Від сьогодення й навіки
й в далекому посмертнім часі
ми до свободи й до мети
ітимемо в горінні праці

Ніхто, ніколи і ніде
ніякая залізна сила
не спинить нас, бо де ми є
там з нами віра і надія

На віки вічні, поки час
не спопелить останній атом
стоятиме фортеця ця
духом нескореним завзятим

Від сьогодення й навіки
й в далекому посмертнім часі
ми всі горим одним вогнем
у полум‘ї незгаснім праці

Мить між життям і вічністю – тиша.
Муза, її величність, пензлем незримим пише
Переплетіння стократні моєї долі.
Тиша – це нагорода, це подих волі.
Дотиком абсолюту яскраві картини малює...
Я знову на хвилях пам”яті в прекрасне минуле мандрую…

Останній крок тобі назустріч,
Останній дотик до руки,
Це наш останній поцілунок -
Остання зустріч на віки.

Не попрошу тебе лишитись,
Не буду плакати й благати.
Простіше з долею змиритись,
Ніж на любов твою чекати.

24 серпня 2010р.

Тануть ночі в неба пустоті...
Мабуть, не скажеш ти мені,
Що кохання є в душі твоїй,
Ти ж відчуй, що твориться в моїй.
НЕ почуєш голосу мого,
Не відчуєш подиху того,
Що літає в неба вишині,
Знай: це любов моя й пісні.
Ти не дзвониш, значить: вже забув,
Хай так буде: може, не почув
Того крику в неба тишині...
Подзвони, ну подзвони мені!
Не лунає в просторі дзвінок,
І не кличе знову на урок.
Ти не дзвониш, отже, самота
обіймає душу і пита:
"Чи потрібна тобі оця печаль?
Твого серця мені, звичайно, жаль.
А чи ж вартий, знаєш, він того,
Щоб любити виключно його?"

Втікаю геть — від поглядів байдужих круговерті —
в окраїни, де ще дрімає Місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті…

(художнику Олегу Козаку)

(2010)

Неспокійно є усім сьогодні
І дух ще бою в серці не загас
Та ніби там напередодні
Зірвав будівлю громіздкий фугас.

Ще кулі в тілі не застигли
І бомба не закінчила страшний політ
Та рани ще не встигнули зажити
Парад ще не відбувся у Кремлі.

Ще ми не встигли народити
Народну гідність і нову брехню,
Культуру не зуміли відродити
Й натішитися новому життю.

Ми ще не встигли, але вмієм жити
І все попереду простелиться колись -
Нам вірити, лиш мури всі пробити,
Бо сили ми зуміли зберегти!

Іде життя, а ми нічо не знаєм,
Лиш либимся в новітній постмодерн,
Постійно кайфу уночі шукаєм,
Хтось світло на шматки подер.

І ми деремо все на ті шматки,
Жеремо щастя друзів і померлих
Та робимо у часі скрізь стрибки,
Щоб обдурити всі тенета смерті...
23.08.2010 року Львів

Растерянность.

Жизнь странная штука,
То сводит, разводя мосты,
А возводя, ведёт к обрыву,
Тебя, меня, её, его.

Знакомства день,
Разлуки вечность.
Встреч разведенные мосты.
Спустя года, так греют сердце,
Воспоминания мечты,
И крик в душе, как птица в клетке,
Трепещет, вырываясь из нутрии.

Но разведённость состоянья,
Приводит лишь к непониманью,
Кто ты? – и где? – и почему стоишь?
И провожаешь взглядом…

Веселітся бабусі з Донбасу
Танцюйте на площі гопака
Танцюйте так як танцювали,
Коли вибирали в президенти- земляка.

Тепер танцюйте, виселіться:
Спорожниться у вас гаманець,
Як підвищаться всі оплати
Схаменетесь тоді на кінець.
24 08 2010

Слободський Г. П

Хочеться перевтілення,
Простору медитації.
Стати вогнем обвітреним,
Стати крилом акації,
Цвітом чужого кактуса,
Голосом перехожого,
Що на хресті і вихресті
З внутрішнім криком схожого.

Хочеться десь сховатися
І перебути будні ці,
Зміни, що йдуть за змінами
В образі й тілі блудниці.
Буде ще все по-справжньому,
Але вітрила напнуті,
Щоглами перекреслені
Всі фоліанти пам’яті.

