Народе мій рідний! В розгубі стою:
птахи знову кличуть у вирій,
з душі вириваючи сповідь мою –
слова несолодкі, та щирі.

Мої почуття не такі, як колись:
угору, униз, в бік небажаний – знов? –
ведуть пізнання мого сходи.
В мені нерозривно і дивно сплелись
і гордість, й надія, і віра, й любов,
і сором за тебе, народе!

Скажи, незбагненний народе, мені!
Чи я відхворіла тобою?
Та все ж, підсвідомо, в моїй глибині
я вірю в твою кращу долю.

Порядних людей я вбачаю твоїх,
їх волі і духу нечувану міць,
і людяну щиру жертовність –
мене переповнює шана до цих
гарячих сердець і натхненних облич,
що світу дарують змістовність.

Коли я недолюдків бачу твоїх,
що втратили гідність й сумління,
тоді відчуваю, як зло на усіх
лягає огидною тінню.

Багатство твоє – рідна мова і спів,
етнічне відлуння живої краси –
так кажуть обізнані люди...
Та мова – не дужча від зграї хортів!
Якщо на поталу себе віддаси –
без тебе і мови не буде!

Шануйся, народе! Живи у віках,
як справжня велика родина!
Хай всюди луна твоя пісня дзвінка,
та б’ється в ній серце країни.

Народе мій славний! Країно моя!
Схиляю до тебе дочірнє чоло...
Послухай, я маю провину –
невже підсихає моє джерело? –
не гідна любити надвіддано я
й не вмію любити картинно.

2010

Ой, розгнуздані коні
Пролетіли роками.
Сріблом вкрилися скроні,
Оповиті думками.

То є вкраплені миті
Гіркоти і образи,
Все, що може боліти,
Все сьогодні наразі.

То є мудрість і сила
Життєдайна, набута,
То є сонце і злива,
То є радість і смуток.

То є пісня любові -
Двоє лебедів в парі.
Незвичайної долі
Сяйво блиску і чарів.

Ой, літа мої, коні,
Не втішайтеся зрадою.
Срібне сяйво на скронях
Має сенс надпривабливий.

Не вигадуй нічого – йди:
За світами – нові світи,
Чистота після бурих плям,
І – життя за - життям.

Хто – розбійник, а хто – мудрець.
Хто – в початок, а хто – в кінець,
Хто – угору, а хто – униз…
Все дорога. Усе і скрізь.

Не втомитися б від ходи.
Світ розкреслений на сліди.
Світ поділений на серця.
Змащуй добре, - закон тертя.

А найважче – углиб небес.
А найважче – на спину - хрест.
Донести, як і Він доніс,
Не дивитись назад і вниз,

Не питати: чи гарний вам?
Не вростати у свій вігвам,
І з холодних вершин Голгоф
Відчувати любов Його.

А на тій зупинці – пізня осінь.
(Не промчи, баский мій, не промчи!)
Там важкі і грона, і колосся,
Затяжні і ночі, і дощі.

Там уже нікого не стривожить,
Ніжністю хмільною не споїть.
Буду я у сни твої не вхожа,
У думки, у спогади твої.

(Мчи, баский мій, як належить – ремствуй,
Обминай калюжі і грудки).
Будуть там не збурені шаленством
Всі мої римовані рядки.

Будуть там – Високі і Крилаті,
Ті, кого у відчаї молив.
Я й тебе покличу на те свято –
Збір моїх останніх врожаїв.

Він пішов назавжди. Він ніколи до тебе не верне.
Тільки витканий дощ – наче грубий шматок полотна,
Аж до пізнього ранку молотиме кавові зерна,
Заливаючись потом над ветхим верстатом вікна.

Він пішов назавжди. Не відняти його у розлуки,
Як не витягти з серця стрілу, що не вцілила в мур.
Похиливши чоло, в безнадії стискаючи лука,
На тяжкій чорній хмарі сидить безпорадний Амур.

2008

А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
І терпнуть клято пучечки дивних літер
та вулицею нашою вже не ходжу
і молодість думок розносить вітер.
Не вип'є небо з філіжанки днів
ні крапельки самотності святої
кохання,роздоріжжя,полюс,гнів
короткочасні зустрічі з пучечків долі
А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
вокзал націлює серця на сльози
кохання,роздоріжжя,все зроблю
для тебе
і для вітру
вечір прози

Люби, Вкраїно, свого сина,
Шануй, допоки сила є!
В його піснях цвіте калина,
Зозуля у гаю кує.

