I
Життя розколоте навпіл
Поміж містами, снами, нами...
Життя — судьби скупий наділ,
Перемежований горами.
Життя розрізане давно
На модні шати, бакси, авта
І два Різдва. Нам — все одно...
Снігами вкрита правди плата.
II
Не плачу я. Але плачу
За світла зоряні примари,
Аби запалену свічу
Із рим у храмі ще тримали,
Поки не скрапне тіла віск,
Поки вогонь пала, і гицлям
Немає місця в світі цім,
Де — два Різдва, де надто ницим
Відгонить вітром із кишень.
А тут жебрак на мості просить.
“Христос родився!” Ще лишень?!
У сірих буднях свята просинь.
III
І є копійка. І нема,
Нема що кинуть жебракові
У дні подвійного Різдва.
Хіба любові... Кинь любові!
Любов — під ноги без жалю,
Нехай летить містами, снами.
“Я завтра інших полюблю,” —
Шепоче юда з нас, між нами.
Та нелюбов тобі простять,
Візьмуть у руки твої сльози
І вип’ють їх — оцет розп’ять.
А доля вкотре заголосить:
“Христос родився!” Ну, а ти?
У муках тіла душу зродиш?!
Святі свята... Але мети
У двох Різдвах немає, Боже.
IV
Що дієш, світе, куди йдеш?
Он там, скраєчку, половина
Твоїх мовчань ламає креш,
Трощить епохи й тихо гине.
А ти все колеш. Все навпіл —
Любов і зраду, втому й силу.
Гребеш, мов сіно, в свій наділ
Зневіру й віру ще не винну.
Пливуть розламані чуття
Поміж двома Різдвами. З нами —
Дві долі світу, а життя —
Одне-єдине з небесами...

У мене є скарб, і я ним поділюся з тобою.
Пророчі думки, гетьте хмари, і гетьте страхи.
ми зробимо крок, та пізніше, а поки постою
І вкотре подумаю двічі чи варто іти.
І вкотре знизаю плечима і змочує скроні,
Упершись на стіну згадаю минувше давно, -
Уперше коли доторкнувся я твоїх долоней,
І ти невгамовно просилась із кави в кіно.
Заледве пригадую запахи першої кави
По-східному... трішки гірка. І вірменський коньяк...
Ходімо за скарбом, - Ходім. Почуваюсь коханим.
А скарб - це іти, хоч поволі, та, власне - будь-як.

2010

ЗОЛОТАЯ ЦИГАНКА

Осінь – легковірних оманка.
З небом синім все злито
Не сховатись ні де.
Осінь, золотая циганка,
Врочиш нам - ніби літо
Листопадом прийде.

Срібло Сонцем бавиться, грає,
М'яко щоки торкає -
Аж у серці бринить.
Осінь може пісню співає,
Може пастки ладнає
На кохання ловить.

Пестять, ніби теплії руки,
Та невдовзі вже круки
Почнуть зиму гукать.
Осінь – за коханням розлуки.
І солодкії муки
Що не знано ятрять.

Що там так нестерпно нас крає!?…
Веселик з небокраю
До природи кричить.
Рана до зірок аж сягає,
Втрата серце стискає -
То кохання болить. ..

Щож ти, золотая циганка,
Врочиш нам – ніби літо
Листопадом прийде!…
Листопадом прийде!…

2004

Так не буває… Посеред зими
В криштальних замках проростають квіти…
Так не буває — ми давно самі,
Нас не з'єднати, нас не відігріти.

Та дивом, дивом — нам наперекір
Приходить янгол і лампади світить,
А я шепочу серцю: ні, не вір,
Так не люби, у нас одне — німіти…

Та дзвінко, лунко виспіває птах
Священні гімни в снігових заметах,
А я стою без подиху, в сльозах,
Дійти не можу до дверей відкритих…

Я зостануся в цій діброві:
білі трави, солодкі трави...
Ти прийдеш ухопити щастя,
залишити журбу за нами.

Підійди-бо, уже невічна, -
несвідомо розсиплеш осінь.
Я зимую високо в небі:
ти не бачиш усе це досі...

Білі стовбури, білий подих,
білі дотики - наче леви.
В руки падаю, пада... пада... -
не твоя снігова королева.

2010

Маріанна Шутко
поезія “Адам і Єва”

Що ти хочеш від мене, Адаме?
Ти не бачиш? Я – сучасна Єва
І повія, і блядь, і стерво,
Ні душі, ні серця, лиш - нерви!

