Очима заховатись від людей
під пасмами обвислого волосся.
Віднині на набридливе: “Ти де?”
не прошепочу більше: “Ось я!”
Бо я НІДЕ – зависла на дротах
хронічного мобілобожевілля.
У клітці телефонній, наче птах, -
налякана, замучена, невільна.
Відкрий мене в мені. Твій інструмент –
то набраний мій номер телефону...

Мобілобожевільний абонент
заплутався у недосяжній зоні.

свобода не вимірюється кроками
що означають простір
між тобою і дверима
ці двері то не вихід
лише чергова пастка
свобода - то лиш у думках
лиш небо над тобою.
лиш сонця промінь. тінь.
і вільний вітру подих

так буває завжди і ніколи
просто осінь
просто нас немає
ти покликаний співати і літати
просто крил своїх
ще не відчув

* * *
розмальований місяць руками нічних ейфорій
напівсонно складає навпомацки зоряні гами
ти стоїш півступнею на білій сорочці моїй
розпанахуєш небо своїми земними ногами

розсипаєш розпуки розпутніх розплат і розмов
розпорошуєш розпач з глибоких життєвих розпадин
на біляві ромашки на ватний небесний покров
розливаєш розкуто розведені темінню вади

розійдуться плітки по закінченню префікса роз-
не придумавши слів розкидатимеш погляди мовчки
день розвішав білизну на прутах поезій і проз
розійшлися лишилось клеймо на обличчі сорочки

Я.В.
Я п’ю цей час і відстань прагну пити
ковтками довжини і висоти.
Хапаю мить, тікаючи від миті,
жую надію. Вірую. А ти...
збираєш пил з небесних черевиків,
біжиш у світ, де ти – поки ягня.
Святий ярчук – моє ягня велике
сосе життя за грудища. А я...
тягну дроти до марева з ярчати
шляхом листів, дзвінків, стрічань-розлук.
Сказати все?
Та Бог велів мовчати
звичайній смертній.
Скаже все ярчук.

ярчук – 1) ягня; 2) собака з ярчати, якого,
за народним повір'ям, боїться нечиста сила

I went into a house and it wasn’t a house –
Slow white petals from the may-tree fall;
But it hasn’t got a blackbird
A blackbird,
A blackbird,
It isn’t like a house at all

I went into a house, and I thought it was a house,
I could hear from the may-tree the blackbird call…
But nobody listened to it
Nobody
Liked it
Nobody wanted it at all

Гадав додому повернувсь, а вийшло навпаки.
З дерев квітучих наче пух злітали пелюстки
Шукав, але знайти не зміг
Я птаха-співака.
Без нього сум на серце ліг
Оселя не така.

Додому повернувсь. Ов - ва! Там все, як я хотів:
Розквітли рясно дерева, пташиний чути спів…
Та, мабуть, випав чорний строк
Та нещаслива мить
Ніхто
не слухає пташок
Душею не бринить.

Чорний біль, сіра тривога,
Жовта туга, синій жаль,
Біла моторошна пляма
У моїй душі. Печаль
Фіолетовий відтінок в неї
З блиском весняним,
Помаранчева надія
Вицвіла у сизий дим.
Заздрощі, в них колір охри,
Може, навіть, пил землі.
Слід ненависті, ледь вогкий,
І блакитний сон в імлі.
Де ж яскравий колір ночі?
Де рожеві пелюшки?
Де сховав ти карі очі?
Чом не дав мені піти?
Я б голубила відтінки,
Дев’ять місяців в собі,
Я б співала пісні дзвінкі,
Пурпурові, золоті.
Я б віддала все на світі,
За зелений крик життя,
За гарячий колір миті,
В якій маму п’є дитя.
Я б червоним написала
Думки, сховані в кущі,
Знову б нас намалювала
Всіма фарбами душі…

Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
Там сидить комашка і ледь-ледь тремтить.
Що вона, маленька, думає про мене?
Чом, мабуть питає, в тих очах «болить»?
А в очах зелених
Збіглась вся тривога,
Туги тінь і зради ниця ворожба,
А іще шматочок підлості коробить
Райдужне люстерко, в котрім ти і я…
Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
І чекаю, доки висохне сльоза,
А комашка-крихта, впала мені в око,
Захлиснула, бідну, дівоча журба…

