Цього місяця віє самотністю,
І байдужість збирається втішити,
Мені пише листа у тривожності,
Почуття хоче хрестиком вишити.

Не тримай мене більше у близькості,
І не слухай останнього приспіву,
Я тепер у твоїй незалежності
Все збираю уламки бентежності.

Я тобі не дарую у відповідь,
Не віддам ці облудні прелюдії,
Не розсиплю замучені вироки,
Розмальованих тишком минулого.

Не пробачу холодного дихання,
Ні заручення з заперечністю,
І таке тотальне зневірення
Із гарячою безсердечністю.

2010

Мне больно, очень больно,
Ты вырвал сердце грубо,
Ты вызволил как демон
Печали дом угрюмый;
Построил из газеты,
Свои слепые стены.
Ну что ж… Печатай лето
Себе на перемене.
И ври своими снами,
Растрачивайся ветром,
И делай оригами
Из каждого куплета.
Я больше не советчик.
Не больше, и не меньше,
И мне хватает боли
Твого пустого света.

2010

Не стримана, не зніжена словами,
Не злякана праобразом омана;
Тебе розбестила своїми косами
Розчулена холодна переправа.

Тебе кохає вітер поспішаючи,
Щебече жайворон замовлені ним гами,
Цілує руки, серце прикриваючи,
Звабливими безмовними дощами.

2010

Мовчала б я, та тільки не мовчиться –
неспокій в груди б’ється, ніби птиця.
Мустанга неприборканість зухвала,
що доля до пори в собі ховала –
копитом б’є в життєву круговерть:
звідтіль- життя, потойбіч – вірна смерть.
Не знаючи арканів і вудил,
в моє життя знічев'я приблудив.
Мчить напролом усупереч вітрам,
зчиняючи у часі тарарам.

Час – таїна і час- великий зодчий,
скипа в крові бентежно і урочо.
В нім думка – лук, в нім слово – тятива.
і мить ота, що словом ожива.
Баластом честі, совісті, огуди –
моя душа, задивлена в усюди.
Час - то роса, що віями скрапа,
кровина й піт – солоний, мов ропа.
Він епос, і епоха, і народ,
історії живий круговорот.
Діставши щиру правду із пітьми –
набудем право зватися людьми.
Та й цього мало –
винести урок,
карбуючи живого часу крок
2009

Скільки серцю ще битися ?
Скільки думам ще думатись ?
Промерзати і плавитись,
Розбиватись ущерть...
Скільки оку дивитися ?
Зором коротко сунутись
За забуквлені літери
До предвічних оперть.

Час міцніє хвилинами,
Закорковує в спогади
Рясні сльози відплакані,
Відшумілі літа…
Ніч за чорними спинами
Стелить снів в’юнкі огуди,
Душу млою придушує,
Мов тяженна плита.

Безголосими зорями
Небеса пересіялись,
Перестиглими долями
Колосіє земля.
Ще сади соловейками
По весні не відмріялись,
Світ іще відживляється
З висоти журавля…

Тебе нема... Тікають сни у даль незриму
І мріям крил для лету так тепер бракує.
Слова освідчень в мені боляче пульсують,
Шматують душу дум сумних колючі рими.

Долаєм відстань сподівань, безмовних тіней,
Ідем наосліп по чужих лише дорогах.
Тебе нема. І лиш молитвами до Бога
Я топлю в серці безнадій холодний іній.

Тебе нема. Вже не втішаюсь навіть снами,
Мов крок один лише від прірви розділяє.
Хотіли разом скуштувати крихту раю,
Та світ самотності від нині поміж нами.

Похмурі дні, гірка печаль, схололі руки,
Безмовні ночі проростуть в самотні ранки.
Я вигораю без любові до останку -
На дні душі поставив хтось тавро розлуки...

Тебе нема...
4.11.2010р.

А зорі падають у штопор,
збивають яблука летючи.
Чатує ночі тінь на здобич,
метнувшись хмарами із кручі.
Гойдають зоряні канати
квадрати вікон.Гаснуть звуки...
Грай-вітер шелестом листатим
тонкі берізок пестить руки.
Шаліє сутінь волохата,
і губить сни в долоні часу,
і місяць, всівшися на хаті,
збирає росяні прикраси.
На погляд, зведений до неба
спадає благовість незрима.
Півні горлають в ніч о третій,
десь там, у світу за дверима

2009

– Доню, годі вже, засни!
Рев у вухах свище!
.......................
–...Добре, рибко, поясни:
плакати навіщо?
Називали з татом ми
дівчинку Надійка,
а під нашими крильми
виросла Жалійка?
Діти ниють повсякчас –
старшим що робити?

Та відказує дівча:
– Все одно – жаліти!

– А як ти – не у біді,
й ну вередувати?!
Що робити нам тоді?

– Якось покарати...

– Ну, кажи тоді вже як,
щоб дійшло до тебе?!

– Та не знаю, мамо, я!..
Спробувати треба.

2010

Чужа історія себе завжди калічить.
Для когось зрада – куш, але для когось – відчай.

Хіба той легко заживе, хто зміг і зрадив?
У серці зраненім помре – як друг і радість.

