Я не хочу чекати до завтра,
Я не хочу майбутнім ще жить.
Та невже моє серце не варте,
Щоб сьогодні пізнати ту мить,
Коли серцю в грудях бува тісно,
Коли щастя по вінця бува,
Коли в кожному погляді - ніжність
І душа від кохання вмира?!
Мить, коли в унісон серця б"ються
І від щастя не стримать сльози.
Мить, коли замовкає мудрість
І безумству вклоняємось ми.

2010р.

Не зови меня по имени
в ночь весеннюю, беспутную,
не ходи по шаткой жердочке
над рекою тонколёдною.

Позабудь и в ночь купальскую
моё имя сладко-горькое,
под Луною травы тихие
колдовскою полны силою.

Не зови и в ночь осеннюю,
всё равно дождями смоется,
истечёт вином рябиновым
по запястьям в губы жаркие.

Но зимою буквы сложатся,
в ночь, на исповедь похожую,
и тогда на веки-вечные
с надземною повенчаешься.

І будуть питання без відповідей...
А що? Вони завше були і ще будуть.
І завжди - форевер, щодня - еврідей
Того, що немає, шукатимуть люди.

Гаразд би - не знали, та принцип людський -
Себе виділяти із натовпу люду:
"А я особливий, не згоден ні з ким,
Всім прийде кінець, а у мене - не буде.

Я знаю, як слід лікувати чуму,
Я вмію як треба заварювать каву..."
Але ж на могилі поставлять йому
Не нолик, а хрестик. І все ноу-хау.

благаю, не кажи, що тобі шкода.
що сталося, те сталося. дурниці.
перейде все - погода і негода,
старій вербі, тій весна присниться,

але скажи мені чому? чому я
так гостро відчуваю свою малість?
я за тобою більше не сумую,
але якась струна в мені порвалась,

чогось не стало і його нестачить,
воно кричить такою порожнечею!
о неймовірно, як все мало значить,
коли так хочеш врятуватись втечею.

2010

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім – мов крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів.
Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно вогкі вина,
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків,
А космос – океаном окаянним.

Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні,
Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.

Сніги…
Нема ні неба, ні землі.

Того чекаєм, що уже збулося…

В сім років я літала з абрикоси,
Що на причілку буйно розцвіла.
Зміїлися на вітрі довгі коси.
Кричала дітвора:"Ну і діла!..".

Ланцетний подорожник ріс повсюдно,
Не поважали ми бинти і йод.
На Говорова вулиці безлюдно.
Іду із сином. Він несе йо-йо.
Я згадку по стежині карколомній
Аж тридцять літ, люляючи, несу...
Мабуть, бабуся Настя була вдома,
Хліб випікала чи варила суп.
Я парашут пошила із ряднини.
Аж тричі приземлилася в спориш.
Потому з болем відростали крила,
Понад Супоєм плинула у тиш.

2

Літала... Падала в жита, на руки.
Зірвала з персика відерце груш.
Відшукую правічне і посутнє,
Ціную не смарагди - сяйво душ.
Веду бесіду з аркушем - охвітну,
Дзумкочуть думи, як бджолиний рій.
Кривавилась рілля, щоби спісніти.
Круг дворища дитинства - біль-пирій.

Самутіна Тамара, що латала
Після польотів диво-парашут,
Бухгалтером працює - прочувала.
В солідні цифри влився її труд.
Між нами - ріки, перегати, села,
Урозліт, врозбрід кинувся народ.

Товаришку згадаю - день весела
Серед напливів ґлею і турбот.


2010

Маленьке, притихле навіки від болю,
подертим плащем притулилось до голих стін,
шукає її в кожній жінці і в будь-якім слові,
торкається смутком до стомлених, тихих днів.

Самотнє дитя...з величезно-пустими очима,
з намальованим світом, в якому ніхто не живе...
Запалило сірник - і пускається струйка диму,
і мокро в легенях - там сирість від сліз гуде...

Засне на асфальті і марити буде дитинством,
В якому є мама, що сльози зітре із повік...
Та сон перерветься чиїмось нахабним задирством:
"Тут що тобі ліжко? Ану забирайся з-під ніг"!

"Та що ви?" - старенький дідусь-перехожий,
подививсь на маля засивілою сотньою літ...
"Не покиньте його - він дуже на Долю схожий,
Нашу Долю в особі діток-сиріт".

2010

Цукрову пудру віршів на столі
Спокійно залишу - не вкраде Валя.

Повчора витік глузд, як сік, з голів –
І двійко подруг третю катували.
Та, буцімто, украла пудру й лак,
Помада на губах здалась „моєю”.
„Вона б украла, підла, й „Кадиллак”,
Так не було!”.
Злоба повзла змією...