Що ти хочеш від мене, Адаме?
Райських яблук тобі закортіло?
Та вони вже давно переспіли,
А, може, налити тобі текіли?

А, може, вип’єш погар сливовиці?
Бо в голові одні молодиці і циці

– Та мені - вісімсот з гаком років!
Райське яблучко твоє не дає мені спокій…

О, Адаме, та ти ще нівроку!




пародія

Ти нівроку, Адаме, нівроку!
Що Арнольди, Ван Дами, Сталоне…
Може, просто полежав би збоку
Тіло трохи нехай…охолоне.

Я – сучасна, а ти – старомодний.
Комплексуєш, Адамчику, соррі…
Райське яблучко з’їв, а голодний –
До кохання потрібно калорій.

В нагороду – погар сливовиці.
Боже, ниє приємно так тіло…
Витріщаєшся знов на сідниці?
Знов, мій древній, тобі закортіло?

Щось бурмочеш про тіло і душу,
На роки хоч зважай – як сказився!
За ребро так страдати я мушу…
Вісімсот? Кокетуєш, напився?

От заснеш – я метнуся до саду,
І сховаюсь на гілці високій…
Та знайди вже собі – буду рада,
Може б трохи ти дав мені спокій.

Зараз бачиш, я в повнім відпаді,
Вже ні сил, ні емоцій, лиш нерви…
В тебе навіть вже носик в помаді…
О, заснув! Відпочину. Перерва…

24.12.2010

Ти станеш обманювать - серце мені запече.
Як янгол посивілий сяде журба на плече.

Життя не зупиниться, знову хмелітиме без*,
Неначе ми разом, хоч я не з тобою вже - без...

Закрутить весна, наче дівчина: "Це - не біда!".
Та милу побачу - змарніла в розлуці, бліда.

Несміло всміхнеться і з відчаю кинеться пріч...
І раптом відчую: злітає журба з моїх пліч...

*Без - бузок.

2010.

День

біліє ніч
світліє смуток
сіренька мжичка
ніч тіснить
мовчання клич
у пісні самотік
у яві личко
збадьорить

Ніч

чорніє день
темніє радість
сіренька мжичка
день тіснить
заклич пісень
у тишу радитись
і снами личко
затулить

2010р

Є багато сайтів в Інтернеті -
Та немає відгуків на вірш
Ні від Лесі, Вані, навіть Петі -
Жодного немає до цих пір.

Не було раніше Інтернету
І поету - хоч сідай і плач!
Українців скільки на планеті!
Є у мене хоч один читач?..

Вип’ю я - і ну плювати в стелю!
Жоден з них мого часу не варт!
А тоді - на гонки у пустелю
На верблюдах. Приготуйся! Старт!


24.12.2010

Дорікати долі безпідставно

За невдачі власні я не звик.

Сам собі я вибрав непоправний

По життю веселий путівник.

Ним і користуюся донині,

Плутаючи відстані й шляхи.

Може, так ховатися й повинен,

Якщо є в минулому гріхи.

Тільки я блукаю не навмисно,

Як нещасний злодій крадькома.

То нудьга на шиї моїй висне,

То в обійми радість йде сама.

Не дають душі перепочити

Почуття стривожені, сліпі.

То гірку приношу оковиту,

То солодкий віднесу напій.

Багатьом неспокій не на користь,

Як і споглядання в паспорти.

Я ж прогнав любов’ю з тіла хворість

І примусив старість відійти.

Тож і не почуєте від мене

Скарг на долі витівки, авжеж.

Я живу закоханим шалено,

Як постійно хтось у мене теж!

Зими старенька бабця
за рогом ось живе.
Домашні взула капці,
а в дім ніхто не зве.
Піти, чи що, покликать
стареньку до свого?
У мене є що випить,
у неї є з чого.
У кришталевий келих
міцний наллю напій.
На радощах веселих
секрет розкрию свій.
І вислухає бабця
з десяток тих дурниць,
які лежать у папці
сп'янілих вже полиць.
Вона ж до майонезу
запропонує сміх.
На голову тверезу
збагну, що то є сніг.
Забуду про тривоги
і стану сам не сам -
зведусь на рівні ноги
бабусиним внучам.
Уяву новорічну
бабуся дасть до рук.
А казочку панічну
забудуть і на звук.