Крізь час плюю тобі в обличчя, клятий Носе.
Не знаю як таких, як ти, земля ще носить.

Коли всі, як один – нараз міцніють мури,
знайдеться в курви син і розіпне Батурин.

І хрест на хрест, як дві дощу краплини, схожі.
Та не один, як перст, хто рідну кістку гложе.

Пливуть плоти і Сейм спливає, ситий кров`ю –
така розрада і печаль за безголов`я.

А вороги лютіші за монгол й вандалів –
того, хто гонор боронив – колесували.

Дітей – і тих із тіл повизволяли хутко,
церковні бані падали й палали в смутку.

Твоя душа не закричала гола й хвора –
за тим що втопче кінь і вийме потім ворон.

А сорок років заколишуть терням стогін,
на стигмах попелища, в щасті вкрай убогім.

Мені бракує слів на злість і анафему,
нехай здригнеться ґніт у племені твоєму.

Нехай хриплять, затнуться їхні словорізи,
і ржа покриє слух, і думка не пролізе.

Така то правда, Носе, чорна – бо запекла,
вона на варті неба, при дорозі в пекло.

Давно пшениця в небо проросла... Та досі
без булави лишається земля і з Носом.

3 Листопада 2010

розказано все , як є, на вушко в казки переказано,
вмить відлітає письмо жовтого сяйва узбіч.
сірий собака Бровко до мого серця прив’яжеться,
як домовчиться уся посмішка протиріч.

з шафи – зім’ятий шарф, фото – в блокнот залистаний,
втомлений листопад гупає вітром у двері.
в мене сьогодні серце дзвонами цілить на відстані.
далі –суха трава прозою тягне : Де ви!

як дозбираю до бубочки кралі – коралі зідрані,
сила тектиме по стовбурах білих малесеньких рук.
знаєш , це так прекрасно гратися сонце-митями,
не запікатись калиною в чорно-багряну журу.

донею хвилюватися , де ж ти, смішна грабіжнице?
до запобіжника совісті зможеш – то добіжи!
префікси, суфікси, корені спокою врешті ріжуться,
як немолочні зуби, дивно – такий режим.

далі - старі дахи. Мама… Дівчинка... Барбі.
випитий барбовал – спогад – лунка струна.
гратиме сивий бард сім колискових вусатих,
і захлинеться серце сяйвом його серенад...

далі –такий сумбур: сурми, сурма, пурпур,
день –як затерте драже, вкотиться на канапу,
в ньому солодкий сироп загострених температур...
в ньому моя любов Бровкові зализує лапу.)
Листопад. 2010.

днем літнім
стовп світлий
втверд світлопад

а ніч тиха
темно диха
над зорепад

на нові творіння
світлі їм падіння
намоли стремління

чи не переймайся
сам гори здіймайся
як нема терпіння

2006

finita la commedia

знай:
кожною ранкою, подряпиною, синцем
хворію за тебе, коли ти живеш он-лайн.
вже й осінь минає, а в мене і досі це
тремтіння колін, затавроване тегом "рай".

провалені спроби нарешті побути вдвох -
закладене в генах повернення у едем.
вирощує яблука наш особистий волхв,
чекає, коли ж ми дозріємо і прийдем.

пірнаю у тебе, немовби жак-ів кусто,
червоним фарбую у календарі число.
привіт, мефістофелю. хочу сказати "стоп",
щоб нас у офф-лайні зимами замело.

Холодними стали ночі без тебе.
Пішов ти, розтанув у синій імлі.
Ти біль мій, ти дар мій, посланний небом,
Ти промені світла в моєму житті.

Наповнились болем очі без тебе.
Тебе вже немає - і я вже не я...
Нема мені сонця, нема мені неба!
Згасає у хмарах вже зірка моя.

Пішов ти - й мої опустилися крила,
Знесилена, я у безвість іду.
Вернися, коханий, без тебе не сила,
Без тебе, між зір я свій шлях не знайду

Зігрієш ніжно рук своїх теплом,
Вуста наповниш пристрастю палкою.
Сплітає ніч тенета нам обом,
Вогненну павутину нам з тобою.

Сплетуться долі, душі і серця...
І де чиє уже не розібрати.
Від злого ока ніч сховає нас,
А зорі пильно будуть вартувати.

Своїх долонь теплом зігрій мене,
В моїх очах впізнай себе самого.
Бо сплине все, бо все мине,
Окрім кохання, не залишиться нічого

В таку погоду можна тільки пити.
Хмільні літа, настояні на літі,
десь там, позаду,
половіє жито,
в червінні дзвони
дзвонить пізній мак.

А я іду на спраглий гомін поля,
і серце в небі
ластівкою молить:
нехай назавжди, хай...
це – доля, доля!
і молодість вертається навспак...

Заковано луну в дереворити,
бо їй тепер не вільно половіти,
на спогади двоколірні розбита,
вона тепер німує –
просто знак.

Мені б вікно дивитися на світ,
На місяць із тавром старого храму.
Й того, який ще й досі сам не свій
Від слів моїх. А власних знову бракне.

