Сегодня в научных трудах по биологии
Я прочла, что красота бабочек их защищает от хищников
Что птицы пугаются яркой окраски
Я подумала, откуда они знают
В научных трудах по биологии
Откуда они знают
Что птицы пугаются их яркой окраски
Ведь, может, они просто не могут
Красоту уничтожить
Их внутренний ступор
Есть внутренний ступор уничтожать красоту
И я подумала, что хрупкие должны быть красивыми
Сильные могут быть некрасивыми
Только хрупкие
У каждого своя
Айя-София

Те же, кто тоже не спят по ночам,
Видятся мне моими друзьями
И раз мы особенные, значит нам
Нужно скандировать: Объединяемся!
Сторож, лазящий на порносайте
Программист, болтающий с девочкой в чате
Маньяк, насилующий женщину прямо на улице
И я, сама уже девушка, а значит ищу что?
– Себя же!

Казка про Правду и Кривду
люба для українця.
Правда – завжди обдерта,
Кривда – завжди цвіте.
Робим, гаруєм тяжко,
дбаємо про червінці,
молимо Бога, просимо
дати нам світлий день.
А з Вами – сонце
заясніло і піднялось,
і просвітліло для людей життя.
Та Кривда теж не спала –
засичала :
“Дурні! Не мрійте!
Ви ж – лише сміття!”
І нам відкрились верховини влади –
там лід і сніг, там –
царство для своїх.
Це не держава – де нема народу,
де Правда стоптана,
і де брехня – не гріх.

2004

Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —
І вже назад не повертає.
Я — ніби дерево старе,
Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,
Немов берізка на галяві.
Нас віхола не обмина —
Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?
Як вберегти надійну руку,
Де навіть рідні душі — й ті
Одне одному чинять муку?

20.X.80, Мордовія

…Нашим напівом по церквах і монастирах отправовати приказал і одежу московскую отмінево, але понашому носити позволил.

Літопис Самовидця

Гінка, не закощавлена постом,
Попівська постать виглядає справно.
Рука до шаблі звикла — із хрестом
Отець Роман зріднився нещодавно.

Попогойдав його, попоносив
Хисткої долі ненадійний човник.
Не раз чорнозем кров’ю оросив
Старий Ракушка, ніжинський полковник.

Тепер він панотець. Діла свої
З господніми єднає без рахуби.
Та вдруге вже плюндрують палії
Парафію — козацькі Стародуби.

Хто це — підляшки чи свої людці,
Що з кривд і сліз для себе мають втіху?..
Хоч тліє ряса, та з відром в руці
Роман сусідську заливає стріху.

В підвалах Гершка хтось понищив крам,
У Прокопенка погоріли коні.
Пожежа котиться на Божий Храм —
Рятуй, не довіряючись іконі.

Це, мо’, поганські ідоли-боги
Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
Коли пригасло трохи навкруги —
Обпечений, він повернувсь до церкви.

Ще ніч, та ніби вранішня зоря
На стінах днину провіща погожу.
І вражений схиливсь до вівтаря:
Пожежа освітила Матір Божу.

Він бачить на щоці сльозу скупу —
І сам уже не здатний сліз тримати.
Здавалося, по спаленім степу
Іде стражденна Україна-мати.

Скорботно стиснувсь материнський рот,
В очах — небесні і людські жадання.
То не дитина на руках — народ…
За що нам випали оці страждання?

Ми ж, Нене, від природи орачі,
А живемо від битви і до битви…
Козацькі плечі затряслись в плачі —
І він схилив коліна до молитви.

Небесний Отче! Чи насправді ти
Вкраїні зичив щастя, а не кари,
Коли творив народи і світи
І землю статком осипав з-за хмари?

Нехай би скелі дав або піски,
І разом з тим, щоб сила зловорожа
Нас обминала — хай лишень зірки
Світали б тихо, мов нічна сторожа.

Ти ж дав нам лановиська навзамін —
Предивне диво. Лиш встигай орати.
Та ходить вітер з чотирьох сторін —
І з чотирьох сторін ворожі раті.

Кому до шаблі братися звелиш,
Якщо у дядька Божа запорука:
Із того, що вродило, чверть залиш —
І все одно він житиме, мов дука.

О-о, він не вміє гаяти часу:
Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох,
Він вхопиться за шаблю чи косу,
Коли вже на подвір’я вдерся ворог.

Вкраїнець власний рід землі звіря
Та сонцю, що пливе над берегами.
Не треба ні держави, ні царя —
Його держава в полі, під ногами.

Русине-князю! Зодягай шолом —
Веди нас, грішних воїв, за пороги.
Багатство наше стало нашим злом:
Як не своїм — чужим упали в ноги.

Цар Федір не утискує в правах,
Тож скарги є до кого виливати:
Дозволив одяг наш і по церквах
Напівом нашим велено співати.

Яке воно не є, а все ж добро:
Хоч зможемо наплакатись уклінно.
Та підростає брат його Петро —
Що він тобі готує, Україно?

О Господи! Прости свого раба,
Якщо не зможу впоратись на слові.
Мій грішний дух опосіда журба:
В літах найближчих бачу ріки крові.

А далі, за лаштунками століть,
В болячках замордованого тіла
То Україна скривджена стоїть
Чи бранка, що в полоні посивіла?

Уже твої, господарю, лани
Не є твої — ти раб на них довічний.
І діти вже не знають, хто вони —
Вгасає розум, гине дух калічний.

Зника в народі життєдайна хіть
До мислення, до відкриттів і творень.
І мова, що прийшла з тисячоліть,
В серцях дітей втрачає власний корінь.

