Коли сорочку одягаю вишивану
Ту, що мені матуся дарувала,
Наче тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.

Хоча давно пішла вона у вічність,
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро та мудрість, гарну пісню щиру.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо!

2020 р.

Набуду щастя й поділюся
Обов'язково з вами ним, -
Вділю частки і щирий усміх
Нужденним, немічним, старим.
Бо сам такий, як ви, і разом
Вчуваю радість чи то сум, -
Бо серце, знаю, стисне спазма,
Як набуття не рознесу.
Віддам усе без обговорень,
Щоб не здіймати зайвий гам, -
Лиш недопите власне горе
Нікому сьорбати не дам...
18.12.25

Ворог наш такий як є –
віднімає, топче, б’є.
Чи настав, чи настає
час забрати все своє.

Спадок наш, країв Земля –
зазіхання від кремля.
Ця околиця Русі
хоче землі наші всі.

Крила в леті, хижий птах,
чар кінець, останній мах –
навпіл жезл розсік його,
птаха більш нема того!

Знаменом кому це є,
тло прикрашує своє –
на гербах і прапорах*
як трофей, розтятий птах.

Наше знамено проте,
точно зверху, золоте**,
синє*** тло, прийшов цей час**** –
прапор* наш гуртує нас!

* прапор промовляє за минуле, викликаючи силу спогадів, за сучасне, нагадуючи про обов’язки, і про майбутнє, надаючи віри й надії, потрібних для довершення великих діл.
** «Головна Руська Рада», що зібралась у Львові 2 травня 1848 р., як представництво українських земель під Австрією, приймаючи за національне знамено жовтого лева, спертого на жовтій скелі на синьому тлі, а тим самим визначила й національні барви прапора. Проте не було вирішено, що згідно з прийнятими в інших народів і держав правилами вгорі має бути барва знамена (жовта), а внизу барва тла (синя).
*** тогочасна галицька геральдична термінологія вживала прикметника «синій» (бляв) на означення якраз блакитної барви. В геральдиці існує тільки одна синя барва, одначе вона виявляє в гербовому мистецтві два відтінки, темно синій і блакитний, залежно від стилю і традицій даного круга національної геральдичної культури. Німеччина, Чехія, Польща, Україна, Білорусь, Швеція та деякі інші сумежні країни належать до геральдичного культурного круга, який від багатьох століть користується тільки блакитною барвою.
**** тимчасово УНР на своїй другій сесії в червні 1949р. постановила прийняти до часу скликання Конституційних Зборів в Україні за єдиний український національно-державний прапор – блакитно-жовтий.

17.12.2025р. UA

У жодну віру не вкладається життя.
Усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього.
Усі вони – одне лиш каяття
За скоєні й нескоєні гріхи супроти Істини.

***
Як поєднать здоровий глузд із вірою,
Аби лишилася ще й шпарка на дива,
Аби настояні століттями слова
Добром ставали, а не прірвою?

***
Облягло думками...
Сіро,сіро, сіро.
Як коса на камінь.
Ні впало, ні сіло.
А на спалах – сполох.
А на сльози – кпин...
Дотліває порох,
А простовіч – син.
Починать – між люди.
Скінчить – від людей.
А на груди – грудка
І вчорашній день.

 
Кришталеві
Води огортають все у синь
Прохолодну
 
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
 
Чуйне, грішне, синє все
Огорта тебе
Чуйна, грішна ти отут
Непозбувний сум
 
Чари сходять
Сонце сяє з-за глибин морських
Але не досить тебе мене і сяйва
Поки вітер плаче
 
Чуйна, грішна
Ця любов є над усе красива
Знаю, де лишився би
Свій почавши день
 
Чуйне, грішне, синє все
Огорта тебе
Чуйна, грішна ти отут
Непозбувний сум
 
Поки вітер плаче
Плач і ти ей, ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Хмари чередою
Випасає вечір.
Не сумуй за мною
В темній порожнечі.

