(З Анжели Дімчевої)

Мій синій смуток
не схожий на дощ.

Мій синій смуток
не вдяга старих джинсів.

В кімнаті його немає ні свічки,
ні вицвілої світлини.

Мій синій смутку –
із присмаком водоростей,
з волоссям нічного холоду
й тілом шампанського –

я без тебе не можу,
навіть – я не існую,
мій синій смутку,
не минай ні на мить,
не минай,
мов одгоріла свіча,
не ставай затісним, як джинси,
мій синій смутку –
невидимий літній доще
перед магією осені.
2011

Ти полюєш на сни,

мов на метеликів:

чудернацька ентомологія,

а все через те,

що у твоїх снах

ми часто кохаємося.

ти не раз оповідала

ці крихти зі снів

уламки зісохлих метеликів



але не це найцікавіше!

твої сни ще й барвисті

як ті метелики

і ти любила говорити

про барви метеликоснів,

перетворюючи їх в одкровення,

а я напружено думав

чи ти вакханка

чи до болю зваблива

Кассандра?



особливо вражали слова

про оргазм уві сні

від якого тебе трусило

мов яблуню

від рук садівника…

ти порівнювала ці відчуття

зі сльозами янголів –

найчистішими дощами

у піднебессі



ти оповідала мені про

сни-метелики,

натякаючи на певні обставини –

мій борг тижневого сексу

і стількох же оргазмів

аби запалити мене

мов олімпійський вогонь

із поглядом впевненого

легкоатлета казкової

Аттики.

2010.

Хто руйнував Її стіни затишку
і влаштовував допити вітрами?
Пошматував на клаптики
усмішку і веселий настрій
та розпалив ними багаття...
Гріючи руки,
продавав уроздріб вогонь
охочим на майдані.
А хижі дзьоби полум’я
довбали оголені й беззахисні ребра
зламаного внутрішнього годинника,
де ще відчутна Її аритмія...

2011 рік

Можешь засылать парламентеров,
Я уже, пожалуй, поостыла,
Обуздала гнев, смирила норов,
Поостригла музе своей крылья,

Можешь засылать, переговоры
Будут, результат же – неизвестен,
То ли мир, а то ли – вспыхнет ссора
И опять по-новой - мракобесье…

Можешь засылать своих поручных
Я себя отнюдь не дам в обиду,
Мысленно ругают «подкаблучник»,
Улыбаясь мне в глаза для вида.

Правильно спланируем маневры,
Жертвы стоят траченных усилий,
Раз мириться - то уже по полной,
Чтоб в конце концов тебя простили.

Поміж старими знімками родини,
Знайшла тебе ,бабусенько кохана,
Твоє поморщене лице і добрі очі
І серце не заховане, бажане.

Пригадую, як будучи малою,
До тебе їздила із міста на все літо,
Збирала яблука солодкі, соковиті,
Пекла картоплю, на вогнищі відкритім .

В думках Десна, широка немов море,
(В моїй уяві все було велике)
Мене манила до себе щоднини,
Де хлюпалась мов козенятко дике.

Теперішні горбочки були гори,
Вилазила на них , на сам вершечок,
А потім з реготом котилася вдолину,
Лякала стадо пасучих овечок.

Бабусенько, скажи де все поділось?
Куди сховалися мої безжурні роки?
Твої уста німі, лиш світяться ласкаві очі
І лиш у сні я чую твої кроки.

Ой і зрада, карі очі, зрада:
Чому в тебе, милий,
Не вся щира правда?
Ой ти, милий, думаєш-гадаєш,
Мабуть, же ти мене,
Покинути маєш!
Українська народна пісня


Не по тому, дружинонько, ти постерегала,
Що мене ти безпричинно зрадником назвала.
Коли сіна зеленого коню підкидаю,
То немовби з ним я навіки прощаюсь.
Як до полу йду, дитятко колишу,
Серцем так і розриваюсь, що його залишу.
Але зрадила ти правді, що раненько-вранці
За столом пишу листи я якійсь там коханці.
Не листи складаю – пісні виливаю,
Бо тримати при собі сил уже не маю.
До дівчат усіх на світі ти мене ревнуєш,
А що в мене на душі, того ти не чуєш.
Ось чому (не знати на радість а чи на біду)
Все тобі залишу і в ченці піду.
У келії тихій до третіх півнів
Віддам людям теє, що Бог дав мені.

Чи нам дано сказати більше за титанів?
Ними віднайдені давно найліпші перли…
А хтось і далі у судомнім стані
Висмикує «ніщо» з хаосу постмодерну.
Плетуть вінки з барвистих екзистенцій,
Шукають у калюжах глибини.
У світі занотованих деменцій
Нема ні суті, ані новизни…

колони твоїх ніг
білі
але зі сходом сонця
рожевіють
і я дивлюся вище...

