чувств художественная обработка
по рассказам души излитой
черно-белою ровной походкой
неравномерно больной орбитой.

мыслей страничное оформление
в следствие поиска в этом смысла.
чистого разума вспышки свечение.
частого аверса ломкая призма.

перерифмованное подсознание
ритмом ломанным сквозь пробелы.
необдуманное заранее,
перечтенное между делом.

яркий очерк воспоминаний,
запечатленный для обозрения.
кому нездоровой фантазией станет,
кого приведет непременно в движение.

влияние, вложенное в пару строчек,
непознанное ощцщение были,
уровнявшее шрифт, изменившее почерк
и пробив беспорядочной гаммой навылет.

2011

Ввечері заливається небо,
ввечері кидається у ріллю хмар
лаковане насіння прикрості,
допоки нічні птахи та кажани
не рознесуть його крилами по головах
віконних глядачів.
Незримими линвами хтось
розвішує знамена прийдешньої осені,
знайомі, немовби дзеркало у сінах,
ногами босими
розминає пороги блактні,
і пальцями білими, мов кістка,
кидає зерна на дно.
І немає тоді кольору прямішого, ніж синій,
і немає зерен, пекучіших від цих,
і квітів немає рясніших,
ніж ті, що залишають вони по собі
у передсвітніх примарних казках.

Сьогодні їй подумалось:
вода, що на її руках,
обернеться на дощ,
бо вода завжди пі́де до води,
а діти часто здійснюють проротства.
А час новий вже йде новим знаменням
великого обсидианового пса,
що розсікає інохїіддю вік
під вікнами віталень і лікарень.
Вона його не бачить, тільки знає,
що лапи в нього вмечені у мідь.
Коли він йде, довкола вікон ніч тремтить,
тривожна і залякана вітрами.
Мабуть, вона з народження це знала.

Вона вже не ховатиме ожину
в густому та духмяному волоссі,
щоб хтось її губами вибирав,
як полем розкидається мовчання,
і не замочить свої ноги босі
у тепле та солодке молоко,
щоб хтось її знайшов по тому сліду,
а слідом мідним вирушить сама,
і в чорну шерсть занурить мокрі пальці,
й вода її обернеться дощем.

ЗимаОсень ЛетоВесна
перезвоном струн Вселенная
Ангелы Любви
в вас Дух Вселенной живет
шторм надвигаясь неумолимо идет идет...

В человеке живет абсолютно все
и не окружение делает его
а он сам творит свое
мы же свой выбор сделали
и сейчас время зажечь маяки любви.

Всей верностью моей за верностью Учителя иду
и свои цветы Радости
как и Он
тем кто их сердцем не берет
дар Ом в руки - только возьмите - дарую.

Это Крест Ом - символом Веры
Якорь Ом - символом Надежы
Сердца символ - Любовь Отца и Матери МИРА!
2011г.

«Нащо сидіть мені з убогими хасидами
І слухать теревені якогось там магіда ?
Самотужки подужаю всю юдейську мудрість!»-
Так вихвалявся багатир перед тими,
Хто навідувався в його крамницю.
Якоїсь днини два молодики ввійшли.
З усього видно – не тутешні.
«Відкіль, панове, в наші краї ви завітали?»
«Здалека»,- одповідають прибульці.
«І що ж вас привело сюди?»
«Та хочемо побачити й почути Великого Магіда».
«Еге,- подумав багатій,- варто, мабуть,
І мені поглянуть на тутешнє диво».
Відтоді день за днем, крамницю позабувши,
Крамар навідувався до Великого Магіда,
Став найретельнішим невдовзі серед учнів.
Звичайно ж, що на шкоду торговельній справі.
І от, як стало непереливки, поскаржився Магідові.
«Казали наші мудреці,- вчитель на те,-
Хто хоче мудрим стать, на південь хай іде,
А хто багатим,- простує хай на північ».
«А що робить тому, хто хоче буть і тим, і тим?»
«Хто думає про себе,- своєї вів магід,-
Той і насправді перетвориться в ніщо,
Та духом возвеличиться, бо дух не знає місця
І може бути водночас на півночі і півдні».
«Отож, життя моє закінчено та й годі...»
«Ні,- відповів магід,- ти починаєш тільки-но
Іти своїм справдешнім шляхом».
-------------
Магід – проповідник, завданням якого був заклик громади до покаяння та повернення до Тори («П’ятикнижжя»).
Йом Кіпур (Судний день) – одне з найважливіших юдейських свят, коли ще можна змінити присуд, винесений у Рош га-Шана (Новий рік), вибачившись перед тими, кому завинив і вимолити прощення гріхів перед Всевишнім.
Пінхас із Кореця (1726-1791) народився в аристократичній рабинській сімї.Був другом Бешта, але проповідував і своє вчення. Приєднавшись до Великого Магіда, мав там свій «стіл» та учнів. Це про нього сказно, що душу його взято зі світу покути, що сходить на землю раз на пятсот літ. Хасиди високо цінували свого вчителя, котрий і справді був одним з видатних адморів. Раббі Пінхас не залишив книги, бо начебто її рукопис так і не надрукували діти. Окремі вислови потрапили до видання «Нер Ісраель» («Свіча Ізраїлю»).

