Я так люблю осінні кольори,
Старих тополь стрімкі брунатні вірші,
Казки вільшини... ( Що не говори,
Ми восени і кращі, і мудріші).

Оголюється серце. О, коли б
По-справжньому зуміла змалювать я
Вогонь осінній і дими колиб,
І нас - дітей кленового багаття,

І щастя вимір, що палахкотить
На грані болю - присмерку між нами.
Я так люблю!.. Бо знаю: тільки мить, -
І упадуть хиткі осінні брами.

На згадку взяти хочеться мені
З коси калини пурпуровий гребінь.
... У синьому горітиму вогні
Твоїх очей, неначе сонце - в небі...

2009

Я открываю кухонный шкаф
И с самой последней полки
Достаю на вытянутых руках -
Щит? Люк для колодца? Гонг?

Твой мне подарок от всей души?
Затычку для всех отдушин?
Фирменное: "Ну всё. Я решил.
Больше с тобой не дружим"?

"Труд и терпение всё перетрут"?
(Ты слышал про энтропию?)
"Десять рецептов как спрятать труп
Если у вас нет гриля"?

Как с тобой трудно-то иногда...
Ну что ж. В гадалки не метя,
Прямо спрошу: зачем сковорода?
- Килька в томате, М...

А щось таки змінилося відтоді,
Як йшли собі нагі дощі в полях.
Шовкові трави їм встеляли шлях,
Всміхалися дуби довгобороді,
Сріблені затягнувши череси,
І довго шепотілися ліси.
Ще було добре чути шум води,
І думка брунькувалася в колоді:
А щось таки змінилося відтоді,
Коли прийшли нагі дощі сюди...

Сонце спить у піжамі з ведмедиком
І закутане хмаркою-пледиком.
Находившись навколо планети,
Мусить слухатись тітки комети,
Дуже рано вкладається спати,
Аби день новий вчасно почати.
Місяць спить у піжамі з ягнятком
Поки сонечко ходить гулятки.
А прокинувшись, світить повсюди,
Щоб додому верталися люди,
І ці вірші читали ночами
Зірочкам у піжамках з серцями.

О, Боже!Змова всюди -
"Топтати, вбити тих, хто "нетакі"!"
Де менше дива, там є більше бруду!
Чим займетесь, коли залишитесь самі?
Чи вистачить бажання і уміння
Виконувати "їх" щоденний труд -
багно невпинного життя липко-осіннє
перетворИть на чудо з усіх чуд!??

усім важливим нехтують в житті,
вклоняються кісткам і черепам
(дурні, не розуміють, що оті,
й самі страшенно заздрять нам)

небес сльозами вмиється земля
душа ж очиститься лиш поглядом твоїм
і громом прогримлять серця,
напившись щастя трунку надп'янким.
Гроза мине - знов спокоєм повіє,
змовкнуть громи і серце тишу знайде
і розум промінь мудрості зігріє
лиш Час кохання попіл не чіпає...

важка темрява
світла не знайдеш
народився розпач -
прилетіли світлячки

Нема простішого нічого,
ніж бути ідеальним наодинці:
не упускати у думки нікого,
сидіти тихо в німбі і свитинці;
пишатися своєю чистотою,
назаплямованістю часу, що позаду,
а, зіштовхнувшись з натовпу пихою,
як на парад іти на гріх і зраду...

Мовчиш? - Мовчи
не треба говорити...
говорять те, що хочуть чути, лиш коли
нема бажання або вміння щось зробити!

Кровоточить сонце сяйвом
заливає медом небосхил
розсипає зорі ніч над краєм
місяць вже обійми їм розкрив
та недовго темрява-цариця
владарює понад сплячим світом,
бо корона ув перлах-зірницях
потьмяніє перед сонця світлом

Рани на душу жменя за жменею...
Досить! Досить! "Ще дрібка - на!"
Повзу до провалля, гусінь невпевнена,
метеликом стати сили нема.
Плела життя кокон нитка за ниткою -
Порвали на шмаття, хто свого не мав...
Ха!Лишусь назавжди голою й брИдкою,
Допоки Бог чи біс не забрав.

Не хочу з янголом тебе рівняти,
та й демонів таких нема...
і подвигів не було де звершати,
а серця дамою не стану я...
ти лиш любив такою, яка була,
та й любиш досі тою, яка є...
боюся...- не твоя рука б жбурнула
той камінь в серце, що його уб'є...