Буде все чесно й райдужно,
Хоч ми на ладан дишемо.
Будемо всі щасливими –
Треба так! – Так запишемо!
Змінимо, переробимо
Все, що не так читається,
Діти на тому світі хай
З правдою зустрічаються.

Ну а на цьому хочеться
Спроби реінкарнації.
Щоби не бути вирваним
Разом з корінням нації.
Жити орлом за ґратами
Поки свобода кришиться?
Знову чекати й думати:
Скільки життя залишиться?


13.08.2010

У Львові свято. Щастю меж нема,
брехливих слів рясний врожай жнивуєм.
А Львів німий, історія німа.
Хто зна, чи ми її іще почуєм.

Нам добрий мер гундосить про прогрес,
і нагла впевненість звучить в облуднім слові.
А львівський лев закляк, мов битий пес.
Собачко, цить. Прощаємось зі Львовом.

Слабенький вогник вітром розгора,
пліч-о-пліч небайдужі стали колом.
Ще наша пам’ять в свічці не вмира.
Пробач, історіє. Прощаємось зі Львовом.

Навіщо та історія, плебей.
Жри ковбасу, вона давно без сої.
Комусь там боляче – в бетон, і все о’кей.
Розкопки, пам’ять – не для вас, ізгої.

А Львову боляче, за них, та перш – за нас,
що знову мовчимо покірним стадом.
Дарма кричали Леся нам й Тарас:
отямтеся, бо доля брикне задом.

А Львів мовчить, бо він не для львів’ян,
для зони він, що раптом зветься панством.
Зника полуда слів, мов той туман.
Король хто був, той стане свинопасом.

І доти харч носитиме свині,
допоки не згада, хто був господар.
Не кине прутика, не скаже твердо "НІ!"
всім тим, хто місто – з молотка на продаж.

Всім, хто забув – хто в місті Лева жив,
той славу міста пильнував як жінку,
той пам’яттю всіх предків дорожив,
ні краплі гордості не продавав чужинцю.

Кому той камінь львівський не болить,
хто не забув – не має плем’я-роду.
Яка різниця, скільки Львову років…
Своя сорочка, тіло не грішить.

Грішить душа, запродана давно,
продавши честь і місто на додачу.
А совість спить, якось мине воно.
Співа львів’янин, ледь приповз із дачі.

Слова байдужі кине на-гора:
та в мене свято, чи мені то треба?
А львівська пам’ять в свічці догора.
Прощай, історіє. Зустрінемось на небі.

24/08/2010

Пам'яті запорізького поета
Михайла Ласкова


Пам'яті поета

Ми довго йшли
через віки.
Аби зустрітись на світанні,
Де наші душі,
мов ставки,
Світились чисто не в останнє.

Спливало небо –
не дощем –
На голови пророків злісно,
Та й шли ми ще,
і ще,
і ще
З цивілізації дитинства.

Прочовгали – і не вклякли
В дорозі, зморені ходою.
Нас не простили й не кляли
Онуки, скликані журбою.

Злітались першими до нас
Слова,
Приховані на спомин,
і дарувала дивина
Завмерле щастя
в літній промінь.


2003

Я – відображення
Твого світобачення,
Крізь призму дзеркал
Перекривлених доль
Так бракує лекал
Перекреслити волю –
І квадратом по колу
Намалюю неволю:
Ти – моє світобачення,
Моє сонце, і місяць, і зорі!
Я з тобою у серці,
Ти зі мною у снах!
Нас з тобою єднає назавжди
Біле коло і чорний квадрат –
Наша доля і моя неволя,
Що помножені щастям стократ!

Ти повертаєшся. Навіщо?
І просиш, "серце відчини!"
Я не відмовлю, розумієш?
Хоч сотні раз мене боли...

2010 р.Б.

Попереду – чотири вихідних,
І я не знаю, що мені робити,
На моїм карку купа рідних і близьких,
І кожен хоче й попоїсти, і попити.

Поїдемо усі на шашлики,
Я замаринував вже відро м’яса,
Посидимо на березі ріки,
А берег чий уже?- Маркізів Карабасів.

До незалежності цей берег був нічий,
Сюди ми приїздили ще малими,
Хто хочеш тут міг стати на постій,
Хоча й не незалежними були ми.

Хоча нас старші гнобили брати,
Хоча Америка лякала нас війною,-
Куди завгодно ми могли піти,
Хоча й країну називали ту тюрмою.

