«Вернулися, мабуть, в Збараж
Посланці гетьмана,
Розійшлися по домівках
Рідня і сусіди,
Тепер зможу говорити
З сином наодинці.
Пригорну, немов тебе, я,
Стасику мій любий,
Оці кілька книжечок,
Що тобі за втіху
Слугували у походах
По кривавих січах.
Пригадуєш, як казав ти:
«Візьмемо Варшаву
З її «Nie pozwalam!»
Стану своїх козарлюг
Латини навчати?»
Не послухав пан Хмельницький
Ні тебе, ні Йвана,
Понадіявся натомість
На спільника хана.
А ханові той за друга,
Хто більше заплатить.
Не скупились, видно, ляхи,
Бо ж не помагать Богданові
Докінчить почате, –
Подалася татарва
Грабувать Поділля,
Забирати у неволю
Юних подолянок.
То ж помчав ти з козаками
Перетяти бусурманам
Шлях до кривавиці.
Полягли на віки вічні
Твої побратими.
А на тебе чатували,
Щоб за гарний викуп
Перепродать як схизмата
На глум єзуїтам...
...Відки брав ти, синку, силу,
Щоб не закричати,
Як зранене твоє тіло
На списах здіймали...
«Хай подивиться востаннє
На свою Вкраїну!» –
Так гукнув під регіт шляхти
Ярема триклятий .
Бодай ти вже, скурвий сину,
На кутні сміявся...
Забрав в мене на старості
Єдиную втіху...»
...На Савур-могилі,
Оплакало Морозенка
Доблеснеє військо,
А Вкраїна свою втрату
Вилила у пісню.
І почула, мабуть, мати,
Перш, ніж йти до раю,
Невмирущий, як і пам’ять,
Сумний спів про Стася.

В бермудському трикутнику тону,
чіпляючись єством за гребінь хвилі.
Провалля тягне плоть на глибину,
у піднебессі альбатроси квилять.

Клекоче урвища сталевий чан,
буруниться і піниться безодня.
Кричить пораненим дельфіном океан,
косаткою на дні глибоководнім.

Як вибратись з кута, себе знайти
посеред безладу, відламків світу?
Втопити чорний сплін*, під три чорти,
душевний біль у прірві безпросвітній.

Чи я забула скільки весен й зим
вже канули у мороку осіннім?
Чи загубила зорі у імлі,
планиду срібну, наче голку в сіні?

На вітрі чуле серце тріпотить,
бентежно б'є у корабельну ринду.
Спурхну нестримним птахом у блакить,
щоб відшукати зниклу Атлантиду.

Подужаю тяжіння, висоту
вдихну грудьми, приборкавши осмуту,
щоб у любові плахту** золоту
свою кирпату душу огорнути.

Сплін* - нудьга
Плахта**- декоративна тканина

13.08.2021р.

Ми зустрінемось о п’ятій,
Там, де завжди диво див.
З осоки та із латаття
Сонця зойки золоті.

Відійти не зможу далі.
Будьмо краще мовчкома.
Ти з яких отут русалій?
Не кажи і будь німа.

Нам комарики набриднуть,
І до хати утечем.
В телевізорі – корида
І любов чужа нікчем.

Ой! Меліси дай горнятко
І наблизь до мене сон.
Будь покірна, як телятко,
Стану я – немов Ясон.

Золоте руно далеко.
То за ним я і піду.
З волинян – ось так! -- у греки,
Через окрики, біду.

Головне – мене чекай-но.
Це класичний серця біль.
Я відчую в серці тайну.
Ти – соромся очесяйно.
Ех, меди мої і сіль!

Ну щоб, здавалось, за дива:
І ще одне минає літо,--
А я вже трішечки нова,
Ласкавим сонцем відігріта.
Дурманить пахощами ліс,
Дарує свіжу прохолоду,
І проситься на бистру воду
Рядків надійний первоміст.
Пройдуся ним – гойдає кладка.
День на семи вітрах гряде…
Минає літо, як відгадка –
І диво твориться просте!..

Розбуджені вітром тополі
Стривожено листям шумлять, –
І клени шурхочуть навколо,
Мінливим тополям під стать.
І пишна калина шепоче,
І шемрає жовкла трава,
Та вітер безжальний не хоче
Віддати сваволі права.
Закручує вихри пилюки
І віє в лице жартома,
Бажаючи весело злуки
Та ігрищ швидких з усіма…
14.08.21

Коли нацмени зневажають мову
Держави, що їм прихисток дала,
Коли плюють в криницю знову й знову,
Беруть найкраще з міста і села.

Колись ми їм дозволили удома
Хазяйнувати в серці і в душі –
То вийде ніби приказка відома –
Дружину – дядьку, сам – у торгаші.

Своє віддав і никаєш по світу,
А зайди в хаті хазяйнують вже,
Випилюють ліси і топчуть квіти.
То хто твоє, прадавнє, збереже?

Онук, що вже націлився в Європу?
Заробітчанам зроблено безвіз,
Щоби втікали не заради шопу –
Від безробіття, безгрошів'я, сліз.

Нацмени оком на оцю земельку
Накинули давно. Голодомор
Створили тут. Собі напхали пельку,
А нам усім зробили форс-мажор.

І як із того всього вибиратись,
Куди народу в темряві іти?
Усім вернутись до своєї хати,
Своє забрати, мову зберегти!

І хай тоді лунає колискова,
Над кожним дорогим для нас малям.
Не до душі нацменам наше слово –
У кожного з них є своя земля.

***
Минулися Петрові батоги...
тепер жуємо пряники і видно
тупому і сліпому береги,
де Україну ліплять не боги,
та юдофілам поки-що не стидно.

***
Коли у головах пітьма,
всі від канабісу залежні –
кварталу наче і нема,
а лисий все ще на манежі.

***
Як чортики із табакерки
такі уявно зелененькі
у боротьбі за Русь і Дон
вискакують із конопельки
то Аристович, то Гордон.

