Ты вдыхать перестал меня,
говоришь, не летают люди,
сказки – вздор, и любовь – фигня,
ты забудешь, и я забуду.

Ты – забыл, но забуду ли я.
Ты забил. Мой удар – по сердцу.
Пусть мне душу обвила змея,
мне ни соли не нужно, ни перца,

чтоб почувствовать жизни вкус.
На губах до сих пор горчица.
Ты, любимый, направду трус.
Да, я ранена, но тигрица

не совьется кошкой у рук,
не попросит хлеба и ласки.
И "люблю" не напрасный звук,
и живут в поднебесье сказки.

26/10/2010

Я - пил з ваших ніг,
що повернеться в лоно доріг.
Я - квітів вінок,
як веселий строкатий танок.
Я - сонячний день
і мелодія ваших пісень.
Я - подих вітрів,
що застигнуть ніяк не зумів.
Я - шелест джерел,
що напоять вас кров"ю земель.
Я - хмара сумна,
на яку вже чекає весна.
Я - сльози дощу
і слова за вікном шепочу.
Я - буря, що йшла
і веселками небо вдягла.
Я - смуток і біль,
що поглинули радість і хміль.
Я - те, що пішло,
те, що є і повториться знов.
Я - те, що існу-
є, співає, чарує весну.
Я - вихід і вхід,
я постійний мінливий весь світ.
Я - пил з ваших ніг...

1999р.

Всі нерви вже давно акредитовано
Аж до останнього складного рівня,
Роздратування в рухах закодовано,
А спокою того...можливо, з півдня.

А може, день до вечора - змарновано,
Не хочу оздоровлень з півдня.
А може мрії мої пошматовано,
Мов пір`я зі старого півня...

2010р.

Я бачу осінь шурхотом з−під ніг,
І на щоці − ледь мокрими сльозами
Із неба. Може дощ, а, може − сніг...
Лиш образи непевні за словами...
Я бачу ліс пошерхлістю кори
І ароматом свіжої живиці,
Я бачу лід, що дотик мій зігрів −
У воду, а був твердий, наче криця.
Я бачу день у тембрах і тонах,
Я бачу ніч у тиші й відголосках,
На смак, на дотик, в трепетних словах,
Мій колір − звуком виписаний плоско...
Чи кучеряво?.. Що ж мені робить?
Не можу розв′язати цю дилему...
Не знаю я, як райдуга звучить,
Яке на дотик може бути небо −
Не знаю... Та на смак воно гірке
І невимовно сповнене покори.
І мої очі дивляться на те
З криниці серця, й прозрівають зорі...

2010р.

Січень місяць і дзвоник останній
Пролунав – проводжав Тебе в путь.
Всі завмерли, і серце в чеканні:
На порозі вже учні тебе ждуть.
Не дождались вони біля школи,
Всі пішли у широкі світи.
Не злетяться в гніздечко сини.
Проводжав Тебе дзвоник останній
В ту дорогу, останню в житті
Все село було в сірім риданні,
Були люди усі в каятті.
Ще і сонце з-за хмар визирало,
Те проміння – усмішка твоя,
На щоках в нас «роса замерзала»
Ми з тобою людина-зоря!!!
Пам’ятати Тебе завжди буду
І писата вірші, як і Ти,
Ще служитиму Богу і люду
І піду у незнані світи.
І хотілося б Тобі сказати:
Що надію, яку Ти нам дав
Понесем її щиро і цінно,
Збережем у серцях навіки.
Ти дорогу, щляхи нам вказав,
Лиш забув нас провести,
Як неначе матуся і тато,
Проводжали дітей за мости,
І накази давав напутні
Говорив щоб були ми людьми.
Вибачай нам якщо ми були:
Неслухняні, нещирі, невірні,
Вибачай нам і ще раз прости!
Ми були усі в справах турботах
Але швидко вертались сюди,
Бо в шкільних тих гарячих потоках
Ми з Тобою дружили завжди
Ти навчив нас науці, роботі,
Піклувався про нас кожень день.
Я Тобі так низенько вклонюся
Наш Сергійко, привітний-шкільний
І за Тебе я богу молюся
Щоб простив Тобі гріх той тяжкий,
Так ! Ти прощавсяіз нами – дітьми,
Ми н6е знали що враз навіки
Не змогли і тебе не втримали
Десь пішли в невідомі світи
Пам’ятати ми Тебе звше будем
І співатимем Твої пісні,
Наш учитель, ми Тебе дуже любим.
Не забудем ніколи в житті.
Вже минулобез Тебе півроку
Нам здається, що досі живий,
Ти сидиш і чекаєш уроку,-
Тільки клас без тебе пустий.
29.01.2000.

В таку погоду можна тільки пити,
Мрячить, і тіло бродить як фантом.
Я тінню зрадництва по горло досі ситий,
Мов п’яна осінь, що вовтузить до вікон.

Голодна юність застигає в передмісті,
Квилить собакою, скавчить під’їзд, квартира.
Бетонний крик у вікна слів пронісся,
Засів у відчай, в тугу, що накрила.