Як випили, взялися поучать -
Вогнем і склом - „подруженьку-крадійку”.
(Я саме входила, півсонна, в чат.
Сусід шукав, бо ж листопад, снодійне...).

Волосся підпалили. В унітаз
Засунули по шию – промивали.
Був поряд храм.
Спаситель їх не спас,
А янгол-охоронець... знов куняли.

Пркинулись таланти: ”Малювать!”-
І лаком „Ти - тварина” написали.
Вони гарчали - п”яні: ”Під крова-а-ать!”
А жертва м"якла, ноги їм лизала.

Повчання вбили дівчині у лоб.
"Отак злодюжок вчать повсюдно!!!"
Упало дзеркальце.
Збирали скло -
І різали, мов аркуш, спину, груди.

Стогнала зболено:"У храм піду...
Господь мої гріхи... і ваші... бачить".
Пила водичку із долонь - руду.
Мучительки жували сало, качку.

Весь одяг відібрали. Повели.
Хай випере криваву постіль жертва!
Сміялися над гіркою золи:
”Тепер не крастиме! Давай спокійно жерти.”

А жертва – уже нишком – на балкон.
Він бовванів – її єдиний вихід...

Я не почула, вироївся сон,
Її падіння - в ореолі крихіт.

Як свічка з тортика,
упала на асфальт –
під човгання,
сирени,
сміх і мат...





листопад 2010

Ти так стомився, мій народе,

Надій вітрила напинати,

Що нині в темряві негоди

Покірно ждеш своєї страти.

Сидиш у тиші невимовній,

Боржник одвічний і трудяга.

Твердий і гордий, мабуть, зовні,

Флагшток осквернений без стяга.

Неначе немічний каліка,

У світ протягуєш вже руки.

Ховаєш очі під повіки

І терпиш сорому всі муки.

Чому б тобі ізнов не встати

У повний зріст на дужі ноги, -

До смерті бути брат за брата,

А не байдужіти щомога?

Невже надієшся на диво

Непевних проблисків на сході?..

Коли ж ми будемо щасливі

З тобою разом, мій народе?

Ілюзію беру за карк:
дурити досить, треба жити!
Та все ж, який у грудях скарб
від мрій, що ними час прошитий...
Ковтаю дум гіркий клубок,
сльозу нанизую на спомин -
життєвий "пат" для нас обох
сумних непередбачень повен.
І трунок нам гірчить здаля,
та лебедіють, чую, весни,
і в небо бруньочка стріля,
і я для літепла воскресла.
Я в світ залюблена така,
немов пробуджена для чуда...
Із небовисі витіка
мій день, і пісню в ньому чути.
Ні літ прожитих, ані днів,
отих, що згасли за плечима -
вони лиш сутінки одні,
та все ж чомусь-таки навчили!
А я - це я! Бува, себе
непросто у собі пізнати.
Прийде прозріннячко скупе
через суєтний людський натовп,
чортополохи, чагарі,
синці і мозолі розбиті -
проб'ється світлом угорі,
життя ударить в світ копитом.
І ти збагнеш, чого прийшов,
чого від тебе день чекає.
Між "вчора" й "завтра" пройде шов,
а час твій профіль відчеканить
2007

Так б'ється скло, довічний лейтмотив.
Ступає ніч, затверджена печаткою.
Сьогодні я до Вас іду на «ти».
Якщо в полон не візьмете – прощатися.

Як легко несподівано піти
В порожній світ стежками кривуватими.
Як тяжко, взявши ключ у дрімоти,
Лишати серце під твоєю вартою.

2010

На чужих помилках я не здатна збагнути глибини.
Ані вартості слова, ні важкості знаків між них.
Затулися од мене, якщо ненароком не спиниш,
а якщо не боїшся відвертості, то дожени.

Зав’яжи мені очі і вуха – я більше не можу
світло бачити, тіні і холод… Бо я
ні на тебе, ні навіть на себе ні трохи не схожа.
Я давно полягла у реальності сірих боях.

І давно проросла. Та навіщо із власної кістки?
Тільки вітру чекаю, щоб слово вчепилось землі.
І упало у зморшку асфальту великого міста.
Чи у тріщинку неба… Або у долоні малі…

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...