24.12.2010 "Сльозогінний сік березових віників"

Холодні руки і німі вуста,
Відсутній погляд, очі тьмяно-дивні.
Так, принце, тебе збуджує кришталь,
Жадаєш лише мертвої царівни.

Застиглі груди і бліда краса,
Прозорі лінії, неначе з криги -
Перед тобою із пітьми звиса,
Очікуючи байдуже відлиги.

Танцюють снігу часточки між вій,
Цнотлива шия в крижаних брільянтах.
Принце, радій! Цей витвір смерті твій!
Ти перший зірвеш білу цю троянду!

Торкаєшся замерзлої руки,
Де довгі зими пульс уже не б'ється -
І пальці, нечуттєві і крихкі,
Жахливо-солодко тобі стискають серце.

Ти пестиш плечі, що дзвенять, мов скло,
З-під інею мережива звільняєш,
Та груди, що глибоким сном скуло,
Позбавити від чар не поспішаєш.

Така холодна, вічно молода
І непритомна, вабить вона дужче,
У сяйві вся, що крига відкида...
Стоїш над нею, про усе забувши.

Столітній холод, вибравшись з труни,
Потроху заплітає тепле тіло...
І смерті сонне дихання п'янить,
Туманячи лице прекрасне біле,

Чаруючи і кличучи... І ти,
Напівзакляклий, хилишся до нього...
Ні, принце! Але ти уже застиг,
Припавши до обличчя крижаного.

Ти захолонуть дав своїм вустам,
Перш ніж проклятих вуст торкнутись ними.
О принце! Ошукав тебе кришталь!
Ти вічно спати будеш сам віднині

І стерегти кохану у труні
Вірним шматком бездиханої криги
І разом з нею в кришталевім сні
Очікувати байдуже відлиги.

О як нам , люди, до лиця зневіра
І ця буденщина нудна та сіра,
І очі призвичаєні до тьми,
І серце, що подібне серцю звіра.

Мовчання для поета як догана!
Наче лось поранений реву:
Напишіть уже, що вкрай погано,
Оцініть поему Ви нову!

Буду пити і плювати в стелю!
Чи той вірш стаждань і часу варт?
То навіщо так волати у пустелі,
Може плюнуть і покинуть сайт?

Дарує щастя неспокою
Життя стрімкий, невпинний біг, -
То в двері ломиться журбою,
То кличе радість на поріг.
То дня прозорого згасання,
В жалобі вечора німій.
То ранку трепетне світання,
Вщерть переповнене надій.
І ти, мій друже, не сторонься,
Коли неспокій б’є крильми, -
Бо не стрічали б радо сонця,
Якби не бачили пітьми!

15.11.10.

Природа снігу - раптом впасти, намести,
Затерти білим огріхи творіння.
Я теж звикаю до падіння з висоти.
Розбиті, все ж, приземленим не рівня.

На зламі долі - рівень кисню на межі,
Ціна ковтка завищена як цінність.
Скількох сториць вам і якої ще маржі,
Замкнуть ще скільки видихів ці стіни?

Порядок денний: зберегти в собі мету,
Змінити настрій, враження, білизну.
Не каже дзеркало - старію, чи росту.
Мовчу і я. Оплаканий. Безслізний.

Не вмію визнати приблизної вини,
Байдужість всім наближеним - прощаю.
Мій вірний ангел щойно всьоме засурмив,
Мій ангеле, лети собі до раю.

Мене ж ця твердь земна тримає, мов бетон,-
Тавром любові, силою тяжіння.
Мені зі снігом, як запізненим листом,
Ще йдуть слова - відверті і нетлінні.

Замовляю і благословляю тебе на життя,
На повітря прозоре,
На сонце в блакиті очей і веселки дощу.
Лише день - й заговориш,
У слові охреститься голос. Тим словом відчуй
Рідну землю. І корені в ній. І над нею - жита.

Усміхайсь до життя, ти відкриєш по-новому світ,
Ти безтямно полюбиш.
Лиш серця питай, тільки слухай батьківських порад,
А як вийдеш у люди,
То деревом дужим зачни плодоносячий сад
І любистком у купіль вклади родовий заповіт.

