Ми побралися тихо. Беззвучність в органі стогнала...
Над прозорим затишшям загасли зірки-ліхтарі…
Нас тоді випадково (на кастингу) двох відібрали
Серед тисячі інших іще молодих яворів…

Нам з'єднали усе: від плечей до тривожних набатів, -
Переплутані ноги сховавши під спільним стільцем...
Серед інших дерев ми одні (як не дивно) жонаті -
Невритмований подих (на двох) об’єднали з нулем...

Перешили серця. Перекроїли долі – корінням…
Стільникові оргазми - сценарним дзвінком (на виду)…
Я тебе не люблю. В мене інші весільні ведіння...
Але тільки покличеш – одразу (найперша) прийду…
2010 рік

Яка різниця – склянка чи стакан?
Аби напиться.
Чи є відмінність – раб чи, може, пан?
Зоря - зарница?
Яке нам діло – русич ти, москаль?
Слова чи перли?..
Гей, українці! Хто це вас приспав?
Чи ви вже вмерли?!
Де ваші думи, що вогнем горять,
Бо небайдужі?
Де ваші справи, де могутня рать,
Де ваші душі?
Чи між минулим і майбутнім днем
Уже парсеки?
Чи ми готові продавать себе
Комусь на секонд?
Не вірю, Боже! Ти нам говорив,
Що спершу – Слово.
…Знайди його. Шануй. Боготвори.
Любімо мову!
13.10.10 р.

Як страшно, холодно і мертво
В моїй спустошеній хатині
Як лячно, сумно і буденно
Проходить день насамоті.
Мов самовбивця, вічна жертва
Малюю сад у домовині
Пече тривога, біль нестерпний
І я тону у темноті.
А раптом десь колись у світі
Мене побачиш, ніби вперше?
А що, коли це просто сумнів,
Але не зрада, не нудьга?
Та мерзнуть перші чисті квіти,
Любов байдужістю обдерши
Самотність нищить інші душі
По ранах люто сновига...
Тебе нема...А люди мріють,
Зірки у неба позичають
Тебе нема...В очах у вітру
Нема ні злих, ні добрих слів.
Я задихаюся без тебе -
З тобою я себе втрачаю.
Тебе нема... А весни квітнуть
На цій спустошеній землі.

Верхівки дерев
Поглинають хмари.
А хтось складає
Іспит на справжність...

Гордість шалена
Б'є у рани.
Але смирення природне
Врятує, як завжди.


2010 року Божого

Зазоріє зоря – згине темінь приземлена.
Облетить пелюстками безмісячна ніч.
Розпогодиться небо, стане світло і зелено,
Як уперше любов тихо скаже: «Помовч!».
Не сполохай її, приголуб і доглянь,
А як виросте трохи, дай притулок у серці.

рот
повний
золотих
зубів
просив
помадно
кілька
мідяків
йому
піддакувала
сива
борода
від
тютюну
пожовкла
чи
руда
чи золота як зуби
чи як мідяки медяна
у будь-якому разі
тихо й п'яно
просили милостині, милості, монет
щоб ще тихіше та п'яніше потім
піти по струнах місячної стежки
переплітаючи мотиви кроків і прикмет
тепер чи борода помадна, чи пожовклий рот
чи золота помада-сивина зубата
вони здіймають кроками пил нот
в який вслухаються на набережній патрулянти

2010

осінь сколола коралі каштанів,
листя брунатне затерпло між ними,
тане тепло барбарискою, тане
поза щоками у хмар-пілігримів.

серце вгорнулось у бабине літо,
правду ж гірку про зиму не сховати,
сумно виводить розчулений вітер
крихітній бабці осінню сонату.

Ні, я не можу – серце в склянці.
Це місто Суми… місто суму.
Тут і кохані і коханці,
Тут сходиш з глузду не від шуму,

Від тиші. Бо вона фальшива.
Її нема ніколи вдома.
Тут робиш те, що некрасиво,
Ти тут для кожного знайома.

