*
Ми чимось схожі
Із столітнім дубом.
Він тінь дарує й жолуді поживні.
Я ж – усмішку
Й утішливі слова.

Нас бавлять секс і гроші як ляльки.
Що буде через еру з нами,
Коли вже люди стануть як вовки
І витимуть безсонними ночами
Втрачаючи цнотливості смаки.

Коли в моральний з аморальним час
Провалля і земного існування
Дістались як футбольний пас
Для когось слава, а комусь кохання -
Є неминучість в кожному із нас.

Трава зім'ята від низьких утіх,
Земля просякла смертними гріхами,
І плач давно вже істеричний сміх…
І сплутані думки зі снами,
З початками кінців усіх.

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

Якби я знала, де та квітка
Ховається казкова,
Торкнувшись, і сама розквітла
Для праведного слова.

Якби дізналась, де ті гори,
Що здатна подолати,
Напевно те смолисте горе
Не вдерлося б до хати.

Якби потужні мала крила,
Не йшла б до неба боса,
І те нарешті зрозуміла,
Що не збагнула й досі.

Якби моя душа небоги
Розправила вітрила,
То більше б не питала Бога,
Куди поділись крила.

2009 р.

Завтра ти прийдеш до мене точно,
Мій задумливий, засмаглий принце,
Без своєї свити і без почту.
Ти підеш один, підеш на принцип.

Завтра будуть грати інші блазні.
Завтра буде завтрашнім сьогодні.
Королі відмиють душі власні,
Королеви вдягнуть душі модні.

Завтра трон твій буде вже вакантним.
Завтра буде він гроша не вартим.
Хай на ньому посидять інфанти,
Поки ти зі мною будеш завтра.

Післязавтра буде все, як завжди.
Лиш інфанти пригадають милість,
Як сиділось їм на троні правди,
Поки вчора ти і я зустрілись.

Не грім – один, хто знається, як вилудити струмом
лякливі цівки-погляди розгублених. Ще-мить.
Мовчання розвивається розтягнуто, мов гума.
Мені любов наврочили, та я її – болить...

Розхляпався дорогою, нахлипався в Гудзоні,
подерся хмародерами, не думав – городив
у бруді під колесами, по груди в скло-бетоні
про скільки з естакад зійшло чекання та води.

Розбиті краплі. Вибухи – відплескане в долонях.
Відколоте, відколене, проколене до вен
тече, сабвейно сповнене, життя на дно до скону,
словами не впирається у блюзовий катрен.

Бракує прав на дихання – плиткі легень кордони –
гущавини, де зчавлені багаття і меди.
Угарно розчинилися в прогалинах озону
хмарин миттєві пристрасті, як виступи судин.

Коли ж любов розпінилась посеред моря скрухи
словам одним однаково – спадати чи рости.
Мені її наврочили, коли те море слухав
заморений, замріяний, захоплений у "ТИ"...

5 Листопада 2009

Та незважаючи, що марно
Тобі я крила малювала,
Тебе все ж бережно, бажанно
кохала!

Ти вишукано відверта
Пестиш клавіші піаніно

Темрява космосу освітлює
Слова твоєї пісні залишені на ліжку

Піаніно і ти
Два елегантних інструмента
Я віддав би вкрадену цнотливість вітру
Привидам парканів
Щоб тіки навчитись
Визвучувати мелодію пристрасті
На твоїй шиї

Мовчання піаніно непорушне
Немов мовчання спаленого листя

Ти так вімєш красиво підбрати мелодію
До тиші
Яка є сестрою нашому мовчанню

Мелодію котра б говорила
Ось така тиша
Мяка наче свіжа трава
Мяка наче твоя шкіра зранку

Потім натискаєш ніжно щоб не зламати
Мені хребці
І звучить наше з тобою мовчання

Антикварне мудре дзеркало кричить
Зрозумій зрозумій...

Я знаю
Відповідаю мелодією
Котрою ти на мені граєш

IX. X

осіння нота затремтіла
а значить далі ми живі
видінь кіннота впала біла
на сизі бруки-мостові

на всенький жовтень тонкодзвонний
що ніби сріблами по склу
і де корону вор законний
лишив 9-му числу

де чебреці такі ще вірні
і ловлять те чого нема
надій долоні розчепірені
старими грушами в туман

дев’яте бо. така то справа
нехай ізгоєм хай гаджом
ходімо далі. далі слава
а слава – наш тепер. як джон

12 жовтня 2009 р. Б.