Маячіють миті,
Лиш зірки палають.
В небі оксамитнім
На краєчку плаю.

Тужні снігопади
Стеляться габою.
Та душею за́вжди,
Милий, із тобою.

Золота жар-птиця
В серці в'є гніздечко.
Щастя чепуриться
Десь неподалечку.

Відстань тимчасова
Повінню не стане.
Повернеться знову
Сонце полум'яне.

Зливою крізь сито
Думи безголосі,
Як без тебе жити
Я не знаю й досі.

Радістю спіткання,
А розлука болем,
Ві́тряне кохання —
Перекотиполем.

Ще настане днина —
Солов'їних трелей.
Будуть литись вина
В чари кришталеві.

І дзвеніти лунко
В ніч тремку, різдвяну.
Ніжні поцілунки
На вустах зів'януть.

Хоч для мене в світі
Кращого немає —
Квіти й самоцвіти
Доля не єднає.

16.12.2025р.

Сама себе обманюєш, кохана,
Вдаєш із себе леді ти залізну.
І демонструєш, надто аж старанно,
Що, мабуть, у твоєму віці пізно


Не те, щоб поринати в вир любови,
А просто саму думку допускати
Про те, що може трапиться й з тобою.
Собі доводиш, що не час кохати,


Що стільки є життєвих і довкола
Проблем всіляких, що часи непевнії...
Кохана знай: шлях до зірок ніколи
Не йшов, минаючи колючі тернії!


Злетить кохання наше над часами,
Над негараздами, такими ницими.
І почуття, поміж земним і нами,
Щитом постане і засліпить крицею.


І не залізну, а солодко–сонную
Запещену в обіймах, заціловану,
Чуттєву жінку, від кохання втомлену,
Я віднесу в Едемський сад прихований.
2006

Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.

Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Як раб після недремної роботи.

І снігові потвори і божки
У рай жаданий точно не пропустять.
Коли втрачаєш слова маяки,
Ідеш у шторм чи у примарну пустку.

Тебе зима підніме на списи
І понесе в полон святої далі.
У бурі ти втрачаєш голоси,
Які ведуть до смерті чи медалі.

26 січня 2025

Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.

Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
моїм холодним вбивцям завдяки.

Я оживу у дотиках твоїх,
як не змогло б ожити жодне мертвородне.
А отже чуєш, як мій перший вдих
обпалює вуста і все холодне.

Я хочу вийти з гойдалки-труни:
і роздягаю серце, роздягаю.
Люби його сильніш, аніж вони,
хто заміж йде, лягає і вбиває…

Медову ніч у пригорщах несім,
мов краплю над водоймами надії.
Цілуй мене, хай передасться всім
моя любов через вуста повії.

23 червня 1994 р., Київ

Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".

Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
Може він - то, лише, передмова.

Не спішіть ви "Прощай!" говорить.
Слово це, наче, в Лету дорога.
Щоб не втратити хоч би на мить
вам того, без якого знемога.

Не спішіть ви назавжди піти
у самотності гірке причастя.
Будуть хвилі нової води
в річці, де були мрії про щастя.

Не спішіть ви любов, що дана
відпустити, - загине в скитаннях.
Бо зцілити лиш може вона,
Дати сенс усьомУ існуванню.
.

23-25 листопада 2025 року

Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
Там кран тече". І це — реальна втеча.
Бо ми ж усі — поети в камуфляжі,
Шукаєм сенс між Кафкою й пивком.
А істина — десь там, на задній стражі,
Махає нам подертим рукавом.
Ми хочем в Оксфорд, чи хоча б у Відень,
Аби там пити шнапс, чи мудрувать.
Попереду -лише робочий тиждень
І нецензурно щира благодать.
Так і живем: між космосом і кухнею,
Де зорі світять тьмяним ліхтарем.
І коли світ колись нарешті лусне, —
Доп’ємо, ще й за упокій наллєм.
16.12.2025

Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.

Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Не йдуть гіркі провини з голови.

Вагаюся: це добре чи погано -
Усе життя в полоні самоти.
Закутий у невидимі кайдани,
Ні вправо і ні вліво не втекти.

О, Совісте! Які є варіанти?
Ти - кожний видих мій та кожний вдих!
В тобі - скорбота чорної троянди...
Твоя краса - далеко не для всіх.

Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.

МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
З пера тече струмочком дзюркітливим.

Ерато! Ти не сон - реальність, яв!
Мого таланту добровільна бранка.
Союзниця, натхненниця моя
І лагідна, усміхнена коханка.

Рука лозою обвиває стан,
Вкриває плечі музі світло зірки.
Цілує жінка мужа у вуста,
Цілую жінці вогненосні піки...

Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
За вічним спокоєм... Де світ
цілує ніжно горизонти,
сузір'ям срібний зореліт
наповнює медові соти.
Де дихається в унісон
з ліричною струною гаю,
а кучерявий Купідон
у не закоханих стріляє.
Блукає десь неподалік,
навколо снів, як заманеться,
бо від природи чоловік —
романтик чарівно́го серця!

15.2025р

А ягідки на морозі солодкі-солодкі,
Мов цукерки заховані в снігову обгортку.
Є птахам чим ласувати у зимову днину,
Бо їх щедро пригощає ними горобина.

Не страшні мороз тепер їм, холодний вітрисько,
Дякують пернаті щиро й кланяються низько.
Зможуть вони співаючи до весни чекати,
Їм у цьому допоможе горобина-мати.

2016 р.

Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
Зима позбавила свободи,
Скувавши кригою, ріку, -
Тріщать льоди і стогнуть води,
І слово стигне у рядку...
16.12.25

Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.

Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Зима розчулилась, розтала.

Воскресла осінь. П'яна в дим,
Обволокла усе туманом.
Та тільки листом золотим
Не сипле, дихає дурманом.

15 грудня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстка́х магнолій.

За що не знаю, і мабуть,
я більш того́ не хочу знати,
залляла очі каламуть
і сонце кинула за ґрати.

А почорнілі небеса
упали в Лету невблаганну.
Та вірю, Боже, в чудеса
на шибениці покарання.

У те, що ти благословиш,
пробачиш всі провини світу,
бо вже під хатою спориш
толочить безпритульний вітер.

Тріпає білі килими,
стріляє сніжками у спину,
і тане сніг під чобітьми
від ляпави́ці безупинно.

Веду зі смертю лютий бій
за право бути на планеті.
У висі очі голубі,
а в доньки, як душа поета.

Хоч в небі сонце палахтить,
купає промені в осанні,
але життя одна лиш мить
між першим подихом й останнім.

13.12.2025р.

Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.

Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Нас вбивають гармати.
Ми вже звикли втрачати,
Та долати страхи.

Бачим рідну країну
У вогні, у вогні!
І загиблу дитину,
І невтішну родину –
І волаємо: “Ні!”

Ніч, завдовжки три роки,
Відійде в небуття.
Нам наснага – в пророки,
Наближаємо поки
День, завдовжки з життя.

17.07.2025р.

Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.

У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
Де совість править в сотнях лиць.

Шукаю я часи первісні,
Де править ніжність і краса.
Чекаю я від неба звістки,
Як вистраждані чудеса.

22 січня 2025

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.

цьогоріч ми всі гадали,
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.

не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
готуватиме форшмак?

тож хочу я собі купити
шубу, чи хоча б пальто,
бо в лапсердаку ходити
на морозі - то не то!

але Роза каже:"Льоня,
ти не торопись нікуди,
от похороним дядю Борю-
і пальто у тебе буде!

дядя Боря хоть із наших,
та в гробу же ж місця мало!
Борю в гроб ложим у шубі,
тобі ж пальто забронювала!"

