Ти змовчав, милий… Я не закричала.
Накрилась осінь ковдрою із листя.
Мить зупинилась. Сонця стало мало.
І теплий спогад зі світанком – вистиг.

Дощем на плечі опустився втомлено…
(Чого не мав, ніхто ще не втрачав)
Та мить…
Прозорим світлом переповнена…
Я промовчала.
Ти не закричав.

09.10.2010

А тій вдові хтось заглядав у душу,
Щоб так-от дьогтем вимастить чоло?
Там пласт болючий вглиб, що і не зрушиш.
Безсовісно приліплене тавро!

Чи хтось хоч знає про беззвіздні ночі,
Як погляд в стелі сліпне. Мов шальна
Стискає зуби, аж щелепи корчить,
А сон не йме. Лиха? Мо’ навісна?!

Ти їй, «вовчиці», зазирни у вічі –
Які там перегірклі полини…
За коси легше шваркнути у відчай:
Чаклунка! А то – мамцині сини.

Ні! Їй дивилися лишень у спину
Чи трохи нижче. Діло молоде.
І рахували складки на перинах.
Хіба болить? Та ж потім перейде.

В балансі між цвітінням і між тлінням,
Посеред всіх міжгендерних забав,
Життя чуже – то споришів плетіння.
От, може, хтось її б пошанував…

11.10.2010

Сіткою нервів ловлю зорю
В час базарно-совєтський.
Наше буття знову робить круг,
Як у законі ветхім.

Око за око, а зуб за зуб,
Тризни, кривава помста...
Поза усяким, я однолюб.
Світ мій почався – як постріл.

То ж перебрехи міщанські всі
Глибоко маю в... гільзі,
Доки життя моє – пінний сік,
Тіло у душу лізе.

Місяць роздмуханий вітром так,
Що вже аж сам – як вітер.

Доки ж устами ловлю уста –
Жити можна
І при «совітах»...

Послухай, коханий:
безжальні холодні вітри
уперто шматують
осінні багряні вітрила,
зривають - відносять
хвилин користовані крила
у вічність чи безвість.
чи чуєш? чи чуєш?
Замри!

Послухай!
Почуй!
Бо крещендо кленового листя
відзвучить, не торкнувши
байдужого серця сльозою...
Як тоді до весни
доживеш без тепла і розвою,
зрозумівши,
що я - вже назавжди
назавжди колишня?

10.10.2010

Мишеня будує дім:
Буде затишно у нім
І дорослим, і малим.
Кубик, кубик, ще один...
Вийшла вежа чимала –
Навіть вища за стола!

Хто дмухнув
на диво-хатку?
Починаймо
все спочатку...
:)
2010

Заміновую почуття
словофальшами про порожнє.
Та з тобою, ота, чи ця?
Чи готова до всього кожна?
Заплітаю сліди думок,
замиваю сумлінню плями...
А над нами туман і смог.
І нічого давно між нами.
11.10.10

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

Розлилось листя золоте попід дерева.
А вітер ще мете, мете і легко стелить.
А сонце топить меду час у сотах листя.
Прислухайтесь! Це все – для вас. Ця Осінь – пісня.

finita la commedia

* * *
Як поцілунок обпече вуста
І серце, наче пташка, затріпоче,
Мій дух увись урочисто зліта
І в ласці розчинитись твоїй хоче.

В руці твоїй бальзами чарівні,
Цілющі трунки, звабливі й пестливі,
Ти щедро дарувала їх мені,
Коли іще були удвох щасливі.

Я не казав, що я тебе люблю,
Та не просив уваги анітрохи,
І доля розвела нас без жалю,
І наші розминулися дороги.

Ген, у степу, згоріла вся трава,
Дощу не дочекавшися та грому,
Залишились лише оці слова
І фото із сімейного альбому.

Заспівала колискову
на ніч мама сину,
заспівала уже й другу,
та не спить дитина.
З боку на бік все верт́иться
засинать не хоче,
п'ята лине колискова-
не закриті очі.
Врешті тяжко син зітхає,
й чує таке мати:
"Мамо, гарно ти співаєш-
та мені б поспати."

