Вища література —
це вихід
із матриці тоталітарної культури.
І вхід
в вільний світ цінностей,
де вибір побудов
власних світобудов.
В доброгармонії всесвітностей.
Справжня поезія — не ідейне сміття,
а проекти ідеалів буття —
з безлічі планет і зірок усещастя
в душах людських
і в орбітах поєднаних з Богом.
За всесвітнім порогом,
ще недовідомим,
що є спільним домом,
задоволення всевідчуття того раю,
якого всі сущі шукають.

Я теж доречні маски натягав,
в зручні одежі душу одягав,
і участь брав в виставах розмаїтних,
в світоглядах людських
на сценах справ малих
старався досягти днів-успіхів потрібних,
збиравши оплески, наче копійки мідні,
і посмішки зрадливі чи привітні...
О, ні, я не хотів —
костюми тих часів
на себе одягати,
та птахом не злетів,
бо людям із землі дано розпочинати,
і падати, і знов вставати,
йти, і грати,
і грати, грати знов, — але не в тім любов,
не в клітці гри.
За грати традицій й декорацій —
суспільству не сховати — потяг душі до волі.
В умовності — в'язниці дурних світобудов —
не буде щастя долі,
не забуяє кров.
Тож сміючись, втікаю,
театри гри кидаю,
надіючись, шукаю правдиві ті шляхи,
де логікою двері в добро привідкриваю —
в невимушені й мудрі тендітні мрії раю...

Сонячне світло снується довкола,
навіть земля ще порожня та квола
в передчуванні весни.

Щойно дерева захочуть бриніти,
в забростях новонароджені діти
прястимуть вітряні сни.

Де ти, о весно, озвися, озвися,
ситцевим цвітом і шовковим листям
лоскітно зашелести –

ластівка небо для тебе відкрила
більше несила носити на крилах
наші зимові хрести

Солом’яну надію нації,
До таці процвітання прип’яту,
Несе Дунай у сиве море,
Вже переповнене марнот.

…Везли її по бездоріжжю,
Хотіли скинути у прірву,
Та на самім краю провалля
Знайшли велику каменюку

І враз – мотузкою до ніг!
Але солом’яна, велика,
Не потонула – стала сторчма
І дивиться, як плаче світ

За тим, що гине без надії
Всесильний в слабості народ.

22.02.13

Бджоли

Я не знаю чи ви чули.
Є пасіка десь. В ній вулик,
До якого малі бджоли
Прилітають, мов до школи.

Головою школи трутень
Той лиш бджоли баламутить
Бо нема в нього освіти
Він лиш знає медик пити

Трутень головою школи.
Не вчителював ніколи,
Він як той міністр в державі
Що не служить своїй справі.

Свої бджоли в силі вчити
Як квіт з медом знаходити.
Поле, де цвіте татарка,
В якій меду повна чарка.

Молоді бджілочки знають
Що коли з медом вертають
Завжди мусять уважати
Щоб десь шершня не спіткати

В вулику усі родина
Коли разом той не згинуть
Здалося щоб в Україні
Від бджіл вивчити що нині.
30.05.2010р.

НЕНЬЧИНА МОВА

Живе у віках білоруське це слово –
Народна душа і народу хвала.
Тебе обзивали «мужицькою», мово,
А ти ж материнською зроду була.

Жива й незвичайна, красива і мила,
Як ненька, що шила нам свитки з рядна,
Що влітку на річці полотна білила,
Під осінь овес дожинала одна.

Та ненька, що зимами кросна снувала,
Щоденно з колиски, як тільки могла,
Сумлінності, правді й добру нас навчала,
Старанно від різних недуг берегла.

Приїду додому… І що за проява!
Почую говірку, цю пісню, цей вірш –
Здається, зі мною говориш ласкаво,
На стежці зі мною ти поруч стоїш.

У маках червоних палає щоднини…
О неньчина мово! Дитинства весна!
Ніхто і ніколи тебе не замінить,
Бо ти, як і ненька, на світі одна.
2013

Я знов не сплю та й ніч не чорна - сіра
Чи то сіріє у моїх очах без тями
До того ж час від часу бачу звіра
Що лиже мій замок дверний ночами

Він там чекає після моїх втеч
І з дому у безлюдне біо-місто
А як вертаюсь знов йому переч
Дверима хлоп і посміхаюсь тісно.

