Я сьогодні відкрила дверцята,
до яких не торкалась давно.
Я відчула мелодію свята
у рядках, що являло письмо.
Я подумала: скільки втрачаю,
відволікшись в порожній неспокій.
У той час,
як куються кроки
щоб зустрітись із справжнім,
широким.
А скриня часу невинно
в минуле замки зачиняє,
не слухає тих, хто благає
сторожу чекати.
Й сичання від усіх невдоволених
часом.
Напевно в повітрі не згасло.

вересень 2003


Хто мій ближній?
Хто випромінює ніжність?
Хто нас єднає в сім‘ю?
Посмішку з вуст дістаю.

вересень 2003

Молотить вітер крилами пил,
віється дощ по краплині.
У тебе очі такі голубі,
у неба очі сьогодні сині.
На стелі лампа із ланцюжком,
на ній звичаяться окуляри.
Такий знайомий мені пейзаж,
сьогодні ж новими обриси стали...

19.09.2002

Ніч полонила,
ніч догоріла,
свіча на моєму столі.
Крапля із воску,
крапля прозора.
Руки мої ––
в павутинні її...

Скатертина біла,
з грубого льону ткане полотно.
Чи на добрий спомин,
чи на теплу згадку,
чи на вечір зустрічей
вишите воно?
Випите вино...

Зустрічі раптові,
зустрічі фатальні,
кораблі, що в морі,
паперові далі.
Мандри між світами
мандри, наче мантри,
тріо бандуристів
у старій копальні (грабарні)...

І старі музики,
вбрані дуже файно.
І стара сопілка...
Прибрано охайно,
з столу все начиння...
Зараз буде лінія...

І струнові кралі
шепчуть щось
цимбалам,
І відтоді інше
думать серце стало.

Мантри –– ритуальні формули та формули для заклинання у ведизмі та індуїзмі

20-21.08.2002-08-21

А я вигадую дію,
а я вигадую обрис,
а я вигадую мрію,
а я вигадую образ.
У світлі сонячнім віє
і розпускає волосся,
той вітер –– вітер надії,
на те, що не відбулося.
А ген –– на скошеній ниві,
співає дубу колосся.
І відблиск кидає сонце,
що спати бреде до ланів,
То бачиш ти подих останній
вечірніх його ліхтарів.
І ти відчуваєш по тиші,
що вечір давно поспів
і неймовірно прагнеш,
чути коників спів.


20-21.08.2002

Клавіші бігли, неначе летіли,
шелест мелодії,
думки політ,
руки –– мов птахи,
пальці –– мов крила,
сонях кидав мені жовтий привіт.
Я прокидалась і знову горіла,
жевріла думка,
кололо в плече...
Віршів хотіла
й вітрила розкрились.
Знову тече,
знову бурлить і у небо спадає
той водограй,
крізь життєві моря.
Наче важкенним камінням жбурляє
важка несподіванок течія.
Може, за лісом, за зоряним гаєм,
знову зустрінемось,
ти з моїм я.

19.08.2002

На моєму столі безлад,
на моєму подвір’ї сонце,
у моїй душі гребля,
яка стримує
хвилі совісті,
на моєму обличчі грим,
грім гримить у моєму вікні,
а по вулиці ходить мім,
і малює фігури сумні.
А по шибці стукає град,
відбиваючи в такт струні,
а у дзеркалі бачу очі
аж до подиву –– наче твої.
Я затримуюсь: аж до подиху,
що здіймає мене у вись,
А рука знов шукає порухів:
Вкласти порох до порохівниць.

Я в саф‘яні, в пурпурі,
й в мармурі.
Я у шовку,
у льоні, у житі,
я шукаю себе у полі,
у кошарі і у повітрі.
Де я справжня,
а не халтурна,
де з собою в себе не граюсь,
не спотворено посміхаюсь,
де я знов почала любити.

5-6.08.2002

Мелодія звучить …
в твоїх словах,
в моїм зітханні,
в тиші світанковій.
Мелодія — у порусі повік,
У цій відверто-сіяній розмові.
Мелодія звучить у наших снах,
У наших віршах, у щирім поцілунку,
І в серці нашім зачіпає струнку.
Мелодія –– у шелесті думок,
У ніжності, у дощовім відлунні,
в мозаїці переживань й тривог,
мелодія — у сонячнім чаклунні,
У погляді, що наш тривожить крок.
В буденних справ веселій круговерті,
і в почуттях, що вже не здатні вмерти.

18.07.2002

І
Я повертаюсь з світлом ліхтарів
й свічок каштану,
(що ось-ось воскреснуть,
стрічаючи свою вже n-ну весну).
Я поринаю у вечірнє місто,
У його цвіт, у зелені дібров,
Так легко струшуючи з себе горезвісні
кремезні пута змелених розмов.
Я розчиняюсь в постатях, у тінях,
Що мовчки йдуть, шукаючи мости,
А наді мною знов ясне склепіння,
Заквітчане мереживом роси.

