Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Я у тебе не вірю, та це не значить, що тебе немає.
Так само - я вірю в нього, але чи завжди вірю йому? Боже...
Коли я його цілую - це дуже на сповідь схоже.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю.
Він мене у пекло кидає, а потім знову до раю.
Ви друзі з ним, безперечно, а може й рідня по крові.
А я ж навіть не людина, а просто маленький кролик.

Господи, скажи мені, що робити далі, бо я не знаю!
Він у мені вже розлився Дніпром, Нілом, Дунаєм.
Боже, від тебе до нього піду, і ти ж не спиниш...
До молитви складаю руки, а на них - запах його спини...

1. зима у нашому селі

Зима відяглась у кожушисько,
А в хаті - піч, а в хаті - рай...
Колядників не жду, бо слизько
І темно, хоч у морду дай...


2. весна, однако...

Прийшла весна, ще несмілива й тиха,
Поволі розмерзається село.
Дарма, що на ставку ще сніг і крига,
Зате з дахів і з носа потекло!


3. літні пристрасті

Літо красне, Івана Купала,
Через вогнище молодь стрибала.
Хто ж стрибати не звик,
Загорівся - і в крик,
Той пішов на купальський шашлик...


4. димами осені пройдешньої навіяне

Принесла осінь в серце щем,
Деревам лист позолотила,
А над селом сумним ключем
Летять і квилять крокодили...

Не біль мене, а я його - пронизую,
Нанизую, мов голка намистини.
І це зоветься творчою не-кризою,
Коли скимлять від стоїцизму спини.
Така доба. Чи можна без героїки?
І хтось напевно втрапить у безсмертя.
Але насправді виживають стоїки,
Хоча й живуть - до часу - безхребетні.

2010

ми спимо, наш будинок хитають вітри,
хитрим звіром у тебе втискаюсь таємно.
тихо подихом холод з долоні зітри,
і зі мною впади в ніч поганську і темну.

я тебе заколишу, коли ще не сніг,
але вже не дощить, і до щему у серці
буду слухати пульс, ледь торкаючись снів,
щось між нами міцне - на вітрах не порветься.

щось між нами вночі, але ранок прийде,
упаде біля ліжка, знеможено голий,
нас за руки візьме і потягне крізь день,
аритмію ховаючи у корвалолі.

алкоголем у спальних районах черкас
проливаються крани, а тіло, як вата.
хитрим звіром з долонь вигризати екстаз,
біле екстезі вдячно готова лизати.

але зараз - не час, тепло й темно мені,
застрягає туман між будинків типових.
ми спимо, по-звіриному втиснувшись в ніч,
і вітри обвівають тринадцятий поверх.

Забыть любить-не значит убить сердце.

Забыть тебя-не значит умереть.

Закрыть замок-не значит закрыть дверцу.

Закрыть себя-не значит всё терпеть.



Заснуть на век-не значит не проснуться.

Заснуть с тобой-не значит что вдвоем.

Обнять тебя-не значит что коснуться.

Обнять лишь тень-не значит что всё сон.



Сидеть одной-не значит одиноко.

Сидеть во тьме-не значит что грустить.

Уйти в себя-не значит что надолго.

Уйти с другим-не значит не любить.

Напишу тобі листа, та не відправлю…
І у білому конверті збережу.
Не відправлю, бо того воно не варте.
Лиш у серці образ твій знайду.
Напишу в листі про те, що було…
Напишу про щирі почуття…
Розкажу про те, що я відчула…
Знай, нема в минуле вороття!
Ти читай! Читай та тільки серцем!
Ні про що ти в мене не питай!
Не питайся, як оце все зветься…
Зрозумієш ти, що це мій рай.
Я з тобою маски всі згубила…
Я з тобою істина сама…
Я з тобою сірий світ розбила…
Я з тобою шлях той віднайшла…
Не кажи, не смій казать, що любиш!
Бо не вірю більше я словам.
Вірю лиш, якщо ти приголубиш…
І підеш блукать зі мной по снам…
Обіцяю, ти зі мной забудеш,
Світ німий, який раніше знав.
Своє щастя дуже часто губиш,
На яке, життя усе чекав.
Напишу тобі листа та не відправлю…
Лиш конверт для тебе підпишу…
Не відправлю без вагань, бо це все марно…
Разом з вітром в небо відпущу…

Добре бути, як сонечко світить,
Пестить променем тіло і душу,
Коли знаєш, що Хтось є у світі
Й битись серце примушує дужче.

Добре бути між тіней і світла,
Що лягають на долі стежини,
Бути згаданим в щирих молитвах,
Разом з ними у небо полинуть.