З душі ходити в душу навпрошки.
Стелити ніжно ніч на ложе шовком.
Та пальців розплітаються стежки,
Загорнуті в забутий нами жовтень...

Світять нам вони в ночі…

Світять нам вонив ночі…
Хто вони такі?
Це краплинки серед неба,
Це непройдені світи,
Це не може бути інше,
Як зірки з височини.
Зірка сяє, вона мріє.
Та для чого нам вона?
Зірка треба, вона вміє,
Як зробити світ добра.
Вона знає, хто кохає,
Зірка знає, хто не спить,
В кого думка десь літає
І хто в світі зміг тужить.
Зірка спить… чекає ночі,
Щоб зробити щось нове,
Людям світить у дорозі,
Щоб здолали вони все.
Лиш важкі, перисті хмари
Зможуть знищити її,
Як своїми рукавами
Геть затулять світ зорі.
Та і це не на всю вічність,
Це лише на даний час.
Та і це не може знищить,
Світ зорі, щоб він погас.
Зірка вічна, мов життя,
І завжди пливе вона,
За ті гори і долини,
Де чекає нас буття…
2002 рік

Я мрію про світ у квітках,
Де все не старіє в роках,
Де батько поради дарує,
А мати ні дня не сумує.

Я мрію про світ у зурках,
Де радість палає в очах,
Де відсутні розлука й біда,
Де ангел рятує життя.

Я знаю, що світ не стоїть,
Що час щосекунди летить,
Що мрії зостануться тут,
А я оберу свій маршрут.

Я знаю, що важко зі мною,
Коли зостаюсь я собою,
Та можна мене зрозуміти,
Бо треба в житті лиш радіти.

Я мрію і знаю й кохаю,
Я живу і радію, і маю.
Я хочу мріяти, знати й кохати,
І жити й радіти і мати! 18серпня 2007р

Дивлюсь краплі дощу на долоні.
Вони ніжні й криштально прозорі.
Безтурботні, живі і німі.
Що такого немає в мені?

Бачу сонечко грає квітками,
Все проходять роки за роками.
Ми зростаємо йдемо від мами,
Бо тепер ми керуємо нами.

Дивлюсь вітер гуляє по полю,
Як кохання, що йде за спиною.
Він холодний і дуже сумний,
Безтурботний, живий і німий.

Бачу люди ідуть на долині,
Всі щасливі й усміхнені нині.
Тільки вітер і краплі сумні,
Безтурботні, живі і німі…
Вересень 2004рік

Бог створив їх із краси,
Щоб у світ добро несли.
Щоб любов посіяли,
Щоби зло розвіяли.
Щоби поклонялись їм,
І квіти приносили.
Щоб дарунки дорогі,
Золоті підносили.
Ми ж їх дуже любимо,
Бо вони чудесні.
На престол підносимо,
Вчинки піднебесні.
Ми їх поважаємо,
Ними гордимося.
Зали прикрашаємо,
Щоб добро велося.
Ось така вона –
Доля ця жіноча.
Ось така вона –
Воля ця пророча.
Нарекли жінок на світ
Щастя зберігати,
А тепер чудесний цвіт
Нікому плекати.
Бо жінки тепер у нас –
Воїни мужніші.
Бо жінки тепер у нас –
Стали наймудріші.
Вміють дати копняка,
Відіслать далеко.
Ось подяка вам така
Чуєте лелеки!
Добре, що тепер жінки
Знають собі ціну.
Задумайтеся мужики
Про свою картину.
В світ прийшли нові жінки,
Щоб його змінити.
Щоб невдячні вчинки ці
Сміло підкорити.
10 липня 2008р. 11.10год

Усіх по-різному навчають,
Усі по-різному кохають.
Але чи любиш Україну?
Чи мову вчиш, чудовий сину?

Наука – може, й нелегка,
Та чудернацька і летка.
Будеш ти вчитись – будеш жити,
Бо ж що то неуком робити?

Ви ж покоління – українці,
Живете в синьому барвінці.
То що, так важко захистить,
За рідну землю положить?

Шматочок рук своїх важких,
Чолом зуміти поробить.
Принести людям і країні,
Чудові роки не збіднілі.

Та думайте сьогодні ви,
Бо взавтра будете батьки.
І діти схочуть запитати:
Чого навчились батько й мати?

Як народились в Україні,
Отак зумійте й відстояти,
Як боронились предки сиві,
Ви спробуйте повоювати.

Та тільки не війною, прошу,
Бо знищите усе хороше.
Ви розумом зламайте кригу,
Творіть свою новітню книгу.

Подякуйте своєму роду,
Прощення в Бога попросіть!
Знайдіть же правду і свободу,
Й нащадкам все це розкажіть!

Що жити в світі – всім нам просто!
А жити гідно – це геройство!
30.12.2004р.

Іду собі по вулиці,
Навколо поглядаю.
Розповідаю донечці,
Як люди поживають.

Всі хочуть буть щасливими
І роблять так багато.
Щоб мріям стать можливими,
В житті настало свято.

Та щастя різне в кожного:
Комусь потрібні гроші,
А тим не треба жодного,
Лиш порвані калоші.