Чекає сучка що мене зламає все
Звіряча вонь розлита у міських трамваях
Безвтішні дітки на листівках зависають
В лікарнях мріючи що допомога йде

Я не дивуюся тобі, вічно голодний звіре
От дивина, мов світ давнюще зло
Й один заходжу. Поки маю віру
В добро.

04.00 22.02.2013

Замели сніги
І поля, й луги;
Де раділи ми –
Смуток вже зими;
Наші береги
Розвели сніги; –
Й де тебе знайти,
Як до тебе йти?

Всюди навкруги,
Ах, одні сніги;
Знов будь молодим,
Як радів би їм;
Нині ж вороги
Вже мені й сніги,
Бо тебе нема –
Відняла зима.

Де цвіли луги,
Там уже сніги
В саван все вдягли
З білої імли;
Кучугур стоги
Намели сніги;
Й сумно так мені:
Ти – вдалечині.

Все ж не дам, сніги,
Остудить жаги,
Що й в самотині
Не згаса в мені;
Хватить ще снаги,
Щоб долать сніги
І до тебе йти,
І тебе знайти!

Все марнота світу трагікомічного,
Є тільки мить – з нею йди до кінця.
Є тільки мить від порога до вічного,
Саме вона має назву «життя».

Спокій віків серця зовсім не врадує.
Спокій віків – пірамідам століть.
А для зорі, що зірвалась і падає,
Є тільки мить, найяскравіша мить.

Хай білий світ лине вдалеч окрилено,-
З ним не завжди по дорозі мені.
В чому ціна і мій ризик осмислений? –
В миті одній, тільки в миті одній.

Вкусиш біди, а чи щастя космічного?
Є тільки мить – з нею йди до кінця.
Є тільки мить від порога до вічного
Саме вона має назву «життя».

лютий 2013

Мама сьогодні співала,
Майже так, як і колись.
Знову несла воду Галя,
В гості Іванко просивсь.

Я пам'ятаю, як дзвінко
Голос у мами звучав...
Тільки змінився із віком,
В себе впустивши печаль.

Тільки у ньому почулись
Ноти занадто гіркі...
Тиха молитва про чуйність
Вже в перезрілі роки.
2013р.

Я засинаю. Втома. Ніч.
Вже майже Тиша, майже Спокій.
Життя згорнулося клубком,
Вляглося зніжено у ноги.

Я відчуваю теплоту.
Я чую тихе муркотіння.
І, наближаючись до сну,
Пірнаю в Світорозуміння.

Життя єднається з Життям.
Зв’язки, обов’язки, вимоги –
Усе це в дріб’язок іде,
Який щезає за порогом

Любові до себе-Життя,
Любові до всього Живого
І не-Живого… Теплота
І ніжність у торканні Бога.

18.02.2013

Над полями заяскріло
Ночі зоряне рядно.
Під ногами, знай, скрипіло
Срібноткане полотно.
Лісосмуга. Залізниця.
Вітер виє між дерев...
І йому чогось не спиться,
І його нудьга бере!
Раптом, чую, щось вплелося
В монотонний вітру спів,
Ніби вчулося, здалося,
Що гучніше хтось завив.
Я здригнувся - озирнувся,
Скрижаніла в жилах кров,
Дару мови враз позбувся,
Страх бридкий мене зборов.
І нехай не вірять люди,
Але я скажу, як є:
Трьом песиголовцям лютим
Голод злості додає!
Псячі морди, ікла білі,
І, як водиться, хвости.
Ще й на двох ходити вміли,
Так, як люди,- я, чи ти.
Хижий сміх пащек зубатих
Під жовтавий блиск очей...
О, тепер я буду знати,
Як бродить в пітьмі ночей!
Розпач, страх, глуха безвихідь
Душу враз оповили.
А вгорі лиш зорі тихі
Тому свідками були.
Я востаннє озирнувся...
Приверзеться ж чортівня!
Сам до себе осміхнувся -
Трьох кущів злякався я!!!

Ця дівчинка із рибками на дні –
вона іще повернеться. Ясні
уста її, і схожі на скляні
її прозорі і тендітні ручки,
які до всіх торкаються речей,
немов кладуть долоню на плече,
а усміх цих замріяних очей –
із бризками барвистої шипучки.

