Неоплакана тиша важка і невтішна.
Невідіграну ноту тривожить печаль.
Невідлюблену ніжність мій погляд запише
На тендітних пелюстках невирослих мальв.

Непромовлене слово – незіграна п’єса.
Невколисана думка кричить, як дитя.
А життя – це ж не потім. На потім лиш стреси.
Бо лише в цю хвилину є справжнє життя.

Я до тебе іду і не раз ще спіткнуся.
Ти не бійся мене, тільки тихо збагни,
Що кохання моє відлюбитися мусить
Не колись, не далеко – цієї ж зими.

Кольорово,
ще кольорово
сонце в осінь
проміння ллє.
Пустотливо
і загадково
вітер вітами
виграє.

Мелодійно,
не безнадійно
пісня в серці
звучить моїм -
молитовно,
благоговійно
тиха радість
росте у нім.

Божевільно
жагуче, сильно
ще вирує
в душі любов
безумовно
і нероздільно,
як основа
усіх основ.

Білий храм. Білі хмари, немов лебедине крило.
Ти у білім костюмі, надія свята і безгрішна,
білі думи-стібки, рушникова ця гладь білосніжна,
білим сумом бентежать твоє неспокійне чоло.

Ніжно-білі троянди в саду і на білім обрусі,
білі вина у білих відерках на білім столі.
Так врочисто кругом, що і мушки не чути у вусі,
ніби в гості чекають блаженнійших і королів.

Білий кінь зачекався в гаптованій білим попоні.
білим подивом біле повітря вдаряє у скроні,
білі пера дрижать тихо в білому плюмажі.

Білий прапор вже кличе до миру і доброї волі.
Білу манну із пуху дарують алеям тополі.
Тільки я ще у чорному. Досі. Ще доки, скажи?

07/11/2010

Ця осінь така безпорадна, як я перед ніччю.
Така ж невимовно заплакана і засумна.
Я світлом електрики дати ще пробую відсіч.
А відсіч тобі? Нам обом, коли завтра зима?
Я грітиму душу в долонях, в обіймах і слові.
Як добре, що слово твоє без метафор і рим.
Ця осінь така безпорадна, та ще кольорова
у черзі за спокоєм, врешті, хоча би малим...

Кроки. Чиї? Не знаю.
Світло. Яке? Не бачу.
Тиша від краю до краю
Палить душу гарячим.

Небо. Сіре? Неправда.
День. Скінчився? Побачим.
Смуток радість загарбав.
Місяць – око козаче.

Місяць – тільки зіниця.
Ніч – пелюстки любові.
Слово не спопелиться.
Я народжуюсь в слові.

Люблю очі меду, наповнені світлом,
навпроти сумної, тонкої ріки.
Стаю на коліна над тишею світу...
Бо ж я - ніби вічна, а ти?

2010

...ворожила-замовляла, як мале дівчисько вперте: води-луки-тіло-руки, поєднайтесь в круговерті сну вабливого, щоб зранку не розплутати нікому...сонце знову ставить кому, і за коси витягає із намріяного раю, із придуманого дива...
За вікном – промерзла слива голо світиться від тиші, листя – покотом, і миші з поля, як з Єгипту, сунуть, морем-по стерні – до дому
...
мого дому, що лишила, загубила, ніби шило, в скирті долі...
...
сон поволі знову склеює повіки... ворожила чоловіку по долоні аж до ранку: ця триватиме дорога, ця трава – волосся Бога, це коріння – слів предтеча
головних,
та не важливих...
...
Зацвіли у сні черешні, потім – в тіло одяглися, потім – соком налилися,
потім – усмішка сяйлива
вуст її-його...
достоту,
не збагнути, де чиї вже...

Ноги, можливо, підуть, але я залишусь і тоді
Там, де здіймається дим понад садом і домом,
Де не важливо якщо ти помреш невідомим
Там, де повітря – узвар на ранеті й воді.
Де по дорозі ідуть мовчазні корови,
Тонуть в тумані, а потім рятуються звідти.
Віти, важке ніби груди жіночії, літо
В яблука зібране, гублять в тенетах трави.
Яблука гупають, діти привозять дітей
То до сусіда, а то до спустілої хати.
Добре, що майже не треба чекати вістей,
Добре й не буде уже до дощів пелехатих
Ані хазяїв на хуторі, ані гостей.
Тільки старі і собаки, а ще вайлуватий
Дурник тутешній і я – ніби цар над царями -
Сам собі буду писати, палити, встеляти
Постіль пустішу від вітхозавітних пустель.

Може і ти приїжджай, коли щось до нестями,
може й не слухай мене, що любов – то пусте…


2010

Червоне чорнило.
Рядки золоті.
Кипіння ідей, метафор...
А щоб я такого тоді захотів,
Як був би птахом чи графом?

