Наснився мені дивний сон
Лунав в палаці голос шансоньоє з вікон
І в залі чудній опинившись раптом
Умліла запальним фокстротом
Маестро вправно ритм підтримував спектаклю
Мільйони люстр... свічки... барви текстилю...
І апогею вже досяг цей маскарад
А маски на обличчях – суцільний бум шарад
Одні облудно вірили облесній мові інших
Втрачали тяму від фальшивих слів сп’янівши
Ховали ж другі свою підступність пильно
В личині праведників суд вершили підло
Та свій фінал отримав і цей парад машкар
Вже сонцем здоланий калейдоскоп лампад
Парча і маски ниць летять під ноги
Під ними що?.. це тільки лиць пустих облуди...

Наснився мені дивний сон
Мотивом тихим десь звучав шансон...

P.S.

Зірви, я прошу, маски ти оманні
Від них нехай назавжди будем вільні
І не шукай ти логіку у моїх діях
Не згоден? Що ж...
Іди, та не згубись в своїх дорогах
У темряві пустих кімнат ховайся
Ця гра давно уже в ніщо звелася...
Хоча... зажди! а зрештою,
Сьогодні хід я зроблю першою....

30/09/2008

Те, за що діди платили кров’ю,
Виплекав і вистраждав народ, -
У віршах, піснях несу з любов’ю,
А любов підносить до висот.

З розумінням ставлюся до краю,
До людей, що в нім тепер живуть,
І нікому я не дорікаю,
Що змогли дідівськеє забуть.

Що взяли сусідське за основу,
І душа за рідне не болить,
Що прекрасну солов’їну мову
Аж ніяк не хочуть відродить.

Ні, нікому я не дорікаю,
Але знаю: це моя земля;
Я її піснями засіваю,
Щоб шуміли колосом поля.

Із зерна народжувалось Слово,
Що людей подвигне на діла,
Щоби наша українська мова
І в Донецькім краї розцвіла.

І спокійно ставлюсь до злослов’я,
Хоч бува, як вцілять, заболить.
Українське я несу з любов’ю.
А з любов’ю дуже добре жить!
3.06.2004

Марусі Чурай

Полтавщина. Летить низенько качка,
Вже сонечко за обрій поспіша.
Марусю мила, ти моя землячка,
Твої й мої там серце і душа.

Чи мариться мені, чи, може, сниться
Те, що було у сивій давнині:
То я іду до тебе замість Гриця,
І ти кохання віддаєш мені.

І ти така прекрасна і жадана,
Палають поцілунки на вустах;
І я сп'янів, і ти вже наче п'яна,
І соловей замовк уже в кущах.

Та раптом все змінилось: зрада, зрада!
Тобі сказали: в мене інша є.
Куди іти, в кого шукать поради? -
Сидиш, Марусю, горе п'єш своє.

Тоді на мене дивно подивилась
І келих подаєш: - пий, милий, пий!
Пішла отрута, змійкою повилась,
Душа злетіла - я вже неживий.

Пройшли століття, час І далі плине,
А соловей співа собі в кущах.
Про тебе пише вже Костенко Ліна,
А я читаю й сльози на очах.

Твої пісні, як бризки водоспаду;
Я їх, як перли, жадібно ловлю.
Марусю мила, я тебе не зрадив,
Як землю рідну, я тебе люблю!

Коли ми зустрілись – у світі палало літо,
Воно нам змішало молекули і частинки,
Воно переплавило нас у єдиний злиток,
І замість контрастів створило із нас відтінки,
З тієї пори воно нами картину пише,
Від літа до літа прозоріші наші фарби,
Палітра багатшає й диво! Стає ніжніша…
І клени горять від осяйно -дзвінкого карбу,
Тужавіють грона калинові навперейми,
Пашисте повітря і неба вгорі багато,
І замість зірок ти несеш мені хризантеми,
І наше кохання найбільший у світі статок.

