Прокопали річеньку
Ми в піску
Й привезли водиченьки
На візку,
Із пір’їн зробили ми
Качечок
І пустили в виритий
Рівчачок.
Тільки-но пустили їх
До води –
Од води лишилися
Лиш сліди.
Де ж вода поділася
В рівчачку? –
Потонула річенька
У піску!

Забруднився був сніжок,
Став коричневим, пожовк.
Дощик взявся сніг помити...
– Де сніжок? – питають діти.

Прийшли мої гості і сіли до столу
а тата до мене нема
бо ангели білі з високого неба
забрали його вже туда.

Лишилась дитина,лишилися внуки
і жінка лишилась сама.
Пролетіли роки,як ті білі лелеки
Назад вже нема вороття.

І вже у дитинство я більше не вернусь
Не буду я більше мала
Не візьму за руку рідненького тата
А була я в нього одна.

Березень 2013р

Із променем сонця й весни
Україна родила поета
Він боровся за волю людей
Він боровся пером,не багнетом

Він оспівував велич,красу
У віршах солов'їного краю
Україну свою і людей
І зозулю в вишневому гаю

Ні кайдани,ні тюрми,ні гніт
не зломили душі поета
Він любив Україну й людей
І це надихало творити

Ти стежиною в Канів іди,
Де на горі висока могила
Поклонись до землі кобзарю
Поклонись Україні

9 березня 2012р

Ірпінь – то тільки символ, і не більш,
А поїзди живуть в реальнім світі,
І мій, на символізмі зрослий, вірш,
Виходить, за гріхи мої в одвіті
Перед життям реальним. Ірпеня
Моїх минулих літ уже немає,
Тож електричка біг не зупиня,
Летить – минулий час наздоганяє.

Я так багато нафантазував
За довгий вік на цій чудній планеті,
Утверджував себе і щастя мав
Пожити в Ірпені серед поетів!
І сам себе поетом спідтишка
Вважав, бувало, – нині в цьому каюсь,
А тОму в світ реальний повертаюсь,
І ця дорога, вірте, нелегка…

2001

Хтось нарешті зачинить ці білі небесні дверцята?

В них - самі кожухи, анемічна знемога перин.

Ця зима чи весна вже не друга, а, певно, двадцята.

Ці промерзлі бажання не знати з якої пори.

Хтось колись повмикає те сонце, і трави, і щебет?

І бруківку змарнілу нагріє до несхочу хтось?

Закричіть кольорово! Подібний до кашлю ваш шепіт.

Вимагайте весни! Два десятки обіцяних доз!

2013

Саме та самота,
Коли в підсумку весни й літа
Склались в рівний покіс,
Як вагомоколосі жита;
Саме та самота,
Коли, може, уперше в житті
Ти лежиш
І показуєш дулі круті суєті;
Саме та самота,
Коли знаєш ціну самоті,
Коли кожна година,
І навіть хвилина –
Святі.

2003

вірш видалено

(2 квітня 2013 комуністи не встали на хвилину мовчання по жертвах Голодомору)

Не збудиш совість де її нема
Червоні стяги вимістили мозок
І нова пролетарська поросль
Така ж сама

Мільйони пар замучених очей
Що виклювані виродками часу
Для них ніщо. Незначуща ціна
В потопах крові українського Парнасу

Нащадки сірих мас, ніхто з нічого...
Адепти –ізмів й колективізацій
Облишені усякого святого
Шляхом партійно-ленінських кастрацій

ви – недолюди! недогромадяни!
ви ссете кров від рубаної рани!
У власного народу – байстрюки
Хай Бог воздасть вам з щедрої руки...


2013

Я займаюсь умить від зірниць твоїх віч –
І вогненне єство рветься ввись, на свободу,
Щоб сліпучим стовпом досягти небозводу
І в собі розчинити довколишню ніч.
Я крізь товщу пітьми рвуся в небо вогнем,
Щоб з далекими зорями гратись промінням.
І нехай навіть потім розвіється тління –
Я палаю в цю мить, чорну ніч роблю днем.
Тане товща невдач і туман суєти.
Шаленіє вогонь – вічна сутність первинна.
Я згораю на попіл – є тільки жарина
Там, де в серці моїм поселилася ти.

Божье благословение? Это когда далеко до смерти.
Это когда ты способный, умный,
А начальник твой от души ненавидит тебя, но терпит.
Это когда ты выходишь почти что целым
Из мясорубочной круговерти,
И плачут черти.

Это когда твоя девушка непростая
Просто уходит с миром, а не гуляет
Сразу с пятью.
Это когда над тобой пролетает стая
И ни одна не нагадит,
Или когда батарея в квартире так протекает,
Что можно подставить мисочку как-то скраю,
Искренне сделавшись ближе к простому раю.

Это когда за неделю ни разу в очереди
Тебя не назвали каким скотом нестоячим,
Это когда твой отец остаётся зрячим
И не сгорает от онкологии за полгода.
Это когда тебе верят, что можешь сдачи
Дать при оказии.
Тогда, глядишь, не полезут.
Это когда котом одобряется корм котячий.
Это когда бомжи - на соседской даче.
Это когда залетает в ворота мячик.
Это когда самый тягостный счёт оплачен.
Ну а там далее - чтобы и всем остальным по вкусу.


2013

Матуся вишивала рушничок –
Два павичі, метелики і квіти,
Аби комусь із трійки діточок
Під ноги на весілля постелити.

На рукоділля рідко мала час,
Вела буденні справи бездоганно.
Вона була, як зіронька, у нас –
Лягала пізно, уставала рано.

Чекали недовишиті птахи,
А доньки вже поволі підростали,
В життя доросле їх вели шляхи,
Що рушниками іншими встеляли.