В божевільні цій тримають нас уже давним-давно.
Що ми хворі на безумство, нема віри все одно.
Ми безумні? Така думка – ніби запах нечистот.
Хто таке казати сміє - сам найбільший ідіот.
Невідомо тому дурню (в нього куций розумець),
що сказав ще Достоєвський – психології знавець:
„Якщо знає божевільний, що у нього в голові
щось бракує, то це значить: не дурний він далебі”.
Себто, якщо мудрий знає, що мудріший від усіх,
з мудреця він дурнем стане всім потішникам на сміх...
Ми безумні? Ми... розумні і не просто на словах!
Геніальності багато – просто пухне голова.
Ось наприклад: міс Палома – то Землі залізна вісь,
обертається планета вся навколо тої міс.
Той кульгавий лазить голий, без сорочки й панталон,
він подвійно знаменитий: Едісон-Наполеон.
А в особі Шевця Йванка – і пророк, і кардинал
уособлюють триєдність: Магомет, Христос, Будда.
То двоєдність, то триєдність... п’ять божків – ну й маячня,
Бог один, та ви не вірте, ... бо той Бог –
це тільки... я.
Ми верземо тут дурниці? Це наклепницька брехня,
ми ж міркуємо про розум, про знання і незнання.
Ви якось прийдіть, будь ласка, і скажіть нам: „так” чи „ні”:
Чи по нас насправді видно, що такі ми всі дурні?
Ах, пробачте! В кабінеті у куточку є один,
худорлявий, метушливий, то вже точно... дурень він.
Сидить бестія в халаті, його звати Переляк.
Це директор божевільні, наш єдиний маніяк.

Чужі навпроти вікна вогником палають,
У них іскриться і горить вогнем життя
І люди там живуть щасливі, та не знають,
Як одинока ніч пірнає в небуття.

В моїм вікні не світиться й не пломеніє
Так, як і в серці, наступила чорна ніч…
Вогню в душі уже немає і не гріє
Байдужий відблиск всіх (колись гарячих) свіч.

Цей дощ вмиває знову й знову щирі сльози
І тільки вітер палко стан мій обійма…
Хоч не прийшли тріскучі та лихі морози –
В душі моїй давно лютує вже зима…

Цей київський потяг на колії третій притих.
Відходять, відходять супутники літ молодих.
Уламок імперій, невже я минулим живу?
Тут колія третя, а перша іде на Москву.
Та все це минуло, змішались і далеч, і близь.
...Отак і до Риму летіли трієри колись,
Шовкового Шляху стелився сувій полотна.
Було нас багато, була в нас Вітчизна одна.
І берег понтійський, і гомін далеких столиць.
Ольвійська фортеця. Впаду я в траву горілиць,
А гомін підземний гуде у мені наяву,
Немов колісниця на Київ летить, на Москву.
І я у віп-залі, і там, на пероні - це я.
Вам колія перша? А третя, напевно, моя.
Минуло нашестя оркестрів і днів золотих,
І київський потяг на колії третій притих.
І серце заб'ється, буремна цих літ колія.
Іще він вернеться, вернеться, вернеться. А я?

Здаюся собі дзеркалом -
в вітальні на стіні.
А інколи, здається,
те дзеркало в мені
блукає лабіринтом
свідомого чуття,
тоді я відчуваю
жадобу до життя:
люблю його самотність
в хвилини боротьби,
ліричний настрій жестів
щоденної юрби;
люблю увись літати -
збивати сніг з ялин,
люблю найсокровенніше
невтраченних хвилин,
люблю стояти в церкві,
люблю...Коли молюсь
я дзеркалом вже вкотре
сама собі здаюсь.

Запроси мене до вальсу
Під сполоханим дощем!
Твої плечі - мої руки,
Серця стук і серця щем.
Все кружляє - дощ вальсує
падає на гори листя.
Моє щастя, моя радість
падолистом, падолистом.
Ти цілуєш ніжно руки,
Щастю осінь не завада.
Запроси мене до вальсу
на долонях листопада!
Веселися! Веселися!
Падай-падай в гори листя
наше щастя, наша радість
падолистом, падолистом!
Запроси мене до вальсу!
Мої плечі - твої пальці,
Все кружляє - світ святкує
Наше щастя, наші танці!

