Я відчуваю: відмирає
Одна частиночка мене...
Із кожною сльозою, словом,
Із кожною журбою-болем
Я відчуваю відмирає
Одна частиночка мене.

Минуть роки, минуть століття,
І десь у безвісті віків
Душа об душу враз спіткнеться
Й нестерпним болем сколихнеться.
Я відчуваю: відмирає
ТВОЯ частиночка мене...

маленька кульбаба боїться сильного вітру.
від нього вона може легко померти.
а так вона буде ще довго жити ,
розриваючи простір своїм ніжним співом.

маленька хмаринка боїться сильного вітру.
він може її розірвать на шматочки.
а так вона ще довго плистиме,
заграючи до сильних водних потоків.

маленька квітка боїться сильно вітру.
він може її без жалю згвалтувати,
а так її згвалтує хтось значно сильнішій.
коли нещадно зі смаком буде зривати.

маленька дівчинка боїться сильного вітру.
він може віднести її з її же дитинства,
а так вона буде ще довго маленькою.
допоки не стане студенткою вузу.

маленька людина боїться сильно вітру.
бо з ним вона може бути самою собою.
а так сховавшись за пологу міцну парасолю,
буде спокійно вмирати, не знаючи страху.

на вулиці йшов дощ.
куди він йшов не знав ніхто.
я їхала в метро,
а він все йшов за мною.
ми в*їхали в тунель
а він лишився краплями на склі.
вони не висохли.
вони лежали мокрим шаром
не дивлячись на те
що очі в багатьох людей сухі.
дощ йшов за мною потай і ховався.
боявся що я можу обернутись.
я відчувала його ніжні кроки.
він тихо плигав між гілок дерев.
я посміхалась знаючи напевно,
що він вже мій а я ще не його.
він так хотів. я чула дихав вже у спину.
та я не оберталась все ніяк.
такий він дощ - самозакоханий мужчина.
та ти не бійся. я все ще твоя.

Над вежами біліють прапори,
У відчинену браму надія,
Повз ворожі іде табори
Залишаючи місце подіЇ.

Знесилений облогою народ
Під ноги переможцю складе зброю.
Та перемога у війні бажає крові
Поразка - це розплата головою.

Та смерть не найгірший з кінців,
Бо є гірше щось у стократ.
Коли підносиш ти чужих богів,
Коли ти раб, а над тобою кат.

Ость так ми мрію топчемо ногами
І в наймити ідемо до грошей,
Як особистість заростаєм бур'янами,
У псів скажених робимось з людей.

Танцює хто як вміє, хто як знає,
Останній танок на гнилих щаблях.
Є шлях для тих хто шлях шукає,
Є шлях для тих хто не шукає шлях.

Укртелеком

Романові Скибі


Стерлась панель осіннього соняха
Запали кнопки у вогку кіптяву
Телефонна розмова з листопадом у скронях
Торкнеться до губ холодними нігтями

Укртелеком попереджає
укртелеком попереджає
Додаткові тарифи за перелітну зграю

Забилась слухавка байдужими словами
Немов річковим брудним піском
Відсутній зв’язок і спорожнілі травми
Заповнює протяг крижаним гудком


У телефонах скоцюрбились хворі діти
З густою втомою якій не видно краю
Тісно у дротах-ні ввійти ні вийти
укртелеком попереджає
укртелеком попереджає.

кава в п'ятницю
розум силиться
дайте милиці
кисню з м'ятою
хай примарою
волохатою
вечір тулиться
десь на вилицях
місяць змилиться
в сніг з посвятою

У середу вдень у Києві,
на залізничній станції "Борщагівська"
відбулося НП: чоловік у віці 60-70
років покінчив життя самогубством,
поклавши голову під потяг, що рухається.
Cвій учинок пенсіонер пояснив у записці,
що була знайдена на місці події.
За попередніми даними причиною суїциду
стала неможливість оплатити подальше лікування.

Клепсідра стікає водою-часом
і містом вже бродять сп”янілі хвойди.
Від ранку до ночі квапливим брасом
день пропливає по синусоїді.

Ти відчуваєш як кожного вечора
наші дороги стікають в мости...
І нетверезі медсестри й диспетчери
мовчки вглядаються в наші листи.

Кимось недбало усе прораховано -
гіршим за вихід є тільки грати.
Бог є напевно глухий як Бетховен
й теж геніальний тому умирати

сенсу немає, кохання і зиску.
Тягнеться далі лимонний вечір
й раптом міняєш стару прописку
першу таку і таку ж недоречну.

Певно любові завжди замало -
скільки напарників – стільки й спарювань.
Я б не сказав що нас поламало
просто життя – це мережа лікарень.

Экономическа современного государства–
Пространство умноженное на время.
И каждый миг несет в себе цену деленья,
Деленья чтоб измерить бытие.

Но где шкалы положено начало?
Которая проходит через судьбы бытия,
И, по которой можно мерить
С чего же мерки следует снимать.

