Закриваюсь твоїми долонями
Від брудних очей
Асафльт

Ховаюсь твоїм волоссям
Від пекучих сліз
Парфуми

Тримаюсь твоїм тілом
Від гострого падіння
Сніг

Відповідаю твоїми словами
На свій божевільний
Болючий
Сміх...........

2010

Кровоспинні тумани - на відстані кроку.
Дійти!
Не згубивши надію, і не загубитися
в просторі.
Зупинився … І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.
Евкаліптовий подих далеко-незнаних
земель
вітер нам дарував, на долонях принісши,
я дякував.
Осипалися хмари крізь рани порушених
стель,
ми блукали безлюддям, безлюддю було
все однаково…
І не в тому провина твоя і провина
моя,
що приручене місто уже здичавіло
без голосу.
Мегаполісів – безліч. В одному – твоя
течія,
ну а я – поза ними, живу «евкаліптовим
колосом».
Не звикати до чогось, туди, звідки вітер
іти,
бо так важко втрачати своє, що зникає
у просторі.
Зупинився… І знаєш, мені пригадалася
Ти,
така рідно-близька, до щемливого в серці
загострення.

З ичу

Р адості
І …(наснаги)
Здоров’я
Добра
Віри
Оптимізму
Миру

(переклад)

Місцини, до яких не судилося дійти до скону,
Саме тому, зрозуміло, непізнанні.
Та й не вельми докучає таїни оскома,
Тим паче, коли ти не її обранець.

Шляхетність уяви – тремкий сонячний зайчик
На стелі посеред баталії ночі.
Вагота тепла. Довженні літа окрайці
Біля висхлого зела узбіччя дороги.

Щоб не збожеволіти – топи цей прихисток-острів,
Затуляйся від того, що хрущами - у вухо,
І просто живи, обмінюючи валюту втоми
На щось істотніше для власного духу.

І розвіявши за плечима розсвіт, схід і південь,
Що легше за тушкування ріпи та брюкви,
Хай і не вірячи у Творця, та виписуй рівно
Його нетлінного імені першу букву.

2009

---------------------------------------------------------------------------------
першотвір

Края, в которых уже никогда не будешь - и не пытайся,
в силу этого, в принципе, непредставимы.
Но досаждает не слишком эта оскомина тайны -
тем более, когда на нее не имеешь виды.

Гордость воображения - слабый комочек света
на потолке, затененном войною ночи.
Тяжесть тепла. Длинные корни лета
у цепкой сухой травы придорожных обочин.

Чтоб не сойти с ума - нужно покинуть и этот остров,
не слушать того, что сдуру мерещится уху.
И просто жить, постепенно меняя возраст
на что-то более интересное духу.

И позади оставив рассвет, восход и полдень,
что проще пареной репы или же брюквы,
пусть не верить в Создателя, но при этом помнить
из его имени хотя бы первую букву.

Владимир Гутковский,
Киев

------------------------------
прохання переклад не оцінювати

Скрипка
заговорила
голосом
осіннього вітру.
Так я той голос почула.
А може, ви – по-іншому?

Танцювала печаль –
біла постать
в старому саду.
Між гілляччям
скаліченим
плакала осінь:
“Літа
не віднайду!”

***
А Моцарт був
веселий чоловік!
В сходинки райдуги
уклав свої сонати!
Послухайте!
Вже можна усміхатись!

***
Скрипка має жіночу душу,
материнські тривоги бентежні.
Так,
від сліз вона горе осушить.
Так,
відкриє крайобрій безмежний!
Наче жінка,
подивиться в очі
і питає – у серця питає…
Плаче скрипка,
тремтить:
темні ночі,
грози й сонце
у голос вплітає.

***
Вселенська любов,
наче зоряне небо,
спадає на мене,
закутує плечі.
В росі вигинаються
зміями стебла,
і тихо сюркоче
десь коник надвечір.
І ледь завмирає,
минувшись із вітром,
навшпиньки спинається
біла імла.
Весь світ –
наче квітка,
розчулена квітка,
що в музиці цій
розцвіла.

***
А він поїхав –
і його нема.
Дорогу переметено снігами.
І плаче, й сердиться
за вікнами зима,
у шибку стукає
холодними руками.
Але ж горить
промінчик у печі,
але ж та свічечка
так відчайдушно сяє!
Чи не замерзли сльози уночі?
Чи серденько тихенько калатає?