Отам, за цим високим парканом,
Завжди ми ставили тоді свої намети,
І, забороненим частуючись вином,
Читали вірші заборонених поетів.

Та раптом – Пленум, перестройка, Горбачов,
Чорнобиль і кінець війни в Афгані,
І Сумгаїт, і Карабах, і перша кров,
І білі стрічки на гранітному Майдані.

Я теж там був і щось їм там співав,
До волі закликав народні маси,
Та чи співав би я, коли б я знав,
Що в нас усе роздерибанять Карабаси?

Минуло лиш неповних двадцять літ,
А вже покрадено ліси, поля і води,
І українську незалежність визнав світ,
Та незалежність ця від власного народу.

Допоки ми, співаючи пісні,
Рішали, кому з нас гетьманувати,
Сюди прийшли політтехнологи брудні
І нацькували, як звичайно, брат на брата.

І от ми поспіль вже двадцятий рік
Рішаєм, хто з нас більший українець,
А буде так, як ще Шевченко передрік,
Що буде так, як скаже хитрий німець.

І от тепер від них життя нема,
Куди не підеш – скрізь прем’єр-паласи,
І навіть найостанніша корчма-
І та елітна, для маркізів-карабасів.

Усюди, де не глянеш – паркани,
А де прохід – плати за вхід у їхню касу,
Вони гадають, що пани тепер – вони,
Еліта боговибраної раси.

Ну от скажіть, брати, чом ми такі дурні,
Хоч кожен вчився, щонайменше, вісім класів?
Чому у цій неоголошеній війні
Перемагають нас Маркізи Карабаси?

Чи не пора вже, як заповідав Пророк,
Гострить сокиру і ладнать боєприпаси,
І не лежати й не плювати в потолок,
А геть прогнати з України Карабасів.

Хай буде так, хай Бог благословля
Усякого, хто стане за Вкраїну,
Чека на визволителів земля,
У карабасівську закута павутину.

Та з кожним вирубаним дубом чи кущем
Усе сильніш стискається пружина,
Й колись, обвита карабасівським плющем,
Розпрямить спину зігнута країна...

2010

День поклав на плаху сонце.
Гострі леза горизонту
ріжуть вік і час, як стронцій,
не уперше і не всоте.
Небо спалює в багатті
неугодних і незгодних.
Я на помилку багатша
певне, стала від сьогодні.
І на ніч, в яку не спалять
тіло і безсонням душу.
Не на плаху, не на палю
голову... А на подушку.

Разнежена, бессовестно нага,
за полчаса до нового рассвета,
не помня ни Завета, ни обета,
вступает в непорочные луга.

Её встречают клевер, молочай,
и женщина, смеясь, уходит в лето,
но песенка её ещё не спета,
пока не обернётся невзначай.

И тело одевает шелкопряд,
и за душою – ни пенú, ни пéнни,
лишь лёгкие, изменчивые тени
за нею, словно бабочки, летят.

Вітай, пречудове ліжко.
Я знову прийшла до тебе.
Душа сяде тихо кішкою
на дах дерев’яного неба.

В яйці-райці серце прощене,
йому там так первісно-млосно.
З надчасся в майбутнє росяне
покотиться з вічності колесом.

Під захист Сварога пильного
віддам своїх спогадів хвилі,
сама з Добробогом милим
збиратиму яблучка спілі.

Пройдемо всі пори року,
на бильце зіпрусь скраєчку.
неспішно так, третім оком
торкнусь чарівного яєчка.

Для Лада і Лади любої
збиватиму я перину,
щоб долі не слали грубої,
леліяли Україну.

А як музей зачинятимуть,
я тихо скажу "Добраніч",
і вам, портрети і панночки,
і вам, славні отамани.

Хай душі ваші гойдаються,
сховавшись за дивним пологом.
Вони прилітають, знаю я,
ми ж друзі з святим Сварогом.

А мати митця із татом
поглянуть шкіряним оком.
Вуста не розверзнуться матом,
сльозу лиш змахнуть ненароком.

Бродив син важкою стезею,
літ десять горбів над дивом.
А винесуть із музею –
волосся не стане дибом,

не зчудяться очі крилато,
і рот не застигне у подиві.
Ну що ви, матусю, тату,
це ліжко піде на подіум.

Тобі би у Луврі стояти,
о плоде натхненної праці.
Прогуглять тебе пірати,
проклацають папарацці.