Все треба встигнути зробити ,
Успішно жити – в цьому суть,
Щоб для нащадків залишити
Найкращий плід – життя красу..

Він чує серцем подих волі –
Співець омріяних надій.
І кращої не хоче долі…
Він твій , Вкраїно, завжди твій !

Погасло сонце, яничари
Зламали спис, замовк Майдан,
Мов пси голодні загарчали,
Женучи волю у капкан.

Та в поступі твердому сила –
З-за синіх гір зоря встає!
Шануй, Вкраїно, свого сина,
Люби допоки сила є!

У таку погоду
Можна тільки пити,
Бо інакше можеш
В пекло загриміти.

Вріжеш, нафіг, дуба,
Відкинеш копита,-
Заплачуть дітиська
Й кохана кобіта.

Заплачуть коханки
Зі Львова й Одеси,
Пришлють телеграми
Прем’єрки й принцеси.

Такий молодий,
І ще міг стільки жити,
Топтати коханок,
Траву, ряст і квіти,

Але – кинув пити,
А тут – непогода.
Не випив, замерз,-
Отака життя кода.

Так от, любі друзі,
Щоб ви довго жили,
Девіз в непогоду-
Ні дня без текіли!

Якщо до кісток
Вас пронизує вітер-
Від лютої смерті
Спасе джин „Біфітер”.

Щоб жаба осіння
Не дала вам циці-
У пиво гаряче
Кинь меду й кориці!

Як взялися в іній
Твої бідні мізки-
Ковтни для початку
Ледь теплого віскі.

Хай вітер, хай дощ,
Хай сльота, небо сіре, -
На кожен прогноз
В нас готові контрміри.

Від наглої смерті
Рятуймось, як вмієм!
Ударим по нежитю
Зеленим змієм!

я довирію
і доквокаю
він допетрає
переокає
любий Педро мій
кручу бедрами
і несу весну
плачу ведрами
впав до вока ми
мачо з льоками
мачо мацає
шось поклацує
я напуджена
трохай збуджена
бо то він мене
розгалужує
і лечу я знов
напагонена
і нема вже гов
тіко мо`на мо`
осідлам його
крикну ігого
тут наїздниці
файні їздисі
а за місяць десь
хай ми знудисі
і росте воте
де ми пудилось
любий Педро мій
де ж ти дінишсі
як зайду у тяж
легко винесу
і лапай тоди
хвилю аби встиг
нанести води
ради радости
бо хо-хо нема
а ха-ха згорит
ти мені зламав...
то тепер бери...

14 Жовтня 2010

Куди йдемо? Що завтра буде з нами?
Не луками - лукавими шляхами

Блукаємо. Заплутали сліди.
Уже й самим - ні звідси, ні сюди.

Уже душі ні холодно, ні тепло.
І байдуже - до раю чи до пекла.

Відколи йдем? І по якому колу?
Невже отак ходитимем до скону?

Розгублені. Загублені в пітьмі.
Знемовлені. Безмовні - як німі.

Позаду: чорні діри й білі плями.
Уже й не пригадаєм - звідкіля ми.

03.03.2009

Я багатшою стала на втрату і на сподівання.
Відпусти мої руку і слово – летіти пора.
Я до вирію вперше зібралась. Хоча і востаннє.
То, здається, життя. А хоча і воно також гра.

Я сильнішою стану на осінь, а завтра – на зиму.
Проміняю останнє на крила... А що до весни
не дожити – то, зрештою, я відносила
ту себе, що для тебе... і ту, що ходила у сни...

я дививсі на тебе просто
з 90-60-90
Бургер Кінг намостив ті дупу
аби смалець і тік і гупав
в метрі сорок на виріст росту

я дививсі на тебе збоку
і не міг осягнути оком
тлусту пишність вотих баластів
та підпашну твою патла(с)тість
бим би плів мов роман – Набоков

я дививсі на тебе зтилу
не єднов затикав текілов
наймоцнішу мою уяву
аби хцянок у ній бубнявів,
не махавсі тойво... кадилом

я дививсі, як міг, зо споду
як ти бемцалась мов у воду
і вкривала мене як габи
мов надута соломков жаба
катулєла по цвєху цноту

я дививсі на тебе смутні
як неслась між ногами пунтю
атвінтала вочима моцно
во такі-то концерти коцні
в тюбітєйці Де-2 нагрудній

15 Жовтня 2010

Розсміяна –
срібні дзвіночки у голосі,
що райські пташки у сералі помовкли,
і потайки сльози,
і молишся, молишся,
а серце гніздо увиває зі шовку.