а коли ти
ховаєшся від засмаги
я стаю
голодним
диким звіром

сплюндрований
поглядами
лежу на піску

колони...
сонце...
голод...
мрія...

2011

Я не знаю чи варто мені кидати остаточно палити,
припиняти доводити щось порожнім, непотрібним людям...
Мені б час навчитись зав'язувати йому краватку
і собі нерви у морський вузол!

Ти б знала як він один весь мій світ до нитки звузив,
до своїх теплих долонь і безпечних очей...
До вечорів у лимонному світлі бетонних магістралей,
до поцілунку, що гірчицею на вустах пече,
до списаних аркушів, які я потім в істериці спалю...

Я з ним тамувала подихи годинами, липла в обіймах до шиї,
залишала власні думки без одягу, а він цілував мені ступні.
Я хотіла бути єдиною, а не однією з наступних...
Бути стрілкою його годинника, сузір'ям родинок на спині,
почуттям, яке з нічого, наче галактика, виникло...
Одним з тих календарних днів, що вкотре починають
відлік до багатозначного "ми".
Щоб ти змінив...Мій забитий, критичний цикл,хаотичний ритм,
викинув у смітник речі, до яких я звикла, припинила пити
наніч кофеїн і плавити мізки в моніторі...
Я буду однією з ідеально рівних сторін трикутника,
ти мене, мов мантру, напам'ять повторюй...
Віддам найдорожче тому,
хто навчить мене правильно вимовляти французьку "r".
Я від сліз захлинаюсь, у них тону,
нехай сохнуть по тілу літерами, щоб ти потім їх дотиком стер.
Я виливаюсь на тебе літрами як меланхолійна леді Естер
в "Азазелі" самого Акуніна.
Мене ще досі гризуть ненаситні сумніви...
Ти не проводь складні паралелі, будь собою,
слухняним розумником...
Готуй смачні сніданки і ліжко застелюй так,
щоб в простирадлах губились льодяники.
Я масова, некерована паніка, я невгамовний Рейхстаг.
Обожнюю прикидатись навмисно п'яною,
верзти казна що, тільки б дістати його до живого,
там де подразнується, терпне.
Тоді він говорить мені з відразою:

-Краще б ти щосили била прямісінько в пах,
ніж словами дряпала моє серце.

Тебе люблю, тебе кохаю,
Безліч разів уст я прагну твоїх
Бесаме мучо,
Ти ясне сонце у днях темносірих моїх.

За поцілунок із уст твоїх свіжих
Душу віддав би свою
Бо ти єдиная кого кохаю я
Вірно та щиро люблю...

Ти, ти є цариця,
Золота квітка у серці моїм,
Лиш усміхнися
І за той усміх я буду повіки твоїм

Я – синоним дождя.
Но ты вольна,
в кружева облаченная,
мне не поверить.

2011

«Горе тай годі: «Ну, як ти ходиш?..
Боком тільки чомусь...
Вже синім стало черево твоє –
Повзаєш тільки по мокрому камінню»,-
Так розпікав меншого брата старший.
«Знаєш, замість дорікати,
Покажи, як треба...»
Наставник вусами крутнув
І в бік зворотний повернув.
Р.S.
Можна і треба інших вчить,
Як степен сам, що вчиш, робить.

Осел в кріслі президента
п'ят років штане тер,
вилетівши з стільця того
в депутати преться тепер.

осел із цапом подружили ,
терли один другому «лапу»,
щоб стілець не остив
передав його цапу

цап у стільці президентськім
долю людям обіцяє,
все під себе «як курка»
державне майно загрібає.

На долю, люди добрі,
ви не нарікайте.
ослів та цапів в президенти
Більш не вибирайте.

я зболена, здушена, стомлена, зламана, спалена
від болю, від суму, від гуркоту серця, від слабкості
забери мене
я піддамся на усі вмовляння
я навчусь розрізняти ніч і день
я не стану кидатись під чужі потяги
будучи твоєю
придбай, орендуй, викради, звільни з полону
навчи жити за своїми законами
і я всотуватиму кожне твоє слово
підкорюсь тобі
лиш прошу забрати від усіх докорів і сумнівів
від жалю по тому, чого не трапилось
від смутку по тому, що є неминучим
благаю, забери
і ти не пожалкуєш про своє рішення
ні однієї хвилинки, ні долі секунди
обіцяю не підвести і не зрадити
повір, так буде
2011 р.

Я б вилила тобі на зап'ястя кип'яток, щоб він роз'їв вени.
Щоб захлинулась собою ж твоя надмірна, блакитна кров
десь під руїнами Борисфену.
Серце вкрилось залізом, його обладунок надто міцний,
щоб здаватись без бою.
Він тримав в голові по затертих часом валізах
риси мого обличчя і безупину думав
про те, що нас тепер буде троє.