Лункість небес, ніби вранішній брук.
Трохи гойднулися. Ще б і відкрились.
В'яжуться знову смуги напруг
На злотоверху намарену прив'язь.

Спити з бездонних рівнин би пилок,
Всі позаобрійні вчувши клавіри.
Спити, всотати, стиснýти в кулак
Понадзусиллями крові і шкіри.

Так воно мріється. Тут і про те.
Черги. Вітрини. Руки в кишенях.
Звісно - химерія. Ламаний шеляг.
Але без неї ви всі помрете.


2008

Недопущеність на свято. А навіщо тобі свята?
Печію свою плекати - то плекай
Будь легким же - будьмо брате! - щоб недбало забувати
слів віршованих пасати - хай

Площі людські правди-кривди і твої веселі кроки
А безодня волоока ніби тлом
В це зневірене бароко шлях зі степового боку
Шлях за вітром гуляй-поле за вуглом

і сонця і сотник гонта й синя тінь від хмарочоса
заплітаються із льосом - Боже мій...
і не знаєте - агов там! - що ж ви дивитеся скоса -
що мого на серці й думці і кишені потайній?


2008

В пустелі, що розкинулась у грудях, -
дощі, тремтіння пагонів.
                                            Кістяк
обвугленого праху клейко
пронизують грайливі корінці
чуття -
так лоскотно, коли щось проростає.

І дивно, звідки узялася злива -
змінився клімат у пустелі чи
слова, які вуста
напружували спраглим шепотінням,
нарешті долетіли?

І брижі-дні вигойдують майбутнє.
І віриться - то животворні води,
і ті, дрібонькі барвоньки тендітні -
провісники дібров, а не боліт...

Якщо з пустелі робиться болото.

Якщо зволоження у вигорілім віці
не тільки спідніх варте оправдання -
“і ти живий, не дивлячись на все…”,
а світла мить, - як завше те бувало,
невдала для напружування мозку
„що тільки гострий скальпель у руці,
і чи не він усе отут і нищив?”...

Не вістря розсуду,
не іронічний глум,
а відчуття лоскотного зростання
живого у собі –
ця випадковість,
що зернятко відсіяне, найменше,
яке вважав непотребом – зійшло.

Росте собі,
і сльози із очей
течуть і тануть у дощі
раптовім.


2005

Вам такою зима до вподоби?
Ріки снігу намулами вулиць...
Ви дарма не-під-цельсій вдягнулись,
Ви для нього ось так – за здобич.

Під ногами думки. Може, Ваші?
Наступаю – і дихання в п’яти.
Вам до серця ці лати лапаті,
Вкриті інеєм а-ля-гуашшю.

Ваші погляди грішно так, всує,
Роздавати на розстріл крижинам.
Загадайте бажання, я – джином.
Я за Вами такою с у м у ю...

2009

Навіщо серце є в людини?
Можливо щоб вона жила?
Ні... напевно є причини
Інші, крім життя...
Це біль - яку ми відчуваєм,
Любов і насолода й гріх,
Це навіть те , чого не знаєш
чого цураємся ми всі...
А можливо це не серце,
Сприймає всі ці відчуття?
Подумаймо тепер відверто...
Можливо це не серце , а душа?..

Танець листопаду за вікном.
Догорає на столі свіча.
Птах розлуки обійма крилом,
Навіває нам прощання час.
Ми уже сказали всі слова,
Залишився лиш останній крок.
Та любов моя іще жива
В течії розгублених думок.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.

В пам’яті спливає перша ніч
І кохання відблиск у очах.
Ми горіли у її вогні.
Догорала стомлена свіча.
Відчай за лаштунками межі.
Листопадом горнеться печаль.
Та в серцях на пам’ять збережім
Дві безсонні ночі при свічах.

Дві свічі – зустріч і прощання.
Дві свічі – мрія і печаль.
Дві свічі – перша і остання.
Спалах світла й невимовний жаль.
За вікном опадає листя.
На душі круговерть зими.
Птах любові в небі заблудився.
Птах розлуки обійма крильми.
2005р.

Ти знаєш, світе, благодать Христову,
Але покинув ти свого хреста.
Невже не бачиш – до потопу знову
Тебе веде духовна глухота.