Розсміяна
вербами, річкою, долею,
дівочими мріями, хлібом недільним,
лукумом годуєш стамбульського голуба,
шербет приправляєш чумацькою сіллю.

Розсміяна,
смійся крізь вишиті спогади,
крізь яблуньки рідної танучу пісню,
сліпців, яничар і нелюдського стогону -
нескорено, вперто... і нині і присно.

Я не змінюю темп жовтня.
Жодних ігор, інтриг, рамок.
Рафінований світ зовні,
Ніби сірий сирий замок.

Цей холодний сироп зливи
Не втамує мою втому.
Наші рухи такі хтиві,
Як голодні витки грому.

Цей прозорий костюм вітру
Не пасує моїм вчинкам.
Носить осінь прості титри,
Ніби мудра стара жінка.
4.10.2010

Всі! Четвертий! (Місць немає вільних)
Він валізу притягнув, мов тент!
Наче Саша – так сказав в мобільник,
З виду, схоже, теж інтелігент!

Звично, з “маршем” фірменний від’їхав,
“На добраніч!” – до своїх полиць…
І відразу почалась потіха,
Бо не може Саша горілиць.

Соловей-розбійник спочиває –
Трелі чути в другому купе.
Дружно Сашу всі перевертаєм –
Ні фіга! І на боку хропе!

Вже підряд годину третю мучить…
Господи! За що усе те нам?
Кажуть, добре б кинути онучу,
Чи самим “на сон” по двісті грам!

Були свисти, потім рев із риком,
(Ока не зімкнув, як в буді пес).
Хоч би не кидало так на стиках.
Ліпше вже пішов би на “Експрес”.

Там свої плюси – простора лава,
Хоч не ляжеш – не хропуть зате.
Відик, бойовик, дешева кава.
Сім годин – то діло непросте…

…Боже, знову! Аж трясеться рама!
Навіть злитись вже немає сил!
Вже не лев – доісторичний мамонт…
Що сто грам? Ковтаю “Німесил”.

В ліве вухо – скільки вдалось пальця,
В праве – пів подушки з злості впхав!
На півроку преси начитався,
На квартал намітив сотню справ…

Спить один! А три гримаси корчать!
Щоб в купе? Нізащо! Ні “шиша”!
Дяка Саші! Ніч вдалася творча –
Чорногузу написав вірша!..

12.10.2010

Эта маленькая трагедия, вероятно, начнется с дуэли,
С ножа в кружевном рукаве, с трехпудовой гантели.
В общем, скорее всего, все начнется с груза.
Это зависит от сытости режиссерского пуза.

Эта трагедия начнется еще за кулисами,
С выстрела, задуманного холостым, с флисовых
Штор, за которыми кто-то стоит. С половиц,
Их скрипа; все начнется с озадаченных лиц.

Маленькая трагедия начнется с большой интриги,
Сплетенной вельможами вокруг какой-нибудь книги.
А может и не начнется: не так-то просто
Подбивать на что-либо трезвых матросов.

Эта маленькая трагедия, вероятно, начнется с пейзажа
На холсте, точнее с его скоропостижной кражи.
Скорее всего, эта трагедия начнется небрежной фразой,
Которую обронил уставший суфлер, зараза
Такая.

Лиш мить…
Упав хлопчина чорнобровий,
Ще вчора пАсли з ним корови,
З дівчатами плели вінки.
А вже в снігу отут-таки

Хрестом лежить.

Щемить.
Бо втратив друга, побратима,
В очах навстіж дитинно- синіх
Холоне біль волинських плес,
Міліє висота небес.

Вже не болить.

Він спить?
Як вишиванка під мундиром
Зчорніла юна кров. З могили
Не відмолити те хлоп’я.
Сніг тихо саваном сія.

Без корогов.

Пішов…
У пекло впав, злетів до раю,
Невизнаний у ріднім краї,
Свічею в пісню перейшов.
На серці в мами болю шов

Вогнем горить.