Добре бути струмком, що вливає
Свої води у річку могутню,
Як з глибин нова сила зринає
Й ви стаєте єдиною суттю.

Добре бути в Поета міжряддях,
Свіжим вітром в спекотну годину,
Добре бути любові заради,
Коли знаєш, для когось - єдина...

В рамах вікон – веремія…
Сіро – біло. Небо – сніг…
Віроломно постаріє
віра, мрія, день і рік.

Вихор, візажист майстерний,
звалищ пірсинг, ям рубці
снігом вкриє ще затемна
залишки декору ці.

Ліхтарі – очиська вулиць…
Миготить… Не погляд – флірт.
Я милуюсь і дивуюсь –
мовби справді неофіт -

відчуваю – серед віхол
у зимових вальсах дня
знов закохуюсь у тихе
змолоділе місто я…

2010р.

Процокотіли кроки лунко,
І зовсім звично - не зі зла -
Чужі обійми й поцілунки
Вона до мужа принесла.

Про щось фальшиво говорила,
Відповідала невпопад...
А за вікном весняні крила
Згорнув нараз пожовклий сад.

І каламуть блакить затьмила,
Захрипла пісня у чижа.
Бо рідна-рідна мила-мила
Уже була чужа-чужа.

2010.

На пашу сонечко веду...
І ранок, наче у меду, -
Цвіте і пахне конюшина.
Пістрявий килим ліг до ніг,
І радісно дзумить моріг.
Дурманить голову шипшина.

Бадьора свіжість од ріки.
За лугом - поле. Буряки.
І мама там, і тітка Зіна.
Хоч ми із братом ще малі,
В руках і вила, і граблі -
Ворушимо в покосах сіно.

Як спека викупа в поту,
То ми - до річки.На плоту
Побавимось. У глиб пірнаєм...
Коли б я міг цю мить спинить,
Але - невтримна - вже бринить.
І що за нею - знаю, знаю...
2010

Опосіли круг душі слова,
Розпашілі, як жива трава -
І від них нікуди не подіться.
Мучать, і хвилюють, і болять,
Наче сни чорнобильських малят,
Чи як вістка божого провидця.

Скривджені чи зранені вони
На собі несуть печать вини -
І тому у сприйнятті невтішні.
Їх би пригорнути до грудей,
Та чого чекати від людей,
Бо й самі, як люди, многогрішні.
2010

Мы стоим у края Бездны..,
Думаем о том, что случится
В Мире, Друг мой,
Что прийдет в наш Дом?

Мы мечтаем о ,,Вершинах''-
О вершинах ясного Сознания.
Духовный голод, вопиюют к Господу сердца,
Гнездится в них ностальгия глубочайшая.

Друг, прошу- не падай Духом,
Верь в Самого Себя.
К Цели мы дойдем,
Сознаньем воспаря в Универсальное
На Ее вершине свободу обретем.

Знаю, сознание не в силах
Свободу достигнуть в одночасье,
Подготовка к этому событию - процесс,
Чтобы птенцу родится на свет,
Ему нужно сформироватся внутри,
И скорлупу - оболочку взорвать изнутри.

Все дети мы Живого Бога,
И храня Порядок- сохраним себя.
Достигнув свободы в Изобилии Любви
Ответственность за наши мысли
И поступки, сами обязаны нести,
Дабы не рухнуть в Бездну Инволюции.
2010г.

Ми в опозиції до влади,
Хоч є і вірші про любов,
І не питаємо поради
Від неї вкотре знов і знов.

Навіщо битися у груди,
Кричати всім: ”Я – патріот!”,
А потім за срібняк Іуди
Продати землю чи завод,

І з ними акції фабричні
За пачку доларів, рублів,
Тоді і вулиці столичні
Тим, що торгують „на розлив”?

Бо патріот не той, що прапор
Собі на лацкані вчепив,
І не котрий кричить у рупор
Та обіцяє диво з див.

Той патріот, хто в час тривожний
Візьметься зразу за граблі
І хто загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі.

Той патріот, хто пам’ятає
Про Батьківщину, де б не був,
Хто мову рідну добре знає
І дітям каже: „Не забудь!”

І хто бездумно не калічить
Цю мову суржиком щораз…
...
Та виставляти, мо', не личить,
Патріотизм свій напоказ?


08.12.2010

Відлига...

Відпустило.
Відлягло.
А вже здавалось -
ніч не перебути.
Така журба
вмерзала у чоло.
Така розпука
вила в серці люто.
Такий
вривався в душу
сніговій -
надію замете, -
накоїть лиха...
...Ти все-таки прийшов,
світанку мій!
Сльоза...
печаль нетануча...

