Любов у стилі постмодерну
Розжевріла в пору студену.
Надіюсь, що не Мельпомена
Прийшла до мене?..

Твоя білизна збуджує в мені…
ні, геть не те, про що ти зміркувала
(хоча і те також).
Вона пробуджує щось дике і нестале
і кидає у в дрож.

Твоя білизна «Dolce & Gabbana»…
Вона жахлива! Скинь її негайно!

У тебе закохатися так просто, ... неймовірно
Немов єдине слово вимовить! … німому
Ти так потрібна в цьому світові! … нікому
Таких, як ти, більш просто не існує! …божевільних

І знову ти наснилася мені… Орисю
Життя без тебе стало б не таким. … поганим
Багато в ньому учинила ти. … прогалин
Не йди від мене! Чуєш? Не іди! … котися

Ти не зможеш мене простити
i я сам себе не прощу -
ми умiли тiльки любити,
простягаючи руки дощу...

Ця раптова печальна повiнь
каламуттю усе покрива...
Ось погаснув останнiй пломiнь
i твого, i мого тепла...

Серце вкрилося кригою болю -
там надворi буяє весна!
Я полишився вдвох із Журбою,
Ти ж зі Смутком разом пiшла.

Галинi
Крапелька дощу -
Невеличка, нiжна.
Крихiтна снiжинка -
Чиста, бiлоснiжна.
Я тебе люблю,
Я тобi радiю,
Всi свої чуття
Вкладую в надiю.
Ти - моя маленька,
Ти - моя кохана.
Берегтиму тебе
Нiжно i старанно.
Як малу краплину,
Як крихку снiжину,
А якщо ти зникнеш -
Разом і я згину.

Я просто згадую твоє тепло
І руки стримні, й винуваті очі
І слова грім забувся вже давно
Я пережити все це знову хочу.

Собі брехати і тобі, і нам.
І тільки миттю цею дорожити
Жила без тебе – просто йшла по швам.
Тепер без тебе як це - танути чи жити ?

Ревти левицею, кидатись на ножі
Лизати рани й посипати сіллю
Змиритися з балансуванням на межі.
Вмикати день, а насолоджуватися тінню

Чому сьогодні саме ці думки,
якраз тепер, коли почала забувати
Ну що це знов, в які тепер ставки?
В які тепер себе кувати грати?

Ні – це тепло! Нехай воно буде́!
Нехай з потріпаними нервами пограє
Нехай реальності моєї ще вкраде.
Як дивно? Воно й досі зігріває.

Присвячується Яну Тірсену

За чашечкою кави з коньяком,
Із шоколадом присмаку гіркого
Задумався, чому нема нікого,
Хто розділив би почуття мої?
Немов отрута хижої змії,
Самотність роз’їдає мої груди…
Ні! Буде ще кохання! Буде! Буде!
Якщо не так – навіщо живемо?

Так повільно, як падає сніг восени,
присипаючи жовч розпашілого листя,
мелють жито життя
безупинні млини —
перетворюють літо на зиму імлисту.

Біле борошно згодом засипле дахи
і застигне. Зупиниться часу перебіг...
Два самотніх листки —
наче жовті птахи —
зимувати лишаться на чорних деревах.

О. Бобошкові

Напиши мені вірш.
Загорни у сувої туману
сутінкові будинки,
вологість нічних ліхтарів
і краплину тепла —
нетривку, та солодку оману,
тихий вогник,
що стомлені душі на мить відігрів,

відібрав у густої,
гіркої, мов дим, порожнечі
загазованих вулиць,
чужої, мов «секонд», юрби...
Напиши про ймовірність
і про неспроможність утечі,
про оте неможливе,
розкішне, болюче «якби»...

