На хер - сон!
На Херсон!

2022

Гей, а куди веде мене оця дорога?
Ну як вказівника нема, хоча би натякни.
Я хочу знать, що там! – звертаємось до бога.
А бог мовчить. Іди! Іди й з’ясовуй сам.

За поворотом тим зустріне мене мила?
Чи там якесь мурло причаїлось у кущах?
А ще ти дав мені, всевишній, мало сили
на отакий складний і кострубатий шлях.

Хочу перепочить. Стомився, ниють нозі.
Чому завжди мені всі тяготи буття?
Чим так я завинив, тебе питаю, боже,
хіба не заслужив твого я співчуття?

Наступний поворот, розпуття, горстка стежок.
Яку із них обрать? Однаково страшні…
Ну підкажи ж мені, тобі, з твоєї вежі,
всі ями, всі пастки помітні та ясні.

Піду, мабуть, назад, заб’юся у кубельце,
у сховища свого знайомий густий пил.
У тебе, всеблагий, немає, певно, серця.
Чи може ти не чув, як я тебе молив?

Я напрямок питав, хіба тобі це важко –
втлумачити, куди і як, і з ким іти.
Спрямуй мене, прошу. Орієнтуй, будь ласка!
А якщо знайдеш час, то ще й супроводи.

Продовжуєш мовчать? Не випрошу ні слова?
А відповідь була, іще б її почуть.
І дивляться з теплом привітні очі бога.
Іди! Іди шукай. Іди шукай свій путь.

17.10.22

ІЕх, якби то керувати часом
і літати у дитячі сни,
упіймати на льоту Пегаса...
і весну... і літо восени,
як було далеко до війни,
та уже не буде цього разу.

ІІПовернути би літа назад,
поки не постала на порозі
посивіла у дорозі осінь –
наш дешевий лікар і Пілат.

Пам'ятати, що́ лікує рани
і допомагає голові,
а своїй найпершій і останній
берегти волошки польові.

Бігати по воду до криниці,
поливати яблуневий сад,
оминати очі молодиці
і ловити погляди дівчат.

Линути у небо як у гості,
де панує не війна, а мир,
і гойдається у високості
бабиного літа пасажир.

Як учора... як всього не стало,
наче сонця у височині,
як тепер буває уві сні,
як раніше наяву бувало,
і не жалкувати, що мені
як було, так і лишилось мало.

ІІІ
Поки-що надія на одне –
є кому довіритись у герці,
поки вистачає духу серця...
поки очевидне не мокне
у криваве місиво м’ясне...
не мене... а душу європейця.

10.2022

Я не маю горя бути вбитим
чи у землю заживо заритим,
я не маю щастя покохати
і дитя в колисці колихати,
я себе ніколи не побачу,
і не засміюсь, і не заплачу,
навіть, голос свій я не почую,
бо мене нема, бо я ночую…

8 лютого 1989 р., Київ

Знову лемент! До тремору в тілі
завивання лунає з кремля –
скавулить то не пес Баскервілів,
то волає наколена тля.

Операція «спец» провалилась,
вже настав у недопалка піст –
опустились напудрені крила,
надломився і керченській міст…

У Ірану мопеди купує,
спішно «чмобіків» гоне на фронт,
зброю ядерну сіпає всує…
Знову хоче нас взяти на понт?

Я скажу світовому загалу –
нам до дупи недопалків сказ.
Лине гомін уже до Уралу:
українці – то людства спецназ!

Листопад, листопад, падолист
Із Покровою вдвох обнялись.
Падолист, падолист, листопад,
Теплих днів не повернеш назад.

Іще сонечко вдень пригріва,
Вранці глянеш - біла трава.
Дикі гуси махнули крильми,
Від Покрови лиш крок до зими.

2012 р.

Справжнє щастя – відчувати
Завжди любої плече, –
Бачить радість теплувату
В глибині її очей.
Справжнє щастя – бути разом
І не плакатись ніде, –
Не давати ту в образу,
Що з тобою поруч йде.
Справжнє щастя – стати любим
І в собі оту любить,
Хто твої цілує губи,
Їх бажаючи щомить…
18.10.22

В тиші недовгій світання
Думи печальні жену, –
Замість думок про кохання
Мислі усі про війну.
Марно гадаю нестримно,
Метушачись без пуття:
Може, раптово щось гримне
І обірветься життя?
Може, безжальні рашисти
Ще не обрали мішень
І оця тиша врочиста
Тішити буде нас день?
Може, жахлива потвора,
Кнопки торкнеться за мить,
Наче уранці учора,
Нас намагаючись вбить?..
Серцю моєму удвоє
Боляче різко стає
Знову від правди гіркої,
Що у новинах вже є.
Хочу втекти від напасті
Мук невимовних війни
І написати про щастя
Те, яким щойно я снив.
17.10.22

Навіщо ті сади Семіраміди,
як не рятує світова краса,
не хочеться у немічі горіти...
але чого у казці не пожити,
до того як піти у небеса?

Із погреба поїду у Європу
ловити ґав, і коротати час...
і хай мене осудять патріоти,
що залишаю їх на автостопі
і очищаю душу другий раз.

Я не собі наказую... а мушу,
аби не посивіла голова,
обов’язки міняти на права...
на вівтарі лишати чисту душу,
яку переливаю у слова.