...Відлига.

07.12.2010

Літало серце пристрасне повсюди…
Нарешті повернулось назавжди,
І склавши крила,
Поселилось в грудях,
Вуркоче пісню і голубку жде.

Коли в травні щебет ластів’яний

Оббиває з яблунь пелюстки, -

Спозарана в запахах духмяних

В’ють нові гніздечка ластівки.

Повертають пташечки додому,

Не спішиш вертати лише ти.

Хоч для тебе в небі голубому

Райдужні споруджено мости.

Повернися пташкою весною,

Поки в цвіті яблуні в саду.

Я тебе веселою й сумною

Кожний день, кохана моя, жду.

Світлом сонця та теплом налиті,

У минуле відбігають дні.

Ластівки кричать несамовито,

Мов тебе вітають вдалині.

Ластівки показують дорогу

Від печалей давніх і турбот

У краю, де жду тебе, їй-богу,

Наче Дульсінею Дон - Кіхот...

Eдины Божьи Законы всегда,
И Они неизменными останутся.
Неприложны и благотворны Они
Потому, что всегда хороши.

В глубине нашей Души
Растет Дерево Жизни,
И самый ценный, дорогой,
Животворный, совершенный из Его плодов-
Это Любовь.

Любовь-это Духа совершенный плод,
Энергия Великой Вездесущей Жизни
В которой Живет Человеческий РОД.
Божественный Принцип Любви устраняет
Все печали, болезни и неприятности.

Если мы любим, мы
Не можем не отдавaть,
А отдавать - значит получать,
И Воздаяния не избежать.

07.12.2010г.

Все змішалось: квіти зі снігом,
Фарби, звуки, вода з вогнем.
То повільно, то кроком швидким
ніч за ніччю і день за днем..
Сновидіння і сподівання,
Чиїсь лиця, усмішка, сміх..
Чи ж дарма цій душі страждання?
Чи ж дарма їй прощаю гріх?..
Чиїсь руки , немовби крила.
Чиїсь руки усе наскрізь,
Наче током по всьому тілу..
І минуле вертає вісь...
Перезняти і пересіяти,
Підібрати усе без втрат.
І любов свою вітром розвіяти.
Хай несе.. вона вільний птах...
Вже нестримна в своїй невагомості.
І не та, що словами брав..
Я в твоїй заховалась свідомості,
ти й не думав, ти й не чекав..
Вже не знаю, чи є слово - "вірити"...?
"ТИ і Я"- все змішалось в раз..
Припиняю тебе собі міряти,
Натискаю - "збережено".. в час..

Викреслена весна,
Взята суддею під варту.
Вицвіла і тісна
Камера в центрі з партою.

Серед людей - один.
В кожного - роздумів зграя.
В кожного - свій полин,
Тільки вовки не каються.

Здана натемно гра,
Білими шиються справи.
Тріщина - ще не крах,
Винятки знають правила.

2010

Опівночі не зорі -
сніжинки на тишу летять.
Перелузану осінь
у сніг першогрудень завіяв.
Зорі... Їм серед білих
сліпучо-прозорих латать
розквітати лілеями -
будьмо хоч подумки біля.
Хай мережиться ніч
в чудернацький летючий полон,
хай мережиться небо -
зимі опадає в обійми,
хай із ними кружляє
в зимнім парку сумний Аполон
і йому пощастить:
він цілунок сніжинки упійме.
Дивний погляд очей
не зведе, не підставить долонь,
лиш в чеканні замре
його серце, життям не зігріте.
Снить коханням хмільним
боголикий земний Аполон.
Ви милуйтеся ним
віддалік, та від сну не будіте.
Тільки зорі з небес,
та сніжинки – цілунки богів...
Він повідає їм
свої думи таємні й бажання,
та не людям. Німий,
він живе без образ і боргів
світ йому мерехтить
переситом людським, вітражами.
Поцілунки згори
ледь торкнуть його уст
невагомо, цнотливо, зимово.
Повелителю Муз,
час до тебе вернувсь...
чи ти просто із часом у змові?
5.12.2010

Земне гріховище. Цей смак
іще не звіданої плоті.
Думок – як мурашви на плоті
(порахувати легше мак).
А спробуй-но, із ними зладь!
В гріху великому родились,
тобі, як грішнику, судились,
судомлять душу і болять.
Ці руки...Грація...Цей сміх
в її очах... Усмішка... Дотик...
Ти сам себе не відав доти,
доки не звідати – не міг!
Напруга схожа до струни,
де почувань стрімке крещендо
байдужість знищує дощенту
і здатна розум полонить.
О гріхосвіте! Ти живуч...
О невгасиме плотохіття!
В безодню пекла – світ, як сміття:
в огонь... безжально... власноруч
2010

Їхав, їхав пан, пан
На «мерині» сам, сам
До столиці радий-радий,
Бо попав у Раду, Раду.