29.11.2008

Дзвоне якось із курорту чоловіку Нюрка:
-Як там милий поживає наша кішка Мурка?
Каже Коля жінці:"Може б́ула вона хвора,
я не знаю, але здохла кішка наша вчора."
Нюрка в плач:"Навіщо треба так було казати,
міг мене ти, Колю, зразу хоч підготувати.
Ти б сказав, що наша Мурка на даху сиділа,
що тваринка наша бідна раптом захворіла,
що вона собі на лапці один кігтик здерла,
а вже потім ти сказав би, що вона померла.
Зрозумів тепер ти, любий, треба як казати,
щоб в майбутньому не став ти так мене лякати?"
-Вибач, Нюро, я звичайно ж усе це зрозумів,
і так тебе я налякати зовсім не хотів.
-Гаразд, Колю, як здоров'я там у моєї мами,
чи ти їй допомагаєш впоратись з грядками?
-Скажу я так, як ти мене навчила говорить,
твоя мама зараз, Нюро, вже на даху сидить.

06.06.2008

Ти моя зіронька темною нічкою,
вогник яскравий в кімнаті над свічкою.
Ти вдень моє сонце в блакитному небі-
зігрієш мене ти завжди коли треба.
А зранку для мене ти чиста криниця,
даєш мені вмитись джерельной водиці.
Увечері, як соловейко в діброві
співаєш, що любиш мене знову й знову.
-----------------------------------------
Ти влітку тендітна, як квітка у полі,
струнка, як зелена красива тополя.
Ти як листопад восени різнобарвна,
коли біля мене ти- й осінь безхмарна.
Ти сніг гарний, білий, пухнастий узимку,
вареннячко з яблук, чорниці, малинки.
Весною ти цвіт білий вишні, каштана-
як добре, що є ти у мене, кохана!
14.02.2008

Привела додому якось коханця Валентина,
все б нічого, але раптом дзвінок в двері лине.
"Чоловік вернувся, мабуть,- каже вона Гришкі-
ну-мо ти давай пошвидше заховайсь під ліжко."
Чоловік зайшов, роздівся, та й на кухню їсти,
Валентина поспішила поруч з ним присісти.
А Грицько лежить тихенько, що робить не знає,
мала донька Валентини під ліжко зазирає:
"Що, не дихаєш, боїшся, лежиш собі тихо?
Що, злякався мого татка? А так щойно дихав!
18.02.2008

Виклика в прокуратуру
слідчий Мойшу та й питає-
ніде чом той не працює,
але гарні гроші має.
-Де ж бер́ете собі гроші?,
та обманювать не треба.
-Дуже просто, я беру їх
вдома в тумбочці у себе.
-Хто ж кладе їх туди, Мойшо?,
враз мені відповідайте.
-То дружина моя, Сара,
самі в неї запитайте.
-У такому разі знову
запитати вас посмію,
де ж бере ті гроші Сара,
я ніяк не зрозумію.
-Що ж тут дивного, майоре,
ніде правди мені діти,
я даю їй кожен місяць,
невже важко зрозуміти?
-Я ж про що вас і питаю,
де ж берете гроші кляті?
-Скільки ж вам казати можна,
в себе в тумбочці у хаті.
12.02.2008

Літаком летів Петро зі Львова до Уралу
схотів їсти та й дістав із торбинки сало.
Почав хряцать теє сало - копчене, жирненьке,
в кабіну запах до пілота дійшов потихеньку.
"Що так пахне?" - стюардесу пілот Іван питає.
"То пасажир один в салоні файне сало має."
"А піди-но ти до нього, стюардесо Ната,
хай відріже він пілоту сала скуштувати."
До Петра пішла Наталя, в нього запитала:
"Дасте може ви пілоту спробувати сала?"
Петро каже:"Хай мене він навіть не осуде,
але знаю - мого сала їсти він не буде."
У кабіну до пілота Наталі помчала:
"Сказав пан, ви не буд́ете їсти того сала."
Здивувавсь пілот Іван цим словам дівчини.
"А піди-но запитай, в чому тут причина?"
"Дуже просто - Петро каже,випивши сто грам-
сала їсти він не буде, бо я йому не дам!"
10.03.2008

Йшли два парубка селом
та й повз двір Микити,
бачуть, що у нього в хаті
та й вікно відкрите.
"Ей, пішли - кричать Микиті -
їсти з нами сало!"
Та мовчить чомусь Микита -
як язик забрало.
"То ходімо з нами - кличуть -
хоч горілку пити!
Знов мовчання -тож які
тут висновки робити?
Каже парубок другому:
"Знаю як тепер -
не хоче сала і горілки,
значить він помер."
Аж тут голос із вікна
лине безпорадний:
"Та кохаюсь хлопці я,
будь воно неладне!"
08.03.2008

