Жінки красиві втомлюють мій зір
І білий світ затьмарюють собою, –
Коли зближався з гарною на спір,
То розчинявся в ній перед юрбою.
Мов безвісті, відразу пропадав
Не лиш для інших, а також для себе, –
Отак, буває, покидає, став
У пошуках річок бурхливих лебідь.
Повік звабливе спокушає нас, –
Тому захопленням у бран втрапляєм,
Коли вони, з’являючись нараз,
Усе, що хочуть, від невільних мають.
07.09.25

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

 
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
 
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, о Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Не ріж цибулю кільцями, не чисть виноград
Омріюй бананові слайси, не облизуй край пирога
Якщо годинник сонячний узимку нікчемний
Знай, погода є причиною ефекту
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Кинь горох у воду, воду на огонь
У пивниці лежить жінка, у нїй лезо ножа
Тягни молоток, здіймай ту кирку
Відганяй страхи свої пого-стіком
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
О Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще день висить на сонця цвяшку.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.

Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
Відчинить тихо двері храм дощу.

06.09.2025

Каже батько: годі, сину!
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину,
Боже ж зранку, всім по чину!

06.09.2025р. UA

І уявити не можу
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
06.09.25

Мене жене гостроконечний сніг,
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.

Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
І вмить стає тілесний і античний.

Ніщо в мені не спинить цей політ,
Цю манну, що спадає ледь відчутно,
Ту, що дарує цей тендітний цвіт,
Який за комір потрапляє чуло.

Мене женуть списи жахних снігів,
Вони мене прохромлюють, мов тура.
І сиплеться завія із віків
На мене, як на флейту трубадура.

11 грудня 2023

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

1
Ця ніч,
зла ніч -
зліт Зла!

І чорнота
із-зусебіч
наповза!

Але якщо,
доля моя
в вишині -

ті, що вгорі,
зір зупиніть
на мені.

Приспів:
Але якщо
Доля моя в вишині -
ті, що Вгорі
зір зупиніть
на мені!

2
А клята ніч
усе ніяк
не мина!

Одна вгорі,
і унизу -
пелена!

Поміж димів
і марних слів
голова!

І навкруги
лише війни
трясина́.

Приспів:
То як були
потрібні б ми
вишині -
чи небеса
чорніли би
в далині?!

3
І вже нехай
ми тут усі,
які є!

Та в мряці злій
достоту сил
не стає!

То хай вгорі
займаються
ліхтарі!

Бо довга ніч!
Не дотягти
до Зорі!

Приспів:
Мій Ангеле,
лети сюди -
у вогні.
Перекажи
від Бога щось
і мені!

2025

Життю радію, мов дитина,
І щиро тішуся щодня,
Що в хату пнеться без упину
Моя турботлива рідня.
Найближчим людям небайдуже
В яких умовах я живу, –
Що тре робити швидко й дружно,
Аби лишався на плаву.
Щоб в облюбованій хатині
Я мав утіху від життя,
До мене в гості йде родина
І відступає самота…
05.09.25

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що народжуються в тиші,
і тільки там вони живуть.

Для чого витрачати час
на слова,
які, як дим, розвіюються в повітрі,
бо окрім мене ніхто їх не збере,
ніхто не збереже.

Чому співає вітер,
коли для всіх він виє?
Бо я чую в його подиху мелодію,
а інші — тільки шум.
Бо я ловлю його шепіт,
а світ закриває вуха.

Чому веселка водограєм виграє,
коли для інших — просто дощ іде?
Бо для мене то — кольори душі,
струни небес, що грають разом зі мною.
А для них — лиш мокрі вулиці
та поспіх під парасолями.

Чому хурделиця і буревій?
А в серці — пломінь весняних днів…
Я ношу його тихо,
як жар у долонях,
як світло, сховане під повіками.

Це мій шлях,
мій ритм,
мій соул, що звучить усередині.

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що співають тільки в мені,
і цей спів — лише мій.
04.09.2025

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Карнавал понять і візій

За Супоєм - села, снива...
Розпросторився екран.
Я шукала в буднях диво -
І обходила бур'ян.

Викидалися на берег
З океану слів кити.
Віршували сизопері,
Дзявкав лис до хрипоти.

Пера сипались лелечі,
Блискотіли плавники.
Нахиляла срібний глечик,
Цебеніла кров з руки...

На піску в холодній піні
Між лускою - самота,
Я - окремо від опіній,
Поливаючи кита.