«Ой на горі два крамарі
Копали криницю:
«Оддай, оддай, стара мати,
Свою одиницю».
Українська народна пісня

«Як вода в криниці
Сягне по цямрину,
Тоді станем говорить
Про мою дівчину.
А поки ви, хлопці,
Будете копати,
Свою одиничку
Буду научати:
Як пекти й варити,
Як у злагоді й любові
Із коханим жити.
Щоб як у криниці
Вода прибувала,
Так і онучаточок
Я на старість мала».
Послухали крамарі,
Що сказала мати,
Почухали потилиці
Тай взялися криниченьку
Завзятіш копати.

Ось вони стоять обабіч дороги –
Твої свідки, Господи.
Вони знають кожну літеру Твого наймення.
Поглянь, як воно пурхає довкола їхнього язика,
Наче метелик.
Вони прийдуть сьогодні до мене додому,
Вони постукають – і я відчиню їм,
Вони прокажуть своє пророцтво – і я почую.
Той, хто знає Твоє ім’я, не може
Свідчити марно.

Пробач, Господи,
Що не називаю тебе на ймення –
Я його не знаю.
Хочеш, я одягну найчистішу сорочку й краватку
І подамся із проповіддю по квартирах?
Або стану побіля вокзалу з Твоїми журналами
І почну закликати:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»
Даруй мені тільки
Найменшу літерку з власного імені,
Закинь мені її до рота, наче льодяника,
Дай мені нею прочистити голос!..

А сьогодні мені знову наснилося,
Що я стою на краю провалля.
Господи, Господи – де ж Твої свідки,
Де Твої ловці,
Чому вони не ловлять мене у цій безодні?
Ось вони стоять – обабіч дороги.
І кожна їхня сторінка волає:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

І я прокидаюсь.

його очі
чорні-чорні –
чорніше, ніж ніч,
яка зоряним простирадлом
накриває шахтарське селище;
чорніше, ніж вугіль,
який він рубає
день за днем,
ризикуючи життям
в шахтах,
які не реконструювалися
тридцять-сорок років;
залишаючи своє здоров'я
в пронизаних
вугільним пилом та метаном
штольнях.


підстрочник:

его глаза
чёрные-чёрные –
чернее, чем ночь,
которая звёздным покрывалом
накрывает шахтёрский посёлок;
чернее, чем уголь,
который он рубит
день за днём,
рискуя жизнью
в шахтах,
которые не реконструировались
30-40 лет;
оставляя своё здоровье
в пропитанных
угольной пылью и метаном
штольнях.

пакетик чая,
чашка кипятка,
три ложки сахара,
немного коньяка…
сердце спотыкается на рифме…
мотылёк танцует
перед невидимой преградой стекла…
твоё лицо
отражается в ночном окне
рядом с моим…

подстрочник:

пакетик чаю,
окропу кухоль,
три ложки цукру,
крапля коньяку…
серце спотикається на римі…
метелик танцює
перед невидимою перешкодою скла…
твоє обличчя
відбивається у нічному вікні
поряд з моїм…

заприсягла волошка горній тиші
бризнула радість з-під ппелюсток вій
в мені - волошка запалила ніжність
сповідаюсь у любові таємно
Единокоханій
Богом звільнений - бродяга шалений
2011р.