В нас ворогують і церкви, і люди.
О Господи, Україну збери.
Даруй братерства щедрії дари,
А то повстануть юрбами іуди,
Щоби продати серце й Батьківщину
Якомусь там Нерону чи Петру,
І безхребетні втиснуться в нору,
Де будуть з дрижаками до загину.
О Господи, даруй поводирів,
Щоб лицарями, а не шахраями,
Щоб розум на чолі у них яснів,
Щоб мова не з облудними словами.
А ще прошу, народові моєму
Дай снагу волю втримати в душі.
Най запанує правда у коші,
І ми разом Велику Січ зведемо.
1993

Так час минає непомітно
Для тих, хто любить
Пристрасно і вірно.
Для тих, у кого
Пломеніє серце
І бурлить кров,
Не простим словом
Є любов.
Це почуття підносить
До вершин,
Дарує крила
І вихід один.
Віддатись на
Веління долі,
Хоч дощ іде
І ти без парасолі.
Та змиє він
Усі твої тривоги.
Охопить душу
Світле сяйво Бога.
І ти збагнеш,
що любов- вічна.
Ти можеш
Відкритися на зустріч
І подати руку,
Ба навіть сам
Маєш якусь муку.
Не трать даремно часу,
Здійснюй свої мрії.
Живи вільніше
І йди вперед
Сміливіше.

11.11.2010

Закутаю мрії —
Теплі, кольорові —
В м’які сніговії,
У дими зимові,
У далекий обрій,
Де від неба чисто,
Та й у весни добрі
Віднесу врочисто.

Чи ми народжені під знаком понеділка?
Ніщо нас не чіпляє за живе.
Була ж у тебе, Україно, Українка,
Шевченко в думах до сих пір живе.

Та хто ж ті думи вдумливо читає?
Все робим помилки, що інших вчать.
Історію хтось творить, хтось - складає,
Мов казочку, її на новий лад.

І ми "ковтаєм", навіть не скривившись...
А що? Гіркіша правда від брехні.
Не кращі ми за інших, і не гірші.
Якщо по-щирості, то зовсім ніякі!

Якась задовга видалась зупинка.
І хто до кого ходить, по чиє?
Була колись у тебе Українка,
Ти ж, Україно, теж була? Чи є!?

2010

Коли ти сумуєш, я, певно, сумую тричі.
Коли ти мовчиш, чути трепетний крик думок.
Навіщо сама? Чи сльоза по чиїм обличчі
Текла і упала самотньо в сухий струмок...

Коли шаленієш, я надто похмурий, вірно.
А знаєш чому? - Не хотів дарувати біль.
У тебе любов, а у мене якось помірно.
Початок старань і водночас кінець надій.

Та все ж завітає не прохана стигла мрія,
З'їси полуниці, і кава вгамує страх.
Кохання за так? Хоч не надто ця думка гріє,
Підуть боягузи, і завтра хтось скаже "так".

Січень 2009

Ти чудово майструєш з глини -
Вмить на Тебе поглянуть скроні,
На усмішку ще дві хвилини,
Ще за мить Ти гориш в долонях

Ну а потім змайструєш чашу;
Щось солодке, вина плящину...
Та чи стане усе це нашим?
Та й чи з мене хороша глина?

Так, у мене чарівний погляд, -
Тільки Твій, і Твоя усмішка.
Але глині потрібен догляд
Поки свіжа а не торішня.

Варто пити із чаші більше -
Осушити й налити знову!
Я зроблюся для Тебе іншим -
Може справжнім, та точно - новим.

...
Я тоді не сказав усього.
Шепотіти не було сили...
Та думки шаленіли вголос
І навіки мене зцілили.

Липень 2010

Ворожить небо..кавою залите..
На білизні подушки спить коса..
В твоїх зіницях..над заснулим
світом
Палають і сміються небеса.
Роса іскрить на віях лип
замерзлих.
Усе проходить й гасне..
все мина..
Твоє серденько тулиться до мене,
І біля мого серця засина.
Луна..стихає в музиці зірковій..
Дзень- зень..Підкови гублять в
споришах
Мої казкові легкокрилі коні
Стриножені на скошених віршах.
Лоша.! Лошатко..вистрибнуло з
рими..
І..топче зорі, що вітряк збива.
Ніч відліта на крилах серафимів..
І губить заціловані... слова...

Когда, забухав в тридцать первое декабря,
Начнёт самогонку из Инь её Ян варить,
Придёт Дед Мороз и промолвит мне: "Детка, бля,
Ты столько добра натворил, что пора валить.