Він рвав цигарки навпіл, сіпав коліном, надто спітнів...
І ці очі дивились на мене так, наче він-шматок м'яса,
а я ненаситна паща лева.
Обожнюю скептично кидати йому у відповідь:
-"Мені з тобою все ясно."
Тоном зверхнім, майже сталевим...

Я б спалила ліжко, на якому ти лежав поряд.
Викинула б через балкон усі твої речі.
Сусіди ж всеодно про нас з тобою говорять,
що ми навіжені.Що ми небезпечні.

Що божевільні,схиблені,нестерпні.
А ти міцно стискаєш мене в обіймах
і шепочеш на вушко:
-"Тихо,у тебе хтось спить під серцем..."

Цукерки Demel, що до вподоби імператриці.
Мисливські угіддя в Альпах.
Водоспади і музика найкращої опери.
Рідна італійська мова.
Коли імперія розпадалася, мов башта.
Він обрав собі за рідну
Одну з її занехаяних частин,
Щоби в’язнем померти в столиці країни,
За самостійність якої він воював.
Де ж той хрест над могилою,
Де ж той горбочок, присипаний листям,
Щоб вклонитися пам’яті жовніра і поета,
Вільгельма і Василя?

Помада мітить комір його сорочки, наче свою територію.
Погляд шматує вологу від дотиків внизу живота білизну,
Кожен гарячий подих ділить оргазми порівну
і ти, наче схиблена мумія, сохнеш за ним.Визнай.

Пишеш йому серцем теплі, затишні вірші-може,
він згадає їх, повертаючись зранку додому на підпитку...
Пережити б ще один аномально холодний серпень,
зціпивши зуби проковтнути його, наче голку, вушко якої
тримає нестерпно міцна, акрилова нитка.

Один дивиться їй прямісінько в душу і бачить на дні болото,
для іншого в ній відбиваються спалені запальничкою зорі.
Тобі, знаєш, потрібен хороший психолог,
що вилікує усі хворі залежності та шкідливі звички.
А, зрештою, роби що заманеться, я немаю нічого проти...

Ти залишила свій записник біля істеричних, розлючених хвиль,
тому він швидше за все приречений...
Це самий мізинець Греції, самий далекий її шматок.
Зупиняється мить і ти чуєш як пахне вишневий Captain Black,
як розчиняє повітря його недопалок, кинутий
у стерильний пісок.Відчуваєш,що за плечима сотні пройдених,
але таких непотрібних миль...

Хочеш?Можеш іти!

Я зав'язую з легким алкоголем,
кидаю палити, фарбувати вії і говорити неправду.
Мою свідомість виїв до живого етиловий спирт...
Досить.

Сподіваюсь, так не буде постійно,так не буде завжди.

Весь мій одяг ще досі пахне тобою,
у ванній стоять дві зубні щітки...
Я втомилась від перебільшень, від нудних алегорій,
тепер катастрофічно пізно, або безнадійно швидко
перефарбовувати холодильник в чорне
і запихати туди власне серце.

Рештки життя скам'яніли,стали німі та потворні,
беззмістовні, нестерпні.

В шафі самотні вішалки,
тільки краватка скроні стискає, горло душить...
Хто мені зраджує-робить насправді сильнішою,
загартовує болем душу.

Думаєш, Господь читає молитви,
які приходять йому в листах на електронну пошту?
Вмикає автовідповідач, щоб потім слухати твої сповіді?
Мабуть, усі шляхи доступу тепер переповнені,
бо Він надто часто п'є ношпу і підозріло мовчить...

Серця в інкубаторах майже дозріли,
ще трохи і їх зможеш придбати у супермаркеті.
Знаєш, мене все життя вчили бути зразковою,
носити у волоссі пістряві бантики,бути близькою
сірим, приземленим масам...
А я...що не ідіот-знущаюсь і на нього,
мов голодна собака,гаркаю!
Ходжу до людей назовні м'ясом.

З часом усе може змінитись.
Я нормально спатиму, куплю собі будинок біля озера...
Там будуть усміхнені діти, дні народження, Різдво.
Там буде все,що мені зараз треба,там будемо ми удвох
пити щастя нереально великими дозами.

Тільки нехай, коли я вкотре дзвонитиму до неба,
слухавку зніме Бог.

Щоразу у дощ я відв'язую човен.
Підіймаю легені вітрил.
Проношуся повз ваші квартири.
Тоді за мною розквітають вікна,
видихаючи квартирний ранок/
видихаючи квартирний вечір.
Вдень я човна не спускаю:
тоді ми з ним надто помітні.