Вона ще прийде, висміявши час,
із підстрибом дитячого м’яча,
повернеться у квітах і речах
зі сонячної глини і зі слини.
Притягне перечитані книжки,
фломастери, альбоми, іграшки,
і гойдалку розхитану з наки-
нутим на неї пологом хустини.

І гойдалка – хитка, немов вода,
і хустка, що злітає й опада –
аж поки не зупиниться хода,
враз нагадають часу аритмію,
який запнеться кадром на ТіВі,
коли ти знов спинаєшся на дві,
коли слова проказуєш нові,
а я німію, дівчинко, німію.

Нема нічого кращого на світі
Ніж рідний той куточок на землі,
Де виріс ти, де босими ногами
Топтав не скошені ще трави.

В твоєму серці лишаться назавжди
Ті ніжні й роботящі руки мами,
Той дім, де с кожною годиною
Ставав ти справжньою людиною.

О, рідно земле, Україна,
Тут проросло наше коріння,
До тебе ввібрали любов
Із материнським молоком.

Спопеляють тебе, Україно,
Магнати новоявлені, круті.
Ти уже схожа на руїну,
А ми усі у німоті.

І очманіли, і оглухли
Від беззаконня, як чуми,
Коли і розумом не всохли,
То запитаймо: »хто є ми…»

Осліпла від страху отара,
Не знаємо, куди женуть.
Майбутнє – марево, примара
І непроглядна каламуть.

2001р.

У кожній грудочці землі
Я чую лагідне прохання:
- Убережи і не нашкодь мені,
Я втомлена від марнування.

Поглянь на мене в Божий день.
Хіба не схожа я із раєм?
Із віку в вік, із дня у день
Вам радо, любі, догоджаю.

Увесь цей рай уже віки
Лелію і оберігаю -
Поля і луки, мов вінки...
Лише дбайливих рук чекаю.

2001р.

ти міг би
ловити в леті
пальці мої
прозорі

шкіра моя тужить
за дотиком твоїм
дуже

тільки молю, серденьку,
- коли туманію долом,
сій на мене лелітки
- я буду бачити зорі

лиш пам'ятай, мій пане,
руки мої-билини
коси весняносвіжі
пальці прозороп'яні

Усе життя, як шальки терезів:
на правій - лиш угодні Богу справи,
на лівій – що спокусник захотів.

Ідеш на поклик праведної волі,
а вже чатує інквізитор душ
й напористо нашіптує: «Поруш…»
І ти шукаєш аргументи кволі.


А «він» єхидно потирає руки
і ліву шальку соває тобі. -
Твій розум опирається стозвуко,
а «той» таки вдається до принуки…
Твоє життя – на шальках терезів…

21.02.2013

1.

щоб робити погоду
треба вміти ділитись
необхідно здирати
затирати втирати
пробиватися згодом
крити каркати критись

2.

недоторкливий роде
дорогі депутати
триндарі носоводи
тушки душки гармати
жуйки вуйки повії
духобійки з крамоли
в чарці спить веремія
кривду немічний цмолить
досхочу аж по вінця
до олюднення люті
від прозорих провінцій
до столичної муті
прокидається сила
прикидаються кроки
є на зашморги мило
а за око по оку
є ще з’їдини ладу
з правди вилиті дзвони
з них ростуть барикади
між людьми і законом
це не ваші дзвіниці
і не вам Бога звати

3.

що сухе загориться
розпадеться що рухле
розкладуться мов криця
вени клану набухлі
і терпіння година
довша вішалки влади
перетріпано спінить
довгоношений задум

4.

знайте пройди і зухи
мудрагелі маститі
кожне гоп має вуха
помста ляпасом шита
та нехай вас не парять
ці мої римоскоки
що не слово то вар’ят
варіація шоку
що не думка то клема
кров із носа а вгріє
струмом бігло-натхненним
а тоді хай старіє
аритмія в поетах
алегорія в люстрах
дим життя в пістолетах
чужина там де пусто

