Сріблястими алмазами окутана земля
тих зір ясних відбила лик в собі,
і місяць вже не знімить геть бриля,
щоб дружнім помахом вклонитися тобі.

Прийшла до нас десь пошепки й неждано
тая царівна,ген панянка всіх царів.
Та все-таки ми раді несказанно-
зима-вона ж княжна для всіх тих королів...

Тая краля,ген красуня та північна,
дарує нам сріблясту ковдру короля.
Вона для нас вкарбує слово "вічна",
спинивши час,окутавши поля...

Тая краса для нас буде недовга,
бо сплине час-розтане казка та,
палац зимовий зупинить ж близь порога,
вказавши там лише свого ката...

Ти хочеш сказати: «Зажди, не зникай!»,
та бачиш, що це - зачарований Кай:
він «Вічність» складає зі зламаних слів –
між сенсом і звуком існує розрив.

Його не врятує вже жодна із Герд -
він власної пустки улюблений смерд.
Він Каїн уже, цей облесливий Кай –
від нього удару з-за рогу чекай.

І в душу вужем закрадається страх
себе упізнати в підступних очах.

З Висоцьким народитись в один день –
Це почесно, але не вдалося…
Двадцять п’яте січня – для пісень.
Двадцять шосте – повне безголосся.

Двадцять п’яте січня – крик душі,
І гітарні струни, наче нерви!
Двадцять шосте – отакі вірші,
Знаю сам – далеко не шедеври…

ЖИвимо натхнення ми своє
Я – від Ольги, тезка – від Марини…
Але в нас і спільна дата є:
Двадцять восьме липня – іменини!

2010

"Бавитись в іграшки" досить,
Гра може бути фатальна!
Тихо заспівує осінь
Пісню свою сповивальну.
Зимно. Доволі нелегко
Жар свого серця тримати.
В небі курличуть лелеки
І відлітають в бік хати...
Дому своєму дитинства
Я уклонюся, згадаю,
Як проминав падолист там...
Мабуть, тоді інша зграя
Сумно курликала в небі,
Ніби магічним ключем
Світу позначила двері...
Осінь. Думки...Серця щем.

© Віта Парфенович, 23-01-2010

Коли вдивляюсь в твої очі,
Немовби в морі плаваю:
Чарівна синь,хмариний спокій,
Танцюють хвилі глибоокі.
Здається зупинився час
І вічність дивиться на нас,
І чую сонцеве кохаю,
Мить,зупинися,я благаю...

Я з роду Авеля.
Я радше жертва,
аніж кат.
Тому, мабуть,
і бита вже стократ.

Нагі, нужденні душі процвітають.
Їм добре тут.
Їм вже не треба Раю.
...Хіба?
Для вічності лиш мить -
цей рай без Неба!
Ні грішми, ні кістьми
не мощена дорога
до Бога.

Камень, ножницы, бумага
Осознали себя в пространстве тора,
Бумага тут же вступила в диалог с внутренней структурой тора.
Ножницы вспомнили что они были белой акулой
Охота началась за бумагой и стеной.
Камень же молчал и лежал
Созерцая причудливую игру электронов
Он что-то знал...

Випусти кігті
І погладь мене -
Маленьке зле левеня,
Яке родилося в прайді,
Яке родилося в пустелі,
Яке смакує кров
Разом з молоком матері
Яке має 1/5 шансу дожити
До сексуального життя
Так - я зле левеня.

Ти кажеш що це неможливо,
Я кажу можливо.

Мабуть це відхилення від норми -
Я беру свої чарівний плащ і капелюха,
Рухом палички перетворюю тебе на
Маленького хитрого віслюка,
З ліхтарем між вуха.

Граємо в блекджек.

2009.

Гарячий подих п"янкого літа
Поглинула осінь - й дощами розквітла.
Багрянцем згоряю і падаю долу :
Благословляю й клену свою долю.

Снігами впаде мій біль і спокута...
Буденністю днів, як ланцями, закута,
Біжу - чи бреду - крізь засніжений сад.
Щось кличе: "Верни!" Та чи варто - назад?

