Сусальным золотом горят
В лесах рождественские елки,
В кустах игрушечные волки
Глазами страшными глядят.

О, вещая моя печаль,
О, тихая моя свобода
И неживого небосвода
Всегда смеющийся хрусталь!

1908

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Пусть остается хлеб в полях нескошенным!
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Мы ждем гостей!

Пускай гниют колосья перезрелые!
Они придут на нивы пожелтелые,
И не сносить вам, честные и смелые,
Своих голов!

Они растопчут нивы золотистые,
Они разроют кладбище тенистое,
Потом развяжет их уста нечистые
Кровавый хмель!

Они ворвутся в избы почернелые,
Зажгут пожар — хмельные, озверелые...
Не остановят их седины старца белые,
Ни детский плач!

Среди лесов, унылых и заброшенных,
Мы оставляем хлеб в полях нескошенным.
Мы ждем гостей незваных и непрошенных,
Своих детей!
1906

Прийшла до кордонів любов,
Суне на мене війною,
Гатить в гармати знову і знов...
Боюсь обійдеться бідою...
"Там білі хмари – небозвід.
Так хочеться в ньому лишитись.
А твої очі – там весь світ,
Так хочу тобою налитись", –
Усе... Забрала в полон...
Немає від чого молитись,
Як ніжності в твоїх долонь
Немає й нема за що битись.

Чогось мені прикро,
Чогось не радію.
Обличчя не звикло?
Радіти не вмію?

Так грається сонце із тінню.
Дивуюсь лиш його умінню
Тебе з темноти добувати
І в мрії мої малювати...
29.09.2006

Кораблі, що пливуть на захід,
Залишають морозний смуток,
Мов сувої неспитих сонець,
Розгортаючи прапори.
Кораблі,що пливуть на захід,
Мають спомини за здобуток.
Їх чекає жаданий ирій
Передранішньої пори.

Тільки ти не пливи, не треба,
Поброди ще теплом галявин,
Ще посмійся разом з квітками,
Іще сонечку порадій.
Ще торкнися прудкої річки,
Пошепчи з очеретом плавнів,
Пробіжися до гір струмками
І туманцем тремким помрій.

Не іди, не іди, не треба,
Не лишай мене тут самого!
Пошукай у розумних книгах-
Щось подібне було ж мабуть!
Не іди, не іди, не треба!
І нічого, клянусь, крім цього.
Сутінкова моя ельфійко,
Сутінкова - від слова суть.

Мені так жаль, що я за Вами не сумую.
Так прикро, але Вічності нема.
Свої останні сльози Вам дарую.
Здається, на душі уже зима.

Мені так жаль, що фарба вицвітає,
Холодна правда протягом снує.
Для Вас уже нічого я не маю,
Лиш щось ночами спати не дає.

Мені так жаль, але не боляче нітрохи,
Вже я звертаюся не «ти», а «Ви».
Боротись далі вже немає змоги
І з гордістю тримати голови.

Якщо не боляче, чому ж годую душу
Думками-мріями про лагідну весну...
Переконання дочекатися я мушу,
Прокинутись з примарливого сну.

Сонце прогнозують твої очі,
малохмарність і слабкі вітри.
Руки – прогнозують теплі ночі,
А долоні – незабутні сни.

І всерів, що в прогнозі теле
Обіцяють мінус п’ять і сніг,
Хай собі ота білявка меле,
А мені той сніг...до ніг.

Хай бушують за вікном морози,
Чи там спека, чи яка гроза.
Я лиш вірю у твої прогнози,
І хай опадами не пройде сльоза.
17.08.06

Схили орлині ночі наді мною,
Та перерви журну людську розмову,
Накрий мене смиренною зимою,
Прости мене усмішкою сумною.
Я помираю. Щоб зродитись знову.

Я чую, вікна вже дрижать жахливо,
Й секунди досипаються з години,
І вже минуле ізійшло на мливо,
Я крихта відлетіла з жорна дивом,
І мною постає якась людина.

Життя розпочинається привільно,
Літатиму над хмари вірогідно,
Та перші кроки не даються вільно,
А перші звуки тягнуться повільно,
Навчи мене злітати в слові гідно.

