Посмотрел он на меня,
Взглядом пристальным огрел.
Мож слажал там где-то я?
Или на рубахе мел?

Иль прическа растрепалась,
Дыбом встали волоса.
Может где-то след помады?
Но не спал ни с кем вчера.

Посмотрел он, улыбнулся,
Прибавляя мыслей мне.
Что ж такого происходит?
Голова как в чугуне.

Через пять минут прозренье,
Сердцу стало веселей,
Чистый я, даже красивый,
Просто парень был тот - гей.

А таких не беруть в космонавти – і от і все,
Застигає на денці чашки гірке глясе,
Я ковтаю чужу міфічність від сигарет –
Я – поет.

А повз мене проходять люди – смішні і ні,
Я впиваюся їм у груди – у кам’яні,
Я ховаюся в їхню правду – вони мовчать, -
І у цьому моя нікчемність, моя печаль.

І допоки я буду з рештою – як усі,
Я крутитимусь по навколишній, по о-сі,
Вимиватиму все навколішки – сміх і бруд,
Римуватиму «решту» з «мештами» – як отут.

І як раптом колись питатимуть – «Ти поет?» -
Я не зчуюсь, бо десь літатиму між планет
Без скафандра, до всіх на відстані в п’ять парсек…
А таких не беруть в космонавти – і от і все.

и настанет час…
ты узнаешь его
по шороху листьев
в безветренную погоду,
ты-то думал:
ещё есть запас
быстрых секунд,
в которые пишется ода
или масса других
красивых ненужных
строчек
про любовь и смерть
и многоточия вместо
точек…
но слова ушли
обескровленной
тихой стайкой
в край альпийских трав
а, может быть,
на Ямайку,
а, может, к кому другому,
кому безразлично:
о чём
для кого
зачем
это счастье птичье...

и дождь долгожданный омоет твою бессловесность
и будешь ты чистый-пречистый лежать до скончания века
а может и дольше пока не услышишь как в сумерках ранних
свой ритм задают небесные кастаньеты лета...

Зібралося управління
У конторі з рання,
Щоби дати не рядивим,
Якесь прочухання.

Телятниця Василина
Телят доглядає
Їх загинуло вже троє
Платить за них має.

Мокрина із дочкою
Скаргу написали,
Що незаконно
землю відібрали.

На килим визвали
Першу Василину.
Присудили, щоб платила
За ту худобину.

Прийшла черга до Мокрини
Її запитали,
Нащо скаргу аж в Москву
З дочкою писали.

- Колька,щоб вас вколола,
Якщо ви не знайти,
Переорали увесь хліб,
А тепер питайте.

Голова письмом махає,
-ти далі, щоб знала,
Усе до нас повернеться
Куди б не писала!

Працювали, як мурахи,
У колгоспі люди
Знущалися над ними
Як у пеклі юди,

Дай!

«Океанові Ельзи» присвячую


Боже, дай мені натхнення
І віру зміцни!
Дай сили мені!
Дай
……сили мені!

До криниці йду напитись,
Бо серце болить,
Мов з полум`ям лід,
Серце болить!

Тож вечірнюю я зорю
Долонями п`ю,
Мов пісню стрімку,
Мов долю свою!

Дай
……сили мені!

Ніч як крила розплескає,
Знов серце болить,
Мов з полум`ям лід,
Серце болить!

І наче зілля я шукаю,
Та й долю гублю
За пісню стрімку,
За волю Твою!

Дай
……сили мені!

Боже, дай мені натхнення
І віру зміцни!
Дай сили мені!
Дай!

Швидко котяться краплі, розбиваючи з дзенькотом шибку
На кусочки у сотні каратів, на життєві уривки
І збираються вранці під вікнами в синій туман.

На губах осідають цілунками терпко-кусючими
Ніжно так обіймають руками з кришталю каблучками
І в асфальті вітрини відбиток-міраж, мов обман.

Стукотять електричками, рельсами, доганяючи західний вітер,
Відбиваючи такт ритму серця, у загальній симфонії світу,
Заспокоюють думку міцними, дитячими, снами.

Десь шепочуться з листям у парку, осипаючись квітами,
На стареньку бруківку і ковану лавку, мов снігом,
Між землею і небом, на сонці, засяють скарбами.

Мудрёных слов,
Придумал я не мало,
Придумал больше,
Только жизнь достала.

Бути щасливою, Боже, яка морока!
Тут серед храмів цинізму любов плекати,
Тут, де абсурду панує химерне свято.
Як вберегти від чужої руки чи ока

Кетяги ніжності? Небо спишу до денця
Хмарами, зорями. Вічність – дев’яте коло.
Пекло не пекло, бо всюди криштальний холод.
Спогад, неначе дитину, ношу під серцем.