Там зорями пахли і в"яли ночі...
Той запах п"янкий мені пам"ять лоскоче.

Нехай босу душу вінчають терни -
Допоки живу, я чекаю весни!

Яка я щаслива, що Ти боягуз
Інакше б мій мозок навіки загруз
В дилемах і жартах твоїх іскрометних
В наміреннях благих, фальшивомонетних

Цей синтез двох его- порожня тюрма
І біль як у зубі . Раз сіпну й нема..
Бо ризик, я знаю, не йде в твою моду
І сором взуваєш лише в непогоду
Шукаєш спокою як дикого плоду
Та він деструктив і небес насолода
Я пишу дивний епілог- Шерше ля фам
І справлю поминки всій памяті й страхам
Здогадуюсь, час вже сушить мій костюм
А знаєш , це струйово кидати біль на глум!

Па па. Вже не Твоя . Стара покірна муза.

P.S. Свобода- нова клітка, для Тебе боягуза

І після критики, Ти пелену з очей не здреш?

Ніколи не женись, бо й так не доженеш!

Мишеняточко у ванні
Куп! Куп!
А довкола хвильки раді
Хлюп! Хлюп!
Милом – лапки, вушка, хвостик
Мий! Мий!
І водичка, наче дощик,
Лий! Лий!
Оченята слід закрити
Жмур! Жмур!
І гарненько чуба вмити
Фур! Фур!
Вже чистенькі мишенята
Чап! Чап!
Тільки з хвостика ще капа
Кап! Кап!
Аж чистіший світ навколо
Гай! Гай!
І підморгує бадьоро
Грай! Грай!

2010

У розчахнуті двері мої
я впускаю хурделицю люту:
Хай усе замете, замете! –
Боронитись від снігу не буду.
Все одно, що ковтати, коли
в тобі всі повибивані вікна.
Ти уже не людина.
Дивись – і в тобі вимикається світло.
Не жила. Ти давно не жила –
ох, їдкий діалог із собою.
За несплату боргів вже пора
перед совістю – в сніг з головою.
Може й буде відлига колись,
та до неї ще треба дожити.
У розчахнуті двері мої
сніг мете і мете. Не спинити.

Я повернусь до рідної оселі,
Переступлю через поріг,
Вдихну глибоко, аж до стелі,
Згадавши рідний оберіг,
Дитинства лебедину зграю
І ніжний дотик материнських рук,
Я повернувсь, тепер я знаю,
Що означає батьківщини звук,
Коли сльозою на прощання,
Стелила мати на мій шлях,
Рушник, щоб крізь розлуку і
чекання,
Ми знов зустрілись в цих стінах,
На призьбі сівши голубками,
Пошепотіли, обнялись,
Розлетілись, щоб із роками,
У рідній хаті знов зійтись.
2004

В природі наші виміри відсутні -
Вона не ходить з метром у руці.
Ламають скелю квітів корінці,
Корали творять острови могутні.

Тож неминуче скоро день настане,
Коли світи побачать з торжеством,
Як змореним, скарлюченим єством
У карликах ворушаться титани.

В моїм краю живуть кряжисті сили,
Що рід ведуть із глибини віків.
В моїм краю ще збереглись могили,
Насипані шапками козаків.

В моїм краю в руках підкови гнути
Діди навчали босоногих нас.
( - Ну як тим воликом гарбу тягнути,
Коли її не зрушить і Панас?..)

Тут матері з такою добротою,
Якої ви не знайдете ніде.
Тут велетні з довірою святою -
Їх циганча круг пальця обведе.

Під стріхами красуні чорноброві,
Що мають серце чуле і просте.
В моїм краю чорноземи метрові:
Голоблю посади - і та росте.

А день, мов лицар, підійма забрало,
Склика тополі на старі вали...
В моїм краю вмирали, як орали:
На бій, неначе на роботу йшли.

Земля вертає хлібом сльози бранок,
І жде чогось коріння у гаю...
В моїм краю півні співають ранок.
Півні співають у моїм краю.