Самотня пам’ять наливає щось у склянку,
Не гріють труби, завоздушило тепло,
Я дім закрив, на двері звісив клямку:
20-го опалювальний включиться сезон.

Зірватись з місця, вийти в двір пасторій,
Шукати погляд з тих блідих облич.
Я ж знову, осінь, анонімно хворий,
Ти дощ в калюжах не чіпай, облиш.
26.10.10

Питання...питання...питання...
Завжди ви в моїй голові.
Чому ми чекаєм світанку,
Чи страху у темній порі?
Чому соловейко співає?
Чому ми читаєм вірші?
Чому вітерець розмовляє,
Чому не мовчить уночі?
Для чого на світі страждання?
Для чого у світі війна?
Навіщо тоді нам бажання,
Якщо неспокійна Земля?
Чого нам чекати в невдовзі,
Що прийде у дім наш тоді,
Коли вже все людство в знемозі,
чекає на смерть в самоті?!
10.01.2000.

Спитаю в себе, що для мене найцінніше?
Замріюсь, думкою лечу у далечінь,
Туди в дитинство, де я мрію так лишитись
Хоча б на мить, хоча б на день.
Пригадую я теплі руки мами
І перший з батьком сінокіс,
Як з братом бігали степами
І як сусід , м’ячем поцілив в ніс.
Портфель легкий з п’ятірками
І першу двійку, затерту гумкою
В щоденнику до дірки…
Мій перший твір і перші вірші.
Вже юності прийшла пора.
Закоханість у повній тиші,
Чомусь вона була сумна.
І так душі моєї сподівання,
лягли на дно…
Саме тоді розпочалось чекання
Було мені не все одно,
який же шлях мені обрати?
Куди податись, ким же стати?
І я звернула в інший бік,
Не в той, що доля готувала
і не жалітиму повік,
а в той, що серце підказало.
Та як буває сонячно та хмарно
В житті стається і таке,
Що смуток сяде, стане гарно
І тепло й любо над усе.
Тому, іду дорогою надії,
До того, хто мене кохає
Туди, де завжди хтось чекає
до тих людей, що завжди знають:
Вони – це все, що в мене є!

Задухою за тісним склопакетом
То маюся, то лаюся, – тону...
Дахи-невдахи, дротяні тенета,
Ніяк не зловлять нечітку луну.
Примарні лінії, і нестабільні стани,
Несвоєчасна кава уночі...
Блаженне небо, знову невблаганно
Холоне, і так зоряно мовчить.
Закреслюю розхристані рядочки...
Слова – законсервований розкоп.
Я б узялася, та зима відстрочку
Не дасть ні тижня. Запобіжне "стоп!"
Кайданками – на руки і хвилини.
Щоб не іскрило думку від напруг,
Морозами і снігом – заземли-но
І поверховий, і глибинний рух...

2010р

А знаєш, я раптом згадала,
Як починався той день,
Коли я ще зовсім не знала,
Як люди не люблять людей.
Коли я ще не розуміла
Чому я повинна мовчать,
І скласти безсило крила
Й забути, що вмію літать.
Коли не могла я дивитись
В очі, що снились мені
Й боятись тобі наснитись,
І загубитись в тім сні сні.
Коли мені вслід сміялись
Очі холодні й чужі,
А я несла в серці радість,
Яка шепотіла: «Мовчи».
Коли ти пройшов повз мене,
Ніби мене й не було,
А серце назавжди замерзло,
І досі хворіє воно.
А ти і не знав, коханий,
Як той починався день,
Коли народилось мовчання,
Бо я зрозуміла людей.

(із життя моєї мами)

Сьогодні в мами День народження.
Як завжди, літо бабине гуля.
Йдемо до мами без запрошення.
Стежинка до могилки пролягла.
Йдемо вклонитися рідненькій,
Згадати щось з минулого життя.
Стрічає посмішкою ненька,
На фото посмішка така сумна.
Ми мовчимо, слова тут зайві,
Над кладОвищем тиша проплива.
День в золотім осіннім сяйві
Дарує вересень. Й печаль ясна.

За вікном буревій шаленіє,
Обриває пожовклі листки.
Замітає багрянцем до мрії
Задавнілі ледь зримі стежки.
Заметіль кольорів мерехтливих,
Потьмянілим прибоєм шумить.
Сум вщухає в душі і глумливо
Оживає підступно умить.
Промайнуло, мов сон, ждане літо
На вибоїнах болів і мук.
Тільки сонцем я був обігрітий,
А не ласками милої рук.
Не збулось, як гадалося в мріях
Навесні наодинці тайком…
На руїнах надій шаленіє
Буревій сподівань за вікном.

Тримай мене! Не відпускай!
Бо якщо руки з рук - помру!
Тримай мене - не покидай!
Залишиш - в прірву ниць зійду...

Ще трохи мерехтить вогонь
в душі... Ще солод на вустах.
Коли вже серце на ножі -
тримай мене, хоч низько так...

Не покидай, хоч мій - не мій,
Не покидай! Бо я - твоя!
З тобою вже не страшний бій,
З тобою вже і в пеклі - рай!..