вони
ледь-ледь
зводять кінці з кінцями.
копійки, які вони заробляють,
не встигають зібратися у гривні –
вимиваються витратами
на їжу, комуналку,
проїзд на роботу та з неї…
одягнути дітей…
сплатити шкільні фонди…
купити нові черевики,
бо старі вже зносились…
багатії втратили залишки
відчуття самозбереження –
купають у шампанському блядей
і виставляють своє світське життя
на TV…
криза з'їла останні заощадження,
а в олігархів зросли фінансові статки…
безвихідність…
безнадійність…
безперспективність чесної праці…
але
в глибині їх сердець,
як щойно зачатий малюк,
вже ворушиться Революція

02.09.2011

тече по вулиці людський
стрімкий
потік
із року в рік…
із року в рік…

всю ніч – суцільна маячня –
тобою я невиліковно хворий…
дим сигарет і кава чорна –
початок дня.

02.09.2011

стоячи над прірвою,
яка в середині мене,
я вдивляюсь
у цю чорну безодню

і вона
лупає очима у відповідь.

01.09.2011

твій голос
впливає на мене,
як легкі наркотики.
торкання твоїх пальців –
як удари електрошокером.
твій погляд –
і мій п'яний корабель
стогне нагніченими щоглами,
напружені жили вітрил
женуть його під натиском вітрів
в незнану далину
до пряних берегів
твого кохання.

31/08/2011

ці строкаті кольори осені
вуличних ліхтарів непрацюючі дроселі
від Рибальської балки туманом наповзають сутінки
у ночі ми загадуватимемо бажання на падаючі супутники

і будемо ворожити на зірках, що пливуть у Дніпрі,
який слідом за птицями збігає на південь
у солоні води Чорного моря,
через Протоки й Середземного моря внутрішні водойми,
за Геркулесові Стовпи до Атлантичного океану,
щоб повернутися до нас останнім осіннім дощем
на початку грудня.

2011

Подихом - крила
і душа до океану злетіла
вслухайся...
Серця орган в басах стихає до нечуття
але відчуття зберігаються.
Енергія думки по октавам проходить
вібрує і зростає знов до нечуття
та емоції кружляють
проникають до твого серця
воно кришталевої чистоти
палає в полум'ї Світла
Единотвого легіня любові.
Вічуваеш і запитуеш
що тобі робити
як бути?
Твое таємне і святе
Серце відповідь знає.
2011р.

сьогодні мене поміняли на револьвер...
кинули в коробку
і сховали під ліжком дитячої,
мов якийсь вагомий секрет,
котрий відкривають пізно,
або ніколи.
мені було холодно і темно.
здавалось, хтось натиснув на off, -
і життя моєї матриці вимкнулось,
та я продовжувала битися,
як серця слабких юродивих народжених,
кинутих зі скелі
у розквіт первІсної Європи;
моя система втратила панель керування, -
і я спалахувала
все більшим боєм,
приступами нелюдської агресії
по тонких стінах своєї паперової камери;
чекала, коли врешті випустять;
боялась, що мене врешті випустять,
мов пару,
чи останнього грішника
зі самоствореного чистилища,
де кожен янгол
має кий і електрошокер, -
і я буду мститися,
як вміють любити і бити
в Кавказьких горах,
Лівії чи Ірані.

це сталося в п"ятницю...
на четвертий рік обміну
і утримання в карцері...

мене поміняли на 12 в табелі...
кинули в коробку
і заховали в кабінеті біології...

вчительку звали Марія Іванівна.
вона брала коробку на руки,
пестила,
прикладала до стінок вухо,
слухала мій бій,
казала: "більше не виберешся,
ми розітнемо тебе
привселюдно, мов зрадника,
щоб більше не..." -
і я б не вибралася,
якби не була серцем
маленького хлопчика,
котрий рано чи пізно дізнається,
що револьвер і оцінки в табелі-
то зовсім не головне.

2011р.

