"Самотня смерть. Чекаю в самоті...
Чекаю на миттєвість спозаранку.
Кохаю смерть! Невтомно грає дах.
Чи на даху розтерзаних ілюзій
Блукає кіт, незграба? І Аллах
Сидить на дереві в забутій тузі..."
Д.Д.

Пристрасті
Невтомно грає дах. Абразій Бах
у голові розверзся спозаранку,
Аллах на дереві. Аллахо-птах
вінчає безум мозкового ганку.

"Не оглядайся, там стовпи Гоморри.
Не повертайся, там чужий приціл.
Надпити спробуй обмертвіле море,
Встроми щоглу… Але ж нема вітрил!"
В. Вакуленко...


Пристрасті
Не оглядайся на стовпи Гоморри
і на Содом, бо то чужий приціл,
розбурхай власне омертвіле море,
здійми щоглу, й встроми, і краще без вітрил...

Я – звір! Безжалісний звір.
Живу у власних хащах і стражданні.
Я – звір, якому холодно вночі.
Пробач мені слабкість – кохання.

Я – звір, у якого душа
Ще не втратила риси людини.
Я – фрагмент із чужого вірша.
Мені ще не підібрано рими.

Я – звір, ти чуєш, я – звір.
Може вовк, а може лисиця.
Я полюю сьогодні на біль,
Хоча щастя ще іноді сниться...
11,03,1999р,Б,

Нависли низько небеса над нами,
Землі торкнулись брудно-сірі хмари;
Змела вже осінь листя табунами:
Розтоптаних романтиків-Ікарів.

Я – кубик Рубіка, люблю порядок і сталість,
В цьому відносному і безхребетному світі,
Логіку вчинків, події із вдалим фіналом,
Грані реальності – в Розуму пальцях крутити.

З ранку до вечора лиш підганяю я грані:
Друзі, робота, - і кожну за кольором власним,
Куля більярдна, лечу уперед без вагання,
В лузу, у смерть, у природою створену пастку.

Кохали файки дужче за жінок
Ще козаки, відомо нам з пісень;
Ти, злобний, кидав стільки цигарок,
Гноїв їх трупом площі день у день.

- Тебе це може вбити! – хлипа С.К.А.Й.
Із ніздрів сизий випускаєш дим,
Янтарні зуби щириш: «Що ж, нехай,
Хіба ж не класно вмерти молодим?

Хоч Мавзолей зробив давно з легень
Я «Примам», убієнним без вини,
Та найпильніший не знайде рентген
Гріхів душі, огидних і страшних.

Що ж, совісте, давай, мене спиняй,
У груди вбий осиковий кілок,
Що б не пророчили Мінздрав і С.К.А.Й.,
Я невмирущий вогнедишний смок».

В гіллястім гамаку гойдався вечір,
Іще гули у сакурах хрущі;
Ти йшов сягнисто, розпрямивши плечі,
Ніс гордо два невидимі мечі.

Горлянка наче спухла від ангіни:
Мовчу. Собі б довбешку прохромить,
Сарказм мій збройний, лютий, мов Афіна,
Твій образ стре на порох лиш за мить.

Що ж… Саєнара, любий мій. Не варто
У майбуття тягти образи гніт,
Помчать обох нас потяги та авта
В чужі міста, у дивний новий світ.

О саєнара, друже, саєнара,
Банальність це – розлуки зі слізьми,
Вже, сподіваюсь, в жодній аватарі,
Лобами знов не зіткнемося ми.

Болота сохнуть, дерева квітнуть,
ростуть розпусти рядки на тілі.
Усі хірурги є чемно митні
і митно чемні, і неумілі.

Це точно листя, ніяк не трави -
це вільні ями твоїм обличчям.
Для тебе вже не наступить травень,
до тебе більше не прийде відчай.

Дощі і грози, наступне - спека,
проходять тижні автомобільні.
Злітай до Риму, відвідай Мекку.
Смакую шкіру від цукру вільну,

як стерті диски чи змиті ноти.
Це не така вже приємна штука:
ця Жінка - блядь попри всі гризоти,
ця Дівчинка теж неодмінно сука.