***
Колись на Щорса вилитий, усе
ще бігає між крапель за зелені
Макарович, який телят пасе,
але тримає дулю у кишені.

***
У слуг усяке чмо велике
і Яник, і Кучма, і Пукач,
і на ТіВі являє пику
велика сука пані Лукаш.

***
Велике зло іще маленьке,
коли не напилось крові
і стало Пу чи Лукашенко...
і кондуїт цей не усенький,
є ще багато візаві.

08/21

У кутку, в гостинній хатці
проживає песик Гавчик.
Чемний песик, тямковитий,
анітрохи не сердитий.

Будочки немає в нього.
Як привезли ще малого
У куточку поселили,
Кістку дали, сік налили.

Так, не знали баба з дідом,
Що Гавчуні за обідом
Сік не треба куштувати,
Бо захоче він співати.

Як почав наш песик співи,
Позбігались всі сусіди.
Що за гвалт? Чи то сирена
Десь ввімкнулась навіжена?

Ні, то Гавчик наш співає,
Соку просить, вимагає.
Бо сподобалось собаці
Частування в новій хаті.

Ледь його угомонили
І вмовляли, і годили –
Кістку дали чималеньку,
Ковдру видали м’якеньку.

Змовк, поснув, сопе щасливо
Баба з дідом полохливо
Скачуть, як чаплі цубаті,
Щось збирають по всій хаті.

Сік по всіх кутках шукають,
Всіх охочих пригощають,
Доки Гавч не пробудився,
І концерт не поновився.

Бо собака він нівроку,
(не давайте йому соку!!)
І слухняний, і грайливий.
Але надто вже співливий.

10.08.21

Несподіваних зустрічей миті
І години домовлених стріч
Поєднали серця розповиті,
Попри гори усіх протиріч.
Та і що нам сьогодні від того,
Що десь любимося крадькома, –
Що ні грішного, ані святого
В почуттях запізнілих нема.
Вже червоні вогні семафорів
Обидвох не лякають чогось, –
Приїзди!.. – попросила учора.
– Я приїду... Придумаю щось…
І тобі незрівнянній на втіху,
Я чкурнув із домівки чимдуж,
Бо хотілося дуже приїхать
На побачення зріднених душ.
Розмовляємо довго і раді
Розуміти і бачити, як
Розлучитися хтось уже ладен,
Але інший лякливо закляк.
І багато говорить розумно
Про незмінне, щоденне, своє,
Хоч йому неприємно і сумно
Від найкращих пояснень стає.
Дні далекі та дати приблизні
Намагається виважить він,
Мов по-людськи вже виразно визнав,
Що не хоче стрясання і змін.
Тішать душі щораз теревені
І скипає стривожено кров, –
Так стрічалися Крупська і Ленін,
Славословлячи вічну любов.
13.08.21

Раніше ухилявся випадкових, непотрібних кроків,
Переплетіння доль не за велінням сердця,
І заздрив перелітним птахам, - їхній спокій
доріг далеких не порушить перехрестя...

Так-так, тепер я тут,
Без сумнівів щомиті!
Серед квіток, неначе в оксамиті.

Та не з тобою серед інших:
Холоднокровність - дивна звичка,
Коли так потрібна усмішка.

Чекав чогось за покликом душі,
Поривів струн безмежними стрибками,
А поруч хтось теплом очей вночі
Нагадував тебе - мов рана.

Випадкові зустрічі самотніх сердець -
Тільки іскри летять напростець,
А дощами прозорими розмиє все час,
І хмаринки зненацька вкриють ковдрами нас...

2021

А закохаюсь я у тебе,
Так тихо, наче в перший раз.
Хоча в душі - політ до неба,
бентежно подивитися щораз.

Серця, обпалені коханням,
Від спогадів, від втрат...
І знов не спати до світання,
Все повертаючись назад.

Розплавлена душа стече кудись,
У по́лум'я червоно-білий крик.
І день, і ніч зливаються в потік,
Крил помахами віддаляємось щомить.

Перетнуто в коханні чергову межу -
Холодна арифметика років,
Та не від неї я дрижу, -
Щемить і досі від болючих слів...

2021

Щастя озвучу – і радістю, й вірою.
Хай випливає на заздрість у вулицю.
Губи рум’яні покривляться, стуляться,
Ніби тебе проводили до вирію.

Тільки розгуби це бачать у мареві.
Тільки святоші – мене, злото з німбами.
Ой, ти, кузинко, забула, що ніби ми
Десь ще і досі за багнами, хмарами.

Не перервалися здавнені спомини.
Я відчуваю, що стали воскреслими,
Котяться з подивом, як би експресами,
І залишають покару – оскомину.

Дива немає і часто зловтіху ти
Бачиш у нібито нашому просторі,
Де, видавалося, людяно, просто -- і
Так неможливі ускладнення дихати.

Вищого хочеться – мацай під зорями.
Етноузори -- заливані винами.
Важко святим, то побудьмо невинними.
Шлях торувати на часі курсорами.

Можна сплакнути, чекаючи вересня!
Ей, ти, кузинко, в дивацтві та морі я.
Бо укладаю чуття, мов історію…
Те, що сказав, я зап’ю ще і хересом.