Закидає ветхі снасті,
Цмулить пепсі дідо Ох,
Плинуть рибки різномасті,
Мох скиртує скоморох.

Карнавал - понять і візій.
Марнослів'я мармелад.
Я обрала ліпшу з місій
Серед руху кавалькад.

2025
оновлена авторська редакція

За вікном зима,
За вікном зима
Зі снігами.
А тебе нема,
А тебе нема,
Мій коханий.

Відцвіла весна,
Відцвіла весна,
Мов та вишня.
А тебе нема,
А тебе нема
Дні і тижні.

Літо відійшло,
Літо відпливло,
Відбуяло.
Рук твоїх тепло,
Губ твоїх тепло
Пам"ятаю.

Хризантеми цвіт.
Хризантеми цвіт
Кличе в осінь.
А я стільки літ,
Жду я стільки літ
Тебе й досі.

2025 р.

Ці марення і візії природи
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.

Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
Впіймавши лиш вигадливий абсурд.

Фантазія, настояна на спирті
Стрімких снігів і навісних вітрів,
Несеться полем у нестримнім спринті
І падає в безмежності морів.

9 грудня 2023

Московія у ті часи росла.
Мов ракова пухлина розповзалась.
Земель собі в Європі нахапалась,
Уже й до Польщі руки простягла.
Упхавши Казахстан за дві щоки,
На Індію вже хижо позирала,
Хоч Англія в той час там панувала
Та москалі вже мріяли – «поки».
А про Сибір не варто й говорить.
Вона ж бо конкурентів там не мала,
Отож усе хапала і хапала
В надії хоч колись перетравить.
А руки загребущі вже тяглись
За море далі. Берінг постарався,
Уже і до Америки дістався.
Слідом авантюристи подались.
Займалися тим самим, що в Сибіру:
Місцевий люд взялися обдирать,
Аби примусити на себе працювать
Та хутряного полювали звіра.
То тільки у москальських казочках,
Яка у них історією зветься,
Аборигенам гарно так живеться
При «благородних», «щедрих» москалях.
Вони ж бо не англійці, не французи,
Не німці і колоній в них нема.
І «марку» та Московія трима:
Приходять москалі туди, як «друзі».
Насправді ж, на Алясці москалі
Місцевий люд і гнобили, й вбивали.
Ті неодноразово повставали,
Через нахабний той грабунок злі.
Та москалі нікого не жаліли,
Стріляли непокірних, бо ж у них
Були гвинтівки проти луків тих.
Не знати скільки й тисяч перебили.
Із алеутами, тлінкітами вони
Велися так, як із народами Сибіру –
Їх обдирали, наче справжні дикі звірі,
Вбивали, навіть не питаючи вини.
А ще й хвороб з собою різних привезли.
Від них в туземців не було імунітету.
Десятки тисяч з того канули у Лету.
Тож москалі ще й цим «прославитись» змогли.
Їх не цікавило міста побудувать,
Вони дороги не збирались прокладати.
Їм би хутро знайти, каланів вполювати
І можна в стелю уже, лежачи, плювать.
Тож на Алясці збудували кілька міст
Вздовж узбережжя, ще факторії та форти.
А розвивати край їм було не охота.
Не, як господар москаль вівся, а як гість.
Оскільки там лиш «гостювали» москалі,
Ні господарства, а ні міст не розвивали,
То у іспанців часом хліба купували
У Каліфорнії. Схотілось їм землі
Іще й тієї, щоби хліб собі ростить.
Тож припливли і свій Форт Росс там заснували.
Тут обробляти вони землю планували.
Та ж москалі не люблять на землі робить.
Іспанці скоса позирали лиш на те,
Адже ці землі вони власними вважали,
Та з москалями загризатись не бажали.
А в москалів хліб поганенько щось росте.
Вони ж хотіли хліб в Аляску постачать,
Аби на тому гарні гроші заробити,
Та не змогли й свою роботу окупити
За увесь час, що спромоглися там стирчать.
Та і Аляска при «господарях» таких
Прибутку зовсім москалям тим не давала.
Туди Московія лиш грошики вкладала,
Не сподіваючись, що знов повернуть їх.
Та і вкладала – то, мабуть, не зовсім так.
Бо ж з тої суми, що для неї виділяли,
Дві третіх йшло на петербурзьких чинодралів,
Яких в Аляску не заманиш ту ніяк.
Там москалів не так багато і було.
Бо кріпаків туди московських не пускали,
Дворяни лише по Європах гарували.
То звідки б там оте населення росло?
Отож, Аляска, як валіза їм була
Без ручки – жаль і кинути, неначе.
Та і тягти?.. В тім перспектив ніхто не бачив…
З людей розумних. Та ж Московія жила
Лише «вялічієм» - не розумом. І тому