Сьогодні в Бремені
Абсентом залиті
Скотчем заклеєні
твого очі племені

розбитий кришталь
порізані руки
розбещених краль
крадуть мигдаль

від нас відганяю
снігопади і бурі
тебе обіймаю
і так засинаю

ми добрі…ми люди
душею і серцем
б’їмося ми в груди
без фальші і бруду

ти знаєш так треба
я вмію і буду…

ти видихала повітря
я після тебе вдихав
всі не для нас то повір’я
біля тебе в місті спав

дим секрет обгортав
люба кохай
як вмирати не знав
кохана люби і нехай

запалюють вогні
в мертві дивляться очі
я зніму тебе в тіні
збігаються охочі
фото згублене в вині
знайти тебе досі хочу
хочу тебе
хочу собі

хочу спіймати
твій вдосталь часу
забракувати
залишайся відразу

випий текіли
і охолонь
запах зіпрілих
твоїх долонь

Серцю хочеться справжнього вірша,
Бо фальшивого серцю не треба.
Так багато, моя найрідніша,
Я хотів написати для тебе.

Але як ці рядки відшукати?
В морі слів я їх серцем шукаю.
Так багато хотів я сказати –
Кожен вірш починався: "Кохаю…"

Бо інакше почати не можна.
Як щиріше сказати, не знаю.
Серце билося лунко й тривожно
І кричало: "Кохаю, кохаю…"

Це звичайний понеділок
Пересічний день життя
Де в буденнім ритмі звичнім
Люди ходять і мовчать

Ми по різні боки долі
Нас єднає сум в очах
І мені багато років
А ти завжди молода

Наші погляди зустрілись
Наші руки розійшлись
Твого голосу тремтіння
Мої вислови хриплять

Розірвати пута буднів
Марна справа в наші дні
І тому ми замовкаєм
Повертаємось назад

У звичайний понеділок
Пересічний день життя
Де в буденнім ритмі звичнім
Люди ходять і мовчать

Тюрма ночей на березі вогню.
Межа самотності і святотатства.
І ваша фраза “більше не люблю”
Мені здається витвором дивацтва.
Моя весна вповзає на перон,
І їде в ніч розтерзаних ілюзій.
Я все кричу у рупор, в мегафон.
А голос розчиняється у блюзі.
Лукаво дощ спадає із небес.
Муркоче кіт на старім покривалі.
А я іду на полум’я в Фарес.
І викидаю давнії скрижалі.
Не наздогнать… Далеко ваш вагон.
Промчався плин стороннього безмежжя.
І тільки стогін зчавлених колон
Вдаряє в мозок десь на узбережжі.
Не океан, не пил, не лицедій…
Вже не людина, навіть не оркестр.
Я вічний привид замку “Колізей”,
І на моїх раменах поліестер.
Весь час померлий в лоні бачу світ.
Моїм думках самотньо і прозоро.
Вас вже немає… Я — останній Сід,
Від мене тягне сутінками й мором.
Я не втомився, просто я помер.
У кельї часу я розбив годинник.
Я вже не я, а тільки офіцер,
Що йде з війни на ріг у свій могильник.

закриваю очі
поцілунків смак
я тебе так хочу
обійняти так

запотіло скло
в автомобілі
траси замело
і думки летіли

давай буде день
давай налиєм ніч
в один бокал давай
і вип’єм її залпом
смакуючи під ранок
і губи вже сухі
безпосередньо в очі
на вушко я кохаю

і в життя листопад
солоду насипав
я живу сьогодні
і для тебе завтра

давай налию чаю
давай налию кави
давай розгоним хмари
тільки разом давай

Я хочу лист тобі писати
Промінням сонця по імлі,
Знай, ти покликаний літати
Ти особливий на землі.

Глянь, у небесному просторі
Блукають прірви маяків;
А в тебе очі неозорі,
А хтось же в світі не прозрів.

