до вузького вікна прилипають весняні сніжинки
березневі коти сторопіло в підвалах сидять
пізнім снігом босоніж танцює розхристана жінка
пригортаючи сіре ганчір’я з уявним дитям

і зима не зима і весна не приїхала возом
і здається довіку в повітрі кружлятиме сніг
і не ліпиться сонце у риму тим більше у прозу
а у жінки з ганчір’ям дитя усміхнулось у сні

Той день минув, коли любив Ти,
Себе відкрити не боявсь,
Коли бездумно й не заради
В чоло так ніжно цілував.
Вже стільки правил назбиралось,
Що стогне вся душа моя.
Любов на волю виривалась,
Та в клітку загнана… І я
Не бачу змісту в днях минулих,
Зігрітих сонячних теплом,
Бо сильна вже від бід прибулих,
І мудрість закриває зло,
Немає вже обгортки щастя,
Нальоту радості нема,
Весна мені уже не здасться,
Вона мене усю пройма…
Спокійно, тихо, без надміру
Знімаю зашморг я із шиї,
Але у що тепер повірю,
Коли навколо вітер виє?
Чи та моя обгортка, може,
Тобі так до душі припала?
Та в чужих шатах - так не гоже,
Голуб мене таку, як стала,
Бо лиш тепло загоїть рани
І спокій серцю поверне
І хай між нас на мить не стане
Розлук чар-зілля запашне,
Бо якщо любиш – не плануй,
За нас усе вже спланували,
Короткий час наш не марнуй,
Бо ще нікому не додали.

…Не пеняйте на дощ
і у хмарах ув’язнене сонце -
то безсила зима
від розпуки не стримує сліз.
По дорозі із прощ
вистеляє весна на долоньці
первоцвітні дива
й забруньковані коси беріз.

Не пеняйте на дощ -
то не осінь насупила брови.
Це змиває весна
кушпелу від прощанських доріг.
Для зарунених площ,
де прокинулись сонні діброви,
купіль - яко мана,
як бальзам для утомлених ніг.

Не пеняйте на дощ -
голубіє у небі озерце.
Поволокою хмар
не затьмарити прагнення сонць.
Починається з «До»
весняного пробудження скерцо,
у «піано» - зима,
і «крещендо» весни – вже не сон…

08.03.2013

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

душно
скинеш з грудей важкий волохатий сон
що колись намагався тебе задушити
а тепер став і зовсім ручним
за вікном
зламаний місячний проектор
що завмер на одному слайді
транслюватиме зраду
розтягнуту в часі

такої ночі стіни пульсують
розгалуженими капілярами
зрубаної п’ять років тому яблуньки
і скриплять
відкриваються шухлядки
із снами про світлини
що завжди сняться
до смерті когось із близьких
гортатимеш їх як родинний альбом
з пожовклою під осінь шкірою

моя прабабця
завжди вирізала власне обличчя із фотографій

Україно!Вставай,годі терпіти!
Ти юна,тобі ще жити і жити
А ти сумно руки опустила,
бо настала тяжкая година

Душу твою люди злї продали,
а мову камінням закидали
Не чути спі́ванок дзвінких-
Чутно брехню москаликів отих.

Та згадай себе в далекі роки
Як мужністю горіли щоки
Як славне, мужнє козацтво
Захищало твоє багатство.

Згадаймо, як від них поляки
Під Пиля́вцями тікали
А під великим Зборововом
Молили про договір.

Та скінчилась тая слава-
Країну вкрила чорна хмара
За проклятим Вічним миром
Тебе насильно поділили.

Ох, і тяжко мати заридала:
Фільварками дітей вбивали
Та ти все ж не здавалась
І мужньо тому опиралась.

Відважні Гонта й Залізняк
Боролися за тебе так
Що мільйони різали за ніч
Були із смертю віч-на віч.

Та вкотре знову розірвали,
Родючі землі потоптали
Та люд тоді теж не мовчав
Права свої він захищав.