...правда, Мойшу помічав я
в нашім домі кілька раз,
та форшмак, шо він приносив,
Роза сразу - в унітаз!..

пробирає холод лютий
до кісток, рука німіє!
Одна радість: через тиждень
Ми запалим Ханукію!

стане тепло всім навколо
(ну хто навколо Ханукії)
хай живе в віках славетне
і прекрасне місто Kiev!

Кришталики снігу вкривають подвір’я.
Коштовні, численні – лежать і блищать.
Зима білобока розпушеним пір’ям
притрушує сльоту буденних понять.

Легкий морозець доторкається носа.
Рум’янить пестливо закруглини щік.
Вигулює себе зима білокоса,
роняє перлинки з тремтливих повік.

Гаптована сріблом розсипчаста ковдра
потовщує свою пухнастість щомиті,
щоб наш битий край, най сторожко й недовго,
міг нею укритися і відпочити.

14.12.25

Ви можете писати папірці,
Тягнути у безсовісні угоди -
Та тільки знайте: гнів мого народу
Не спинять вже ніякі стрибунці.

Вам затишно? Не бачили ви тих
В Ізюмі вбитих, страчених у Бучі?
Запам'ятайте: помста неминуча
Не впишеться в томи угод брудних.

Ні! Не безкарно буде литись кров.
Ніхто ще не скасовував розплату.
За підлі вбивства - будемо вбивати!
Перекладіть мій вірш на сотню мов.

Попри снігу і дощу,
Попри слюнь від всячини —
Я не згоден, не прощу,
Краще б розтлумачили…
Попередження своє,
Попри зауваженням,
Настрій кожен з них псує
Мінус зоощадження…
Сонце з хмар все вигляда.
Видно, що надіється
Як проснеться дітвора —
Може і розвіється…
15.12.2025.

Дочекалися і ми
Явних проявів зими -
Прошуміла завірюха,
Вкривши землю білим пухом,
А опісля на мороз
Несподівано взялось,
Ще й канікули тривалі
На догоду нам настали...
15.12.25

Чого хоче жінка, того хоче Бог,
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
Не віриш колючим трояндам, давно
рожеві зняла окуляри?
Вночі укриваєшся білим руном
і снами медовими мариш.
Люстерко у тебе не краде красу —
смарагдові очі — жалива.
Сльозу обертаєш на срібну росу,
вдаєш, що безмежно щаслива.
Світ благословенно на грішній землі
гойдає в колисочці долі.
Бодай, не забула, як в руки малі
дощем з неба сипались зорі?
Купаєш у ранках літа молоді —
натхнення черпаєш струмками.
А мрієш босо́ніж іти по воді,
з коханим плекати жита́ золоті,
та сонце ловити губами.

14.12.2025р.

Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.

Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.

Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.

Куди вона діла сакральні сніги?
Давно загубились її береги.

Про зиму величну забули давно.
Її ми побачимо лиш у кіно.

І посох могутній зими загубивсь.
І канула думка в непізнану вись.

22 січня 2025

Де поділись вірші? І чому така темная тиша
Та неспокій душі вимагає римованих слів.
Живучі на війні, не завжди розумієш що пишеш
Ніби літопис часу, графічний відбиток цих днів.

Перехрещені вікна, підвали і стрекіт шахідів.
На дитячих обличчях застиг не прихований жах.
До зруйнованих шкіл принесуть іграшкових ведмедів,
А бійці на позиціях вкотре вгамують свій страх.

Віри ніц тим панам, що прийшли в миротворці рядитись.
Буде час і віршам, а тепер лиш на зброю надія.
Що би вижити нам є єдиний рецепт – не скоритись.
Допоможе нам в цьому Христос і Святая Марія!
14.12.2025

По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.

Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
І скупі на поезію люди.

Оскупіла на слово душа,
Затремтіла від Божого суду.
Нікудишній римує віршар,
Ці рядки, що прийшли із нікуди.