я на тебе чекаю, і вірю, й молюся за тебе
і навіки, і прісно, і вчора, і завтра, й сьогодні
я любитиму тебе, я боготворитиму тебе
аж допоки мене не поглине небесна безодня

хай жити без тебе мені нині боляче й важко,
і самотність хай горло стискає клешнею залізно
нехай серце скривавлене скиглить, як зранена пташка
та я вірю, я знаю, ми стрінемось рано чи пізно

світло сонця мені нагадає, як ти усміхалась
а краплити води все розкажуть про твої цілунки
ти у кожній піщинці, у кожнім листочку відбилась
ти земля, ти повітря, без тебе - ні мрії, ні думки

ти прийдеш, і прихід твій із серця нудьгу мою вижене
а поки вкриваюсь печаллю, як пам’ятник купоросом
хто ти? ти богиня, велика, прекрасна і ніжна
хто я? тільки вкинутий в омут життя поет і філософ

розгойдайся же, мила, на гойдалці щастя під сонцем
легка і прекрасна офелія, тиха лілея
щоб міг я забути, реальність це є, чи лиш сон це
щоб міг я нарешті відчути ніжний подих морфея

я крокую бруківкою шляху, що мені судився,
не жаліюсь, не плачу, долаю за милею милю
якось в тяжкім спочинку твій образ до мене з’явився
і тепер я натхненний - усе в цім життя я осилю

бо десь там, де мій шлях упирається в замкові мури
де земля переходить у небо, зелене в маренго
ти на мене чекаєш, твій образ плин днів не замулить
ти моя нагорода, мій спочинок, я - твій Айвенго

Душа моя не витримала тиску -
Затоптана ногами у асфальт.
Я не розгледів за снопами блиску
Душі твоєї сірість жовтих шпальт.

у той момент коли уже співають
я тільки пила своє "не п*яній"
а ти кохав тих всіх що не кохають
а я кохала тих
...цей світ не мій...
уже намокла моя сигарета
бо хтось сказав що завтра буде дощ
і розвалилась з гарбуза карета
і черевички зрештую також...
ти не знайдеш мене по аксіомах
по паралелях на чужих шляхах
цей світ для мене...
серце в переломах
ну а душа................
захована в бинтах
і сумно так вмирають теореми
під нігті цвях забитий ніби знак
ти не знайдеш мене...
а дійсно, де ми?
мій світ так міцно стиснутий в
кулак....

Ці квіти подаровані не мною,
Але вони - для тебе і тобі.
Вони так пахнуть сонцем і весною,
Вони найкращі на усій землі.

Вони навмисно виросли для тебе,
Для тебе і зівянуть у руці,
Лишивши спогадом частинку неба
І кілька слів на білім папірці.

Словами квітку годі замінити
І неба не втримати у руках,
Але ж як хочеться і далі жити,
Якщо ті квіти назавжди в думках.

Ти трунар і могильник, працюєш за вільним графіком
Ти на цвинтарі сторожем, в церкві святим отцем
Сповідаєш, вбиваєш, ховаєш, керуєш трафіком
І гордишся своїм презентабельним (чим?) лицем.

Ти влаштовуєш мітинги попід своїми ж вікнами
І ти сам собі лікар, психолог, суддя і кат
Маєш справу з „тупими”, „б...ми”, „свиньми”, „каліками”
І щоденно народжуєш безліч корисних порад.

Ти не той, кому можна брехати чи можна вірити
Ти вигадуєш загадки, сам же вирішуєш їх
Можеш тисячу раз відрізати і раз відміряти
Будувати висотки, а вибрати тихий барліг.

Помічаєш лише головне – забуваєш літери
Ставиш знаки питання для когось тавром на чолі
Від усього ховаєшся, прагнеш аби помітили
Ти виконуєш ча-чу на дуже тонкому склі.

Може ти одинокий, а може один із тисячі
Не судити нікому, ти з часом відчуєш сам
Що зрадливі твої ідеали як маски лисячі
А численні словесні па – непотрібний спам...

Скрегоче осінь.
У пазурах вітру
Від світу
сховалось життя.
У мить забуття
рвалось крізь грати
Клітки…
Дивне чуття.
Відчуття.
Передчуття…
Скривджене.
Зраджене.
Скинуте.
Де воно?
В іншому вимірі.
Тіло давно
охололо. Відмерло
Фізично.
Воно не страждає.
Кохати –
тепер не кохає.
Досить звично.
Смерть забирає
Здатність відчути,
слухати,
Чути і прислухатися…
Змагатися?
З ким або з чим?
Пізно. Нічим.
Нічим не повернеш його.
Тіло
Згоріло, зотліло,
звільнилось…
Душа – жива.
Народжена для вічності.
Незвичності.
Крива.
Крива її долі.
Кривава доріжка.
Остання усмішка
В хвилину вибору.
Коли думка
надходить вихором.
В майбутньому
–божий суд.
Палець вгорі
чи внизу.
Стукіт
важкого тризубця.
В краплях
дощу упізнають
грозу…
На страту
ведуть самогубця.
20. 11. 2002.

