O my Luve's like a red, red rose,
That's newly sprung in June:
O my Luve's like the melodie,
That's sweetly play'd in tune.

As fair art thou, my bonie lass,
So deep in luve am I;
And I will luve thee still, my dear,
Till a' the seas gang dry.

Till a' the seas gang dry, my dear,
And the rocks melt wi' the sun;
And I will luve thee still, my dear,
While the sands o' life shall run.

And fare-thee-weel, my only Luve!
And fare-thee-weel, a while!
And I will come again, my Luve,
Tho' 'twere ten thousand mile!

Втрутись, будь ласка, милий Боже
В мою нікчемну долю хвору
На невезіння більше схожу
Що не дає іти угору

Заради правди. Йде униз
Життя моє, а я стою
Я ж не благаю дати приз
Хай цінять фаховість мою

Хай в справедливості воздасться
Мені за тяжкії труди
Додай моїй фортуні щастя
Повірю в Тебе я тоді

Я ж не грішив, Тебе не хаяв
Людей я хворих лікував
Не ліз по трупах і не лаяв
Колег своїх не підставляв

Куди не кинусь я у справі
Я зустрічаю лиш обман
Мої пртнери є неправі
Неправий був минулий клан

Тож дай мені відчути себе
Господарем свого життя
Ну а тоді бери на небо
Як нема іншого буття

Дозволь зануритись в науку
Подумай про моїх дітей
О Боже милий, дай нам руку
Здійснити дай сундук ідей

Нехай пройде ця чорна смуга
Хай зміниться на смугу білу
Хай буде це Твоя заслуга
Хай закріпиться Божа сила

Ти захищав мене, бувало
Не дав загинути мені
В мене сумління не пропало
Горю я в творчому вогні

Та творчості мені замало
Я й так багато натворив
А треба щоби людям стало
Полегше жить ніж я прожив

Всевишній, я Тебе благаю
Впровадити мої надбання
Людським здоров’ям заклинаю
Здійсни, здійсни мої бажання

Звірі в лісі зашуміли:
Треба, кажуть, щось мінять
Ось на тижні когось з’їли
Іншим звірам що чекать

Всі зібрались на поляні
Головує цар звірів
Він тверезий, всі не п’яні
Отже лев нараду вів:

“Слабкий звір нехай загине
Це ж умова виживання!”
Всі кричать: “Так то ж дитина!
А ти з’їв і без вагання”

“Як дитина, то де мати?
Чом її не захистила,
Як дитя хотіла мати?
Чом себе так запустила?

Ну а я повинен гинуть
Без чого-небудь м’ясного
Мої м’язи тоді сплинуть,
Коли їстиму пісного

Добре вам щипати травку
І на вас гріха не буде
А мене тоді на звалку?
Ну а що нам скажуть люди?

Вони ж вроді демократи
Як нам бути у цій справі
Як по праву поступати
У лісній нашій державі?”

Від людей на цій нараді
Був потомствений мисливець
І старий при всім параді
Та ще дужий “молодивець”

Старець вегетаріанець
Каже: “Звірі, їжте травку.
Хто ж дітей їв – той злочинець
Його треба у відставку”

А мисливець: “В чім проблема?
Хто із вас попав на мушку
Тому смерть, нема дилеми
Що ж іще робити мушу?”

Тоді лев подумав, каже:
“Мабуть вихід є, звірята,
Бог за це нас не накаже
Їмо те, що мама й тато

Споконвіку до нас їли
І нікого не питали
Ні за кого не боліли
І природу не міняли”.

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Отруєна кров.
Потрощені ночі
Моїм голосінням.
І ти не прийшла
Врятувати спасінням.
І я в самоті
Свій натиснув курок.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Осінній орнамент
На вичахлім склі.
Крізь вікна і рами
Влітають діези.
Я чую самотність і смерть
У вогнях Марсельєзи.
Я бачу себе у вікні,
Сном набитий ущерть.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Ти врешті прийшла.
Не моя хоч жона.
У чорнім сукні,
Перев’язанім ніччю.
Акорди і свічка.
Ліхтар на узбіччі.
І місячне сяйво,
Мов туга тяжка.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

Прощай, Болгария, прощай
Хотел того иль не хотел
Но полюбил я этот край
Я в этом крае попотел

И перед ним не виноват
Я утонул в глазах надежды
Тех, кто не хочет в рай иль ад
Наверно не хотел и прежде

Прощай, Болгария, а жаль
Я не хотел с тобой расстаться
И будет грызть меня печаль
По тем, с кем довелось брататься

Кто видел опустевший взгляд
Людей, кто гость на этом свете
Тот и минуте жизни рад
На ласковой земной планете

Прощай, Болгария, я твой
Поклонник, друг и почитатель
Я прожил чудный год с тобой
Как гость, как житель, врачеватель

Мне повезло увидеть свет
Который раньше не изведал
Я дал Болгарии обет
И я обет этот не предал

Но разошлись наши дороги
Я возвращаюсь в город Киев
Где правила скупы и строги
И где надежды не такие.

Прощай, прощай, страна чудес
Страна планин и гор со снегом
Ясного солнца и небес
Мы к своему вернемся брегу

Мы здесь оставили свой след
Быть может нас запомнят люди
Мы шлем Болгарии привет
Пусть пациенты живы будут

Мы холили их как детей
Мы так нужны им в их финале
За них боролись столько дней
Мы им дни жизни прибавляли

К тому ж, уменьшили их муки
Создали внутренний комфорт
Им развязали ум и руки
Болезни снизили напор

Но оставаться здесь навечно
Не можем мы, ведь жизнь идет
И мы прощаемся сердечно
Встречая жизни поворот

Що то за бізнес в Україні
Коли усе так ненадійне
Не довіряй партнеру нині
Бо постраждаєш, як не дивно

Арендодавець живе й бачить
Як ще тебе уконтрапупить
У конурі його собачій
Зробиш ремонт, а він поцупить

І зразу ж вижене надвір
То ти подумаєш надалі
Чи вір такому, чи не вір
Краще “сплести собі сандалі”

А інспекційні служби різні?
З ними не можна домовлятись
Хабар не платиш – вони грізні
А заплатив – вони як мати

Пізніше сядеш підрахуєш
Уже залишився в накладі
І зразу ж впевнено відчуєш
Що тобі в сім’ї не раді

Ти копирсаєшся в болоті
І чим активніш твої рухи
Тим менш життєві твої квоти
То може краще скласти руки?