«Валізу», очі витріщаючи, тягли.
Вони б «нагарбаного» й «п’ядь» не віддали,
Згноїли б, та не поступилися нікому.
Та ж час іде і та Московія росте.
Уже Центральну взялись Азію скоряти,
Щоб аж під Індію землі собі набрати.
А тут з Китаєм зачепились, як на те.
Обмахлювали і примусили Китай
Далекий Схід і Забайкалля їм віддати.
Вони і тут не устигають грабувати,
Куди тягтися ще й у той заморський край?!
А тут із Англією зовсім на ножах.
Захоче, клята, зможе легко відібрати.
А хто спроможеться ті землі захищати?
Тож ситуація така, що просто жах.
Розумні люди царям радили тоді,
Що ту Аляску треба би комусь продати,
Щоби хоча б якусь копійку вторгувати.
Бо, коли візьмуться англійці, буть біді.
Але царі москальські впертими були:
Збирали предки, а ми маєм роздавати?
Поки живий, ніколи тому не бувати!
Та час прийшов – Форт Росс спочатку продали.
Іспанцям думали та ті ж бо не дурні.
Чого за свою власність мають ще й платити?
Візьмуть задарма, як підуть москалі звідти!
А москалі у Форті вже рахують дні.
Усе ж швейцарцю землю всучили оту
За тридцять тисяч та і то не всі одразу.
Колись віддасть. Він же порядний, не образить.
Та чи оддав – про новину не знаю ту.
А скоро Кримська розгорілася війна.
Москалі думали Туреччину здолати
І всі Балкани із протоками забрати.
Та повернулась по інакшому вона.
Нахабство москалів вже всіх дістало,
Бо ж вони пхали носа скрізь, куди й не слід.
Тож об‘єднався проти них нормальний світ.
Англійці разом із французами напали
На москалів. І зрозуміло стало всім,
Що та Московія лиш силою хвалилась,
Бо після перших же ударів повалилась.
Війна прийшла тепер до москалів у дім.
Про Севастополь скрізь горлають москалі,
Як героїчно вони місто боронили.
Та ж у Криму весь флот і армію згубили
Із адміралами своїми на чолі.
А ще ж англійці під Архангельськом були
І Петропавловськ-на-Камчатці штурмували.
Аляску, правда, в ту війну не зачіпали,
А то би запросто всю захопить змогли.
Микола Палкін від новин тих дуба дав.
А Александр був доволі тямковитий
І зрозумів, що щось потрібно з тим робити.
Отож реформи він проводити почав.
Велів між іншим і Аляску ту продать.
Хоч якісь гроші будуть, що дарма тримати?
Взялись англійцям спершу те пропонувати.
Та тим свойому б «господарству» раду дать.
Тож до Америки звернулися тоді.
Та б і не проти. Та війна якраз почалась,
Де за майбутнє Південь з Північчю змагались.
Тож не до того. Та москаль чекав, сидів.
І дочекався. Як закінчилась війна,
То до питання того повернулись знову.
Тепер уже була Америка «готова».
Зуміла грошей накопичити вона.
Поторгувались та й зійшлися у ціні.
За сім із хвостиком мільйонів зговорились.
Ще москалі, говорять, навіть, ухитрились
І хабаря на лапу дати. Так чи ні?
Того не знаю. На Алясці москалі
Про то не знали. Тому дуже здивувались,
Коли про те, що вони продані, дізнались.
Але кому вони потрібні взагалі?!
Москві Америка всі гроші віддала,
Хоча в Московії ніхто їх не побачив.
Тож говорили поміж люди, наче
Та шхуна, що ті грошики везла,
Десь затонула. Й грошики тю-тю.
Мені здається, що їх просто розікрали,
Всі чинодрали по кишенях розіпхали,
Бо вони геть всі казнокради по життю.
Що ще цікаво. Коли москалі
Форт Росс продали, через кілька років
Там золота знайшли за кілька кроків.
І «лихоманка золота» на цій землі
Розпочалася. Та від того москалям
Лише оскома через такі втрати.
Могли би бути в золоті, багаті.
А мусили дивитись звіддаля.
А далі – гірше. Москалі пішли
З Аляски – не змогли її пожерти,
П‘ять доларів за кожен кілометр
Вони з американців узяли.
Не встиг москальський вивітритись дух,
Як на Алясці золото знайшлося.
І знову москалям тим довелося,
Роззявивши роти, ловити мух.
Здається, Доля насміхалась з них.
Чи вона, може просто не хотіла,
Щоб москалями ще і там смерділо.
Тож копняками й виштовхала їх.
Аляска, бач і нині процвіта
У піку теж багатому Сибіру,
Що з москалями зубожів допіру.
Багатим із багатством тим не став.