Ми служимо
епосі SMS,
Коли слова
пахнуть непотребом.
Біду передбачить
пес
Виттям на
мистецтво погребу.
Навколішках
перед TV,
Приклеєні
до дивану.
По лікті
в електрокарові
У битві
за нірвану.
На хвилях
нудного радіо
Банальні,
затерті фрази.
CD на
заміну аудіо –
Вперед
за моднішою фазою.
Не втратити
б дарма часу,
Мавпуючи
мобільну моду…
Нічної вулиці
гримаса –
Казанови
жіночого роду.
29. 05. 2004.

Сплюндровані тролейбуси
Хитають стегнами.
В тумані з сорому
Прагнуть сховати очі.
Електрокров розіллється
Венами,
Вдихаючи рештки ночі.
Снує ще тільки натяки
Заповнене нутро.
Запліднені тролейбуси –
Майбутні породіллі.
У своїй нудоті
Поряд з цнотливим Авто
Ви просто дешеві повії.
Ви без вінчання,
Вам не до одруження…
Вам важко зносить
Цей лихий недуг.
І ви байдужі
До чужого судження
В передчутті страшних
Потуг.
Зупинки, мов ті акушери,
Уміло приймають
«Пологи».
Ліхтарі – безсоромні торшери –
Пліткують про гріх
Дороги.
Щодня одне і те ж –
Навала клонів.
Тролейбусних мас
Примітивний ген.
Повії у пошуках
Істин ікони…
Розкаяння Магдален.

Додати
до любові
молока,
Як радять
англійці
зробити
з чаєм.
І мовчки
дотягнутись
до дзвінка
На дверях
мого одчаю.
Рибалити мрії
в озерах сну,
Відкрити
очі уяві.
І пензлем
ввести між
сніги
Весну.
Молитись
її появі.
Я часто
змінюю
папери на
мольберт.
Палітру слів
– на фарб
калейдоскопи.
Складаю все
застояне в конверт.
І щиро
співчуваю
рудокопам…
(Хоч я
одна із них).
Аж сором бере
за те,
що псую
папір.
А може,
це тільки
перший крок
До істини…
В мені,
буває,
так лютує
звір,
Що навіть
святині
здаються злісними
(І не писати
тоді вже гріх).
28. 11. 2003.

…Even when I dream of you,
The sweetest dream will never do…

Дай мені зефіру своїх вуст,
Поцілунковий десерт запропонуй.
Випить чаю ніжності примусь,
Фруктами розлуки загартуй.
Залиши свій кавовий погляд
У дзеркалах моїх очей.
Не дозволь подавати холодним
Гарячий напій палких ночей.
Подаруй із серця мармелад,
А з душі – запашний льодяник.
Дай цукровим емоціям лад,
Приготуй карамельний ранок.
Джем своїх обіймів намасти
На запечену булку тіла.
І дозволь скуштувати торти
Твого кохання, щоб я зомліла.
Коктейль взаємності спрагу втамує.
Ваніль любові – це запах тонкощів.
Апельсини зіниць особливо смакують…
Я просто обожнюю твої солодощі.

За
крок
до
смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не
вміють
Танути
легко
і
ніжно,
В
свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на
асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З
мокрих
вій.
І
хоче
зимову
буденну
І
сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть
снігів
–це
чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня
тих,
що
співають
У
терні.
Це–
жертовний
символ
Весни,
Де
сніги
є,
на
щастя,
Смертними.
1.07.2004

цей день минає. цей осінній день
один із сотні днів похмурих року
і ти така ж, як він, і я, нівроку,
не відчуваю більш тепла людей

туманом вкритий вулиць лабіринт
лиш ліхтарі, як жовті монстрів очі
я міг би щось сказати та не хочу
і голову немов закуто в бінт

невже мій шлях вже не через зірки
а крізь оце самотнє мертве листя
чи я втечу іще від падолисту
на берег щастя вічної ріки?