Та й кріпацтво скасували
Трохи нені щастя дали
І відродилася культура
Серце твоє лишила туга.

Талановиті мамині сини
Всяко славили її.
Але біда не забарилась
І до мови підступилась.

Війна Перша загриміла
Багато крові ти пролила
За тебе, мамо, під Крутами
Юнь молодість згубила.

Стало чути звуки гармат
Знову бій тебе чекав.
І німці край окупували
Їм служити заставляли.

Та відомі всім ОУН-УПА
За тебе не на життя
А на смерть дику стали
В тюрмах віку доживали.

В час рад ,краю,пережив
Утиски й репресії синів
Та ти гордо не здавався
І суверенності дождався.

Тепер ти, мамо, вільная
І головне-будь сильною
Бо ж нам Усім потрібна,
Наша рідна Україна!


2013

Тендітна, ніжна панна
У зеленому вбранні
Квіткову косу заплітала:
Її чекають на землі.

І метушилась, і співала
Лунали дзвінко ті пісні
Весна фарби підбирала,
Аби її запам*ятали всі.

Потім проліском махнула
Сонце шлях ій осяйнуло
І до нас вона прибула.

Землю ніжкою торкнулась
Й все навколо ожило-
А панна радо усміхнулась.


2013

Ну, і як не дійдеш тут до краю?
Байбаком байбак у сірі дні,
Вірш за віршем я складати маю -
День дарма не пропаде мені.

А сьогодні так собі намислив:
Як розтане лід й заб'ють ключі,
Сяду у байдарку я навмисно -
І гайда уверх по течії.

Каверзна, несе мене донизу.
Що поробиш. Так оце дано.
Аркуш допишу я на карнизі
Та зібгаю й кину у вікно.


12.03.2013

Я насолоджуюсь холодним зимним Вітром,
Що бореться з весняним теплим днем,
Зима згортається у грізність перестиглу
І … тане в невимовності Дощем.

Останній холод. День, чи два, чи тиждень –
І від Зими не стане і слідів,
І Сонце буде сходити раніше,
Життя звільняючи з полону сніжних снів.

Я насолоджуюсь пронизливістю Вітру,
Що пробирає тіло до кісток.
Весняне Небо бавиться блакиттю,
З Зими у Весну ставлячи місток.

06.03.1013

Маленький Дім, висока стеля,
Строкаті стіни, вітражі,
Відкриті навстіж вікна, двері,
Із вікон – щастя міражі.

Маленька, жвава Господиня –
Постава: велич, простота,
Уважний погляд, руки сильні,
І, зрідка, посмішка – дитя.

Яскравим Світлом пригощає
Оселю Сонечко щодня –
Усе сміється і співає,
Усе пронизує Життя.

У кожному шматочку глини
Живуть Істоти і Дива –
Відлуння наміру і мрії,
І стану світлого Єства.

Скрипучі східці, тільки ступиш,
Ведуть розмови про Людей,
Що йдуть у Дім відчути Сутність
Простих і не-простих речей.

В Красі і Світорозумінні
І у Душевній чистоті
Складаються Дороги з кроків,
Складаються з Любові дні.

12.03.2013

Ми прощаємось з легким сумом,
З легким щемом ідемо геть,
Залишаючи нездійсненне,
Наболілим наповнені вщерть.

Ми прощаємось на світанні,
Серед білого дня, вночі,
Як молитву, або прохання
Промовляючи «Відпусти».

Ми прощаємось не надовго,
Не назавжди, а лиш на мить.
Та чому ж так у грудях тисне,
Чи легенько-легенько болить?

Ми прощаємось й незворушно,
Як у кригу вбрана ріка,
Застигаємо, щоб відчути,
Як до нас промовляє Душа.

12.03.2013

Я, на перетині проміння,
Що йде від Неба до Землі,
І того, що іде від серця,
Народжую нові Світи.

Я множу радість у Любові,
Я розкриваю Небеса
Для тих, кому не треба крові,
Для кого – вся вода жива.