- Іди, онучку, випити чайку!
Варення є малинове до нього! –
Гука бабуся онучатка свого,
Який в дворі гуляє на піску.
Той, хоч і без охоти та прибіг,
Сьорбнув зі склянки рідину пахучу.
- А з чого чай? – питається онучок,-
Бо я одразу розібрать не зміг.
- Там різні трави, але основна –
То м’ята. То вона так пахне смачно.
- Це та, що у садочку її бачив?
- Так-так, онучку, то саме вона.
- А звідки ота м’ята узялась?
Не у садочку. Ти ж там посадила.
А взагалі на цьому світі білім.
У тебе ж є історія якась?
Я знаю, в тебе завжди вони є
На будь-які випадки і події,-
І на бабусю дивиться в надії.
Всміхнулась та: - Ох, сонечко моє!
Звичайно є історія одна,
Звідкіль на світі м’ята появилась.-
Біля онука за столом усілась
І почала впівголоса вона:
- Колись русалка у струмку жила.
Удень в струмку на дні самому спала,
Вночі в траві на березі гуляла.
Безмовна і невидима була,
Отож ніхто не міг її побачить,
Коли б зіткнувся, навіть, віч-на-віч.
А вже, тим більше, коли темна ніч.
Але вона, бач, стереглась, одначе.
Та якось вийшла уночі вона,
В траву високу під березу сіла
Та й мріями у далеч полетіла,
Коли б вона була та й не одна.
Замріялась, незчулась, задрімала.
Прокинулась – вже й сонечко зійшло.
Поки навкруг нікого не було,
Швиденько до струмка свого помчала.
Аж тут кущі розсунулися враз
І вийшов гарний парубок із лісу.
Біля струмка схиливсь, води напився
І засміявся весело якраз.
Вона ж, його побачивши, як стій,
Завмерла до струмка на півдорозі.
Очей від нього відірвать не в змозі,
Настільки гарним видався він їй.
Хоч і русалка, закохалась вмить.
Та як про це їй парубку сказати?
Соромляться зізнатись в тім й дівчата,
А що вже їй – русалочці робить?
Він же не зможе чути її слів.
Він же не зможе бачить її вроду?
І так русалці стало себе шкода.
А він оглянувсь й знову в ліс побрів.
Задумалась русалка: як же їй
Коханому в коханні тім зізнатись.
Як бути, щоби він міг здогадатись?
Щоби могла сказати йому: «Мій!»
Й надумалась: як він не чує слів,
То справами вона дасть зрозуміти…
І стала вона вслід йому ходити,
Вертілась біля, що б він не робив.
Бувало, хлопець йде через струмок,
Так вона йому дерево зламає
І він ним, як містком, перебігає,
Щоби він було часом не намок.
А як на луках косить він, бува,
А тут страшенна хмара насуває,
То вона хмару хутко проганяє,
Щоб не намок ні хлопець, ні трава.
Втішається, коли радіє він.
Хоч хлопець не здогадується, навіть,
Що хтось його, немов дитину, бавить…
Та налетів зненацька вітер змін,
Бо ж хлопець той дівчину покохав.
Не ту русалку, а сільську красуню.
І стало від того русалці сумно.
Сидить одна на березу, зітха
Та мріє, щоб на місці тої бути,
Аби її кохатися просив,
Аби її він на руках носив.
Ніяк не може парубка забути.
І почала просить Лісовика,
Щоб видимою міг її зробити.
Побачить хлопець й зможе полюбити…
Вона ж із себе гарна он яка.
Та Лісовик був мудрий, добре знав:
Як двоє один одного кохають,
То третій лізти поміж них не має,
Хоч золоті би душу й серце мав.
Та що їй мудрі ті слова його,
Як вона хоче бути біля нього.
Й Лісовика все ж упрохала того,
Хоч і не так – добилася свого.
Русалку в м’яту він перетворив.
І вона пахла хлопцю біля річки,
В саду, на лузі п’янко між травички,
І як долівку на свята стелив,
І у вінку весільному. Хоч він
Так ні про що оте й не здогадався.
Із жінкою-красунею кохався…
Ішли літа, невпинний часу плин.
Вже й парубка нема давно того,
А м’ята й досі не перевелася,
А, навпаки, по світу розрослася,
Кохання людям віддає свого.

Пусть дым рассеется на этом поле боя,
И мы увидим за кого нам умирать.
Но знай, что смерть не поворачивает вспять,
И нет у победителя покоя.

Любовь- бесспорно это дар.
Но есть ведь милосердие, сердечность.
В конце концов за кроткими ведь вечность.
Или ты хочешь, чтобы все таки пожар?

Ты хочешь, чтобы только ты один?
Коснись меня куском холодной стали.
Сбрось паутину тонкую вуали.
И ты познаешь глубину глубин.

Но что же дальше?Скажешь-что с того?
Как встретишь утро как в ночи уснёшь устало?
Кто вытянет отточенное жало
Из ледяного сердца твоего?

Їду вдень на возі
Лугом навманці, –
Вудять верболози
Спокій у ріці.
Пахне конюшина
І райграс цвіте, –
Припікає спину
Сонце золоте.
Знов на небосхилі
Зовсім хмар нема, –
Вітер легкокрилий
Там десь не дріма.
Хоч було замало
Зранку в нього сил, –
Дмухав нетривало,
Поки я косив.
Трави прибережні,
Скупані в росі, –
Запахом бентежним
Пахнули усі.
Очі як заплющу, –
Знов у себе ллю
Запахів цілющих
Винну течію.
І хмільним на возі
Їду навпрошки
В тіні верболозів,
Ближче до ріки.
Там коня помию
І скупаюсь сам, –
Втома неабияк
Морить тілеса.
Ось і прохолода
Тіней і води, –
Ждана нагорода
За мої труди.
12.08.21

Минуло тридцять зболених років,
Як відновили ми свою державу,
Оту, що тут була впродовж віків,
Історію велику мала, славу.

Ми тут жили з отих тисячоліть,
Де плакала, співала рідна мова.
Де кривда скрізь над правдою стоїть
І не знімає з долі злі окови.

Довірливий і працелюбний люд
Мовчить, як віл, а правлять скрізь чужинці.
За всі віки набралося приблуд,
Які плюють нам в очі, українці.

У нашій хаті їм усе не так –
І ми не ті, земля і вишиванки.
В чужинських владців сто на нас атак,
Вбивають нас удома, рвуть горлянки.