… Червоно-чорна нить.

...не обірвати б.
Не згубить...
14.10.2010

Холодно ли тебе,
мой сон, моя милая, вешнее солнце мое?
Холодно ли тебе,
есть ли то, что мучит тебя?
Есть ли то, чем северное воронье
Минуя твое окно, накормит своих воронят
Есть ли боль, раз так красным вены в твоих глазах
Как на витрине, усталость нахваливают другим,
Есть ли мука в тяжести, что в шагах
Прячется, так покорно следуя в дом за ним?
Небожители плачут, нет на небе дождя
Небожители шлют испытания,
А ты гасишь под вечер свет.
Усни, мое солнце… Рассветет еще погодя…
На утесе одна оставшись, ты услышишь ответ
Искуплением всех грехов, исцеленьем от давних ран
Упадет в твои руки блажь и слабость в веки твои…
И поднимется над землей сметающий ураган,
И не станет уже домов, только ТЫ на фоне двери…
10/2010

1.
Кришаться сходинки: перша, друга… десята…
Там, де тобі уривається небо і починається свято,
конверти уперто приносять перший французький іній,
сподіваючись на швидке прочитання і розуміння
того, що ніколи ніде не знаходило адресата.
Мама, зібравши волосся докупи, старанно кришить салати,
а сестри малі видихають на вікна зайчиків
та ведмежат,
Не розуміючи значення (і призначення)
тих червоних кімнат,
де вони рано стануть дорослими…
І десь на дванадцятій сходинці вам зіпсуються відносини,
наче забута вівсянка…
Мам, але ж бувало по-всякому!
Ну зупини мене, мам, не дай перетнути кордони…
Я мову шовкову не хочу на мову картонну…
Поранься об кинуте необережно “Пора!”,
згадай, як плаче під снігом кора…

2.

Щоб не залитися чаєм, щоб не дрижали пальці,
так, під столом, тримаючись нервом за нерв,
заводимо дохлу розмову, аби не попасти
губами у пастку поганих манер.
Беремо по черзі на руки скрипучі альбоми,
мов безнадійно хворих дітей, і дорога із дому
десь намальована там, на обкладинці, збоку.
Більше не буде великих бантів і коротких уроків,
коротших за найкоротший постріл…
І раптом запахне вашої спільної крові палена карамель,
і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель,
що вбило тебе, відлітаючи в передостанню осінь.



3.

Довго, болісно йду, як укріп соломинкою.
Хомути перешито на німби, а міряти нікому.
І дорога від мене іде, камінці черепахові
розкидає, мов руни, і хоче землею пахнути.

Я тікаю, до місця мені авеню, парвеню,
прориваючи дощ, набираю, дзвоню, -
а по той бік – собача нудьга нависає,
і кусає. До крові кусає…


…Між іншим, спитаю, чи рукавиці почато,
чи довшають наші шарфи і якою ниткою,
про все на світі, аби лише промовчати
про те, що нас ще досі не троє. Бо ніколи.
(Та скоро все виправлю, винувата!)

Я молюся за їхнє нове цуценя. Я майже його люблю.
Я їхні червоні шпалери хвалю й червонію, і знову хвалю,
читаючи настрою, тембру її кожен порух ,
як старий кардіолог
читає безмовно-нерівну історію хворих.

Хтозна, скільки зубатого сміху посіяно там, де невесело.
Скільки звикати, щоб гордо вважатися звиклою.
Кров по камінню біжить, євро біжить по вестерну, –
кажуть, тепліше із євровікнами.

4.

Жадний трамвай пожирає себе по колу.
Ми виходимо, не озираючись, не вибачаючи
погляди перехожих та глибину підкалюжного неба .
Я саджаю його на гойдалку, обережно,
ніби скляного янгола на ялинку.
Він усміхається і цитує Гауфа,
а ті його ямочки на щоках, наче теплі воронки
від свіжого вибуху…
І телебашта нам світить, рідніша за всякі вежі.
І світить тортом крізь біль десяте дитяче свято…

5.