Не буду більше сперечатись,
що для кохання важить час.
Про те хай думають дівчата
і хлопці… Але кожен раз
я відкриваю таємницю
у тих стосунків течії:
любов – палаючі зіниці.
Її зіниці і твої!

Тато сина обіймав,
Тепло в щічку цілував:
"Сину мій, рости великий,
Усміхайся сонцелико!
Славний будеш богатир,
Ти мені, синок, повір,
Станеш воїном ти грізним -
Захистиш нашу Вітчизу.
Жде тебе безліч шляхів,
Та вертайся до батьків,
До Вкраїни, де родився,
І ходити справно вчився,
Де сказав вперше: "Матуся",
Я за це, синок, молюся..."

І ясніли оченята
Як горнувся син до тата.

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Солом'яне золото

Я б не сказала, що холодно,
швидше — осінній гештальт.
Синь і солом'яне золото,
шерх кукурудзяних шпальт.

Проситься літо за Кибинці,
джмеликів сипле — на гріш,
плутає літери, китиці
легіт левад, роздоріж.

Хочеш — лишайся на пасіці,
смажить картоплю дід Ох.
Сонячні кролики ластяться,
глечик на ґанку — «торрох!».

Вірю в закони ймовірності,
чакри очищені, плин
понад ножами і ніжністю
тигрових лілій, жоржин.

Згадую плахти, мережива,
мандри у Лохвицю, степ.
Стисли умовності межами,
осінь відкрила вертеп.

2025
оновлена авторська редакція

Не забарилась панна, то ж прийшла
у чудернацькій сукні вересневій.
Через плече химерна сумка-клатч.
Одежа, ніби знята з манекена.
А туфлі модні з жовтим ланцюжком,
і цокають легкі підбори вправно.
Злетілись серпокрильці табуном,
але у вирій їм ще, мабуть, рано.
Сполохані від панської краси
кружляють навсебіч у неба висі
і досхочу купаються в ясі,
для вирію набратись їм би сили.
Радіє осінь володінню знов,
Допомагає вересень завзято,
не має часу для пустих розмов.
То ж осінь теплотою поки платить.

Сьорбнула я біди чимало,
не віриться — «зурочив хтось.»
Що мало статися, те сталось,
що мало бути те збулось.

В собі копатися не буду,
шукати винних не берусь.
Невже зробили ляльку-вуду
голками втикану комусь

лише за те, що особлива
і не така, як дехто хтів?
Пісні народжуються з дива,
вінки сонетів з ревних слів.

Любов'ю грішною, святою,
освітлюю негожі дні,
ховаю сльози за стіною,
як непереливки мені.

І вірю в те, що все минеться,
мов чорна хмара промайне.
Пригорне Бог до свого серця,
незламну долею мене.

Пройдуть печалі люті зливи
в душі згорьованій моїй,
і блисне сонце прозорливе
на кінчиках вологих вій.

І буде все, як я захочу —
фата весільна й білий вальс,
медових снів сливові ночі
благословенні повсякчас.

03.09.2025р.

Притулюся до твого живота вухом,
щоб розчути далекі звуки,
як божественну музику, буду слухати
грядущого серця стукіт…

2025 рік

Завжди чогось не вистачає
І перебір завжди чогось, -
То в небі птиць усяких зграї,
То в перельоті крук, чи дрозд.
Уже давно нема балансу
В художній творчості моїй,
Бо щодоби пишу романси,
А п'єсам - зась у їхній стрій.
Летять у світ ліричні твори
Отак, я знаю, недарма, -
Коли чогось безмежне море,
То краплі іншого нема...
04.09.25

Стілець вибвають з-під ніг
Та так, що ти ледве встигаєш
Ступить на небесний поріг.
Луна пронесеться над гаєм.

І як же писати, творить,
Коли навіть столу немає?
Така зачарована мить
У вічність загляне безкраю.

Стоїш серед степу один,
Шукаєш стілець, як рятунок.
І хтось принесе із годин
На небі настояний трунок.