Сріблом безжурної ночі впиваюсь. Першу
Вип’ю за сонце, а другу - уже за друга.
Смерть в ре мінорі, звучить стоголосо фуга
Осені. Вечір – німий безголовий вершник.

усі сміються, як один,
один лиш я чомусь п’ю далі;
минуло вже низка годин
і білих танців... я ж в астралі.

навколо світло диско-снів,
розчинене дурманом диму
й коктейлями кросвордних слів;
я ж п’ю й мовчу... і так красиво.

жаль, що вся музика – поп-корм,
з ритмом розмноження таких же;
вже нудить від шаблонних норм,
виключіть все! (щоб стало тихше)

й самі заткніться! – от ді-джей
упав в нірвану й спить за пультом;
я б теж сховавсь від фар очей,
поки ще сам не став інсультом,

і не попавсь у дисбаланс
на черговій заїлій ноті;
краще пірнути вже у транс
й завтра прокинутися в болоті.

і не згадати навіть факт,
що був (чомусь?) на дискотеці;
нудить мене ж один той акт –
енергоживлення в аптеці.

те, що посіяв – не знайдеш;
те, про що мріяв – не здійсниться,
якщо ти й далі сліпо йдеш
по тій дорозі, що лиш сниться.

те, що втопив – не полетить;
те, що убив – не посміхнеться,
якщо порвалась тонка нить
між тим, що було й що вернеться.

те, що зрубав – не дасть плода;
те, що зламав – не зремонтуєш,
якщо замерзла в лід вода...
зігрій світ серцем, і відчуєш,

що те, що втратив – повернеш...
прокинься, спати ще за скоро!
іди вперед і ти дійдеш
вже завтра на найвищу гору!

й те, що втікало – зловиш враз;
те, що гукало – вмить знайдеться...
відкрий же очі, саме час!...
ти ж розумієш, про що йдеться?

чому ви виключили світло?
невже вам краще в темноті?...
може, й мені втекти від світу –
всім стало б легше... та в житті
не все так просто, це ж не казка,
а швидше – дивний анекдот
із чорним гумором... будь ласка,
скажіть, з яких сміятись нот,
а коли плакати доречно,
щоб не нагадувати скло,
яке, мов лід, зимносердечно
стіною вклинилось в вікно,
і не пускає весь спектр світла
в кімнату впертої пітьми,
щоб не зустрітися зі світом,
який так-сяк створили ми...

Можливо ти знайдеш красу у ржавіючих кранах,
Розітнеш мелодику світу по стомлених ранах,
Розкажеш тим дітям, що ніч переходить у ранок,
А ранок пролазить у вуха із шепотом мавок.
Змалюєш ці крила, протруєні чистим бароко,
Поблажливо зміриш очима, а може й жорстоко,
Ти став невіддільним від нетрів моєї нірвани,
Реальність існує для тих, кому бракує Ханни.

Як з вашою сотнею фобій
і вашою сотнею маній
Віддати вам владу змогли
Ми в нашій Файній-Юкрайні?

Як з вашим щирим безбожжям
і вашим шаленим стобіссям
У найми ми вам віддали
Наше премудре Полісся?

Ми мали б прекрепко спати
Не бачити, недочувати
Тоді, як вам віддавали
Б’ютіфул наші Карпати.

Пакуйте валізи хутчіш
і стрИбайте по вагонам
Підходимо, ми уже тут
Кінець вашим декамеронам

Поплакати буде час
Дамо вам із півгодини
Стрічайте з квіткАми нас.
Юкрейніан ми хунвейбіни.

Фігура на роздоріжжі
з хрестом на всі груди
та очима на схід
рветься полетіти
з лелеками

стрічки не пускають

Потріпана хмара
щедро намазала дороги багном
до вранішнього молока

Пришила корівок
строкатими боками
до сукна набряклої річки
врізши важкими дзвонами
до самого заходу

латки людських надій
на врожай
сховалися за садком
що виглядає внучат
вишнево-карими очима

замість дітей плітки народжуються

Ах мама, мама! счастья не найти,
а горя не избыть и не понять,
не вычерпать и сердцем. Он в пути,
высокий мой, и ждет в конце - война.
Но и потом... он не вернется к нам.
и даже если мир - уже теперь
походкой гордою он выдал сам
свою неверность будущую. Дверь,
не выпускай его! я - не смогла...
так будет, будет. Ах, кокетка-смерть,
уж если зацепила - так дотла!
Мужчине ли тебя перетерпеть?..
И "да" его - не "да", а "нет... прости..."
Ах мама, мама! счастья не найти!..