Я вперше квіти осягнув за квіти,
І небо я побачив щирим небом,
Я можу (чи не диво це?) радіти,
І мною промовляє тихий вітер,
І в крилах відчувається потреба.

Дивлюсь метеликом на гусінь в паспорт,
І лячно за поточені дерева,
Та вже тугіший огортає пасок,
Мені б за листям долі не упасти
Засмаженим на серці королеви.

Чорно-білі смуги пекучих сумнівів,
З павутиння сірого зв’язані значення,
Через стукіт серця здійнялась курява –
Їй не треба кольору більше ніякого.

Чорно-білі вулиці із цегли й бруду,
По дахах краплини зрізає вітер.
Схоже я залишусь і забуду,
Що внизу чекає на мене бруківка.

Термінова тиша для мого світу.
Це не приступ ночі темного графіту
Із твоєї волі, що мені на здачу
Я не візьму сльози, бо я не плачу.

Кольорову пустку засмію собою,
Я тримаю руки у кишенях болю
І тремтить у серці крига переспіла.
Я не мала крила, але я хотіла.

Ти яблуко самотності розріж
на зустрічі – просочені шматочки.
Не говори. А пережовуй мовчки
мій переспілий біль.
Гіркий?
Та ні ж.
То просто яблуко червиве.
Їж.
Чи то в тобі черв’як?

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш
і цідиш сік, як і слова, крізь зуби.
Скажи відверто: яблука не любиш?
а чи мене?

Я не збагну ніяк.

Тануть роки,
як морозиво в теплій долоні,
стікають крізь пальці,
тікаючи в прожиту глиб.
Спогад – солодкий,
що часом здається солоним,
залишком піни
до пальців дівочих прилип.
Час топить печі –
морозиво тане і тане.
Час сипле дрова
в долоні життєвих багать...

Знову горять біло-жовтим
столичні каштани.
Тільки вже інші
в каштанових лампах стоять.

Поламані стереотипи мислення
Консервативність переживемо
Куди йдемо
Корисливі, корисні ми
Коли зубами до стіни спимо.
Нам наплювати на своє оточення
Немає діла до чужих ідей
Коли ілюзії переростають в збочення
Життя скорочує свій термін для людей.

А Ти урочиста й в нічному,
Я в черзі чекаю парому,
Вже посмішку бачу знайому,
Мене прокатай Ахероном.

Понурії хвилі свинцеві
Гойдають борти колисково,
І краплі на вмерлім лицеві
Колись проростуть колосково.

Вже час повертатись додому,
Його обереш навмання,
Обличчя моє невідоме,
З човна тихо сходжу не я.

Ловеласи ласі до м'яса
Винахідливі, витривалі
У свої кількадесять років
Все саджають невинних на палі
Прикриваючись небажанням
Чи нелегким своїм дитинством
У коханні розчаруванням
І глобальним масовим свинством
Ви вже майже підстаркуваті
На своїх дорогих авто
Хтось ще може вас покохати
Тільки хто вас врятує від вас самих...

Я знову закрию очі безодні,
Триматимусь я потойбік від її,
Але мене змусить твоя неминучість
Заглянути ще раз в глибини свої.

Я довго тримався,тебе відчував.
З обриву я падав і знову вставав.
Ішов я назустріч,вернутись хотів.
Не зміг я так бути,літати не вмів.

Хотів би навчитись,хотів би могти,
хотів би летіти, хотів би плевти,
Хотів би...

Наскільки хочеш бути добрим?!
Настільки ти стаєш ніхто!

Чи то просто крокуєш Хрещатиком,
Лист каштана тримаєш в руці,
Чи вдивляєшся в хвилі крилатії
На могутній прадавній ріці.

Чи блукаєш зеленими стежками
По Хрестителевій горі,
Чи здіймаєшся з Лаврською вежею
У прозору блакить уві сні.

Може навіть у вирій полинути
Мрієш з дзоном десятків дзвіниць,
Або тихо з водою полинути
Крізь щілину у мурі століть.

Певно, ти про це зовсім не думаєш,
Але серце вже знає давно:
Хоч десятки країв пообшукуєш,
Та наш Київ один все одно.