Будь, світе білий, істинним і Божим,
Де Божа слава – там твоя майбуть.
А хто народи мучить і тривожить, –
Олжею вкриє до свободи путь.

Скоро буде досить наших віршів,
Скоро буде досить нас самих
Бог людину вигадав і збільшив,
А вона дала йому під дих.

І тоді приходять кінці світу,
І тоді у свіх свинячий грип,
Гроші пестять цій планеті клітор,
Проникають лагідніше вглиб.

Так якого хріна ми чекаєм?
Що підгонять нам новий сюрприз,
Висячи над пеклом і під раєм,
Раз по раз зриваємось у низ.

живе собі дівчинка-бумеранг
скільки не відсилай - все одно повертається
проводжає в портах
зустрічає на станціях
за ним - і в Сибір
і в ГУЛАГ

а він її словом-кулаком
удар
відлетить підведеться обтруситься
а на віях пухнастих гусеницях
чорна сльоза - слюда

просто не тим займалась увесь цей час
писала щоденник
не отримала Букера
натискала високими закаблуками
на серця чоловічі
газ

жила собі дівчинка-бумеранг
коханням начинена наче тротилом
а коли дочекалась на коні білому
принца
підірвалося серце
ба-бах

Якщо ти народився,
Мене відшукай.
Я тобі намалюю
До серця маршрути...
Якщо десь загубився –
Хоч голос подай,
Відповім, не мине
Ні хвилини-секунди,
Якщо сумно тобі –
Не сумуй – все прийде,
І кохання, і ніжність,
І ночі безсонні,
Відшукай лиш мене,
Поклади суму край,
Відпочинь поруч,поряд,
В солодкім полоні.
Якщо десь не фартить –
То не привід не йти,
Не шукати, здаватись
В змаганнях без правил.
Якщо серце живе,
То воно заросте,
Оживе в ньому сила
Безмежно кохати.

Йдуть рядками нормо-дні,
кращі серед гірших,
видають себе одні,
а читають інших.

Сніг розтанути не встиг
у долонях Крішни,
ми ховаємо одних,
плачемо по інших.

Обираємо святих
із мільйонів грішних,
нагороджують одних,
пам’ятають інших.

листопад 2009

Я заглянул к себе ночью в окно

И увидел
что меня там нет

И понял
что меня может не быть

Возможно
мир изначально
был черно-белый

и глухонемая природа
при помощи цвета
подавала нам какие-то знаки

А мы
смешали азбуку красок
окрасили землю
небо
воды

Тайна останется нераскрытой

(Правду. Кажи.)

Жінко,
виточена
із глини
встань
струнко
- Єві
крила
лише наснились, -
сміх гуркотом

Твій міжгалактичний
атом
струм
в пальцях
ніч
благословенна набатом
вертається

стрілки годинника
тріск у вилицях
і
вимерли
ти тепер
нова одиниця
часу
виміру

ти виточений
із каменю
дай
руку
як причастя
мантри
шептали ми
у
рупор

ранок
черкне вікно крилами
і
відійде
хто покору не брав
силою
став
вільним

Світанок не скоро. Мій погляд на стелі.
В руці, що тремтить, я тримаю портрет.
В душі сіра пустка. Я ніби в пустелі.
І тільки пливе сивий дим сигарет.

Ще будуть світанки в тумані від диму,
у роздумах ночі, жахи уві сні.
Створили так складно нещасну людину.
А може це щастя, що біль у мені?

До тебе торкався, вмирав у обіймах,
і знов воскресав і не вірив очам.
А потім ще довго стояв на колінах,
з поклоном молився небесним дарам.

Весь шлях на Голгофу пройшли ми обоє.
Кричав дикий натовп, плював нам услід.
Під градом каміння стояло нас двоє:
ще дівчина юна і сивий, як дід.

Душа пнулась в небо з побитого тіла,
а камінь все падав у злобі лихій.
Забули в екстазі, що притча веліла,
хай кидає той, хто немає гріхів...

Тобі збудували тюремні хороми.
А я відчуваю самотності страх.
Не треба в подяці вже бити поклони.
Лишуся самотнім, неначе монах...
28.08.20009 р.