і я застиг, мов муха в бурштині
не ворушусь, не думаю, не знаю,
повзу туди, де стіни затишні
немов слимак, додому шлях шукаю

там затишок, тепло і доброта,
там хліб і чай вприкуску з цукром білим.
і там живе зі мною моя мила,
і на стіні зображення Христа

лише тепло очей не остига
в страшний мороз і в найдикішу бурю
ти моя свічка. як тебе люблю я!
ти мій маяк, що блима здалека,

о, як же хочу я туди піти,
до цього тихого мого земного раю
та щось мене у холоді тримає...
благаю, падолисте, відпусти!

Цей світ помер, вітаю, світе мій...
Я наче мертвий цвях у горлі лютім.
Мої кінцівки, труп’яні і здуті,
З них витікає оливковий гній.
Я ще живу. Вітаннячко, життя!
Чи вже помер, чи вже нарешті зомбі?
Рука відпала, поспадали пломби,
І мій язик зчорнів без вороття.
Я під вогнем піддослідних людей...
Вдивлялись, а тепер лишили гнити.
Два рази вдень питають: хочеш пити?
Вітаю, люде, з храму без дверей.
Самотня смерть і трохи півжиття.
Б’є у кінцівках струм, неначе жалить,
І голос внутрішній мене кинджалить,
А з кишок висипається сміття.
По венах кров вогненна не тече,
А кисень вийшов мій назовні вчора,
Сьогодні я, не маючи опори,
Просидів в кріслі, відсидів плече.
Життя квадратів натще відійшло...
Усе криве, обличчя аморальне.
І лист в шухляді, жовтий, вакханальний,
Лишився - мертвий труп - моє зело
Лишив на вслід, чи дійде, чи згниє,
Як я тепер під впливом креогену?
У моїм тілі розложились гени,
Та крізь безмежжя чорний крук снує...

Допоможи мені тебе забути,
Не бачити тебе й не чути...
Та лиш уявлю, що тебе не побачу,
Одразу ж моє серце плаче.

Серцю розум каже,- Досить,
Слізьми своїми землю росить.
Облиш ти марні сподівання -
Взаємність не знайде твоє кохання.

Ти замків не будуй з туману,
Очисти душу від дурману,
Що розпалив холодну кров
Й в оману вводить знов і знов.

Та серце розуму не чує,
Лиш образ твій над ним панує.

Я - це біль, а біль - це я,
І ми злилися воєдине.
Із смутком поєдналась я,
І цвіт весни моєї гине.
Вмирають віра і надія,
Та не знайду ніде любов...
А у душі одна лиш мрія -
Зігрілась щоб застигла кров,
Бо овива її шалено лютая зима.
І, ніби пазурами лева,
З грудей біль серце виїма,
А подих перейма сталева
Гарота - ката інструмент.
І інквізитор мій злостивий,
Що трунок в серце ллє жахливий,
Гучний справляє вже банкет.

Такі слова… А пристрасть - Мрія…
Аж паморочить в голові…
Якби ж не слово те "Н-А-Д-І-Я" –
Подумала б, що це мені :)

То поцілунок чи лиш подих вітру
Торкнувся ніжно так мого обличчя?
Прилинув десь із Твого світу...
Це все було чи може сниться?

Чекаєш? Може думаєш про мене…
Коханий? Поки… ні, але надія,
Що доля нас таки наверне...
Я тут… Я поряд… Твоя Мрія…
30.11.06

Умійте дорожить коханням,
Його плекайте повсякчас,
Воно - не пристрасні зітхання,
Що так колись проймали вас.
Все буде: хліб глевкий і прісний,
І хмари, що тіснять блакить –
Кохання - то неначе пісня,
Яка складається не вмить.