14 грудня 7533 р. (Від Трипілля)

Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
Кричати вслід резону не було.
Почує ворог і в момент накриє.
Себе порятувати не зуміє
Й товаришів накрити теж могло.
Тож дослухався, навмання ішов
Та і на міну наступив прокляту.
Метнувся вбік життя порятувати.
У голову шугнула дика кров.
Відчув удар і темрява ураз
Його накрила. Скільки провалявся,
Не знав. Туман клубками все збивався.
Губилися у ньому й простір, й час.
Хотів устати, але біль страшний
Його звалив. На ногу не ступити.
Мабуть, у нього кістка перебита.
Нога в крові. Аж дивно, що живий.
Дістав бинти, сяк-так перев‘язав,
Щоб кров спинити. Треба щось рішати,
Бо ж пізня осінь. Що ж тут, замерзати?
Повзти кудись? Хоча куди – не знав.
Але поповз неспішно у траві,
Що тим туманом, як росою вкрита.
Промок наскрізь. Та мусив то терпіти.
Від голоду аж зводило живіт.
Але він повз, тамуючи свій біль,
Женучи голод і холодні руки
Туману. Серце, наче молот стука.
Отак би ліг, завмер, якби не ціль.
Про час забув. Минули миті, дні?
Вже сил не було, хоч надія тліла,
Яка одна лиш додавала сили.
А все навкруг, мов у дурному сні.
Вже сподівався – вибрався, але
Наткнувсь на вирву і калюжу крові.
На тому ж місці опинився знову.
Зробилося умить від того зле.
Мара по колу його провела
Й назад приве́ла. Що робити має?
А холод все сильніш його проймає.
Надія зникла, мов і не була.
А безнадія – то вже певна смерть.
Заплющив очі. Мабуть, помирати
Отут прийдеться. Чи свідомість втратив,
Чи то заснув, бо ж сил уже ледь-ледь.
Наснилась йому дівчина, яку
Він там в житті минулому залишив.
Пообіцяв їй повернутись лише…
Відчув її цілунок на щоці.
Вона його легенько обняла
І йому тепло й хороше зробилось.
Напевно, й справді то йому наснилось?
Прокинувсь, наче. Може мить пройшла,
А може вічність…. І відчув тепло.
Розплющив очі. Й дуже здивувався:
Якийсь дворняга біля нього вклався
І те тепло якраз від нього йшло.
Як тільки чоловік поворушивсь,
Схопивсь собака, став хвостом виляти.
Мовляв, прости, забув тебе спитати.
Без спросу біля тебе примостивсь.
Та чоловік прошепотів: - Привіт!
Й собака йому, начебто всміхнулась.
Туди-сюди перед очей метнулась,
Утрачений немов шукала слід.
- Як тебе звати? Може ти Полкан?
Мухтар? Шарко? Той знов хвостом виляє.
- Скоріш, Шарко, раз так відповідаєш.
Мабуть, собі господаря шукав.
По селах стільки залишилось їх.
Господарі лиш необхідне брали,
Своє життя найперше рятували.
Не до собак, не до котів своїх.
Зрадів собаці дуже чоловік.
Собака, видно теж йому зраділа.
Все біля нього лащилась, ходила,
Далеко не відходила убік.
«А, може, це Господь мені послав
Провідника? - майнула думка в нього, -
І допоможе віднайти дорогу,
Щоб вже отут до смерті не охляв?»
- Веди, Шарко! – неголосно сказав, -
Показуй шлях! Я за тобою йтиму!
Хоча поправивсь подумки: «Повзтиму!»
Хвостом в отвіт собака завиляв
Й побіг вперед. А чоловік за ним.
Далеко пес від нього не відходив.
Ледь відбіжить, верта, кругами ходить,
Показуючи виглядом своїм,
Що він не кине. З супроводом тим
Нова надія у душі зродилась.
Йому так жити сильно захотілось,
Побачити іще раз рідний дім.
Він повз і повз. Хоч вибивався з сил,
Та бачив пса і сил мов прибавлялось.
А все в тумані навкруги ховалось,
Здавалося примарним все навкіл.
Задумався… Аж раптом бачить – пес
Став перед ним і в очі заглядає.
Не гавка, хвостом, навіть не виляє.
Від погляду того напруживсь весь.
Хотів спитати пса: «Чого це ти?»
Але почув десь кроки недалеко.
Їх кілька йшло. В тумані тім нелегко
Було пізнати, хто б це міг іти.
Але прищулив свої вуха пес,
Немов попереджав. Тут хтось озвався.
В тумані голос поряд видавався,
Хоча ішли ті недалеко десь.
«Кацапи!» - по розмові зрозумів.
Собака знов зумів порятувати.
Як голоси вже стали затихати,
Тоді лиш далі пес його повів.
Уже сіріло. День поволі згас.
А тій дорозі ні кінця, ні краю.
Уже в солдата зовсім сил немає.
Спиняється спочити раз по раз.
Пес підбіга, тихенько скавулить,
Мов підганяє. Та він вже не в змозі.
В останній раз спинився на дорозі.
І вже не може далі й «крок» зробить.
Чи знов свідомість втратив, чи заснув.
Не чув, як пес навколо покрутився,
Потикав носом: чом, мовляв, спинився.
Напевно, щось таке усе ж відчув.
Заскавулів та й кинувся в туман.
Солдат в траві отак і залишився.
І рідний дім йому далекий снився,
І його трактор, і зелений лан.
І знов до нього дівчина прийшла.
Взялась його у щоку цілувати.
Він раптом захотів її обняти
Та вона зникла, мов і не була.
Відкрив він очі. Пес над ним стоїть
Й обличчя лиже. Усміхнутись хоче.
Аж берці раптом кинулися в очі.
«Свої!» - затріпотіло серце вмить.
Їх пес привів. Стоять вони навкруг.
Всміхаються. Один узявсь питати:
- А як рятівника оцього звати?
Він теж всміхнувся і промовив: - Друг!

Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.

Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
Чуже розмножилось свавілля.

Забули заповіді Божі.
Читай: "Не вбий!" "... і ближнього люби.
Авжеж, до раю не ввійдуть раби.
А жить з любов'ю кожен може.

Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у я́сну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
Впіймати метелика легко
садками, а часом без них,
бо не відлітають далеко,
щоб подих на хвильку затих.
Шовковими крильцями линуть
посеред зелених отав,
неначе пелюстя жасмину
з куща вільний вітер зірвав.
Милуюсь... над квіткою в'ється
і струшує з мальви пилок.
Торкнувся блаженного серця —
з потвори красу творить — Бог.
Зникають усі поторочі,
чарівність ловлю на ходу,
а гусінь листочки вже точить
в моїм яблуневім саду.

12.12.2025р.

Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Споглядаю щоднини
І радію завжди,
Що збираю з картинок
В миті творчі плоди...
14.12.25

Тебе побачила
І зашарілася,
Мов на побаченні
Молода дівчина.

А як за руку взяв
Та пригорнув мене -
Світилась радістю,
Забулося сумне.

То ж серце неспроста
Шалено б"ється знов,
Бо це усе любов
Не кориться літам.

2018 р.

 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
 
Залізні брами долі – в них
Упало сім’я часу
Поливане ділами тих
Хто знає й кого знають
Бо це знаття – летальний друг
Якщо ніхто не судить
Я вижу людства майбуття
В руках як є безумних
 
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
 
Знеміння – моя епітафія
На зіпсованому шляхові
І сидітимемо і сміятимемось
Але боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
Ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Та боюся назавтра я ридатиму
Ридатиму
 
 
 
 
 
 
 
 

Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не ненавиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе

нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
В моїй руці лягла твоя рука

та я з легким чекаю нетерпінням.
Це добре, що існує поряд нас
це почуття, приємне й обопільне,

та можна впевнено сказати, що на час
ми хворо вперті, ба ж уперто спільні,
і почуттями нас триває Божий глас.

Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.

Прівіт, мала.
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
ХаРЕ! ХаРЕ! ХаРЕ!
Нехай тепер
таке тобі зазнай,
роздрібнення, замилування й рай.

Пішов у храм, але там
грали Палестріну.
Дзвонив Юрку –
від’їхав в Палестину.
Перехрестився –
А він каже в інший бік.

Отак тобі ні пшик, ні бздик.
Я не живу, але ніяк не гину
та неможливо спроста відійти.
Він запитав у мене,
скілько врем’я;
А я сказав, що десять без п’яти.

Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
Як ніжність випнеться на верх,
Як птах окрилений їх спинить,
Верба з вербою поміж верб
Візьме ті залишки й розчинить.
Було колись під шістдесят…
13.12.2025.

Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.

Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
І крізь сніг пропливають верблюди.

Що промовить ледь танучий сніг?
І для кого він буде причастям?
Він для світу зробив те, що міг,
Переливши в хурделицю щастя.

16 січня 2025

Розвіяні вітром твої останні думки - пролунають
мов постріл у моїй голові.
Пішла ти з життя, це сталось так рано ,
Та схоже запізно звернув на тебе увагу.
До останнього подиху чув лиш твій сміх,
Коли це сталось весь світ мов застиг.
Як не старався , але забути не зміг ,
Нестерпно так жити , бо тебе не зберіг.
А я досі пам'ятаю твою посмішку щиру,
Проте , невдовзі забуду і це.
Знаю , для мене бажала ти кращого,
Проте , похованим хочу бути з тобою в труні.
(28.11.2025)

Під сонцем спекотним я захлинаюся в піні
й вітром легким розносяться хвилі.
Потяг думок , що реве , наче злива - руйнує
мій спокій , мов хмара жахлива.
В розбещений розум надходять дивні ідеї -
змінити усіх , щоб не змінитись самому.
З недовірою дивлюся на себе у дзеркало й
вкотре руйную все , що для мене важливо.
Потопаю я глибоко в нестримній печалі
й не вилазжу із дна власних страждань.
Прагну давно забути муки душевні ,
та , схоже , навіки я буду тонути у них...
30.04.2025 (3:38)

Дощ крижаний у шибу - музика крапель мерзлих.
Колеться сон у друзки, сиплеться за вікно.
Ближче до ранку дійсність, ніч неохоче кресне.
І на окрайці неба синій цвіте вінок.

Зорі тумà утерла сірим своїм подолом -
Виглянули, обмиті, жаль, що всього на мить:
Слабшають і маліють погляди захололі,
Тільки одна Венера бàйдуже пломенить,

Прямо до мене в шибку. Світло свого привіту
Променем павутинним поруч плеча кладе.
Пізній грудневий ранок тужиться золотіти.
І на окрайці неба ніяковіє день.

Що принесе - гадати буду по мірі дійства.
Шпичавий і голчастий ніч залишає пул.
Мають вагу лиш миті: ті, що минули - дійсні,
Інші і не розгледиш, навіть коли впритул.

Відтепер і дотетер
Ти у пошуках — стажер…
Тільки з ким й куди іти?
Безліч склепів до мети…
Омбіркуй, не гарячкуй,
Краще знов пофантазуй…
Боже мій… Куди попер?
Краще б ти в собі завмер…
12.12.2025.

Ти ще мене не розлюбив,
і я тебе не розлюбила,
та згодом зна́йдемо мотив,
всадити в душу ніж щосили.
Така природа почуття;
любов і зрада синьоока
шукають істину глибоку
у манускриптах забуття.
Завжди́ приваблює смачне,
нове, зворушливе, натхненне,
та я прошу — люби мене —
очей блаженство незбагненне,
за те, що сонячні дива
плекаю в серці пелюстковім,
за те, що всі мої слова —
ключі від озера любові.
Лататтям тягнуться до рук,
лікують виразки і рани.
Люби за те, що я помру
в твоїх обіймах, мій коханий.

