днем
моя до Тебе довшає дорога...
В твої пороги вхожу несміливо...
Я бідним є, а тут—багатства... розкіш..."

МАГДАЛЕНА
Казав так Лазар?..
Правда... так казав?!.
Ні, не може бути!

Входить Невольниця.

НЕВОЛЬНИЦЯ
Пані,
там якась жінка прийшла до Тебе,
бачити бажає...
Я їй казала, що небавом учта
що ти збираєшся на час отой святковий...
Так не зважає ні на що—
наполягає...


МАГДАЛЕНА
До мене жінка?
Хто ж би то мав бути?
Скажи—нехай заходить.

НЕВОЛЬНИЦЯ
Як накаже Пані...

(Виходить.)

(За виданням "Марія з Магдали"(драма). - Львів:Логос,1995)

З'ЯВА II

Входить Ассахар.

АССАХАР
Немає Юди?

МАГДАЛЕНА
Його нема ще.
Чи ти з ним бачитися хочеш?

АССАХАР
Дивитись хочу... дихати...
тобою я волію, Магдалено,
бо ти пахуча,
наче тая ружа,
що в ніч при місяці розкриє своє лоно...

МАГДАЛЕНА
Місячною ніччю тепер мені є... Юда...

АССАХАР
Бо Юда ходить, наче місяць вповні,
у срібних шатах.
Я—жебрак при ньому...
О, коли б тільки я мав злото!

МАГДАЛЕНА
Зле мовиш, Ассахаре!
Кохаю Юду не за те, що можний!
Кохаю... його чоло, що думою ясніє...
уста пурпурні... і стальних рамен
охват любовний!

АССАХАР
О Магдалено, пригадай!
Я, прецінь, першим
відкрив ворота, що ведуть у щастя
бездонні нетрі...

МАГДАЛЕНА
Не кажи про це!

АССАХАР
Казати я не перестану,
бо ж моєю повинна бути...

МАГДАЛЕНА
Той для мене пан—
перед яким я низько похилила
запломенілі лиця...

АССАХАР
Знайдеться другий...

МАГДАЛЕНА
Помовч!
До мене
вже не прийде в о н о!

АССАХАР
Даруй, о Магдалено!
То болю є вина, що смів тебе образити.

МАГДАЛЕНА
Зваж тільки,
що приятелем ти його взиваєш!

АССАХАР
Так—правда...
правда!
То моя вина!
Даруй...
пробач, коханко Юди...

ДАЛІ БУДЕ.

За виданням: Ірина Вовк.Марія з Магдали (драма). - Львів: Логос,1995.

ДІЯ І

З'ЯВА І

Магдалена сама. Сидить у повені думок.
Відчиняються двері. Входить Лазар.
Кладе руку на голову Магдалени.

МАГДАЛЕНА
(поривається з окриком)
Брате мій коханий!

ЛАЗАР
(похиляється до перс).
О моя Магдалено!
(Завмирають в братніх обіймах.)
Я надто втомлений, хай трохи відпочину.

МАГДАЛЕНА
Сядь... відпочинь, мій брате...

ЛАЗАР
(зажурено)
З кожним роком, днем
моя до тебе довшає дорога...
В твої пороги входжу несміливо...
Я бідним є, а тут—багатства... розкіш...

МАГДАЛЕНА
(задумано)
Далекою твоя дорога стала...
Не тою, що була колись давніше...
Чи ти забув?

ЛАЗАР
Про що, о Магдалено?

МАГДАЛЕНА
Про ті дороги,
в які зі мною вирушав без втоми...
Тоді була я ще дитям—згадай-но...

(Горнеться до нього.)

Коли тремтяче
мені на голову ти клав свої долоні,
і в ніч погідну, ясну
розказував дива про світ наднебний...
Бродили разом ми по луках росяних
і по полях безкраїх...
Вникали мовчки ми в відвічні пущі—
наче трем, таємні...
По світлій хмарці місячного сяйва
втікали до зірок—о чуда... чуда...
ти осягнути дав мені! І все це
від Тебе мала я—від Тебе!

ЛАЗАР
Бо я хотів,
щоб чудо ти ввібрала у глиб душі...
і щоб тоді нарешті
сама ти стала—чудом!

МАГДАЛЕНА
Брате мій коханий! Хіба ж ти не вчував,
коли нашіптував слова ці чародійні—
як билось серце... як палали скроні...
і зблідло як уста мої дрижали...