21 Лютого, 2013

Село твоє не вимре – тож не плач,
Не звалюй все погане в спільну купу...
Дістане правнук прадідів товкач,
А правнучка знайде відьмачу ступу,
І після всіх поєднаних зусиль,
Мов золотий пісок, пшоно засяє
В засмаглім чавунці. Сухих бадиль,
Щоб розпалити грубку, вистачає…
Густий куліш – то добрий привід лиш
Для ситої вечері при чарчині...
Як і завжди, шумітиме комиш
І гнутимуться верби у долині!
Село не вимре притьмом – не пора
Впадать у відчай в цю непевну пору,
Коли стара епоха відмира,
А нОва пролісково пнеться вгору.
Сам не помри від смутку, до Різдва,
Тримайся до Великодня і Спаса,
І знову – до Різдва. Твої права
Підтвердить на життя пенсійна каса!
На кровні перш за все купуй квиток
До рідного села в квітучім травні,
І там повітря чистого ковток
Зміцнить твої позиції державні
І помисли очистить від жури –
Твоя надія світла не померла,
А терниця часу лихі вітри
На добрий літній легіт перетерла...
Живи собі, допоки ще жива
В прабатьківськім краю твоя криниця
Й густий куліш на грубці упріва,
І чарка самограйно промениться…

2001

Білі поля простелились навколо,
Вкриті до обрію сніжним плащем.
Біля дороги – невбрана ще, гола, –
Плаче верба, свій виказує щем.

Тільки недовго їй ще сумувати –
Скоро настане вже мить осяйна,
Збудиться громом земля – наша мати –
І забуяє по світу весна!

Щиро зрадіють пробудженню люди,
Сядуть за спільним святковим столом.
Нині ж на дворі панує ще лютий,
Чути тужливі пісні за селом.

Не відаю сліз, ні апатії,
Незнана й журба мені теж…
Цей вірш я пишу амфібрахієм
І вдумливо, й щиро – без меж.

Нащо мені Дакія, Фракія –
Не прагну заморських я веж,
Бо маю до тебе симпатію,
І навіть щось більше – авжеж.

…ти поміж тих, кому за "сто"
цебро пігулок ще голубиш
на диво, чи собі на зло?
мабуть усім... візьміть на бубен!

в беззубім царстві -- манекен
у потойбіччя зникнув topless
безсоння вам не уікенд
всесилий храп, рікою соплі...

воно і так дві пари лінз
думки захищені очима
а їх, приблизно, десь на віз
кому які, є і для рими...

а де ж той майстер, що зваяв
космо-де-факто не гуляще?! --
минулим зліг серед уяв
що його "твір" один з найкращих?!

ген на кістках гармошкин міх
туди - сюди… ось-ось порветься?! -
це вам не сльози і не сміх
питання лиш: навіщо все це?..
21. 02. 2013.

сто років самотності в кожному місті живе
в ляльковому місті з очима побитого лева
куються сто років по тисячу тільки сталеві
на кожному виході-вході артерій і вен

сто років самотності кожен містянин везе
на свому горбі чи авто адже тіні трамваїв
вантаж у салони просякнуті дном не приймають
каліча самотність і так там проїла усе

сто років самотності на невиразному тлі –
типовий малюнок до книги маленьких історій
де кожна людина – невидима крапля у морі
загублена титла в щоденному місиві слів

Яблуневий сад буяє рясним цвітом,
У блакитнім небі музика дзвенить
Десь далеко в полі вже запахло літом
І по стежці зайчик сонячний біжить.

І земля укрилась килимом барвистим,
Вітерець берізкам коси розвіва,
Радує і тішить веселка кольориста,
А тепленький дощик землю напува.





12.06.2009

...А пристрасть - у вогні солома,
Розбудиш - і згориш до тла:
Яка солодка і солона,
Яка нестримана була!

У вир кидала нас щоночі
І підіймала на крило,
Назустріч молоділи очі,
І все буяло і цвіло.

Зникали прикрі заборони,
З небес тулилися зірки
І дарували нам корони,
Щоб лиш удвох і на віки...

Та пристрасть - у вогні солома,
Згоріло все у ватрі тій...
А любку стріну й захолону,
Немов у юні золотій.

21.02.2012

ТРІОЛЕТ
Куди ти тільки не зирни, –
Де корені – життя квітує,
У бурях соколят гартує, –
Куди ти тільки не зирни,
І ворог силу нашу чує –
Він хоче знищить корені.
Куди ти тільки не зирни –
Де корені – життя квітує!
2003

Ти мене не забув – дикі коні станцьовують холод.
І підсніжна трава прозирає незримо на схід.
Незабудки_слова, не прикуті до часу,
Я тобі в апельсиновий сік долила.