Вогонь загас
щоби дати нам холод
щоби дати нам сотні видінь
того що не прийде
і наші очі нині бачать
як не побачили б ніколи
відкритими
і наші руки зав'язані
силою що тільки нам
належить
наш крок через попелище
наш сон і наша яв пожертви
одна для одної наш дар
один для одного

І тисячі очей що ми не бачимо
відзеркалюють тисячі облич
що я дала тобі
і тисячі імен що ми не чуємо
в собі тримають тисячі імен
які ти дав мені

Мов крила яструба
простерлася рівнина
де наші тіні
це єдиний рух
і крила роблять помах
і злітає
рівнина тіні
над рівниною безсмертя

"Минулася ще..." -
скажеш ти,
хоча сонце сховалося надовго,
надовше, ніж тобі може причутися -
тебе переб'є марш,
який лунатиме у вікно.
Осінні квіти гойдатимуть червоним листям
тобі у вічі, і ти переведеш
погляд на облуплену стелю.
"Минулася ще одна ..." -
скажеш ти і зірвешся шумом слухавки,
ніби десь дуже далеко.
Скажеш, що добре,
що вони не заходять у двері,
скажеш, як ти не хочеш нікого бачити
і не можеш нікого бачити,
і пастор з третього поверху
позичив тобі молитвослов,
а ти все ніяк його не повернеш,
бо у тебе погана пам'ять на молитви
і на вірші,
скажеш, йому він однаково
не потрібен, а тобі
знадвору марші лунають,
а не хорали,
і ще раз скажеш,
що не можеш нікого бачити.
Осінні квіти
перегойдали червоне
листя тобі на очі.
Куток скатертини підскочить на протязі,
а ти вдихнеш повітря животом.
"Минулася ще одна ніч," -
нарешті збрешеш ти.

1.
День вмирає у першій третині –
грімно б’ється дощем об линви.
Заробити на перспективу ранку –
значить треба встати і вийти.
2.
Осінь – це жмуток досади і смутку,
що опадає з дерев.
Це пора, коли не вистачає духу
сказати «ще».
3.
Є дерева, які жовтіють зранку.
Інші жовтіють опівдні.
А ті, що жовтіють під вечір,
найбільше страждають від сорому й сміху.
4. Х. 2008. 12: 53 Львів

Ніби заворожена стою,
дивлюся, як тлію від кінчиків пальців.
Ти вигукнеш моє ім'я, мене покличеш,
пелюстки повік відгорнеш - осінні маргаритки
роси скинули,
лови краплини ротом, і ніс весь у пилку.
Ти - батько мій? Ти - мій коханець між
русел вуличних,
мені так тихо у твоїх обіймах,
як і птахам в обіймах у землі:
і ніби тісно
й тепло водночáс.
Ніби заворожена стою,
дивлюся як міста згортають кольорові шатра
перед очима й золою йдуть за мною.
Це спогад, кажеш,
а я стою, дивлюся:
як пелюстки злітають за золою,
як заворожена стою я серед квітів
геть сама.

Промовиться ще раз і льодом вийде
моє ім'я серед духмяних зим
в містах, де сніг пропахся ладаном,
і хай горить квітковий рай,
що вже на голих стеблях
утворився так давно - я геть не пам'ятаю,
як це насіння потрапляло у ріллю.
Нехай золіє рай цей без початку,
що скінчився.
Одна стою, як заворожена, дивлюсь.

Клубок у горлі,
зашморгом стискає
і палають вени,
як бікфордів шнур.
Глянь на покуть -
хижо визирає
сіро-чорний щур.
Ще ж недавно діти
грались на долівці
запах материнки
стелю підпирав,
а тепер на шибці
метелика ніжки
кажан дожира.
Пусткою розчавлений,
сажею отруєний, -
ох, гірка ця
тризна!
Вікнами-хрестами
мареннями-снами
уже не відпустить
голос твій, дідизно...

2011 рік

"...Так много сказано- хороших слов немного.
Но было все не так уж плохо.
И ты руки моей не выпускал...
Но посмотри: каким ты стал!
Моя душа к твоей летела,
Моя душа смеялась, пела...
И что теперь? Тебе ль не знать,
Иль просто не дано понять,
Как бьются в униссон сердца
И этим чувствам нет конца!
И я хотела точно так:
Идти с тобою в один шаг.
Я так любила, я молилась,
Чтоб это счастье не разбилось!
Ты спал, а я тебя терзала
В своих объятиях всю ночь.
Я с замираньем сердца ждала,
Когда ты вновь ко мне придешь.
Ты не сворачивай с пути-
Прийдется многое пройти,
Ведь к счастью нелегка дорога
И сделать нужно очень много!
Нельзя сорить любовным пылом
И забывать о том, что было!
Тем более есть человечек,
Который хочет быть втроем-
На этом свете он "беспечик",
Но мы себя в нем узнаем.
Он дорог нам, а мы- ему.
Так в чем причина, не пойму...
Я подтвердила свои чувства,
Когда смогла его родить-
И это тонкое искусство
Любовь живою сохранить!
Он- память о любви былой,
О том, что ведала с тобой.
А ты трезвее посмотри:
Что есть надежнее семьи?
А те "неоновые вспышки"-
Все это зрения обман,
И в голове от них-туман,
Все это пошлые интрижки.
А друг останется надолго!
Он отогреет и поможет,
"Разбросанные вещи сложит"
С присущим другу чувством долга!