“Зараз його ще нема.
Скінчиться скоро зима.
Зараз
його ще нема.
Зараз його ще нема…”

Крихта звізди серед синь-слюди
Над повечірніх висоток башти.
Це - назавждú. Кому б тут не впасти.
Хто б не снував тут сюди-туди.

Як ось тепер. Цигаркú - то люди.
Сіється в сніг ліхтарний овес.
Хай же при зірці усе і всюди.
Ще й аби не України без.


2009

Земля змаліла, знизивсь Місяць.
Лиш смерть одна - неісходима.
Щось каже їй життя у відсіч.
Життя... Та скільки ж того дива.

І, голову схопивши в руці,
пливеш в пітьмі, густій і сизій,
де божевілля деконструкцій
і сказ бінарних опозицій.

Зростають вавилонські башти
нестям. Ворожі ворожбити
життя розписують назавжди,
а все одно тобі любити

цей світ п'янкий і кров черкаську,
і голос чийсь, і кару вію.
І про півста мільйонів казку
стискать хоча б в одну надію...


1997

Так синьо, так задимлено, так мідно...
І хай воно лишається незмінно –
Вогниста шибка. Місто.
Трепет.
Смерк.
Хоч видно все, хіба що Бога опріч
І в просторі – вляглися щільно поруч
Світлá і тіні, як життя і смерть.

Базар пустіє. Баба йде остання.
Темніють стиха птахи і питання...

Якої ж крові, віри і доби
Оця земля, що має віддих долі?
Ці плоттю жінки натхнені горби,
Отої жінки, тої, що якби...
Отої...

Окраденість – до коренів волось.
Та птах безсмертя розправляє пір’я.
Півмертвість. Бездиханність.
Але ж – ось:
Лежить-мовчить, дароване за щось
Дахами всіяне невзискане безмір’я.

1999

Ні вітерцю, завмерло навкруги
Усе живе в очікуванні з’яви.
Передчуття Різдва клубком тугим
Духмяно котить сни на чисті лави.

До вечора застелиться обрус
На сіно на столі. Пісні наїдки.
Свята вечеря. Зачекати "мус"
На шинку. І швиденько до сусідки

Колядувати. Радість дітворі -
Червінці, мідяки. Та це – потому…
І ходить радість у моїм дворі,
Зціляючи передсвяточну втому.

06.01.2010 р.

Яскраві дні моїх надій юнацьких,
Скорбот моїх пекучих темні дні,
Я вами жив і на шляхах чумацьких
Щаслива доля марилась мені.

Я виглядав зорю свого натхнення,
До неї йшов, бувало, навмання,
І прозрівав, почувши одкровення
Якогось нетутешнього Знання.

В кипучий сніг, в гарячі заметілі
Земних страстей неслись мої літа.
Журна душа томилася у тілі,
Труїла серце млосна самота.

Іржавий дим осінньої розпуки,
Мазкі слова пересудів пустих
Стікали з вуст в якісь томливі звуки,
І розчинялись в померках густих.

Стогнала ніч у зморах та безсоннях,
Стирала в пил сердечний супокій,
Лиху судьбу звіщала по долонях,
Та я не вірив ні на хвильку їй.

Щось у душі моїй мені шептало,
Щось відживляло виснажений дух,
Коли брехні ядучо-трутне жало
Впиналось в ум, тупило зір і слух.

Щось у мені цвіло і в стужі люті,
І у спекотні, найжаркіші дні,
У тісноті, у немочах, у скруті
Давало сил не щезнути на дні

Глухих проваль безвір’я та гордині,
Не розчинитись в мороці буття.
Бажання йти за покликом Святині
Вливало смисл у все моє життя.

Я зрозумів, що мислив примітивно,
І необачно про цей вік судив.
Бувало, вперто, навіть агресивно,
Сприймав духовне, думами блудив

У суєті, тікаючи від Бога,
Від щирих Істин… хтозна аж куди
Мене б завела ця крива дорога ?
Чиї б тоді поповнив я ряди ?

Та – слава Богу ! – совість не мовчала,
І – слава Богу ! – мучила, пекла
Моє єство… А темрява сичала
Як гадина, а темрява сікла

Усе благе, що в серці проростало…
Аж раптом Світло в сяйві неземнім
Заради мене мертвого постало,
Щоб нині я живим знайшовся в Нім…

небо – чашка із вибитим дном
сніг заламує руки деревам:
сад зимовий говорить до
обгорілих будинкових ребер:

«все навколо – лише кістяки
плоть спливає як сніг при відлизі.
смерть минуща: дається взнаки
часопростору вічна тиснява»

ребра мовчки сприймають це
мерехтіння контролю й надії:
їх лоскоче прозорий корсет
снігу й вітру, отож – сніговію.