2011

В моєму животі
Царює пустош.
А ти
Заганяєш туди своїх демонів,
Своїх привидів,
І мені стає погано.
В мені - вода.
В мені - озера, темні, такі,
В яких ти втопився би
Залюбки.
я би мала тебе у собі,
може, мертвого,
А може, просто втоплений
У свідомості спогад
Блактино-срібний,
Мутний, як небо
Над вогнищем,
Окутаний димом води
І туманами
моїх сумнівів.
Чи це іще ти?...

Виносили небіжчика із хати.
Місцевий ескулап теж завітав тут.
Та замість висловити співчуття родині
Почав оте, на чому знавсь один він:
«Якби покійник не пиячив,
Та по жінках не бігав,
Та ставив клістир частіше...»
«Чом ти йому про це не говорив,
Як був він ще живий?..»
І запізнілому пораднику заціпило,
Бо знав, чому покійний ( і не тільки він)
Так неохоче звертавсь по допомогу:
Грошей не мав таких,
Щоб ескулапа заохотить.
Р.S.
Не перевелись ще ескулапи,
Для кого клятва Гіппократа -
Те, що кладуть на лапу.

Усе в житті так швидкоплинно. Ми народжуємось , дорослішаємо , закохуємось, старіємо та помираємо. Так в контексті цих чотирьох слів можна було вставити ще дуже багато важливих речей в нашому житті. Але я не вважаю за необхідне це робити - оскільки усе інше це лише похідне від цих чотирьох слів. Іноді здається що я сів в якийсь швидкісний поїзд , коли дивлюсь у вікно стараючись розглянути усе довкола, що так швидко проноситься – то бачу лише контури розмитих речей що проносяться перед моїми очима так невгамовно та безупинно. Іноді хочеться сказати стій не тікай, побігти за тим черговим деревом у полі , серед якого проноситься мій поїзд. Від зупинки до зупинки лише кілька годин. Та я не хочу їхати туди на кінцеву станцію – туди де починається світло та закінчується тунель. Я хочу зупинити свій поїзд , вистрибнути десь у полі .., й лягти під тим деревом на м’якій зеленій траві і нічого взагалі не робити не думати .. просто дивитись у синю безодню безкрайого неба.

Светлая переправа могучи берега
в холмах твердыни Один!
в триальность плеч вознесена рука
и рек Право Славный Слова
величава и прекрасна РОДИНА !
наш Творец и Воин Света
Светел лик твой РУС КИЙ !
из точки Света твоего УМА
в умы людей Свет Мудрости струится
Да востановится МИР на 3емле
Могущество Радости в Любви,
- Я Есмь Царство Божие !
2011г.

Наші сліди – на морському дні,
Біля самісінького берега…

Відплив оголює їх
І показує світові
Неземну любов.

Наші сліди переплітаються,
Накладаються один на одного,
Туляться,
Пестять свої відбитки,
Цілуються…

Сліди наших ніг
Не можуть один без одного,
Як і ми.

Вони всюди разом,
Вони завжди поруч.

Інколи
Один слід поглинає іншого
І важко розібрати,
Чи малий сховався у великому,
Чи великий своєю ніжністю
Накрив малого.

Але,
Коли сонце починає заздрити,
Приходить приплив
І пінною хвилею
Накриває світлі почуття.

Певно,
Нептун охороняє нашу любов,
Бо сліди наших ніг
Ніколи не змиваються
Морем.

2011

Ми з покоління надто звужених судин,
пропалених цигарками легень,
неадекватної свідомості LSD.
Ми з дня у день регенеруємо в
безнадійних, схожих на тварин людей.

Загнаних у свої домашні вольєри,
прибитих ступнями до приймачів...
І кожен хоче змінити хоча б щось у своєму житті,
але вкотре змінює тільки шпалери,
замість того, щоб зробити ремонт душі.

Ми з покоління гвалтівників та істеричних розлучень,
відчаю, непорозумінь, стосунків, де всі одне одного
просто мучать...

Ми з покоління жорстоких, нецензурних слів,
що колючим дротом обмотують шию.
Їжі,яка викликає ожиріння і рвоту,
штучної косметики, яку тільки інша косметика змиє.

Ми покоління виснажене наслідками ейфорії,
Богом забуті, молимось тепер на бігборди
й плазмові екрани.
Ми надто розкуті,вперті,горді...
Ми покоління суцільних стресів,
залежностей та поранень.

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.
Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.