За рузький мір, за Крим і за Донбас,
Що начебто завжди були в Росії.
Тому й пішов війною він на нас,
Лишивши Україну в безнадії.

Тепер країна сповнена біди,
Смертями рідних з Заходу до Сходу.
І від цієї горе-ворожди
Болить душа в нещасного народу.

Куди іти і де жаданий мир,
Коли до краю прийде перемога?
Та в душах українців нині вир,
Не знають де спасіння і підмога.

Заціпило Європі і мовчить,
Хоч сто разів втрачала землі й право.
А в українців залишилась мить,
Щоб зберегти себе й свою державу.

Тепер надія тільки на синів,
Отих, що на фронтах ідуть під кулі.
А ті, на кого наш нестерпний гнів,
Сидять по ресторанах у розгулі.

І скільки сиріт, скільки юних вдів,
Сльозами заливають Україну.
Нам тридцять років. Стогін, а не спів,
Пройшов по краю щастю на заміну.

Паради будуть, танці і пісні,
Та все одно над нами кача плине.
Як хочеться війні сказати – ні!
В моїй стражденній рідній Україні.
09.08.21

Вінками плесо заснує
як у садах Семіраміди
усе, що спати не дає
і не пускає до аїду,
аїду, раю – все одно,
аби алеями парнасу
іти дивитися кіно
як це було одного разу,
одного разу ми, таки,
ходили полем і тернами
поза Березину, Ярки,
поміж волошками, житами...
житами цього світу в той,
де опановує науку
казати, – аз... а далі, – буки...
і не очікувати, – ой!..
коли веде мене за руку
літературний мій герой.

Вирує у живій воді
ріка життя, не сохне гирло
її відтоді і тоді,
коли мені іще світило,
світило десь у далині
пливти одною течією,
як уявлялося мені,
з одною зіркою моєю,
моєю світлою як та,
що не міняється нітрошки,
яку водив я у жита
шукати маки і волошки,
волошки ті, що відцвіли,
коли гадалося ночами,
що ми щасливими були...
але не відали, коли
у вирі тому із роками
усі потонемо вінками.

08/21

Ох, как природа хороша!
Как поёт моя душа!
Лес, речка, поле и луна!
Вокруг такая тишина.
Богатство это, всем дано.
Не предъявляет счёт оно.
Им можно наслаждаться всласть,
Душой своей как в рай попасть.
Вот только следует беречь,
Чтобы не пришлось потом жалеть,
За той красой, что пропадёт,
И никогда уж не придёт.
Природа не терпит зла,
Сопротивляется она.
И чтобы ею любоваться,
Нам нужно очень постараться,
Сберечь всё то, что прорастает,
Целебной силой нас питает…2009

Мир прекрасен!
Природа вдохновляет!
Плоды и травы исцеляют!
Жизнь любить!
Всевышнего благодарить!
11.08.21 Швец Т.В.

Отут, де некошене жито
Поривчастий вітер скубе, –
Приречений палко любити,
Цілую без ліку тебе.
Хоч серця прискорений стукіт
У грудях розгойданих зріс, –
Безтямно занурюю руки
У хвилі розбурханих кіс.
Спітніла, тремка, білолиця
Вгадала бажання моє, –
Оголене тіло ясниться
І сили ще більш додає.
Покусує втішено плечі
І дряпає спину мені, –
Шаліє, пала й не перечить
Пуститися в скік на коні.
Нехай аж до скону несеться
Поклажею на животі
Отут, де гартується серце
Та зріють жита золоті!..
11.08.21

—Щось ведмедик мій не в дусі!
Приголуб його, бабусю,
розкажи про про Білосніжку
та пограй із ним у сніжки!

Ще звари для нього кашку,
нагодуєш бідолашку!
А я скоро повернуся,—
каже Любочка бабусі.

—А то, як без мене ствердне?
Хто тепло вночі поверне?
Заспівай йому, бабусю!
Сон хай кублиться у вусі!

І малесеньке дитятко,
і пухнасте ведмежатко
хоче маминої ласки,
хоче золотої казки.

Обійми його, будь ласка!

Лишь постучалась старость в двери -
Пришлось припрятать то, что нажил.
Ведь заодно себя проверил
И старость нехотя уважил.
10.08.2021.

Двадцять перше століття іде по планеті
І живе в ньому люд між дощів і снігів.
Хтось радіє, побачивши в небі комету,
Хтось і скибочці хліба тихенько зрадів.

Потягнулись увись обіч шляху тополі,
Де жита до небес шлють колосся своє.
Пролетіло життя і стомилася доля,
Зі старечого тіла мотузки вже в’є.

По світах розлетілися діточки-квіти,
Від трудящих років полиняла краса.
Доживають самотні, ніким не зігріті,
Часто з їхніх очей випадає роса.

Не збулось! Не для них золоті небокраї,
І заморські краї не для наших бабусь.
Без уваги й любові самотні згасають,
Ті, що мають дітей, говорить не берусь…

У різдвяні свята приїздіть до матусі,
Обніміть і посидьте за рідним столом…
Ті, що вже в небесах, я за них помолюся,
Бо по долях стражденних пройшов бурелом.

Він на зморшках обличчя записував радо –
Всі ГУЛАГи з війною і голодомор.
А тепер їхня старість є здобиччю влади
І вона влаштувала стареньким терор.

В безгрошів’ї, безхліб’ї, покинуті світом,
Доживають батьки і бабусі дітей,
Що розбіглись від рідних узимку і літом,
І забули, не чути від них і вістей.

Поможіть добрим словом і голосом тихим,
Без жалю витрачайте ви гроші на них.
Бо не знаєте, що вас чекає, як лихо
Сивочолому вам пригадає ваш гріх.

Вона з тобою завжди поряд, жінка,
Дружина, друг твій вірний, зокрема.
Ім’я у неї вічне – українка,
Такої, як вона, в світах нема.