Ні! Годі жить, води набравши в рот, —
Кричати треба, щоб згадали люди:
Була Вкраїна-військо і народ.
Була…
Та я запитую: чи буде?..

Гей, хто там є? Мерщій внесіть відро
Криничної — ця ніч мене стомила.
Відтак у гуски видеріть перо
І наваріть із бузини чорнила.

9—10.X.80. Мордовія

Зблужáтись… лабзюкувáтись!..
Від спілкування холодно…
Збайдужíння, ненáвисть –
голова в гóлову…

Як пересýв стрíлки;
вибір кайданного нáпряму?..
Мулом і дýші, й ріки;
замість борщу – вáрянка…

Та й молитви заклáнні…
з вовками хто жив – бійся!
вихватки кримінальні
на молоці чужинському…

дзеркало часу і впевненість - світ збожеволів
ти придивися: он там у кутку павуки
в сріблі як в літ павутинні відбилася доля
та що поглинула безлунь в прийдешні роки

хвилі відбились у світлі німої огранки
щезли історії вражень - марнОти навік
в дзеркалі часу актриса у гримі коханки
будка суфлера
і сиві слова в голові

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

зі стріхи сніг пилюжиться додолу
то ласиця пробралась на горище
де пахнуть порохáми таємниці
і доки серце вийти не дозволить
куняє на бамбетлі перший спомин
торішньої тривожної зими.
а дим усе до неба – вище й вище
несе у невідь півпрозорі лиця
і чорною дірою - брама-комин…
і ти крізь сон шепочеш «обійми».

ти зводиш баланси розбитих сердець.
хронічний параліч, на рівні рефлексів.
і я удостоївся(!) званої честі,
яка невідомо на кого впаде!

це я залишивсь непомірно смішним,
тому що дозволив тобі вибачатись.
не нам же судити, тим паче карати,
хай навіть з визнання своєї вини.

Заснула правда
у колисці з р а д и,
Заколисали
недруги й вітри…

За срібло й злото
служать кривді радо,
Та є –
верховна влада
у г о р і...

Йдучи у вічність,
може й на спочинок,
Помарнувавши добру копу літ,
Цей люд збагне:
життя – це поєдинок…

Тож поклади Царю
увесь ужинок,
Бо й крапля може затопити світ...

За Чичибабіним

Забути все: і рік, і день, і мить,
Забути, як душа палахкотить.

Жувати жуйку гіркуватих днів,
Де зранку долина бадьорий спів.

Не розуміти, ким ти нині став.
Ти йшов і не дійшов, ти мовчки впав

І навіть спробу встати не зробив,
А просто задихнувся від журби.

Над вічним небуттям, над неміччю людською
Холодний блиск зірок із попелу постав.
Якийсь сліпий дивак незрячою сльозою
Побачив Божий світ і в струни закував.

І чутно тихий спів в бажаннях і сумлінні,
І мариться простим той шлях, що не пройшов,
І віруєш словам сліпого провидіння,
Забувши, що прозріть не буде сили знов.

Облиш, не ти один у вимірах поспішних
Тікаєш навмання від згубного кінця.
Долаючи життя – і праведне, і грішне,
В нічев’я підеш геть за більмами сліпця.

Німе кіно. Без голосу. Без тиші.
Зал пустий. І глядачів нема.
І лиш вона - приваблива актриса,
Колись- щаслива, а тепер - сама.

Життя століттями тягнулось.
І пролетіло, як той птах.
Шарф на голе тіло одягнула.
Такий старий, що просто жах.

Обличчя. Зморшки. Мокрі вії.
Помада сохне на губах.
І гаманець. У ньому - мрія,
Кленовий лист в рудих тонах.

Інтриги. Зустрічі. Скандали.
Відома, горда. І слабка.
Життя закінчилось. Що далі?
Листок розсипався в руках.

Гарячі фото. Силуети.
Шматочки слави і вино.
Мовчить ТВ, мовчать газети.
Її забули вже давно.

Осінній ліс. Весняні квіти.
І теплий вітер прилетів.
І той, що дарував їй літо.
І той, що так дітей хотів.

Його на ролі проміняла.
А щастя - бідним роздала.
Слава очі затуляла.
А потім слава десь втекла...

У нього все- сім"я, дружина.
У неї - гроші і вино.
Мовчить ТВ, мовчать новини.
Її забули вже давно.




24.01.2010.

Тонко, від ночі вище, скажемо, ніби свічі, –
схочеться малювати каракоко на вічі.
Подихами телятка місячно, жовтобоко...
Що я хотіла знати? Хтось-таки Один-Око.
Необароко стелі, наче доспіле просо:
коси мені до серця, дивляться зорі косо.
Коротко пискне хвіртка – ніч зачинити можна.
Всі вже давно в долоні: коржики, ніби кросна.
Ми загубили подзвін – шурхіт хапають миші.
Будемо, білі, кіньми наздоганяти тишу.
2010


Каракоко - стиль у живописі. Авторка - художниця Леся Кара-Коця.

У вирій неквапливо, кволо,
У небо, вітру навздогін,
Відходить осінь і навколо,
Її останній чути дзвін.

Жовтогарячо, прямо в очі,
Вологим подихом долин,
Відвертим словом, серед ночі,
Пала засмучений полин.

Береза з довгою косою,
В тумані із останніх сил,
Скидає одяг зі сльозою
На радість стомлених стежин.