Не варто у воєнну завірюху
рівнятися з героями поем.
У головах руйнуємо розруху,
коли ще вистачає сили духу
будь-де іменуватися бійцем.

Та марними були б мої сумління,
чи є резон у цьому засланні,
якби не уявлялося мені,
що буде героїчне покоління,
а висмикнуте із вогню коріння
теж не усохне десь на чужині.

10.2022

Вони в Черкасах стрілись у корчмі.
Літ двадцять вже не бачились, напевно.
Сиділи у куточку напівтемнім,
Вели розмови, начебто самі
В корчмі тій, хоч було доволі людно.
Та їм до того, наче й справ нема,
Бо ж кожен вже чим поділитись мав.
Роки минулі прожили не нудно.
Колись родились у однім селі
Та звідти вже шляхи їх розійшлися.
Шукати свою долю подалися.
Вже й сивину пізнати на чолі.
Один, засмаглий аж до чорноти –
Микола, той в уходники подався.
Щове́сни в степ на південь відправлявся,
Щоб там «уходні» промисли вести.
Бо ж там і риби, й птаха, й звірини.
За літо стільки заробити можна.
І не біда, що у степу тривожно,
Завжди готові битися вони.
Не сам же йде, збирається загін,
Який спроможний буде відсіч дати
Тому, хто схоче їхнє відібрати.
Коли про себе все повідав він,
Настала черга для Петра тоді:
- Я із села пішов козакувати,
Вдалось на службу старостинську стати.
Дашкевич, хоч уже не молодий,
Але ніяк на місці не всиди́ть.
І нам від того не бува спокою,
Тож служба видається нелегкою…-
Петро про щось задумався на мить,-
Оце недавно на Москву ходив
Із кримським ханом…Гарно погуляли,
Добра звідтіль усякого набрали,
Набачилися тих московських «див».
- Та ж розкажи. Я чув про той похід
Лиш краєм вуха. Як то усе сталось?
Куди у тім поході ви дістались?
Чи правда – там зовсім інакший світ?
- Ну, коли дуже просиш – розповім,
Бо й самому́ цікаво поділитись,
Як з москалями довелося битись.
Замовлю ще горілки перед тим.
Коли горілки ще корчмар приніс
І козаки змочили в чарках вуса,
Відрізали від смаженини кусень,
Щоб закусити, бо ж уже не піст.
- Отож, зібрався хан Мехмет-Гірей
В Московщину «упоминки» зібрати,
Що встигла вже Москва заборгувати,
Ясиру, сподівався, набере.
Він таємниці з того не робив.
Та й як було ті збори приховати,
Кругом московських шпигунів багато,
Хтось вже калитку на тому́ набив.
Тож, ледве став збирати хан орду,
Як у Москві про те уже всі знали
І вже до стрічі готуватись стали,
Щоб відвернути від Москви біду.
Дашкевич же і про орду все знав,
Й про те, що у Московщині готують -
Понад Окою вже стрільців гуртують,
Аби ту річку хан не подолав.
Іще з весни збиралися полки,
До літа вже готовими стояли
Та на орду з неспокоєм чекали –
Коли ж вона вже зрушиться-таки?
А хан Мехмед зовсім не поспішав.
Він на Молочних Водах зупинився
Та поки на всі сторони дивився,
Неначе жертву досі не обрав.
Хоч на Литву, неначе і не йшов.
Із Сигізмундом мирно стали жити,
Той згодився «упоминки» платити
Щорічно за ту «ханову любов».
А от скупий і хитрий князь Василь
Вигадував усе та сподівався,
Щоб кримський хан з Литвою звоювався,
На те і витрачав своїх зусиль.
Та до султана, звісно, загравав,
Щоби направив «куди треба» хана.
Та в Астрахані колотив, в Казані,
Де він, відомо, ставлеників мав.
Тож на Молочних Водах хан засів,
На південь, на султана озирався,
Гірських князів, ногаїв дожидався
Та з Сигізмундом перемови вів,
Щоб той із ним Дашкевича послав.
Йому в поході козаки потрібні,
Щоби стрільцям протистояти гідно.
Тож Сигізмунд таке веління дав.
Отримавши князівський той наказ,
Остафій став загін собі збирати –
Узяв з собою війська не багато:
Дві сотні піших вибрав серед нас,
Хто із мушкетом управлятись міг,
Ще сотні дві кінних, дві гаківниці –
В бою армата завжди пригодиться.
Кіньми при тому забезпечив всіх,
Щоб від орди в дорозі не відстати.
Чекали, коли вирушить орда.
А та стоїть, щось, наче вижида.
Вже й липень місяць наступа на п’яти.
Ми утомились, що вже москалі.
З вістей, які відтіль нам долітали,
Вони уже й сушити лапті стали,
Не ждучи хана на своїй землі.
У нас рахунок свій до москалів.