Покраяний, мов материнська сутність,
що втратила - що виносила п(л)ід...,
Святий Єрусалим - глибокий слід
Стіною Плачу через День Осудний.

Мінорний спалах свічки на менорі,
поневіряння тане парафін,
та тихо досі - не приходить Він,
щоби збирати за Давидом зорі.

30 Вересня 2008

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

Клюб - і врешті-решт
відлупаси бубна,
випуцаний мешт
та кошуля шлюбна.

Поливо - бур`ян,
небо - поливалка.
Місько - за баян,
наливай, Наталко.

Кіз пасе Павло
в ніздрях свого носа.
Поки є бухло -
нас щаблями косить.

Хлоп - вочима хлоп,
жінка - справа путня.
Лізе піт на лоб,
горб - росте по буднях.

Діти - ловлять гав,
куку в кукурудзі.
Місько - не заграв,
супить брови Рузя.

Гупання - з підків,
вим`я - у доярки.
Корм для хробаків -
кум-небіжчик Ярко.

Голо - в голові,
груди - в сіновалі,
зір посоловів,
на пагонах - Валi...

Надить хміль в село
селиться по шляху.
Щоб там не було-
аби дати маху

тій біді, що прем,
пхаєм через жо..
Здохнем - не помрем
під вікном Європи.

30 Вересня 2008

Ви зайшли і - до болю звичним! –
Мої руки з плечей: сама.
Ви сьогодні така невічна,
Ніби келих цього вина.

Місто снить ліхтарями в спини
Перехожим, а Вас – мина.
Ви сьогодні така єдина.
Там Вам темно. Ви ж - там - сама.

І у розпачі електричнім
Мерзне осінь... А нам – вина!
Бо кохана сумна й невічна.
Хоч – кохана. Але сумна.

Не вінчаний – відплаканий колись...
Здавалося б забула, відболіла,
Чи відхворіла. Як благала: снись...
А ти не снився. Боже, скільки діла...
Забути, відпустити, то ж лети!
Або й самій за вітром полетіти,
Але чомусь у кожнім вітрі ти...
І "замерзають на морозі квіти"
І ягоди любові. Це зима...
Така суха, байдужа... Сумом сипле.
То ж зачиню вікно. Тепліше. А
Зелений чай із липою і липнем
Хоч запахом хоч спогадом мене
Врятує від гарячки чи застуди...
Зима не вічна. В березні мине.
То ж я забуду, впевнена: забуду.

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).
Переоране небо застигло німим голосінням
і мені на долоню по краплі
спадає зі стелі.
Третій вечір я вдома,
а, може, то тільки уява...
Закодовано штампи,
Прописка – “м и н у л е”.
Минуло...
Чорні хмари, мов танки параду військового.
“Слава!”
(я – не проти, хай буде і “с л а в а”,
затягнута мулом).
ySsЇoРj yyt dїs*xvyЦt #y&fQwдmЕjve
cYds%ns {zr s c"f±vСw6tЫqеcdJsn ///////
Знову плутаю шрифти, дні тижня і слово с п о л у к и...
Аномальна уява у теці із написом “з в и ч н а”.
Мені шкòда дверей, адже в них ампутовані руки,
ще й на петлях, без крапки, повішені
знаком окличним...
Крапка, крапка, тире…
Ну до чого тут азбука Морзе?
У сусідів ремонт,
ну а може, космічне послання…
Не второпаю, вибачте,
Мозок вивішує “c l o s e”.
Тільки “ф а з о ю”, певно,
тут “в и б и т и” можна зізнання.
Але вимкнуто струм,
і сірник, наче листя осіннє,
догорає,
і небо ще досі - по краплі зі стелі...

День відкритих дверей,
і у карцері – стовпо т в о р і н н я
(туристичні маршрути –
зі світла - у чорні тунелі).