У тебе всього так багато,
Що можна кожну мить радіть.
І ти покликаний літати
Й змінить на краще цілий світ.

Послухай, що, коли дрімаe
Щось геніальне у тобі,
А ти все за одне: “не знаю,
Не можу, це не по мені”.

Я знаю, я напевно знаю,
Що ти в цім світі не спроста,
Що не спроста і я літаю,
І ось, пишу тобі листа.

І не спроста в житті бувають
Ті дні коли набридне все, –
Така нікчемність скрізь до краю,
Таке безглузде все, пусте…

Але ти визнай це, - щоразу,
Щось підіймало знов тебе,
І ти прощав комусь образу,
І вкотре знов прощав себе.

І знову бігло давне коло,
І час котився в нікуди,
А ти знов думав що ніколи
Не будеш жити без мети.

Але обіцянок багато,
А щастя ти знайдещ тоді,
Коли навчишся виповняти
Свое призначення в житті.

Бо ж ти був створений для дива,
Для щастя синьооких днів,
Але в душі твоій правдивій
Цей поклик мало не зотлів.

Послухай, тебе кличе небо
Крилом черкнути неба край.
Цей поклик звернений до тебе,
Відчуй свободу, - політай!

Червоний - тому що троянда
Зелений - тому що трава
Холодний - тому що лаванда
Спекотний - тому що жнива.

Безбарвний - тому що безкрайній
Прозорий - тому що роса
А сльози - тому що зітхання
А снігом - тому що зима.

Яскравий - тому що радію
Непевний - тому що щемить
А чесний - тому що волію
А осінь - тому що дощить.

Рожевий - тому що грайливий
Бузковий - тому що весна
Коханий - тому особливий
Кохана - тому що моя.

Опіки від торкання –
начебто й не чужих...
Дике твоє кохання:
дротики та ножі.

Дружба півбожевільна,
суміш води з вогнем –
наче статтю розстрільну
ждати: чи омине?

Болю – не забагато?
Милий, як ти й просив:
босою по багаттю –
скільки достало сил...

Кіптява лиш та сморід...
Хай чепурить зима.
Бути надалі поряд
жодних причин нема.

Архаїко, агов! У днів переплетінні
Раз ми і досі є, то, значить, і були.
Чи будемо? Хто зна, бо пальці-павутиння
І витоки душі, і пам"ять обплели.

Най місяць-калита, зіркований незвично,
Крізь шибу, як колись, у хату загляда,
Бо дуже допекла мала підступна миша -
В шухляді письмена по букві доїда.

Куди не глянь - то цвіль, пилюка, перетління.
Од віника павук за образи сховавсь.
Архаїко, ти вся в чіпкому павутинні.
В затертих ружах ти на рушниках жива.

Хоч ти й тепер од нас, архаїко, живіша,
Та чи грядущим в те повіриться колись?
Поки хто прожене малу підступну мишу,
Вона в шухляді всю історію доїсть.

Хтось сам собі - всевишній.
Хтось - нижчий від усіх.
Одні ридають віршами.
Для інших вірші - сміх.

У когось - тіло тлінне.
А в когось - і душа.
Клянеться хтось калиною,
Ховаючи ножа.

Комусь - у тиші млосно.
Хтось - вуха затуля...
Не розмовляймо голосно -
Не чути солов"я!

Хтось - гасить в небі зорі.
Хтось - білить перший сніг.
Скажи мені, історіє,
Запам"ятаєш всіх?

"Ти чуєш світ???
когось майже нема...
Не смійся, не мовчи
Для неї ніч закінчилась сльзами,
Для нього - пивом закінчились дні
А чим для Них закінчиться, не знаю..."
Уст... Марія

Кармічне
Ти чуєш, світе???
вже "когось майже нема!"..
Зостався тільки вірш,
що струшує з ума.

Зоряні хмари нависли –
Зоряний литиме дощ.
В грудях великого міста
Вже відчувається дрож.