Тут осінь помирає в грудні,
Тут вміти плакати – проблема.
…Упасти би тобі на груди,
Щоб сумувати не окремо.

Ти не поруч. Ти дихаєш важко у спину.
Як сумління, як тінь, як провина і гріх.
Дощ попереду нас, невблаганно, невпинно.
Жовтень кинеться в ноги, а ще ж не згорів.
Він молитиме, може, за мене у тебе,
простягатиме руки багряних листків,
буде вити вітрами холодного степу...
Та чи ти це почуєш, коли б і хотів?

Готичне щастя – осінь, цвинтар, щем.
Шпилясті дві будівлі, просто поруч ви.
Слова безпарні під м’яким дощем
Круками повсідалися на поручні.
Ковтає звично чорнокрила тінь
Квапливих перехожих сірі тіні.
Окропом капне віра Воскресінню,
На паморозь невір’я воскресінь.
...Як швидко відіграли скрипалі.
Часи часів – такий непевний строк.
Готичне щастя – жити на землі
І знати – це найбільша з помилок…

Київ 2005р.

Я бачу Осінь. Осінь каже «Все!
Досотано останню павутинку!»
Прозорих днів вкорочує плісе,
З туману шалик в’яже – що то, жінка!
Їй тільки б позолоту та парчу!
І так вдає, що, буцім, вся в роботі.
Нуртує, шепче: «Я й тебе навчу,
Як світ купати в золоті й болоті!»
Я бачу Осінь! Ви собі ідіть,
Хіба що жолудь в шпарку серця кине.
(Вже трохи більше трьох десятиліть
Вона мені щороку шле світлини!)

Умань 13.10.2010р.

У мене алергія на кохання.
І прогресує саме влітку, в спеку.
Така нормальна - з висипом і чханням,
І не ходіть ні поруч, ні далеко.

Відповідаю, любі, всім одразу -
"Привіт! Я добре. Так, навчаюсь.П"ятий...
А що хотів? В суботу? Не образив!
Іди собі, бо я почну мовчати!"

...Нарешті дочитаю свою книжку,
І не дивись на мої чорні вії!
Що-що?І пелюстки троянд на ліжку?
Мені начхати!В мене алергія!!!
18.08.2010

finita la commedia

Згорає час, немов сухе гніздо.
Від віршів туга, й та якась прийдешня.
Яйце, чи курка, що було там «до»,
Хіба болить, як з’їдена яєшня?
Хто там останній в черзі на життя?
Кажіть вже, хай за вами не займають!
Хай бурштиніє вже часобиття
У серці, у дахах, що протікають.
Старі хатки, ще заново старі,
Як равлики, волочим за собою.
І палим час на сажу в димарі,
Щоб нею маскуватися до бою.
Куріє пам'ять, як бікфордів шнур,
Пошарпаний і шашелем побитий.
І товщає альбом карикатур
Без кого ані вмерти, ані жити
Здавалося. А час підмалював
Поетам вуса, бороди і вуха.
Один у небо, другий Стіксом вплав.
А дні-вагони сонний потяг рухав.
Вже й бій минув. І хто там переміг
Нам на граніті викарбують, може.
А поки що всього – і сажа, й сніг,
Готичні шпилі, сови вздовж доріг,
І непідкупна Ангельська сторожа.

Умань 2010 рік

Життя проходить, наче мить одна...
Лиш озирну́ся: "Що вам скоїв, люди?"
Здається, що́йно тут була весна -
Аж раптом пекло стукає у груди...


13.10.2010

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

Імперії гнилій каюк настав,
Та вчили нас на совість, що й казати!
Розумний і тоді не пропадав,
На хліб та масло тямив заробляти.

І думалось, що ринок як ріка
Намножить статки здібних до науки.
А як дурний,- тому біда лиха,
Лопату і мітлу йому у руки.

Та щось у нас пішло не по-людськи,
Останній бовдур і хамло жирує.
А простачок живе на копійки,
Долонями кувалду полірує.

В той час, як безголовий "бультер'єр"
Ланцюг блискучий вішає на шію,
Вчорашній винахідник, інженер
В смердючих копирсається помиях.

