Узявся зелен-травень пишноцвіттям,
Пташиним співом повняться ліси,
Весна панує над усеньким світом,
Дух перехоплює ж бо від її краси.

А пахне як навколо.Така свіжість,
Впиваєшся ти нею, як вином
І розливається у серці твоїм ніжність,
Яке так хоче дарувать добро.

Ой, весно, весно.Кличеш до люові
Ти юного й того, хто у літах,
Щоби вогонь кохання не зачах,
Спалахував яскраво знову й знову.

2020 р.

Різкий штрих. О́браз.
Герой, доведений до конвульсій,
втрачає все.

Оглядна зала озирається на мене.
Оплески, тупіт ніг, охорона правопорядку.

Актор встає і кланяється.

Взяти таке за руку – гидко.
Однаково, що цілувати покійника – противно.

Хай пишуть, чия заслуга.

22 вересня 1993 р., Київ

Уже минає, певно, рік,
як скоїла ти злочин,
адже не дивишся в мій бік
і слухати не хочеш
про те, що я живу без зрад
тобі дивакуватій, -
і лиш тебе єдину рад
хоч зрідка зустрічати...
Тобі радіти звіддалік
продовжую охоче,
хоч ти й не дивишся в мій бік
і слухати не хочеш...
01.05.20

На землі широкій
Тисячі доріг.
Рве їх шторм жорстокий,
Замітає сніг.
Є доріг без ліку,
Та веде котра
У країну мрії,
Щастя і добра?

Люди йдуть світами,
По морях пливуть,
Що вони шукають?
Що вони знайду́ть?
Чи краї казкові
В дальній стороні,
Чи пристанок вічний
На морському дні.

Падають в дорозі,
Хто не в силі йти.
Їм не повидати
Чарівні світи.
Але інші вперто
Йдуть за виднокруг -
Непідвладний смерті
Споконвічний рух.

Вже не вистачає
Місця на землі.
Десь мене чекають
Білі кораблі.
Білокрилі чайки
Крають синяву́,
Б’ють у берег хвилі,
Наче наяву.

І нехай до моря
Ще багато верст,
І мені незнаний
Штормовий норд-вест.
Я дійду до щастя,
Де воно не є,
Щастя неповторне
Лиш одне – моє.

1977-2020.

В глибокій балці степовій,
В колючих заростях тернових,
Де з літа кублилося змій,
А взимку килим сніговий,
Що й вибратись не буде змоги,
Як, не дай Боже, забрести,
Жив полоз у норі глибокій.
Навколо аж на три версти
Хто би наважився пройти?
Бо лиш зачує клятий кроки,
Вилазить миттю із нори
І суне навперейми шляхом.
Підніме пащу догори
Аж сиву, бо уже старий
І очі впірить у невдаху,
Що балку ту не оминув,
Хоч, може і казали люди
Та не повірив чи забув,
Та і прямцем собі гайнув,
А шлях прямий легкий не всюди.
Повзе той мій, земля дрижить,
Худоба казиться від ляку.
Хто не з лякливих – побіжить
( Де дітися, як хочеш жить?)
І мчить щодуху неборака.
А змій за ним слідом жене,
Бо ж його спокій потривожив.
Високий камінь омине,
А через вибалок майне,
Здається, що й злетіти може.
Добро, як хто секрета зна,
До сонця кинеться втікати.
Світ сонця змію, як стіна,
Він враз у морок порина,
Засліп і змушений вертати.
Бо дожене, із ніг зіб’є,
В обійми стисне і задушить
Та й тягне у лігво своє.
Там в тернах стільки уже є,
Хто навпростець надумав рушить
А то заляже на шляху
Колодою в траві високій.
Вичікує, як на лиху,
На свою долю хтось страху
Позбудеться. Чекає доки
Той коня мимо пожене,
Хвостом ударить – з ніг збиває.
Стрілою у траві майне,
Немов косою смерть війне
І порятунку вже немає.
А то ухопить в рот хвоста
І котить колесом по полю.
Кінь легкий ( істина свята)
Не утече, хай хоч літа.
Змій невблаганний, наче доля.
Нащо вже браття – козаки
Не знали ніякого страху:
Ні тур, на зграєю вовки,
Ні камені серед ріки,
Ні турки, москалі чи ляхи
Їх не лякали. Лиш один
Змій-полоз страхом серце повнить.
Тож об’їжджав ту балку він –
Козак десь аж за десять гін
Й хрестився: хай Господь боронить.

Зі стелі, прямо на поду́шку,
спадають маревом вірші́
і неспокійно на душі,
і душу крають лемеші –
за смужкою чергову смужку…

Спустошена душа твоя
на попелищі власних істин,
хоч надкусити, як не з’їсти,
чи круто замісити тісто,
а у фіналі – власне «Я»…

За це і вип’ємо. Нехай
у келиху мартіні грає
і мрії линуть дивограєм
у височінь, до виднокраю,
а на загал – життя кохай!

ГРІХ

Гріх – наче попіл, владний й без законів,
Самотній все, як біль, мов блуд невороття
І всеохопний в лабіринті сказу забобонів,
Геть знурений в глибінь, у зчавлені чуття
Й тихий як ніж, спис безлічі прокльонів,
Що колупають рвань нутра до завиття
І припорошують іржею (аж до сконів)
Так рясно ниву прірви, щиро – в забуття.

Душа – не таїна вчення ісусів чи неронів,
А вирва й джерело з літописів життя,
Тромб несвідомого і павутинь нейронів,
Гній духу втіленого, знань і сприйняття
Добра і зла в собі. Безмежжя і кордонів.
Велич – уявна лиш, а ницість – безпуття
Майбутності. Співзвучність тиші й дзвонів
В Людини пошуках. Крізь гріх і каяття…

Павло Гай-Нижник
6 травня 2020 р.

Що, скажи, це за край?..

За часами услід я у паводі літ
плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
Я не знаю куди - уві сні й наяву
тягне й досі мене хвиля наче траву,
море смерті все ближче і ближче шумить,
і омана вже не відпускає й на мить,
не збагнути чому я запав у пітьму,
прагне серце півмертве довічного сну,
це самотнього розсуду тільки й вина -
помирає любов, залишившись одна.
Що за кара мене у нікуди веде?
Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…

Скибочка Місяця з неба вітається.
Мається, кається, крається ніч…
Подумки дума за думу чіпляється,
тéплістю хату наповнює піч.