Кто из нас обречен? Воскресеньем разделенный год.
Два отрезка дорог, расчлененных иллюзией света…
Вновь зажмурилась вечность. Никто тебя не позовет…
Мониторным теплом твоя память давно перегрета…

Тихо клавиши стонут. Цинично молчат словари…
Размышляя о мудрости как доминанте печали…
Мы все время о чем-то (отчаянно) не говорим…
Все до нас рассказали (так часто бывает вначале)…

В электронных желаньях - e-mail-ы запутанных тин…
Так бывает в конце. Застывают цветные картины…
Я люблю, когда солнце задумчиво смотрит с картин…
Мы ещё говорим. Наша будущность не обратима…
2010 год

Коли уночі із моєї кімнати
почуєте тихе ричання,
прошу, не лякайтесь і не ховайтесь -
то я починаю навчання.
Нишком, бо сплять мої Мама і Тато,
я вчуся літеру “Р” вимовляти.
Навчитися мушу обов’язково,
бо дав собі слово, Захарове слово,
навчитися гарно слова вимовляти,
щоб у халепу не потрапляти.

Ось, наприклад, такої мені було -
раптом усе навкруги загуло,
вітер здійнявся, хмари стадами
заворушилися низько над нами
і на землю посипався град.
Біжу і зраділо кричу: - Випав ГрАД!
Всі розсміялися і здивувалися -
кажеш, з неба –колиски
посипались ГАДИ наче із миски.

А то на городі
кріт землю скопав.
Бабуся ж того не знає, бо
мене, малого, питає:-
Це ти, може, вранці скопав переліг? -
Ні, Бабусю, кажу, це КрІТ.
Сміється Бабуся -
хіба КОТИ риють під землею ходи?

Зарядку роблю і Бабусі кажу -
Виросту й буду міцний як криця!
А вона здивувалася: - Що? Як киця?
А я вперто твержу – як КрИЦЯ, як КрИЦЯ,
але сам вже почув, що виходить - “як КИЦЯ”.

Отакої мені буває,
бо літеру “Р” не вимовляю.
Щоби й вам подібних халеп не мати
треба самім собі ради дати
і, може, тихо як я, ніч у ніч
РРРРРРРРРичати...
*

Відчувай мене на відстані, брате,
Із солодкого місяцю вичавлений.
Торкайся мене, щоб не бачили,
Говори мені ,щоб без свідків.
Не пускай мене із своєї клітки,

Щораз, як намагатимуся тебе
Запаморочити корицею слів своїх.

Спокутуй за мене мій гріх.
Знаходь,як втечу,наосліп, чуй мене,

Як мантру індійських брахманів,
Я буду поряд, доки ти геть не очманів.
Я бурштином засиплю тебе – словами,
Я вип’ю тебе, впившись міцно у шкіру
Холодними пухкими вустами.

Навчися мене заспокоїти,
А я навчуся тебе збудити.
Тоді не вдасться нам нічого накоїти,
Інакше зникнемо
несамовитими.

Перебираю спогади, мов скарби...
Ось діаманти - посмішки синочка,
А далі мама в сірому платочку,
І з татусем сідаємо у човен,
І тихе плесо, світанковий гомін.
А ось корунд-це пристрастне кохання,
Червона зірка-вранішнє вітання,
І всюди ми тримаємось за руки,
Втонуло б серце в келиху розпуки,
якби не Ти...
А ось туманять гори,
Мов марево бурштину з молоком,
Рудіють стрічки-стежки за селом
поміж Карпатських гір...
А ще батьківська хата,
що золотіє на Різдв'яне свято.
І посмішками прибрана ялина,
Жаданий щебет чути щохвилини...

Перебираю спогади, мов скарби,
І щемний трепет, дивовижні фарби...

Спокійний будь і чистий серцем
Коли навколо всі живуть в страстях
Будь впевнений у собі і при цьому
Почуй як скаже правду - хоч би й враг

Чекать умій упевнено і твердо,
До наклепів уваги не звертай
На гнів ніякого не дай одвіту
Словечок надто гарних уникай

Помріявши не стань рабом фантазій,
У думах памятай: не мисль - мета.
У перемозі і в поразці
Сумирний будь - вони є суєта

Витримуй те, як сказане тобою
Буде покручено немудрим на біду,
Чи як усе що за життя ти коїв
Зруйнується, ти ж знову все будуй.

Збери всі виграші свої у кучу
І ризикуй в житті задля мети
Програй, і починай все од початку
Не смій згадать за програш свій

Примушуй серце, мязи, нерви, жили
Служить коли, здавалось, вже не є
Ні крови, ні любові ані сили,
Крім Духу що наказує - Вперед!

