І що не травень – розливає хміль.
І що не думка – то якась химера.
Я вчуся посміхатися крізь біль,
Й мовчати, коли хочеться істерик.

І що не сонце – випалить дотла
Усю траву, не дочекавшись квітів.
Я вчуся не примножувати зла
Хоча би тим, що не берусь судити.

І що не вечір – в’януть кольори:
І жовте, і червоне, і зелене…
Я вчуся не дивитися згори
На тих, хто йде внизу позаду мене.

І що не вірші – на один мотив,
Переспіви заїжджених мелодій.
Я вчуся жити серед власних слів,
Та щось не дуже в мене це виходить…
10.01.10.

Ти спиш так солодко,
Прекрасний, гордий Леве,
Немов ягнятко!
А добрий дядечко –
Криваву зірку водить…

mini mines II

мета_фізика вищого ступеню
бо без опору струму нема

я по дереві нині постукаю
білим обухом в білий туман

може зродить опісля черешнями
з чорним тілом м'яким - і мені

білий світ стане раптом довершеним
в цьому сні у ожинову ніч

жизни остался – помятый стольник
зима дырявит – плевать на зиму,
ноги мои, пропитавшись солью,
налево пошли - попали мимо.

стань к лесу задом, ко мне – фасадом,
парадным входом – прочту колядку,
но перед входом поет досада
о том, как радость ушла на блядки.

голос из горла - с кровью и стружкой.
ну, кто согреет из грязи в князи?
(эх, арафатка моя – хохлушка,
эх, вышиванка арабской вязью).

так и стою перед нею молча,
битым оскалом вгрызаюсь в темень,
пробовал спеть, да хриплю не в тему,
то ли по-рыбьи, то ли по-волчьи.

…Блаженна мить, коли рождається мелодія…
Коли Любов розбудить дух в золі вірша…
Коли ж дістану сім тузів в твоїй колоді я,
І як Жар-Птиця, спалахне моя душа?..

…Стою укотре на розпутті перед вибором:
Яка з Доріг веде крізь ліс на навмання?..
Здолав змію, меча віддав, царівну виборов –
Тому в кінці не хочу смерті від коня…

…У зграї гусячій лечу у рай Телесиком…
Кіт Котофей мене вбере в чарівний шовк…
Ключ від життя - котигорошинка малесенька…
Мене несе понад ліси залізний вовк…

…Дванадцять кадовбів хлібів згодую грифові…
І, ніби граючись, порву дванадцять кож…
Вітрила мого корабля ще не зарифлені…
В моїй команді мудрий Ох і віщий Бож…

…Ріка розхитує пороги Мінотаврові…
З люстра до мене посміхається Тесей…
Шукають шию Дездемони руки Маврові…
І все ж, дарма розводить дьоготь фарисей…

…Бо я живу у Храмі Сонця Словом-Волею…
І Білий Птах не дасть мені торкнутися дна…
Клубок ниток мене веде услід за Долею,
А поруч ти – свята, смиренна і одна…

…Хтось назове тебе у міфі Аріадною,
А хтось у казці тебе відьмою назве…
Одне відомо – ти не будеш безпорадною,
В Ріці Життя, що між порогами пливе…

…Блаженна мить, коли рождається мелодія…
Коли Любов розбудить дух в золі вірша…
Є сім тузів, які сховав в своїй колоді я,
Щоб, як Жар-Птиця, розцвіла твоя Душа…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.08.2009р.

«…Тобі не треба виходити з дому. Залишайся за своїм столом і слухай. Навіть не чекай, просто мовчи у самотності. Всесвіт сам почне напрошуватися на викриття, він не може інакше, він буде захоплено корчитися перед тобою…»

«Одна з самих дієвих спокус зла – заклик до боротьби…»

Франц Кафка

…В цьому місті у мене є двоє знайомих,
З якими я знаюсь давно…
Ми разом завжди, на роботі і вдома,
Ми – актори живого кіно…
І першого з них звати Генрі Макгрегор,
А іншого – Орест Змія…
І у першого з них є своє власне «Его»,
А в другого є своє «я»…