Отсентябрит. Накроет снегом, льдом и льном,
И не болит. И слишком сыро за окном.
В прихожей дым, и в пальцах греются ключи,
Кухонный блюз. На кухне куришь и молчишь.
Ни вожаков, ни стай, ни сук. Ты просто волк.
Один. Лишь ночь, хотя какой от ночи толк.
Не плачешь. Нет. Лишь только воем греешь ты
Не горло – кровь. Мирской презренной суеты
Не знал. Не жил. И жалость только лишь порок.
Ты был, ты выл. Ты просто одинокий волк.

І ширився сумнів півколами по воді
Свідомості. Страх налипав на думки і на мрії.
І снили ліси падолистом стрімким тоді,
Коли я ще була не землею, а листям. Сіє
Прямо в серце дощем, проростає полин-трава
І коріння журби розриває мене надвоє.
Тут ще кволо сміюся, ще дихаю і жива,
А ось тут попрощалась з тобою (читай: любов’ю).

В чоловічому вбранні,
В темних окулярах,
Через темряву й вогні,
Крізь дроти і нари,
Із цепами на ногах,
В руках з телефоном,
Зазвучить моя душа
Передсмертним тоном.

Зачіска у стилі "ретро",
Стильний макіяж -
Оббивая душа ноги
Об життєвий кряж....
Та співає "ля-мажором"
Там на ложі смерті...
І витає у примарах,
Що не встигла стерти.

Хто сказав - "Душа незряча!"?-
Той, хто помилявся!!!
Хто в житті вище пилюки
Так і не піднявся!!!
Вона бачить в небі зорі,
І птахів, і хмари...
Вона бачить.......
Тільки треба зняти окуляри.
:)

Усміхнувся: писати можна.
І дзвонити. Хоча, не щодня.
...Мабуть, краще - в безсоння, хтозна,
Ніж листи - у чужу безодню.

Кілька днів - і доїсться тиждень,
Потім – другий.Тримай дієту...
Не чекай тих листів: все миші
Вже погризли замість десерту...

На вулиці стихлі, у парки застиглі,
Згасивши світ сонця, немовби свічу,
Під звук барабанний краплинок останніх
Запрошує танець вечірній дощу.

В зів’ялому листі розсієш намисто
Із перлів прозорих, крутнувшись чимдуж,
І будуть шептати: “Яка чарівна ти!”
Ожилі дзеркала недавніх калюж.

Танок невгамовний і пристрасті повний
Несе в забутті тебе в край неземний,
Де в листі й на вітах горять самоцвіти,
Де вітер шепоче: “Цій миті радій!”

Смеркається днина і ніч неупинно
Вступає, мов пані, в одвічні права.
Добігши до краю, твій танець стихає.
Містерія зникла. Що ж – буде нова.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий...

Живемо ми
В чудернацький вік
В черево природи
Вже заліз чоловік.
Із звідти (з природи)
Розкручує клітину,
Який дідько научив,
До цього людину.
Розщеплені атоми
Освітлюють оселі
Здається від цього
Були б ми веселі.
Природа не терпить,
Щоб її руйнували.
Чорнобиль, як помсту,
Ми уже мали.
Фізики, хіміки
Оті чудаки
Атомами, гібрицідами
Землю плюндрують
Вони навіки.


І добри буває
В научений наш вік
На місяць літає
Уже чоловік.

Закінчаться земні переживання -
почнуться неземні, а ви – "Ліліт"!
Помре Піїт - усі свої Кохання
потягне за собою в Горній світ.

Нехай і буде Всенебесний осуд,
бо ж то таланту скільки загубив
на кожній дамі, та на Вищий розсуд
на кожній і спастися би зумів.

Ото ж - Едемський Сад, і всі ті Дами,
одна за одну зліші, і Піїт,
що, пристрасні покинувши нестями,
римує „целібат” - до „скону літ”.