Скине земля очманіло
Сукню брукованих площ.
Спрагою змучене тіло
Питиме зоряний дощ.

Земля живе і плаче, як людина,
У жилах не вода пульсує, - кров,
Та смерть Землі, її лиха година –
Не наслідок природних катастроф.

Який безжальний часу ураган,
Змітає все, не залишає сліду.
На місці, де вирує океан,
Лежала таємнича Атлантида.

Сьогодні розквітає диво-сад,
А завтра лише спалена пустеля…
Не вірю я, що є шляхи назад,
Що є такі похмурі паралелі.

А вірю в щастя і людський талан,
Від воєн не залишиться і сліду,
На місці, де вирує океан,
Збудують люди нову Атлантиду.

Свято закінчилося нічим
Недоречні квіти, присмак втоми
Торт із вишень з кремом несмачним
Свято закінчилося безсонням.
Поцілунки... подарунки...
Стоп!!!
Це Шампанське кисле і пузате
Я не хочу ваших "чіля-гоп"
Я не хочу вас у своїй хаті.
Свята наче й зовсім не було
Сивина доплелась до волосся
Свято не для мене для - когось
А мені всміхатись довелося...

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Гудів зухвало рій цикад.
Далеке дно і спини риби
І місяць - яблучний цукат.
І сині, білі, жовті гори
Складали наш янтарний світ.
Як пазли падали на трави
Магнолій квіти - дивоцвіт.
Приокенський теплий вітер
Плісирував доріжки хвиль.
Коштовні світлячки літали
Освітлюючи сотні миль.
Торкаючись, ми віддавались
Морфемній силі почуття.
Заціпеніли в медіанах
Свідомі натяки життя.

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Скінчилось літо - теплокрах.
І поцілунок твій останній -
Пісок солоний на устах.

Як на жовтень, сипались зірки.
Хтось трусив сузір*я навіженно.
Врівноважились небесні терези,
Нагойдались вволю каторженні.
Все тремтіло і кружляли дні,
Збунтувалися нічні метеорити,
Зупинилися годинники земні.
Кінець світу. Що не говори ти.
Вмить всі речі звелися в одне
Інтерконсонантне тверде серце.

А до чого зводиться одне?
Як же називається одне це?

Чуєш, як рівно, тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння пряні?
Як, похітливо п’янко,
з повних легень вростає
в серце коріння квітки?

Свідки, пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили. З нитки
Аріадни корою
старозавітні плити
древніх проклять зняті!

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?


2006

Коли сонце перейде у третій клас
Я відкрию двері для світанку.
Свараглоки сколихнуться враз,
Виплюнуть на землю свіжу манку.
Сонце гордовито нависа.
Абсолют межі, межа згорання.
Сонце перейшло у третій час,
За межу під назвою ПІЗНАННЯ.
Знаю…
Ти мене не зрозумів.
Просто ключик втрачений назавжди.
Сонце перейшло у третій зміст.
Сонце подалось у треті мандри.

Зізнайся чесно:
Ти у неї – перший
Хто вбив її і навіть не здригнувся.
Кусючий шершень,
Безголовий вершник
Питання «ікс» у відповідь прибульця.
Ну не бреши!
Ти – першопроходимець
По її тілі і країні болю
Жало оси,
Липка покута вулиць
У стінах ненасичених Любов’ю.
Не будь смішним,
Залиш для когось сльози.
Ти ж бо Мужчина - гордий і безстрашний…
………………………………………………
Ти перший з тих
Хто витер свої ноги
В жіночу душу створену для щастя.

Матріархат
І всі ми - госторозорі.
Заманюємо здобич на гачок.
Побережись!
Вже витонченні пальці
Метають стріли. Ви все про смичок?
Проігноруйте!
Довгов*язі речення
Про вічну ніжність надто естетичні.
Якщо і брати в руки інструменти,
То тільки ексклюзивно - екзотичні.
Мисливствознавці
Ми вогнем запалюєм
Рутину понадмірної чутливості.
І хто нам Єва?
В чому її істина?
Ми прагнемо вже іно експресивності.