…Ніхто не кличе горе і біду,
А прийдуть - то позбутися несила.
Матусю нашу - гарну, молоду,
Тяжка хвороба раптом підкосила.

Здавалося, що й сонця промінь зник,
Коли вона, сердешна, помирала.
Згадала перед смертю про рушник,
Закінчити мені заповідала.

Минуло відтоді немало літ,
Аж той рушник попав мені на очі.
Згадавши про матусин заповіт,
За рукоділля взялася охоче.

Поволі на моєму рушнику
Розправили птахи яскраві крила.
А вже всього бувало на віку,
Та щастя-долю лиш тепер зустріла.

Сіяли, наче зорі, дві свічі,
Рука Господня долі поєднала.
Лягли під ноги квіти й павичі,
І мама з Неба нас благословляла.

Вже змотані клубками білі пасма
безвілля непритомної зими.
Однак, душа лишається "підвласна"
гіркій печалі. Марно, без вини
винить богів за вицвілі угіддя
опіслясніжних, виболених нив.
Наврочено весні сумне безпліддя
чи хтось на неміч, може, поробив?

Дрижить у небі сива поволока,
вернули журавлі давно, та ба..
Земля змарніло-сіра, голобока
весни чекає, а весна слаба...
(7.04.13)

Од відлуння сердець, з перехрестя очей,
Підсвідомо, й тому незбагненно,
Напливло почуття, мов спасення ковчег,
Щоб в душі заяріти вогненно.
Ще не мовлено слів на освячення дум,
Ще в цілунку вуста не тріпочуть,
Лиш покутна сльоза, та непроханий сум
Між душею і тілом лоскочуть.
Учорашнє стає, наче злякана тінь,
На шляху до палких перемовин.
І вібрує вина на вітрах почуттів,
Ностальгічно заплівшись у спомин.
Нам судилась одна, найзнаменніша, роль -
Ув обіймах, забуто-медвяних,
Заблукавши в літах, на окраїнах доль,
Умлівати в чуттях полум'яних.
Владний поклик бажань в ніжнім сплетенні рук,
І на світі - нікого, крім Бога.
У коханні згора біль останніх розлук,
Недовіра згора і тривога.
В океані надій, подолавши шторми,
Наш ковчег напинає вітрила.
В злеті сонячних мрій вдаль полинемо ми,
Доки обрії доля відкрила...

Говори, що-небудь говори.
Слухаю тебе і не сприймаю.
Слово від семантики звільняю –
Кришталева повінь ізгори

Напливає, і така бринить
Музика щемливо невимовна.
І стає душа від неї повна,
Й гостро нерозхлюпаність болить.

Не мені ти суджена – йому.
Муку я свою благословляю.
Ти не бійся, я себе здолаю
І чужого щастя не займу.

Насолода – плинна течія.
Я ж її зрікаюся, бо хочу,
Щоб твої бездонні чисті очі
Сяяли мені, допоки я.

19 червня 1994 року

- Чи варто жити без покори?
Послухай, друже, хижі гори
нагробком стануть тут тобі
в твоїх гордині та злобі.
У Зевса слуги – сила, влада,
і ти йому слабка завада.
Змирись, титане. Зевс простить,
бо дух нескорений горить
лише на смерть. У прірву днів
усе повергне божий гнів.

- Велінням тих сліпих небес
мене мій друг, мій брат Гефест,
до скелі ланцем прикував.
Йому так батько наказав.
За що питаєш? Я не знаю,
за що розіпнутий страждаю.
Хіба за те, що не стерпів
і жар божественних вогнів
віддав людині для життя.
Тепер від мене каяття
ще й вимагають ці потвори.
О як болить! Ці кляті гори…

- То ж не підкоришся, титане?

- Орел терзає мої рани.
Пекуче сонце. Точить кров
мою печаль, мою любов
на шлях людський. Боги безсмертні
погинуть в часі. Люди ж смертні
піднесуть міць свою у вись
і спом’януть мене колись.
А що той біль? Звичайні рани…

- Ти вибрав долю сам, титане.

7 квітня 2013р.

дихати не тобою напевне умить померти
білі лілеї затишку мої гладенькі коліна
інколи вони завмирають шукаючи де ти
по муарових простирадлах наготиння
під музику Моцарта припиняються війни

їсти морозиво із вершками і карамеллю
бути справжньою і не соромитися поранку
де заворожений простір і сорочка з камелій
тобою одягнута на сонне тіло писаки
яку перетворено в жінку із амазонки знаків

засинаєш із усмішкою на південнім сонці
і знову насниться море лагідне як дельфіни
і ти дихатимеш із ними відчуваючи сон цей
щезає морока зими і мушлі до ніг як липка
де зачато перше кохання з місцевої піни

рибалки витягують із сітей золотаву рибку
і коралові рифи чіпають її за смагляве плече
вона потягується вигинаючись колом світку
на долоні дужого чоловіка стогне пресонно ще
ранок тягучий немов іриска завмер дощем

Північ. Тиша. Сонні тіні.
Щось шелепає у сіні.
Може, чорний то жучок
А чи мудрий павучок.
Ходить привид по землі.
Чуєш: гавкіт у селі?
Місяць променем лоскоче,
Гратися зі мною хоче.

5 червня 2012 року

у храмі душі
не маючи жодної ікони
будую вівтар
і запалюю свічку надії
може діти мої чи онуки
стануть колись на коліна
і помоляться ревно
і згадають мене
й пом’януть

1995

ти болиш десь посередині грудей
якраз там, де у мене родимка
коли мовчу, то можу почути твоє серце
стук-стук стук-стук
з кожним видихом тебе має ставати менше
ти ніби там але ще десь тут
з кожним спогадом ти маєш ставати гіршим
самозакоханий ти гіркий
я ще ніколи так не писала вірші
ще ніколи так не боялась слів

ти болиш ... застрягаєш в горлі
і стук закладає вуха
і стук пробиває наскрізь
стук-стук
закриваю очі
стук стук
але ж
ти не хочеш

Людяний павук,
Що живе без рук,
Спить на павутині,
Не страшний дитині.