ІІ
Мов від мільйонів міжвселенських дір,
Спадає світло від небесних гір,
(В безмежності, що близько і далеко),
Я вчуся слухати…
Як десь летить лелека,
І шепіт розмережаних беріз,
І тишу київських дворів самотню,
Й неначе –– падаю в безодню…
День відгорів ––
Мене приймає ніч.

18-19. 04. 2002

Дощ ІІ

Нарешті дощ!
Я так його чекала!
Рука торкала запітніле скло,
а небо візерунок вишивало,
і хмару зовсім в інший бік вело.
Нарешті дощ!
І шибка тихо плаче,
стікають сльози по асфальтовій щоці.
Побачення з дощем ––
не гірше
із побачень,
Чому ж біжать геть з вулиці усі?..
А я омиюсь у п’янкій волозі,
у цій небесно-струшеній красі
і знов піду собі назустріч сонцю,
тримаючи надію у руці.
І викупаюсь у ранковій тиші,
омитих небом зоряних дібров,
Я чую мирну думку щось колише,
Неначе дощ в самій душі пройшов.
17-18. 04. 2002

Повертаюсь у сни, щоб вдихнути там волі,
Щоб зануритись в сяйво окрилених мрій,
Бо лиш там, за межею одвічного болю,
Острівець мого щастя, котрий не згорів.

Бо мій всесвіт - це наче рубці на долоні,
А душа..., до сих пір не збагну її суть...
Покотилась сльоза, надто тепла й солона,
По щоці, що навідмаш не вперше вже б'ють.

Повертаюсь до світу, де повно ілюзій,
У якому реальність - розірваний нерв,
Де різниці нема - вороги хто, хто друзі,
Де живеш, наче шкіру хтось заживо здер.

Повертаюсь до себе, якою є справжня,
Хай Рікою Життя мене хвилі несуть -
До омріяних мною тих пристаней Правди,
На яких віднайду свою істинну суть!

Повертаюсь у сни - острівець мого щастя,
Повертаюсь до себе, вертаюсь у світ,
Щоб колись, якщо буде це в Господа ласці,
Відшукати на всі запитання одвіт...
29.06.2010р.

В пам’яті риюсь,
Щоб відшукати слова
І відкупитись.

Я у полоні
Лагідних блисків очей.
Світ закрутився.

Вистачить слів тих мені?
Тріск на зубах,
Ніби пісок золотий
З прерій кохання.

Какая ярость в этом громе!
Бедняга, мечется в истоме
по тёмным кочкам серых туч
насупив брови, мрачен, злюч…

Ах, эта молния-плутовка!
О, как она танцует ловко,
блистая золотом одежд,
по лужам схлынувших надежд.

Привычна, что бледнеют лица,
увы, она вольна дразниться:
беря героя на измор
ушла красавица в игнор.

Но всё ж недолог век напасти:
под шум дождя стихают страсти,
и в бывшей туче грозовой
плутает луч… И вновь покой.

На шліци земної осі
Північ маже солідол,
Пас тяжіння кругом носить
Натяжний орбіти рол.

У комети вихлопної
Дим струмує зі сопла,
Від його погрози злої
Деренчить космічна мла.

В заозонних катакомбах
Б’ється в приступах рентген,
Поглядає в діри злобно,
Мов на діви імпотент.

Він пече коханим шкіру,
Трощить поглядами кість,
Їх фортуну посірілу
Ненаситним ротом їсть.

І нема на світі копа,
Збройних сил таких нема,
Щоб злочинець уторопав,
Що кінець йому , - тюрма.

Лиш в позиції величній
Стійма дригають в грізьбі
Телескопи еротичні
Наче мовлять:
- На тобі!

Вертикаль почуттів закодовано у жалюзі...
Боязкий вітролов виглядає крізь вікна і двері…
Відчуває рухомо-повітряні (виключно всі)
Раритетні зітхання й потоки тепла... - на папері...

В милосерді вітрів – не упізнане справжнє ім’я…
Хтось на протяги злий, бо підступністю просто дістали…
Вітроломом надії уражена думка чиясь:
Це без тебе її випадково перекодували…

Буревії мінливі. Проте заворожують всіх…
Вітролов із безсонням на вікнах цілується скуто…
Він позбавлений друзів – безстрашних любителів стріх…
Вже не марить, як ніч, і не мріє їх знов повернути…
2010 рік

Страна погибает в фальши и лжи,
улицы заселяют-горе бомжи.
Говорят,бюджет съедает Тетушка Коррупция,
но виновата лишь во всем-в верхах "проституция".
Мы погибаем в невиданной лжи,
точат соседи защиты ножи.
К нам приближается страшная туча,
но верят все, что жизнь будет лучше.
Дать бы медали нам и прочее награды,
мы все забудем и будем им рады.
Мы оптимизма нигде не теряем
Суворых будней не замечаем...
Просто людишки мы-мужички
нету в стране нашей строгой руки
Вот и живем себе-абы жить
лишь бы не волком в стране родной выть.

