Сірим криком набрякло місто.
Ні за спухлого душу – гине.
Люди з плоті його виймають
По цеглині.

У бетон заталують бруди,
Замість чорний граніт плекати.
Чорний біль затамують груди –
Біль утрати…

Тих скарбів, що були під ногами,
Що віками твердо лежали
І блищали, як чорні коралі –
Враз не стало.

2009

Камінь, тяжкий від води, піднімаю із дна.
Він перевтілиться, висхне - і сутінним стане.
Він - як зернина. Озерність його - з празерна.
З передзнання сокровенного. З вирви нірвани.
Хочу той камінь знемовити, переректи.
Хочу посіяти в серце, а серце спинити.
Люблю тебе аж до болю... Бо видихнув ти:
- Камінь тяжкий від води, але легший за квіти.

Я пишу зеленими рядками,
Що бриніли звуками пісень.
Чуєш, чуєш шепіт листя, мамо?
Це тобі вибрунькується день.
І всміхнеться синьооке літо,
Липоцвіт спускаючи човном.
Чуєш, мамо, знов радіє жито
Жовтим небокраєм за селом?
Гори знов засіються по далі,
Липнучи верхами в небозвід.
Чуєш, мамо, зірочки печалі
Залишають шляху білий слід?

Серце закрите в раму.
Ночі сумне виття.
Не відпочинеш, мамо,
Поки бринить життя.
Все біля нас непевне.
Усміх? Усмішка? Ні.
"Я допоможу", - ревно
Серце золить мені.
Мамо, для тебе раю
Я простелю крило.
Другого ще немає
(Мабуть, не відросло).

Рідна мати моя, вишиванка на сонця долоні
Заяскрава для нас. І без хрестиків в'яжеться рай.
Я присяду дощем― не зганяй лиш мене з підвіконня.
Ти пробачить - пробач, але вже ні про що не питай.
Вірний вітер зими перетворить мене у людину,
Ну, а сонце на мить утече і своїм язиком
Злиже білу сльозу, а для тебе загубить дитину.
Рідна мати моя, прочитай мене першим рядком..

Фарби змішує лютневий вечір,
Сніг у сутінках - як молоко,
Поглина зорю, мов жар у печі,
Лісового "попелу" наскок.

Білий колір темінь ця не витре,
Лиш його розчинить звідусіль,
Хміль я п"ю холодного повітря,
Наче фіолетовий кисіль.

Ніби йогурт - з молоком чорниця -
Тільки в ньому солоду нема.
Ох, яка химерна чарівниця -
Світляків родзинками іскриться -
В чорносливній темряві зима.

19. 02. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Зелені штори на кусочках неба,
закритий світ від доторків німих
Мені тебе так сильно зараз треба
Пршепочи *пробач* і обійми.

Бракує слів, бракує теплих фраз
і з памяті запущених моментів,
стираю сльози із малих образ
для усмішок майбутніх компліментів.

Шукаю поглядом проміння золотого
погріти руки від самотності обійм,
а нишком мрію про відкритість того,
що так шалено полюбити вмів.

Холоне чай ще ненадпитий мною,
мовчить мобільний, абонент не спить.
Я понад міру захопилась грою
Мені б ще раз по рівнях всіх пройти.

Грозить гілок прачорна свастика.
Паркану лінії скісні.
Мов на малюнку першокласника,
Летить униз лапатий сніг.

На рукавичку білу дівчинці
Кладе пухнасту лапку пес.
І тільки ми, неначе біженці,
Йдемо від світу, що воскрес.

У співжитті полону з волею,
Де за горою ліс принишк,
Зіниці болісно проколює
З-під снігу кров горобини…

2011

Каганець – тремтливий ліхтарик
напише ноти-чуття,
неначе старенький скрипалик
до ранку тужно загра.
І вижене місяць на небо,
розчахне віконницю...
Жаль, скрипковий ключ не поверне
тебе – мою молодість.


2011 рік

Україна – духовна пустеля.
Ненажерності дують вітри.
Влада має народ свій за челядь,
Пораховану на раз _ два _ три.

Їй би тільки не втратить портфелі
І, неначе з азартної гри,
Перти гроші на срібній тарелі
У свої надто скромні двори.

А які в них словесні дуелі!
До дебатів там справжні майстри,
Без рахуби для вух вермішелі
В синьо – жовтих сумах з мішури.

Та чи людям від їх язика
Є хоч мізерна користь яка?