Де грань та між добром і злом?
Чи поміж них шалена прірва?
А може десь там є вікно,
І кожен може в нього стрибнуть?
Туди-сюди.. Ото так втіха!
Сьогодні чесний,
Завтра – лихо
Тебе за руку привело,
І тільки й чуть
Крізь морок фраз,
Як сірий чорт в тобі базіка…
Або ж, ти зараз – пан Щедрофф.
Всім радо роздаєш цукерки,
І тим – привіт, і тим – здоров,
І ви не хворійте, маленькі…
Та раптом щось зламалось трошки,
І брови – хаткою,
І лоб у зморшках,
І дихать важко так,
Й замовкнуть ніяк, -
Розлючений Котигорошко…
Ти ладен з’їсти ту гадюку,
Що всілась тут, на грудях білих,
Ссе кров і правду,
Ятрить душу..
І з нею жить отак я мушу?!
Та чвари вщухли,
Пристрасть сплила,
Гадюка ледве не зомліла
Від слів тих грізних і дурних,
Та зараз ти мудріший, стих,
Клубочком знов вона зігрілась
І з серцем щирим поріднилась,
І п’є могутню добру кров…
Така вже суть усіх умов.
У світі має буть баланс.
Брехні ми робим реверанс.
І підлість повсякчас шануєм.
От тільки, якщо не дочуєм,
Тоді вже істину, гайда,
Ловить усюди, де нема:
В людях, обставинах… Шкода,
В самих нас не знайти вікна…

Чи Бог одвернувся од сцени,
Чи Ти відвернулась від Бога.
Горілку глита Мельпомена,
І рампи розбили підлогу.

Старається дівчина в пісні,
Але попада мимо ноти,
І трелі чуттєві і слізні
Звучать як старі анекдоти.

Сміється глядач в півобличчя,
Й зростає долонь перепалка,
А думаєш Ти, що так личить,
Вітають із успіхом палко.

І пісню видушуєш далі,
Й зриваєш огроми подальші.
Та хто в благородному залі
Заграє до Бога без фальші.

Кораблі напинають вітрила,
До святої землі нас несуть.
Щоб гріхи наших душ не ятрили,
Ми у крові відмиємо суть.

Всі помремо колись з волі Бога,
То для чого тоді зволікать?
Й так із буднів суцільна облога,
І заніс ятаган в небі кат.

Хрест несем на Голготу за Богом,
Чи зірвемось зі зболених круч,
І в руках не спокутаним боргом
Сяє царства небесного ключ.

Запам'ятай, яким я був.
Запам'ятай мої обійми.
Танок у сні та наяву.
І губ палких безжальні війни.

Мене вже обійма пісок.
З лабет не відпускає лепра.
З-за маски чуєш голосок,
Не крики зраненого вепра.

Цілуєш маску на мені,
Вона, повір, уже остання,
Відбилась місяцем в труні,
Мов цвях німого запитання.

Без болю, без надії, без мети
Іти по вулицях, так просто йти.
Без щастя, без надії й доброти
Пройти повз миті суєти.
Не оглядатися, а так, брести,
Не думати нічого, не знайти
Хорошого чогось, і не шукати
Щоб потім за ним не жалкувати.
Без боротьби у бою здатись,
Не плакати, а просто усміхатись
Нікому нічого не сказати
І просто так по вулицях скитатись...

Скажіть мені, чому? Скажіть мені, що за біда?
Учора я була ще друг. Сьогодні – гіршої нема…
Учора тільки компліменти,
Сюрпризи, жарти, сентименти,
Учора таємниці й сміх..
Сьогодні – гірша від усіх!
Що то є – дружба? Справжня, щира..
Коли ти – краща за кумира,
Коли тобі радіють в домі,
Коли у вас дві рідні долі,
Всі дні минають у розмовах..
То, де ж поділась спільна мова?!
Тобі вмить рота затикають,
Ковтати мусиш підлість фраз,
Ярлик – «фальшива» пристібають,
Говорять, «з голками ти в нас!»..
Та голки з болем колють горло,
Можливо, пір’я поросло?
Адже, з ним мусить жити «ворог»,
Йому бажають так на зло..
Тож, що то є – людські стосунки,
Як розрізнити правду й фальш,
Тобі піарять душу струнку,
А ти вбачаєш брехні стаж…
Коли відкрити власну душу?
Кого нам другом величать?
Невже я зрозуміти мушу
Того, хто ворога мого,
Про всі образи вмить забувши,
Цукеркою ладен пригощать?!
Скажіть мені, чому болить
Усе, що коїться між нами?
Я знаю, пісню не спинить..
Та хмари-кораблі умить
Вітрила дружби вщент зламали…

Cerāsus hortus apud casam
Supra scarabei sonant,
Ex agris vadunt aratōres,
Et canunt vadentes puellae,
Cenāre matres expectant.