Вони на Русь постійно зазіхали,
У наші справи носа свого пхали.
Їм, бачте, мало власної землі.
Та і не тільки. Без Русі вони –
Приблудні пси без власного коріння
І тому ми під ними буть повинні.
Таких сусідів – Боже борони!
Десь в середині липня хан пішов.
Узяв десь тисяч тридцять із собою
Орди, завжди готової до бою,
Готової пустити вражу кров.
Ми скоро доєднались до орди
І рушили на північ вододілом,
Як і раніше зазвичай ходили,
Щоб менше переходити води.
Донець по перевозу перейшли,
Здолали Дон відомим добре бродом
І на Рязань помчали скорим ходом.
Можливо б, навіть, місто здобули.
Та хитрий воєвода в них Хабар
Устиг ворота міста зачинити,
В облозі готувався відсидіти,
Щоб лиш на нього не прогнівавсь цар.
Та хан не став під мурами сидіть.
Ще буде час, коли вертати будуть,
Рязань ту оминути не забудуть.
Нехай поки орді у хвіст глядить.
Хан до Оки з ордою поспішав,
Аби її скоріше подолати,
А там вже воєводам битву дати.
В провідниках він наших хлопців мав,
Які не раз вже в цих краях були,
Тож знали всі на отій річці броди.
Вже в темряві дісталися і сходу
По броду переправу почали.
До ранку вся орда вже перейшла
На другий бік. Тут повелів хан ждати.
Він до Москви не думав поспішати,
Поки ще сила в москалів була.
Бо, як зберуться з силами, тоді
Ударять з тилу, всі шляхи відріжуть.
Чи вдасться хоч комусь із війська вижить,
Чи доведеться всій лягти орді?!
Від спеки у москальських воєвод,
Мабуть, весь мозок википів за літо.
Ні, щоб докупи їм зійтись та бити
На ворога полкам усім. Та от,
Це ж треба, щоби бу́ла голова.
А в голові лиш «царськії» накази,
А те, що хан всі плани їхні змазав,
На той наказ нітрохи не вплива.
Як «цар» сказав, так треба і робить.
Тож князь Хомяк, що був біля Кашири,
І в «царську»мудрість безоглядно вірив,
Став до Коломни із полком спішить,
Де думав і з’єднатись з усіма.
Ми тут на нього саме і чекали.
Лиш тільки військо наближатись стало,
Орду хан поки сховану тримав.
А ми з мушкетів вдарили ураз,
Чимало їх на землю й положили.
А там уже й татари налетіли.
Здається, проминув короткий час,
А вже від московітів й слід пропав,
Лиш купи трупів поле укривали.
Живих татари у полон в’язали,
Їх воєвода у полон попав.
Тим часом воєвода головний -
Князь Бєльський, що під Сєрпуховим всівся,
З другими воєводами зустрівся,
Питався в них, чи тут давати бій,
Чи до Коломни маршем поспішать,
Щоб усім разом на орду ударить.
Не радили то воєводи ста́рі.
Бо ж мало що там може їх чекать.
Та Бєльський був занадто молодий,
Гарячий, недосвідчений. Не зважив,
Думками розумак тих злегковажив,
Бо ж сподівався виграти той бій
Та Василеві гарно послужить,
Здобути собі почесті і славу.
Отримав славу – та таку криваву,
Що як с такою можна далі й жить.
Хоч, знаю, для московських воєвод
Життя стрілецькі мало чого варті.
Його повинні за «царя» віддати,
А треба – то нових знайде народ.
Тож Бєльський так за славою спішив,
Що і не встиг нічого зрозуміти,
Як стали ми в їх стрій похідний бити,
А далі хан орду у бій повів.
І знов полки , як під косу лягли.
Татари у ясир лиш знатних брали,
А про́стим воям голови рубали,
Мотузки для багатих берегли.
Хто, може, встиг, той до Коломни втік,
Другі в лісах навколишніх сховались.
На полі троє воєвод зосталось,
А вже простим утратили ми й лік.
Лягла тут майже вся московська рать,
Москву кому не бу́ло захищати,
Хоч голими руками іди брати.
Уже і очі у татар горять.
Та на Москву орду хан не повів,
Десь недалеко зовсім зупинився,
Ясир збирати в краї заходився,
Навкруг усі чамбули розпустив.
А чим ми гірші від татар були?
Ми теж з походу здобичі хотіли.
У бік Москви хутенько полетіли,
Бо там узяти більшого могли.
Хан побоявся на Москву іти,
Бо ж хто зна, що там може їх чекати.
Казали – у Москві гармат багато,
Нам стін її не взяти висоти.
Та ми пішли. Та й старший ханський син,
Той Бахадир був зовсім не з лякливих.
З своїм чамбулом поскакав сміливо,
Аж під самі московські стіни він.
Спалив село князівське, монастир,