…Я дивлюся на них і, повірте, не знаю,
Як вони коло мене живуть…
Нерви тіло моє, ніби ржа, роз’їдають,
Душу думи-стервятники рвуть…
Бо, коли за вікном розгоряється ранок,
Орест каже до мене: «Вставай…»
Але Генрі, що спить коло мене, як п’яний,
Шепче: «Спи.. Ну, давай… Ну, давай…»

…І обидва вони моїм духом керують,
І навхрест розривають нутро…
Я, як можу, чиню супротив, протестую,
Але дух мій, як ржаве відро…
В чому ж сила і суть цих моїх філософій? –
Я вдивляюсь ув білу стіну…
Моє «его» і «я» - два рубці у цих строфах,
Хто ж з вас кличе мене на війну?...

…Будда каже, що час, це політ сили мислі,
А молитва – це згусток Буття…
Моє «Его» їсть вишні, солодкі та кислі,
Моє «я» споглядає життя…
І, латаючи словом молитви егрегор,
У люстро дня вдивляюся я…
А за мною дві птиці: Змія і Макгрегор,
А між крил їхніх – Доля моя…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04-05.11.08р.

Ні!!
Це місто згоріло в огні…
Ані кроку назустріч ошатному попелу!
Я із тиші прийшов, стало страшно мені,
і стояв на межі я, ваганням охоплений.

Та забудеш про все перед дива лицем:
неймовірну красу весь той попіл окреслював.
Я блукав і не вірив: невже усе це
тільки залишки зґрабні, лиш аверс без реверса?

Без наповнення, суті, лиш форма сама
незбагненного й мертвого нині колишнього?..
Наче вмить зволоділа всім світом зима,
і морози такі, що й гілля не колишеться…

А торкнутися боязко: ледве діткнись —
і на порох дрібний розлетиться нарочито
всякий шедевр, прекрасний колись,
без жодних надій на повторне народження.

Дивування моє позбувалося меж:
роздивлявсь я найтонші із попелу витвори,
у звичайних речах найдобріша з пожеж
щось змінила, буденність скрутивши навиворіт.

...І от раптом, помітивши колеса край,
зі своєї дитинної пам'яті виловив,
як на велосипед грошенята збирав
я в дитинстві, і марив ним чисто і віддано.

Цей був точно таким, як ввижався мені:
з дев'ятьма швидкостями, широкими крилами...
Як тоді я від блиску його шаленів!..
Але дійсність із втіленням мрії барилася.

Я подумав: торкнусь! А розсиплеться — що ж,
не було у минулім, не буде й в майбутньому!..
І, тамуючи звідкись наскочілу дрож,
до керма простяг руку і думку розбурхану.

...І застиг... бо під пальцями чувся... метал!
Не безколірний попіл, а сталь живовтілена!
І дитяча моя півзабута мета
дала радості стільки — кричати хотілося!..

Він був справжнім! Найкращим! Сідай — і гайда!
Виднокіл доганяти із вітром наввиперед!
Але я тільки трохи педаль погойдав,
хоч і вперше таким чаклуном бути випало...

Я стояв серед Міста Невтілених Мрій,
одночасно стривожений, знічений, вражений.
Я посів своє місце в одвічній цій грі,
і десь там вже ожило моє відображення.

Ти квітку зірвав,
що шептала „люблю” пелюстками,
що щастя вогонь дарувала хмільними ночами.
Зірвав тільки цвіт.
Відірвав від стебла...
Ти думав – це квітка.
А то я була!

2010

Душа поета ніжна і вразлива.
То сонце в ній, то зорі, а то й злива.
То буревій чи снігом замітає...
Душа поета спокою не знає.
Метається, мов птаха, світом білим
І досить часто обпікає крила.
В ній море фарб, відтінків непомітних,
Гра тіней і безумний танець світла.
Щось защемить в душі, щось усміхнеться...
Така душа. Яке ж в поета серце?!