Пахне борщем, пиріжками і кашею,
булькає в горщику смачно куліш.
Тéпла хазяйка, як повною чашею,
радо стрічає, запрошує – їж!

Темряву пестять оранжеві сполохи,
лижуть каглу́, зазирають в коми́н.
Тихо… У за́пічку, в теплому подиху,
сушаться валянки – символ зими.

Тепло і гоже… Черінь запишалася,
туляться збоку товсті казани.
Я на лежанці до ранку лишаюся,
піч-господиня навіює сни.

Спізнився на літак...
Женусь за поїздом, щоб у вагон останній вскочить...
Прийшов на іспит – що сказать не знаю...
Такі-от сни з учора й позавчора.
Торік й позаторік такі ж вони були.
Поновлює потугу тіло уночі,-
Душа ж про день звітує перед Богом.
О невсипуща, знаю: непереливки тобі
Пояснювать невідповідність намірів і вчинків
Під незворушним поглядом Господнім,
Гріхи мої й огріхи брать на себе.
Мабуть, не раз вже поривався Він
Урвать оцю мою людську сваволю.
А ти переконать Його якось зуміла,
Що той, хто зараз спить, уранці встигне
І недороблене, й відкладене на потім надолужить...
Спасибі, душе, за твій неспокій невгамовний!
Удосвіта найперша з молитов буде ота,
Що поверта тебе з мандрівки в Горні Висі.

Поста́ло світочі велика гра.
Привабливість життя людви
у на́ймах знана.
Хто мечоносець – стиха помира,
хто лицедій?..

Ніякі тіні – вже не Тіні тут.
Біда – вже не біда, а лиш балада вдала.
Космічних і сейсмічних війн редут
на однойменних картах…

Алеї. Лави. Ліхтарі.
Старі.
І застаріло колесо між траєкторій.
Здається, раїна́ вже на порі́,
а я пекельний, бо пишу…

Пото́му тімениць великий тиск.
Плоди екземові нових амфітріонів.
Пророк, що свічку не згадав – є віск,
якого переплавили…

Коли постане світоч постійна́
демаршовим кидком страшно́ї сили, –
то зробить крок до Бога сатана,
і другий…

7 вересня 1993 р., Київ

У полоні, у колоні Зе
нація дорогу обирає...
братія була – тепер немає,
партія вела – уже везе,
їде неупинно до корита
їсти і ділитися чужим...
сарасята – це уже еліта:
ні про що уміє говорити,
із нічого лох стає усім.
Аж усі роти пороззявляли...
Кожного дивує новина:
жерти і базікати – це мало,
на Росії падає ціна,
укри воювати перестали,
та не зупиняється війна,
обережні маски одягають,
охололі дибають до раю,
їх не помічають у юрбі...
і мені стає не по собі,
язикаті друзі оминають
і не озиваються сліпі.

05/20

Ой, ти, Георгію Побідоносцю,
Рясненьких дощів попросити ми хочем,
Ти їх посилай і на луг, і на поле,
Щоб трави й посіви та й не були кволі.

А зеленіли, росли й достигали
І щедрий врожай хлібороби збирали.
Ти ж їм підсоби, ти ж бо їх покровитель,
Щоб хліб та до хліба й у злагоді жити.

2020 р.

А я пишу тобі вірші
ночами, подумки, спонтанно
і рожевіють у душі
емоції стрімкі фонтани.

Пишу такі прості слова,
що серце спокою не знає,
кричить вночі, немов сова,
про те, як я тебе кохаю…

Пишу тобі про почуття,
про щем і розпач, до світання,
про запізнілі каяття
і про приреченість кохання…

А я пишу тобі листи
у небуття, у безнадію…
Прошу кохання – відпусти,
і знову марю, знову мрію…
А я пишу…

Знову скрізь химерних ліній плетиво –
І черемхи і бузку – вогні.
На душі мені так фіолетово,
І так тепло й радісно мені.

Піниться весна п`янкими хвилями,
Пахощі розлиті навкруги.
В небо підіймають і окрилюють…
Друзями мов стали вороги.

Дивовижно: з «ахами» і «охами»
Аромати веселять людей.
І пливе душа моя закохана,
Ніби виривається з грудей.

Аж під лоба оченька закочує
Ув обіймах милая моя.
Світ увесь тепер обняти хочу я,
Що красою й ніжністю сія.

5 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Чорні аспіди очей мої
Будьте гаспидами ворогів,
Хто не любить і заздрить хто,
Хай звивається, хай згорить…

Любі аспіди,
бийте
блідих тварюк,
Хай розвіються, щоб «і дух не пах»
(Котляревський «Енеїда»),

Щоб мій погляд став нищівним,
Перелесника щоб розірвав…
Чорні сови, зі мною дружіть,
Порятуйте, русалки, мене,
Заморочте, тягніть на дно
Злого інкуба з жахо-снів…

Чорне коло
пристрасних жриць
найгрішнішої,
найчистішої
Любові –

Моя зброя це,
мій щит.
Я Кохання
Воїн суворий ..

Віджимаю екстаз
Із
страждання.
А страждання отруйний
Прах,
Хай ворожі випалює очі,
Сум гріховний я геть жену,
В рясі я – одаліска кохання.

«Любий» Інкубе, я – Твоя!?
Це – задуха, вона не тішить,
Це – рептилія біла, нічна.
Ти – Спокусник, але Бездушний!

* * *

Якщо почуття минулого
Заважають,
Вони вже шкідливі,
Вони руйнують.

Очей моїх аспіди чорні,
Женіть усіх білих змій...

Очистить мене
Від жахливого "Я твоя",
Я Своя, Своя, Своя!
Повсякдень, повсякчас!
Не Я для тебе, ти для Мене,
ненадовго нехай!

Якщо у тобі розчинюсь,
То
обов`язково
відновлюсь!

Ідуть степами кобзарі,
ідуть шляхами України,
несуть калину і барвінок
у надвечір'я, на зорі…

І пісню кожен з них несе
про горьове життя кріпацьке
і щастя січове козацьке,
що від біди народ спасе.

Віками так уже ідуть,
у кожного в руках бандура,
а на стезі – бездушшя мури
тернисту перетнули путь…

Ідуть в прийдешнє кобзарі,
в серцях лунають кобзи струни
про нелегкий свободи трунок,
та їх ведуть… поводирі!

Веселка рай-аркою, звабою,
дорогу до себе
просила
і кликала голосно спраглого,
а ззаду, з-за коміра, ―
злива!..
Веселка рай-барвою гранули
збирала з травинок
завбачливо.
І скроплені лестощі танули,
дрібнились росою
пробачення.