У Воробьйові мед князівський пили
Та ще ясиру стільки наловили,
Що скільки і не знали до цих пір.
Ми ж із другого боку підійшли,
Якісь карети на дорозі вздріли,
Взяли із них, відомо, що схотіли
Та коней що б згодитися могли.
Якби ж то знати нам було тоді
Те, що ми лише незабаром взнали…
Як тільки вісті до Москви дістали,
Що воєвода хана проглядів
І що полків московських вже нема,
Шлях на Москву для татарви відкритий.
Москва взялася страшно голосити.
Хапав усяк усе, що лише мав
І утікав хто до Кремля, до стін,
А хто з Москви аби в лісах сховатись.
Як Василю було не налякатись?
В страшнім сум’ятті вмить зібрався він
Разом з братами та і дременув
З Москви так швидко – п’яти замелькали.
А тут на очі ми йому попали,
Так він в копицю зі страху пірнув.
Коби ми знали, що там князь Василь,
То ми б його тепленького узяли,
Можливо,що і ханові продали
Та мали купу грошей без зусиль.
Та що тепер? Набравши свій полон
Та здобичі, до хана повертались.
Тут вже чамбули в більшості зібрались.
Хоч ще тривав страшний московський сон.
Крім кримчаків, казанці підійшли
З Сахіб-Гіреєм, також поживились –
Що ми не взяли, брати заходились,
Смерче́м по східних волостях пройшли.
А хан чекав. І не дарма чекав.
Бояри викуп від Москви прислали
Аби її татари не чіпали.
Та ще князівську грамоту хан мав,
В якій московський князь себе назвав
Тепер одвічним данником у хана.
Можливо, вся та грамота – омана,
За неї я б і шеляга не дав.
Та хан повірив й дав наказ вертать.
Ішли повільно – здобичі багато,
Ясир, стада худоби перегнати…
Та й не було куди нам поспішать.
А по дорозі підбирали теж,
Що ще могли й хотіли підібрати.
Татари почали перебирати,
Хоч в жадобі горіли очі, все ж,
Не мали куди здобичі складать,
Мотузок на ясир не вистачало.
Аж доки підійшли Рязані й стали.
Надумавсь хан те місто покарать.
Та воєвода міцно там сидів,
Щоб здати місто, не хотів і чути.
Дашкевич рішив хитрістю здобути –
І ярмарок під стіни спорядив.
Мовляв, приходьте та купляйте все:
Худобу, срібло-золото, прикраси.
Ясир узявся виставляти з часом.
Можливо, то удачу принесе.
Рязанці, й справді, клюнули на те,
Виходить стали, щось та купувати.
Ворота не забули зачиняти.
Тож видалося діло не просте.
Можливо, з часом втратять пильність та
Ворота ті удасться захопити,
Сторожу при воротах перебити
Та крикнути до хана: «Налітай!»
Довідався про ту затію й хан,
Побачив, що в рязанців грошей купа,
Рішив, що, може, зараз із них злу́пить
Та, врешті, сам піддався на обман.
Спочатку воєвод кількох продав,
Отримав, правда, гроші чималенькі.
Тоді чомусь надумався, дурненький –
Чого б він і без того все не мав.
Й не так, як то Дашкевич говорив,
Щоб місто якось хитрістю узяти.
Рішив він воєводу полякати,
Мовляв, сам князь в Москві йому вручив
Був грамоту, що данник він тепер.
Тож хай Рязань ту данину і сплатить.
Інакше місто може зруйнувати.
Коротше, по-нахабному попер.
А воєвода той не був дурним:
«А покажіть – інакше не повірю,
Я сам ту княжу руку перевірю!»
В душі вже насміхаючись над тим.
Хан і віддав важливий документ,
З яким би міг з Москви постійно драти.
Він думав – зможе скоро місто взяти.
Та упустив сприятливий момент.
Бо далі не до того вже було.
Із Криму вістка прилетіла чорна,
Поки Москву він грабував проворно,
Із Астрахані військо прибуло
Й пограбувало весь улус його.
Бо ж не було кому і захищати,
Московію пішли всі грабувати.
Тож хан підняв усю орду бігом
Й помчав у Крим, хоч щось порятувать
Та, може, астраханцям тим помститись.
Із нами й не подумали проститись.
Та нам, якраз на те було плювать.
Зібрали все здобуте та й гайда
Назад в Черкаси, до свойого дому.
Погнатись не схотілося нікому
Із москалів по стоптаних слідах.
Так на Москву й сходили ми тоді
З татарським ханом, москалів побили,
В Московщині гарненько погостили,
Щоби москаль в краю своїм сидів,
До нас не смів свойого носа пхать.
Бо ж їм Русі, бач, хочеться урвати.
Поки ми шаблі можемо тримати
По шию руки можем відрубать.

