А я підійду до тебе тихенько - ззаду,
Знайду твої губи по запаху шоколаду,
Знайду твої вуха по запаху від "DIOR"-а,
Знайду твої коси по запаху "HEAD&SHOULDERS",
Знайду твою шию по запаху "SAFEGUARD" - мила,
Знайду твою спину по запаху "DOVE для тіла"...

Продовжити далі?.. Та ні, не посмію -
Не хочу дістати від Юлі по шиї...


18.02.2011

Давай ми умовно назвем його "містер А".
Так от, містер А підійде небезпечно - ззаду.
Знайде мої губи по запаху шоколаду.
Налякано скрипне під нами софа стара.

Отож, містер А доторкнеться мені до щік.
А ще цілуватиме сильно - язик змією.
(На мить пригадаю, як добре було - твоєю...
На мить повернуся у літо хмільних дощів...)

Але містер А вже бере мене, я у грі.
І, певно, кричу (Ну, ти ж знаєш, як це буває.
Коли ти в мені - я щоразу на мить вмираю).
А з містером А... Симуляція - це не гріх.

Долоні його мандруватимуть по слідах,
На тілі моєму залишених ще тобою.
Здригнеться повітря у мене над головою,
Даруючи для сусідів печальне "ах".

Благаю, нехай містер "а", містер "бе" і "це"
Зостануться лиш умовою цього вірша!
І більше ніколи не думай про це, найгірше!
І більше ніколи не говори про це!

Ми звикли до подвійності єства,
Бо наділив нас Бог єдиним тілом,
Одною плоттю з "я" у ній двома
Йдем по життю, вагаючись несміло.
Так буде, є, і було іздавна.

Той з совістю усе життя прожив,
Тих пов"язали хамство і нахабство,
Того он ангел щастям оповив,
Оті жадобі вже продались в рабство,
А решта страх здолати бракне сил.

А іноді трапляється і так,
Що вдень собі живеш одним мірилом,
А уночі, неначе хресний знак,
Щось незбагненне і незрозуміле
Вривається, як марево у снах.


---------------------------


Коли на обрій ніч накине сак,
Обніме враз злощаво, без просвіту,
Зіжме зірки і місяць у кулак
Йде темрява, у чорну шаль одіта -
Тоді приходить в гості вовкулак.

Скувйовджена, розхристана, сумна,
Таврована безсмертями потвора
Товчеться по свідомості у снах
Самотня, одинока і прозора,
Утомлена, остання і лиха.

Не стукає, не визнає дзвінка,
Бо знає, що прихід передбачаю
І не боюсь, що нить життя тонка,
Що фаталіст, та все ж надію маю
На долю, що віщить мені рука.

Виходжу сам до лави у садку,
Сідаємо і сидимо пів ночі
Під яблуневим листям в холодку
І мовчимо, втупивши в темінь очі.
Ворушим брили спогадів в кутку.

Пригадуємо явне в світі цім
І те, про що лиш мріяли й чекали
А тайни в скронях відбивають дзвін,
Бо стільки їх у мізки наскладали -
Що й лік згубивсь в гробницях поколінь.

Ці тайни недоступні і важкі,
А може перейдуть по смерті в спадок.
Вони, як ми, в подвійності багні,
Й ніхто не зна ключів до них, розгадок,
Та й вовкулак не скаже їх мені.

В них, як і в нас, довільно суєти,
Безглуздості, і сенсу, і надії,
Вони, як ми, жреці від самоти.
Її позбутись, захвостати мрію
Як, вовкулаче, не підкажеш ти?

Ти знаєш все, ти вже старий, як світ
І пам"ятаєш навіть моїх предків,
Ти їх вбивав. Пройшло немало літ.
Тоді ти був молодшим, може й смертним -
За те й платиш безсмертям цим отвіт.

І ти мені тепер, мов оберіг,
Останній стовп і прощі, і покути.
Я не прощаю, та й не мщусь за гріх,
А співчуттчм горять пробиті груди.
Чому ж мене обрав посеред всіх?

Відчувши, що то був не кращий день
І щоб вночі не мучився в примарах,
Приходиш і сидиш отут, як пень,
Мов хочеш зло, що зачаїлось в хмарах,
З добром змішати у гіркий коктейль.

Зі мною граєш у цікаву гру.
Для чого? Поки й сам того не знаю,
Можливо суть її не розберу,
Та задуми, що в закутках ховаєш -
Холодним змієм лазять по нутру.