Familia ad casam cenat
Et lucet stella vespertīna,
Vespernam filia portat.
At mater optat educare,
Eheu! Luscinia non dat.

Posuit mater apud casam
Parvŭlos libĕros suos,
Dormīvit ipsa apud hos.
Silentia. Tantum puellae
Atque luscinia non dat.

Ut moriar, sepelite
In sepulcro alta
Inter latam planitiem
In patria cara.

Ubi campos, agros latos,
Borysthenem montes
Mi visum sit, auditum sit,
Ut obstrepit flumen.

Ex Ukrainia cum feret
In serenum mare
Hostis sanguinem... tandemque
Et flumen, et montes

Hos relinquam, avolabo
Usque ad ipsum deum
Celebrare... ante istud
Nescio iam deum.

Sepelite et scandite
Jugo liberate
Et sanguine hostis malo
Vitam irrigate.

In familia me magna
Libera et nova
Memorate et monete
Verbo grato, bono.

До слави! І до смерті! Бігти!
До Тебе довгий марш-кидок.
А що, вояче, жить не зміг ти?
То складом полишай рядок.

Снять на узбіччях галактичних
Уламки тіл небесних й душ.
І на руїнах снів античних
В щити ще грає зброя туш.

І топчем листя не навмисно.
Ти топчеш легіон у сніг.
І Твій поділ за небо висне.
Тебе дістатися не зміг.

Бог Буг Біг.

І переповнена душа словами
Призннями, обіймами, сльозами.
Коханням, і теплом, і болем,
Чарівним небом і безмежним полем
Й здається радістю вже що болить...
І щастям невимовним що терпить...
Кому потрібно це???
Мовчить...

Місяця промінь крейдЯними вистеляє стежками
Волося наплітає дивними мережками.
І теплим сумом огортає плечі
І думка повертається із забуття, із втечі...
Ця миготлива стежка завела в знайомий сад
Ще літо тут, десь заблудився листопад.
Трава давним-давно не кошена
Сорочка по коліна вже орошена.
Несподівалась тут напевно опинитись
Ніби на зустріч я запрошена
З своім минулим, зі всіма що жили.
Я чую пісню тиху і далеку
І Тато вже води налили.
Бабуся посміхається, так рідно і знайомо.
Я млію від тепла мойого дому...
І пахнуть свіжі паляниці.
Та я не йду до всіх...
Лише стою коло криниці.
І огортає спокоєм і болем
Що десь на світі це чудове місце є
Де назавжди залишилось життя моє...
Колись повернусь в трави ці орошені
І в дім ввійду до пам’яті запрошена...
Та в цей передранковий час
У дім теперішній свій повертаюсь.
І з тугою у серці прокидаюсь.

Я знову в гойдалці гойдаюсь
Твого почуття.
І не боюсь і не лякаюсь.
Любов чи ні, розмова чи звичайна.
Від щастя завмираю як з Тобою зустрічаюсь.
І Ти це знаєш, й знаю я.
Знову на гойдалці гойдаюсь.
І вкотре падати не хочеться.
Але заплющую вже очі і лечу...
Чи вниз, чи вверх - не знаю...
І не дбаю.

Ганьба тобі, володарю-Амуре!
Ти виріс вже і трохи постарів:
Твій погляд втомлений, лице похмуре,
Зійшовся сум у зморшці поміж брів.

Не добачаєш ти на праве око
(Чи на обидва – хто його там зна?)
Стріляти в нетрі важко – ти ж високо,
сучасний світ для тебе – новизна.