Да, собственно, в водовороте жизни
Что ни момент-то новая цена.
Будь-то товар, услуга,
Или слово, взгляд и… мысль.

А у цены есть формула своя.
Она прекрасна как то что выражено в ней.
В искустве высчитать чего же стоят мысли и желанья
Положено начало шкалы заветной измеренья бытия.

Есть место всюду мысли и желанью.
И мысль матерриальна, меняя мир, творя желанья.
Желанье мощный двигатель,
Основа мотивации движенья личности в среде ее существованья.

Сама в среда в движеньи также пребывает,
А личность, трансформируясь, в обществе-среде
Измененья умножает, суммируя свои метамофозы
Их сумма сотворяет движенье общества в пространстве.

Но всякое движение в пространстве имеет свою цену,
Оставляя финансовый след,
А всякий след во времени имеет цену,
Которая из прошлого штамп-для будущего след.

И всякий финансовый мечтатель,
Что мыслит себя магнатом
От первой мечты своей мыслит шкалу
По которой стремиться бытие змерять.

Под эту шкалу подгоняет он всю жизнь
Водоворот которой его окружает.
И формулу что бытие выражает
Выводит, показания с мифичной шкалы подставляя.

Мечтатель финансовый, который оценкой желаний
Желаний и мнимых мечтаний людей нашей жизни
Рентабельность предприятия повышает,
Свою экономит зарплату.

Он есть герой нашего времени,
Он ищет на рынок пути для товара, «зеленого змия»,
Который обществу и людям
Приносит радости иллюзии, реальности мечты.

Что есть алкоголь для системы финансов?
Где место его в общественной мысли и жизни?
Ответы на эти вопросы-
То ключ для карьерного роста его-

Аналитика. Он целостный должен ответ отыскать.
Найти бытия рациональную меру и формулу,
А с нею формулу мысли своей,
Свое место просчитать в перспективе прекрасной.

Но где же начало моим рассужденьям?-
Роилися мысли в его голове.
Прекрасное состояние охмеленья,
Употребление алкоголя по крайней нужде!

Хмелея мы можем себя ощущать «на коне»,
Уверенны в том что мечты все сбылись,
И можем умерить желанья,
Эйфории предавшись минутного ощущенья.

Так общества позитивного настроения коэфициент
Стабилен, критической протестной массы
В обществе влияние стабильно подрывное.
О! Как социально велико значенье праздника хмельного.

Да и рекламе повод есть стандарты жизни
Обществу нести и прививать.
В разнообразье мыслей и хмельных мечтаний
Единый калейдоскоп общества создавать.

Калейдоскоп сей вращает финансовый вал.
Тот вал есть финансовая сторона рекламной капании.
Похмельный товар-он рекламные средства
Влечет как магнит-формирует рекламные рынки.

Вот он! Момент с которого можно
Диверсификацию вести и на рынки рекламных услуг.
Усилить влияние компании,-
Так думал мечтатель финансовый, аналитик.

А это влечет за собой измененье структуры,
Вливанье финансов, кредиты нужны,
Это значит, концепцию с банками нам
Работы необходимо пересмотреть.

Но как? Как подходы искать в полученьи кредитов?
Кому может быть интересен мой план?
Что может банк привлечь?
Я чувствую, я знаю!

Продукт компании, «зеленый змий»,
Воспет не только как продукт
Который позволяет реальное увидеть идеально.
Ведь алкоголь есть боль для общества.

Сколько общество усилий прилагает,
Сколько тратит средств
Влияние губительное алкоголя
Свести желает человечество столетия нанет

Но почему борьба трудна с этим пороком,
Пороком пьянства. Почему?
Он стабильно свои позиции держит,
Люди держат порок «на плаву».

Для борьбы с пороком
Создаються программы здоровья
Профилактика в моде, законы, запреты.
А порок то силен и никак не изжит.

Для компаний законы нужны
Чтобы поле работы создать, свой сегмент
Отстоять в экономике, в жизни общества обозначить.
И под нас подвела правовую базу страна.

Вот и для банка будет неплохо
Кридит предоставить для нас
Правовое поле услуг своих расширить.
Но от нашей компании тоже кое-что необходимо.

Темні вулиці темні
спальні райони міста
в пору цю, мабуть, банально-
запах пожухлого листя
Відблиск автів у вікнах
і під ногами відблиск-
прогуркотіло й стихло
і знову навколо темно

запах запах той листя

Тінь біжить вперед мене-
знає дорогу, напевне.
Кроків її не й чути. Підбори
мої рахують сходи- неначе
хочуть запам*ятати краще.
То вірно, бо ж треба колись
вертати(сь) (назад) кудись

Темні вулиці темні
спальні райони міста
чорний і жовтий звичайні
два кольорИ осінні...