Та я не можу руки скласти
Я не віддав ще все, що знаю
Я хочу просіку прокласти
Ще у житті, а не у раї

Я ж можу всім допомогти
Додать здоров’я, відпочити
То що ж робить? Куди іти?
Коли в кишенях віє вітер.

Візьму Вашу дивну ручку
Доторкнуся до паперу
Й те, що роблять мої пучки
Забуваю дотеперу

Подивлюсь, що воно вийшло
З-під чарівного пера
Своїм друзям теє вишлю
Вони скажуть: “Вже пора”

Тобі братись за поеми
За байки, а то й романи
В тебе теми – не проблеми
Можна вже й замовить драми

От що значать Ваші вірші
От що значить Ваша ручка
Інші ручки значно гірші
Ваша ж ручка – запоручка

З побажаннями добра
Та збуваннями надії
Що стікає від пера
Викликає нові мрії

Доведіть добродії мені
Що без рими вірші будуть кращі
Без мелодики ще кращії вони
Я ж гадаю: цей поет - ледаще

Бо так важко риму підібрати
І при цьому дати пісню віршу
Ця робота може набридати
Набагато легше вірші гірші

Намагайтесь, любі, не втрачати
Те, що з віршів викинуть не можна
Тоді ж треба прозою писати
Прозою людина пише кожна

Не так аж лячно вовка стріти,
Як заблудити в глупу ніч,
Бо вовк бодай очима світить,
А більш страшний надутий сич.

Бо вовка легко обминути,
Пристрелить можна у путі,
А сич пихатий, бурий, лютий
Сидить відлюдком в темноті,

І не освітить, не потішить
Похмурим зором темний бір...
Про що сич думає у тиші,
Не здогадатися тобі.

Глухів – слава всіх гетьманів
Глухів – матір всіх послів
Він столиця партизанів
Він жадає кращих слів

Глухів - скромне поселення
30 тисяч живе в нім
Усього населення
Є свій герб і є свій гімн

Дуже давно засноване
Більш ніж за 1000 літ
Добре організоване
І освіти має світ

Унікальне цеє місто
Має університет
Намистина у намисті
України це портрет

Із сивої давнини
Глухів жив серед лісів
Місце збору данини
Був для тамошніх князів

Народив він Терещенків
У ньому вчився Довженко
Було кращим за Київ
Жив, писав в нім Шевченко

Композитор Бортнянський
Композитор Шапорін
Місто трохи селянське
Може містом буде скоро

Пестило місто хорошу актрису
Ада Роговцева там жила
Вона пам’ятає там кожну рису
У всіх закуточках його була

Глухів мав сімнадцять церков
Три із них дерев’яні
Ним і моя напоїлася кров
Приїду у Глухів - ходжу як п’яний

Усе в нім маленьке таке
Невеличкі усюди будівлі
Скоропадське озерце мілке
Річка Есмань тече від Путивля

В цьому озері якось тонув
Плигнув у воду з надутою кулею
Куля випорснула – я вже до дну
“Це кінець” – в голові промайнуло

Став я борсатись в товщі води
Та зненацька для себе я виплив
Рідня би моя набралася біди
Хтось мене підхопив і воду вилив

А ліси і яруги навколо
Хвоя, ясен, береза і в’яз
Зайдеш до лісу і ходиш колом
Не знаєш дороги – в болоті ув’яз

Полянки накриті на 2 травня
Холодна земля та багато їди
Сон-трава, ліс буяє травами
Сонечко гріє туди і сюди

Глухів – куточки Веригін та Усівка
Школа російська, а перша – своя
Бувша столиця – бурштинова бусинка
Сховалась в лісах бувша доля моя

Там є музей - цей музей унікальний
В нім експонати – не бачив і світ
Вулиця Інтернаціональна
Нею до школи ходив десять літ

Глухів прославився коноплею
Та, що не містить в собі наркоти
Мріє весь світ володіти нею
Глухів тепер з коноплею "на ти"

На паску, бувало, сидим біля церкви
Палимо фосфор, кидаємо вгору
Сонце ганяємо через люстерки
В церкву зайдем і послухаєм хору

Ну а вночі – легенди страшні
Правда й фантазія змішані густо
Смішно коли анекдоти смішні
Смішно про те, як знайтись у капусті

Глухів давно стоїть під Росією
Знає прекрасно, що він не вона
Зерно українське у землю засіяне
Не буде в Росії він хоч би війна

Суржиком глухівці теревенять
Російську і нашу там знають усі
Люди там кажуть не “віник”, а “веник”
Російськеє “всє” заміняють на “всі”

Місто моє – ти не можеш старіти
Глухів новий молодітиме знов
В ньому нові підростатимуть діти
З гербом і гімнами отчих основ.

Без вас погано, але з вами гірше,
Бо ви не друзі, а лихі дядьки.
Живу надійно між рядками віршів,
Хоча не всі порядні є рядки.

Без вас нудьгую, але з вами мучусь,
Бо ваше слово - це липка брехня.
І я з брехнею легко не розлучусь,
Живе в омані вся моя рідня.