Пастух, від мряки знахабілий,
Жене корову спочивать
І скоро хлине, біло-білий,
Юнак, всю землю накривать.
2004

Уже не літо. Ще не листопад.
Примружено за нами сквери стежать.
Всім зрозуміло – день пішов на спад.
І справ – „по горло”, море застережень.
І власний ритм міняти треба знов,
боротись вперто із осіннім грипом.
Себе міняти – це не купу дров
переколоти, щоб колись спалити.
В собі всі шпарки треба залатать,
бо викурить вітрами з тіла душу...
Уже не літо. Ще не листопад.
І падає в траву остання груша.

Твої дивацтва легкокрилі,
А ти – немов солодкий сон…

У серце б’ють гарячі хвилі,
Цвітуть рамена сніжно-білі,
Цвіте між хвилями бутон,
А ти – немов солодкий сон!

І птаху щастя не сполохай,
Нехай голубкою летить,
Голубка ця ляклива трохи,
То не злякай же мимохіть.

Коли в душі хитнеться віть,
У серце б’ють гарячі хвилі,
Твої дивацтва серцю милі,
А в серці – спів і ненасить…
2oo4

Я тобі – їж борщі червоні.
Ти мені про іракську агонію.
Я тобі – на пиріг із гречки.
Ти мені про гранати й осічки.
Я тобі – ось вареники з сиром.
Ти мені – як душманів косили.
Я тобі – ось налисники з вишнями.
Ти мені – про розмову з Всевишнім.

Так просилась на пляж в неділю я.
Ти завів про йоги ідилію.
До спортзалу пішла зі злості,
розім’яти старечі кості.

Ти мені щось про фонди Сороса.
Я легенько у позу лотоса.
Ти спитав, чи шкарпетки прані.
Я в глибокій сиджу нірвані.
Ти готуєш нам суп цибулевий.
Я читаю про алгебри булеві.

На руках ти мене підносиш,
пилососиш, сміття виносиш.
Я цікавлюсь твоїм футболом
і викрикую з кожним голом.
З коліжанкою нищим ігриво
ми креветки і раків до пива.
Я на яхті твоїй за штурвалом.
Ти ж хотів капітаном Галу.
Як це здорово, слухати старших
у ділах наших, у домашніх.

2010

Мовчи. Слова вже не потрібні.
Усе, що міг ти вже сказав.
Такі чужі, що дуже рідні,
Земні істоти в небесах.

Мовчи. Не руш столітню тишу.
І сліз не лий- то лиш вода.
Осінній лист тобі залишу.
Щоб ти мене колись згадав.

Мовчи. Ковтай вино солодке.
Дивись на те, як дим пливе.
Вібрація. Знайомі нотки.
У телефоні хтось живе...

Мовчи.Дивись тепер на когось.
Комусь віддай себе от так.
А мій чужий холодний голос,
ночами чутимеш на смак.

Мовчи. Не кидайся словами.
Ти думаєш, у них душі нема?
Роман, написаний не нами.
Роман писала я сама.

Мовчи. Сюжетів не вигадуй.
Я все продумала давно.
Ти щастя кинув десь позаду.
Лежить залякане воно.

Мовчи. Чекай, що сонце встане.
І будь щасливий навесні.
Весняна квіточка зів"яне.
А лист осінній - точно ні!

Мовчи. Лови проміння зранку.
І голову на неї опусти.
Вона кохана чи коханка?
Віддав їй тіло. А де ти!

Мовчи. Не бійся злих морозів.
Вони не вічні, як і я.
Тобі - всі усмішки і сльози.
Були. Бо думала - твоя.

Мовчання — золото. Красиво.
Правдиво-гірко не спинив.
Самотній вовк, проте щасливий.
Чужу вовчицю не впустив.

Купався в сонці, вітром грався.
Вже за спиною крил не мав.
І лиш коли помер дізнався.
Що надто довго він мовчав...



23.01. 2010

Можна нічого не значити - ні для кого, ні перед ким,
заховатися за волоссям своїм рідким
і виписувати рядки.
І у кожному ти ховаєш, немов заначку,
думочку-єдиначку:
хай ці люди, які собачаться, і які собачать -
хай вони нічого мені не значать.

Одболи мені по-одному або разом:
хай вони починають завжди усе азом,
хай вони підіймають мертвих і б*ють у груди.
Тут на вулиці - грудень, подивишся - також грудень.
Все, що можна, то це всередині, наче руди.

Мавзолеї або споруди -
як бенкети на попелищі.
Хай вони ніколи не стануть до мене ближчі.

Вбережи мене від погромів і від погрудь:
що приходять у душу, ламають, або беруть.
Що шукають собі пророків і тчуть знамена -
ці знамення, яких ніколи не було в мене,
обертають собі на сиву солону гру.

Я лишаю собі це право: коли умру
замовчати уже навічно.
І якщо хоч би раз ви зумієте чоловічно
вшанувати чужих сконалих -
то і ви замовчіть: ви ніколи мене не знали.

Казку, дитя, ти послухай хорошу,
Казка тебе вбереже і навчить.
Там, за вікном, вітер трусить порошу,
У хаті затишній грубка горить.

Мама закутала ніжки тепленько,
Ручки маленькі взяла в долоні.
Тихо у хаті, а котик руденький
Кличе до ліжечка твого дрімоні.

Прийдуть дрімоні, ув синіх жупа́нцях,
Смушеві шапочки стиха знімуть,
Ніченьки темної вірні посла́нці
Зорі та люлі тобі принесуть.

Будуть казати байки і примовки
Про козенят, колобка, про Кая,
Про Білосніжку та сірого вовка. –
Все, що захочеш, що запитаєш.

Стануть на чатах щоб сон вартувати,
Ще й проганяти болі-болюні,
Крильця тобі подарують – літати
І виростати будеш, манюній.

