Московія у Заполяр’ї
будує газовий солярій...
усій Європі повезе...
у Пу-удава є сценарій,
як утеплити серпентарій,
але не оминути Зе.
Усе тому, що ми єдині...
яке нечуване добро!
Трубу отримує народ
одної віри... Україна
реалізує ГоЕлРо.
Та у трубі немає газу
і чорне золото Донбасу
на разі світла не дає...
зате одна надія є,
що економимо запаси...
що ми усі – одне цабе
і поведе Голобородько
в обійми іншого Володьки,
а це і є... його план Бе.

Та у кінці немає світла
і невідомо, йти куди...
......................................
лише сліпому непомітно –
монтер обрізав проводи.

10/21

Під крапельницею дощу
Лежала ніч біля оселі, –
Тужило листя: Шу-шу-шу,
А я вслухався чуйно в шелест.
Плачем печальним дріботів
Неквапно дощ об підвіконня,
А я до ранку слухав спів
І мовчки кляв своє безсоння.
І листя сум, і крапель шум,
І хворобливих дум навалу, –
Єднала музика дощу
Всю ніч акордами печалі.
23.10.21

Не повірите, не жаль,
що не побував на морі.
І нехай тепер надворі

листопад. Проте не падали,
а махали плавниками
й опускались на пісок
із гілок берізки, липки
золоті листочки-рибки!

20.10.2021

Ой, летіть-летіть до неї,
Листочки кленові,
І жовтенькі й червоненькі,
Жовто-пурпурові,
Щоб ялинка увібралась
В золоті прикраси,
Що засяють, мов гирлянди,
На сонці одразу.
Щоби зіроньки кленові
Осявали віти,
І щоб ними милувались
Дорослі та діти.
Щоби вітер шепотів:
"Он яка гарненька!
Ось погляньте, як їй личить
фарба золотенька!"
Ще згадаються ялинці
Дарунки кленові,
Коли взимку одягнеться
В обнови святкові.

Щиро Бога прославляєм,
З чортом на колінах,
Чи не варті й крихти раю?
В пеклі — Україна.
Схід не визнає провини,
Захід у Європі.
Наша славна Батьківщина
Вже давно в цейтноті.
Виїдає очі заздрість,
Зло керує світом.
Безлад у Верховній Раді,
Помирають — діти.
У пошані: "полуниці",
Інтернет мобільний.
Переповнені в'язниці,
Жовті божевільні.
Очищаємо сльозами —
Гріх на літургії.
А під брамою до храму
Жебрає — надія.

21.10.2021р.

Небеса розпустили нюні
І замовк приголомшено світ, –
Лише вітер торкає струни
Крапельками зволожених віт.
Лише грають стальною блестю
Метушливі, як діти, струмки,
Оминаючи перехрестя
Чи долаючи їх навпрошки.
Лише слово за словом родять
Мої думи, нехай їм вже грець,
Бо пригідна завжди погода
Для готових творити сердець.
22.10.21

По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зѣло, плѣни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася злѣ межоу себе.
Життіє Стефана Сурожського