2010

Біль
мій Білль
моя Булла (тобі)
Була і
Буде
Будда (усміхнений)
розБудить
Біль.
2009

Ти приходиш до мене в снах

твої доторки несміливі та відверті
як у дитини що вперше пізнає своє тіло;
твої жінки проходять крізь мене
торкаючись гладкими стегнами-рибинами
вони пахнуть дощем над морем
і йдуть на площу;
твої чоловіки залишають по собі
запах вітру і крові убитих ними риб
вони білозубі і небагатослівні як юні канібали
і вони йдуть на площу;
твоє вишукане смарагдове виноградне листя
так пасує до білого мармуру сходів
які ведуть на площу;
твоє сонце рикошетить у вітражі вузьких вікон
що виходять на площу
де палає багаття
тавруючи обличчя твоїх жінок і чоловіків
клеймом споглядання
відриваючи від себе лахміття іскор
яке здіймається вгору
аж до дверей у мій сон
в який приходиш ти

місто в якому я ніколи не була
в цьому житті.

2010

Пропливла білугою
Березнева крига,
Під небес фрамугою
Схлипує відлига.
В лебединій свиточці
Сонце майорить,
Золотаві китиці
Змащують блакить.

По воді шуга блука,
Скута лантухами.
Білогриві – в яблуках
Попід берегами.
Розбудили котики
Лоскотом весну,
Щоб дізнатись, хто ж таки
Розтопив Десну.


2010 р.

А все-таки, найважче – рахувати час,
Коли вже ані віри, ні надії,
І терпнуть спогади у серці болем,
І в пам’яті вимолюєш прощення…
Коли уже не залишилось нас –
У цьому світі ми тепер самі по собі
В нові світи твоя лежить дорога,
А я… ти краще не питай, не треба…
І пахне споришами наше літо
У присмерку моїх зимових днів
Коли вже ані звісточки від того
Як ти мене тоді любив.
Як губи цілував мої медово,
Що сонце тьмарилось в очах,
Птахи вклонялись перелітні
Мені ж так солодко в тобі було!
А все-таки, найважче рахувати час,
Коли безповоротно у минулім
Залишив щастя свого дні…
Так важко знати, що не прийдеш
Що прийдеш завтра не мені…

цей листопад невмолимий як голод і як любов
і вічний немовби черга від ранку
й до ощадкаси
нема повітряних зміїв бо вижовкли всі либонь
така недитяча казка такий от безжальний кастинг

і листя мов камікадзе летить із чужих висот
лавина гіркого вчора
ловú моїх снів безумців
безславних моїх синів чи абсурду найвищий сорт
провина – завжди закон
невинність – лише презумпція

гріхів наших як горіхів а смертних тільки-но сім
то буде з роси й води нам
якщо просити уклінно
одягнеш корону блазня - відпустять таланти всі
роззяви роззуті очі загоєні в кров коліна

і побут вітрами битий і подих на двох один
у книжечці захалявній – такого не пробачають
хто в черзі за листопадом останній?
і жовтий дим
розв’яже холодні руки заплетені у мовчання


30.11.2009

із четверга і на п'ятницю
домовлялися сни віщими бути
до ліжка влізли наприсядки
зіпріли запарили м'яти-рути
й на крові сновиди-агнеця
у правді заприсяглися

і нумо рипіти сходами
перебирати слова та обличчя
трусити скелети шафові
а долу поглянувши із горища
сміятися аж заходитись
і плакати у карафи

їх обзивали дітиськами
зранку будили кляли й пробачали
зібравши потому гамузом
по торбі по сонному їм вокзалу
і в церкву і свічку тицькали
і забували
як маму

2010

Она чарующе
плыла
И взгляда–выстрела
стрела
Вошла меж рёбер,
как пчела –
Вонзила жало.
А я, сражённый
на лету,
Смотрел, теряя
высоту,
Под аритмичный
сердца стук,
Как приближаясь,

Откинув волосы
рукой.
Безумных локонов
рекой
Она взорвала
мой покой,
Как водопадом.
Среди морозов
января
Сияла летняя
заря,
Улыбки–ласточки
даря –
Шахерезады:

Её искристые
глаза,
Изящной талии
лоза,
И образ – чистый,
как слеза,
И стиль наряда...
Она, немного
покраснев,
Поддавшись скромности
волне,
Игриво прошептала
мне:
«Я буду рада ...»