2010

Ярослав Чорногуз
Поезія “МАРСІАНСЬКЕ КОХАННЯ”

Вже сивіє потроху мій волос,
Тихо час робить діло своє,
Я тебе поцілую у голос,
Марсіанське кохання моє.

Я тужу за тобою у пущі,
Шлю сигнали на ніжний радар,
Дотик голосом теплий - цілющий,
Це - кохання солодкий нектар.

І хмелію од того предива,
Що мене огортає всього.
І такий я стаю знов щасливий,
Мов цілунку напився твого.

Мов од душу щемливого слова
Змив недобре усе назавжди,
Дотик голосу, дотик любові,
І я знов - молодий, молодий!!!



пародія

Життя нема від всяких експедицій,
Рік на консервах тих – бракує слів!
Змарнів і зблід, а був же круглолиций.
Сивів потроху, потім полисів…

Це не найгірше, розумієш, Кицю,
У почуттях намітилась зима…
Твій радар ніжний ще щоночі сниться,
Але сигнали гірше вже прийма.

І мій, того… сигнали ледве чує.
Хотілось би настроїти самій?
Ні, ні – то атмосфера щось бушує:
Період обертання – зрозумій.

А пригадай, як ми в сузір’ї Лева…
В траві, посеред тої мурашні…
Ну що ти, Кицю, ну яка місцева?
Вони такі, ти б бачила, страшні…

Там в тому Центрі всі нездари й скнари,
Тягнути жереб – сміховинний фарс.
Комусь попав Меркурій – то Канари,
А я, невдаха, втретє тягну Марс…

Та ні, яке там спеціально, мила,
Тут фарт усе, рулетка – бачить Бог!
Та щоб пропала…реактивна сила,
І ще…на старті щоб двигун заглох!

Таблетки ненавиджу – хочу пива,
До тебе , Кицю, вже рахую дні…
А ти там, на Венері, як – щаслива?
Я не ревную – там усі малі…

Ти в моніторі – я близький до трансу!
Та ні, Кицюню, ну яка там лінь…
(“Та потерпи” – закінчення сеансу!)
На десять днів зайшли в радіотінь…

25.10.2010

любофф аморе лав – твій лайф
найгірше простоти шахрайство
не вправність рук – в словах недбальство
перерахунок щастя в кайф

чи хто ще має Божий страх
не прогнівити – засмутити
Того чий голос змусив жити
уникнути гріхів і плах

не те не вчасно не отут
дратуються гравці на сайті
о дивна мріє – десь на мальті…
рятунок… від усеньких смут

а мо’ і ні – лишаюсь з вами
ділити радість і печаль
шукати їм нових стрічань
відважні лицарі і дами
замріяні у світ звучань

Так безкрило минає життя,
Так крилато співають у храмі.
І немає з душею злиття
У єства, що буває в нестямі,

Чи в прострації, в святі бува,
А здебільшого в самоомані.
І лягають, як листя, слова,
Непотрібні, чужі та незвані.

Не рифмуються, просто гниють,
Ні рядка, ні звичайного ладу.
Так безкрило, дощить, каламуть,
Як останні часи листопаду.

Тільки дзвін, залишається дзвін
Над кладовищем і над хатами.
Нас рятує від поразки він,
Укриває гучними крилами.

Обіймаю очі твоїх плечей
Так само як цілував твої руки
Заціловані руки твого серця
Обіймаю озер глибоких звуки.

І слухаю, милуюсь і слухаю
Як тихо в тобі проліє подих
Обіймаю очі твоїх плечей
Відчуваю грудей твоїх тремтливі сходи.

І слухаю, милуюсь і слухаю
Як тихо в тобі відлітає дотик
Обіймаю очей твоїх плечі
Відчуваю як колишуться сходи.

Цілую руки твого серця
Ніжно, ніжно подихом обіймаю,
Обіймаю озер глибоких звуки
Тремтіння грудей на собі відчуваю.
30.05.08.

У лісі тиша сонячна гуляє,
Синіє рясно терен в тернику,
В повітрі тихо жовтий лист кружляє
І жебонить струмочок у ярку.
Стежиною поміж дерев високих
Іду, не знаю і сама куди.
Звучать в душі моїй високі ноти,
Які приходять з неба, з висоти.
І хочеться мені розпрямить крила,
Від запахів терпкИх хмеліє голова.
Я стримать почуття не маю сили,
Шепочуть губи вірша оцього слова.
Від красоти такої серце терпне,
В єдине ніжність і печаль злились.
І ожива в душі забуте, мертве
Й зника, за вітром, відліта кудись.

я покладу тебе.себе на плечі
осені. зав*яжемося вузликом,
стиснувши шию цій брутальній порі- маніячці..

через неї я зникла в собі . ще й застуджена.
відбулася внутрішня конфіскація
усього, що дає натхнення,
чи навіть того, що йому передує.

впевнена, зараз спростуєш
і виставиш мене за хвіртку
свого існування,

із надією,

що я почну жити.