в сірім сміттєвім баці
щось знадобилось хлопчині

Я вибіг на перон. Навколо люди,
і гамір і агонія, і бій,
стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій.
Бажання розчавило споглядають,
а ті несуться за мормону в вир,
кульгають на пероні, і чекають,
допоки здохне той, хто має зір.
Сплюндровані мерці, жага розпусти,
самотність у калюжі самоти...
Ідуть, шпаркі, на нелюдей не схожі,
але немов сатири з пустоти,
блукають по перону і не знають,
чого ідуть на колії вогню.
Пекельно стомлені, забуті, проклинають
себе і світ, і янголів в Раю.
Рахують пальцями, скоцюблими у кризі,
свої здобутки, мармурово йдуть
до тіні в ніч, мету собі обгризли,
і все чекають, доки їх зведуть...
перон росте, і множиться лахміттям.
Чорніє бруд від шкіри і думок.
Блукають люди, скаженілі віття,
звисають з них. Облуда, мов ціпок...
Уже іти не можуть, а конають,
волають шлях добити до кінця.
Кістки спадають в колії, ламають
їх поїзди, нема лише гінця...
Все метушливе, суєтне, облудне,
померлий стогін тих, кого нема.
І продавець квитків сидить. Паскудно
від поглядів скоцюб лих, в них — зима.
Все штучне, у олії сторазово
перетомили чебуреки й біль.
Канцерогенно дивляться ранково
у пильну рань, коли панує хміль.
Там сплять нероби, там — циганський табір,
усе іде по колесу брехні.
Вокзально ніч схиляється,мов прапор,
на ньому кістки дві. І звідусіль
марудна темінь, марево і ляскіт.
Тут кожен вовк, готовий душу згризть.
І все у смраді, тільки шостий баскет
усе ніяк не може перенить.
Там труп живий, копирсається в тузі,
а я стою — і страшно відійти.
Чому я проклято скисаюсь в муці,
коли навколо мотлох і кати???
...Навіщо вибіг я? Навіщо люди,
і гамір і агонія, і бій?
...Стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій?

Как тяжело понимать, что детство, как свеча,
Истаяло, но оставив напоследок
Свой яркий цвет, что рассыпал буйность сгоряча,
что стал сейчас сильнее. Страшно – холодок
Идёт повсюду следом, чтоб сделать чуть больней…
Зачем? Скажи! Как жаль, никто не в силах дать
Простой ответ, что в середине сердца
Бьётся. Что нужно сделать? Просто постучать…
Чтобы открылась истин маленькая дверца.

Хочу Господу подякувати
За все, що є у мене на тепер:
За щастя у дитинстві слухати
Матусин голос, що в казках завмер;
За вміння бачити не поверхнево,
А вглиб та в ширину усіх речей;
За радусну веселість, що травнево
Розстелиться у маминих очей.

Стою и смотрю в пустое окно
В надежде, что кто-то пройдёт.
Думаешь, знаешь - это оно!..
Только для сердца вряд ли сойдет.

Сижу, пишу кому-то письмо,
А в сердце огонь сжигает душу.
И внось подумаю - это оно!
Но вновь не найду спасительную сушу.

П'єро повернувся. Його бачили третього дня.
З наплічником, в сірій солдатській шинелі,
казали, що сивий, без двох пальців на лівій руці,
що з ним досі пес, що обидва - крихкі і сушені.

Лавровими зморшками коло пробоїн очей
Стрічає П'єро голубів, дітлахів і трамваї.
Куди він подасться? Тих, його, вже нікого нема.
А він повернувся. Принаймні, так люди казали.

Життя не чистий спогад
не згаяна любов
і правдивий здогад
і не чуже мов знов
зелена чи червона
це ж ружа все одно
і вкрадена корона
чи продане добро
моє цікаве лихо
рослина без тепла
співає десь там тихо
і програє життя
людське, як марнотратство
як твоє ремесло
ти лиш частина братства
під назвою любов
моє, твоє споріднення
мої, твої гріхи
колись в нас було зіткнення
ми вижити змогли
але ми вмерли у вогні
згоріли в багатті
я ж відьма й добре знала
що мене колись стратять

Знову пісок, я зозла заблукала,
Та й клятий мадригал щось не звучить.
І скрипку я б купила, не украла,
Та гад смичок в мені, як звір гарчить.

Люблю я критиків, люблю і критиканів,
Перші підкажуть, другі зірвуть злість.
Одні – хірурги з бурею в стакані,
А других чорт гризе… гризе і їсть.

Відповідальна в критика трибуна:
Вразливі душі муза довіря.
А критиканів засипає дюна
Піском, на північ, в крижані моря.

Спасибі, критики, спасибі й критикани,
Слова подяки хочеться казать.
Хоч знаю я: ті, другі, - істукани,
Від злості зуби в бідних цокотять.

А що поробиш, так і є в природі:
Вовки, пантери, стріляні зайці…
Опальна істина ховається в незгоді,
В одному певні всі: вони – митці!

P.S.

Що жде мене після такого вірша?