Сегодня в научных трудах по биологии
Я прочла, что красота бабочек их защищает от хищников
Что птицы пугаются яркой окраски
Я подумала, откуда они знают
В научных трудах по биологии
Откуда они знают
Что птицы пугаются их яркой окраски
Ведь, может, они просто не могут
Красоту уничтожить
Их внутренний ступор
Есть внутренний ступор уничтожать красоту
И я подумала, что хрупкие должны быть красивыми
Сильные могут быть некрасивыми
Только хрупкие
У каждого своя
Айя-София

Те же, кто тоже не спят по ночам,
Видятся мне моими друзьями
И раз мы особенные, значит нам
Нужно скандировать: Объединяемся!
Сторож, лазящий на порносайте
Программист, болтающий с девочкой в чате
Маньяк, насилующий женщину прямо на улице
И я, сама уже девушка, а значит ищу что?
– Себя же!

Казка про Правду и Кривду
люба для українця.
Правда – завжди обдерта,
Кривда – завжди цвіте.
Робим, гаруєм тяжко,
дбаємо про червінці,
молимо Бога, просимо
дати нам світлий день.
А з Вами – сонце
заясніло і піднялось,
і просвітліло для людей життя.
Та Кривда теж не спала –
засичала :
“Дурні! Не мрійте!
Ви ж – лише сміття!”
І нам відкрились верховини влади –
там лід і сніг, там –
царство для своїх.
Це не держава – де нема народу,
де Правда стоптана,
і де брехня – не гріх.

2004

Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —
І вже назад не повертає.
Я — ніби дерево старе,
Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,
Немов берізка на галяві.
Нас віхола не обмина —
Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?
Як вберегти надійну руку,
Де навіть рідні душі — й ті
Одне одному чинять муку?

20.X.80, Мордовія

…Нашим напівом по церквах і монастирах отправовати приказал і одежу московскую отмінево, але понашому носити позволил.

Літопис Самовидця

Гінка, не закощавлена постом,
Попівська постать виглядає справно.
Рука до шаблі звикла — із хрестом
Отець Роман зріднився нещодавно.

Попогойдав його, попоносив
Хисткої долі ненадійний човник.
Не раз чорнозем кров’ю оросив
Старий Ракушка, ніжинський полковник.

Тепер він панотець. Діла свої
З господніми єднає без рахуби.
Та вдруге вже плюндрують палії
Парафію — козацькі Стародуби.

Хто це — підляшки чи свої людці,
Що з кривд і сліз для себе мають втіху?..
Хоч тліє ряса, та з відром в руці
Роман сусідську заливає стріху.

В підвалах Гершка хтось понищив крам,
У Прокопенка погоріли коні.
Пожежа котиться на Божий Храм —
Рятуй, не довіряючись іконі.

Це, мо’, поганські ідоли-боги
Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
Коли пригасло трохи навкруги —
Обпечений, він повернувсь до церкви.

Ще ніч, та ніби вранішня зоря
На стінах днину провіща погожу.
І вражений схиливсь до вівтаря:
Пожежа освітила Матір Божу.

Він бачить на щоці сльозу скупу —
І сам уже не здатний сліз тримати.
Здавалося, по спаленім степу
Іде стражденна Україна-мати.

Скорботно стиснувсь материнський рот,
В очах — небесні і людські жадання.
То не дитина на руках — народ…
За що нам випали оці страждання?

Ми ж, Нене, від природи орачі,
А живемо від битви і до битви…
Козацькі плечі затряслись в плачі —
І він схилив коліна до молитви.

Небесний Отче! Чи насправді ти
Вкраїні зичив щастя, а не кари,
Коли творив народи і світи
І землю статком осипав з-за хмари?

Нехай би скелі дав або піски,
І разом з тим, щоб сила зловорожа
Нас обминала — хай лишень зірки
Світали б тихо, мов нічна сторожа.

Ти ж дав нам лановиська навзамін —
Предивне диво. Лиш встигай орати.
Та ходить вітер з чотирьох сторін —
І з чотирьох сторін ворожі раті.