***
Коханням дорожити треба,
З роками вдвічі дорожить...
Воно - не дар нічного неба,
Аби окрилити на мить.
Все буде: і тривога пізня,
Й сльота затьмарить білий світ.
Кохання - вистраждана пісня,
Одна на двох до скону літ.

* * *
Самоту обіймаєш ночами
Ти, відверто забутий весною,
Та торкнися до вітру думками
І опинишся поруч зі мною.

Як душа твоя хвора на холод,
Затягнулися кригою мрії,
Я відчую твого болю соло.
Я прийду.
І любов’ю зігрію.

19
В душ наших теж є торжище своє
Й на нім міняю пасмо я на пасмо --
Хай осявають пам'ять нам незгасно:
Твою -- з чола каштанове моє
Й, мов локон Муз для Піндара, стає
Й тобі тим, чим він тішивсь повсякчасно;
Мені ж взамін хай сяє так же ясно --
Що, мов крило вороняче, -- твоє.
Здалось, мій любий, -- тінь на нім лежить
Вінка лаврового -- настільки чорне.
Цілунками я буду ворожить
На ньому, коли смуток знов огорне.
Зігріте серцем, хай воно лежить
На грудях тут -- й коли вже смерть пригорне.

18
Волосся пасмо ще не дарувала
Нікому я, крім тебе, любий мій;
І ось воно вже у руці твоїй,
Яке я щойно у своїй тримала.
Ще вчора моя юність відбуяла,
Й коса коротша -- вже не стрітись їй
І синьоокій квітці польовій,
Що одна в одну їх колись вплітала, --
Й прислужиться мені хіба лиш тим,
Щоб затіняти сліз моїх сліди.
Лиш Смерть зітне -- вважала, але в цім
В Любові першість -- в ладанку вклади:
Знайдеш моєї матері на нім
Цілунок, як та йшла вже назавжди.

17
Поете мій, всіх нот можеш торкнутись,
Що Бог вмістив між До своїми й Сі,
Й мелодію добуть у всій красі
З гармидеру світів, що зіштовхнутись
Готові -- й цим на нужди відгукнутись
Людей нагальні: їм же віддаси
Й вже їх її підхоплять голоси.
Це -- Бога дар: його вже не позбутись.
Та щоб вливсь і моєї спів струни,
Коханий, у пісень твоїх розмай --
Лиш радісно звучать їй чи в тони
Свої ввіллє хай смуток і відчай?
Й тінь, де співать -- від пальми чи сосни?
Й заснем де після співу? -- Вибирай!

Там, де Тиса тече під горою,
Де сріблясті верби шумлять,
Там ми зустрілись з тобою
Й стежиною пішли гулять.

Ясне сонечко гріло в обличчя
Крізь криштального неба блакить,
І раптово твоє ясне личко
Про любов почало говорить...

Ах, які твої вустонька ніжні
І чарівні твої слова
І блищали закохано вічі
Мов бурштинові вогника два.

Там, де Тиса тече під горою,
Де колись ми зустрілись з тобою,
Там у серці розквітло кохання
Навіки без олжі і зітхання.

Я знову хочу як раніше сам на сам
У мрії заповітні думкою пірнути
Й віддатися душею небесам
Й солодкий запах юності відчути
І знов такою як раніше бути
Вигадувати, мріяти і чути
Сонати серця, подихи любові
Весну у жилах і бентежність крові
Парити в мріях наче птах у небі
І серцем і душею линути до тебе!..

Різноманітний світе навкруги!
Я – дотик твій і подих, тож люблю
і пелюстки, пекучі від жалю,
і шпичаки, болючі від жаги,
і ледь помітних сутінок вуаль,
і ніч, в якій втопитися не гріх,
і неозорну та прозору даль,
і першолистя шепітки та сміх,
пташині, гомінливі навесні,
злинання в небо. Зливи водограй,
а слідом – сонця блискавки ясні,
що обведуть, мов пензлем, небокрай.
Зав’ються потім яблука рясні,
І падалок розсиплеться драже.
І я – твоє зернятко, не чуже,
то дай-но вкорінитись і мені
на цій землі, де в’ється вгору плай,
зірками де увінчаний Парнас.
Оспівували Леся і Тарас
і Гоголь – до нестями! – дивний край.
І вільне слово птахом полетить
за межі, і під сонцем, і в імлі
непереможним гімном забринить...
Я так бажаю щастя цій землі!..