Сум за відійшлими. Тюрми. Етапи.
Київ-столиця. Глибинка-Невíдь.
Чорні рядки ніби кров’ю викрапують
Білу байдужість німотних століть.

Важко сказати, примара чи дійсність,
Маски на лицях чи вже непроглядь.
Де ти, Василю, в чийому обійсті,
Тиша чи спокій тебе вдовольнять?

Птиці викреслюють те, що закреслить
Дужий літак із підбитим крилом,
Долю поета, якому похресник
В нашому часі «якийсь там» Павло.

Спокій був, тепер немає,
Хтось його весь вік втрачає,
Все шукає порятунку,
Гідного свого гатунку.
Та чи знає, що буває
Із людьми, хто забуває,
Сам себе й свої думки
І до речі залюбки.
Вміє лише говорити:
Я вже знаю, що є «жити».
Та брехня, це він жартує
І нестримний час марнує.
Та мені це гірко чути,
Ці слова страшніш отрути.
Моє серце розірвалось,
Хоч ні в чому й не зізналось.
Як же можна жити й знати,
Що живем, щоб тільки грати.
У спектаклі з почуттями,
Де слова - страшні кинджали.
Загубилося терпіння,
Обернулось в зла горіння.
Вибухнуло мов вулканом
І пекло колючим жалом.
Утомилась я сміятись
І в собі сама ховатись.
Я скажу, що відчуваю,
Ці слова собі прощаю.
Може, було б головніше,
Щоб жила я менш вільніше.
І не дихала думками,
Не словами і піснями.
А жила, як пси на волі,
Без ім’я , життя і долі.
Їла бруд, каміння, скло,
Що поранити могло.
Не словами, а думками
І собачими піснями,
Жити просто, та навіщо?
- Це кажу собі поки що.
Може, лише сам Бог знає,
Хто у що й навіщо грає...
25.06.03.

Плаче блазень.
Ото дивина.
А король десять літ у поході.
Й над усім цим сміється вона,
Котру згадувать не при народі.

Королева щаслива.
Ти ба:
Муж воює, не сплять фаворити.
Плаче блазень й довкола стриба –
Розучився давно говорити.

А астролог міркує:
Чого
Весь цей тлін так усіх непокоїть?
Королева ж боїться його,
Та не кличе, на жаль, до покоїв.

Гороскоп неправдивий.
Тепер
Навіть зорі і ті усім брешуть.
А король у поході помер.
Фаворити щасливі нарешті.

А народ вже лютує:
Куди
Заведуть нас придворні потвори?
Королевич?
Він ще молодий.
Королева?
У неї ж горе.

Плаче блазень.
Голосить юрба.
Дивна казка іде до фіналу.
Королева нещасна.
Ти ба?
А хіба не цього ти чекала?

Так і досі буває у нас
І, напевно, що завжди так буде:
Декорації змінні і час,
Та ніколи не зміняться люди.

Небо квітневі викреслюють птиці,
Стиха на лиця ляга непроглядь
Двом, що при сутінках в кухні сидять,
У позатáєній Київ-столиці,

Й ніби чаклують... А дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль.
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.

Бáйдуже їй… Але стиха говорять.
Дихає дійсність за вікнами поряд.
Бог він на боці яких батальйонів?
Спокій мільйонів… Тиша мільйонів…

Коли під ноги Вашому коню
Тендітні пальці кидали букети ,
За комір неба , наче у ріллю ,
Сковзнуло сонце . Кленів силуети
В ночах губились , прагнули тепла .
Я білою пелюсткою була .


Як блискавиці крізь бетонні хмари ,
Тягнулись віти , шпичаки , бруньки .
І мали зливи кислий присмак кари ,
І день тонув у безвісті ріки .
Коли Вам обрій затуляла мла ,
Я сірою пелюсткою була .

І був пісок в годинниках , в хвилинах
І пуп'янки серед тирси і дрантя .
Коли стояла вічність на колінах
І кропива гойдалася під ними ,
Самотньою пелюсткою багаття
Лишилась зігрівати Ваші зими .


Я жовтою пелюсткою була ...

2005 р.

"Ти Дон Кихот" – так пролунало від поета,
І паралелі малював, що я - це він.
Із піхов меч - і на млини, через тенета,
І проти течії потужної Гольфстрім.

Відкрив забрало і вимахував в запалі.
Я істину шукав до битих ніг.
Забув про вік і вів війну, горів в заграві,
Хоч перемоги смак відчути я не зміг...

Нужденним грітиму я слово у долонях.
Не підтасую гарне слово під момент.
В обхід не піду, хоч які думки солоні.
Старорежимний? Несучасний? Рудимент?

Нехай сміються в очі білої ворони!
Таким родився в рік завзятого Бика.
У болях падаю, не маючи соломи,
коли у спину міцно всаджують кілка…
27.06.10.

Весняні дерева вздовж алеї
(Бруньок ще – жодної)
Стрепіхаті, як подих Борея,
Як стрижка у дами модної.