У цьому й є природа простоти -
Дозволити себе у "чуні взути".
Натомість, безсоромний "багатир"
Здоровий глузд зумів перевернути.

Як жити нашим донькам і синам?
Чи й їм дадуть у руки по лопаті
"Проффесор" з заплямованим ім'ям
І "фахівці" з "колами" в атестаті?

28.09.2008

Мишенятку на кросівках
Розв’язалися шнурівки.
От халепа! От морока!
Не ступити ані кроку!
Мишенятко хмурить брівки
І давай в’язать шнурівки.
Спроба п’ята, спроба шоста...
Ох, не так усе і просто!
Ці шнурочки неслухняні
Підкоряються лиш мамі.
Мишенятко ж не здається –
Знов за вузлики береться:
– Не таке я вже й мале!
Будуть слухати й мене!
2010

Мить – і жалоба вкрила
простір.
З шаленим риком
смерть видирала з тіла
душі.
Подайте ліки
тим,
кому це насниться
ще не одної ночі:
крівонька,
кров,
кровиця…
- Хочеш забути?
- Хочу!
Слізьми не можна змити
пам'ять –
грудки іржаві…
Як же хотіли жити
жертви оті криваві…
Чом же вона можлива –
смерть
ось така раптова?
Щось запеклось там
зліва…
Бачити прагнуть знову
очі усіх –
живими.
Криком зайшлася мати:
- Пустіть мене разом з ними,
не час їм іще вмирати…
………….
Плете для жалів верейки
чиєсь каяття у полі.
Прийшлися
залізні рейки
упоперек
ліній долі…

Звідкіля ж ми вихідці -
Як душа не світиться
Навіть в сяйві місяця?

Чварами лиш ситимось
Й тільки робим видимість,
Що позбулись підлості.

Очі хижо дивляться,
Злість німа на вилицях,
Що аж покосилися.

Кров'ю окропилася,
Сумом оповилася
Ця земля без милості.

Де дороги звивисті,
Де вітри поривчасті
Дмуть, немов в чистилищі.

Виплекали хтивості,
Втратили можливості,
Мов не тим молилися....

Чи Господь не дивиться,
Як ми відхилилися?
Звідкіля ж ми вихідці???
13.10.2010р.

Коли я прокинусь, то стану іншим.
Вона скаже , що я зкурвився ,
І тиша не буде тією тишею ,
Яка зазвичай вечорами куриться.
Вона буде чорним порізом на кухні -
Торкатись руками ножа і сиру,
Щоб тільки забути мене і духів ,
Сиру і прокурвлену ними квартиру.
Коли я прокинусь старим трамваєм ,
Стяжілим , як сонце , прожовклим півднем,
Вона зробить чаю, який обриває ,
А потім назавжди піде.

2010

Відкрий листа.

Рядками я в долоні
твої розсиплюсь,
наче перший сніг.
І ніби випадково
рідні скроні
торкну я знов –
на щастя чи на гріх.

Читай мене.
Неписаним каноном
одвічних,
наче доля, почуттів,
до твого серця знов
коханням-дзвоном
звертаюсь я
простим малюнком слів.

Згадай палкий
і щирий поцілунок,
з життям з”єднай життя,
хоча б на мить!..
Налий мене і випий,
наче трунок,
і аж тоді –
у сонячну блакить

лети удалину,
за журавлями!..
Десь там, у зорях –
істина проста
Кохання Двох,
що вже не стануть
нами.
Але я ще живу.

Відкрий листа...

Потягнуло осінню, потягнуло!
Збило з ніг скалічених на ходу…
Пасажири тиснуться
На задвірках місяця,
Контролери бісяться –
На біду!

Протягнуло осінню, протягнуло!
Сіро-жовтим зашморгом затягло…
Небеса колишуться,
Кляті музи тішаться,
Бо вірші не пишуться –
Як на зло.