Он тим здоров’я треба,
Літа закрались в коси.
А тим безхмарок неба
І найчистіші роси.

Он ті – ще молоді,
Їм би кохання без зорі.
А тим потрібне тепле слово,
І з рідними була розмова.

Комусь потрібне розуміння,
І тим обійм не вистача.
І всім потрібне говоріння,
А тим пошли Бог дитинча.

Тож, доню, істина проста –
Для щастя треба річ одна,
Щоб люди жили й вірили,
Що будуть всі щасливими!

3.12.2009р.

Ви довго йшли по тій дорозі,
Здавалось, вже життя нема.
Та перемога на порозі,
Сама ж так просто не прийшла?!
Бо стільки крові, стільки смерті,
Нам принесла страшна війна.
Хотілось: «Тільки би не вмерти,
Дійти до краю, до кінця».
Я все лиш уявляти можу,
Нічим вже вам не допоможу.
Бо хтось вже спить у вічнім краї –
Його в живих уже немає.
А хтось старенький, той крепкенький,
Я бачу вас лиш раз на рік.
Той білокурий, той сивенький,
І вже скорочується лік.
Вас зостається зовсім мало,
Страшна війна бере своє.
І смерть зявляється, як жало,
І горе знов існує й є.
Чого не ввіковічить доля?
Цих ветеранів – трударів.
Була ж не їх ота сваволя,
Йти геть від дому, матерів.
Вони – сердеги – так старались,
За рідну землю позмагались.
Подарували нам життя,
Щоб йшли сміливо в майбуття.
Хай в їхнім домі світить сонце,
Хай місяць загляда в віконце,
Хай вітер принесе літа,
А зорі сіють їм життя!!!
2005

Нова зірка на небі зясяяла
І тебе на руках обіймала я.
Вже нарешті настав час
І ти, доне, з'явилась у нас!

Кругленькі ґудзиками очки,
Такі ж маленькі ручки й ножки.
Прекрасна, ніжна і красива
Нікуся наша народилась.

Та час іде, а ти ростеш
Вже діда поглядом знайдеш.
Ти вже гелгочеш і смієшся,
Сидіти хочеш не вдається.

Ти наше диво, наша радість,
І не страшна тепер нам старість.
Та тільки б ти була щаслива,
Здорова, мила і вродлива.

Ми завжди будемо з тобою,
Коли підеш своєю ти ходою.
Коли уперше скажеш мама,
Коли на руки вилізеш до тата.

Ти наша зірка, наше свято,
І щастя нам даруєш ти багато.
З тобою усміхаюсь я завжди,
Хай Бог не шле тобі біди.

Ти будь людиною простою,
Іди у світ з великою любов’ю.
Неси ти світло між людьми,
А ми будем твої батьки!


Жовтень 2009 рік

Щоб сказати – я щаслива,
Слів буде замало.
Щоб сказати – я смілива,
Справ буде багато.
Щоб сказати, що здолала,
Я свої незгоди.
Я життя ще не прожила,
Вірите народи.
Я скажу, що я живу,
Я існую й маю.
Я скажу, що я іду,
Перепони знаю.
Я скажу, що я навчилась,
Вірити у краще.
Я скажу, що я трудилась,
Бджілоньки не гірше.
Вам скажу, що вірте долі,
Вірте Божій волі.
Що призначено, те і буде,
Бог гріхи вам незабуде.
Все, що недобре коїться,
Добром обернеться.
А ви сильними станете,
Якщо горе здолаєте.
Закликаю! Просто живіть,
Життя насолоді явіть.
Просто кохайте і майте,
Просто життя не зламайте.
Знайте, що буде краще,
Можливо, буде і важче,
Та сили в собі знайдіть.
Всі турботи переступіть.
Живемо раз не два,
І доля дається одна!
8.07.2008р. 12.50 год

Людей багато живе в світі,
Усі їх мрії не здійснить.
А мої мрії тим багаті,
Щоб було в світі легше жить.

Не з золота вождя нам треба,
А треба того, щоб любив народ,
Щоб він не був зажерлива підлота
І не ганьбив селянський наш город.

Ми - люди, вмієм жити добре,
Всі знаєм працю, відчуваємо снагу.
І розумієм добре своє горе,
Жорстоко відбиваємось в бою.

Не вийшла на арену всіх найкращих
Чудова Україна… Та невже?
У цьому буде горе і нещастя,
Що у безодню Батьківщину заведе.

Для тебе, земле, лише щастя
Бажає серце і душа.
В далеку путь через безмежжя,
Лунає звук любові утіша.

Мабуть, мене ти не почуєш,
Бо все в тобі кипить-біжить.
А моє щастя ти ж відчуєш,
Бо швидко звістка прилетить.

Ти ще така слабка, країно,
Але народ не хоче повставати.
Якби хотіли Україна-мама,
Могла б тепер спокійно процвітать.

В моїх ти мріях, земле рідна,
Цвітеш квітуєш, як той мак.
І твоє небо жовто-синє
Мандрує по своїх степах.

Невже ми – українці – не спроможні
Свою земельку уквітчать.
Не вірю, що пани заможні
Хотять Вкраїну сплюндрувать.