Весняні дороги блискучі
Від води, що випала вранці.
Блимають лейблами «Dolce» і «Gucci»
Такі липучі коханці.

Весною зелене і чорне
Зливаються так гармонійно.
Я би злився, та вона не пригорне
І вакантні мої обійми.

Весною то мокро, то сухо.
Під підошвами гуща кофейна,
А мені якось так, ніби стухли
Яйця, запиті дешевим портвейном.

Може вже досить ото травити,
А взяти приклад із твого кота.
Ми розбіглися. Все! Ми Квити!
«C’est la vie». І нехай буде так.
Початок квітня 2010 (Калуш)

Цілу нічку Дощик
Лив-лив.
Гарно вулиці та площі
Вмив-вмив.
Аж під ранок утомився
Він-він.
На хмариноньці вмостився:
Дрім-дрім.
Хмарка тая аж за обрій –
Гай-гай,
Аби Дощикові добре
Пай-пай.
Відпочине трішки Дощик
Там-там, –
Казку радо нашепоче
Вам-вам.
2010

Літнє сонце бородою,
закуйовджено рудою,
грізні хмари підмітає.
Тільки небо проясниться,
несподівано зірниця
лусне шумним водограєм.

Хоч і сонце не намокне,
від погрому ледь не глохне.
Затуливши очі й вуха,
перед буревійним лихом
причаїлось вельми тихо,
перелякане щодуху.

Ти, світило, стрепенися,
кане маревом зірниця.
Не ховай світ за повіки.
Скільки нас в житті лякали
хуртовини, грози, шквали!
Світло, як добро, довіку!

2010 р.

ти мав би знати що Господь дає
чого ти прагнеш а затим – спитає
не за дипломи але – ким ти є
і що за парость у тобі зростає

не нам повчати… шаблезубий світ
розкраює – від крони до коріння
повільно рóдиться живого духу квіт
крізь óстрах перелóги баговиння

ховаєшся за спини у піски
глухої несвідомості – даремно
не порятують гроші та зв’язки
на межникý де зайві теореми

Обірване щастя:
Я знову сама,
Вернути не вдасться,
Шукати дарма.

Загублена мрія –
Мов марево-сон,
Остання надія –
До ночі в полон.

Нездійснені плани,
Примарні бажання –
Мов справжнії рани
На серці в кохання.

Безкрилі надії
Поволі згасають.
Фатальні події
У відчай штовхають.

Реальність кривава
Розчавила душу.
Життя – не забава:
Коритися мушу.

Таке воно, щастя,
Яке обірвали:
Вернути не вдасться,
Бо мрії зів'яли...
2001р.

Античні обриси самотньої верби
Зникають десь під вечір у тумані.
І невимовна туга давно забутої журби
В душі притихла. Вона вся в чеканні.

Якихось див, чи величі, видовищ,
Чи може зітканих з правди казок?
А просота б"є в сонні брами площ,
І пам"ять малює пейзаж - за мазками - мазок.

Людина чекає кохання...
Як полюбиш - люби, а як - ні, то - прощай.
Як зумієш полегшить чекання,
То не йди, залишись, почекай!

Все дуже просто, тут все значно простіше. -
Якщо любиш - люби, а як - ні, то - прощай!
Тут все чітко, все ясно, без компромісів ... лише
Знаєш що, завітай, все ж, колись "на чай".

А душа - чи знайде - не знайде - житиме!
Ти крізь роки завітай. А потім "Люблю-не люблю" на ромашці років погадай.
Вона ж-то не скаже, що весь час Тобою снитиме,
І весь вік пам"ятатиме той небокрай.

Та знаю ж - не скаже
Ні - собі, ні - тобі, ні - людям.
А, втім, нехай, - час покаже.
Він здатен дива сотворити з життям.

Ну так що ж? - Не живи минулим!
Якщо любиш - люби, а як - ні, то - прощай!
Якщо хочеш - то будь, не лишайся прибулим!
Тут все значно простіше ... Завітай, все ж , до мене "на чай"!

27.06.10 02:13

Токарська І.

Отямлюсь після недуги:
Боже, хіба це будень?
Це ж свято переростання
З одної сходинки на іншу.

Це розкіш земного раю,
Це лопотлива радість
Спраглому на долоні
Вмитися і напитись.

І зазирнути у себе:
Бачиш, а ти боялась,
Тут же добілюють купол,
І риштування зносять,

І в обрядове коло
Разом побожно сідають
Розквіт рожевожоржинний
Слухати і молитись.

Око комахи зелене,
Крила гудуть монотонно,
І перламутрова мушля
Новим витком наростає.

збірка "Обряди днювання"




пародія


Чуюсь, як по недузі…
Спраглий – відро би випив.
Звечора – купа друзів…
Лавка. Світанок. Липи…

Розкіш раю земного –
Виспатися і вмитись.
З хруском розпрямлю ноги –
Треба ж було напитись!

В себе не заглядаю:
Пекло мені потрібне?
Ледве що пам’ятаю…
Стука серденько бідне.