Кілька ввічливих фраз і букетик зігрітих фіалок
У січневу югу замаїли промерзлу блакить.
Прилетіли птахи, білоніжні, до білої хати
І сюжет дописався теплом від руки.

Кінострічка зими – мить від сонця до скреслого льоду,
А у власному гроті далекі незнані шляхи.
Просльозиться весна - без води і ріка не тече -
І у літо втече, божевільно-чудна!

11.01.2013

Пародія

Ой тішить веснонька погодою погожою,
Вже й сонце з неба добре припекло!
Сиджу на мидниці – замети розморожую,
Але на ринві гірше би було…

Синичок пара (наче Петька з Анкою) –
В них певно кулемет на купі дров!
Стрекочуть дзвінко – бавляться бляшанкою.
Ов-ва! Затихли! Схоже в них любов…

Канкан який! А та перерва планова?
О! Відчуваю в бруньці серця сік!
Ось надивилась трохи, і відтанула…
Аж холодильник від тепла протік!


21.02.2013

Зима в раю? Чи рай серед зими?
Здавалось би - гра слів, а зміст – яснопрозорий…
…Провалля неба. Вечір. Парк. І ми.
Поезія межі. І… світлофор – червоний…

- Червоний світлофор? До раю? Чи можливо?..
- Червоний світлофор - це додаткова мить
І шанс озвучити ще щось таке важливе,
чого й не усвідомив, а... бринить!..

І знов не про тебе мої слова
лягають клавішами на папір...
Болить, після швидко пролікованого грипу голова,
так важко стерти з пам'яті тебе, мій давній кумир...
Холонуть руки від безправ'я
і терпне мова від мовчання,
від незнання того, чи відчуваєш сни мого розпачу
і назавжди глибоко придушеного всередині плачу...
Змучилась бачити тебе в інших,
привидом з'являєшся в натовпі,
та серед них немає таких єдиних і як ти перших,
що сколихнув і розбудив на все, мене в мені...
Я знаю що зможу забути
ти цьому сприяєш вперто,
позбавилась наполовину вже твоєї ніжної отрути,
котра ненаситно, з насолодою по міліметру жерла...

renovated and loaded

1
ця хвороба взаємна – зустрітись давно пора нам.
озирається лютий – довкола мороз і прана.
до приходу пітьми хилитаються тіні сп’яну,
а уздовж небокраю сочиться відкрита рана.
все довкола статичне, допоки мене не крає
ототожнення світу з пораненим небокраєм,
у якому немає ні пекла, ні навіть раю,
у якому за тебе – без тебе щораз вмираю, –
невиправним романтиком, мрійником, ловеласом,
молодим чорноризцем, що дивиться ніжно й ласо...
це ядуче повітря безпечно вдихати разом.
та невміння терпіти доводить мене до сказу!

2
в анемічних містах – осередку взаємно хворих,
де чекає на втілення кожен зустрічний порух,
за межею чуттєвості дотики зріють в порах
і щоночі готові зайнятися, наче порох.
алкогольне повітря колюче й таке гаряче!
ми з тобою вигнанці – за нами ніхто не плаче.
ця хвороба пасує безодні нових означень,
а її усвідомлення надто просте в остачі.
та його – з головою!, щоб жити – умовно – голим.
я єднаю тебе і себе – як пшеницю з полем.
тут кожнісіньке слово спочатку здається кволим,
проростає між ребер, в легенях болить і коле.

3
припадають до вікон сполошені вінничани:
поетичне безглуздя – шукати когось ночами.
з українських провінцій у Київ бредуть прочани,
щоб поримно стояти з обох берегів Почайни.
архетипна ріка замикає із небом коло,
у якому вгодований місяць з набитим волом.
зачаровані люди незримо стоять Подолом,
їм до строку безболісно – біль не лякають болем.
та межа відворотна, і цьому ріка – порука.
закільцьованим небом поважно пливуть перуки.
я вростаю в чекання – трикрапкою – чорним круком,
це безумство доречне, наскільки доречні муки.

4
я чекаю на тебе у центрі усіх галактик.
я римую і тану – від мене лишився клаптик.
та для мене достатньо.
от тільки... якби ж могла ти
з потойбіччя Почайни – навзаєм! – по віршу слати.
паперовою хвилею, згустком усіх емоцій,
заримованим човником, зіркою у потоці.
я нервово чекав, тупцював би на цьому боці,
з барабанами в скронях і млою у лівім оці.
у глибинах Почайни скипали б досвітні зорі,
і вона загоралась і кидалась, наче море.
і зійшлися поети, і стали б на мить прозорі:
віршовий бестіарій – римований лепрозорій.