2017

Гіркий полин – трава моїх степів.
Цей запах, що не сплутаєш ні з яким.
У пам’яті зненацька оживив
Легенду дуже давню про Атрака.
Цей степ раніше Половецьким звавсь.
Тут орди половецькі кочували.
На Русь ходили у набіг не раз
Самі ударів руських зазнавали.
Тут паслись їх безчислені стада,
Тут їхніх предків висились могили,
Стрічала тут чи радість, чи біда
І ця земля їм надавала сили.
Та ось прийшов із військом Мономах
І розігнав всі половецькі вежі.
В степах безмежних поселився страх
З верхів’їв Дону аж до узбережжя.
Розсіялись всі орди по степу,
Сховавшись по ярах та по байраках.
І, долю проклинаючи, сліпу,
Хто уцілів, зібрались до Атрака.
Син Шарукана, сильного колись,
Зібрав круг себе тисяч двадцять люду.
І на Кавказ вони всі подались,
Бо відчували – тут життя не буде.
Атраків тесть - цар Грузії, Давид,
Як Будівник в історії відомий,
Із радістю зустрів його прихід,
Сказав, щоб почувався, як удома.
Не сам прийшов, із військом чималим,
Яке царю так у пригоді стало,
Щоби князям грозити бунтівним,
І непокірним нагадать васалам,
Що сила є в грузинського царя,
Щоб неслухів усяких покарати.
І піднялась Атракова зоря.
Він став поважним в Грузії і знатним.
Багатство, слава… Що потрібно ще?
Радів Атрак і половці раділи.
Хіба коли щось в серці запече
За степом, що навіки залишили.
Але не всі втекли тоді з степів.
Атраків брат Сирчан таки лишився.
Десь понад Доном половців водив
Та рибою одною лиш живився.
В нужді постійній, та в своїй землі.
Постійно потай, та в степах у рідних.
Він вмерти тут у цих степах волів.
Ніж на чужині згинути безслідно.
Аж ось помер той грізний Мономах.
Який спустошив половецьку славу.
Вільніше стало жити у степах,
Нема страху́ від руської облави.
І хан Сирчан музику Ора зве,
Який у нього тільки і лишився.
Чиї пісні проймали за живе
Всіх, хто в степах цих половцем родився.
І каже: - Йди у Грузію мерщій.
Знайди там брата мойого Атрака.
Скажи: «Помер вже лютий ворог твій
І перепон тепер в степу ніяких.
Вернися, брате, у батьківський край!»
А, як не схоче мову твою чути,
Йому пісень батьківських заспівай.
Хіба їх може половець забути?
Та як не допоможуть і пісні,
Понюхати дай цього євшан-зілля.
Він вернеться сюди, повір мені.
Я знаю, яка у євшану сила.
Відправився музика в дальній путь,
Поніс в своїй торбині жмут полину,
Щоб половців своїх в степи вернуть
Або самому на шляху загинуть.
Та доля Ора, певно, берегла.
Шлях і напасті ли́шились позаду,
Запилений, у драних постолах
Вступає він до стольного, до граду.
Знайти Атрака в місті у чужім
Було для Ора справою легкою:
Вся Грузія стелилась перед ним,
Він у царя був правою рукою.
Привели Ора у його палац.
Навколо слуги, золото аж сяє,
Все оксамит та шовк або атлас
І сам Атрак на троні воссідає.
- Хто ти, людино? - грізно запитав.
- Я посланець до тебе від Сирчана.
Зачув про брата, лагідніший став:
- Ну що там, брата ще сюди не тягне?
- Сирчан сказав, що Мономах помер
І можеш ти в степи свої вернути.
- А що я там робитиму тепер?
Атрак про степ не хоче навіть чути.
- Тут в мене слава, гроші і життя.
А що в степу –байраки та могили?
Ні, навіть не кажи про вороття.
Мені цей край сьогодні більше милий.
І заспівав тоді своїх пісень
Музи́ка хану, щоб той схаменувся.
І , хоча серце в хана «тень» та «тень»
Але уперся –Ні, не повернуся!
Махнув рукою, каже: - Припини!
Ми тут пісні уже другі співаєм,
Хай не такі, як у батьків вони.
Та слів старих ми вже й не пам´ятаєм.
Зняв тоді Ор торбину зі спини,
Дістав уже засохлий жмут полину:
- Візьми-но, хане, оцього нюхни.
Можливо, це хоч думку твою змінить?!
І взяв Атрак той степовий полин
Підніс із недовірою до носа…
І враз, немов спинився часу плин
І все навколо маревом взялося.
З ним рідний степ немов заговорив
І вільний дух безмежних тих просторів
На серці рани давні роз’ятрив.
Що вже присохли. З розпачу і горя
Заплакав хан. Заплакавши, сказав:
- Вже краще кі́стьми у землі лежати,
Але в своїй. Я аж тепер пізнав,
Ніж у чужому краї славу мати.
Він кинув все: багатство, славу, дім
І повернувся у степи безкраї.
Ось таке диво учинив із ним
Простий полин зі степового краю.
Я розумію – не в полину річ.
Він нагадав лиш ханові про землю,
В якій одній і зоряніша ніч,
І затишніші ріднії оселі.
Вода смачніша. А яка роса?
Такої у чужих краях немає.
А степові річки? Яка краса?!
Вода тихенько плине – не тікає.
А вже повітря – цей настій із трав.
Один лиш подих вільним тебе робить.
І я б його також не проміняв
На всі багатства у чужих народах.

Вони порадники у справі,
де безлад, сумніви та лють.
Не прагнуть обіймати славу,
із щирої душі дають

cлова підтримки та любові.
Бувають, інколи, сумні.
Завжди колись, із кимсь – в двобої
Завмерти можуть і на дні.

Завмерти лиш на мить, щоб знову,
набувши досвіду, в похід!
У пошуках гнучкого слова,
зелений відкривають хід!

Почути може їх весь світ
або назавжди зникне й слід!

27.03.2020

Стань над світом Мати Божа
у молитві і сльозах.
Де колюча огорожа,
там за нею пекло, жах.

Градом землю поливають
із снарядів навкруги.
Ворог в ворога стріляє,
скрізь запеклі - вороги!

А була одна держава -
Чорне море, ДніпроГЕС.
І єдина горда слава
всіх мирян - Христос Воскрес!