Хто риштування зносив?
Купол ж не добілили…
Мушля болить під носом –
Добре таки вцідили.

О, вже іде товариство!
В круг обрядовий сідає…
В роті – жоржинно-кисло.
Новий виток наростає…

22.04.2010

Їдка печаль моє просякла серце,
Прогіркла кров у жилах від журби.
Щасливих днів спорожніло відерце,
Я став за здобич дикої гурби.

Я став рабом безвиході страшної,
Більмом на оці неба... Скільки ще
Кусатимуть мене бридкі ізгої,
Згризаючи єство моє натще ?

Невже літа розтрачені намарно ?
Невже життя добігло до кінця ?
На мене смерть позиркує вульгарно,
Шле знов свого зловісного гінця.

Морозна тінь у душу заповзає,
Шипить змією, тисне звідусіль,
Голодну пащу злобно розверзає,
Нарощує страждання, розпач, біль...

Я не знайшовся на землі потрібним,
Для віку цього будучи чужим,
В нутрі горів багаттям ясно-срібним,
Суворий коротаючи режим.

Я не досяг нічого окрім пустки,
В собі самому згаснувши на вік.
Марних надій, думок наївних згустки
Пощезнули... я в них до краплі стік.

Лист перший. Заспів.

Привіт Володю! Як ся маєш?
Чи під вечерю наливаєш?
Чи наливаєш під обід?
Перед сніданком пить не слід.
Не сама краща є розвага
Зрання хлебтать шартрез чи брагу,
Бо то уже алкоголізм.
Буває деколи похмілля,
Коли не радує довкілля,
Ні страви смак, ні стан жіночий.
Буває зрідка. Тілько ночі
Лихі нехай нас обминають,
На ранок кавою втішають.
Похмілля непотрібно нам.
А чарку, друже, до обіду,
Якщо іде грибочок слідом,
Чи оселедець, чи оливка –
І в чарці блискає перцівка, -
Чудова справа. Щоб кирять
Нам треба, Вова, міру знать.
А це – наука із наук.
От скажімо, хлебнуть пів-літра,
То з ранку заболить макітра.
Якщо ж сімсот спожить горілки,
Під неї огірків тарілку
Солоних, з хрумкотом, та сала,
Щоб під яєшнею шкварчало,
І ковбаси кружалець зо три...
Тогді, мій друг, ця доза нас
Не схилить знов на унітаз.
Всі кажуть: істина в вині.
Здається іноді мені,
Що годі там іі шукати,
Вливати в черево, пірнати,
І через трубочку цідить...
Мабуть її знайшли раніше,
Ковтнули, потруїлись лише,
І без користі простяглись,
Коли до бісиків впились.
Здолала зранку Настя Швидка,
Тож істина сконала бридко,
Тепер і сліду не знайти.
У трунку істини не має,
А міри почуття спасає
Володю, різних неборак
Від вошей, злодїв, собак,
Від гонореї, дурнів, влади
І цегли, що на череп пада
(Якщо ти каску почепив)...
Цей заспів трохи затягнувся.
Хоч трунку смак нам до вподоби,
Нам зупинитись треба, щоби
До справ своїх я повернувся,
Щоби я розповів, мій друже,
Як пристрасті людину кружать
І зводять грішних нанівець,
Де ми знаходимо кінець.


Лист третій. Про пристрасть до грошей.

Не плюй в багатого, не треба,
Бо наші пращури плювались,
В Комуну збіглися, прокрались
В лайно попали замість неба.

Мораль така: як грошей повно,
То жити можна навіть в Ровно.

Тож багатіймо! Щоби мрії
Усі здійснилися у нас:
Хлебтать “Otard”, куплять повії,
З похмілля жерти ананас,

Себе вивозить в ситроєні,
І гроші тринькати шалені.

З грошима ми князі та графи.
Нас всюди раді запросить.
Ми від Чернігова до Кафи
Готові пару напустить.

На все готові, а літа
Підказують, що прить не та.

Як підіпре тебе хвороба,
То гроші стануться в нагоді.
І ескулапи крутолобі,
Недобрі по своїй природі,

У ремеслі своїм найкращі,
Для чесного життя пропащі,

За мзду тебе зведуть на ноги
(Якщо в могилу не зведуть).
Хоч гроші, друже мій, нікого
Від того світу не спасуть.

Тож пожалій усіх багатих:
Їм також випаде вмирати.

Люблю, коли в кишені гроші,
Неначе листя шарудять.
На нас тоді жінки хороші,
Немов на красенів глядять.

Якщо в меню лангусти й краби,
Дівча вподоба навіть жабу.

Ну що про статок ще сказати?
Яку можливість пригадать?
Без гривень трудно щастя мати.
За гривні де його придбать?

Володю, у лиху годину
Завжди потрібна копійчина.

Але хіба копійка нас
Із всякої халепи звільнить?
Буває, гаманця припас,
А біди окошаться спільно,

Втіче дружина, сват продасть,
І в картах лізе гидка масть.