Що мої вірші – брати й сестри жаху.
В них все не те, такі прості слова…
І що пасують до мойого фаху
Лиш матюки, тяжкі, як булава.

Смак уст твоїх дає мені
Можливість жити у вогні,
Палає серце й тихо б`ється,
Пристрасть на вогонь цей ллється,
І вогонь цей затухає,
А я живу, і я кохаю
Тебе, моя ти дивовижна,
Така тепла,така ніжна
Твоя рука в моїй долоні,
Уста солодкі, не солоні,
Уста твої неначе з медом
Та ще й з вином, п`янким напоєм,
І напилися його двоє:
Я і ти, чи ти і я,
За тебе я віддам життя,
За тебе келих підіймаю
І говорю, щоя кохаю
Тебе, тебе і знов тебе,
Моє кохання не мине,
Кохання вічним є у серці,
у всіх людей, що вже кохали,
Але вони це вже забули,
Або навіть ще не знали.
Це хотів я нагадати
Їм, але чомусь не зміг,
Я хочу вічно пам`ятати
Твій аромат, смак уст твоїх.
Твої уста такі червоні,
Як я люблю торкатись їх,
В моїх думках уже сьогодні
Смак уст твоїх, смак уст твоїх.
Твої уста такі солодкі,
Що цілувати їх не гріх,
і в моїй пам`яті навіки
Смак уст твоїх, смак уст твоїх.

На заході небо горить,
Теплий вітер дме у віконце,
Моє серце сумує, болить,
Ти - сонце.

Ти - сонце, ти сяєш завжди,
В твою посмішку я закохався,
Стати небом хотів я твоїм -
Та не вийшло, хоч я намагався.

В повітрі троянд аромат,
Його вітер несе у віконце,
Я тебе полюбив, покохав,
Ти - сонце.

На заході небо горить,
Теплий вітер дме у віконце,
Моє серце сумує, болить,
Ти - сонце.

Кімната без нас

Завіса-хурделиця розіб’є нас по кімнатах,
лиш чорний квадрат у голому сонному небі.
й реклама свіжості вічнозеленої м’яти
завше ростимуть у невідомому сервері.

цей порожній пакет – прозоре зім’яте серце
так далеко піднявся між розхитаних ребер антен
і несвітло прожекторів замулює скельця
байдуже вступає до зачовганих сцен.

Завіса- хурделиця все вкотре накриє у запалі
на полотнах полів проступають волокна ріллі
і засохлі дерева давно вже втратили запахи
ми з тобою у чаті – так просто - без слів.

Розхитані зламані орбіти в хурделиці
горішнього світу вікна без скла
під нашими повіками - спалахом ксероксу
прогримить електричка мов запізніла весна.

Воспоминания.
Ох уж эти воспоминания.
Изменяясь, констатируют факт,
фактически приобретая
иное сознание.
Фотографии воспоминаний,
документальная пленка,
черно-белое кино.
Какой-то цензор
основательно поработал с кадрами,
оставляя хорошие кадры
за кадром,
что-то доклеивая
двадцать пятым кадром.
Опасны эти сериалы
жизненной тонкости.
Лучше окунуться в шедевр
безо всякой цензуры,
а он рядом,
и потихоньку цвета
набирают насыщенность.

Невозможность закапывания
того, бывшего, живого,
происходила.
Страх, паника
при ловле кошачьих,
и рыбы сдыхали наяву
и в снах...
________
Конкуренты не допустили
до кинопроката,
а животные умирали.
6 похороненных,
1 мумия
и 5 безвести пропавших.
Стал последним
документальный кинофильм
осенне-зимнего.
Остановился на 180-м
каком-то эпизоде -
актеры были слишком талантливы.
________
Скотчем замотано
батарейки -
повсюду валялись,
убивая своей информацией.
Отдавало бумагой.
(Зачем поднимать
использованные батарейки?)
Дубль № 1000 какой-то
с мелочью.
Плохое - вытереть.
Остались засохшие следы грязи.
Тряпка гнила
под лучиками весенне-зимнего лета.
Revers;
автореверснули,
кнопку заело.
________
Легкоизгибающиеся
в 350 секунд.
Не было секундомера,
шнурок потерялся,
ниточки оборванных сплетений.
________
Невозможность
преодолеть 600 шагов.
В пропасть вылазили.
Края и уступы осыпались,
засыпая,
давя нехваткой воздуха.
(Засыпая, что думаешь?
Не пересечь уже прямую?..)
________
Грохотом воспоминаний -
вспышки.
Каких-то 7 минут,
350 секунд где-то.
400 шагов каких-то.
Несчастных 600 движений
левой и правой.
7 минут -
это уже вечность.
________
Заискрится
в слякотном будущем
завтра -
шуршит,
по окружности мотает.
- Услышит и узнает.
Закрыть окно,
спастись от холода
недодавленных объятий,
мероприятий разных,
неприятных приятелей.
Испортили интимность
беседы с ним.
Да. С Неизвестным.
________
Все - лживо и не очень.
(А кто-то - искренне.)
Этого и хотели?
Ну и пусть,
до завтра подождем.
Крошки разгрызены,
кулечки надуты,
плоские упаковки.
Кто украл кости
с моего блюда -
ублюдочные отрезки?..