Останній подих хочеш мій узріть
І провести у вічність шанобливо,
Щоби учуть восковий запах свіч,
Кончини мить, останній імпульс сили,
В обличчя смерті глянуть з моїх віч.

То ж будем жить, і будемо чекать
В сузір"ях вдвох тобі відому дату,
Мені її поки не відгадать.
Оберігай! Бо часу цю витрату
У нездійснене вже не переграть.

Він зір на схід з хитринкою повів
І сивину поправив над бровами,
Зловивши тінь ще заспаних лісів,
Крізь павутиння до світанку брами -
Враз розчинився у вселеньській млі.

Й нема його. А півні у дворі
Віщують світу, що життя триває
І морок розчиняється в зорі,
Лиш темінь ще собак буцім лякає,
Та то ж бійці! Відважні й молоді.


2011р.

В великім Всесвіті є виміри часу,
У Всесвіті думок, подій і вчинків,
Й знімають наші душі з них росу
У вічнім пошуку, без права на зупинку.

Одні зайшли на вимір забуття,
А інші поселились в вимір болю,
Одні ввімкнулись в вимір каяття,
А інші перейшли на вимір волі.

Отак й блукають душі іздавна,
А що ж робить тоді вже грішній плоті?
Якому виміру віддатися сповна:
Коханню чи війні, добру чи люті!?


2010р.

Щоденний вірш - не самоціль, -
Потрібно мати що сказати,
Бо час мине і знищить міль
Думки куценькі й плагіати...

18.02.2011

Гнізда кудлаті
птахи самотні
в узголів'ї дерев розлогих
наче безодня
небо голодне
сивіє скронями Бога

Вітром розвію
снів буревії
день у благенькій ряднині
тулю до серця
ніжно що зветься
радістю в кожній хвилині

Не докоряю
все ще чекаю
може весна запізніла
понад садами
густими рядами
постіль стелиться біла

Так невгамовно
але безмовно
дні замінюю днями
мов божевілля
зимове похмілля
хто приведе нас до тями

Посвідчення, витяги, акти…
Виписка, довідка, код…
Чеки, проценти податки…
Ми – паперовий народ!
Казенні домА і контори,
каси, міськради, суди.
Клопіт якийсь, а чи й горе
людей заганяють сюди.
Товчуться по рай.соцзабезах
старенькі бабусі й діди.
Блукають по ЖЕКах і РЕСах
аби справедливість знайти.
Щось хочуть від міськ.військ.комата
каліки й зів’ялі жінки –
чиясь удова, чиясь мати
і «кОсячі» призовники.
Учасники воєн, «афганці»,
«чорнобильці», хворі й дурнІ,
«бомжі», інтернат.вихованці
повинні мать нерви міцні!
Приміщень нудних сірі стіни.
Вміст сейфів такий потайний.
Шелест паперів постійний.
Стукіт печаток глухий.
В чергах стоять без сортира –
немилосердная гра.
Ввічливість клерків нещира,
або й зневага пряма.
Може не витримать серце,
таблетками ти запасись!
Більшість із нас через все це
проходить чи пройде колись.

(подвійний вінок строф)

Протиріччями тіла і духа
сотворенні:
духовність людей,
іронічність (як бич абсолюта)
й діалог (як змагання ідей).

Протиріччями тіла і духа,
вчинків-намірів, ночі і дня,
злого й доброго, ока і вуха
переповнені й небо, й земля.

Сотворенна духовність людей
найпотужнішим є елементом
розбивання табу, як дверей,
і прекрасним, й потворним дощенту.

Іронічність, як бич абсолюта –
це відмова брести навмання.
Через призму любові здобута
наша ціль – це Найвище Знання.

Діалог, як змагання ідей
і як дружба з своїм опонентом.
Оберем із всіх заповідей
лише шлях до прозріння моменту.

Переповнені й небо й земля
і прекрасним, й потворним дощенту.
Наша ціль – це Найвище Знання –
лише шлях до прозріння моменту.

Ты стремишься напролом
И грохочешь, словно гром.
Не спеши с плеча рубить –
Может щепкой ушибить,
Да к тому же, в знойный день
Не одарит тенью пень.
Я ж не глыба, не скала,
Закушу вот удила –
И поймёшь цену страстей
В сотвореньях Галатей.
Я же ласкова пока,
Не буди во мне зверька,
Ты на слово мне поверь –
То совсем не нежный зверь.
Брови, миленький, не хмурь,
Не ищи в стакане бурь.
Ты пойми: Пигмалион
В наших играх выйдет вон.
***
Хочешь, строгий мой, совет,
И победа будет – блиц?
Подходи ко мне, мой свет,
Без ежовых рукавиц!!!