І ми були, і ми хотіли,
І ми урешті-решт могли.
Весь світ боявся нашу силу,
Ледве мечем ми пригрозили,
Уже всі данину несли.
Ніхто не міг нас зупинити,
Боялись стати на шляху.
Тремтіли всі держави світу,
Найперше ті, що жили сито.
А ні – то збити їм пиху
Нам було просто. Адже роси –
Із прадідів – могутній рід.
Нам має покорятись світ
І славу воздавати Хорсу.
Для роса злато – то пусте.
Меч – головне його багатство.
Як син у нього підросте,
Візьме до рук багатство те
І піде злато добувати.
Сьогодні я вам розповім
Діяння славного кагана.
Довіртеся словам моїм.
В походи я ходив із ним,
Тож говорить дарма не стану.
Ви певно чули це ім’я,
Що по усіх краях гриміло.
Про Бравліна гово́рю я.
Не змила часу течія
Його, хоч роки пролетіли,
Як править в Родні його син.
Меч батька у руках тримає.
Отримав те багатство він,
Як, років закінчивши гін,
Десь Бравлін почесті приймає
В небеснім вічнім вираю,
Де лиш достойні спочивають.
Він долю заслужив свою
З мечем загинувши в бою,
Як кожен справжній рос і має.
Ще бувши зовсім молодим,
Від батька перейнявши владу,
В слов’янські землі він ходив,
Дружину вірную водив.
Ніхто не зміг йому завадить.
Хутро усяке, мед, раби –
Добра мечами добували.
Не для збагачення – аби
Прославити ім’я собі,
Як то всі справжні роси мали.
Коли родився в роса син,
То він свій меч клав біля нього
Й казав, що залишає він
У спадок сину меч один,
А той мечем добуде всього.
І так воно було завжди –
Сини батькам ішли на зміну.
Від їх нестримної ходи
Тремтіли землі й городи́,
Ставали миттю на коліна.
Хто міг протистояти нам?
Яка б іще знайшлася сила,
Що здатна вийти сам на сам?
Ми смерть несли всім ворогам,
Які спинити нас хотіли.
Скоривши землі навкруги
І даниною їх обклавши,
Нам все здавалось до снаги
Й морські скорити береги
Спроможна була сила наша.
Тож недарма ромейський Понт
Всі Руським морем називають.
Бо ми – господарі тих вод!
Ніякий бо другий народ
Там вільно плавати не має.
Спочивши трохи від виправ
І спродавши всю нашу здобич,
Задумуватись Бравлін став,
Що час уже, мабуть, настав,
Узятися до справи, щоби,
Побудувати град новий,
Бо цей уже став тіснуватий.
Дзвін усіх скликав вічовий.
Всі думали, що знову в бій
Та кинулись мечі хапати.
Але каган лишень велів
Піднятися на Княжу гору.
Там град закласти він хотів
В честь наших родових богів.
Його стараннями вже скоро
Дубова виросла стіна,
Кільцем всю гору обійнявши.
Знялося місто-дивина,
З якого видна далина
І родові простори наші.
Тож новий город в честь богів
Ми тоді Родень і назвали.
Каган з дружиною тут сів.
Тут він приймав гостей і слів,
Тут ми і златницю тримали.
Та мало Бравліну того,
Йому хотілось, щоби місто
Піднялось славою його,
Щоб говорили всі кругом
І, головне, боялись, звісно.
Тож аби славу рознести
Про новий град свій ген по світу,
Надумався в похід піти,
Для себе здобичі знайти
Та і добра привезти звідти.
І кинув клич ладнать човни.
З верхів’їв нам дуби пригнали.
Були обтесані вони
Та не готові для війни.
Майстри їх ще обшити мали.
Тож закипіло, загуло.
І день, і ніч весь люд трудився.
Ледь пару місяців пройшло
І все готове вже було..
Вітрилами Дніпро укрився.
Зібрався весь охочий люд.
Такі хутенько віднайшлися.
З усіх родів Поросся йдуть,
Бо ж тільки заклику і ждуть
Аби з мечем кудись пройтися.
Здобути славу у бою
Або зі славою померти.
Покласти голову свою
І опинитись в вираю,
Богам криваву склавши жертву.
Каган не всіх з собою взяв,
Охочих було забагато.
Найбільш завзятих відібрав,
Хто з ним в походах вже бував,
Хто битись вмів і веслувати.
Ми Хорсу треби принесли,
Півнів у Росі потопили.
Вітрила врешті підняли
І вниз рікою попливли.
Нас течією підхопило
Й Дніпром широким понесло
До слави чи до смерті…може.
Що зупинити нас могло?
Хіба…пороги? Що звело
Нам на шляху якесь вороже,
Мабуть, ромейське боженя.
Та Хорс, усе одно, сильніший.
Нас перешкода не спиня,
Жадоба слави підганя
І неминучість бою тішить.
Пороги, хоч і не проста,
Та не страшна, насправді справа.
Вода стрімка переверта,
Страшенний гуркіт доліта.
Та рос човном уміє править.
Де попід берегом пройшли.
Біля Ессупі чи Улворсі
Човни водою провели,
Мимо Геландрі протягли.
Порогом не злякаєш росів.
Айфор – ось найстрашніший з них,
Його водою не обійдем.
Човни на берег. Тягнем всіх
Аж доки шум порогу стих,
Але й за степом пильно слі́дим.
Бо тут багато тих, які
Готові ласий шмат вхопити.
Зненацька налетять стрімкі,
