(День 39-й далі. Вправи з луком)

1.
Учта тяглася – як гумова,
з хати не йшли женишеньки,
тож Пенелопа придумала
бахурам конкурс новенький.

2.
Лук Одіссея в палату їм
винесла, й мовила строго:
«Хто із вас краще стрілятиме,
заміж і вийду за того».

3.
Ті – зі смішка́ми веселими
кинулись чергу займати:
зараз вільгельмами-телями
виступлять всі кандидати!

4.
Ті̀льки от – що за притичина:
всі ці хвальки-баламути,
снайпери поспіль досвідчені –
лук не змогли натягнути...

5.
Ну, і пішло просторікання
(чи, як то кажуть, відмазки):
«– Таж тятива – вся посмикана...»
«– Й певне, прострочене “каско”¹⁶...»

6.
Й поки крутило кебети їм,
зве Одіссей шкодочинний
добрих Евмея з Філетієм
на конспірацію в сіни.

7.
Й каже: «Мій вигляд – це хімія,
я вам скажу по-просто́му:
я – Одіссей! Легітимний я!
Я переконаний в цьому!»

8.
Й ті йому мовлять (по-грецькому):
«Файно! Тобі ми покірні!» –
бо як у «милі» турецькому
друзі були легковірні.

9.
Враз і завдання отримали:
ззовні всі двері замкнути,
щоб женихи мали стимули
спо́вна кіно це відбути...

10.
А Одіссей – овоч виспілий:
в залу ввірвавшися, з маху
лук свій схопив – та і вистрелив!
Ще й підморгнув Телемаху.

(далі)

Сидять діди попід грушу стару та високу.
Така стара, що давно вже і грушок не родить.
Сюди парубки вечорами дівок своїх водять,
А вдень діди засідають у неї під боком.
Густе листя їх від сонця гарно укриває,
А вітерець прохолодний заліта, куйовдить
Дідам сиве вже волосся. Сидять вони горді,
Димлять трубки. Хтось тихенько щось розповідає.
Другі слухають та часом слово уставляють.
Нема куди поспішати – своє відробили.
А сьогодні ще й Пречиста. Тож діди сиділи,
Знаючи, що баби їхні за те не полають.
Щось Трохим розповідає, мабуть, черга його.
Ті кивають головою. Вже сто раз то чули,
Але роблять вигляд, наче все уже забули,
Лиш іноді підправляють розповідь старого.
А тут Семен понад грушу іде із косою.
Вони тільки ще недавно в село перебрались.
Толокою усім селом вже відбудувались,
Отож, тепер обживають нову хату свою.
- А куди це ти, Семене? – дід Трохим питає.
- Та піду трави на луках корові вкосити!
- Так Пречиста же сьогодні?! Не можна робити!
- Та що там трави тієї? Нехай Бог прощає!
- Ні, Семене, так не можна, бо розгнівиш Бога.
- Та, ну, діду. Я хутенько, Бог і не помітить.
Вкошу пару оберемків та і бігом звідти.
Скільки, Господи прости вже в тому гріха того?!
- Не скажи, - Трохим до нього, - За річкою, бачиш
Он високую могилу?! Свиридова зветься.
Він, так само, мабуть, думав, що все обійдеться.
Але Бог його одразу й покарав, одначе.
Семен хотів іти далі. Що слухать старого?
Та, як почув про Свирида, зняв із плеча косу.
- А що було з тим Свиридом? Я ще не чув досі.
- Не чув? В нас того бувальця знають із малого.
Жив, говорять, в селі нашім чоловік не бідний.
Звали всі його Свиридом. Мужик роботящий.
Та до церкви ходив рідко. Говорив: а нащо?
В празник ходив працювати і не було стидно.
А то якось на Великдень та й думає собі:
Усі кажуть, що Великдень. Чи, справді, великий?
Візьму, мабуть, воли свої та піду за річку,
Виорю собі шматину якусь на тім горбі.
От і взнаю, чи багато виорати вдасться?
Тож у перший день зібрався празника святого.
Узяв воли, запріг цугом у плуга важкого.
Узяв наймитів й за річку орати подався.
Люди в церкву йдуть молитись, а він собі оре.
Люди з пасками додому вже з церкви вертають,
А він плугом землю оре, пласт перевертає.
На дзвіниці вже і дзвони ударили скоро.
А він оре. Тільки скибу десяту почали,
Як загуло під землею так страшно і глухо,
Наче то десь грім далекий із хмар чорних буха.
І Свирид разом з волами під землю й пропали.
А на місці тім могила ота і з’явилась.
Так Свиридовою люди її і прозвали.
Ото так: була людина…була і пропала.
Через те все, що на празник святий спокусилась.
Кажуть люди, - голос втишив, - як на тій могилі
Приложить до землі вухо – з землі долинає
«Гей,гей!», наче хтось далеко волів поганяє.
Бачу, я тебе затримав?! Іди собі сміло.
Та Семен почухав лоба, глянув на могилу,
Узяв косу знов на плечі та й побрів додому.
Ніхто з дідів не всміхнувся, навіть услід йому.
Мабуть, всі на ту могилу слухати ходили.

І в очах прочитаю я,
Скільки болю було у них,
Скільки горя і бід здійняв,
Буревісник над схлипом хвиль.
Світле небо в твоїх очах
Убирається в сукню з туч,
І танцює у нім гроза,
Осипаючи камінь з круч.
Чорний холод твоїх зіниць,
Обирає лихий пустир
І ніколи, я знаю мені
Ти не скажеш кохаю. Ти
Будеш тихо дивитись так,
Наче в серці назавжди біль,
Мов навіки замерз криголам,
В океані схололих мрій.

18.01.2025

Навіщо треба свідки Ієго́ві?
Кому потрібно свідчити і що?
Якщо у світі першим було слово,
воно можливо розповість про щось?

Хто ви́мовив його та і до кого?
Була у чо́му слова того суть?
Коли на щастя бережем підкови,
те слово мало бути ли́ше «путь»!

Яким шляхо́м іде́мо і до чого?
У чому саме суть цього життя?
Питань багато маю я… до Бога.
Лише до нього – це собі затя́м!

Вивчати на́що копії і списки,
якщо першоджере́ло в світі є?
Питати хочу у творця колиски,
а свідкам хай лишається своє!.

Хай визирають те, що бачить хочуть,
віщують тим, хто їх бажає чуть,
а хто і сам до пошуків охочий –
відна́йде неодмінно власну путь!

Знову словеса брудні течуть,
То вмочає в бруд перо достоту
Нанависник мій графоманчук -
Пожирач талантів чорноротий.

Ви питаєте, у чому річ?
Що в душі його шкребуться миші?
Давить заздра жаба кожну ніч -
Як же гарно той лелека пише!