2011

Ріка, до якої говорить мудрець, засинає.
Зростається тім'ячко небу, бо то немовля.
В найдовшій дорозі - між сном про Синай і Синаєм -
Рятуються часом піщаним душа і земля.
Суха повсякденність любові. Втрачаючи мову,
Оту попередню, а в іншій вмирати росту.
Душа - ніби чаша, наповнена знову і знову
Піском по краплині, по істині, по наготу...

Смерть, з якої почнуся, в яку упаду
Не зупинить дерев у моєму саду,
Чорно-біло-червоних, крислатих,
Над якими так легко літати,
Тихо-тихо хотіти.. Чи я це? Чи я?
В цьому досвіді світу - твоя-нічия
Чорно-біло-червона птиця
І клепсидра, якій не спиться.

Привіт, Коханий мій, привіт!
В моїм вікні біліє світ,
Все запорошує зима,
Твої сліди сховав туман.

Вітри холодні дмуть і дмуть,
Думки навіюють сумні...
Така любові дивна суть -
Тебе нема, хоч ти - в мені.

По небу хмари знов снують,
Кидають тіні на життя.
Усю печаль до дна доп'ю
І завтра інша стану я.

І не злякаюсь холодів,
В душі роздмухаю вогонь.
Чекає сад моїх надій
На ніжні дотики долонь.

Мені вже вистачить тепла
Зігріти всенький білий світ.
Душа до тебе привела -
Привіт, Коханий мій, привіт!
19.02.2011р.

Вона в мене - одна
вже тому, що корінням одвіку
між ланів молодих,
між веселого плескоту рік.
Тут у будь-якій хаті
знаходжу привіт і домівку,
хоч коли б не вернувсь
з нелегких і далеких доріг.

Вона в мене така,
як матуся - і строга, і ніжна.
Все життя йду до неї,
а з нею у завтрашній день.
В ньому стільки для щастя:
роботи, любові і пісні.
В ньому стільки для мене
і всіх небайдужих людей.

Хай на плечі мої
наляга узвичаєна втома,
Хай гостюють удачі,
а з ними - турботи й жалі.
Нема краще нічого,
як себе почувати удома,
свою пісню вести
з однієї
такої
землі!

…Веди мене стежиною цією,
веди за руку чи під лікоть…
Аби нам душі не проїхав грейдер,
На клік один… Та досить кліків!

Торкнися вуст і шепочи на вухо…
про що завгодно… Про погоду!
Я – зрозумію… Помолюсь до Бога!
І… не піду з тобою бродом…

Я заведу тебе в пустелю світу,
навіщо нам з тобою фрейми..?
…Аби ти знав, як тіло прагне літа,
якому щастя ще в перейми…!

Луною серед лун – моє «…кохаю»…
Веди, рятуй мене від горя…
Відлуння щастя, що мене тримає... –
тобою зцілена погорда…

Прости мене! Я знаю – в забороні –
відбутися з тобою, ніжним…
Ми – грішні. Ми перелюбом гріховні
…колишні…

Застуджена зима... А скільки тих ночей?
Розбухлих від тепла… Як таємничий привид,
Увійдеш без дзвінка. Притулиш до грудей
І скажеш: «Це не тінь – то чийсь болючий вивих…»

Усміхнено зітхнеш, роззброївши й пітьму…
Розкажеш про п'янкі зефірові простори...
І я тебе сама уперше обійму,
Як втомленість чужу – застуджену і хвору…

Мені б твої думки – я б звідси утекла…
Туди. В чужі листи. На виснажені скелі…
Ти знаєш: я була провісницею… зла
Тоді, мабуть, як ти ще не зійшов зі стелі…

Як не гойдався світ. Не багровіли пні…
Не краяла зеніт замайоріла осінь…
Ти знаєш: вже давно не холодно мені...
Була твоя зима. Це їй усе здалося…
2011 рік

Ішов крізь сонце і вітер.
І світ здавався малим.
Здається, я не помітив,
Як став великим.
Крутим!

Ішов дворами я гордо.
На мені капелюх горів.
Ішов — а навколо морди,
Лимонні всі, без голів.

Ішов навпростець бентежно.
Дивився крізь натовп я.
На мене — необережно
Звернула увагу сім’я.

Мале хлопча роздивлялось.
В обличчя вдивлялись батьки.
Уява моя розчинялась.
«Я крутий! Мене ждуть віки!»

Знову вулиця обернулась.
Я задумався. Аж присів.
Я великий, немов акула.
А навколо — малі кораблі.

Всі дивились, немов злодюги.
На мені роздувалась злість.
Ух, і пиха. Ух, ці бендюги!
Не дивиться. Ну! Хоч на мить.