Хоч серед нас не всі доброти,
Та ми живемо, ми ідем.
Хоч не встають всі до роботи,
Та ми поможем, підіймем.

На тебе, український мій народе,
Свої надії поклада.
Для тебе, мій козачий роде,
І мрій своїх вже не шкода.

Аби любили всі Вкраїну,
Я б і життя вже віддала.
Якби вернулись в Україну,
Надія, мова і життя!!!

Друзі, кажуть, в біді пізнаються.
Так, це правда…
Друзі – це люди, за яких б'ються.
Так, це правда…

Дружба – це слово широке.
Може, я права…
Дружба – це щастя високе.
Може, я права…

Друг – це людина прекрасна.
Я добре знаю…
Друг – це ворога ласка.
Я добре знаю…

Віра – це та, що спасає.
Не помиляюсь…
Віра – це та, що вселяє.
Не помиляюсь…

Віра – жива і нова.
Не сумнівайтесь…
Без віри я б не була.
Не сумнівайтесь…

Надія – квітуче імення.
Я запевняю…
Надійтесь і буде спасення.
Я запевняю…

Любов – це не річ.
Я розумію…
Любов важко зберіч.
Я розумію…

Розлуку важко любить.
Я зневажаю…
Розлуку не можна убить.
Я зневажаю…

Розлука – проклята й лиха.
Я зневажаю…
Розлука веде до гріха.
Я зневажаю…

Щастя не можна забуть.
Воно всебічне…
Щастя не можна збагнуть.
Воно всебічне…

Щастям людина живе.
Переконалась…
Щастя – прекрасне й нове.
Переконалась…

Рідні – це люди живі.
Я їх люблю…
Рідні – це ніби святі.
Я їх люблю…

Захоплення – щось то таке.
Я вже незнаю…
Захоплення – вільне й легке.
Я вже незнаю…

Сонце – його не сягнуть.
Я вірю…
Сонце – його не збагнуть.
Я вірю…

Сонце, що нас зігріва.
Я його бачу…
Сонце – зірка велика й нова.
Я його бачу…

Доля – вона здожене.
Я не втікаю…
Долю ніхто не мине.
Я не втікаю…

Кохання - п'янке й чарівне.
Я не зустріла…
Кохання – лілеє й не жде.
Я не зустріла…

Земля – це все, що в нас є.
Не помиляюсь…
Земля існує й живе.
Не помиляюсь…

Серце – плаче й болить.
Я його чую…
Серце – ніколи не спить.
Я його чую…

Мрії – це вічно живі,


Я утверджаю…
Мрії – зірки золоті.
Я утверджаю…

Життя – не просте й не легке.
Я ним крокую…
Життя – не буває м'яке.
Я ним крокую…

Життя для всіх вічне.
Пізнайте його…
Житття – не всебічне.
Розгорніть його…

Людина – створіння Землі.
Так всі пишуть…
Людина – зрозумій її.
Так всі пишуть…

Скільки писати мені?
Щоб ви зрозуміли.
Ми – істоти земні,
Що жити не вмієм!


Вересень 2004рік

Я звикла бачити сонце,
Я знаю звуки дощу.
І вітер, що дме у віконце,
Приносить долю свою.

Життя, ніби море безмежне,
Несе нас в небачену даль.
Кохання й розлуку дарує,
Ніколи нікого не жаль.

А я звикла жити тобою,
Прокидатись з усмішкою твою.
Обіймати тебе, цілувати,
Це називаю – кохати!

Нас з тобою доля єднала,
Хоча квітами все не квітчала.
Зате в горі ми разом ідем,
Разом вихід завжди знайдем.

Одна дорога нам дана від Бога,
Одну любов ми маємо завжди.
І хай зустрінем перепони й гори,
Кохати – це не річку перейти.
Коханий, я живу для тебе,
Для тебе усміхаюсь кожен день.
Тобі дарую ніжність і кохання,
Для тебе народжу дітей.

Я готова бути із тобою,
Хоч до смерті, навіки нехай.
Свою душу присвячу любові
І тобі дорогому віддам.

Моє серце належить тобі,
Тільки ти здатен його зігрівати.
І нічого не треба мені,
Лиш в обіймах твоїх засинати.

Тож навіки ми будем удвох
І кохання своє збережемо.
І надію, і віру й любов
Через стежку життя пронесемо!

2007р.

Похмурі тіні у куточку,
Похилі квіти на столі,
Сумна картина у віночку,
Троянди білі і сумні.

Зігнули голову донизу,
Стоять у задумі самі.
Ще мить і вже вони загинуть
Й навік залишаться одні.

Чому нема води в графині?
Чому стакан стоїть пустий?
Все вимерло, немов в пустині,
Стоїть покинутий цей стіл.

Вже не надіється троянда,
Що буде жить вона завжди.
Як та покинута людина,
Сумна від горя і біди.

А скатертина біла і проста,
Немов життя картина та.
Де все змальовано: любов,
І горе, й віру, навіть кров.

Троянди – це ж найкращі квіти,
А білий колір - доброти.
Чому ж сумні стоять троянди?
Це все художник знаєш ти.