Ти вип'єш його аж до дна
Й сп'янієш навік, як заклятий.
І скосить невинна вина,
Повівши нечутно на страту.

8 грудня 2023

Нестерпно, Всевишній, нудьгую
за радістю дихати щастям,
за тим, кого згадую всує
на сповіді перед причастям.

За світло розкішними днями,
що небо стелили під п'яти,
спливали у даль журавлями
від рідних дерев пелехатих.

Сумую за піснею мами,
що душу виймала назовні,
і за кольоровими снами,
блаватами місяця в повні,

що срібним серпанковим глеєм
загоює всесвіту рани,
а ще за твоєю душею
страшенно сумую, коханий.

І згадую, як було гречно
плекати надії духмяні —
безсоннями беззаперечно
розбурхую спогади давні.

17.08.2025р.

Мені здається часом, що солдати,
Які з кривавих не прийшли полів,
В блакитне небо вознеслись крилато,
Перетворились в білих журавлів.

Вони і дотепер з часів далеких
Летять і озиваються до нас.
Чи не тому, ми, дивлячись на небо,
Із сумом замовкаємо не раз?

Стрій втомлений в туманні далі лине,
У небі дня, що догорає сам.
Є проміжок малий у тому клині.
Можливо, це - для мене місце там?

Настане день, і в зграї журавлиній
Я попливу кудись у сизій млі,
Із-піднебесся, з окликом пташиним
до тих, кого залишив на землі.

01.-04.2023 року
Україномовна версія

Співана поезія відео

 
атож-бо день руйнує ніч
ночі ділять день
чи ховайся чи біжи
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік ей
 
шукаємо радощі
риємо ще скарби
не відкликати минулий біль
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
 
всякий любить мою бейбі
всякий любить мою бейбі
їй се
їй се
їй се
їй се в кайф, ей
 
найду я острів у обіймах
берег у очах
ланцюг обійм очей невіра
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся о
ей ей-єй
 
утримуй сцену щотижнево
день у день і щогодини
уперед ушир углиб
 
проривайся на інший бік
проривайся на інший бік
проривайся проривайся
проривайся
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 9 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.


Пензликом рудавим
фарбувала Осінь
павільйони, лави,
чайники безносі,
зупиняла кішку —
невимовно чорну,
розсипала фішки,
слухала валторну,
листям прикрашала
зонт і каруселі,
майталала шалі
на фотомоделі.

Стомлена, голодна,
втислася в автобус.
В лісі — хата, бодні,
містечковий глобус.
Дочки дрібнозубі
не чекали мами,
вішали на дубі
грибників панами.
Насушили глоду,
стригли зайця, білку.
Їм у лісі зроду
вузько, прісно, мілко.
Старша хоче в Суми,
менша — на Хрещатик.
Обступили — думай,
як нас вдовольняти.

Розіслала Осінь
давні адамашки.
Середульша просить
светрик, як у Дашки.
На осонні сіла,
думала з годину:
чи продати діло,
позолоть, хатину.
Їжачиха чмиха:
— Ти не плач, не варто,
он у мене лихо —
загубилась Марта.

Висохлим осотом
Осінь йде до ставу,
візьме під відсоток
всі багатства ґави.
На кущах — вологі
сіті-павутини.
В осені для йоги —
зранку ні хвилини.

2025
оновлена авторська редакція

Всміхається великий сонях
Ще своїм цвітом запізнілим,
Голівку поверта за сонцем,
Хоча уже минуло літо.

Промінчики він ловить теплі,
Купає в них пелюстки жовті.
Коли дощем заплаче небо,
То не боїться. не намокне.

Стріпне краплиночки прозорі
З пелюсток, наче з парасолі.
Хоча один зостався в полі,
Радіє світу жовтий сонях.

2020 р.

Усамітнення вечірні
Зазвичай приносять зиск, –
Серце б’ється рівномірно
І стає стабільним тиск.
Вже без помочі цигарки,
Віршам змісту надаю, –
Букви сіються на аркуш,
Наче зерна у ріллю.
Душу тішить гарний настрій
Від написаних рядків, –
Од відчутних рухів щастя
В повній тиші вечорів.
03.09.25

Танцюють порожні віки.
Всміхається маска в загрозі.
Простягне подібність руки
Сатир у вигадливій позі.

В палкому натхненні спектакль
Розігрує хтось у абсурді.
В нім кожен намічений такт
Звучить, як оголеність суті.