Підняли вже рейтинг до небес,
Люто заздрить все одно неситий.
І постійно бреше, як той пес,
Чорногуза вчить людей любити.

Вже б здавалося радій, сиди...
Ні, чекає ще із неба манни.
В ложці утопив би він води
Кращих себе - нелюд графоманний.

Вірші опонента навмання
Всі би стер із пам’яті інету.
І організовує щодня
Ритуальні спалення сонетів.

Та зійшла Поезії зоря,
Як би не шкварчало заздре сало,
Ті сонети просто не горять,
Бо вони для вічності писались.

Сіє, сипле терня темний змрок,
Колеться знов темрява тернинням.
Та іти крізь терня — до зірок
У своїй ми творчості повинні!

12 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Я варю тобі зілля, і пару по вітру розвію,
Щоб вона долетіла в далекі твої болотА,
Придавила тебе, утопила в твоїм божевіллі,
І у горлі, як олово, стала каховська вода.

Я - то мавка херсонського степу, я - ласка*,
Для якої не лИшилось місця у плині доби.
Я у варево те не забуду для тебе покласти
ЖАхи кожної божої тварі, що ти утопив.

Я - то парості лугу, то дерево доброго саду,
То домівка із квітами - кращої годі знайти.
Я варю тобі зілля, щоб стала мечем тобі знада,
І від того меча, ти вражино, навіки затих.

В руках прокрутивши ціпок із галкою пуделя,
Він раптом замовк і поглянув на бельведер
Що в стилі ампір був завершенням дивного дому
Де діва в одній наготі появилась тепер.
Це прекрасна Ліліт, він направивши галку із пуделем,
Промовив туристам, що були схвильовані тим,
І голос його видавався тягучим від втоми
Вона вам покаже кімнати, прошу вас, іти.
І він повертався на свій залізобетонний
Постамент навпроти будинку і сівши на трон,
Немов кам’янів і дивився на Пандемоніум
На ріки червоні, у вічнім безсонні своїм.
І спускалась Ліліт у безчинстві лихої вроди,
Впиваючись поглядом пристрасті в очі жаги
І тягнулись туристи за нею тим блудом наповнені,
Корилися крокам, і стегнам вертливим її.
«Світ скрипить, як розхитане, бісове, віденське крісло,
Туманом в безодню з луною він важко зітхав.
Схололі озера у відповідь гучно потріскували,
Цей дім, як забутий навіки старий вокзал».
Остогидли мені ці постійні злягання із совістю,
Байдужі, знекровлені очі й холодний вогонь,
Ця ідея – прокляття, хрипів він, читаючи повісті
Однаково темні на фризах своїх безсонь.
О швидше б забутись, чи зовсім навіки пропасти,
Хай швидше блудниця приходить і знищує світ,
Та знову йому довелося вкотре піднятись,
Коли з бельведера явилася хтива Ліліт.

26.01.2025

Свистять шуліками ракети,
Гуде й здригається земля, –
Вкриває бережно жакетом
Матуся злякане маля.
До тіла тільце пригортає
Й благає, плачучи: Живи!..
Немає горю кінця-краю
В житті нещасної вдови.
Горять і куряться руїни
Оселі в ранішній імлі, –
Нема затишної хатини,
Де спали ситими в теплі.
Війна нещадно відібрала
Все те, що в пам’яті живе, –
Хоча минулого не стало,
Але в майбутнє доля зве…
13.02.25

Вам хана, гнила інтеліґенціє,
Що канонами виносить мізки.
Вранці випив ліки для потенції,
Начувайтесь! Я до вас вже близько.
Що ж, даремно підбирав я дозу?
Гей, писаки! Обирайте позу!

Моя біда не ділиться на двох,
Прикрилась, як завжди, легким пасажем.
А діалог насправді - монолог
І зветься він моїм, ніяк не нашим.

Моя біда не ділиться на двох,
Бо це ж не радість, у якій всі поряд!
Свій біль ховаю у глибокий льох
І ароматом називаю сморід.

Інерція подовжує життя,
Я посміхаюсь на чужу вимогу.
Коли душі немає укриття,
Хіба врятує слово демагога?

Неначе у труну сталевий цвях,
Лунає гасло: "Треба бути сильним!"
Самотній силует долає шлях.
Моя біда - мов атом. Неподільна.

Срібло висить на гілках,
Ніби в Господніх руках.

Срібло земної краси
У завірюхах яси.

Хто його подарував?
Втілений в сніг Авраам.

Мовби коштовний палац,
Сріблом засипаний плац.

В ньому сховається те,
Що у серцях проросте.

В ньому укриється зло,
Що споконвіку було.

Сніг посріблить почуття,
Сховані в мур небуття.

26 грудня 2021

(День 39-й. Останній бенкет)

1.
Еос на небі з’явилася –
під куховарки бурчання:
«Я вже з цих учт показилася!
Хай би сьогодні – остання...

2.
Зевсе, верховний нагля́дачу!
Хай цей розгул припиниться,
й колом у горлі всім сватачам
стане моя паляниця!..»

3.
Вже готувалася трапеза,
й старший пастух, грек Філетій,
гнав буйволицю до камбуза, –
ту, що з’їдять на бенкеті.

4.
Втім, Одіссея помітивши,
чемно вклонився старце́ві, –
думав чутки найновітніші
виміняти на місцеві.

5.
Й каже: «Нема вже сподіванки, –
згинув наш пан за морями,
а женихи його вдівоньки
тлять його стадо без тями...»

6.
А Одіссей: «Та однаково!
Попри пригоди злиго́дні –
пан ваш, по слову оракула,
буде отут... вже сьогодні!»

* * *

7.
Знову бенкет у вояччини;
п’ють донжуани брутальні,
а Одіссею призначили
місце – де вхід до вбиральні.

8.
Ктісіп, поміщик із Самоса,
кинув зі сміхом у нього
(сп’яну, напевне, нестямився)
цілу коров’ячу ногу.

9.
Теоклімен зразу втрутився,
й каже: «Віщую, задьори:
в саван мерця загорнутися
прийдеться вам усім скоро!»

10.
Та претенденти – по-щирому
всі як один проказали:
«Ми в забобони не віримо!» –
й вигнали дядю із зали.