Була би для мене комфортна даль,
Безглуздий бунт гайдамаки?
Свята і вогненна мені вода,
Чи дівка – тремтлива маківка?

А може, би я в монастир пішов?..
В жіночий хіба...
В дівочий...
Обірваний Шлях –
Як на серці шов,
Як маска на ясні очі.

Монархи й анархи – усе було.
По колу все раз десятий.
І вітер умер.
І розбилось скло.
І пси почали... мовчати.

Такі то у світлі цім пироги.
Про мене плітки кольорові...

А ніжно-космічне ягня жаги
Зализує біль до крові.

Ігор Павлюк нікого не вбив.
Він помагав мурашкам.
Білці на соснах сушив гриби.
Варив із вовками кашу.

Ігор Павлюк повій розумів
І жебраків безгрішних.
Ігор Павлюк найбільше любив...
Ангелів грішних.

Довго крізь люде вітром ходив,
А через душу – віршем.
В щасті без друга вина не пив,
Але без храму – вірив.

Крали у нього штани і хліб,
Били його, вбивали...
Ігор Павлюк прожив на Землі
Мало.

Тільки до зірки ледь спалахнув,
Разом вони зів’яли.

Стежку до неба
У глибину
Люди йому
Копали.

Збирачі душ, що чублять підземелля
із пунцовою ковдрою небес.
Облич не мають. Містять: ікла?, хрест?
І починають із похмільного зізнання.
Окрасою для них не є сапфір,
а чи огидою моргові стіни.
Несуть себе десь вище а ніж зміни.
І трохи нижче за розшарпаний папір.
За порох слів, за ті обійми долі,
які, повили їх в матерії злу тінь.
Зрікаючись так лагідно:- Відлинь.
Полишили їх, ген, у приймах болю.

7.11.2010

А якби я з тобою зустрілась?
Просто так, на перехрестях до вічності.
Я б страшенно на себе злилась!
А на долю - то вже й поготів.

Я би знов пролилась дощем
На твої заціловані щоки.
Більш не станеш для мене плащем,
Не зігрієш у ніч зореоку.

Я б дивилася не на зірки,
А на твої...на твої лиш очі.
Розігнала б всі згірклі роки...
О, Господи, як я Щастя хочу!

І хотіла. Щоночі. Завжди.
Задивлялася я на зорі.
І чекала, що хтось покличе,
Забере хтось у сни прозорі...

Хоч скляні, аби лиш самотню
Не лишити у світі повість...
Бо той світ котився в безодню,
Й не шукав більш втікачку-совість.

І тоді ж я стояла під небом,
Світ ловив мене, доганяв...
Я ж не знала, що так не треба...
Хтось мене в думці згадав.

Проклинати б той зоряний вечір!
Ті слова, що в душі прокричала...
Небокрай сипав зорі за плечі.
Те бажання мене наздогнало..!

Чи вже його від себе одіпхнеш? -
Так і лишилось. Вигадане Щастя.
Між ним і горем не буває меж.
А чужі долі, знай, не можна красти!

04.11.10 22.44

Я чекала ТЕБЕ,
Ти – мій біль, моя вічність, мій простір.
Я шукала ТЕБЕ,
Ти – мій крик, мій сон, перша осінь.
Я не знала ТЕБЕ,
Ти – прощання, пробачення,камінь.
Відчувала ТЕБЕ,
Ти — бажання, сльоза, надреальність.

Вишивала ТЕБЕ,
Ти – у серці, в душі, десь назовні.
Обіймала ТЕБЕ,
Ти – мій відчай, мій подих холодний.
Прокричала ТЕБЕ,
Ти – те, чого я не зможу забути.
Віддавала ТЕБЕ,
Ти – той видих, що хочу відчути.
04.10.10

Найглибше – розуміння. Це як сон.
Це – спокій, на який я вже не здатна.
Співай мені пісень біля вікон,
Бо я вже все… Я більше не придатна.

Я не засну під твою колискову,
Ти трохи божевільний, я – жива.
Мені подобалось колись якесь-там слово,
Щоранку просиналася сама.

А я прийшла, пройшла. Навколо – тиша.
Ти воював з собою цілу ніч.
Я знаю, що мене не заколишеш,
Від тоді, як ми були віч-на-віч.

Невипадково потім впала на коліна,
І годувала з рук чужих собак.
Я знаю, що мій гріх — моя гординя.
Та й ти недосконалий, як-не-як.
26. 08. 10

Ти думаєш, що знаєш про наркотики все.
Я ж бачу щоночі, як тебе без них ламає.
Мені страшно, я за годину написала сотню есе.
Ти в болях кричиш, що назавжди кохаєш.