Ранок торкне прохолодою скроні,
Маревом ніжно-бузковим прогляне –
Смушеві шапки надінуть дрімоні
І осідлають коней туманних.

Сонечко встане, протре оченята,
Скочить – й покотиться небом в висі!
Ну ж бо! Промінчиком всіх лоскотати:
«Світ, прокидайся! День, розпочнися!»

Будуть забави та ігри веселі –
День пролетить, як одна хвилина –
Вечір запалює світло в оселі,
Котику, казочки клич до дитини.

Котик рудесенький муркає нишком,
Мама цілує вустонька сонні,
Квапить у сінцях чемнесенька мишка:
«Ну ж бо, хутчіш до маляти, дрімоні…»
2009

Сумним бував він трошки,
Але одну лиш мить –
Малий Котигорошко
Без діла не сидить.

То бігає, мов песик,
Вже й носа намочив,
То пузом ліг в пісочок
І човником поплив.

Погляньте! Бджоли роєм
Схопилися й летять –
Малий Котигорошко
Узявся мед качать.

Приніс димар і клітку
Ще й віника із хати!? -
Намірився він бджоли
У клітку заганяти!...

Руде коша грайливе
В кущі тіка щосили –
Малий Котигорошко
Приготував вже стріли!?

Він воїн знаменитий,
На прізвисько Сталевий,
У джунглі вполювати
Сьогодні вийшов лева.

Гукають мама й тато,
Бабуся і дідусь:
«Будь обережний, синку!»,
А він: «Я не боюсь!

Я індіанець Черрі,
Червона шкіра в мене.
Як виросту, то буду
Я захищати плем’я

Не дам конкистадорам
Маїс наш потоптати!
Я буду, мамо й тату,
Усіх вас захищати!»

Крутнувся, завертівся,
Приклацнув язичком –
Ходжа в Багдад прямує
Із вірним віслючком

Там глечики ліпити
Навчиться до пуття,
Дивись і пригодиться
Те вміння за життя –

Налив у більшу діжку,
Води до половини
І миску кинув щоби
Розмокла та у глину?!..

«Дива та й годі!» - кажуть
Сусіди без кінця, -
«Такого не прив’яжеш
До парти чи стільця!...»
Та знають мама й тато,
Бабуся знає й дід –
Малий Котигорошко
Великий наче світ.

Сумним бував він трошки,
Колись, одну лиш мить –
Бо наш Котигорошко
Без діла не сидить.
2009

Муза - це річ, яка приходить і відходить
Шукає серце по краям землі
Блукає і плекає душу…


Муза – це що?
Річ чудова, чи бридка?
Її шукаєш, і втрачаєш,
Не зловиш ї
Вона то приходить
То втікає.
В ліс, далеко, серце пік.

Не брав станок,
Кольорової нездари.
Забув пера,
І знов упав від болі...
Та подих вітру,
Освіжить твоє життя.
Побачиш сонця промінь, в полі,
Вставай, іди туди
Де ніжності вогні,
Приймуть в обійми.
І обернуть усі,
Реаліі життя.
Як байку у Карпат
У долю сна...

Перо не мізер для кравця
А слово не станок кривавий
Побачиш ти колись вогня
Мов майстер править він тобою
Незламного, душевного кийка
Що ломить душу в тобі
І зрозумієш «согрішив»
І вороття не буде далі
Бурлакою не станеш каяття
Не зловиш ти, мов птаха за хвоста
Не повернуть тобі тієї любові
До справжнього реального життя
Впадеш, мов воїн в полі

Пора почати
Мислення своє
Слова мов річка
Утворюють історію
Ломають світ
Незломні миті
Відбитки життя
Прадавній світ
Минулого життя
Як в князя
На коня
І меч у руку
Правити селом
Чи цілим світом
З під ніг Дивного царя
І імператора
Схилив ту
Голову
Нище трона
І так століть
Мов десять
А козакам незломна мить
Зловив, як характерник
В полі бою
І так летить
Що душ на славу
За Гетьмана
За Україну
Які він зроду
Не побачив
І не одну
О ту Полтаву
Прольє ворожу кров
Та знищать все
І кров, і славу
І січ звитяжну
За Дніпром
Немає більш держави
Є пан, кріпак
І встиг, не встиг
Так хватить вже
І знов війна
Безжалісна, брудна
І кров
Проллється на ножах
І впаде, він,
Відданий нам воїн
А голод, відчуття
Трава, мов каша
Опинившись в роті
За тож яка вона смачна
Та спробуй,
Ти Незломний,
Наш Попробувати життя
Присудженого болю
Відправити листа
Туда, де батько твій
Терпить від батога,
І камінь розлітається
І в полі,
Іде одна
Подалі від усіль
Немає волі
Гордості й покори
Увінчати груди
Ворогові на втіху
Чи зломиш ти
Доношений козаче
О ту державу на плечах
Чи не забув
Свій рід козацький
І горді гори
На весні
І тую армію УПА
Яку, як ліс зрубали
Знесли і вивизли
Туда і закопали
Славу ми ж зломали
Не буде більше
Вітру в полі
Немає гоміну лісів
І озеро завмерло
Та ні ж забуяло
В небі жито
І птах злетів
І вирій не летів
Дерево росло
Чим швидше
В полі
І народився справжній
Український син

........................
.............
...

...Ось знову я про свій футбол,
хоча який там "свій"...
Народний рейтинг – екзит-пол -
дочистить дошку мрій.

Десь ритму, бач. не вистача,
бракує десь слівця.
Немов підкат – і без м’яча
краса поезії співця.

Обдерті стегна – не біда,
аби труси лишились там,
де глум і сльози наверта
підступний промах авторам.