Коли невдачi, нема надiї,
нефарт, безвихiдь, глухая стiнка,
тебе пiдтримає i зрозумiє -
твоя лиш жiнка.
---------------------------------
Якщо у небi твоїм хмаринка,
i дощ iде за твоїм вiконцем,
вона засяє яскравим сонцем,
бо то є жiнка.
-----------------------------------
Пшениця й жито ростуть з зернинки,
здоров'я й користь дає калина.
Зерно сiм'ї- звичайно жiнка,
сiм'ї здоров'я- то є дружина.
--------------------------------------
04.07.2006.

Я хочу думать про весну,
та осiнь з думки йти не хоче.
Як тiльки я вночi засну,
вiдразу сняться твої очi.
-----------------------------
Я хочу думати про лiто,
та на душi чомусь так зимно.
Так зараз хочеться радiти,
та серце щось болить нестримно.
------------------------------
Я хочу думати про тебе,
але не знаю, що робити.
Говориш ти менi: "Не треба,
не можу я з тобою жити."
------------------------------
Чому життя таке складне,
чому не можеш зрозумiти?:
воно у нас лише одне,
не треба сварок - треба жити.
-------------------------------

08.10.2006.

намалюю собі тебе
під балконом на мокрім асфальті
(ти для мене на першій шпальті.
тож тримай ось. мовчи і слухай),

милуватимусь, як буде
по тобі дітвора скакати,
хто плювати, а хто й блювати,
хтось відтопче тобі піввуха,

пси мітитимуть де-не-де,
недопалок хтось забичкує,
хтось назве тебе підрахуєм,
і злітатися будуть мухи.

це, мій милий, тобі за те,
що і досі болять ті образи,
ті принизливі вчинки й фрази..
та тобі на те пофіг. глухо.

2010

Пробач за все, багато в чому винний,
життя без тебе наче у вогнi.
Кохаю лиш тебе, i час нестримний
у серцi болю додае менi.
-------------------------------------
Вдень сонця не побачу я без тебе,
вночi зiрок немае за вiкном.
Без тебе однi хмари лiтом в небi,
без тебе взимку холодно кругом.
--------------------------------------
Без тебе я сумую, я хворiю,
без тебе я нiхто, з тобою все.
Тебе я бiля себе бачить мрiю,
без тебе щастя Бог не принесе.
--------------------------------------
Без тебе я не можу, я не хочу,
усi зусилля нанiвець звелись.
Я мрiю про твоi блакитнi очi,
пробач за все, до мене повернись.
------------------------------------

13.01.2007.

Повертайся!
Без тебе не можу я бути.
Повертайся!
Тебе я не можу забути.
Повертайся!
Кохаю тебе лиш одну.
Повертайся!
Чекаю тебе як весну.
Повертайся!
Без тебе не знаю спокою.
Повертайся!
Не можу я сам iз собою.
Повертайся!
З тобою лиш буду щасливий.
Повертайся!
Забудь рiк минулий зрадливий.
Повертайся!
Ну треба ж умiть вибачати.
Повертайся!
Навiщо ж мене так карати.
Повертайся!
Невже десять рокiв забудем.
Повертайся!
Давай ми з тобой разом будем.

05.02.2007.

Україно, рідний краю,
палко я тебе кохаю,
за пшеницю, за калину,
моя рідна, Батьківщино.
----------------------
Я люблю тебе за сонце,
що всміхається в віконце,
за блакитне чисте небо
і за дощик, якщо треба.
----------------------
Буду я тебе любити
скільки буду в світі жити,
процвітай, моя країно,
рідна ненько, Україно!

06.11.2005.

Я люблю твоє волосся
золотаве, як колосся,
білу шийку лебедину,
оченята- дві перлини,
твої вушка, щічки, губки,
носик твій, моя голубко,
люблю плечики тендітні,
що народжені у квітні,
теплі, ніжні рученята,
їх обійми- справжнє свято,
люблю ніжки твої, спинку,
кожну серденька клітинку.
Я люблю тебе, Оксанка,
моя дівчинка веснянка,
моя жіночка бажана,
сонце, зірочка, кохана!
20.10.2007

Ты в озябшее сердце ворвался рассветом
И заполнил собой все пространство вокруг.
Ты был ветром беспечным, безоблачным летом,
Стал пыланием губ и сплетением рук.