Скільки кричати
душі тобою,
не довіряти
пекучим ночам.
Ти був веселкою в небі
й грозою,
залишив навіки –
спокуту за страх.
Небесні хвилі
малюють ранок.
Якому сонцю
молишся ти?
Заплуталось променем
в бруді фіранок
на склі запітнілім,
а потяг все мчить.
Ми в різних вагонах
купуємо постіль,
нас різні перони
цілують в плече.
Скажи мені легко,
як перше прощання,
чому мені пам’ять
терново пече.

Дай – отрути налию тобі,
щоб не мучився,
ані за, ані проти.
Душі вже нема.
І язик аж пече,
бо слова із болота
сірка димом плює,
харкотиння любові.
Бо й янгол – сволота,
коли крила сушити
залишить на вітрі –
іржавий гачок,
вбитий в небо
так міцно, що й руки
твої не відірвуть.
А ти сумніваєшся
все ще – даремно.
Твоє серце затисну,
аж пальці побліднуть,
в кулак,
хай зігріється.

Вишивані рушники витирали очі
Чоловіка як знайти, що в мріях дівочих
Господиня хоч куди – мати доньку навчила
Не було б зовсім біди
Як би не дитина

Що сиділа біля вікна...

Цілий день сиділа біля вікна
Осторонь пройшла ще одна весна
На сусідські діти дивилася
Сльози із очей покотилися

В неї мрії як і всіх дівчат молоденьких
Гарний дім, дитячий сміх, сльози щастя неньки
Все у мріях у нічних як у кінофільмах
Де набрати на усіх добрих, гарних, вірних

Щоб на когось вилити любов...

Щоб подарувати своє тепло
Ніжності багато завжди було
Виплекану радість посіяти
Щоби благодатні дала плоди

В неї після травня грудень в зашпорах
Після жовтня пролісок зацвіте
Вона прозора від кохання іде
В моїх невиразних і безсюжетних снах

І зразу після снів цих прокидаюся
Вмивають сльози щоки і подушку теж
Скільки дано тобі, то стільки ти й візьмеш
Життя це штука дуже нескладна, а я

Я хотів розказати все, тебе вважав святою
Я душу тобі роздів, я тобі сказів, що люблю
Та видно до мрій іду я знову не тудою
Бог дасть якось виживу, якщо долю не прокляну

Я відвертаюся як завжди до стіни
Біля якої моє ліжко стоїть
Не відчуваю за собою вини
І тільки серце так беззахисно щемить

Не впинайте ножі в помідори,
То серця галактичних грудей,
Нічники затяжних коридорів,
Не впинайте ножі в помідори.

Не кусайте томати зубами,
То сонця двох звичайних людей,
Вони щиро горять перед вами,
Не кусайте томати зубами.

Я дорослий метелик Ікар,
Що злітає до Твого обличчя,
Що засліплений полум'ям чар,
І за серцем летить, де покличе.

Втік з полону руїн гаражів,
Рабство буднів полишив одвічне,
Та іду на круті віражі
Доторкнутись до Твого обличчя.

Але сонце таке зажарке!
Але крила такі неприродні!
Що зриваюсь в останнє піке
Й захлинаюсь в солоній безодні.

І в останні хвилини життя
Не прокляття зішлю, а осанну,
І орлом помирає потя
Між Ікарів Твого океану.

Ліхтар
лишає тінь
на воді,
Тоді
не лінь
чекати.
Дзиґар
стирає час
на стіні,
Мені
ще раз
кохати...

(Цикл „TO FLY”)

Політ ніхто не відміняв...
Політ з тобою чи без тебе...
Внизу – розхристана стерня...
Вгорі – глибоке тепле небо...
Політ до краю, до межі,
до божевілля і прозріння...
Внизу – обдерті гаражі.
Вгорі – розпечене проміння.
Я п’ю повітряний нектар...
Із ним у тіло ллється сила.
А ти злітаєш, мов Ікар.
Побережи, мій любий, крила...

(Цикл „TO FLY”)

Ця ніч неймовірно густа...
Ця думка аж надто прозора.
Цілуєш мене у вуста.
Вдихаю парфюм від Діора.
Ми вдвох наче мінус і плюс,
як барви на літній палітрі...
...Вслухаюся в музику „Muse”
і плавно злітаю в повітря...