5
з того боку небес проступає чиєсь обличчя.
я стою у мовчанні – мовчання довкіллю личить.
не стелюся у танці, не б’юся об землю тричі,
а тому до пори не дивіться мені у вічі.
римування навзаєм – беззахисне, безборонне:
тут кожнісіньке слово – вагою у серце – тоне.
а над нами темніє і твердне небесне лоно, –
не тому що чекання пекуче й таке бездонне,
не тому що Почайна від літер стає густою,
не усім перекір, не оселя стоїть пустою,
не зневіра у себе, не серце пече ходою –
паперовий кораблик прибило до ніг водою.

Засну колись без барбовалу,
Зі сну не виберусь назад,
Накриє плоть мою зів’ялу
Сирий і темний глинопад.
Та просьба тужиться остання,
Хоч і нарвусь на люду кпин:
Не треба сліз і причитання,
Цей шлях для всіх людей – один.
Хлібів не хочу поминальних,
А пам'ять вічну - не люблю,
То фараони в усипальнях
Пиху цим тішили свою.
Не запечатуйте могили,
І не провадьте богослужб, -
Я знаю, що не має сили
Земне щодо небесних нужд.
Чи є отам яка потреба
У тій, блаженній вишині?
Хіба недолік є у неба?
Чи Бог неправий? Звісно, ні!
Пожну я там , що тут посію.
Тому плекаю повсякчас
Любов і віру, і надію,
Допоки зір мій ще не згас…

21.02.13

Як же це страшно, коли у народу
Мову віднято!
Це означає: віднято свободу,
Руки відтято,
Вкрадено землю, отруєно воду,
Хліб і повітря,
Підлого списа в серце народу
Встромлено вістря.
Вдвічі ж страшніше, коли у народу
Вирвано згоду
На самоїдство, на знищення роду,
На несвободу!


1988

Повернулася Ганна з полону
І привезла в село звідтіля
Сивих кіс жалюгідну корону
І коростяве немовля.
Поселилась у вогкій землянці
На околиці, біля ставка…
Не прощали селяни землячці
Ні полону, ані байстрюка.
Ганна танула, нібито свічка,
Із рум’янком сухот на щоках,
А байстря все росло – на порічках,
На пасльоні та лопуцьках…
В сорок сьомому році від Ганни
Залишився лиш хрест на горбі,
Й той зрубали якісь басурмани
На розтопку, напевне, собі.
А хлоп’я подалося в підпаски,
Притулилось в чужому кутку –
Більше кривди зазнало, ніж ласки
На малому своєму віку.
Ні злиденний колгосп, ні держава
Не схотіли пригріть сироту,
Що не мав аж ніякого права
На радянську святу доброту,
Бо ж не сім’я героя-солдата,
У якому продовжиться рід,
А фашистського супостата
І мерзенної шльондри послід!
Грішні й ми – обзивали Миколу
Гітлерякою. Били щодня,
Щоб своєю присутністю школу
Не ганьбило руде «німченя».
Мені совісно нині та гірко
За розправи жорстокі оті
Над безмовним хлоп’ям-недомірком,
Що зазнало такого в житті,
Що й дорослому те – не під силу.
…І сьогодні дивуюся я,
Що підстрелену долю безкрилу
Вберегло від могили хлоп’я;
Вберегло і само вбереглося
Від чуми, від суми й від тюрми,
Вбилось в пір’я й у світ подалося,
Від зими – під весняні громи.
Не плекало ненависть до всього,
Що труїло його і пекло, –
До чужого йому нечужого,
До свого, що своїм не було…
…Я Миколу зустрів нещодавно –
Начеб рідні брати, обнялись,
Гомоніли за чаркою славно
І ні в чому не розійшлись.
Ні, Миколу ніхто не зурочив –
Українцем він виріс. І я
Заглядав у Миколині очі,
Із яких визирало… хлоп’я,
Рудувате, мов поле пшеничне,
Запорошене, мов полини…
Щось гаряче, терпке і незвичне
Піднялося з душі глибини.