І текли в пустелю води,
із пустелі - виноград.
Мріяли усі народи
навести в країні лад.

Не так сталось, як гадалось -
не гібридна йде війна.
Заржавіло в клуні рало,
світом править - сатана.

Брат на брата точить камінь,
гострить ніж брат на сестру,
ллється кров у Божім храмі
не за віру, а ікру.

Не за правду і свободу,
а за владу і казну.
Схаменися, мій народе!
Припини, Господь, війну!

Господь мовчить… і дихає в мені…
життя і смерть – усе належить Мові…
на сонці никнуть фарби кольорові
і виживають діти і пісні…
поперед нами – вирубаний ліс
позаду нас – знедолена долина…
стає свята дитина на коліна
і вчиться у дощу мистецтву сліз…
червона глина затверділа в плоть
і я не хочу більше вибирати –
боротися і сам себе карати…
нехай хоч раз все вибере Господь…

Світанок непомітно так підкрався
І дуже налякав чаклунку-Ніч,
Зустрівся з нею раптом віч-на-віч,
Вона спитала звідкіля він взявся.

-Прийшов до праці я будити люд
Й намистои роси сипати на трави,
Бо скоро вже прийде мій братик-Ранок,
Йому радітиме усе живе навкруг.

Погожий День натруджені долоні
Опустить в воду Тихої Ріки
І тішитиметься він залюбки,
Що так багато встиг зробить сьогодні.

Ти ж, Ніченько скоріше утікай,
Втомилася ж рахуючи зірки.
То ж десь у затишку собі відпочивай,
Щоб після Вечора у гості знов прийти.

2019 р.

Ніко́ли чи ні́коли?
Ніко́му чи ні́кому?
Чи вручимо вимпели
малому й великому?
Чи в молодь обернемо
старого і кволого?
Чи світ переве́рнемо
самі чи з уфологом?
Історію вті́лимо
і в книгу загорнемо
як чорне по білому
чи біле по чорному?
У вуличній кі́птяві –
між чмокання й чмихання –
питання чи відповідь?
Чека́ння чи чи́кання?

2 жовтня 2008 р., Богдани́

***еротичний андеграунд, не адаптовано під смаки***

Морок ночі розлився отрутою...
Чи свої я гріхи та спокутую?
Там, де треба, сьогодні мав бути я,
Щоб відпити кохання цикутою.
...ти з отих, що приходять непрошені
Із майбутніх гріхів, що, непрощені,
Тіло й душу обтяжують ношею
Квазісутності пошуку - гроші є?
Запитання за межі банального
Поцілунку (контакту орального
із обіймами, мов петкораль... На го-
ре питання ще справді оті, ого!..)
Не біда, що погано з оплатою,
Ти для мене, напевно, по блату є... ,
І тебе я оголену матиму,
Не прийнявши твого ультиматиму
Меркантильного... - Глянь, на траві роса,
Мов сльозина! Сьогодні я твій де Сад,
Мон амі, екзальтована, мов Жорж Санд,
На колінах торкнися губами сан-
далій мокрих і ноги овий мої!..
Під оралофантазії солов"їв
Проторуєм стежини роззутими
Від екстазу і аж до спокути... Ми
Загуляємось серед стежок нічних,
Зає... любимось серед фантазій тих,
Що так хочеш... їх мать... що тобі даю...
...морок ночі розлився отрутою...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св.№120050409972

Зустріла Осінь Зиму та й питає,
А чим вона сестру Весну́ вітає?
Подумала Зима і відказала:
- Я білий килим по землі послала,
М’яким, пухким встеляю всі дороги,
Аби Весна не поколола ноги.
Ще дзеркала повсюди розкладаю,
Нехай вона іде та заглядає,
Красою хай милується своєю
І я тоді радію разом з нею.
На вікнах візерунки їй малюю,
Таке заняття більше всіх люблю я.
Такі виходять неповторні квіти…
Так що Весну́ я маю чим зустріти…
Тож сіла і задумалася Осінь.
Якось уваги не звертала досі,
Як зустрічало її красне Літо.
Найперше пригадала вона квіти
І флокси, й чорнобривці, і троянди,
Галявини пахучої лаванди,
Ромашки, маргаритки і півони,
І айстри, і жоржин п’янкі бутони.
А як сади їй зігрівали душу:
Тут і рум’яні яблука, і груші,
Й медові сливи, і рясні горіхи.
Хіба таке побачити – не втіха?
Та, як зустріла Літо, запитала:
- А чим сестра Весна тебе стрічала?
Подумало над тим питанням Літо:
- Мені приємно вслід її ходити.
Бо навкруги усе стоїть зелене,
Все радісно всміхається до мене.
Зелений килим устеля дороги,
Аби мені не утомити ноги.
Пташки щебечуть, комашня кружляє,
І всяк для мене пісеньки співає.
А які гарні розквітають квіти!-
Заплющило аж очі свої Літо,
Немов хотіло знову пригадати,
Які весняних квітів аромати.-
Тюльпани, і віоли та нарциси,
Конвалій море на галявах в лісі.
А півники, барвінки, гіацинти,
Бузку пахучі неймовірно квіти….
Іще багато б що розповідало,
Але хвилини зустрічі минали
І розійшлися скоро Осінь з Літом,
Бо подалося воно далі світом.
А Осінь стала думати-гадати:
А як їй сестру Зиму зустрічати.
Чим здивувати, щоб запам’ятала
І потім всій рідні розповідала,
Що й Осінь також може щедро стріти.
Згадала все про Зиму, Весну, Літо
І вирішила, що усіх здивує
І листя в дивний колір пофарбує.
Прийде Зима, а тут така картина…
От як вона сестрицю Зиму стріне.
Набрала фарби: і червону, й жовту
Та і взялася миттю до роботи.
Ходила довго світом, фарбувала,
Раділа, що їй думка така спала.
Бо ж виглядало, справді, усе гарно,
Отож вона трудилася не марно.
Коли скінчи́ла, глянула навколо:
Краси такої не було ніколи.
Усе в яскраві кольори убралось.
Вона й сама на те не сподівалась.
Втомилася і під червоним кленом
Лягла спочити у траву зелену.
Та, поки вона спала-спочивала,
Вітри шалені табуном промчали
І позривали листя, столочили,
Червоно-жовтим землю устелили.
Та і помчали гарцювати далі.
Тут якраз Осінь відпочила, встала
Й побачила, що вітри наробили.
А в неї вже немає часу й сили,
Аби щось неймовірне зготувати
І сестру Зиму гідно зустрічати.
І так їй стало жаль себе самої,
Була така печаль її гіркою,
Що плакати вона від того стала.
І плакала, і сльози утирала.
І нікому було її спинити,
Її нещасну трохи пожаліти.
Від ранку вона плакала й до ночі,
Пожовклим листям витирала очі.
Не бачила, як там, де сльози впали,
Якіїсь дивні квіти виростали.
І плакала, аж поки Зиму стріла.
Та саме милувалася ходила.
- Як гарно в тебе вийшло мене стріти,
Які чудові, сестро Осінь, квіти!
Та лиш тепер поглянула навколо.
Хоча дерева і кущі всі голі.
Та квіти навкруги яскраві квітнуть,
Що заздритимуть і Весна, і Літо.
І в Осені умить пропали сльози,
Бо ж її квітам не страшні морози.
Вони ледь не останні відцвітають
І, навіть, Зиму встигнуть, привітають.
Стояла Осінь, радісно дивилась…
Так хризантеми на землі з’явились.