Ты в померкшую душу ворвался бураном
И разрушил моральных устоев рубеж.
Ты был звонким морозом, подснежником ранним,
Стал горячим дыханьем, грехом без одежд.

Ты стальною иглою ворвался под кожу
И разлился пьянящим простором в крови.
Ты был сладкою горечью, правдой и ложью,
Стал ты вкусом соленым внезапной любви.
10.10.10г.

Я без тебе, як ніч без зірок,
і як літо без ніжних квіток,
як ранкова трава без роси,
як весна без своєї краси.
----------------------------
Як нема тебе - й сонця нема,
ну а взимку й зима не зима,
а як знов тебе бачу, то знаю,
що ще більше тебе я кохаю.

листопад 1993

Тобi я хочу розказати,
як я без тебе поживаю -
постiйно думаю про тебе,
про кожну зустрiч пам'ятаю.
---------------------------
Я розказати тобi хочу,
як я без тебе тут сумую,
як хочу бачить твої очi,
як мрiю, що тебе цiлую.
----------------------------
З тобою хочу прокидатись,
спiвати на нiч колискову,
з тобою поруч завжди бути
i обнiмати знову й знову.
----------------------------
Я хочу пестить твоє тiло -
таке грайливе i тендiтне,
щоб ти вiдчула, як кохання
у твоїм серденьку розквiтне.
----------------------------
Прилинь до мене, моя пташко,
несуть нехай кохання крила
тебе до мене знову й знову
i будем разом ми щасливi.
----------------------------

04.06.2007.

Я бачив сон, де ти моя,
удвох у полi ти i я
йдем босонiж ми по росi,
твоя рука в моїй руцi.
Ось зупинилися, стоїм,
волоссям бавиться твоїм
легкий приємний вiтерець,
а ми по полю навпростець
крокуєм далi - ну й краса-
метелик, пташка, стрекоза,
ромашка, конюшина - клас,
це зараз все для двох, для нас.
Я прокидатись не хотiв,
промiнчик сонця розбудив
мене - i знов тебе нема,
ти десь далеко теж одна.
Я бачив сон, де ти моя,
але не хочу бiльше я,
щоб ти лиш снилася менi,
палати хочу у вогнi
твого кохання - наяву,
для цього в свiтi я живу!

11.06-16.06.2007.

Сторінка ще одна життя
перегорнулася у квітні,
і з кожним роком відчуття,
що час мина стають помітні.
---------------------------
Дитячий квітень в радість був,
приносив щастя із собою,
дорослий квітень це забув,
тепер приходить він з журбою.
-----------------------------
То тридцять, то іще один,
ідуть роки одноманітні,
і все частіше часу млин,
знов опиняється у квітні.

25.04.2006.

І грозило, і погрожувало.
Блискавками заворожувало.
На деревах листя тріпало.
І від ляку серце тіпало.
Що могло – ламало, шарпало.
Все було йому однаково.
Вимивало до корінчика,
Не пускало ні промінчика.
Не впокориш його ласкою.
Зуби блискавки виляскують…
Гримотіло – заливалося,
Потоками умивалося.
Лило, лило – не питалося,
Чи що гнуло, чи ламалося.
Чи додолу прихилилося,
Чи од вітру надломилося…

Пливу шукати свою епоху,
В ковильних росах згубивши весла.
Для мене – принцип,
А їй все по...
Їй завжди космос,
Їй завжди весело,
Коли рубають,
Коли стріляють,
Напалмом світять
В мавки зіниці,
Такі ми мудрі –
Доки Земля є…
Дзеркальний крик наш
І запах ниці.

Десь там, де мама…
Перетин рейок, –
Болючі іскри душевних кайфів.
Спить, наче кішка на батареї,
Моя кровинка-солинка
В каві.

А далі, далі – туман і море,
Біль кришталевий сумних мелодій.
Світ мій хитнувся,
Як сині штори,
Які сто років уже не в моді.

Моя ж епоха –
Руїни горді,
Сльозина вовча,
Печаль космічна.