A lass did pass
with pretty tress,
in her distress,
in her own mode
along the road,
whence she abode,
filled with a load
of vain caress.

She went in gloom,
'cause had to bloom
in dirty room.
I see her brow,
quite frowned now
as with a plough
of toiling cow -
it was girl's doom.

For she to live
is to forgive.
I do believe
she will receive
her tender laugh,
complete enough,
to very cough -
but be not rough! -
You can outlive...

Душа відтане, коли весняний
Її розбудить цілунком промінь,
Як скине врешті правічну втому
І освятиться вогнем кохання.

Душа відтане, коли омани
Не буде більше, не стане фальші,
Як скине маски і піде дальше
Свободолюбна і нездоланна.

Душа відтане, як на світанні
Її омиють цілющі роси,
Як залунає в ній стоголоссям
У піднебессі життю - "осанна!".

Душа відтане, коли тумани
Вже розійдуться на її шляху,
Коли до висі здійметься птахом
І залікує любов'ю рани.

Душа відтане, коли востаннє
Цю грішну землю торкнеться зором...
Коли це буде? - мабуть, вже скоро
Душа відтане, Душа відтане!
17.02.2011р.

Чи є шкала для виміру жалю?
Чи співчуття існують одиниці?
Як позбирати шкалки кришталю
Й cтулити вазу з горем наодинці?

Коли кохану допікає біль,
Коли їй сльози розмивають очі -
Здається в серце хтось насипав сіль
Й тривога груди розтерзати хоче.

Безмірна безпорадність обійма
Холодним відстуком, мов пробиває скроні,
Тримаєш руку, що тремтить як птах,
Цілуєш схлипом пройняті долоні.

Як зупинити той нестерпний біль,
Переманить до себе гірку муку,
Перестелити зболену постіль,
Прогнать страждання душекрайні звуки?

Я поцілую в жалібні уста,
Волосся розчешу руками вправно...
«Мені вже краще, чайничок постав!»
І усміхнулась. «Я лечу, кохана!!!»


2010р.

Сумую без тебе, сумую,
Самотньо літую, зимую,
Крокую в безликій юрбі.
Все жду, а від тебе - ні слова,
І дні, як торішня солома,
Відлюдно горять на горбі.

За тебе таємно молюся,
Страждаю, хвилююсь...
Боюся
Хоча б натякнуть про любов.
А ти в незігрітому світі
Несеш свої помисли світлі,
Щоб гарно було нам обом.

І не стало його, вічно юного дядька Толі.
По обіді у середу. Кажуть хворів. Але
я його пам’ятаю тоді, як ходила іще у школу.
Ми не бачились вічність по тому. Оце і зле.
Він рибалка завзятий. Ну тобто він був завзятим.
Жив на повну, у русі. І раптом у русі вмер,
щоб у пам’яті ранку на стежку вологу стати
із вудилом з бамбуку…. Чи риба ще є тепер?..
16.02.11

Важкі повіки, білою пеленою
Обтяжили очі.
І голубизна, що досі жевріла,
Ключем журавлиним в небо злетіла.
І сльози навертались,
Дощем осіннім, туману маною
І встояти не вистачало сил
І тільки вітер
краплі із очей струсив.
2010

Винагорода - тридцять золотих,
І фоторобот рижого хвоста,
Ніхто тебе ще поки не дістав
З цих недолугих...

Зо п’ять дірок у вусі на ковтки -
То гончий пес тебе відчув на смак,
Тепер - по крові ворог, а відтак -
Не впустить вдруге...

Очей заграва – втікачем на схід -
Здіймається зоря над головою,
Чотири лапи у вогні двобою
Допоки сили...

Хай брешуть пси, що скаженіють від
Лукавої своєї іпостасі,
Ти все одно їм так і не дістався,
Як не ловили...

Ти лежиш
на моєму столі
білою хмаркою віршів –
наче перший сніг
на сусідській стрісі:
близько-близько,
а вúсоко.

Ти ростеш
у моїй голові
луною тихою – тихше! –
нині в мені
повно твоїх віршів,
як у дзбані води… чи ні:
як у дзвоні – дзвону!