РУБАЇ ***

1
Я молодію в дітях і в онуках,
І глибшає душа тисячозвука,
Не долітає до високих струн –
Важкого лихослів’я каменюка.

2
Роса молитви на моїх вустах,
На скелю Слова я лечу, як птах.
Я п’ю снагу з його джерел правічних,
Моя душа святкує в небесах.

3
Я бачу душею Твою таємничість,
І колесо часу, що котиш у вічність.
Творю я натхненно симфонію літ,
І всотую серцем Твою ідентичність.

Сполоханим птахом зірвалось тепло,
Розсіявшись до краплини.
І з неба дощами крізь тріснуте скло,
Холод стікав по судинах.
Наповнював тіло новим відчуттям,
Аж голос зривався гортанний,
Та промінь раптовий сліпим каяттям,
Спасінням прийшов довгожданим.
І в обрисах сіро-осіннього дня,
Просвічував темне і тлінне.
Він захистком, силою, наче броня -
Ставав одкровенням.

поки ти будеш картати себе і писати про трагічну долю
поки ламатимеш обережно холодні колючі любовні трикутники
поки сотий раз вистигатиме недопита кава твоїх вагань
старітиме без тебе та, заради котрої варто зараз одразу і вічно

У цьому році ти – моє натхнення.
Тебе не раз я бачив уві сні.
Навряд чи ти повірила у мене.
Та, може, ти повірила мені.

Ти насторожено на мене споглядала,
І це було вже, мабуть, навесні.
Тоді ти точно ще не вірила у мене
Й не мала приводу повірити мені.

Ми часто так були занадто поруч.
І навіть там, де бути я не мав.
І ти не вірила мені не випадково.
Я сам у себе вірити почав.

Байдужим виглядати намагався,
Коли ловив твій погляд на мені.
Ти думала, чи я не безнадійний,
Й не здогадалася повірити мені.

Розгублено блакитними очима
На мої жарти усміхалася дурні.
Чи в тому справа, що повірила у мене?
Чи..? Ні, ти б не повірила мені.

Ти неприступна, недовірлива левиця.
Багато хто згорить в твому вогні.
Велика честь, що ти повірила у мене.
Я майже змусив тебе вірити мені.

Тебе підкорювати марно намагатись.
Та я все ж зміг в твою довіру увійти.
Яка різниця, чи у мене віриш.
Але мені не віриш лише ти.

Чому завдячувати нашому знайомству?
Бо ж знаєш, випадковостей нема.
Ти мені вірила давно, але мовчала,
Бо ж прагнула залишитись сама.

Ти вже й забула, ким мене вважала.
Та й подумки давно вже ми на «ти».
Ти вірила мені, я точно знаю,
Але ж настав той час - ти мала йти.

Чи ще зустрінемось, чи ти мене впізнаєш,
Коли побачимося через роки, дні?
Та певен я, мене запам’ятаєш.
Спасибі, що повірила мені.

Липень 2009

Чужим ключом чужую дверь
Я открываю на рассвете.
Тебя лишь рядом нет теперь,
Но твоё имя шепчет ветер.

Ты не случишься никогда –
Тебя меняю на свободу,
На те чужие города,
Что мне роднее с каждым годом.

На расписанье поездов,
На бесконечную дорогу,
В своём блокноте меж листов
Тебя забуду понемногу.

2009-06-07

Дмухни на золу. Хай ще потліє –
Дихання її таке важке,
Наче у самотньої повії,
Що од кашлю втомлена. Кхе… Кхе…

Дмухни! Застрибають теплі іскри,
Замовчить у кухлику вода.
На столі – вечеря зимна в мисці,
А вона не їсть. Лежить бліда.

Полум’я малими язичками,
Ледь помітно переллється в дим.
Як же легше: не прийти до тями
Чи пожити завтрашнім, новим?

Все згасає. І тепло останнє
Огортає тіло. Гріє ледь.
А Господь прощає, стерши грані,
І лікує душу - хвору в смерть.

Згасло… І жаринки стали зимні
(Завтра ще розпалимо вогонь!)

А життя – воно слабке чи сильне?
Темно. І не б’ється пульс до скронь.