Бо довго я томився серед бруду,
Затьмарив там надії чистий світ.
Я аж тоді ясніш сіяти буду,
Коли зберу докупи родовід.

Поети юні України
На кого кинули ви вірші
Ті, що не можуть жить без рими,
Змінив поезію на інше

Куди прямують ті поети
Що забувають вже про рими,
Що відійшли від етикету,
Їх вірші є невиносимі

Та гірші за погану прозу
І в прозі є свої закони
Чи це є мода, а чи поза
Або в думках є перепони

Куди це дивляться журі
У поетичних наших рингів
Біжать вони немов щури
Із корабля минулих примхів

І ви підтримуєте збірки
Поетів тих що з авангардів
Що прийняли сучасні мірки
Що непридатні і для бардів

З таких віршів навряд чи буде
Утворена одна хоч пісня
Читач їх швидко позабуде
Та і поета ненавмисно

Отож поети, схаменіться
І вірші також мають межі
До вайтворду ви придивіться
Бо вірш не так писать належить

Коли нема у ньому рими
І в нім мелодики немає
То може справами другими
Отой “поет” зайнятись має

Залицявся раз до мене
Чудо-хлопець чи мужик
Кози їсть він. Боже! Нене!
До цього з дитинства звик

Він хустиночок не носить
Соплі капають із носа
Та моєї руки просить
Зажимається без просу

З нього сиплеться лупа
Шепелявить він слиною
Чуб неначе у попа
Він ще заграє зі мною

Лівим оком ще він косить
Куди дивиться – не знаю
А руки настирно просить
Життя райське обіцяє

З нього тхне як з унітазу
А дихне – то можна впасти
Може містить він заразу
Час його в лікарню класти

Він розчіски і не бачив
Віковий колтун на ньому
Мився одколи рибачив
І потрапив в річці в омут

П’ять разів уже приходив
Я кажу: «Подумаю»
У нього нема доходів
Каже: «Щось придумаю»

Може я його відмию
Причешу та приголублю
Одягну як тільки вмію
Та й такого вже полюблю

Хто б сказав би, добрі люди
Чи відмовити такому
Мабуть це сімейка буде
Що тікатимеш із дому.

Зліва кум, зправа кума
Чарки випиті до дна
Веде бесіду Хома:
"Бачу я останнім часом
Ходиш, куме дорогий
Ти неначе сам не свій"
"Як би ти ходив Хома
Коли би твоя Килина
Тобі дев'ять народила
А десятого – чортма
А десятий, то відомо
Буде повна чаша в домі
Жінці ордена й три тищі
Будуть заробітки вищі
Я ж стараюсь і не можу
Ну на що то воно схоже?"
Так сказав Петро Хомі
І розплакались вони.
Тут Хому враз осінило
"Слухай, Петре, може я?
Це для мене пльове діло
Вкомплектується сім'я"
Так Хома Петру сказав
Той подумав, згоду дав.
Жінку довго умовляли
Аргументи висували.
Згодилась на тій умові
Щоб про теє ні півслова
Ні на чверть ніхто не знав
Тей і тей це слово дав.
Наш Хома був молодець
Дочекались накінець
Того, що хотіли мати
Знову Катерина – мати
Ходить, чваниться Петро
Горя як і не було
До здобутку їх сім'ї
Ждані пільги прибули
Була видана квартира
І посаду бригадира
Забезпечили Петру
Його жінка Катерина
Мов мальована картина
Стала мати-героїня
Загордився наш Петро
Люди кажуть "Повезло"
Якось знов за кварту сіли
Хома очі знов залив
В його пам'яті мутнілій
Виплива те, що зробив
Після чарки для Петра.
І бурмоче наш Хома:
"От якби я не поміг
Тей Петро навряд чи зміг
У свою лиху годину
Обробити Катерину
І отримати дитину"
Чує все оце Килина,
Що сидить біля Хоми.
Як опущена в окріп
Зняла тут і гвалт і крик:
"Так ти рідний чоловіче,
Кажеш допоміг Петру?"
І Килина Петра кличе
Той лиш блима на Хому:
"Чи здоровиться йому?"
Тут Килина ультиматум
Висуває для Хоми.
Ультиматум як ухватом
Б'є Хому по голові:
"А тепер іди до кума
І кумі своїй скажи,
Що якби не ти, Хома
Мала б ордена кума
І в придачу ті три тищі,
Що отримала вона.
Із тих тисяч півтори
Ти скажи: "Кума, верни"
Як не підеш ти, Іудо,
То сьогодні йду до суду
І з тобою жить не буду"
Ось поплентався Хома
Задля ультиматума.
Розповів Хома Петру
Про ту вимогу Килини
До Петра і Катерини.
Петро каже: "Ти здурів?
Я ж ті гроші уже збив.
Купив меблі у квартиру,
Одяг і взуття купив".
Хома тут потупив очі:
"Це не я, це жінка хоче"
Петро враз як зарегоче:
"Ну хіба десяту долю
Заробив за добру волю
На три сотні і іди
І кумі моїй скажи,
Що це все, що можу дати
Я тобі й кумі ротатій"
Знов поплентався Хома:
"Може згодиться жона"
А Килина знову в крик:
"Хай усім Вам вила в бік
Як не хочуть половину,
Я заставлю їх родину
Все державі повернуть
Ще й впридачу їм дадуть"
З цим пішла вона до суду
Де сказала: "Я не буду
Покривати факти блуду!"
Звинуватила Хому
Але більш за все куму
Суд розслідував це діло
Та зібрався в понеділок
Вирок виніс суд усім,
Хто там трохи, чи зовсім
Був до справи цій причетний
Вирок був гранично чесний
Петра жінці Катерині
Суд підтвердив "героїню"
І всі пільги, всі дари
За десяток дітвори
Бо в законі не знайшли
Від Петра, чи від Хоми
Наказав Хомі нарсуд
Петру гроші повернуть
Ще й шомісяця дитяти
Віддавати чверть зарплати
Отож, тут мораль така
Як запліднити не можеш,
Не запрошуй дурака.