Как снег; или дым от огня, что давно потух.
Взлетим выше солнца, орлом к небесам, как цент!
Терять-то здесь нечего, кроме лишь истин двух:
Вся жизнь - самогон, только смысл её - абсент.

Вставай, собирайся, манатки - ко мне в мешок.
Сходи на дорожку в сортир, чтоб оставить след.
И, как бы спасаясь от заворота кишок,
Пространство нам даст отовсюду зелёный свет!

Не бойся на серый асфальт раскидать мозги:
Разбавленные то водой, то (в любви) соплёй,
Текучие мысли - что краски, но их мазки
Глазами квадратными мир разглядеть слепой.

Поехали, детка! Залей-ка мне полный бак!
Поехали! К чёрту от улиц и лиц тупиц!
А что до подарка, так вот тебе мой колпак:
От белых осадков (вернее - оседлых птиц)".

И тут мы умчимся - на санках, на всех парах!
И ветер подхватит мелодии наших туш!
И всё будет просто, как тот, из-за стенки, "ах!" -
Меня согревавший, бывало, в период стуж.

А жизнь потечёт, как текла она прежде, вниз.
На головы все возвращая себе права,
Нагрянет весна, и, под стать ей, не зная виз,
Зелёным на белом проступит кругом - трава.

Поцілунками вій
Геть змету хмарку прикрого суму.
На цих трепетних крильцях
Тебе вознесу до небес.
Ти настільки вродлива,
Настільки в принадах розумна,
Що в полон твій зі мною
Зохотивсь потрапити без!

Як ревную тебе
До захоплених поглядів, люба,
Вигораю дощенту,
І в серці - пустеля німа...
О висока любове,
Освячена узами шлюбу,
О гріховна любов,
Од якої рятунку нема!

Угорі, між зірок,
Де літають, воркуючи, душі,
Нам просторо й крилато
І гарно, кохана, отам.
Але ж тут, на землі,
Кожен день я люблю тебе дужче,
І нікому тебе
Не віддам, не віддам, не віддам...

навесні (я так хочу) воскресне георгій гонгадзе,
як теплом запарують тривожні ліси таращі,
і шпаки прилетять, відчайдушні, мов камікадзе,
і потонуть в ріллі, видзьобуючи найкраще.

навесні (я так хочу) загине юрій гагарін,
як на місяці виросте дерево біля кратера.
позалазить в ракету кожної тварі по парі,
але щось не складеться, і трісне ілюмінатор.

навесні (я так хочу) знеціниться фрідріх ніцше.
надлюдина заплаче, персен заспокоїть миттю.
і почнуться дощі на чотири доби раніше,
підростуть неарійці, усміхнені і помиті.

навесні (я так хочу) заплаче микола гоголь.
української ночі не вистачить для молитви.
і хрущі над садами гудітимуть ні для кого,
і ступатимуть відьми у молоко розлите.

це містична весна! березневі коти підтвердять,
вполюваваши одну на всіх нелетючу мишу.
і месія прийде, і постукає в кожні двері,
тільки мертвих сніговиків у землі залишить.

То вона зітхає, наче мати,
То, як птиця, сплескує крильми.
То, було, збирається вже спати,
То ізнову плаче за дверми.
То грудьми холодними натисне
На покриті інеєм шибки.
То регоче весело навмисно,
Плутаючи збуджені думки.
То жбурляє сніжками по вікнах,
То по склу сніжинками січе, -
Наче намагається проникнуть
Попід ковдру до моїх плечей.
А коли відлине її гомін
І дрімота тіло огорне, -
На світанні серце будить спомин
І стоїть у пам’яті одне:
То вона зітхає, наче мати,
То як птиця сплескує крильми.
То вона лягає ніби спати,
То ізнову плаче під дверми…

22.12.10.

мене зажурило вкотре
і бережно вклало спати,
і шлях зачиняє грати,
аби не було так добре -
аби не прийшла. і завтра
не буде нового свята -
у мрії просив багато,
а сам не пішов, це правда.
і так пролітає вечір
тривога - сестра щоденна;
облиш, я сліпий, напевно,
і мрії - буденні речі.

Грудень 2010

Мене немає. Вкрали, поки спала,
І вичинили шкурку. Ще й хвоста,
Кривенькі ікла та отруйне жало
Приклеїли… Старались неспроста.