Позич у мере пильні окуляри
І подивись журнали чи ТV.
Ти бачиш? Там сучасні пари.
Натягуй лук. Всміхайся тятиві

І поціляй в серця – малі й великі,
в розтоплені оманами тіла.
Вони що день, то більше, більше, дикі
І тільки золота твоя стріла

ще зможе подолати їх. Прокинься!
Не спи понурим летаргічним сном.
Вони в пошарпаних сорочках, джинсах.
Їх корабель штормить – усе верх дном!

Вставай, Амуре, як тобі не сором?!
Ти ж від Богів могутніший, чи ба?
Щоб двадцять друге не сказало хором:
“Любов – легенда”, а тобі: “Ганьба!”.

Почути музику чийогось світу
У дотику до потаємних струн.
Мелодію душі почути
Прихованим відбитком рун.
Зіграти на струні і смуток й радість
Розлуку й сміх, любов.
Під музику цю танцювати в зорепаді
І у щоденність повертатись знов.
Почути музику і доторкнутись
Своєї невідомої струни.
Теплом і щастям огорнутись,
Навідатись у кольорові сни...

І (сізіфів труд)

Ми бачили буття каліцтво,
Згортали кров у кровостоках;
Ми віддали свою жорстокість
За стадну самобутність людства.

Ми проростали з партизанів.
Серця, прочавлені крізь ребра,
Штовхали гаубиці в жерло
В війні за «все під небесами»

Сізіфом рвали струни м’язів –
Не злізла шкіра пружна страхом;
Дивились в очі миті страти –
Як залп нас по стіні розмазав.

Мур був дверима в інший світ ...
Й за нього ми з життям боролись?
Щоб честю пискнув бога кролик:
«Буремні, в спокої живіть!»

Пуста блакить очей озерна!
Холодний німб безплідності!
Без крил униз політ простий –
Ми повертаємось на землю!!!

ІІ (слава герострата)

Наша харизма – каліцтво.
Кров – на опалому листі.
Те, що сичить в наших венах –
Чорнило для откровення.

Наша мета не змінилась –
Знайомити з іншим світом;
Змієм пригрілась знань сила:
Змінилось освітлення світло!

Нам не потрібно держави,
Індивіда індичий статус ...
Там де честь, гордість лежали -
Горить героїзм Герострата!

Доля у нас приречена:
Наркомана, шльондри, бомжа.
Ми – еталон заперечення;
Нам не потрібно держав!

Ми – кулеметні набої!
Нащо тим велич крила,
Завжди хто створював попіл,
Слава про кого згнила?


Знайте: ми спалимо ваші храми!
Переріжемо ваших чад!
За рубці, що лишив нам рій ратиць,
Коли впали, вернувшись назад..

Такий прекрасний мелодійний спів
Із уст природи -
То шепіт ночі,танець зір.
Десь там у глибині просторів
Танцюють ельфи поміж гір.
Десь там,де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Танцюють танець світлу,
Що їм дарує ніч.
Танок весняний - то сльозинка,
Що падає при посмішці із вік,
Ранкової роси краплинка,
Надія,віра,новий лік...
І нове числення буття,
Фантазія і творчий вир,
Що нам дають нове життя.
А танець літній - спілий плід,
Червоне яблуко і жовта груша
І квітів пахощі медовії із луга
І запах солі у морській лагуні,
Троянди пристрасть яра,невмируща.
А восени – танок печальний
Усе летить кудись в край дальний
І капають сльозинки із лиця,
Ніхто не скаже жодного слівця –
Танцюють ельфи
В музику осіннього життя –
Під шелест падолисту,
Під шурхіт крил на сірім тлі,
І дощ вже капає ліниво
На їх червоні мантії.
Зимою там,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Життя немає і в помині,
Там вмерли всі...
Але лише для світу цього.
Насправді ж
На сріблястім кораблі,
Танцюючи танок зимовий,
Всі відплили в іні світи.
І там в гірській долині,
Де сходяться в долину
Стежини від вершин,
Там буде знов танок весняний,
І літній,і осінній буде спів.
А взимку знов на зрібнім кораблі
Всі відпливуть в іні краї...
А наш світ,
Як вже пройде зима і буде знов весна,
На тім сріблястім кораблі
Прибудуть знову ельфи чарівні
У на початок все піде з кінця,
Бо це Закон Життя.