Та можна м’яч перехопить
і у майстрів пера.
А можна й матч уже "зробить".
як вдало йтиме гра...
:)))

2010

Заколисуй мене на вітах
Отих лип, з дитсадка, пам*ятаєш?
Поцілуй ніжним подихом вітру.
Захисти від...Ти сам, певно, знаєш.

Проведи лабіринтами серця,
І даруй щохвилини, щомиті
Свою щиру любов, трішки з перцем,
Щоб не зміг нас весь всесвіт спинити.

Я не люблю, це п’яний вітер
Повітря сколихнув між нами вчора.
Я не люблю, це серця ритми
Частіше б’ють, коли проходиш.
Я не люблю, це просто вірус
зробив мене таким інакшим.
Я не люблю, це лиш наснилось
Про той єдиний день вчорашній.




2009

В цей дощ я згадую тебе,
Твоє бліде сумне обличчя,
В повітрі пензликом воджу
На полотні моїм незвичнім.
Швидкими рухами ловлю
Твій погляд плавний і мінливий,
На полотні пишу «люблю»,
І знов стираю слід від ліній.
Вальсують краплі дощові
На полотні моїм потертім,
Недовго їм, як і мені,
В танку кружляти на паркеті.
Змивають краплі мій сюжет,
Сповзають тихо сірі плями,
І твій розмитий силует -
Вже епізод нової драми.

І хочеться збирати безкінечно
В букети запашні медові квіти
І дарувати просто і безпечно
Щодня або й частіше
Шикарним жестом бідного поета
Лиш тій, що так любила літо…
І хочеться п’яніти до безтями
від тих простих
завжди знайомих звуків,
і стати небом і його дощами,
і цілувати ніжні її руки…

2008

Ріки течуть у небо
Сиво-молочні ріки
Я ж опадаю цвітом
В води оті стрімкі.
Може на небі раптом
Деревом я розквітну
І закружляю снігом
Згодом
в своїй землі.
Що ж ви,
Не бійтесь снігу,
Хто ще вас так пригорне?
Хто подарує згадку
Про найтепліші сни?
Ріки течуть у небо.
Ріки впадають в сонце.
Люди, уперті люди,
Йдуть проти течії…

У зимове надвечір’я там, де привиди й повір’я
Ще недавно присідали до селянського стола,
у зимове надвечір’я
там іде моє Міжгір’я
у майбутнє
дивне місто із прадавнього села.
І куди йому спішити? – у селі простіше жити,
вдосталь свіжого повітря і веселої води.
Але мало нам, повірте, цих криниць, річок, повітря,
Коли в світі є пустелі й не розтоплені льоди…
…………………..
І не хоче смачно їсти, а космічних прагне істин
Сім’янин благополучний, що у хаті має рай.
І злітаються в Міжгір’я вечорами всі сузір’я,
І краса така навколо, хоч ніколи не вмирай.
……………………….
Та не можна покидати землю цю гірську – то мати,
І не досить їй привіту з поїздів та літаків.
Мати хоче мати сина, тільки в цьому її сила,
Полонина хоче мати вівчаря-сопілкаря.
Але світом крутять диски, всюди ритми, крики, виски,
всюди зблиски,
крізь які нам не процідиться зоря.
Не тримаюсь я за давнє, лиш за ті дороги славні,
вже не бідні, але рідні, по яких ішли отці,
не тримаюсь коломийки, але нею душу вмийте,
старики двадцятилітні,
як столітні молодці.
А тоді ідіть шукати щось гарніше за Карпати,
За шугайську Колочаву, синьоокий Сине вир.
Мир тобі, моє Міжгір’я, мир, і щастя, і довір’я
На дорогах, що крізь нетрі прорубались без сокир.
У піснях сумуй і смійся, а фальшивих криків бійся,
В коломийках неповторних почуттів не економ.
Ти орало, ти косило і – ніколи не просило,
Бідувало – і співало, ти це вмієш і тепер.
Ти з блакитними очима, ти з могутніми плечима,
І твій Кук по-богатирськи небеса твої підпер.
І вдержати над собою, і вдержати не злобою,
а великою судьбою таємничі небеса…
Мир тобі, столице чиста мого співу і дитинства,
і – краса, краса одвічна
і нових людей краса.
///////
1992 «Спитай себе»

Знаєш, а ми із тобою запрошені
туди, де пахнуть трави нескошені,
де вітер квіти цілує росяні,
де пульс землі під ногами босими,
де дощ умиває ранкові зорі
а ліс на світанку стає прозорим,
туди, де раптом зупиниться час...

Дай руку - й підемо.
Це все - для нас!

Як солодко, коли з тобою знов
Ми поруч, і мнучи волошки в житі
Натомлені, щасливі і невкриті
Під сонцем прославляємо любов.

І жайворон, тріпочучи вгорі
Огляне нас із крихтою поваги:
-Бач! Люди чинять так, як вільні птахи…
А день – дзвенить! І літо на порі.

Нам не понять всей горести утраты,
За цинком гроба правды не сыскать,
Мы только видим:похоронены солдаты,
Нам не понять, что значит слово "Мать".

Нам не унять то материнское страданье,
Не наши нерв выжжены дотла,
"Верните сына"-крик,мольба,желанье,
И на душе пожарища зола.

Нам не рыдать когда излиты слёзы,
Когда в гробу везут его домой,
Нам не понять простой житейской прозы,
Нас тихо обошедшей стороной.