(далі)

Я дякую тобі за дві душі в колисці,
за ветхий дім в якому дух лукавий досі,
за чорно-білі зими й райдуги барвисті,
за літо запашне і журавлинну осінь.
За злети позахмарні й болісні падіння,
хитляву злагоду і непорозуміння.
Звірині ікла, що ненáвисті навчили
і підійматися з колін, коли стріляли в спину.
За те, що лагідно встромляв у серце вила
та в горі на поталу світу не покинув.
Молився одночасно гаспиду і Богу,
зухвало витирав брудні об душу ноги...
Уклінно дякую за божевільні ночі,
за нелюбов, байдужість, неприкриті зради,
сорочку гамівну та докори пророчі,
за океани сліз і спалах зорепаду.
Благословляю, бо Господь велів прощати,
хоч не сестра тобі, не подруга, не мати...

12.02.2025р.

Подумки берегом моря ще теплого
сонцю назустріч іду.
Вітру немає, узимку нестерпного,
що навіває сльоту.

Хвилі до ніг лише лагідно стеляться,
чути прибою мотив.
Гори ховають зимову хурделицю,
не дістає її спів.

Сонце малює оранжевим променем
в морі багряну зорю.
Думи минулого повняться спомином,
я їх тобі подарю.

Піснею лине над морем самотности
шепіт моєї душі.
Де ж таланту віднайти мені, Господи,
вічного щастя рушій?

Я подарую тобі, моя рибонько,
вечора тихого час.
Зорі ворожать майбутнє, лебідонько,
все буде добре у нас!

Хвилі осінні по берегу котяться
у далечінь-виднокрай.
Дуже, єдина, знайти тебе хочеться,
ли́ше мене зачекай!

Спробуй по-справжньому вслухатися у симфонію,
Спробуй іти по нотах до тиші в яку повертається вона,
Вибирай незавершену восьму Шуберта, дев’яту Бетговена, Дворжака, Малера,
Спробуй прислухатися від початку і піднятися до кінця,
Спробуй вислухати. У будь-якій з них
Витають примари чийогось натхнення, послухай,
Це говорять з тобою віддалені голоси з далеких земель,
Островів, що пливуть над нами таємничими звуками.
З тобою говоритимуть хвилі та маяки, трагедії Шекспіра, поезія, драма.
Нарешті ти знатимеш, що будь-який інструмент
Симфонічного оркестру не росте на деревах.
І навіть коли віддавна їх на світі не стане,
Те древо зростатиме у тобі.

25.11.2024

З-за хмари раптом визирнуло сонце
і… сніг пішов. Лапа́тий, білий сніг!
Лежу, любуюсь, ніжусь під віконцем…
На щастя маю я такий… барліг.

Вже дру́гий рік – укриті лісом гори,
повітря чисте, нібито кришталь!
А під ногами – бірюзове море
і думи. Сірі роздуми, на жаль…

Давно бувало, в сонячну погоду
із неба дощ лине́ як із відра!.
А одночасно, ніби у догоду,
сміється сонце, скаче дітвора…

Ми бу́дем іще довго пам’ятати
і дощ сліпий, і той пташиний сніг,
гука́ла як у хату взимку мати
на запашний, гарячий ще, пиріг!.

Душа мовчить, а серце ціпеніє
Від жалю за тобою, бо любив
І донедавна не втрачав надії,
Що будем вкупі, наче голуби.
Душа болить, бо серце не бажає
Змиритися з утратою надій
На те, що втихне ця журба безкрая,
Немов несамовитий веремій.
Душа німа і в серці порожнеча
Од відчуття гіркої самоти
З пори тієї, як зібрала речі
І з дому швидко подалася ти…
12.02.25

(Вечір 38-го дня. Ще не Пенелопа, зате – Евріклея)

1.
Ледь усі сватачі ахові
вимелись врешті з палати,
батько велів Телемахові
зброю зі стін познімати.

2.
Вдвох вони все це озброєння
винесли, й десь заховали;
і Одіссей заспокоєно
знов повернувся до зали.

3.
Встигла туди вже притьопати
й чемна сама господиня,
тож почала вона розпити:
«Чим ти потішиш, гречине?»

4.
Сів той подалі від факела
й каже: «За вістю спецкора,
муж твій – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

5.
Та Пенелопа засмучена
каже: «Не вірю в цю плітку...»
А Одіссей хитрокручений:
«Та не пізніш, ніж улітку!»

6.
Каже тоді бідна страдниця:
«Був мені сон дивнуватий:
ніби – я про́ста гусятниця,
й стала гусей годувати;

7.
раптом орел непомічений
всіх гусаків убиває...»
Шельма їй: «Це тобі свідчення:
сватачів – муж твій звітає!»

8.
«Йой, до ладу́ була б страта ця!..
Добре, іди до спочивку.
З ложем твоїм розібратися –
зараз пришлю покоївку».

9.
Й треба ж, – припхалась не гаючись
са́ме стара Евріклея, –
нянька, потроху вгасаюча,
ще малюка Одіссея!

10.
Гість роздягнувсь – і зчинилася
сцена з індійської драми, –
бабця ураз осінилася:
«Боже, це то̀й самий шрамик!

11.
Хибні всі інші критерії!
Ти – Одіссей, наш хазяїн!..
Невже остання це серія,
час розкриття усіх таїн?»

12.
Та Одіссей попрохав її:
«Не видавай мою злуду!
Задля кінцівки цікавої –
Штірліцом трохи побуду».

(далі)

Перетворився на гадюку,
отруту вприснувши у руку,
здавалося, безпечний вуж.
Як покладатися на тебе,
моє мінливе, сиве небо,
коли метеш сніги довкруж?

Із Богом глечики побила,
бо не тому латала крила,
і довіряла я не тим.
Терпіла кривду, біль, наругу,
чекала — стане ворог другом,
бентежним янголом святим.

А він уп'яв ножа у спину,
зламав, немов суху лозину,
втоптавши в землю чобітьми.
Мабуть, запізно я збагнула —
зубиська гострить та акула,
що хоче крові між людьми!

11.02.2025р.

- Це пожежна охорона? -
Дзвонить Вам монашка Люба.-
Дядько лізе в мою зону.
Приїжджайте , добрі люди.

- У поліцію Вам треба,
Арештують чоловіка.
- Тільки в Вас моя потреба,
Вже нема хвилинам ліку.

Терміново приїжджайте
І візьміть свою драбину,
Чуйність до людини майте,
В келії - одна я нині.

Не вийшло казки, будень чари з’їв,
рожеві ранки в побуті сховались,
а на початку нам обом здавалось,
що «хімія» замінить сотні слів…

Але чому́сь усе пішло не так…
У тому винні випадок чи доля
і наші намагання вельми кволі,
що повернули ми тоді навспак?.

Та як би нам сумливо не було,
талан чи варто надаремно злити?
Коли уже не можна те змінити –
не додаваймо суму в темне тло!.