Вона з тобою тут не ради слави –
Заради щастя і твого, й дітей.
Тримається на ній уся держава,
Вона є оберегом цих людей.

Не зраджувала і не зрадить зроду
Своє кохання і великий рід.
І до матусі шана у народу,
Бо знає, як уберегти від бід.

Повстане з чоловіком за свободу,
Коханому підставить скрізь плече.
Гостей запросить у свою господу,
Де рідна пісня тихо потече.
Ні перед ким навколішки не стане,
Триматиме свій дім за три кути.
А чоловік один тримає, в шані
І жінку, й дім зуміє вберегти.

Тримати кут четвертий вірно буде.
Коли вже він знесилиться, вона
Весь цей тягар складе собі на груди
І вистоїть. За нею далина.

Ні перед ким навколішки не стане,
Триматиме свій дім за три кути.
А чоловік один тримає, в шані
І жінку, й дім зуміє вберегти.

Тримати кут четвертий вірно буде.
Коли вже він знесилиться, вона
Весь цей тягар складе собі на груди
І вистоїть. За нею далина.
10.08.21

Ми родом із «Дикого поля»
і предки у нас козаки.
Наш прапор – свобода і воля.
Було так і буде віки!

Ми діти Великого лугу,
ми Чорного моря нарід.
Терпіти не буде наругу
козацький прославлений рід.

Із ризиком браття по крові
ми, лицарі вільних степів.
У полі наш дім і діброві,
а небу не треба стовпів.

На поясі вірна домаха,
а ще – запорукою честь.
Од гетьмана до сіромахи –
завада ворожих нашесть.

Опора, надія країни –
ми, доньки її і сини.
Не даймо свою Україну
згубить у горнилі війни!

Ти нестерпно бажав
пити серпня бальзам.
І цілющий прибіг:
за усмішкою – сміх,
за сюрпризом – сюрприз.
Сядь зручніше і мчись
містом рідним, і млій
від мелодій і мрій.

2021

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».

Серпень – місяць літа особливий…
Я іду по скошених житах.
Перепілки падають на ниву,
На стерню, не відають про страх.

Я іду між небом і землею,
Простягаю зір у синяву.
Цю пташину слухаю хорею
І малу обходжу мурашву.

Я щаслива, жодної травинки
Не зімну, тим паче не зірву.
Бо петрів батіг уздовж стежинки
Войовничо держить булаву.

Обнялись горошок із роменом,
А сокирки синьо вдалину
Поглядають, ніби з авансцени,
На серпневу теплу яснину…

Перепілки падають на ниву,
На стерню, не відають про страх.
Йду по серпню, бачу перспективу
У майбутніх дорогих роках.

Серпень – місяць літа особливий…
Я іду по скошених житах.
09.08.21

Пора надійшла – і небесний видніється луг.
Не бачив подібного я ще ніколи.
І Свєтка-сусідка завважує: падає пух
Тополі, яку підпирає Микола.

Вони це робили не раз і плелися у степ,
Немовби шукали собі порятунку.
У світі усяке буває, але скажи де б
Знайти одиноким щасливу чарунку.

Як добре дізнатися давнє і те, що отут
Ще хоче піднятися в небо високе!
Цікаво у долі спитати забутий маршрут,
Який гарантує осяяння, спокій.

Пора підійшла, і небесний видніється луг.
Ведеш павучка -- ось-ось! -- зором угору.
Дідусь, як побачив би -- мову завів би про плуг,
Яким негаразди пригорне, пригоре.

Пора щось важливе, про небо… А я – в далину...
Побачу дружину, себе – як примару.
Подужчаю трохи, а потім шукатиму сну.
Він вельми удалий, якщо ми у парі.

Я заблукала у серпневому бажанні
під зорепадом по нічному дну.
Я запросила, любий мій, тебе востаннє
у передпокій до свойого сну.

Давно не чула я признань таких солодких
і в поцілунках довгих не була.
Невже я сплю на глибині ночей коротких,
а десь любов зорею пропливла?

Приспів:

Серпневі сни –
мого бажання цвіт.
Серпневі сни –
бездумний наш політ.

Ще сплять вони,
а я весь час люблю.
Серпневі сни,
продовжте ніч мою!

Я заблукала у серпневому бажанні
під зорепадом по нічному дну.
Ти зрозумій, коханий мій, моє прохання,
а я всі почуття твої збагну.

Приспів.

Я стану вірною, щоб завтра впасти з неба
у зорепаді до твоїх долонь.
Я стану вічною, якщо тобі це треба –
і сни серпнево допливуть аж до безсонь.

Приспів.

13 вересня 1999 р., Богдани́

На чорнім світла рисочка
загравою мигтить.
Тонка ще в'ється ниточка,
та обірветься вмить.

Не раз ступала повністю
на ті ж самі граблі,
та не міняла совісті
на долари й рублі.

Стулила нічка віченьки,
розставила пастки.
Та я доросла дівчинка
й не вірю у казки.

Своєї долі власниця,
не ходжу в паранджі,
а вовчик сподівається
купити* на стежі.

Обманює, не кається.
Чи на душі шкребе?
Що, світе, відбувається? -
Ошукуєм себе.

Купити* - обманути, ошукати

08.08.2021р.

Впаде береза поперек дороги
І перешкода загородить шлях, –
Утомлені ходою донезмоги,
Спиняємося, з розпачем в очах.
Працюємо знервовано і радо
Продовжуємо обраний маршрут,
Хоч будем биті з високості градом,
А долі смерки бачить не дадуть.
Долаємо поволі й терпеливо
Підйоми, повороти, безмір прірв,
Але ідем, щоб згодом ощасливить
Себе й дітей, “братам” наперекір.
Ідем вперед щасливо і трагічно,
Бо твердо знаєм, де потрібно буть,
Щоб скоро воля стала, наче вічність,
Чи правди ніжна і сувора суть.
10.08.21

і коли ти до неї, нарешті, стаєш прихильна,
погоджуєшся з гудінням мотору і запиленим вікном,
на розніжене тіло починає спадати сонна ідилія,
махають долонями дерева і в'ється дорога, як плямистий пітон.