Я великий. Я собі любий.
Так комфортно і легко йти.
Ну подивляться, ці верблюди!
Ну і що? Хто я — а хто ти?

Знов додому вернувсь під вечір.
Зняв піджак і у крісло сів.
І побачив в люстерку дещо.
На щоці був чорнильний чирв.

От чого витріщались люди!
От чого я їм був не свій!
То не велич, то клякса буде.
Ось причина усіх подій.

А з люстерка крук чорний прокряче:
Ти відомий, крутий, мій юначе!

Мені з вами так легко і просто,
Розмовляти - аж вистигне чай,
І свіча, що заплакана воском,
Вже засне, як бува зазвичай...

19 лютого 2011р.

Як довгоногий чорногуз
У мул прокислого болота, -
Я в перемет по пояс вгруз
І запізнився на роботу.
Та керівник не розумів
Моїх пояснень не уявних
І, не приховуючи гнів,
Корив уперше безпідставно.
Йому було не до снаги
Мені повірити хоч трішки,
Бо замели густі сніги
Слідів залишену доріжку.
Хоч я благав його чимдуж
Зневіру в щирість побороти, -
Не вірив він, що в сніг я вгруз,
Немов лелека у болото...

Він переміг Господаря, і Церкву,
і ярмарковий натовп, що волав
когось спалити?
..............

…Ні, Жуане милий,
не переміг,
бо це - не бойовище,
не герць шалений, не мисливський шал –
дістати, упокорити, зловити
у клітку слів і поглядів дівицю,
довірливе пташа, яке не знає
полону, що солодший за любов...

…багато їх було у пташникові,
бо ти ловець удатливий, Жуане...

Тих відпустив, коли тобі набридли,
тих обміняв на вина андалузькі,
а ті сконали з горя, як лишив
їх без води своїх цілунків чулих…

… я - не така.
Бо я з тобою - рівна.
Бо чорна кров у тілі, бо жадоба
всього і зараз, і страху немає.
Таку ти не вполюєш,
бо не жертва
вона, Жуане.

Адже певна сили:
своєї і твоєї.
Не тікає,
а йде сама, куди вона захоче,
щоб на горі найвищій – онде, бачиш? -
владарювати тільки з рівним їй…

…метелику-Жуане, не боїшся?

…аквітанійський манускрипт відклала,
дивилася на море за вікном,
як човник – то приплине, то відплине
від берега скелястого…
і усміх
її дівоцький на вустах бринів…

На Беговой искал напрасно
я дом, в который не был вхож,
где плюш на окнах темно-красный,
на вишни спелые похож.
Где на старинном гобелене
в гостиной – свечи тлеют и
в бокалах пляшет отраженье
в глинтвейне жарком и "Аи".
Мне крен окна служил приметой
и плющ, скрывающий фасад,
но тишиною предрассветной
был поглощен и дом и сад…
В тщете моей преобладало
соблазна больше, чем тщеты –
стать гостем тем, с пустым бокалом,
постигшим горечь пустоты.
И скорбный праздник, и утраты
невосполнимость… Был соблазн
увидеть, как рассвет крылатый
роняет слёзы рос из глаз.
Мне так хотелось быть последним
и самым пьяным из гостей,
что тризну правили намедни
по человеку всех честней.
Мне так хотелось быть нездешним,
и с нарочитостью слуги
хозяйке дома безутешной
читать без устали стихи.
Окутав шалью невесомой
её горячие плеча,
дождаться, как с последним словом
сгорит последняя свеча.

5 января 1987 г.

На улице Пейзажной зайдём в кафе-шантан.
Там летом воздух влажный и пахнет морем там.
Закажем горку мидий и красного вина.
Любимый наш Овидий потешит всех сполна-
свои «Метаморфозы», как рэп, проговорит...
У философской прозы свой стихотворный ритм.
Но лучше б «Илиаду» Гораций нам прочёл
про древнюю Эладу. Её бЫ предпочёл...
Вино здесь кисловато, и мидии горчат.
Идём, жена, к пиратам на старенький причал,
возьмём у них бочонок бургундского в отель.
Испробуем , грачонок, там истинный «Мартель»
А может, это будет сухой «Пино нуар»,
и страсть он в нас пробудит- ты снимешь пеньюар.
Кричат над морем чайки. А где-то во дворе
романс поют гречанки... И жарко в сентябре.
Мы на широком ложе лежим, и мягкий бриз
так ласково по коже скользит всё вниз да вниз.
Как в шёлке невесомом, укутаемся в сон..
Ты скажешь полусонной: «Красивый был гарсон!».