Тогді подумаєш в печалі:
“Навіщо, дурень, я страждав?
Навіщо заробляв в запалі,
Життя на завтра відкладав?”

Мабуть, не треба марить, друг,
Усім, що вислизає з рук.

Мінлива доба навіть Креза
Рабом зробила. Отже ми
Обгрунтувать не можем тезу,
Що спокій викупить грішми.

Добро чи зло від злота я не знаю,
Бо із кишені вмить воно щезає.

Кумедність – сміх.
Лякливість – сльози.
Та що в житті нам допоможе
Сховати шрами всі від всіх?
Чи не живі ми? Чи не люди?
Чому не можем, як всі й всюди?
Залитись слізьми, битись в груди?
Казати, як нас все болить?
Що вже не можем більше жить?
Чому терплю, зціпивши зуби,
Всю ту зрадливість і облуди?
Чому я вірю досі в те,
Що все навколо розцвіте?
Та сил нема. Вже бачу край.
Ще крок – і всі потраплять в рай.
Усі, крім мене. Я залишусь.
Самотнім спокоєм потішусь.
А потім встану і піду –
Усе до ладу приведу.
І всі повернуться із раю
У рай новий, де привітаю
Я їх із ніжністю й теплом,
Та мить – і піде все кругом.
Знов крики, бійки, брудні лайки –
Все ранить і вганяє скалки,
Мене вбиває знов і знов –
Ніяк не вип’є усю кров.

16.06.2010.

Колись сколихнулося сонце.
Уперше і вдруге… знов.
І зникло із мого віконця,
А потім пробігло повз.
Пробігло й сховалось за хмари,
Сховалось надовго там.
А я все чекала появи
Жовтенького… Та нема.
І сумно зробилося в серці,
Голодно, як по зимі.
А тут вже настав і вечір,
І спати пора мені.
До ранку чекала я дива.
Як ранок – миттю до штор.
Відкрила – на вулиці злива,
Та сонце сміється знов:
Пробило тоненькі промінці
До моїх сумних вікон,
Прощається в крапельках пісні,
Настав-бо дощів сезон.


16.06.2010.

Життя смішне й безглузде…
Α живу
Для двох: пишу, готую каву мовчки…
І говорю крізь шибку…
Одинак?

Сестро, цей бій може бути останнім.
Хоч нам, амазонкам, мабуть, не звикати.
В наші серця не загляне кохання,
Але за силу чекає розплата.

Сестро, ми душі й тіла гартували
Несамовито в жорстоких походах.
Ми відбивали ворожі навали.
В битвах лишали здоров’я і вроду.

Сестро, хтось скаже, що і не жінки ми.
Мила, не слухай, то заздрість слабкого.
Руки є сильними, ноги – стрункими:
Зовсім не страшно рушати в дорогу.

Сестро, можливо, в бою нас порішать,
Але ця жертва, повір, невелика.
Просто покаже вона:
Ти – сильніша
За чоловіка.

Якубовська М.

Просто почути твій голос –
і завмерти від несподіваного щастя.
Упасти у знемогу твоєї пристрасті.
Їсти із однієї тарілки…
Тулитися один до одного із такою безпосередністю –
наче дві безіменні Галактики
у холодному мороці Космосу.
Прокинутися у твоїх обіймах
із відчуттям найсвітлішого щастя.
І несподівано подумати:
“Тепер не страшно померти”.


збірка "Ніч з Мольфаром"




пародія

Думка прилинула так несподівано –
Зовсім нестрашно в обіймах померти.
Скільки про Космос пісень переспівано…
Знову заспівуєш? Ти в мене впертий.
Як космонавти – з тарілки одної,
Ліжко на двох, і одне покривало…
Ми притулилися – ти і не встояв.
Часу в польоті нам буде замало…
Згідно інструкцій спілкуємось кодом,
Нащо нам ті сентименти здалися?
Третю Галактику поспіль проходим…
Я на зв’язку. Ти живий? Обізвися…

Мені здавалось, я усе здолаю:
Зло, ворогів, нещастя і тривоги.
А чашу, болем переповнену до краю,
Зумію випити, долаючи дороги.

Мені здавалось: в мене досить сили
Пройти крізь все, що небо нам послало.
Та раптом терня долю нашу вкрило
І смерть підступно щастя обірвала.

Мені здавалось: зможу пережити
Я втрати всі, що Господом нам дані.
Та тільки болю в серці не зцілити,
Коли пішов у вічність мій Коханий.

Не вірила, що зло непереможне.
Все навпаки, чомусь, у цьому світі.
Здолати смерть, на жаль, я неспроможна,
І самотужки зла не покорити...
2003р.

Друге літо без Твого тепла,
Без промінчиків любих очей...
Я гадала: журба відійшла,
І не буде вже довгих ночей,
Коли тіні минулого знов
Виринатимуть хижо з пітьми,
І мою холодитимуть кров,
Заливаючи відчай слізьми...

Друге літо. Розбита душа.
І розтерзане серце щемить.
Біль від втрати мене не лиша:
Для душі навіть вічність – лиш мить...
червень 2002р.