втискаєшся у сидіння і ловиш віями захід сонця,
в якому якась сільська жінка торгує соковитими кавунами.
різнобарвні корови зупиняють рогами останній стронцій,
ти покірно чекаєш коли вони пройдуть степовими материками.

чуєш, як стискається сЕрця шин, як вдивляються в безвість фари,
виловлюєш поглядом руду лисицю, що поспішає до своїх малих лисенят,
із колонок лунає Ліда Лі і своєю наготою лякає і так перелякані хмари,
що дощовою свіжість омивають херсонські виногради із всевишніх врат.

ти придбала бурштинове гроно у першому ліпшому винограднику.
старенький власник розповідав про найкращі сорти і солодке вино…
відправляєш по одній бубці на язик і на тлі небесного клаптика
вдивляєшся у перші острівки пісчяних пляжів, мов у цікаве кіно.

море лагідним цуценям лиже тобі звільнені ноги без підборів міста,
проситься пінистим шампунем із запахом риб і слизьких медуз до рук,
завтра буде медова пахлава, варена кукурудза і джаз від сивого піаніста,
завтра звільнишся від утоми, як звільняються роздягнені манекени від синіх перук

сидітимеш у плетеному кріслі в ресторанчику, що за три кроки до моря,
слухатимеш втаємничене шепотіння хвиль, які дихатимуть солоним бризом
і виловлюватимеш із келиха шампанського устами розм'яклі зорі —
смиренна, як монашка, спокійна, як ворожка і слава Богу ніким не визнана.

Макс признався другу Толі:
- Вчора троє враз пристали.
Певно, старші. Злі доволі.
Щось про гроші белькотали.

Я одному дав нормально.
Потім іншому добряче.
Поруч друг киває схвально:
- Ну, а з третім схоже наче?

Макс зітхнув, розвів руками:
- Тому зовсім не дісталось.
Скажу так, як є, між нами,
В мене грошей не зосталось…

45 градусів по фалосу –
сутність мого роману
послухай, історіє персональних страждань, —
коли він нарешті ляже
а я нарешті встану —
щоб перетнути гарячу точку горизонтальних вражень
виставлю нову вертикаль —
Річка моя безводна тоді впаде до ніг Океану
і заволає мій власний камінь Фаль
ще необроблений — чистий голос хаосу
найгучніший свідок мого безнадійного риму
маленьких великих — а все руйнівних пожеж
45 градусів — з гори у воду
антиутопії кожного білого дня
авжеж
йдучи на звитягу варто думати про хороше
лягати на все що завгодно окрім щитів
коли я нарешті ляжу —
а він нарешті встане
й запустить таймер нових життів
і вражень старих як світ і як світ солодких
вже буде доста — ніби піднесені королям яства
тоді почнеться нова історія нові канони нового блядства
ця казочка не про інтим —
на кону жодного витязя який би здолав дракона
на кону жодного козиря який би бив туза
я — дівчинка з силою Лаоокона
гроза
втомилася бути настільки стожильною
щоб тримати небо
втомилася бути рупором й налигачем
послухай, я душила його голими руками
я стримую вітер плечем
Річка моя безводна пустеля тече і тече і тече
і немає цьому ні розради ні краю

а він упирається звивається не конає
він обвиває мене як шибарі — забагато пут
45 градусів по фалосу — гострий кут

убити можна або завдати болючих ран
хоча — якщо придивитись — стріла Зенона
ще зовсім трішки і допишу роман —
нову історію нові канони

мені сказали що я не з піни — що я з ребра
я жертва чорної трансплантації — не стихії

послухай, не треба ніяких вигнань ніяких драм
я — дівчинка з силою Лаоокона
я знаю як розмовляти зі зміями
це вроджене вміння — його народили в мені мої порожні надії
мої незакриті гештальти мої розтринькані дні
я дуже добре розумію змія
бо він — у мені
коли Танатос приходить в гості несе шампану —
ридає Ерос
бо сили нерівні у цих двох

45 градусів — міцний смак у мого роману
автор якого — Бог

Ти – вітер, друже. Я – ліс
твій. І звіяний лист,
під’їдений кружкома
ще й гусенями письма.
І, що лютіший Борей,
біліше листя дерев.
Їм божество зими
боргує за килими.

-----------------

Поведал я, что статус скотства —
Все лишь падкость от наследства.
Но повзрослев, увидел сходство
С отрыжкой юности и детства…
08.08.2021.

Природой как не восхищаться ,
Как ею нам не любоваться,
В любую пору всё живёт,
А рядом человек идёт!
С зерна вокруг всё прорастает,
Целебной силой нас питает,
Природа – дар бесценный в мире,
И все беречь её должны мы… 2009 Швец Т.В.



Гармония в природе , человеке - Всевышнего создание!
Любовь все улучшает, вдохновляет,
Человек становиться счастливей, природа –расцветает !!!
9.08.21 Швец Т.В.

Має бути літо? Значить, літо буде!
Золотавим цвітом забарвить усюди.
Лагідним промінням землю нагодує.
Розсипом веснянок щоки розцілує.

Має прийти осінь літечку на зміну?
Має розпочати новую картину.
Вогняним багрянцем плідно-променистим
Обійняти м’яко наостанок листя.

Мають хуртовини гризти та кружити?
Мають над душею білим вовком вити.
Під морозним ігом світ відпочиває,
Нового натхнення у собі шукає.

Маєм стріти весну? Весна вже в дорозі!
Може, тихо стоїть на твоїм порозі.
Посмішкою долі тебе привітає.
Та не квап сезони, вона почекає.