Вкрита пристрасть спокійним велюром,
Та тобі не пасує попона,
І за вітром летить перепона,
Як ми квітли у парі алюром!

Затісні трикімнатні вольєри,
І тривимір забито підковами,
Перед сонцем гінцями ранковими
Як неслися лиманом кар'єром!

Нам сузір'я були за вінки,
В буйноквітті іржання щасливе,
І буяла євшаново грива
Як висоти ми брали вскоки!

День за вічність, моя Пенелопо,
І у милі тарпанова пані,
І у піні прадавній Гіпаніс
Як з легенд повертались галопом!

Шлях Чумацький долали учвал,
А сьогодні дозрів наш овес,
І не видно з-за нього небес,
Як доперти б на спині чувал!

Вони лізуть на світло -
гнізда, шнури, мерехтіння stand by,
просто так - стрічка новин
має постійно прокручуватись у правій скроні,
без цього усе уповільнено на низьких тонах
фоновим шумом і чеканням
упирається в Your Inbox contains no unread mail.
Це коли нудно спати,
а ранковий ентузіазм згасає одразу тоді,
як скидаєш халат і натягаєш свіжу білизну.
Відсутність бажань і шипіння,
крізь яке уже не розчути
ні музики сфер, ні дзижчання джмеля,
ні монологів маленьких дітей,
приводять до кавового автомату.
Він навіть не побажає щасливого дня,
виплюнувши гіркий еспресо без цукру.
А натиснути було макьято -
і раптом опинитись у парку на лавці,
чи мокко - і шепнути "я люблю тебе"
у слухавку вуличного таксофона.
Та ні.
Еспресо без цукру і
Your Inbox contains no unread mail.
Фіксувати найменший порух
внутрішньої флори та фауни на поляроїд,
приклеювати цупкі знимки на стрічку скотчу
і прокручувати їх у правій скроні
швидше швидше швидше
Тоді "я хочу жити" звучить переконливіше.
Ніби трохи наближаєшся
до тієї фігури на календарику:
балерун Малахов стоїть на зимовому пляжі
у позі ластівки,
чорна пляма пальта,
і обличчя повернуте у бік моря.
Я вже кілька днів поглядаю на той календарик.
Я не приклеюю його до скотчевої стрічки.
Може, тому My Inbox contains no unread mail.

Від мами лист. Підсліпувато
Сповзають букви й буквенята:
Все про погоду, огляд цін,
За тиждень низочка новин
З життя котів, сестер, сусідок,
З часів минулих – спогад-свідок,
Поради мудрі і прості,
Аби підтримати в путі,
Усім найкращі побажання,
На скору зустріч сподівання…
З перервою на день, на два
З'являються нові слова:
Злягла недужа, але встала,
Зібрала сили й дописала.
Миттєва слабкість аж до сліз,
Та вслід – бадьорий оптимізм.
За тими щирими листами –
Самотнє існування мами,
Яке по крихтам, щохвилинно,
Старенька поділяє з сином.

Куди поділось "Кімбо"?
В яких воно світах?
Окрайцем Твого німбу
Мене торкнувсь Твій птах.

У поцьойбічнім світі
Погарцювати б з милою.
Я ж з борозни не вийду.
І пруся за кобилою.

Куди поділось "Кімбо"?
То сон, а чи міраж?
Орю заради хліба,
Іду в новий віраж.

Сни гуляють вночі по Японії,
Де цвітуть пишноликі піонії,
Де підносяться ввись самураї,
Де фламінго збиваються в зграї,
Де ти бачиш мене - в кімоно,
Де я йду в екзотичний танок,
Де дурманить прозоре саке,
Де кохання до краю п'янке,
Де ланцюжки вдягають хоку,
А втомившись сидять на даху.
Чую серця гучний унісон -
І вже вкотре смакую твій сон.

зорі падають
світ хитається
сипле холодом
і морозами

руки згадують
ніч всміхається
теплим спогадом

сходжу з розуму

ти з’являєшся
ясним маревом
з мрій невиспаних
з слів незайманих

ти торкаєшся
неба карого
хмар розхристаних
неприкаяних

небо крається
гострі лінії
розсипаються
в невагомості

очі граються
світло-тінями

повертаюся
до свідомості

14 бер.”04

Вже гріє рок...
А кров в моїх жилах
Не гідна ступити і крок,
Як не відчує ті мотиви...