1995

Сьогодні зима.
І завтра буде,
проте не така.
Цієї зими
глибшою стала
Життя твого
прозора ріка.
Твій дім
на тих вулицях,
що згубили людей.
Твої блокноти-
бездоннії ями
загублених в часі ідей.
Ти ведеш
війни холодні
без жодної тактики
із сірими буднями
із злими людьми.
У тебе цілі галактики
В області серця
із чорними дірами,
повних пітьми.
Ми з тобою
діти трагедій,
драм та історій
із майбутнім числом
своїх happy end-ів.

20.02.13

У долонях весна -
так останні сніжинки тануть.
Ти отримав листа
від якоїсь білявки Тані,
я – отой гонорар,
що обіцяний був у грудні.
Знаєш, мозок не пар -
відпиши. Якось далі буде...
А весна у думках
і у светрах – бо пройми глибші.
В тебе тепла рука.
А до мене приходять вірші,
з 90-х. Оті –
дивні образи, білі рими.
Ти би нині хотів,
щоби ми знову стали тими?
Ластовиння скупе.
Білі котики в модній вазі.
І квартира-купе.
І квитка не було ні разу…
21.02.13

БАГРЯНІЄ КАЛИНА

На узліссі шумливім,
Там, якраз на ріжку,
Тонкостанна калина
Багряніє в сніжку.

Їй морозно й студено,
І на те ж бо й зима,
Біля неї ні клена,
Ні берізки нема.

Вітер з неба і з поля,
Пил завійний і свист
Б’ють по гіллі доволі,
Гнуть, покірливу, вниз.

Часом цілими днями
Сніг іде, як на гріх,
І калина вогнями
Проступає крізь сніг.

І чим вітер сильніший,
І мороз нашвидку,
Пломенить яскравіше
Той вогонь на горбку!

Не калина – дівчина!
Промениста зоря,
Серцю ніжному мила,
Як сестриця-сестра.
1088

Приперлося із лісу зайченя
(ну, зрозуміло, рекетир ще юний)
і гаркнуло сміливо: «Відчиняй!» -
та голос вітер здув, неначе дюни.
А ті ( то хто: кролі, зайці чи люди?) -
злякалися – мовчать і ні гу-гу.
Насіння гарбузове в хаті всюди…
Капкан…стріла… – одначе, на біду.
А зайченя таки не в тім’я бите
(не зайченятко зовсім, а – зайчук),
уже трапЕзу відчуває ситу,
з уяви наїжачився кожух.
Оті, налякані, як вівці у кошарі
(зайчисько осучаснив їх: тонка
іронія - СУчасні молоЧАРИ) -
несуть йому і хліба й молока.
А на прощання стрілив: чим – не знає,
та щось з-під хвостика улучило у ціль -
корова, налякавшись, ремиґає:
напевно, буде вже по молоці…

А там у лісі, і не де - під снігом,
чудова сімка вушками пряде:
їм так набридло у голоднім лігві -
жде восьмого поріддя молоде…

20.02.2013

Я буду патріотом України
Я буду слугувати їй завжди.
У час неволі, у страшні години,
Я прилечу туди,
Куди покличе звук гармати
та жалісливий голос солов*я.
Я буду вірити в щасливе майбуття,
Бо Україна моя рідна мати!!!



2013

Я хвора, тільки це не означає,
Що мертва. Ні! Я з-під землі вода,
Що крізь пісок і глину протікає.
З брудної стане та вода жива.

Та я живу в устах свого народу
Споконвіків. Байстрючка? Діалект?
Я вже жила тоді, коли природа
Твоїм пра-пра давала інтелект.

Я сильна! Я хворію тимчасово.
Я кров! Жива вода! Святий вогонь!
Була і є! Я – українська мова!
Ти ще не раз поп’єш з моїх долонь.

20.02.13

У День Святого Валентина...
У День Любові і Добра...
Хто полишає Україну --
Країну мучениці Ра?!..

У День, що з березня почнеться,
У День 9-го числа...
Усе це згадуємо… все це --
Наш оберіг від зливи Зла.

У День козацтва і кар'єри,
У День словесности Пера --
Ми всі чекаємо Кур'єра
Свого безсмертя власних Бра…
20.02.2013.

Бовва´ніють березові бруньки.
Бери бодай
(ба - березень) босоніж.
Боли багатострунніше!
Боли!
Бальзамом будь,
будь буднями,
безсонням.