18 февраля 2010 г.

Зім'ятий сніг в відкриті двері
Мене від болю застеріг.
І порозкидані папери...
Й мільйон закреслених доріг.
І все не так, бо всюди люди,
Які топили теплий лід.
Іде по вулиці приблуда,
Думок ковтаючи політ.
Чомусь помилками налите
Чорнило пише без помих.
А я сиджу. Вікно відкрите:
Іде жебрак і крає сніг...

А ти мені багато ще сказав би,
Коли б не комплекс цього сьогодення.
Ми накотили сніговії баби,
Щоб годувать малиновим варенням.
Ну, як його та й можна не хотіти?
А, може, вам гарячого ще чаю?
І ми, малі (Ну, сказано вже, діти!),
Дивилися, як баба розмерзає.
Із ґудзиків викочувались сльози,
І плакав наївно і уперто.
Не треба Хто родився на морозі,
Від теплоти людської може вмерти.

Десь переорані дороги чекають повінню дітей.
І жовті пастки падолисту нераз заманять їх в нікуди.
Та не боюся я нічого: ні злої долі, ні людей,
Бо маю мрію в серці чисту, бо мама є зі мною всюди.

Приспів:
"До мами, до мами... до мами!" - шепталися стежки роками
І бігли жита у колосся. А, може, мені це здалося?
"До мами! До мами... до мами," - просили зірки із вітрами
І роси влягалися в бренькіт: "До мами, матусеньки, неньки!"

І ми, засліплені дитинством, самотньо топчем паралелі,
Та непомітна павутина нам ніж до скроні підставля.
Коли дитя упилось містом, то лиш душа біжить до неї.
І вже затравлена стежина свої сторінки оновля.
Приспів.

Звідкись прийшли морози –
з півночі, або звідки.
Дикі голуби клюють виноград, так само дикий.
Вітер, листя, що падає, та інші, інакші свідки –
Пальці холодні, твоя відсутність, поет великий,
Що написав книгу, вона холодна, морозні триби
пошли мені щось лист помаранч кольорове фото
з пляжу липневого з продавцем пахлави і риби
якого звуть якщо не фархад то хоча би отто
фон – пальми з діркою для голови – не потрібен
ось напевне і все що наважився б попросити
київські липки – хочу тебе звідомити – виїхали на каріби
слухать тамтешні тамтами та інші страшні кумпарсіти
отже можна було б і приїхати взяти шиття і в'язання
ми тут знайдемо – виїхали на липки – шматочок сиру
як хотілося написати хоча би P.S. про кохання
але як єврей зі скрипкою у шагала – чорзна де літає ліра
морози будуть ще довго ще довше від липня-серпня
в кімнаті холодні – як дрова у боярці – батареї
синиця прилетить на сало – пам'ятаєш –
втретє-вчетверте
і буде дуже погано якщо ти не приїдеш
і ми не купим його для неї.

Небо ночі – надкушена слива:
там де сонце – оранжева м’якоть,
а довкола – густий фіолет.
Небо ночі…

Море ночі – вабливе, вабливе:
підставляє розбурхані груди
під мої мимовільні цілунки.
Море ночі…

Вітер ночі – так схожий на легіт! –
лиш на згадку про берег
і моря, і неба, й життя! –
мене кидає в дрож
вітер ночі…

2009

Інтим. І тим зухвалий грим
каменяра довів до люті.
Жіночі зваби паруч з ним
косметикою камню скуті.

Знайшлись і час, і молоток,
а головне - ім'я для жінки.
Уваги більше, ніж пліток, -
колишній вже частині стінки.

І що? Не світ - Пігмаліон?
Проводить тур за туром шоу...
"Міс Дня"... "Міс Місяць"... "Міс Сезон"...
Як це Бернард казав ще Шоу...

А я на жарт розмову звів.
До бочки зваби - краплю сміху.
Знайшов штанці... і знахабнів,
вдягнувши пень усім на втіху.