Голосуйте хором, хором:
Став Михайло Семафором,
А йому на груди цяцю
За ручну невтомну працю.

Як там натовп, стих? Стих,
Бо дали під дих, дих.
Їм і зашморг, бачте, тісний,
Їх інспектор сильно тисне.
Не подобається пісня?
Їм давай своїх артистів?
А! Їдять сухе та прісне?
Не вдоволені міністром?
Щось їм там смердить у місті?
А у нас машини чисті.

Ми вас бачим.
Ми вас чуєм.
Ми вам гетто розбудуєм.

07.12.2010

Майже рік, як пішов з ефірів
Наш майдановий „чемпіон”,
Так безславно кредит довіри
Прогундосивши в мікрофон.

Не по силах народна слава?
А дарма! Бо урвавши пуп,
Ми чекали на чесні справи,
А отримали диcпут-клуб.

Можна гордо до строю стати,
І „Ура!!!” з усіма кричать.
Можна дзиґою обертатись
І не зрушити ні на п’ядь.

Може грім рокотать суворо,
Тільки хмара не дасть дощів,
Може довго шуміти море,
Не виходячи з берегів.

Можна словом любити красно,
Можна гімни співати в тон,
Тільки час відкриває ясно
Дум розхристаних Вавилон.

От і маєм в своїй державі
Кримінальний нахабний лик.
Що ми бачим? Конкретні справи.
А які? То вже інший бік.

Президенти, як всі ми, грішні.
Хто нас ще за ніс не водив?
Чи то нинішній, чи колишній...
Ми достойні своїх вождів.

07.12.2010

Мені з тобою легко серед світу!
Мені тепліш від того, що ти є!
Я ж розквітаю від твого привіту
Й тоді мене ніхто не пізнає

Ти такий справжній! І мені не страшно
Ні бурі, ні грози, ні самоти.
В моєму світі ти один – найкращий.
Без міри й ступені. За гранню висоти.

Ти поки друг. Ти ще не мій коханий,
Бо я тебе ще боязко люблю…
Та вірю, що зійдемося шляхами
І я тебе вустами підкорю!

І будем МИ. І буде сніг і сонце.
І буде все, як серце повелить!
І ми разом заглянем у віконце,
Щоб бачить, як лелека прилетить!

22:10 04.12.10

Мій ліс дріма, закутавшись в хустинку
біленьку, хутряну, таку пухнасту...
А я сама, між сосен, по коліна
в снігів прошу умовну міцність насту.
Навколо - тиша, тиша, тиша, тиша...
Луна чаїться в кожному заметі...
Лише модрину вітер ледь колише
як те дитя, що спати не вкладеться...

2010р

Тоді світало довго, майже тиждень,
бо згарища чаділи і тополі
протягували руки якось хижо,
такі згорілі, ламані і голі.

Вовки минали навіть чорну Умань,
зруйновану не вперше і забиту.
Здіймались в попелищах сиві думи,
вітрами розліталися по світу.

Зерном чіплялись ті, хто раптом вижив.
Замішували глину на полові.
І проростали з бур’янів і тиші
хатки у стріхах, у піснях і слові.

Здіймалася у небо дума думна,
літали голуби над ярмарками...
Моя старенька кольорова Умань,
обхоплена річками, як руками.

Відроджена укотре з попелища,
замішана на крові і на глині.
Із року в рік таки і ширша, й вища.
Та з битими дорогами донині.

Така ж, як і тоді, у ті століття,
у пазусі зі скарбом... і базаром.
Запилена, закурена у літі.
З чужими і донині образами.

Чого тобі, моя лукава мати?
Стели на оксамитах і ніколи
сльози не покажи. Тобі тримати
ще стільки неба, зір у видноколах.

Тобі ще пережити треба сили
синів, які випалюють без диму.
Ти краще би у гості не просила
того, хто ворітьми твоїми гримне.

Моя солодка, скільки руйнували
твоє життя і кидали зі скелі,
а ти одначе під фортечним валом
чужинцю, як своєму, м’яко стелиш.

