Я завагітнів вашими словами
І перший весь вагітності триместр
Симптоми токсикозу діставали:
То нудить, то голодний, то замерз...
Ну трохи відлягло в триместрі другім -
На оселедця з медом потягло..
Здається, що набрякли трохи груди,
Та ті, хто бачив, кажуть - так було.
Я довго ждав, поки відійдуть води -
Я Нобелівську премію хотів..
Коротше, так - я дивний від природи,
А не вагітний від якихось слів.
(Але таким як я не зробить шкоди
На вуха натягти презерватив)

26.11.2010

Легіт легко зманив листву
Ирій свій долілиць шукати.
Сонце в груди і – «Я живу!» -
Тане крик килимів листатих.
Оберемками двірники
Падолистовий спокій носять
Аж до вічності… З-під руки
Димом плинність буття голосить…

Попід затінком сивих хмар
Антрацитова темінь ночі
Долу сипле холодний жар,
Обгортає туманів клоччям
Леткість часу осінніх див.
Ирха інею кришталево
Сріблить шлях до зимових снів,
Та ще росами плаче мрево…

Як соломкою, п’єш мою душу.
Знаю, смак і хмільний, і гіркавий.
Ні, благанням тортур не порушу.
Буде спокій потому тривалий.

Як доп’єш, то скажи. Не печально,
Що душі не існує на світі.
Я піду по стежі мимо сальвій -
Споглядати, як граються діти.

Квітне аґрус у вільгім безмов”ї.
І везуть за парканом цеглини.
Ти коханець чи брат однокровний?
Я забула, та це й неважливо.

Як безхатньо, сяйливо, лунасто.
Спочиває замучене тіло.
Перехожі зітхають нечасті:
Певно, вчора лише овдовіла.


2010


***

Как соломинкой, пьешь мою душу.
Знаю, вкус ее горек и хмелен.
Но я пытку мольбой не нарушу.
О, покой мой многонеделен.

Когда кончишь, скажи. Не печально,
Что души моей нет на свете.
Я пойду дорогой недальней
Посмотреть, как играют дети.

На кустах зацветает крыжовник,
И везут кирпичи за оградой.
Кто ты: брат мой или любовник,
Я не помню, и помнить не надо.

Как светло здесь и как бесприютно,
Отдыхает усталое тело...
А прохожие думают смутно:
Верно, только вчера овдовела.

У порожнечі зріє тиша... Тиша -
що наші сумніви й страждання наші пише,
пробуджує сумління наше кволе,
і аж до крові серце в ребра коле.
А днів так мало - спалахом коротким.
Уміння жить - сюжет головоломки.
Сягнула думкою - спеклася думка в острах...
На парастасі дзвін ударив гостро.
А ми такі - нам сили не бракує,
а ми такі - то зайці, то акули.
Заграють в бубни ігрища Даждь-божі -
прийдуть літа і стануть на сторожі.
І стане думка - тиха, не речиста,
і кожен штрих свідомістю очистить

2010

Потинявся по світу я, об’їздив сто країн,
Побачив вежі схилені, фантазії Далі…
Тепер доходжу істини, обпершись на столі:
Кохатися у Зальцбургу не краще, ніж в селі.



2010

8 грудня. 19 год.00хв.
Порохова вежа (Львів, Підвальна 4)
ОЛЕКСАНДР СМИК.
український бард, поет, драматург, суспільний діяч.
Член національних спілок України: театральних діячів, кобзарів, журналістів та Всеукраїнської музичної спілки.
Автор концептуальних розробок музичних фестивалів: “Тарас Бульба”, “Вивих”, “Повстанські ночі”, “Лаба”, “Золоте підпілля”, “Зелений цвіт — цвіт надії”.

Творча зустріч.
Презентація збірок " З Україною в серці" та "В любові переможених немає".

Організатор
Наталка Криничанка , громадська організація "Етра".
097 323 11 93
066 911 76 14

передбачено клубний внесок(можна і цукерками)

напуває сірий спокій
сірий-сірий світ,
безнадійно одинокий
сотні тисяч літ,

невиправно-бездоганний,
та безсилий все ж.
світ великий і незнаний,
без воріт і меж.

павутинка зі стежинок
впала на траву,
у повітрі зі сніжинок
тче зима канву,
а під кригою тонкою
б"є жива вода,
і з останньою росою
осінь опада.

п"є її останній спокій
сірий-сірий світ,
крик у небі одинокий -
журавлиний літ.