Засліпило осінню, застудило
Від початку відліку до кайми.
У квартирі світиться
Ми шукаєм вихід ці
Три осінніх місяці
До зими…

Не прирікатися на біль -
пече...
А часом, майже в божевіллі,
Шукаю я твоє міцне плече
Ми - вигадані кимсь, ми чорно-білі.
Із фотокарток, де існує все.
А я втікаю - швидше, швидше, швидше!
Не прирікатися на щастя, ні.
Твоєї долі вітер в шпарки свище
у тріщини в душі.
Дощі...
дощі...холодні і байдужі
З самого дна ще не відмита сіль
Німого неба вбитого в калюжі
Ми можем вирости понадмежево дужі!..
лише не прирікатися на біль

Я плачу словами, а ви читаєте вірші.
Я біль виливаю – редактор рахує рядки.
Мені треба тиші. Розкішної чистої тиші,
Щоб вільно родились вколисані небом думки.

Мені треба неба – великого, на всі очі.
Зірок мені треба багато – на кожну мить.
І ще – хоч би вишню. Її обійняти хочу
І серце гаряче до стовбура притулить.

Нехай запливе смолою, немов сльозою,
Нехай зашепоче листям мої жалі.
Нехай мене зробить доброю, а не злою,
Щоб я не боялась ходити по цій землі.

28.05.93

Комусь шлях долі встеляють зорі,
А я - вкладаю зорі у вірші.
Щоб стало менше болю повторень,
Щоб світ забарвить ще яскравіше.

Холодні зорі лягають в душу
І проростають у ній віршами.
ВідчАю камінь нарешті зрушу,
В минулім лишу криваві драми.

Додам я щедро в палітру світу
Яскравих барвів душі своєї.
Стежками долі піду у літо,
В якім одвічно ростуть лілеї.

Любов насправді - не проминуща,
Усі загоїть сердечні рани.
Життя щомиті люблю я дужче,
Йому віднині моє - "Осанна!".
12.10.2010р.

Вчорашній день – як лагідність жоржин.
Цей тихий день – невже він був лиш вчора?
Осіння урочистість без причин
На золоті берези дивно хвора.

Нерівні сходи у твердій землі,
Насипана без жалю жовта глиця.
Кошлатий дуб і жолуді малі,
Та холод під модринами розлився.

Остання пісня осені горить,
А димом пахне комин в давній хаті.
Застигла, заніміла наша мить
Й сіріють трав чуби, на сміх багаті.

1993

В розмовах день пройшов. Марнотою шукань
Душа вогнем розпечена неначе.
Налаявшись, в кутку Ксантиппа плаче,
А думка подолать не може твань,

А думка борсається втомлена, брудна,
В надії здибать вогкий острівець.
Та твердь хистка зникає, як мана.
Болото знов розпочинає герць.

Ксантиппа плаче. Демос дозріва,
Щоб перейти межу в своїй сваволі.
Нестям стає отрутою поволі,
А вічність викарбовує слова,

Котрі ще не записані допоки.
Його осудять посередні люди,
Але Недремне виправдає Око
І голос внутрішній, який не зна облуди.

І відкриваєш шлюзи, через які – потоп,
Краплями світла застигли нічні трамваї.
Місяць заліг на денці, місяць став на піт-стоп,
Навіть супутник навчився сили даремно гаяти.

Грамами рвуться хмари, колами по стіні,
Ліпиться сон до пальців, вивірка пообіддя.
Сонце за нас боїться і не зімкне повік,
Промені забронзовіють, промені візьмуться міддю.

Довгими чергами сосни на смерть ідуть,
Голови хилять, неначе старий собака.
Я витікаю із себе, наче срібляста ртуть,
І на дорозі розмов не розумію знаків.

Ти, подорожній, спалах твоїх гудків
Так розрізає простір, наче простромлене небо.
Світло втікає від баби, а від лиси й поготів,
Казками цими, маля, ти відтепер не гребуй.

На язичок – і гам! – зірвешся навпростець.
Вечір замінить день, склавши свої долоні.
От тобі й Голуб-Дух, от тобі й Син, Отець,
Витоками істерик і божевіллям сповнені.