небу – чашці із вибитим дном –
цій безодні, оберненій вгору –
саду квилення слухати влом
тож воно горлом сонця говорить:

«все навколо — холодна імла —
плоть її — слід у талості снігу
смерть виконує функцію тла
часопростору вкутого в кригу»

Зима

Всю ніч дивився
Чорно-білий сон
Напевне знав,
Проснувшися уранці,
Те ж саме я побачу за вікном.

Засыпаешь, и тихо рядом вечность ложится на бок,
просыпаешься, куришь, ищешь входные двери,
за которыми дикий пляж, где резвятся крабы,
перепившие солнца и переварившие херес.
Но открытое утро всасывается ниоткуда,
на лице отчетливы тени глубоких борозд,
это давний бронхит - запущенная простуда,
это черные клетки фантазии о Бора-Бора.
А за шторой белеет день, и ветер приносит атва:
снеговые моря олицетворяют Хронос,
приглядишься – это двухцветный паралич шахмат,
это белые чайки и пешка убитой вороны.

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Дзвінко лине з краю в край,
Добра з медом паляниця,
Як весільний коровай.
Коляд, коляд, колядниця!
Кожен голос, як струна,
Красна дівка, яснолиця,
Наче долі таїна.

“Коляд, коляд, колядниця!”
Стань, послухай, подивись,
Там, де білі лебедиці,
Навіть верби обнялись.
“Коляд, коляд, колядниця!”
Чує рідна сторона,
Сяє в душах зоряниця, –
Україна в нас одна!

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Лине в місті і в селі,
Нам нема коли журиться –
Празник неба і землі!
Коляд, коляд, колядниця!
І в чарках, як синь-вода,
І на покуті в світлицях –
Україна молода!

В цю ніч близьку, коли зоря над нами
віщує про прихід свого творця,
І шлях наповнений мандрівниками,
і світло з неба припадає до лиця...

Коли волхви свої дари приносять,
і ангели співають в небесах
тому, кого не знали досі,
тому, хто вже любов, хто вже не страх.

В цю ніч близьку, неначе сніг на шибці,
я знаю більше, та не знаю все...
Нехай не буде більше таємниці...
Христос родився! Кожен з нас спасен!

Лишилось три дні, а потім – суцільне сіре,
Ні сонця, ні снігу, а тільки тягуча сутінь.
Лишилось три грами моєї ослаблої віри
На шальках вагів між знаками «бути» й «не бути».

Лишилось мене так мало у цих свічадах:
Три кроки на стелі, три погляди на екрані,
Бо я вирушаю шукати своє ельдорадо –
Три милі до себе, три спроби ще досі не знані.

Лишилось три шанси – три написи серед дороги:
Наліво, направо чи прямо.
Яку обираєш?
Надіюся тільки, що йтиму в дорогу із Богом.
До раю?..

05.01.2010.

Над горами зірки висять.

З за Маґури зійшов місяць.

Всюди тихо, бо і вовки вже не виють.

З хат тепло спішить Різдвяне.

Воно таке, як над Сяном .

Всім говорить, що розпочалась велия.



Глянь, вітають Бога – Сина

Надсяння і Лемківщина.

Ті самі коляди у світ несе вітер...

Те, що від батьків почули

-Пам’ятають! Не забули!

В рідній мові колядують наші діти.



Ось вам рідненькі Карпати

З чужини буду кланятись.

При святочному столі моя родина...

„Рождество...” і „Бог предвічний...”

Також в чужині є вічні.

Я є впевнений, що ми вже не загинем.



Хай звучить карпатська мова!

Вона наша, теж чудова!

З нею жили всі наші предки – русини.

Говорили і співали.

Власне тому не пропали!

Пропадуть всі ті, що своїх предків кинуть.

05.01.2010р.

Ми зустрілися із нею на межі.
Поміж нами – зимне завіконня.
На морознім білім вітражі
Разом креслили твої звабливі скроні.

Наче сестри – іній у очах,
Білі коси, охололі пальці…
Кригою тобі встеляли шлях,
Вишивали лють свою на п’яльцях.

