Моє поле

Моє поле – незоране й чорне,
Тут трава не росте.
Моє море – засіяне штормом,
Тут живого не видко ніде

Хмари мої – тільки грозові,
Їхні туші важкі та понурі.
В моїх жестах, усмішці і мові
Домінують відтінки похмурі

Мої гори – холодні й байдужі,
Із хребтами вершин, кістяками проваль…
Немов вої – безсмертні та дужі,
І зодягнені в морок і сталь

Моє поле – градом полите,
Тут трава не росте.
І душа ланцюгами сповита –
Навіть сліду не видно ніде…

18 ноября 2010

Скажи, що тримає нас в цьому місті?
Загнуздана осінь,
яка лиш зрідка затікає в порубцьоване тіло
вулиць?...

Якби ми вчора впали обличчями в ту калюжу...
...якби ми мали обличчя.
може , тоді б повернулись.

Щось змушує нас бути його легенями.
Напружуватися щораз для вдиху,
Вірогідно,що скоро той сивий дідо
Сховає нас в кишеню собі на лихо.

Якась жінка, що нещодавно втратила
чоловіка,
застібне нас у гаманці.
Знаєш, навіть
якби нам лишили щілину або
покликали,
то нізащо б вже не замкнулися двері ці.

Ти ще памятаєш це відчуття,
коли вся шкіра наче пече або

судомить якусь кінцівку,

звісно це все не найгірші симптоми хвороби-
людське життя.
Та все ж ми маємо чим пишатись,
бо не тримали в руках
гвинтівки,
вдавали бувалих двох пацифістів,
надсилали батькам вітальні листівки,
і, як завше, вони нам - доларів двісті.

Ти віриш у нашу країну?
Чи зможе вона без нас (...)
Насувається темно-синя стеля,

наче їй хтось голосно крикнув:
"Фас!"


2010

Тепло, ніжно і волого…
Попід вікна осінь ходить.
Ніжно, затишно, тепло…
Стрепенулось. Потекло.
Невгамовно, невідступно
День толочить воду в ступі,
Мовчки тисне на педаль:
Нездоланна відстань. Даль…

За вікном опалі сльози
Причаровують морози.

Догорає щастя свічка,
І прочитується звичка:
Бути поруч. Бути близько.
Вже у небі мріям слизько,
Вже сповзає ковдра з ліжка,
І народжується книжка.

І така м’яка знемога –
Пригорнулась, мов до бога
І на грудях тихо спиш,
Душу диханням п’яниш.

Вже стікає на підлогу
Вічність поглядом вологим…

… Ніч – зрадлива чорна сучка –
Одягла чужі обручки.


2010

Відхрестивсь.
Як мудрий від печалі.
Доброокий – годував пташок...
Зорі мені в душу накричали,
Світлу від безмежжя і дірок.

Так живу – німий від потрясіння,
Теплий від дівочих зазіхань.
П’ю вино.
Валяюся на сіні
Зовсім не далеко від гріха.

Шляхом від подвір’я до повір’я
Кров димить.
Бинтує душу бунт.
Тому і закоханий з тих пір я
У космічну безвість голубу.

Тому і паломствую Землею,
В себе утікаючи від всіх.
І плету тремтливу епопею
З пуповиння дорогих доріг.

Світ мені – мов цвинтар празниковий,
Де хрести з деревами ростуть.

Відхрещусь.

До снігу стану словом,
Із якого реквієм складуть.

Сердито бухкотів закипаючий чайник,

Фортеця готувалась до бою,

На стінах проступала смола.

Цікаво, хто пам’ятатиме довше кров?

вони, чи вона?

фортеця, чи люди?

Набравши повні груди

повітря, пилу,

пропущених дзвінків,

подиву, захвату,

знову повітря,

знову пилу.

П’ятирічний хлопчик жбурляє щосили

Камінь вгору.

А камінь належить

чи скелі, чи землі,

чи морю,

чи, власне, хлопчику.

Але не небу.

Скільки руху!

Що незмінно біжить до крапки.

Після якої

і фортеця ковтає століття мовчання,

і потребуючий термінового втручання

закипаючий чайник.