Стоїть непорушно обвуглений глечик
Як дерев'яний солдатик.
Мереживом пишним розкинулись тріщини
У пам'ятні дати.
Ще пращури в ньому сливи носили
До Рожаниці.
Дбайливо гукали молитву до сонця
Просили пшениці.
Сьорбнути би з нього сюжетоскладання
У дивосім'ї.
Що сіяли радість по землях родючих
Кохання насінням.
Епізодичність - у кожній частині,
Стоїть жовтолиций.
Розбухлий, так ніби чекає дитину
Велично іскриться.
Старий, непорушний, обвуглений глечик
Як пам'ятна дата.
Проходять серця нечуттєві до болю,
Серця як солдати.

Побережжя побережи
Мої спогади, його подихи.
Поверхнево повештатись дай
Моїм подивам, його поглядам.
Піраміда моїх сподівань
Піднебесся поважно торкається,
Половинки пригніченних мрій
Підозріло в пасьянси складаються.
Передумала, переплакала,
Перекроїла всі бажання.
Із наядами прибережними
Пережила порожнє кохання.
Побережжя побережи
Лиш для спогадів -
Його погляди.
Лиш для подиву -
Його подихи...

Коли зі спорожнілих струн твоїх мрій
Пораненим птахом відлетить душа,
А сіро-чорна буденність у звуках
Закриє спиною натруджений вечір;

Коли захмеліле од пилу повітря
Вкриє стовбури сивих дерев,
А яблуневий цвіт в мороку очей
Пензлем на папері ляже димом...

Тоді стиглі думки безсонних ночей
Зодягнуть священні ризи відчаю
І важкі від непевності кроки
Витупцюють стежину у безвихідь;

Тоді на плечі спраглого друга,
Що голодував і бенкетував з тобою
Знайдеш освітлену місяцем сльозу,
Яка світанковою росою подарує сили.

Залишусь сьогодні немислимо хвора і п’яна,
Продавши за чвертку останній задавнений біль.
Я знаю занадто… цей стан вже близький до кохання
Обсвистує небо останні згорання надій.
У скронях відстукують відлік останній куранти,
А я бездієва напилась сьогодні думок.
Шампанське тривог, лікери під назвою «Втрати».
Не в зоні досяжність…
Не в межах…
Відсутній зв'язок
І коштів замало поповнити фракції серця.
Замілко борюхкатись в крові останніх подій.
Нап’юся сьогодні, таке от немислиме щастя,
Продавши за чвертку останній задавлений біль.

Весни не буде! Вертайте сизокрилі!
Перетворилось сонце в ржавий німб.
Цей сірий світ залишився безсилим
Диявол сплодородив цілий рід.
І видива з’явились незбагненні,
Віра у бога – створений бовван,
Церкви в хрестах і правда очорненна,
А ПРАВДУ розпродали всю чортам.
Ці люди щиро вірять у НІЧОГО
Божки у храмах, ідоли в серцях.
У цих людей нема… нема святого.
Традиція забита ніби цвях.
Молитви що написані «святими»
Глаголяться на пам'ять, як вірші.
Світ кошенят! Незрячих між сліпими
Вірять у ЩОСЬ «спасителі» душі.
А Бог заплаканий глядить на те «поклонство»
Корупцію у церкві, бізнес «хай».
Спотворено усе до храму в серці,
Нав’язано, надумано за пай.
Отож вертайте, милі сизокрилі,
Як я сказала вже: весни нема…
І бога теж… Спотворено з корінням.
У світі світла в дійсності пітьма.

* * *
Насильство над Собою
Вбивство сутності
Не торкнешся рукою
Неіснуючий
Цей номер телефону
Глюки пам’яті
Так схожий на ікону
Віртуальності
Згвалтованість ілюзій
Пересилююсь
Ярлик «хороші друзі»
Сотня «Вірую»
Запліднення вагань
Для чого?
Варто?
А може цей вогонь
Пророчить втрати?
Вагітність помилок
Боїться тверджень
Насильство в світ думок
Без попереджень
Народжується страх
Потуги болю
І все ж таки в очах…
… Вогні сльзою…

Хтось просто зник...
Забракнуло пояснень
Гіпнотизують безміром гудки
В тарифі "Ніч"
В тарифі без побачень
Без мейлів, без коментів, рух душі...