10.10

Мені не достатньо слів
і шкіри відчути вчора.
На тебе давно змалів
цей дім і кімната хвора.
Мені не стачає рук
і пам’яті, щоб згадати
твій голос і кожен рух,
і те, що уже не дата...
Мені не найти в кутку
душі ані сну, ні сили.
Ти знав мене, та не ту,
що сонце в собі гасила.

Місяць вповні. Туман. Безнадійно засніжений шлях.
Обрис липи старої, графічно наведений світлом.
Вата тиші у вухах, тьмяна поволока в очах,
Розуміння своєї мізерності вкрай непохитне.

Крок за кроком, крізь силукрізь власну нездатність до дій,
Попри вперту зневіру, зневажливість і безталанність
Усвідомити серцем, що світ не такий вже й лихий,
Якщо ти... якщо я... разом − ми. І це істинна данність.

І прийняти душею дорогу, якою ідеш,
Ну, а розум − нехай собі там щось логічно доводить...
Важко жити?.. Напруга і опір?.. Авжеж,
Тренування не з легких, смертельне бува, вряди-годи.

Ціну досвіду − знаєм, то рани років і розлук,
Елементами неоціненних мотивів − не втішиш.
Ліхтарі, звісно, темряву знищать, та тільки навкруг...
Для світанку − замало. Шукаємо щось важливіше,

Але вкотре знаходим примари в тумані й снігах.
Оминувши оману конкретики марних реалій,
Як не схибити вкотре, дійти, не упасти навзнак?..
Ось же двері... І світло − мов сонце, і ти...
                                                                           справжній...
                                                                                      сталий...

2010р

Коли розвівається дим
і кавова гуща готує прийдешність
посеред свободи як завше один
хоча не останній, ніколи не перший.
І б знали кухонні ножі
як скрипує серце у клоччя
від змій патетичних вужів
і їхніх настирливих дочок.
Із острахом ллємось заможні і прісні
а настрою пофіг і настрій балконний
на відстані меж цього тихого міста
не спить у лісах наш старий прикордонник.
І б може все було як доти, за так
та кожен світанок шукає горища
мов звичка приблуди чи просто пияк
повсталий з нічного страху попелища.
Тривожити мусить хоч щось на яву
як добре, коли тіло душу тривожить
для повного щастя б купити сову
розрадницю болю, крий боже.
І все б полягло у імлистім гіллі
у порухах втрати скотина сваволя –
та шляється вічно сумна Амелі
міняючи ролі.

19.04.10

МАРСІАНСЬКЕ КОХАННЯ

Вже сивіє потроху мій волос,
Тихо час робить діло своє,
Я тебе поцілую у голос,
Марсіанське кохання моє.

Я тужу за тобою у пущі,
Шлю сигнали на ніжний радар,
Дотик голосом теплий - цілющий,
Це - кохання солодкий нектар.

(…………………………….)

Я. Чорногуз

Ти на Марсі, а я - на Венері
(пародія)

Ти на Марсі, а я - на Венері,
Посилаю сигнали в радар.
Ти смієшся, а я знемагаю,
Бо солодкий кохання нектар.

Ти далеко, а я, люба, грішний
На Венері… Лиш осінь мине…
Прилечу я до тебе, кохана,
Як Венера відпустить мене.


25.10.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

finita la commedia

Візьму я аркуш білого паперу,
Візьму перо собі до рук
І напишу я мов поему,
Душевну, цілу низку мук.
закрийте очі на хвилину
І уявіть собі той факт:
Життя віддав мов ту билину,
Відчувши біль й великий страх.
Любив, творив і піклувався
І жити мусив би ще вік.
Та з середини надірвався,
Не витримав цей чоловік.
Він мав би двір він мав би хату,
Чекав-шукав та не знайшов
На цьому світі не втримався І
навіть з смертю не змагався.
Він в нашім серці залишився
Як наш наставник друг та брат
Пішов, і з нами попрощався
Навіки. Боже! Хто ж це знав?!
Тепер не буде він співати
І не залишить нам вірша
Тому ви , люди пам’ятайте:
Була і буде з нами його душа!
29.01.2000 р.

Я думав, це радість, а вийшло, що смуток,
Я думав, це небо, а вийшло, що дощ.
Моя незабудка про мене забула,
Погасли цілунки на протягах площ.

Зів’яли дерева від віри в майбутнє,
Згоріли надії в роздвоєнні душ.
А струни прилипли до нотних сторінок,
І руки впадають в наближення стуж.

А серце троїсто тремтить про чекання,
Мелодію тягне шарманка життя.
Я думав, це зустріч, а вийшло – розлука.
Я думав... та в думку нема вороття.



1997

Коли ти знаєш, що лишилося тобі
останні кілька днів буття
у голові перевертається все догори
і випливає сенс всього життя.
Дрібні стають проблеми й чвари,
зникає гордість вся пиха
стаєш спокійним більше, й марить
перестаєш про задоволення гріха.
Здається все, що так колись хотілось
здійснити можна враз умить
не має слів "не зможу", " я зламаюсь",
є тільки "ТАК" й воно горить.
Горить непереборним, невблаганним
останнім подихом, чи криком із душі
"О Боже,я Тебе благаю,
мені хоч день один ще подари!"