Ще не розтерзана душа,
Ще мрії всі не розбрелися.
Даю зневірі відкоша,
Молю надію: повернися!

Бажання ще не згасли всі,
Я їм не дам так рано вмерти.
Радію знов земній красі
І йду назустріч долі вперто.

Вже не боюсь, що спопелить
Мене минулий біль утрати.
Бо серце рветься і болить
Й душа жадає знов кохати!
2003р.

Намистинами стікало моє горе,
По щоках уже не молодих.
У конвульсіях забилось наче хворе,
Серце біля мертвих твоїх ніг.

Мої крила заламались з жалю,
Твоя смерть стояла мов німа,
І в очах її побачила печаль я,
Як і я вона була сумна.

щоб не терпіти щоразу гострішого мовчання на тему дітей
вони заведуть великих равликів
годуватимуть їх із долонь як ангелів аби тільки ні в якому разі
не обірвались години її медитативного дозвілля
так
авжеж
равлики
що може бути краще й живіше
навіть не чутно як вони дихають
тільки посеред ночі він випадково торкнеться її щоки
так і не зрозумівши чиї там сліди…

колись вони вміли сидіти поряд а не напроти
він вчив її орудувати китайськими паличками
щоб тільки був привід торкатися її пальців
а потім заплющивши очі довго мусолити згадки
про ті голодні східні вібрації попід шкірою…

вона кладе йому до рота кавове зерня зі свого язика
так наче хоче передати якусь нечувану мову
ніби хоче стати одним із його діалектів
щоб він говорив до равликів…

але боже
як боляче часом буває іти по чужій воді!

раз на місяць він таки утікає за місто
де має навіжено-гарячу маленьку подружку
таку маленьку що ледве може вмістити її в долоні
що боїться її цілувати аби не зробити їй боляче
тільки подумки взявшись за руки
вони ходять жують травинки
сміються говорять блукають одне в одному заплітаються тінями
ламаючи ноги ребра слова

«двадцять років потому я мала дивне захоплення
ловила різних жуків і живими клеїла на папір
уявляєш тримала жука аж доки він не приклеїться
чорні зелені перламутрово сині жуки помирали на білому
героїчно за дивну дитячу ідею»

він розгядав би вічно колекцію мертвих жуків
щоразу знаходячи серед них когось із давніх знайомих
там серед розкришених лапок і розчепірених крилець
жило щось смачне і забуте
«мала
ти золото»

і коли її губи стискають його найчутливіший нерв
здається
за ними стежать великі очі жуків

…Понад краєм Землі,
В світанковій імлі,
Витанцьовує Зірка Ранкова…
Та, що будить тебе,
Та, що будить мене,
Розбиваючи ночі окови…

…Під її сріблом жив,
То радів, то тужив,
Шаблезубим поранений ящур…
Правив плуга Сварог,
Сіяв льон і горох,
Наш, у Сонце закоханий, пращур…

...Ми дивились удвох,
Як Зоря на Різдво,
Розгорялася Світу на подив...
Ми сідали за стіл,
Коло душ, коло тіл,
Бог до кожної хати приходив...

...А у квітні - весна,
І Зоря ся ясна,
На Великдень, як Спас, понад Храмом...
На старому містку,
За млином, у ліску,
Ми з тобою, а Зірка - над нами...

…Ще тебе не було,
Ще мене не було,
А Зоря ся вже гріла оселі…
Розплітала косу,
Випускала росу,
Просиналися люди веселі…

…Але час, як стріла,
А життя, як юла –
Тож, коли нас з тобою не стане –
Наші внуки прийдуть,
Щоб пройти свою путь,
А Зоря їм станцює свій танець…

Кумпала Вір, 27.05.-22.06.2010 року,
м. Хмельницький

Вольвач П.

«Затриманий п’ять раз судимий І.»
Шахрайка О. у громадянки У.
шляхом обману…». А в ті самі дні,
неназваний, я все таки живу.

Ходжу. Пишу, Люблю якусь Н.К.
І щось іще, витворюючи міт,
розвішуючи на гіллі рядка,
як павутиння, свій непевний світ.

Горну ногою осінь у туман,
де в погляд мудрість має вставить скло.
Уже мені і юності нема,
і мудрості нема, як не було.

Та що кому? На світі десь живе
у колах під очима отака
чиясь любов. Такий собі П. В.
І горді стегна млосної Н. К.


Збірка "Кров зухвала", Київ, 1998





Пародія


Ходжу. Пишу. А що робити?
«Привіт! Цьом-цьом! Бувай! Пока!»
Люблю С. В. А ще любити
Хотів І. Т., О. Б., Н. К.

Та що кому? Ніхто не проти…
Витворюю вірші і міт…
У тої груди… В тої ротик…
А як поб’ють? Непевний світ.

І мудрості нема й не бýло,
Як в юності так і тепер.
Дзвінок здається, ви не чули?
Ну, наразí! Прийшла П. Р.