Дзвони мені, дзвони,
тендітна вишня жінко
з лицем ікони –
тож ми з тобою
аж тут, у цьому вірші,
на ти…

У куточку сіра мишка
Притаїлася, принишкла.
Роздивляється, маленька,
Чи до кішки далеченько.
У підлозі в мишки нірка,
Спорожніла там комірка.
І тому вона голодна
З нірки вилізла сьогодні.
У кімнаті кішка сита
Не чека її візиту.
Щось у сні під ніс муркоче,
Не вартує, потороча.
Від сніданку в блюдці кішки
Залишилось всього трішки:
Є сирок, сальця шматочок,
Недоїдений биточок.
Апетитний і духмяний,
Запах їжі мишку манить.
Тож поволі нишком-тишком
Біля блюдечка вже мишка.
Зголодніла, їсть без міри,
Аж тріщить на пузі шкіра.
Для такого подарунку
В мишки мало місця в шлунку.
Так наїлася пискуха,
Що невміч зробити руху.
А ось кішка, сонна досі,
Підозріло крутить носом.
Відчуває довгохвоста,
Що не бажана є гостя.
Відкриває очі кішка
Й бачить: сіроманка-мишка
З переляку біля нірки
Вся тремтить і плаче гірко.
Ненажера розповніла
Не протисне в отвір тіло.
Мружить сонно око кішка:
-Що з тобою сталось, Мишко?
Плаче Мишка: - Ой, біда!
Клич-но лікаря-Дрозда!
Оглядає Мишку Дрізд:
-Що ж, дамо укол під хвіст!
Готувався лікар поки,
Мишка - в двері, і - навтьоки!..
Утікають сірі мишка
Від уколів - не від кішки.

Серце стисло. Тримаюся стисло
Відповідно до норм і приписів.
Перевесла і коромисла
І пісні вже навіки тут перевелись.

Повтікали в потойбіч, на той світ,
Де оселі осяяні світлом душ,
Де всі людські часи – доконані,
Де травичка росте «мене-не-руш».

2009

Не йдіть повз Душу, що заблукала,
Хоча й не просить у неба милість.
У крилах сили зосталось мало,
Її жбурляють холодні хвилі...

Не оминайте самотню Душу -
Любові дотик її зігріє.
І заіскриться вона ще дужче,
І всі розбудить поснулі мрії.

Даруйте світу тепла і світла,
Вітри недолі вогню не згасять.
Зігрійте Душу - і в мить розквітне
У Вашім серці оаза щастя!

Любов, насправді, непроминуща,
Усі загоїть сердечні рани.
Не оминайте схололу Душу -
Вона відтане!
17.02.2011р.

І
Відчиняй, кохана, двері,
Вийди на нараду,
Хоч сьогодні не вечеряв,
Слухай серенаду.
Не питай, дружино люба,
Де мене носило,
Тільки ти – моя голуба,
Пташка сизокрила.

Приспів
Лиш для тебе б’ється серце
І душа в облозі.
То буває кінь спіткнеться
На крутій дорозі.

ІІ
Не ревнуй, твоя морока
Підпирає ганок,
Хоч шинкарка синьоока
Наливає гарно.
Нам сваритись – марні збитки,
Золота, єдина,
Люди брешуть, що сусідка
«Наморгала» сина.

Приспів
Лиш для тебе б’ється серце
І душа в облозі.
То буває кінь спіткнеться
На крутій дорозі.

ІІІ
Подивись, у небі зграя
Витинає гамми.
Хай кумася пригощає
Інших пирогами.
Відчиняй, кохана, двері,
Вийди на нараду,
Хоч сьогодні не вечеряв,
Слухай серенаду.

Приспів
Лиш для тебе б’ється серце
І душа в облозі.
То буває кінь спіткнеться
На крутій дорозі.

2011 р.

* * *
Я крестился впотьмах — ни поэт ни монах.
Плоть свою усмирял я веригой,
и великим постом. И молитвой в стихах
над своей недописанной книгой.
Душно в келье душе! Чадно в теле душе
без любви и без веры в спасенье.
Я, ничтоже сумнящеся, чаял уже
благоденствия в роще весенней.
Я, сокрытый от многих соблазнов и глаз,
возгордившийся даром счастливым,
шёл стопами стиха по ступеням террас
и цветущие трогал оливы.
Время капало в море бесценною мздой
из надрезов на кедрах — живицей -
благородной, прозрачной, душистой, густой.
Не поклёванной жадною птицей.
Ах, я червь, недостойный ничьей похвалы,
не признавший пожизненной схимы.
Не состригший власы со своей головы.
Ни толпой, ни тобой не любимый...
Как ещё совершенствуют души? Скажи?
Как ещё достигают предела?..
Ты — спасенье моей изнемогшей души.
Ты — спасение бренного тела...
За окном за решёткою тает звезда.
Брезжит утро и гаснет лампада.
Кто же, кто мне открыл для молитвы уста?
Ввёл под сень Гефсиманского сада.