2008

Світле небо зустрічало в місті нашому чужому
"Я тебе тут не чекаю" – телефон твій повідомив
Полинаю в сум мелодій, які грають по новому
Світ ілюзій мій нещадно резонансово руйнують

Наближаючись будівлі, як слова твої холодні
Розташовані як шахи, віддають немов бетоном
І асфальтові дороги проводжають тільки прямо
Не вмикай ти світлофорів їх немає в нас за планом

Почуття ти розгубила між двома мабуть містами
Не залишивши у серці місця їм хоч будь-якого
І минуле розповзлося з жалісливими речами
Викликаючи у тебе лиш провину та байдужість

І тепер ти замовкаєш при потрібності співати
Страх з’їдає сьогодення та женеться за майбутнім
Вже не чути слів мрійливих, час прийшов їх забувати
"Неймовірність не існує" - ти завчила неквапливо

Йшов самотньо від вокзалу, розтоптав липку надію
На побачення з тобою, що ще гріла всю дорогу
"Неймовірність не існує" – пролунало десь позаду
Озирнувшись прямував я не діждавши ся підмоги

В житті своєму я лиш пасажир:
Гарячий чай, гарненькі провідниці,
Яких кортить помацать за сідниці,
Запльований і засраний сортир.
І той квиток, який у мене є,
З яким ніяк собі не дам я ради,
Бо нікому його демонструвати
Щоб довести, що це життя - моє.
І машиніст - маленьке дитинча,
Що поїзд мій все по підлозі возить,
І голос мами що говорить "Досить" -
Безжалісний вістун мого кінця.

Я добр чрезмерно лишь когда я пьян:
Одариваю женщин всех вниманием
И жаждущим судейства пролетариям
Дам повод, обнаружив свой изьян.
Я зол бываю лишь когда я трезв:
Не вижу женственности в мясе и косметике,
А от эрзацев массовой эстетики
Идёт рассудок с совестью вразрез.

ВОДОЛІЙ

З посудини бездонної,
Він щедро воду лив.
Ні простору кордонів,
Ні часу не жалів,
У вежі, з мрій спорудженій,
На спрагу не страждав,
Та часом у посудині
кінчається вода…

РИБИ

Лиш у одній
З усіх стихій
Вони щасливі,
І вільні в ній,
Сміливі в ній,
Пливіть!
Щасти вам!

ОВЕН

Не поступись
ні стежкою, ні домом,
ні сном, ні духом,
будь мов скеля й сталь.
А втім, твоя упертість
всім відома,
лиш не була б пуста…

а нас дурили мандаринові дерева,
а ще бананові ховали в лаполисті.
над мінаретом застигали білі мрева:
і нам ввижалися то гарпії, то леви -
і Пам'ять танула у далечі імлистій,

чи забувалася за трубкою кальяну
і, зір утішивши гаремним диво-танцем,
до раю линула замріяна і п'яна...
а я носила біля серця згадку тьмяну,
як ти ставав моїм обранцем, а не бранцем,

і між дерев я одягла твої кайдани,
що діамантами під місяцем блищали:
солодкий жереб - не шайтаном - небом даний?
та не для мене! - так негадано-неждано
у скроню думка, наче влучили з пищалі...

і важко гепають об землю мандарини,
неначе сонця, чи то ангели безкрилі,
голодний гріх кусає лікті та коліна,
лютує демон, і тече отруйна слина:
такий банкет - запеклі грішники на грилі!

зелену хустку, як бажання безнадійне,
скидаю геть - мені не бути серед гурій...
дарма провадити сльозоточиві війни,
деревам падаю безпам'ятно в обійми -
нехай вони мене в останній раз обдурять.