павутинка зі стежинок -
по якій піти?
де неспокій? де спочинок?
лік від самоти?

чи врятує від прокази
пил усіх доріг?
сірий світе, хто відразу
це збагнути зміг?

тільки криком журавлиним
світ відповіда.
як останній лист осінній,
смуток опада.

2009

последний день осени
под ноги бросили
и растоптали
в рутинном угаре.
последний день осени.
вы так мимо проноситесь,
погруженно в обыденность,
ограничив видимость.
последний день осени.
туманные площади.
помятые мысли.
и завтра так близко.
последний день осени.
белые простыни.
гранж на плеере.
скоро первое.

2010

Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав:" Я вірний друг!"
Торкнувся сукні - злегка, рвійно.
Та як не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
"Безхмар"я в неба попроси -
Уперше ти сама з коханим."


2010

-------------------------------------------------





Вечером

Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!"
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
"Благослови же небеса -
Ты первый раз одна с любимым".

Знов падав сніг.
Укотре в цім столітті
метелик білий
шибки цілував.
Затримавши свій погляд
в верховітті,
на землю
у знемозі осідав.

Стелився долі м'яко,
білий-білий, -
недовга свіжість
суджена йому.
Аж поки крок чийсь
перший і несмілий,
не знати звідки,
вирушить в зимУ.

2007

Чому всі люди схильні до брехні
Якесь геройство склеїти додати
Та ніж брехати краще були би німі
Щоб неправдиве слово в очі всім казати

Можливо краще розповідь звучить
та у коханні треба відчувати
Та лиш у правді істина лежить
Не можна друже гріх брехати

Ти моя радість,мій біль, моє кохання
Моє ти сонце,моя причина до натхнення

Ти вітер чистий,ковток джерельної води
тебе життя чекав, з тобою зміг кохання віднайти

Замало слів,щоб передати всю твою красу
Твоя увага,любов твоя,вселили в мене знов весну

Очі красиві,сододкі губи, щирий сміх
Таку як ти найшовши.втратити - це гріх

Він не вважав себе героєм
Але це так і ми це знаєм
Боровся за щастя і єдність народу
За незалежність і за свободу
Моральна незламність й знання ворогів
Нещадна росправа до більшовиків
Завзяття й незламність ним керувало
Москальські кати цього не бажали
По сходах ішов до дому вертався
І постріл глухий в підїзді роздався
Та й все тишина немає Степана
Живим не побаче його Україна
Та в серці моєму він житиме вічно героєм
За планом його вкраїну збудуєм
Непохитність,єдність.активність і витривалість
Забудем поняття до ворога *ЖАЛІСТЬ*

За що не любиш сонце ти
чому не любиш теплих днів
не бачиш перед собою вже мети
та не находиш добрих слів

Не муч себе вона не варта
Ти їй байдужий друже
Буває так.не впала карта
Я розумію серце тужить

та все пройде загоїш рани
Полюбиш знову світло ти
Погода гарна у душі настане
зумієш щастя віднайти

повір,усе що робиться на краще
ти будь готовий все прийнять
бо спотикатимешся часто
не бійся часу вчись чекать

якби ти знала як радію
коли я бачу твої очі
що це зі мною я не розумію
чому зриваюсь серед ночі

я хочу бачить тебе поруч
і чути хочу що хвилини
не знатиму з тобою горя
та й сміх у тебе як в дитини

що не тривожить а втішає
що свято творить а не горе
від цього аж душа співає
і серце розслоняє штори

я готовий все тепло віддати
щоб не замерзла ти у люту пору
та перед тим як мені *НІ* сказати
то дай хоч зникну з поля зору

З просоння усмішка в думках
І добрі бажання в очах
Таким кожен день має бути
Щоб радість в душі і сум став забутим

Радій,що живеш і ходиш по світу
Радій,що їсиш і маєш що вдіти
Будь радий тому,що спідкала невдача
Бо згодом за нею крокує ще вдача

Проблеми життєві не став перед всім
Радій,що родичі є і ще маєш дім
Що хтось обійме й послухати може
Усмішка завжди тобі допоможе

Світ радості й позитиву
Створи собі його і сум не матиме вже впливу))

Падають секунди життя
Щоб радіти,обрала ниття
Для чого сумуєш скажи ? !!
Лови ті секунди й біжи

Біжи по хвилинах, радій!!)
Літай по годинах і мрій....
Забудь ти про сіре,сумне..
Забудь....за мить промине

Не кажи,що важко,знаю
Не обирай режим *ВТІКАЮ*
Борись з тим сумом,бо час іде вперед
Життя не варте смутку,розстав *намет*

*Намет* життя і надії
Такий , що прикрасить події..)