А він казав:”Шкодую”...
Я думала-блефує,
Чинить самооман.
Я думела,терпець урветься,
Все ще уляжеться,зійдеться,
Колись для мене щастям обернеться.

Я помилялась...
Я тільки марно сподівалась
Увесь цей час.
А його думка не змінилась,
Хоча й зірки в очах іскрились,
Та плакала душа ... і шкодувала...

О Господи!
Чому приносиш ти мені
Одні важкі розчарування?
Чому тримаєш ти мене
На ланцюгу пустого сподівання?

Я все життя лиш сподіваюсь,
Надію маю лиш на те,
Чого так потребую і тебе прошу,
Чекаю, чекаю, та не дочекаюсь...

Є речі, непідвладні нам,
Є те, що у своїх руках тримати
Жоден з нас не може
На те є лиш веління Боже.

Але...О Господи!
Не щедрий ж ти на дарування,
Коли так потребую я твого
Про мене піклування.

Як відповідь отримую у руки
Лиш пустоту, таку,
Яка живе у мертвому вже серці,
Яке покинула знеможена душа.

Лиш павутиннячко, таке тонке і сизе,
Таке невидиме й на дотик не чутне.
Але звивається воно і липне все до тіла
У душу влазить, імітує смерть.

Чому тоді, коли на серці й так печаль,
Коли опущені від безнадії руки,
Ти, замість того, щоб додати духу
Все новими нещастями нас засипаєш?

Вони один до одного туляться,
Розпалюють печаль,
Й народжується відчай,
Розпач і безвихідь.

Я розумію, Господи,
Допоки в серці досить ще надії
Життя у ньому так чи так жевріє,
Але коли надії стане вже обмаль?

Тоді не кину більше погляд вдаль,
У даль майбутнього...
Я скажу лиш життю: ”Прощай”
І прошепочу я тобі: ”Чекай”.

Солодкий гомін осені,
Солодкий шурхіт листя,
Примарне сяйво вдалині,
Примарою туман стелиться.

І теплим вітром у обличчя
Цілує осінь від душі,
Відкриє серцю нову книжку
Під назвою „Щасливі дні”.

І знову стане так затишно
І сяйво вже не вдалині,
Як прочитаєш ти осінню книжку,
Відкриєш рай для себе на землі.

Приспів: Тепла праосінь в нашім житті,
Тепла праосінь дала мені тебе,
Навчила мене щиро любити.

Промінчик сонця впав на кружева,
Але не усміхнулися уста,
У оці народилася сльозинка,
А потім друга, третя...Ще хвилинка,
І капають гіркі краплини із лиця...

Сльоза змішалась із душею сонця
У танці радості й журби
І ніжним вітром крізь віконце
Прилинув аромат весни.
Але не втішив. Навпаки...

Пожовкле листя падає додолу,
А вітер грає з ним,як мати із малим дитям,
А сонце світить лагідно і ніжно
І,водночас,так по-осінньому невірно...

Коли могла б я в мить таку печальну
І,разом з тим,спокійну і легку
Відлинути із листям цим в край дальній,
Де я знайшла б лиш Світло і Красу...

І,сидячи під деревом із книгою
У парку чи саду,
І потопаючи у морі золотого -
Для світу цього мертвого вже листя,
Зливаючись з природою,що помирає,
Душа повільно тьмяне і згасає...

Любов-таке ж світло, як сонце, як місяць
Любов освітлює буття,
Любов розпалює надію,
Що не згасає все життя.

Любов приходить із просторів,
З далеких космічних країв,
Вона блукала в них цілу Вічність,
Але осіла в серці моїм...

Любові я віддала спокій,
По-справжньому відчула біль,
Я втратила усе, ... окрім любові
І невмирущої жменьки надій...

Але пройшли роки і вогник згас,
Пропали вже кудись бліді надії,
Десь вдалині душі лиш спомин ще жевріє
Про ті часи, що поєднали нас.

Та спомин той вже не печальний,
Він світлий, легкий, ... лиш терпкий,
Він нам нагадує про щастя
І знов веде в країну мрій...

На серці втома...
Неначе я прожила 300 літ,
Неначе в пеклі вже бувала
І бачила весь людський рід.

На серці камінь...
Якби ж я знала,звідки він!
Що топить,совість,затишок вбиває,
Останній спокій на шматочки роздирає.