І віриш у майбутнє, як у казку...
Чи вже не віриш, а вдаєш натомість?
Скидай терпіння ланцюги і маску,
байдужість, і смиренність, і утому!

І покажи усім своє обличчя!
І не мовчи, бо вигориш до кістки.
Ще є криниці, навіть трохи глибші,
ніж гайдамацькі...
           І тепленькі крісла,

в яких стають глухими і сліпими,
з яких не видно далі рук і носа.
Вставай матусю, бо піде за димом
добро. І ти підеш по світу боса!

... Тоді світало довго, майже тиждень,
бо катували ватажків-героїв.
У відповідь – така болюча тиша...
І ми, матусю, мовчимо з тобою...
05-07.12.10.

Неначе коні у полоні
Твої такі тремкі долоні.

Чи не пустити їх на волю?
Нехай пізнають кращу долю,

І попасуться, небораки,
На полонинах, у байраках

І вечір й нічку аж до рання,
А заодно здійснять бажання.

Навіщо їм такі тортури?
Давай зруйнуємо-но мури.

А ти прямуй до мене вперто -
На відстані двох міліметрів

Передавай тепло партнеру,
Мов у доісторичну еру.

І не соромся, прошу щиро -
Сідлай коня сміливо, Іро!

І я, мов огир, зразу стану
І відвезу тебе в нірвану.


07.12.2010

Як же добре, що Ти не оглух,
Не осліп, не зневірився в людях,
Що і досі міцним є Твій дух,
А ще - серце гаряче у грудях!

За вікном закурили сніги,
Б'є у шибку надривисто вітер.
Ми з Тобою - мов два береги,
Пишем долю свою поміж літер...

І нехай почуттів каламуть
Нас штовхає до власного виру,
Я у Тебе змогла зазирнуть
І розгледіти душу там щиру.

Поміж нами і відстань і час,
Є у кожного власні стежини.
Я ж радію - Твій вогник не згас
І до мене Ти думкою линеш.

Головне - ми з Тобою живі,
Попри все - так безмежно щасливі,
Бо моя і Твоя - це вже дві,
Дві душі, які вірять у диво.

Наші вірші - незримі мости,
Йти по них ми з Тобою навчились.
Знаю я - десь у світі є Ти -
Щирий друг. Це велика є милість!
5.12.2010р.

Так солодко і так болісно
П'яніють у вазі квіти
З очима одурених янголів,
З душею самотніх дітей.

Сонце крізь плями на вікнах
Золотить їх танучі німби.
Янголи струшують крила
На підвіконня людей

Запарасолилися вулиці...
Заосеніла далина...
В благенький жовтень сквер зіщулився -
І просить теплого вина.

А небо плаче-не наплачеться,
Блукає містом жовтий лев.
Туман щоранку тихо лащиться
До світлих стомлених дерев...

Ти залишився в моїй Осені,
Ти відкапав байдужим дощем.
В зимній каві, в гіркому осаді
Ти залишився в моїй Осені.

Не знайти теплоти в твоїм погляді,
Як морозом Зима обпече,
Ти залишився в моїй Осені,
Ти відкапав байдужим дощем...

07.12.10.

Ти розірвала серце на шматки
І я стогну, зализуючи рани:
Усе віддам,
що маю,
залюбки.
Усе – за шанс:
малесенький,
останній.

Та де знайти надії сірничок?
Я заблукав, мов дитинча у лісі.
Вже поминальний чую тріск свічок:
Так зле душі – закоханій актрисі.

Безсилі: друзі, книги і рідня.
Ніхто, крім мене –
Тільки я і Доля.
Про це співали сотні раз в піснях –
Не розумів, допоки був на волі.

Уже світанок – скоро новий день.
Можливо буде милостивим небо?
Яку майбутнє ниточку пряде?..
Що б не було –
я знову йду
до тебе.
4.12.2010р.

З глибин душі на волю рвуться

Чуттям стривожені слова.

Благає серце революцій

І щиро вірить у дива.

Благає серце неспокою,

Горіння в пізньому вогні.

Я хочу бути із тобою,

А ти зі мною – так!.. Чи – ні?..

Про тебе думати несила

Мені щодня із давніх пір.

Твоя весна заполонила

Мене зимі наперекір.

Глуха розлука поміж нами

Межею давньою лежить.

Я закохався до безтями

В твоїх очей сумну блакить.

Я закохався мимоволі

Колись у тебе із здаля.

Щасливий тим, що трохи болю

Й наснаги серцю ти дала.

Твій слід у тиші небовиду

І в глибині його не згас.

Я терпеливо йду по сліду

Твоєму, люба, повсякчас.