Летіла зозуля через сад куючи,
Ой плакала дівчина, за старого йдучи.
Українська народна пісня
***
Проводячи молоді роки свого життя в колі січових козаків, серед пиятики, веселощів і розгулу, а надто в жорстокій і затятій боротьбі з супротивниками різних вір і народностей, відчуваючи вочевидь наближення неминучої старості та нездатності ні до війни, ні до розгульного життя, запорожець часто-густо йшов «у ченці», себто в монахи.
Дмитро Яворницький
«Історія запорозьких козаків», т.1


Не схотів старий козак йти у Трахтемирів ,
Захотів дожить віка у сімействі милім.
Купив грунт край села, поставив хатину
Та й за пару собі взяв сусідську дівчину.
Були раді батько й мати,
Що позаду злидні.
А дівчині за сльозами
І світа не видно:
«Що достаток й балачки про криваві січі,
Як до танців та до співу он музика кличе.
Швидше б ти уже помер, мій нелюбий діду,
Отоді-то нагуляюсь й за парубка вийду».
Не так сталось, як гадалось. Хоч і танцювала,
І чорними бровами хлопців чарувала,
Та знайшла собі гульвісу, що в корчмі гуляє
І набуте козаком уже пропиває...
...То не вітер до могили припадає в полі,
То крізь сльози молодиця виливає болі:
«Устань, устань, розрадонько,
Хрещатий барвінку,
Буду тобі я віднині
За вірную жінку!»
«Відчепися, недовірку!
Іди танцювати,
А мені дозволь в могилі
Спокійно лежати».

Это кадры из фильма,
Все идет вверх ногами.
Мы заранее знаем -
Этот вырежут дубль.
Так давай потанцуем,
Нам никто не мешает.
Это танго ошибок.
Я совсем не боюсь.

Я на цыпочки встану.
Нам не надо казаться.
Все в упор натурально,
Только первая часть.
Эту полнометражку
С Высшей Точки снимают.
Мы конечно увидим,
Скоро будет просмотр.

* * *
Засліплене
твоєю наготою,
світло хотіло тебе
вдягнути собою.

І так само
хотіла тебе
вдягнути в себе
темрява,
немов довга-довга чорна сукня
з високим коміром.

Та все, що їм зосталося, –
спостерігати,
як ти приміряєш перед дзеркалом
мильну піну,
струмочки води,
рожевий кокон рушника,
аби врешті спинитись на найкращому одязі –
своїй наготі.

2009

Океан ЛЮБОВІ...
Здавалось, варто лишень віднайти туди дорогу, стежку, стежинку, просто прим’яту траву у тому напрямку – і ти вже там, бо незнане внутрішнє чуття невмовко тягнуло туди…
Бували миті, коли весь гармидер внутрішнього простору вклякав, обривався на півзвукові – і було чути шурхіт хвиль Океану – лише крок відділяв тебе від них.

Але...

А коли ти попри все втрапляв туди, пірнав у… -

тут була Вічність, здавалась, що це уже НА-В-І-К-И, не треба гребти, не треба зусиль – ти ж бо в
Л-Ю-Б-О-В-І.

Але…

Океан – це океан. Це ще не Всесвіт… ЛЮБОВІ.

До Всесвіту ще треба дійти, здійнятися, подолати (в собі) несправжнє, несуттєве, не…

І коли цього не зробити,

приб’єшся випадковою, непомітною спочатку, течією до
гавані Застояної води.

На її поверхні ледь помітні брижі,
і затхлий запах не проникає миттєво в твоє єство, а
поволеньки,
клітина за клітиною
підкорює собі
тебе.

А ти, заколисаний мрійливими мареннями першої миті занурення в Океан,
хитаєшся-гойдаєшся на його хвилях, який потроху
(бо без твоїх зусиль)
маліє і міліє …

І от вривається непрохане невідомо звідки і…

Океан – зник.

А може, то був і не Океан? – думаєш ти.- Може то просто болото, яке я прийняв за Океан. А його зовсім і не існує?

І ти починаєш «нове життя»…
з «новим, болотяним, баченням»,
смородом і
полюванням на здобич.

А Океан?

Сумно зітхали хвилі, порожньо гойдаючись у піднебессі. Стукали у твоє зачинене серце, приходили у снах.
    Щезни, Маро! - казав ти.
    Почуй мене! – казав Океан. – Гребти треба і при попутному вітрі. Гребти треба завжди.
І тоді випливеш. І тоді здіймешся.
У ЛЮБОВІ…

Але...

2011-07
.

є дороги, які проходять навшпиньки,
є слова, які вимовляють пошепки.
не все на світі досяжне,
але все – єдине,
і врешті настає мить,
коли треба розтулити долоні,
щоб у них опустилося сонце.
не тримай,
не шкодуй,
не бійся, –
сонце у вільному падінні
не обпікає безодню.
…навчи мене бути слабкою.

В кімнаті темно, ти по підлозі ходиш боса,
щоб відчути її серцебиття.
В порожньому ліжку залишився осад
з минулих ночей, які Він гострим лезом відтяв.