Ми, сину найсильніші,
Найвищі і найбільші.
Із криці кращої кували нам мечі.
Прийде твій час і на твоїм плечі
Заплаче та, що буде нас чекати.
Заплаче мати…
А ти в забрало заховаєш біль,
Махнеш рукою тим, хто за тобою
І перейдеш, не Рубікон – життя…
І буде сповідь, буде каяття…
Або на плащаниці принесуть розтятим,
А ні то на коні, як тріумфатор…

Не бійся, сину падати й вставати,
Не бійся смерті, і не бійся взяти
На себе Хрест,
понести на Голгофу.
…впади, спочинь і піднімайся знов потроху –
Той, хто іде – не заростає мохом.

А головне - чи ти герой, чи битий,
Не гроші, не пости,
у золоті ти, чи у шматті –
Найголовніше – просто жити!
Життя - найголовніше у житті!

Ми, сину найсильніші,
Найвищі і найбільші.
Бо істини знаємо святі –
Життя - найголовніше у житті!!!

Набито вщерть...
Баптисти і туристи,
Нащадки скіфів, вихрестів, ординців...
Посуньтесь, дядьку!
Маю чим загризти.
Не пити ж Вам ту пляшку наодинці.

Бджолиний вулик. Чи циганський табір?
Торби, кравчучки, кошики, чували.
Ні місця на полиці, ані в тамбурі,
Ні – в деяких серцях – для співчування.

Там – плач дитини, там – студентів регіт...
Ковтнути! Від нудьги щоб не померти.
Тремтить земля. Життя біжить по рейках.
Попереду – все менше кілометрів.

І нам не стати, скільки б ми не скиглили,
Царями – ні земними, ні небесними.
Ні місця між державою та скіпетром
Немає, ні між Дисмасом і Гестасом.

А все ж таки погодьтесь: варто жити,
Заради завтра чи заради вчора.
Це краще, ніж лягти в чорнозем жирний
Зі смертю в парі, в чистій парі чорній –

І навіть не почути схлипи рідних,
Обличчя не побачити скорботні...
Хоча на цьому світі ми убогі,
На той нам поспішати не потрібно.

Ну що – тепер уже не так нам тоскно
Сидіти в цім вагоні-душогубці?
У мандри запізніла кличе осінь,
І клин за клином відлітають гуси.

Не нам жалітись на відсутність рухів!
Гарцює в жилах кров, душа не терпне.

Дивлюсь я на тремтячі Ваші руки –
І думаю, що нам пора по третій...

„Я бачив дивний сон...”
– згадалося Франкове —
„ ...безмірна та пуста,
і дика площина...”
Бо вивезли бійці
за примхою наркома
Великих і малих
споживачів зерна —
І, як писав Павло,
усіх – „до ‘дної ями”:
Буржуїв?
Буржуїв?
Та чорт їх забирай!..

Мабуть, не дочитали
у Каменяра,
Що „...кров’ю в л а с н о ю
і в л а с н и м и кістками...”

Вона...
Вона!
Її легка хода.
Сліди маленьких ніг Її на східцях...

Знайшов ти скарб,
здобув жаданий дар –
І прирівняв до Пекторалі Скіфської.

Вона...
Цей ледь помітний порух губ,
Цей блиск очей казкового створіння...

Нова – не перегорнута – сторінка
На тлі образ, відмов, набитих гуль.

Вона...
Ти вірив в час поневірянь,
Що рано ви чи пізно з Нею стрінетесь.
То ж хай Вона простить твою нестримність,
Твій шал бажань крізь шар розчарувань,

Твоє невміння уникати сцен
І аритмію збудженого серця...

Твоє життя
так мало б мало сенсу –
Але Вона
вдихнула в нього сенс.

Пані осене!
Як Ви вчасно...

Я варився в липневім пеклі,
Я ковтав, як отруту, спеку
І уже не вірив у щастя.

Та прокинувсь од Ваших кроків –
І забув, що сумний і кволий.
А дерев поруділі крони
Провіщали втіху та волю.