Закадрова віддаль
постійний сюжет
реклами вже більше не буде
і
хай собі далі
манірно тече
крізь вічно живі
новобуди


запалення мозку
тобі вже не свІтить
тим більше
що ти не захочеш
світИть
я знову дивитимусь
в очі розбиті
для того щоб
світло у них
відновить

Льняной жакет весь затвердел от холода картофельного смальца,который бедноту увидеть мог бы,как африканцы снег.
Льняной жакет отчаялся согреть хотя б одну из ста голов стольких же пятаков и чресел коров и маток из Рожденственских бахвал.
Льняной жакет на милю автомата недоодет был куркулем.
Льняной жакет был денди заарканен на светском рауте в честь годовщины холокоста.
Льняной жакет ему пророчит учать Геркулеса.
Льняной жакет был прост и слеп и так в том преуспел,что честью каждый сделал сносить его до дыр.
Льняной пиждак там в Аргентине,диктатора такого то и так,низверг в народную любовь.
Льняной пиджак хранит две веточки калины.Что приберег заезжий Шпиц для Прозерпины.
Чтоб красной ягодой она вскормила беушный фильм об Украине.
Льняной пиджак и до сих пор вмещает все волнение в сплетенных волокнах семян, оседлых и бездетных,уютных,словно ливень.

Дождь лил четыре года
одиннадцать месяцев
и два дня.
Габриэль Гарсиа Маркес
«Сто лет одиночества»

****
Надворі дощ...
за що карає Бог ?
Здається ллє на всьому
білім світі.
Самотність без кінця...
А ми в ковчезі вдвох,
розмовами і кавою зігріті.

Смакуємо цукерки – пліточки,
вже сотня літ самотності між нами.
Здається разом ми, та кожен наодинці,
у власнім пеклі з власними думками

В Макондо дощ...
За що карає Бог ?

цигарки одна за одною
звеличена доза ранку
луною закотиться сонною
за обрій дитячого парку

і в натовпі сметанковому
у чергу стоять на промову
зашкалює небо прозорями
на поверхні сонцекорови

повітрями релігіозними
виблискує шкіра днів
дороги стають венозними
на мапі останніх подій

в місцевих газетах безжанрових
новою бруківкою стелено
забити на касти покадрові
забити кредити націлено

не бути прикутим до правила
і зашморгом нецілованим
не модно лишатись незайманим
не вижити неспровокованим

в ранковому ліжку молочному
цигарки одна за одною
умийся водою проточною
звикайся з цією природою

Наче гострі ножі мене крають
З-за угла, не в откритім бою.
Серед білого дня розкрадають
Україну нещасну мою.

І кого не візьми, вболівають,
Мафіозні структури клянуть;
А кругом пазурі запускають,
Хоч набрались уже, а гребуть.

Де ж той сором, о боже ж ти милий!
Не лякає й нікого й тюрма.
Ну хоча б одного засудили;
Засудили б, - так винних нема

Хіба ж винна державна машина,
Всяк чиновник хіба ж то „злодєй”?
Майже гола стоїть Україна
Серед „чемних, порядних” людей.

Вже згоріла Тараса хатина,
Та волає і нині співець:
„Хай скоріше настане година,
Щоб уже увірвався терпець!”

замикаються кола
трамвайного парку
в нічному депресі
засмічених city -
несхрещені вдосталь
зчиняти паніку...

(мені б зараз - лавку.
сісти.)

...а може вони
ще малечею мріяли
стати кільцем
з олімпійської "квітки",
варті того,
аби бути щасливими...

в'язні
трамвайної
сітки...

ДІВА
Де праведність
і вередливість
За шаром шар
будують стиль,
Не диво – діва,
Діві – диво,
Що східці зводить
До мети.

ТЕРЕЗИ
Коли на терези
кладеш вантаж,
ти ближнього
зумисне не обваж.
Себе також,
не обмани ні разу:
є діамант, є й стрази.

СКОРПІОН

Кого б іще вкусити,
Подумав Скорпіон,
Він був не злий і ситий,
Та шанував закон.
Тож «А» уже сказавши,
Казати мусив «Б»,
І навпіл тулуб склавши,
Ужалив сам себе.