Скаженіли, сипали пургу,
Голосили сніговицею по мештах.
Ти стогнав знесилений в снігу…
Хай на склі, та все ж ставало легше.

«Як ти смів!? Щоб Зиму…, на Весну…
Так, як я, вона любить не вміє!»
Пеленає в пісню навісну,
Стугонить над всесвітом завія.

Настіж вікна! Серце креше лід.
Вже тепер не жінка, вже – стихія!
Замету-у-у-у!!! І… – Твій гарячий слід! –
Тане крига на замерзлих віях.


Затихає люта заметіль.
Ти по сліду повертайся… звідусіль…

Крижаною водою
купіль наповнював,

сонцем на ловах
до другої шкіри пікся,

залізо прикладав -
і м'язи каменіли.

А чим же, Господи,
душу загартувати?

2010

Мій тихий сон, мій сон кожнохвилинний -
Очам незримий, вчарований ліс,
Вчувається тут шерех швидкоплинний,
Як дивний шерхіт шовкових завіс.

У шалі зустрічей , туманних спірках,
На перехресті вражених зіниць
Незрозуміла шерехів говірка
Під прахом спалахнула й впала ниць.

І наче млою укриває лиця,
І слово завмирає на вустах,
Здається – наполохана синиця
Стріпнулась в сутеніючих кущах.

Оригінал

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

виляски відблиски вивіски вулиці вітражі
висохнуть сльози скоро стануть крапельками іржі
скриня пандори поряд не боїшся тоді відкрий
янголи-демони де вони всі як один чужі
чорними дірами падають кличуть у чорторий

по магістралях мустанги містралі метуть мости
дівчинка з вальтером гордо крокує вона не з тих
геть по цимбалах криза ось така собі крейзі-ґьол
місивом поглядів мусить корону свою нести
менше із більших обираючи переважно зол

годі слова забуті що дані коли-небудь собі
дивиться дівчинка вікна без нагієва далебі
молиться фарбує стіни домівки у теплий беж
більше не плаче і певно ніколи не стане бі
плюне на світ а втім йому на неї начхати теж

ребус розгадує зазирає до скрині крадькома
байдуже хто вона бо правду кажучи її нема
янголи-демони знають усе пішло шкереберть
кава розчинна уранці чи краще відразу смерть

Перескладаю думки
стосами
Стали усі рядки
Млосними
Кава холодна зовсім
Випита
Карта лягає на дім
Нібито
Крутиться карусель
Долею
Диму тіла до стель
Голими
Все виїдають довкіл
Бавляться
І розсипають сіль
Сваряться.
А відчайдушна ніч
Босою
Йде до мигтіння свіч
Росами
І залишає слід
Зоряний
В проміжку «до» і «від»…

сукня
чорним тюльпаном
під ноги
осипалась
попелом
зопалу
краяв горло кларнет
пахло липами
лапами
тиша давила
на груди
бокалу
тіло ваніллю кришилось
тіло співало
в ріллю скатертини
впечатане
боже мій
ти ж бо
ніколи
вже так
не звучатимеш
хрипко
надривисто
гаряче
і безнастанно

кларнет
між стегон твоїх
тьмяніє
тане

ріж мене
їж мене
грай на мені
кохана

Сніги, що ними пам"ять замело...
І підвіконня з квітами сумними...
Невже оте зелене ще зело
Так і буде за вікнами крихкими?

Невже ніколи не побачить сад,
що так буяє в теплі пори року?
І цю весну, загублену стократ,
і виноград той, що пролився соком?

Роки мої минають і сніги
вкривають вже не квіти - мою пам"ять...
Я вже не та, сльози струмок вогкий
Мене вже не прославить й не ославить...

Крізь романтику марева рим
Ти здаєшся ворожо-чужим,
Таємничий, мов вічності дим –
Рим.

Твої корені з давніх легенд.
Ти уже не столиця, а бренд.
І лиця не ховаєш у грим.
Ти короткий і грізний –
Рим.

Ти над морем долоні простер,
Кожен другий тут – легіонер,
Ти пануєш над світом старим –
Рим.

Ти на камені церкви стоїш,
Твої діти – Мадрид і Париж,
Вічний спокій і вітру нестрим –
Рим.

Ти надбав дивовижних скарбів,
Втратив лік для служниць і рабів,
Маєш безліч похилених спин,
А у мене довіку один –
Він.