Куріть курці, паліть цигарки
Над вами лікарі сміються
Не допоможуть вам припарки
Коли хвороби розів'ються

Позбутись цього вам не вдасться
Потурбувались вчені фірми
У цигарки, нехай їм трясця
Внесли наркотик імовірно

Хоча тепер навряд чи треба
Вносить у вироби наркотик
І нікотин знесе до неба
Й від нього всі палить не проти

Курці залежні від розваги
Нервово руки їхні шарять
Не покладуть вони на ваги
Здоров’я, про яке й не марять

Куріть – опинитесь у моргу
Курців чекає рак легенів
Куріння для дурних умора
Курить тепер не тільки легінь

Курять дівчата і жінки
Навіть вагітні зараз курять
Потім вони кладуть вінки
На гроб дітей, мовчить же уряд

Усім деталі зрозумілі
Проти отрути нема зладу
Хоч би курці порозумніли
Та мозок їх втрачає раду

Колись настануть ті часи
Ви застрахуєтесь медично
І от тоді куріть усі
Якщо для вас це дуже звично

При страхуванні попередять
Якщо плюватимете самі
І на здоров’я і на себе
То й не спілкуйтесь з лікарями
Паління зробить поступово
Із вас чітких олігофренів
Тоді вернутись до здорових
Не вдасться вам, бо ”все до фені”

На мозок діють речовини
Наприклад ацетальдегід
І не буває навіть днини
Щоб не страждав святий ваш рід

А ще коли цигарка тліє
То вилучає ізотопи
Вас радіація не гріє
Швидше здоров’я ваше топить

Отож подумай, мій добродій
Чи уповільнити старіння
Звільнившись від цієї шкоди
Чи дать гнисти твому корінню.

Колись зайшов я до трамваю
Зайшов до нього й інвалід
Кульгав, кульгав і став десь скраю
Всі дивляться йому услід
І глибоко десь співчувають

Аж ось підкинулось дівча
І йому місцем поступилось
Трохи було це згоряча
Бо тільки-но воно звільнилось

Як з другого кінця трамваю
Біжить до місця молодик
Сіда, з полегшенням зітхає
І зосереджено читає
Немов читав отак весь вік,

Святе місце у трамваї
Хоч крути, хоч не крути
Довго вільним не буває
Каліка й радий підійти
Та він до нього не встигає

От молодик сидить, сидить
Лице своє закрив журналом
Каліка поруч з ним стоїть
Таких ще випадків навалом

Та тут не витримала жінка
Що зпереду нього сиділа
Взяла журнал - дві половинки
У юнака та і закрила

Він дуже швидко зрозумів
Про що йому сказать хотіла
Та жінка. Він таки зробив
Каліка щоб на місце сіла

Зайшов сьогодні у трамвай
І знов подумалось мені
Що це за пекло? Постривай
В цивілізованій землі
Немає пекла - всюди рай

І хто ж оце у цій машині
Тусується день напроліт
Тут є жіноцтво і мужчини
І молоді й на схилі літ

Це ж ті що,мабуть, малоймущі
Тому ж вони зайшли сюди
Хоч ринок але невмирущі
Оці прошарки молодих

Чому ж так сталося між нами?
Чому ж та молодь, повна сил
Їздить в трамваях між бабами
Товчеться між старечих тіл

Бо замість того щоб творити
Та гроші загрібать совками
Вона воліє їсти й пити
Те, що зароблене батьками

Просити в них на цигарки
На пляшку пива та горілку
Вам оті ж самі старики
Поклали ринок на тарілку

То де ж ваш мозок, молодята?
Повинно ж бути навпаки
Вам треба добре заробляти
Щоб відпочили старики

Те, що ви лізете в трамваї
Говорить нам, що не настав
Вік перемог у нашім краї
Ще ринок виходом не став

СВОБОДА

Свободі притаманні не падіння,
А злети високосного кінця.
У спину хтось кидає нам каміння,
А потім тратить день на каяття.

Свобода-це не сон і не реальність,
Не стан душі в передпокої сну.
Свободу, волю, індивідуальність
Крізь все життя своє я пронесу.

Без гордості, без щастя, без образи,
я знову відкриваю світ новий.
В пустелі біля світлої оази
Ніхто мені не рідний, не чужий.

Свобода-це залежність від кохання,
Від серця і від власної душі.
Прийми свободу і відкинь страждання,
Хай страх і рабство стануть нам чужі.

Прийми свободу з радістю у серці,
Візьми за руки волю і життя.
Колись, можливо, ехом озоветься
Кидаючого-камінь каяття.

Хай світ тремтить від вільного польоту,
Відкрий себе для авантюр буття.
Ми всі-частинки одного потоку,
Та в кожного із нас своє життя.

Я без тебе не можу дихати. Це залежність, а не любов.
(Коханий, що буде з нами?)
Ти просив – мене? Так? Чи Він сам, без твоїх молитов,
Ще один подарунок тобі – бери, Адаме!

Ця любов мені дана Богом, не моя, ні!
Цим ребром і любов`ю до тебе – як пса до буди.
Я з ребра. Я слабка. У твоєму Раю. Приблуда.
Не тобі - відпустити. Змиритися – не мені.

Що я, врешті, для тебе? Я – лялька? Жона? Заміна?
Це ж любов, а не я, коло тебе стає сліпа.
Як жорстока насмішка – медове «моя єдина».
Бо Ліліт не схотіла. А Єву ніхто не спитав.