СТРІЛЕЦЬ
Націлюйся пильніше,
Будь безжальним,
Не відступайся від мети,
А втім…
Як знати, може,
влучити бажання
Є теж випробуванням
непростим…

Клявся цап у кохані
Рогатим не рогатим козам,
Виберіть мене в президенти
Багатство країни віддам.
Весною рані трави,
Зелені запашні луги,
Щоб літом гуляли по волі
І в світі щасливі були.
Повірили довірливі кози,
Він одної з ними породи,
Слухали його теревеньки
В холодні зимні морози.
Вибрали
Як дуб при владі він засів.
У луги і трави
Кіз не допускати
Указам своїм він звелів.
Кози у горі печалі
Нікому скаргу подати
Чикають виборів,
Щоб другому козлу
Владу віддати.

Уваги лиш просили очі,
життя благало:"Вражень дай!"
А ти лиш плакала щоночі,
що все закінчилось,тут край.

Хвороба вкрала усі сили,
життя насправді кращим є;
усе твоє йшло до могили;
я не скажу:"життя таке..."

Тобі вже завтра помирати,
а ти жартуєш нині ще
бажаєш труднощі здолати
майбутнє вмерло, серце-все!

Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Та ж він людина, як і ти:
У нього дома жінки, діти,

Їм треба грошей принести,
І треба - ніде правди діти -
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?
В дугу свій горб і совість гнути?
Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото.
Жалій суддю свого достоту,
Як ми жаліємо повій.

Ми серцем голі догола Тарас Шевченко
В тюрмі, за гратами, в неволі
Мені приснилася ... тюрма.
Але не ця. Ні грат нема,
Ні варти. І всього доволі.

І світ - ідилія сама.
І люди - стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа.

Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть... початку чи кінця?

Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-грати
Безвинно-заячі серця.

Моя осінь розквітла чаєм,
На губах із цукром, червона.
І мій ранок ванільним раєм -
Твоїм запахом ліжко повнить.

Розіллю я на двох по краплі,
Дам напитись тобі й світанку –
Твоїм сонцем залиті далі
Тихо сплять хай собі до ранку.
(LO)

На вії опустився сніг
Це сльози миттю так застигли
Біжу, не відчуваю ніг
Поки іще лишились сили
І тільки дивний блиск зірок
Мені освітить довгий шлях
Твій дотик вже давно намок
І кров терзає ржавий цвях
Лиш пошепки тамую біль
Я слайдами твоїх очей
Примарно відчуваю ціль,
Як скину хрест тяжкий з плечей

27.01.2007

Буксую пальцем по дорожній карті -
вивчаю лінії руки Нью Йорку.
Де жовтого таксі забиті корки,
на жилах голубих - мостами варта.

А вистрілить один - і заливає
обличчя, що потріскане від вулиць,
задихає, до хмар чоло притулить,
примружиться рекламою - "How are you?"

-Знайшов? -Та ні - шукаю драйв сабвейно -
де яблуко приховано-червиве,
на якорі "індустріальне диво".
"Культурним шоком" розведу глітвейна,

закручу голову собі дахами,
"американські мрії" сплять у сквері,
газетні шпальти - у минуле двері
та вітер змін при гаміркону спамі.

Квадратні фути, та кругленькі ціни,
панельні блоки, вихід на панелі,
нема де оку впасти - тісно, стіни
і голова ООН на дні тареля.

Бродвей відспівує себе щоночі,
прогулюй час - коли це по кишені,
купив за долар, заробив на пенні,
тримайся тротуару від обочин.

А вдома -

Як полум`я голодне - просить хмизу,
вечеря - чорне золото та тяга,
димить - до неба вітру васервага,
віконниці - мої кімнатні ризи.

26 Вересня 2008

Пазл збираю до купи,
Склеюю, щоб не розпався.
Рвуться місця нестиковки,
Рветься картина моя.
Світ цей із цілих частинок
Тисячоліття складався.
Маю тепер розібратись
Де помилилася я...:)

(RH/PD/В.) Хендріксе, дякую)

Все...
Не складай мені на груди
Кубики льоду, суїцидного льоду.
Може знайдеш серед нашого бруду
Малу нагороду в туманну погоду.