На сцену зайдуть кістяки,
Актори, яких не чекали.
Ці долі лихі жебраки
Зіграють на арфах печалі.

8 грудня 2023

Віщувала заграва вітер
У багрянім захо́ді сонця.
Зачиняли бутони квіти
І згасали в хата́х віконця.

Прохолода, така приємна,
Денну спеку заколисала.
Ще хвилина – і стало темно,
Ніч осіння на вахту стала:

Повела навпростець у хмари
Сни-вітрильники кольорові –
І рясні́ маяки стожарів
Засвітилися пурпуро́во.

У минулім зостались літа
Феєрверкові зорепади...
А душа так воліє жити
І приймати планет паради.

Вересень 2025 року

Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.

Приспів:
Малює день тебе й мене.
Веселка фарб ясна, грайлива.
Хоч літо – літечко мине,
Та ми у днях ідем щасливі.


Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
І танець фарб швидкий, красивий.

І щастя вишиває птах
У неба й літа на узвишші.
І я вдивляюсь пильно так,
Вгадати хочу колір тиші.

02.09.2025

Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
Недаремно довго вірив,
Що життя не відцвіло, -
Ти моя найкраща ліра
І натхнення джерело.
02.09.25

Роки пролетіли, а ми й не жили –
усе залишали на потім…
Замісто ромашок – вінок з ковили
і купа сумних анекдотів…

Думками багаті – у завтра ішли,
не дивлячись майже під ноги.
Не зчулися, як в чагарі забрели,
із битої збились дороги…

І інших не гірші, і не з байстрюків,
і змалку зростали бійцями…
То чому ж останні десятки років
блукаємо все манівцями?

А поле донині орали чиє,
ішли за чиїм ми обозом?
Потрібно усюди плекати своє,
на свій покладатися розум!

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживлення" ліричних героїв застосовано нейромережу Google AI Studio, для генерації відео із зображень.

Фіолет

Достигли сливоньки-угорки,
На верховітті - без числа,
Бери драбину, лізь угору,
А хтось ряденечко прослав -
І трусить дерево безжально,
Збирає в кошик фіолет.
Як осягають образ дальні -
Не знає способу поет.

Нуртує вир асоціацій.
Слова - ре'ях, лілея, хміль...
Кайф деміурга - сад і праця.
Приходить Слава нізвідкіль.

Стрибає Цахес безталанний,
Лепече вірші, входить в раж.
Тусівки знаних, бали, клани,
Приміряв ослик фрак, плюмаж.

Сюрреалізм, дими кальянів.
Малюєш курс, лаштуєш пліт.
І розчиняєшся в нірвані,
І пломенієш серед віт...

Летять сороки, п'яні бджоли,
Презирно глипає німе...
А ти собі співаєш - соло -
Між тими, хто ні бе, ні ме...

Нарешті чуєш вигук: "Браво!".
"Був за наставника Тагор" -
Ти гордо скажеш тій ораві,
Яка запрошує у хор.

2025

О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.

Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Тож чимчикуй! Мені тебе не жаль.

В сумному підземеллі, в темнім льосі
Померли сподівання всі мої.
Я зустрічаю рятівницю осінь,
Що розфарбує парки та гаї

У жовтий колір вічної розлуки,
Довіри до фантазій та химер.
Ніхто мені вже не зігріє руки,
Нема тепла і ніжності тепер.

Холодна осене! Твій подарунок
Так монотонно стукає у скло.
Я дякую тобі за поцілунок
Не у вуста знекровлені. В чоло...

Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.

До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Читає тут ненависті урок.

Відірваний від світу, наче в'язень,
Говориш ти кудись у далину.
І хто розоре, розірвавши м'язи,
Цю нескінченну дику цілину?

8 грудня 2023

Село накрила чорна ніч,
сховала в темряві
від дронів.
І тільки сиві мої скроні
світили в сорок вольт і сорок свіч
в моїй без електроструму хаті…

Бомблять нас вороги пихаті.
Бомблять і ті,
що за Росію
в Європі, Штатах,
чи будь де,
що бачать в Сатані
Месію,
який на всіх оте кладе,
які ще прагнуть
зиску мати
з того, що загребе пихатий…

Я ж ціллю в темряві лежу
і чую:
смерть літає поруч,
і бачу:
ворог заорав межу
у танку,
не за плугом – Орач.
Межу святої України,
святого раю на Землі,
де Землю
поглядом дитини
дорослі бачать
і малі…

О, людство стомленого дому,
не дім літає,
домовина:
Земля помстилася
за втому,
і в тому ти,
людина,
винна.