20.05.2010

Спалахую, мов зірка чебрецю...
Бджола несе медок і карий спокій.
Дощі догнали вкрадену струну:
спинили краплі, стали, наче спомин.
У цьому літі вище тільки даль:
хтось отче витче золотом у рурах.
То Божий день - утомлений Пілат,
з Христом, розіпнутий на грудях.
Льняна душа, Нерукотворний Спас,
вінчальні липи, небо жовтобоке...
День помолився, втомлено погас...
Церкви лишилися голубоокі.

2010

Я все тинявся світом – з якогось дива?
чи діла?
А дуб шелестів на вітер, береза ця все тремтіла.

Скільки ж їх об’явилось – тих, різних – милих,
жахливих...
А сіно собі косилось, сохло на схилах.

І нині пах деревію, світло, лелеки й мак…
І Ти, котрий все це вміє, прости мене,
позаяк…

Разом із мурами тіла –
Гріш, як доконаний сенс.
Птáхи з усіх відлетіли.
Повідлетіли – і все.

Бути забутим ацтеком,
В маєві майя, як є…
Тільки знамéння над степом
Стомлено свідчать своє.

Кафе. Тераса. Звук шансона. Плюс
фортеці рештки на горі. Дивлюсь,
як білим квітом між соснові гори
лягає май, на столики, на брук,
та ще видінням, тінню – Римарук…
Ну що ж, коли то він, то поговорим.

Удвох, чи ширшим колом. Позаяк
один поляк і (ще один) коньяк
яви й мани завихрюють сполуки.
Співають пíвні навзамін сурмú,
над вуличні вибоїни й храми,
де Божа Мати зрить Христові муки.

Та все ширяють – сміх сказати вслух –
летючі строфи про свободу й дух,
що взяв у спадок пращурів клейноди.
Вита над хлібоїдами піїт,
і заповіт, і луни мудрих гіт,
скасовуючи небуття зі споду.

Дві тисячі якийсь черговий рік,
зневірам і словам згубивши лік,
повзе, мов пірамідою мураха.
Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют.
Змарнілий прапор над державним дахом.
А ще недільний мимовільний люд,
у світлотінях слова «сатьяграха»…





_______________________________________________________
*сатьяграха (санскр.) – захист правди за допомогою правди, термін Махатми Ганді

Кориці запах, чорні грати,
Втрата свободи – гірша втрата,
Ніж навіть смерть на самоті…
Світ на основі трьох китів
зійшов із місця. Базилік.
Мене позбавлено навік
Свободи. Я. Сира темниця.
Знов кориця…
Знов правда. Перець. Біль утрат.
Повзе по тілу чорний гад.
Слизький. У душу нагло лізе.
Може задушить? Кров. Порізи.
Болять. Сочаться. Кровоточать.
Жасмин. Цвіте з приходом ночі.
Вже не почую… Ні то Ні.
Жалізні грати на вікні.
Не стратять. Не уб’ють. Не буду!
Навколо так багато бруду…
Навколо завжди так було!!!
…
Мені то холод, то тепло...

...
Кат сипле в кров на рани сіль.
Кориця. Перець. Я. Ваніль.
Позачиняйте в каземати.
Мені нема куди тікати.

Не був я в західних столицях,
Лиш раз - у місті Відень,
А там - із кожної крамниці
Приємний запах лине:

Тут пахне кави ароматом,
Тут - чаєм із жасмину,
З тієї - пряний запах м'яти,
А звідти мріє кмином.

З арабських чутно ресторанів
Легким димком кальяну,
З китайських із самого рання -
Для мене невпізнанні.

У центрі - запашним глювайном
І смаженим каштаном...
Гуляють тут дівчата файні
Й туристів каравани.

Як чарівниця мила, мимо
Пройшовши повз вітрини,
Жагучий погляд в тебе кине -
Пектиме і донині.

По тротуарах із бруківки
Ходив і милувався
На чепурні його будинки,
На вирізьблені лавки,

Алеї, парки та озерця,
В яких качки і ряска...
Лишився Відень в мене в серці,
Немов чудова казка.


17.06.2010

Які ж дволикі люди в цьому світі!
Ніяк до них не звикну, хоч умри.
Ще вчора дарували мені квіти,
А нині – мов розлючені вітри
Шматують мене словом знавіснілим,
Прокляття сиплять в спину і до віч.
Чому ж так лють їм очі заступила?
Чому в їх душах темна-темна ніч?

Та я мовчу, звикаючи до болю,
До лицемірства, зради і зловтіх…
Я лиш душі ніколи не дозволю
Хоча б на мить вподібнитись до них!
грудень 2009р.

Що крок один – то все коротший шлях
До рубежу, що Вічність прочиняє.
Буває важко вбити власний страх,
Коли зневіра в душу проникає.
Та вперто йду, усупереч страхам,
Шукаючи життєвий сенс у всьому,
І прагну віднайти єдиний Храм,
В якім душа забуде біль та втому –
Той Храм, в якім спочинок віднайде
Й до Вічності із Господом ввійде!
2002р.