А я, как громом,
оглушён,
Молчал, растерян и
смешон:
И так мне было
хорошо
На этом месте...
А друг, подталкивая
в бок,
Срывал заклинивший
замок
И я ответил (всё,
что смог):
«Мне очень лестно...».

Лианой музыка
вилась
Под зимний, белоснежный
вальс
И радость – брызгами
из глаз,
Забыв усталость.
А стрелки замыкали
круг
И, вопреки запрету
вьюг,
В гармонии сердец
и рук
Любовь рождалась.
7-10.01.2010г.

Пишемо власну
Історію творіння світу.
Слабку, невчасну
Главу новітнього завіту.

Все сподіваємось
манни із марева віків
і продаємося
за тридцять тих же срібляків...

І звично каємось,
Христосуємось щовесни, -
і відрікаємось:
"Розпни Його! Розпни!"

Такі ми люди:
Все благо зводим нанівець...
Що з нами буде,
як ТАМ увірветься терпець?!

Недолюблена, неголублена,
У чужих світах десь загублена,
Де ти, доле моя терновая, -
Світанковая?.. вечоровая?..

У яких ти джерелах купаєшся?
На яке ім"я озиваєшся?
Якби знала - ой би покликала,
Журавкою прикурликала...

Вона святкує
вечір розбитих ілюзій.
І не шукай
у неї в очах пісень-
це поминальний день.
Так боляче
скалки вп"ялися у душу.
Черлену сльозу
зупиняти її не змушуй:
у неї сьогодні свято.
Вечір
розбитих
ілюзій.

Це життя залишає на людях відбитки на згадку,
Пошарово наклеює аркуші густо покреслені.
І не завжди виходить у нього рівненько і гладко,
І місцями сміється у дірку фальшиво й улесливо.

Не сміши, почуття на відміну від нас не старіють,
Одягають подекуди панцирі різної твердості -
Перебути непевні часи руйнівної стихії,
Бо господарі їхні колись неодмінно повернуться.

І не слухають реву на прю налаштованих гарпій,
І чекають, і вірять, бо вивчили нас як облуплених.
Не спіши їх здавати в утиль і за комір не шарпай,
Пригадай попередню ціну на повторне відкуплення.



2010 р

Після сірої ночі, холодної ночі
Прокидатися вулиці зовсім не хочуть…
Посміхалося небо, намагалося небо
Привернути увагу до сонця, до себе…

Тільки ніч все тримала людей у полоні,
Фарбувала сріблястим дерева і скроні…
Дарувала омріяні сни наостанок…
Та за обрієм вже розгорався світанок…

Ти до мене у темряву тихо ввійди
Зорепадом надій, сяйвом місяця вповні,
В інший світ забери від незгод і біди,
У небачений світ, чарівний і гріховний.

У кімнаті вечеря на двох і камін...
А в очах грає полум’я свічки і ласки...
З ароматом троянд розтає парафін…
І тепер відчуття вже ведуть мене в казку.

Один простір на двох у сплетінні бажань,
У танку закружляй, божевільно і сміло.
Насолоджуйся смаком моїх поривань!
Я тепер говоритиму серцем і тілом!

чомусь так вийшло…
на шахівниці немає місця для королеви,
(сама піхота лишилась білим, зате у чорних
зостався слон)
занадто тісно?
а на бульварах старого міста муркочуть леви,
прощальний вечір
допити каву, доїсти печиво мигдалеве
і розчинитись у неприсутність у суєті сутінкових зон

старих вокзалів.
квиток на захід, кудись подалі супроти ночі
уже не страшно робити кроки…
дубовий сволок повис вгорі
останні двері відчинить доля і не спинитись.
якщо й захочеш –
нема для кого.
зостались тільки самоповтори віршів і збочень…
крізь жовту пітьму розбитих шибок
і світло скорчених ліхтарів

піти красиво чи по-англійськи.
а потім скажуть, що ненавмисне…
нехай хтось інший гойдає тишу, поміж рядками читає сни.
усе минеться,
за років десять услід напевно ніхто не свисне.
чудес не буде –
давно не модно ділитись хлібом… тим більше киснем,
та може варто – хоча б для сміху –
таки доплентатись
до весни?