ЛАЗАР
Чув то, чув...
О як же був на той час я щасливим!
Тим часом...

МАГДАЛЕНА
Що, брате?

ЛАЗАР
Померкли сни мої... Видіння відступили...
і золоті мої надії на тебе -
зів'яли... зблідли...

МАГДАЛЕНА
Що кажеш, брате!

ЛАЗАР
Так... Магдалено. Вів тебе на гору,
а ти—до пилу темного припала...
устами притулилась...

МАГДАЛЕНА
Устами притулилась, а не серцем!

ЛАЗАР
Забруднила шати..

МАГДАЛЕНА
(гаряче)
Та духа глибини—не покаляла!
Вмирало серце з голоду... волало...
кричало щастя! В безумі облуди
гонилася за ним... А голос твій
дзвенів мені у вухах, повнив груди,
як дзвін, що йде від неба до землі:
"Є щастя—ти шукай лиш—щастя є!"
Шукала—марно.
(З болем.)
З лопухів іржавих спивала каламуть,
хоч прагнула роси криштальної, небесної!

ЛАЗАР
(з недовірою)
Чи ще тобі і зараз
він—Юда з Каріот—квітучим келихом?

МАГДАЛЕНА
Його кохаю... кохаю!

ЛАЗАР
(з притлумленим болем)
Померкли сни мої... Видіння відступили...

МАГДАЛЕНА
Брате! Усі жалі і всі палкі жадання,
що ти з душі моєї випрядав,
тепер шукаю в ньому я для себе.

ЛАЗАР
Ні... Магдалено, ні!..

МАГДАЛЕНА
Його кохаю—він мене кохає!
Сьогодні Юда учти зажадав...
Ти будеш на ній... правда?..

ЛАЗАР
Інший шлюб...
Я іншу учту вимарив для тебе.
(Встає.)
Що ж, коли ти мислиш
при Юді своє щастя—будь щаслива...
(Цілує її в чоло.)
О, який бо інший я снив для тебе шлюб!

(Виходить.)

За виданням: Ірина Вовк.Марія з Магдали(драма). - Львів:Логос,1995.

IV

Ця мова не є незайманою
- ти чуєш це по розпаду промов
так наче й тут була війна
інша війна але війна,
і тим не менш, війна - під час посухи.

І тому я пишу через силу
кілька сухих рубаних фраз
втиснутих у банальну мову
яку я налаштовую на зов
униз аж до самої пітьми
що видзвонює

***

Серед ночі є вікно
де сплять дві темні фігури
сірувато-коричневі як птахи
що тілами відкреслюються від неба.

Я спроквола пишу
до вічності, у яку не вірю.
Повільність приходить до мене з тиші
і зі свободи - невидимої -
про яку на материку й не знають
- острів думки, що змушує мене
приборкати час
знайти простір
надаючи цій мові її пустелю.

Слово розщеплюється як деревина
уламком, що збоку тріснув
частково через вогонь,
частково недогляд.

I
Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
Чахла муха нудьгує на лопушинім
еполеті, розжалуванім у чині.
Уперше за "нижче трави" рослинам
пояснюють гусені. На бурильні

вишки кипреєві або рейвах
джунглів повоєво-пирієвих
удоста синяви в емпіреях.
Салют парасольок болиголова
здригається грабками чималого
богомола. Темно-лілова

серцевиною, лопушня вдає з себе міну,
завбачно вибухлу наполовину.
Дягель вимахує, що рука – графину.
І павук, як рибалки жона, що сітку
cкрушно латає, сотає нитку
з нехворощі на золоту суріпку.

Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
піхов осочих, спалий на почечуйник,
щомиті підмінюваний рисунок
кінського щавлику, дрож люцерни,
чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
для розуміння подій на сцені,

де ні краю, ні центру. І злакам звільна
Півночі з плевелами опівдня
кидати тінь, – тих і тих насіння
посівав сіяч вітряний, що прирік їх
на сусідські пересуди, без'язиких.
Вчуймо ж пошум у шелестівках

півника-або-курочки! тонконіжки-
ромашки оривки зі чету-лишки!
Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
об чім і лопоче притомна ледве,
киваючи на лободину, Леда
зелен-м’яти. О, літні зела,

опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
кропиви піраміда. Спекотно, парко.
Пагоди папороті. Неборака
ганус, що долу поклав колону,
мінарет шавлії у мить поклону –
трав’яниста копія Вавилону,

зеленава версія Третьоримська!
відкіля, як праворуч податись стрімко,
то опинитесь зліва. І генде, й зблизька.
І цвіркунчик, освідчившись балерині-
капустянці, буцім герой в билині,
ковзає поглядом по бадилині.