одного ранку була осінь
ти привів мене сонну й босу
на кухню

старезні ночви
виноградом нагодував
нічносинім
що вистоявся і обважнів
у терпких туманах

той виноградник
вже півстоліття вкорінюється
разом із дідовими зморшками
у нас на подвір"ї

голі ноги занурюємо
у ротище ночв
і сині душі витікають із грон
дотягуються обіймами до колін
пустують лоскочуться між пальцями

вино зачате у танці
вже набирається сили
почастуєтеся
у день зав"язі обручок
бо написано нам тисячі ранків
щоб дотанцювати босоніж
до краю вічности

Сміються до мене сонячно
Крізь ґрати кліток
Смугасті в’язні
З таврійських степів.

2002

Бобер - будівельник
його рух до поставленої мети
дає зміст життю
сенс життя людини- рух
будівництво Храму Світла
творіння Його духовних цінностей в безупинності.
2011р.

День народження.
День походження.
День поводження.
День іще жмень...
Головне,
щоб на ранок
охоче
відбувався відродження
день!

Святкують всі!

15.11.2011

Решила написать, что здесь
деревья стали тише, безучастней,
и холод одолел дома.
Быть может счастье,
что осень столь пуста
на этот раз.
И так степенно, так забвенно, как и раньше,
ведет свой отрешенный монолог застывший город,
хоть о нас
сейчас упоминания не будет.
Сегодня хочется,
чтобы шаги и люди
друг другу не принадлежали...
Звук каблуков под окнами - детали,
чтоб завершить расплывчатый анфас
осенних улиц и таких же парков.
Впервые мне не хочется куда-то
уехать в это время.
Даже странно.
И, может быть, самообман но
мне больше ничего сейчас не нужно.

И остается скрип ночных деревьев
и скрежет голубиных коготков
о мой карниз.
Ты знаешь, что за рифма будет дальше:
вниз
стараюсь не смотреть -
на дно сезона стекает память -
ничего не ново
и быть сейчас не может таковым -
все так же, Ал, как ты его оставил.
На пригород упал осенний дым,
а город дышит тем же мутным ядом.

Ну что еще писать?.. Вот был бы рядом -
пошли б гулять и говорить, а так
жди писем, снега, краденых открыток.
Я завершаю данную попытку
приблизиться к тебе или тебя приблизить
и буду тоже ждать
все тех же писем.

Я обрала собі гостя,
який розділить потріскування
моєї оселі,
перекаже голоси всіх,
хто будь-коли говорив у цих стінах,
у світлі чи в темряві,
у сні чи наяву.

Розкажи мені, про що вони говорять,
у сні чи наяву.

Прапостать моя - нині постать його,
він не боїться її не розбачити,
і голос мій вчує серед сотень голосів
що людських, що пташиних.
Сиза пташка злетіла.

Прапостать моя - світла постать твоя.
Сиза пташка злетіла.

Я обрала собі гостя.
Крізь закопчене скло мені вкаже
божевілля вікон навпроти,
у світлі чи в темряві
- очей наших різати не буде.
Скло пальців не ріже.

Покажи мені, що
скло не ріже.

І чекання моє - твердінь.
Сиза пташка зійшла зі склепіння.

Мов до мéне,
у світлі чи в темряві.

Мóв до мене,
у світлі чи в темряві.