Хочу геть довкола неба
хочу геть десь за зірки
ще б хотів я лиш до тебе
щоб прогнала ці думки

важко зараз мені мила
важко вже мені давно
я не зміг здолати горя
поглинає лиш воно

вже не бачу світла сонця
і не чутно вітру спів
я сиджу в кутку в кімнаті
Поруч мене сидить гнів

ще і жаль десь притаївся
він руйнує сильний дух
ох як хочу щоб зробився
з лиха цього білий пух

розлетівся по просторах
десь у даль,у висоту
щоб не чутно було в горах
і залишив пустоту

пустоту я ту заповню
гарним настроєм і співом
і усмішку знов поверну
попрощаюсь я із гнівом

Ти пам`ятаєш, літній цей день?
На землі під теплим дощем...
Радощів зібрали пару тисяч жмень
А ще за зеленим кущем....

Співали ластівки пісні
Незнаю , чи згадаєш ти це все
Незнаю , чи була,а може тільки у вісні
Закрию очі... знов туди несе

Нехочу прокидатись, гарно там
Та все ж вертаюсь в сірість днів
Цей сон нікому не віддам
Й дощу тепленького я спів

Ніяк не передам словами
Ходив літав у цьому світі
Відчув його своїми я ногами
Не відчував прекраснішої миті

А головне була зі мною
І усміхалась й обнімала
Літали ми аж над горою
Про те що любиш ще казала

Та це лиш сон і тільки мрія
Що хтось колись прийде
За руки візьме та зігріє
Що радість в смутку віднайде

Говорять,що веселка не може сірою бути
Що сонце вмирає,а тепло його стає забутим
Рідні губи можуть бути чужими й холодними
та в пам`яті серця .обійми лишились ще теплими

Говорять,що життя густий туман
в голові від цього усього п`янкий дурман
втомлений диван кричить від самотності
не звжай не потрібно.а ще більше жалості

Говорять,що дипресія, ну значить точно так..
Залишаюсь сам на сам як дикий птах
чому ламати нерви ?? розбий мости
ти ж бачеш я вже не я, а ти давно не ти

Друзі сходять з орбіт,
Залишаючись білими плямами;
Освітивши твій шлях,
Загоряються ясними зорями;
Вгамувавши твій біль,
Залишаються рваними ранами;
Розпаливши світанок,
Тануть подихом в першому промені...

Я один
Мамин син,
Ми братва,
Нас є – два,
До сестри –
Буде три,
У квартирі –
Вже чотири,
А гулять
Буде п'ять,
Узялись –
Усі шість,
А за ним –
Далі, – сім,
Перелізем –
Буде вісім,
Звідки нЕвідь –
Уже дев'ять,
До десят
І – назад.
Дев'ять в домі,
Вісім – в лісі,
Сім – у полі,
Шість – на стрісі,
П'ять – у клуні,
І чотири,
Три ласуні,
Два задири,
Поміж тин –
Я один.

Перехворіє він, перехворіє
цей кволий світ, наміряний на мрію,
зневірений, зневажений богами,
немов зім′Ята спроба оригамі.

Перехворіє він, перехворіє
і вирине із того чорторию,
куди ми всі – хоч в чомусь солідарні –
знесли його, мов душу у лихварню.

Перехворіє він, перехворіє,
у нім іще живі поводирі є –
не всі розіпнуті чи підняті на списи –
здоровим глуздом людству збереглися.

Перехворіє він, перехворіє.
Завжди нам залишається надія
і та мала гірчинка на долоні,
що вище найпишніших церемоній.

Перехворіє він, перехворіє,
переросте юнацьку аритмію,
любов надбає чисту й полум′яну –
не як процес, а як стабільність стану.

Перехворіє він, перехворіє
багатовладдям і багатовір′ям
війною, бідністю, жорстокосердям,
жадОбою життя і страхом смерті.

Перехворіє…

2010р

Сльози у минулому.
Сум безслідно щез вже.
Жити в світі радісно
Й не боюсь померти.
Вічність не ляка мене,
Зоряні стежки -
Світлі і привабливі.
Бо зі мною - ТИ.

Хай з кручі, хай вниз -
За посмішку щиру,
За погляд ясний,
За потиск долоні
Й довіру без меж...
Умру за кохання.
А ти, любий, - теж?