Не буде більше сліз, вже не почує плачу
Ця зранена, замучена земля.
Зустріне сонце усмішку дитячу,
І звеселить Вселену немовля
Щасливим сміхом…
Вірую ! Так буде !
Нехай мене безумцем назовуть
За ту Надію… Нею квітнуть груди,
І вся душа її плекає суть…
Не буде більше мук, часи страждань минуться.
Нехай не скоро ця настане мить,
Та вірю, по-братерськи обнімуться
Усі народи, і замайорить
Над світом стяг Правдивого Месії…
Життя як цвіт весінній спалахне,
Священний Вітер з висоти повіє,
Все велелюддя Словом сколихне,
Тим Вічним Словом…
Вірую, так буде !
Пророцтва древні, вичекавши дні,
Здійсняться всі…
Хіба Всецар забуде ?
Хіба зречеться своїх власних Слів ?
Його Святе, Божественне терпіння
До покаяння нині кличе всіх.
Нема в нікому іншому спасіння…*
Воно в Христі, що знищив смерть і гріх.
Не буде більше сліз, вже не почує плачу
Відроджена, оновлена земля.
Зустріне сонце усмішку дитячу,
І звеселить Вселену немовля
Щасливим сміхом…
Вірую, так буде …!

Лишень боюсь, щоб не зірвало дах...
Та ні, не той, а справжній. Протяг свище,
влітає крізь віконце на горище,
де ветхий рубероїд — наче птах:

полишить мій притулок для біди,
у небо розпростерши чорні крила...
А вітер, мов знущається: «Немила!
Чого ти ждеш? Нічого вже не жди!»

І стогне, стугонить, зітхає скрушно,
до ранку замітає всі сліди...
А я не сплю.
Повторюю: «Не жди.»
Хтось був коханим — буде осоружним.

Підрядник: Людмила Кузнєцова.

На ганебну справу підлі нас покликали, мовляв,
Нема волі, до султана йдіть, у нього є земля!
Ми ж не підемо нікуди, там ще важче воювать,
Там по десятеро шпиків на людину, тут – по п'ять.
Як і тут, казацькі сотні та нагайки там нас ждуть,
Лиш різниця, що вони інакші фески одягнуть.
Скарбокради такі ж самі там чекатимуть, повір,
Що як тут, неначе липку, обдиратимуть, повір!
Пошукайте інших дурнів, що за вами побіжать,
Бо навіщо нам втікати звідси з полум'я, та в жар?
Переселимось, аякже, тільки хай за нами вслід,
Йдуть міста, а за містами, сотні сот минулих літ.
Тут народжені й зросли ми, тут помремо, ти і я,
Нас Господь сюди покликав (славне будь Його ім'я!)
Нам свобода, вам – свобода, це для нас найвища ціль.
Гей, російські Чорні сотні, як нам рушити звідсіль?
Я вам відповідь докладну і письмову й усну дам:
„Если лучше вам, Туда сами пажалте, господа!”

Ориґінал:
Китмибез

Кара йөзләр безне булмас эшкә тәклиф иттеләр:
— Сезгә монда юк ирек, солтан җиренә кит! — диләр.
Китмибез без, безгә анда мондагыдан эш кыен:
Мондагы ун урнына ул җирдә унбиш шпион.
Мондагы төслүктер анда һәм казаклар гаскәре;
Камчылар — шул иске камчы, башкалык — тик фәсләре!
Анда бит бардыр хәзинәне талаучылар, шөкер;
Ач мужиктан соң кисәкне тарткалаучы бар, шөкер!
Без җүләрме, үзебезне утка илтеп ник терик?
Бу кызу җирдән чыгып, тагын сәкарьгә ник керик?
Без күчәрбез, иң элек күчсен безем әмсарымыз,
Һәм дә кайтсын монда үткәргән безем әгъсарымыз.
Монда тудык, монда үстек, мондадыр безнең әҗәл;
Бәйләмеш бу җиргә безне тәңребез (гыйззе вә җәл).
Иң бөек максат безем: хөр мәмләкәт — хөр Русия!
Тиз генә кузгалмыйбыз без, и гөруһе ру сияһ!
Ап-ачык бу бер җаваптыр, сүздә түгел, басмада:
— Если лучше вам, Туда сами пожалте, господа!