25.05.2010.

Тихо бредем лабиринтами судеб,
Свято блюдем свое личное кредо.
Если признаем - от нас не убудет:
Все мы по жизни немножечко недо-.

Недолюбили и недогуляли,
Недорезвились и недомечтали,
Недомолили, недобежали,
Недотянулись, недострадали.

Очень хотели, старались, но все же,
Часа иль года всегда не хватало…
Лик отраженья не станет моложе,
Главное в том, чтобы пере- не стало.

2010

Я старішаю, Боже мій милий,
Хоч на Марсі і довшає рік.
Попри те - в мене меншає сили.
Чи тобі – дівувати повік?

Я із Марсу тобі на Венеру
Шлю сигнали на ніжний радар
І торкаюся в іоносфері
До дівочих принадливих чар.

І цілую тебе у твій голос,
І цілунки ловлю із орбіт,
І милуюся сяйвом на полюсі,
Де твій образ горить з терабіт.

Я - у душ! - хай вода з мене змиє
Весь тягар пережитих зим-літ.
Але ти дочекайся, мила -
Вже готовий новий космоліт.


25.10.2010

* * *
Тобі – в осінь, мені – в літо.
Було у радість, тепер – відчай.
Переплелося єдиним віттям
На довгі-довгі тисячоріччя.

Згадати – знову – мороз по шкірі.
Згадати – очі куди подіти?
І я, чим далі, тим менше вірю,
Що не наснився мені тоді ти.

Що ти – й сьогодні – десь поруч зовсім,
Щодня торуєш свої дороги…
Спекотний серпень дозріє в осінь,
А листопаду – вже зовсім трохи…

Осяде спомином гіркуватим
Усе, від чого була щаслива.
Радійте, струни, щоб передати, -
На сходах літа – осіння злива.

Розпирає гордість груди,
Бо не тільки люди,
Навіть вівці депутатів
Обирати будуть!..
Позбігались кандидати –
Аж тремтять до Влади, –
Щоби Совість за мандати
Вигідно продати.

Баран сивий тихо м-е-ка:
“Голосуй за м-е-не,
Бо я знаю: не дал-е-ко
Є трава зеле-ена.
Ми із вами, любі браття,
Не такі багаті,
То ж навіщо вибирати
Інших депутатів?”

“Я найкращим, – Кіт муркоче, –
Депутатом стану.
Всяк отримає, що хоче:
Сало чи сметану.
Вам служитиму охоче
Навіть серед ночі –
Подивіться в мої щирі,
Незрадливі очі”.

Вовк поважно завиває:
“Я хазяїн краю,
Бо нікого не боюся
І підтримку маю.
Маю шану у народі
І порву охоче
Опонентів за незгоду
На дрібні шматочки!”

Навкруги нависла тиша:
Де-хто лоба чуха,
Хто сопе, хто ледве дише,
Опустивши вуха...

– Годі вже! Отара стогне!–
Мовив, наче гаркнув,
Наш пастух і охоронець –
Впевнена вівчарка.
– Довго я терпів і слухав
Ваші побрехеньки,
Що мені напухли вуха –
Правди хоч би жменьку!

Цей старий Баран –“Іуда”:
Заведе в нікуди,
Бо з Вовками дружбу круте,
А нам словоблуде.

Про Кота й казати годі –
Думка є в народі:
“Він лише про себе дбає
По своїй природі”.

А вовкам – у лісі жити,
А не у палатах:
Так і вівці будуть ситі,
І спокійно спати,
Бо, як гуси обирали
Вовків-депутатів,
Потім довго горювали:
«Чим їх годувати?!»

Ніби очі нам відкрились:
Ми відчули силу –
Ту, що буде керувати
Так, як ми хотіли!
Сподівань тремтять вітрила –
Прокидайся, брате!
Ми вже вибір свій зробили –
Йдем голосувати!

(20.09.07 – 24.10.10)р.

Подякую зимі я - за весну...
Уп"юсь ще вдосвіт крижаним,
холодним сонячним відлунням.
Останнім снігом їй не дорікну,
Осанну виспіває в нім
день на стрімких струмочках-струнах.
А ночі... В діамантах - оксамит.
Немов забутий давній сон,
такий ясний, такий небесний.
За день, котрий вже натяком звучить
У тихім вирі в унісон,
в облозі криги, що не скресла.
А віку, де роки загублять лік,
Як дзеркала земних озер
утратять лик небес під льодом,
За мить одну, за погляд і за крик,
Коли - вже є, ось лиш, тепер
з"явився - подих.., порух.., подив...
А мрії, що дібрала теплих слів,
Для тих упертих відчайдух,
блаженних шукачів у правді
Я завжди дякую за "спів-":
Співіснування і співзвук,
співдружбу, -працю, -участь вправну.
Потоку днів, що всі зовуть життям,
Та з дня на день, чомусь, із року в рік
жить - не живуть, а все ще відкладають.
Я вдячна вірністю моїм дитячим снам,
І попри погляд смерті - з них,
життя і шлях до істини - шукаю.
Зупинці, спокою, обірваній струні,
Чи недоспіваній баладі,
загаслій метеором на півслові...
Я смерті вдячна, що я трапилась в житті,
Як бунт вогню на променаді,
за крок до виру - вічності й любові.