Бо тільки Вам належить зміст,
Про те, що створено в картині,
А ми шукатимемо міст,
Щоб зрозуміти все віднині.

Чому трояндочки сумні?
Що сміло так їх зажурити?
Чи так залишаться одні?
Чи хтось зуміє їх поляти?
2005р.

СОН ПРО ШЕВЧЕНКА


Ви хочете то вірте, може, й ні,
Але приснивсь Тарас мені.
Дідусь Шевченко наш крилатий,
Почав мене про все питати.

Як Україна? Як живем?
По стежці правдою ідем?
Чи щось у світі та змінилось?
Чи є в людини Божа милість?

А що я маю говорить?
Стою руками лиш гойдаю.
А серце, серце так болить,
Додолу голову склоняю.

Тарасе мій, поете сизокрилий!
Моя душа тобою лиш жива.
Твоя онукая, Дідусе милий,
А мати – Україна молода.

Тебе всі знають, всі тебе шанують,
Та все ж надії так і не збулись.
Бо люди в світі правдою торгують,
В думках народи миром не зійшлись.

Твоїми віршами, поемами живемо,
Тебе, Шевченку, кличемо з небес.
У віршах душу до небес проллємо,
Щоб наділив ти силою і нас.

Тарасе, твої вірші – то перлини,
Твої поеми – то жоржини,
Талант у тебе – то кришталь,
Ще не засвоєний, нажаль.

Ми покоління нашої країни,
Ми є онуки серця Дідуся,
Ми любимо й шануємо калину,
Доносим мрії в світ митця.

Тоді благав мене Шевченко,

Нам Україну сохранить.
Казав «Лілею» й «Катерину»
У світ приносить і любить.

За нас я твердо відповіла,
Що Україна – це земля.
Де все відверто, все щасливо,
Де квітне мова золота.

Тарас мене тричі рукою
Перехрестив – благословив.
Просив не проливать рікою
Даремні сльози за віки.

Я усміхнулась, поклонилась,
Видіння дивне зникло згодом.
Отак розмова закінчилась
З Пророком нашого народу.

весна 2004 р.

Я згадую на сінокіс,
Пахучу траву у Карпатах,
Відлуння поточених кос
То кличе природонька - мати.

А плач верховіття смерек,
Хрипіння старої кобили,
Курликання білих лелек
Єство моє заполонили.

Не зраджує пам'ять мені -
Я чую шуми Черемоша.
І навіть в далекому сні,
Коли вже на дворіпороша,
Карпати присняться мені.

Їх гарні обличчя до неба,
І зелень, немов оксамит,
Мені більш нічого не треба,
Як бачить Карпати і жить.

На світанні злива прошуміла,
Та невдовзі вщухла, - в небесах
Аж по обрій хмари забіліли
І веселка сперлася на сад.
Усміхалось сонце до каштанів.
Капали краплинки з листя в тінь, -
Полилась на місто безустанно
Звідусіль безмежна голубінь.
І в душі зненацька, непомітно,
Проясніло також, зацвіло, -
Ніби хтось далекий, беззавітний
Поділився бажаним теплом...

Поворожіть мені голосом осені,
ось вам моя долоня.
Тихо так, лагідно, серцем запрошені,
наче матуся доні.

Наворожіть мені листя зеленого,
щоб червонілося разом.
Танго останнього з жовтими кленами,
шалу багряної плази.

Наворожіть мені голосом осені
лінію довгу-довгу.
Вітром нечемним сліди розпорошені
вже не знайдуть дорогу.

Може, і я в тому тихому голосі
душу свою зігрію.
Злотом у серці і сріблом у волосі
приворожу надію.

03/11/2010

Олексій Тичко
Поезія “В мареві бажання”


На руках без втоми я несу міледі,
Східцями угору до м’яких перин.
Свідки тільки стіни і амури в небі,
Будемо ми справжні – маски геть і грим!

Ніжні, плавні рухи в них вмирають давні.
Хвилювання, боязнь ніби в перший раз.
З головою весь я у кипучій магмі,
Не погасле світло, не турбує нас.

Твій гіпюр і бісер будуть зараз зайві,
Рухи – ритуали, грацій менует .
Танець тіл по колу у гарячій лаві,
Вперше не востаннє, чую комплімент.

У блаженстві п’яні і слабкі у втомі,
Зовсім не турбують види у вікно.
Обриси туманні, відчуття бездонні.
Тонемо насправді, тягне нас на дно…



пародія

Ви, міледі, наче трохи стали важчі…
Східцями нагόру – я не Геркулес.
Третій поверх, Боже! Дні мої пропащі!
Чуба хоч викручуй, дихаю як пес…

Ніжні Ваші руки тягнуть до перини –
Пересохло в горлі і бракує слів…
От як згасло б світло хоч на дві хвилини,
Може б незамітно подих перевів.

Я не комплексую – Ви такі відважні,
Кажете, Вам лікар вправи приписав?
Ви без гриму дивні, щось не дуже справжні…
Та критикувати я не маю прав.

Прошу Вас, полегше! Що за піруети?
Рухи – ритуали… Ясно, але так?
О! Пропало світло! Голос Ваш: - “А де ти?
Ти мене заводиш? Мій малий мастак!”