міні міни I

життя як байка – зміст в моралі
мораль в кінці без “happy end”
і чорні мешти (не сандалі!)
звезе Харон у секонд хенд

в його човні місць для нажитих
речей і мотлоху нема
на берег той є тільки мито
в один обол бо гріш ціна

бо гріш ВСЬОМУ ціна
(48)

© травень, 08

Обрубали терпінню крила...
Обрубали по самі... лікті.
Яка вічність тебе носила,
У якому ще прастолітті?
На побитім в пісок камінні,
На обгорених схронах болю
Поховаєш своє сумління
І підеш із душею голою
Поміж кулі збирати сльози,
Як гриби у зимовім лісі.
Десь шептатиме вперто Бозя
Над тобою псалтир, мов пісню.
Отченашно здригнуться вії,
Трохи димом запахне в’яло.
Ти не жити таки не вмієш,
А як жити, ти ще й не знала...
І усе стане надто просто:
Похоронені тіні втоми...
Всі ми світові цьому гості
В день смішного його содому.

Сніг товчеться у вікна
І просить для себе світу.
Надто тісно йому у безрам'ї самотніх шиб.
Душі хочеться змерзнути,
Щоби когось
Зігріти,
Коли холодом болю
Цей час так себе прошив.
Виростають ліси
Біло-інейним сном голгофи
Для розпятих пілатів
В епоху нечистих рук.
І питає історія тихо
Її:
Кого ти
Посилаєш відверто
На цю невідверту гру?
Сніг товчеться камінням,
Лягає у фатум слова.
І конає красиво
Під важкістю теплих ніг.
Крок за кроком –
І все...
І крутитись земля готова
Навіть в інший вже бік
По орбіті своїй сумній.
Тільки б душам, на жаль...
Тільки б мерзнути і мовчати.
Благородніє світ
Від безвидної суєти.
Виростають з-під снігу
Нові і нові пілати,
Що месіям своїм
Через себе кують хрести.

Нічого не сталося, просто на дворі осінь.
Сірий холодний дощ, знов твої мочить коси.
Перед спекотним літом дійсно приходять весни.
Серед брехливих слів губиться все що чесне...
Нікуди правди діти
Правдинідітикуди
Кудинідітиправди
Правді іти нікуди?!
2008

Коли дорога відлітає в ірій,
лишається за курявою крил
твоя невіра, і твоя зневіра,
і попіл слів, і безголосся пил.

І ти згадаєш, у якому літі,
в якім столітті, у якім житті
на цьому світі чи на тому світі
до порожнечі осені летів.

І затремтить у сонячнім сплетінні
думок твоїх тонесенька як нерв
мелодія осіннього цвітіння
пожовклих перевтомлених дерев.

Розплющити, отверзнути роздерти
сухі повіки і сухі вуста.
Благати смерти. Спокою і смерти,
коли довкола пустка й самота.

Невже слова мої гріхи замолять?
Чи на словах безглуздости печать?
Що за любов, коли її говорять?
І чи любов, коли її мовчать?

Покуто, не мини. Збагни, Покуто,
чия у тім, чи є у тім вина.
Та дівчинка, забута й незабутня,
невже вона понад усіх одна?

Відкрию очі: Боже милосердний!..
Уста розкрию: Отче наш, єси…
А світ – не світ. А світ – немов підземний:
ні істини, ні смислу, ні краси.

Немає світу. Вилинялий. Стертий.
Її нема. Мене нема. Прости.
На цій землі хрести не тільки мертвим –
живим і ненародженим хрести!