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І стукала у мокре скло
Ні, тут не доречна втеча
Бо від неї ще не втік ніхто

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
Різала кволі слова
Опускались тихо мої плечі
Розпиналася від дум моя душа

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І казала, що буде завжди
Боже мій, які печальні речі
Я пішла, зметіть мої сліди…

Ми возились у трамваї аж ночі.
Заглядала осінь в мокре скло.
Я дивилася у твої карі очі,
Не стрічала я таких давно.

Просто все заплуталось раптово.
Ти зійдеш – закінчилася гра.
Я відчую божевільне соло,
Що його диктують нам слова.

Подивись! Усе навкруг багряно…
Дивне небо, навіть і життя.
Осінь несподівано та рано
Взяла в борг всі наші почуття.

Осінній Ра

Я дійсно відкрив тобі таку таємницю,
фальшиве золото прорветься крізь жили.
Із жорен хмар упала з борошном птиця-
заплуталась в цупких сітях лози і ожини.
Сутінки сажею поглинуть всі стіни.
У космосі саду - трав зупинений zoom,
Згорає листя сузір’ям. Прозора тканина
інею опустила повіки квітам,зник струм.

Ті кострубаті дошки осілих парканів,
мов застуджені голосові зв’язки у горлі.
Я відчуваю в трепеті кленів церковні бані,
на рушнику лугів – згарищ чорні зорі.
Так, я вчасно відкрив тобі таку таємницю,
Що залишається крім мовчазливих губ?
бетонні колеса криниць в твоїй колісниці
зринають на бездоріжжя веселок крізь rрунт.

До вітру вимиті слова
згубили з ним розбіжність
і дме в обличчя грозова –
якась нелюдська! – свіжість.
Розпався всесвіт на краплин
важких, немов оливи,
сріблястий зсув і разом з ним
перетворивсь на зливи.
І ось, квантований на дощ,
я йду з небес огрому.
Немов з міжгалактичних прощ
вертаюся додому.
Туди, де простори заток
вагітні берегами,
де хвилі моря та річок
є їхніми думками,
де даль і сталь, і магістраль,
вже від чекання сині,
і де нестримна вертикаль
нарешті відпочине.
Я йду. Аби в грозу лиху
в пітьмі світились лиця,
хоч раз зустрівши без жаху
істоту-блискавицю.

Беда наступает, смерть песню гундосит,
Фатально-унылый мотив:
- Зачем эта жизнь, иди ко мне, - просит,
- Спасешься, меня полюбив…
Костлявая «спасает» надежно послушных.
Снедая да страхи рядит…
Выключи, выключи призрак утюжный,
Нытья жизнь вовек не простит.
Я знаю дорогу! Нужна только Вера,
Как горный могучий поток!
Чтоб денно и нощно, ну как с револьвера
Желание жить – твой курок.
Доверься! Не смей пререкаться ни словом,
Пока ты здоровым не стал.
В одном направлении стену бей долотом,
Сомненья громи наповал.
Как выпрыгнув, веришь в кольцо парашюта,
С таким же накалом – у жизнь.
Болезнь – это точно, - нечистого смута,
Ты темп охладить берегись!
У Господа все есть лекарства от хворей,
Ключи до них – в каждой душе,
Ты черным огнем не сжигай себя в горе,
А страх презирай вообще.
Укольчик заморский, таблеточка с ядом,
Припарка да водный массаж…
Прогресс оболванил нас гибельным чадом,
Безбожие, мрак и мираж…

Тихо плачет плакучая ива
Мне на голову. Слезы – хрусталь…
Как молитва, чиста и правдива,
В ней отсутствует фальшь и печаль.
Тонким запахом нежность природы,
Из распущенных кос красота
Проливается в ритме погоды
И, уж точно, совсем неспроста.
Любовь к жизни у каждой слезинке.
Капай, ивушка, нам в глубину…
И в душе, как в завядшей травинке,
Пробуди диво-соком весну.

В пальцах дергается сигарета.
С пушки палишь ты по воробьям.
Милый мальчик похож на поэта
В буре гнева, - к своим же стихам!
Страсти плещут испорченной кровью,
Дни дымят у пожарищах чувств.
Что же делать с такою любовью,
Может, ты знаешь, розовый куст?
Ведь цветы твои тоже с шипами.
На колючках сверкает огонь,
Вянут розочки между сердцами…
Сокрушается огненный конь…
В пальцах дергается сигарета,
Ты глотаешь, как вакуум, дым…
Психи, - черный огонь, без просвета…
Дело сложное – быть молодым!