19.02.2011

Гумореска

Хотів померти. На зорі
Попа покликав сповідатись,
Лиш рот відкрив, а він мені:
«Cпочатку би розрахуватись!
То, не дай Бог, ще точно вмреш -
І хто мені тоді заплатить?»
«Наглющий» - думаю - «без меж,
Уже за сповідь передплата!»
Та заплатив, посповідавсь,
А він ізнов своє белькоче:
«Якщо надумав помирать -
Плати й за похорони, хлопче!
Плати за все і наперед...»
І називає мені таксу.
Таку, що точно чуть не вмер,
А він ще добавляє: «В баксах!!!»
Та я спинився. Тут дзвінок,
Я піднімаю трубку - з пекла!
Питаю: «Хто?», говорить: «Чорт!
Ти що, надумав, хлопче, вмерти?
То запиши ось номер цей
І скинь на нього спершу гроші.
І щоб квитанція, "окей"?
Чи ти бо передумав може?
Дивись, поки ще місце є!
Й смола ще по розцінках старих...»
Дешевші дрова теж дає
Й казан ціною - майже даром.
«А ще» - всміхнувсь він криво в бік:
«Спіши вмирать, бо там, позаду
Добавити пенсійний вік
Задумала Верховна Рада!
Не встигнеш - будеш знов «пахать»,
А там і Кодекс Податковий.
Обложуть так - що і вмирать
Не буде часу і за що вже!»
Подумав, всі рахунки звів -
Від суми аж перекосило,
А ще за поминки, за гріб,
Вінки, свічки, і за могилу!
Е, ні! Стривайте! Дзуськи вам!
Беру тайм-аут я у смерті!
Хоч й важко жити зараз нам -
Та все ж дешевше, аніж вмерти!


2010р.

Скільки в мені всього –
ого! –
скільки в мені кіло-
о!-
грамів!
а
грамів –
ше
більше!
Не-змір-но!
Но –
то ше не всьо:
молекули, атоми, електрони
зі своїми орбітами і законами
обертання,
палички Додерляйна,
тургор, осмос! –
словом, я – космос,
як писав Сковорода.
Да!

На світло ціни просочились в пресу.
І що ж, у розпалі технічного прогресу
Мені мабуть прийдеться , любі друзі,
Побудувати саморобну ГЕСю.

Хоч благо, - річка протіка неподалік
І дав пораду мені мудрий чоловік:
- Трьох – чотирьохметрове колесо звари,
Залий підпори і по сей, і по той бік.

На них підшипники потужні встанови.
Вал, генератор і кмітливість голови
Електрику тобі дадуть за так …
- А заздрі люди? З ними бути як?

Вони як взнають, що зробив я міні ГЕС, -
Вважай, що їхній мир і спокій щез.
І сам не гам, і другому не дам, -
Здадуть мене, як стій, тоді властям.

17.02.11.

ГЕС - гідроелектростанція

Мале янголятко у
дім наш прийшло
і радість безмежну
усім принесло.
Вона народилась
у день особливий
прийшла подарунком
найкращим-для нас.
Усі св'яткували
жінок всіх вітали,
бо св'ято прийщло-
весняне,березневе
до кожної хати
до кожної жінки.
Маленька дитинка
в утробі була,
і також той подих
весни відчувала,
і нишком від мами
сюрприз готувала.
Їй також хотілося
маму обнять,
і чимось приємним
її здивувать.
І наша Ніколька
на світ захотіла
і стукати стала
у двері усі:
"Відкрийте і випустіть-
Ніка кричала-
бо хочу до мами на
св'ято прийти.
І сталося диво-
родилась дитинка.
Ніколька на світ цей прийшла
і посмішку свою,
і ручки маленькі
до мами протягла,
і мовчки дивилась
вітала матусю:
ось бачиш то я є-
дитина твоя.
І вдень квітковий,
весняний і чудовий
звершилося чудо,
родилось життя
то наша Ніколька-
на світ народилась
дарунком для мами прийшла.


2009р

Так хочеться слова. Так хочеться слова. До сліз.
Остання секунда. За нею лишається хаос.
Оркестрами вулиць в антракті нічному озвалось
Невиспане місто, химерне, немов обеліск.

Зирне з-за лаштунків пітьми в зал очима свічок
Й заселиться в душу самотність. У пеклі вендети
Я стану сьогодні єдиним твоїм диригентом.
Я винесу вирок плачем крізь солоний смичок.

Ще кілька хвилин - і завісу розітне по швах.
Ступає статечно світанок на шлях Немезіди.
Та сонце не зійде. Ні зараз, ні завтра не зійде,
Допоки всі сльози не виллються в спраглі слова.

2011

– Ти не вчорашній, ти смаглявий, свіжий,
Як хліб "Кавказьський" з перцем на хмелю.
Клади на призьбу цигарки і віжки,
Заходь у хату. Огірки солю...
На фото – мій вітчим, а рідний тато
У Сумах був проїздом.
– Я – Анзор!
– Ти в гості чи... збираєшся посватать?
– А ты не против? Я ж из зоны... Вор!