І трохи боляче... І любо

На хвилях марних сподівань.

А ти смієшся, дивна згубо,

З моїх натомлених зізнань.

Скільки часу он-лайн,
Щоб мовчати, мовчати, мовчати?..
Переводяться в ніч
Нетривкі, мерехтливі мости.
Там десь сон і туман,
І вогненні завіси на чатах,
І до неба ключі,
Та до тебе ніяк не прийти.
А ти знаєш, слова
Забуваються так непомітно…
Сто парсеків мовчань,
Коли світ — тільки відстань без меж.
Де, надіє, твій шлях?
Полохка стебелиночко світла,
Ти ростеш?

У салон татуювання
завітав з проханням панк:
- Хочу, щоб мені зробили
на спин́і татушку - танк.
Ну, цін́у обговорили,
уладнали, все гаразд.
Майстер каже: "То лягайте,
зараз все зроблю Вам враз"
Процедура вся тривала
до години - більше ні.
Все готово. Панк і каже:
- А скажіть-но Ви мені -
як таку складну роботу
Ви зробили швидко так?
Ви, напевне, ас в цій справі!
Профі справжній, спец, мастак!!!
- Я скажу Вам - каже майстер -
сладно зовсім не б́уло,
усього чотири букви -
як по маслу все лягло!

05.12.2010р.

Дивочні алгоритми у дощів.
У мене - зонт, в пегаса - паполома.
Окроплюють дощі зело й солому
Під вигримляння, шелех, спів...
О, безлік їх - як мурашви й кущів.

І жоден не лишав мене сухою!
А райдуга так рідко в небесах...
Звикаю жити в злагоді з собою,
Тратую самоти озимий страх.

Повік мені (та й вам...) не розгадати:
Коли, мов блискавка, зітне коса,
Душа злетить: у пекло? в небеса?
Які б від неї захистили лати?
А дощ вмовляє:"Спати...
спати...
спати..."

Зажди, я допишу... Лий на плащі!
Хоча закони всі - у длані Божій,
До алгоритмів "крап...крап...крап...",
"чів-чів..."
Поет хоча б один додати зможе.


2010

Шурує перо,
мов лопата,
Щодня піддає
гостинці,
Писати, аби
писати –
Такий головний
твій принцип.


Загнавши
на смерть Пегаса,
Мордуєш
тендітну музу.
Нехай виходить
не «в касу»,
Проте, об’єми –
від пуза.


Зруйнуєм омани капище:
Як каже один твій фан,
Щоб стати ТАКИМ графоманищем,
То теж треба мати талант.

6.12.2010

Я вже без тебе не дихаю. Вдихи і видихи втомлені.

Тут на екранах комп’ютерів, наче допінг на біг.

Білі ангельські кучері, сон на подушку приліг,

Йду я крізь нього всю ніч, наче вірші на повторення.



Як то було колись, в класі здається, першому,

Вигадала тебе. Що ж ти , дурний , прийшов?

Через мене усю небом залишений шов.

Сію слава і німби серцем, неначе решетом.



Пруть пустограєм дні, раєм загорнуто спогади,

Довгі городи сковані пасткою- сильний мороз,

Світень дереться, мов кіт, з мене відхльобує морс

Нову мою мороку: огляди, погляди, допити.



Тільки вії свинцем, пурхають перелякано,

Наче таке приречення :бачити, чути, не спать,

У чарівній чечітці постріли зрілі вищать.

Ось отакі тортури віддано накалякано.



Гладиш пшеничне волосся, виплескано – ласкавий,

Вилоскотаний життям, вишепчений нагріх

Я прибираю з очей синіх господній сніг.

Сигналізацію глючить – ляжуть свої лекала.



Ти тут давно вже свій. Зимня повінь курортна.

Нащо тобі полотна і заіржавілі дзоти?

Я відчуваю очі, я уже знаю хто ти,

Краще би не озивався, квітнем крізь мене не сходив.

Тебе немає поряд. Тільки ніч
Надходить, ніби кров'ю проступає
Крізь наші недовиплекані дні,
Заломлені в промінні листопаду.

Від осені лишається лиш «інь».
Б'ємось об кришталевих мрій споруди.
Не загубись на тлі чужих площин.
Зігрій мене, хоч подумки, в цей грудень!..

2010

Олександр Зубрій
поезія “Я вам пишу”

Всем, кто творил, движимый любовью, посвящается…

…Я пишу Вам письмо, отбивая ногой
Ритмы сердца, что в стих я сую через силу.
Я не Пушкин, не Байрон, не мега-герой,
Просто я Вас люблю, находя очень милой.