Кому до шаблі братися звелиш,
Якщо у дядька Божа запорука:
Із того, що вродило, чверть залиш —
І все одно він житиме, мов дука.

О-о, він не вміє гаяти часу:
Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох,
Він вхопиться за шаблю чи косу,
Коли вже на подвір’я вдерся ворог.

Вкраїнець власний рід землі звіря
Та сонцю, що пливе над берегами.
Не треба ні держави, ні царя —
Його держава в полі, під ногами.

Русине-князю! Зодягай шолом —
Веди нас, грішних воїв, за пороги.
Багатство наше стало нашим злом:
Як не своїм — чужим упали в ноги.

Цар Федір не утискує в правах,
Тож скарги є до кого виливати:
Дозволив одяг наш і по церквах
Напівом нашим велено співати.

Яке воно не є, а все ж добро:
Хоч зможемо наплакатись уклінно.
Та підростає брат його Петро —
Що він тобі готує, Україно?

О Господи! Прости свого раба,
Якщо не зможу впоратись на слові.
Мій грішний дух опосіда журба:
В літах найближчих бачу ріки крові.

А далі, за лаштунками століть,
В болячках замордованого тіла
То Україна скривджена стоїть
Чи бранка, що в полоні посивіла?

Уже твої, господарю, лани
Не є твої — ти раб на них довічний.
І діти вже не знають, хто вони —
Вгасає розум, гине дух калічний.

Зника в народі життєдайна хіть
До мислення, до відкриттів і творень.
І мова, що прийшла з тисячоліть,
В серцях дітей втрачає власний корінь.

Ні! Годі жить, води набравши в рот, —
Кричати треба, щоб згадали люди:
Була Вкраїна-військо і народ.
Була…
Та я запитую: чи буде?..

Гей, хто там є? Мерщій внесіть відро
Криничної — ця ніч мене стомила.
Відтак у гуски видеріть перо
І наваріть із бузини чорнила.

9—10.X.80. Мордовія

Зблужáтись… лабзюкувáтись!..
Від спілкування холодно…
Збайдужíння, ненáвисть –
голова в гóлову…

Як пересýв стрíлки;
вибір кайданного нáпряму?..
Мулом і дýші, й ріки;
замість борщу – вáрянка…

Та й молитви заклáнні…
з вовками хто жив – бійся!
вихватки кримінальні
на молоці чужинському…

дзеркало часу і впевненість - світ збожеволів
ти придивися: он там у кутку павуки
в сріблі як в літ павутинні відбилася доля
та що поглинула безлунь в прийдешні роки

хвилі відбились у світлі німої огранки
щезли історії вражень - марнОти навік
в дзеркалі часу актриса у гримі коханки
будка суфлера
і сиві слова в голові

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

зі стріхи сніг пилюжиться додолу
то ласиця пробралась на горище
де пахнуть порохáми таємниці
і доки серце вийти не дозволить
куняє на бамбетлі перший спомин
торішньої тривожної зими.
а дим усе до неба – вище й вище
несе у невідь півпрозорі лиця
і чорною дірою - брама-комин…
і ти крізь сон шепочеш «обійми».

ти зводиш баланси розбитих сердець.
хронічний параліч, на рівні рефлексів.
і я удостоївся(!) званої честі,
яка невідомо на кого впаде!

це я залишивсь непомірно смішним,
тому що дозволив тобі вибачатись.
не нам же судити, тим паче карати,
хай навіть з визнання своєї вини.

Заснула правда
у колисці з р а д и,
Заколисали
недруги й вітри…

За срібло й злото
служать кривді радо,
Та є –
верховна влада
у г о р і...

Йдучи у вічність,
може й на спочинок,
Помарнувавши добру копу літ,
Цей люд збагне:
життя – це поєдинок…

Тож поклади Царю
увесь ужинок,
Бо й крапля може затопити світ...

За Чичибабіним

Забути все: і рік, і день, і мить,
Забути, як душа палахкотить.

Жувати жуйку гіркуватих днів,
Де зранку долина бадьорий спів.