Розтанув палац крижаний безнадії,
А сіра зневіра упала в труну.
Надія воскресла, в серцях відродилась.
І віра свята вже святкує тріумф.

23.01.2005

Тетяна Роса
поезія “Хризантеми”

Вони чекали осені, ці квіти –
пори, коли простелять голі віти
на палім листі тінь свою прозору
й холодні ранки внадяться до двору.
На фоні втрат весніють квіти щемно,
і на душі від того… хризантемно…



пародія

Надворі осінь, стало холодати –
Пустила б, може, серденько, до хати?
На палім листі з квітами чекаю…
І щемно так, як…на порозі раю.
Чи так весніти маю тут до ранку –
Чом не відхилиш трішечки фіранку,
І не побачиш тінь мою прозору?
Подумаєш, чом внадився до двору…
Пейзаж побачиш – я і голі віти.
Прострелений якийсь… Тримаю квіти.
Голубкою пригорнешся до мене…
Я знав! Я знав – поможуть хризантеми!
І на душі від того, моя панно,
І хризантемно трохи…і тюльпанно.

Я часом мрію: ранньою порою
Зайти в обшитий дубом коридор
Приклад МГ погладити рукою
Ледь чутно пересмикнути затвор
І ввічливо та чітко запитати
Про перспективи збільшення зарплати

Душа моя щастям кипить і вирує,
Як часом побачу, йдучи по селі,
Як трактор сусіда німецький буксує
В моїй українській колгоспній землі

- Моя любове, зіронько жадана!...

А їй від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана -
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна - навіть в забутті.
А він - Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього "Дух, що тіло рве до бою".
Чоло ясне й високе. І мета.

- Ох, чи зів'єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..

...Вже й молодість за юністю пішла.
...Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він - Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По-праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
"Це та, що сам Франко її кохав!"

2008

finita la commedia

Прощаюсь та читатиму вірші ще довго,
Лишатимеш на сайті не один ти слід.
Вірші твої прекрасні і чудові -
Без них - серця заковані у лід.

Твої слова вкладають на папері
Глибокі думи про гірке життя:
У них смієшся, плачеш. В нові ери
Пливеш повільно десь у майбуття.

Ти завжди пишеш про чуття. Ця правда
На біле лиється так щиро з небуття,
Лишається, немов сліди заграви,
А зорі шлях показують в нове буття.

Тому твори і не шукай шухляди
І погляд свій на волю підведи,
А я підтримаю у кожній хвилі радо -
Ти тільки впевнено до світла нас веди!

01.12.2010 року Місце не має значення

Він був ревнивцем – тривожним і ніжним,
Як сонечко Боже, мене любив.
А щоб не співала вона про тодішнє,
Він білу пташину мою убив.

Ще й наказав у півтемній оселі
«Смійся, віршуй!.. Це - любові пора».
І я закопала ту птаху веселу
Побіля криниці, де вільхи кора.

Не литиму сліз - ні сама, ні прилюдно.
Камінним зробилося серце усе,
Здається мені, що завжди і повсюдно
Відлуння той голос відрадний несе.


2010

-----------------------------------


***

Был он ревнивым, тревожным и нежным,
Как Божие солнце, меня любил,
А чтобы она не запела о прежнем,
Он белую птицу мою убил.

Промолвил, войдя на закате в светлицу:
"Люби меня, смейся, пиши стихи!"
И я закопала веселую птицу
За круглым колодцем у старой ольхи.

Ему обещала, что плакать не буду,
Но каменным сделалось сердце мое,
И кажется мне, что всегда и повсюду
Услышу я сладостный голос ее.

З приходом холодів
Він твердо, накрепко застиг
На цих тротуарах.
Його ноги,
Дома
Незрушно примерзли до землі.
В пів-кроку він від них,
Вони від нього.
Може трохи далі.

А може всі оці мости,
ліхтарі, зупинки, школи,
кафешки з вайфаєм
Отак от взяти, прийти
І напоїти теплим чаєм.
...
І відігріти..

Але нічого спільного
- може минулого.
Рідного
- може хоч знайомого.
Ніщо не пов’язує. Ніщо попереду.
Просто замерзли поряд - спина до спИни.
В ніч з вівторка на середу,
В ніч із зими на зиму.



2010р

Снігом під ногами
перший крок у зиму...
Подихом колючого повітря
срібно-сизе мливо,
мов завіса диму,
осідає інеєм на віття.