Із натовпом ти розмовляй в чеснотах
Як з рівним говори до королів
І ні на кого не тримай образи
Шануйсь але не створюй ворогів

Наповнюй змістом кожну мить життя
А ту, що не пробачать - поготів.
Що там казать, це й так твоя земля
Ти ж сину, будь Людиною на ній!
2010

Оригінал

If by Rudyard Kipling

IF you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated, don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise:
If you can dream - and not make dreams your master;
If you can think - and not make thoughts your aim;
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build 'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: 'Hold on!'

If you can talk with crowds and keep your virtue,
' Or walk with Kings - nor lose the common touch,
if neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And - which is more - you'll be a Man, my son!
1910

Приклади мене тихо, як літо, до ночі, до скроні.
Я не знаю, навіщо ця жертва; а треба - бери.
Слово б'є, наче подзвін. Набат опадає луною.
Зодягаю червоне - до сонця майструю човни.
Ти приходиш у латах, а я вибираю шоломи;
вирушаю дозавтра в обман, у туман, у дозір.
Так чекала на воїна, вірно чекала на волі...
Не бери моє серце, хай вічно лежить у росі.
Не чатуй у поразці, не грій над утомою руки.
Вороги мої завтра захочуть узяти, що є...
Не мовчи, бо до зброї пора, а зіграй на басолі.
Кров тужила до світла - покликала тільки тебе.
Я, царівна чи жриця, мечі підіймаю спадково;
за безсмертя, за ніч і за тебе сплатила б іще!
Танцювала на пальчику, зранена, падала з неба,
щоб лягти тобі в серце навіки, пекуче, вужем.

2010

А пам’ятаєш, ти ж була щасливою!
І час тоді не йшов, а зупинився.
Яка весна тоді була красивою..!
Аж вечір на зірки молився.

І суму тоді зовсім не було,
Бо він - як пил, що осідає з часом.
Й кого б куди життя не завело,
Та треба вміти відчувати Щастя!

І треба вчитись! Досвід, мій пораднику,
Мені з тобою стежки не знайти.
А найпростіше – просто впасти в паніку.
А шлях для сильних – досягти мети.

Як альпініст, тягнутись до вершини.
І дотик неба – дотик абсолютного
Щасливця зробить з тої лиш людини,
Яка пізнала хитрощі минулого…

А це не просто. Де ж ти, мій пораднику?
Моє «було» краде з-під мене твердь!
Ну все і ясно, - ставить пам’ять пам’ятнику –
Це ж, мабуть, краще, ніж розбитись вщент.

Ти ж не від мене… Ти – від цього світу!
О досвіду, пораднику, - біда!
На все «було» не вистачить граніту.
І вірші ж – не криниця, що без дна.

Тому прошу, навчи не рахувати часу!
А дай ж небо, дай і висоту,
Щоб Щастя не носити, як прикрасу,
А хоч би вигнати цим Щастям самоту!

Ти мені вірний. Ти мене не зрадив.
Скажи, для чого ти мене беріг?!
Так дай мені отого Чуда,
Що так чекала з часових доріг.

І вибач же мені мою невіру,
Мою молитву, що могла цвісти…
Ти ж бачив мою душу, щиру… -
Не розміняй її, на волю відпусти!

Пробач мені, не все моя довіра.
Не дай мені без цвіту одцвісти.
Чомусь була в житті моєму міра:
«Любов» - любов’ю, а «прощай» - пусти.

Я у тебе не проситиму Щастя –
Я просила його у зірок…
І як просила – то й до цього часу
Стою вже від реальності за крок.

Я проситиму в себе сміливості,
Щоб вже більше час не рахувать…
Якось боязко… - трошки більш вічності -
I ja zmogę Szczęście odczuwać.

23:07 01.12.10

Хлопчик шепнув мені:"Як це нестерпно!"
І хлопчика вельми жаль.
Низав задоволено вересні, серпні...
І лише чув про печаль.

А тепер він знає усе не гірше
За мудрих, сивіючих док.
Зіниці повужчали, стали тьмяніші
Очі промінні за сяйво зірок...

Найпершій любові не дасть він ради,
Плюскоче море болінь...
Як спрагло, жагуче, безпомічно гладить
Безтрепетні руки мої.


2015

----------------------------

Мальчик сказал мне:"Как это больно!"
И мальчика очень жаль.
Ещё так недавно был он довольным
И только слыхал про печаль.

А теперь он знает всё не хуже
Мудрых и старых вас.
Потускнели и, кажется, стали уже
Зрачки ослепительных глаз...

Я знаю: он с болью своей не сладит,
С горькой болью первой любви.
Как беспомощно, жадно и жарко гладит
Холодные руки мои.

А з тобою п’яним весело –
Грузнеш у словес болоті.
Прапорці чіпляє вересень,
У траву жбурляє злото.