30 травня 2012 року

ВИКЛИКАННЯ
ДОБРОГО НАСТРОЮ

Зацвіли дерева снігом –
Запелюстилась земля...

Скучив я за літаками,
За юнацькими роками,
За стрімким струмковим бігом.
Хочу в небі журавля!

А синиця – чи й не птиця! –
Дуже миле пташеня,
Щиро скльовує з долоні
Сльози осені солоні.
І щебече, й веселиться...


ВИКЛИКАННЯ ХЕКА
НА СІМЕЙНИЙ СТІЛ

На вітрині хек хіхіка,
Мов якийсь мордоворот:
"У простого чоловіка
Замалий на мене рот!".

Цілий вік трудивсь і хекав
Чоловік отой простий,
А виходить, що на хека
Рот у нього замалий?!

Ох, куплю я обормота –
Цілу пенсію вкладу –
І запхну до свого рота
В цілосвіту на виду!


ВИКЛИКАННЯ
ЮНАЦЬКОГО НАТХНЕННЯ

Соплива лірика,
Позбавлена інтиму,
Вже попиту немає, далебі.
Наперло рим –
На них немає втриму.
Та радості ніякої тобі
Й на краплю на малу...
Ніяк не втраплю
В загублений, не знати де, момент
І вередливій музі не потрафлю,
Оскільки не підходить інструмент.

Обдурюйся хоч випадком щасливим,
Що, наче манна, випаде з небес,
Мож, хоч тоді проллється диво-злива
На спрагло-неврожайний літпроцес.


ВИКЛИКАННЯ ЗАПРОСИН
НА БЛАГОДІЙНИЙ ОБІД

Буває, ходять на поминки
Заради власного нутра.
А я не бачу в цім добра –
Радію й запаху скоринки,
Аби ніхто не помирав!

Та благодійного обіду
Нізащо я не обмину:
Якщо покличуть, то поїду,
Піду – від страв не лишу й сліду,
Найбільшу порцію намну!

Одна біда: ніхто не кличе.
Ніхто нічого не дає...
Картоплю чищу, поки є.
Собачка за сорочку смиче,
І кіт винявкує своє.


ВИКЛИКАННЯ НЕДУГИ
З НЕЩАСНОГО ТІЛА

І те болить, і те болить,
І те болить, і те...
До всього, може, притулить
Не грілку (нізащо купить) –
Одне письмо святе?

Говорять, що допомага
Від болячок усіх...
Приклав – і не болить нога.
Та віднімається другА –
Обох не чую ніг...

І сміх, і гріх. Болить душа.
Горілкою залить?
Але в кишені – ні гроша,
Й душа на пошук вируша,
Не боячись грішить.


ВИКЛИКАННЯ
ЖАЛЮ ДО СОБАК

Не бийте їх по голові,
Не бийте по хребту,
Адже Господь нам заповів
Жаліти дрібноту!

Не обзивайте злих людців
Собаками – в собак
В очах довіри промінці –
Це дружби добрий знак!

Я підгодовую щодня
Собак в своїм дворі:
На мене дивиться щеня –
В очицях по зорі.

До мене лащиться мале,
Подібне до м’яча, –
Із нього виросте не зле,
Предобре собача!


ВИКЛИКАННЯ СОВІСТІ
У САМОЗВЕЛИЧЕНИХ

За видатних себе не видавайте,
Витворюючи штучний антураж!

Є кораблі. У них є свій фарватер,
Потужний хід, поважний свій тоннаж.
Підвладні їм найбільші океани,
Для них посильні будь-які штормá...
Ви ж – надувні плоти!
У вас нема
Глибин під кілем,
Світ ваш обійма
Хіба що авантажна розкіш ванни.

Розвіються тумани всіх облуд,
І всі побачать посеред огрому
Величні кораблі!
А на мілкому
Хлюпочеться приблуда-словоблуд
Нікчемний,
Непотрібний геть нікому.


ВИКЛИКАННЯ М’ЯСА
З ПІСНОГО БОРЩУ

Неначе в інтегрованій Європі,
Маніжиться і бовтається всяк
В кисленько-солоденькому сиропі-
Окропі: кріп, цибуля і буряк,
Морквина, картоплина, часничина
Та ще й горох, розварений упрах,
І в гущі цій – мабуть, нечесним чином
Потрапили – ще й пара костомах.
З них, костяних, ні жиру, ні навару,
Як з ніжок Буша, – отже, й ні смаку
Від костомах...
А привид гонорару
Зостався там, в радянськім "общаку".
Шкідливе для поетів, кажуть, м’ясо,
Та шлунок мій не вірить цій брехні...
Одна лиш втіха – всенародні маси
В любові не відмовили мені.


ВИКЛИКАННЯ КАНАДСЬКОГО
РОДИЧА-МІЛЬЙОНЕРА

Ви – пан поважний:
Океан
Для вас – калюжа...
Я ж – ваш племінничок, Іван,
Душа прихильна й небайдужа
І дуже спрагла до рідні...
В своїм Торонті
Креветки споживаєте смачні,
А я гризу сухар, немов на фронті.
О прилетіть, благаю вас,
Ясного пана,
І привезіть боєзапас –
Ковбас для кровного Івана!
Мені дарма, що вас нема
В природі –
Могли ж ви бути, зокрема,
В моїм роду, в моїм народі?..


ВИКЛИКАННЯ ОРГАЗМУ
З ВИСНАЖЕНОГО ОРГАНІЗМУ

Впадаємо то в сплячку, то в маразм
Політики інтимно-імпотентної.
Плануємо епоху, та щораз
Втішаємося куцими моментами.