Він у мене довіку один.
Що зробив ти із ним, Авентин?
Та потьмарить крила голубінь
Не дозволено навіть тобі.

Він сплатив тобі мито стократ.
І немає дороги назад.
Не порушив. Але поза тим
Він ніколи не буде твоїм!

Я – не скверна. Я те джерело,
Що очистить скорботне чоло,
Що опору душі поверне.
Не судіть, не кленіте мене.

За межею, за мурами я,
В порожнечу долоня моя.
Та хіба ти заплачеш за ним,
Рим?

Він у мене довіку один.
Замурований в камені стін.
Місто вічне і непобориме.
Хто насправді ти, хто ти, Риме?
3.01.2010

Танцюють веретена дикі танці,
прядуть, прядуть дзвінкоголосу нить,
що виведе щасливого обранця
із лабіринту Міноса. Горить

лампада в коридорі, де застигли
невдало замасковані слова,
бушує пристрасть у горлянці тигля,
і тінь повзе, потворна голова

чудовиська сліпого, Мінотавра,
із люттю переслідує любов…
і Аріадна вибачить назавтра
Тесея, що страхи переборов.


2010р.

Се "бувай!" ніби лезо, слабне,
де тонкішає вітру край.
Де ті кулі для часу страдні?
Ґнотові проступають садна.
Світе Ясний, де ти? Палай!

Прагне дотику й ласки шкіра,
а під нею любові схов.
Я забув – як вдихати щиро,
ся задишка – найвища міра,
а вже потім – холоне кров.

Та мій дух, мов співуча мекка,
а молитва – книжковий пил.
Се "бувай!" як політ лелеки –
пантоміма луною стеки
і волання в собі – терпи!

5 Січня 2010

Коли на плечі впаде вечір.
З промінням сонячним надії
Зайдуть за обрій. Думи злії
Тебе підштовхують до втечі.

Коли на плечі впаде вечір.
Й тебе гризе смертельна втома,
А навкруги одні лиш речі...
Ти сам на сам. Та річ не в тому

Що твій терпець неначе лук,
Й не сила титяву тримати.
Ти вже не можеш дочекати,
І знову марево розлук.

Сховає ніби чорна хмара,
Проміння сонячні, надії
Тебе підштовхують до дії.
Та десь підчікує покара.

Де ж послідовники Ікара?
Ніхто не хоче помирати.
І знову втрати, втрати,
Втрати...

*
Тополі,
що стоять на узбіччі,
сумують за козацькою славою,
а дорога, мов шабля,
виблискує.

Мій тихий сон зі мною щохвилинно –
Захований моїм чаклунством ліс,
Серед дерев таємний шерех лине
Легким шовковим шурхотом завіс.

У шалі стріч, в туманах суперечок,
На перехресті стомлених очей
Незрозумілий і зникомий шерех
Під попелом здійнявшись, не пече.

І як туманом, одягає лиця,
І слово завмирає на вустах,
І мариться, що з переляку птиця
Забилася в присмеркових кущах.

Оригінал

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

1

В садочку гойдалка - найперша втіха!
Жила край поля, вабив горизонт…
Вишіптувала страх буття Роїха,
Кривився в позіханні бабці рот...

Я, галаслива, нишкла-притихала,
Ступивши в передпокою пітьму.
На призьбі мати під бузком чекала -
Ось-ось у кульку переляк зімнуть…

Віск шваркотів, перетікав у воду,
Мій пальчик в "озерце" літепле ліз.
Зринали блискавки... собачі морди...
Яруги... змії... коси... роги кіз…

"Осьо таке, як будка чи... кибитка!"
В тій хаті ученицею була:
Вивчала рухи бабці-ворожбитки
Крізь чад лампад на двох старих столах.

Дивилась на ікони і начиння,
На миготіння ножика в руці...
І мислила: супокій – швидкоплинний,
А стрес - щоденний. Серце - вірна ціль.

2

На дворищі Роїхи - тиша, ружі.
Шовковицею страх ночей проріс.
Я - вже рахманна. Є синок, супружник,
Що відігнав скажених псів і кіз.

До серця прикладаю вірш і кицьку.
В дитинства вирви падаю у дощ.
Немає мазі від поразок у Зубицьких.
Лікую страх землі на стежці прощ.

2005
--------------------------------
прохання вірш не оцінювати.

Коли ми йшли стежиною вночі,
І ти стискала мою мужню руку,
Здавалося, знайшов крихкі ключі
До твого серця, до своєї муки.