Якийсь олігарх тебе викупить,
розляжеться з п’яною кішкою.
Вона з нього соки вицмулить.
Невже станеш просто ліжком…

21.08.2010

Коли живеш - не думаєш про світ;
Тоді вагу лиш мають гроші
І пхаєш всячину у свій живіт -
Такий для себе гарний і хороший

Коли живеш - для себе ти герой,
Ростеш і киснеш у житті зчорнілий.
Для тебе всі - суцільний геморой...
Не любиш бути недогрітим.

Життя для тебе - це лиш вічна гра,
Яка триває в безконечності літами
Й розваги лізуть серед гарних мрій -
Тобі би трафіку - лиш бути жвавим!

17.08.2010 Львів ЛМР

Життя люблю аж до знемоги
(Та хто його любити не зумів) -
Воно постійно хоче перемоги
І я усе робити щось хотів.

Життя - це сон, кохання, відчуття, -
Це дикі помисли й щасливі ранки,
Це світлі мрії, щедре майбуття
І зустріч сонця на сільському ганку...
22.08.2010 року Львів

Пригуби чи вигуби, але
Не залиш у літеплі зотліти.
Я вино. Я жінка. І не зле
У мені любити і боліти.

Завтра все це. Завтра під перо
Упаде моя життєва драма.
Нині ж я ще навіть не ребро -
Жду на день сотворення Адама.

2010

Посадили бульбу - і по всьому.
Одпочинуть рученьки і нозі.
І земля, і рідні, і удома,
А на серці холодно, як в льосі.

Просто неба сядемо, як в"язні.
Головне - не заволати з болю:
Нам би душі витрусити вчасно,
Як брудні мішки з-під бараболі.
2010

Невже любов не хоче ідеалу?
Невже вона така сліпа?
Невже постійно випускає жало?
Невже страждання надарма?

Однак життя нас кличе на жертовність,
Яку й в коханні треба проявить.
Пора кохати, підточить готовність
І годі скрізь інтриги вить!


Тоді щасливим будеш на сім світі,
Міцною вічно буде ця рідня -
Без вірності так важко в світі жити,
А з нею зрушаться усі моря.

Сім'ю є важко людям збудувати,
Проте це скарб - це вічний діамант...
Не можна завжди рвати й руйнувати,
Бо так залишишся навіки сам...
11.07.2010 року Сокаль Ярий

Поет – не той, хто тільки кличе музу
І думає як щось там написать.
Поет – це той, хто пробиває мури
Та вміє словом душу прокричать.

Він вміє думку в риму загнуздати,
Без зайвих труднощів співати в небесах,
З птахами на деревах щебетати,
Із словом засинати на вустах.

Він вміє все робити ідеально
І щиро вірить в ніжні почуття.
Він вистоїть у труднощах морально
Та вистелить для себе майбуття!
22.08.2010 року Львів

Піду по лезу дикого життя -
Воно тоді пожежою озветься...
А не піду - попаду в забуття
Й без творчості загинути прийдеться.

Я думав, все на світі тім пройде,
Але повсюди дико помилявся -
Усе проходить швидко, а проте
Вернулась муза, бо вже нагулялась.

І це моє...У дике майбуття
Натхнення кличе із ногами -
Я вічно жити хочу! Відчуття
Сильнішають постійно із роками...

А я піду по лезу дикого життя,
Нехай повсюди битви, зойки, муки -
Лиш творчість глушить смерть і небуття -
Ви ще не скоро зможете мене забути!
22.08.2010 року Львів

Не повторюся. Не повторю…
Це - неповторне, я знаю…
Ніжно промовлю: «Люблю.»
Навіть собі не злукавлю…

Мигдалевий погляд очей...
З гірким запахом кави й кориці
Стисла двомовність ночей -
Ніколи мабуть не досниться.

Не твоя тепер, не твоя,
Не твоєю є половиною?
Вкрадена мить промовля -
Без тебе не буду вільною…

Не повторюся. Не повторю…
Це - неповторне , я знаю…
Вкотре промовлю: «Люблю.»
Навіть собі не злукавлю…

Розпашілась земля
в небо рідної хати,
Де чотири кудлаті
вітри
біля ніг
Впали так,
що аж чути рипіння
строкате
Постарілих зірок
через стомлений сніг.
Я слухняно стояв
серед мерзлого поля,
В сотий раз припадав
у святій тишині
До вкраїнської милої
рідної долі,
Що блідніла,
як місяць Різдва в вишині.
Помолився,
мов батька іконам Природи
Не за себе, за маму у Бога благав:
Хай земля, моя нене,
вам щастя народить,
Яке я вже дорослий
сто літ виглядав.