бо я крихка
істерична
рвана
замість вінця - вінок із дурману
заплутані коси на чотири сторони
зашпилені воронами

твоя дружина мала би бути інша
м"яка як вії кульбаби
легка як душа пір"їни
тепла із пінкою
як вранішнє молоко
замовлене примовляннями цвіркунів

я навіть в"язати не вмію
тільки вузлики сварок наплутую
бо мама у мене в середині
блискавок насадила

от вони проростають
і дірявлять нас

насправді
самотність як і вічність не має обмеження
ні часом ні простором ні мною ні тобою
ти дихаєш моїм диханням
я відчуваю тремтіння твоєї руки
і цю мить
яка народжується
у моєму серці
проноситься моїми венами
і помирає
застигаючи
на кінчиках наших пальців
я хочу спинити цей біг
я хочу прорости в тобі
з тобою для тебе
нескінченністю яка застигне і вже не зміниться
я віддаю тобі моє існування тут-і-тепер
але і воно розчиняється
невідворотно просочуючись у минуле
зоставляючи лише
чорні контури на аркуші
і присмак втрати
коханий
я не знаю яка на смак
вічність

9.11.2011

Ранок. Біле простирадло.
М*яті почутя.
Вікно. І дотик прохолоди.
Кроки кошеням.

Лиш оберт
Ніжно
Грація ти́ші
І подих
Вірно
Тане на вікні

Привстану. Боса.
Лиш пальці на землі.
Вальсую. Ледве.
Morning melody душі.

Лиш оберт
Легко
Музика в мені
І шепіт
Ніжно
Тане у ти́ші

Метелик. Крильця.
Торкаються стиха.
Злітаю. Тану.
Лишаю музику...
Там я...

Лиш оберт...

Легко...

2010р.

вірш видалено

Солоніє звертання на язиці,
і я не смію випустити з рота жодної крихти,
і солод з долоні злизую.
І тобі відомо, як самота викидає перед себе кроки
когось чергового, -
і чорними слідам вкриті наші з тобою міста -
як зіниця чорними -
і вугілля носять у вітах наші дерева,
на обріії занурені
до глухої теплої ночі
серед літа.

Кожен запах його,
кажеш, твоїми руками розчесаний
а я в коси заплітаю.
А я слідом за ним тягнуся,
як ніби на кров.
Бачиш, і найменші дерева, вугільні,
браслетами років оперезані -
і я ними пальці різала колись.
Усміхаєшся, бо солодом кров моя пахне,
і довго нам говорити,
коли ніч у моїх вустах посоліє.
Пальці цілую твої.

АЛЕКСАНДР, ВАЛЕНТИН, АЛЕКСЕЙ-
Имена моих трех сыновей.
Каждый мною храним и безмерно любим,
А Я счастлива быть нежной матерью им!

АЛЕКСАНДР дело знает!
Слов "на ветер" не бросает!
Он взрослеет "не по дням",
И суров "не по годам".
САША- всем надежный друг,
Для родных- "спасенья круг"!

ВАЛЕНТИН- незрелый плод,
Но "растет" из года в год!
Добрый сердцем и душою.
Ряд усилий над собой
И духовных и телесных
Проявляет с интересом.

А АЛЕШКА- тот босяк!
Ну... ИВАНУШКА-дурак!
Поселился в нем бесенок!-
Удивительный ребенок!
Думаю, что дурь пройдет,
Как немного подрастет!

Думка аж рве голову:

"Розумна людина розуміє,

що страждання приходять

всупереч її бажанню!"

Навіть боязко стало...

Та це від самоти.

Нарешті - придоріжний камінь!

На "мамаї" - з трьох сторін:

"Адміністрація залишає

за собою право на зміну

вартості послуг, у зв'язку

з інфляцією, змінами у

податковому законодавстві

та збільшенням імпортного мита".

Подорожній, ти тут -

мов на вії сльоза!

2005 р.

Літнє завершення попливе
над просмоленими дорогами
і заволоче млявих метеликів
чорним і старим запахом сонця,
таким терпким, що навіть антрацитова пітьма
зі слідами кропиви і птахами на плечах
не оберне його у вітер -
а тільки пальцями помне.

Останнім місяцем йтиме повз вікна
задушлива тіснява дерев,
і такі як ти здуватимуть куряву
з облич один одного
у новому передчутті серйозності.
Закінчення слів зависнуть
поміж їхніх розтулених вуст,
доки хтось не позбирає ті літери
у поцілунку, щоб не перестигли,
і не покаже у той бік, звідки
осінь вже йде
на ящірці бурштиновій верхи.