Не розуміти, ким ти нині став.
Ти йшов і не дійшов, ти мовчки впав

І навіть спробу встати не зробив,
А просто задихнувся від журби.

Над вічним небуттям, над неміччю людською
Холодний блиск зірок із попелу постав.
Якийсь сліпий дивак незрячою сльозою
Побачив Божий світ і в струни закував.

І чутно тихий спів в бажаннях і сумлінні,
І мариться простим той шлях, що не пройшов,
І віруєш словам сліпого провидіння,
Забувши, що прозріть не буде сили знов.

Облиш, не ти один у вимірах поспішних
Тікаєш навмання від згубного кінця.
Долаючи життя – і праведне, і грішне,
В нічев’я підеш геть за більмами сліпця.

Німе кіно. Без голосу. Без тиші.
Зал пустий. І глядачів нема.
І лиш вона - приваблива актриса,
Колись- щаслива, а тепер - сама.

Життя століттями тягнулось.
І пролетіло, як той птах.
Шарф на голе тіло одягнула.
Такий старий, що просто жах.

Обличчя. Зморшки. Мокрі вії.
Помада сохне на губах.
І гаманець. У ньому - мрія,
Кленовий лист в рудих тонах.

Інтриги. Зустрічі. Скандали.
Відома, горда. І слабка.
Життя закінчилось. Що далі?
Листок розсипався в руках.

Гарячі фото. Силуети.
Шматочки слави і вино.
Мовчить ТВ, мовчать газети.
Її забули вже давно.

Осінній ліс. Весняні квіти.
І теплий вітер прилетів.
І той, що дарував їй літо.
І той, що так дітей хотів.

Його на ролі проміняла.
А щастя - бідним роздала.
Слава очі затуляла.
А потім слава десь втекла...

У нього все- сім"я, дружина.
У неї - гроші і вино.
Мовчить ТВ, мовчать новини.
Її забули вже давно.




24.01.2010.

Тонко, від ночі вище, скажемо, ніби свічі, –
схочеться малювати каракоко на вічі.
Подихами телятка місячно, жовтобоко...
Що я хотіла знати? Хтось-таки Один-Око.
Необароко стелі, наче доспіле просо:
коси мені до серця, дивляться зорі косо.
Коротко пискне хвіртка – ніч зачинити можна.
Всі вже давно в долоні: коржики, ніби кросна.
Ми загубили подзвін – шурхіт хапають миші.
Будемо, білі, кіньми наздоганяти тишу.
2010


Каракоко - стиль у живописі. Авторка - художниця Леся Кара-Коця.

У вирій неквапливо, кволо,
У небо, вітру навздогін,
Відходить осінь і навколо,
Її останній чути дзвін.

Жовтогарячо, прямо в очі,
Вологим подихом долин,
Відвертим словом, серед ночі,
Пала засмучений полин.

Береза з довгою косою,
В тумані із останніх сил,
Скидає одяг зі сльозою
На радість стомлених стежин.

Пастух, від мряки знахабілий,
Жене корову спочивать
І скоро хлине, біло-білий,
Юнак, всю землю накривать.
2004

Уже не літо. Ще не листопад.
Примружено за нами сквери стежать.
Всім зрозуміло – день пішов на спад.
І справ – „по горло”, море застережень.
І власний ритм міняти треба знов,
боротись вперто із осіннім грипом.
Себе міняти – це не купу дров
переколоти, щоб колись спалити.
В собі всі шпарки треба залатать,
бо викурить вітрами з тіла душу...
Уже не літо. Ще не листопад.
І падає в траву остання груша.

Твої дивацтва легкокрилі,
А ти – немов солодкий сон…

У серце б’ють гарячі хвилі,
Цвітуть рамена сніжно-білі,
Цвіте між хвилями бутон,
А ти – немов солодкий сон!

І птаху щастя не сполохай,
Нехай голубкою летить,
Голубка ця ляклива трохи,
То не злякай же мимохіть.