- Вкусила?!
- Ще й плювалась!
- Просто схожа…
- Вона. Впізнали – вуличка ж тісна…
І друзі, й випадкові перехожі
Сахалися й хрестились: «Навісна…»

Шкода злодюжку. Там така халепа -
Хоч вибирайсь на ПМЖ під міст:
Як шкуру зняти - якось дошелепав,
Та намертво прилипли ікла й хвіст…

Сині очі, русявий чуб.
Ех, душа – як криниця!
Річ крамольна злітає з губ,
Губи тріпочуть, як птиця.
І удень спокою нема,
Й уночі тривожно не спиться.

Є талант, а щастя катма.
Стільки сил пішло на марноти!
Ех, кохання мої неземні!
Ніби є, озираєшся – де там…
І ніхто на цілій землі
Не збагне таїни поета.

Розстелене ліжко, ялиновий подих,
Розбиті гірлянди, розтоплений сніг,
Картонні коробки, пусті подарунки,
У пляшку захований старанно сміх.

Яскраві вітрини, обличчя у масках,
Парфуми і квіти, білизни набір,
Тепле шампанське, коробка цукерок,
Загорнуте щастя в зелений папір.

Розстелена північ, розбитий годинник,
Картонний будинок і пляшка в вині.
Яскраві іллюзії, теплі крижини
Загорнуте свято дадуть не мені.

Порожнє місто. Б'ється серце ратуші.
Мерзлякувато потяг плечі втяг.
Перони сірі, мов затерті аркуші
Банального роману про життя.

Два ліхтарі, немов надпиті чарочки
І обрію тонка, розмита грань.
Прийшла пора, - розвіюються чари чи
Ілюзії звичайних некохань.

Крайнеба - вир: клубочиться, поблискує,
От-от на землю бризне чи й лине.
... Схилившись над короткою запискою,
Ти, мабуть, не засуджуєш мене.

Зганяє грім уривки хмар у череду.
Було вже злив!..Скінчилася і ця.
Усе життя, напевно що, попереду,
Якщо почати з іншого кінця.

2009

За мотивами власної поезії "Не судилося"

Вечір сіє з неба мряку,
Порятунок - тепла постіль.
Газда не жене собаку -
Ти ж позвав мене у гості.
Обіцяв - не буде нудно,
І вино, і нові фото,
І без витівок облудних...
Спати б - завтра на роботу...

Ну привіт. (Які привіти -
Аж стискаються пружини:
Я ж хотіла до Бред Піта...
Стоп. Умова - без дружини!)
В серці млість, кінцівки ватні...
Що? Трикутні піраміди?
Я ж хотіла, щоб квадратні!
Трап. Літак. Я звідси їду.
Сапераві? Ні, о небо!
Я ж замовила мускату!
Геть усе не так як треба.
Капелюх. Пальто. Із хати.

Щось нема таксі. Халепа!
Вже й згадала Бога всує...
Вулиця. Ліхтар Аптека.
Sos! Міліція! Грабують!
А, це ти... Не смів залишить
В парку темнім і безлюднім?
Хм... Приємніше. Тепліше...
Все. Завіса. Далі - буде:)

Мов радісна сонячна злива
Наповнила простір увесь, -
Маленьке привабливе диво
Упало на землю з небес.
Неспокій і ніжність раптово
Посіяло в душу маля.
Чуття непідробне любові
Щоденно мене звеселя.
Як нитка за голкою слідом, -
Повсюди зі мною вона.
То лізе на руки до діда,
То тягне уже до вікна.
Спросоння до мене несеться
Весела, гнучка, гомінка.
І горнеться серцем до серця
Білява, мов хмарка, й легка.
І серце від гордості мліє,
Десь зникли і туга, і щем.
Потроху збуваються мрії,
Надії лишається ще…

rozhovor vetra z lesom
репродукція тої картини –
її написав Andrey Smolak
словак може чех
може русин напевнее русин
інакше чого б то його носило
по наших депресивних містечках –
так от репродукція тої картини
висить в туалеті бару
де я звикло п’ю своє пиво –
є в мене така звичка
суміш літератури
та побутового алкоголізму –
знаєш після третього
я завше думаю
що ця картина про нас
ми теж не можемо порозумітись

Там, за хмарами – темінь Всесвіту,
В тому мороці – німби зоряні.
Побудовано світ на експорті
Світла й темряви. Зорі втомлені.
Меркнуть німби, бо Всесвіт ширшає,
Розростається темінь масою,
Всі зв’язки непомітно гіршають,
Наче пам'ять про час тріасовий
На планеті, що загубилася
У Чумацького Шляху куряві
Разом з расою, що вклонилася
до землі золотому турові.