Я зцілюю серця і Душі,
Дарую спокій, чистоту,
У невимовно світлих звуках
Народжую Земну красу.

Я у Любов благословляю,
Як в Сутність, вкладену в Знання,
Шляхи у Вічність простеляю,
Я є – Гармонія Життя.

12.03.2013

Принеси мені зерен граната, аби вже ніколи
Не змогла полишити тебе і державу твою.
Я твоя приворожена Третя, відколи зі столу
Потойбічного царства я воду намовлену п’ю.
Ну, а ті, хто були тут до мене, лоскочуть і досі
Твій напружений слух – як не сміхом своїм, то плачем,
І за правим плечем в тебе жінка із чорним волоссям,
Жінка з білим волоссям – у тебе за лівим плечем.

Їхні коси звиваються, наче торішнє галуззя,
Наче водорість біла, що тіло твоє опліта.
Я боюся цих пут, річкової води, я боюся,
Аби вир цей бездонний не викрав тебе, не дістав.
Я всього лише Третя. А є ще четверта – вода.

Її вири чорніші за чорну одежу черниці.
Вигинаючи спину мою понад нею, як міст,
Зазираєш налякано в темні глибокі зіниці
Нетутешньої гості з далеких небачених міст.
У хребті під долонею – соки весняні і ріст.

…Принеси мені зерен граната – свого поцілунку,
Аби я намастила свої пересохлі вуста.
Я всього лише Третя, а є ще (провалля чи лунка?)
Неодмінна четверта, коханка твоя і чаклунка,
Що стоїть поміж нами – твоя потойбічна вода.

Твоє пророцтво
вороном об шибку –
не зайчиком,
не сонячним,
не жде,
коли деревам
і печалям сипко
і на столі
вино немолоде.
І ранки,
й рани,
розпачі
й рутини
змалюєш так,
що гАряче сльозі,
що навіть біг
за пухом тополиним
і той, на жаль,
по вольтовій дузі.
Мольберти,
музи,
марення
і мандри –
полине все
під чортовим перстом.
А може… ніжним
усміхом Кассандри
означиш путь,
де не спіткнувсь ніхто?..

2012р.

Он мускула лук – сумно;
Он муз орава – розумно;
Он рагу попу – гарно;
Он раки – шикарно;
Он ротом мелем – моторно;
Он вал пуху – плавно;
Он вал сили – славно;
Он рік опада – покірно;
Он він гаса – гнівно;
Он бір, дими – дрібно;
Он діл, поле, село – плідно;
Он діло суду – солідно;
Он дитсаду буда – стидно;
Он зір гра, чар – грізно;
Он жінки лик – ніжно;
Он до маку мука – модно;
Он дар дів – відрадно;
Он віра, вдача – два рівно;
Он чотири коси, сокири – точно;
Он видиво, рови – дивно;
Он дур барона, нора – брудно;
Он рам хна, муть, туман – хмарно;
Он зіпаки пика – пізно;
Он сир, окріп, спір – корисно;
Он суп, зоря, цяця – розпусно;
Он мушлі кіл – шумно;
Он шипи – пишно;
Он рожа – мажорно;
Он жереб – обережно;
Он зараза – заразно;
Он сім уст – сумісно;
Он сіть – тілам маліть – тісно;
Он сіл забава, ваба – злісно;
Он сів – з вітрами мартів, звісно.

Мої літа, як літні дні:
І сонечко, і хлюпне дощик.
Буває і не віриться мені -
Їх назбирала, як грибів у кошик.

Літа - якими різними були:
І райдугою сяяли у небі,
Хмаринкою у далині пливли –
Усі мої – їх пам’ятати треба.

І нині жоден із моїх років
По-іншому прожити не хотіла б,
Бо кожен прозвучав на мій мотив,
І в жодному я не жила в півсили.


1999р.