Хай буде вже рок!
Хай серце моє роздавить,
Бо тільки із нього пісок
Залишиш для мене, на пам’ять.

Тож буде хай рок,
Як будуть мене хоронити.
І буде то серцю урок,
Як знову захоче любити.

Покрала думки, покрала слова,
Покрала всі мої мрії.
Для чого тобі ще й душа?
Пусти, дай вмерти спокійно...

Так тягне то серце додому,
Так падаю вірно додолу
На рідний дому поріг...
Так мамин смакую пиріг.

Малиновий чай
Та милість твоя за край...
Нарешті я вдома,
При вході залишилась втома.

Тут соняхи зійшлися на майдан,
Очей не зводять зі свого месії,
Месія не зійде у їхній стан,
Бо він ті соняхи не сіяв.

І гудзиком відірваним униз
Закотиться за горизонт світило,
А на майдані гільотинний блиск,
І бункери набиті свіжим тілом.

Я соняшник незрубаний поки,
А голову тримати вже не сила,
А очі вибирають й не круки,
А мрії орлі горобці обсіли.

Розпука й сум покрили цей майдан,
В маєтки закурилися підводи,
Зі Сходу сходить новий отаман,
Та вдруге соняшник чи вродить.

У ніч літургійну, соборну, причинну
Ввійду до собору і браму причиню.
Без гніву й печалі, й трагічного жесту, -
Радію відходу,
Відходу-пришестю.
Мій Боже верховний, рятуй над од мору,
Осанна, осанна соборному хору
А ти, моя мила, стрічаєш немило.
Свічок не потрібно...
Життя догоріло.
Тебе не украли, мене не украли...

Засвітяться вікна, як телеекрани.
І вдарять органно два зболені храми,
Розчиняться брами останньої драми,
І ніч пересвітять, і болісті спалять...

Вічная пам’ять!

Ми підем: у тернях душа, а не нозі –
Соборної ночі, соборної ночі.
А день не навіки, а ніч – не навіки...
Божественний сад
Починається з вікон.
І, просячи моці
Пресвітлому Богу,
Чотири самотні
Ідуть од порогу.
І поки не звикнемо
Бути навіки, -
Зачинені вікна.
Зачинені вікна!

Голоси із того світа
Перейшли у білий крик...
І прийшла зима без літа.
А здалося – льодовик.
Відболіли і відбігли
Дні на горе і біду...
Всі дерева білі-білі
У зимовому саду.
Полетіла з вітром лютим
Неприкаяність сама.
І над білим-білим літом
Насміхалася зима...
І від крику білих коней,
І від неба до землі
Закрутилось біле коло,
Біле колесо зими,
Льодолики, льодолики,
Стріну їх – і пропаду...

І ходив по селах лютий.
І в оселі, і в саду.
І за вітром, як за мітом
Наші білі імена...
І була зима всесвітня,
Біла-біла, як стіна.
І дерева, як на старість,
Йшли до іншої землі...
Йшли дерева...
Та й зостались
Вікувати у зимі.
Чи когось у полі вбило,
Чи про сад свій хто забув...
І тепер у світі біло,
Як у вічному саду...

Море поверне нам
втрачений колір крові
дужий солоний вітер
в кожному нашому слові
море не дасть нам пройти
босоніж осяйно по водах
але це для того щоб ти
не німба шукав а свободи
море вставатиме в нас
крізь струни цілунки і герці
море стихію нам дасть
ми ж йому трохи серця

Не бачились давно –
на теє різні створено причини:
то закривали лиця, заступали спини
тебе від мене.
Все одно
ти вижила в запиленій щілинці,
пробралася між частоколом спин,
щоб залишитися зі мною
наодинці,
поговорити про життєвий плин
стрічань, розлук, падінь нового злету,
про гіркість слів
і справжність того меду,
що ллється, як лавина, звідусіль,
затягує мене в обійми мли...
Ти між усього вірного – вірніша.
Ідуть! Я знову недопишу вірша –
по тебе, моя подруго, прийшли.