Йшли в оману пілігримами.
Ось дійшли – і гірко каємось.
Ну навіщо так безсило ми,
Так дивочно посміхаємось?

Про жалючі муки марили -
Леготу діждали втішного...
Не лишу тебе під хмарами -
Шалапутного і ніжного.


листопад 2010


-----------------------------------


***

Мне с тобою пьяным весело -
Смысла нет в твоих рассказах.
Осень ранняя развесила
Флаги желтые на вязах.

Оба мы в страну обманную
Забрели и горько каемся,
Но зачем улыбкой странною
И застывшей улыбаемся?

Мы хотели муки жалящей
Вместо счастья безмятежного...
Не покину я товарища
И беспутного и нежного.

Ростила мати хлопчика -
не хлопчика-горобчика,
не каченя бридке!
Навчала, як з родиною
лишатися людиною,
хоч свято це гірке.

Напевно, мала прикрощі,
але жіночі хитрощі
дитину берегли.
Не марила легендами,
хоча в житті моментами
співала, як коли.

Бузок буяв під зливою,
що звалась мудро івою
плакучою в книжках.
А ще - цвіли конвалії,
як гідність і весна її,
нев'януча в літах.

Блукав під вікна пролісок,
та не сягав його пісок
фундаменту стіни.
Зате кора березова
мотивом полонезу там
навіювала сни.

Ростила мати хлопчика -
давно вже не "горобчика",
вже з нею й не живе.
Вродливу від народження,
краси своєї сходженням
він шлях її назве.

5.12.2010

Цей місяць мій. Від перших чисел і
До того, що трактується як тридцять.
Останні сни заломлюються в склі.
Строката рана більше не ятриться.

Ворожі знаки вздовж імлистих трас.
Не тішить сонце. Милостиню ласки
Беру, хоч симулюю, мов жебрак,
Якому гріх і мідяка покласти.

2010

Сніговії і замети
Взимку настрій не погіршать.
Стали темою й предметом
І наснагою для віршів.
Муки вимерзли, а болі
Поховалися від стужі,
Лиш потрапив мимоволі
Я зимі в обійми дужі.
Хуга щедра та багата
Навалилася на плечі.
Я не хочу із кімнати
Споглядати вир хуртечі.
Не боюся шквалу бурі
Над принишклими шляхами.
Зігріваю в кучугурах
Ноги зболені літами.
Нетривкі й скороминущі
Дні зимові білокрилі.
Додає мороз цілющий
І бадьорості, і сили.
Сніг та сонце одночасно, -
Наче день прийшов урочий.
Білизна снігів прекрасна
Натомила світлом очі.
Не знічуся я ніколи
На морозах і в заметах.
Споглядаю світ довкола
Зором жадібним поета.

Б.К.

Твої світанки вічні, як душа.
Я гріюся у слові як у сонці.
Ти їх, ну звісно, іншим залишав.
А я пила і мед із них, і стронцій.
І падала у ноги дивних слів,
і плакала у слові і між ними.
А ти моїх боявся, наче злив,
бо не були в цвіту і запашними.
Гірка я. А світанки не такі.
Лиши мене у вечорі колишнім.
Часи, на жаль, даються узнаки,
а я ще згадку римами колишу.
04.12.10

Це, мабуть , було неминуче
Отак піти і не вернутися.
Я чую голос твій скрипучий
Й боюсь на нього обернутися.
Боюся глянути у вічі
І не тому, що провинилася.
Бо просто щось здавалося вічним
А потім бах - і розвалилося.
Ти там, за спИною у мене,
Аж по хребту якась вібрація.
Такий по-доброму скажений,
А поруч – дама-декорація.
Купив їй каву, цюці, квіти,
Ну не натішиться тобою.
А я боюся розуміти,
Що я й сама була такою.

Шатаясь, странник у дороги
Озяб от холода, промок
Замёрзло тело всё и ноги
И он бы плакал, если б мог

Нет слёз разхлёстанных ветрами
Его душа молча кричит
Пуста, осмотрена ворами
Разбита сотнями обид

Его года к земле склоняют
На вид - преклонных лет старик
Таких как он везде гоняют
И он от этого поник

Каким он был, того не знаем
На пике лучших своих сил
Его за вид мы осуждаем
За это свет ему не мил

Таких как он везде хватает
Возьмите всякие края
Пусть Бог судьбу его решает
Пусть будет Бог ему судья!

2009. Буян Вячеслав

Невгамовним мишенятам
Липнуть сонні оченята.
Але справ ще так багато –
Нам не можна зараз спати!

Хованки ми не дограли,
У лото й не починали,
А з конструктора машину
Склали тільки половину.