Малюй мене вранці на фоні прозорому:
Білу й розхристану. Сліпу та розхристану.
Я ж не згорнуся в калачик від сорому.
Нечисте сонце на серці вистигне.

Будь. Це важливо. Твій вплив найтриваліший.
Дихання й голос. Оце так голос...
Я б хотіла тебе досконаліше.
I'm in red house. Where rock'n'roll is?

Сиджу я в "Дорозі" і думку гадаю-
"чому не сезон? чому не літають?"
не чутно моторів звабливе ревіння
і між ногами нестерпне свербіння!

Далеко за хмари, подальше від світу,
шукать Капітана для скомної втіхи,
який як скаженний по трасі летить,
щоб у київськім морі какулу втопить.

Бо з малку ще в мене були не всі вдома
і кличу я байкерів збивати оскому.
Сідлаю ЯМАХУ, гаджу в штани,
а в голові поради сестри.

Та їй геть не легше вона на "спортІ"
із дядьком, що має швидкість в крові!
І сцикотно стало (так він газував)...
Чом же ти, Грицю, шолом мні не дав???!

Стрілка спідометру все вище стає
і вітер в мордяку дихнуть не дає!
Всі дивні таблички позаду лишились..
Ліса почались... і ми зупинились.

Посиділи, поржали, піскарі не клювали...
з того часу дівки залежниим стали -
швидкість, дорога, жага почуттів,
ще й на додачу кілька файних тостів -
"ЗА ТИШУ!"
"ЗА СПОКІЙ!!"
"Та за яснії зорі на Київськім морі!!!"

Удобно когда у каждого
Размер одинаковый обуви -
Тогда миллиард китайцев
Пошьют миллиард вьетнамок,
Ещё миллиард кроссовок
И три миллиарда чешек.
И каждый будет доволен,
Исчезнет проблема выбора -
Ведь всякая пара обуви
Придётся впору любому,
И каждый в свою очередь
Сгодится для всякой обуви

Я скажу тобі просто і прямо,
Не відводячи погляду гострого:
«Між твоїми кривими ногами
Кривизна відчувається простору.»

Ти зітхнеш, давши вихід напрузі,
Потім скажеш байдуже: «Касатику,
У твоєму обвислому друзі
Відчувається гідроневстатика...»

Убий, благаю, цю нестерпну відстань,
дроби асфальт, з'єднай в одне міста.
Розтане у тумані тиха пристань.
Не вірю! Це не правда! Не спроста

співали Тарасові солов'ї
для нас, і літо плакало. Так гірко
втрачати світлі спогади свої,
й сліпцем ставати, і гасити зірку.

Все! Досить! Більше не спіткнусь на помилках
чужих, і повторятися не буду,
“не знаю” не скажу, - я просто зморена
від несумісного людського бруду.

Так романтично в кедах пахнуть ноги,
ще вчора під пахою прів дезодорант,
скис на футболці кетчуп від хот-дога
і вирвався сторінкою, як "думав", Кант.

Сірко вилизує собі майбутнє,
то бліх полює біля їхніх бурових,
від мухотріпа впала муха в путню,
її мухасьо до вікна припав і стих.

А на дворі кугут кугутшу топче
та індик думає про борщ і шийне - "цюк",
з п`яти в хліві свиней - один лиш хлопчик
тай той - свинюк, кнуряга та пацан-пацюк.

В корови вим`я, як товар в Марини -
такі розкішні..., що в щелепі жмуть.
Я схуд з любові - зникла з пуза шина
і галіфе - мов на параші парашут.

Так романтично - лазня раз - в суботу,
щоби до церкви у неділю, там в запій.
А десь у місті колиться сволота -
яка мерзота - та гидка наркота.
Дамо їй самогонний безпардонний бій.