30.08.2025

Із Бориса Заходера

Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Часом блукаємо ми у хао́сі, –
нелад і темрява геть навкруги;
та не дають заблукати нам зовсім –
мордочка, хвіст та чотири ноги!

В хащах полюють на нас, як на здобич?
Нам не страшні будь-які вороги,
бо підбадьорюють: «Друзі, ми обіч!» –
мордочка, хвіст та чотири ноги.

Й навіть коли тобі тоскно до дрожу,
лізеш на стіну від туги й нудьги –
краще за інше завжди допоможуть
мордочка, хвіст та чотири ноги...

Трішечки м’яса та трішечки каши
(тобто – не треба влізати в борги),
пілка в куточку... І ось вони – наші,
мордочка, хвіст та чотири ноги!
ааааа
(2025)

Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.

Вже завтра нечутно
у зелень узутий
невловлений смуток
прийде до дверей
й націдить попутно
в серпневі здобутки
злотавий й незбутий
осінній єлей.

Останній день літа.
До осені мита
ще можна прожити
безмежжя тепла.
Дивитись привітно
на в’янучі квіти
і щиро радіти,
що осінь прийшла.

31.08.25

Задивився Вересень
У прозору воду,
Наче у люстерочку
Бачить свою вроду.

Кучерявий рудий чуб
І чоботи жовті.
Милувався, що й забув
Привітати Осінь.

Від сорому збагрянів,
Опустивши очі.
-Ненавмисне, не хотів, -
Вибачення просить.

Таки Осінь-матінка
Простила синочку
Та подарувала ще й
Вишиту сорочку.

2016 р.

В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Збайдужіння з’явилася в них
Одночасно із болями в грудях, –
Стало менше написаних книг,
Стало більше пихи й словоблуддя.
Додалося ще згадок і снів
Про години подружнього щастя,
Коли мав наяву, що хотів
І по інших очима не шастав.
Промайнули, мов коні баскі,
Наші радощі безповоротно, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні…
01.09.25

Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.

Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та війну
Згадаю не раз ще, проте не сьогодні.

То зараз хай спогади линуть увись,
Де сонце танцює на хвилях із вітром.
Можливо, теплом ще зігріє колись
Порожнє, знецінене, вистигле літо...



31.08.2025

Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злили́сь навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!

Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію хорей –
Я чекання своє римував у вірша́х.

І вона зрозуміла, читаючи їх,
Що потрібна мені лиш єдина-одна,
Що кохання до неї у серці зберіг
І що сумнівів чашу я випив до дна.

А якщо вже у Бога проси́ть майбуття –
Бути з нею у парі, допоки живу.
Хай Тетяні Він день довжиною в життя
Подарує зі мною удвох наяву.

Серпень 2025 року

Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.

І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Втонувши в плазмі болісного краху.

Кричи у поле, в хугу, в німоту,
І голос розчиняється в просторах.
А відповідь замерзне на льоту,
Упавши в прірву в невблаганних горах.

8 грудня 2023

І знову розчинилось літо,
подібно хвилі, у піску.
До школи завтра підуть діти
і їм історію жаску
повідає сумний учитель –
про колообіг року пір,
про час, що сущого мучитель
і що живому він вампір.
А хвилі у прибою хорі
гойдають стало ритм життя –
допоки в небі сяють зорі…
Чи лиш до миті забуття?

Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг

Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Вертає в чарівливі сни.

Де солов'ї і павутина,
Волошки в житі на полях.
Блакить липнева, мов картина,
Лелечих крил широкий змах,

І пісня жайвора у висі,
Вінки купальські на воді...
Чому од нас ви одреклися --
Літа прекрасні молоді?!

Ці ностальгії стоголосі --
Минуть, немов одна із віх.
І злотокоса зріла осінь
Раптово зачарує всіх.

Комусь кінцем життя це здасться,
Комусь - тріумфом осяйним...
По різному приходить -- щастя --
Весною, влітку, восени...

А декому, буває, взимку,
Всміхнеться доля, далебі!
Як радість увірветься стрімко --
Чи варто нидіти в журбі?!

Поету осінь -- Муза, неня.
Сестра голубонька-рідня.
Спасибі, мила, за натхнення,
Красою рими хай дзвенять!

31 серпня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

***
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!

Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
На кораблі підняв усі вітрила!

Трояндові червоні пелюстки
Запитують відверто: ці рядки -
Освідчення чи пісня лебедина?