13ноября 1987 г

Тіла збайдужілого калачик
Ласкою зумів я відігріти, -
Шепіт почувань твоїх гарячих
Понесла луна нічного світу.

Сонячне зайча тусає щічку,
Що я нею йшов до раю в гості,
Заздрісно йому за нашу нічку,
Подихи томливі, зойки млосні.

Спи, моя єдина, дню не дайся,
Відпочинь, а я у вись полину
Відломлю небес тобі окрайця,
Схованого щастя за хмарину.

Відшумлять гаї , замруть отави,
Відворожать пелюстки ромашок ,
Та наснага любощів ласкавих
Грітиме повік два серця наші.

16.02.11

Ой, співанку-колисанку
Несе в плесах Черемош,
Через гори-витинанки,
Як казковий кінь Татош.
То – співаночка Ержішки
Понад плаями летить, -
Про Олексу, про опришків,
Про свободи кротку мить...
Ой, яка ся була гарна, –
Стан гнучкий, біляве личко,
Очі карі, наче панна,
Мов струнка Карпат смерічка.
Звали дівчину Дзвіночком, -
Розсипала ж бо пісні,
Все співала, танцювала,
Серед літа й навесні...
- Ой, ти дівче, безпричинно
Не станцьовуй, не співай, -
Заспіваєш в мить невпинну
Щастя й долю-водограй.
А Ержішка все сміялась –
Нову пісню зачала...
За йой легіні блукали, -
Вона й думки не брала...
Хлопці ж жменями збирали
На росинах її слід
До сердець надії брали,
Щоб наснилась у ві сні...
Сновидами-постолами
Розбрелися ув горах.
Її вроду проклинали,
Ганьбували по світах...
Їх прокльони ся розвили
У крилатий вітерець
І Ержішку миттю скрили
У русалку. Ось кінець.
...То ж не з вчора-позавчора,
На зелених плаях, в ніч,
У високих Чорногорах
Тоне пісні дивна річ...
Водяна, п’янка красуня
Все сміється, все танцює...
І у кожне повнолуння
Губить легінів, чарує...
...Ой, співанку-колисанку
Несе в плесах Черемош,
Через гори-витинанки,
Як казковий кінь Татош...

1992 Карпати

Пародія


Як шлейф комети за тобою лину,
Моя кицюню, рибонько, перлино.
В моєму тілі шалу б’є цунамі,
Чому втрачаєм час у Нотр Дамі?

Для чого нам та Єйфелева вежа,
Коли в серцях палахкотить пожежа?
Про що там гід розказує поволі,
Про хвилі Сени й повороти долі?

Давай вернемось краще до готелю,
Я там швиденько ліжечко розстелю…
Я запримітив – ліжко, як татамі!
…Хай моляться за нас у Нотр Дамі…

Мы живем в ожидании вести
И укутавшись в дым сигарет
Привыкая к грубеющей лести
Пропиваем полуденный свет.

Мы расходимся с колющим снегом
Засыпаем солью следы,
Забываем друг друга с успехом,
Переходим с похмельем на «ты».

А потом просыпаемся … снова.
За окном - утомленный пейзаж
На часах половина второго
У двери устарелый багаж.

И уйти вроде надо, но жалко.
Вроде нужно проститься - но нет.
Только в сердце застрявшее жалко,
А в ушах все гремит менуэт.

На плите подгорает надежда
Все, прощай вот теперь ухожу.
Истрепалась ночная одежда
Я сниму ее и отложу.

И не надо кричать мне вдогонку
«Голышом ни к чему уходить!»
Доверяя - разбили солонку
Все закончилось, нечем тут крыть …

Ти знов приходиш в сон

В той теплий , щирий, довгожданий.

І серце б'ється в унісон.

Обняти хочу я тебе, коханий!


Вустами я торкнусь до твого серця,

Зігрію подихом його палким.

І може знов любов твоя озветься,

І будемо удвох, і більш ні з ким!

Уперся місяць
рогами в Чумацький Шлях…
завмерли зорі.