Стріляє в спину,
Не б’є по морді,
Бо платонічна,
Бо плотонічна,
Бо плутонічна...

Декоративно-декларативна,
Де вже й скотина –
Раба машини.
І шарми шрамів також не в моді.
Й дорога тята –
Мов пуповина.

Тож волохате моє минуле
Мені миліше за скло і бітум.

А далі, далі...
Ми всі заснулі
Між цим,
Болючим,
Й Тим,
Білим,
Світом...

10.10.10.

Зачекай! Постривай! Не спіши!
Відпочинь. Не лети ти так стрімко.
Мені музику літа пиши.
Листопад ще не сип на голівку.
-----------------------------------
Пригальмуй. Стиш ходу. Стань постій.
Ще до осені в гості так рано.
Ще багато є планів і мрій.
День - не вечір...Хоч вже й не світанок.
-----------------------------------------
Не біжи! Не лети! Не спливай!
Все відчутніша є твоя втеча.
З літа в осінь мене не штовхай.
День ще довго не змінюй на вечір.

08.09.2010р.

*
Потік молочний ніжить валуни,
Сором’язливість їхню
Водорості вкрили,
Листок-метелик
Місце теж знайшов.

Одна. Одна. Одна.
Глибоко в’їдаються кольори у свою потенційну жертву,
а ти говори - говори - говори,
аби відчути, що живеш , що не мертва.
А ти все терпи , терпи, терпи,
як плетиво просмаленої ніччю осені
змінює клапті твоєї шкіри,
як дошки на вулицях знайомлять з новими
христосами,
і ти ще не знаєш , в якого з них треба
вірити.





2010

...Ще солодко останні пахнуть квіти –
їх цілий рій «крилатиків» почув!
І ось вони метеликам тендітним
дають насолодитись досхочу...
Натішитись! Надихатись! Напитись!

...Вже завтра, може, їх уже не стане.
Дивлюсь на мить, хвилююче-п’янку...
Яка краса – у пізнім квітуванні!
Яка снага – в крилатому танку!
Яка надія – в погляді останнім!

...Ген, тужить хтось... Чи то – мені здалося?
Та ні! Он – клин у небі проліта...
Бринить душа в тужливім суголоссі:
вже завтра – осінь. Холод. Пустота.
Побудь-но з нами, літко! Ще не досить!

...Не владні ми над волею природи!
До серця вкравсь осінній тихий сум.
...В передчутті осінньої негоди
щасливу мить до вірша занесу
і подарую літа другий подих.

Бо й ми – це мить у вічності в долоні –
метелики і квіти на осонні.

2009

Жовті листочки,
Червоні листочки
Падають з гілок непрошені.
Сон же наснився,
Що з ними злився
І загубився в осені...

Василь Кузан
поезія “Зізнайтесь, Вам просто потрібен мужчина”


Зізнайтесь, Вам просто потрібен мужчина,
Простий дегустатор прощань і кохання,
Мов мрії ранкової крапля остання,
Що воском гарячим скотилась на скатерть.

Зізнайтесь, Вам просто потрібна причина
На мить, чи на місяць, чи тільки до ранку
Щоб вилити пристрасті повінь у склянку
І впасти обличчям в волосся на грудях.

А, може, Ви вийшли у космос ілюзій
І сни Ваші дійсність ковтнула і стерла
Сліди поцілунків на стінах і стелі,
Що стали вчорашньою радістю ніби.


А, може, Вам просто наснилося більше
Ніж може вмістити цей лагідний жовтень,
Що грає мелодію осені форте
І п’яно стоїть біля хворого ліжка.

А, може, Вас просто потрібно зігріти
Чи руки холодні до Вас простягнути.
А, може, Вас просто потрібно забути
До часу, що виросте в зустріч надовго.




пародія

Ну звідки ти взявся такий волохатий?
Казав – дегустатор. Та ти – “гурманище”!
Нас хвилі підносять все вище і вище!
Яка ейфорія! Дожити б до ранку…

Вже стіни кудись пропадають із хати,
Води би попити – не втримати склянку…
Ще місяць просив затулити фіранку –
Від твого шаленства зійшов із орбіти.