Немов пташа налякане була,
І про дівочі мрії розповіла.
Ти – дівчина з сусіднього села,
Ти – жінка, що забрала мою силу.

Перфоменс
голодного часу
спотворює тиші обличчя
і нашим душам-птахам
в саду у Бога
не спиться

У кронах
старих дерев
кублиться небесне птаство
старі дзигарі заросли
час із присмаком
щастя

Вбоге
чиєсь життя
випало із хіт-парадів
крила нові змайстрував
доглядач
небесного саду.

Я бачу тебе крізь відлигу і відстань,
Бокую ліси, через гори проходжу.
Я бачу, як звикло нагу твою вроду
Обстежує він. І шалію із дійства.

Як ранок тобі відкривають швейцари,
Швейцарія поїть тебе шоколадно.
Як ви на сніданок дозуєте правду
І граєте в сніжки й подружню мов-пару.

А може і треба отак — в номіналах,
Так легше зминати усе, що минуще.
Підводити вії і спогади тушшю,
І зрідка летіти на плаху і спалах.

Ховати думки, мов пожовклі конверти,
У ковані скрині, в мігрені у скронях.
Ще буде щасливою старість і ... доня.
Лиш номер - змінити. Лиш сумніви - стерти.


2010

Дивлюсь як хвилі розбиваються об пірс.
Думаю про тебе і пишу для тебе вірш.
На березі промінням
розпалене лежить каміння.
А в голові моїй кричить сумління.
Мій човен тихо відірвався від причала.
Я так скучав,
а ти без мене не скучала.
Памятаю як несамовито ти кричала,
коли ...

Вечірня тінь і темрява усе накрила.
Відсутня сила,
яка б несла мене накрилах.
Туди де ти залишила мій кайф.
Хочу тебе і досі,
так і знай.
А скоро осінь,
пташечко не відлітай.

Може через день чи просто через років сорок,
скоро,
чи не дуже скоро
стихнуть хвилі в морі чи не стихнуть,
однаково розповісти тобі не встигнуть.
Про те як я, як ти
чекаєм щоб весною розцвісти,
розвести
ще далі і так давно розведені мости
між нами.
Для нас не справджується слово нами.
І не затопити сум жодними морями.

Від вуст твоїх так важко відірватись.
Життя втрачає присмак свій сумний.
У ангела так легко закохатись...
Закохуюсь, мій Ангеле, земний.

Підступний час показує на двері,
Нагадує мені, що треба йти.
Я не допив свою Криваву Мері,
Твій подих не дає мені втекти...

Сплелися руки пристрастю і мріями,
Лиш ти і я сьогодні віч на віч,
А десь з відкритими обіймами
Мене чекає ненаситна ніч.

Від вуст твоїх так важко відірватись,
Бо в Ангела так легко закохатись...

В божевільний клубок
За плечима розмов
Заховалися гострі спиці
Небезпечний ривок
Наші губи у кров
Нам навіки тепер не спиться
Наші руки в замок
Позолочений шовк
Переплавлений біль бажання
За плечима розмов
Божевільний клубок
Здичавілий моток кохання.
5.01.2010

1

Перед очима – сну вогке шитво.
Лежала біля ополонки рибка.
З води на кригу - золоте стябло.
І рибка проказала: „В дім, там тихо...
Натруджена, натомлена душа
Жадає відпочинку… Ти не смійся.
Ярміси довго дух перебирав.
Не хочу бути шляхом та узбіччям,
В рань передумала ховатися в рогіз -
Він за ніч підроста на сантиметри,
Лишається згнивати у воді…
А корінь – ретязь. Я жадаю лету.
Немає сенсу перейти в озокерит:
Він плавиться... Я міццю взимку марю...
Ким стати, щоб відлякувати гидь -
Левицею-красунею, почварою?..”
І рибка плигнула
з тарелі у окріп.
Я саме борщ зібралася варити.
Чекаю: не кладу картоплю, сіль.
Шукаю борошенце, жовте сито...
А сірий горизонт поголубів.
Боюся за життя базіки-рибки.
З віконця льодоруб упав на діл,
Папужку розбудив.
А кішка – дибки!
„Утоплениця„ – рибка золота –
хвостом з окропу...
виштовхнула стилос.
Здійнявся на поверхні ураган…
Злетіли
попід стелю
три орлиці.