Геть виснажився рідний організм
На імпортно-чужих ідеологіях:
Мов катаклізм, для нас капіталізм,
Бо має сенс, але не має логіки.

Ховаємось за частоколом фраз
І хитрокарооко так примружуєм
Сумління: перемножуєм оргазм
На грішносексуальність неодруження.

А в результаті – той же комунізм
І незворотна неміч-астенія,
Й тотальне закриття жаданих віз
В ту насолоду, що ледь-ледь видніє...


ВИКЛИКАННЯ ТЕПЛА
В ХОЛОДНІЙ КВАРТИРІ

Невже не бачите – зима:
Вітри, сніги, морози...
Тепла ж достатнього нема,
Щоб розігріти сльози.
Борщ аж до денця промерза
В каструлі трьохлітровій.
І булька з носа виповза
На вус мій чорнобровий.
Схололо серце – чим любить
Державу й президента?..
Зловити б винного
І вмить
Позбавити патента
На роздержавлення майна
В суспільстві комунальнім!

... Та кара винних обмина
В цім часі проминальнім...


ВИКЛИКАННЯ ГРИВНІ
ДО ПОРОЖНЬОЇ КИШЕНІ

Дмуть вітри супротивні –
Руху на заваді...
Ні жоднісінької гривні
В пізнім листопаді!

А, дарма! Зате ж "червінці"
Шелестять повсюди:
На асфальті,
На сторінці
На оцій;
На груди
Прилягають орденами,
Стеляться під ноги,
Вистеляють килимами
Всі мої дороги...

Все в природі – диво дивне,
Дійство неповторне...
Йди до того, гарна гривне,
Хто тебе пригорне
І любовно приголубить
Не за те, що – гроші,
І гостинців людям купить,
Тим, які – хороші!

Очі твої пахнуть соком беріз.
В них загубилося небо .
Де б не бував я, - усюди і скрізь
Буду в тобі і для тебе.

Хай по землі березневі дощі
Тягнуть намочені мітли,
Буду тулитися сонцем до щік ,
Вій твоїх - місячним світлом.

Житиму мрією в тиші кімнат,
Повних незримо тобою,
І виходúтиму в зоряний сад
Ніжного щастя тропою.

Вкутаю серце у радості хміль,
Щезне розлуки провина,
Кину тебе і подамся звідсіль
Знову до тебе, єдина.


06.04.13

Не можу випити кефіру,
Або смачного молока,
Погіршав значно смак зефіру,
Халва геть зовсім не така.

Хитка реальність і мінлива -
Життя показує кіно.
Та все ж, нема у цьому дива:
Я теж не той уже давно...

Зміїна посмішка судьби.
В повітрі тісно...
Я біль тамую у собі.
Молюся слізно...
А листя осені мені -
Черлене злото...
Життя, де друг - уже не друг,-
Липке болото...
І ця бридка трясовина
Все смокче, смокче...
Душа, наївна і смішна,
У вирій хоче...
Напитись волі через край
Важливо птаху...
Уже тоді ведіть не в рай-
Ведіть на плаху!
2013

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Задумайся при цій стації, душе християнська. Ото ті руки Найсвятіші, котрі благословили світ; котрі благословили воду в Кані Галилейській, і вода стала вином. Руки, що оздоровляли хворих, калік, воскрешали померлих. Нині вони прибиті до хреста. Ті ноги, які сходили Палестину, щоб голосити Божу науку, вони сьогодні нерухомі. Отой чоловік, який прибитий до хреста, навчав, проповідував добро і чинив милосердя - сьогодні є невільником хреста... Христос прибитий до хреста.
Властивою тут є та перша Служба Божа. Ото та жертва, яку ми бачимо перед своїми очима, ото є та найцінніша жертва, Свята Літургія. Як ми цінимо ту жертву, як ми заховуємося під час Служби Божої? Чи коли на "Свят, свят" почуємо голос дзвоника, котрий голосить про те, що зараз відбудеться найважливіша подія, бо хліб стане Тілом, а вино Кров'ю Божого Сина - чи зігнемо ми свої коліна на прихід Христа на Престіл, чи відновимо в своїй пам'яті, в свому серці те, що Христа прибивають до хреста, і Він жертвується за мене, Він жертвує себе, яко жертву відкуплення цілого людського роду.
Яке моє заховування під час тої Найсвятішої Жертви? На превеликий жаль, ми звертаємо увагу на те, що є зовнішнє, а те, що є внутрішнє, духовне - воно є забуте. Ми любуємося, коли є багато вишивок, коли престоли вистелені обрусами, коли є багато квітів, коли Церкви позолочені, коли кивоти блищать, коли співає милозвучно хор. Але то все є зовнішнє. Ми забуваємо найдорожче і найцінніше - про Ісуса, укритого в кивоті під видом хліба і вина. Ми бачимо перший престіл не мармуровий, не золотий, але перший престіл, на якому відправляється перша жертва - Свята Служба Божа - то є те звичайне хресне дерево Христа. Цінуймо Службу Божу не тільки по престолах, по співі, по величавості, але, найперше, цінуймо ту Службу Божу, яко жертву, де Христос жертвується за нас, як правдивий Бог і правдивий чоловік.

Лягає сам, покірний, мов ягня,
І під цвяхú кладе закляклі руки.
Здригнулось небо - і немає дня,
Голосить вітер, сивий від розпуки.

А тіло, мов натягнута струна,
Вже не болить, - кричить несамовито.
«О, Авва Отче!» - скоро пролуна,
І упадé стіна старого світу.



* * *

Я іноді замислююсь: куди
Веде життєва звивиста дорога?
Коли немає горя та біди,
Зачерствілі, цураємося Бога.