Планували ще змагання
Для корабликів у ванні,
І у бій морський піратам
Теж хотілося пограти.

Ні, не хочуть спати мишки!
Ну, хіба спочити трішки…

Інші всі важливі справи
Вже у сні вони згадали...
2010

Юля Шешуряк
поезія “У ліжку з депутатом”


Знімай шкарпетки, ховай мандати,
Я вибираю - тебе кохати!

Мій депутате, ходім у спальню!
У нас питання ще є нагальні.

Голосування, відкриті списки,
Гарячі кнопки тремтять під тиском.

Єднання блоків, шаленство фракцій...
Стомився, любий? Продовжим вранці!

Мій депутате! Кохаю палко!
Причарувала мажоритарка.


пародія

Подруги любі, пригоду мала –
Я депутата всю ніч кохала.
Трохи піддáтий – даремна справа,
Надію мала – поможе кава!
Зняла шкарпетки, з штанів розділа,
І пригорнулась до цього тіла.
Напевне зайва була та стопка…
Натúсну зараз, ну де та кнопка?
О депутате! Що з тебе взяти?
Ти в ліжку також – лиш обіцяти!
Як буде добре від завтра жити,
Як зараз будеш мене любити!
Шаленство фракцій… Де то єднання?
Чи так чекати мені до рання?
Стомивсь базікать. Вже спати хочеш?
Мені ти також мізки морочиш?
Ти мав розглянуть одне питання,
Мені до фені голосування.
Як не старалась – заснув бідака,
І нічка була якась…ніяка…
Хоч “Мерс” у нього, басейн і хата –
Не йдіть дівчата за депутата!

4.12.2010

***
Не буде світла в кінці тунелю,
коли чомусь ти мене не любиш.
Відкриті вікна, відкриті двері
в моїй маленькій різьбленій мушлі.

В моєму серці зламавсь барометр.
Гуде крізь вікна, пульсує в скронях,
дев’ятим валом гуркоче море,
а в мене сили нема в долонях

зірвати парус, зламати щогли,
і веслувати, бодай, хоч трохи
на інший берег забутий Богом
на хвилях щастя через пороги.

щоб якнайдалі від стін і стелі,
де ти забувся і не згадаєш,
в яких високих живу я скелях
і недосяжних, що – серце крає.

…а в ньому вчора зламавсь барометр,
застигла стрілка на переміну
п’янким бажанням бурхливих оргій,
де ти кохаєш свою феміну…

Знімай шкарпетки, ховай мандати,
Я вибираю - тебе кохати!

Мій депутате, ходім у спальню!
У нас питання ще є нагальні.

Голосування, відкриті списки,
Гарячі кнопки тремтять під тиском.

Єднання блоків, шаленство фракцій...
Стомився, любий? Продовжим вранці!

Мій депутате! Кохаю палко!
Причарувала мажоритарка.

що тобі б нагадали його судини?
це як червоні канати в цирку.
не вгадаєш :чи був він людиною,
чи мав він обидві нирки.

впевнено тільки скажу:

від нього час тікав -
у підвали.
його шкіра тоненький велюр.
скільки не увірвеш
а мало.

от тільки
осінь наздоганяє мене
десь між півднем його обличчя
десь між аркушів з Омаром Хайямом
кров замовкає – не кличе
витікаючи з вен
у яму.

усі мої зруйновані звички
уся моя вічна знетямленість
-
він.


2.11.10

Така невинна, бажана, закохана.
Ці груди ще ніхто не цілував.
Тремтить, та не від холоду. Сполохана.
Закута в ніч. Ти так цього чекав.

Ти будеш першим. Хай Колумб сховається,
Бо ти відкриєш ЇЙ нові світи.
Вона повірить. Не дарма стараєшся,
Щоб потім закурити і піти...

Ваша Високосте, я в осінь не заплачу!
До мене тихо в гості прийде дощ.
Я більше ні сльозинки не потрачу,
Бо маю дощ і все йому прощу!
Уже без нічого. Без весен і без мрії,
Без чаду й диму згаслого кохання…
Так вірю сонцю.., аж до безнадії
Що хтось не скаже більш слова прощання.
Ловлю зірки…проклясти б їх навічно!
Збулось бажання…Ти не повернувсь…
Бо я пустила. Знала б я навіщо
Своїм коханням на зірки клянувсь?!
Казав, що лишиш мені небо…
Зірки – собі. А море – то на двох.
Ми були разом! – Більшого не треба.
І ні до чого мій переполох.