Сніжи́ть і сонце в небі сяє!
Сніжи́ть… Тебе не вистачає…
Гуляє сні́жень сні́жним містом,
чіпляє на дроти́ намисто…

Град Божий затягнуто сірими хмарами,
І немає сонця для книг. В кімнаті
Час розливає причастя сонного
Сни в порцелянову чашку пам’яті.
Тут
Лиха неприступність сталевого обрію,
Мутна непроглядність замерзлого неба.
І смуток лягає прозорими тоннами
Снігу, якого іще немає.

13.11.2024

Коли в поета з болю мовкне серце,
До зброї Слово він бере у герці.
Щоб рідну землю словом боронити,
Твердими бути, начебто граніти.

Тоді не зможуть поламати долю
Ні влада, ні людиська у неволі.
Помре поет, а Слово зостається,
Що із роками, наче сталь, кується.
12.01.25

Наче сталось довгождане чудо
Та зникати зовсім не спішить, –
Сонце примостилося на грудях
І в душі теплішає щомить.
І пітьми численні метастази
Душу полишають спроквола,
І вона світлішає відразу
Від напливу ніжного тепла.
11.02.25

(День 38-й пополудні. Продовження бенкету)

1.
Раптом – до залу бенкетного
вперся місцевий старцюга
й став Одіссея славетного
гнати з порога, хамлюга!

2.
Каже: «Це місце – намолене,
“даху” за нього башляю!
Щоб не прийшлось тобі солоно –
здрисни ізвідси, вахлаю!»

3.
Наш Одіссей – дядько ввічливий,
можна сказати, люб’язний:
хама побив добрози́чливо –
й зовні поклав, біля лазні.

4.
А женихи – п’яні гицелі! –
втішившись боєм гротескним,
глек «метакси́»¹⁵ йому тицьнули
(ну, не «мартель», якщо чесно)...

5.
А в Пенелопи турбація –
збитки, худоби пропажа;
й тут – їй сяйнула мудрація!
Вийшла до залу, і каже:

6.
«От же ж раніш були лицарі!
Не домагались кори́сті,
а подарунки обіцяні
дурно давали невісті...»

7.
І женихи – усі повністю –
вклавши зусилля геройські,
їй натягали коштовностей
(в крайньому разі – «swarovski»).

8.
А Пенелопа, кмітливиця,
скарб віднесла до госпо́ди, –
в спальні, сказала, роздивиться,
в кого дорожчі клейноди...

9.
В залі ж, почавши нудитися,
чорт Еврімах Полібенко
став з Одіссея глумитися, –
видно, набрався паленки.

10.
Ще і жбурнув табуреткою;
правда, врази́в Амфінома,
й той – його кляв за абеткою,
типу, «не всі в тебе вдома!..»

11.
Тут Телемах уже втрутився,
всіх розігнав по хатинах...
(Бачите, людоньки: скрута вся –
через жінок безневинних!)

(далі)

Хто арку Чумацького Шляху,
Шлях Богів*, відчув навесні:
– від Бога тремтіння зі страху,
– від вдачі танок і пісні…

Хто під бородою** Єгови
несе ідентичність свою
скрижалями рідної мови,
краями довкола в бою.

Чиї це Полісся й Карпати?
Чиї це Десна і Дніпро?
А попіл батьківської хати,
що коїть вороже нутро?

Хто нищити взявсь Україну –
спроможемось знищить того,
а потім зведемо країну
для себе і Бога Свого.

Прихильна до нас Божа Мати
теж молить за долю твою
о, мій українцю, мій брате.
Тож будьмо! І будьмо в строю!!!


* Богів Шлях або Чумацька Дорога – згрупування небесних світил в кількості до 300.000 мільйонів, що ніби ділить широким пасом (шляхом) наше небо на дві половини. Має багато назв у інших народів, а у санскриті, як і в українців – це Богів Шлях.
** за часів рабина Ізмаеля вона мала довжину 11.500 леґ (давня міра різної довжини – від 4 до 10 кілометрів).

10.02.2025р. UA

Люблю за те, що ти в красі,
Як світ уквітчаний весною, -
За те, що власні дії всі
Завжди погоджуєш зі мною.
Люблю за воду, хліб і сіль,
Які незмінно навпіл ділиш, -
За те, що ждати звідусіль
Мене повільного умієш.
Люблю тебе за доброту,
Привітність, ласку та прихильність, -
За серця з серцем перестук
І почуття нестримно сильне.
Люблю...
10.02.25

Біжать роки...
Все більше люблю осінь.
Багрянцем зашарілися садки.
У хмарах ніжаться думки, де неба просинь...
Тепла ковтки...

Погожі дні ...
Чатує в хащах осінь.
Мінливе листя, втім незмінні ми.
Бабине літо йде з посрібленим волоссям...
Десь вдалині...

Похмурі дні...
Ранкова прохолода.
Жоржини ще продовжують цвісти.
Дві філіжанки макіато в непогоду...
Тобі й мені.

Минулі дні...
Було щось — не збулося.
З мережива зізнань звиті шляхи.
Лиш ніжно жевріють з пташиним стоголоссям...
Дерев вогні.

Чудесні дні!
Нам є про що згадати,
І буде, що забрати у віки.
В житті судилося щасливу осінь мати.
Біжать роки...

© Тетяна Купрій, 2024

У схрещенні гілок шукаю сутність світу,
У схрещенні тополь шукаю простоту.
Ту істину, ще сонцем не зігріту,
Шукаєш у гілках, немовби чистоту.

У хмизі, що у гумус переходить,
Ти віднайдеш закон у плинності понять.
Десь думка невагома тихо бродить,
Як синтез інь і ян, як марево проклять.

Як вирватися з сітей невловимих,
В які ти сам себе заплутав і загнав?
Дерева стали свідками молитви,
Що родиться з пітьми у сяєві заграв.