Опус мой хил и слаб, и, конечно же, глуп,
Ведь сейчас я с трудом напишу даже «мама».
Но вступив в ваших доблестных рыцарей клуб,
Я сижу и творю, и не сдамся упрямо.

Вы получите мой «искрометный» сонет,
И, скорее всего, смех ваш вызовет слезы.
Но в один лишь конец покупаю билет
Я в любви. Без шипов не бывает ведь розы...



пародія

Що я тільки у вірш через силу не пхав!
І листа Вам також написав через силу!
Що там Пушкін! Дитя! Шварценеггер не знав,
Що часами рядок є сильніш від тротилу.

Відбиваючи ритм, вже затерпла нога,
Все по пояс також наче стало із вати…
Прискакав би Пегас. На шедевр. Ні фіга!
Вийшов опус слабкий і якийсь… дурнуватий.

Намішав вінегрет – про любов і жагу,
Ще про доблесть і честь, зорі, вії, мімози…
Іскрометний сонет! А про секс – ні гу-гу!
Саме це, вочевидь, викликає в Вас сльози.

Рими кволі якісь, нікудишні думки –
Запозичити б щось в авторів безіменних.
Швидше всього,що Ви розсмієтесь таки –
У листі пропада (через другий) прийменник.

О, жіноча душа! Милий погляд з під брів,
Почуттів і емоцій розбурхані ріки!
Я приїду до Вас! Вірно я зрозумів –
Можу брати білет…у любов…One Way Ticket?


7.12.2010

Веселиш наше серце змолоду,
Коли гине воно в депресії.
Ти рятуєш від смутку й голоду,
Від агонії і агресії.

Хоч не здатний до аналітики,
Відчуваєш, коли тривожуся.
Я куплю тобі ще магнітиків,
Лиш будь ласка, не розморожуйся.

Сенс життя для мого животика,
Та і мозок тобою тішиться.
Ти теплієш від моїх дотиків,
Уночі так бадьоро світишся.

О величний! Ти чудо техніки!
Ти вражаєш умами дивними!
Що би там не казали скептики,
Ми як мухи без тебе вимремо.

Тобі мало поставить пам’ятник.
Тобі мало цих строф невартісних.
Ти наш ідол, кумир і праведник.
Будь же повним завжди і радісним!



06.12.2010

Терпіли довго. Мовчки біль ковтали.
Кінця чекали всіх цих лихоліть.
Ви нас приспали... Так, ми довго спали.
Тепер тремтіть же, бо народ стоїть.

Він вийшов на дороги, на майдани.
Нема прокльонів, злоби чи хули.
Ваш час минув. Тепер наш час настане!
Народ є завжди, ви ж лише були.

Царю – цареве, а народу -- волю.
Ви на коліна більше нас не гніть.
Земля моя зазнала досить болю.
Це влада гине, а народ стоїть.

Вже світ цілий побачив нашу силу,
Піднялась Україна, як один.
За кращу долю для доньки чи сина,
За щастя всіх майбутніх поколінь.

Заграва на Вкраїні запалала –
Оранжевих знамен святий огонь.
Це мирна сила, це вогненна лава,
Яку не спинить «Беркут» чи ОМОН.

Хвала тобі, мільйоноликий Київ,
За хліб і сіль, і за тепло душі.
За те, що Захід й Схід ви обігріли
Без фальші, без облуди і без лжі.

Вітай же нас, о Україно-мати!
Це твої діти вийшли на Майдан.
І нас багато, нас не подолати,
Міцним, непереборним став наш стан.

…Душа палає. Серце прагне зміни.
І час минув рубіж тисячоліть.
Система влади вже потроху гине.
Вони здаються… А народ стоїть!

2.12.2004

Дякую за ранок! І за вечір – дяка!
За усе, що буде і було!
І нехай надворі знову – мряка,
І нехай – ще поки в силі зло.

І нехай іще по-вовчи вити
Мами вчать своїх невовченят.
Дякую, що так непросто світом
Мої крила стріляні летять.

Дякую, що завжди – поруч казка
І незмінний Янгол на плечі,
І нехай по долі кривда ляска,
Ненависник звисока сичить…

Дякую за сили жити далі
І в душі прокльонів не нести,
За оце життя по-вертикалі,
Невловимий трепет висоти.