(2011)

Ми вчимося любить через біль, через жаль, через муки,
Відцвітають літа і збирає врожай сивина,
Але тільки тоді, як побачать світ Божий онуки,
Пізнаємо любов і якою є справді вона...

Із Володимира Висоцького

По мені кохана відсумує чесно,
після мене друзі роздадуть борги,
замість мене іншим явір прошелесне,
і за мене, може, вип’ють вороги.

Я не маю сонця, та бодай би - хвищі,
і моя гітара - без струни.
І не можна нижче, і не можна вище,
і зірок не можна, і далечини.

Вільно мандрувати - відібрали право,
є лише два кроки до стіни.
І не можна вліво, і не можна вправо,
тільки й залишили - клапоть неба й сни.

Сни про те, як вийду, як відчинять брами,
як мені гітару віддадуть...
Хто мене зустріне, чи усе - те саме,
й що за спів розвіє в серці каламуть?

(2009)

Коли сонце згорало щоночі,
Коли я поринав у ці очі,
Я сягав найпотаємніших глибин...
Ти співала, коли інші молились,
Коли інші сміялись - ти голосила, -
Безмежна неосяжність граней та сторін...

Ти -
Квітка ланів,
Відлуння штормів,
Мій метаморф...
Морська глибина,
Незвана свята,
Ключ від життя...

Я -
Сліпе кошеня,
Прожите життя,
Твій метаморф...
Повітряний змій,
Щільний клубок мрій,
Мінорний акорд...

Що з того, що місяць - не місяць,
І зорі - не зорі,
Й ти - не моя?..
Розпеченою головою
Торкнусь прохолодного скла...
Та поруч і очі бездонні,
Й палкі, недосяжні уста...
...І місяць - як місяць,
І зорі - як зорі,
Та я - вже не я...

Оповіщайте серце ледь відтале!
Немов зі шпальт, моя любов не сходить
із розуму. Проталинами далеч
веде і просить милості в погоди.

Даруйте ви йому, що не застало
розпущених небес і їх приплоду,
річок вогню з пегасового шалу.
Даруйте зайву мить, коли не шкода.

Бо роздароване, як діви цнота –
пиши пропало, а на думці – млосно,
є хить, нема того за чим жаліти

і повкладати зграбно струни в ноти.
У домовині лютий високосний,
відспів, бракує смерті три до літа.

16 Лютого 2011

хтось малює наосліп а хто сіє бруд межи люди
«щирі» душі чорнильні – у місиво крові і крику…
де ся кривда мій любий – не бачиш до шорсткості звиклий
а чому ж відчуття моє ранять життєві прелюди

збоку це не помітно – всередині мабуть вже пізно
незворотні учинки занурюють душу у гній
ти гидке каченя чи тебе упізнає вітчизна
як зберешся летіти у вирій чужий

Осінь.Останній дощ,
Стоїш струшуючи каплі з волосся.
І так пристрасно в танці,
Злітає останній листок.
І тихо в шепоті вітру,
Чую голос минувших літ.
Яловлю запах дощу,
Такий невловимий.
Я тихо стою,
Повз мене проходять перехожі.
Швидкими темпами, ступаючи в калюжі.
Усі кудись спішать,
Заклопотані ритмом життя.
Їх парасолі стрімко летять.
А я стою і чекаю, що буде далі...

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Забрів у край наш Менестрель.

Він так співав, що тихли птахи,
Він грав на лютні, наче бог...
І серце, сповнене відваги,
Було позбавлене тривог.

Та доля любить жартувати
І зорі кидати у став...
Мабуть за голос у розплату
Поет безтямно покохав.

Він грав, вкладав у пісню душу,
Один, самотній, день у день...
Та тільки дівчина байдужа
Зникала в натовпі людей.

Та в ніч, окрилений коханням,
Чи то між маренням і сном
Співав поет, немов востаннє
Перед зачиненим вікном...

І крига скресла. На подвір'я
прийшла Вона! Вона! О бог!
Поет співав і все не вірив,
Яка всесильна ця любов.

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Тут залишився Менестрель...

2011

В осени Любов збирає
Молодят до пари
І в серцях їх заспівають
Радісні цимбали.

Лине пісня величальна
З долини в Карпати.
І веселії музики
Не вщухають в хаті.

Ця весільна пісня лине
по всій Україні.
Славить Князя та Княгиню(Замінити на імена)
Новую родину.

Ми бажаєм Вам здоров*я,
Щастя ціле море.
Хай над вами сонце світить
В небі барвинковім.