23:03 23.11.10

Я чомусь знала, що можу тебе не кохати
І запросто йшла за тобою у слід,
Бо та калина, що цвіла. До хати
Ніколи не пускала темних бід.

Бо ж не біда це. Зовсім. Ані трохи.
Я ж плакала, як небо на весні.
Мені іще ввижались твої кроки.
Як ти ішов до мене…уві сні.

Я рада, що можу тебе не кохати.
Я у когось одна, а у тебе – чужа…
Моя віра ламає грати
У світ, де тебе більш нема.

І все як слід. Минає все минуле…
Як юний цвіт, як мати до дитяти,
Горнусь до мрії. Вітер віття тулить.
Виходить, я не можу тебе не кохати?!

22:10 21.11.10

Прокинься, брате, розкрий свої очі,
І оглянись, і роздивися,
Хто всі ці люди поруч з тобою,
І хто там зверху вершить твою долю?

Прокинься, брате, ножа візьми в руки,
Помстися кров*ю за завдані муки,
В дніпровських водах омий своє тіло,
І виплач, брате, все, що наболіло...

Завірюха гойдає снігу смуги,
Насипа кучугури по вікна,
Завиває диким звіром від туги,
Робить наші сліди непомітними.

Грає вітер на арфі Еоловій,
Десь високо, гвалтуючи струни,
Припорошує віти оголені
День зимовий й бреде сніжно-сумно.

Я втічу від морозу лукавого
Та й сховаюсь в затишній хатинці
І зігріюся міцною кавою.
Засіяють вогні на ялинці...

Відрахую я іще одну віху,
Ще одну перекину сторінку.
Із душі прожену геть ту віхолу
І відчую тепло літа взимку.

2009 р.

І навіщо приснився сьогодні,
навіть дозволу не питав.
Тільки сни ці такі немодні:
ліс, і поле, й зарослий став.
Спілі яблука рве селянка,
а корова дарує ріг,
і кохана я ще коханка,
і нікуди ти не побіг.
Біля мене ти – милим другом,
на воді не човен наш – ковчег.
І вода не пішла ще кругом,
у якому втоплю я щем.

04.12.2010.

На втому ляжуть ноти вітру
на серце ляже сніг землі
я попечалюсь, потім зникну
зі мною зникнуть сльози ці.
На втому весь оркестр світу
працює, аж кровавить сніг
хворобі біль позичить свиту
знайшла ж та втома свій нічліг.

На снігу коралі крові
на снігу коралі сліз
божевільний лакмус долі
ескобарії біль на біс.
А проте все випадкове
все тимчасове, тимчасове все
ескобарії святкове
божевілля випадкове
коралами на сніг впаде.
Сповитий у снігу весь біль
клекоче сутінками ночі
він просто так
забутий хміль
у темряву не крикнуть очі.

Снігом коли трава?
Скільки іще минеться,
доки мої слова
римами сточать серце?
Скільки потрібно слів,
щоби дійти до тиші?
Скільки потрібно пів,
щоби не стало віршів?
Скільки тобі мене
поміж рядків, пробілом?
Вітер сніги жене –
вижити треба сили.
Гоїти чим тобі?
Як рубцювати рани,
щоби пішов, аби
вибілив снігом ранок?

Ні, я Вас не люблю,
То Вам тільки отак здалося.
То не серце осиково труситься,
То лиш так.
Ні я Вас не люблю.
Ваші руки в моїм волоссі –
То лише ілюзорність
Моїх перемог.
Проста
Ваша правда душі,
Ні, я Вас не люблю,
То вечір
Огортає нас ніжністю,
Теплим цілунком губ.
А оте, що болить,
То велика і справжня втеча
Від високого трепету.
Вашу палку жагу
Збережу до знемоги.
Це, бачте неначе вірші.
Ні, я вас не люблю,
Це свята боротьба, немов.
Ні, я Вас не люблю,
Це усе щось…
Доволі більше
За ненависть, за пристрасть,
За втечу
І за…
Любов.


2010

Наталія Пасічник
поезія ****


це вже не гра дивний хлопчику це вже не гра
поспіх стискає зап’ястя крихкі роздира
наші серця затверділі неначе кора
пізніх дерев що натужно згинаються долі

смак алкоголю поразки невидимий знак
все що я встигну промовити: «ні» або «так»
вперто ховаючи попід повіками страх
сльози подібні до снігу чи грудочок солі

це вже не гра наче зорі ці крапки над «і»
зважені нами загублені як і тоді
поміж слідів на холодній брунатній воді
поміж відлунь до яких я не звикну ніколи



пародія

Ти не чекав, щоб промовила “ні” або “так” –
Смак алкоголю пом’якшив серця затверділі,
Хоч би залúшив яку одежину на тілі,
Холодно так, а ти поспішаєш… дивак.