2

Аж до світання булькав див окріп.
Кумедне сниво. Німота - сім днів.
Аж три орлиці - крізь вербові ґрати!
Час рибку золотеньку годувати...

2007
--------------------------------
прохання вірш не оцінювати :)

--------------------------------
стябло (діал.) - піднос, таця.

Якою буде твоя смерть?
У муках, у сльозАх, повільно
Вздихнеш...І, наче божевільний, закричиш?!
Чи може... Розлуки сум розіб'є серце,
А ти, не склеївши його, підеш шукати
Своє щастя на дні холодної ріки?
Чи навпаки? Не в силу й ця межа?
Помреш від кулі чи ножа,
Зросивши кров'ю поле бою,
Чи може від життя такого
Ти знов втечеш, та назавжди...

Якими будуть ті слова, останні?
Для кого пролунають знов вони?
Коханій, молодій дружині, матері старій?
Чи не знайдеться ні людини,
і тихо прошепочеш їх всіма любимому собі?
"Пробач, кохаю чи люблю, не плач,
Я помираю, ти мені прости"...
Та це не все що б міг сказати,
Чи може, будеш ти мовчати?
Згадаєш юності роки, згадаєш рідних,
Вірних друзів, згадаєш Бога.
Й те, чого зробить не встиг...

У нас разом одна дорога.
Білети не в один вагон.
Під тихий плач дощу німого
Ми всі покинемо перон.

2009

В цьому світі ніхто ні для кого не...
чи це ти не навчилася досі вірити?
у п'янкі поцілунки, парад планет,
у слова, у відлуння чиєїсь лірики.
В цьому світі людина людині во...
почуттями торгує затятий п'яниця.
Хочеш щирості, може, тепла, тривог?
Ланцюги недовіри за кожним тягнуться.
І ніхто ні для кого нічого не...
і нікому не треба зігріти пОдушку.
Хтось, як маску, солодкий складе сонет,
хтось зітхне прехолодним подихом.
Ти до сонця чийогось протягнеш ру...
та відсмикнешся раптом - не лізь, обпалишся!
Тільки ти. І нікого нема навкруг.
Тільки ти. І шукай в пустоті товариша...

Загублене, знівечене,
залишене,
півкроку до освічення:
залиш мене.
Півкроку до пробаченя -
віддалено,
пробачення призначено
до спалення.
Чужими почуттями
заколисане,
знівечене не нами,
тільки списами
убите, розіп'яте,
переписане
живому вже не стати -
сльози висохнуть.
Чорнилами чорнили ми
зі списами
по білому білилами
написане.
Чужими почуттями
заколисані...
човнами залишилися
без пристані.

Іде Різдво крізь хащі і завії,
На землю сипле величальні сни.
Іде Різдво. А в зорях спить Марія –
Царі й підпаски моляться до них.

Марія спить. Їй хочеться літати.
Срібляний світ припав до голови.
Немає сліз, ніхто ще не розп’ятий.
Ще тільки в путь збираються волхви.

В конвульсіях переплетінь
Образ, терпінь, долання болю
Долоня стислася в кулак.
Мені здалося я летів,
А я лиш падав, падав, падав
Падінням отрезвіння од надій.
Я не хотів, я і не знав,
Що світ не визнає крилатих,
Що світу не цікаві свята
І вар’ят будень править бал.
Я так надіявся літати,
А тільки падав, падав, пат…
…Щемить в грудині хворий нерв.
Чи, може, серце? Чи я вмер
В зачовганій ріллі несвята
Од неможливості літати
У світі буднів сліз і скверн?..
Та, боже, ні!
Ні не тепер!
Ну як, скажи, мені померти
З вулканним опіком душі?
Я йшов наосліп, на ножі
Із відчайдушним віршем свята
По світу, що не знає свят…
Долоня стислася в кулак.
Як руки звести до молитви?
Як в крила руки одягти?
І як до неба долетіти
Нептаху?
Вітре, понавітри мене до зорів.
З висоти
Чи піснею,
Чи білим віршем
Я вкотре прилечу у світ,
Котрому не цікаві свята.
Та хто не вміє не літати.
Той буде вірити в політ.
Хай вар’ят будень дурить світ,
Я просто потребую свята –
Тріумфу віри і краси.
Я просто чую голоси,
Знесилені бездарним буднем,
Захриплий хрип надії «Будьмо!»