До речі, чув –відтоді рік минув,
Василь московський страху вже позбувся,
Зняв свої лапті, в чоботи озувся,
Бо, врешті силу у собі відчув.
Зібрав війська, розставив вздовж ріки
Та так, щоб скрізь його було багато
І став на бій Мехмеда викликати,
Мовляв, напав ти, наче вор який
Із засідки, не попередив, бач.
А ну виходь на бій до мене знову,
Тепер тебе зустріти я готовий.
А хан йому у відповідь: «Пробач,
Я знаю на Московію доріг
Багато різних. І, коли рушати,
Я буду без порад чужих рішати».
Василь нічого досягти й не зміг.

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Отави, отави, отави
Покошені Серпнем давно,
А Вересень в полі зоставив
Засіяне в землю зерно.

І Жовтень як справжній господар
Збира урожай буряків,
Бо прийде його брат Листопад,
То може і сіяти сніг.

А згодом вже замерзлим груддям
Під пісню Морозу та дзвін
Суворий старий сивий Грудень
На конях примчить вороних.

2022 р.

Подовшали потроху вечори
І сірість швидше в темені зникає, –
Вже більш відвертий і все менш хитриш,
Образи й кривди завжди вибачаєш.
Крадеться страх, як злодій, крадькома
І різні думи множить проти ночі, –
Хоч навкруги густішає пітьма,
Але чіткіше й далі бачать очі.
Гучної тиші важкість щодоби
Штовхається і стелиться у хаті, –
Здається, що нічого не зробив,
Лише намріявсь марно забагато.
Уже посинів змучений папір,
Та я не почуваюсь винуватим,
Давно живу всьому наперекір
І не збираюсь скоро помирати…
16.10.22

Вибух ракети. В очах потемніло.
Ру́хнули стеля і стіни униз…
Ноги заклякли і каменем тіло,
давить на груди бетонний карниз…

Темно навколо, бракує повітря,
кров заливає дитяче чоло,
балка у спину упилася вістрям.
Холодно. Ніч забирає тепло…

Хочеться жити… Як хочеться жити!.
Лише одинадцять років спливло,
та чи настане дванадцяте літо?
Скільки дітей у війні полягло!.

Збуджений голос і промені світла,
дужа рука підіймає бетон…
Житиму? Житиму! – думка розквітла.
Ось він! Нарешті! – гуде баритон.

Хочеться жити!. Як хочеться жити!
Мчить до лікарні хлопчину швидка.
Гинуть дорослі, старі, навіть діти…
Шию стискає загуби рука.

Ниє нестерпно, болить усе тіло,
скоро лікарня і мукам цим край!
Раптом все стихло… Душа відлетіла…
Попрямувала на небо, у рай…

Мамо, не плачте, я ще повернуся
градом небесним, дощем упаду,
маком червоним у рідному лузі…
Лише здолайте московську орду!

Я повернуся… Я ще повернуся
цвітом волошок і зеленню віт.
Витри сльозину, кохана матусю,
ми переможемо. З нами весь світ!

Три діди, три діди, як бува нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

Найвидатніші українці
усіх порід, усіх епох!..
Дивіться, кожний поодинці
достойний добрих слів кількох:

один, кріпацький парубчина,
подавсь колись у кобзарі;
по слову іншого - невпинно
трощать скалу каменярі;

один - ввіпхав у московити
козацтво все, бо був гордій;
один - з-під них старався вийти,
й тепер він - оперний злоді́й;

один - довів, що ми - окремий,
не помоскалений народ;
іще один - створив проблеми,
поклав бандерівцям завод;

іще одна - сливе єдина
між ними жінка, й це курьйоз;
останній - в грі на піаніно
доволі модний віртуоз.

(Жовтень 2022)

Іду на клич замученої нені,
Пригнічений побаченим усім, –
Війни вогонь обпалює шалено
Чужинцями зруйнований мій дім.
Іду на бій, бо вибору немає,
Крім одного – поповнити ряди, –
Моя душа розлючена до краю
Звіриними інстинктами орди.
Іду на смерть. Стаю хутчій до бою.
Свободи волі – більше не віддам, –
Знущатись не дозволю над собою,
Від крові захмелілим, дикунам.
Йду на війну за всі старечі сльози
І рани безневинних малюків, –
Тримайтеся, ординці!.. Я – в дорозі,
Час покарати іродів наспів.
15.10.22

***
Оперені сягають висоти,
коли гадають, що вони – лелеки.
До відьом на мітлі їм ще далеко,
але з усього видно, що чорти...
несамовитих краще обійти,
а от лукавих обійти нелегко.

***
Помітні у поезії піїти,
що вихваляють іноді себе...
їх навзаєм оцінюють кобіти,
не знаючи, що автори сучліту –
бувають на підсосі каґебе.

***
Щезають друзі і немає часу
побачитися хоч одного разу,
допоки не пішли усі за край...
та пам'ятаю лиця, очі, фрази
і на прощання кинуте, – бувай.

***
Мітла не вимітає окупанта
і не жене до раю... в шию – геть...
знецінені культура, віра, честь –
та неуки взялися нас повчати,
а нелюди усюди сіють смерть.

***
Читаємо псалом сорок дев'ятий,
що надихає націю на труд.
Нас, може, і не так уже й багато,
але усі ми віруємо свято,
що винищимо орків та іуд.

***
В польоті перевзулися нардепи,
але вертають на свої круги
якщо не явні дурні і дурепи,
то явно, що таємні вороги.

Осад
Це не на часі – йти проти рожна
і, наче, проти братії своєї,
та це чи не найкраща панацея,
коли вона лікує як війна.

10/22

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається всім неначе
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо на неї задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Де віра в ЗСУ – як віра в Бога,
Покровою – на варті ППО,
Марія шле усім пересторогу
Та янгола невидиме крило.

14.10.22

Ключем журалиним осінь відкрила
Двері своїх володінь,
Шати багряні навкруг розстелила,
Вітру сказала:"Спочинь".

Бабиним літом срібно-прозорим
Вже поснувала гаї.
Поле велике таке й неозоре
Плекає нові врожаї.

1981 р.

Будь мені за твердь прозору
в завірюсі життєвій,
в соннім озері мінору -
розколисувачем мрій.
Будь мені за шепіт думки,
що народжує слова;
будь за тяглі, творчі муки
у посівах і жнивах.
За осінній подих тиші
на розчуленій струні...
За ждання оте - найвище,
вбране в тайну - будь мені.
На розхресті світу голім
будь коханням - тим, що не...
не приходило ніколи
і ніколи не мине.