Коли в душі хитнеться віть,
У серце б’ють гарячі хвилі,
Твої дивацтва серцю милі,
А в серці – спів і ненасить…
2oo4

Я тобі – їж борщі червоні.
Ти мені про іракську агонію.
Я тобі – на пиріг із гречки.
Ти мені про гранати й осічки.
Я тобі – ось вареники з сиром.
Ти мені – як душманів косили.
Я тобі – ось налисники з вишнями.
Ти мені – про розмову з Всевишнім.

Так просилась на пляж в неділю я.
Ти завів про йоги ідилію.
До спортзалу пішла зі злості,
розім’яти старечі кості.

Ти мені щось про фонди Сороса.
Я легенько у позу лотоса.
Ти спитав, чи шкарпетки прані.
Я в глибокій сиджу нірвані.
Ти готуєш нам суп цибулевий.
Я читаю про алгебри булеві.

На руках ти мене підносиш,
пилососиш, сміття виносиш.
Я цікавлюсь твоїм футболом
і викрикую з кожним голом.
З коліжанкою нищим ігриво
ми креветки і раків до пива.
Я на яхті твоїй за штурвалом.
Ти ж хотів капітаном Галу.
Як це здорово, слухати старших
у ділах наших, у домашніх.

2010

Мовчи. Слова вже не потрібні.
Усе, що міг ти вже сказав.
Такі чужі, що дуже рідні,
Земні істоти в небесах.

Мовчи. Не руш столітню тишу.
І сліз не лий- то лиш вода.
Осінній лист тобі залишу.
Щоб ти мене колись згадав.

Мовчи. Ковтай вино солодке.
Дивись на те, як дим пливе.
Вібрація. Знайомі нотки.
У телефоні хтось живе...

Мовчи.Дивись тепер на когось.
Комусь віддай себе от так.
А мій чужий холодний голос,
ночами чутимеш на смак.

Мовчи. Не кидайся словами.
Ти думаєш, у них душі нема?
Роман, написаний не нами.
Роман писала я сама.

Мовчи. Сюжетів не вигадуй.
Я все продумала давно.
Ти щастя кинув десь позаду.
Лежить залякане воно.

Мовчи. Чекай, що сонце встане.
І будь щасливий навесні.
Весняна квіточка зів"яне.
А лист осінній - точно ні!

Мовчи. Лови проміння зранку.
І голову на неї опусти.
Вона кохана чи коханка?
Віддав їй тіло. А де ти!

Мовчи. Не бійся злих морозів.
Вони не вічні, як і я.
Тобі - всі усмішки і сльози.
Були. Бо думала - твоя.

Мовчання — золото. Красиво.
Правдиво-гірко не спинив.
Самотній вовк, проте щасливий.
Чужу вовчицю не впустив.

Купався в сонці, вітром грався.
Вже за спиною крил не мав.
І лиш коли помер дізнався.
Що надто довго він мовчав...



23.01. 2010

Можна нічого не значити - ні для кого, ні перед ким,
заховатися за волоссям своїм рідким
і виписувати рядки.
І у кожному ти ховаєш, немов заначку,
думочку-єдиначку:
хай ці люди, які собачаться, і які собачать -
хай вони нічого мені не значать.

Одболи мені по-одному або разом:
хай вони починають завжди усе азом,
хай вони підіймають мертвих і б*ють у груди.
Тут на вулиці - грудень, подивишся - також грудень.
Все, що можна, то це всередині, наче руди.

Мавзолеї або споруди -
як бенкети на попелищі.
Хай вони ніколи не стануть до мене ближчі.

Вбережи мене від погромів і від погрудь:
що приходять у душу, ламають, або беруть.
Що шукають собі пророків і тчуть знамена -
ці знамення, яких ніколи не було в мене,
обертають собі на сиву солону гру.

Я лишаю собі це право: коли умру
замовчати уже навічно.
І якщо хоч би раз ви зумієте чоловічно
вшанувати чужих сконалих -
то і ви замовчіть: ви ніколи мене не знали.

Казку, дитя, ти послухай хорошу,
Казка тебе вбереже і навчить.
Там, за вікном, вітер трусить порошу,
У хаті затишній грубка горить.