Твої обіцянки пробили знов мідні бар’єри.
Я й справді боюсь, що до ранку тебе вже не стане.
День бачу вночі і стараюсь зробити кар’єру.
Не знайшовши втрачу. Твоя тінь із мертвих постане.

Я змирилася з думкою, що ти божевільно-скажений.
І за твоє життя я своїм заплатила сповна.
Твій наркотик – це я. І без волі ти – мій полонений.
Ти помреш уві сні, бажаючи крові й вина.
29. 07. 2010

Мені тільки б віру.
Мені б тільки свічку й чорнило.
Тебе Вже без мене світило накрило.
І я не побачила міри.

Хоча б якісь ліки.
А можна, в додаток, паперу.
Нехай вийде щось схоже на сферу,
Тонувши в обіймах каліки.

В дарунок ще світло.
Щоб сутінків більше не було.
Мене це вже вкотре не надихнуло.
Запила без сльози літру.
06. 06. 2010

Тепер не знаю як тебе назвати.
Не рідний, не чужий, не просто мій.
Не можу підійти і обійняти,
Сказати, що у мене стільки мрій.

Не буде так, як в нас було до того.
Не той формат, не ті життя стежинки.
Твій звук – автомобіля звук німого,
Розбитого грозою на краплинки.

Бо спогади – це боляче буває,
Як твоє серце рветься на шматки.
На ті розриви відповідь шукаю,
І досі не зуміла ще знайти.

Я вже не знаю як тебе назвати.
Загублений, розчулений, німий.
Ні, зараз краще просто помовчати.
Ти не німий, не ворог. Ти не мій.
06.05.2010

***
А вже ж бо сонце в осінь перелито,
пташата в леті пробують крило.
Ще гойдалка вітрів гойдає літо,
та різнобарв’я – мов і не було.
Вже обрії заслали хмари сизі,
проміння в золоту заперто кліть.
На погляд спершись шелестом донизу –
ледь починає кронами паліть.
З них прохолоду струшують серпанки,
на крила тиші сіється роса.
В бурульку виноградну соком п’янко
терпкий промінчик з неба прослиза.
Ще куряву доріг здіймає вітер,
і кожну барву погляд пам’ята -
на дно душі схова його до літа...
Цвіркун сюрчить – мелодія не та,
не сонячна, як досі, не уроча -
нанизує на струни висоту.
Вечірню тишу звук її толочить –
не ту октаву зіграно, не ту...

Жовтий лист кружляв-кружляв в польоті,
І не сам, а ціла заметіль!
А за мить – лежали всі в болоті,
Де на них чекали тлінь і цвіль…

Наш літак кружляв-кружляв в польоті,
Потім – парашутна заметіль,
І також лежали ми в болоті,
А по нас стріляли звідусіль!

Отаке воно життя цікаве:
Я – живу, а де той жовтий лист?
Він зі мною не смакує кави,
Не показує свій поетичний хист?

Та не розійшлися паралелі!
Підібрав я лист і засушив.
Він тепер живе в моїй оселі,
Між листків у збірочці віршів…
06.11.2010

Жовтий лист кружляв-кружляв в польоті,
І не сам, а ціла заметіль!
А за мить – лежали всі в болоті,
Де на них чекали тлінь і цвіль…

Наш літак кружляв-кружляв в польоті,
Потім – парашутна заметіль,
І також лежали ми в болоті,
А по нас стріляли звідусіль!

Отаке воно життя цікаве:
Я – живу, а де той жовтий лист?
Він зі мною не смакує кави,
Не показує свій поетичний хист?

Та не розійшлися паралелі!
Підібрав я лист і засушив.
Він тепер живе в моїй оселі,
Між листків у збірочці віршів…
06.11.2010

..Я на зло дощам! І на зло йому,
Той , що листям рве душу всю мою..
Посміхнусь вітрам! І на заздрість зливам
Замалюю фарбами те, що стало сірим!..

Осінь. Небо. Жовтень. Дивний світ навколо.
Я, немов школярка, листям бавлюсь кволим.
Я його лікую! Я із ним жартую..
Поруч ти.. А хочеш?- Вальс тобі станцюю!

Ти, мабуть, не віриш. Це й,мабуть, не ТИ..
Я бойкот влаштую всім , хто буде проти!
Та тебе лиш Осінь зможе вгамувати..
А мені чекати.. лиш Весни чекати..

І вінілом стануть всі мої портрети.
Озирнусь на них я.. Милий, Любий- де ти?!
Знаю, Осінь- завжди вибір залишає..
Та змагатись з нею.. листя заважає..

17.10.10

Пахнуть ранком, розмиті стандартом газети.
Манить простором, шматтям забите вікно.
Політична вуаль у кіно, між людей в інтернеті.
Підсвідомо сьогодні вона - мій гіпноз.