2010р

Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя доля, відрада і спів.
Синє небо глибоке й безкрає,
І роздолля врожайних полів.
В голубих і рожевих серпанках
Заховалася зелень дібров.
Наче мами свята колисанка,
Ти у серце моє увійшов.
Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя радість і смуток, і біль.
У розлуках без тебе вмираю
І до тебе спішу звідусіль.
Поспішаю до отчої хати
Всім обставинам наперекір,
Щоб найкращу матусю обняти
На землі, не лукавлю, повір.
Я люблю тебе, рідний мій краю,
Моя віра, надія, любов.
Помираю в журбі й воскресаю
На землі твоїй в радості знов.
Я з дитинства не знаю спокою,
Але рада всьому, що було.
Стільки гроз пронеслось наді мною, -
Скільки в небі веселок зійшло!

День к исходу клонился, обычный ноябрьский день,
что проходит вполсилы, уходит всегда неприметно,
черной сеткой ветвей за окном шевелилась сирень,
неспособная спрятаться в дом от осеннего ветра.

До зимы оставалось всего три часа. Что потом?
Сон во сне, где бежишь за собой по неясному следу.
Просыпаешься утром, готовишь себе суп с котом,
чтобы с тем же котом этой гадостью и пообедать.

Что потом? Сон во сне: ясной ночью в лесу при луне
истечение сроков надежды - почти неизбежность,
только шерсть индевеет на серой косматой спине,
потому что из дома опять убежал без одежды.

Это был понедельник, сирень шевелилась в окне,
в телевизоре американец, висящий на тросе,
побеждал абсолютное зло на вселенской войне
и в конце победил, несмотря на отверстия в торсе.

Воспаленно впивались глаза в заоконную муть,
привыкая смотреть в темноту не моргая подолгу,
для того, чтобы после уйти в эту стылую тьму
по неясным следам городского седого верволка.

Червоні кетяги калини
Мені наснились в чужині.
І повернулось з далини
Моє дитинство журавлине -
Моя маленька батьківщина,
В піснях оспіваний Сокаль.
І загніздився в серці жаль...
Хто я тут є? Чия дитина?
Не пестять душу мури Риму.
Краса помпезна "Міста Вічного"
Мене доводить вже до відчаю.
І лиш у снах додому лину,
До рідних кетягів калини.

мені наснився наш з тобою дім
і ми - щасливі. дуже гарно снилось...
що вогник у плиті палахкотів
і я до тебе ніжно притулилась.

у домі тепло й темно. ти сказав,
моє волосся завжди пахне осінню.
наснилося, що ти мене кохав,
що твої очі досі квітнуть просинню,

що ти від мене більше не підеш,
що все назавжди!.. ой як гарно снилось...
здалося, навіть, світ не має меж,
і я назавжди в ньому загубилась.

2010

Тот сон и тревожит, и мучит,
виденьем нахлынул: давно
меж капель дождя солнце-лучик
Я цепляла сильным крылом.
Просто песен тогда летала я
и парила так в небесах!..
Но случайная встреча, малая
поселила нечаянный страх.
До земного житья приспособила,
в суете бегут день за днем.
…Ну а крылья… Их жизнь не скоробила,
Но сложила пустым багажом.

24 листопада 2010 р.

Батькові

Кріпак вертається до пана?
Така ця драма окаянна,
Коли довкола – гріху слід.
А ми бредем волами часу,
Позаочі – либонь кіраси,
А у жінок – під серцем плід.
Хто дожене наш час і долю,
Невже ми двадцять літ у полі?
Чорнозем продали давно.
Нас вітер часу – глодом, боєм,
А ми пнемося лиш до гною,
Глибоким зашморгом – тавро.
Врятуй нас, Господи, від смерті,
Не дай нам, зрадникам, померти,
За обрієм – до скону зим?
...Обабіч стіни. Там – майдани,
Куди батьки нас проводжали,
Свободу закликать в бою.
Ми помирали та не щезли,
То краще б ми росою скресли, –
Чи волю віддали свою.
...Померти ладна рідна мати,
Коли з-під брів – дітей армади,
Своєю кров’ю поколінь:
Не дай нам, Господи, віднині
Зректися волі, України,
Востаннє вірте нам.
Амінь.
2010

Прокидались думки,
Аби знову летіти у вирій:
Десь туди, де Вона,
Ніби лагідне сонечко, гріє,
Де з легкої руки
Усміхаються сни сумно-сірі,
Де не спить чарівна,
Най.., най.., най-
заповітніша мрія.
23.11.2010р.