Бринітиму, благатиму:
бери!
Бо безпорадна!
Бачиш – б е з п о р а д н а!
Боюсь борвію, барикад, бджоли.
Бо безборонна, Боженьку,
безвладна!

Бери безлюддям
білоцвітоніжним,
безоднею, байраком,
богомільно.
Біліє бісер
безом білосніжним.
Без
Т е б е
будні
будуть божевіллям…
2013

Чумацька сіль - на язви* - занедбаним дорогам...
На шахівниці зиску - глибока туга шахт...
Стрибунені амвони... І Фарс із Форс-мажором
За долю України вже п'ють на брудершафт.

20.02.2013

Хлібина, сало, цибулина,
Сосновий ліс, що за селом,
В якому дихається вільно
Та ще з таким в сумІ добром.

Не полювання тихе манить
Мене в обійми лісові.
Там оживає моя пам'ять
Про всі щасливо-юні дні.

Там вік із пліч донизу кину
В густу траву на давній слід.
І знову я - мала дитина,
Що починає тільки жить.
20.02.13р.

Так це весна розгулює по вулицях,
у ринвах витанцьовує канкани?
Бешкетниця, то кішечкою мружиться,
то всипле снігу двірникам під ранок!

Синиці, наче Анки-кулеметниці,
дзвінкими чергами - по залишках морозів.
А сонце взяло величезну мидницю
і холодильник неба розморожує...

Невже і я, невже і я відтанула?
Невже мені усенький світ сміється?
Весна зігріла - як долоня мамина.
І жити хоче брунька мого серця!

Летять епіграми направо, наліво,
летять кольорово, летять чорно-біло.
Поети й поетки завмерли в чеканні:
кого ж то Галина тепер відчеканить?
У кожнім «портреті» – вражаюча схожість:
на ньому мазки - аж ніяк не ворожі.
Хто хоче впізнати себе – впізнає:
родзинка у Галі для кожного є.

20.02.2013

сонячне світло проб’ється сліпучим каскадом
аж до софіту здійме пилюгу недоладно
у лабіринті центральної мертвої зони
скинеться рибою злякана думка спросоння

згодом побачиш як шкіра засяє зі споду
потім почуєш: у тілі мелодія бродить
струшує морок морок і меланжеву сажу
«врешті весна» ти подумаєш але не скажеш –

мову твою ще виношує пуплях тюльпана
голос новий ще мандрує гортанним тимпаном
поки земля твоя віддих життя не відкрила
сонячне світло не матиме справжньої сили

СЛЬОЗИ ЗЕМЛІ

Криниці –
Сльози Землі, –
Чи не тому чужинці
Їх «витирали»,
Що саме ці сльози
Для нас
Тою силою були,
З якою ворогів били ми
І землицю орали!
2003

Івченко Юлії

О! Танець лебедів… Босоніж і по кризі…
О! Хлюпніть життєдайності до дна!
Творю подяку світу, і в білій вічній Книзі
ім'я своє… У стразах далина…


Олені Герасименко

Я ніч люблю. Та укрутити лампу
У цоколь неба, бузьку, не барись!
Пірну в Дністер і вирину – за дамбу,
Хижачка-кішка…(Ой! Аж чай розливсь…)


Ксенії Озерній

Танцюють янголи рвучке сапатеадо
У галактичному півпросторі снігів…
Я кольоровим чорно-біле зв'яжу й сяду
Як на посагу. (Мулько…) Посеред вітрів!..



Любові Бенедишин

О, не забудь мене, моя любове!
Конфуцій - мертвий, зміни - «гормональні»…
І на гвіздочку німбик той терновий…
Поспи, Дитя, хоч раз, та не у стайні…


Людмилі Калиновській

Як небо у осінь за крок до зими, -
Це видиво-жінка в саду Білопілля, -
Гірчинка калини, смачна, наче сни
Про білорожеве весняне весілля…


Ірині Шушняк-Федоришин

У поета – Муза. У поетки – Муз?
Чи Музон, МузИка, чи суворий Муж?
Що робити Музі коли творить Жінка –
Мило-полуднево в ямочках «бамбінка»?
Чи вино в бокалі, чи на каві пінка,
При сусідській спальні затоненька стінка?..
А якщо в поетки - муж сопе-хропе?
Де ти, мій Музоне, мій Музико, де?!..

20.02.2013