На розі двох незнайомих мені вулиць
В чужому й рідному водночас місті
Я зустрічаю янгола.
В його очах надмірний смуток і любов.
Ми одне одного впізнали.
Проходимо пліч о пліч по провулках
Цього чужого дивовижного знайомого
Міста, що притягує магнітом самотні душі.
Тут кожен має зустріти янгола.
А мій вже поруч.
Ми сидимо на самому краєчку світу
Схрестивши ноги, на гранітній брилі.
Звідси відкривається чудовий вид
На дійсність. Він промовляє тихо:
«Любов – єдина сила, що керує світом.
І чиє серце сповнене любові,
Той не боїться за любов померти.»
То ж, мабуть, час. Підводимося.
Здіймаємося вгору.
І розсипаємось на сонячне проміння.

08.2009

Если это снова будешь ты,
Дай мне знать.
Ты уходишь в темноту из темноты –
Не догнать.
По одной дороге мы с тобой
С двух сторон,
Под гуденье проводов и глухой
Крик ворон.
Мы свободны, мы без бремени
Чужих бед,
С расстоянием во времени
В сотни лет.
В сотни тысяч километров
Наугад,
Растворились в шуме ветра
Без утрат.
Мы простились полувзглядом,
Как всегда,
Но уже не будем рядом
Никогда…

Ти живеш в моєму телефоні.
І ховаєшся за довгими гудками.
Бо сидиш в своїй малесенькій кімнаті
Із лептопом і розумними книжками.

Ти живеш десь зовсім недалеко.
Нас, фактично, розділяє один поверх.
Бо ж між телефонами, напевно,
Відстані – в один єдиний подих.

Ти просто десь живеш тут зовсім поруч.
Пряме метро без жодної зупинки
З мого під’їзду у твоє вікно,
Єднаючи примарні ці будинки.

Ти просто зависаєш у мені,
Тримаючи дистанцію уміло.
Навмисно ж бо. То так, скажи, чи ні?
Брехні мистецтва мова зрозуміла.

2009-07-01

РУБАЇ ***

1
O dies faustus! Beatus!
Людей щасливих є багато.
Ти хочеш бути серед них?
То стань сміливим і крилатим!

2
На скелі Слова радісний стою,
По вінця душу вклечано мою,
І серцем обійнявши всю планету, –
Я, наче юний, келих сонця п’ю.

3
Щодня Евтерпа кличе, мов сестриця,
Всміхається Ерато білолиця.
Я дочекався дивовижних муз, –
І зріє слово, аж душа іскриться!

Вчитися жити без тебе так само:
Просто, і світло і чисто,
Все починати з найменшого, заново,
Ніби вчиняти тісто.

Сонце зійшло.
Сходить буднів опара:
Пишно, і біло, і м’яко…
Все, що учора було – просто марево,
Навіть – не привід плакати.

Втім, щось, пульсуючи, стиснулось: «Хто ще
Зможе так глибоко бути?»
Десь, поза нами уже – найдорожче, -
Те, що нам не повернути.
24.10.09.

Є тоненька межа поміж наших зволожених тіл,
Є легенькі здригання,
...........................затримане дихання.
...............................................видих.
Рахування на сірому плесі
......................раптово зникаючих кіл,
Замикання в очах гранично наповнених видив.

Є змивання косметики,
................................хованки із дощем,
І ведуть «подолянку» наскрізь промоклі дерева.
Час межує із серцем,
.................................осінь не кликана ще,
А твоя парасолька дбайливо приховує безум.

2009

Немов жагучий полонез Огінського,
неначе дивні вірші Маяковського,
як вічний сміх Езопа і Мольєра,
немов численні мандри Гуллівера -
таке моє кохання неповторне...
Зіграй про нього пісню на валторні...


2004 р

"а я усе відтягувала осінь,
як тятиву..."
Ю.Бережко-Камінська

Прямісінько в серце. З часів Робін Гуда
Ця осінь, здається, точніша за всіх.
Ключі журавлині цілунками Юди
Торкнулись небес і вже падає сніг
Пожовклого листя, що вальсом кружляє…
Банально? Нехай, та чи краще за вальс
Dies Irae, що кличе прощатись із раєм
останнього літа приречених нас.
Приречених знову пірнати у осінь,
І марити літа едемським теплом.
Гей, відьмо-жовтушнице, може вже досить
Махати над Стіксом самотнім веслом?
Натягнуті струнами стомлені нерви -
Торкнеться смичок і поллється романс.
Подивиться сумно з-за хмари Мінерва
І візьметься знов розкладати пасьянс
Із нот і мелодій. А як же хотілось
Співати на честь Афродіти-весни,
та знову здаюсь переможцю на милість
І мрію… про вічнозеленість сосни.