Ми саджаємо кинуті яблуні. Син пожалів.
Висять над весною скелетики журавлів
горді, тому й високі.
Ямку – водою, щільно, не омину…
Крізь візерунки моху і полину
з мене зціловано соки.
Пес доганяє хвоста, дурнувато живий,
а у самої – долоні пусті, хоч завий:
ліва – потріскана, права - то вся в землі…
І знову – по колу – яблуні, журавлі...
А він регоче, наводить камеру: "Ма, веселіш!
Ну що ти як вкопана там стоїш!"
І здається, ростуть не по дням ті дерева, з одного - по два,
наче з чернетки – густі іноземні слова…

6.

Він вислав мені шкатулку - знак порожнечі…
Нетлі, голови оленів, всяка інша нещасна нечисть,
непідвладна ні часу, ні пилу.
Спочатку відкрити було несила.
Потім, одного разу, коли не спала…

…Без нутрощів, без прикрас,
отже, доречна якраз
для всякого спаму.
Тільки на дні – як підстилка до всіх спільно прожитих зим –
лист із проханням не кидати пам'ять за ним…

14/10/2010

Коли ти не поряд - здається, що ти помер.
І я уявляю байдужість гарячих куль.
Повільність ножів. Темперамент ворожих стріл.
Рельєфність коліс. Теплу слину рудих собак.
Падіння ударів пульсу до цифри нуль.

І чорну труну. І пекучий - стіною - дощ.
Священика голос грудний. Дерев"яний хрест.
Суворі обличчя. Протяжні плачі без рим.
Але - ти приходиш! Твій запах - осінній дим!
І це воскресіння - прекрасніше із чудес.

finita la commedia

Осінній дощ,
та не по шибці,
по душі...
Мої думки,
мов жовте листя
на землі...
Твої слова,
хоч не навмисне,
біль мені...
В твоїх думках
є мені місце?
Може, ні...

Між скель будинків
листя билось у бруківку,
Зубаста осінь в літі
вигрезла шпаринку.
Ще сонця коні-промені
гуляють у садку,
Ще не забути щік твоїх
антонівку тугу...

2010

Ти пішов із життя - стало темно,
Я тримала мокрий букет,
Ти гадав, що було все даремно.
Я ж читала надгробний сонет.

Не судилось знайти для нас щастя,
І невдало скінчився антракт.
Я ж ревіла від болю. От трясця!
Сильний дощ ще підхоплював такт.

Для тебе вже вічність — це мало,
Для мене — дорога в нікуди.
Знов у спогади впала я вдало,
Повітря вдихаючи в груди.

Я поклала квіти у вазу
І взяла у долоню шмат глини,
Тихо мовила лиш одну фразу:
«Я кохаю тебе, мій ЄДИНИЙ!»

Золотокоса
та кароока
гуляла осінь
червнонощока.

Гуляла осінь,
та у намисті,
будила ранки
росами чисті.

Росами чисті
ранки сріблисті
слали доріжку
багряним листям.

Осінь нечутно,
м'яко ступала,
золотом-медом
сад фарбувала.

Там легінь-вітер
вітами грався,
в кралечку-осінь
він закохався.

Кружляло листя,
з дерев опале
осінь та вітер
вальс танцювали...


2010

Рапсодія ранку, симфонія смутку,
В минуле вертає покинутий рай.
Червоне проміння запалює скрипку
І пробує клавіші синій рояль.


Вже ніч догоріла, мов свічка кохання,
Потреба похмілля розвіює сон
І музика Баха, і музика Брамса,
І віденських вальсів печальний сезон.


А сльози не в ногу танцюють ламбаду
І змішують звуки з вином самоти.
Іде гільйотина хвилини прощання,
Буття з небуттям переходить на „ти”.


Мої поїзди вже стоять на вокзалах,
Хвилюються ноти рожевих вітрил.
Про все, що погасло, я дам тобі знати
На синім роялі автографом крил.


2000

Темна завіса і не видно лиць....
Оркестр грає якось примітивно.
Життя моє лише із таємниць,
Закрите ширмою від люду дуже дивно.

Набридло вже шукати образ свій,
Ділити все життя своє на частки.
Немов вогнем безжалісний палій
Спалив усі, які були підказки.

Я граю різні ролі, я - актриса.
І кожен день лише одні антракти.
Тримаю завжди бойового списа.
Щоб відбивати всі правдиві факти.

У моїй шафі безліч різних масок,
Сутність ховаю за ними свою я.
Щоранку вдало нову одягаю,
Та жаль, що не бажаю каяття.