Не встигнеш глянуть – хто такі,
А вже гуля по сліду вітер.
Останні три простіше йти.
Що Варуфорос, що Леанті
Чи то Струкун. Тут провести
Водою можна, шлях знайти
Та і до острова пристати,
Там де священний дуб стоїть.
Віків йому, мабуть, чимало.
Тут можем трохи відпочить
Та кров’ю Хорса покропить,
Щоб перешкоди не вставали…
А скоро й море… Вийшли в ніч,
Подалі берега пройшлися,
Аби наш ворог, звісна річ,
Не кинув застороги клич.
І стрімко морем понеслися
До Корсуня… та не того,
Де Хорс великий біля Росі.
Ромеї мали і свого,
Назвали так хто зна чого.
Нам непомітно удалося
Заскочити сторожу їх.
У місто стрімко увірвались.
Від жаху Корсунь весь застиг,
А ми хапали, хто що міг.
Ромеї ледве опирались.
Розграбувавши місто так,
Що ледь в човни добро вмістилось,
Ми далі подались, однак.
Здобуте місто – добрий знак
І ми на тім не зупинились.
Як по траві сухій вогонь,
Про нас вже рознеслася вістка.
Тому, щоб досягти свого,
Ми морем подались бігом
До Корчева. Ще спало місто,
Як ми під стіни підійшли.
Сюди ще вістка не дісталась.
Ми місто штурмом узяли,
По його вулицях пройшли
І все багатство, яке малось,
Дісталось нам. А ще й раби,
Що можна вигідно продати.
Набивши золотом торби,
Ми сіли у човни, аби
Тепер до Сурожа пристати.
Каган наш хитро поступив
І здобичі узяв багато.
Тепер вздовж узбережжя плив
І брав усе, чого хотів
В містах вздовж берега багатих.
Так, більшість жителів втекли,
Але ж усього не забрали.
Ми поживитися могли
До того, що уже взяли,
Човни під самий верх напхали.
Аж ось і Сурож. То міцна,
Скажу я вам, фортеця бу́ла.
Стіна навколо кам’яна,
Гору охоплює вона.
Про неї ми багато чули.
Сюди, за мури ці міцні
Від страху люди позбігались.
Від Корсуня неслись одні,
Від Корчева другі. Дурні.
Від нас сховатись сподівались.
Та що для нас стіна ота,
Ворота, ковані залізом?
Наш флот до берега пристав,
Фортецю облягати став.
Самі ж у пастку цю залізли.
В день одина́дцятий якраз
Пороком збили ми ворота.
Настав, нарешті, помсти час,
Лежало місто перед нас,
Бери усе, чого охота.
Хоч дехто опір ще чинив,
Та то для нас не перешкода.
Зі смертю стрінуться вони.
Ми – горді Хорсові сини
Тож їх нам зупинити годі.
Я разом з Бравліном ввійшов
До капища чужого Бога.
Я нерішучість поборов.
На сходах струменіла кров,
Текла від самого порога.
У глибині товпився люд,
Від страху голосно молився.
Сховатися хотіли тут,
Самі себе загнали в кут.
Я навкруг себе подивився.
Усе від золота блищить.
Ну, звісно, здобич славна буде.
Заходьте лише і беріть…
Та я застиг в наступну мить,
Того ніколи не забуду.
Каган зненацька поваливсь,
Став корчитися на підлозі,
Мов дух у нього уселивсь,
За щось на Бравліна озливсь.
А той боротися не в змозі.
Аж піна з рота потекла,
Здавалось, зараз і сконає.
Юрба зненацька ожила,
Молитись гучно почала,
Мов його вбити закликає.
Та добре, поряд був слуга,
Шепнув, що чорна то хвороба,
Велів мені, щоб помагав,
До рота палицю запхав.
По всьому – знає, що він робить.
Як корчі припинились ті,
На площу винесли кагана.
Клич миттю містом пролетів.
Ніхто вже й здобич не хотів,
Чекали – може краще стане.
Нарешті очі він відкрив,
Оточений юрмою воїв.
Сідати у човни велів…
Від Сурожа наш флот відплив,
На захід полетів водою.
Вже Корсунь проминули знов,
Як кораблі великі вздріли.
Ворожий флот назустріч йшов…
У жилах вмить заграла кров.
Вони спинити нас хотіли!
Нам битись в морі не звикать,
Обсіли кораблі ворожі,
Взялися штурмом кожен брать,
Вони ж по нас вогнем кидать,
Із жерл, які на зміїв схожі.
Горіло все у тім вогні:
І море, і човни, і люди.
Та нас то не спинило. Ні!
Нам честь – померти на війні!
І ми змагались груди в груди.
Не всі ворожий стрій пройшли.
Які в вогні отім згоріли,
Які потоплені були,
Та більшість, все-таки, змогли,
Ворожу подолавши силу.
Подалі відійшли якраз,
Розглянулись і зрозуміли,
Що десь кагана полишили.
Його не було серед нас.
Уже зібрались повертать,
Щоб знову з ворогом зчепитись,
Як звідкись встигли передать –
Нема кого вже рятувать,
Немає через чогось битись.
З одного бачили човна,
Як хлюпнули вогнем в кагана.
Вхопила пастка вогняна,
А він з мечем стояв, однак
Й лише сміявся наостанок.
Помер з мечем, як справжній рос,
Сміючись у обличчя смерті …
Нам повернутися вдалось
У рідний край, на свою Рось.
Принесли Хорсу щедрі жертви…
Минуло вже багато літ,
Води Дніпром стекло багато
С тих пір…Але про той похід
Все розповість вам старий дід,
Щоб славу Бравліну співати.

Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова, і вражень чудова мандрівка,
сяє неоновим бра — кришталева любов.

Спогади ветхі, голубкою тихо воркую.
Явір старий пам'ятає тебе молодим —
перше побачення і полохливе: — "Люблю я",
час не зберіг, поховав під парканом рудим.

Зоряна нічка, літавицею небокраєм,
вмить затулила крильми оксамитну блакить.
Не говори, що красиво, ця осінь вмирає —
на золотім покривалі царівною спить.

21.10.2021р

Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай, оповідають,
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом...
...Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас -
Не один, а сотня народів...
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в Україні
Дорога до Бога».

Обстає прикордонне купиння вода
і випоює палені трави.
І тамує думки святотатні солдат,
і поет бережеться потали.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш хвалою обом у немозі німій
завиває пронизлива голість.

Та купиння у млі наповзає з води
межицарства в суміжну державу.
І з полів мазовецьких журавлі темноти
безупинно летять на Варшаву.









-----------------

Стихле водосховище безкрає
Стало засинати від нудьги, –
В барвах листопада потопають
Вишгородські кручі й береги.
Поруділе, жовте, багрянисте,
Як пожежі іскри звіддалі, –
Опадає шурхотливе листя
І володарює на землі.
Неоглядно, стрімко та журливо
Кружеляє, губиться, повзе, –
Жар холодний, пухкий і тремтливий
Укриває невпинно усе.
21.10.21

Журба. Мовчать в осмуті янь і цінь.
У темряві - альков, садок, вітальня ..
Остання мить стікає по щоці
Сльозою кришталевою кохання.

А ось і Лети чорні береги
Дійшов до неї, врешті, перебендя.
Ця смерть - не покарання за гріхи,
А прояв неземного милосердя.

Ми гарно прожили життя удвох,
На літо перетворюючи зими...
Оревуар, кохана. Кличе Бог
Покинути навік твої обійми.

21.10.2021р.

А смачний із медом коржик
Так і проситься у кошик,
Бо Тетянка йде до бабці,
Щоб допомогти на грядці,
Полуницю поливати
І з бабусею чаювати.
Гарні слухати поради,
Їм онука дуже рада,
Разом будуть залюбки
Ще й пекти медовики,
І додому у корзинці
Мамі принесе гостинці.

Випадкова зустріч на вокзалі.
Німота між “Здрастуй!..” і “Бувай...”,
Бо слова всілякі пропадали
У душі вдоволеній украй.
Хоя я не запитував нічого,
І про себе мало що казав, –
Погляди єднались, мов дороги
Ті, що залишилися позад.
Час не танув, а горів, як свічка,
В храмі дня у стрічі на краю, –
Я провів тебе до електрички,
Що рушала в молодість мою…
20.10.21

Мертвечуки, манатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
Оте з Оману знову на Мальдіви,
а в Україні – Господи спаси!.

У той же час «хапутя» спить і мріє,
кого б іще наразі захистить,
а трут війни уже який рік тліє
і може запалати в кожну мить!

І як ніколи: українська – зброя,
адже життя обернуто на треш…
«Ти не молися мовою чужою,
бо на колінах стоячи помреш»!

Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі
переморгується з ліхтарями.

Не спиняю, зворушлива мчу
навпрошки, щоб мене ти розгледів.
Запалили бажання свічу,
побували на сьомому небі.

У безмежжі кружляли фокстрот —
розлучатись не думали зовсім.
Скільки щастя рясних позолот
дарувала на спомини — осінь.

Доторк губ... зашарілись ураз,
розплескалася пристрасть нестримна.
Кілька чуйних і лагідних фраз...
у куточку зіниці — перлина...

Хай тікає бруківка з-під ніг,
розчиняється ніжність у слові!
На рожевих устах перший сніг
білорунним цілунком любові.

18.10.2021р.

На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,
Але нема ніколи віршописців.

З’являлися притлумлені слова,
А ще – думки про зерна і полову.
Хилилася правічна кропива,
Несмілу нашу слухала розмову.

Надворі ніч. У нас – нова доба.
Ми зовсім інші, повністю догодні.
Легка невмілість наша – не ганьба.
І так триває довго, до сьогодні.

І солодко обом у тому сні,
І боязко вертатись до реалій.
То хай не стане їх. Ячать рясні
Примирення, вчорашні, ще не вдалі.

Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Бо небо хмарнішає більше щораз.
Гайнути б узавтра до теплого краю
І добре погрітися тижнів зо три,
Бо важко звикати, що пізно світає
І рано темніє цієї пори…
19.10.21

Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже сонце крізь хмари сія.
Я люблю тебе так, як ніколи нікого на світі,
Як волосся прекрасне — чарівна голівка твоя.

І не знаю, ще скільки кохатися нам залишилось --
Ронить сльози-листочки у воду плакуча верба.
Виринає з глибин віщим птахом незвідана сила,
Зацвітає блакиттю небесна габа голуба.

Де б не був, де б не йшов, твоє серце — усюди зі мною,
Як два древа життя, ми сплелися корінням навік.
Із шаленою пристрастю, мовби іще молодою
Проминає і сяє загравою кожний наш рік.

Ти пробач, не сумуй, моя Леле і вірна лебідко.
Я люблю тебе так, як ніколи ніхто і ніде.
Зацвітає у небі кохання сліпучого квітка,
І незрячого навіть у полум’я щастя веде!

18 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу приг-скік цап-царап пизда-єзда
яйца всмятку свєча в жопе
піймавши обслинявить та й облишить
обґрунтовано осмисленно обмишить
світ великий кошак що ж він з тобою так серце велике мов кавун і таке ж
розбивається вибухом бризкає соком
світ шле тобі піздюлями привіт
щоб ти не спав якщо ти ладен заснути
не вір не бійся не проси
не проси
в них і так нічого нема

Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

12.10.2021

Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,
кого вважаю диваками.

Але про це – анітелень...
У нас одні і ті ж задачі –
лукавому давати здачі.
А поки-що – не до пісень...
у дачника найтяжчий день
у понеділок – день удачі.

Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени
комусь запалюють зірки.

І у жару, і в лютий холод,
де не посій – усюди родить
оцей колючий баламут...

його не помічають черті,
а він, усе одно, уперто
дивує небайдужий люд.

10/21

Місяць — дозрілою скибкою дині,
вікна — очицями в чорну пітьму.
Боже Всевишній, у чому ж ми винні?
Я не збагну, все ніяк, не збагну.

Листя на вітрі тремтить від застуди,
Хмара плахтиною світ поглина —
все оповила туманом полуди.
Сріблом у косах дощу сивина.

Скрапують будні у дзбанок осінній,
старість за рогом чатує на смерть.
Їжиться серце, тривоги постійні,
час навіжено летить шкереберть.

Не наздогнати вчорашні марноти,
скільки проґавила білих ворон.
Чом повновладно ці очі навпроти
душу мою захопили в полон?

17.10.2021р.

Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.
Білолиця, пустотлива,
Невгамовна, як бджола, –
Ти повірити у диво
Юнака тоді змогла.
Відшуміла, наче жниво,
Швидко юність золота, –
Я, довірливий, сміливо
Покоряти став міста.
За привітами-листами
Лиш побачити не зміг,
Як подовшали між нами
З часом відстані доріг.
І з тих пір з’явився смуток
У самотності моїй, –
І незвичний серця стукіт
Серед спогадів та мрій…
18.10.21

Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці
У цей різнобарвний вмалюй коровай.

Розвій мені з серця зачаєну тугу,
Затримай цей лагідний повів тепла.
Що плечі сповив, мов обіймами друга...
І радість у душу мою потекла.

У вітах бадьоро озвалось пташатко,
А пес завиває, склика вороння.
А день усміхнувсь, і... відходить у згадку,
А сутінки — наче агонія дня.

17 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

* * *

У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказав,
чи в них там рай, чи – навпаки – пекельно?
І хто в панах, а хто поміж лакеїв
то в радості щодня, то у сльозах?

Тримайся і терпи у світі ЦІМ,
не смикай заклопотаних отців:
тобі ще сповідатись не на часі.

А «врем’я люте» скоро промине –
і знову ти, моторний, мов Еней,
перехрестившись,
вирушиш
по щастя.

Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…
А куди, а туди
І не факт де будеш ти
Відтепер, відтепер
Хто майбутнє моє спер
Встріну я, встріну я
З бугаями Бугая…
17.09.2021.

Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна
В політичній боротьбі.

Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –
не журитися у самоті.

Та і я гуляю ще на волі
буревієм-козаком у полі...
хоч – шукай, а можеш, почекай,
поки сумно стане «аж за край»,
і дощами не оплакуй долі,
що недоля не дає «на чай».

10/21

І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю
напуває рижого коня.