Сонна лампа і промені змерзлого сонця.
На полиці - відксерений друг і поет.
І листівки-агітки на кожному кроці,
Про політику кожен відомий куплет.



Огляд преси вечірній: трагедії, вибори, гроші.
А про цінність і вибір нема ні рядка.
Президент, депутати і мер - всі хороші.
Тільки гречка на рівні з ікрою - гірка.



Енергетики сумно стоять на вітрині.
Не купують їх, надто уже дорогі.
Тільки черга зібралась за "Вінстоном" синім.
І міліції повно, і дим, як туман, навкруги.



"Я радію за тебе. Нарешті навчилась писати", -
Витирає дідусь мій розквітлу сльозу.
Розумію. Політика в домі у нього, як свято.
От і я так повільно у неї вповзу.



На дисплеї замигало щось кольорово.
Вимикаю мобільник. Депресія. Осінь. І я на краю.
Я ступаю розритими клаптями рідного Львова.
Хтось багаття розвів у моїм українськім раю.

період підрахунку голосів
листопад, 2010р.

Що ти, осене, робиш зі мною
В тьмянім світлі померклих вогнів?
То печаллю холонеш сумною,
То радієш теплом гожих днів.
Що ти, осене, хочеш від мене
На порозі чужої доби?
Підпалила тополі, а кленам
Обскубла кучеряві чуби.
Звідки фарби і свіжість ця звідки
В твоїй тихій ході повсякчас?
Вдень – красива, неначе сусідка,
Мов дружина, вночі – без прикрас.
Як лукава і хитра ворожка
Розсипаєш цвіткований прах.
Я тебе не люблю анітрошки,
Хоч старався любить попервах.
Ти навіщо посіяла смуток
У зболілій душі завчасу?..
Хочу бачити, знати і чути,
І кохати, й творити красу!

В таку погоду можна тільки пити
солоних сліз цілющу простоту.
І день, що знов настав, благословити, -
дощем укрив душевну наготу...

Забрав у неї біль, розвіяв вітром,
згубив його, як губить падолист.
Із серця струн видобуває світло,
немов з бандури звуки бандурист.

Любовно вичакловуючи пісню,
що лине до небес, у далечінь,
дрібним дощем вмиває осінь пізню,
змиваючи журби холодну тінь.

В таку погоду можна тільки пити
цілющих сліз солону чистоту.
І кожен день новий благословити,
хвилину кожну, долю непросту...

Повинна що робити ?
А чого робити не повинна ?
Ніхто в такім великим світі
Не знайде відповідь на ці питання .
У кожного дорога індивідуальна .
Не можна нам пророчити майбутнє .
Ти не пізнаєш душу візуально ,
Не віднайдеш її присутність .
Ніхто не може зрозуміти
Усю мою життєву сутність .
Нема людини в цьому світі ,
Яка б ловила всю відсутність .
Як можна розповісти хто ти ,
Коли ти сам шукаєш кроки ?
Коли душі твоєї дотик ,
Не викликає в тілі звуки .
На своїх помилках вчимося .
Всі наші шрами – це рушійність .
Важливо те , як ми підведемося
Після великого падіння .
Липень2008.

Яке життя мені приготувала доля ?
Які дива , розчарування ,гру ?
Своєю я іду дорогою по волі ,
Збираю квіти на своїм шляху .

Я йду неквапно так по волі .
Тисячі роздумів рояться в голові .
На волі тіло , чи душа в полоні ?
Торкаюся я ногами до землі .

Мені волосся заплітає вітер .
В кінцівках легкість , в очах – світ .
Думки складаються із літер,
Душа – з незайманих орбіт.
Червень2008.

Я прийшла , щоб зруйнувати всі стереотипи ,
Всі палаци в розових відтінках .
Свій зробила я давно вже вибір .
А тепер шукаю дірки в ваших стінах .

Ви всі повитягали в моїх очах скалки .
Я вам дякую і висновки свої зроблю .
Тепер моя черга вибирати дерев»янні балки .
Я оглухла до чужого болю і жалю .

Не шукайте ви тепер в мені підтримки .
Я була ягням на вовчій війні .
Залишаю вам тепер всі крихти .
Не дарма француза кажуть «се ля ві» .
Червень2008.

«В таку погоду треба тільки пити» -
Один поет так розпочав свій вірш…
І як його такого не любити,
Давай до мене дуй сюди скоріш!

Поети, знаю, хлопці непогані,
Тому бери що є – ікру, лимон,
Вони ж напевно в тебе не останні,
А в мене у заначці – самогон!

Погода, наче жінка – річ примхлива,
Часу не гай, з візитом не барись:
Коли ще ждати нам такого дива,
А то ще розпогодиться, дивись!