18 грудня 2021

Вже від Ігоря Старого два віки минуло.
Розрісся вже рід князівський – і діти, й онуки.
І кожному, хоч маленьке, дай князівство в руки.
Хоч велика Русь та стільки земель і не було,
Щоби усім догодити. Тож князі стрічались,
Яким батько не залишив ні колу, ні двору.
І здіймалась колотнеча в Русі на ту пору,
Хоч шматок собі ізгої вхопить намагались.
Не гребували ізгої й чужинців привести,
Щоби свого досягнути і уділ урвати.
А чужинцям тільки й треба, щоб пограбувати.
Тож не було у борні тій ніякої честі.
Про таких тоді в Європі романи писали
Авантюрні. На Русі ж їх стрічали не радо.
Розказати про одного, отож не завадить.
«Гориславичем» недарма його називали.
Був він сином Святослава, що тримав Чернігів
І сестри якогось німця знаного із Тріра.
Її ім’я загубилось у віках допіру.
Отож, малий Олег з дітлахами Черніговом бігав.
Скоро батько перебрався до Києва князем,
Послав молодого сина ляхам помагати
Проти чехів. Та не довго прийшлось воювати.
Помер батько після того ледве не одразу.
Дядько Всеволод став править в Києві по тому.
Дав Олегу Володимир, той, що на Волині.
Сидів би він там довіку…Та в лиху годину
Повернувся його дядько Ізяслав, якому
Довелось від Святослава до німців втікати.
Всеволод був меншим братом, тож і поступився.
Ізяслав великим князем у Києві всівся,
Образи на Святослава не став забувати.
На синові й відігрався, забрав уділ в нього.
Навзамін не дав нічого. Що йому робити?
Хотів було в Чернігові отчому сидіти.
Та Всеволод там усівся, не дав йому того.
Хотів миром все рішити із дядьком, одначе,
Той його у поруб вкинув. Втекти удалося,
Ховатись в Тмутаракані йому довелося,
Бо на Русі, навіть місця такого не бачив.
Там його брат старший правив – Роман. Біля нього
Крутилися такі ж самі втікачі-ізгої,
Які мріяли здобути собі стіл із боєм.
Олег в тих краях далеких стрів тоді такого ж
Вигнанця з країв смоленських – ізгоя Бориса.
Зговорились вони разом волость захопити
Хоч якусь собі і разом на столі сидіти.
До ханів до половецьких перше подалися.
Зібрали орду і Всеволода пішли воювати.
На Сожиці-ріці стрілись, дружину розбили,
Орду села грабувати й міста розпустили,
Самі бігом подалися Чернігів займати.
Та недовго там сиділи, Всеволод звернувся
У Київ до Ізяслава. Виступили разом,
Щоб племіннику помститись за усі образи.
Олег з того налякався, було заїкнувся,
Щоби опір не чинити. Та Борис затявся.
Йому нічого втрачати. І Олег піддався.
Та до бою із дядьками готуватись взявся.
І на Ниві Нежатиній бій між ними стався.
Бій кривавий і жорстокий. Русь із руссю билась.
Борис на початку битви іще був убитий.
Незабаром Ізяслав теж там пішов зі світу.
У Олега від дружини мало залишилось.
Щоб життя порятувати, мусив утікати
Знову до Тмутаракані, аби там сховатись.
Всеволод знов став великим князем називатись.
За рік половці убили Олегова брата,
Що в Тмутаракані правив. А його самого
Там хозари пов’язали й віддали за море -
До Царграда. Імператор же відправив скоро
Аж на Родос у засла́ння. На прохання свого
Київського зятя, мабуть. Від гріха подалі.
Там Олег пробув два роки, навіть, одружився.
Але якось звідти вибравсь і знов опинився
В тій самій Тмутаракані. Зла нажив чимало.
Тих хозар, хто був причетний до заслання свого,
Перебив. Князів, що з волі Всеволода сіли
Тут правити, схопив спершу й відпустив на волю.
І став княжити, не став вже спокушати долю.
Десять літ отак в спокої йому пролетіли.
Може й далі він сидів би в тім глухому краї
Та Всеволод вмер. Нарешті, знов пора настала,
Поки князі Русь ділили та столи міняли.
Олег право на Чернігів іще пам’ятає.
Син Всеволода Володимир, що звавсь Мономахом
Не став в Києві сидіти, віддав Святополку.
Сам подався у Чернігів. Наче в серце голка
Знов ввігналася Олегу. Тепер хоч на плаху.
Забере собі Чернігів! То його отчи́на!
На той час уже померла дружина-грекиня.
Одруживсь на Осолука доньці-половчині.
І хан тепер приймав його, як власного сина.
Отож, змовившись з ханами, Олег заходився
Воювать собі Чернігів. Мономах сховався
За мури міцні. Олег же плюндрувати взявся
Околиці навкруг міста. І свого добився.
Володимир, мир уклавши, в Переяслав з’їхав.
А Олег зайняв Чернігів. Половцям дозволив
Грабувати свою землю всю, що є навколо.
Прийшло у край разом з князем непомірне лихо.
Віддав половцям на відкуп і міста, і села.
Треба ж якось їм за поміч було заплатити.
І вже би йому в Чернігові спокійно сидіти.
Та, мабуть, йому життя те здалось невеселим.
Злий на всіх, із усіма він був битись готовий:
З Мономахом, Святополком, князями другими.
На половців йти не хоче у походи з ними.
Всій Русі протиставляє себе, одне слово.
Поки і терпець ввірвався князям. Тож зібрались
Святополк із Мономахом та й пішли війною
На Чернігів. Олег місто готувать до бою,
А тоді йому злодійства усі й пригадались.
Не підтримав народ князя. Довелось втікати
Із Чернігова міцного в Стародуб далекий.
Прийшли князі, оточили Стародуб той легко.
Довелося цілий місяць в облозі тримати.
Врешті мусив Олег здатись та хрест цілувати,
Що на з’їзд князів прибуде. Слова не дотримав.
Та й подався у Залісся манівцями тими.
Надто зла іще у ньому сиділо багато.
Там теж не сидів сумирно, усе колотився.
Убив сина Мономаха, уділ хотів мати.
Та під Суздалем поразки довелось зазнати.
Лише тоді він у Київ прийшов, повинився.
За усі ті злодіяння, що вчинив він досі,
Забрали в нього Чернігів і у Курськ заслали.
Ота втрата Чернігова його і зламала.
Наче з Києва поїхав і голий, і босий.
Де й подівся гордовитий, амбітний вояка,
Запальний та войовничий, такий непокірний.
А тепер зробивсь слухняний і князеві вірний.
Згаслий і малопомітний, взагалі – ніякий.
Сидів у своїм уділі, мабуть, добре було.
Як велів князь, то в походи з усіма збирався.
З половецькою ордою вже тепер не знався.
Отож на багато років про нього забули.
Вже згадали, як помер він, рядок написали.
Слова доброго про нього не змогли сказати.
Бо ж на Русі-таки лиха наробив багато.
Недарма ж бо «Гориславич» його й прозивали.

(День 38-й. На бенкеті женихів)

1.
Легкість – у Еос в характері;
тільки зійшла, невагома, –
вбіг Телемашко до матері
з вигуком: «Мамо, я вдома!»

2.
Ще й притягнув (не без галасу)
Теоклімена-провидця,
й той – провістив: «Присягаюся:
батько ваш – днями примчиться!..»

3.
«Що ж, непогана політика! –
каже тоді Пенелопа. –
Дозвіл даю, як родителька,
в дім завести цього хлопа».

4.
Дещо пізніше, над полудень,
до женихів у їдальню
вбогий явився просто́людин,
позу прийнявши благальну.