Хто ходив за край неба,
той знає, що значать
дощі.
Ті, які, наче гості,
приходять заклично,
чекальні.
Хто вдивлявся у стебла,
як дзеркало
хмар і хлющів,
бачив сонця медаль
розпогоджено-віщу ―
сакральну.
Хто світа́нкував обрій,
бувало, не раз
і не два,
оглядатися буде —
вільготністю виміру
дише…
Хто ловив світ хоробрий,
у того співає
трава,
і криштальні дощі
закрадаються в погляди
вишень.

2017

Зберу зіро́к у зоряне відро,
що у траву нападали за нічку.
Те кришталеве диво – у цебро́
й на зореми́ю понесу до річки.

Помию зразу крупні і яркі́,
а потім всі підряд, на перекаті,
бо мають бути чистими зірки
і неодмінно на ясу́ багаті.

На березі опісля просушу,
на вітах у заснулої маслини,
а сам мерщій додому побіжу
і величезну принесу драбину.

До Місяця приставлю, а затим
складу зорини знову у коно́вку,
полізу в ніч і сотворю інтим –
розвішаю їх на небеснім шовку!

Грають веселково промені
в блакитних,
Дивних діамантах чистої води…
Яхонти - сапфіри, перли і рубіни
Не чіпай під вечір – не минеш біди.

Рід шляхетний танув,
все з аукціону
довго продавалось, ларець
порожнів,
А останній камінь,
наче кров, червоний,
Злодій недолугий викрасти
зумів.

У грозу, у зливу
утікав зухвалець,
Сном важким забувся
у своїй норі.
Сиву древню жінку
бачив у кошмарі.
І вона лякала гірше упирів:

"Вмерла в ту хвилину,
як Рубін забрав ти,
Навіть не помітив
силует блідий…
На тобі – прокляття:
Рід наш врятував ти,
Хоч про це не відав,
погубитель мій.

Цей кривавий Камінь
продавати марно,
Вже тебе чекають,
ждуть жахливі сни,
Все зі снів узнаєш,
Камінь боронити,
Каменю служити,
будеш вірно ти,
Як служили ми.

Цей пекельний камінь
не чіпай під вечір –
Швидко ти загинеш,
рід загине твій,
Камінь украде хтось –
ти помреш, звільнившись
від прокляття злого –
Жереб твій такий"…

Заблукала у травні в бузкових очах на світанку,
і не вибратись звідти, дорогу назад віднайти.
Полонянка душі, мигдалева твоя забаганка,
з м'ятним присмаком туги, терпкої жаги - самоти.

Не бувало ні разу, щоб доля стелила під ноги
орхідеї рожеві - обніжки пахтять чебрецем,
до шаленства, утрати свідомості, млості знемоги,
оксамитових доторків, райдужних спогадів щем.

Розоцвітно милуються небом напудрені сливи,
органзові черешні, весільні черемхи в саду.
Чом без тебе мені, наче веснам без сонця і зливи?
Потемнію ріллям без любові, зелом не зійду.

У смарагдовім озері мрій квітну білим лататтям
і нізащо ні з ким твою ніжність я не розділю.
Та чому ж кажуть, люди бувалі, що крадене щастя
не буває без сліз і печалі, гіркоти жалю.

Ланцюжок не порвеш, що плететься від серця до серця.
Щоб не сталось зі кармою світу є передчуття,
що планида яскраво нарешті обом усміхнеться,
зашумить водограєм, наповнить любов'ю життя.
03.05.2020р.

Серебріє ранню в небі ранок,
іній серебріє на гіллі,
а рогач-пастух отару ярок
схоронити хоче у імлі.

В гамазеї сонячного неба,
в ореолі променів ярких
заховати від усіх, для себе,
з викликом… Сіяючі зірки!

І, о диво, те йому вдається!..
Чи не так буває в білі дні?
Найчастіше перед носом в’ється
те, що ми шукаєм вдалині…

Маленьке плесо невеличкого ставочка
Гусей купає вдень, а вночі зорі,
Хлюпочуть хвилі, бавляться в пісочку
І гомонять тихенько з осокою.

Розхвилювались, розшумілись верби,
Як в пісні тій співається народній
В кінці високої крутої дуже греблі.
Чого б це раптом, може чують горе?

А, може просто вітер-розбишака
Як прилетить - розтріпує їм коси,
Поки вони не починають плакать,
Тоді на якусь мить і втихне трохи.

Лиш небо синє сонечком всміхнеться -
Зрадіють верби, плакать перестануть
І, як в люстерко дивляться у плесо,
Де віддзеркалює їх врода незрівнянна.

2018 р.

Я всі ночі не сплю,
мов палаю в котлі…
З кожним віршем лягаю на ноти…
Так страждаю й люблю,
як ніхто на землі!..
Й до сих пір сумніваюся: хто́ ти?..

24 січня 2007 р., Київ

«Русский мир» відригує війною,
Суть його зловісна і проста –
Ця орда лишає за собою
Вилюднені села і міста.

Не твори з диктатора кумира,
Бо впадеш замоченим в сортир,
Бо немає спину бузувіру.
Путін – це війна.
Але не мир.

Світе мій байдужий,
Чи ж я тобі рівня?
Чи можу тобі бути дружкою?
Чи царівною?
Світе мій жорстокий-
Сонце,вода і глина-
Кров за кров? Око за око?
Хрест на спину?
Світе мій спотворений,
Тобі припадаю в ноги.
Якщо ти і знищуєш наші корені-
Лиши хоч Бога.