Стільки Раю – для мене!... Коли я просила Раю?
Проклинати тебе не вмію, а всі причини -
Я, Адаме, насильно/так сильно тебе кохаю…
Їж, єдиний.

Ти справжня і антигламурна,
Підкурюєш від сірника;
Хтось мажеться у манікюрних,
А ти не така, не така!
Ти тихо запитуєш долю:
Що буде, як ще один крок?
Із пляшкою пива - на волі,
Не в клубі кумедних ляльок.
Ти плачеш за втраченим літом
Самотня в мереживі сліз
Солоним безсонням накрита,
Без нього й грошей на проїзд.

Зкрапує
звішена з неба білизна,
не просихає...
в ній вітер завис.
Сіра світлина,
де ковтень Вітчизни -
відбитком серця
і полиском сліз.

Ти так далеко -
роками відклалась,
думку кохала,
ховала квиток...
Як не вдилявся -
а все було мало,
все було важко...
зробити ковток.

Душу отрушу,
як яблуню з Раю.
Хай - ще не осінь
і плід не достиг...
Сіра світлина.
Вітчизна.
Ковтаю.
Вибілий стовбур.
Бажання цвісти.

25 Травня 2007

Тебе може пробити наскрізь,
Тебе може змолоти в порох -
Ти воскреснеш і підеш далі,
Чи хочеш того, чи не можеш...
Усе відпливає в минуле,
Усе припадає пилом:
Точки дотику, запах, рухи -
По шухлядках під нафталіном.
Та життя струменить і тягне,
Та життя так лоскоче нерви! -
Ти отямишся, зцілиш рани
І знову стрибнеш у цю прірву.

Гіпнотизер мусить мати
Глибокі, виразні очі
Швидше за все синюваті,
Але можна й кольору ночі.

Гіпнотизер мусить мати
Кучері довгі чорні
Можна звичайно білі,
Але чорні було б прикольно.

Гіпнотизер може бути
Схожим на когось із вас
Слова, як краплі отрути
З побічною дією - транс...

Зима вскружила землю золотую.
Над землей солнышко блестит,
А на снегу гаснут капли из небес.
Какое чудо знать все это.
Какое чудо видеть это.
Какое чудо слышать это.
Зачем, природа сосдала чудо из чудес.
Ответ на этот вопрос знает лишь она сама.
Когда увидишь ты все это,
Тогда узнаешь ты ответ на свой вопрос.

Матінко рідна, кохана моя,
Як ти страждала
Колись від отця!
Батюшка покинув нас,
Залишивши на самоті стражденну душу твою.
Ось пам’ятаєш ми колись поїхали на море:
Сонце світило, так жалібно-сильно,
На небі жодної хмаринки не було,
А на воді блистіли тіні наші.
Це була блаженна мить
Тому, що ми були щасливі.
Щасливі від того, що ми далеко.
Далеко від буденності страшної,
Яка поглинула весь світ
Своєю стражденністю сумною.
Далеко від тих, хто хотів засмутити нас!!!
Але не було це так довго, як нам хотілося колись,
Ми мусили вернутися туди,
Де більше щасливих моментів нема,
Де в буденності нас наздогнав смуток.

Я знаю, ти далеко, мамо!
Тебе я люблю й не забуду!
У час зловісний цей
Ти дуже далеко!
Далеко від мене,
Від дому свого.
Ти знай, у серці моїм завжди є куточок,
В якому є моя любов до тебе.
Мамо ти та, хто породила
Мене на світ.
Ти та, хто любить мене
У кожну хвилину мого життя!

Моя судьба, моя надежда
Одна единственная мечта.
Куда ж бежишь ты од меня?
Куда скажи? Я за тобой в огонь и воду.
Никуда я не отпущу тебя.
Никуда я не уйду, пока не скажешь ты мне
Зачем вы спрятались в тучах?
„Мы спрятались в тучах, - сказали они мне, -
чтоб забыть его, себя, их, нас и
много еще странных лиц”.
Они боятся всем открыться.
И я боюсь всего на свете.
Не знаю, что делаю я здесь.
В моей душе на небесах:
Солнышко светит не угасая, и тучки,
Тученьки мои – белее как снег и милое как пушок.

Не знаю, где душа моя.
Летает в облаках.
Все так в признаниях душа моя,
Бежит от всех,
Куда тропа ведет.
Ведет она сквозь небо, тучи и моря.
„…Во мне конец” – подумал он.
Все так же мы бежим от всех
Не знаю зачем и куда,
А ведь конец все же в Земле.
И тянет нити лесоруб, чтоб нас держать
В глухие и темнее ночи.

Чудес у нашому житті багато:
І море, сонце і земля.
Усі вони, мов те чудо
Навколо нас кружля.
Пливеш ти морем – сонце, землю бачиш.
На берег зійдеш ти
Назад подивишся, а на морі сонечко блистить
Сірим, жовтим, червоним кольором.
Хіба ж не чудо це!
Найліпше чудо на землі, на небі й морі.

Огорнені в звичну тугу буднів,
Перекотилися за поріг
Відсутності голублених мрій,
Крадькома опускаємося
В туман диму і алкоголю.
Маленькі дачі, шість соток
Для кожної,
Яблуня біля хати з білого
Каменю:
Ми з тобою в двох кріслах,
Пляшка шампанського
По-винному піниться
У відблиску вогню ламкого,
Маємо ніч до роздумів,
Маємо час до прогулянки,
Маємо час до спостережень:
Сусіди лише погодинно
Тут з липким задоволенням
Прополюють полуниці,
Заливають горілкою
І зеленню хижою
Відсутність можливості
Бавитись з землею завжди.

Серед ночі ритмічно гойдалка
Хилитала своє тіло
І двох розгублених.