Ілюзія щастя – розкрилені межі даху.
Вдихнути не втраплю – замкнуло якесь реле.
Так репнула лунко моя шкаралупка страху.
Я ближче до неба, до тебе, без всяких «але».
Я вмію літати! (А дзуськи-таки, не долу!)
Мій давній Стерничий, і ти уже постарів.
Ми від павутиння звільняєм летючу гондолу,
В чотири руки плетемо парусину слів.
З землі нас не видко, очима не вгледиш суті.
Тумани у Києві – може іще й тому.
Гасають по палубах наші думки роззуті.
Ми їх не фарбуєм, не ділим – яка кому.
Навчитись літати – це справа на половину.
Не впасти з невір’я – ото уже пілотаж!
Згортається небо, як штокова парусина.
Пів миті до старту. Останній наземний стаж.

16.11.2010 Умань

Даты, числа, слова и
Мысли о судьбе человечества.
Идет грандиозное преобразование сознания.
На Тонком плане открываются
У людей Духовные Врата.

Слушаю мелодию ночного дождя.
Закрываю глаза, улетаю к Тебе,
Родная, нежная - небес жемчужина,
Среди избраных Избранная.

Возможно все, не сомневайся.
Слышу нежную песню Души:
,,-Моя Любовь большая чистая,
Знаю слышеш меня Ты.
Ангел мой - любовь нежная,
Соединимся Душами Мы".

Сущность вещей глубинная,
Всем открыты Счастья Врата.
Мы носим все с собою -
Слово есть число, Шифр Бессмертия.
МЫ - Едино - Мудрости жемчужина.

А я ще 20 днів мовчатиму про те,
Що в його кімнаті запах сушеного літа
Про смерть і про осінь...Проте
він зле посміхнеться і посмішка наче вітер

Що вранці захочеться снігу і теплоти
...Отримуєш тільки каву і сигарети
Читаєш йому невідправлені листи
Дивуєшся хижим рисам його портретів

І все...Вночі завиєш від давніх ран
А голос у нього рідний і ненависний.
І погляд здавлює горло, наче капкан
Він подивиться в дзеркало...Дзеркало трісне...

Я не знаю , чи почнем ми коли-небудь пірнати з приголосних у голосні,
може хоч на свято ти викреслиш з робочого графіка вектор, направлений на агресію.
Але я хочу виграти тебе так , як виграють пісні
на будильник і як температура зрештою виграє по Цельсію.
Я навіть певен , що ти підіймаєшся сходами не повільніше від атмосферного тиску,
коли такі перепади і осінь летить зі спини , немов із колишнього шизофреніка голоси,
летить собі , падає і розпливається на крапки , коми і риски,
а більше - відбитки подвоєної , склеєної смуги чи полоси.

2010

Новорічна невеличка
"накрапа" привітна звичка.
Шле усім, кому це любо,-
"З Новим роком, творча групо!"

У мережі з кожним рухом,
з новорічним "що за вухом",
не мовчи на жарти скупо...
"З Новим роком, творча групо!"

Смайлик-жарт не гра у жмурки.
Усміхнеться до Снігурки,
Майстра збурить до змагання.

Дідуся йому не треба,
бо дарує, як від себе,
найщиріше привітання.

23.11.2010 "Сльозогінний сік березових віників"

Я омиваюсь вашими обличчями,
у центрі міста де з бруківки сад,
та на шпильках украдене величчя
вже тисячі печалей як назад.

гортанний сміх луна з чудацьких лат,
з облич майстерно мазаних тугою,
смієтесь у бруківку і асфальт,
а я ще й псих у чварах з головою.)

а я дивак, і інші мої шати,
вглядаюсь в вічі всім хто є навкруг
немає моди і гламуру, лиш стигмати,
від тих хто називались гордо - "друг".

Тобі довірив вогнище
Кохання.
Від дощів
Не вберегла дві іскорки –
Їх вітер
Потрощив.
Шукаю в мокрім попелі
(романтик
у плащі),
А ти вже ноги витерла
Полотнищем
Душі.