2010р.

Мовчання невимовна глибина...
Що ти таїш у неокресленій константі?
Прірву відчаю, і розпачу − сповна?..

Чи, може, безпричинну колотнечу
У черствім серці − гніву, осуду, чи зради?
Чи − влучних слів замислених предтечу?

Дитинну радість, захват, безогляд,
Усі найвищі міри щастя, разом взяті,
Коли − без слів?.. безсилий звукоряд...

Погорди образ, зверхності і пихи,
Презирства й глуму повний, погляд чванькуватий?..
Підступний занімілий поступ лиха?..

Лукавинку грайливу і легку,
Завжди із гумором, веселості принаду?..
Чи друге дно у лестощів ріку?..

Момент осяяння, прориву, розуміння
Непояснимо повного інсайту,
"Наднову" твору... творення... творіння?..

І порух вій, і погляд, до безтям'
Такий прозорий, неозорий − не сховати, −
І прозорлива ствердність в тихім: "Так..."

2010р

Полечу я на місяць,
Не сказавши нікому.
Шукати свій дім.
Феодальною владою
Створену тінь,
Не побачу на місяці
В жодному разі.
Крила спокою ваблять мене
У цей світ, де немає тебе.
Тебе.
Демократ-феодал.
Я шукаю лиш спокій
І більше нічого...
І ще крихти свободи...
Тієї свободи, що нам обіцяв.
Свободи, яку не побачили ми.
Демократ-феодал.
Ти нас зрадив.

І ти зрадив себе.

25.10.2010

о світлий День, Тобі цілую скроні!
я тим живу, що все в Тобі люблю,
що все боюся взяти у долоні
ту мить, котру весь час в Тобі ловлю.

люблю тоді, коли не в’януть рожі,
люблю тоді, коли зів'яне цвіт,
бо знаю я – зі мною Слово Боже,
хоч я згорю, а хоч впаду об лід.

спасибі, День, що я люблю без жала,
і що сміюсь, коли смішне – для всіх.
і все боюсь, щоб Мамині печалі
не приглушили світлий Мамин сміх.

о світлий День, спасибі за веселку,
з якої я набрався кольорів,
щоб гордо прапор Батьківщини-неньки
в моїй душі до смерті майорів.

спасибі, День, за право прославляти
Закон святий, Присягу головну.
Закон мій є: Кохання, Бог і Мати,
і Україну славити одну!

8.І.2010, 9.Х.2010 року

Хмільний сусід на милицях
Кульгає до воріт.
Більмом єдиним дивиться
Здивовано на світ.
У кожушку розхристанім
І в шапці набакир,
По кроках всіх на відстані
Впізнає дебошир.
Гукає на всю вулицю:
- Вітьок, гайда скоріш!
Обіцяний не чується
Колись тобою вірш.
Неначе казку вивчену
Повторює ізнов:
- Читай хутчій про дівчину
І про свою любов!
Коли читаю – слухає
Й сопе, неначе міх.
І так ворушить вухами,
Що пробирає сміх.
Та струнами невидними
Ми з’єднані в ту мить,
Коли поміж обидвома
Поезія звучить.
Один одному радими
Прощаємося ми, -
Укриті снігопадами
Холодної зими…

Твоя рука на мить торкнулась ночі,
і звуки арфи попливли здаля.
та чи то арфа? то ж громи гуркочуть,
то стогне бідна зношена земля,

то Прометея голос гучний, грізний,
то передсмертний крик про вість благу…
то довгожданий дзвін вечірній пізній,
то сміх калини на блідім снігу.

28 листопада 2009

здається, скажеш світові – Цвіти! –
і все навколо забуяє цвітом,
і не один – а всі ясні світи
захочуть вмить теплом тебе зігріти.

і підеш так, як хочеться іти,
на вільні плечі, на широкі груди.
і знайдеш очі, у яких лиш ти,
і знайдеш небо, що твоїм лиш буде.

а в тому небі голуби-листи
несуть надію, віру, сподівання.
тож не сиди! вставай! шукай! іди!
бо юність – вперше, юність – і востаннє.

13 жовтня 2010

Зійшлися судді,
стали суд чинити,
що носові отому присудити...

Халява руки в боки
та й у крики:
Чи бачите, яке цабе велике,
оцей Гапчіх?
Мене, Халяву, та на сміх?
Та де це видано?!
Щоб пишну молодицю
отак зневажити!
Негайно у в”язницю!
Негайно покарайте
цього носа,
аби не пхався
до чужого проса!
Щоб знав,
що зась йому
такую кралю
немаючи поваги, ані жалю
отак безчестити!

Похнюпився Гапчіх:
Я не навмисне, пані,
зачекайте,
вас ображати не хотів,
сумління майте -
не мої гріхи,
що в мить,
як вирвалось оте “апчхи”,
ласкава пані,
ви під лавою стояли...
Чи місця іншого
уже не мали?