В таку погоду можна тільки пити
захований у тумбочку коньяк,
спостерігати флегматично, як
в калюжах скачуть горобці, мов діти,

притиснутись до теплого кота,
і в сон його потрапити котячий,
де він, малий, лякається і плаче,
бо знає вже, що значить самота,

і, загорнувшись у дрімотний мох,
не чути, як тихенько ти підходиш,
і дивишся, і світ над нами зводиш,
прокинутись –
і випити утрьох.

Галина Фітель
Поезія “Космічна істерика”


Бліднуть плями на Сонці, червоніє Меркурій від люті,
бризка ртуттю-слиною на сотні парсеків довкруг.
І Венера забула любов, бо кольчугою перса закуті.
Всі планети біжать на Чумацький некошений луг.

Вже мобільник у Сонця розплавився від повідомлень:
що за жарти красуня твоя дозволяє собі?
Ми дали їй і нафту, і срібло, і злото, і кисень, і водень,
вже забула хіба, як забракло вина і хлібів?

Пише Альфа Центавра до Бета Персею:
– Так, любий,
мабуть, треба скликати міжзоряний Синедріон –
синьоока планета Земля жовто шкірить китайського зуба –
мало Місяця й Марса, подай ще Сатурн і Плутон.

– Знаю, люба Алголь, зачекай, молоде та зелене,
знов озонові дири туманять злегенька мізки.
Поки місячний виросте сад і зелена евглена
проживе там три дні, хай не тягне до Марса руки.

А Сатурн і Плутон – то ще ті козаки галактичні:
на розкішнії кільця комети розпушують хвіст.
Чорні діри давно вже полюють на війни космічні,
і танцюють в боях таємничо-зникаючий твіст.

Може , вистачить їй для початку простенької кари,
навчимо попередженням нашу малечу, зажди.
Скажем, спека у липні, чи в січні грозовії хмари.
Та порядок у Космосі ми наведемо завжди.


пародія

Сонце в трансі – вже вкотре Венера пропала з орбіти!
Третю ніч десь гуля – отакої собі дозволя…
Ті планети як діти, ті планети, направду, як діти –
Кароока Венера й синьоока красуня Земля.

Вже сусідці дзвонив – посміялась Проксіма Кентавра:
Поприходять вони, підросли, не хвилюйтесь,сусід!
Ненароком якось натякнула на карлика-мавра,
Може звабив з орбіт його астероїдний слід?

Ще зелені які – що парсеків для них квадрильйони,
Як з’явилось в Сатурна новé еротичне кільце?
Тут безсильні, не діють усі галактичні закони,
От рецепт би новий, щоб зробить макіяж на лице…

А парсек – сміхотá! Три на десять в шістнадцятій метра.
Рік туди, рік назад – то піщинка для Всесвіту, мить…
Кавалери оті… Та навіщо ж так нáніч без светра?
Сексуально і модно – а вранці ось горло болить…

Взять Нептун і Плутон – так нічого, як родичі-тезки…
Чи Юпітер – ого! Він найбільший й багатий, як Крез!
Та летять від Землі на Меркурій такі SMS-ки,
Що пробачте, незручно й читати таке SMS…

Зрозуміло, що перса в кольчузі вже стали, як дюни…
Тут складається наче обом вам безпрограшний план:
Але ви зрозумійте – Меркурій для вас ще заюний,
Я не проти Сатурна, на крайній випадок Уран.

От хапнула би Марса за руку й сказала: – “Пройдемось!”
Ну, червоний. І що? Але місяців має аж два…
Добре – близько! А зле – то що трохи підглядує Деймос.
Обіцяють, що скоро там яблуні будуть й трава.

Все! З’явились би тільки! Я вам розтлумачу уранці…
Бо порядок в Системі – найперше завдання! Так ось –
Кавалерам отим приготовані протуберанці…
Знов розряд батареї? Чи щось вже “космічне” стряслόсь?..


6.11.2010

Стою у білому палаці.
На пальцях рук блищить рубін.
Десь на Карибах чи Ямайці.
В гламурних шортах до колін.
Засмаглі слуги у бікіні
(тонкі мотузки на стегні)
в поклоні сік несуть, Мартіні...
Любов, повага - все мені!
Ласкаве сонце в окуляри,
басейн, підстрижені кущі.
Лунає струнний плач гітари -
щось тихо грає для душі...

Біль в голові - оце похмілля!
Нема палацу і колон.
Поглянув оком на подвір'я -
і зрозумів, що це був сон.
Пливуть померлі мухи в супі -
прокис, гіркий немов полин.
Облізлі стіни у халупі,
нема шпалер, нема гардин.
Ну я й проснувся... Краще спати!
Назад, туди де є басейн!
У інкрустовані палати,
бо там Мартіні і портвейн!
01.07.2009р.