На любимой тропинке, среди ясного дня
В той далекой косынке я пришла до тебя.
Ты – фиалка ночная, я – кромешная ночь,
Я все та же, такая ж , - все сомнения прочь!
Вылезь с грязного ила, вытри слезы потерь,
Судьба с нами шутила, но теперь, но теперь!
Я пришла из тумана заколдованных дней,
Из страницы романа, из страны журавлей.
Горькой шуткой шутила беспощадная – судьба,
Но других я не знала, я любила тебя!
Мы будем отныне два колечка, звено,
Наши планы крутые, золотое руно.
Огорчаться не надо, я не сон, я твоя,
Наша жизнь – наша радость. Мы отныне – семья…
Утро все изменило: в сердце прежние льды…
Счастье солнце затмило по веленью судьбы.

Я бегу, напрягая все силы,
Каждый день ускоряется бег.
Под напор ежедневной рутины
Белит голову медленный снег.
Мне от жизни не многое надо –
Судьбоносный поток полюбить…
Это было бы как награда
В диком темпе спокойно жить.
У молитве прошу я у Бога
Укрепить мой нетвердый шаг.
В темноте чуть рябит дорога,
Да надежда горит в глазах.
Жизнь летит, а зачем – не знаю,
Каждый день ускоряется бег…
Я росточком асфальт пробиваю…
Не усердствуй так, первый снег!

Гомо сапиенс – это не ты!
Я, милый, давно это знаю…
Свои планы, надежды, мечты
Я о лоб твой стальной сокрушаю.
Гомо сапиенс – это не ты.
У стандартах, эмоциях, формах
Твои милые сердцу черты
Дополняются юмором черным.
Гомо сапиенс – это не ты.
Что же движет твоею любовью?
Где граница твоей простоты?
Сладость смешана с гарью и солью.
Гомо сапиенс – это не ты.
А любовь твоя – пыльная буря.
Аж звенит от твоей простоты,
Да судьба наша глупая дура…
Гомо сапиенс – это не ты.
Как же быть? И… сознание узко.
Ты – вершина моей доброты,
Я люблю, оправданий не нужно.

Я любила тебя, я любила…
Улетели давно те года…
Той любви животворная сила,
Может, снится тебе иногда?
«Портить жизни другим – мое хобби», -
Так ты полушутя говорил.
И, кривляясь, как будто в ознобе,
На лице своем мины чертил.
У гордыни коварное жало,
Изобилие яду всегда.
Если жертвы агрессору мало,
Жало жалит самого себя.
Где студенчества милые годы?
Птицей порхнули в прошлого лес…
Скоротечны закаты, восходы,
Радость с горечью на перевес…
Небо всем уготовило место.
Не кляни ни людей, ни судьбу.
То гордыня, как злюка-невеста
Ставит подпись на твердому лбу.

Не грусти, жизнь – стихия, лавина.
Крушит дамбы, мосты и мечты.
Помнишь, я тебя сильно любила.
Только память, как жест пустоты.

На отвесной скале
Жизнь молитву творит.
На отвесной скале
Кровь желаний кипит.
На скале рай и ад,
И опасность везде,
Грохот, брызги эстрад
На отвесной гряде.
На скале крах идей,
Приговоры судьбы…
Ты ведь тоже на ней
У прицеле скалы.
На отвесной скале,
Именуемой жизнь
В судьбоносном огне
Жду тебя, появись!
Помоги устоять
На могучих ветрах.
Я готова встречать,
Я стою на часах!
Я пришла в этот мир,
Миру песни пою,
На отвесной скале
На карнизе стою!
Пропасть, ты не спеши,
Твой бессильный магнит:
На отвесной скале
Меня ангел хранит.
С верой рвусь я наверх,
Все преграды любя.
И, в награду за труд,
Жду, как Бога тебя!

Разыгралась неистово вьюга,
Рвет и мечет навстречу, в лицо.
В трудный шаг я вдруг вспомнила друга
И забытое нами крыльцо.
Вьюга, вьюга, ты многое можешь:
Холод вмиг превращается в жар.
Ты так сладостно душу тревожишь,
Будишь память, - божественный дар.
Тогда было начало июня,
Цвел жасмин… красота и тепло…
Тихим вечером в день новолунья
Мы взошли с ним вдвоем на крыльцо…
Славный мальчик уехал на север,
Улетела и я навсегда…
Вьюга, милая, снег твой и ветер,
Пробуждайте меня иногда!

Расскажи мне на трезвую голову,
Почему ты так плохо живешь?
Вечно пьяный, завел себе бороду,
Алкоголик несчастный и бомж.
На судьбу с пьяных глаз нарекаешь
Да других в своих бедах винишь.
За обиду совет принимаешь,
Все не так, всех на свете хулишь.
Говорят, что ты псих ненормальный,
Всех ругаешь да ропщешь на жизнь…
Сделай сильный рывок, колоссальный,
Перед бездною ты! оглянись!
Вспомни дни, где еще все на трезву:
Всех любил, да и ты был любим…
Оглянись, не заглядывай в бездну,
Зло растает, как сумрачный дым.