тобі напевно байдуже
аби кого приспати
все більше часу людство бачить сни
навіяні тобою колискова поцілунок мати
не встояти напевно і мені
та не в силах ти
мої думки перемогти
вони не вміють спати...

В старої груші терпкий смак,
і гілля так причудно сірі.
На ній вже не один є часу знак,
і кожен убива її у певній мірі.

В старої груші смак солодкий,
неначе мамин поцілунок наніч.
Але той смак такий короткий,
ну як і мамине «добраніч».

В старої груші листя темне,
кожне пам’ятає перші весни.
У строї груші все даремне,
як солодкі груші нікому віднести.
22.08.06

І всесвітнє вікно, що прочинене в сад.
І солодке цвітіння, й гіркий його плід...
Золота моя юносте, я тобі рад.
І – осанна хмільному вину наших літ.
І – осанна вікну, що прочинене в сад.
Ах, як жінка кричала!
І чулося:
- Ні!
Не давалася жінка – я брав силоміць.
І вона – заспівала! Собі і мені.
І відкрила вікно для страшних таємниць.
І прикликала звіра, що в кожному з нас
Причаївся і жде, що прийде його час.
І той звір причаївся у кожнім вікні.
І ніколи, ніколи цього не забуть.
Шепчуть губи гріховні розпачливе:
- Ні!
Але перса, і лоно, і очі:
- Здобудь!
І гнучка, мов ліана, й гінка, мов змія,
Каже „ні” її мука...
А пристрасть:
- Твоя!..
Ти очам, ти вустам, а не слову повір.
Кожна жінка чекає – прийде її звір.
І настигне її, і здобуде її,
Заведе ув екстазу шалений танок...
Навіть звіру співають тоді солов’ї,
Коли нам одкриваються лона жінок.
Там і сяйво зорі, і відлуння води.
Ніч любовного шалу, молитви, гріха...
Там за ніч розцвітають і в’януть сади.
Там зелена оаза і пустка суха.
Але якось до тебе прийде чоловік,
Чорний бог самоти!
Усесвітній нічник.
І тоді вже не кайся, не плач і не клич:
Бог розплати приходить у зоряну ніч.
І налякані тіні великих дерев.
І страхітливий плач пересохлих дверей.
За гріховну цю плоть, за гріховну цю хіть, -
Чорний,
Чорний нічник на порозі стоїть.
Усесвітній нічник – це покара і мста
За гріховну любов, за гріховні літа.
За пропащу любов і гріховну любов
Чорний, чорний нічник і до мене прийшов!
Ти до слави й жінок, і до радости звик?
А тебе вже чекає страшний чоловік.
... Стало жахно мені, як опівдні сові.
Він промовив:
- Ти генія вбив у собі.
У гріховній любові, у грішнім вині,
І належав ти Богу, а будеш – мені.
Я сказав:
- Я до тону такого не звик.
Що він хоче від мене, страшний чоловік?
Він сказав:
- Недаремно знайшов тебе я,
Це тебе загубила гординя твоя.
Я не раз, і не два подавав тобі знак,
Бо ж, убивши себе, ти стількох повторив...
Пам’ятаєш, і плакав ти, наче дітвак,
Як уперше до тебе я заговорив?
- Усесвітній нічнику, - я мовив йому, -
Йшли в донощики друзі, я йшов у корчму.
Натомивсь од утрат, натомився від зрад.
Але я посадив – і не дерево, сад.
Є країна у мене, і сад мій, і син...

І схопив свою голову в руки.
Один!
Я зажився на світі? Прости мені, вік.
Був я богом, а ти мені крила попік.
Прощавай, моя Ольвіє!
Бачиш в очу,
Як смиренно я крила свої волочу.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, а ольвійське вино.
Я зажився на світі?
Та в час-часолет
Сходить профіль твій гордий із древніх монет.
Мов жебрак, що продав і пропив таїну,
За старою копійкою крила тягну.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, а ольвійське вино.
Вороги на кургані?
Нога в стремено!
Та мене повалило на землю вино.
Це воно чарувало лиманські вали.
Це воно продавало чумацькі воли.
Це воно марнувало високе чоло,
Аж не стало Вкраїни, немов не було,
Як не стало і Ольвії в цьому краю,
Де на власних кістках півзотлілий стою...
Та мене вже не куплять, бо я не дітвак,
Ні стамбульський гарем, ні московський кабак.
І ніяка метіль уже нас не змете.
Байда я усесвітній, але без гріха...