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

Та он де ви звірі!
Впивайтеся в шкіру!
Попийте моєї крові невпинні!
А я й не чекала і гадки не мала,
знайшли ви гадюки і все відібрали.
Куди ж ви несете вже тіло холодне?
Вам мало життя мого , звірі багрові?
Стомилася, досить, закрийте у клітці,
вдягніть мої очі в чорні завіси.,
не буду дивитись і чути їх голос,
як ріже байдужість лезом по скроні.
Як боляче можна вдарить людину
не прикладаючи , навіть , силу.
Чому їх пустив ти, а не їнший?
Я знала коханний, невже ти навмисно?
Невже так приемно дивитись на сльози?
Впивайтеся звірі,з мене вже досить!

2008 р.

Не хочу брати олівця до рук!
Бо закричить душа в обіймах ката,
Що не бажає знову розіп’ята
Себе відчути у сплетінні мук.

Я накричавсь від болю й самоти
Між стін глухих і в душах охололих,
Їх не розбудять ані грім, ні сполох,
Ні заклики до справжньої мети.

Мої брати горять десь у світах,
Мандруючи тернистим небосхилом,
А я згорнув міцні іще вітрила,
Під ненадійний заховався дах.

Та спокій цей тривав коротку мить,
Бо дітям ми второвуєм дорогу,
І моє слово знов на допомогу
Чиїйсь душі знесиленій летить.

Всі запахи злились в один,
Неначе кров з усіх судин,
Зливався весь пекучий біль,
В посудину незнаних зіль...
У зіллі та любов жила,
І ненависть її пила...
Допила до самого дна,
Сама ж до дна того й пішла.
Готова формула кохання,
Готова й формула страждання,
ТА ЦЕ НЕ БУЛО ГОЛОВНИМ,
БОЯВСЯ ТИ БУТИ САМИМ.
Всі запахи вбирав, мов сон,
Брав у невидимий полон.
Не знав любові, і того,
Що залишили самого
Тебе страждати на цім світі,
Вбираючи лиш запах квітів...
Та ось іде все до кінця,
Послання дивного гінця
Отримано серед есенцій,
Які палили жахом серце.
Кохання вмерло, вмер і ти,
Хоч двоє йшло вас до мети…
Мов кислота пекла любов...
пекла, вбивала,знов і знов....

Між мною і тобою
Безмежна прірва,пустота.
Я сиджу наодинці з собою,
Навколо дим і темнота.
А я весела, не сумна, -
Нема причин, щоб сумувати.
Хоч знову я тепер одна,
Та буду щастя малювати.
Його собі я уявляю
Бурхливим, теплим світлим.
Його завжди таким бажаю,
Для всіх людей помітним.

Я не любила ще нікого,
Та неодмінно полюблю,
Ще не зустріла я такого,
Який казав би: «Я люблю!»
Колись казав хтось дуже сухо,
Цього вже я не пам’ятаю.
Чекаю я, котрий на вухо
Прошепче ніжно: « Я кохаю!»
Я мріяти не розучилась,
В душі багато сподівань,
І правдою уже навчилась
Робить багато зачинань.
Життя без мрій стає нудним.
Ніхто нічого не бажає.
Весь світ стає таким пустим,
Суспільство тихо проходжає,
Йде пори всі свої незгоди,
Нещастя, зло, страждання.
А пекло тихо жде нагоди
Згубить усе, разом з коханням.
Мої мрії не дозволять
Так нищить світ, де я живу.
Бо я піду, і мимоволі,
Всі мрії тихо оживлю.

Любов питалася у вітру:
« Скажи як, милий, жить без нього???
Та ти не бійся, сльози витру,
Йому не скажу я нічого.
Та ти ж скажи, що я сумую,
Що дуже важко так самій.
Що своє серце я мордую
Надією, що буде мій.»
І вітер ніс слова до нього,
Любов мовчала поруч з ним.
Не покохає вже нікого,
Бо він усю любов убив.
Мовчанка голосно кричала,
Що любить знає, пам’ятає,
Та ж і любов сама це знала.
« Чому ж мовчиш тоді?» - питає.
І він промовив урочисто:
«тебе люблю й завжди любив.
Та обірвалося намисто,
Що я для тебе сам зробив.
І це був знак, що вже кінець,
Що нам не бути більше разом…
Скажи ж, ти , вітре, наш мудрець,
Чи можеш стать для нас указом?»
А вітер тихо відповів:
«Для вас указом я не стану.
Ти ж сам кохати не хотів,
Тому любов потрохи тане.»
Любов убила серце своє,
І написала на труні:
Прожив усе життя ти своє,
Та грав лиш на моїй струні…