2003

Я жінка, що увічнена у віршах,
оспівана в піснях про забуття.
Я інша, та, повір, нічим не гірша,
ніж та, що на руках трима дитя.

З тобою не поїду в Санторині,
не викличе Париж наш блиск в очах.
Та я молилась, присно, й навіть нині,
щоб ти у хащах долі не зачах.

Добігла я життєві перегони,
для мене рік, як день, а день, як мить.
Для мене щонеділі дзвонять дзвони.
Нехай не за тобою дзвін дзвенить.

23.08.2010.

За річкою аж ген до виднокраю,
До синього серпанку вдалині
Лежить зелена плоска рівнина.

Яріє сонце крізь похмурі хмари,
Котрі несуться з вітром навздогін.

По сей бік пасмом тягнуться горби;
Освітлені згори яскраво сонцем,
Порослі лісом, до води спадають
Білястим глеєм прямовисних круч.

Під небом цим, між цими берегами,
На вітрі пінячись малими бурунцями,
Пливе ріка.

* * *

2010 р.

Зіграй мені на саксофоні літа,
Брудних примар облізлі кажани
І ноти ластівок на мокрих вітах,
Чи на дротах, прилиплих до спини.

Спини на мить цю тишу мокрих марев
На дні думок розхитану колиску.
По небу мрій проходять чорні хмари
І б’ють себе калюжами по писку.

Піску насип на пляжі перевтілень
Зіграй пісну мелодію прощання
Щоб жили смутку витягти із тіла
Мов музику з останнього кохання.

Я би радий літати птахом,
Тільки б ти мені крила дала.
Жив би ластівом я під дахом
Твого дому, якби не зима.

Я б струною твоєї гітари
Зазвучав би від дотику рук
І стрілою помчав би за хмари.
Заржавіла струна; тріснув лук.

Твоїм ехом у високогір’ї
Покотився б луною навкруг;
У подушці твоїй білим пір’ям,
Та не я тобі снюсь, а мій друг.

Так буває трапляється з кожним,
Потім розпач, печаль, а той злість.
100% скажу – „так не можна”!
Час прийде й ти зійдеш на свій міст.

Подозренье.

Автобус,
Утро,
Девушка…
Она имеет, что-то от тебя,
Черты лица, но чуть взрослее.
Быть может, это ты была,
Я не узнаю никогда,
Возможно…
Но пол часа смотрел в окно,
От осознания того…
Что я виновен, в стеснении твоём,
А может просто засмущал,
Желанием своим всмотреться в образ.
Губ мотылёк, глаза,
Взгляд встречный,
Замерла душа,
Взгляд отвожу, слезу сдержав.
Но полчаса смотрю в окно,
И ничего за ним не вижу.
Я вспоминаю про письмо,
Ну, иногда про книгу.
Чуть не доехав до конца,
Она покинула вагон,
И в след, ей глядя, я гадал,
Была ли то Карина?

10:04 21.08.7518 года (2010)

Як той бідолаха, що потопаючи в морі,
Згоден прийняти в спасінні будь-яку долю,
Жебраком попідтинню, ратаєм змореним в полі,
Ми благаємо просвітку, звертаючи погляд на зорі.
Але тільки відпусте лихо, хоча б на годину,
Забувається все і знову дуріє людина.

Моїм друзям, які з’єдналися подружжям –
Володимирові та Ользі, Вікторові та Ользі,
Віталієві та Марії, Романові та Людмилі та ін.


Колись усі часи пройдуть
І йоти сповняться в пророків,
Не так багато нам є строку, –
Любові в світі – не минуть.

Колись не стане більше мрій –
Ти не уявиш того світу.
Тож будь сьогодні, наче діти, –
Відкритій істині радій.

Надію не втрачай у час,
Коли кінець і більш нічого
Вже видно з твойого порога, –
Так, сподівайся повсякчас.

Коли зруйнуються мости,
Не бійся ти шукати броду,
Не має краще нагороди
Тим, хто дерзає, тож – терпи.

Якщо ж людина принесе
В твою оселю лиш неспокій,
Хай сотню зробить поворотів –
Не замишляй на неї зле.