Пані осене, Ваша милість!
Довга й тепла, прозора й чиста,
По коліна в опалім листі
Як же довго мені Ви снились...
Як же довго в серці схололім
Порожнеча була і вітер...

...Я губам своїм не повірив :
Боже мій, це ж її долоні!
Це її зволожені очі
І розбитий об мене смуток,
Це кінець дощової смуги
І предтеча жаркої ночі.
Пані осене, я Ваш бранець,
Я в далеких зелених червнях
Розгубив своїх наречених,
Промінявши на Ваш багрянець.

Пані осене, я Вам вдячний :
Не згубився, не зник, не вимер.
Час – це тільки четвертий вимір,
В ньому часом буває лячно.

Непрочитана, сніжно біла,
Наче книга, що вийшла з друку,
Будь моєю, Пречисто Друга!..
Я не зраджу твої обійми.

Окрайці фраз і крихти повідомлень
утома розпорошила в мені.
Вечір'я заховало шлях додому –
хапаюся за зоряні вогні.
Ніхто мене не кличе, не чіпає,
не кидає три букви навздогін.
Вечір'я пригощає чорним чаєм
мене півмертву – мій тілесний тлін.

Чи я дійду? Та Хтось завжди доводить
до дому, до квартири, до стільця,
на тлінне тіло ллє цілющі води,
стирає втому з мертвого лиця…
Читаю сни. Він спокій мій вартує,
в порожні жили кров гарячу ллє,
запевнює мене: живеш не всує…

Я ж хочу знати: хто Він є?

* * *
Не відчуваю. Значить – не живу.
А тільки йду щаблями алгоритму.
Крокую, як усі, життєвим ритмом.
Веслую, щоб триматись на плаву.

То вже не я. То скупчення клітин.
То схрещення артерій. Душе, де ти?
Заплутана в синтетиці синтетик.
Утоплена в інформаційний плин…

Завис комп'ютер. Зависаю теж.
Затягую петлю інформаційну
на мізки. Рятуватись недоцільно,
Ти, як усі, машиною живеш.

Ти маєш гостре лезо. Ріжеш тишу
на скибки, мов достиглі кавунці.
Мій ніж – тупий, солодку тишу кришить,
як хліб, для зголоднілих горобців.

Кавунний сік вмиває підборіддя,
затягує клітини шкіряні.
Розрізана, розпита тиша літня
відкрапує передосінні дні.

Обід прощальний. Від'їжджаєш, пане,
в столичні далі, заосінні сни…
Не рушиш тиші – тиша в'яне, в'яне,
як в'януть перестиглі кавунці.

Все частіше застають
Мене глибокі ночі.
До темряви вже звикли очі.
Та все ніяк не йде до мене сон.
Взяли його у свій полон
Помисли болючі…

Вкінець заплутався життя клубок,
Сенсу мого на цьому світі існування.
І в голові немає місця від думок,
Серед яких одні лиш запитання.
І здається ніби все нормально,
Родився, вчився, тепер працюю,
Друзі такі, що хоч у вогонь, а хочеш вводу.
Але серце чинить недогоду.
Що ж ти хочеш? чого тобі ще треба?
Навіщо свідомість ти мою турбуєш?
Для чого сон мій вкрало та до мне не пускаєш?

Все що ти казав то правда,
Але маю, до тебе, ще одне прохання.
Оскільки, пусте я, без щирого кохання,
Хочу, щоб воно мене заповнило до краю,
Щоб мало я в собі шматочок раю,
Щоб в літню спеку дарувало прохолоду
Та гріло в люту зиму і негоду.
Щоб будило зранку сніданком з поцілунків
Не просячи за це коштовних подарунків,
Щоб чекало й берегло оселі нашої тепло,
Щоб ночі були ясними як день
Від ніжних пестощів й душі пісень,
Від світлої любові, пристрасті багаття.
Тоді віддячу я тобі блаженним сном,
Під шепіт хвиль, що пливуть по морю щастя.

Аркуш, залитий смутком.
Поруч - сп'яніла хвиля.
То - голосіння лютим,
то - фарбування білим.
Ніч роздає нудоту
в подорож крізь безсоння.
Потім - як тінь - акорди.
Тиша б'є в вуха ззовні.