Пусть приснятся глаза,
Переполнены слез
В ореоле любви угасающих роз.
То, что на сердце есть,
Лунным светом в глазах
Отразится всецело
В беззвучных словах.
В те глаза посмотри,
Ну хотя бы во сне.
Поищи в них ответ,
Ведь он нужен тебе.
А очнувшись от сна,
Скажешь: все чепуха,
Те глаза только сон,
Ложна сила греха,
Ложный сон, ложна жизнь…
Но! За ширмой, в тебе,
В ожидании торт, на кислицах в драже.
Этот торт ядовит!
Он же чудо-бальзам,
Он убийца и он же –
Спасительный храм.
Чистота он и грязь,
Заблужденье и свет…
Это и есть твое «Я»,
Фальши и правде ответ…
Так вкуси же его,
Этот призрачный торт.
Кто создал его? Ты!
И не Бог и не черт.

Велика мама схожа на ієрогліф
Маленька мама - на плюшеве ведмежа
Пощерблені східці, облуплена лавка
Постій ще трошки зі мною
І далі піду сама

Знаєш, я хочу навчитись
ніс облизувати язиком
Бо одне дівча розказало,
що веснянки на смак
такі самі, як чай з молоком

А ще ми могли б, послухай,
Бути схожі на олівці
Домалювали б поруччя оцим ось сходам
і по п'ятій пелюстці
усім квіточкам на бузковім кущі

Тоді б кожен міг скільки схоче
Загадувати бажань
І вони б неодмінно збувались...
Маю одне заповітне
Та бузок ще не квітне, на жаль

Чи зношуються хвостики секунд -
червоні неспіднички смішних костюмів їхніх,
кишеньки, cумочки, торбинки
чи бігзна що іще?
Відомо точно, що там
вони ховають труту, діаманти,
чорнила і цукерки шоколадні,
і мандарини, й леза –
все своє багатство, без якого
стають прозорі, хворі, як сльозинки,
що витікають мимоволі
з утомлених або старих очей.
Чи зношуються хвостики секунд?

Переписую начисто зошита
Я була не такою хорошою
як ти розповідав про мене у листах до абата
Він любить вино і західнє сонце
Для нього ти прикрашаєш мене
вінками з польових і садових квітів
А я переписую зошити
Стаючи від того короткозоріша
Для нього ти вчиш мене
варити варення з пелюсток троянди
і називати речі своїми іменами
Я збираю дощову воду у великий дзбан,
щоб пускати кораблики,
які, пливучи,
лишатимуть по собі чорнильний хвіст,
годувати твоїх гостей запахами магдаленок,
поїти їх чаєм з суницями
читати про ферми і острови
вбувати капці
і носити у матці
антиматерію

Я люблю це літо

Я забула давно ту мелодію,
Її тихий, таємний мотив,
Яблуневу квітучу гармонію,
Божий код до заквітчаних див.

Пахли яблуні квітом рожевим,
Ліс веселу веснянку шумів…
З глибини, подарунком травневим
Раптом давній мотив забринів.

Серце з пристрастю знову забилось,
Наче бажаний шлях віднайшло.
Що зневірилось чи не любилось…
Яблуневим вогнем зацвіло.

Все довкола в мені зазвучало:
Квітка яблуні, небо і ліс…
Потім щастя коротке пропало,
А мелодію вітер поніс.

Дитинко, мила, я уже не в змозі
тебе плекати: видно, сповила
дурне гніздо у злих вітрів на розі,
де квітне лиш осот і омела.

Настирні ночі совами кружляють –
застигла свіжа кров на пазурах.
Чому не стане пасткою гілля їм
у цвинтарних колючих кущерях?!

Повітря димне з присмаком полину
і щемний біль близ лівого плеча:
куди мені сховати полохливе,
грайливе, безпорадне дитинча?

Куди летіть, які долати мури,
кого благати, не зітерши сліз?
Одне лиш небо – хиже і похмуре,
і мертвий ліс навколо. Мертвий ліс...

Чом ти, лелеко, забарився?
Чи може зовсім загубився?
Чому від когось відцурався?
До їх осель ти не дістався...
Мовчиш, летиш та обминаєш,
Тим-самим щастя позбавляєш.
Залишив, Леле, їх самих
Батьки - це слово не для них.
Дитячий лепет не почують
І ніжність ручок не відчують,
Ночами будуть міцно спати,
Дитя не будуть колихати.
Як ніжками воно здригає,
До мами ручки простягає.
А татко на руки бере,
Воно йому чуприну рве.
Цього не буде, це лиш мрії.
І з часом вже нема надії.
Життя мине, життя минає -
До школи дзвоник закликає.
З портфелем дітлахи біжать,
Про щось щебечуть, гомонять.
Батьки у школу відправляють,
Бездітні тільки лиш страждають...
Життя іде, життя минає,
Завісу старість опускає.
Батьки онуків безліч мають,
Бездітні вік свій доживають...
Життя пройшло, життя минуло,
Як мить одна все промайнуло.
Батьки в могилі спочивають,
За ними плачуть, пам'ятають.
Бездітних також поховали -
Могили їх позаростали.
Чорнявий ворон завітав,
Лелека так і не згадав.