Та не умивається сльозою,
що не чує пісню солов’я,
що уже зима не за горою
і борей гукає, – ти моя!
О, цією ранньою порою
пізня осінь – це іще не я.

Оповиті млою площі темні;
Сніг рахує пари чобіток,
А у дворі люди під'яремні -
Кожен з них уперто лічить крок.

Їх душа воліє йти на галас,
У кишенях в одного паперів стос,
Інший у бундючну свиту сова',
Свій давно промоклий папірос...

І вони стоять в кашкетах сірих,
Зовні студень, - і без кобеняк!
Серед них самі хохли стовбичать,
І один напищений поляк.

Втім, нема кому в литаври бити,
Зажура національності не зна, -
Перед злиднями і скрутою всі рівні,
Паритетність - колективная туга...

16.X.MMXXIр.

Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коханому отруту підлити?
Я ж просила у ворожки трунок для кохання,
Щоб любились ми з тобою звечора до рання.
Нащо ж випив ти зопалу аж обидві шклянки?
Що робити, побіжу я спитати в циганки.
Може, знайдуться у неї найдорожчі ліки,
Аби бути нам з тобою у парі довіку».
«Ой, не треба, моя люба, трудить тобі ноги,
Бо прослалась мені, мабуть, дорога до Бога».
...Козака несуть та в останню путь,
Кінь голову хилить.
Молодая дівчинонька ломить пальці, квилить.

Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимать не придется.

А то, что зола отсырела – то это же знак:
Достаточно искры одной от закатного солнца,
И вновь разгорится потухнувший было огонь!
И вспыхнет река миллионами брызг напоследок.

Кленовых сердец только ржавчиной, осень, не тронь,
Чтоб им не сорваться от груза с надломленных веток…

17.10.2021

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Між вечірніх заклять та оплавлених свіч,
між уявних пригод та віршованих строф
жили діти книжкові, не знаючи січ,
нудячи́сь від дитячих своїх катастроф.

Дітям за́вжди досадна
опіка та вік;
й набували ми садна
в бійка́х рік у рік.

Але ма́ми латали
дірки вояків,
ми ж - книжки поглинали,
й п’яніли з рядків.

Липли кучері нам на спітнілі лоби,
і у грудях так дивно хололо від фраз,
і дурманив нам голови дух боротьби,
зі старих сторінок надихаючи нас.

Й уявляли щоніч
ми, не знаючі війн,
що воюючих клич -
схожий з ревом завій,

і тяглись осягти
сутність слова «наказ»,
невблаганність мети
й лави панцирів брязк.

А в киплячих котлах давніх боєнь та смут -
так багато поживи для юних умів!
Ми на ролі відступників, підлих іуд
призначали у іграх своїх ворогів.

Не дамо вистигати
злочинця слідам!
Й обіцяєм кохати
прекрасніших дам!

Й щоб ніхто не укоїв
сварню у юрбі,
ми всі ролі героїв
лишали собі.

Та не зслизнеш назовсім у мрії кудись:
вік короткий в забав, - навкруги стільки мук!
Розігнути долоні мерців спроможись,
щоби зброю прийняти з натруджених рук.

Завладай будь-чиїм
іще теплим мечем -
і відчуй, що почім,
і виходь із нікчем!

Хто ти є, розберись, -
боягуз, чи смільчак;
і скуштуй бойовиськ
непідроблений смак.

І коли поруч ляже поранений друг,
і над першою втратою згаснуть світи,
а тобі - потемніє неначе навкруг,
бо зі світу пішов саме він, а не ти, -

зрозумієш тоді:
темний вищир забрал -
це хвала ворожді,
злючий Смерті оскал!

А услід - Зло й Брехня,
подивись їм в лице:
після них - вороння
та сконання оце...

Якщо батьківський меч прорубав тобі шлях,
а ти сльози солоні на вус намотав,
якщо взнав що почім у запеклих боях, -
значить, гідні книжки ти в дитинстві читав!

Якщо м’яса з ножа
ти ні кусня не їв,
якщо з’їла іржа
твою волю та гнів,

й звергти ката з путі
ти не вбачив причин -
значить, був ти в житті,
загалом, ні при чім.

(2021)

Він тут бував: іще не в галіфе –
в пальтині з драпу; стриманий, сутулий.
Арештами завсідників кафе
затим до решти, світовій культурі
воздавши мстою (не комусь, – о,ні,
а Часові) за ницисть існування,
за кепську каву, злидні та змагання
у двадцять ’дне, при всім неталані.

І тою мстою похлинувся Час.
Тепер тут людно, посмішки, розкутість,
гримлять платівки. Ба, усякий раз,
перш, аніж сісти, тягне озирнутись.
Все – пластик, нікель – дух уже не той;
в тістечках посмак бромистого натру.
Бува, під закриття, після театру
навідується й він, – інкогніто.