Життя людини - дивна штука,
Це світ емоцій, почуттів.
Та в кожного є своя мука, -
Для когось – «схрещення путів».
Завжди є щось, що заважає,
Завжди є хтось, хто любить.
Завжди життя когось карає,
І більшість щастя губить.
У вирі радості, кохання,
Не знає зла людина,
Для неї щастя і бажання –
В житті мета єдина.
Крім всього доброго на світі,
Є ще багато дуже зла,
Воно за плетивом із квітів,
Де всюди заздрощі й імла.
Той край страшний добра не знає,
Він переповнений багном,
І помсти кожен там бажає,
Відповідає завжди злом.
Та попри це, у царстві квітів,
У царстві щастя та кохання,
Бажають всі: старі і діти,
Не мати того безталання.
Я слухаю завжди лиш серце,
А розум просто мовчки йде.
Душа моя летить за серцем,
Тож розум просто тихо жде.
Він хоче все зробить як треба,
Адже така його є суть складна.
А я лиш хочу дострибнуть до неба,
Хоч і не буду там одна

А час ітиме за тобою,
І ти залишишся собою,
Але ти зміниш все довкола,
Симфонією стане соло.
А ти минатимеш, мов сніг,
Що тане, впавши на поріг.
Кохання ненавистю стане,
Яка, мов пастка мрійна манить.
Усе мине, лиш ти один,
Залишишся серед води,
Самотність забере, що мав,
Бо ти лиш краплею для моря став.

Моя мила сніжинко,
Тендітне дурненьке дівчатко,
Я не злюся на тебе. Не бійся.
Та й ти на мене не ображайся.
Бо мине може ще роки зо два,
Коли мене вже тут всі забудуть,
Лише ти пам’ятатимеш добре.
Бо тебе без мене не буде.
Ти ще вчора була такою ж.
Та різниці ж немає жодної.
Я – твоє перше випробування.
Й ти не будеш зі мною згодною.
І твоя ще інфантильна дорослість
Вже інакше це все сприймає.
Та ти на мене ніяк не вплинеш.
Бо мене тут ніщо не тримає.
Ну то, може, ти мені вибач,
Що тобі через мене напряжно.
Чи мені перші кроки робити?
Ти повір – зі мною не страшно.
Ну вже ж вибач, що так користуюся
Твоєю скромністю й відсутністю досвіду.
Ще б хотілося, до всього, інколи
Обіймати тебе удосвіта.
Не дивися на мене з острахом,
Не мовчи у своїй нерішучості.
Це далеко не остання проблема,
Що виникатиме за моєї участі.

24.10.09

* * *
Я не святий. Далеко не святий,
Тягар гріхів волочиться за мною,
Про це нікчемні, заздрісні роти
Патякають зловтішно за спиною.

У поглядах, смердючих наче твань,
Отруйні жала ницої розплати,
Вони цвітуть від болісних страждань
І криків жертв, приречених до страти.

Мій кожен крок і подих уві сні,
На злому язику, немов на пласі,
Мене засудять навіть у труні,
За те, що був хвилину на Парнасі.

За те, що ангел руку на плече
Мені кладе, загоюючи рани,
Але пече, нестерпно як пече,
Коли немає в ближнього пошани.

Завчасно я простив усім борги,
Нечесну гру, відступництва та зради,
То не мої знекровлені гріхи,
Свідомі помилки й душевні вади.

Як повна дум жорстоких голова –
Безсилі тут прості аптечні ліки,
Ніякі не потрібні тут слова,
Коли не тіло, а душа – каліка.