Жовтий лист кружляв-кружляв в польоті,
І не сам, а ціла заметіль!
А за мить – лежали всі в болоті,
Де на них чекали тлінь і цвіль…

Наш літак кружляв-кружляв в польоті,
Потім – парашутна заметіль,
І також лежали ми в болоті,
А по нас стріляли звідусіль!

Отаке воно життя цікаве:
Я – живу, а де той жовтий лист?
Він зі мною не смакує кави,
Не показує свій поетичний хист?

Та не розійшлися паралелі!
Підібрав я лист і засушив.
Він тепер живе в моїй оселі,
Між листків у збірочці віршів…
06.11.2010

Він пише прозу. Зошит у косу.
Він пише вдруге. Вперше – зранку в школі.
Я ж торта шоколадного несу
як перший гонорар за силу волі.
Він пише прозу. Дивно, я ж бо все
віршую попри всі здорові глузди.
- А, може, у співавторстві есе?
- Пробач, матусю, але ж я не лузер!

Прийшла до тебе з поцілунком вітру.
Із сонячних промінь сплетіння,
З дощем весняним в Осінь..
Я з квітами уся твоя...
..Й ніхто нічого не попросить..
Зів'яле листя врят комусь потрібне..
А я з тобою. У твоїх обіймах..
поволі тану..дим вогню..
І все ж для тебе необхідна,
мов пісня в гіркую журбу..

"Люблю!"- мабуть цих слів замало.
В очах побачу всю себе.
Коли ж у них твоя омана -
Зітру з долонь всього тебе..
Й нехай листопад небом пада в очі,
Й нехай любов твоя німа.
Я з листям поведу танок, станцюю з вітром!
Я Осінню в думках твоїх жива!

Мовчазна стала..Наче вітер -
на очі сльози наганя..
Не намагайся зрозуміти..Лиш не порань..
Нехай бринить струна.. тендітна..часом ніжна..часом дивна..

Ця Осінь знакова. Можливо назавжди.
Можливо назавжди твій образ я запам'ятати схочу..
Та, наче птах, з долонь твоя любов летить..зника..
й разом із нею я..
Іще твоя ..і майже не твоя..

жовтень 2010

Скраплявся вечір в долоні моря,
Бриніли зорі на видноколі,
Гірські троянди і подих вітру
Злились у єдність монолітну.
Запахло сонцем і вогким жаром,
П'янким світанком, гірським стожаром.
Блідою тінню іду в сутіння.
Тепер нас двоє -
Тінь-і-Я...

О, дай нам квітом втішитись сьогодні;
Та дай думкам не потонути у безодні
Не певного врожаю; `лиш нас тут,
Де просто так роки цвітуть.

О, дай садочком втішитись нам білим,
Як день не знає, як знають ночі хвилі;
І вдовольни нас щастям бджіл,
Дерева колихаються від їхніх крил.

І дай нам втішитися пташкою стрімкою,
Що десь високо, десь там, над головою.
Комета, що за своїм дзьобом так летить,
Що цвіт в повітрі замер і стоїть.

Тому, що це любов і тільки це вона і є.
Любов до Того, Хто згори, вгорі встає,
Любов, щоб знати - він там є і буде.
Для того ми і робим те, що роблять люди.

A Prayer in Spring

Oh, give us pleasure in the flowers today;
And give us not to think so far away
As the uncertain harvest; keep us here
All simply in the springing of the year.

Oh, give us pleasure in the orchard white,
Like nothing else by day, like ghosts by night;
And make us happy in the happy bees,
The swarm dilating round the perfect trees.

And make us happy in the darting bird
That suddenly above the bees is heard,
The meteor that thrusts in with needle bill,
And off a blossom in mid air stands still.

For this is love and nothing else is love,
To which it is reserved for God above
To sanctify to what far ends he will,
But which it only needs that we fulfill.

Він усюди шукав своєрідної досконалості,
Поезія, що він винайшов, була зрозумілою;
Він знав людську дурість, як свої п'ять пальців,
І дуже цікавився армією та військовим флотом;
Коли він сміявся, поважні сенатори реготали,
Коли він плакав, діти вмирали на вулицях.

Epitaph on a Tyrant

Perfection, of a kind, was what he was after,
And the poetry he invented was easy to understand;
He knew human folly like the back of his hand,
And was greatly interested in armies and fleets;
When he laughed, respectable senators burst with laughter,
And when he cried the little children died in the streets.

Я знов печу хлібчик, матусю,
забуте духмянеє чудо.
В небес разом з донею вчуся,
хоч він в супермаркеті буде.

Легенько місили Ви тісто,
хоч роси блищали на скронях.
А очі, такі променисті,
просили: хай виросте, доню.