Пригортаю волосся її золоте,
Бо ж я Байда, я сад, а не пустка суха.
І не плачу, хоч рани не раз заболять:
Досі вражі гаки із-під ребер стримлять.
Не за гріх, не за гріш, не за підлу хвалу
Я страждаю, та я добуваю стрілу:
а як стрілю – царя вцілю,
а царицю – в потилицю,
їхню доньку – в головоньку...
Та й подамся додомоньку.
І за Байдину покару
Привезу домів товару.
І повернуся назад, -
У всесвітнє вікно, що прочинене в сад.

І цвіте мені сад мій упродовж століть.
І всесвітній нічник на порозі стоїть...

САД
між землею і небом ніби міст підвісний
ніби міст підвісний провисає між небом і долом земним
САД
наче міст на землі не зосталось
а сад
уже спалено
не посаджений – спалений сад
САД
Як маленька людина загублена в антисвіті
САД
над садочками гетсиманськими і над ночами
які почалися з колін
САД
або віддзеркалене люстро в якім віддзеркалені
вічні дерева приходу
САД
і в нім збунтувались дерева і спалені і забуті
і бунтують сади ще неспалені і бунтують однайдені в бунті
САД
як сад потопельників і воскреслих дерев і людей
САД –
сад маркіза де Сада зниклого
нам у сад одчиняються вікна
і встає у вікні як фантом
сад божественний
сад-пантеон
у печалі горить ніби хмиз
сад
із сонцем що впало наниз
і кидає мов птах висоту

спотикаймось о пустоту
сад мій спалено сонцем дотла
та довкола – дерева тіла
невідомих таємних людей
і соборів без вікон дверей
і горять на останній межі
вітражі
вітражі
вітражі

Ти знову озиваєшся мені,
І знову не накличеш ся мене...
Чи не тому твій голос посумнів,
Що й він не вічно, що і він мине?
Я не забуду...
Як тобі самій,
Коли в тобі мій голос оживе?

Над білим садом дівич-голос мій,
Як птах співучий, молодість позве.
Нас лодія непам’яті несе,
Де дівич-голос твій і голос мій...
А сад співає, наче сад пісень,
Співає сад, бо ще не онімів.
Співає сад, бо ще не остовпів,
Як я в полоні горя і біди...
З Гераклових стовпів серед степів.
Мені вже сяє вічність. Назавжди.
Води живої, грішного вина
Подай мені – за всі гіркі літа.
Хай буде так: і бог, і сатана.
У небесах – колиска і труна,
І тільки ти навіки золота.
Візьми мене за руку й поведи...

За овидом блудних синів, за ним
Зістаємо стовпом з трави й води.
І добре ще, коли не соляним.
А за тобою остигає й слід.
Вже ти по той бік суєтності йдеш,
І ти до наших золотих праліт
І далі вже, і ближче не стаєш.
Ти говори до мене, говори.
Нехай і не про мене – все одно.

Твій білий сад приходить до води,
І йде, і опускається на дно.
Мене любила жінка не одна,
Та всі чекали золота, й руна,
Яке таке ж і справді золоте.
Руна немає. Тільки сад цвіте.
Не вибираю між явою й сном.
Не вибираю тліна і зела.
Забутий сад квітує за селом.
Але стежина терням поросла.
Мої герольди, городи і гради,
І річка Геракліта, й суховій...

Маленької нічної серенади
Відлуння у гіркій душі моїй.
Та понад садом, понад нашим раєм,
Як небуття і як буття твоє, -
Пресвітлий голос твій мене карає,
Ні жити, ані вмерти не дає...

Над сади і сліди мої сад-пантеон.
І ромашки гадають – півспалах, півтон:
- Любить... не любить...
Лю...

Над сади і сліди, над сліди і сади
Білі янголи вийшли з нічної води...
Любить? Не любить?
Лю...?

Сім утоплениць білих по саду ішли.
Скатертями застелені білі столи...
Любить? Не любить?
Лю...?

А в країні далекій – степи, степи...
Постинали дерева... Стовпи... Стовпи...
Любить? Не любить?
Лю...?