24 Вересня 2008

Нині вітер заблудився у тумані,
Все навколо як не вмерло, то поснуло.
І нехай ці спостереження банальні,
Тільки літо золоте уже минуло.

Загубилось, мов копійка у травичці,
Відлетіло за крайморя, як баклани….
…Ось дівчатко в коротесенькій спідничці…
Тільки – вересень. І зимно. І не встане.

А якби ж було те літечко із нами!
Та даремно я фантазію тривожу:
Навіть літом, теплим літечком не встане.
Бо – старий. Бо – некрасивий. Бо – не можу.

Хай в спідниці коротесенькій дівчина
Знайде іншого в тумані чоловіка.
Ну, а я на те всміхнусь не без причини:
Все минає. Навіть старість не навіки.

Не було іншої від нас кандидатури,
як той – не злодій, але злодіїв права.

Аж вже як вибрали, побачили: він дурень.
Тепер своя при владі дурнів голова.

Зошит «Дитячі віршики»

И не было у нас иной кандидатуры

И не было у нас иной кандидатуры,
лишь та – не вор, но для воров права.

Когда же выбрали, увидели: у дури
теперь своя при власти голова.

Зошит «Дитячі віршики»

19.09.08

Ти не сумуєш від того, що зникають за обрієм хмари
Що не можеш приборкати память,
Що ховаєш під одягом крила
Твої кроки з дорогою за панібрата,
Відірватись від неї не сила, хоч вона й не коханка
Твій маршрут насміхається з карти
А в очах твоїх втома засіла...

Відчуваєш нескорену волю
На даху балансуючи з вітром
На краю над рядами балконів
І під євро закошених вікон
Знаєш кожну з зірок поіменно
Їм співаєш на ніч колискову
І щоранку у парку дерева
Проводжають тебе на роботу.

Помічаєш тепло в тих істотах,
Де вони ще про нього не знають
Хоч й без інфрачервоного зору...
Відкриваєш нові горизонти
І коли в них доходиш до краю
Твоє небо не застує стеля...

Ти не носиш з собою нічого
Що було б тобі важче за мрію
Що було би шкода залишити
І фарбуєш її кольоровим
Як на стінах стареньке графіті.
І так тихо, буває, проходиш
Залишивши лише по собі
Невловимий для решти слід
Із осінніх, привялих листків...

Історія хвороби - тремор,
та п`ять хвилин - життя одвіку,
та вада несумісна..., немо -
дитина, навіть не каліка.

І домовина - за колиску,
і не хрестини - хрест. Чорнилом,
рука з халата ставить риску
і пташку поруч - ... наступила.

Не дихаю - та надихаю,
та виплачусь тобою мамо,
я вийшов на хвилинку з раю
і знову рай... в холодній ямі.

Але я був, я жив, я дихав -
хоч п`ять хвилин - життя одвіку,
в мені вмирало світло тихо,
та голосніше янгол кликав.

На рахівниці - скаче смертність,
під скальпом - паросток людини.
І ми - війни живі конверти,
написані вже неживими.

25 Вересня 2008

“НЕГОЖЕ ЛІЛІЯМ ПРЯСТЬ”

Вийшов я на вулицю, дивлюсь на паркан
там Наташа з Сашою сапають бур’ян.
Святий Кришка з Вишні! Святий Парамон!
Може все це сниться, як казав Дрюон.
Губи облизав я, почесав брову,
слюні свої плюнув на вогку траву.
Мертвій пташці стегна потім догризу
краще довше вдивлюсь у таку мару.

Дрімає серце, лихо спить
І погляд більше не озветься
В твоїх очах прекрасна мить
Мого життя не відіб'ється
Ми розминулися із літом,
Бо осліпив нас щастя блиск
Слід залишився сухоцвітом,
Немов тремтливий жовтий лист
У темряві думок блукає
Моя вразлива, нетривка
Свідомість виходу шукає
Межа реальності хитка
10.2006