Хтось просто зник
Без зайвих компроматів
Зсоталась ніч у величезний біль
В тарифі "Крик"
Забракнуло пробачень
В тарифі "Крик"
Задорого для снів...

Вітер пісню журливу співає,
Жовте листя спадає на плечі.
І нічого на світі немає,
Тільки цей листопадовий вечір.

Заблукала у сірому небі
Ніжна музика простоволоса.
Я колись повернуся до тебе
У холодну заплакану осінь.

Миють хмари, діряві, як сито,
Геть пожовклі березині коси.
І нічого немає на світі…
Осінь…

* * *
А не можна сказати тихо.
Та й в загал, а чи варто казати?
Ця любов надто схожа на лихо,
Телефонні розмови закляттям…
Ця любов…
Наїжачилась відстань
І напнулись зиг-загом дороги.
Нам для тіла несуджена грішність,
Пелюсткам не судилось у ноги..
Почуття посадили в простори,
А вустам заборонено дотик.
Дивний стан коли з над любові
Кілометрами дивиться погляд.
І коли вже константні проблеми.
Віра в зміни пришвидшує кроки…
Ти торкаєшся словом до мене,
Поцілунки обпалюють щоки.
І не можна про все оте тихо…
Про святе не говорять словами.
Лише погляд задивлений в відстань
Й нечитабельний крик між рядками.

Всі, можливо, чекають, що врешті звалишся вниз.
Он як кирпи задерли в шалену цю вишину.
Ти неспішно крокуєш. Ти огинаєш карниз.
Неприродна цікавість аж світиться з їхніх мармиз,
Ти ж - плечима до них, ти тримаєшся за стіну.

Зосередженим рухам чужа незграбність і страх.
Все ж передні готові ловити тебе на льоту.
Та схитнулась юрба, і крик завмер на вустах -
Розпросторивши руки, злітаєш ти, наче птах,
Над панамками, лицями й липами, що в цвіту.

І овація дика навпіл із тихим шумком
Долинає до вух. Пірнаєш у білий віраж.
Взявши під козирок, вітаєшся з літаком.
Ти ще кинеш курити, та лишишся дітваком,
До останньої миті здатним на епатаж.

:)

"Чорні сутінки бару просякнуті димом і
дивом
Ще не займаних пальців,що прагнуть
гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку -
віриш ? -"

Пасічник Наталя.


Ми неслися в густім і розпеченім
ультрамарині
над прошитою білим пунктиром стрілою
дороги.
Щось амурне співала мулатка у темній
кабіні,
а довкола - лиш скелі, забуті і
людом І Богом.

Ледь прикриті дві бруньки, із зрілістю
ще не знайомі,
та для неї давно не підручник уже
Камасутра.
Що Нью Йорк, що Техас, що далекий і дикий
Вайомінг -
Вже позаду у дзеркалі все проминуле
й забуте.

Моя "Західна Зірка" - пір"їна
шістнадцятитонна
Доганяє дві жовті троянди, та марні
старання.
Ніч народить - вони пролетять над
дорожнім бетоном
і помруть, перерізані скальпелем
променів ранніх...

...Ті дві жовті троянди - такі ж, як на столику
в барі
світлоокої жінки у темному закутку.
Знову
З-під долонь, надто білих, Маестро з Шопеном
у парі
під склепінням із диму і дива снують
вечорово...

...Чорношкірий торкнувся плеча, наче він
винуватий,
шо цей бар нагадав те, чого вже не
буде ніколи.
Те, що мав,- не зберіг, що знайшов - безтурботно
розтратив,
І розлитим вином сподівання із столу -
додолу.