О, горе і ганьба!
Чи хто б посмів
іще отак знущатись?
Ти, Гапчіху,
геть знахабнів!
Ви чули, людоньки?!

Довкола зашуміли,
перечити Халяві не посміли...
Отож, порадившись,
Гапчіха засудили,
і винесли ухвалу про таке:

Ув”язненням негайно покарати,
укинувши нахабного за ґрати,
із забороною довіку чхати!

Мавки руки не гріють… Під вогнищем – мерзнуть ліси…
Кровотеча надій призупинена злим ворожінням…
Я піду зі смерканням. Зостатись мене не проси
(як відновлену пристрастю втомлену тишу осінню)…

Я дійду до води. Уповільню химерні стежки…
Костровим сновидінням злечу до найвищої вежі…
Не торкнувся б востаннє моєї (чужої) руки -
Не було б і цієї безжально-п'янкої пожежі…

Не уріс би в печаль, перетнувши останню межу…
Не залишив грозу, усамітнивши блискавки (вдома)…
Про твою таємницю й про ліс твій я не розкажу...
Мені навіть нічого напевно самій невідомо…

Звідки витоки гроз. Звідки полум’я видихів-втеч…
Хто залишив у спадок безцінне уміння чекати…
Попри згарища тіней. І чорним річкам всупереч.
Повернуся колись. Та чи буде, до кого вертатись?
2010 рік

finita la commedia

Тобі цікаво, як я вчитиму німецьку?
Як завтра вранці повертатимусь у себе?
Ти видаляй мою вчорашню sms-ку
Бо перечитувати спогади не треба.

Усі ми бачимо лише чиїсь примари.
Мені так хочеться тобі про щось сказати.
Доречі, зараз я прогулюю дві пари,
Доречі, літо одягається у шати.

Пора істерик, надокучливих неврозів.
І щось не так… Я відчуваю це… І знов лиш…
Тобі цікаво, що я дихати не в змозі?
Тобі цікаво...Ти мені щоранку дзвониш:)

Батьків наших, Господи, охорони,
Бо стільки зазнали вже лиха!
Вони бідували у роки війни,
Тож дай їм сьогодні потіху.

Із коренем видерли з рідних земель,
Завезли аж ген поза Віслу.
Хто там порядкує? Глядить хто осель?
Під серцем і досі ще тисне.

Змирились. Селились, кому де вдалось:
У хаті, в коморі, в сусіда.
І тугою серце не раз зайнялось:
«Гой, лемки, за што така біда?»

Земелько! Одна незрадлива єси.
Ти любиш господаря завше.
Є люди, людиcка, а є хижі пси.
Є правда, а є – згусток фальші.

Болить, коли згадують всі ті часи.
Душа завмирає так щемко.
Антоничу! В Бога за всіх нас проси.
Пишаюся тим, що я – лемко.

Відкриє осінь чорні рани.
Не наша є тому вина.
Навчуся жити із думками,
в яких тебе уже нема.

В календарі зітруться дати
під мовчазний в душі протест.
Повільно буду забувати,
твій голос, посмішку і жест.

А зараз згадки, ніби тіні,
наздоганяють листопад.
Ведуть в елегії осінні,
в магічні знаки круглих дат.

Сезон оголить жовті грані.
Не вірю більше у дива.
Луною чую я останні
уголос сказані слова.
24.10.10

Є молодість.
О, як же це багато!
Є Божий Дар.
Твори, якщо дано!
І задум є.
А задум - це початок.
Є доля -
ніби чисте полотно...
А далі що?
А далі що?
А далі:
палітра барв
і пензлик у руці.
Й сто-енна спроба -
кольору печалі...
...Та головне,
щоб десь наприкінці,
пройшовши
крізь остуду і горіння,
пізнавши
ґвалт хули і слави грім,
не проклинав Митець
своє творіння,
впізнаючи
себе самого
в нім.

24.10.2010

Я бачу осінь. Осінь каже: все -
душею перекреслено мій профіль.
Ще трохи, й шлях би вийшов на шосе,
та дощ розмив сліди, слова і строфи.

А втім, байдуже - день мій розмета
усі думки і хмари достобіса.
Хто вигадав, що є якась мета?
Не фініш - цикл. Ведикт. Межа. Реприза.

Усе, так все. Посаджене зійшло.
Щось виросло, а щось давно в засіках.
І чи не всоте пересічний жлоб
сховає щастя жмут в дупло осики?

Відколи світ пізнав палеозой,
відколи день і ніч - усе по колу.
Кінця нема - є летаргічний сон.
Не ставте крапку - ставте жирну кому

Были другие – знай!
ласковыми со мною,
нег заповедный край
выстелен бирюзою,
юноши и мужи,
нежные стражи тела…
да! я была – скажи?! –
слишком смела
и смела
запросто – босиком –
в память о ночи сладкой,
кто приходил тайком,
тот уходил украдкой,
всякий – велик и мал –
спину сгибал в поклоне,
но
только ты
оставлял
линии на ладони.