Нам не ходить избитою тропою
И писем над могилой не читать,
Для нас война сменяется войною,
Нам не понять, что значит слово "Мать".
2009

Зорі – допитливих янголят очі
Небо – навічно зачинені двері
Холод насправді снігу отчим
Ми на початку занедбаної ери

Вітер нас за руки сміло веде
Поміж кам’яних самотніх титанів
Навряд чи знайдемо сьогодні Едем
Але це не вплине на наші плани

Навіщо нам міфічні сади
Якщо і в хащах дворів – добре
Ніч пускає в обличчя дим
Рукою важко зачіпає обрій

пасе-мережить віями
того, кого омріяла
і білий світ у вéльоні
і рушники застелені

вишивано-приспівані.
зерном дорогу сіяно
по хрестику, по руженьці
чого сумуєш, друженько?

за дівкою Марусею
бо чешуть косу русую
вінки з барвінку скручують,
заручена, заручена…

під місяцем ізвечора
хліби вінчальні печені.
на білому на конику
поїдемо поволеньки.

аби сльоза не вистигла
троїстими, троїстими…
а слідом бíгом-галасом
«віддáла си, віддáла си»



2010 р.

Перший сніг,соромлячись нездало,
На вогонь любові у мені,
Стелить своє біле покривало
І слізьми стікає по щоці.

Він летить,з`являючись з нікуди,
Він щезає тихо серед слів,
Перший сніг,лиш раз,його не буде,
Щезне у горнилі почуттів.

Лише на хвилинку охолону,
Переведу подих і засну,
Знову я потрапив до полону
Почуттів,які несуть весну.

Знов думки рояться наче бджоли,
Я кохаю-губи шепотять,
Все скінчилось і уже ніколи
Снігу на любові не лежать.
2009

Я знов отримала тебе.
І знов як чистий лист паперу.
Що напишу на нім, залежить
від мене тільки. Не від нас.

Як не ділили б ми тепер
усю земну й небесну сферу,
не спишемо усе на нежить.
Крапки над "І" розставив час.

Між нами спалено мости.
Тепер навік. Чи на годину.
Мені залишились листи.
Тобі вона дала дитину.

Місток маленький пуповини...
Між матір"ю й дитям... Твоїм...
Його колиска - домовина
твоїх до мене почуттів.

Немов народжений месія
для того, щоб змінить твій світ.
Він зоре те, що ти посіяв.
Він викона твій заповіт.

А я не Авеля народжу.
Десь через рік. А мо", за два.
І також місію пророчу
сповню. Я з попелу - нова.

Й місток маленький пуповини
з"єдна мене з чиїмсь дитям.
ВІн стане щастям для родини.
Він не вкладе до домовини
мої до тебе почуття.

2009

Як це важливо - понадвічне диво:
На пташиних крилах зацвіла любов!
І сонце й вітер не питають звіту
Від палкого цвіту. Хай квітує знов!
Тебе зустріну, все дрібне покину;
Вітер дме у спину - підіймає нас
Від сірих буднів. Наші крила пружні,
Веселкові, дружні не зламає час.
Всупереч розлукам - лиховісним крукам -
Ми з"єднали руки. І весь світ воскрес!
Тебе кохаю, Господа благаю,
Щоб не впасти з раю, із святих Небес.
О моя люба, божевільна згубо,
Хай твої губи не осквернять любов!
Кохання диво, як живильна сила, -
На пташиних крилах хай розквітне знов!

Хоч зараз втечем від наступного ранку,
Зупинимо час, затуливши фіранку.
Нехай не до нас метушливим гінцем,
Вбиваючи сни, простуватиме день.
Нехай зустрічає його цілий світ
І в"яне помалу ошуканий цвіт,
А ти залишайся зі мною у снах,
Сховавшись у ночі м"яких перинах...

Ще збереглися у нас на
Галичині оті дивні намиста –
дівоча гордість.
Скляні блискучі (ні, не блискучі –
сяючі!) намистинки повторюють
(ба ні, посилюють у безліч разів)
земні барви – червону, жовту, зелену,
жовтогарячу, блакитну.
А найбільше розлито срібного сяйва.
Мені пощастило: від
прабабусі Меланії у спадок залишилось мені
оте сяюче диво.

Автор.

А зіркового сяйва стільки –
Навіть неба не видно!
Це ж зірки із минулого,
Свят Вечірня подяка
Й водночас надія.
Блиск!.. Його не збагнути
Розумом…
Тільки серцем
Відчуєш промені.

А потім
Шукаєш свої думки
Поміж маками
Й виростаєш калиною.
І я піднесу
“Іванівську” росу
До обличчя долонями мрій
Про майбутнє…
Оперізуюсь перевеслом
Пахучих трав-переказів
Про долю,
Що йде із минулого в серце…
Вдягаю вінок із волошок
Й зникаю у сяйві
Гармонії.
Усе об'єдналось
Красою Вкраїни.

А ось і
Пшениця та соняхи –
Руки прадавньої сили,
Що досі допомагає
Сонцю світити.
…І місяць…
Але ж так не буває! –
Вони не засяють поруч –
Сонце і Місяць…
Іхнє кохання бринить гіркотою…
Але ж сяйво!..
Як багато в людей
Любові до світла?!..

Шум столітніх лісів –
Пічня про незайману вроду…
Ніжний переспів
Вплітається в коси
Й солов'єм прокидається серце –
І кличеш вже літа птахами.
Бо воля!
Це ж я крізь століття
З прабабциних снів
Прорсла, як намисто.
В мені – Україна!

10.03.2001.

Коли погляд
схожий на твіст
на дахівці
багатоповерхового будинку,
просто не дивишся
вниз… і чекаєш.
Коли слова
схожі на осіннє листя
розлюченого вітру,
просто ховаєш обличчя
за комір… і мрієш.
Та коли бажання
схожі на чийсь
покинутий недопалок
вчорашнього божевілля,
просто повертаєшся
до реальності… і живеш,
І байдуже,
на що та реальність
схожа…

24.10.2000.