Собі тихо приляжу
На прив’ялий покіс
І блаженно вдихну
Запах сіна і меду.
Приголублю очима
Краєвид – темний ліс.
Я на рідній землі,
Що для щастя ще треба?

Я лежу на покосі,
І тиша дзвінка
Огорнула, сп’янила
Моє тіло і душу.
Тут - я знову наївне,
До болю дівча,
Тихий спокій, красу
Я нічим не порушу.

Цей п’янкий аромат
На крутому горбі…
Усе дужче, з роками,
Зазиває додому.
Найчарівніше місце
Моєї землі
Оживає щомиті
У серці моєму.

1998р.

Постукала. У відповідь - ні звуку...
Окрикнула - озвалася луна.
До милості протягувала руку -
у пригорщі вливалася вина.
Дрібним насінням падала у долі.
Зрадливо роздобріла глухота
сонливо колисалася поволі,
намащувала скупістю вуста,
заціплювала серце очманіле...

А Янгол плакав зорями у сни
за тим добром, що в душах відболіло
чи й може вмерло, Боже, борони...
Постукала. Озвалась тільки тиша.

2013

Дзвенить інтелектом в кишенях пустих –
У римах, у нотах, у фарбах барвистих,
У танцях, у співах, у росах ясних –
Звучить моя мова велично і чисто!

В просінні брехливім комусь-жебраків
На вулицях наших, зруйнованих боєм –
Так, знищених ходом невіглас-биків,
Що тільки за гроші… Торгують собою …

В дешевім асфальті, в депресії мас,
У хвилях магнітних, що йдуть з телевежі…
Прокиньтесь! НІХТО не досягне до НАС!
Ми – вище, ніж їхні хворобопожежі!

Учора біль ятрив душевні рани,
Стискав серденько у міцний кулак,
Але сьогодні зовсім все не так, -
Явилося просвітлення жадане.

Здавалося, - не вибратись ніяк
Із - під печалі чорної сутани,
Що це життя мізерно - копійчане,
А ти у нім згорьований жебрак.

Та, слава Богу, небеса ще є,
І хмарам розступатися властиво,
І сонцю увійти в життя твоє,
І у душі творити справжнє диво!

Нехай розчарування повстає, -
Тому, хто вірує – усе можливо!


12.03.13

Я серцю не дам відпочити ніколи
І душу давно на тортури прирік,
Бо котяться сльози гіркі мимоволі
З – під чорних од болю матусі повік.
Мене не примусять уже замовчати
Чи десь заховати одвічну печать
Сумного обличчя мого, поки мати
Зароблене потом не зможе узять.
Вона біля мене, на жаль, не єдина,
Хто хліб почерствілий вмочає у сіль,
Кому наша влада сьогодні повинна
Багато покласти в порожню таріль.
Можливо, назавтра мені стане важче
І буду на поміч гукати вже сам,
Та маму не кину я напризволяще,
Зневірою втомленій вмерти не дам…
10.03.13

і сниться тобі
що
тобі
що тобі
що тобі ще
прагнеться мати для щастя?
може якоїсь іще зайвини?
може війни?
може просто портвейну й
вина рікою потроху із порту
рвучко
вертаєш на роздоріжжя
знову задкуєш
знову додому
рівно о п’ятій
сімнадцять
не темно
невтомно
не в тім’я
тебе не пом’яне
ні митник
ні хай йому грець ні лихий
хилиться опріч
законів і правил
хвалиться хто
тобі
хто тобі
хто
тебе снить
ніби боснію
чи вже нехай
балаклею
чи може все-таки дай
їй додивитися
цю ахінею -
хай собі має
чи на увазі
чи в іншому разі
має удосталь
хай собі стрибає
рибою босха
хай собі лоба наб’є
або носа
може потому
зі шкаликом рому
під каламбур
буріме з румбамбаром
бармен бридкий
принесе їй доляри
для дзвонаря
який бемкає Бітлз
близько до неба
й до бога багато
скарг
апеляцій
доган
і вимог
гамірно й гомінко
в вусі у нього
може й самому
богові час
спати і снити
що все в нас гаразд?