Закричав білий янгол: з’явилась жива
На тарілці відрубана голова.
І спитала усміхнена голова:
- Ти жива, моя мила? Ти все ще жива?
Суламіф, Соломіє, вода і трава...
.................................
Любить? Не любить?
Лю...?

У притворі собору
крипти спалених стін.
Заспіває соборна свіча,
І навіки:
Білі стіни біліють прабілістю тіл,
І співають осанну невисохлі ріки.
Отче наш на землі і на небі
Назад
вже мені вороття – повороту немає.
Вийде янгол із саду. Навколішки – сад.
І палають свічки у тунелях свічад.
І мале янголятко мене обіймає!
Я виходжу із храму, заходжу до саду,
Наді мною пратемні літа – мов сичі.
Я віддав за маленьку нічну серенаду
Світоч моцартіанства, мов сяйво свічі.

А собор
соборує на площі великого міста.
А собор прозирає віки золотії...
Слався, слався вовік
Українська гірка реконкіста,
Повивальнице духа,
Побивальнице людства на паперті храму Софії!

А на вулиці плаче жебрак,
У фраці й манишці,
Біля ніг його – чорний футляр,
І скрипка в футлярі, і смик...

В якій це країні?
В якій прочитаємо книжці?
В якій се тональности плаче старий чоловік?
А дівчина поряд не плаче.
А дівчина грає на скрипці.
І сонце гаряче
Горить незайманій пипці.
І зринає під пальцями:
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли...
Жебраками й блукальцями
І в господа ми не були.
Жебрак ув обмотках.
Ув обносках аристократ...
А скарби Полуботка?
А злото Карпат?
Це Софія, це Київ – і Зміїв, і Віїв.
Це чекання касогів, чекання Батиїв,
Це кварцяна сволота, омонище п’яне
Б’є усіх навмання...

Придивись, придивись, придивися, Богдане, -
Ти немарно пришпорив коня!
Не якась там Італія –
Журавлі українські над нами ячать.
І Карпенка Віталія
Вчити музику часу омоновці вчать.
І, ментівським кийком поціляючи в очі,
На відьомські поклавши кийок весілля, -
Б’ють мою Україну,
Яка проти ночі
Як дружина, у друга мого Василя!
А були ми не кури – орли,
А бажали добра ми народу...
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли, -
З підземного переходу.
А було...
Солов’їне пили ми тоді молоко,
І, господнє зневаживши око,
Поставало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
... Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко.
Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві,
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.

Коні царські. І рейвах, і швах.
Голоси самовбивчі...
І під регента впевнений змах –
Заливаються півчі.
А тепер, після мук і одмін,
Солов’ям не озватись.
Прозирає з розтерзаних стін
Візантійськими ликами святість,
Прозирати і нам довелось
У безодню неволі і чести,
Де хреста український Христос
На Голготу не може донести.
Але чую на древнім валу
І в печерному склепі
Не анатему, а похвалу
Іоанну Мазепі!
Пролітають літа.
Проминає неслава і слава
А конаємо обіч хреста,
Як Варава і Сава.
Але там, вдалині,
Ти з’явилась, дорого...
І горять на стіні
Грізні очі святого...

Які ці скрипкові жалі
Стоїть при душі костомаха...
Не вбий!
Дай пожить на землі,
Де дівчинка гратиме Баха,
І Моцар та флейта, і гра
Життя, що і скінії рада...

Яка молоденька, -
Стара
Маленька нічна серенада!

Коли стрімко падають зорі з небес
І тихо несеш ти у вічність свій хрест,
Коли гучно співають вітри люті,
І не знаходиш ти те, що шукаєш в житті.

Коли хвилі зелені несуть кораблі,
А мрії твої просто тануть в імлі,
Коли зливи вдаряють в закрите вікно,
А ти танеш, як цукор від них все одно.

Коли вдача і щастя даються згори,
А ти мов не бачиш ті щедрі дари,
Коли охопляє кохання тебе,
Та ти незважаєш і зводиш себе.

Коли все погано і йде все не так,
Поміть той единий, важливий той знак.
Завжди від дверей знайдуться ключі,
Згоряють ущент не лише у печі.