Переплуталось все - що далеке було,
стало близьким.
Ці містечка прилизані - зачіска
Елвіса Преслі.
І мулатка смаглява, як те остогиджене
віскі.
Стрімко б'є течія об човЕн
І загублені весла.

Я між жорнами - сонцем і пеклом червоного
раю,
доля - млин, календар ллє на нього секунди
й хвилини.
І помалу окремо - на душу і плоть
розтирає
те, що мало би бути до самої смерті
єдиним.

...А Маестро на клавіші тисне і марить
Парижем,
І не знає, що в ньому грабового лісу
задума,
І лібретто йому на дорогу шартрез
не напише.
Бо землянам - Земля, а на Марсі дороги
задуло.

А мені б хоч на мить світлоокої дами
розкутість,
Над Тернополем місяць до сонного озера
ласий...
...А мулатка регоче до сивого негра
на кутні,
що під банджо фальшивить старі африканські
романси.

ти і тобі
піском проїдає
- волів би сліпим -
аж, тамуючи ранку прихід,
десь у грудях
сонце затис,
розчепірив
киснем обпечені зябри,
кліпаєш в темряві пилу,
що став з-під коліс,
бо швидкі і чужі.
так нудить зуд шерсті у шлунку,
виблюй - як роблять коти.
збирається в хмари вода для коріння,
всохлого в камінь землі.

І знову нам не холодно й не тепло.
Ще довго до глобальних потеплінь.
О Боже мій, це боляче нестерпно,
Коли ти ані добрий, ані злий.
Коли ти нині зовсім, як учора,
Хіба от зморшка зайва на чоло.
І споконвічне "біле або чорне?"
На нашій долі сірістю збулось.
Хитає вітер постаттю із диму.
Це, може, я, а, може, справжній ти...
Сховати все в недосконалу риму,
Яка за себе потім відомстить!
На піврядку вмирать для воскресіння
І рахувати зморшки на чолі...
Нехай буде глобальне потепління!
Хіба не треба душам потепліть?

Хиткі мости будують для падінь.
А як же сильно хочеться не впасти!
Стоїть душа над прірвою, мов тінь,
Тримаючись за промінь, як за щастя.
Скрипучий міст, розхитаний, мов мить,
Що вислиза, тікаючи до краю...
Болить душа. І добре, що болить,-
Тепер її принаймні відчуваю.
Та ж ось вона, дарма, що, наче тінь,
В передчутті жаданої утечі.
Уже готова навіть до падінь,
Бо не завжди за ними - порожнеча.
Вхопившись в крила вітру, на льоту
На мить зі світом порівняюсь зростом.
Життя прожить - це наче впасти з мосту,
Лиш потім осягнувши висоту.

І знов у людях кригу розтопи,
Сопілко, що калиново калинна,
Бо тісно в світі зрячим і сліпим,
Усім прокляттям і благословінням.
Чом ніч в очах, коли надворі день?
Чому душа розчахнута, мов гілка?
Чому тобі не вистача легень,
Аби життя вдихнути у сопілку?!
Для неба ти не вищий од трави,
Не гарячіший попелу багаття.
Радій хоча б із того, що живий,
Коли не заслуговуєш на щастя.

2006

Хочеш пізнати дорогу, що бігла на схід,
Впавши горілиць у трави, навіки заклякла,
Йти проти сонця і словом поцілити в світ
Ти, хто поцілений в серце Стрільцем Зодіака.

Знаєш, як важко за плугом іти і конем,
І розпашілим тікати у сни непророчі.
Знаєш, дорога до себе коротшає з днем,
Тим, що потуплює в невідь обпалені очі.

Віриш у те, що бувають вуста не німі,
Віриш і в те, що дорогою зможеш прозріти.
Всесвіт і Несвіт - таки паралельні прямі -
Мають в поціленім серці зійтись і згоріти.

Коли ти не поруч, не можу спати...
Ніч крадеться, хоче зламати
іржавий замок на моїх дверях.
Я тремчу від її збудливого дотику.
Доки ще я засинатиму насамоті?