09.08.21

Непомітно якось промайнуло
те, чого хотіли й не було:
ні за що отримати тепло,
познімати маски... бо забули,
як весною пахнуло зело.
І неначе й не було розмаю,
і не пах камелією сад,
хоч когось із мрії нагадає...
іноді... коли душа піймає
той неуловимий аромат
вечорами, ніччю, на світанку
пасії своєї у гаю...
ну, а нині мила куртизанка
оживає лиш у дежавю.
А літа, до осені готові,
не обняті крилами любові,
відлітають птахами у сни...
не усе рахують восени
і зимою намалюю знову
мрію на шагреневій основі
іншої найкращої весни.

08.2021

Він тягнеться від самої зими,
Немовби шнур, у втомі чоловік.
До нього туляться вітри, громи,
А він – до сховку правду поволік.

Та правда, кажуть, нині зайвина.
Є депутати і Святе Письмо.
І спогад ще й учора долинав
Як і завжди, без вигадок, обмов.

Але це не для всіх намічено давно.
Хай людям легше буде – не мені.
Дивлюся з ними я в одне вікно,
І добре, що є тіні на стіні.

А складнощі у кожного свої.
Нікому власні я не відішлю.
Вчорашнє,-- ось! -- іде, бреде, стоїть.
Його запише тисяча карлюк.

А з ним і я – і вічний, і кінець;
Тепер початок мій не віднайти.
Скажіть, що нібито я молодець;
Нітрохи не побачу марноти.

То снюся в пеклі між чортів,
То прагну пестощів повії, –
Хоча нема багато снів
І нині зрідка дуже мрію.
То голову схиляю ниць,
То вгору носа задираю
Між непідступних молодиць
І тих, на кого не зважаю.
Ожина всюди наяву,
Суниці – видимі в уяві, –
Отак безклопітно живу,
Про все віршуючи лукаво...
09.08.21

Взглянуть на мир с полёта птицы,
И для восторга нет границы!
Лес, поле, речка - как картина!
Собрали всё в себе едино!
И кажется картину ткали,
Умело нитки подбирали!
Величие, целостность природы,
Не передать только погоды…2009 Швец Т.В.


Мир прекрасен!!!
Дар Небес!!!
Жизнь любить!!!
Трудиться!!!
Благодарить!!! 9.08.21

Сиджу з гарячим шоколадом.
Не відчуваю себе гадом.
За вікнами вирують штати.
А в Неньці... Що там і казати!

Вмикаю комп - дивлюсь й читаю,
До Батьківщини зазираю...
Хтось скривиться: "Ти час марнуєш!
Давно ж Остром бо не крокуєш!"

Але, хоч трісни, тягне знов!
Така мабуть у мене кров.
Питання, гіркота й злобА.
Чому не нація - юрба?

Чому перевертні у Раді?
Чому запроданці при владі?
І так питав би і питав,
Не їв би довго та не спав.

Але давно те зрозуміло,
Що дурно витрачаю сили.
Роки спливають, я сивію,
А в Неньці злодії й повії!

Писав про те давним-давно,
Що в Україні - сум й гімно.
Ну й що - змінилося на краще?..
Не лізуть сатані у пащу?..

А вірш цей прочитають й хором
Почнуть казать, що втратив сором...
Що ж, треба сьорбнути какао.
Бувайте - там! А я - тут. Чао!

19.12.20р.

...А серпень то доволі впертий
Ніяк не випровадиш з хати
Один із нас хтось мусить вмерти
Ой! думку треба відізвати

Негоже Боженьку гнівити…
Й перед думками щось незручно
Я ними з пам’яттю сповитий
І запевняю досить влучно

Недільку дві і серпень зникне
А ось куди - вже вибач, хлопче
А думка щодо… напівдика
Засяде як, все топче й топче…

А серпень, дійсно, дуже впертий —
Куди не глянь, розлігся всюду
На те він, Боженько і серпень
А мене вибач, більш не буду…
08.08.2021.