– Та що ж у мене, соколе, тут красти?
Стояв попід парканом чорний бак.
Вночі загуркотіло... Різномасні
Ходили збирачі... Ось пиво й рак...
Від приймака лишився кіт і вулик...
Поїхав до сім’ї у Люботин. –
А що ж оце, Анзорчику, за смуги?
– Поранился, Любаша... Лез на тын...

– Та то нічого... Ось – тільняшка, плащик...
На зиму справимо, лебедику, кожух...
Я ж вишивала... Я ж білила... ЩАСТЯ!

...Удосвіта жених потяг капшук.
Лишив записку: "Прощавай, Любаша!
Отчалил я. А вожжи – мой презент.
Гони Петруху, Николая, Сашу...
Я денег одолжил и клей "Момент".



2010

В ноябре 2009 года в несанкционированном песчаном
карьере возле Радехова Львовской обл., обслуживая
шкурные интересы командиров, погиб рядовой РОМАН МАРГИТА:
его засыпало песком. Он стал 47-м убитым украинской
военной машиной с начала 2009 года. О Р.МАРГИТЕ государство
Украина, убившее его, никогда более не вспомнит.
А мы не вправе забыть.


Нынче армия - на гибель.
Такова - каков главком...
Вновь бойца нашла погибель:
задохнулся под песком.
Не служил и дня он - строил:
д а ч и
и о с о б н я к и.
Вот ведь войско как устроил
не носивший сапоги...
Напрочь армия попрала
всё, о чём пеклись отцы.
Бандюкам и генералам
в услужении бойцы.
В рабстве мучился невольном
Рома - там закончил век:
жуть, в карьере самовольном
он закрыл глаза навек...
Нет виновных,
приговоров,
на посту своём
главком:
кто судить посмеет
воров
при правленьи
воровском...

Ноябрь 2009

Стікає день у вечоровий жбан,
І я лягаю горілиць - не спиться,
А місяць місить тісто на коржа,
Від борошна - по вуха блідолиций.

Натхненно виминає, градом піт,
Аж виднокрай вгинається під тиском,
І я не бачу, але знаю, під
Гарячими руками грає тісто.

І поки місяць порається в висі,
Розпалюючи зорі, не тривож
Його, а просто вийди подивися,
Як сходить над землею сонце-корж...

Брехня з брехні народилася,
В просторі сміття молотилася,
В світі як мухи плодилася, й тепер
Без брехні ще ніхто не вмер.

Тісто життя на брехні замішане,
В правді з водою залишене, -
Аби не черствіло життя,
Різновид буття.

Сумно від цього мені...
Чистих правди промені
Брехнею закутані,
Шляхи життя переплутані.

да что ж ты снова в мои мысли..?
за что ж ты снова так в меня..?
мы недожили и зависли,
мы заперлись в себе, прокисли,
висим, замерзшие, звеня....

вот и висели бы.. но снова
ты заставляешь оживать
два ненормальнейшие слова..
забыть бы.. нет уж, неготова.
куда б тебя мне потерять?..

да что же ты опять включаешь?
мне б вырубить - и все дела.
висела бы спокойно, заешь..
но ты ж так вовремя всплываешь...
убила б. если бы могла..

ну вот опять, какого черта?!
ты так мешаешь мне мечтать
купить коньки, заняться спортом,
красивой стать со взглядом гордым...
но ты настойчиво опять....

2011

Скільки літ існуєш Укріїно,
моя рідна й сонячна земля,
де діди,де прадіди ходили,
де живріла істина-Свята,
Чом так стогнеш,плачеш Украхно,
чим ізранена твоя душу?
Хто завоював тебе,країно,
кому підкорилася твоя земля?
Вистояла ти під натиском ворожим,
не здалася на поталу ворогам,
а тепер під чиїм гнітом гнешся,
чом не видно твого майбуття?
Чом не квітнеш,не буяєш рясним цвітом,
і не чути соловїних співанок,
де подівся український танець,
чом прямуєш ти на ешафот?
Україно,Україно-рідна ненько,
знаю я під чиїм гнітом гнешся,
і немає єдності в тобі,
бо прийшлиправителі із пекла,
й на розпяття тебе рідну повели.
Й не бояться люди ці нічого,
крають рідну матінку-землю,
ділять,важать,продають,скубуться,
і за кожен клаптик її бються,
бо нема у них ніякої межі.
Ненажерливі,пихаті і гладенькі,
у костюмах дорогих від котюр'є,
ляпаса дають один другому,
переходять і ступають через все.
Їм все мало,мало й мало,
і нема вже місця на землі,
де б вони не газдували,
все вони до рук "прибрали".
І придумали собі закони,
і стоїть Люцифера-печать,
що дає можливість красти їм і грабувати,
як потрібно і вбивати,
і нічого не боятись,
бо у нас є-недоторканий мандат.
Й до корита,що стоїть при владі,
всі ви пхається,як несатні хробаки,
і не маєте ні сорому,ні страху
за усі свої страшні гріхи.
Вже земля горить під вашими ногами,
і вже скоро прийде вам кінець,
бо за всі оті безчинства,що ви робите,
увірветься у людей терпець.
І воскресне знову Україна,
заспіває матінка-Земля,
ластівка гніздечко звиє в стріхі,
зацвітуть по новому поля,
український люд повстане з новим Духом,
і прославить Господа-Творця!