II
Зблизу прозорий, етер в пейзажі
стає геть синім. Деінде – майже
темно-синім. Ті ж антуражі
сприяють рослинності: погляд на неї
переконає вас в привілеї
зел – зеленіти. Тінь на зеленій

флорі у поміч натуралістам:
відтінки, усотані її листям,
передаються смагою лицям.
Сумі красивих і некрасивих,
даліючи, близячись, геж у силах
вічі нітити ліпше синіх

і якихось там барв. Окраска
речі – спра́вдішня радше маска
безконечности в масі деталей. Маса,
еге ж, не кращий для сховку засіб
енергії, що поділявся б
квадратом швидкости від тертя об

собі подібну. Оку б на неї спертись!
пійняти одежин її потертість
поблизу і поодалік! упертість
просторіней, які допіру
і зелу, і блавату міру
якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,

вид фанатизму! Як досвід мухи,
чий дзум на липучці – не голос муки,
а втілені в автопортреті звуки
«ж». Як буквиця – алфавіту,
тіло – яса просування виду
за горизонт. І пейзаж – за свиту

гайнулим до Азії, радим пальмам
особам. Відданий щиро спальням,
ранок липневий ялозить пальцем
в пачці ясминових облігацій,
струччі, луснулім у акацій,
і обрій прозоріший комбінацій

красуні невиспаної. У оковидах
синява, зелень – зі знакомитих
форм існування. У віч орбітах –
нагло зупинене, мов Атилла
вм’ятинами щита, світило:
далі попросту не хопило

подиву гідної голубіні
етеру. Ним і натхненне, в липні
світло цінує потуги тіні
удатись до логіки переломлень
в дальній дорозі, яку і промінь
всю не охопить. Гідні захоплень

III
мальви, бабки, духмяности сіна,
на Сеймі, Оредежі, картинно
обсілі річок береги родини
дачників, викапані наяди,
згідні з ризиками у платті,
плюск; на паузі у руладі

сойки, умить зашарілий шелюг,
білений смужками від бретельок
намість купальників у купелях
віч подалі; пахощі хвої, ріні
й глини охра; коктейль жаріні
з хмарністю; лусочки буцім рибні,

хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
чимдуж блискучі, що далі в хащі,
чистіші, чим вічі зрячі,
– озерні, в оточенні суші; вільгість,
заосочені комиші, замшілість
корчаки, ласкавість ряски, свіжість

глечиків жовтих, тендітність лілій
в лататті – чом бо не рай для ліній –
щойно гайне, мов Христос, по синій
гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
сплескує, окидає оком
світ. І, оговтатись щоб, прожогом

відсахнеться назад, як з дупельця писок.
Літо! Час сорочок навипуск,
поголосу грибників про ризик
трут од поганок, цятки біленькі
мухомора, полеміки за опеньки
і зморшки; пóкою оберемки

у тиші галяв, тих купин мочала
пополудні, де око опочивало,
де пчола, як і каже жало,
то зосліпу, мавши вас за махровий
мак, чи за млинець корови
на мураві, і летить, від проби

зніяковіла, що в спеку квітка.
Ліс – як через зубець гребінка.
І осіле осібно в умі підлíтка
"вище від кущика, нижче дуба",
ошелешує так, як ніяка дружба
зі трелями жайвора-життєлюба

у небі. Літо! Ігрики решток
зазубрених формул, орлів і решок;
в одних – бубонів, прищів, задержок
в инших – від ляку, що не осилиш;
силуети технікумів, училищ
навіть вві сні. Лиш прути удилищ

зі свистом дрож угамують, врешті.
В просвіті смаглі ключиці шкетів,
сандалі, колеса велосипедів
у траві, нікельовані їх педалі,
петлиці мов кітелів, мов медалі.
В їхній гумі або металі

тавро – їх майбутнього, мітка віку
Європи, що колій залізну нитку
в полі на вітрі рвучкім, як гілку
озеленила у полустанки –
ліс, водокачка, лице селянки,
горожа, і долі – твої, з бляшанки,