колись
твоє ім’я
перебриніло на моїх вустах
і встигло застигнути
брунькою в серці

а нині
Господи!
весна це чи не весна

крижини світла
тануть в моїх очах
брунавіють вуста
призабутим іменем

…бо все – то ловлення вітру.
Еклезіаст

Не слухай – це тиша, яка не затихне.
Не слухай – усе це лиш спраглі слова.
Питається вітер натомлено: ти хто?
І час пропливає, і вічність сплива…

І вітер спливає, бо ловленням вітру
є спроба порушити тишу душі.
Бо все те, у що неможливо не вірити –
бо й та, у котру неможливо не вірити –
піде у практичність і скаже:
лишіть…

Пішла у практичність. Не слухай. Не кайся.
Не думай про вітер, бо зловиш туман.
А вірші – це казка. А вірші – це калька
стократ пережитих, прожитих оман.

Бо вірші – то мрія. А мрія – лиш вітер.
І ловленням вітру здається життя.
А вітер ловити – це значить горіти.
Це значить – згоріти. Це доля. Затям.

Стихла музика стріх , знову холод на серці ,
Ніби старий рояль , від простуди захрип .
Ще за світла бурульок оплавлені скельця ,
Вгамували снігів переляканий скрип.

Так , на дворі зима , зупинився годинник ,
Мабуть хоче щоб я не дістався весни.
Бо прихована близькість сріблястих сніжинок ,
Неспростовна зухвалість моєї вини…

Холодно. Вода закам’яніла.
Лічимо сніжинки та зірки.
Бабця вишиває рушники.
Тісто на хлібину замісила.
Колядує. Весело і нам -
Лущимо горіхи біля печі
За віконцем – звичайніський вечір.
Що іще потрібно дітлахам?

Холодно. Не гріє, навіть, сміх
Гостей, що зібрались біля столу,
А скажіть, життя – воно прозоре,
Наче лід? Чи біле, наче сніг?
Всі мовчать. Ніхто і не цвірінь.
Подивились, наче на дивачку,
Кажуть, що дощами небо плаче.
Вогко там, де суща вічна тінь.

Є 45 жінок, є 47 пивниць,
Обкладені усі крайнеба козирями,
Що сяють віддаля разками таємниць,
Як дощове гілля вночі під ліхтарями.

Мій Києве-не мій, а дай-но й свій розгін
До наймоїших слів. Дай горніх траєкторій.
А той підземний дзвін із низових сторін,
Він є собі, як був – хіба що гул потроїв.

Сто вулиць є моїх. Є літери й димок,
Наш цигарковий брат. А ми йому – навзаєм.
Ми з України – ні – нікуди не йдемо.
Лишаємось. І все. А як – це ще не знаю.

З усіх чорнóземів і трав,
з усіх пустель асфальтів мерхлих
збирать живих - між краму й справ -
й густих, неначе трави, мертвих.

"Пусти мій..." - в позамежну глиб
шептати в мареві-хотінні,
й брести - самі собі єгипт -
по власній темряві судинній.

Куди летиш ти, і для чого
Коли ти там гнізда не в'єш?
Нащо даремно крила б'єш
Та вирію свого шукаєш?
Чи просто так летиш, пливеш?
Чи долю там свою ти ждеш?
Чи може зиск якийсь там маєш?
А може просто так живеш ?

Видя женский коллектив,
Не думай, что попал в розарий.
Здесь отношенья – детектив,
А чаще – серпентарий.

Це не такий вже й раритет
Коли між нами паритет.
Коли говориш тет-а-тет,
А в душах благість, пїєтет.

Яким би був прекрасним світ,
Якби утвердилася гомонойя.
Та в'яже нас колючий дріт
Ім'я якому – паранойя!

Чи сніг, чи дощ, а чи буяння днини
А час летить і Хтось рахує ті хвилини
Коли ти станеш вже ніхто.
Хоч в принципі ти ж знаєш хто.
І ставши на межі, якщо ти ще й ніщо
Повинен знати,- Він тобі за що.

Мій хлопчику! Як рясно – сивина…
Мій хлопчику! Невже тобі за сорок?..
І я тобі – ні мила, ні жона,
Ні завтра, ні сьогодні, ані вчора.