Та не морщіть личко – здуру я про втому,
Обриси туманні, наче вже на дні…
Відпустіть, міледі, хочеться додому.
Якось паралельно, що там у вікні…

Уявлялось зразу – Ви, як фея з казки…
Ще у барі, каюсь, думав про своє…
Бісер на підлозі, поруч Ви, без маски,
Трохи страшнуваті. Але магма б’є…

Всілись попід стіни втомлені амури,
І тіла сплелися у тривожнім сні.
Ви на вухо ніжно: – “Ну не будь похмурим…”
Вперше проказали комплімент мені…


3.11.2010

Слова всі забрала. Лишилися сльози.
Ну от і прийшла до кінця...
Цю землю кохають не вічні морози,
Що осені не до лиця.

Ну що тут додати? Лиш пауза...
Ти все вже тим віршем сказла.
І навіть тих спогадів проза
Тихенько в собі заридала.
Залиш мені трошки мовчання...
Чотири тисячі триста годин.
Може, зможуть полегшить чекання...
Сказати, то хто ж такий Він.
А час, чи лікує? Не зовсім...
Він все ж, залишає шрами.
Причин не поясниш усім -
Бо у кожного є свої храми
Час потрібен... зібратись з думками.
А точніше, їх всі розгубить...
Вони там вбивали мене... вже роками,
Та як їм цього не простить?!
Та в них же ховається Щастя!
Але там нема відчуття...
Виходить, життя можна вкрасти?!
І залишитися без каяття..?

Лишилось... лишилось промовчати прямо.
Бо поки без сліз не сказать.
Розпалися дні на міліграми -
Шістсот дев’яносто вісім мільйонів
сто дванадцять тисяч... і п’ять.

01.11.10 23:36

У небосхильно теплий вечір
впадає в сутінки ріка,
і в подиху його зника,
розпластавши на хвилях плечі.
І місяць равликом в воді,
і зорі іскорками…
Зорі –
медузи тихі і прозорі
пливуть у прибережну тінь.
Бринять смичками цвіркуни,
витончують мелодій звуки
під жаб весільні перегуки –
немов змагаються вони.
А береги - лиш придивись,
коли імлистою порою
здається, там, попід горою –
рукавами переплелись...
2005

Журливий лицарю, мовчіть.
Ми розлучаємось не вперше.
Від звуків зблискують мечі,
Готові до безумних звершень.

А ще... до таїнства посвят
В боях за нерозумність рішень.
Пригадуєте наш обряд?
Посвята не мечем, а віршем.

Гартований слізьми метал
Приревнував тоді до слова.
До мене з жалем відпускав.
І ось... вже закликає знову.

Ідіть, мій пане. Нині Вас
Благословляє панна Осінь.
Ми розлучаємось ще раз.
Хоч не зустрілися і досі...

2010

Ти не знайшла в мені
сили і прихистку.
Ліпляться виплески,
грані й кути.

Я на чужім коні.
Стіни риштовані,
світ обдарований
швом самоти.

Що по мені тобі?
Дужка від смайлика,
хата від равлика...
коло води.

Тінню по світові
вітер малюється,
хай мені вчується...
не осуди.

Сходи до пам`яті
сонце викручують,
ниткою рвучою
снів лейтмотив.

Десь мені, там де тінь,
сохнути крапкою,
першою згадкою
про холоди.

Днів моїх лічення,
хрест – на курликання,
нулики – викання
до пустоти.

Легкісь при січенні
вибілить віршеві
душу зворушливу
згасне у `ти`.

3 Листопада 2010

Пишнота осені рудої
у вихрі падолиста гасне,
згоріли барви - літня Троя
летить до неба сивим пасмом.

Під виснажені вальси босі
медових уст поваба гіркне,
поволі тане у волоссі
уже німа кленова зірка.


2010 р.

На руках без втоми я несу міледі,
Східцями угору до м’яких перин.
Свідки тільки стіни і амури в небі,
Будемо ми справжні – маски геть і грим!

Ніжні, плавні рухи в них вмирають давні.
Хвилювання, боязнь ніби в перший раз.
З головою весь я у кипучій магмі,
Не погасле світло, не турбує нас.

Твій гіпюр і бісер будуть зараз зайві,
Рухи – ритуали, грацій менует .
Танець тіл по колу у гарячій лаві,
Вперше не востаннє, чую комплімент.

У блаженстві п’яні і слабкі у втомі,
Зовсім не турбують види у вікно.
Обриси туманні, відчуття бездонні.
Тонемо насправді, тягне нас на дно…
02.11.10

...вже
павутиння в Ірій відлетіло,
за журавлями загуло, і тілом
примарним
одноденка притулилась
до хризантеми сивої...
така...
Така вже осінь... тиша шамотлива,
сухе галуззя, кинуте квапливо,
як поцілунок
чи
бентежне диво,
багаття щастя
в пам'яті садка:
рука над руку...
Гілля заплелося,
немов слова у вірші, чи волосся,
що після ночі – втомлене, дріма,
обнявши шию...
І розбита хата
стоїть, як жінка в білому...
Чекати
вона втомилась...
І цвітуть блавати
на серці, на порозі, на...
...зима.