Коли на хвилях висоти
Досягнеш спокою чи злету,
Даси одвіт на все поетом,
Не вихваляйсь, ти – ще не ти.

Коли стражданнями, небого,
Ти груди рвеш свої гарячі,
Людина ж інша – в ліпшій вдачі,
Не заздри, їй – своя дорога.

Якщо ж твій друг в серцях зумів
Образити тебе, скорити,
Ти пам’ятай – тобі любити –
Хай не живе у серці гнів.

Не все, що хочеш, можна мати,
Хоч і відкриті всюди двері,
Діждешся, як і всі, Вечері, –
Не поспішай свого шукати.

Якщо всеплинністю подій
Здивований ти понад міру,
Коли є кривда і безвір’я –
Чужій неправді не радій.

Коли чекаєш ти весни,
Навколо ж все холодить злом,
Тендітне – трощить бурелом,
Ти злої справи не чини.

Якщо нашіптує «Убий»
Порив свій щирий чи сумління,
Вселяє заклик до гоніння –
Любов’ю все земне покрий.

У відчаї та без мети,
Коли настануть сірі будні,
Ти будь бджолою, а не трутнем, –
Молись, працюй, довготерпи.

Коли ж пройдеш ти через все,
Залишиш всі спокуси тіла,
Душа твоя – добро зростила, –
Цим не пишайся, це мине.

А як принесену офіру
Не схоче брати близький твій;
«Не вчиню більше злих я дій», –
Ти мусиш всьому мати віру.

Люби, плекай, не знай ціни
Своїм турботам і змаганням.
Не будь же першим; до останніх
Будь милосердним назавжди´.

Коли усі часи пройдуть
І йоти сповняться в пророків –
Чекає світ останніх кроків,
Любові вічній – завжди буть!


12.07.2009 р.

Не залежиться незалежність,
Це як манна – небесний дар,
З нього лише лайдак і лежень
Не наварить собі навар.

Щоби бізнес без страху тримати,
Щоб куліш твій пісненьким не згірк
Молодого купи депутата,
Най до часу потішить курник.

Без поспішності й вуличних акцій
Треба птицю тримати таку
Пару скликань у складі фракцій,
Поки не нагуляє жирку.

Свіже все, без душкУ, повар – дУшка,
Під горілочку, як сльозу,
Незалежних обранців тушки
Обсмали на російськім газу.

З депутата течуть краплі смальцю,
Не біда! Буде страва миліш!
Кілька тушок народних обранців
Поклади в депутатський куліш.

Ну, не все ж йому Канни й палаци,
Депутатства сьорбне най сповна –
У окропі й ропі демонстрацій,
Де народу кипить, як пшона.

О, свобода! – дарована манна –
В тої дівки премилий задок!
Глянь, вже новий у тебе заводик
І млинок, і вишневий садок!

В нім молочна ріка не засохне
В берегах із безе й киселів
Депутат – він не кріль – не подохне,
Хоч за кількістю їх як кролів.

Люблять зелень, траву, дух полину,
Дерибанить бюджет, бариші.
«Дим Отчізни» вкрива Україну
Й депутатські киплять кулеші.

2010

Обійми мене так, як ти знаєш – ніжно,
Аби тіло обм’якло шовком.
Аби серце скотилося в п’яти
І злетіло в безхмарне небо…

Поцілуй мене так, як ти знаєш – м’яко…
І хай терпнуть вуста повільно,
Щоб запаморочень із лихвою
Стало зараз й позавтра досить...

І скажи тільки так, як ти знаєш – мрійно,
Що зі мною цей світ інакший,
Що нас двох не вполюють примари,
Що прийшли невідомо звідки…

І зроди мене так, як ти знаєш – легко,
Може, болем, зрадою й громом…
Доторкнися до тіла подихом –
подивись на моє кохання…

Ти знаку зозулиного чекав –
Аж давні душі підпалили вечір –
І вже стоїш в осерді зграйних течій
На малоюних і старих вітрах.

Вони прийшли по золотім дощу,
Нічийні згуки в батьковій господі –
Вечірній сад у раннього на споді…

І раптом розпросторилось в очу:
Сяйнули дерева, немов зима,
Мов лебеденки на троянднім ставі
І світ минув, а сад тобі зоставив,
І спину зозулиного – нема!