І відкриваєш шлюзи, через які – потоп,
Краплями світла застигли нічні трамваї.
Місяць заліг на денці, місяць став на піт-стоп,
Навіть супутник навчився сили даремно гаяти.

Грамами рвуться хмари, колами по стіні,
Ліпиться сон до пальців, вивірка пообіддя.
Сонце за нас боїться і не зімкне повік,
Промені забронзовіють, промені візьмуться міддю.

Довгими чергами сосни на смерть ідуть,
Голови хилять, неначе старий собака.
Я витікаю із себе, наче срібляста ртуть,
І на дорозі розмов не розумію знаків.

Ти, подорожній, спалах твоїх гудків
Так розрізає простір, наче простромлене небо.
Світло втікає від баби, а від лиси й поготів,
Казками цими, маля, ти відтепер не гребуй.

На язичок – і гам! – зірвешся навпростець.
Вечір замінить день, склавши свої долоні.
От тобі й Голуб-Дух, от тобі й Син, Отець,
Витоками істерик і божевіллям сповнені.

Світе мій, перейдемо убрід
цю печаль і осінь, і провину.
Я повинна вірити, повинна
виправити все. Усе. Як слід.
Світе мій, не стримуй, не тримай.
Упаду – пізнаю вартість кроку.
Я твоя. Твоя іще, допоки
догорає сонячний розмай
бабиного літа… Світе мій,
не прийми руки на півдорозі –
раптом ранок, білий і морозний...
Вже не відігрітися самій…

Пригорни мою душу до серця.
Бачиш? Змерзла від злої негоди...
Зойком дикої пташки озветься,
що в неволі шукає свободи.

Пригорни мою душу до серця.
Відігрій її в теплих долонях,
як любові твоєї нап'ється,
калататиме пульсом у скронях.

Як веселий струмочок весною
зануртує снагою джерельця,
стане крига водою живою...
Пригорни мою душу до серця.


2010

розцілована осінь
безпутним дощем,
у патьоках вчорашньої
мідної туші...
ллє розкаяння хлющ
із небесних віддушин,
але, зраджена знов,
своє «ні» не порушить,
і не буде йому
ні пощад, ні прощень.

золота - золота,
та назавтра вбере
білий габіт,
цураючись пилу мирського,
залишаючи дійсність
іржаву й убогу
під уже не своїм,
а зимовим порогом,
де чіпляється сніг
до забитих дверей.

знов ніч заховала сльози ранкові
і на столі знову біле вино
як завжди пишу новий вірш я поволі
і знову я пяний собі говорю

Все класо, чудово, пройшов вдало день
так просто раптово не чути пісень
так добре побути лише із собою
забуть ти про клятви, що дані тобою

бо іх не почують, про них вже забули
і сліз невідчують, бо мовчання почули,
і крик не побачать! ТИ перестань
тебе на пробачать, бо пройдена грань...

А завтра знов прийде сьогоднішня ніч
і знову ти випєш, але в чому річ?
ти ж знову напишеш нового вірша,
ти знову розкажеш:"Співє душа"

замовк телефон на столі знов вино...
і пишеш ти знову та тобі все одно.......

А небеса насуплено мовчать...
Чекають свята вулиці безлюдні.
І ледь тремтить берізка, мов свіча,
На тлі холодних безнадійних буднів.

Все тихне, завмирає, відліта...
Усе навколо - в стадії згасання.
І плаче, ніби посестра альта,
Любов моя осіння і остання.

Колись відплаче. Грудень замете
жалі й турботи, болі і тривоги.
Я осені вклонюсь хоча б за те,
Що ця берізка світить край дороги.

17.10.2003

Ти чому зажурилася, мамо?
Звідки сльози у тебе в очах?
Що шепочеш блідими вустами,
що за сум вистеляє твій шлях?
...Може, швидко ростуть твої діти,
може, скроні пече сивина?
І нема куди серцю подітись,
і кому пожалітись – нема...