Скінчилися серпневі конфетті.
Мій прихисток останній у житті -
Самотня осінь. Я люблю жоржини.

(С)Артур Курдіновський

***
Самотня осінь. Золоті жоржини.
Палкий мотив і відчай навісний.
Кружляє, як Пегасова пір'їна,
Твоя любов, та світ для рим тісний.

Моя ж душа у потойбіччя лине,
Спокутує пером багряні сни.
Для тебе ця нескорена вершина -
Загублена дорога до весни.

А я - лиш привид, невагома муза,
Омана на осінніх вітражах.
Блищить мій діамант у чорних ружах.

Тускніє у рядках примарний шанс.
В кав'ярні, що зоветься “Просто друзі”
Не вип'ємо його на брудершафт…

(С)Лілія Ніколаєнко

Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.


І укрию тебе
безмірністю дотиків
Всіх флюїдів душі,
що для тебе розкрилась;
Моє серце пестливим,
пухнастим котиком,
Муркотінням
жаги випромінює силу.


Сон наповню твій, рідна,
осяйними барвами,
Потік райських блаженств
тебе всю огорне.
А на ранок дістанеш
з-під подушки – нірвани
Оберемок троянд
– привітання земне.
2012.

Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
Коли щось гримить і бахка весь час біля нього.
Сидить та вишневу люльку свою набиває.
Щоб якось відволіктися, став Петрик питати:
- Скажи, діду, а ти знаєш, звідки скло взялося? –
А сам очі то на діда, то на вікно косить,
Видно, хочеться хлопчині, справді про те знати.
Дід поглянув на онука та пригладив вуса:
- Скло, питаєш, звідки взя́лось? Чи ж мені не знати.
Колись, як ще був маленький, то повідав тато,
А я, хоч роки минули, й досі не забувся.
Було то, як наші предки ще чумакували.
Їхала чумацька валка неспішно до Криму.
Воли легко тягли мажі, бо ж були пустими.
На ніч в балці чи байраці спочити ставали.
Один дядько поміж ними був за кашовара.
Мав на мажі все, що треба їсти готувати.
Звісно, не за так робив то – за окрему плату.
Як повернуться, то інші заплатять товаром.
А був такий – що завгодно з-під землі дістане.
Знав, де можна чого взяти, за скільки продати.
По дорозі десь селітри спромігся дістати,
Сказав, що вона в нагоді колись йому стане.
Продасть козакам, ті з неї порох будуть мати.
Тож кинув шматки на воза, хай лежать до часу.
А там і казан, і крупи, і сушене м’ясо,
Рогачі, на які можна казани чіпляти.
Приїхали до Сивашу, на березі стали.
Кругом тільки пісок та ще поряд Гниле море.
Хилить сонечко на захід, стемніє вже скоро.
Тож чумаки до ночівлі готуватись стали.
Дядько кинувся вечерю на всіх готувати.
До мажі поліз, аж бачить – рогачів немає.
Випали десь по дорозі. І таке буває.
Не став чоловік, одначе з того горювати.
Витяг два шматки селітри, до вогню поставив,
На них палицю, на неї казан і повісив.
Скоро уже й саламаха зготувалась, звісно.
Чумаки бігом поїли гарячої страви
Та і спати повкладались. Вогонь собі тліє.
Вітерець його із моря легкий роздуває.
Мошка, правда, налетіла, спати заважає.
Та до дьогтю підлітати близенько не сміє.
Виспались. Устали вранці. Дядько вже зібрався
На віз ту селітру класти. Коли диво бачить –
Потекла його селітра від вогнища, значить
І той потік з розпеченим піском як змішався,
Якась маса утворилась, міцна та прозора.
- Хлопці! – дядько став гукати, - а йдіть-но скоріше!
Подивіться, що стекло тут із селітри лише!
Хлопці, заспані ще трохи, вмивалися в морі.
Прибігли бігом до нього, роздивлятись стали.
Врешті, видно, здогадались, що саме тут сталось,
Що розплавлена селітра із піском змішалась
І від того вони тепер оте диво мали.
- А як ми його назвемо? – хтось узявсь питати.
- Та стекло нехай і буде! – По-москальськи наче? –
Сказав дядько, який перший те диво побачив.-
А, давайте його просто склом ми називати?!
- А для чого воно треба? – знов став хтось питати.
А дядько: - Та аби було, до чогось приставлю.
Замість міхура у вікна шибки собі вставлю…
Тож відтоді склом і стали люди користати.