я без тебе сумую,
знаєш?
мій безрідний,
пшеничний чубе.
тільки винна у тім
сама я -
відступила жнива
погубі.

нагострила серпи
на зиму,
тільки нічого жати,
жито
жовтим вилягло все,
і димом
переорані сни
сповито. .

квити...
квіти зів’ялі,
осінь,
інтер’єрне
багряне листя.
і сорока німа,
що й досі
вірно носить
вчорашні
вісті.

2010 р.

Безпам’ятством забутися, заснуть,
як плоду, що під деревом почилий.
Щоб плоті власної здолати згубну суть -
неспокою душевного причину.

Наприклад, яблуко, в нім теж принади є -
вологі м’язи, звабливі пігменти,
життя там також хмільно виграє -
молекулам явивши суть відверту.

А тут, немов орава дітлахів -
ніяк не справитись самій із власним тілом.
Не передбачиш всіх його гріхів,
хоч як розплутати б клубок отой хотіла.

І так надокучає під кінець
у себе зазирати, наче лікар,
постійно відчувати тріск сердець,
молекул біг у швидкості великий.

Готова зупинити, відвести
своє споглядання, та все – таки цікаво.
Так владно музика, що рветься у світи,
крізь тебе безупинно проникає.

У глушині, яку забув і Бог,
під снігом, що розлігся як господар,
живу одна, й водночас, ніби вдвох,
і жоден з нас спокою не знаходить.

То усміхнусь, то в тиші запищу -
заб’ється пульс метеликом в долоні.
Так дика хіть роздмухує свічу -
палахкотить, живе в жіночім лоні.

І ось тоді я висловлю хвалу,
мій організме, знак живий природи,
твори на славу місію свою -
як сонечко, як ліс, і як городи.

Надалі грай, не відай німоти!
В самотності, гляди, перезимую,
час розгнуздаю шалом німоти
до тісноти населеною мною.

Засина чоловік, кличе вірну зорю із пітьми,
ту, що здавна вважає своєю – своєю, і тільки.
чує скаргу зоря, що життя б’ють безжальні шторми,
рветься видих такий, що не гідний звучання сопілки.

„Я транжира, повір, бо розвіяв за вітром твій дар,
і бридливіш від мене немає в житті рецензента,
дай спочинку мені – буду пити його, як нектар –
все забуду хоч раз, щоб неспокій розвіять дощенту”.

Засинає людина. Годинник їй вторить відбій,
забуває химери, неспокій, огидне снодійне.
А зоря, як завжди, своїм блиском спричинює біль –
розчиняється в сні – мерехтлива, така ненадійна.

Та не вір їй, закоханій. Воля її над людьми
безкінечна, всевладна – дізнаєшся в мить вирішальну.
Шелестить із небес: „Просиш? Хочеш? Візьми!”
Прокидається з вірою, блиском в очах. Від’їжджає.

Передбачив, побачив – увінчані замки плющем.
Ще лиш рання весна, а природа цвітінню вже рада.
Зором світлим, продутим навиліт плечем
знаменитих каналів вбирає світанкову звабу.

Він промерз до кісток, споглядаючи храм, давнину,
він беззахисним став, як властиво усім іноземцям.
Скаже згодом, що там таємницю віків осягнув,
на руїнах отих підхопивши якусь інфлюєнцю.

Чим південніше біг - соромлива мімоза темніш,
там, де берег і синь, і каміння близьке до загару,
знов людина сумує, і смутой той гострий, мов ніж:
рідний дім і ліцей, і принади Тверського бульвару...

Скільки мук! І для чого південний цей пляж,
коли він – майже мрець. Ось до сторожа звук дивний лине.
Лиш каміння – то звідки донісся до нього цей плач?
Що росте там? Гліцинія – назва гірської рослини.

Подорожній іде. Ціла зграя собача за ним.
Віддається пориву, жахаючи псячу безпутність,
тим, що мова в нім є, й простувати цим шляхом земним
варто так, як свічі, для якої світіння – то сутність.

Помічає людина – спопеляючий погляд її,
мов прихована в нім незбагненна, нечувана сила.
Гляне пильно на когось – залишиться шрам на чолі,
безневинне життя може звести за мить на страшило.

Раз так, дивлячись, думав: невже це сімейство віки
процвітало, міняючись в рисах і людській подобі?
Тільки погляд урвав, відмахнувшися жестом руки,
благодійте, мовляв – я сьогодні і щедрий, і добрий.

Він відчужено зрить, і зненацька себе застає
у великій печалі в кафе, що під дахом смугастим.
Відчуття - ніби хтось пожинає надбання твоє,
ніби чортополох, що панує й сміється над щастям.

Лікті зранив до крові в шипшинове гілля чіпке,
і бере оту ранку на пам’ять. Прощавай, мимовільність!
Пильно дивиться зірка на щастя безпутнє таке,
що до нього він має і пристрасть, і втіху, й прихильність.

Щойно чує плітки – тої ж миті обертається в слух,
озира перехожих, немов переймається кожним.
Так, немов тільки в цьому життя його й шляху тріумф.
Жить аморфним життям – людям теж, виявляється, можна!
15.02.2010