Коли він входить, всі вони встають.
Одні – по службі, деякі – від щастя.
Легким кивком долоні від зап’ястя
він клопоту на цім збавляє люд.
Він каву п’є – пахкішу, ніж тоді,
і їсть рогалик сидьма у фотелі,
такий смачний, що мертві поготів
згукнулись би "О, так!", на мить воскреслі.





------------------

Ранку холодного тіні імлисті
Обволікають зволожене скло, –
Вітер поволі обскубує листя
І пожирає останнє тепло.
Тне павутина повітря і тихо
Плине мрійливо кудись навмання, –
Стукотом манять до себе горіхи
Зграю, проворного скрізь, вороння.
Пахнуть минулим улежані трави
І оніміння напружує слух, –
Сумно відтворюю тільки в уяві
Літа короткого фарби і дух.
17.10.21

1.
Якби побачити хоч сон
де люди раді та кмітливі –
з Отцем Небесним в унісон,
відкрите серце і сміливі.
2.
Де діти бажані в батьків,
щасливі бути поруч з ними,
сприймають мудрість цих рядків,
плекаючи суттєві зміни.
3.
Мелодія сердець тон в тон,
та всесвіт поруч, як подвір’я
і в тім все бажане гуртом –
злітай, кружи, лови сузір’я.
4.
І відчувати небеса,
і всюди бути саме вдома –
най-ней-мо-вір-ні-ша краса:
напружена солодка втома.
5.
Якщо хто бачить в тім резон
та відчуває Отчу хвилю –
по ній рушаймо всі разом
отримати країну милу .!.

17.10.2021.01:59 Чернігов

Не вмер Антонич, ні,не вмер, не вмер!
Він десь хрущем сидить на вишнях.
І знають новичани отепер:
Хрушевий гул – його це пісня.

Гудуть хрущі – Антоничі малі,
На вишнях молодих в Новиці.
Їм знову садять вишні у селі
Поляки, лемки добролиці.

Немов плугатарі колись, ідуть
Щовечора додому трактористи.
Над вишнями Антоничі гудуть –
Вечеряти скоріше просять сісти.

згорблений удвоє силует,
що більш подобою був схожий на скелет,
а на спині відростки інорідні
та зараз їй вони як рідні

не паталогія і не хвороба,
а вірних її друзів злоба
в руках яких опинились ножі
і скрадались вони, темрявою, вночі

і так раз у раз,
допоки вогонь її душі до кінця не погас.
і спина все більше нагадує дартс
а з дірок видніється рожевий кварц

яблучко ж — це серце її,
пронзають же наскрізь тіло ножі
але йде, несучи знамена
смерті вірна наречена

під важкістю ножів гнеться спина,
а вона все наївна як дитина
іде вперед, незважаючи на це
і гордо до неба піднімає лице

яку пораду ви б їй дали,
щоб ножі більше в спину не встрягали?
відростити на спині очі
та ні, вона це бачити не хоче:

як найрідніші і найближчі
ті, заради яких закінчувала ВИШі
з ухмилкою Іуди
з її спини кайлом добувають руди


2021

Він посміхнувся:
Seni istiyorum, canım,
Як зачарована піду я
За ним.

Kalbimde mavi bir çiçek
açtı
Білий прапор тріпоче
На корабельній мачті...

Я не боюся злітати
І кидати якоря
Бо в серці моєму - ти,
А в твоєму я.

Gözlerinde boğulmaktan
korkmuyorum...
Я корабель, Ти-капітан.
Безкрає море - фатум...

Приходь, як хочеш, дзвони у дзвоник.
Я відкрию тобі. "Merhaba!"
Сядемо, втрьох поговоримо
Про життєві діла.

Приходь, я покажу тобі дива:
Deniz kabuğu koleksiyonu.
Тут немає тієї, що ти б дарував -
І у цьому ти вийшов за межі мого опціону...

Я така, як усі. Я звичайна,
Ти ж- інший, інакший, один...
Було круто, чудово і файно:
Teşekkür ederim!

Що скажеш тут, якщо усе зрозуміло:
"Seni özledim." "Bende."
Не зважай, це усе неважливо.
На дорогах життя, хтось кращий чекає на тебе.

Доторкайся до неба, допоки низьке.
(Хоч якусь перевагу дає листопад).
В цих краях не зустрінеш ні моря, ні скель;
ну а скіфсько-трипільське вже хтось розкопав.