Лишилося – у сон, як у мішок.
У сон без сну. У світ живої тиші.
Туди, де небо сліпне від зірок
І де нема моїх тривожних віршів.

Подалі від напруги і розлук,
Туди, де ранок воскресає світлий.
У добре слово і у чистий звук,
У світ любові, радості, молитви.
5.11.09.

Для донечки – мишки
Полущив горішки
Усміхнений тато.
Смачні ті горішки,
Цікаво ще й трішки
Всіх їх рахувати.

Ось перший і другий
В долоньці уже.
А третій , четвертий
Вона збереже.
Це п’ятий і шостий –
Чекають бабусю,
От сьомий і восьмий -
Вгостити котуся.
Дев’ятий – для мами,
Десятий – для тата.
Приємно горішки
комусь дарувати.

Чудово, що стало
Усім розділити.
Це Мишка навчилася
Вправно лічити!

2009

До серця пісня пригорнулась,
Немов до матері дитя.
Мої вуста її торкнулись –
І враз покращало життя.

В душі засяяла зірниця,
Розкриливсь голос, наче птах,
Летить до райдуги-дивниці,
Дзвенить на сонячних вітрах.

А я дивлюсь на синь небесну,
І серце тьохка солов’єм.
Цю незабутню мить чудесну
Я переллю в солодкий щем.

Ти не дивуйся, друже-брате,
Що я від співу захмелів.
Бо у душі сьогодні свято,
Її я піснею зігрів.

Давай за юністю затужим,
Нехай зіллються голоси.
Як хочеш буть щасливий, друже, -
У гості пісню запроси.

Я витвір космосу і ультрафіолету,
Прекрасна без одежі і плащу,
Я клаптик із куплету і сюжету,
Дитя магнолії і срібного дощу.

Прозірчаста і сповнена кохання,
Чиїхось і твоїх безплідних сліз…
Можливо я тут вкотре і востаннє,
Я тут по чиїсь волі чи на біз.

 
Василина Верховинка

зі співучих санскритських слів
одягни на цей вечір намисто
хай у мушлі перлина зблисне
не чіпай
не чіпай
не чіпай
не відкрити усіх америк
не розкрити усім душі
у краю кипарисових снів
забувай
про магічні слова...



Сонце Місяць

білий крук летить з рук
вечір пристрастно тіниться
орхідеями збовтаних хмар
розлітаються стріли розлук

у краю кипарисових див
на піску срібних снів

слідом трепетних ягуарів
скрізь туманну феєрію мрій



Василина Верховинка

...нам не вистачить мелодрам
у краю кипарисових брам
де метеликів рвійний політ
безнадійно-банально розтав
крізь туманну феєрію мрій
хоч реальність одягне вуаль
та скоцюрбиться в мушлі душа
за садами терпких ностальгій
за словами магічними – жаль



Сонце Місяць

невагомий пісок на твоїх
долонях безслівних
чари безжального аромату
ночей магнетичних
зі штормовими вітрами
над уламками снів
у неймовірній мелодії
безкінечної миті
крізь яку шурхотять
неритмічні серця
фантастичних майбутніх
перлин для намиста
на перламутрову пам’ять

про краї надвечірніх садів
про алеї терпких кипарисів



Василина Верховинка

у краю надвечірніх садів
осеніє
ковзкий перламутр
вислизає повільно із рук
і шурхочуть сипучі піски
по краплині
стікає журба
у краю кипарисових брам
лиш оця павутинка тремка
забриніла
мов дримба
причаєно
розлітаються стріли розлук
зігріваємо
кожну піщинку
у долонях
нехай не спішить

осеніє у світі
мій друже
а на серці
світає



Сонце Місяць

їм не треба розкішних прикрас
тільки спокій піском легким
тільки світлий небесний дим
розминулися пам’ять і час

у краю надвечірніх садів
на очах позолочених дів

сутеніє..