Розлетілись твої ластів’ята
по чужих і далеких світах.
Зрідка линуть до рідної хати,
звеселяють зажурений дах.
І уже не даються у руки,
і уже під крило не ідуть...
Та що зустрічі і щорозлуки
відчувають, що їх вірно ждуть.

...На прощання – дитяча усмішка
на дорослих обличчях майне.
Вже такі, як їх тато заввишки!
– Діточкú! Не лишайте мене! –
Каже погляд, але... не спиняє,
плаче серце, прощаючи все,
і вже знову чекає, чекає,
доки вітер їх знов принесе.

І у неба вимолює мати
дітям – щастя, собі – довгих літ,
щоб із гордістю знов споглядати
їхній впевнений вільний політ.

2001-2010

Богам безразлично - утонем мы или повесимся.
Им не придется в гробы наши гвозди вколачивать.
Обломками ржавыми пожарная сыпется лестница.
На грязном асфальте снег талый свернулся калачиком.
И надпись "life over". Предсмертное "help!" антивируса.
Но что же ты сделаешь с пришедшей из ада повесткою?
На грязном асфальте сквозь снег гладиолусы выросли.
Богам безразлично - утонем мы или повесимся.


09. 09. 2010 г.

А зима перекотиться в літо.
Рік мовчання – занадто таки!
Розучились давно не летіти
Розкуйовджених днів літаки.
У адреси відірваний хвостик,
Я уже й не згадаю його.
(Повертатись ніхто і не просить
Гонористого духу Арго!)
Краєвиди зливаються в смуги
І бурчить ватерлінії шов:
«SOS! За бортом загублено друга!»
… Та його вже хтось інший знайшов.

Казка про мене буде тепер яскрава.
Сховано в скриньку час на кінчику голки.
Осінь? Нехай! У неї солодка слава
Співця під реквієм струн павутинного шовку.
Цей вірш мав би бути сотим із тих, що про тебе,
...яких недоречностей ми навплітали в долю.
А в іншому вимірі і в жовтні бездонне небо!
І тільки дощі там часом з присмаком солі...
То сльози радості! Вільним бути не легко
А ще й без навику. З тисячі фарб вибирати
Доле-слова. А бувають чорні лелеки?
За звичкою, з них починаю казки малювати.
Листя пожовкло... Жовтий – це колір смерті?
Іній на яблуках... Ні, колір смерті – білий!
Я казку яскраву створю! (Ти знаєш, я вперта)
Ми ж можемо мати все, що насправді хотіли.
... червоним – одвірки. Іссопу зелена гамма
Зчорніє в крові, що звернулась. (Знов таки, чорний...)
Тікає із казки відчай сіро-потворний,
Системним Ангелом створена нова програма.
Така дивовижна ілюзія – я тут гарна.
Без гриму і намагань видаватись кращою.
Тут все з ніг на голову. Казка якась Захмарна.
Іду проти Часу, ніби Давид з пращею.
Доле-клубочок котить Бориспільським шляхом,
Ілюмінатори сотні мокрих печаток...
Вже і не знаю, хто я тепер за фахом.
Боже, невже це насправді тільки початок?!!

Ладижин 2006р.

Це ж так хутко сталося:
Сивина на скронях.
Що ж, вступає осінь
У свої права.
Юність пролетіла вже
На буланих конях,
Хоч про неї спомин
Смутком ожива.
Це ж так хутко сталося:
Вечір на порозі
Шлях нам осяває
Місяцем блідим.
Наш привал далеко ще...
Ми іще в дорозі…
Хоч не завжди втішно
Бути молодим…

Життя мого одвічна суєта,
Мов синій іній на зеленім листі,
Морозить душу крижаним намистом,
І пломінь серця в камінь оберта.

1991

На северной стене - иконостас.
На южной - пыль... Несохранённым рядом -
Чужой алтарь. Никто тебя не спас...
Молитвослов забыт. Резные взгляды

Пронзают ночь... Под куполом - октябрь.
Кресты затёрты. Золотом чернённым
Покрыта кожа листьев. Шелестя,
Разденет ветер высохшие клёны...