5.
Й добре отак загримований,
став Одіссей у камратів
кусні книшів та воловини
як подаяння збирати.

6.
Й тут Антіной, свинська ратиця,
каже: «Женіть цю істоту!
Досить дарма нажиратися,
йде хай шукає роботу!»

7.
Взяв табурета – і з дикістю
ним Одіссея як хрясне!
Той же – зі Штірліца стійкістю
сів на порозі, нещасний...

8.
А Пенелопа – зі злобою
з-поза фіранки дивилась,
як її стада худобою
кляті нахаби давились.

9.
І жебрачину мандрі́вного
слугам сказала позвати, –
може, чогось позитивного
зможе він їй розказати.

10.
Той же, суціль в засекреченні,
їй передав (замість квітів),
що завітає увечері,
так, щоб ніхто не помітив.

(далі)

1.
Люблю тебе
за теплоту очей,
за усмішку зворушливо-таємну,
за час, який тече -
не утече...
і неприховану взаємність.

Приспів:
Я і ти -
два світи,
дві зорі - у круговерті...
Ти і я -
течія
нот музичних на концерті
скоростиглої жаги...

2.
Люблю тебе
за міріади слів,
в яких купається необережність...
До дрібки солі з висушених сліз
люблю твою беззастере́жність...

Приспів.

3.
Люби мене
без мір і міркувань,
просто люби, мов тіло шиби - іній...
люби - як вітру витівки - трава,
як роси - дотики проміння...

Приспів.

Наче дитя в середмісті,
Втрапивши в повінь людську, –
Повне глибокого змісту
Слово тісниться в рядку.
Стискують, давлять, лякають
Слово змістовне слова
Ті, що основи не мають
І в яких суть нежива.
В них ані жалю, ні болю,
Ні нарікань, ні тривог, –
Як на безплідному полі
Лиш солонці, тільки мох…
09.02.25

Лети, моя доле, лети безупинно вперед,
Отут, на Чумацькому Шляху нема перепонів.
Хай вітер зустрічний похмурі думки відбере,
І вдаль віднесе їх, бо вітер не знає кордонів.

Ти бачиш, як зорі приваблюють світлом ясним,
Ти чуєш, як серце тріпоче від захвату й шалу.
Позаду десятки залишених весен і зим,
Обабіч дороги і горя, і кривди чимало.

На те не зважай. Вдалині, на орбіті новій
Планети зібрались у вихорі дивного танцю.
Лети, моя доле, на крилах надії та мрій,
Бо те, що твоє, вже чекає у сяйві багрянцю.

09.02.2025р.

Пронизує весна обідню пору:
Як тільки сонце вмоститься на дах,
Туди, де лютий з ночі присідав
Легеньким інеєм несміливо прозорим,
Дзвінкоголосо крапає вода:
То чується весни легка хода,
Постукують її тонкі підбори.

Послідують долонями алеї,
Загрузнуть у немощені стежки,
І на газоні поступ сторожкий
Затримають, в пусті місця наклеїть
Смарагдових урун тонкі голки.
У тім для неї загад клопіткий,
І в тім її весняні привілеї.

А вечором він знову підморозить,
Непевний лютий. Звати ж його так,
Бо завше лютувати був мастак,
Чесав зимі вітрами білі коси,
Узорами на шибах зацвітав.
Та щось переплелося у світах:
Не був затятим, то, мабуть, і досить.

(День 37-й. Одіссей і Телемах у Евмея)

1.
Дядько Евмей метикований
поравсь при вогнищі зранку:
рульки свинячі тушковані
він готував до сніданку.

2.
Глядь – Телемах за штахетами!
Радий Евмей до нестями,
поворожив над котлетами –
й снідати сів із гостя́ми.

3.
Й потім – його Одіссеєнко
до Пенелопи відправив
з вістю, що син її, серденько,
вдало веде свої справи...

4.
А Одіссей – шмиг у кущики:
він там угледів Афіну,
котра надумала злущити
з нього фальшиву личину.

5.
Ледь він вернувся до вогнища,
хлопець – такий: що за дядько?..
А Одіссей: «Я не бог іще,
я, Телемаху, твій батько!»

6.
В парубка – балухи вирлами:
«Здрастуй, мій батечку милий!»
(Юний він був, тож довірливий –
як у бразильському «милі»...)

7.
Сіли, поплакали, випили,
з’їли Евмеєву шинку...
«– Із женихами-задрипами
треба кінчати нам, синку!»

8.
«– Їх нам удвох не подужати!
Їх же - сто восьмеро, ніби...»
«– Певен, спрацюєш потужно ти!
Зранку вертайсь до садиби».

9.
Глядь – йде Евмей із відрядження,
й знову став дід з Одіссея...
Ввечері – вирізка смажена
й сон в курені у Евмея.

(далі)

47-річний львів’янин покинув безпечне життя за кордоном
та добровільно пішов захищати нашу землю від окупантів.
Унаслідок важкого поранення втратив зір та ліву ногу.
Лікарі зробили все, щоб повернути його до життя.
Поруч - найближчі для нього люди: дружина, син і донька…


Вдихаю запах твого волосся,
знаю, діти наші вже зовсім дорослі,
наша надія і наша опора,
адже сьогодні - це продовження вчора…

Відчуваю підошвами бруківки тепло,
над нами небо, як прозоре скло,
чую терції трамвайних дзвонів,
певен, кішки гріються на підвіконні,
на цьому розі двірник вічний,
застиг на місці синьою свічкою
в оточенні ліхтарів-сосон…

Ти не повіриш: я бачу сонце!

2025 рік

Наді мною - квіти чорнобривці,
Коло мене - темрява й земля.
Був завжди зі світом наодинці,
Наче тиха пісня скрипаля.

Наді мною - хрест, плита з граніту,
А позаду - пройдені шляхи.
Загубився крик несамовитий...
Так, напевно, я віддав борги.

Блискавка палає наді мною,
А мені вже байдуже. Ніяк.
Вже не чую відзвуків гобою
Та не подаю таємний знак.

Свій літопис так я і не видав.
Мій портрет закарбував граніт.
А в очах - презирство та огида -
Мій останній погляд на цей світ.

Якщо давно не молодий
І руки, й ноги вже судомить, –
Підводься з ліжка та іди,
Не нарікаючи на втому.
Коли упрієш від ходьби,
Упершись в обрії далекі, –
Забудь про те, що ти слабий,
А знай, що має бути легко.
Адже уникнути зумів
Двох псевдо: “Хворий” і “Ледащо”,
Повіривши у силу слів
Та у напучення найкращі.
08.02.25

На фронт лайно іти не хоче,
а ось в політику - охоче.