В душі вирує туга і скорбота,
Лиш чорним болем сповнені серця,
Ми втратили людину найріднішу –
Пішла у Вічність вже вона.
Туди, де не існує смутку і тривоги,
А тільки тихий спокій від турбот життя
Та все осяйна святість Божа,
В якій спочинула душа.
Завжди ми відчували тільки ласку,
Підтримку, лагідність, добро,
Турботу Вашу повсякчасну
І серця материнського тепло.
Спочиньте в Вічності, бабусю
Хай буде пухом Вам земля,
Ви в пам’яті у нас назавжди,
Хоч зараз – в домі у Небесного Отця.


24.02.2013 р.

Вдоль дорог и строений, сквозь все вековые ветки
Начиналась зима, и они были лучше всех,
Только как-то иначе струилась тогда подсветка,
Только как-то иначе, застенчивей падал снег.

До чего же легко всё сбывалось тогда, крутилось
Всё быстрее в калейдоскопе кино, и в нём
Находились всегда и бывали друг другу в милость,
Непредвзятая нежность струилась когда дождём.

В этом баре они и сегодня, почти как дома,
Пусть хоть тысячу раз антураж неказист и глуп.
До чего ж и доныне друг другу они знакомы
Разворотом фигур, уголками поспешных губ.

Долетают из прошлого брызги того азарта
И во встречных глазах растворяются без следа,
И они пьют вино, и рассказывают о завтра,
Но уже старый снег не поднимется никогда.

2013

Перевод с украинского стихотворения
Наталии Пасичник, г.Тернополь


в отголосках сирен и в назойливом шуме шансона
остаётся попытка прошить этот город зеро
где в режиме ручном закрывают витрины синхронно
саркофаги вечерних киосков напротив метро

где заметишь как тают легко снеговые завалы
как подлёдно гниют обречённые листья травы
о немое авто загасив папиросу нимало
не воюешь с заторами пусть догниют с головы

абонент недоступен в запасе одно безвременье
и снотворного хватит и не на такое чело
и в одном из видений к коленям прижмутся колени -
сколько снега в тебе сколько снега в тебе намело

2012

Я сьогодні стомлений до краю,
Чахну байдаком на мілині.
Хоч би трохи радості мені,
Та хмарини сонця не віщають.

Запанують ще хороші дні,
Схожі до щасливих митей раю!
Я тому кріплюсь, бо добре знаю,
Що минають намисли сумні.

Як морозні каверзи старої
Березоль проталиною гоїть,
І пускає вниз її майно

Цівками бурхливого підйому,
І не в силі це змінить нікому,
Так мені ожити знов дано!

11.03.13

Весна приходила до Зимоньки на каву.
Тепер Зима у неї загостила.
І каже: « Подруго, ти вибачай ласкаво,
але кудись іти мені несила:

оце щодення, розподілене рутинно,
це чітко парцельоване дозвілля,
а хочеться, і край, аби пощохвилинно
душі та тілу - зоряне весілля!..»

« Ти ж бачила, Зимо, - лелеки прилетіли,
на поклик серця, ув оселі рідні,
а надовкола ще – усе холодне, біле…
- Тепла, - благають, - сонця! – пта́хи бідні.

Іди у ті краї, де діти просять снігу,
де втомлені від спеки та посухи,
на хвильку їх потіш у звичнім життєбігу
духмяним чаєм… одягни в кожухи…»

Затісно в цім бутті? Та на його палітрі -
є місце всім: і для зими з весною,
для літа й осені… На зустрічі та квіти,
на усмішки, цілунки... Защільною

тканина часу є? Усім його замало?
І хтось когось постійно здоганя?…
Зима пішла... пора!.. Прощатися не стала…
Бо ж не спинити після ночі дня…

2008 (2013)

-Ну що, натішились весною?
То тіштесь далі — все дарма:
покепкували наді мною,
але забули: я — Зима!