осінній каданс
між землею та вирієм
між печалями
& летаргією
жовто_холодним листям
кружляє
повільно
танцює в падінні
через мрії
та вітровії
у містично~
прозорий романс

їх сховає осяяна тінь
за шляхами та долями
під убивчими кулями
перламутром огорне кремінь

за роздоріжжями символів
у садах нерозгаданих снів



Василина Верховинка

сутеніє
уже листопад
срібна паморозь вкрила нас
розминулися пам’ять і час
і не треба осінніх прикрас
вже на чорному мармурі
глянь
біле полум’я хризантем
жовте полум’я скорбних свічок
крізь туманну феєрію мрій
не шукай романтичних тем
все засипле легким піском
тиша цвинтарна
листопад
сутеніє
таки сутеніє



Сонце Місяць

у мріях віддаленим берегом
зникає неясний смуток
в очах ніжних квітів
едемським садом
із небуття віків
музикою ледь чутною
обертанням долоні униз
нам подають
клятого присмаку вічності
на перламутровім лоні

між сонцем і місяцем
невечірня свіжість
чорно~червоно~білим
метеликом

у краю кипарисів



С*




 

Десь на п'ятому-шостому небі –
скажімо, десь над Бермудами, –
уже три
чи чоти
ри
червні
ти
мерзнеш на зупинці.
Як завше, спізнюєшся,
і нерви,
як завше, ти – останній у черзі
із поетів та інших чужинців
на наступну маршрутну сніжинку
з Едему до моїх долонь.
І кілька птахів,
і кілька дахів,
і два світлофори,
і зебра,
як завше, когось знудило,
і проїхали повз супермаркет,
потім бабця з візком, і сварка,
і кілька станцій метро,
у затор
і ледь не розтанули,
і запах чужих скронь,
у моєму волоссі
по дорозі; дорога довга
і я
перевірю, чи ти придбав
квиток
у вод і я,
бо пільги тільки
дітям, безумцям та Богу.

2009, осінь

(Синові Іванку, майбутньому лікареві)

…Ти чуєш стук чужих сердець,
Ти знаєш голос спраглих душ…
І ти щодня стаєш на герць,
Добром долаючи біду…

…Навколо осінь чи весна,
Навколо ранок або ніч…
А в тебе тут своя війна:
Ти проти смерті у борні…

…Лікуй! Як Авіценна й Гіппократ…
Лікуй! Немов Касьян чи Пирогов…
Лікуй! Бо співчуття – життя медбрат…
Лікуй! Бо медсестра життя – Любов…

Лікуй! Тримає скальпель твій Господь…
Лікуй! Вертай здоров’я в кволу плоть…
Лікуй! На бій із мороком виходь –
І не нашкодь…
І не нашкодь…
І не нашкодь…

…Ти не чекаєш нагород,
Ти не очікуєш оплат…
В палаті жде простий народ,
І плям не має твій халат…

…Твоя мета – допомогти,
Порятувати – твоя ціль…
Є лікарі… Один з них – ти,
З великим серцем люди ці…

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
08.11.2008 року

*
Удосвіта
Стежиною до тебе
Холодні роси осені зіб’ю.
До мене йтимеш,
Щоб не застудилась.

Впиватися яблучним соком
з твоїх перешерхлих долонь;
ридати всевидячим оком,
змітаючи сиве зі скронь;
співати штамповані оди
твоїм яблуневим вустам;
водити в саду хороводи,
дивуючи танцем кота;
злітати безкрилим пінгвіном
до синьої бані небес;
вбивати думки анальгіном,
наслухавшись радіоп"єс;
чекати небесної манни
в пустелі прожитих років...
Такої любові, мій пане,
від мене ти завжди хотів?


2009 р

Це тобі і справді – не здалось.
Все як є, - слова мої не хитрі:
Остигаю, як земля в мороз,
Як вночі розпечене повітря.

Сонце гріє. Та – не зігріва
Пізню осінь уже стільки тижнів.
Остигаю.
Як твої слова.
Як твоя невиказана ніжність.
5.11.09.

В Діброві в житі мак. Чого він мені тут?
Бо в хаті при столі чарки давно початі
Бо є в Діброві ліс а в лісові є дуб
Він Чаплин бо живуть на ньому чаплі

З туману ж – Сусуман – недовідомий край
Як дідів син сказав: "не зрадники як би ж то..."
А дід собі співа: "набої подавай..."
І жаль мені що не мені те вийшло

З осріблених сторін – така вишнева кров
Світ колами пішов а хтось прийшов на круги
І щось пече немов вогні з ярів-дібров
Чи голова покладена за други

            Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ,    
                незникомому    

День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.

Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,

Та вже видива вигнули вії:

Десь як закрут ріки, слова м’ята і сіль,
Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє...

Ви такий мені є – над плачí і платкú –
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.