Вагон, друзья,купе,
Мы в нем все,
Все, все разные.
Звучит беседы мелодия.
Дама вопрос задала:
-Откуда ребята Вы?
Ответ языком Любви
-Из Киева, Уважаемая
мы.
Улицы, бульвары,площадя,
Каштаны,тюльпаны,
Величие берегов Днепра.
Киев дом наш родной,
Столица Украины
Матушки-Земли Святой.
Путешествуем мы,
Мы детства друзья.
Дороги дальние,но
Всегда,
К Родному Дому
Тянется душа.
К Родному порогу,
К Материнскому очагу,
Его теплу
Едино Родному.
Вагон, друзья, купе
И мы все разные,
Но говорим на
Третьем Языке.
Это язык энергии
Творца- Отца и Сына
И Святого Духа.
Да будет так!
И это Истина
Вечна.

Моє щастя близько,
Десь на відстані руки
Кам’яного обеліску
Що знайти ми не змогли.

Моя доля – ніжна казка,
Не повірить, хто не знав.
Моя посмішка – підказка
Без натяжок та підстав.

Моя мрія – тепле море,
Запах кави, тихий день,
В білих шапках сиві гори
І ледь чутний шум пісень.

Моє горе – твоя тиша,
Сіре небо, лід із хмар
І невидимий хтось пише
Наш портрет для різних пар.

Зимовий вечір, памороззю вкритий,
Малює ніч на запітнілім склі.
Згорає свічка, кава не допита
В маленькому горнятку на столі.

Немилостиво тиша тисне в вуха,
Мовчить неначе бовдур телефон.
Лише годинник маятником стука,
Долаючи секундний марафон.

Завис навколо сум і- порожнеча.
Стоїть дрібних умовностей бар’єр…
Чому не ти, а цей холодний вечір
Мені свої обійми розпростер?

Не клич мене, бо я не повернуся.
Лишились разом – я й моя зима.
Крижинкою на друзки розіб’юся.
Ось так - була, а вже тепер нема.

Зимовий вечір, памороззю вкритий,
Став візерунком на холоднім склі.
Згоріла свічка, кава не допита
В маленькому горнятку на столі.

2003 р.

У Європі давно таке не носять -
Крила на спинах у стилі мілітарі.
Осінь моя не підроблено стильна :
Уст горобинових пригублені морси,
Жовті жоржини між стрічок весілля.

Виті коралі по шиї тоненькій,
Виткані блузи з небесної хмарки.
Вата солодка , як вутлість істерик,
В сміх розпливеться по дну філіжанки,
Там де корицею згоюють ранку.

Мерси столичні, обридлі до сказу.
Сказані репліки поміж антрактів.
Осінь в собі тамувала образу,
В ній облітала осикова пластика
Серед останього клацання кастингів.

Вірші-веснянки, і син твій, і сон
Цей повінчальний на мене патент,
Кара кора заповзала на трон:
Синь паморочить, неначе абсент,
Галки у ній – шоколадне драже.

І три квартали розтрушує радощі,
Помах руки на бруківку просріблу.
Мідне волося з червоними лапами
Лапає нерви. Вовчиця-Земфіра
Голос повісила в струнах ефіру.

Жовтнем засипано тужнє вікно ,
Світ мерехтить, дурнувато і босо,
Крутиться в матриці етно-кіно.
Будь мені другом, стань мені гостем,
Поки за айстрами сніг не голосить…
2010р.

Ми побралися тихо. Беззвучність в органі стогнала...
Над прозорим затишшям загасли зірки-ліхтарі…
Нас тоді випадково (на кастингу) двох відібрали
Серед тисячі інших іще молодих яворів…

Нам з'єднали усе: від плечей до тривожних набатів, -
Переплутані ноги сховавши під спільним стільцем...
Серед інших дерев ми одні (як не дивно) жонаті -
Невритмований подих (на двох) об’єднали з нулем...

Перешили серця. Перекроїли долі – корінням…
Стільникові оргазми - сценарним дзвінком (на виду)…
Я тебе не люблю. В мене інші весільні ведіння...
Але тільки покличеш – одразу (найперша) прийду…
2010 рік

Яка різниця – склянка чи стакан?
Аби напиться.
Чи є відмінність – раб чи, може, пан?
Зоря - зарница?
Яке нам діло – русич ти, москаль?
Слова чи перли?..
Гей, українці! Хто це вас приспав?
Чи ви вже вмерли?!
Де ваші думи, що вогнем горять,
Бо небайдужі?
Де ваші справи, де могутня рать,
Де ваші душі?
Чи між минулим і майбутнім днем
Уже парсеки?
Чи ми готові продавать себе
Комусь на секонд?
Не вірю, Боже! Ти нам говорив,
Що спершу – Слово.
…Знайди його. Шануй. Боготвори.
Любімо мову!
13.10.10 р.