Старий дідусь усівся на осонні.
Весна вступала у свої права,
Зазеленіла навкруги трава
І мухи вже літали напівсонні.
Закрив він очі та і задрімав,
Вдихаючи забуті аромати.
Схотілось йому просто подрімати,
Хоч весну з таким трепетом чекав.
Вже скільки їх в житті його було,
Та кожна з них жадана, неповторна
І відступала безнадія чорна,
І радістю в душі його цвіло,
Бо сподівався: як весни діждав,
То вже, напевне, далі буде жити.
Так не хотілось полишати світу,
В якому весь свій вік провікував.
В думках отих незчувся, як заснув.
Легенький вітер сивину куйовдив.
І час навшпиньки повз його́ проходив
Аби не обірвати того сну.
І раптом крик: - Дідусю! – Вже за мить
Старий зі сну зі свого стрепенувся.
«Хто розбудив?» - навколо озирнувся.
Аж то онучка радісна спішить.
На серці у старого відлягло.
В такому віці на душі тривожно
І вона крик не так сприймає кожний,
Як то у роки молоді було.
А та підбігла і букет в руці.
- Поглянь, дідусю, які гарні квіти!
- Так, так і справді гарні первоцвіти!
А де ж знайшла ти квіточки оці?
- Там за селом багато їх цвіте.
І я букетик швидко назбирала.
Як ви, дідусю квіти ці назвали?
Дідусь всміхнувсь на стрекотіння те.
- Сідай, онучко, трішечки посидь,
А я тобі все розповім про квіти.
Хоч не хотілось дівчинці сидіти,
Але взяла цікавість, вочевидь,
Над її непосидливістю гору.
Вмостилась хутко біля дідуся,
До нього тісно притулилася,
Поглянула запитливо: ну, скоро?!
Старий собі у вуса посміхнувсь,
Погладив нетерплячу по голівці.
Мабуть, таким був сам у її віці,
Але за ро́ки трохи призабувсь.
Та і неспішну мову розпочав:
- Сидів Петро святий побіля раю.
Він праведників лише пропускає,
Того, хто у житті гріхів не мав.
Так от, сидів він так біля воріт,
Аж раптом якийсь ангел прилітає:
- Там хтось ключі до раю підбирає,
Пролізти хоче, полишивши світ!
Петро від несподіванки аж встав.
Бо ще ж ніколи того не бувало.
Ключі ж від раю з рук його упали,
Він змоги підхопити їх не мав.
І полетіли ті ключі униз
Та по дорозі за зірки чіпляли,
Аж іскри в усі боки розлітали
І звід небесний раптом освітивсь.
Петро негайно ангелу велів
Знайти ключі, у небі підхопити.
Той кинувся услід ключам летіти,
Та зазівався, не перехопив.
Ключі на землю впали золоті.
Тут саме слідом ангел нагодився,
Схопив ту в’язку, але слід лишився,
За формою, немов, ключі оті.
А на тім місці квітка проросла
Теж на ключі апостолові схожа.
Тепер її побачить кожен може,
Якщо цвіте – то вже весна прийшла.
Ці квіти, як апостола ключі,
Що відкривають двері нам до літа,
Коли теплу ми можемо радіти,
А не сидіти, грітись на печі.
Тому і звем ми первоцвітом їх …
- Я зрозуміла: то ключі від літа.
Ніколи вже не рватиму ці квіти,
Нехай ростуть і радують усіх!

Ця любов -
то квітневий сніг:
несподівано.
І недбало...
На вербовий
весни поріг
мостить плечі
сніжок зухвалий.
І мовчиш...
А таки мовчиш! -
Гусне клопіт -
думок оскома...
Квітне персик...
Холодних бриж
попідтинню
жива утома.
А бувало:
біжиш до хмар
і рум'янці
на щоках ранку!
...Роздоріжжя -
меткий лихвар:
ця любов -
то чиясь коханка.

2020

Чорти карали кухарів нечесних,
Чорти карали кухарів нечесних,
Чорти карали ку -,
Чорти карали хар -,
Чорти карали кухарів нечесних!

А кухарі - вгодовані, дебелі,
А кухарі - вгодовані, дебелі,
А кухарі - вгодо -,
А кухарі - вані,
А кухарі - вгодовані, дебелі

Вони вогню, пателень не бояться,
Вони вогню, пателень не бояться,
Вони вогню, пате -,
Вони вогню, - телень,
Вони вогню, пателень не бояться!

З коцюбою стоїть один Чортяка,
З коцюбою стоїть один Чортяка,
З коцюбою стоїть,
З коцюбою один,
З коцюбою стоїть один Чортяка!

До нього враз Напарник прибігає,
До нього враз Напарник прибігає,
До нього враз Напар -,
До нього враз - парник,
Він тягне чималесеньку каструлю,
Він тягне із борщем густим каструлю.

"А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик,
А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик,
А ну, мерщій жеріть,
А ну, мерщій злодю -
А ну, мерщій жеріть, злодюги, борщик!

Чим інших годували, споживайте,
Чим інших ви труїли, загризайте,
Чим інших ви труї -,
Чим інших ви - ли, - ли,
Чим інших ви труїли, загризайте!

В холодну пору я не одягну
заквітчану тернову хустку синю.
Красою не прикрию сивину,
а пригорну до серця, мов святиню.

Та райдужна хустина осяйна
бабусі теж дісталася у спадок.
Міль не побила, вицвіла війна
тих китиць сонячних, мережки складок.

В голодомор її не продала,
вдягала кілька раз в житті до храму,
коли з коханим під вінець ішла,
дітей хрестила і ховала маму.

Хустина наш родинний оберіг,
усі скарби душі у ній вмістились.
На кожній квіточці біліє сніг
від дня народження і до могили.

В холодну пору я не одягну
заквітчану тернову хустку синю.
Красою не прикрию сивину,
а пригорну до серця мов святиню.


 
 




 

 
 

Проснувся Кінбурн з подихом весни
і рухом кришталевого повітря.
Дубів та сосен погляд заяснів
і сонце встало із південним вітром.

Коса втопає в щебеті птахів,
буяють цвітом дикі орхідеї.
Вони несуть із глибини віків
природні саги древньої Гілеї.

А пелікан, рожевий старожил,
злітає птеродактилем під зорі!
Він погляд назавжди приворожив,
легенди тінь у лазуровім морі.