Ти подай мені… приклад. Узбіччя розхристані – стисни…
Притули до грудей. Од нехрещених тіней сховай…
Я - півкуля планет, переділених Богом навмисно…
Потойбічна весна. Але (як це не дивно) ЖИВА…

Мій екваторний слід - життємислимим ямбом (на шкірі)…
(кліматичних овеснень зректися не може ніяк)...
Ти розплющ... мої очі... Вони, виявляється,… сірі…
Край дороги живу. Там де, острах навічно закляк…

У оточенні змій й пересохлих комах-світобачень
Обертаюсь навколо (стрижневих мовчань й голосів)…
Я земною присутністю вісь планетарну позначу…
Ти подай мені… приклад. Я майже така, як усі…
2010 рік

Десь на далекому березі Криму
серед палючих безмежних пляжів
мокрою зовсім маленькою рибкою
ти одиноко ляжеш.

Будуть гуляти мурашки по тілу,
ніби у пошуках сонного затінку,
тихо оголене мідне тремтіння
сонце лизатиме.

Ти залишаєш страждання у спокої.
Мрії, як чайки, кружляють і плачуть,
мрії лягають прожареним попелом
вічно терплячим.

Скільки покори у спраглому тілі?
Скільки залитих мовчанням судин
крові? А може здається тільки
що ти
одна?

Той чоловік, що кохався з тобою,
Ніби підкорював дикий народ,
Той чоловік, що ти звала богом,
Чуєш, він поряд.

І це повітря - з його легень і
море - із кухля, що він тримає
ллється і синім музичним генієм
тебе приманнює.

Ти, ніби вперше, віддайся відверто,
Ніби на груди Його упавши...

Той чоловік залишається твердю
неба
назавше.

Моя солодка панно, Ви і я
у цьому світі, наче крихта казки.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
Благословляю кожен день - на щастя.
Я Вашим не оскверненим ім’ям
молюсь щоночі у глибинах неба,
щоб Всесвіту безмежного Сім’я
Вам дарувала зустрічі потребу…
Лиш часу невгамовна течія
навіки невловима, наче вітер.
Моя солодка панно, Ви і я –
примара казки у долонях світу.

Сучасний гумор - "несудимий двічи",
Святий і чистий, так і запиши.
Тепер і жертві, дивлячись у вічі,
Розреготатись можна від душі.

Не бив. Не крав. Не кривдив малоліток.
На шії хрест, над головою німб.
А те, що кажуть - пересуди тіток.
Ось папірець з печаткою на нім.

Закон у нас гуманний не для бідних,
За долари і біса захистить.
Чи не безбарвні очі у Феміди?
Я подивитись хочу, розв"яжіть!

07.08.2007

цілуй не в губи,
вбивай – не згубиш.
ти просто вчасно.
я – просто марна,
така...примарна,
із ночі тигля.
стежками – дзига -
мандрую, люблю,
сиджу в кав’ярні,
ото як зараз...
дощі періщать
і дещо сумно,
і дещо смішно.
дев’ятим кеглєм
шпаргалки тижня –
не розібрати
куди тікати,
не роздивитись
з ким перепитись.
і на серветці
нотую вірша,
вірші нотую,
катую...віриш?
коли полюбиш -
цілуй не в губи...
...бо перестигла.
...бо перестигла
вишня.

Крадутся мысли.
Совести весы
И не колеблемы,
И непоколебимы.
О здравом смысле
Тикают часы:
«Вот-так… непризнанна…
Вот-так… недолюбима.»
Себя обдумывать –
Как будто обмывать,
Себя оправдывать –
Плутовская бравада.
Стихи слагать, под кожу подшивать
И знать: они – всего лишь полу-правда.
Поэта роль – солист отмытых слов,
В силки отловленных, откормленных, открытых.
Как страшен сон среди всех страшных снов,
Где творчество - из общего корыта!
Краду себя – по слову, по чуть-чуть,
Крошусь по кухням, по ночам, по скверам.
Крадутся мысли. В такт отходит суть.
Рыдает в голос маленькая вера.


2005

Ти так спішиш з дитинства у весну
І довгоного бігаєш у сонце.
В піжамці ловлю запах твого сну,
Смішинки виціловую в долоньці.

По плічках серпень покотився враз,
Поливши медом обгорілу спинку,
І зазорів на дні очей – якраз,
Де всі чомульки стихли на хвилинку.

Так кицьок любиш, аж вони пищать,
Ридаєш гірко у тарілку каші…
Русяво павутинкою блищать
Секрети перші. Що уже НЕ НАШІ.