Залихорадит аскетичный сад...
Сорвав одежду, грудь прикрыв (от боли),
Произнесет молитву (наугад)
Тот, кто собою вечно не доволен...

Затворник-день. Закрыв глухую дверь,
Окрестит стон, любви поверив слепо...
Ты только сам, пожалуйста, не верь,
Что это храм, а не глухая крепость...
2010 год

Уже октябрь листья рассыпает
По тротуарам, крышам и мостам.
А ветер, словно дворник, подметает,
Расталкивая их по всем углам.

Уже дожди, просачиваясь в осень,
Не прячутся от любопытных глаз,
И серый мрак совсем незваным гостем
Проник в наш город, даже не таясь.
2008г.

Твоя ніжність, мов крадена –
Нишком обіймеш –
І страшно...
Нас ніхто не каратиме –
Кара приходить сама:
Замість вирію –
Клітка
Осінній стривоженій пташці,
І нікого,
Крім ночі,
На білому світі нема...

11. 10. 2010

Здається, ніколи цей сум не мине,
Знов жалить самотність, неначе гадюка.
Чекаю, коли обіймеш ти мене
І знову торкнуться тебе мої руки.

Стискає у грудях гірка самота,
В хвилини такі мені годі й дихнути.
Без твоїх цілунків німіють вуста,
Нестерпно так довго твій голос не чути.

Між нами світи, де холодні дощі,
Мабуть, цілу вічність ідуть безупину...
Що треба для щастя самотній душі? -
Єдину свою віднайти Половину!
11.10.2010р.

finita la commedia

Я мовчання порушу
Криком серця - без слів.
Роздивись мою душу
Між скалічених днів.

Поміж ночей розкутих,
Де панує обман,
Ти мій біль і засмуту
У коханні сховай.

Щоб жилося безпечно
Біля дужих плечей...
Та приходить лиш вечір,
Де за втраченим щем.

Побиватись не змушу,
Щось у нас не збулось.
Роздивись мою душу.
Бо роздивиться хтось...

2007

"Що воно таке - удав?" -
Костик татка запитав.
"Це - така зміюка довга.
Бач, ведмідь по лісу човга,
Суне й суне через хащу
І удаву - просто в пащу".
" Ай-ай-ай! - злякався Костик. -
Весь - у пащу! Навіть хвостик..."
Аж із крісельця упав,
Так злякав його удав.
З лоба витер піт холодний:
" Ух, який удав голодний.
Чим удава годувати?
Як ведмедя рятувати?" -
Костик думає-мізкує,
Вправно кошика малює.
Смакоти у ньому досить:
І банани, і кокоси,
Сливи, яблука, грушки, -
Їж, удаве, залюбки.
А ведмедика із пащі
Відпусти назад у хащі.
"У-у-У!" - удав радіє. Ап! -
З пащі вистрибнув Потап...
"У... ура!" - наш Костик писнув
І удаву хвіст потиснув.
Мабуть, Костик лиш удав,
Що злякав його удав...
2009

:))

Прикрутіть навіжене світило,
Познімайте з кота підкови
І влаштуйте хвилину мовчання
Всім довколишнім горобцям…

Заховайте мене у погріб –
І щоб зверху ніхто не гупав!
Щоб ніякі борщі та котлетки
Навіть близько не пахли там!

Бо колись же мігрень ця попустить
(Має совість – шляхетна, лярва!),
І тоді я вам все пригадаю –
Аби стачило тарілок… ;))

Ах, листопад мій, листопад!
Дощі холодні, сніг чи град.
Жорстокий вітер злісно грає -
З дерев він листя обриває.
Й стоять вони, немов німі:
І голі й мокрі, та сумні.
Біле вбрання вони чекають
Й птахів лиш гулом проводжають.

Ах, листопад мій, листопад!
Нахлине скоро снігопад.
А ми сумуємо й не знаємо,
За що ми так тебе кохаємо.
І знов приходить ностальгія
За роком тим, що вже минає.
І по листочку ми рахуємо,
Ту кожну мить, що пролітає...