І тісто собі виростало,
а з ним виростали і діти.
Та Вас вже, матусю, не стало.
Нема кому тісто місити.

Зжурилася пічка в сараї,
ще глиною мазана вами.
Поліна припасені в зграю
просилися із журавлями.

А донечка ластиться: мамо,
навчи мене хліб розчиняти.
Свіженьким окрайцем домашнім
дівчаток запрошу до хати.

І проситься пічка, мов з казки:
спечи в мені хліба, будь-ласка.
Згадаю я танець горіння –
прадавнє любові коріння.

Ще пам"ять жива у поліні,
котре не спекло хліб останній.
Пізнаю я чудо творіння,
вдихаючи дух життєдайний.

05/11/2010

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, за котрим невідомість.
Щодня до тебе лину - а натомість
Тебе від мене доля віддаля.

Слова любові більше не звучать,
Шматочки мрій зірвались в порожнечу.
В душі - вогонь одвічних самозречень
Готовить знову душу до розп'ять.

Заручники своїх від себе втеч,
В душі яких - розлук холодні зливи,
Уже давно згубили віру в диво
Й нездатні є позбутись порожнеч.

Схололе серце повне гіркоти -
Настій полину, збираний віками...
Невже знов серце виродиться в камінь?
Невже мене готовий ти зректись?...
5.11.2010р.

Я мертва? Чи - безсмертна?
Приходили у гості
в мій прихисток прадавній
і сумніви, і сни.
Така я безборонна!
(Ну, звісно, шкіра й кості!)
А проклинати долю -
та, боже, борони!
Уже й сама не знаю:
чи я - небес творіння,
чи тільки ритуальний
витвір людських рук.
Безмовна. Безвідмовна.
Прокляте оніміння!
Воно стократ страшніше
за пекло вічних мук.
Я нічия? Чи - власність
сучасних слуг Мамони?
Минуле відступає.
Майбутнє ще гряде.
Раби і піраміди...
Боги і фараони...
А де ж моє коріння?
Мої нащадки - де?
У лабіринтах часу
душа десь заблукала.
І там, де серце билось, -
дрімуча пустота.
Чи я була щаслива?
Чи я колись кохала?
Спливли тисячоліття.
Епоха вже не та.
Торги й аукціони.
Розкрадені гробниці.
Така я тут самотня.
Беззахисна така.
Я ж досі ще... людина!
О, жадібні і ниці!
Немов безцінний мотлох
піду з-під молотка.

2008

Відчай незримої старості
Гладить мене по щоці
Осінні конвульсії радості
Востаннє тримаю в руці
Завтра дощами розплачеться
Безжально оголить свій стан
Рештки живої надії
Роздасть на забаву вітрам
- Холодом хочеш зігрію?
Все це колись та мине -
Самотність розрадно-невтішно
За руку тримає мене
30.09.2009

Коли небо плаче

Я плачу із ним

Без тебе для мене

Немає сенсу в мрій

І вітер холодний

Реве десь у скронях

Я хочу знайти

Між слів тихий спокій



Краплини важкі

Летіли на землю

Ловила рукою

Я град

Нащо треба

Ще щось мені

Небо

Сховай десь мене



І північчю вили

Собаки за містом

Блукала між гілок

Мокрого листя

Чекала на тебе

Дарма,що не буде

Ти лиш в цьому серці

Що плаче у грудях

2010

Час застиг

Що ще сказати

Летіти в безодню

Хапатись за скали

Не знаю я ,що це

За мене ж сильніше

Не можу терпіти

Не можу дивитись

Я хочу відчути

Усю його силу

Так треба,так можна

Сторонні обличчя

Чужі нарікання

Дивіться у вічі!

Не соромно більше

Вже краще признати

І довго молитись

Лише не страждати

Віддатися цьому

Бо чисте у бруді

Слова зупинились

Лечу я в безодню

2010

Зніми одежу,відкрий всі вікна,
І подивися іншим поглядом на світ…
Тобі в легені пірне повітря,
І вб’є вже зрілий наркотичний плід.
Розбий всі склянки типових правил
І пий життя до дна..сповна.
Не треба Бренді,Мартіні,Слави…
Ти будеш хмільним без дешевого вина.
Без перешкоди,без жодних знаків
Проїдь тим шляхом,де повісилась Весна.
Покрий все тіло багном і мулом,
Ти сам відчуєш – щирості нема.
Постав «дві крапки» на тих узбіччях,
Де твоя доля вже без милиців пішла,
Прикрий образи,бо стане гірше,
Твій рідний дім – всього лиш затишна тюрма.
Зелене листя, зелені очі,
Фальшиві ніжності типової з дівчат,
Нервові крики і злом пророчі,
Повиповзали, як гадюки із засад.
Мов зґвалтування, мов самогубство,
А, може, просто незакінчений кошмар?
Тверезість впала у слабоумство
Вже пофарбованих у сутінки примар.
Офіра тане восковим жалем,
Тремтять думки закохані у страх,
Ридає скрипка солодким болем
І помирає погляд у живих іще очах…

Травень 2009р.