Благаю: ти просто будь...
Не треба ні сліз, ні прощі.
Хай схимниці являть блуд,
Хай глузд розіпнуть на площі.
Хай „шабаші” лисих гір
скерують безумство в пращу.
Не слову, а вчинкам вір –
бо серцю в довірі краще.
Людина людині звір -
це друг тобі в очі каже.
Тож вір йому, і перевір –
удвох вам варити кашу.
В стосунках поріс будяк,
і дай колючкам тим раду!
Добро твоє жде подяк -
життя підсуває зраду.
Убити – смертельний гріх,
довіру убити - злочин?
Хто бачить межу, поріг? –
Феміді закрито очі!
Усупереч логіці - будь,
затисни зубами стогін.
З ким разом з’їв солі пуд –
не стане судити строго.
Пік зради – куди не глянь,
брехні у житті по вінця.
Паяци чужих гулянь
під бубни брудних червінців,
по крові і черепах -
йдуть душі із світла в темінь...
Вже смородом світ пропах,
з праху вийшли - до праху йдемо.
Поторочу гріховну з нас
блуд очей дістає незрячих.
Амнезією хворий час –
лікувати б його, одначе!
2010

Й опісля нас утопії не вимруть:
Світ житиме новими донкіхотами,
І на межі незвіданого виміру,
Що зовсім поряд, ніби за воротами –

Так само буде сходити посіяне,
Стеблом уперто пнутися угору
Задумане, намолене, намріяне
Крізь чари, чвари, морок і гомору …

Не бійтеся прекрасне рясно сіяти!
Не так страшні дощі і суховії.
Не Дай лиш, Боже, розучитись мріяти,
Й сміливої соромитися мрії.

Ненависть гартує душу.
Кохання полонить тіло…
Вбиває одвічне «мушу!»,
Акторів, що так хотіли,
Навчитися зняти маски,
Та маски – навічна кара,
Розмішані темні краски,
На серці гримуча хмара.
Не ладна тепер змінити,
Бо й досі горять мости…
Лишається просто жити.
У світі під назвою «Ти».
Ненависть гартує душу.
Кохання полонить тіло…
Пробач, моя рідна,мушу!
Піти,хоч,повір,не хтіла.

20.10.2010
23:42:00
Львів.

Голодні
Ви знали голодні ранки,
І пристрасні знали ночі.
Ви кляли чужі світанки,
Ховали розгублено очі.

Солоні стікали сльози,
Та музика десь по венах.
Посипались мертві рози,
Коханці - то десь у генах.

Ви знали гріховні груші,
Бо яблука вже зогнили…
Забили на слово «мушу»
Коханці, що так любили.

І знову ж були світанки,
Прокльони і знов любові.
Нестерпно болючі ранки,
Із запахом вашої крові…


18.10.2010
2:06:00

Львів

Твій живіт засріблиться лукаво…
………………………
Поцілунки, неначе сорочка, -
вище ніжної білої плоті...
Ірина Зелененька «Попрошу серце грудня до завтра»

Вище пупа
(пародія)

Твій живіт засріблиться лукаво,
Позолотою вкриються плечі,
Хитро очі блищатимуть міддю,
Лиш залізною лишиться вдача.
Ти всміхнешся латунно і хитро,
Дзвоном бронзи твій голос лунатиме.
Я не знаю навіщо так ніжно
Мою плоть в білу сталь цілувати
Намагатися. Але що це з тобою?
Де майстерність твоя загубилася?
Поцілунки – коротка сорочка
Нижче пупа ніяк не… Ой лишенько!


2010

Ти вийшов зі світла в тінь.
Із тіні – в туман і мряку.
З туману – в печаль осінню,
а з осені – в зиму клякнув.
Ти в зимах шукав обіймів.
В обіймах – уже свободи.
На волі про руки мріяв.
В руках – про тепло і вроду.
Ти грівся, ти пив і плакав.
Ти плакав, бо пив безбожно.
А Бог намагався знаком
спинити хвилину кожну.
05.12.10

Відцвіла і віджила своє матусина черешня.
Вже давно онуки в хаті батьківській живуть.
Вже й мене, як і колись матусю, називають "теща",
Й правнучата мамини бабусею зовуть.

Вулиця дитинства стала незнайомою, чужою,
А в сусідській хаті вже сусіди молоді.
Тільки знову й знов у снах я до батьків біжу, додому
Й повертаюсь знову я в давно минулі дні.

Мене стріне мама посмішкою рідною до болю,
Батько обізветься тихим голосом, слабким.
Й назовуть мене батьки, як називали завжди, "доня"
І черешня білим цвітом зацвіте й рясним.

Промайнули непомітно весни, промайнули зими,
Тато й мама у далеку вічність відійшли.
Мамина черешня відцвіла своє і відродила...
А мені все сняться й сняться про дитинство сни.