Аж ліжко заслабло – куди правду діти?
А кайф – ніби щойно прийняла джакузі!
Божественна суміш реалій-ілюзій
Враз воском гарячим скотилась на скатерть…

Емоції дійсність ковтнула і стерла…
Вам швидко вдалося мене розігріти.
В помаді волосся – щасливі, як діти!
А жовтень шепоче: – “Надовго, надовго…”

Сліди поцілунків на грудях і шиї…
(Мелодія форте. І ноги, як з вати)
Мій милий мужчино! Не сердьтесь – відмию!
Зізнайтесь – Ви хочете ще скуштувати?


10.10.2010

Перепрошую серце, лишаю каплицю на вітрі.
Хто ми завтра з тобою? - сьогодні питаю дощем.
Утопи мене, любий, у келиху, - я вже не Єва,
не сховаю принади у раї за білим плющем.
Утопи мене, милий, бо зрадила вільно і гордо
та ступила на ліжко, немов на холодну траву.
Утікала до нього! Губила осіннє намисто.
Задуши мої руки - я зрадою знов оживу.
І нічого не вдію: ім'я заціловує стегна,
перетворює тишу на дике квітчасте панно.
Відпусти мене тихо, мов гілку чужої калини;
як давно я любила його! Боже мій, як давно...

2010

Засвіти свічу на вікні.
Хай промінням сягне до зорі,
Хай освітить весь світ співчуттям.
Це збагни і затям.

Засвіти свічу у душі.
Хай згорять метастази лжі,
Хай вона до живого пече
Й зла зречеться.

Засвіти у серці свічу.
І думками туди я мчу,
Де мільйони моїх братів
В смерть летіли.

Виринають обличчя потвор
Із погонами. Голодомор
Забирав за наказом життя.
Без надії. Без каяття.

Запалімо мільйони свічок!
Душі тих малих діточок
З болем з неба за нами зорять.
І німують. Мовчать.

«Їсти, їстоньки! Хлібчика дай…»
Хліборобський багатий край…
Пухнуть ноги і зводить живіт.
Мре селянський рід.

Засвіти свічу, засвіти!
Хай здригнуться від правди світи.
Хай дізнається вся Земля:
Панахиду Вкраїна справля…

2008

Горище зносить від її ролей!
сьогодні Мавка, завтра – Афродіта,
бажань довічних первородне мито
не сплачене іще.
то лий єлей,
втирай у душу-тіло до світанку,
вживляйся в шкіру,
губи обплети,
замуркочи, як в березні коти,
злови у сіті легковажну бранку!

іди за нею берегом журби,
тримай за руку,
доки засіріє…

а потім вбий
в собі
чи розлюби –
несамовиту
вигадану
мрію.

Та не суди!

10.10.10

Зізнайтесь, Вам просто потрібен мужчина,
Простий дегустатор прощань і кохання,
Мов мрії ранкової крапля остання,
Що воском гарячим скотилась на скатерть.

Зізнайтесь, Вам просто потрібна причина
На мить, чи на місяць, чи тільки до ранку
Щоб вилити пристрасті повінь у склянку
І впасти обличчям в волосся на грудях.

А, може, Ви вийшли у космос ілюзій
І сни Ваші дійсність ковтнула і стерла
Сліди поцілунків на стінах і стелі,
Що стали вчорашньою радістю ніби.


А, може, Вам просто наснилося більше
Ніж може вмістити цей лагідний жовтень,
Що грає мелодію осені форте
І п’яно стоїть біля хворого ліжка.

А, може, Вас просто потрібно зігріти
Чи руки холодні до Вас простягнути.
А, може, Вас просто потрібно забути
До часу, що виросте в зустріч надовго.

Т.З.
Ти знаєш, що сяєш сонцем?
Ти знаєш, що пахнеш мріями?
Ти знаєш, ти знаєш, що це
У тебе бринить під віями?

Ти знаєш, з тобою добре...
Ти знаєш, з тобою затишно...
Ти знаєш, ти знаєш, зорі
Не радують, як ти радуєш...

Ти знаєш, що ти прекрасна
Увечері, вдень і поночі...
Ти знаєш, я хочу щастя
Для тебе, для тебе, Сонечко!

2010

Осіннє листя перестигле сонцем
Ще мріє чаром літньої пори.
А час пливе і ти гадаєш: „Хто це ?
Наказує йому – палай ! Гори !”

А час веслує без перепочинку
Через безкраї простори буття,
Прирікши лист, якому за хвилинку
Леліти в безшелесне забуття...