Мовчить телефон, забитий дротами у стелю.
На стінах лабіринти, дороги, каньйони.
Всередині так, наче почав гуснути гелій
і ти надто легка, зневоднена, сонна
одягнулась у чорний ситець, щоб розчинитись
в одній з сотні черничих келій.

Читатимеш молитви, не застібнеш
власну душу на верхній ґудзик...навмисно.
Щоб бути легковажною, існувати тихо й безглуздо.
Може, колись тебе таки помітить Всевишній
і зробить обличчям Cosmopolitan,
позуватимеш там для нього оголеною.

В Царіграді, на риночку,
Та п’є Байда мед-горілочку
...Цар турецький к йому присилає,
Байду к собі підмовляє.
Ой ти, Байдо та славнесенький!
Будь мені лицар та вірнесенький,
Возьми в мене та царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!
Українська народна пісня


«Що він меле, окаянний?
Щоб продать мою Украйну?
Щоб продать козацтво славне?
Мою віру православну?
І за це оддасть він панну?
Мо’й онуку Роксолани?
Знаю, що його лоскоче
І чого насправді хоче:
Щоб козацькою рукою
Всю Європу упокорить.
Ну, а нас усіх на плаху.
Так, бач, велено Аллахом».
За такі слова немилі
На гак Байду почепили.
І здавалося султану,
Що козак немов розтанув.
Його віру вже не ганить.
Навіть хоче голубами
Пригостити доньку любу.
Що ж, нехай по ньому буде:
«Дайте Байді лук і стріли,
На обід пташок підстрілить!»
На дубочку голубочки
Так же весело воркочуть,
Що султан, до страви ласий,
Бачить їх вже куснем м’яса.
Але в Байди інша думка –
Як провчити недоумка
Та покласти в домовину
Його, доньку і дружину.
Що задумав, те й зробив, –
По одному всіх побив.
Та не знав козак, що треба б
Замість турків стрілить в небо,
Щоб стріла неслась століття
І вцілила в лихоліття,
Що зродиться в його роді
Україні всій на шкоду.
...П’є горілку в Царіграді
Непідкупний лицар Байда.
А в Варшаві єзуїт недремний
Жде перевертня Ярему.
=========
Гадають, що Байда – це прізвисько Дмитра Вишневецького, котрий начебто заснував у половині 16-го століття на острові Хортиці Запорозьку Січ.
З його роду вийшов, на жаль, один з найлютіших ворогів православ’я й України – Єремія Вишневецький.

Якось віслюк, лев і лис
На полювання втрьох пішли.
Блукать довгенько довелося,
Та все ж гуртом звалили лося.
«Оскільки ми голодні дуже,
Зготуй вечерю, висловухий друже!»-
По-царськи лев тут заревів.
На три частини віслюк хутенько поділив.
Лев як побачив ту картину,
Враз скочив віслюку на спину.
Не встиг той і слівця сказати,
Як навіки лишивсь лежати.
«Ну, а тепер ти, мудрий лисе,
По-справжньому ділить берися!»
Як усю тушу левові віддав,
Лис царських удостоївся похвал:
«Хто ще, як ти, на світі
По-справедливості вміє так ділити?!»
Лис тільки слиною залився
І в бік небіжчика із сумом подивився.
P.S.
Не буде злагоди і тіні,
Де тільки на словах всі рівні.

Мир живет в поворотном моменте 3емли.
Великий Дух связан с нами-
это узы глубокой близости.
Реальность, в которой живу я,
вполне понятна для меня.
Реальность, в которой мы живем,
гараздо глубже, чем нам кажется.
Твердынею Вечность в изгибах Беспредельности:
в слиянии вертикального и горизонтального пути.
Стражники Млечного Пути в служении-
с любовью нашей Матери
и с помощью нашего Отца.
В позитиве мыслеслов преобразится мир.
Вернется он в Сознание Единства-
Царство Божье: МИР, ЛЮБОВЬ И КРАСОТА.
2011г.

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»
P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

ночь теплой шалью просторы спеленала
ясный месяц вознесся в небеса
мерцает звездного океана серебро
рука на холсте ваяет лицо

точка в знаке бесконечности
и повороты движением мысли
образ в лепестках Жизни Цветка
Золотая середина мудрости равновесие ДУХА
2011г.

Ти мене проводжаєш дощем,
Міражем виникаючи зрідка
По дорозі із раю.

То, здається, що ти на вогні
Витанцьовуєш,
Сало печеш
І приносиш на таці,
То зникаєш в ранковій імлі,
То виходиш із дому у ніч,
Чи тікаєш на танці.
На кислотному музики дні
Ловиш перли розради – вони…
Всі вони – міражі.