Амінь.


2009р

Аж зайшлась собаками округа,
Ледь на клямці дзенькнуло кільце.
Ще з порога я побачив друга
Вставлене у бороду лице.
Недаремно серця я послухав,
І додому швидко поспішав.
Рідну і близьку собі по духу
Відчуває здалеку душа.
Певно, прозвучить неблагозвучно,
Будуть різні в кожного думки, -
Та в житті ми з другом нерозлучні,
Як у небі вічному зірки.
Я себе уже не відокремлю
Від цього маленького гурта.
Любимо удвох ми рідну землю,
Збурюючи старості літа.
Вже забув - чия була ідея
Йти плечем довічно до плеча?
Так зоря змикається з зорею,
Так горить на два кінці свіча!..
І не гаснуть довго сигарети,
І єднають суперечки нас, -
Сивочолих мрійників – поетів,
Що шляхи торують на Парнас.

Обманула себе. Одяглася у жовте. Зима.
На мохеровім шарфику паморозь. В серці – замети.
Сподівалась на сонце – яскраве в’язала сама.
Сподівалась на тебе. На тебе. Востаннє. А де ти?..
У квітковій крамниці придбала букетик троянд.
З невимовно короткими стеблами, та на останні.
Розказала, що то подарунок – ковтнула, мов яд.
І сама же повірила. Може, і правдою стане?..

Сьогодні біль проймає,
І на очах сльоза,
А завтра що? Не знаю
Не чує і душа.

Квітуча Україна –
Ліси, гаї, сади
Та в чім твоя провина,
Що на колінах ти?!

Палка, жива, прекрасна
Дорога в пишний гай.
Чому доля нещасна?
Живи! Не помирай!

Розхристана, убога,
Твоя земля німа,
Попросимо у Бога,
Щоб ти була жива..

Всі люди, схаменіться,
І подивіться в даль!
За руки всі візьміться,
О Боже, як вас жаль!

Душа цвіла квітками,
Та вже буяє терн,
Впинає колючками,
Як боляче тепер!

Я вірю, вірить буду,
Що зійде сонце й в нас,
Й забудемо всі нужди,
І щастя прийде враз!
2010

Осіння тиша поглядом чарує,
Холодний вітер б’є по почуттях.
Вже сонце чарами своїми не дивує,
Лиш лину подумки у світло, наче птах.

Жорстока сирість кольори стирає,
Навкруг все чорне й біле, як життя.
Осінь прийшла, й мабуть вона не знає,
Що поглядом своїм, порушує життя.

Безжально все у смертних відбирає,
І сон, і сльози, й відчайдушний страх
Жорстока осінь - ще вона не знає,
Руйнує стук душі,лиш залишає прах..

Проклята осінь всілася на повіки,
Й не залишає яскрості в очах
Холодна осінь, житиме до віку,
В людських холодних, вітряних серцях
2010

Уклін філософові
Мені метелик всівся на плече
І вітерець розкублює волосся,
І сонечко вже гріє, не пече,
Пя’нить пороги золоте колосся.

Курні дороги заведуть в блакить,
Де радістю поясана веселка,
І скіки радості скипілось в одну мить!
Її на крилах колиса лелека.

А я бреду у споминах і снах,
Де предків дух витає над землею,
І лише тут, в праотчих у житах
Великий Геній думку нам лілеє.

А ради чого ми живемо з вами?
Для чого вірим в щось і чимось дорожим?
Людина ця завжди жива і знає
Живе ще дух народу, бо народ ще жив.

Григорій Савич – дякуєм за правду,
За те, що душу нам, свою Ви віддали,
Я обіцяю, істину ми знайдем
Всі до землі вклоняємось Вам ми.

А на могилі Вашій, при дорозі,
Свіщею вдячність наша палахтить,
Й ні при дощі, ні вітрі, ні морозі,
Ніколи хай вона не догорить.