Ми всі підвладні міфу, хоч би як
Незгодні з цим не піднімали голос.
Від Гільгамеша і до наших днів,
А може, і раніше — від Адама,
Ілюзії страшні чи безневинні
У цьому світі любо панували.
А втім, були, таки були часи,
Коли людина бачила довкілля
Тверезими очима. Ось наприклад:
Роки останні величі Афін.
Або доба з Монтеня до Шекспіра.
А далі знов утворення ілюзій
Химерних та непевних, ненадовго.
Та їм на зміну йде якась велика
Ілюзія, що вічною здається.
Найгірший час утворення, бо він
Здоровий глузд спаплюжує до решти.
Скажи, мій друже, нам потрібен міф?

Місяць-легінь Світла
До Великого Воза впрягся
Безодня Вічності - джерело скарбів
Всецарствіє Господьнє
як Син INRI
Тобі доземно уклонюсь.
2011р.

З дитинства був книжником раббі Бер Дов .
Рано пізнав Гмару й глибини Кабали.
Гадав, що мало хто зрівняється з ним у ягадуті .
Та ось дійшли до нього легенди про мудреця,
Котрого юдеї вже встигли назвати Бааль Шем Товом.
Тож і надумав раббі Бер послухать цадика,
Аби самому оцінить його премудрість.
І ось стоїть він поміж хасидами і слуха Бешта.
А той розказує, як на безлюдді йому вдалось
Купити окраєць паляниці для візника.
Назавтра – майже те, що чув учора.
Хіба що йшлося тепер про сіно.
«Ніяка це не мудрість. Додому!
Тільки-но вийде місяць із-за хмари!»
І ось саме тоді, як видно стало, хоч голки збирай,
З’явивсь посланець і запросив до Бааль Шем Това.
«Наскільки ти, юначе, заглибивсь у Кабалу?»- пита цадик.
«Гадаю, що не згірш од інших».
«Тоді відкрий оцю ось книжку. Прочитай уривок
І поясни, як розумієш ти його».
Йшлося про ангелів і Бер висловив свою думку.
«Немає, голубе, справжнього знання у тебе.
А тепер устань і слухай, як я читаю».
Випроставсь Бааль Шем Тов і став навпроти.
Почав читать той же уривок і - сталось диво:
Начебто полум’я кімнату охопило.
Бер Дов побачив ангелів - і знепритомнів.
А як до пам’яті прийшов, почув Бааль Шем Това:
«Ти непогано пояснив, та не добравсь до істини.
Знаєш чому? В знаннях твоїх душа відсутня».
І раббі Дов лишився учнем в Меджибожі.
------------
Бер Дов, Великий Магід з Межерича (1704-1773) – улюблений учень і спадкоємець Бааль Шем Това. Поширив хасидизм на всю Європу, перетворивши його на організований рух.
Ягадут – юдаїзм.

Зійшла зірка з підвечірка
Та й впала додолу,
А хто мене, молодую,
Проведе додому?
Українська народна пісня

«Я ж думала, що Данило,
З котрим танцювала,
А Данила, наче змило,
Як побачив батька».
«Проведе тебе до хати
Лозина охоче,
Аби знала, з ким стояти
Аж до опівночі!»

Туман над снігом
спиняє птахів у польоті,
і каже їм, що небо спустилося.
Бачу: місто біле,
і полум'я біле над ним
вже до неба торкається.
Несхоже це місто ні на те, що я покину,
ні на те, куди повернуся,
і на чуже не схоже.
Пообіді оплавлені небеса
на моє обличчя крапнули
і стікли до ока у сліпу пляму:
на ній птахи спиняються тепер.

В шелесті листя чую Ференца Ліста.
Агов! перегорни століття, мов ноти на пюпітрі!
Душа пронизана вітром - як вістрям.
А тобі - усе б гратися листям...

2010

Коли я думаю про вас,
це ваші думки приходять до мене?
Коли ваш образ постає в уяві,
ви того хочете,
щоб перетнулися
в небесних сферах
наші почуття
і розсипалися
міріадами
палаючих іскр,
падаючи
зорепадом уночі?
Скажіть, що ви
тоді дивитесь
на небо...

Реальність – зла !
А чим підсолодити ?
Де ті слова,
Де ті блаженні миті ?
Які б змогли...