Як страшно, холодно і мертво
В моїй спустошеній хатині
Як лячно, сумно і буденно
Проходить день насамоті.
Мов самовбивця, вічна жертва
Малюю сад у домовині
Пече тривога, біль нестерпний
І я тону у темноті.
А раптом десь колись у світі
Мене побачиш, ніби вперше?
А що, коли це просто сумнів,
Але не зрада, не нудьга?
Та мерзнуть перші чисті квіти,
Любов байдужістю обдерши
Самотність нищить інші душі
По ранах люто сновига...
Тебе нема...А люди мріють,
Зірки у неба позичають
Тебе нема...В очах у вітру
Нема ні злих, ні добрих слів.
Я задихаюся без тебе -
З тобою я себе втрачаю.
Тебе нема... А весни квітнуть
На цій спустошеній землі.

Верхівки дерев
Поглинають хмари.
А хтось складає
Іспит на справжність...

Гордість шалена
Б'є у рани.
Але смирення природне
Врятує, як завжди.


2010 року Божого

Зазоріє зоря – згине темінь приземлена.
Облетить пелюстками безмісячна ніч.
Розпогодиться небо, стане світло і зелено,
Як уперше любов тихо скаже: «Помовч!».
Не сполохай її, приголуб і доглянь,
А як виросте трохи, дай притулок у серці.

рот
повний
золотих
зубів
просив
помадно
кілька
мідяків
йому
піддакувала
сива
борода
від
тютюну
пожовкла
чи
руда
чи золота як зуби
чи як мідяки медяна
у будь-якому разі
тихо й п'яно
просили милостині, милості, монет
щоб ще тихіше та п'яніше потім
піти по струнах місячної стежки
переплітаючи мотиви кроків і прикмет
тепер чи борода помадна, чи пожовклий рот
чи золота помада-сивина зубата
вони здіймають кроками пил нот
в який вслухаються на набережній патрулянти

2010

осінь сколола коралі каштанів,
листя брунатне затерпло між ними,
тане тепло барбарискою, тане
поза щоками у хмар-пілігримів.

серце вгорнулось у бабине літо,
правду ж гірку про зиму не сховати,
сумно виводить розчулений вітер
крихітній бабці осінню сонату.

Ні, я не можу – серце в склянці.
Це місто Суми… місто суму.
Тут і кохані і коханці,
Тут сходиш з глузду не від шуму,

Від тиші. Бо вона фальшива.
Її нема ніколи вдома.
Тут робиш те, що некрасиво,
Ти тут для кожного знайома.

Тут осінь помирає в грудні,
Тут вміти плакати – проблема.
…Упасти би тобі на груди,
Щоб сумувати не окремо.

Ти не поруч. Ти дихаєш важко у спину.
Як сумління, як тінь, як провина і гріх.
Дощ попереду нас, невблаганно, невпинно.
Жовтень кинеться в ноги, а ще ж не згорів.
Він молитиме, може, за мене у тебе,
простягатиме руки багряних листків,
буде вити вітрами холодного степу...
Та чи ти це почуєш, коли б і хотів?

Готичне щастя – осінь, цвинтар, щем.
Шпилясті дві будівлі, просто поруч ви.
Слова безпарні під м’яким дощем
Круками повсідалися на поручні.
Ковтає звично чорнокрила тінь
Квапливих перехожих сірі тіні.
Окропом капне віра Воскресінню,
На паморозь невір’я воскресінь.
...Як швидко відіграли скрипалі.
Часи часів – такий непевний строк.
Готичне щастя – жити на землі
І знати – це найбільша з помилок…

Київ 2005р.

Я бачу Осінь. Осінь каже «Все!
Досотано останню павутинку!»
Прозорих днів вкорочує плісе,
З туману шалик в’яже – що то, жінка!
Їй тільки б позолоту та парчу!
І так вдає, що, буцім, вся в роботі.
Нуртує, шепче: «Я й тебе навчу,
Як світ купати в золоті й болоті!»
Я бачу Осінь! Ви собі ідіть,
Хіба що жолудь в шпарку серця кине.
(Вже трохи більше трьох десятиліть
Вона мені щороку шле світлини!)