Без Нього ми обходимось в житті,
Аж поки знову лихо не спіткає.
Але Любов, розп’ята на хресті,
Безмірно терпить і завжди чекає.

    >>    
    змісту циклу "Хресна дорога"    

Мегамарш це щось прекрасне, незабутнє й чарівне! Мегамарш – це марш і мега як та альфа і омега…

Вишивка і вишиванка, самоцвіт і цвіт тюльпана – Зорепад на рукаві, водограй на комірі…

Посмішка твоя прекрасна – незабутня й чарівна! Вишиванка на тобі – ти богиня на землі!

Відлуння погляду твого запало в душу в саме дно! Так! Це він – український наш! Незабутній мегамарш!

***

Квітуче поле солов’їне й барвінкове звабливим співом в’ється у тебе на спині?

Можливо, проте але…

Сором’язливе це волосся хвилями цунамі в безтямі розсипається на грудях в екзопелені?

Таке скажеш, ще чого…

Палка взаємність весняних та голодних поглядів давно чужих, але тепер своїх – які тобі належать нині?

Розмріявся, знущаєшся ти з мене, так?…

Шовкова нитка колоритом облітає наготу’твойого розуму спянілого о цій годині і однині?

Все мрієш ти, ну мрій і далі…

Спрагою налитий образ твій етнічний, калиною пристрасті прикритий,- він магічний?

Ні, просто екзотичний…

Рельєфи солодкі маєш ті бажані та жадані, але заховані під тим віночком із вуалі квітучодиких трав?

Знову ти про рідний край?…

Майстринями України згаптовані ті диво-птахи, що сполохано сидять на талії твоїй стрункій?

Вони ручні, але налякані, і дотику бояться…

Червонопрохолодною стрічкорічкою обвиті ніженьки твої, босоніж ступаючи по самім дні?

Приємна прохолода, вода з Дніпра…

Узором свята ти вишита сьогодні золотосрібними нитками і блискітки усюди- від п’яток до небес?

Вони з любов’ю і бісером пошиті…

Де видіти твою красу я зможу і цей весь антураж – коли відбудеться фантастовернісаж?

Все дуже просто – прийди на МЕГАМАРШ…:))

Живий ланцюг від Києва до Львова
Символ єдності Українського народу
Обєднання лівого й правого берегів
Нам подарунок від прадідів й дідів
Свято й велич в цьому дні
Так говорять «майже» Всі…
На небосхилі сузір’я дат
Мир і злагода у домі - лад
Двадцять другий день календаря
Над головами літає чайка кобзаря
Під ногами лід і сніг
За плечима сотні літ
Про обєднання в одну Державу
Як деюре і дефакто
В Акті Злуки і спільній думці
Як гаранта щастя між людьми
В консолідації і самоіндетифікації
У становленні політичної нації
Проблематика ще та…
Філософія проста – історія складна
Ментальність впорядкуйся!
Прислухайся і легітимізуйся!
Учора Захід-Схід , наразі – воєдино
Живемо цим – бо МИ єдині
У цьому наша філософія життя
В об’єднаності, цілісності
Й неподільності буття!

Сьогодні - в день двадцять четвертого листопада
В день сумнозвісний! Світом визнаний – День Печалі і Жало’би…
Понуро схилим голови за всих, хто в ті часи благав – ненада!
- Благаєм вас лишити хочаби крихти на дні тієї торби…

Але, як всим відомо влада СРСР – влада тоталітаризму
Закони все приймала, в колонії направляючи загони збирачів
Років тридцятих це було - у розквіт «таваріща» і Сталінізму
Утопія колгоспів і створення холери штучної для «куркулів»

За рік – максимум за два, лишилась лиш душа одна!
Понівичена, змучена, та втомлена...
Голодна…
Запалим же - ми свічку памяті! І, схилим голови понуро…

Прийшла зима. Навкруги у спокій вінчані ліса.
На Україні запала тиша. Небо все в ліхтариках.
Прозора пелена накрила все,- поля і болота.
Всюди снігу по коліна,- не пройти і в валянках.

Хурделиця у гніві. Морози з собою принесла.
Захід. Завірюха подалась у бік нацистів
ОУН-УПА зле як тяжко, погода все ж допомогла!
Схід. Лісовик-вояка взяв в полон п’ятьох чекістів.

Друже полковнику! Ось тримайте комуністів.
Друже полковнику! Ось вся зброя з рук фашистів
Що ж робити з вами – саранча? Якщо не ми то нас…
Вибору нажаль нема,- проте! Роздягніть і відпустіть…

Лежить лісовик в печері, і сон йому сниться.
«На Україні літо. Гаряче сонячне проміння.
На вигоні пасуться коні, біля нього молодиця.
На колінах стоять вони і в долонях їхні лиця»

Ранок. Прокинувся вояка від болю в голові.
Червоний, синій, голубий - будь-який… Ніч.
У скронях дим, очі - пил в кольоровій гаммі.
Оска'л вівчарки, знову біль - багнетний клінч.

Постанова. «Сезон полювання на звірей».
Постріл. Молочний порох. Ліс червоний.
Рекошет де голова не є броня. Плач дітей.
Крути й змії для отрути. Гулаг терновий.

Був план - розкулачення селян у шантропу
Колгосп. П’ятирічка в планокури і в генсеки.
Урбанізація. Селянин сів у машину бойову
Подався в ліс. Взяв він вила і бойову косу.

СРСР - сплав із радію, стронцію і репресій
Де індустріалізація потонула в каналізації
Де все і всі існувало від генеральних сесій
Епілог. Крах. Колективізації - комунізації

ОУН. УПА. УНР. ЗУНР - власна Конституція.
Незалежність. Україна Суверенна й Унітарна.
Власний Стяг та Гімн, Держави Герб і Демократія
Наш девіз «Воля і Свобода» - країна толерантна.