На серці туга,відчай,смуток,жаль,
І моя віра вже не дивиться у даль,
Збирає розум часточки надії,
Складає їх у щось єдине,ціле,
У ту надію,
Що,як відомо нам,
За руку із душею світ цей покидає,
Останньою вмирає.

Я дивлюсь на червоне плесо в склянці
Я бачу ньому відблиск зір
І сяйво місячне...
І чорний небосхил...
Вдихаю аромат терпкий,
Цей притомно-солодкий запах.
Чекаю півночі...
Ще ні! Ще рано...Ще чекати.
Гортаю сторінки життя...
Уже востаннє...
Так, тепер уже в останній раз!
Я бачу світло у кінці тунелю,
У мене за плечима.
Я йду від нього...
І знов дивлюся в небо,
Стискаю склянку у руці
І подумки прощаюсь з тим,
Кого я покидаю на землі.
Чекаю півночі...
Бам...Бам...Вже час.
Ковток.І ще один.
Бам...Бам...
Бам...Бам...
Вже вороття нема,
В душі найтихіша тишина.
І ще ковток. І знову: Бам...
Прощаюсь з світом цим
І з цим життям. Втікаю з нього.
Бам...Бам...Бам...
Ковток останній. І склянка пуста.
Тіло ще дихає, та мертва вже душа.
Бам...Бам...Пітьма.

* Отрута (лат.)

Уламок неба
В моїх руках,
Зоряний пил
У твоїх очах.
Тінь полум’ям
Малює ніч,
Ми залишилися
Віч-на-віч...
Не скоро ранок,
Тиша німа,
Згорає свічка,
Гусне пітьма.

Місячне сяйво
І шурхіт крил,
Червоні квіти
І небосхил
Залиє кров’ю
Сонця схід,
І моя пристрасть
Не згасне вовік...
Душа палає
Від твого тепла,
Нічка втікає,
Гасне зоря.

В росі ранковій
Втоплю свій біль
І з щирим серцем
Всміхнусь тобі.
Солодкий щем
Зупинить час,
Глибінь очей
Стане всесвітом для нас...
Зійшло вже сонце -
Чарує світ,
І тихий сміх...
Любові ангела політ...

Дивишся принизливо на порепані пальці.
Не гратиму більше. Фортепіано в мозолях.
Спали браслети смерти з руки блукальця.
Іду по піску й воді, все іду поволі.
Немає морів і хмар, тільки є бажання.
Спадає дурманний дощ на мої повіки.
Втомився іти в пустир, це немов стяжання,
Із марева пекла й сну утворились кліки.
Із чорних запеклих ран, із моєї крови
постала на образах, 35х40.
Занедбаний зсохся міст, посивіли брови,
Ти смокчеш мене жахливо, немов я морок.
Корида мойого сну, ореада болю,
Армади плавкого тмину і ніж крізь жили.
Не той я акорд в житті, не мої бемолі,
всі звуки з мого життя демонічно взвили.
Так далеко, що уже не ввійти у спокій,
Тримається між світами рука без кістки.
Я привид, або монах трохи косоокий,
Що сипле в безодню Лєти погані звістки.
Хапаю останній лист, але він у кризі,
Рука — наче то метал, громіздка й холодна,
змарновую вмерлий час у похмурій “Дзидзі”,
І чую від спраглих тіл, що тепер це модно.

вже листопад
зима
передбачається звісно
дарма ти сподіваєшся
дарма...
вже білий вельон падає на місто
вже білий сад
слова
неоднозначність вітру
слОва не чути
словА
висять над змістом
вже біль - квадрат
дарма
чекати літа
цей світ - зима
а листопад - початок вітру!

Allan-Alexander Milne

Daffodowndilly

She wore her yellow sun-bonnet,
She wore her greenest gown;
She turned to the south wind
And curtsied up and down.

She turned to the sunlight
And shook her yellow head,
And whispered to her neighbour:
“Winter is dead.”



Олег Бондар

Нарцис

Він бриль із Сонця начепив,
Жилет з зеленим пасом,
Південний вітерець зустрів
Шляхетним реверансом.

До світла тягнеться, авжеж,
Рудому Сонця мало!
– Сусідонько! А, в решті решт,
І ця зима сконала!!