Помаранчевії стяги
Помаранчеві стрічки
Ви джерельця для наснаги
Наче лавові річки

Що з народу витікають
Із вулкану почуттів
І до себе залучають
Тих хто жить так не хотів

Як жили усі віками
Вірячи злочинній владі
І чекаючи, що з нами
Вона стане жити в ладі

Марні ті були надії
Але й крові не хотілось
Та тепер часи не тії
Треба щоб у мозок в’їлось

Що добром добитись можна
Значно більшого за зброю
І спокійно, не тривожно
Порішити все без бою

Й запорожці могли б так
Добиватись перемоги
Під бандуру і гопак
Були б цілі руки й ноги

Та, на жаль, таке не склалось
Не було угод у світі
Щоб усі їм підкорялись
Щоб кордони не змінити

Жили люди і чекали
Може завтра чи сьогодні
Будуть жертвами навали
І опиняться в безодні

Ось тому й точили зброю
Свою землю захищали
Йшли на ворога до бою
І життям ризикували

А тепер достатньо квітів
Усмішок, пісень і танців
І собою володіти
Щоб прогнать не тих обранців

Грузія та Україна
Показали всьому світу
Ця методика єдина
Перемога через квіти

І не треба нас лякати
Що ОМОН в боєкомплекті
Не зірвуться ті гранати
І не буде крові й смерті

Бо міліція все бачить
І з народом не воює
А це, люди добрі, значить
Що народ туди крокує

Де сховалась його доля
Він не злиться не лютує
І не робить людям болю
Він майбутнєє готує

Світ не бачив ще такого
Що це? Бунт, чи якесь свято?
Якщо бунт, то проти кого?
І кому народ присвятив

Свою витримку і волю?
Та чому немає гніву?
Танці та розваги вволю
Чуємо багато співу

І практично нема вимог
До держави та до влади
І немає гнівних вимов
До існуючого ладу

Нема гасел щодо пенсій
Чи підвищення зарплати
Ультиматумів, конвенцій
Що цим людям треба мати?

І чому їх так багато?
Сотні тисяч на майдані
Мусять місяці стояти
Щоб отримать вірні дані

Тобі немає ще трьох років
Та багато вже ти знаєш
Ще нема в тобі пороків
Ти про звірів своїх дбаєш

Тобі вони - живі діти
Ще беззахисніші тебе
Знаєш де треба радіти
А коли ревіти треба

Тонко гумор розумієш
І смієшся там де смішно
Може інший так не вміє
Відчувать що смішно вийшло

Ти тепер знаєш ті слова
Яких в садку не можна мовить
Та ти говориш їх бува
Як вихователька “замовить”

Ти дуже рідко рідко плачеш
Та й плачеш зовсім неглибоко
Якщо ти інше щось побачиш
То зразу ж сохне твоє око

Ти вже особина достойна
За себе можеш постояти
В тебе реакція убойна
Як хто насміливсь ображати

Та діда й бабу поколотиш
Як щось таке не по тобі
І не завжди прощення просиш
Скоріш замкнешся у собі

Як хтось тебе за це накаже
Ти підійдеш і нам на вухо
Сакраментальну фразу скажеш:
“Достала ты меня, старуха”

Ну а буває симпатично
Ти “гаравиш” про свої біди
Або отак самокритично
“Я шо плохая? Скажи діду”

Як я скажу, що “ти плохая”
То можеш в очі діду плюнуть
Хоча прекрасно дуже знаєш
Що можеш носом в куток клюнуть

Буває нам ти дорікаєш
“Так делать, бабушка, нельзя!”
Як захворієм – то ти дбаєш
І ми з тобою є “друзья”

Коли ми миримось з тобою
Мізинець схрещуєш ти з нами
І це розчулює до болю
Нема роздору між панами

Твої емоції безмежні
Як любиш ти, то аж до неба
А як ненавидиш – до вежі
Тоді в істериці б’єш себе

Та ти ненавидиш так рідко
Ти все повторюєш за нами
Буває що творим ми гидко
Хоч розумієм це і самі

Тобі ще жити і творити
Ти пташку ось намалювала
Так не малюють інші діти
Та ти й себе цим шокувала

Приймає ванну твій папуля
А ти благаєш під дверима
Якби відкрив він – ти як пуля
Була би зразу вже за ними

Щоб подивитись як він голий
Похлюпать батечка водою
Поспівчувати що він кволий
Та щоб погрався він з тобою

Ти любиш діда годувати
Питаючи: “А це за кого?”
Ти любиш ліжко прибирати
Та так щоб далі від свойого

В сім’ї ти начебто пізнайко
Усе навкруг тебе цікавить
Та ходиш без трусів і майки
Ніхто одітись не заставить

Хай навіть холодно в квартирі
Ти дуже любиш халабуду
Ти казочкам дорослих віриш
Чекаєш від дорослих чуда

Окрема мова про комп’ютер
Бува пролізеш під стільцем
Поки працює любий футер
І вирубаєш олівцем

А там важливі дуже дані
Пропала праця трьох годин
Отож, маленька наша пані
Причина звуження судин

Ти любиш гризти грифеля
Від олівців та стрижень ручки
Нема більш ручок у Руля
Від любознавчої онучки

У тебе зуби тоді чорні
Язик обмазаний у пасті
І твої рученьки проворні
Тобі нема куди покласти

Ти з компом граєш у ті кульки
Про ялинку вірші знаєш
Ти любиш саночки та гульки
Вже й коляску лялькам маєш

“За маленьким” сама ходиш
І не просиш допомоги
Щось десь губиш, щось знаходиш
Несповідані дороги

Ти заповнюєш собою
Майже весь наш вільний час
Коли граємось з тобою
Швидко плине час для нас

Кажуть, мертві сорому не ймуть.
Тільки ми так хочемо ще жити!
Дарував Господь нам хресний путь –
Доспівати б треба, долюбити.