Хоч гомінливу діброву
Вкрай обпалили вогні, –
Свято козацьке – Покрова
Зцілює рани земні.
Чуйна й уважна, як мати,
Здавна біду не мина, –
Буде повік лікувати
Все, що калічить війна.
Віри, надії й любові
Матінки не осягнуть, –
Захист святої Покрови –
Нашої вічності суть.
14.10.22

Тремчу на паралоні,
де бомжі ночували.
До космосу – долоні,
а тіло – по підвалу.
На стінах – цвіль і сирість,
десь очі твої сонні
кодують співчутливість
у фібровім осонні.
Спіткать-то ти – спіткала,
п’янка і подорожня,
вустами дотикала
до святості – безбожжя,
де пропивав я гривни,
й хотілось бути битим,
тим темним, тим інтимним,
аби тебе любити.
Зустріть-то ти – зустріла,
але були провидці,
котрі вбачали трилер,
кінець якого сниться.
Які кричали – Боже!
ти з нею станеш бомжем,
ти з нею очманієш,
не поділивши ложе.
Я впав з гори та й в горе,
зламавши крил мажори
об нотки найчерствіші –
іронію мінорів.
Яке прекрасне тіло
під вражими дахами!
пітніло і смерділо
незмитими духами.
Воно перерождалось.
Воно звелось поволі.
Бо сталось те, що сталось –
іронією долі.

19 лютого 1991 р., Красноармійськ;
3–4 березня 1995 р., Київ

Різко мигоче вогнями
Душними небо бліде, –
Вітер, пропахлий димами,
Злякано в полі гуде.
Полум’ям знищену ниву
Попіл схололий укрив, –
Жайвора щебет сумливий
Зміцнює тьмяності вплив.
Сірість гучна порожнечі –
Свідчення справжнє біди, –
Всюди нужди й колотнечі
Сходяться разом сліди.
13.10.22

Це боляче – дивитись у вікно,
на коливання листя в вітру дмухах
і чути рев ракет в оглухлих вухах,
і бачити, як застигає в муках
повітря, як збирається вино
в паруючі пагубою калюжі,
як руки поспішають небайдужі,
достоту знаючи, не встигнуть все одно.

За тим вікном, колись, ішло життя.
Світанки розносило по домівках,
цілунки залишало на маківках,
в вітальних розсилаючи листівках
обране запопадливо ім’я,
поки не здибало націлені гвинтівки
і не розпалося на друзки та уривки,
розкидані навкруги навмання.

І це вікно тепер лиш клапоть скла,
що відділяє мари від кошмару,
плівка тонка над вирвою тартару,
не знаючого світла і добра.
Це боляче – дивитись на примару
і чути голосіння в пустоті,
і відчувати спазми в животі,
ставати раз за разом чорним гаром,
лишаючись в позаскляній плоті.

12.10.22

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

Не має цінності усе,
за гроші що купити можна.
Журу твоя любов несе,
вона загибелі тотожна.

Вона – то пастка для душі.
У жінки серце, що тенета,
кайдани – руки… Ці вірші
лягають сповіддю поета?

Але це вигадав не я!
Отак було здавен, віками!
Вина у тому не моя,
що кров висмоктують п’явками.

Якщо зробив такою бог –
від смерти гірше лише жінка,
то, попри сотні засторог,
їй біс нехай гризе печінку!

З пісею журавлиною
Вже літечко полинуло
В далекії краї.
Та осінь закосичена,
Краса ж бо не позичена,
Вступа в права свої.

Почувається молодо
Та сипле й сипле золотом
І зблизька, і здаля.
А хризантеи-квітоньки
Чудові її дітоньки
Матусю веселять.

Ой, королево-осене,
До тебе серце проситься
Та тішиться красі,
Дивній твоїй мелодії,
Яка бринить-видзвонює
Радістю у душі.

2022 р.

У дім увірвався вихор,
задув поминальну свічку.
А він же над нею дихав,
приносив сніданок в ліжко.

Зривав у саду нарциси,
під вечір читав романи.
В їх долі переплелися
веселка і рай туманний.

Завжди розумів з півслова,
виконував побажання.
У краплі болиголова*
надія була остання.

Болиголов* — ліки від раку.

11.10.2022р.

Мовчки поволі холоне
Вмита дощами блакить, –
Стукає боляче в скронях,
Серце тривожно болить.
Ллється згори прохолоди
Й світла нове торжество, –
Швидко на зміну погоди
Знов реагує єство.
Вчора були блискавиці,
Нині – під сонцем стою, –
Поночі зовсім не спиться,
В полудень – спокій гублю.
Досі торуючи межі
Гарних полів і дібров, –
Стан мій та настрій залежать
І від погодних умов.
12.10.22

Вона проникає крізь тріщини темних реалій -
таким нетутешнім світінням джерел золотих;
обвітрює в'їджені в стіни застиглі мурали,
закутує в листя - війни збожеволілий сміх.

Вона проливається в простір небесного струсу,
в солоний розвій, де змішався із кулями гнів;
де воїн шепоче крізь далеч сердечній подрузі:
"кохаю тебе..! бережи наших доню й синів"

Вона запливає собою в розбомблене місто...
Ой, Осене, було б тобі не ходити сюди,
не бачити безуму, морем кервавим не плисти,
не здибати Чорного бога пекельні труди.

Було б тобі, Осене, світ обійти стороною -
допоки не вляжеться рінь од тяжкої війни...
Вона проникає й тіла накриває собою,
ховаючи зойк під дочасним пасмОм сивини.