Ой вороне…
Вороне білий - засланцю
Охоронець ти чи найманець
Закований за всих одним ярмом
Ти - у чорній ямі з бездонним дном
Течеш не як усі - наперекір своєї долі
Створюєш скрижалі правди задля волі
Тебе ламали, в потрібне русло направляли
Тебе вбивали та не вбили, міняли та не змінили...

Розбите шкло
Від кулі – людожера
Розсипане й тремтить воно
Як комуністична ера

Розбита голова
Глибокі й інші рани
Під ногами Крутянсько-сніжна цілина
Червона – злита юнацькими тілами

Ще вчора – гімназія, студенти
Батьків кохана дітвора
Сьогодні – військові абітурієнти
І ранець набитий гільзами
-приїхали, станція " У Вічність"! Все-пора!

На бій, як в перший клас:
Гвинтівка - косить з ніг
Думками в інше - тамує біль
Зво'дити курок.
Сьогодні перший - останній твій урок…

Чекатимуть намарно
Батьки – дітей, Кохані – своїх єдиних
Надіючись обійняти і поцілувати файно
В міцних обіймах - рідних й милих

Триста юних душ за долю нації
Порубані мечем невігластва
Позасинали під гіллям акації
Пішли у вічність! У світові пророцтва…

До Вас Звертаюсь друзі!

Почуйте поклик цей ви надолузі

Що, для тебе Україна?

Задумайтесь над цим, як є хвилина…

І думи спокою того не будуть знати

Довіку правди будуть вимагати

Життя яскрового у небесах шукати

Сумувати – байдужість проявляти чи Радіти – від шастя мліти

Україна то Родина, а не в полі конюшина

Держава рідна то Ненька наша, тільки наша!

Хоч Батько степ широкий і одинокий проте єдиний, милий

Ось чому мов хрест на пузі, нам потрібно керівника у нашім лузі

Керівник повинен з честю нести це звання керівника

Керівник то є глава і одна у нього голова

І повинна голова завжди думати про нас!


Думки національно-патріотичної голови:


Понад усе люблю і поважаю!

Ціню і намагаюсь дбати

Про те, щоб Інші дбали!

Не забували! Про рідний край,

Про степ широкий! Про її лани , гаї, ліси й степи

Про ріки давні і озера.

Щоб гордість наша не згасала, козацький дух не забувала

Про Предків наших!

Щоб їх нащадки, діти їхні, діти України

Жили на цьому світі, білім світі .

Ми! Жили.

Й, цінили волю і свободу,

Яку Діди нам дарували, ціною власного життя!

В боях нерівних! В війні за незалежність !

За правду! Долю України.

Почуйте ж ви мене…

наш розум бреше більше за життя
(ховає те, що безум нам відкрив)
несе прожите – втрати і знаття
краса – живим дарована згори

помножені на безліч заборон
усемогутні роздуми людей
листом весняним звіє, наче сон
(і близькість необмежена гряде)

мале пташа, пробуджене теплом,
змовкати змушує і спів несе
майбутнє стерте, тане, що було
(тут менше за нічого – над усе)

те, що звемо життям, руйнує смерть
краса – ще ліпша за життя саме

Зачаїлися грішні, думками
Стоїмо на розпутті шляхів
Що робити далі не знаємо
Хоча ні - маємо руки міцні!

Поховалися ті що по засіках
Нишком крадуть той овес
Долі їхні співані птахами
Чатує кровожерливий пес!

Силою думки і духом сповиті
Мужні й хоробрі серця
В протистоянні за рідну країну
Наслідок тому війна…

Над головами жовтіє блакить
На волосинці тримається все
Від спраги в очах усе майорить
А за плечима сумління одне…

сумує лев підперши підвіконня
весна до Львова править навмання
щорік в її підпряжці менше коней
а цього року – жодного коня

і шкода леву весну францувату
яка години топить у вікні
хотілося б йому їй заспівати
та голос вже давно закам'янів

Три башти кранові у нас стоять донині

Мов світло ліхтарів тремтить у нашій комірчині



Три символи чи видумки Земні

Поставили своє тавро в душевній аурі чудес

Три поклики чи три команди з відти – з під небес

Ти похапки відтворюєш як той блаженний пес



Три заклинання ті магічні

Ну можливо й трохи лаконічні

Але ж до біса небезпечні, скажу я вам

Тоді ж чому стоїть такий безлам



Віру в себе й долю повинен мати кожен

Телеведучий шоу чи навіть той прохожий

Пізнати те – чого нема, хоч в голові і рідина

Але безумство бездоганне і несамовито ідеальне



Надію легко мати в тих памперсах із вати

Оса чи джміль жалю не можуть знати

І як бджола не будуть помирати

А нам лишається - надіятись і ждати



Епілог прозорий на долоні

Кохання зціляє рани і у скроні

Хоч серце виривати будеш

Кохання того не заглушиш



Три башти кранові

Тримають вогонь чудес у нашій голові

Не забувайте, що чудеса світитись можуть від бажання

У пошуках надії, віри та кохання

Час на місці не стоїть все постійно кудись біжить

Як за ним встигати і постійно наздоганяти

Все летить немов вода біжить

Та велить не забувати ні в якім разі не сумувати

За тим що там було і могло там бути

Тепер цього нажаль не осягнути

Нажаль а може й не нажаль ніхто цього не знає

Повір таке в житті буває

Буває, повір буває – музика’ в голові лунає

Лямінор і форсмажор по життю як той стажор

Все чогось шукає, блукає, гукає та волає

Думками камінь розсікає вогонь іскри все підливає

Щоб встигути зробити все на світі білім

Відпочивати будем не на білім світі

Розставити пріоритети всі до ла’ду

Розповім давайте вам баладу

Про козака молодого бравого і пробивного

Що пройшов від самої Січі узурпатором надавав на калачі

Порубав їх на капусту, засмальцював їх в бочці

Ще й невинному москалику надавав по почці

Натравив шляхту’на яничар, посполитих на татар

Обєднав ліву й праву в один куляк – неабиякий лобуряк

Підняв руїни з попелу і з глини - етнічний дух все жевріє донині

Так довгого жевріти проте не може - манливий час у цьому допоможе

І все ж давайте забувати життя даремно марнувати.