3.11.10

Нікому в світі не скажу –
хай буде наша таємниця,
що ти ночами мені снишся,
майнувши тінню за межу.
Приходиш тихо, як тоді –
у ночі світлої любові…
Чи серце нудиться тобою,
чи пророкує - буть біді?
Які ті пестощі на смак
у зойк очей твоїх холодних?
мов безкінечний лет в безодню –
так страшно, неосяжно так…
Ні рук у них, ні уст нема –
вони пекельні і всевладні.
А тіло вибухнути раде,
неначе в нім вулкан дріма.
Душа в зусиллі стрепене,
щоб хрест покласти і молитву…
А з підсвідомості - коли ти
іще провідаєш мене?...
2004

Ніч плакала зорями,
сховавшись
за Велесовим колесом
ніхто не бачив
лебеді скльовували
їх у траві -
підняти знову
в небо любові

Я іноді пишу вірші…
Я іноді у них згораю…
А краще там, ніж у житті,
Бо там мене ніхто не знає.
Сама собі… собі сама…
Словесних формул накидала
І думаю, що то вірші,
Хоч в це я вірить перестала…
Якісь вони сухі, пусті
Були і зараз не змінились…
І жить не хочеться мені,
Коли у них себе вселяю…
Чому не створюю краси,
Чому будую несвідоме,
Чому не маю більше сил
На внутрішню перебудову
Чому працює мозок мій,
Неначе там живе пухлина…
А я не маю більше сил…
Бо я лише проста людина…
Що толку у словесній грі,
Коли її ніхто не слуха…
Ти ж знаєш, ми тоді мовчим,
Коли усі заткнули вуха…
Ніхто не хоче прочитать
Не те що слова – навіть букви…
Поезія – що ти тепер???
Самі беззначеннєві звуки…
І залишається мені
Собі читати свої вірші…
Мовчати… плакати… сумні!
А ти які тепера пишеш???
На що ти тратиш свій талант?
Чи, може, він вже догорає?
Так само десь у тишині
Собі свої вірші читаєш???
Стоїш. Вікно суїцидальне…
Мовчиш і думаєш востаннє.
Поете, де твої вірші?
Хто далі нам розкаже правду???

Я інколи пишу вірші…
Хай і невмілі, й невідомі,
Але вони наснагу жить
Дають мені, коли не можу!
Вони як рятівний жилет,
Що грудям дихать дозволяє…
Якби я не писала їх,
То як жила би… я не знаю…
03.11.2010

Мене утилізують із життя!!!
Негодна будь-якому середовищу…
І всі мої слова – лише сміття
З мого бридкоголосого родовища…
Кричу, шепочу, йду навпомацкИ…
А що до того… а чи що із того???
Мої слова (нехай сміття) – МОЇ!
А ти чого??? Тобі ж нічого з того!

Я перезавантаженим ярмом
Колись впаду і щезну безпричинно…
Можливо, і не скаже вже ніхто,
Ким я була і через що я жила…

Переплетіння фраз і почуттів…
Мені здавалось так!!
А всі…
Там бачили лише набір із літер.
То де ж слова… до них ще пива літер…
І все – поезія живе. ТРІУМФ!!!

Кому потрібна? Увесь цей час
Мені здавалося чомусь,
Що вийде щось із нас…
Що я іще живу…
Утилізована чи реконструкція???
Сміття чи мозкореволюція???
Слова чи голос з підсвідомості???
Плювати… я повзу навпомацки…
03.11.2010

Я тебе напою словами –
При свічках читатиму вірші.
У душі твоїй обережно
Заповнятиму вільні ніші.

У п’янкому полоні ласки,
В ніжних дотиках поцілунків
І не вчуєшся, як утратиш
І тяжіння земне, і… Лунко

Обізветься до тебе щастя
І підніме тебе за хмари,
Від блаженства заплющиш очі
І здаватиметься, що мариш…

У поезії – я з тобою!
Більш п’янкого нема напою.


2010

Тендітна…Трепетна...Остання…
Мені у рідній стороні
Гориш зорею на смерканні
І звеселяєш ночі й дні.
Неждана…Лагідна…Глибинна…
Ти на моє прохання зваж:
З тобою поруч безупинно
Дозволь забуть про літ вантаж.
Мрійлива…Ніжна…Загадкова…
Змогла повірить тільки ти,
Що зможу ласкою і словом
Твою любов уберегти.

Із відчиненого вікна
лунає «Аvе Маrіa»
і заколисує головну площу осені
дивами.

Є за тим вікном таїна.
Є рояль. А над ним сивіє
Листопад. І танцює по клавішах босими
ногами.


2.11.2010

В цьому домі дверей немає.
Через дах, щоб до неба ближче,
Ти заходь на горнятко чаю.
Поговоримо ні про що.

Я давно вже тебе чекаю.
Любить грудень моє горище.
Там, де голуби роблять пари,
Відкривається це вікно.

За фіранками вже світає.
Сонне сонце крадеться вище.
Парний номер твого трамваю
Не знаходить своє депо…
29.10.10