Замотатись би в ворсистий килим
Бовтати ногами в повітрі
Посміхнутись від щастя,
Заплющивши очі
Або реготати з того щастя
Реготати з щастя. Але то таке
Покласти би голі ноги на білий поручень
Сидячи на балконі
Там повно винограду
Повно життя, сонця, зеленості та ягід
Хоч там нікого нема
Тільки чай крісло стара штукатурка та я
Але я то таке
Мацати би бризки фарби
Малюючи захід сонця, абстрактну фігню
На старому дірявому простирадлі, ё
Сидячи на даху, чи на моїй кухні,
Чи на траві у лісі з щирою кумпанією,
якщо вона є. але то таке
краплин би дощу на шкірі
босоніж шльопати калюжами
ловити листя у волоссі
тримати когось за руки
гріти руки у сонці
грім, як блискавка джинсів
але то таке
відчувати дихання на шиї
це відчуття називається юність
дурна щаслива юність
а ти вже цілуєш сильніше
погляди красномовні, доторки невідчутні
хоч хочу просто спертись на «близьку душу»
оголеною спиною.
але то таке
хіба багато треба для щастя?
Але то таке. Краще сильніше
тримайся за поручні, потяг рушає
«ту-ту», виїжджаючи з тунелю
Назустріч небу, майбутній момент
Здуває зустрічним вітром, він відбувається зараз
Вітер гортає пожовклі сторінки книжки, якщо вона є
Але то таке
Пам пам пам
Па-рааааам
2009

Яблунева віхола
нас заворожила...
Вп'ється серце втіхами
аж до болю в жилах.
Яблуками спілими
падаємо в роси...
Б'ють Амури стрілами
в наші душі босі.
Яблунево, трепетно
серденько співає...
І не треба третього,
де кохають двоє...


2009 р

Шурхотить на вітрі яблуневе гілля.
Я щоночі плачу, плачу від безсилля...
Не мені даруєш ранки кольорові,
прихистку шукаєш не в моєму лоні,
не мені встеляєш постіль пелюстками...
Смуток ранить душу гострими голками.
Не моє волосся заквітчаєш рясно...
В'януть, в'януть рожі, зірвані завчасно.
Зародили рясно яблука червоні.
Віддаю я серце не в твої долоні.
І щоночі плачу, плачу від безсилля.
Стукає у душу яблуневе гілля...


2009 р

...Білим кістяним гребенем чесатиму волосся осіннього туману,

Він приляже на мої молоді коліна найніжнішим із чоловіків,

Лежатиме тихо, сонно, ані рисочка суму, ані чуття якого

Не ляже зморщечкою на його високе чоло,

Не схвилює його повних дитинних губ,

Не вкриє павутинкою шкіру біля очей.

-Люляй-люляй, туманочку,

Дівка вишила сорочку,

У любистку полокала,

Свою долю накликала...

Співатиму півпошепки, і чесатиму біле волосся,

А він вдаватиме, що спить, і посміхатиметься,

І барвисті метелики з його снів сідатимуть на мої руки,

І його тіло проросте в моє тіло,

І білий гребінь лунко упаде на долівку,

На ранкову долівку готельчика в БудаПешті....

Прагнем до сонця, обпалюєм крила,
Шукаючи де краща, наштовхнемось на каміння.
Завжди чогось замало, завжди чогось бракує,
своїми ж руками,щастя ми руйнуєм.

Чому ж ми не цінуємо,чому усе не те?
Ми прагнемо покою, та й спокій дістає.
Завжди шукаєм винних, ми в помилках своїх.
За мрії не здійсненні, ми лаєм увесь світ.

Та може просто жити нам спробувать хочь раз?
Без цих порожніх слів, лайок та образ.
Не думати де краще, радіти що вже є.
Життя воно прекрасне, воно у нас одне!


2009 р.

Однаково вже, нема,що втрачати.
Однаково холодно,однаково страшно,
І що ж нам робити із нашим страхом?
Однаково, ніде його сховати.

Однаково темно, не бачим ми сонця.
Однаково ніч прохолодна й ця осінь,
мине, як минає наше життя.
Однаково, адже це -лише гра.

Київ_готельний. Не нас турбувати -
приймаємо первісткою знемогу.
Розтираю замерзлі думки. Ти влазиш морозом під шкіру.
Провалились під землю. А там - метро,
що пришвидшує наші ноги.
Луцьк_вокзальний. Рівняння на шлюб.
Застібаю тебе і мундира.

Львів_переїзний. Зрікаюсь тебе -
груднево-наречену наречену.
Несталеві мої поливаєш слізьми за рецептами гарту.
Найзаконнішим чином - останнім дзвінком
заявляєш права на мене.
Львів-листівка, де я на звороті
цілую втікачку-з-монмартру.