Міражі
Виростають між нами.

То привидиться море і пляж,
То на площі гарячий форсаж –
Все міраж.
Все – міраж!

Проводжаєш мене міражем,
Сумно дивишся мокрими вікнами…
А на хмари проміння тече
Із-за обрію.
Так не хочеться їхати… Ранок
Намальовано повниться фарбами
Із новими бажаннями й звабами.
Сірі хмари біліють уже…

Накрапає все дужче і дужче
І здається (це знову міраж?),
Ніби дощ цей –
З твоєї подушки…
Ніби день –
На зіницях вітраж.


2011

Не залишай мене ані на півхвилини,
я ще зовсім беззахисна,щойно вилізла у тебе
з-під ребер...
Ти ж мені винен
найбільший шматок вершкового неба!

Давай зіграємо у твістер,
щоб відчувати необхідну серцю близькість.
Щоб було надто гаряче та тісно
розводити багаття тертям двох
спраглих, ненаситних тіл й навмисно
тамувати, наче подихи, ці пожежі водою,
якою розливається без одягу збуджений Ніл.

Я у волосся заплету жасмин й корицю,
втомленою рукою поставлю на плиту
незайманий чайник.
Давай зашторимо темрявою спальню...
Нехай моє ім'я тобі щоночі сниться.

Серце вкрилось солодкими маками.
Відчуваю кожен твій дотик під шкірою.
Ти для мене більш, ніж просто значимий.
Я від щастя хочу нестримно плакати.
Але,віриш, моїх сліз ніхто не повинен бачити,
бо вони тектимуть з душі навиворіт.

Позбираю журбу і печалі,
Приготую для цього пакет,
Відійшлю його десь в сині далі,
А собі куплю квітів букет!

Ти пішов! Не спиняю, мій друже!
Підхопи зі собою пакет.
Не скажу, що мені це байдуже,
Лиш підтверджу, ти справжній « фацет»

Захотілось блистіти дзеркалам,
Та вони без істоти ніщо.
Пустота, що закрилася валом,
Шкірить зуби й не знає нащо!

Прощавай! Я зібралась в дорогу ,
Що до сонця, до волі веде.
Ти ж залазь у свою знов берлогу,
Не шукай, не тривож більш мене.

Вам лячно
засинати
насамоті у темряві?

А що коли
ніч-у-ніч
протягом року
без винятків
вам просто у вічі
нагнітається
вольфрам
і
вас нізащо
не лишать
бачити сни
наодинці
відтак
справа - убивця
зліва - злодій
і той що переходить дорогу -
на нижній нарі

З літами недобачать стала бабуся.
Ескулапа кличе й обіця:
«Зцілюся – віддячу, як належить.
Тепер од тебе все залежить!»
Цілитель міркував інакше:
«Те, що бабуся дасть – це наше.
Але ж можна щось й додати!..»
Приходив ескулап вряди-годи,
Щоб рятувать стареньку од біди,
Та все ж не забував й про головне:
Винести з господи все раніш,
Ніж лікування промине.
І настав день, коли каже бабуся:
«На світ тепер по-новому дивлюся!»
«Ну, от і добре!»- лікар їй в одвіт.-
Тепер, як домовлялися, і заплатити слід».
«А якже!.. В суботу, голубе, прийди
Та ще когось з собою приведи».
Прийшов і другої, і третьої суботи,
Та все чомусь зачинені ворота.
До суду справа ця дійшла.
На бік позивача схиляється суддя.
І от настала черга говорить бабусі:
«Дарунок справді обіцяла, як зцілюся.
Хоч бачила погано, дарунок наготувала.
Зцілилась – уся господа гола стала...
То, може, шановний суд віднайде суть:
Чи є якийсь зв’язок поміж лікуванням
І безсоромним пограбуванням?»
Р.S.
У лікуванні ескулап мусить
Долать хворобу, а не карьожить душу.

зорі люблять нестримних.
коли базальтова трава,
довшаючи з кожним подихом ночі,
лоскоче твої вії,
ти чуєш його кроки? –
того, хто міняє колір ліхтарів
у провулках долі
і клеїть позлітки
до суконь нічних фей,
видаючи їх за пилок амброзії,
того, хто зачепить пальцем
краєчок реальності
і відгорне полотно таїни…
хто тоді тебе покличе?
ти не помітиш
сліду зірки в нічному небі,
бо він короткий, як постріл,
і не буває неточним.
ти лиш помітиш,
що у світі бракує чогось суттєвого,
і розказуватимеш про це
неоновим деревам обабіч вулиць,
а вони проводжатимуть тебе додому,
дивуючись, звідки в тебе ця здатність –
уникати будь-якого полону,
і допитуватимуться,
якою ціною вона куплена у неба...
зорі люблять вільних.