Іще скриплять реліктові ліси,
покриті хмелем, папороті віттям,
та їх не обійшли скрутні часи
на зламі третього тисячоліття…

Я хочу зупинить чарівну мить,
аби минулого іще лунали ноти.
Скарбницю ми у змозі захистить,
оспівану великим Геродотом!

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг i з п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

У долині біля річки
На околиці села
Виросла собі вербичка,
Зелен-косу розплела.

Гарну та маленьку кладку
Хтось з місцевих змайстрував,
Хтось приходив сюди прати,
Хтось купатись прибігав.

І рибалки теж з"являлись,
Хтось щось може й упіймав,
Але більше похвалялись
Який кращий з них, мовляв.

Так минали дні за днями,
Та вербиченька росла
І долоньками-листками
Воду черпати могла,

Щоби личенько умити
Й підсталяти вітерцю,
З ним секретами ділитись
І радіти знов життю.

2020 р.

Місяця човник
на блідо-лавандовім небі
Чайні троянди
на обрії
втомлено в’януть
Ще один день
дотліває на попіл
на не́буть
Ще один рік
відлітає у безвість
у пам’ять

Ще одне сонце
одміряне долею
згасне
Валкою злив
хуртовин
і осінньої мжички
буднів і свят караваном
вервечкою часу
частка життя
помандрує у безмір
у вічність

Ниті основи
чекають на місяця човник
Матінка Макош
ховає у скриню сувої
Ляже рівненько
в рядочок
між завтра і вчора
світле сьогодні
де разом
навіки
з тобою

2020

Тривожна прийшла весна,
лякає коронавірусом,
та світ, що печаль пізнав,
у літо веселе вирушив.

Плането, жахи відкинь –
з бідою страшною справишся,
бо квітень такий дзвінкий,
як Відень епохи Штрауса!

Маестро добро несе
і вальсами, і галопами.
Вкраїно, багряне все
в блакиті святій потопимо!

Журбу і жалі спали –
розкішно розкучерявишся,
бо квітень такий смачний,
як Відень епохи Штрауса!

Маестро несе весну
і вальсами, і мазурками.
Натхнення крихке зміцню –
не буде сумним, затурканим.

Поете, жагу звільни –
на світ на увесь прославишся,
бо Квітень такий хмільний,
як Відень в епоху Штрауса!

04.2020

Холодний неочікуваний вітер
Весною залетів після тепла,
Розхилитав замерзлі голі віти.
Йому зраділа тільки ковила.

Бо покотила вже не пустоцвіти –
Розкидала насіння по світах.
Скрізь виростуть її бездомні діти
Й покотяться через поля і шлях.

Насіється багато ковиляччя,
Та батьківщини з них ніхто не зна.
Води і сонця – в землю корінняччя!
Не треба борона і борозна.

Розплоджується перекотиполе
Вже без вітчизни, роду і сім’ї.
Безбатченки, які не мають долі,
Яким чужі співають солов’ї.

У них немає маминої вишні,
Що зацвітає біло у саду.
Все замінили їжею і грішми,
Самі обрали радість і біду.

Їм не потрібні боротьба, майдани,
Злодійських поцілують сотні рук.
На них висять безрідності кайдани –
Байдужі, бо не знають щастя й мук

Активне сонце золотить церковні бані,
вдаряє променем одним у Божу ціль!
Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні –
докупи у одній руці оцій!

Ти гинеш після радості так по-дурному,
маленьким павучком сповзаєш по струні,
яку поранив Бог, яка клекоче громом
усіх чужих гріхів з тобою – у мені.

13 квітня 2000 р., Київ

Південний степ – ромашки бенефіс,
волошки трунок, чебрецю, полину,
а з материнки запахом покіс
чумацьким шляхом в саму душу лине.

Вечірній степ – казковий дивограй,
наповнений ущерть п’янким повітрям.
Шатро зіркове укриває рай
під охоронця молодого вістрям.

Південний степ – букет ефіру трав
і кольорів, і запахів, і стилю,
де острівки поміж зела́ отав
із ковили, у травні посивілі.

І жайвори́на пісня угорі,
і цвіркунів з цикадами концерти,
а солов’їне соло в дивогрі –
із гаю розставляє всі акценти.

Південний степ – дарунок із небес,
що незрівнянний у своїм розвої
довершеності. Чудо із чудес,
уволю дай надихатись тобою!