Туманно...
Нелистопадово тепло.
Обманом
Молокове повітря затерпло.
Сльозами
Завагітніло втомлене небо.
Дощами
Вивільнятиме смуток із себе.
Смеркає.
І склянка зеленого чаю
Обпікає.
... До волі поволі звикаю...

29.11.2006

Тебе любила я - було.
Ніхто не знав про це ніколи,
Та розвиднялись видноколи,
Ставала пісня на крило.

Чом нині боляче тобі?
Не дорікай, що я мовчала.
У серці музика звучала,
Що не струна – то сум і біль.

Тебе любила… А мене
Любило все: дерева, трави
І сонця промені ласкаві,
І небо зоряне сумне.

Щасливим був самотній лет –
Тепер я все це розумію.
Не вмію так, не дам надію,
Мої слова – сухий букет.

…Тебе любила. В чарах тих
Могла століттями чекати,
Своє життя тобі віддати.
Усе в минулому. Прости.

Слухати свої руки, як трапилось бути незрячим.
Дотиком світ читати, бачити тільки сни.
Йти на знайомий запах лиш підтюпцем, мов по-собачи.
В сонця пекучих лапах грітись без новизни.

Мружитися від болю, а не від пречистого сяйва.
Дихати завжди чорним, взнавши братанням страх.
Звикнути підійматись, зіскалившись, – плакати зайве.
Знаєш, медовий присмак темінню днів пропах.

Слухати свої руки, що стали очима й душею.
Кару небес приймати сліпо за прабатьків.
Горе в собі ховати, розривши глибоку траншею...
... – Люба, нашу дитину бачить дуже б хотів...

– Любий, не стримуй сльози, синочка візьми ти на руки.
Чуєш, тримає Всесвіт пальчиками дитя.
Тісно в його долонях, як в грудях кисневим сполукам.
Чуєш..? – Бачу, кохана. Пальчики... трі-по-тять...

Я спрагло пив із келиха той біль,
Який мені сама ти наливала.
Летів-пірнав в закохану постіль,
Яку ти білим пірям залишала.

І я ловив в повітрі білий слід,
Хоча б пилинку прагнув залишити.
Але не міг спинити твій політ.
Й тому ще дужче починав любити.

Думки летіли слідом у блакить,
І серце й собі майструвало крила.
Хіба ж я міг спинити їх, убить?
Чому ж ти, птахо, в вирій полетіла?

Невже ж не вистачало тут тепла,
Чи хтось тебе тримав у срібній кліті?
А може ти химерою була –
В уяві намальоване графіті?

Чи може ти наснилася? Це сон!
І постіль, біле піря – не кохання!
От тільки серце й досі в унісон
Повторює чиїсь такі ж стискання.

—Усе буде так, як має бути,
Ми ж з тобою просто друзі?
—Наче б то,
Просто іноді я хочу тебе чути,
Просто іноді я хочу тебе бачити...
—Я для тебе значу так багато?
—Так, але... чи ж можу помилятися?
Просто іноді так треба зустрічатись,
Просто іноді так важко розлучатися,
Просто іноді так хочеться почути
Любий голос!
—Заспокойся друже!
Усе буде так, як має бути,
Я тебе кохаю,
Просто,
Дуже...

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце - богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що - з Півночі,
вітер, що - з Півдня,
і листя з вишень пахуче,
і клекотіння дикого півня,
й степи безмежні, могучі...

Із глини зліпили основу світу,
з м'якої, як хмари, бавовни
сплели дивовижне Азовське море
й спустили у нього човни:
за вітром, що - з Півночі,
й вітром, що - з Півдня,
за водограєм пахучим,
і клекотінням дикої чайки
втонули степи могучі...

Із вовни скрутили основу світу,
із глини зліпили початок.
О, Скіфія! В травах твоїх глибоких
так хочеться помовчати:
і з вітром, що - з Півночі,
з вітром, що - з Півдня,
й з дощем осіннім пахучим...

Жадаю злетіти у небо прозоре
І впасти в степи могучі!