Мама закутала ніжки тепленько,
Ручки маленькі взяла в долоні.
Тихо у хаті, а котик руденький
Кличе до ліжечка твого дрімоні.

Прийдуть дрімоні, ув синіх жупа́нцях,
Смушеві шапочки стиха знімуть,
Ніченьки темної вірні посла́нці
Зорі та люлі тобі принесуть.

Будуть казати байки і примовки
Про козенят, колобка, про Кая,
Про Білосніжку та сірого вовка. –
Все, що захочеш, що запитаєш.

Стануть на чатах щоб сон вартувати,
Ще й проганяти болі-болюні,
Крильця тобі подарують – літати
І виростати будеш, манюній.

Ранок торкне прохолодою скроні,
Маревом ніжно-бузковим прогляне –
Смушеві шапки надінуть дрімоні
І осідлають коней туманних.

Сонечко встане, протре оченята,
Скочить – й покотиться небом в висі!
Ну ж бо! Промінчиком всіх лоскотати:
«Світ, прокидайся! День, розпочнися!»

Будуть забави та ігри веселі –
День пролетить, як одна хвилина –
Вечір запалює світло в оселі,
Котику, казочки клич до дитини.

Котик рудесенький муркає нишком,
Мама цілує вустонька сонні,
Квапить у сінцях чемнесенька мишка:
«Ну ж бо, хутчіш до маляти, дрімоні…»
2009

Сумним бував він трошки,
Але одну лиш мить –
Малий Котигорошко
Без діла не сидить.

То бігає, мов песик,
Вже й носа намочив,
То пузом ліг в пісочок
І човником поплив.

Погляньте! Бджоли роєм
Схопилися й летять –
Малий Котигорошко
Узявся мед качать.

Приніс димар і клітку
Ще й віника із хати!? -
Намірився він бджоли
У клітку заганяти!...

Руде коша грайливе
В кущі тіка щосили –
Малий Котигорошко
Приготував вже стріли!?

Він воїн знаменитий,
На прізвисько Сталевий,
У джунглі вполювати
Сьогодні вийшов лева.

Гукають мама й тато,
Бабуся і дідусь:
«Будь обережний, синку!»,
А він: «Я не боюсь!

Я індіанець Черрі,
Червона шкіра в мене.
Як виросту, то буду
Я захищати плем’я

Не дам конкистадорам
Маїс наш потоптати!
Я буду, мамо й тату,
Усіх вас захищати!»

Крутнувся, завертівся,
Приклацнув язичком –
Ходжа в Багдад прямує
Із вірним віслючком

Там глечики ліпити
Навчиться до пуття,
Дивись і пригодиться
Те вміння за життя –

Налив у більшу діжку,
Води до половини
І миску кинув щоби
Розмокла та у глину?!..

«Дива та й годі!» - кажуть
Сусіди без кінця, -
«Такого не прив’яжеш
До парти чи стільця!...»
Та знають мама й тато,
Бабуся знає й дід –
Малий Котигорошко
Великий наче світ.

Сумним бував він трошки,
Колись, одну лиш мить –
Бо наш Котигорошко
Без діла не сидить.
2009

Муза - це річ, яка приходить і відходить
Шукає серце по краям землі
Блукає і плекає душу…


Муза – це що?
Річ чудова, чи бридка?
Її шукаєш, і втрачаєш,
Не зловиш ї
Вона то приходить
То втікає.
В ліс, далеко, серце пік.

Не брав станок,
Кольорової нездари.
Забув пера,
І знов упав від болі...
Та подих вітру,
Освіжить твоє життя.
Побачиш сонця промінь, в полі,
Вставай, іди туди
Де ніжності вогні,
Приймуть в обійми.
І обернуть усі,
Реаліі життя.
Як байку у Карпат
У долю сна...