Кроками м'якими
стелиться стежина,
І сліди зникають між слідами...
Гріє голі ніжки
пір'ячком пташина
між морозно-білими гілками.

Перший крок у зиму...
Вдих на повні груди
дива кришталевого світанку,
де розквітле небо
ще гойдає човник
місяця в прозорому серпанку.

Боюсь,
Не обірвалася б
Вона:
Найтонша лінія моєї долі
На зламі обрію, брови чи вуст…

Хіба то сніг? То небо оцвітає,
кульбабово засіює над світом
майбутній травень і майбутнє літо.
Збираються граки у вічні зграї,
здіймаються у сіру і холодну
грудневу вись і на дерева липнуть.
А їм сьогодні знову сниться липень,
а їм би ще тепла... І я би згодна
іще збирати із-під ніг каштани,
здіймати вгору куряву і листя...
Опали золоті пелюстки міста,
а неба пелюстки не скоро тануть...
30.11.10

Примхливою красунею,
В мереживі завій,
Зима лишилась юною
У пам’яті моїй.
Постійно неусталена,
Являлась крадькома
Морозом підкрохмалена
Зірчаста бахрома.
Вдивляючись у небо я
Чекав, немов маля,
На те, щоб білі лебеді
Сідали на поля.
Збиралася із силами
Зима не день один, -
Махала довго крилами
Невтомних хуртовин.
Сніжинками сріблястими
Вкривалась рябизна, -
До обрію розпластана
Біліла далина.
Відрадою і втіхою
Не в снах, а наяву
Зима ходою тихою
Казала: "Я живу…"

У твоїх неймовірних зіницях
Свій розбитий вітрильник втоплю...
Може якось зайдеш..чи наснишся..
У моїм чебрецевім раю..

Там блакитне вино.І немає ще зради..
Там вербові гурти білі келишки б"ють..
Я до ніжок твоїх упаду зорепадом
У моїм чебрецевім раю...

Вийде п"яний світанок на луки
Й почалапає в казку свою..
Золоті ясени цілуватимуть руки,
У моїм чебрецевім раю.

Будуть падати сонні зорини,
Й оберемки цілунків і слів ..
У твої неймовірні єдині

Кришталі..
кришталі..

ілюзія а ти у ній живи
загострюй пазурі вивищуйся над братом
відомим стань у брязкальцях кривих
відтворюйся – воїтелем наратором

вправляйся в пишномовстві і брехні
одне від іншого впритул не розрізнивши
святе у найбруднішій ворохні
закопуючи в кучугурах віршів…

поете проти тебе всенький світ
«пропало…» пишеш а читають «браво»
і вимагають гострої приправи
твоєї крови – закріпити міт

мовляв сердега – не від світу він
не вміє жити от хіба – у творах
де розтирає між рядків на порох
самотнє серце рéчене на згин

Ночной бред с пятницы на субботу в новолуние...

Гремит гроза и молния блестит
и дождь все льет слезами от обиды
та что любил в соседней зале спит
а я пишу стихи ,не про нее,обидно.

Когда-то думал, раз и навсегда,
Теперь, зачем рыданья и упреки?
Стена, стена, Китайская стена,
И камни в ней тяжелы и высоки.

Я строил, я мечтал и что теперь,за что?
И сам незнаю как мне с нею быть.
Я думал, до нее, что всем Любовь мила.
Уверен был-ее нельзя убить.

Любовь прошла сама и больше нет ее,
Рукою не схватить не удержать.
И сердце так не бьеться как вчера,
Огонь потух,что на углях лежать?

Зачем пишу,всю эту чушь тебе
не знаю сам,
Наверно просто так,
а может быть и нет...

Гремит гроза и молния блестит
и дождь все льет слезами от обиды
та что любил в соседней зале спит
а я пишу стихи ,не про нее,обидно.

Когда-то думал, раз и навсегда,
Теперь, зачем рыданья и упреки?
Стена, стена, Китайская стена,
И камни в ней тяжелы и высоки.

Я строил, я мечтал и что теперь,за что?
И сам незнаю как мне с нею быть.
Я думал, до нее, что всем Любовь мила.
Уверен был-ее нельзя убить.

Любовь прошла сама и больше нет ее,
Рукою не схватить не удержать.
И сердце так не бьеться как вчера,
Огонь потух,что на углях лежать?

Зачем пишу,всю эту чушь тебе
не знаю сам,
Наверно просто так,
а может быть и нет...