Ви сподівалися — за обрій
мене відправили на рік? -
Та довела вам я сьогодні,
хто править бал о цій порі.

І не сподобалось вам, може,
що я білію у віршах?
Але мовчать мені негоже —
у силі дати відкоша!

всі кораблі зими стишують позивні
їхні далекий порт кайлом збиває верші
щогли підуть на дно виліпляться на дні
перші весняні сни потім фіалки перші

вилицями штормить репається губа
триборознистий мол чайкою б’ється в небо
час тобі в море йти поки не порубав
дерево забуття вирізане із сепій

Вже зима із весною шепочуться,
Перестрівшись удвох на межі.
Зайчик сонячний ніжно лоскочеться -
Хоче взнати секрети чужі.
Зачекай-но, допитливий зайчику,
Ще твоя не наспіла пора.
Онде, бачиш, як свариться пальчиком
Юній феї цариця стара.
Щойно весело разом сміялися,
Наче подруги справжні були.
Та зненацька вітри розгулялися
І снігами шляхи замели.
Та весна тих снігів не злякалася -
Мала змалечку вдачу тверду!
Вона йшла по снігу й посміхалася
І ніхто не спиняв їй ходу.
Бо несила зимі пересилити
Ту, що землю збудила від сну.
Люба весно, яка ж бо красива ти,
Навіть в пору зими навісну!
2013р.

Принцип макітри він показовий,
Владою нашою взятий в основу:
Сьогодні внизу ти у маслі купаєшся,
І ситим життям пихато втішаєшся.
Господар макітру трясе помаленьку
Уже і доверху допхався хутенько –
Усе ще у маслі, боками вилискуєш,
Вдоволено-радо, щасливо попискуєш.
Внизу було добре, і тут підходяще –
Лежиш, грієш боки під сонцем, ледащо.
Якщо не з’їдять, у тебе шанс знову,
Осісти у масляну, жирну основу.
Коли у макітрі – там тепло і сито,
Не те що за нею все вітром підбито,
От тільки б господар трусив обережно,
Щоб бути у маслі, в макітрі безмежно...

9.03.2013р. Надія Таршин

Несуть, Тарасе , тобі квіти -
Мужі від влади - брехуни.
І як від них тебе звільнити?
Хоч звідти, ти їх зупини.

Вони ненавидять тебе –
Співця великого народу,
І твоє слово, як багнет,
І ревне прагнення свободи.

І мову, звичаї і пісню,
І твій окрадений народ –
Який живе уже найгірше –
Немає прав, та і свобод.

Цей фарс із квітами, вінками –
І на знедоленій землі-
Де жити важко сину, мамі,
Віками люди у петлі.

9.03.2013р. Надія Таршин

Черноморский рай, счастья ты мне дай
Волнами обними, но не обмани
Боль, тоску с души и сердца скорей прогони

Я пройду по берегу на окраине села
Море поздоровается, спросит как дела
Ох Море любимое, уже не так болит
Время раны заживляет, исцеляет
И любовь с новой силой горит...
Жоана Мадзестеш
2013

Жара. Літо. Голого тіла раж.
Жарі міра в чварі – міраж.
Жартів – у жарі міражу – вітраж.
Жарі віра – чудо, код у чарі – віраж.
Жару колишу – суху сушило! – кураж!
Жало, коні, коло – кіно, колаж.
Жага жере, дере – жага ж!
Жара жене мене – жара ж!
Жаго, на лови нам мани вола – нога ж!
Жаро, гра, чудасія – і саду чар: гора ж!
Жаліть? – Ні, лінь! – Тіла ж!
Жати журу щуру – жита ж!
Жабі хітон у ноті хіба ж?
Жадібним – цмин: біда ж!
Жара жалила, палила – жара ж!
Жара, город, дорога, раж.
Жара поманила – а линам опар аж!
Жара тоді – бо зараз обід – отара ж!
Жаро, чвалала поряд, яро палала вчора ж!
Жаро, серенади римами рида не ресора ж!
Жаго, роди меди, де ми – дорога ж!
Жадобо, вся омани вина – моя: свобода ж!
Жаро, в хаті лудженій і не жду літа – хвора ж!

Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу
і клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно з віддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів

У нас немає вибору,
І нас
Не вибирають.
Доля визначає
Ту мить святу
І той урочний час,
Коли сам Бог нас на любов
Вінчає.
Але від нас залежить,
Певна річ,
Та суголосність
Почуття і духу,
Що всупереч
Мільйону протиріч
Веде нас,
Не порушуючи руху
І ритму всепланетного буття:
Падіння,
Злети,
Гріх
І покаяння,
І найсвятіше в світі почуття
Жертовного –
Від Господа –
Кохання!


1995

Землячки-своячки запалили свічки
І тому, і другому – згодиться…
Від ганьби-проклятьби
Утікають річки –
Залишається тільки водиця.
Все на світі – трава:
І думки, і слова,
І хрести на могилах,
І мова!
Відійшла татарва –
Підкотила "братва"
На багнетах-шаблях Примакова…
І не стало хрущів –
Кукурудзний Хрущов
Українську природу збентежив…
Цоб-цабе!
Для чогО?
А Бог знає…
А щоб
Застережно було. Обережно.
"Колядин, колядин! Я у батька один".
А хто ж батько?
А мати?
"А бозна…"
В чагарях – Чигирин,
В лободі – Лебедин.
І така любота мафіозна!
Несерйозно? Отож!
Легковажно? Хіба ж?
Пошукайте такого народу!
Все питаємо броду –
Який "антураж"! –
Біля броду питаємо броду…


2000

В палац, де мешкають король і рада,
Широкі сходи й двері проведуть.
У обшир, де крокують спраглі влади,
Два леви кам'яні покажуть путь.

Як на поріг, легенда каже, стане
Владика, що збудує царство Боже,
То рик левиний враз почує кожен;

Та поки за поріг іде незване
Бундючне панство, що для кривди гоже,
Мовчить каміння, лиш на левів схоже.


10.03.2013

Налилося жито в полі –
Спогад юних давніх днів.
Час людські розкидав долі
Поміж різних берегів.

Розійшлися, розбрелися,
Погубилися шляхи.
Тільки кличуть: «Повернися...» -
Призабуті береги.

І буває мимоволі
Нагорнуться почуття –
Відкидаємо ми ролі,
Надиктовані життям.

Повертаємось додому.
Хоч на днину в рідний край.
Бо лиш тут зникає втома,
Бо лиш тут таїться рай.

Жив маленький замазура
В місті, що на букву А.
Щоранкова процедура
Умивання – це був жах!

Замість того, щоб у ванну –
Нишком мультики вмикав.
Зуби чистив – ледь не плакав,
У дворі ловив лиш гав,

Потім падав у багнюку,
Біг до мами у сльозах…
При купанні також плакав,
Аж ридав сусідський дах!

«Замазура-замазура» –
Називала дітвора
Ну, а згодом і плаксієм..
Ображали не зі зла.

Тут хлоп’я із пересердя
Не пласкій я – Олексій!
Вигукнув – усі завмерли.
Сила, мужність з-попід вій.

Я вже хлопець немаленький,
Називайте на ім’я.
Годі вже мене дражнити
Акуратним буду я!

Коли літо відходить, його не пручáй —
Все у часі, у часі затиснено.
Оберемки із трав перев'януть на чай,
Шепіт лісу — на пустку безлистяну.

Розітерті на дріб'язок справ і стрічань,
Дні марніють, маліють, прозо́ріють.
Літні трави-зілля перев'януть на чай,
І на згарища — небо визо́ріле.

Все відходить, відходить в химерну імлу,
Втихомирений світ, голосú німі.
І дивлюсь я на літо, і віри не йму,
Що вмирає воно, і різьблéну труну
Забивають цвяхами осінніми.