Кохання – то безцінний Божий дар
І, коли двоє на землі кохають,
Вони життя по іншому сприймають,
В полоні оба тих любовних чар.
Їм і зірки сіяють лиш для двох,
І квіти квітнуть, і веселка грає,
І річка пісню весело співає,
Адже в серця їм вклав кохання Бог.
Та скільки у кохання перепон,
Що їх вони не хочуть помічати,
Які, часом, не здатні подолати,
Немовби кимсь встановлений закон.
Не Богом звісно, а лише людьми,
Які з причин, лише для них відомих,
Перепиняють шлях коханню тому
Та ще й кричать: « Ату його! Візьми!»
Віки й віки, доки існує люд
І почуття подібне виникає,
Завжди комусь воно та заважає
І він береться учиняти суд.
І знайде сотні, тисячі причин,
І ще мільйони дрі́бненьких зачіпок
Аби скоріш зліпить посмертний зліпок
Тому, до чого неспроможний він.
Сюжет, який уже віки живе,
Мільйони раз повторюється різно.
Кінець завжди печальний, навіть, слізний,
Та що на світі цьому є нове?
Бува, поплачуть люди - то ж не гріх,
Коли таку історію почують,
А потім йдуть й закоханих мордують,
Бо не спитались, бачите, у них.
Якось сидів із вудкою в руках.
Я над рікою. Риба не клювала,
На черв’яка уваги не звертала.
І поплавець метлявся на хвилька́х,
Виблискував своїм червоним боком.
А я навкруг, тим часом, позирав,
На тиху річку і широкий став,
Чекаючи із нетерпінням, доки
Якаясь риба знайдеться дурна
І черв’яком поласувати схоче
Вслухавсь, як хвиля стиха берег точе
Та набігає по одній одна.
І очерет високий навкруги
Аж у воді тупцюється під краєм,
Шось шелестить та раз по раз киває,
Ховаючи обидва береги.
І я згадав історію одну
Наскільки давню – чи й було – не знаю.
Та як почув так і розповідаю.
Так от колись в далеку давнину
Обіч якоїсь річки степової
Було-стояло зразу два села,
В однім козацька вольниця жила,
Аул татарський здавна був з другої,
З південної, як кажуть, сторони.
Ви ж знаєте – татари з козаками
Постійно майже були ворогами.
І тут не відрізнялися вони.
Лише ріка їх трохи і мирила,
Щоб не зійшлися в смертному бою.
Та часто понад річкою тою́
Слова образ на той бік говорили.
Доходило, бувало й до крові́:
То то, то ці у гості завітають
І вже, дивись, покійників ховають
Ті, що і ще лишилися живі.
І жив в селі козацькому Степан,
Ще молодий безвусий козаченько,
Він був один у своїх батька й неньки,
А батько в нього – справжній отаман,
Тож хлопця вчив і шаблею махати
І вміло гарцювати на коні.
Йому уже і вулиці тісні,
Йому б у степ широкий вільно мчати.
І він весь день у хаті не сидів:
То шаблю точить, то конем гасає,
Та все собі суперника шукає,
Хто б з ним на шаблях битися схотів.
Якось одної жаркої години,
Упрілий весь від шабельних забав,
Він до ріки умитися помчав.
Загнав коня у воду по коліна
Стрибнув з коня, як було, у штанях,
Змив сірий пил та з ним і піт солоний,
Набрав води напитися в долоні,
І враз завмер, аж подив у очах,
Бо на тім боці дівчину узрів.
Чорнява, теж на нього поглядала,
В руках якогось глечика тримала.
Кінь вже напивсь, до берега побрів.
А хлопець все стояв, та все дивився.
Вона також не зводила очей
Чорніше зачарованих ночей.
І час для них, неначе, зупинився…
З тих пір вони стрічалися щодня:
Вона ішла із глечиком по воду,
А він кидав усі заняття й ходу
До річки гнав змокрілого коня,
Стрибав у воду і стояв, дививсь.
Він на однім, вона – з другого боку.
Стояли довго мовчки, бува, доки
На березі б хтось третій не з’явивсь.
Не розмовляли, боячись злякать
Ту мить якої довго так чекали.
Вони не говорили, а кохали.
Їм Божий дар цей удалось спізнать.
Їм так хотілось злитись удвох
В міцних обіймах, поцілунках довгих,
Але не бу́ло у них такої змоги
І в тому винен був зовсім не Бог.
А на шляху стояла їм ріка.
Не та вода, що їхніх ніг торкалась
І зайчиками весело всміхалась,
Та мчала десь грайлива і легка,
А та ріка, що живиться з крові́,
Що ненави́сті ручаї вбирає
І лише помсту почуттям вважає,
Щоб викликати почуття нові.
Тож їм судилось тільки споглядать,
Вдивлятися у образи кохані
І шепотіти клятви полум’яні
Та десь у серці глибоко ховать
Той Божий дар. Аби ніхто на світі
І здогадатись, навіть, не посмів.
І він в душі вогнем пекучим тлів
Хоч міг усе навколо освітити
Їм на шляху стояло геть усе
Що їх народи здавна розділило
Вони кохали. Як вони хотіли
Побути разом! Та ріка несе
Нестримні води. Їх не зупинити,
Як не спинити ворожнечу ту
Криваву, темну, а, проте, святу,
Як всі навколо звикли говорити.
Що їм лишалось – мовчки споглядать
І говорити подумки про щастя
Або обом у тую річку впасти
Аби вона могла їх поєднать.
Якось вони так справді і вчинили,
Як люди бігли, щоб зловити їх
І покарати за великий гріх -
За те, що закохатися посміли.
Упали разом мовчки у річку
І їх вода миттєво підхопила
І в глибині ,сховала не пустила,
Дала і щастя їм, і смерть легку.
Тіла їх люди так і не знайшли.
Вони щоправда довго й не шукали,
Знов через річку трохи покричали
Та і до осель розгнівані пішли.
А скоро, де кохані ті стояли,
В воді якісь рослини проросли,
Високі і гнучкі вони були
І все щось один одному кивали.
І розросталися по берегах,
Все далі й далі входили у воду,
Та подолати річку було годі,
Хоч береги усі в очерета́х,
Бо саме так рослини ці назвали
Ті, хто кохання юне погубив.
А я сидів на очерет глядів
Й легенда ця на пам’ять мені спала.

Тільки Кіт із хати -
Миші у танок,
Подихом свободи
віє кожний крок,

"Валер'янку, Коте,
споживай під стейк,
Залюбки танцюєм
ми
Мишачий Брейк!
Цілу нічку будем
хвацько танцювать..."

Стіни халабуди
трішечки тріщать!

Котик у садочку
писок заховав,
Дивиться уважно
на веселий бал.
Мерехтіння масок,
ритму буйний шквал,
Кіт у балаклаві
проникає в зал,
Кіт Мишей не ловить,
у Кота кураж,
Гопака танцює,
рве підбори аж!


2020 рік

Італія, Флоренція, зима.
Бокаччо пише свій Декамерон.
Чума, від літер користі нема -
Хвороба не лікується пером.

І хліб уже не тіло, а харчі,
І Кьянті - суміш оцту і води -
Уже не кров, і линуть уночі
Вогні слідами хресної ходи,

Горять казарми, ринок і кабак,
Рефрижератор площею повзе -
Містяни економлять на гробах.
Зачинено аптеку і музей,

Відчинено борделі, храми теж,
Будинок божевільних і тюрму.
На сторінках газет і соцмереж
Завзято обговорюють чуму.

На барахолці ліків дефіцит -
Свята вода, часник, інтерферон,
Статистика нових сягає цифр.
Бокаччо пише свій Декамерон.

На вулицях макабр і маскарад,
Під масками не пізнаєш людей,
Уже не розбереш де кат, де брат,
Де факт, де фейк, де елін, де юдей,

Повітря обмаль, кисню на ковток,
Новин - і тих нема: з недавніх пір
Трансляції публічних молитов
Заполонили радіоефір.

Але зима проходить, і крива
Виходить потихеньку на плато,
З бетону пробивається трава...
Але цього не відає ніхто.

У соцмережах мертві сторінки
Покинуті, німі й напівпусті,
І так і недописані рядки
Ніколи не прочитаних постів,

У місті сморід, у провулках дим,
Клюють асфальт охлялі горобці,
Лише Бокаччо, сивий і блідий
Виходить з брами з книгою в руці.

Він мружить очі, витирає піт,
Що котиться краплинами з чола.
Він вижив, він один на цілий світ
Не захворів. Мабуть, антитіла.