Запрограмували на добро
Мудрі предки всю людську родину.
Не пасує їй рабів тавро –
Всі ми кровні діти України.

Час вже уладнати цей бедлам,
Визначитись з лідером толковим.
Поспішімо, люди, в Божий храм,
Поки кінь надій не збив підкови.

Ви, нащадки нерадиві,
За що Україну
Розікрали, розпродали,
Створили руїну?
Колись щедрі хлібом ниви
Бур'янами вкриті,
А звитяжнії фортеці
На кирпич разбиті.
В чисту, як вода джерельна,
Прадідівську мову
Домішали сурогатну
Російську полову.
Ви ж, таким своїм каліцтвом,
Хизуєтесь всюди -
Не ганьбіть себе, безпутні,
Позбудьтесь полуди!
Озирніться, подивіться
На рідну вкраїну,
Котру в світі попихають,
Як ту сиротину:
Діти ріднії, невдячні,
Її одцурались,
В чужі землі, за багатством,
Блукати подались.
Годі, годі, схаменіться,
У вас ж бо є мати,
Вчитись треба своє щастя
Вдома будувати!

Ніжно, ніжно, ледь відчутно,
Колихала душу тиша,
Місяць у вікно вливався мутно,
У кутку шкреблася миша...
Але сон не йшов у очі,
Серце калатало в грудях,
Мов розповідало ночі.
Про що мовчатиме при людях.
Відкривши ночі всі секрети,
Під ранок серце утомилось,
Й, оплакавши гіркі сюжети,
Воно нарешті вгомонилось.
А душу й далі колихала тиша,
Й шкреблася зовсім поруч миша...

Еще один день
уйдет от нас.
Еще одна ночь
к нам прейдет.
И мы не сможем
в ту ночь
уснуть до утра,
и не сможем
догнать убегающих
вдаль лошадей.

Еще одна зима от нас уйдет.
Еще одна весна к нам прейдет.
Еще один снег растает
И уйдет навсегда,
и лучики тепла
нам прочтут стихи без слов.

Еще один раз
мне не догнать
осенних косых дождей.
Еще один раз
мне не догнать
холод зимних ветров шальных.
Еще один раз
мне не догнать
весенних лучей тепло,
и мне не догнать
улетающих вдаль журавлей.

Может быть я
себя подарю тому,
кому я очень –
очень сильно нужен.
И, знаешь ли,
я оставлю себя для тебя.
И мы догоним то,
Что мне одному не догнать.

Трохи приречено розгойдуюсь,
Зачеплена за тебе
Твоїм лише бажанням
І рукою, що стискає напружено
Порівну всю сутність
І в окремості, ніби черешні,
Губами заторкуєш,
Пригнувши мене розгублену,
Мене сумуючу,
Мене кохану.

Останні ночі приносять тільки
Відчуття розлуки.

Возможно, я тут,
очки темные, сижу в парке,
жду тебя, возможно похудел,
из бутылки кока-колы пью закарпатский,
возможно, свихнулся,
ну, как, тут не свихнуться,
тебя любить…
это что нужно сделать с сердцем,
это что теперь считать любовью…
Если не больно?
Да, возможно, я тут,
только что пробежал чей-то ребёнок,
переглянулись,
он подошёл,
я сказал ему, что жду,
он показал на птиц, улыбнулся:
„да, они вернулись”,
Только, что подумал…
что так тебе и не пел,
о тебе-да , без тебя-да,
вдыхал из последних сил, миллион сигарет,
а тебе - так и не успел.
Остался в прошлом веке,
не сдался в последней драке,
не умер тогда от смеха,
умер, потом, на бумаге…
И теперь ничего личного,
всё в прошлом,
Кстати, мне тот «я» больше нравился,
хоть и он не был отличным,
скучным,
странным,
Не задушил тебя при первой встрече,
И вообще с тобой не справился,
И вообще уже вечер.
То, самое время.
Скоро одноклассницы начнут разводиться,
первая любовь и всё-такое,
я прировняю победы к пораженьям,
и подумаю о том, чтоб ещё раз влюбиться.
Ведь не зря же в этом году прилетели птицы.
Вернулись птицы.

Кажеш, облиш як є.
Кажеш, що будеш другом.
Кажеш, серце твоє
Не витримає напруги.
Кажеш, в очах моїх
Ніч наче тоне в вогні.
І лиш серце - моє! -
Десь там на самому дні
В тихій істериці б’ється:
«Забуду тебе!» Нещасне;
Аборти кохання – чи вперше?!
Відімре, відпаде та згасне,
Як в білої ящірки хвіст, -
Те серце! Нехай конає.
Нове відросте. Кохає?! –
Дурне. Та і хто зважає...
Кажеш, лише кохатись?
Кажеш, це все не жарти.
Кажеш, задзвониш завтра....
Не буде пожеж! Не вартий.

Ти велика Україна
Волелюбна та розумна
Час від часу твої зміни
Відбуваються безшумно

І народ не ліз до влади
Він собі – вона собі
Та зросли в країні вади
Як нариви на тобі

Світ не став нас поважати
Що Зімбабве що Вкраїна
Скільки нам іще страждати?
Люди в тому не є винні

Плодородні наші землі
Та копалини корисні
Тільки сили якісь темні
Над Вкраїною нависли

Ми їх викриєм напевно
Ми тепер дихнули вільно
Ми ж зібрались недаремно
На майданах стали щільно

Не останні ми у світі
Літаки наші найкращі
Жінки кращі, кращі діти
Ми не вилізли із хащі

Астрономи цілий вік
Світ дивують відкриттями
Пересічний чоловік
В Україні не без тями

Безвідкатна зброя наша
Наші танки та гармати
Це і так вже повна чаша
З чого можна починати

І до влади лине розум
Треба щоб до неї профі
Пішли люди через роздум
Працьовиті і не трохи

Світить зірка України
Віримо що щастя буде
Вірити у це повинні
Бо без віри – ми не люди.