2025

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

"А я читав стократ слова Сократа!"
Та Господи, нікому не кажи!
Плекать ілюзії, в моїх очах, не варто,
Ти ліпше правду гідно розкажи.

"А я сказав, людиною назвуся
І всіх вершин у світі досягну!
Себе здолав - нічого не боюся,
І через голову свою давно стрибнув."

Ти посміховисько. Ти шут, ти клоун -
Якщо серйозна думка ця твоя:
Ти - ще "ніхто", ти навіть ще не домен
Не гідний слів, що написав Сократ.

Людина - більше ніж ти кажеш!
Це центр творчості думок.
Твоє зухвале слово - гідність палить
Людей, які дістались до зірок!

Як важко і сумно без тебе, матусю,
Літати у мріях, впадати в гріхи, -
Зважати на час і мотати на вуса
Оте, що звільнив од нальоту трухи.
Набридло вчувати нікчемні поради
Про рух уперед без проблем вороття,
Аби не здаватись овечкою в стаді -
Між віхами правил лавірую я.
Без тебе продовжую вчитися жити
В жорстокому світі оман та інтриг, -
Буває, що легко рву труднощів ниті,
Трапляється - довго страждаю від них.
07.02.25

Начебто на вигляд і
розумні люди,
Навіть місцями
красиві та.
Їм показали
холодне на блюді,
Але ж
не зрозуміли і...
Їм же сказали,
що краще б***ям
ананасну дадуть
воду!
Але вони не почули,
і
брагу пʼє мовчки москаль.
Їм то сказали, -
Ти «зуби не скаль»!
Української не знаєш
ночі.
А то ж буде
Біда-Печаль
Бо не стане у вас мочі.
А те, що швидкі танки
горять
Бачили всі
не раз...
І те, що відповідь буде
Горазд...
факт, от і весь вам
сказ...
Ну і звичайно ж
після всього,
буде вселенський плач...
А що залишиться
після цього?...
Повіситься сам
Палач!...

25.04.2014 Ю.В,

пізно копаєте опівдні могили пусті
сором із чатами перевіряє пости
кидає кості голодним лопатам мов кість
пасмуги бронзових змій патиновану злість

золото лаврів палетки очниці інталій
пострахами черепів спалахнуть прапорці
знову незнайдене втоплене в жменю деталей
вишуканости розкоші в порожній руці

сторони світу опівдні беруться до танцю
крутять та й так що і смерть виставлятиме бранців
маги жерці ворожбити за вашої згоди
захід мені долучив половину зі сходу

часові від сотворіння рости і рости
хитрістю сором хоронить монети і брошки
та не знайшовши (побачать: могили пусті)
ляжуть в погребну постіль
мов для них моя ноша

2023 р.

Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч Москва і вимагала розігнать його,
Але ж Вітя Янукович трохи був… того…
Сциклуватий. Пам’ятаєм, як його в лице
Був простий студент уцілив звичайним яйцем.
Він свідомість зразу й втратив. У штани наклав.
Тож Майдана розігнати він не поспішав.
Все боявся, щоб не вийшло часом не того.
Хоч підштовхували всяко москалі його.
Врешті, вирішили краще іншої зіграть:
Януковича отого чимось налякать,
Щоб тікав він з України. Налякали так,
Що й в Ростові опинився Вітя-неборак.
А москалі за тим часом й скористались тим:
І «зелені чоловічки» захопили Крим.
«Нас там нєт!»- їх ліліпутін на весь світ кричав.
А тоді ще й до Донбасу пхатися почав.
Появились «ополченці», наче з-під землі -
З-за «поребрика» налізли кляті москалі.
Й знову Путін репетує: «Нас там нєт!» у світ,
Хоч червоно-біло-синій добре видно слід.
Звідкись танки і гармати узялись у них.
Кажуть, можна в магазинах накупити їх.
А, як наші «ополченців» бити почали,
Москалі і регулярну армію ввели.
Та кричали всюди знову: «Ми тут нє при чьом!
Ми адну гуманітарку на Данбас вєзьом!
То народ Данбаса вишел, чтоб вєсну встрєчать!
Під «весною» знать, москальська була благодать.
Я дививсь на ці події й згадав, як колись
Теж «весну» нести народу чужинці взялись.
Довгий час із тим носились вчені москалі –
Про повстання про народне на нашій землі.
Підняв, мовляв, якийсь Муха народ на панів,
Їх звільнить від панування ляського хотів.
І народ за ним піднявся, вся Галичина
Запалала і селянська почалась війна.
Все, як вчили нас марксисти, начебто. Однак,
Виявляється, було там все зовсім не так.
В ті часи сусіди землі наші розтягли:
Ті під ляхом ті з Литвою, а другі були
Під татарами. Молдова теж тоді змогла
І Буковини частину собі узяла.
Хоч Молдова, наче й була по собі сама,
Але турок понад нею сильну владу мав.
Тим не менше, як в Молдові трон посів Стефан
Уже Третій, зародився в нього такий план,
Щоб у ляхів відібрати всю Буковину,
А, як вдасться, то до неї ще й Галичину.
Щоб Молдову ту могутню чимскоріш зробить.
Правда, дозвіл у султана довелось просить.
Бо ж без дозволу від турка велич не видать.
А тому ж, всім зрозуміло: нічого втрачать.
Тож дозволив, хоч Стефану чітко наказав,
Щоб ніхто про його участь у тому не знав.
Тут якраз помер у угрів законний король,
Тож Стефан надумав також там зіграти роль:
Когось свого посадити. Ляхи, поміж тим,
Вже носились з претендентом на той трон своїм.
Поки Стефан дупу чухав, ляхи піднялись
І всім військом трон зайняти в угрів подались.
Однак, облизня піймавши, той не зажуривсь,
А «повстання» готувати в ляхів заходивсь.
Щоб не він загарбав землі, наче, а народ
Захотів сам до молдовських припасти щедрот.
Сам піднявся, прогнав ляхів та просити став,
Щоб під щедру свою руку Стефан їх прийняв.
Викликав до себе Муху, що в нього служив.
Той з Буковини до нього на службу забрів.
Повелів, щоб на Покутті той народ збирав.
На те все йому удосталь грошеняток дав.
Ще послав загін турецький, молдован своїх,
Які мали видаватись за селян простих.
На Покутті Муха кинув клич поміж людей,
Що селян він визволяти від наруги йде.
Будуть панів-ляхів бити, майно грабувать.
Із Покуття вся голота стала прибігать.
Хто лінивий до роботи, хоче харч легкий,
Той, хоч нині вже, готовий «за селян» у бій.
Не за оцих, що молдовські гноблять тут пани.
А за отих, що під ляхом мучаться вони.
Ще й чутки пустили, наче ляхи винні в тім,
Що від турок не вдалося захиститись їм.
І султан наклав податок. Щоб його віддать,
Треба піти і у ляхів майно відібрать.
Зібрав Муха ціле військо – тисяч десять мав.
Половина, може й більше тих, хто воював.
А всі інші – то голота, хліб легкий шука.
Та для масовості хай вже буде і така.
Отож, тільки ляське військо до угрів пішло,
Як Мухине оте військо Дністер перейшло.
Взялось «селян визволяти» від панів усіх.
Назбігалося голоти ще більше до них.
Взяли Снятин – то фортеця чимала була.
Яка б «армія» селянська її узяла?
Брали турки й молдавани – вміли то робить.
А голоті залишили живих перебить.
Кров лилася ручаями. Які там пани?
Убивали, не дивились всіх підряд вони.
Нахапали добра собі. Як далі ішли,
То й найбільші голодранці шовки одягли.
Далі взяли Коломию. Всіх, хто в ній сидів,
Перебили. Іще більше всяк розбагатів.
По дорозі грабували всі села підряд.
Хто би «визволенню» тому був у краї рад?
Потім Галича дістались і його взяли.
У багатому тім місті добра нажили.
Муха теж добром розжився, худоби надбав.
Не згаявся, у Молдову усе відіслав.
Бо, як тут воно все буде – то ніхто не зна.
Чим закінчиться для нього «галицька весна»?!
Відчував, що лихо буде, бо народ простий,
Щось не дуже в краї рвався на панів у бій.
Уже треба хліб збирати, а тут якісь пруть
Та спокійно працювати людям не дають.
Тоді, правда й серед шляхти вже й такі були,
Що до Мухи доєднались, своїх продали.
Теж нажитися схотіли на біді чужій.
Разом з тими гультяями подалися в бій.
Король ляський до Молдови шле своїх гінців,
Вимагає, щоб господар військо те відвів.
А той дивиться у очі й бреше, як Сірко:
«А там моїх військ немає! Нема! Отак-о!»
Тож не перший ліліпутін вигадав оце,
Щоб, як той Сірко, брехати людям у лице…
Поки Муха встилав трупом шлях кривавий свій,
Уже ляхи зготували військо своє в бій.
Скликали до війська шляхту, що навкруг жила
І та армія вже бити ворога ішла.
Стрілись біля Рогатина. Взяв голоту страх.
Бій почався і розбіглась вона по кущах.
То ж не люд беззбройний бити і добро тягать.
Тут же можуть тобі легко й голову зрубать.
Бились турки й молдавани, але не змогли
Ляхів тих перебороти, кругом полягли
Або стали розбігатись. Хтось порятувавсь,
По лісах густих, у балках диких заховавсь.
Хтось у річці потопився. Муха встиг втекти
І притулок на Покутті у лісах знайти.
Повертатися в Молдову страх йому було.
Знав: зжене на ньому Стефан, безперечно зло.
Краще тут пересидіти, може би, якось
Знов підняти тут «повстання» йому удалось.
Сидів в лісах, навкруг себе голоту збирав.
Ходив селами, до бою селян закликав.
Стрів, говорять якусь дівку, страшно закохавсь.
Став до неї учащати. Хтось про те дізнавсь.
Чи сама рішила дівка збутися того.
Витягла з постелі шляхта теплого його.
Відправили його в Краків, королю на суд.
У в’ְязниці й настав тому «герою» капут…
Якби москалі не вперлись в чотирнадцятім,
Було б від нас і добряче «ополченцям» тим.
А, коли б ще наша влада не така була –
Зброю та боєприпаси не розпродала,
Щоб було чим воювати – всі би москалі,
Ще б тоді навік зостались у нашій землі.
Вже про світ мовчу байдужий – промовчав тоді,
І не знають, як зарадить тепер цій біді.
А москаль нахабно пхає, дивлячись на те,
Наче каже: «Ну, і що ви мені зробите?!»
Правда, як дістав по пиці – вже не до того.
Сподіваюсь, поховаєм ми навік його.

Зима прийшла, цілує місто в тиші,
сніжинками торкаючись легенько.
Чарівною народжується... втіха.
Цей Божий день у серці ніжно тенькнув.
Нарешті, скинута завіса сіра:
туманів і дощів етюди мокрі.
Небесні сакви снігом сіють,
Який кружляє, виробляє рокер,
малює фейєрверки у повітрі,
забілює дахи авто й будинків...
Старанно день лютневий пише титри,
розгладжує землі старі морщинки.

Уже так рано не смеркає
Межи засніжених осик,
Хоч сонця диск крутнувсь над гаєм
І, опускаючись, поник.
Але не вщухло денне світло
І сніг полискує, як ртуть, –
Ще гілочки, неначе мітли,
Шумлять і в груди м’яко б’ють.
Ще зирять весело дерева
На власних тіней довжину, –
Щодня поволі тьма лютнева
Уже звільняється від сну.
06.02.25

(Дні 35-й, 36-й і ранок 37-го. Повернення Телемаха)

1.
Мудра Афіна удосвіта
в Спарту примчалася в милі, –
там Телемах, геть без досвіду,
так і гуляв на весіллі.

2.
Й каже хлопчині по-дружньому:
«Час повертатись! Здається,
раднику дуже потужному
матір твоя дістається!

3.
Засідка, правда, на Астері...
Ну, обминеш, то такеє...
Й потім – біжи не до матері,
а на подвір’я Евмея».

4.
І Телемах, їй повіривши,
в путь зазбирався завзято;
швидко відкланявсь – і вирушив,
й навіть забрав Пісістрата.

5.
Знову на возі трусилися,
знов ночували у Ферах;
дотеліпавшись до Пілоса,
зразу гайнули на берег.

6.
Тут попрощалися братчики, –
човен чекав Телемаха;
й раптом – було й не побачити,
звідкись біжить бідолаха.

7.
Й каже: «Дозвольте назватися:
Теоклімен з Арголіди;
мушу деінде сховатися
з ласки моєї планиди.

8.
Я – ворожбит, маю практику;
днями провидів я щиру
смерть одному маразматику –
він, такий цинік: “Не вірю!”

9.
Ну, я і вбив цього скептика!
От, від погоні тікаю...
Чи дозволяє вам етика
допомогти самураю?»

10.
«Справжній віщун?.. Радо просимо!» –
й курс на Ітаку узяли...
Еос прокинулась росяна –
видно вже рідні причали.

11.
І Телемах, геть без приладів,
пришвартувавсь без порушень;
в місто команду всю вирядив,
сам же – побіг до свинюшень.

(далі)