Оповідають міфи греків,
Начебто в минувшині далекій
Ліпив всім знаний Прометей
Водночас і звірів, і людей.
Коли ж Титан свою роботу перевірив,
Людей він налічив менш, аніж звірів.
Тож довелося звірів деяку частину
Спішно переліплювать в людину.
І як завжди, де поспіх, там і огріх бути мусить:
Хоч лиця і людські, але звірині душі.
Р.S.
Як стрінеш поміж людей таких,
Хто кидатися на невинних звик,
Хто не зважа на очевидний доказ,-
Не подивуйсь. .То Прометїв промах.

Знаєш, є такий подих...
на зрізі губної помади.
Коли ти нею ніжно контур обводиш,
коли власні вуста, наче трояндовим маслом гладиш.

Груди хвилею піднімаються вгору,
пасмо рудого волосся неслухняно падає вниз.
Я обожнюю, коли ти так тихо і хрипло говориш,
немов під ногами нишком тріскає сухий хмиз.

Я ховаю до скриньки дві манірні, зухвалі сережки,
які ти нестерпно любиш мені одягати у вуха.
А ще, пам'ятаєш.квартиру, в якій ти колись донедавна мешкав?
Як забував вимикати у ній світло, яку музику щоночі слухав?
Здається, що від спогадів залишились непомітні рештки...
Ніби на підвіконнику непритомні від спеки мухи...

Засоромлені поцілунками шия та вилиці, відчинені навстіж
спраглі на спокій аптеки...
А ще пам'ятаєш,нашу улюблену вулицю?Гірчичний будинок
з терасою на даху?
Дешевий, подріблений в безодні сумки солоний крекер?
Пам'ятаєш як важко ти тоді зітхнув,
яким приреченим було твоє лице,
коли я вкотре цитувала напам'ять Сенеку:

"Цезарю багато чого не дозволено саме тому, що йому дозволено все."

Ці розлогі дерева
скраєчку саду –
при_хильні
до перехожих –
за плечі торкають,
плоди простягають:
«Беріть!»

Поспішаю додому
знайомою стежкою
вздовж огорожі –
і кожному
щедрому дереву
вклоняюся
мимохідь.

21.07.2011

Ти завжди знаєш як буде краще...
Як мені сьогодні вдягтись, з ким розмовляти, що з'їсти.
Вчасно повертаєш борги, нічого не відкладаєш у довгий ящик
і пальці в тебе тонкі, немов у піаніста.

Ти ними б'єш до синців клавіші, душиш стопою педалі,
Стаєш все дедалі вправнішим,
читаєш мені моралі...Мало, зате ефективно.
Своїм отруйним жалом.
Пронизуєш мізки, наче трутень.
Ти самозакоханий мамонт, що насаджує моє серце
на гострі бивні.

На шиї ланцюжок, вкотре зціплю його губами.
Залишатиму на ліжку сліди від чашок,
залишатиму на ньому чорничні плями...
А він виїдатиме мене до м'якоті, грануватиме мене,
наче дорогоцінний камінь.

Тоді всі ексцентричні вм'ятини на спині глухим,
мінорним відлунням, розбитих об стіни мого будинку пляшок,
почнуть гоїтись.
Я знову сьогодні не спатиму,
треба забути про час і зламати годинник.
Усвідомити, що накоїла...
Сісти нарешті спокійно за грати
з останнім словом підсудної:"Винна".

Парад Планет - всеобщая синхронизация: планетарная, солнечная и галактическая,
Две тисячи двенадцатого года.
Великое воссоединение двадцать первого декабря,
тесны врата и узок путь прохода.
Сие познав спросил себя:
имееш ли смелость ты
вступить в новую реальность
реальность Любви и Волшебства?
Доверишся течению радости Жизни,
Если считаеш Живым себя?
Молвю себе в ответ: - Да.
Оставляю лохмотья своего "я"
Ради одеяний Истинного Я.
Учителей благодарю, улыбаюсь с любовью.
Они дали мне знаний свет
Это лучезарные Небес Цветы,
чтобы люди планету от боли спасли.
Их достаточно, чтобы поделиться с друзьями
и по Земле пронести.
2011г.

Чого сумуєш, весно ясноока,
Чом сльози ллютюся із твоїх очей?
Чи це тому, що річкою глибока
Й в ній розливаєш біль своїх грудей?

Я знаю як то тяжко розставатись,
Втрачати радість тих рожевих днів,
В цвіті садів хотіла б ти купатись
Тепло пройшло. В плодах твоїх посів.

То ж не журися, ти вернешся знову
Така ж красуня. Вічно молода!
І пригорнеш оту нову віднову,
Що із зерняток сіяних зійшла.