Мелодійна страта лісу...
Осінь в золотій оправі
Непомітно та бездушно
Смерть за коси тягне мляві.
Боротьба без упереджень…
Десь у гілках тихо-тихо
Хмільний Вітер обережно,
Закликає в гості Віху…
Відіграв останні ноти
Срібний Дощ у гриві неба
Мертве листя,мертві очі –
Але все тепер як треба…
Посивів Асфальт кримезний,
Залишив свої зізнання
Так самотньо і безглуздо
Завершилося кохання..

Жовтень 2008р.

Розбиті ліхтарі, забута Цитадель…
Ми вийдемо опівночі зі смутком на дуель.
Розірвані слова…розтоптане мовчання –
Поволі обертаються в нездійсненні бажання.
Заплутані клубки вчорашньої епохи…
Збивають зі шляхів брудні перестороги
Нарізані дощем терпкого забавляння,
Залишаться в душі гнилі переживання…
Зимовий вернісаж весняного світанку –
Лякливою примарою залиже свою ранку…
А я поп’ю вина і тихо ляжу спати,
Щоб більше вже ніколи очей не ввідкривати…
…Тобі не набридати…

Квітень 2009р

Синьоока Земля жовто шкірить китайського зуба –
Квадрильйони трильйонів розбіглись в усюди усюд,
Галактичні парсеки долають із легкістю любо,
Шлях Чумацький запруджений жовтими чудами з чуд.

Їм Юпітера мало, Урана, Сатурна, Венери,
Марса, Фобоса, Деймоса, ще там не знати чого,
Окупують туманності цілі і зоряні сфери,
До Чумацького Шляху добрались, самінького центра його.

Що це твориться, що за татарська навала?
Хто зупинить цих тау-китайців орду?
На шляху хто їм стане з відкритим забралом,
Хто їм твердо накаже: «Стань ту!»

На нараду зібрався Верховний Міжзоряний Уряд,
В ній Евглени Зелені і Туфельки сіли у ряд,
І Червоні, Блакитні і Сіро-Малиново-Бурі
Засідали і думали думу сім років підряд.

Що робити і діяти, як бути далі,
Як позбутись агресорів лютих з окраїн Землі?
Утекти усім разом в далекі міжзоряні далі?
А чи відкоша дати нахабам малим?

"Рвати з коренем треба прогнилого зуба,
Імплантанти нехай замість нього у роті ростуть,
А інакше усіх нас він скоро погубить -
Уперед, міріади бактерій, мікробів, отрут!”

І - не стало агресорів, всі до ноги пощезали.
Зорі сяяли тихо в усій галактичній красі.
Спорожніла і Ради Верховної прибрана зала.
А не пхайтесь туди, де не просять - затямте усі!


05.11.2010

Можливо я не той що треба
Можливо я не ідеал
Не зірву зірку тобі з неба
Й не виглядаю як амбал

Зате я вмію відчувати
Та й зради смак не куштував
не маю звички зловживати
І світ довкола не псував

Лиш хочу бути завжди поряд
коли ти плачеш чи радієш
втоплю я смуток твій в дні моря
Хіба не цим ти завжди мрієш

Для того, щоб милу знайти, вчив про космос і лоції;
Розлука пройшла. Зустріч каже: «Та ти не мастак!..»
Можливо, вертаються ще час від часу емоції,
Одначе: не з тими, не всі, не для цього, не так.

Піду. Із туманами, снами, думками і зливою…
Напевне, я впав, та на щастя упав на батут;
Я хочу щоб ти була вічно і всюди щасливою,
Однак: не зі мною, не зараз, не дико, не тут.

27.09.2010 р.

Блекнет Блэйк и тает Фрост,
на бесстишьи – пух и перья
поднебесья, если верить…
Я, на всякий случай, прост

и хмельной вином дождей –
есть, где истине купаться.
В капле жизнь проходит вкратце,
я на выдох стал бедней.

Мой паёк – на сердце грусть,
переборчива на вина.
Воздух чист под гильотиной,
а в петле он слишком густ.

На светилах много клякс,
аккуратность – под завязку…
Не хватает небу смазки
на три буквы и на кляп.

Стой, ни шага от себя,
дальше тени не нагнуться,
ближе к смерти – цепь и блюдце
отдаляются опять.

Занимая место в рай
картой, битой мрачной дамой,
жди ворот, где Самый-Самый…
и с иконки – конура.

3 Ноября 2010