Як довести кохання своє?
Навчити пінгвіна літати?
Чи може ступити в бій,
узявши лицарські лати?
Та ні, не треба нічого,
побачу і так, що між нами.
Тільки торкнутися дай
твоєї кардіограми.

2010

Навіщо знов зустрілись?
Хто привів
дві долі
на тривог знайому вулицю?
...Як злодій,
погляд скрадливий відвів.
Нічого.
Перебудеться.
Забудеться.
Оговтаюсь...
Цей світ - мені якраз.
До невпізнання
в ньому я змінилася.
Мов те дівчисько,
виросла з образ.
І шати сподівань
давно зносилися.
Як біль,
переступлю
чужі сліди.
Змахну з плеча
сніжинки
рукавичкою.
Ще серце стрепенулось,
як завжди.
Та вже
не з хвилювання,
а... за звичкою.

12.2005

Скажи, хіба ти чоловік?..
Та підійди іще на крок!
Дивись, на носі Новий рік,
А стіл порожній - тарілок

Нема з виделками ніде.
На, ось, бери, поїж салат.
Куди ти, милий мій, ідеш?
Ану, горілочку постав!

О, ти її почав давно?
Ну, наливай тоді й мені!
А завтра - сходимо в кіно.
Ти глянь - залишилось на дні!

22.12.2010

цієї зими бився посуд лише на щастя.
цієї зими снився батько, тримав за руки.
а знаєш, малий, ти схожий на нього часто...
сніжинки - мов білий і кристалічний цукор -
цієї зими розчинялися в чорних чашках.
цієї зими ти розкрився вві сні і плакав.
ти був неопізнаним більше, ніж чебурашка.
я стала такою ж вірною, як собака.
зима розкладала зранку на білі блюдця
солодке безе. я кінчала із криком - "боже!"
...а знаєш, малий, є речі, які не б"ються.
цієї зими снився батько, на тебе схожий.

Нема, нема уже нічого
З того, що в юності цвіло,
Лиш спогад серцем блудить вбого
І дум сумних ятрить кубло.

Геть подалися горді мрії
Ярами забуття навмань
І тужні кліщі ностальгії
Стиснули пам’яті гортань.

Душею молодіючи,
Страждаючи, радіючи,
Ущент коханням змучений, -
Блукаю попід кручами.
Журба очима карими
Моє життя захмарила
І спокій наполохала,
Коли прийшла непрохана.
Із радістю розлучена,
Всміхалася засмучено
Її краса небачена
Зі мною на побаченні.
А зараз і не дивиться
На мене вже вродливиця.
Між дійсністю і мрією
Живу одною вірою.
Мов зоряна метелиця,
Журба сіяє й стелиться
Сьогодні вже за обрієм,
Де, певно, з іншим добре їй…

Живу?
Живу!
Авжеж живу -
ніяк не доживу,
коли таки закінчиться облудливе "шу-шу"...

Досяг?
Досяг!
Авжеж досяг -
ледь руку не простяг!
Поїхав по підручники - в дорозі десь застряг...

Дивлюсь?
Дивлюсь!
Авжеж дивлюсь -
ніяк не надивлюсь,
як з труднощами спільними я впевнено борюсь...

Дали?
Дали!
Авжеж дали -
догнали й додали
до впевненості в чорному відеречко смоли...

Берусь?
Берусь!
Авжеж берусь -
ніяк не доберусь
до гідного життя, а ні - то просто посміюсь...

22.12.2010

Ольга Бражник
поезія “Не судилося”

Вечір сіє з неба втому,
У крові доволі млості...
Не вбачаю дива в тому,
Щоб піти до тебе в гості,
Взяти пляшку сапераві,
Зготувати чахохбілі...
Під розмову по спіралі -
Геть бокали обміліли.
В ледь помітних теплих хвилях
Потонули наші очі...
Підсвідомість мерехтлива
Керувати тілом хоче.
Дай же руку, доторкнися,
Світлочолий янгол новий -
Надто справжній, надто близько,
Щоб наважилась відмовить...
У крові ж - доволі млості...
Вечір сіє з неба втому...
Всесвіт - хата. Хмари - постіль...
Охолонь! Таксі. Додому.