право, ліво повзуть наївні,
викопані біля хліва в гноївні
черв’яки. І підвода з кіньми
і наваляними у ній кулями,
і виляє вижатими полями
манівець. Колодязі з журавлями,

церква – графином, копиці, хати,
шифером криті і толем скати,
скло у вікні, чиїх рам заради
сонце сідає. І тінь од шпиці,
ген до польської мало що не границі,
гасає обочиною за матюком візниці,

буцім Жучка кудлата, чи инша шавка;
на сандалеті твоїм пиляка,
в зубах травинка, в мізках білявка,
камін на дачі – і, в верхотурі,
геж, – журавель, а не вісник бурі.
Слава нормальній температурі!

На десять градусів нижче тіла.
Слава всьому, до чого є діло,
чим перейматися не обридло!
Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
панамі, крислатішій, аніж сонях,
вальсу в далечині "На сопках".

IV
Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
сутінок! Піт у льоху на жбанах,
сталін-він-же-хрущов останніх
новин і хор цвіркунців. З брусниці,
браної неподалік в цім місці,
варення. І вибілені, вапнисті

щиколотки яблуневої алеї,
біліші у млі, що навколо неї;
а далі висяться бармалеї
дикорослого дерева в гущі синьки
вечора. Кухні, зади, косинки,
пчихи пекельного, з керосинки,

синього пломеню. Трапези на верандах!
Картопля у всіх її варіантах.
Редис, цибулька – подиву вартих
розмірів, кріп, огірочки із кадки,
помідори, і все це – прямцем зі грядки,
і, у довершення, склянки-банки –

ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
Тіней танок на стіні. Таланти
і шанувальники цих обрядів. Лати
самовара і рафінад, від соли
відокремлюваний мухвою. Соло
одуда в листі, із-за стодоли

ущухле, мов жаб у канаві чвари.
У латах скипілого самовара
гримаси овал і пускання пари,
шерех газети, вуркіт відрижок;
у вітальні вилунює чітко «чижик»;
абзац з Симоніда стосовно ніжок

хутко звіє осоловілий
погляд з оглядин шпалер і гілей
глоду: Ба, од колін безсилі й
вічі відвестися. Тим-бо і цінна
зору, як сховок, одінь тканина,
що ковзнути дає з коліна,

перекинутись візерунком ткані
вверх. Наразі, чай у стакані
остигає, туманить грані,
і пломінь лампи дедалі никне.
А після, під одіялом, дрібне,
мерхлої стрілки дрижання, гідне

нового компаса, що обере і
Північ не гірш, як роки буремні,
як прокурор який. Псячі брехні,
скрип від розсохлого табурета,
з курника ку-ку-рі тричверта,
крик паровоза. Опісля й решта

звуків тлумиться. А згодом – глухо,
буцім те не обходить вухо –
листя безлічі древ, як духи
булих до нас на землі, лопоче
щось, як ті язики пророчі,
на діалекті зела́, чий почерк

– плями, клинопису повней цяти,
ні тобі, ні стіні не дляти.
І довго соваюся на м’ятім
рядні матраца, щось розплітаю,
де ієрогліф, де в'язь сотаю;
і буяє, не убуває,

зовні не жовта ще, міць Китаю.

(1981)

Мружать очки дрібнії дітки.
Дрібним діткам спати пора.
Сплять дерева, пташки і квітки.
Нічка настала – спи, дітвора!

Мружить вічка темная нічка,
Коло пічки спить світлячок.
Моя лялю, спи, моє личко,
Спи, моя чічко, ляж на бочок.

(З музичної книжечки для дітей «В лапку джміль бере смичок». – Львів:Ліга-Прес,2008)

Буммі й Барбі чемно тупцяють,
Чемно тупцяють, подивись!
І обоє плещуть руцями,
Плещуть руцями – не журись!
Буммі весело, Буммі весело,
Ходить обертом голова.
Барбі весело, дуже весело,
Ох, як весело, раз і два!

Буммі й Барбі чемно тупцяють,
Чемно тупцяють, подивись!
І обоє плещуть руцями,
Плещуть руцями – не журись!
Ми станцюємо гарну полечку,
Гарну полечку, гай-гай-гай!
Я і Олечка, і Миколочка,
Гриць і Сонечка…
Починай!

(З музичної книжечки для дітей
«В лапку джміль бере смичок». – Львів: Ліга-Прес,2008)