На клумбі пломеніється фізаліс.
На лаві ґвалт здіймає дітвора.
Купити б ліс,
щоночі до світання
Блукати між картинами без рам.

У місті я - мов на тремкій долоні.
Свинцеві хвилі...
Гамір площ і бірж...

Тримаюся.
Цей стан, як дощ - обложний,
Колись мине.
Лишиться тихий вірш.



2009



---------------------------------
прохання не оцінювати.

Розхристане серце.
Штани протерті.
Полинно в очах блискучих,
Затаєна радість чекання смерті –
Що може бути «кручє»?

Там – сите і спите життя селянське,
Десь он рабіють базари.
Тут істина п’яна на денці склянки
Чекає Божої кари –
За те, що снилася злим поетам
(Поетів добрих немає...),
За те, що вірила тим газетам,
Які президент читає.

Господь милосердний –
Простить бідаці:
Він все, бідний, бачить наскрізь.
У цвіті рожевім колюча акація –
Образ поета наразі.

Поранений голос,
Сорочка рвана.
Медово-червоний присмак...
І – шлях, наче Лета
З міського крана –
Його поведе у присмерк.

А потім, пізніше,
Роки відверті
Минуть –
А воскреснуть
Віршем.

Полинне світло його безсмертя –
Що може бути крутіше?

22 січ.*10

Шановні побратими!
Не ставте, будь ласка, за цей вірш оцінок.
Він щойно народився... :)

А от коментарів про нашу долю побільше хочу. :)

Листи Антонича до Мордатенка, які не ввійшли до повного академічного зібрання творів Богдана Ігоря Антонича (друкуються вперше)

Тіло – це слово напúсане,
душа – вимовлене…
Небо: зірками виссане;
земля: струмками вимолена…

В горщ із кров’ю поклав гроші –
розмішав… зняв потім плáти
із дзеркал, щоб завісить ікони, а може
душу…
Понтій Пілат …

… праву руку – на серце, ліву – на Біблію…
… Небо дощем – на землю, Дніпро – в Чорне море…
Звільнилась, як від Іспанії Болівія,
від забобонів Поезія, взяла мене в шори…


Твіст:
рвався колос від щастя…
Світ
розкрамарювáвся…
Цвів
боз рік сьомий…
Ціль…
Розкузьóмились!..
Зціп.
Чужа чужанúця.
Слів
нема… зміст вицвів…

Хвилям – ще сили!
диригувати Всесвітом…
тіні опівдні щезли,
скрес втомою

Вітер у штилі:
пазурі розчепірив…
і стік піною… Вилляв
вогонь в чорні діри…

Хлюпає-шелестить,
розриває повітря…
Як парубок через тин,
Океян – через гору… Аж пір’я

солоне летить із хвиль,
солодке – з твоїх поцілунків..
Спершу мене знесиль,
а потім залий своїм трунком…


Тінь відкидає мене…
Жадні дзвони церковні…
Я відкидаю час… Нелюдська тиша…
Коні
з некінським ржанням:
ось-ось лусне шкіра і вилізе спроневíр’я…

Хмарку, мов теля, гоне…
Снігу, ти янгол неба…
даючий силу над родючістю…
диявол.
часи надії – люті… травою зв’яло
тіло…
душу роз’їло зіркóвістю – ходять в гості:
заздрощі і гординя…
віщі: від гори тіні…

Розбрелися корóви по Делі...
Христос в пустелі...
і горе голосить: «Де я?..»

У вíйни Бога і Диявола
люди лізуть і падають
на персть гільзами…

До болю солодкого цей труд:
вірші, тішуся вами…
Слова мруть і постають молитвáми…

Ніч з Гоголем: кішку звали,
вóрона, гада – звуки змішували… Христа побили – вчив
правді… Рóси з медом і молоком кобúлячим –
повний кáдіб розлив Ранок на світ і зóзла в трави тік…

Прямо на мене простують дерева
босі, обідрані, замість листя – ножі,
замість гілок – вужі,
мороком шелестить: «Тобі не жить…».

!…а-Га-Га-а…!
Печера… Вечеря… Тече мирна бéсіда…
А в паузах кипить лють.
І нам тре’ сідать –
дíдьки йдуть…

…Мороз розкрижанíв… на злóгах сидить ставок…
а снігу!, мов під землею тиші…
- Ме-е-еду! Метé-е-е!…
Життя літери до ста рóків
продовжую в слові…
…не те-е-е…

Богородиця кýца, Оченаш і спів
такі, що зимі жарко… Тишу тер, мак…
як пісок на зубах – на вістрі бурульки
«до-ре-мі-фа-соль-ля-сі».
Не так…

Орда сніжинок:
зігнула зéмлю в три погибелі,
мов кобилицю, пришпорила струмками…
обійнялися кров і вода, мов братúтелі…
вчорашня вода у льоді – минуле з білого каменю…

Свята не скінчились – а вже тóскно
(наче кохання, зачовгане в буднях).
Випадають слова з рýчки… мов кóси
у жінки, що годує груддю…

Нічне кáркання
(чорне русло ґав).
Поезією крушúну гою…
Дивуюся карколомності слова,
як вперше із жінкою…

зламалась душа чи гроно?
творчістю шлю болі
(зле вчинив?!),
мов простирадло червоно-чорне
після шлюбної ночі…

Зерно – землю, земля – зерно:
розтлумачують одне ’дного
Дощу прóща… Дико – звірно…
Вирощую Бога:
мовчання, галасу;
тиші, прибою…
Вечір… на месу
йдуть двоє:
Я і Доля