Люби мене....

09.12.2025р

Йшла по селах ніч сріблиста,
Добрела начас до міста.
І втомившись, ради сну,
Розповзлася по вікну.

Навздогін їй, в кожну хату,
Де вже чемно сплять малята,
Зі санок тай на трамвай
Поспішав Дід Миколай.

Приспів:
Миколаю-Миколаю,
Ми давним-давно чекаєм!
То ж скоріш-скоріш до нас,
Бо вже рік минув без Вас!
Без Вас!

З року в рік мішок за спину,
Де дарунків на родину,
Як зима розсипле стружку,
Він кладе всім під подушку:

Пів цукерочків торбини,
Апельсини, мандарини,
Та ще різної різноти.
Щось комусь, якійсь щедроти.

Приспів.

Що ся стало у Маринки?
Бо на личку дві сльозинки
Покотилися додолу.
– Не піду, говорить, в школу!

Ранком шусть... нема нічого.
Подаруночка такого,
Що давно уже чекала.
Лиш подушка пустувала.

Приспів.

– Ти не плач, моя Маринко,
Витри з личенька сльозинку.
В Дідуся дітей багато.
Задзвонив з роботи тато.

– Я його вже повстрічав,
І мені він передав
І для Тебе подарунок,
Та солодкий поцілунок.

– Так що, люба, не журися,
Та зі мною не сварися.
Власне чемній лиш дитині
Буде подарунок нині.

Приспів.

Безсніжна зима, ніби чудо природи,
Живий парадокс чи апорія слів.
Чекаєш забутий апокриф погоди,
Загублених в полі величних снігів.

Коли загубились сніги в дикім полі,
То висохне голос самої пітьми.
Чекаєш, як долі, розкутої волі.
Чекаєш, як дива, самої зими.

А вулиці нині пустельні й безсніжні,
Побриті під бокс і закуті в ніщо.
Не падає сніг на акації ніжні.
І вже не надіється світ ні на що.

12 січня 2025

По грудках їхав грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг раптом випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі.
А то ковзають коні,
Сани все ще на місці,
Безнадією сповнений,
Нарікаю на клімат».

 
Є чуття у моєму серці
Не знаю я що і робити
О ти чудовий світе о світе
Як мені бути і що робити?
Чи знаєш ти що виснував я?
Ти міг би і сам осягнути
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Одна моя сторона яскрава
Що не казав би тобі
Дні у кольорах водоспадних
Із тобою лишився би
Якщо дощ ллється на мої вилиці
Мабуть день дощовий
Я гублюся у тім що завтра й учора учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
Я поруч із тобою сміюсь і літаю
Не удавайся до слів
Кажу що я мрію хай це і неявно
Але відчуй утім
Обдумуючи се кохання знесе
Що є в мені що у ній
Сьогодні всякчас завтра але й учора
Недільно-дівчачий блюз із її горем
 
О увійди в мою думку
Дозволь собі блукати вільно &
О увійди до життя
Недільно-блюзове дівча о ти
Єдина хто могла б утішити
Кажу: “Дай утіхи!
Іще утіхи! Утіхи ще! Утіхи!”
 
 
 
 
 
 
 
 

У мене на грудях ти стогнеш, і довго,
звитяжуєш голосно щем.
А рима – проста й заримована Богом,
й окреслена віщим дощем.

Про що ця розмова? Коли ані слова?
Про що нереально тужу?
Ти плачеш білугою, дещо з совою.
А я ж тебе в вузол зв’яжу!

Затьмарено схили. (Сучасні могили
дотримують но́во пейзаж).
О! Я тебе вб’ю, бо ще вистачить сили,
щоб знищити виводок наш…

24 липня 2003 р., Богдани́