Чекання подібне на вміння стрибати з дахів:
Фіналом обидвох – падіння (ти знаєш, у що).
А поки – в кутку уже купа порожніх пляшок,
І кожна півлітра – спокута котрогось з гріхів.

А сонце, прибите щокою до стелі, висить,
Не зсунеться, курва, хоча вже, здається, і ніч.
У слухавці довгий гудок – наче схований ніж,
Чи лезо осоки, позначене болем роси.

Ти маєш бляшанку консервів, вінілки, диван.
Ти – змучена плоть: тут не важить ні гендер, ні стать.
І ті, і інакші жадібно цілують в вуста.
І ті, і інакші давненько не вірять речам.

І ті, і інакші кохаються німо і в такт,
Опісля у темряву мовчки пускаючи дим.
Але тобі знову і знову потрібен один.
Але йому знову і знову потрібна свята.

Тому ти чекаєш, на пальчиках ставши на край.
Чекати – те ж саме, що вчитись стрибати з дахів.
Опісля ти падаєш – прямо в долоні богів.
Опісля ти – що б там не сталось – отримуєш рай.

скількись по двадцять другій
10.05.06

Птахи випадають крізь вікна в небо.
Птахи поціляють у тебе – стріли.
Моє отруйне мовчання – ребус,
Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,
Коли воно – тіло – чека на тебе,
Коли воно – тіло – лежить на спині,
На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,
Де кривить мальовану пику вічність.
Моє мовчання – суцільний морок
І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,
І світ загрузає у дюнах літа.
Моє мовчання – останні метри,
Котрі проповзаєш, щоб далі – жити.

21:35
10.05.06

із Томаса Ділана

Не йдіть великодушними у цю спокійну ніч


Не йдіть великодушними у цю лагідну ніч,
вмить старість згорить останнім днем,
в згасанні світла - шаленство та гнів.

Хоча Гідрометцентр обіцяв цей світ без злив,
забагато слів розмиють береги лексем,
не йдіть великодушними у цю спокійну ніч.

Лагідні люди, хвилі б’ють у серця свіч,
ваші вчинки - штучні вінки в Едем,
в згасанні світла шаленство та гнів.

Безмірні люди, сонце дрейфує в клінч,
в однотонному світлі тінь і засохлий клен,
не йдіть великодушними у цю лагідну ніч.

Похмурі люди, звідкіль цей приглушений спів,
незрячі очі, прожектори розбитих сцен?
В згасанні світла - шаленство та гнів.

І ти, мій батьку, там у безрадісній млі,
горе благослови, згрубілі сльози і щем,
в згасанні світла - шаленство і гнів.

Fanta
(постопомаранчеве)


Не віриться у мряку над погаслими серцями,
діряві дзбани зірок пульсуватимуть нівроку.
Цей стан релаксу і повітряні ями.
Скоро будуть гості-я відчуваю їхні кроки.

Ага,ось і ви, напівстерті літери,
втомлене сонце-важкий апельсин.
Невиспані лиця майбутніх лідерів.
Вицвітають стрічки на гіллі горобин.

Чому я чую кашель у цих коридорах
серед темників осаду й затуманених див.
Тремтить у прокурених пальцях посох,
горобиновий ранок усіх осліпив.

На сопілці з болиголову тужитиме хтось,
настільки далеко-близькі голоси.
Фотонегативи змій вповзають у млость,
Ми знов наодинці з пустоцвіттям роси.

Глючний присмак вашого зневір’я,
На моїх губах і холодних скронях.
Подряпане небо наточеним пір’ям,
Наші молитви -- шашіль в іконах.

Дай дорідній черемусі меду,
Біло-ніжна богиня-весна.
А мене в світло-зорянім леті
Аж до зір проведи в небеса.

Через біло-зелену примару
І черемшин білий нектар…
У туманностях, схожих на хмару,
Загубився мій любий Ікар.

Шлях далекий в маленького принца,
Полетів він із Екзюпері.
На черемухи біленьких крильцях
Поспішу я до них на зорі.

Хай листочок чарівний, зелений
Ніжно пахне мені у світах.
Мама-брунька, щаслива, весела
Родить диво в весняних вітрах.

Коли ти вдягнешся, як місто,
неначе вивірений постріл,
ти занімієш — більше змісту,
і омертвієш — вище злості.
Ще дах не гра на самогубців,
і карти слухаються масті.
Життя — на кін (хвилини куці),
немов коня у ромів красти.
Спливання визначень і спрощень,
збування вічності назовсім,
тоді від подиху на площі
ти розпочнеш шукати осінь.