Allan-Alexander Milne

Mirror

Between the woods the afternoon
Is fallen in a golden swoon,
The sun looks down from quiet skies
To where a quiet water lies,
And silent trees stoop down to tress.
And there I saw a white swan make
Another white swan in the lake;
And, breast to breast, both motionless,
They waited for the wind’s caress…
And all the water was at ease.


Олег Бондар

Дзеркало

Опівдні, там де ліс росте,
Упало сяйво золоте
То Сонце тихою ходою
Пройшло над сплячою водою,
Де став із дна ключі студили,
Де верби коси розпустили
Над тихим дзеркалом ставка.
Неначе на короні перли,
Два білих лебеді завмерли
І кожен вітерця чека.

Не вбивай ти в мені,
Сльози радості тиші,
Не порушуй мої,
Тихі погляди лише,
Я залишусь на мить
Перегляну кордони,
І залишу її,
Не мої то закони.

Я залишу без сліз,
Я залишу без слова,
Я залишу тебе,
Й повертатимусь знову,
І я буду втікати,
День за днем промовляти,
Що не варто мені,
Серед тиші блукати.

Це дарма, що зима передбачається,
Ти, звісно, на листопад сподіваєшся
І жадно в краєвид життя впиваєшся,
Мов той моряк, що під воду спускається.

Набиваєш кишені осіннім добром:
Жовтим листям, дощем і останнім теплом.
Хочеш все, що не встиг, - у ці дні долюбити
І скорботу за щастям у небі втопити.

Отож, чергова осінь у минуле відступає,
Листопад в ар'єргарді завершає
Сезон оцінювання літа і весни,
А результати він схова в зимові сни...

З тобою я,мов на краю безодні.
Від почуттів перехопило подих...
У на з тобою є лише сьогодні-
один для одного
ми,як ковток свободи.
нам не судилось,знаю,бути разом,
та кожна мить з тобою - насолода.
так не буває,щоб усе й одразу.
І наше щастя-то лише пригода...

Пішла від мене ти і зникла вдалині,
Лишивши лише спогад за собою.
Тепер привидом самотнім уві сні
Моя любов вінчається з журбою.

Спливають дні, а я іще чекаю.
Сиджу на пристані і чую звуки. Хвилі...
І котиться сльоза як я згадаю
Твій погляд чарівний і руки твої милі.

Сріблиться море в місячній оправі,
Сліди твої я бачу на воді,
А над водою силуети мляві.

І віє вітер берегом широким,
Прилинуть миті щастя молоді
Як згаснуть в пам'яті твої останні кроки!

Читай мене, студенте милий,
Я книжкою Тобі розкриюсь,
Радіючи, що нам на крилах
Несе кохання дивну милість.

Вивчай, психологу мій любий,
Безхитрісну дівочу душу,
А я Твою крізь теплі губи
Всю до краплинки випить мушу.

Дивись, астрóноме мій світлий,
В мої зелені зорі-очі...
Скажи, чи розгадати зміг Ти,
Чого дівча насправді хоче?

1.
Прости мені, мій світлолиций лицар,
Що відпускаю нині в вільний світ.
Ти чуєш, за дверима виє вітер?
Він кличе. Вже пора Тобі... Іди...

Прости. Ти відтепер від мене вільний,
а я від Тебе вільна відтепер...
Я так і не навчилась бути тінню
Тебе...

Ходить тиха примара
Непомітна, як тая трава,
П’є очима із хмари,
Розминає губами слова.

У земній божевільні
Вона мусить пробути одна,
Бо оточена щільно
Передвічним мовчанням вона.

Нещаслива щаслива
У безлюдному натовпі йде...
Чи знайдеться сміливий
Хто любити зможе Тебе?

Теплий вечір нагадає про любов:
Скільки ж років прошмигнуло з того часу?
Не - скін - чен - ніс- ть.
(Сльози на очах)
Ми святили яблука на Спаса.
Ми святили
яблука на Спаса,
Їли ложкою пахучий свіжий мед,
Дивувались звукам мідних дзвонів
Та кохали...Час іде вперед.
Час іде
щасливі епізоди -
то як пам'яті безмежної прикраса,
як історія, що завжди поза моди.
Ми святили яблука на Спаса.