Ще бажаєм Вам багато
Діточок хороших.
А щоб дітки підростали,
Ще й багато грошей.

Щоб жили, як голуб*ята.
В мирі і злагОді.
Душа в душу, очі в очі
При любий погоді.

Хто Любов шанує щиро,
Буде той щасливий.
Бо кохання завжди в моді
В нашій Україні.

Хай Любов, Надія й Віра
З Вами завжди будуть!
І неякії незгоди
Серця не остудять!

4.10.99р.

Крізь холодний застояний морок
скоро й нас заволає на герць
ця країна мертвих героїв,
де свобода дорівнює смерть…

2010

Мій світ помолився. Спить.
Лягає о двадцять першій.
Народжений в двадцять першім
столітті. Здається, мить
між нами. Але роки,
дилема «батьки і діти».
Немає де правди діти.
І правди нема таки…
Мій світ уві сні сопе
і часом муркоче з кимось.
А всесвіт на дворі скимлить
бродягою… А проте
допоки човни долонь
гойдають не сни, а спокій,
я – мама, я – сонце… поки
він спить і росте, либонь…

Я себе ніяк не розумію
Все ніяк до тями не дійду
То я вас в душі свої лелію
То забути хочу і біжу

А то раптом голос хочу чути
Подивитись в очі голубі
Посміхнутись та назавжди забути
Погляд щирий, що ллється із душі

Ви неначе сонце те прекрасне
Чи промінчик місяця вночі
І буває що в очах ви гасните
І так холодно стає мені

Я з вами плачу і сміюся
Іноді щаслива, іноді сумна
Лишнє слово я сказати вам боюся
І про все шкодує я лише сама

І весь час сумління лізе в душу
Ви для мене радість чи печаль?
Довго я над чим сидіти мушу
Але час так швидко йде… а жаль

Час невпинно лине десь у зиму
Скоро пролітатиме сніжок
пам’ятайте я завжди поруч лину
в радість чи печаль ваших думок

посміхніться, бо щастя так близько
лиш два кроки і шлях в забуття
не лякайтесь що холод та слизько
від «падіння» секрет – почуття

і весь час сумління лізе в душу
розриває серце від жалю
чому я вам усі ці вірші пишу
чому я вас так ціную і люблю

Холодний вітер душу не зігріє
Холодний дощ сльозами обіллє
Холодне листя під дощем зотліє
У холоді згорить життя моє

Усе минає радощі і горе,
Вчорашній день іде за горизонт,
Відходять кораблі у синє море
Покинуть літаки аеропорт
Вчорашній день не вернеться ніколи
Вечірнє сонце не повернеться на схід,
І ви йдете, як вітер через поле,
Не залишаєте за собою навіть слід
Ну хто сказав, що рани час лікує?
Ну хто сказав, що завтра не болить?
Чом серце слів красивих тих не чує,
Як пташка б’ється і в грудях болить?
Чому слова, як мед, стають гіркими?
Чому від щастя на очах сльоза?
А рівний шлях є сходами крутими?
А ясний день заполонить гроза?
Прийде весна за сніжною зимою,
Я з нову вранці вийду на поріг,
Щоб так як вчора стрітися з весною
Та в полі я побачу лише сніг.

Тут, на пагорбі скелястім,
Де біжить внизу Кура,
На попоні попелястій
Розважає хванчкара.

Позбирала пісня друзів,
Підіймає вище гір -
На гулкому виднокрузі
З-над тбіліських берегів.

Простелили щедрі далі
Дивовижно-юні дні,
Де Вахтанг сам, Горгосалі,
Мчав на вихорі-коні.

Звідтіля, де горда Мцхета
З храмів забрела в сади,
Де світила
дзвін-карета
З неба котиться сюди...

Синь така - не надивиться,
Мріє цяточка орла.
Ми сиділи на травичці,
Що яріла і цвіла.

Роки танули, як хмари,
Гусла зморшками кора.
І, немов уста Тамари,
Нас п'янила хванчкара.

І був їй голос. І була вона
у голосі - і трепетна, і ніжна,
одна така, однісінька-одна,
у передзим’ї квітка передсніжна.

Вона жила у голосі - на всю
і глибину, і висоту, і силу,
на всю свою незглиблену красу
звучала - аж душа мені бриніла.

А вірші зачаїлись у рядках,
мов зерна, що в ріллю весняну впали,
готові зазвучати так, що - ах! -
і тільки того голосу чекали...