пародія

Загадкова і красива
Добровільно і без злості
(Ще б згадать з якого дива)
Заявилася у гості.
Підсвідомість підкачала?
Якось би зарадить справі
Схоже, в барі було мало…
Може маєш Сапераві?
Сам не міг прийти до мене?
(Рак напевно скорше свисне)
Вже дорослий, не зелений,
Так вимучуєш навмисне?
Хочу більше від… синиці
Ти якийсь такий несмілий.
Під розмову про сідниці
Геть бокали обміліли.
Там де двоє – там дилема
(Ти бокали ще наповни)
Дивна то філософема –
Хоч’ тілесне – є духовне…
Не таку плекав ти мрію,
Про домашню кухню кажеш.
Готувати я не вмію –
Але ти не зауважиш.
Віриш, нині не заснути,
Хмари - постіль...Так, до слова…
О, та ти уже розкутий
Мій маленький Казанова.
Всесвіт - хата. Тіло – з вати.
Суть речей – які розмови!
Вмієш, вмієш керувати
Світлочолий янгол новий!
Боже! Ще одна ідейка!
Усміхаєшся лукаво…
Навіть стихла канарейка –
Їй напевно теж цікаво…
…Йду біфштекса готувати,
Охолонь, спочинь, лелеко…
Я живого хочу мати,
А до ранку так далеко…

21.12.2010

Він стишив кроки і спитав дорогу.
Майнула думка – так уже було.
Я говорила дивно та розлого:
«Там буде оголошення за склом.
І ще там квіти, тобто тільки стебла
у горщиках і відрах із-під фарб.
І ще там тихо і доволі тепло.
Не місце, словом, а суцільний скарб...»
Він посміхнувся, скинув окуляри,
подякував. Пішов у інший бік.
А я тоді, мала, дурна школярка,
себе питала, хто той чоловік.
І тільки через півжиття (чимало!)
у погляді з-під сивої брови
я власне серце раптом упізнала.
Та з ним лишилась стримано "на ви"
21.12.10

Митець

Чи є пророк,
щоб був не від Творця?
Чи сонце є,
яке би не світило?
Так і не має
генія-митця,
Із уст якого
боже б не сходило.


А як і є,
то він не від Творця.
Не сонце це,
якесь нічне світило.
І навіть він –
не ранішня зоря.
Лише блудливе,
місячне страшило.


Бо з уст його
не слава, а іржа.
В очах - не іскра,
вигоди зубило.
В рядках не правда,
а гірка смола.
Таке собі,
словесне мотовило.


Ну а поет
запалює серця.
І не лукаво чинить це,
а щиро.
Його слова
вертають до життя.
Талановито, мудро,
справедливо.

2010

І знов у покосах розіллє медові хмелі
Отава прив'яла. І коник сюрчатиме дзвінко.
І так мені гарно, що син я своєї землі,
Що я - українець і лада моя - українка!

Держава моя, я люблю твій барвінковий цвіт
Од неба і моря, озер і річок тихоплинних.
І колір жовтавий - він теж обнадіює світ
Пашницею поля, де золото в кожній стеблині.

Я тут народився. Тут все споконвіку моє:
Криниця і стежка, й калина під вікнами хати.
І сонце високе для мене щоранку встає,
Щоб міг, як батьки, і трудитись, і вірно кохати.

Хай манну небесну готує комусь чужина,
Тобі я не зраджу, мій краю, одвіку й довіку!
Весна в Україні! І в серці моєму весна.
І горнеться сонце до наших розчахнутих вікон...

Іще є час до квіту хризантем,
Ще тайною чекання оповите.
Дрімає свята галаслива свита.
Іще є час до квіту хризантем.

Колиска нашорошених антен -
Сьогодні світ, змілілий без любові.
Бракує доброти,
тепла,
розмови...
Та ж є ще час до квіту хризантем!

А скільки ще і задумів, і тем...
Остання мить згорає відчайдушно!
От коли б разом,
коли б всі ми дружно...
Іще є час?..
Немає хризантем.

Прийду до тебе я у сні
і поцілую ніжно в шию.
Ну ось, нарешті ми одні,
я таємниці всі відкрию.
Вдихну тебе на повні груди
і залишу собі в душі.
Та видихати вже не буду,
захочеш ти цього чи ні!
Лиш тільки місто все засне
і заіскрять нічні вогні,
ти засинай - чекай мене,
бо я прийду тобі у сні.

2010