Перемога вже за нами
Правда з нами, добро й віра
Під Богдана прапорами
Не порушили ми миру

Здатні ми на дещо більше
Лишимо жебрацьку долю
І про це я пишу вірші
Про звитягу і про волю

Трохи менше половини
Як не жаль, не пішли з нами
Та у цім вони не винні
Їх усіх ввели в оману

Правда вилізе назовні
Правди ніде буде діти
Будуть скоро столи повні
І щасливі будуть діти

Все у нас є – успіх, розум
Є весела, добра вдача
Працелюбність, мудрий роздум
Усі якості козачі.

Widać wakat był w niebie
Drogi mały Marcinie
Bóg powołał tam ciebie
Żal zostawił w rodzinie

Płacze tatuś mamusia
I dziadkowie są w smutku
Tyś do nieba iść musiał
Chociaż taki malutki

Tam wśród grona aniołów
Będziesz uczył się latać
By zlatywać do dołu
I tu czuwać nad bratem

Ty kochany Marcinie
Ze swą duszą nie dużą
Pozostaniesz w rodzinie
Pąkiem wiosennej róży

Żegnaj dziecię miłości
Żegnaj duszo bez skazy
Nie przyniosłaś radości
Tylko smutek na twarze.

Намоклі кульбаби свої попсували перуки
Намоклі стоять і чекають на дотики вітру
Себе віддають у чиїсь незіпсовані руки
І сивими нотками вкраплюють зелень-палітру.

Каштанові факели оду виспівують літу
Почесні доріжки, алеї вітальних маршів
Там поміж кронами сонячна спрага розлита
Мазками густої сліпучої фарби-гуаші.

А пух тополиний танцює у п'яному вальсі
Під звуки відчинених навстіж кухонних вікон
І хтось зафіксує на плівку аматорські танці
Прихопивши з собою на вулицю кенон чи нікон...

Коли приїжджаєш,
А стіни нашіптують певну неприязнь
Не маєш чого сказати,
Вилизуєш залишки прісних розмов.
Якась неприємність
Не зіпсує тобі настрої літа...
І навіть самотність -
З девятого поверху вид на любов,
Ще більше підсилена
Радіоджемовим роком...

***

Крани до вікон тягнуться
Крани стають в облогу...
В місті усі не помістяться
Через місяць - знову в дорогу...

Дорожчає життя від спеки діалогу,
Чим гірше буде людям – тим краще аргумент
І вже везуть людей, везуть на допомогу,
І знову на Майдані порівнюють процент,

І долі переваги, і шанси перемоги,
І платять безробітним сто гривень за юрбу,
І знову на коні, і в лаврах демагоги
Готують наш народ іти на боротьбу.

На кожне плече по крилу
у кожну долоню по серцю,
відчуй, що це таке,
коли розриваєшся навпіл.
Язичницький регіт за спиною,
нагострені ікла і кігті,
відчуй себе краще мавпою,
тоді ніхто тебе не помітить.
Ти сам...
Небеса в перламутрі,
загорнута думка в папір
(це щоб її не забути)
і кілька віршів у пакеті,
і мрії закладки до снів,
і більше нічого...
Лиш німб лежить біля ніг...
Відчув себе майжеангелом?

Не встиг...

Капля за каплей с кончиков пальцев
Тихий бессовестный яд графомании...
Себя ненавижу. Мне нужно лечиться.
...Капля за каплей уходит озноб.
Сердце защемлено грустью, как дверью,
Что ж ты поешь так бездарно, без слуха?!
А если узнают?! Смеяться б, забыться,
Совсем отказаться б от слов...

цикл "жіночі портрети"

Ти – світлий пуп’янок волосся,
Зав’язаний вчетверо
Синьою гумкою;
І чорно-перкалево-ситцева
Вуальна маска;
Ти – тіло, трохи обм’якле
На литках і передпліччі;
Біла намітка, що влітку
Натирає чоло,
Належить до приданого
З іще двома,
Хусткою з дому,
Бабусиною, як і вона
Обмотуєш в келії крижі,
Затерта молитовна книжка
З образком посинілим ангела,
Що тобі у десять років
Подарувала шанована вчителька,
Недопалок свічки з торішньої
Прощі,
І одна червона панчоха,
Що роздерто хиталася
На кущі під чернечим домом…
Ти – ніби наречена,
Ти – ніби матір,
Ти – ніби дочка,
Ти – ніби трохи боїшся жити.

Гріховна панчоха завстидано
Зміряна,
Так гарно прилягла до ноги.

Задуха... знічев’я. Холодний коньяк.
Ілюзія ночі. Момент насолоди.
Акорди небес. Клітемнестрові оди.
Хропе очманілий від сонця собáк.

Ілюзія миті. Потомлені руки
Стискають у пальцях манірний кришталь.
Стоїть на полиці обідраний Даль.
І тільки в середині — голос... чи звуки.

Покличуть і змовкнуть... Останній прикажчик
Цей голос, що виник зі змучених ран.
Я — тінь віддзеркалень, квадратний екран,
Я — пам’ять, я — ера, маршрутний покажчик,

Який розлетівся. (То був ураган:
Підняв над землею, підняв над морями.
Я виринув з пекла. Я сонце на плямі.
Я голос, який увійшов у Коран).

Пустеля. Коралі. Стихійні циклони.
Адепти магічних хоралів і знань.
Вони помирають, не маючи клонів,
Вони помирають без зайвих змагань.

Мене вже немає. Я в космосі. Атом —
Це я. І не треба шукати причин.
Така круговерть. Не вдалось лише взнати,
Що буде, як світ перетворять на тлін...