Тож радій… ну принаймні, повітрю й дощу.
Що б ти ще цій непевній замовив порі?!
Тут хіба що соснових гілок досхочу,
та невже з них печуть коровай чи пиріг?

Насолоджуйся святом, що зветься життям,
і ніколи не ремствуй. Ніколи! Затям:
небеса навесні (дочекайся!) високі.

І нехай не лякає задовга зима.
Їж часник; ні пальта, ні чобіт не знімай.
І з довкілля
енергію радості
всотуй.

Лунає гучно дзвін із переправи,
Дорогу в темряву підібгає тропа,
Ідуть із шелестом борці за право,
Лякає їх тутешня пустота...

Ніколи в діда серце не бриніло так,
Як в ніч оту, коли молодиків завиднів,
У раз душу старечу страх просяк,
Він усвідомив скільки було злиднів...

І якось стало дуже боляче у грудях,
Сплили у пам'яті затерті сторінки,
Як він іще під столом ходячи,
Отута будував мости...

Він помічає хвилю посмішок невинних,
Що прокатилася мармизками в цю мить,
І підкосилася стара осана,
І видно стало: вільно падає старик...

А хлопці йдуть, ведуть дівчат за руки,
Їх погляд впевнено веде вперед,
За рогом мідні куполи церковні,
Ніхто не думає, коли прийде його черед.

А на лугу лежить ослабле тіло,
І ще потроху дихав чоловік,
Коли востаннє зникла з неба зірка,
Очі завмерли, дивлячись у бік..

На перевіз гляділи темні кришталі,
За мить до долу впало сьоме тіло,
І чутно було чужеземні балачки,
Коли місячне сяйво набої освітило.

2021р.

***
Жила-була... але не знаю,
чи то жадоба, чи брехня
розворушили злобу дня,
коли доведена до краю
юрба уже не вибирає...
кого лупити навмання.

***
Нема чого боятися війни...
вона вже є і перейшла межу
червоних ліній... слуги сатани,
старі пройдохи і нові чини
виписують фігури Ліссажу.

***
Кінця управи нечисті не видно.
У них одна задача – на віки
урівнювати люд на рівні бидла
і правити, роздаючи пайки.

***
Юрма не помічає вади,
не пам’ятаючи досьє
майбутньої своєї влади...
народ, що обирає банду,
її заручником стає.

***
Сліпому уночі
немає стиду...
йому і зі своєї каланчі
іще угодні наші діячі,
та це уже на грані суїциду.

***
На землю опадає листя,
і не ховає таїни...
урочі Янусові сни,
та є надія, що Пречиста
не покриває дій шпани.

Мораль
Малому застує велике
на тлі загальної пітьми,
а ще біда, коли дволике
володарює над людьми.

10.2021

Не два апостоли–юдеї,
Життя яких забрали за ідею,
Стоять передо мною нині,
А знавіснілий ворог України –
Петро, що став великим
На кістяках козацьких. Без ліку
Прорубував він ними «вікно в Європу»,
А Україні завдавав лиш клопіт.
Зрина із небуття і гетьман Полуботок ,
Затягнутий Петром в своє болото.
Так і стоять гетьман і цар в катівні.
Знесилений од сили, цар аж синій.
Кров’ю заюшений, Павло не йде на мирову:
«Лише Вкраїною я дихаю й живу...
З твоєї ласки рабами стали її вільні люди ...
Та знай: Петра й Павла невдовзі Бог розсудить» .

Невеличкий дешевий отель у Вашингтоні.
Постояльці хроплять, не знімаючи на ніч
чорних окулярів, аби не бачити снів.
Портьє зі плечима важкоатлета
гортає книгу гостей, милуючись
нутрощами Троянського підтоптаного коня.

Шелестіння кизилового куща
приголомшує всамітненого на веранді
добродія в брунатнім. Кров у скронях
стугонить, ніби не прийняте ніким
і відіслане назад морзе.
Небо схоже на юрмисько генералів.

Якщо коли-небудь забудеш
суму кутів трикутника або площу
зачарованого окружжя, повертайся сюди:
амальгама дзеркала у ванні приховує
добряче приправлений милою кирилицею волапюк
і цілком таємну думку про смерть.

------------------



Війна у притулку Кіпріди

Смерть поступає з пострілами із
магнолієвих зарослей, попарно.
У вибухові вгадується пальма,
яку гойдає, звіюючи, бриз.

Порожня вілла. Тріснутий фронтон
зі сценами античного двобою.
У морі догорає Фаетон,
чий грім тлумиться рокотом прибою.

У позах для рекламної бравади,
на гальці, що спеклася добіла,
маячать знерухомілі тіла,
звикаючи при повні загоряти.

***