Омріяний мій краю...
Сльозу зітру,
Зітхну
І... баю, баю

Присталий твій зір до кута,
де було твоє дзеркало,
від підлоги за голову.
Софіє... На що ти дивишся
в примарі тій, Софіє?
Шукаєш вікна в дзеркалах,
в руці монету грієш,
бо лише так ти відчуваєш
своє тепло.
Ти слухаєш, як падають предмети
за спиною,
і поки їх не бачиш,
назвати можеш будь-яким з імен.
Софіє, старість твою звати
інакше, ніж тебе.
Чи не її ім'я
в губах своїх затисла?
По волосу твоєму
вона до тебе йде,
до тебе сни ідуть,
до тебе світло перейшло.
Софіє,
на що ти дивишся,
де дзеркало було?

Мудрый домохозяин трудами
проведет воду из океана
и насладится вечною прохладой фонтана
в безветрии.
2011г.

забий мене!
я - цвяшок.
нехай мої мізки розтечуться по білій стелі
наших порожніх
невдалопрожитих аркушів,
наших німих аркушів,
котрі не витиснуть з себе
навіть плямкання губ
у дні писання червоних слів
чорною ручкою, -
а потім розтануть,
як тануть гострі бурульки
опісля падіння,
вгрузаючи в землю,
в теплу землю
твоїх
колись материнських
колись нешпакльованих рук.

забий мене!
завісь картиною
з дуже банальним пейзажем,
або вчепи поличку,
з розставленими за алфавітом гріхами,
численими опусами і трактатами
ось_так_воно_мабуть_краще,
ось_так_воно_мабуть_правильно, -
і слідуй,
най тобі буде легше,
та обов"язково переконайся,
що мене не видно,
що я забита всмак
твоєму внутрішньому декоратору,
майбутній дружині, дітям,
сусідському песику
породи чіхуахуа,
що я -
цвяшок.

забий мене!
будь молотком, якщо кажеш,
що у цій квартирі
все має бути на своїх місцях.

2011р.

Тоді
коли нашого часу
зійдеться варта
на відстань кордонно безпечну

я буду Землею
ти – супутницею напередмиті старту
будеш
долати мою гравітацію
дірявити атмосферу моєї карми
обпікати мене
аби відірватись
і влитися
корпусом в_щасті_міри
до спокійнішої із орбітальних течій

але до того
більше двох найспекотніших місяців
дорослішання до тебе
менше трьох планетарних обертів
між нашими світоз’явленнями

молода осінь
літа чекатиме
мудра
і ще до безумства схильна
літо
бігтиме свій марафон
щороку
щороку – знайомими манівцями
з тою ж вірою
по тих же муках
бігтиме
в стані останнього дихання
і біля підніжжя зустрічі
впаде
закривавленим кленом
як перший із
марафонців

так
розходяться вулиці
на зелений
від спільного перехрестя
так
минає минуле
розсипаючи пам’ятні крихти

це вже навіть не пам’ять
а якась вибіркова статистика
дат і давності
нажитою і нежитого
це
довічна самотність
хронічно прописана в генах
дозволяє собі
короткий як вірш
Р.S.

хлопчику на червоному BMW
місто лягає трасою під колеса,
гладенькою трасою під колеса…
ціле місто належить йому – чи він так думає?
двірник щоранку бачить його тверезим
але це нічого не означає
хлопчик давно навчився приховувати
таємні гріхи, зв’язки, залежності…
в його домівці назагал порожньо
тільки самотні фікуси чекають
дещицю води і уваги
а ще – смугаста кішка, остання його любов
кішка треться до ніг, хоча знає дуже багато

о, підла котяча натуро – чому ти від нього не підеш?
чому не підеш – він же такий пройдисвіт…

а хлопчик лише посміхається
посміхається і мовчить
осінь його не лякає, хіба що іноді
вечорами страшно залишатися наодинці
– не кричи – ти ж сама хотіла, аби я зверху…
варто зазначити, що хлопчик ніколи не виправдовує очікувань
але кішка про це не каже – вони спільники
їй подобається спостерігати

ну а продовження цієї історії…
та яке там у біса продовження?
адже хлопчику так важко давати усьому раду
в нього дитина у третьому класі – як водиться, щотижня свіжі витрати,
колишня – рідкісне стерво (відповідно – знову витрати),
коханка – емігрувала в Америку (і ще витрати – на різних шльондр, які ніколи її не замінять)…
BMW – потребує капітального ремонту (...про витрати уже ніхто й не згадує)…

тепер ти розумієш, мала, що не варто було погоджуватися на каву?

2011