… день – ніч:
місяць – тіч…
Зірок жменя. Рос квап….
Світанок сліпе сонце водив…
Москва – подовження
татаро-монгольської орди…

Під вікнóм хліб лабзюкати –
до Кімлúцьких зáговін ждáти…
Осінь натерта грязюкою,
плаче за літом, мов мати…

Ні кус не помогло – ліг
вмирати – пече наперстянка…
Пожди, смерте, поки Біг
на кисіль шкурку натягне…

доля стовпáта, крóсно пряде нитки…
дим іде з хати… Млосно…
- Я вмер?
- Ні, Ти…

По коліна в Біблії – язиком по світу…
Куць виграв, куць програв:
у хмарі дощі затаїти,
і на жировий туз – град… Град!

передні коники – задні коники: ставки…
побéдрини – поперéчниці: сíдавки…
льóнки, мáґоль, штак,: спíдній навíй…
сýчка з зубами, пéсик, верхній навій…
шнур, камінь, чіп: поперéчниця
вýха, скракнúк, пóножі, нúчиниці,
нáбівка, бéдро, стріла, мотузи…
- Стійте! Навіть Ви… горно…
снúзька, основа, човник; на спідній навій
навите… полотно…

Чуже лихо за ласощі…
Все в очі віє вітер…
Хочу пожити ще
на білому світі…

«Долі зáлім чи пороблено,
Бíси взяли чи порода винна», – бабця казала:

«Край небокрай карає:
гавкотня, булька’ дання;
квітка… зі снігу ся;
сонце на ніч обміняв;
шабля об жабу зігнулася;
завбільшки з коня цвіркýнище
скаче від гнúлища,
несе жінку сиву, що робить –
уроки-урочища…
Винищ, святий Боже, нечисту силу,
зажени на багнища, забий в гроби…
Щирим серцем, низьким поклоном,
хлібом духмяним і медвяною гущею
прошу тебе: звільни раба Твого
Богдана Ігоря від ночі чорнющої,
Відверни врага підступний змаг,
прослав імéно Богдан Ігор у віках…»

І постала велика гармонія
зі слів первісних,
співала Єва коло змія,
кололась трава залізна:

сарпа, дама, лута, дата,
пава, нара, вам’я, трада
рос, бгу, да,
поґанда,
дася мася
рик, ваю –

сповідáюся зеленим Євангелієм,
мовою поганською… прощень – зáжма!
село є, голод зріє,
смерть бовваніє… Страшно…

До Велеса доберетеся шелестом бéреста,
до Христа – гріхи заховстáй, прозоро живи, як кристáль.

Первомати Лель, Первотато Орь!
Більшають: день, цомóги.
З дахів – сніг, з рамен – омофóр…
І прийшли листи від сімох:

Ефéс: ти любов свою першу покинув…
Смíрна: через горе і вбогість – багатий ти…
Пергáм: на камінчику білому ім’я невідоме…
Тіятúри: тримайте, що маєте, допоки не прúйде…
(вивіряю серця і нирки)
Сáрди: вже не викреслю з книги життя переможця
(вдягайтеся в білі одежі)
Філядéльфія: назовні не вийдеш – ім’я напишу на тобі Бога.
Лаодикíя: я вечерятиму з тим, хто двері мені відчинить..

Весни читати прозу вмію,
поезії пишу сам.
У відповідь: «Розумію… тішуся…»

«О панно Інно…»
Промінь у рис вскóчив…
Лисенко чи Паганіні – обидва пророчі : Б – І : Антонич…

Музики, подарунки – колáчини…
Немовля: «М-м-м-й-а-а-у-у-у…», – замуркало: плаче…
Злякано кицька прокинулась – дивиться,
мати сміється – світ обертається… душі ладнаються…

…і ось – збулось:
прийшла чума здáлі – тікаю…
… над проваллям по дошці…
- Скóрше йди, – крикнув хтось, наче в серце спис…
ламається хворшт – падаю вниз:

лечу… захрустіли перетинки
за спиною… прорізалась матерія
нова… Бере хтось мене тихо
і шепоче на вушко: «Це – я,

друже… Тарас Григорович,
а для тебе Тато Вишнéвий…»
розпростав крилами горе – лечу
хрущем… Ти ж, певно,

пам’ятаєш…

Час швидкоплинний заперечив
словами, зупинив століття…
Нема лише від себе втечі,
а вічність… хай постóїть…

зняв місяць шляпку, наче жолудь:
сів біля церкви… Вбий, заріж
мене, прочанине… йдуть – жоден
не кинув ні гроша, ні вірша…

Болить Стефаникова проза…
Взір визрів, затягнувся злют…
Це Всесвіт милостиню просить,
а віршописці подають…

Речі колонії – крів… Засинай…
Плечі камінні, холодні… Несла
штрúкавку мати… (знав син Каїн…)
Зірка зірвалась, мов крапля з весла,
впала й розбилася, моя…
1933-1936 роки.

Мені давно набридли б ці мандрівки,
Якби не вірний кінь мій прудконогий,
Тож килимами стеляться дороги,
Якщо мандруєш ти без калганівки.

Мої думки летять навперебивки
Туди, де сяють зоряні чертоги,
Як ворони, злітаються тривоги,
Щоб я вернув до теплої домівки.

Яке це щастя мати побратима,
Котрий до хмар лише за мить сягає,
І в небесах – не має перепони!

А з-під копит летять у душу рими,
І кожна струни сріберні торкає,
І зразу б’ють у соняшні всі дзвони.