Київ-Ірáкліон. Так, не-Ікар.
Напишіть - за нею міг і летіти.
Santorini. Ти в білому йдеш, як до...церкви святої Ірини.
В сніжноКиєві нові готелі.
В переходах так само старіють квіти.
Луцьк_і_Луцьк. Випрасовуєш крила.
Ще зиму стерпіти, ще зиму...

2009

На світі жив-був дощ.
Він йшов на трави й квіти,
він йшов на все на світі,
бо вже таким був дощ.
І ось одного дня
цей дощик закохався,
у сіті він попався
того одного дня.
Він ружу полюбив,
і кинув все на світі -
не йшов на трави й квіти,
бо ружу полюбив.
Лиш їй він дарував
усі свої дощинки,
усі свої краплинки
дощ ружі дарував.
Та ружа чарівна
була без серця в грудях.
Вона його не любить -
та ружа чарівна.
І дощ їй не простив.
Від болю аж заплакав.
І ружі тій на згадку
дощ щедро сльози лив...


2002 р

Щасливий їжачок: закутався в колючки
і спить блаженним сном в буйнесенькій траві.
Не треба ні хоромів, ні убрань бундючних.
Йому чудово й так - на матінці-землі.
А ми шукаєм щось розкішне і величне,
женемось за багатством, як кіт за горобцем.
А тільки простота на цьому світі вічна.
І тільки простота нам щастя принесе...


2004 р

Знову десь кує й кує зозуля,
Мов коваль невтомний молотком.
Обережна ти, немов косуля,
Що іде до озера смерком.

Хтось її добряче наполохав,
Сіра стежка в’ється, мов змія.
Ми з тобою заблукали трохи,
Ідучи за співом солов’я.

Сонце повернулося на захід,
І вітри заснули між дібров.
Ранній вечір тиші черепаху
Під кущем калиновим знайшов.

Ми нарешті вийшли на дорогу,
І шугнув над нами пізній птах.
Дременув, як заєць прудконогий,
І сховався у кущах твій страх.

І манила траса нас вогнями,
Що мигтіли в темній далині.
Ми тоді покращали чуттями,
Чи лише здавалося мені?

Ми до міста довго прошкували,
Шепотів щось до машин асфальт.
І вплітався в зоряні хорали
Твій веселий, оксамитний альт.

Хоч грибів зібрали небагато,
Але душі маками цвіли.
І запахла п’янко лісом хата,
Ніби ліс ми в хату привели.

Палахкотить,
ні то вогонь, ні осінь
в моєму серці.
Так палахкотить…
А ніч стоїть,
така простоволоса,
і просто в небо дивиться.
Мовчить.
І я мовчу.
І сни не знають стежки,
щоб приступити
до моїх повік.
А знаєш, що? –
Мені насправді легко,
бо я тобою вимріяла світ.

І чай в руках. І осінь надворі.
Закуталась в осінню перевтому.
І захотілось так мені додому...
Де не асфальт, а грудочки землі.
Де хризантеми в бабці на городі,
Де пахне листя спалене клубками,
Де завжди чути голос мами
І невідоме ще нікому слово «в моді».
Наївна і смішна, в м”ягкій піжамі
Я вибігаю босими ногами
Із хати в двір, біжу поміж кущами,
Збираю ягоди... Дитинство пахне снами...
А потім насміхається роками...
І ось сиджу сумна на підвіконні...
Остання крапля чаю зігріває.
Синхронно дощ сльозами вимиває
Мою погоду...

* * *
Коли приходжу втомлений до краю
В домівку, в тихий затишок сім’ї,
Мене дружина радо зустрічає
І болі вичаровує мої.

Її рука стривожено в’юниться
І лагідно лягає на чоло,
Так само від негоди голубиця
Пташат своїх ховає під крило.

Нехай на небесах погаснуть зорі,
Затихнуть кришталевії струмки,
Аби я міг у щасті і у горі
Торкнутися коханої руки.

Хай вітер від безсилля люто б’ється,
А ти сама на грані, на межі,
Неси в своїх долонях моє серце,
Від усмішок нещирих бережи.

Я тихо біля тебе поруч сяду
І голову на груді покладу,
Злечу увись і заспіваю радо,
Як соловей в травневому саду.

А ти мовчиш, кохана голубице,
Тендітно пестиш крилами мене.
Я у твоє колись спіймався сильце,
Навік потрапив в коло чарівне.