Умань 13.10.2010р.

У мене алергія на кохання.
І прогресує саме влітку, в спеку.
Така нормальна - з висипом і чханням,
І не ходіть ні поруч, ні далеко.

Відповідаю, любі, всім одразу -
"Привіт! Я добре. Так, навчаюсь.П"ятий...
А що хотів? В суботу? Не образив!
Іди собі, бо я почну мовчати!"

...Нарешті дочитаю свою книжку,
І не дивись на мої чорні вії!
Що-що?І пелюстки троянд на ліжку?
Мені начхати!В мене алергія!!!
18.08.2010

finita la commedia

Згорає час, немов сухе гніздо.
Від віршів туга, й та якась прийдешня.
Яйце, чи курка, що було там «до»,
Хіба болить, як з’їдена яєшня?
Хто там останній в черзі на життя?
Кажіть вже, хай за вами не займають!
Хай бурштиніє вже часобиття
У серці, у дахах, що протікають.
Старі хатки, ще заново старі,
Як равлики, волочим за собою.
І палим час на сажу в димарі,
Щоб нею маскуватися до бою.
Куріє пам'ять, як бікфордів шнур,
Пошарпаний і шашелем побитий.
І товщає альбом карикатур
Без кого ані вмерти, ані жити
Здавалося. А час підмалював
Поетам вуса, бороди і вуха.
Один у небо, другий Стіксом вплав.
А дні-вагони сонний потяг рухав.
Вже й бій минув. І хто там переміг
Нам на граніті викарбують, може.
А поки що всього – і сажа, й сніг,
Готичні шпилі, сови вздовж доріг,
І непідкупна Ангельська сторожа.

Умань 2010 рік

Життя проходить, наче мить одна...
Лиш озирну́ся: "Що вам скоїв, люди?"
Здається, що́йно тут була весна -
Аж раптом пекло стукає у груди...


13.10.2010

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

Імперії гнилій каюк настав,
Та вчили нас на совість, що й казати!
Розумний і тоді не пропадав,
На хліб та масло тямив заробляти.

І думалось, що ринок як ріка
Намножить статки здібних до науки.
А як дурний,- тому біда лиха,
Лопату і мітлу йому у руки.

Та щось у нас пішло не по-людськи,
Останній бовдур і хамло жирує.
А простачок живе на копійки,
Долонями кувалду полірує.

В той час, як безголовий "бультер'єр"
Ланцюг блискучий вішає на шію,
Вчорашній винахідник, інженер
В смердючих копирсається помиях.

У цьому й є природа простоти -
Дозволити себе у "чуні взути".
Натомість, безсоромний "багатир"
Здоровий глузд зумів перевернути.

Як жити нашим донькам і синам?
Чи й їм дадуть у руки по лопаті
"Проффесор" з заплямованим ім'ям
І "фахівці" з "колами" в атестаті?

28.09.2008

Мишенятку на кросівках
Розв’язалися шнурівки.
От халепа! От морока!
Не ступити ані кроку!
Мишенятко хмурить брівки
І давай в’язать шнурівки.
Спроба п’ята, спроба шоста...
Ох, не так усе і просто!
Ці шнурочки неслухняні
Підкоряються лиш мамі.
Мишенятко ж не здається –
Знов за вузлики береться:
– Не таке я вже й мале!
Будуть слухати й мене!
2010

Мить – і жалоба вкрила
простір.
З шаленим риком
смерть видирала з тіла
душі.
Подайте ліки
тим,
кому це насниться
ще не одної ночі:
крівонька,
кров,
кровиця…
- Хочеш забути?
- Хочу!
Слізьми не можна змити
пам'ять –
грудки іржаві…
Як же хотіли жити
жертви оті криваві…
Чом же вона можлива –
смерть
ось така раптова?
Щось запеклось там
зліва…
Бачити прагнуть знову
очі усіх –
живими.
Криком зайшлася мати:
- Пустіть мене разом з ними,
не час їм іще вмирати…
………….
Плете для жалів верейки
чиєсь каяття у полі.
Прийшлися
залізні рейки
упоперек
ліній долі…