От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево...
За горби, за міста в золотавих джмелях...

Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду...

Гей, то не туман на шлях
Білу вовну та й кладе,
То Богун-козак, то Богун-козак
Та й на ляха полк веде.

Наче навесні ріка,
Військо ляха залива,
Вилягає враг, вилягає враг,
Наче скошена трава.

Довго по полях-лугах
Ще Іван панів "хрестив",
То Богун-козак, то Богун-козак
За Нечая-брата мстив.

Воювали в ту війну
Аж до самої зорі,
Славу Богуну, славу Богуну
Заспівайте, кобзарі!

7503 р. (від Трипілля) (1995)

Вадимові К Р И Щ Е Н К У

Душа всю ніч стояла на колінах,
І в зоряні дивилась небеса.
Як мати, шепотіла щось калина,
Сльоза на серце впала чи роса?

Чомусь того ніяк не міг збагнути,
А рідний голос голубом літав,
І кружеляв навколо м’яти й рути,
І впав зорею на долоні трав.

І я летів туди, немов на крилах,
Знайшов зорю – і миттю в небеса.
Відразу навкруги так заясніло,
І зацвіла калинова коса.

Як мати, шепотіла щось калина,
Сльоза на серце впала, як роса.
Моя душа стояла на колінах,
І в зоряні дивилась небеса…

Босоніж шліфую підвіконня.
Я - сомнамбула, а в тебе знов безсоння.
Ти на місяць дивишся розкаяно.
Бачиш Авеля, але не бачиш Каїна.
Каїн же блукає по карнизах.
Він - вгорі, а ти і вила - знизу.
Він - це я, а чи лише примара?
Місяць затуляє чорна хмара.
І зникає дивне це видіння.
Вбивця знов шукав свого спасіння.
Врятувать його я не зуміла.
Знову брата брат підняв на вила.

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

На гойдалці котик
Відважно гойдався.
Ба! Навіть за прутики
Він не тримався.
Все швидше і швидше
Вперед та назад.
Не слухає Мурчик
Батьківських порад.
Мале кошенятко
Занадто пихате,
Бо хочеться друзям
Себе показати.
Все вище і вище!
Одна тільки мить –
І вже бідний котик
В пісочку лежить,
Із гойдалки раптом
Зробив він беркиць.
Ну хто пожаліє –
Киць-киць... Киць-киць-киць.
Гадаєте – друзі?
Та їм не до того –
Всі дружно сміються
З відваги малого.
Грозиться ще й тато:
– Намну тобі вуха!
А мама сльозливо:
– Коли ж будеш слухать?

Як добре, що все це
Було тільки сном.
Прокинувся Мурчик –
Вже день за вікном.
Стрибає наш котик,
Всміхається мамі.
Як думаєш, друже, –
Він буде слухняним?

05.11.09

Луч зари держал востро
Над сиянием костров,
Взгляд. Над бликом погребальным.
Над обрядом, над прощальным.
Над слезой жены с дитями,
Над заросшими путями.
Над копейками на веках,
Над обидчика потехах.
Надо чьей-то гнилой славой,
Над потухшей, над воссталой.
Тут хоть лопни, всё же зря
Смотрит пристально заря!

Дудка В.Р.
ХХХI.Х.IХ.

Зійти з небезпечних колій?
Ридати в рукав на людях?
Вірші мої – від болю,
Якому затісно в грудях.

Приходять вони від туги
За тим – дорогим і справжнім,
Від осені, від напруги,
Того, що не так, як завжди,

І – рвуться на першім слові
На жар і - потужний вітер.
Пишеться – від любові,
Якої подіти ніде.
5.11.09.

Цей листопад почався людопадом –
Усе це звично для природи;
Поспілкувавшись з стольним градом,
Аптекар в пошуках вигоди.
Біжить народ мерщій по маску,
Ще чергу ввечері займає,
Бо вірить він в «вечірню казку»
Й проблем ніяких більш не має…
Тим часом творяться дива –
Усе це звично для Вкраїни:
Того нема й того нема –
Аптекар з урядом єдині.
Позаду вже епоха помаранчу,
Як роздавали людям апельсини,
Сьогодні хтось таки збудує ранчо,
Бо дефіцит тепер пігулки-вітаміни…
Забулося вже якось про майдан,
Який, чомусь, почався в листопаді…
Природа не шкодує громадян,
Але на це начхати владі
Було тоді, як мерз її народ,
Ми вірили, в майбутнє України,
Ми вірили, що йдемо до свобод…
Зневірені сьогодні у руїні…
Мені не до політики, апчхи…
Тут головна проблема – це пігулка,
А на верху тихесеньке «хі-хі»…
Аптекар, пасічник, чи Юлька?..