00:01

Я видел строчку одиночество у Вас
Напрасно,я сказать вот что хочу,
Кто воспитал сынов того сейчас
К тем одиноким я не отношу

Любовь проходит, временна она
Не знаю, но уверен тяжело.
Так тяжела разлука водночас,
Но жизнь идет, другого недано.

Да сложно подбираються слова,
И серца стук так быстр в моей груди
Не знаем мы не думаем прото ,
что ждет за поворотом впереди.

Не знаю ,что другой я написал
с тобою я откровенен так всегда
Да чем то я не знаю путь мой связан
С твоим путем вот точно знаю я

Без знаков припинания,прости
Но от души заметь и без затей
Я то что думал написал....

День к закату близиться,
Сядем на крильцо.
очень просто хочеться
вам взглянуть в лицо

Говорим неспешно так
Ведь устали мы
Целый день работали
К вечеру пришли

Коньячек по чарочкам
начатый стоит
Разговор, как речечка
медленно журчит

Солнце за березами
Все темней закат
Как такому обществу
я сегодня рад...

Слова лишь пыль на жизненном пути,
Но так дано путь каждому пройти.
Без остановки-словно белки в колесе
Мы в суете все крутимся ,как все...

Но мы не все,мы горды и должны
Пройтись по жизни не согнув спины.
Мы можем все и в высь лететь должны
И крылья наши легки и прочны.

Нас ветер жизни поднимает ввысь,
Но удержаться там -Вот это жизнь.
Слабеют крылья близиться земля
Но миг полета -вот всему цена.

Не ищи цветок в снегах,
Не ищи ответ в слезах
И отчаяния мрак ты надеждой разгони

В книгах не найдеш ответ,
но в молчанье тоже нет...,
что б смотреть на это свет
ты стишочек напиши...

Первых строк-из сердца кровь,
но пройдет глухая боль.
Во второй строке блеснет надежды лучь,
Третья строчка исцелит,
А четвертая вспьянит ,
свежим ветром что повеет вновь...

Не ищи ответ в себе.
Нет покоя на земле,
И не будет,так устроен мир-поверь

Не ищи ответ в годах,
Не ищи ответ в деньгах,
ты еще стишочек просто напиши...

Замісила ніч на молоці –
сходило до ранку дике тісто.
Мила теплі руки у ріці.
Одягала сонячне намисто.
Вишиті червоним рукави.
Руки мліють од безсонь і сонця.
Ноги заплітаються в траві,
втома швидко – певне, буде доця.
Замішу любові на обох.
Біле тісто зійде вище хати.
Нам з тобою затишно удвох
прокидатись. А ще ліпше спати.

Любов гаряча і безтямна
Пірнала з берега у річку.
Зелені дивні чоловічки
За нею стежили у плавнях.
Ольга Бражник

Загадка
(пародія)

Любов гаряча і велика
Стрибала з берега… О Боже!
Зелені дивні чоловічки
За нею стежили. Негоже
Дивитись на біду Любові
Щодня великими очима.
Вона гаряча до безтями,
Вона води напитись хоче!
Любов гарячу спрага мучить,
Тому й пірнає бідна в річку.
Скажіть, ну чим їй допоможуть
Зелені дивні чоловічки?
Нічим!
Тому тихенько стежать,
Смакують вигини жіночі…
Скажіть, чого зелені хочуть?
Чому у них великі очі?


2010

Переситився, пересипався
У піщанім годиннику світ,
Небо витекло і калюжами
Нас приваблює. Холод, лід...

Хмари клаптями… Зорі – відблиски.
Відображення: від і до.
Мрії хлюпають під чоботями
І не ловляться у відро.

Вгору нічого нам дивитися –
Там безодня, омана-ніч.
Всі стежини в одну зливаються
І, на жаль, не ведуть на Січ.

Та які б не були дороги –
Воля кличе нас за пороги!


2010

Моя печаль не в тому, що твоя,
Хоча в обох вирує біль неспитий.
...Впіймавши не синицю - журавля,
Не знаєш ти: а що із ним робити?

В яку його кошару приточить:
Чи до овець, чи, краще вже, до птиці?
А він чека, похнюплено стоїть,
Припнутий мотузочком до криниці.

І начебто усе в господі є,
І пахнуть айстри, мов далекі хмари,
Та журавель пшениці не клює,
Та журавель не мріє вже, а марить.

На сірі клапті крається блакить,
Приречена у вимірі пласкому.
В НЕВОЛІ ЖИТИ СТРАШНО ВІДПУСТИТЬ.
Прошу тебе: постав, нарешті, кому.

1996