Уявив сам себе я калікою,
що з обрубками рук;
що з цурпалками ніг
милувавсь кавуно́вою скибкою
і не міг її з’їсти – не - міг!

Що – якщо все, що тільки я встигну зробити
ти не зможеш, як слід, оцінити?

28 серпня 1995 р., Київ

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Щоб ми стали з вами квити,
Я без краплі каяття, –
Буду, нелюди, вам мстити
За утрачені життя.
За зруйновані домівки
І тривоги повсякчас, –
Від низів аж до верхівки
Змушу мучитися вас.
Доберусь до клятих скоро
І, за кожен вражий блуд, –
Справедливий і суворий
Вам влаштую гнівний суд.
11.10.22

На кацапії – траурна музика.
Не газують потоки надій,
бо іде сухорукий іудушка
на сусід у черговий розбій
         і на слуху, – о-о-оо...
         у-ху-ху-ху й ло-ло-лоло!
Оскопила історію мафія
і не знає воююча рвань,
що у неї така біографія –
про московію-тмутаракань...
         і про бабло у дві руки
         і як пуйло веде полки,
і жене на околиці Києва
оп’янілий скажений совок
озвіріле поріддя батиєве
убивати дітей і жінок.
         Чути його аж за Дунай,
         видно кого, чекає рай.
Ой, пооране небо пілотами
і позаду, й попереду рать,
і усіяне поле двохсотими,
що додомоньку не долетять.
         Ох-ох-ох-ох – що за народ?
         Щоб ти подох, клятий урод.
По імперії гупають чоботи
і в угоду великій біді
орбаноїди і путіноїди
удобряють до раю путі,
         а на виду два пахани
         в пекло ідуть сучі сини.
Ой, горить під ногами донбасія
і учаділа лиса балда...
у Криму вибухає оказія,
у котлі опинилась орда.
         Усі віки раша – це зло,
         лопне, таки, її пуйло.

2014-2022

Осінні тумани гірчать полинами.
Покрита димами земля.
Ридає сирена і знову Морена
Зловісне крило розправля.

Незвіданим болем несеться по полю.
Мов смерч, у кривавих боях.
За долю народу, за край наш і волю
Торується праведний шлях.

По всій Україні лунає тривога!
І заклик: "Усі в укриття!"
Нелегко дається свята перемога
І вибір між смертю й життям.

Втікатиме ворог, губитиме берці.
За ним запалають мости.
Живе перемога у кожному серці.
Бо впевнений крок до мети.

Небо розсипало пір'я кульбаб
на бірюзово-небесну плахтину.
Диво природи, незвіданих зваб,
зафільмувало барвисту світлину.
Мідні, мигдальні, руді кольори,
жовті, гранатові та бурштинові.
Вітер зухвало зриває згори
скупані променем листя кленові.
В чагарнику причаївся павук —
на легкокрилих пастки розставляє,
лунко доноситься клекоту гук,
диких качок над святим небокраєм.
По золотавій габі навпростець
боязко в осінь холодну ступати.
Лиш не спіткнутися, хай йому грець,
в хащі пустій об пеньок вайлуватий.
Білих грибів повний кошик несу,
лісу скарби пахнуть мохом землистим.
Чом же журби неприборканий сум
в чуйній душі чорним кречетом висне?

7.10.2022р

Щойно в небі почув я "курли!"
Приглядався , не бачив нічого...
Серце стомлено:Боже , коли
Стихнуть обстріли,зникне тривога ?
10.10.2022

Відлунює війна у кожнім серці нашім,
Болять нам втрати і дітей й бійців.
Та проженемо скоро клятих рашків,
Щоб скрізь вкраїнський прапор майорів.

Допомагаймо нашим Збройним Силам
Хто коштами, хто одягом й харчами,
Покращить настрій їм це й додасть сили
Боротися завзято з ворогами.

Разом здолаємо загарбників проклятих
І буде вільною вкраїнськая земля.
Відплата ворогу за непоправні втрати
Вже скоро прийде, знаєм ти і я.

2022 р.

Хоча все більше холодіє,
Пітьмі похмурій удогонь, –
Не погасай, зоря надії,
Святої істини вогонь.
Вкажи очам шляхи до світла
І змерзлу душу обігрій, –
Палай яскраво і привітно,
В красі привабливій своїй.
Твого сіяння гострі зблиски,
В чужій і рідній стороні, –
То на віддаленні, то зблизька
Слугують корисно мені.
Не гомінка, жива, прекрасна
І недосяжна з давніх пір, –
Гори надалі і не гасни,
Рвучким вітрам наперекір.
10.10.22

Що тобі побажати настільки лихого, щоб ти усвідомив, яке ти лайно?
В муках, в корчах сконати? Замало. До того ж, ще й потім дивитись, як гниє гімно.
Я тобі бажаю
побачить, як гине все те, що намарив спесиво твій мозок глухий;
відчути, як тиснуть, зближаються стіни, чавлячи руйновищем отих хворих мрій;
боятись усього, тіпатись в напрузі, щоб кожну хвилину точив переляк;
щоб зрадили всі, найболючіше друзі, і кожен уп’яв тобі в спину свій цвях;
щоб з ліжка зганяли постійні кошмари, а як пробереться більш-менш тихий сон,
хай в нього налізуть гризучі примари, тобі колективний несучі прокльон;
нехай посіпаки та бувші холуї, побачивши тебе, плюються й блюють,
твоєму «величчю» відлиті статуї ганьбою – пазором – в віках назовуть.
Живи іще довго, щоб ці довгі літа на світ споглядати в тюремне вікно.
Колишній правитель 1/8 світу, що був за життя і помре, як лайно.