І я згадав, що знову - чоловік,
а не лакей, не попихач, не бидло,
котрому, як метро, підземний жити вік -
на сонячне не заслужити світло.

Розумно все. І виправдано все.
Чи пелюшки, чи памперси - на вірність.
І я згадав, що іноді везе
за гідність дещо втратити покірність.

Тунель дрібниць і станції страхіть,
яким завжди є місце у розмовах.
І я згадав, що не хробак угідь
в травмованих до остраху оковах.

І я згадав... Згадав, що не винив
ні людям, ані матері, ні Богу.
А я на право жити заслужив.
І пам'ятаю про пересторогу.


10.03.2013

Під твоїми віями
Таємниць насіяно,
Під твоїми віями
Сонечка насміяно!

Сонечка ласкавого,
Сонечка привітного!
Скільки ще цікавого
Усього на світі є!

Люди усміхаються
Весняному сонечку.
І землі співається,
І землі так сонячно.

– Cпинайся на ніженьки, –
Шепочу я синові,
Заспіваєм пісеньку
Разом з Україною.

Пана пані
Не шанує,
Пана пані
Не цілує.

Каже пану:
– Нема сили.
Каже пану:
– Розлюбила.

Ще й сміється,
Ще й жартує,
Серце б’ється,
Пан ревнує.

Пан ревнує
Та ще й злиться –
Ризикує
Молодиця,

Знов підійде,
Приголубить,
Пане, вірте,
Пані любить.

Щастя пана
І біда,
Що ще пані
Молода.

Пагінців і бруньок обнова
Надихає іти вперед,
Та долоні мої – кленові,
Та осердя моє – старе.
Вабить простір і кличе місто -
Зеленіти довкруж пора,
Та коріння не зрушить з місця
І живиці не дасть кора.
Як потраплю у повінь світла,
То байдуже нове кільце -
Завесную на білім світі
Хоч однісіньким пагінцем.
2013

По горі-горі тужать небеса,
через небеса голуби летять.
Хмари-пастухи вийшли понад Сян
з душами імли з ликами латать.

По горі-горі пнеться чорний дим,
трави не ростуть, лиш полин сухий.
З того боку Сян згаснув молодим,
з цього боку Сян поле реп'яхи.

З-під землистого покрову,
там де сонце прало білля,
покотились тіні ровом,
сокорили, ґелґотіли.

І засіялися дрібно
берегами сонценята:
«Де ти, матінонько рідна?
Тісно в мачушиній хаті»

В безпощадні буревії,
В холоднючі злі завії
Заблукало зайченя,
Бродить лісом навмання.
До кісток мороз проймає,
А батьків ніде немає.
Заморилося малятко:
– Де ти, мамо? Де ти, татку?
В лісі вітер грізно свище,
Що здається, то вовчище
Розтулив страшнючу пащу...
І вважай, що ти пропащий.

12-13 лютого 2013 року

Скільки дій незрозумілих
Між нами кружляє
Скільки то правд неправдивих
Весь час спокушає

Ми це бачимо все таки
Липнемо до бруду
І ідемо в зад як раки
Не в перед як люди

Всі з заходу йдуть на захід
Нас сумнів вбиває
Брат з півночі весь час страхи
До нас посилає

То трубу з газом прикрутить
Брат що не є братом
Бо не хоче він почути
Що йдемо до НАТО

А так хочеться щоб в себе
Вже бути собою
І під своїм чистим небом
Не було вже гною
u5/321

Солодка зрада з присмаком дощу,
Заполонила серце стомлене коханням.
Воно, охоплене бажанням,
Напитися не може досхочу.

В чужих обіймах в щасті потопаєш,
І кожна зустріч, наче в перший раз…
Розум думок палких не може подолати,
Вир почуттів підхоплює щораз.

Ти завжди поруч, та тебе немає.
Життя підказує – терпи, переболить.
Живу, терплю, переживаю, та все одно не відпускає,
Болить, Болить, Болить…



05.03.2013р.