Мій хлопчику! Ти бачиш – намело
І спогадів, і снігу за порогом,
І ніч, яка надихає на скло
Уже не обіцятиме нічого,

І вечір розповзатиметься вшир,
І від очей не приховаєш суті.
Мій хлопчику, повіриш, – до сих пір
Тебе я намагаюся забути…

Він стояв у задумі
Дивився у сад.
В'ється над Головою
Рясний виноград.
Старечими очима бачить
Крізь туман білий світ
Життя пройшло,проминуло
Як з яблуні цвіт.
Все позаду залишилось
Не догнати ні!
Доживає одиноко
Останні дні.
А було колись весело,
Грали музики,
Перший парубок на селі
Статний, та великий.
Багатим не був,
земельки не мався,
Як почалася війна
В повстанці подався.
Як жилося тій роки
Не нам усе знати
Темний ліс, то був брат,
А гвинтівка мати!
двадцять літ просидів
У тюрмі - неволі
повернувся у село:
ні щастя, ні долі.
у Сибірі загинула
Уся родина.
Давно уже замужем
Кохана дівчина.
Крізь туман дивиться
На білий світ.
Минуле роки,
Як яблуневий цвіт.

Жар журливого жадання...
Тихо згасла зірка рання...
Жебонить журби мотив...
Де ти? Милий мій, де ти?

А Місяць, такий розпутний,
Ллє срібне вино до путні
Із гірчаку й полину, -
Як приправу до мого сну.

Я не вірю в самотність душ.
У вікно залітає хрущ.
Поділюся із ним вином,
Хай мене не п"янить воно!
2006

Чорні янголята світами блукають.
Чорних янголяток в Небо не пускають.
Нехрещені невинні потерчата...
А де ж їм взяти сили, щоб літати?

...Вони благали: "Мамо, не вбивай!
Матусю рідна, не вбивай, не треба!
Ми ще безкрилі, мамо, без Хреста,
А як же нашим душечкам без Неба?!"

Не чули... Як не чують і тепер
Як плачуть їм над головою діти...
Прокинься, жінко, доки світ не вмер,
Молитвою їм поможи злетіти!

Хіба ж цей світ аж так уже змалів,
Заріс гріхом, як цвіллю,
Що не ридає за дітьми Рахіль,
А діти - над Рахіллю?

- - -

Жінки-спокусниці і безтурботні юнки,
Спиніться понад прірвою, прошу.
Бо там, в безодні, ваші плачуть діти:
Не народившись, вмерли у гріху!

- - -

Маленькі страдники -
убиті нехрещені діти,
Простіть своїм безпутнім матерям,
Що, потерпаючи серед утіхи світу,
Жбурнули душу шолудивим псам!

Блудный сын встретил
блудную дочь,
и сказал ей: «Пойдем со мной».
А.Сергеєв
Хто сказав вам, що я – безнадійний?
Хто сказав, що я завжди – один?
Гріх завжди між собою ми ділим.
Ми – сім’я.
Я не ворог, я – син.
Так, у світі багато спокуси
Щоби жити – потрібно іти.
Блудна дочко, подай свою руку.
Я такий же слабкий, як і ти.
Ти спитаєш: «Життя вже немає?» -
нам даровано рідкісний шанс –
там, попереду, люба, я знаю –
йти вперед і вертатись назад –
це одне і те саме
в любові.
Тут немає невдалих доріг.
Блудна дочко, всміхнися, щоб знову
сміх став чистим,
як вранішній сніг.
Хто сказав вам, що гріх –
це самотність?
Це прокляття єднає людей.
Не кажіть, що думки мої чорні
І що місце моє між свиней
Блудна дочко, подай свою руку
Ми ще здатні удвох на політ
Ми зустрілись, щоб знову збагнути:
Нас пробачили.
Йдем.
Скиньмо гріх.

Усе, що проривається в слова –
Втрачає силу. Їм уже не вірять.
Немов живі дерева на дрова
Йдуть від рубців гарячої сокири.

Зникає таїна у таїни,
Коли ім`я дають їй голим словом.
Жени усі слова свої, жени,
Перчені, і медові, і бідові…

Я ж наскладаю їх у глибині,
Ночами розглядатиму, а значить, -
За кожним словом, вигрітим в мені
Я те, що є насправді не побачу.