Та не хвилюйся – поставимо крапку над “і”
(Просто я втомлена, трохи, пробач, безстатева).
Там, за вікном, пригинаються тужно дерева.
Відволікають. Зашторим його, і тоді…

Попід повіками ти прочитаєш – пора!
Поспіх стирає границі, стискає зап’ястя…
Що ти в екстазі там ніжно лепечеш про щастя?
Це вже не гра, дивний хлопчику, це вже не гра.

Сльози і шал, несміливе – Повторимо, Кать?
Дике блажéнство – до нього не звикну ніколи.
Ти не забувся, що завтра із вищої школи
Хтось обіцяв принести з математики п’ять?

4.12.2010

Не буде світла точно відтепер.
Його, щоправда, і не обіцяли...
Не видно те, кому хто носа втер
І де дірки, заштопані місцями.

Нема тепла і вже до нього - зась.
Аршин єдиний за мірило править...
Нема любові - де б вона взялась?
Не буде й світла. Буде світла пам"ять...

04.12.2010

В швидкому танці тротуарні плити
Мозаїку вистелюють під ноги.
Час поспішає, щоби слід мій спити,
А ранок хоче стати днем знемоги.

Сіріє втома. Контури неясні
Вихоплює мій погляд з шуму міста.
А думка то спалахує, то гасне,
Щоб радістю на край землі осісти.

Я буду потім думати. Я знаю,
Що знов сама собі лише належу.
Кінець дороги стане небокраєм,
Душа і смуток пісню помережать.

1993

Як і вчора, у вікна їдальні
Б’ються віхоли скалки дрібні.
І сама не нова я, звичайна,
А приходив у дім чоловік.

Я питала: «Чого ти жадаєш?» –
Він шепнув: «Згоди жити в аду».
Я сміялась: «Біду накликаєш,
Нам обом – незглибиму біду».

Та піднявши руку, мужчина
Думно гладив колюче стебло.
«Розкажи, як до милого линеш,
Як цілуєшся... Як це було? ”.

Затуманеним поглядом в”язнув
У обручку, у гірку золи.
Мимовільно не сіпались м’язи,
Півпрозорим, злостивим був лик.

О, втішання його – лезво срібне.
Він жагуче, напружено знав,
Що нічого йому не потрібно,
Що уникне й відмов, і заграв.


листопад 2010

------------------------------

Анна Ахматова


Гость

Всё, как раньше: в окна столовой
Бьётся мелкий метельный снег.
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила:"Чего ты хочешь?"
Он сказал:"Быть с тобой в аду".
Я смеялась:"Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду!"

Но поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы.
"Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты."

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни один не двинулся мускул
Просветлённо-злого лица.

О, я знаю: его отрада
Напряжённо, и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.

Радість довго я кликав,
А почула – жура.
Прилетіла безлика,
Мов із неба зоря.
Невагома й незрима,
І пекуча, як біль.
Обізвалася в римах
Без надмірних зусиль.

Мав писати про щастя
І про радість одну, -
Та прогнати не властен
Свою гостю сумну.
Ніби полум’я подих
Обпікає вуста.
Ні на мить не відходить
Із душі сумота.

Що із нею робити,
Хто мені відповість?
Я на білому світі
Сам непроханий гість.
Спалахнув загадково
І безсилий погас.
Не сприйняв моє слово
Збайдужілий Парнас…

… не дратує – вбиває ця мовна конструкція,
коли чую у відповідь: «…так, але…»;
до фарисейства не звикнути… Кýпцем
з чеснотами блуди…Живу напропáле,

пишу напропáле… Чим глибше копаю,
тим регіт у спину сильніший луна’….
Згори плюють критики, кажуть: «Недбало»,
до читачів за проваллям стіна…

тяглóм тягну творчість, давно мої вірші
вищими стали за мене, давно…
Мир, супокíй, а в душі Коліївщина…
збірки – це військо : я – батько Махно!

І вирушив Лот за посланником Бога -
Величний і світлий - по чорній горі.
Дружину громами вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.
Кинь погляд на башти черлені Содому,
На площу, на двір у затінні олив,
На вікна спустілі високого дому,
Де діток родила, де щасні були.


Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, як лід.
Прозорою сіллю постала між віттям,
А ноги стрімливі - навіки в землі.

Хто жінку камінну оплакувать буде?
Є й більші утрати в ряду забуття?
Її моє серце повік не забуде –
Спроможну за погляд віддати життя.



листопад 2010


-------------------------------

Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.

Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924