Так солодко мені , приємно й затишно сьогодні

Мій час настав, мій час прийшов польотів мрії

Так! Літати теж я вмію, сам тому невірю!

Але лечу , ти чуєш я лечу з тобою, поруч, о Жасмин…



Здійснилась нині мрія бо прийшла до нас надія

І скористались нею, ми це зробили! Зуміли страх перебороти!

Упасти камнем в низ із кручі , на голі рифи ті страшні

Що звуться чорним тим болотом з-зовні, а в душі?



Нестерпна жага до існування, життя прекрасного й палкого

Шалених пристрастей земних , звичайних пестощів людських

Тебе шукала все життя ! Мій охоронець вірний, мій друг надійний

Тепер ми справді будем жити? Жити! Ти чуєш жити ! О Ромео...

Вона говорила тобі чіткими спазмами
в арбітражному суді нокаутуючи
а всі твої аргументи маразмами
в словесному музеї демонструючи…
Вона запілінгувала тебе на чужому екваторі
нависаючи над твоїми епіграфами
переслідувала на своєму евакуаторі
збуджуючи оточуючих своїми монографами…
Вона заприсяглася небесними аурами
перейти межу дозволеного
постійно зникала за науковими мемуарами
досліджуючи зони свого обраного…
Вона ставала маніакально-депресивною
відображаючи тебе в паралепіпедах
здавалось - ще більш імпульсивною
замикаючись наніч в своїх рефрежираторах…
Вона фанатіла від енергетичного пасіонарія
а ще від твого егоцентризму
це виглядало як безглузда манія
і подібного віршованого ідіотизму

Коли дивитись на твою світлину

Думки блукають в зга’дках

Буває – очі, закривши на хвилину

Хтось відкрив тебе нову’– усю в здога’дках



Ти постійно ніби й поруч, але й не близько ніби

І ходиш по одним й тим самим алеям міста

Твій образ можна розкрутити і знімати кліпи

І при бажанні в себе закохати мільйонів триста



Ти квітка з небесних сонячних саді’в

І послана в земні сади всім радість дарувати

Ти мов стеблинка з солодких й кислих тих плодів

Дивитись в твої «очі – пелюстки’» і ду’ші сво’ї чарувати



Ти є у соцмережах – у вконтакті і фейсбуці

Картинних галареях, пошукових групах і на чужому ноутбуці

Заклопотана весь час ти – шукаєш, вчиш й навчаєш інших

Навчаєш жити, - бути одним із найдобріших, наймиліших, найщиріших…

День перший – день знайомства
Її столик дальній, а його навпроти
Погляди зустрілись! – можливо небесна помста?
На ньому ікорне масло а на ній шпроти…
Коньяк, текіла а ще бутерброди…
Номер у кавярні обох спопеляє!
Про що думки у пана у панянки,-
Про дітей, про чоловіка чи про жінку?
А в сусідів дах зриває…
День другий – то є день сумління і каяття…
Аромат із мокачіно тугу навіває про буття,
Кофеїн із кави освіжає і повертає до життя,
Капучіно потекло у горло, обігріло і нагадало…
Про гарячий шоколад і гаряче молоко
Про лате і праліне – про оте святе…
Про відчуття з напоїв і адреналін
Про почуття до рідних і кофеїн…
Про те - як та кав’ярня повертає до кохання…

Далеко-далеко, десь аж у двадцять першому столітті
Десь у пересічному повнолітті
Он там на Україні, жила й існувала і сили набувала
Дівчина - морська хвиля, вона як та небесна миля
Розквітала, розкривала сонця промінь щастя
Ворожила й чаклувала в полон не брала
Неабиякий хист до цього мала
Миля – томущо мила, а ще відверта на вдачу вперта
Ніхто не мав, а вона мала й була щаслива – бо носила за плечима крила
Могла літати із зорями в криївку грати
Могла ножі на відстані метати у відповіть на словесні мати
Могла комусь руку’ зламати – у когось мову відібрати
Але то був лиш акторський витвір маски, а насправді вона була як рідна мати
Гординя - миля, але душа як морська хвиля…

На

Жовтоблакитних

Крилах

Київтуман пливе…

Боязко сокіл

В

Нього пірнає

Жалібно зве!

Ти чуєш?

В житті буває

Часто

Цей

Крик:

Вернися!

Чайко…

Кохаю!

У

Відповідь

Пусто…

Мовчання:

Немає!

Зникла!

Пропала!

Цій

Чайці

Здається:

Влюбився?

Можливо

Кохає?

І

Серце

У

Неї

Тремтить…

О мамо

Чому?

Я

Знаю

Це

Ли’ше

Той

Само’обман!

Я

Помахом крил

Його

Малювала…Нічого не знала

А може,

Втомилась?

Так

Це

Втома!

А

Не

Любов…

І

Знов…

Зажди!

Не йди!

У

Відповідь глухе

Мовчання

А

По очах:

Прости!

І

Відпусти!