2010

Сумні чомусь твої пісні
І серце б’ється хаотично,
І муза наче в напівсні
Складає вірші неліричні…

До неба виросли думки,
До сліз і білого цвітіння,
Затерпли ноги і смаки
І щезли ночі й сновидіння.

І розтікається мов віск
Зліпивши стіни у кімнаті
Смарагдово-безмежний блиск,
Глибинна тиша анахати.

Галас вечора гундосий
Тиші ліг у жменьки,
Заплітає вербам коси
Вітерець легенький,

Завмирає ніч бліда
Від напливу цноти,
Хлюпом грається вода
На стрімкім звороті,

У гаю горлає сич,
Пахне з поля жито,
Крапле небо могорич
Травам сумовито,

Мишка в нірці шарудить,
Плямкає спросоння…

Місяць тупнув молодий
Об нічне бездоння

І заграли угорі ,
Хто де міг присісти,
Неосяжне попурі
Зоряні арфісти.

2011.

замінивши рапсодії на рапідол,
ми навчилися бути німими до втрати,
ми навчилися грати відомський футбол,
і голи забивати...

ми шукаєм небесного шалу, а є
тільки те, що самі віддали на поталу -
чорне серце навіки - моє і твоє,
із броньованого металу.

як довбешки, стоять непохитні людиська -
місто рухається і втікає плинне.
...подивись в мої очі зблизька -
ти побачиш людину?...

Їй би заміж… в травні чи у квітні.
Ще й для доньки зберегти фату…
Як трудились пальчики тендітні!
Мить краси ловили на льоту.

Їй ще б жити. Народити сина.
Щастя жінки випити до дна…
Боже мій! Вона ж іще дитина.
Нащо їй та місія трудна?

А проте, Тобі таки видніше –
Раз дівча за той десяток літ
Доброти створило, може, й більше,
Ніж створив для світу – цілий світ.

Добра справа – ось найвища слава.
Добре серце – ось найбільший хист.
У малюнках впізнаЄ Полтава
Неземну печаль знайомих рис.

…А між зір, що світять незборимо,
Всю планету сяйвом обійма
Дівчинка з великими очима,
Дівчинка, якої вже... нема…

2004

…Я стою в глибині снігопаду…
…Я лечу повз мільйони світил,
мимо безлічі білих світів,
гіпнотичну їх чуючи владу…
…Я стою в глибині снігопаду,
він мене у свій космос пустив…

…Угорі, і довкола, і всюди
непросіяний падає сніг…
Поза мною іде, і в мені,
проникає у мозок і в груди…
…Угорі, і довкола, і всюди
все пливе в сніговій пелені…

…З тихим шелестом, з мірністю пульсу,
з неухильністю вищих істот
з неба мчить біле військо – і от
завойовують Землю прибульці…
…З тихим шелестом, з мірністю пульсу
сніг лягає на місто марнот…

2011

Буде добре нам усім
Через років, едак, сім,
Коли наші демократи
Перестануть все хапати,
І наїдяться вже до пуза…
Хай буде тяжко їм від груза,
Хай постраждають вони трішки,
Дивись, і відпадуть в них ріжки.
Лише тоді, люба братія,
У нас настане демократія.
2.02.2009

1.
прибігла Жаба,
поважна пані,
до пана Яна
на знимкування.
на кожнім пальці -
по перстенькові,
блищать коралі
нові перлові.


2.
а пан фотограф
порадив спритно:
«ваш усміх, sorry,
занадто видно.
щоби не вийшло
яке страшидло,
як мúґне світло,
кажіть «повииидло»»


приспів :

Жабо, не гай бо часу,
Жабо, не корч гримаси.
Жабо, аби не встидно,
Жабо, кажи «повидло»,
Жабо, о, Жабо



3.
«о, прошу пана,
велика дяка!
буду старанна
на ваші знаки.
заждіть хвилинку -
мазну помаду...»
«увага – знимка!»-
блись!-«...мармуля-а-а-а-да!!!»

Як втиснути весь біль в прості слова,
Щоб стало легше, змученій тобою…
Щоби душа у тілі ожила,
Зміцніли крила, зламані і кволі?..

Як умістити сум розчарувань,
Який болить сильніше від поранень?..
А ти, як зможеш, в очі ці поглянь,
Що так боліли тисячами марень.

І як прощати те, що непростиме,
Що раз-по-раз відлунює в душі?..
Увесь цей щем надвоє неділимий,
Бо в серце зради встромлені ножі.

31.01.2011