2010

Пращури завзяті та могучі
Будували храми і вали.
Поховать веліли їх на кручах,
Щоб ті кручі вищими були.
Кров’ю, потом і слізьми полита
Мироносна Ольжина земля.
Хай її Всевишній покровитель
Береже, як мати немовля.
Вишгороде, молимось за тебе,
За твою одвічну доброту.
За блакить безкрайню твого неба
І у полі ниву золоту.
Отче наш, майбутнього предтечі
Уквітчали працею свій край.
У достатку дай зрости малечі,
Позабуть минуле нам не дай…


2005

У руці рука,
До щоки щока...
Ти бліда яка:
Колір молока.

Мерехтить печаль
У твоїх очах.
На вустах загас
Усмішки Пегас.

Щоб розкритися
І зігрітися,
Треба вмитися
В сонця китицях.

Серед верховіть
Засвітити світ.
В ту єдину мить
Вічність перелить.

Ти моя близька,
Колір молока.
У руці рука.
Я тебе коха...

2008

Лукавому роботи небагато
У дивокраї, де нарід сумирний,
Хоч сотні літ бунтує і бунтує
Без всякого просвітку в бунтуванні
І без мети своїх численних бунтів.
А так нарід сумирний і гостинний,
До того ж працелюбний.
Ґазди, ґазди… Що дім – то ґазда.
А до справ загальних немає хисту.
Проте жага, жага непереборна
Схопити булаву, кашкет сержанта,
Принизити слабкого і сусіду
Нашкодити ( прислів’я про корову).
Найцікавіше, кожен другий бачить
Свої хвороби і дотепні жарти
Придумує, і створює фольклор.

Сумно, мовчки і трохи боязко,
Швидкісним спорожнілим поїздом,
Утікала я від самотності,
На полиці, на другому поверсі.
Загорталась в пальто із Осені,
Гріла диханням руки до зимна,
Цілувала повітря сплакане,
Малювала на вікнах краплями.
Тиша тліла зимовим холодом,
Я тримала руками голову,
Русий волос вкривався інеєм,
Хтось окликнув забутим іменем.
Звела очі страхом обвітрені,
Як я досі цього не помітила,
Що ти також біжиш від самотності,
На полиці, на другому поверсі...


23.11.10р.

А дні чим далі – тим сідають нижче
І довше сходять на свої Олімпи,
І сни під ранок – по-батьківські віщі,
І ліс заснув, не дочекавшись німфи.

Минає рік, якому – не до сходів.
А як гуртом нам сіялося рясно!
Та – листя – долу, й на самому споді –
Земля дріма, як озеро під рястом.

Чому ж мені заснути не вдається?
Хоча би ніч передрімати пам'ять,
Бо так болить у серцевині серця,
Що й недругам такого не віддам я.

Бо так живеться – ні на що не схоже:
Абсурд своїх звеличує героїв,
І часом я повірити не можу,
Що це усе – насправді, і зі мною…

Світить місяць, світить красний,
Світить ясная зоря
І кружляють вони в танці
Два закохані серця.

Місяць каже: "Я кохаю!",
Зірка очі опуска,
А це значить :"Теж кохаю...
Буду я навік твоя".

Усі зорі закружляли,
Пару радо привітали.
Зірка й місяць усміхаються
Й ніжно, ніжно обнімаються.

Серце від кохання ніжного палає,
що воно взаємне серце добре знає,
милого вічні,чарівні слова,
чує кохана кожного дня.

Погляд коханого чарує,
й стільки радості дарує,
погляд цей привітний
і такий тендітний.

Кохання милого-криниця,
що повна чистої водиці,
з якої хочеться ...
обом напиться...!

Місяцю юний,ти муза моя,
Мене полонила врода Твоя,
Проміння Твоє ллється наче з раю,
О,красний місяцю,Тебе я так кохаю.

Місяцю ясний,я зірка твоя!
Давай закружляєм в танку,Ти і я,
Я Тебе буду леліять й кохати,
Ти ж мене будеш завжди окриляти!

Іду до тебе любий,мій коханий,
Щоб знов пізнати присмак раю,
Щоб знов пізнати пристрасті кохання,
Воно - одвічне,з вечора до рання!

Як ніжно голубиш і пестиш мене,
Любий..навіки кохаю тебе...
Наші серця в коханні єднаються
Вогонь почуттів розгоряється....

Кохаю...І відчуваю присмак раю..

Перше опале листя,
Під ногами шелестить,
Під сонячним промінням,
Як золото блистить.

Лежить те листя й згадує,
Про той прекрасний час,
Коли на гілочці гойдалось
І радувало нас.