Ви - вчитель наш, ми вдячні за науку,
Волошка серцем, Вашим влітку зацвіте,
Ми з вами витримаєм всю на світ муку,
Бо ваша мудрість в душах проросте

Так як колосся проросте весною,
Що влітку сонцем світить на полях.
Лише для цього ми живем з тобою,
А значить є щось в наших, у серцях.
2010 р.

У пулітику донині
пхаютьсі козли і свині.
Роги, ратиці, копита,
рила нумо ж до корита.
Їдло, пийло, шило-мило,
їх не викурит кадило,
не пришиют, бо пустійно,
пуки в нашій стайні гнійно,
можна під себе робити,
нагло лізти на забите,
бити байдики і байку,
рохкати собі під "Вай, Кум!",
продаватисі неглупо
і лизати вправно дупу
тим, хто більшу дупу лиже.
Цалий час гострити лижі,
думати про власні крижі,
ставити в законах крижик –
аби потім присягатись
же пеньонжки хтіли пхатись
не з багнюки. Ну і слизько ж,
бо корито надто близько.
Надто тлусті стали пики,
кожен, хто в кориті – тика,
глибше зачерпа чавкої
цямкоти, злива у слоїк,
тобто до за-стайньов-банку,
для козлєт-пацєт на манку,
для надоїв кіз і сала –
жеби льохам прибувало.
А як стали паруватись –
коз-ні-па-злом називатись,
кожній стало ясно суці
звідкілє чорти берутьсі.

18 Лютого 2011

Життя повзе як вранішній туман
Навпомацки я в ньому кочумаю
Від кого я отримав агреман?
Багато хочу - маю те що маю.

Ведуть кудись невідомі стежки,
То камінь під ногами, то болото.
До сонця я би вийшов залюбки
Та хилить щось до суму та дрімоти.

Приходить ніч одразу після ранку
Немов природні зникли всі закони,
Хоч струни рву - все глухо, наче в танку,
І ніч і тиша в спільному флаконі.

Нема тузів в моїй колоді карт.
Криву козу вже вкотре запрягаю.
В болоті не станцюєш гопака,
Не вивезе крива з глухого гаю.

Знайти б старезну пляшку з сургучем
Печатку зняти, вивільнити джина.
Очолити б оцю юрбу нікчем.
Та не дозволять діти і дружина.

Отож бо я на острівець зайшов
Де й борщ і сало чарка і тарілка.
Ще й пляшку закорковану знайшов
І звідти в чарку вівільнив горілку.

І сонце враз собі намалював
На сірому і вогкому тумані,
А весь туман в блакить пофарбував
Таким собі здавався Піросмані.

Не заважає хлюпання зпід ніг
Все наче відбувається як треба
От тільки позабути я не зміг,
Що сонце намальоване на небі.
2011

Щойно розбилось дзеркало – випало з рук на підлогу.
Від цього втрачаєш віру, з-під ніг випускаєш дорогу.
Це ніби вертаєшся вранці на місце вчорашнього злочину.
Викручуєш власну совість, потом холодним змочену.
Обходиш калюжі на вулиці, до звершень втрачаючи смак,
І відчуваєш шкірою: щось у житті не так.
Що? На вершині відчаю борсаєшся у розпачі.
Холод тебе пронизує, ніч роз’їдає очі.


2011

Весна! І сонце!
Руда - не сива! -
і я весною
налита вщерть!
Що з того, що я
сьогодні щаслива,
коли у мене
коханець - Смерть!

Горить моя
голова під сонцем -
і ніде дітись,
хоч круть, хоч верть!
Що з того, що люблю
тебе, як сонце,
коли у мене
коханець - Смерть!

До сонця дорогою
можна згоріти
від палких чоловічих
очей і серць!
Та що мені
всі коханці світу,
коли у мене
коханець - Смерть!

Несуть на плечах
мене, зігріту,
до Сонця - небом,
навпростець -
і що мені
всі спокуси світу,
і що мені -
коло Сонця! -
Смерть!

2002

І поки я з нею – цей світ буде кращим,
І вітер вільнішим, і грози п’янкі.
У нас буде світло, у нас буде наше.
У мене – життя, присвячене їй.

Трояндовим листям застелю їй серце,
І в кожній пелюстці всміхнеться роса.
Хай світиться, сяє! Хай річкою в’ється.
І творить. Бо творить вона чудеса.

Вона – дивовижне проміння небес.
Відчиняю їй двері та навстіж вікно.
Неначе той ангел поміж перехресть –
Не бійся, іди! Злетиш все одно.


21.06.2009.

finita la commedia