Його печаль землі така знайома,
В журнім кружлянні чується: „Прощай...”
Рудих дощів пульсуюча оскома
Кладе свій карб на серце...Та нехай...

Нехай болить... Ми всі як лист осінній
Полинемо у далі по порі
За горизонт, який не знає ліній,
До сяйва Віковічної Зорі.

* * *
…і при слові «майбутнє» з української мови
вибігають миші і всією юрбою
відгризають від ласого шмата полови
пам’яті, що наче сир дірява тобою.
Після стількох зим вже байдуже, що
або хто стоїть в кутку біля вікна завіси,
і в мозку лунає не надприроднє «до»,
а її шурхотіння. Життю гульвіси,
як подарованій речі, в пащеку не зазирають,
воно оголює зуби при кожній промові.
Від усієї людини частину вам залишають
мови. Частину мови загалом. Частину мови.

(перекладено 2010 р.)

Миш'як. Дозовано. Як вийде.
Не алкоголь. Не нікотин.
Щоб жив. Щоб не пристав до виду
зникаючих кудись скотин.

Миш'як. Без хімії і зілля.
Без докору і сліду у крові.
Отрута, що не зна підпілля.
Законно. Просто se la vi.

Миш'як. А спробуй не вживати!
Останні нерви. Певний зміст.
А ще - є завжди що втрачати.
А ще - не зовсім егоїст.

О Боже! Чашу цю обридлу
не дай розбити і ... розлить.
Щоб жить. Щоб не назватись бидлом.
Щоб Ти усіх терпів любить.

10.10.2010

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!

Не обещано нам судьбою,
Что по жизни – да налегке…
Поменяться хочу с тобою
Главной линией на руке.

Как же я тебя огорчила,
Доморощенная гадалка –
Рано с гибелью обручила…
Что ж, меняемся. Мне не жалко!

Но захочешь ли ты такую:
Тропку горную, птичий след,
Всю изломанную, двойную,
Странную… А другой ведь – нет!

Я настаивать не посмею,
Пусть останется все, как было.
…А что жизнь у меня длиннее –
Сильно в прошлой, видать, грешила… ;))

Ти освідчивсь мені на світанні
Уві сні чи напвзабутті.
Так з*явилося справжнє кохання,
Що буває лиш раз у житті.

Наші свідки полохані зорі
Засоромились наших зізнань,
А проміння ранкове прозоре
Розчинило ту зоряну рань.

Наші свідки приборкані хвилі
Ніжно пестили вранішню синь,
Місяці оком єдиним щосили
Підглядав за паланням обійм.

Ну а трави, завзяті пустунки,
Нашорошили вуха-квітки,
І, наслухавшись наших цілунків,
Почали розпускати плітки.

Їх підслухавши, вітер ранковий
Це розніс по усюдах усіх.
Може сталося так випадково,
Що нас ранок зустрів у росі?

Може збіг, що лиман синьоокий
Простягнув небо нам у руці,
Ну а сонце велично-високе
Дарувало букет промінців?

Заховала під осягом тіло
І прикрила волоссям лице
Звідусюди земля шепотіла:
"Не ховайтесь, ми знаємо все!"

Ти освідчивсь мені на світанні.
"Я кохаю!" - у ранок кричав.
Ранок вірив у справжнє кохання -
І росою нас двох повінчав.
2006р.

Зупинились версти
Під моїм вагоном,
Знову ти воскресла,
Висріблила скроні.

Мідяки в кишенях
Цокотять зубами,
Постаті в шинелях
Стали поміж нами.

Тріснули колеса
На весь світ червоно
І стоять вагони,
Мов човни за плесом,

Мов думки далекі,
Мов печаль моя,
Мов стрункі лелеки
Поміж нас стоять.

1997

Без сорому осінь оголює світ,
Без жалості вітер пронизує душу,
Та більше принижує... Втіхи кредит,
Щоб знов обирати між „хочу” і „мушу”,
І знов сподіватись на „все буде добре”,
Щоб свята чекати, скупих вихідних,
Яскраве сховати, носити лиш чорне,
І знов повертатись до них, до чужих,
У транспорт громадський заносити тіло
До ще двадцяти таких же холодних,
Яких так нічого в житті й не зігріло...
І далі те саме, а спогадів – жодних.