А подих ніжний вітерця,
Його підіймає,
І воно в танку осіннім,
Весело кружляє.

Ми з милим у Карпатах,
для нас це справжнє свято!
Густі ліси довкола
сплелись в чарівне коло.

Стежина швидко йде,
в глибини лісу нас веде.
А ось ясна поляна -
вона так гарно вбрана.
Довкруг пташки співають,
нас двох вони вітають.

А ми удвох, а ми удвох
у чарівних Карпатах.
А ми удвох, а ми удвох -
яке казкове свято!

Листопад, листопад не барися,
На конику вороному примчися,
Листочки з дерев забери
І кольоровий килим сплети!

Килим багряний,
Килим духмяний,
Килим чарівний,
Подиву гідний.

В задумі стоять безлисті дерева,
Їм колискову співати вже треба,
Вітри їм шлють палкі привіти,
Гойдають їхні голі віти...

Вітри їм радо пісні співають,
Дерева солодко дрімають...
бачать вони чарівнії сни,
що сповіщають прихід весни.

Сниться деревам,як весна
листям зеленим віти вкрива...

Пізня осінь,гарна днина
І на небі ні хмарини,
сонце світить,трішки гріє,
на душі усім світліє.

Здавалось,що осінь пішла,
й назад їй дороги нема.
Вона сховалася напевно,
щоб вийти з засідки таємно...

Казковий нам робить сюрприз,
виконує кожний каприз.

Осінь від нас вже йде,
Щедрі дари свої шле,
Останні листки зриває вітер,
Дарує нам чарівні квіти,
Танцює осінь прощальний вальс,
бо це для неї останній шанс.
З-за обрію визирає зима,
Поспішає до нас крадькома...

Осінь-красуня знімає корону,
Сумно встає з свого пишного трону,
Посилає нам в дарунок
Свій останній поцілунок.
Огляда усе довкола,
І співа чарівне соло,
Золотії коси розпліта,
Решту золота скида,
І за обрієм зника....

Легенький вітерець,
летить навпростець,
цілує нам вуста,
моргає неспроста.

Так ніжно обнімає,
і швидко утікає,
він молодий юнак,
танцює легко в такт.

Він з айстрами фліртує
і у саду пустує,
він яблука зриває,
грушки униз кидає.

Ось трішки утомився,
водиченьки напився,
й помчався знов собі,
у далі голубі....

Come to me my dear,
You'll be welcome here,
My feelings are sincere,
I know that you are near.

I'm looking at the moon
You'll visit me soon.
Sooner or later you'll be mine
The sun for us will shine and shine.

Time passed and we met at last.
When the first stars appeared in the sky
You kissed me gently for the first time.
Your kiss was so sweet and tender
I will keep it and always remember.

Терпко-терпко пахне хвоя,
Місяць ллється молоком, -
Ніч карпатська зорепадна -
Чари, змотані клубком.
Десь між віттям стогне мавка
Чи з розкоші, чи з туги.
Кожна квітка, як жертовник,
Скелі й урвища - боги.
Ніч серпнева, ніч карпатська -
Чари відьомських очей.
Душні, стиглі, надшалені -
Не забути тих ночей.
Місяць срібним напівкругом
Обіймає юну ніч.
Мавки в танці вихилялись,
Світло скочувалось з пліч.
На малиновий жертовник
Вже покладено дари:
Вина, зоряне намисто
І полуденні вітри.
Ніч циганкою хмільною
Ворожила по зірках.
Тихо квіти шепотіли,
Ніжно танули в руках...
Лань тремтлива і печальна
Завмира, як силует.
Ельфи в синіх незабудках
Розпочали свій балет.
Калиново і ранково
Помирала древня ніч,
Щоб з пробудженням русалок
Знов подати юний клич.

- Ніколи! Ніколи! Ніколи! -
як грім несподівано впало.
- Ніколи? Ніколи? Ніколи?
Але ж хотілось так мало.

"Ніколи"... твоє "ніколи"
закреслило радісну мрію.
"Ніколи", холодне "ніколи"
забрало останню надію...

А мені пощастило більше, -
Бо закохана і кохана.
Не пишу я красивих віршів,
Та й в загальному безталанна.

Але серце щемить щомиті,
Хоч не скоро у нас побачення...
Маю щастя в любові жити,
А все інше не має значення!