Ростеш, пташа! З роси ж бо і води!
Вже хлопці кіски смикають до плАчу,
Жуків в портфелик кИдають – адИ! –
Ти ж робиш вигляд, що сердита. Наче.

Розкидані колготки і пісні
Збираю. Розкладаю по поличках.
Ще скрикуєш від страху уві сні,
А я зціловую сльозу із личка.

Та ти спішиш. Довірливо у світ
Метеликом летиш, гартуєш крила.
Тобі сім літ. Тобі УЖЕ сім літ.
І очка кліпають безмежно-сіро.

22.08.2010

Між нами трапилась любов,
Тебе я хочу знов і знов.
Не можу я без тебе жить,
Тебе жадаю кожну мить.

Приспів:
Ти тут- я там,
Ти там - я тут,-
Наша любофф
Зайшла в глухий кут.
Ти там-я тут,
Ти тут - я там,
Наша любофф
Не підкоряється нам.

Тебе жадаю я щодня
Від березня до березня,
І в спеку, і у снігопад,
Ти ідол мій, я - твій фанат.

Приспів.

Скажу, моя дівчинко, бачу нелегко
Отримать планиду таку -
У роздумах, з болем, неначе метелик,
Метатися у сачку.

Можу навчить лиш, як бути зо мною.
Не зовсім такий я, як всі.
Не варто віятись, будь собою
І сяй у своїй красі.

Кохай, кого хочеш, будь вірна в любові,
Жартуй, тільки міру знай.
Як чуєш слова про кохання чудові,
В них щирість чи фальш розпізнай.

Ти ж грала у замку шляхетную даму,
То справді такою зробись.
А ти поглумилася над почуттями,
Які піднімали у вись.

Як іншого любиш, відмов йому гідно,
З повагою (!!!) до почуття.
І будеш шанована ти відповідно
На все, що лишилось, життя.

Він буде співати і битись звитяжно,
Щоб в серці настала весна,
А ти будеш сяять йому недосяжно,
Як мрія поета ясна!

21.08.2010 р.

A ці стіни говорять... Ти чуєш? Ці стіни говорять!...
Так! Про тебе... Про мене... Про когось там... Просто про нас...
Я не хвора, мій друже. Повір, я ні краплі не хвора!..
І насправді не я це, а тінь із землі підвелась...

А ці стіни, як люди, говорять... говорять... говорять...
Із тобою про мене, зі мною про тебе... мовчать...
А на небі мій місяць... Німий... А ще зорі, ще зорі...
Мов розкидані Богом шматки піднебесних латать....

А ці стіни, як люди, зрадливі... До крику зрадливі!
Зберігають навічно чиїсь однойменні сліди...
А за вікнами злива і хтось невимовно щасливий
Залишити свій слід невідступно прямує сюди...
2010

Тобі цукерки не підносило життя,
Троянди і шампань на срібній таці,
Чому ж приходить пізнє каяття,
Що ти живий, а не поліг в атаці?

Що повернувсь на батьківський поріг,
Здійснив таки свій намір геростратів,
Не загубився в мареві доріг,
Поліг би сам, та душу не розтратив.

Жаль, вже минули роки навісні,
Хоч ще не раз біда обніметься з бідою.
А може то я зовсім не вві сні
Лаштую штик і автомат до бою?

Запалюю скажений самосад,
В душі нема ні сумніву, ні ляку.
Горять мости, нам не вернуть назад…
Веди, комбат! Я підіймусь в атаку.

Звільни мене. Зніми з долонь і вух
кайдани снів і ланцюги любові.
Я вивчила напам’ять кожен рух,
мої рефлекси із тобою в змові.

Звільни і відпусти у білий світ
кульбабовим насінням – хай прилипну
до підошов, не звідавши політ...
Ти тільки залиши мене у липні

навічно... Дуже холодно мені
навчатися і згоди, і покори...
Казати «так», коли насправді «ні»,
сміятися, коли у серці горе.

Покинь бур’ян, кульбабу-пустоцвіт -
такі троянди, хризантеми, ружі.
Ти краще обірви мені політ,
та тільки не ставай ніколи мужем.

Нависаєш загрозою зникнути
З поля зору моєї пам'яті,
Розплестися,
мов светрик,
нитками,
Розчинитись у щирих намірах
Поза зоною недосяжності
У відлунні гудків та відгуків
Стати зморшками передчасності
Проти крему з ефектом ліфтингу...