я знаю що ти тонеш в мені.
я бачу як
повільно зникає твоя рука
під хвилями мого золотавого волосся,
як ти захлинаєшся сяйвом моїх очей.
як благаєш губами не рятувати тебе,
бо тобі подобається відчувати
як твоє тіло затягується моїми поцілунками.
а мені страшно що ти можеш потонути
і не вернутися.
мені треба тебе рятувати,
та я не можу бо ти оповив руками мої ноги,
і благаєш вбити себе...
...ти зникаєш на півгодини.
в мені зникає пляшка вина.
ви з*являєтьсь разом:
ти і вино в моїй голові.
ти знову поруч.
ми сплітаємось в коктейлі.
відчуваю як перемішуються наша кров.
твоя. солона. з присмаком моря і текіли.
така червона і густа.
та моя бордова, стрімка.
з запахом дощу та смаком сходу...
...я відкриваю словник.
шукаю там слово
яким може назвати наші відносинни.
такого слова немає.
треба його придумати.
ми сидимо на березі
дивимось на зірки і
придумаємо слова.
"нахарно", "прейкісм".
що вони значать ми не знаємо,
лише вгадуємо їх сенс в наших очах.
поруч океан.
він наповнений солоною гіркою водою
та нашими думками які ми зливаємо у воду.
наші бажання граються з океанською водою....
..я підіймаюсь і кажу що йду.
і так кожні пів-години.
я йду вже все життя,
і може колись в кінці життя
таки дійду туди куди мені треба.
туди звідки я не зможу піти.
туди де чекатимеш ти,
з порожньою пляшкою вина і чистин океаном.
ти будеш один, всі думки ти викинеш
а лишаться тільки бажання
які певно будуть в нас ідентичні.
і тоді наша кров буде єдиною і чистою.
в ній не буде амбіцій. вина. текіли.
тоді і народиться те слово
яким ми назвемо те що між нами.
а покищи ми разом поступаємо на філологічний...

Мені подобаються
драматичні паузи
у твоїх історіях.
Завмираю в передчутті
неймовірного
вірю
кожному слову.
знову
пауза
літнім
гамузом,
гаміром
кружляють між нами
миті.
Ми ще не в раї,
але вже близько
слизько
стояти поруч -
зовсім тепло й спокусливо
змусити
тебе, себе не піддатись
вину, що вже випито
вилити
тобі на руки
трохи ніжності,
трохи ночі
хочу...

Я прогризла у небі дірку
і з неї викотилося сонце.
Воно здивовано дивилось на мене
і крутило біля скроні пальцем.
Стояла розгублено...
Було незручно, що порушила звичний сонячний розпорядок:
сходити вранці і
знову заповзати за небесну ширму надвечір...

Але ж так хотілося!!!
З дитинства мріяла
мати особисте сонце.
Посадила б його у клітку,
годувала б його печивом і молоком,
вигулювала б, як песика,
на мотузці
(аби не потрапило під авто),
пестила б,
давала б прочухана
за розбитий глечик
і розкидані іграшки,
вкладала б спати, накриваючи пухнастою ковдрою...

Але сонце не далось до рук -
лише жбурнуло в очі
жмут колючих променів.

Побіжу, мабуть,
за нитками і голкою -
дірку в небі зашию -
нехай досипає тих три години,
що залишились до світанку...

Чи має воїн право на сльозу,
Плачем гасить пожежі поєдинків?
Лишіть зіницям жінчиним росу -
Не посягніть на привілеї жінки!
Це вам дано вертати на щиті,
Ваш кінь за вами кинеться у прірву.
Та й вам забракне темряви в пітьмі,
Коли у жінки заберете віру!
Най ліпше ворон карістю очей
Уп"ється й щит розіб"ється на друзки,
З могили світ за очі утече
Калина - не залишиться й галузки.
Не має воїн права на сльозу!
Не оскверняйте привілею жінки.
Вас на щиті лелеки донесуть,
Лиш не гасіть дочасно поєдинку!