З-за обрію накочувались хмари,
Мов хвилі,
Й кам'яніли на землі –
Над морем дощ,
Нас обступили гори.

Моя плането, вічний Прометей,
Вогонь життя в твоїх крихких долонях
Занапастила жадібність людей...
Либонь, тому моря твої солоні?
То − кров твоя, розбурхана гвинтом,
Стромбована печатками мазуту,
То − лімфа під операційним швом,
Що прагне від запалення позбутись
Либонь, тому здригаєшся в корчах,
Чи посилаєш на міста цунамі?
ПінОю біль запікся на очах
Озер твоїх, запльованих синами...
Родюча − ти, Праматір матерів,
Кастрована вузлами териконів,
Підчас порожній розверзаєш зів,
Ковтаючи будинки, − та й райони...
Безсила ти навалу цю спинить,
Що крає плоть твою несамовито.
Либонь, тому сучасний апетит
Й тебе саму потворить ненаситтю?..
Зневажена ділками навідліг, −
Саме життя! − причина і опора,
Ти облогом лежиш не перший рік
В кліщах егоїстичного терору...
Ножі мантачить жадібний карналь,
Понад легенями лісів схилився, −
І байдуже йому, що магістраль
Не принесе нічого, крім асфіксій.
За мовчазною згодою юрби,
Родючість бачать в добривах токсичних...
Тебе вже не залишили тобі,
Либонь, тому сумуєш анексично?
Ти проковтнула і Зорю Полин,
Твій ліс, утім, посивіло зіржавів.
Я прихилюся до твоїх колін
І ноги цілуватиму тужаві.
Моя плането, ти іще жива,
Ще не зазнала незворотньої кастрації.
Попри нелюдські іспити єства,
Ще не закльована орлом цивілізації.

2010р.

Невірні симптоми німого падіння;
Ти хто? – «Я потвора – з твого божевілля».
Ні втеча, ні слава і не порятунок,
Готуєш для себе невдячний лаштунок.

Невірні колеги карань і свавілля;
Як звати тебе? – «Я твоє божевілля.
Не бачиш мене і не можеш пізнати,
Та руку мою мусиш ти цілувати».

Незвідана крапка – брехливий рятунок,
Я вилию з серця той бруд, наче трунок,
І сліпо читатиму вислови серця,
Залишені подихом вітру на скельцях.

2010

Я не можу тебе описати;
Ти той лист, що любов запідозрив,
І пожовклим туманом обряд
При задиханих змістом тривожив.

Я не можу тебе описати;
Ти той бог, що не вміє чекати,
І в спізнілих закритих хатах
Залишається тільки ридати.

Волоцюгою вештаюсь в місті,
Як не та, що колись тебе знала,
Я листатиму в сірому місці
Тих годин, що колись дарувала.

Я не можу тебе описати,
І не хочу тебе називати…
Переходить дорогу той шлях
Схолоднілої взимку кімнати.

2010

Розчесавши усі на світі моря, скуштувавши дикого тютюну,
відгризши важку лапу втоми,
він повертає до свого проклятого берега,
де так порожньо й страшно, що птахи вирощують ікла,
а замість товару приходять нові каліки та жебраки.
Він за звичкою промовчить: “Ну, доброго ранку,
вічнозелена купо лайна!”
А місто, як завше, не скаже: “З поверненням, збоченцю!”

Він, потоптавши іржавий пісок, зітре зі щетини пил,
щоб знову піти до неї,
до тієї хороброї дівчинки у червоних гумових чобітках,
що хоче його…
Що хоче його
нових оповідок і жуйок і дивних звірів у великих книжках.

Він посадить її на широке як світ підвіконня,
де чорні пухлини вазонів,
де довгі шиї малахітових кактусів тягнуться крізь камінці,
щоб побачити, що буде далі.
А казка в його долоні, наче маленька мушка,
то стихне, то знову шукає свободу.
І ось він – твій заморський спаситель, твій ірисовий рай.

Що бачила твоя мати, як на неї зійшов благодатний біль?
Чи чула вона звуки сирітського хору,
коли клала тебе на вологі кущі ялівцю?
Хто похрестив тебе з першими переломами,
коли всіх ангелочків було розібрано,
а ти довго дивилась на шторм, а потім
упала в кому?
Він тебе підібрав. Він тебе похрестив. Він тобі берег.