09.10.22

1654р. - Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

Ішов такий собі козак московським містом,
Одягнутий не аби як – святково, звісно.
Мав шаровари із сукна яскраво-сині,
Матня бовталася у них аж на колінах.
Жупан яскравих кольорів, що защіпався
На гаплики, з походу він йому дістався.
Сорочка шовкова крайцем лиш виглядала
Та колір сонячний такий яскравий мала.
Шовковий пояс облягав із френзелями,
Теж із походу прихопив із іншим крамом.
Ще шапка смушева була з хутром бобровим,
Натягнута ледь набакир по самі брови.
А на ногах червоні аж блищать сап’янці.
Хоч зараз музику давай та йди до танцю.
Іде козак, нікого він не зачіпає,
Штанами вулицю мете, собі гуляє.
Але тут, звідки не візьмись, стрільці до нього:
- Нарушил царській ти указ, - сказали строго.
- Чим же порушив я його? – козак питає,-
Я ж, вибачте, указів тих і не читаю.
- Запрещєно указом тєм так одєваться,
Чтоб ярко било. В сапогах нє красоваться.
Тут нєчєво вот так ходіть, бояров краше,
Чтоб не смущалі відом всєм холопьєв наших.
А то научаться у вас да лапті снімуть,
Сматрі, на батюшку- царя руку паднімут.

І СІЛЬ… І ПОПІЛ…

В двоспіві неба і землі
Зродились музи грозові.
І зли́ва впала – кров в вогні.
І рвуться вени шовкові́
Від ґвалту цноти світу…

Гніт сказу лю́дяного цвіту
Під славень схибленого міту
Про непорочність заповіту,
Що чу́дні людяні книші́
У п’єці війн, в сажі іржі –
На згарищі любові. У тиші́…

На цвинтарі – всі всім чужі
Й споріднені у смерті – в сні.
Без вороття. І біль. Пустеля о́кіл.
В роз’ятреній душі, на дні –
Життя лиш сіль і мертвий попіл.

Павло Гай-Нижник
8 жовтня 2022 р.

Війни скривавлені дороги
Лякають видивом світи,
А нам іще до перемоги
Чимало треба їх пройти.
Уздовж шляхів повсюди шанці
І поперек завжди патруль, –
Війни безжалісної бранці
Не маєм спокою від куль.
Летять ракети понад нами
До українських мирних хат, –
Життя вимірюємо днями
Боїв без болісних утрат.
Земля снарядами розрита,
Кущі – повалені сторчма, –
Нічого вічного у світі,
Крім віри в істину, нема.
І хоч несила чути стогін
Тварин обпечених вогнем, –
Зростає віра в перемогу
І правду нашу день за днем.
09.10.22

Гамак дощу гойда мої думки.
Холодний, мокрий висі блюз легкий .
У неба нині світлий сум такий.
З небесних струн отак звучить блакить.

У жовтий танець смутку мчать листки.
Хоч серце хоче сонця навпаки.
Слова, як ноти крапель, йдуть в рядки.
Сонет осінній, наче птах з руки.


Між вулиць рясно хвилить дощ стрімкий,
У кожній краплі сум його дзвінкий.
Це осінь множить миті на роки,
І ділить мовчки долі на листки.


08.10. 2022

Мій вірш катували внизу у підвалі,
лиш крик виривався у нього з грудей…
Але він підвівся і рушив далі -
нагору, скоріш до людей.

Він все пам‘ятає, але всім пробачив
і далі по лезу йде босоніж…
Він все відчуває, страждає і плаче,
бо він є творець, він - Вірш!

2022 рік

* * *

Твоє́ життя – уся моя́ Любов.
У погляді – чаклунство доль замріє.
В розмові – магія луни́, мов з молитов,
А в усмішці – зоря світів ясніє.
Шовк поцілунку – потойбічний зов
І дотик вуст – нектаром солодіє
У веляні обі́ймів – буревіє кров
У забутті буття. В тобі́ – чуття хмеліє
Й прагне пізнати ні́гу – знов і знов…
До досконалості – аж поки не зомліє.
Кохання – сповідь. Мов з першооснов
Роджався Всесвіт. Мій – у тобі́ шаліє
Та віддано належить – без умов
І понад обрії. Як янгол Богові. Рясніє
Безмежний рай. Він весь – твоя́ Любов
Й життя моє́, що лиш на двох весніє.

Павло Гай-Нижник
30 вересня 2022 р.

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Шу-шу-шу-шу-шу-шу-шу -
Чути музику дощу,
Він скрипковий ключ узяв,
Ним відкрив кілька октав.

Ноти - крапельки малі
Полетіли до землі.
Пісню слухала земля
Ту, що серце звеселя.

Звук отих дзвінких мелодій
Досхочу її напоїть,
Вгамувати спрагу в спеку -
Дихати від того легко.

Хай та музика дзвенить
Та усіх нас веселить.
То ж ти, дощику співай
І живе все напувай.

Сили дай землі й снаги,
То й подякує тобі
Все, що там росте і квітне,
До вподоби твоя пісня.

2020 р.