у часи т.зв. холодної війни і тотальної колотнечі
моє покоління навчалося у невеликих школах
із розбитим вікном до квітучого саду
де мої батьки були ще зовсім молодими

за склом чорно-білого телевізора
генсеки були відвертими у шалених цілунках
вони зривали тривалі до сказу оплески
на цинічні заяви до вимореного голодом і війною народу

я вже тоді знав про свого ровесника у протигазі
він дивився на мене з агітаційних плакатів
ніби щось хотів сказати вказуючи рукою на сховище
де я і досі тримаю право на поржавіле ліжко на двох

недавно в мене забрали ім'я і переписали мою історію
оголосили холодну війну і припинили опалення
а на цвинтарі збудували потужний завод
він успішно будує економіку мого міста

наявність марлевої пов'язки
не врятує мільйони смертельно уражених
та чотириста п'ятдесят свинячоподібних
від аналогічного грипу

від погляду смерті юної породіллі
над якою стоїть чорнобильська мадона
а тепер і політики з пов'язками зі стразами
набрякають вени у мого покоління

як пояснити ненародженому синові
порожнечу цих вулиць де ми були іншими
унебезпечити його
від прірви тотальної епідемії

йдучи назустріч часові
я притискаю до себе батьків і дружину
світле сяєво дня
чисте полум'я духа

На базарі дід Гарбузик
Вибирав собі картузик.
До прилавка підкотився, -
І на хвильку розгубився:
"Скільки краму, люба нене!
Аж розбіглись очі в мене!"
Огірочки хочуть солі,
Кріп купує парасолі,
Бурячок - зелену гичку,
А Квасоля - довгу тичку.
"Дай картузик до лиця," -
Просить дід у продавця.
Продавець: "Чудово! Знаю!
Я за модою встигаю!
В цім сезоні - колір новий:
Темно-синьо-фіалковий.
Ще б тобі такий жупанчик -
Будеш, наче Баклажанчик."
Чуха дід живіт і боки:
"Обійдусь без шапки поки:
Кольори у нас в оселі -
Жовті, сонячні, веселі.
Краще я куплю на згадку
Гарбузисі шоколадку,
Жменьку білого насіння
І нового гарбузиння."

То скажіть: чому Гарбузик
Не купив собі картузик? :)

* * *
В кінці двадцятого століття
Зродив радянський Вавилон
Степи чорнобилем укриті,
Узяв заручників в полон.

В собі примару надотрутну
Ми носим як своє дитя,
О, як підступно, як нечутно,
Ти в наше вдерлося життя.

На край труда, добра й любові,
На зламі двох тисячоліть,
Упали атомні окови
Й жахну годують ненасить.

І як колись божкам поганим
У допотопну давнину,
Ми рознещасними хохлами
Чортам приносим данину.

Молюсь до тебе, Божий сину,
Запізне каяття прийми,
Хай вогненосну домовину
Загасять ангели крильми.

Як час прийде й ти скажеш “Треба
Тобі прощатися з людьми”,
Ти навзаєм святих на небо
Дітей із Прип’яті візьми.

Я ніс тобі тривоги Тузли,
І болі, й радощі земні,
А ти, моя прекрасна музо,
Назустріч мчала на коні.

І світ від подиву притихнув,
І я від радості завмер.
І це велике щастя й втіху
Я роздаровую тепер.

Хай б’ють вітри осінні в груди,
Я не спинюся – і на мить.
Ви не дивуйтесь, добрі люди,
Лише погляньте – хто ж то мчить?

Вже майже грудень.
Місяць карантину.
Мені так добре в затишному коконі.
Зітхає вечір безнадійно в спину:
Ні сподівань,
Ні спогадів.
Ні докорів.

Мені так добре не іти назовні,
Ростити крила дужі і оновлені,
І жити, хай, можливо, й не на повну,
Проте обов’язково щоб наповнено.
5.11.09.