…Жебраки так низько відпускають дим,
що вони, ідучи повз них, взявшись за руки,
наступають на нього,
причаївши у горлі кожен свою монетку.
Ідуть по місту, де немає цирку, бо нікому не весело,
ідуть по мушлях – бо ніхто у них не живе, окрім
приблудного шуму,
ідуть відпускати гріхи покинутим кораблям…

Ніч виходить за межі світу.
Моніторами вікна світять, –
Філігранні листи в нікуди,
Фоліанти бажань і слів.

Загадкові нізвідки фрази,
Задоволень розбиті вази
І присутньо-відсутні люди,
І безмежна буденність днів.

Не знаходиш, чого шукаєш,
П’єш безодню і трішки кави.
І лукавий квадрат у всесвіт
Залишає тебе ні з чим.

Ніч розплющує очі сині –
Ти заплутався в павутинні,
Ніби муха, і хтось чекає
Щоби виссати кров і суть.

А приходять слова по суті –
Огортаєшся в жовту сутінь,
Як в сутану…
Але останню
Люди волю крізь вікна п’ють.


2010

Приходить час любити і мовчати,
Не поступатись вічнім в тимчасовім,
Приймати радо,
Відпускати радо
Дні чорно-білі й різнокольорові.

Приходить час – іскристий, ніби келих
Шампанського у день нового року
І хай ця доля – грубого помелу,
І хай душа не відає про спокій.

Приходить час крилатих і вогненних,
Серця яких переросли цей грудень.
Весна - у генах,
І любов – у генах,
І вже ніхто ні верне, ні остудить.

Приходить час – нікому не спинити:
Щоб нице – долу, чисте – возвеличить,
І бути сонцем, там, де легше вітром,
І ранком бути, де простіше – ніччю.

Темні вулиці мрякою сховані,
Не пробити її ліхтарям.
Піднімаюся битими сходами,
Що завалені різним сміттям

Темні вулиці з темними хащами
Із асфальту, машин і бетону,
Страхітливими клацають пащами,
Ріжуть нерви сирен передзвоном

Темні вулиці з сірою мрякою…
Темні вулиці з чорними душами…
Перекривлені, перелякані,
Мов на каторзі, жити змушені

А я йду і повітрям дихаю,
Так, повільно іду, кайфуючи,
Насолоджуюсь осінню тихою,
Темних вулиць проклять не чуючи

Своїм Києвом, вітром з міазмами
Насолоджуюсь - щиро зворушений.
Нехай в заздрості корчаться спазмами
Темні вулиці з чорними душами

18 ноября 2010

Моя провина лишиться мені,
прикмета часу, лишиться вона –
взір батьківський в дочасній сивині –
вона тобі гукнеться, сивина...

І буде день, гаптований “ніщо”,
і ніч самозаглиблена. Стривай,
чекай-но, мить, бо нас вже тіні, що
без нутрощів, відстежують за край.

Утворюючи хрест, лягли вони
на серце, і на руки, й на чоло.
Та безлад той мені не затулив
далеке і близьке небесне тло.

В садах дощем зіпсуто всі плоди,
Безбарвні очі втуплені внікуди.
Вкляк вечір у німотної води,
в путівнику зоря, немов полуда.

Лишень подумаю, що то все назавжди,
що флейта я – крізь мене дощ вирує,
немає сенсу залишать сліди,
та з’яву їхню серцем пророкую.

Привіт !
Я твій тихий світанок,
Невипита крапля дощу,
Я твій несполоханий ранок,
Цвіт пізній в вечірнім саду.
А хочеш, ще стану туманом,
Росою тебе освіжу,
Медовим цілунком духмяним
Уста твої ніжні торкну.
Промінчиком лагідним стану,
На вроду спогляну твою,
То вітром грайливим нагряну
У пору нестерпно-жарку.
Чи стану далеким, як зорі,
Солодким мереживом сну,
Краплиною щастя у тобі,
Струмочком кохання зійду.
В блакитно-небеснім узорі
В долоню твою упаду,
В любові з тобою і в горі
Земну цю дорогу знесу.
Бо ти, ти у мене єдина,
Одна в цілім світі така.
Лебідко кохана, тужлива,
О сестронько вірна моя.
А я — є твій тихий світанок,
Невипита крапля дощу,
Я твій несполоханий ранок,
Цвіт пізній в вечірнім саду.

вересень 2010р.