Благослови і вознеси, о Господи,
Іже єси на небесі,
Хай свято буде Твоє ім’я.
На небесі і на землі
Не дай осліпнути в імлі.
Долоню вилікуй мою,
Зведи долоні до молитви
І в крила руки одягни.
Хоч і не з власної вини я грішний
Каюсь, Боже, каюсь.
Та вірю в існування раю
Попри пекельний серця біль.
Його довірю лиш Тобі.
І тільки в Тебе прошу ліку
Ти, не покинь мене.
Амінь.

 
Чи не кривава злива, не схрещення болю
Мрячно чекає на світло-блакитний автобус
Мою звитягу або твою вікторію

Затінений столик і нестерильний обрус
Джаз-ностальгія. Перно. Контрабандний трипер
Джойнтом тліє в губах ледь солодко гірко терпко

Далеч нудьгує глядач, постійний гол-кіпер
Getz. Кокаїнові тріщини крізь люстерко
Під куполом цирку теплий бурбон без ілюзій
Посміхни мене, Мері Лу, безвинно дівочим

У синьому сні короля все стає пророчим
Грішно обплетений зміями у пилюзі
Шанс-ієрогліф, нічий ідеальний злочин
Вбиває своє кохання у білому блюзі



 -&-




 

вновь протираются ситом простынь
все его ночи в кашицу.

так одиноко бывает после
женщины кажущейся.

женщины один-очень-стой,
злой, ферзевой породы.

так одиноко бывает про-с-то
вечером перед уходом.

Під мелодії дивні
Наче в хмарах лечу,
І в душі моїй, певно,
Нема місця плачу.
Мов лечу над землею
Й споглядаю з небес
Ту хатину з ріднею
І батьківський охрест.
Бачу сині Карпати,
Світле небо у хмарах,
Та ялинові шати
І калиновий спалах.
Оживаю на крилах,
Знов лечу до небес,
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес.
Пісня – наше бажання
Воду пить з джерела,
Пісня – перше кохання,
Що весна принесла.
Пісня – подих матусі,
Пісня – сум в забутті.
Пісня – вірнії друзі,
Що є поруч в житті.
Пісня – злет журавлинний
В неба чисту блакить.
Пісня – вітер осінній,
Що по хмарках біжить.
Пісня душу хвилює,
В ній знайоме усе.
Серце моє турбує,
Думку вдалеч несе.
Пісня – наче вітрила
Із країни чудес,
Оживає на крилах,
Підійма до небес.

Хай відкриється завіса нам зненацька
і акторів зграя з"явиться на мить,
диригент у ямі оркестровій хвацько
паличкою нам зупинить мить.

У житті ми - глядачі наївні,
і квитки тримаємо в руці...
Плине час, життя стіка повільно,
і секунди, наче камінці....

Ти мене проведеш до тролейбусів – звірів рогатих.
Я поїду тихенько, писатиму вірші в блокнот.
Ми не будемо спогади календарями гортати.
Нам залишиться день цей – як жменька високих нот.

Розпрозорився вересень чистим летючим блакитом,
Львів розтанув медово, стікає солодким вогнем.
Ні, ми будем собою, ми будемо, будем любити!
Ми з тобою від себе – від себе ніяк не втечем.

Мій тихий сон, супокій щохвилинний –
Мій невідомий, мій чаклунський ліс,
Там шерехи приглушені ялинні,
Там потаємні шепоти завіс.

В бездумних стрічах, в туманах полемік,
На розстані здивованих очей
Той шерех знов, зникомий і півтемний,
Під попелом зникає і тече.

А вже туман закутує обличчя,
І завмирають на вустах слова,
Немов крило сполошеної птиці
Лягає тихо в листяний єдваб.
-----------------------------------------------------

оригінал:

Мой тихий сон, мой сон ежеминутный —
Невидимый, завороженный лес,
Где носится какой-то шорох смутный,
Как дивный шелест шелковых завес.

В безумных встречах и туманных спорах,
На перекрестке удивленных глаз
Невидимый и непонятный шорох
Под пеплом вспыхнул и уже погас.

И как туманом одевает лица,
И слово замирает на устах,
И кажется — испуганная птица
Метнулась в вечереющих кустах.

Налиймо келих
Вип'ємо до дна
За батьківщину –матір
У нас вона одна.

Хай ангелі трублять
Над нами із неба.
Келих опорожнемо
Вип'ємо, як треба!

Вип'ємо і налиймо
За наш рідний край
Різдво Хрестове
Друже зустрічай!