Її пальці проникали між волоссям
Понад скронями,
В думках червоніла від того…
ЇЇ губи рум’яніли бутонами
Під довгими віями,
Шарілась, закривалась долонями…
ЇЇ подих шепотів сам за себе
Пульс клекотів буревіями,
Розширялись зіниці кордонами…

Її погляд пройшовся по іншим
Зали’шив він слід у то’бі
Зустрілися дві пари очей
І знову рум’яни в утробі…

Її парасолька злетіла на ковдру
Розкрилася…
Роса розлетілася
Втопились у неї, втомилися…

Її ваза з порцеляни розбилася…
Її плаття вечірнє на шма’ття порвалося…
Її ніжки з під ліжка зламалися…
Її шампанське зірвалося…
Її розкішна зачіска тепер не розкішна…
Спалах в очах, поштовх вулкану,
Хвиля ударна, море пуху з перини,
Знову ти киця…
Я мишка…
Знову мур-мур…

Ти хочеш читати мо’ї думки
Пізнати мої світи
При цьому залишитись без сліпоти

Тоді про’шу на борт
Я зроблю тобі словесний аборт
Я покажу свій світ із дельтаплана
А хочеш, потавлю у штурвала

Скеруєш увагу на мо’ї нервові центри
Відчуєш мене, пізнаєш мене
Наповниш мене чистотою
Заповниш всю порожнечу собою

Я не буду наполягати,
Не хочеш - не треба!
Не бійся - ти не попадеш в мо’ї тенета
Бо ти не мій еталон а я не твоя планета
Ти не моя обкладинка і не моя стінгазета
Ти просто газета…
Пуста порожнеча…
Ти клякса з пера, ні ти кістка ребра
Ти тріска з вогня, з попелу із жару
Ти схожа на нічну примару
Ти куриш марихуану!
Маєш світогляд путани
І хочеш завжди буди в пошані!
Мені подобаються плямисті лані
А не характер бульдога
Я не хочу у ліжку тримати ротвелера й дога

Я знаю, ти хочеш тримати в мені носорога!
Ніц не треба!
Дай спокій ти думам моїм
Все! Нема носорога…
Ти просто залиш цю примару…
У свого барло’га…

Його нешаблонну писанину

Дехто назвав маячнею…

Всі інші дурнею…

Вона назвала – «це страхіття!

Жах яке лахміття!»



Наразі говорять:

«У нього поїхала хата

По ньому плаче палата,

Із стінами в жовтий відтінок

З ліжком в білосніжний барвінок…

А давайте його

На масаж голови

Короче звони вже 03…»



Не забарився й РТБ – «ЕСNALUBMA»

У звороті «АMBULANCE»-БТР!

Те що вчора мерехтіло на НТН

Мабудь швидка допомога?

Хоча цілком можливо:

Не швидка - не допомога…



БТР, можливо ще й інші виглядають із дзота,

І більша половина Українського морфлота.

СБУ, беркут і один чорноморський котик

«Тюлень млін», - Кинув у нього дротик.



«Люди - Х» у білих халатах

Відловили писаку в хмарочосі із солі

Покусали усі чорнильні пальці й долоні

Зім’яли чотирі руки металевим скотчем

Замордували в нічну піжаму

Затягли до інжектоторного вігваму

Чотирьохступінчатого пропану

А може й бутану

Мабудь хтіли забрати до мультибару

Напоїти морфіном чи одеколоном

Все! – Став він їхнім постійним антиподом…



Лежить він тай думку ганяє:

«Чому я не привид, чому не зникаю?

Сидів би, десь зараз, на горах із цукру-солі

Символи й знаки малював на долоні

Візерунки із слова про зиму і сніг

Про океан і морську хвилю

Про небесну милю

Про сни і бажання

Про насолоду і шанування…



Йому як завше все по барабану

У нього Місяць Зорям грає ту нірвану

Від чого просвітління вводить у оману

Після вчора у нього сміття’із сіна в голові

Можливо колюче а можливо і ні…

Вчора-із-вечо’ра перед очима пелена

Лук, натянута струна, стріла й серця.

Сьогодні він кричить від параліча:

«стою-стою-стою! На краю безодні раю

Пишу – мовчу, говорю-пишу

Я руки підіймаю, весь палаю!

Ти ж моя файна птаха «хвиля – писанина»

Я тебе кохаю!!!

Робиш комусь добро - у відповідь ти зло!

Не знаючи, щось говорити чи мовчати…

Можливо про все забути, як і не було.

Проковтнути все, не бачити, не знати …

***

Яким ти бачиш світ через надцять років?

Ким він є для тебе – хто для нього ти?

Відповідь лишень за пару кроків…

Творець чеснот чи добродій зла, мовчи!

***

Чи можна замінить в собі самого се’бе?

Постала перед вами ось така дилема

Лицемірство й підлість - розібратись треба!

Словоблудство це ще та проблема!

***

Чи віриш ти в кохання - щирість почуттів?

У що ж іще залишається нам вірить

Пройнятися спокусою душевних мозолів

Образи в нікуди’, але пекучі - нехай тебе потішить…

Ой, як же замело!
Навкруги летить добро
Солоденьке й чарівненьке
Ням-ням воно…
Дід Микола! – Дітвора атас!
За спиною величезний ананас
Янголятка колами літають
Малечам пісеньки’ співають
Зі Св’ятом Миколая
Вас усих вітають!!!

По-літньому ранкова прохолода

Над головою зазіхання комаря

Вудка в ставі й спокій риболова

Макуха манить, вабить карася

***

Над очеретом пів на шосту ранку

В заводях блукає видра і бобер

Копанка у лісі оживає на світанку

Цуценята з боку - Флобер й Гомер

***

Лелеки прилетіли на полювання жаб

У лісі ожило – на нервах дятл грає

З під листя виповзає здоровенний рак

У лузі, десь неподалік, соловей співає

***

Лебідь прилетів у пошуках лебідки

Сполохав щуку яка йшла до поплавка

Не знає він – немає тут його кобіти

Наразі з іншим лебедем плаває вона

***

Прокинувся Гомер, насупив брови

Окинув оком озеро, глянув в бік села

Нема Флобера, помчав він до діброви

На цьому все – скінчилася рибалка, наїлись карася…