Онук приїхав в гості до бабусі.
Була з ним мама лиш на вихідні,
Сказала: « У суботу повернуся!»
І от вони залишились одні.
Бабусі в радість, бігає навколо.
Не знає, де онука посадить,
Нагодувати чим – бо ж воно кволе,
Голодне, мабуть, в місті тім сидить?!
Сергійкові ж усе навкруг цікаво.
Він у селі ні разу ще не був.
Йому б у ліс, на річку, на заплаву,
Щоб все побачив і усе відчув.
Бабусі ж, звісно, від того морока –
Одного як же можна відпустить…
Кидає все і диба слідом, поки
Онукові захочеться спочить.
А той готовий бігати до ночі,
Аби усе побачити, як слід.
І там пройти, і те погладить хоче,
І з того скуштувати гарний плід.
От якось вони луками блукали.
Уже іти обідати був час
Бабуся, звісно, трохи і пристала,
Хотіла внука кликати якраз,
Коли то чує – він її гукає.
Мабуть, цікаве щось таке знайшов.
І справді, якусь квітку розглядає,
З усіх боків її вже обійшов.
- Що то за квітка? Та така висока!
І який гарний в неї жовтий цвіт.
- То тирлич. – зупинилась за два кроки.-
Пора б уже, онучку, на обід.
А той її, неначе, і не чує:
- А що то тирлич? Звідки узялась?-
І біля квітки зазира, тупцює.
Бабуся хутко, поміж тим, знайшлась:
- Ходім, Сергійку, а я по дорозі
Все про ту квітку розповім тобі.
Хоч хлопчик відірватися не в змозі:
- А можна, я зірву її собі?
- Не можна. Квітка рідкісна, онучку.
Її Червона книга береже.
Ходімо вже, давай бабусі ручку,
Бо ж час-таки обідати уже.
Зітхнув хлопчина, квітку ще оглянув,
Все озиравсь, аж ледь не до села.
Бабуся ж, ко́ли обіця́нка да́на,
Про тирлич повідати почала:
- Було давно то у селі одному.
Жили, говорять, дві сестри у нім.
Хоч виростали у одному домі
Та були зовсім різні, поміж тим.
Одна – красуня писана, неначе,
Що і очей було не відвести.
Та і, до того ж, бойова козачка,
Уміла було так відповісти,
Як хто хотів покривдити словами,
Що тому швидко затягло язик.
Не хитрувала, говорила прямо…
Був в неї також гарний чоловік.
І добрий, і красивий, і розумний.
В сім’ї і в хаті все в них до ладу.
Їм вдвох ніколи не бувало сумно
Ні в хаті, ні у полі, ні в саду.
Друга ж сестра родилась не вродлива.
Іще з дитинства заздрила вона
Сестрі, що почувалася щасливо:
Та з парубками, а вона одна.
У тої чоловік – красивий, вмілий,
А їй хоча б плюгавенький який.
Так заздрила, що, навіть, почорніла,
Дивилась зло услід сестрі своїй.
Не щастя їй, а всяких бід бажала,
Хотіла в горі бачити сестру,
Аби вона все мучилась, страждала.
Щоб мор напав, кінець її добру.
Щоб її коси чорні посивіли,
Щоби зійшла уся її краса.
Отак частенько мріяла сиділа
Та ще й прохала в поміч небеса.
Та небеса в отвіт на те мовчали,
Доводиться все думати самій.
Тож вона «помсту» готувать поча́ла,
Як то якось прийшло на розум їй.
Були у них обох тоді вже діти –
Синочки, віку, мабуть, одного.
Звичайно, дітям як не порадіти.
Та ж їй одній виховувать свого,
Бо ж чоловіка справжнього не мала.
А у сестри і в цьому радість є.
Отож вона якось прослідкувала,
Як син сестри раненько устає
Та йде до річки на човні кататись.
Бува, зовсім далеко заплива.
А на воді ж усяке може статись?!
От зла і накрутила голова.
Він човен на ніч залишав на річці,
Під берегом кілочком припинав.
Ох, і насолить же вона сестричці!
Вночі, як у селі вже кожен спав,
Пішла вона, знайшла той човен й тихо
Пробила в днищі дірку. Та й чека,
Як упаде сестрі на серце лихо,
Як доля їй повернеться гірка.
Та ж Бог на небі все на світі бачить.
Наруги тої він не допустив
І тою ж їй монетою віддячив,
Сестру від злої помсти захистив.
Уранці хлопець знову став збиратись
Поплавати на річці у човні,
Як тут прибіг до річки його братець –
Син злої та і просить: - Дай мені
Поплавати. Бо ми ж човна не маєм.
А хлопчик добре серце в грудях мав:
- Бери,- говорить,- коли так бажаєш.
Він-то про плани тітчині не знав.
Стрибнув той хутко в човен та й подався,
Не бачачи, що човен протіка.
Коли ж помітив, то кричати взявся
У поміч. Та широка там ріка.
Чи ж докричишся аж із середини?
Той крик сестра почула лиш лиха.
Та ж думала, що то сестри дитина
Й собі раділа від того гріха
Та з радості аж руки потирала,
Бо ж «відомстити» за усе змогла…
Як гірко вона плакала, як взнала,
Що то її кровиночка була.
Що власними руками і зробила
Для сина пастку. І уся вона
Від того горя зсохла, пожовтіла,
Бо ж знала, що лише її вина.
І, як сльоза скотилася остання,
Упала й квітка виросла по ній,
Що буде нести всі її страждання
Аж до кінця, напевно, її днів.
Так, кажуть, і з’явились оці квіти.
Нагадуванням служать для людей:
Не треба іншим людям зло робити,
Воно ж на твою голову впаде.

***
Електорату буйному, – привіт!..
кому усе одно на повороті,
яка сопля вчепилася на дроті
і лізе... лізе... насмішити світ.

***
Не обране нині тамує досаду,
гадає на євро і на прапори,
чому плазуни потрапляють у Раду,
а нео-романтики у табори.

***
Святоші, і таті, і черті бедраті
уміють забрати чуже:
у дурників – зайве,
у хаті – пенати,
у храмі – ікони,
у небі – палати,
які Михаїл береже.

***
У кожного є особиста манера
брехати в етері народу, чому
хороші – кацапи, погані – бандери,
яким ліліпутя будує тюрму.

***
І слуги Московії чують Феміду,
еліті параші готовий капкан
і їм не сховатися за океан
або фараонами у піраміду...
і пуцька, і бацька – у пекло аїду,
а чучело їхнє(і наше) – в Оман.

***
Зі стола ліліпутії кришками
ще годують скелети обуз...
видає себе почерком нишпорка,
що веде шапіто у Союз.

08/21

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів мені?
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Про сумніви і сутінки забудь,
митарствами крокуємо останніми.
І зробляться, як завершиться путь,
шовковими, святковими обставини.

Мелодія злітатиме з душі:
мереживо залюблення збережено!
Розкрилиться, розквітне. Та стрижі
над нами закружляли застереженням.

Не бійся: дійсність пісня прожене,
і вільними на провесні одружимось.
Проте переважає крижане,
не радість наростає, а – напруження.

Бо жах над почуттями – падишах,
обставини – страшні – не переможемо,
відступимо від щастя, бо душа
стривожена стрижами і
стриножена…

2020

Грр. Це що, бурчить животик?
Хтось нарешті зголоднів.
Треба надіслати ноту
До турботливих батьків.

Їх доступно повідомить –
Їсти хоче ваш малюк.
Де гуляє ваша совість?
Чому ще не варить суп?

Хоча суп… складна то справа
Може, з печива почнем?
З звіриками? Це цікаво –
Впізнаю, а потім їм.

Тихше, тихше мій животик,
Чую з кухні добрий звук.
Що там? Ні! Протестна нота!
Я не буду їсти суп!

30.05.20