Перо не мізер для кравця
А слово не станок кривавий
Побачиш ти колись вогня
Мов майстер править він тобою
Незламного, душевного кийка
Що ломить душу в тобі
І зрозумієш «согрішив»
І вороття не буде далі
Бурлакою не станеш каяття
Не зловиш ти, мов птаха за хвоста
Не повернуть тобі тієї любові
До справжнього реального життя
Впадеш, мов воїн в полі

Пора почати
Мислення своє
Слова мов річка
Утворюють історію
Ломають світ
Незломні миті
Відбитки життя
Прадавній світ
Минулого життя
Як в князя
На коня
І меч у руку
Правити селом
Чи цілим світом
З під ніг Дивного царя
І імператора
Схилив ту
Голову
Нище трона
І так століть
Мов десять
А козакам незломна мить
Зловив, як характерник
В полі бою
І так летить
Що душ на славу
За Гетьмана
За Україну
Які він зроду
Не побачив
І не одну
О ту Полтаву
Прольє ворожу кров
Та знищать все
І кров, і славу
І січ звитяжну
За Дніпром
Немає більш держави
Є пан, кріпак
І встиг, не встиг
Так хватить вже
І знов війна
Безжалісна, брудна
І кров
Проллється на ножах
І впаде, він,
Відданий нам воїн
А голод, відчуття
Трава, мов каша
Опинившись в роті
За тож яка вона смачна
Та спробуй,
Ти Незломний,
Наш Попробувати життя
Присудженого болю
Відправити листа
Туда, де батько твій
Терпить від батога,
І камінь розлітається
І в полі,
Іде одна
Подалі від усіль
Немає волі
Гордості й покори
Увінчати груди
Ворогові на втіху
Чи зломиш ти
Доношений козаче
О ту державу на плечах
Чи не забув
Свій рід козацький
І горді гори
На весні
І тую армію УПА
Яку, як ліс зрубали
Знесли і вивизли
Туда і закопали
Славу ми ж зломали
Не буде більше
Вітру в полі
Немає гоміну лісів
І озеро завмерло
Та ні ж забуяло
В небі жито
І птах злетів
І вирій не летів
Дерево росло
Чим швидше
В полі
І народився справжній
Український син

........................
.............
...

...Ось знову я про свій футбол,
хоча який там "свій"...
Народний рейтинг – екзит-пол -
дочистить дошку мрій.

Десь ритму, бач. не вистача,
бракує десь слівця.
Немов підкат – і без м’яча
краса поезії співця.

Обдерті стегна – не біда,
аби труси лишились там,
де глум і сльози наверта
підступний промах авторам.

Та можна м’яч перехопить
і у майстрів пера.
А можна й матч уже "зробить".
як вдало йтиме гра...
:)))

2010

Заколисуй мене на вітах
Отих лип, з дитсадка, пам*ятаєш?
Поцілуй ніжним подихом вітру.
Захисти від...Ти сам, певно, знаєш.

Проведи лабіринтами серця,
І даруй щохвилини, щомиті
Свою щиру любов, трішки з перцем,
Щоб не зміг нас весь всесвіт спинити.

Я не люблю, це п’яний вітер
Повітря сколихнув між нами вчора.
Я не люблю, це серця ритми
Частіше б’ють, коли проходиш.
Я не люблю, це просто вірус
зробив мене таким інакшим.
Я не люблю, це лиш наснилось
Про той єдиний день вчорашній.




2009

В цей дощ я згадую тебе,
Твоє бліде сумне обличчя,
В повітрі пензликом воджу
На полотні моїм незвичнім.
Швидкими рухами ловлю
Твій погляд плавний і мінливий,
На полотні пишу «люблю»,
І знов стираю слід від ліній.
Вальсують краплі дощові
На полотні моїм потертім,
Недовго їм, як і мені,
В танку кружляти на паркеті.
Змивають краплі мій сюжет,
Сповзають тихо сірі плями,
І твій розмитий силует -
Вже епізод нової драми.

І хочеться збирати безкінечно
В букети запашні медові квіти
І дарувати просто і безпечно
Щодня або й частіше
Шикарним жестом бідного поета
Лиш тій, що так любила літо…
І хочеться п’яніти до безтями
від тих простих
завжди знайомих звуків,
і стати небом і його дощами,
і цілувати ніжні її руки…

2008