***

Oh mother, mother, where is happiness?
They took my lover's tallness off to war,
Left me lamenting. Now I cannot guess
What I can use an empty heart-cup for.
He won't be coming back here any more.
Some day the war will end, but, oh, I knew
When he went walking grandly out that door
That my sweet love would have to be untrue.
Would have to be untrue. Would have to court
Coquettish death, whose impudent and strange
Possessive arms and beauty (of a sort)
Can make a hard man hesitate--and change.
And he will be the one to stammer, "Yes."
Oh mother, mother, where is happiness?

Врівноважена добрим вчинком,
П’ю кефір із пакета на ніч.
Заїдаю безсонням сірим.
Завтра знову прогавлю дощ.

Кажуть, плями змиває “Ваніш”.
Може, бруд із душі він змиє,
Щоб відкрити нову сторінку
І в моєму житті також.

Забезпечена добрим вчинком,
Одягаю халат махровий.
І, уткнувшись щокою в шибку,
Я дивлюсь, як сповзає дощ.
4.07.08

Місяць сходить

Місяць на небо сходить,
пісня дзвонів стихає.
Мереживо темних стежинок
З мороку виринає.

Місяць на небо сходить,
море землю вкриває.
Серце себе як острів
в безмежності почуває.

Лише зелені й холодні
в цю ніч помаранчі збирають.
Стиглі і соковиті
Місяцю злишають

Місяць на небо сходить,
в кишені монети ридають.
Брата свого срібноликого
Зітханнями проводжають.


La Luna Asoma
de Federico García Lorca


Cuando sale la luna
se pierden las campanas
y aparecen las sendas
impenetrables.
Cuando sale la luna,
el mar cubre la tierra
y el corazón se siente
isla en el infinito.
Nadie come naranjas
bajo la luna llena.
Es preciso comer
fruta verde y helada.
Cuando sale la luna
de cien rostros iguales,
la moneda de plata
solloza en el bolsillo

Пусть сегментация желаний,
Прошла, и следа не оставив,
От желаний, что не давали жить.
Сегменты стали безразличны,
Когда пропал катализатор жизни.
Тот, что давал, желания и страсть,
Желанье чтобы получалось,
И просто быть не расставаясь.
Сегмент она, сменился дважды,
Они ушли, забрав катализатор страсти.
Сегмент работа, увлеченье и друзья,
Приводят лишь к одному, спиваюсь.
Сегмент надежда, лишь хранит,
Хранит меня, но не спасает.
Лишь уважения сегмент,
Немного силы прибавляет,
Когда смотрю я на портрет.
С сегментом двух косичек,
Что сквозь года стал безразличен.

22.07.08 г.

Лежу собі на сіні, день парую -
колгосп з навозом, а хулу з холуєм,
сільрада - зрада, камікадзе - краплі,
"на" - букви три - башка, у писок - граблі.

Дійки - Марина, гойдалка - то діти,
коли вже "по" - писець, "не по" - кобіта.
І "на" іде, коли "не по" гойдаю -
"не по" за "на" вчіпилось, а три-має...

21 Липня 2008

Заховалась зіронька в хмару дощову,
Вечорові сутінки впали у траву.
Засміялась ніченька свіжістю роси,
В калинових китицях вітер голосив.

Нічко-чарівниченько, поможи мені,
Покохав калину цю рано-навесні.
Білосніжні китиці ніжно цілував,
У коханні вірному щиро присягав.

Та покликав в мандри братик-вітерець
Звів мою закоханість ледь не нанівець.
Затремтіли гілочки шепотом сумним, –
Безтурботним леготом я помчав за ним.

Под окошком сон скребётся,
Ставней скрипнул и приник.
И петух, прощаясь с солнцем,
Оттрубил вечерний крик.

Под мерцание лучины,
Слышен сладостный напев.
Осторожно, тихо-тихо,
Мать качает колыбель.

Песнью ладной приглашает
К люльке тёплой юный сон.
Что стоишь ты на пороге?
Не робей, вливайся в дом.

Подходи к мальцу, не бойся,
Прикоснись своим крылом,
До щеки его дотронься,
Ты ведь юнен как и он.

Пеленай его собою,
Подари ему мечты,
Пусть под вашей с ним ходою
Только травы да цветы.

Вырастайте вместе дети,
Сын и сон его благой.
Отворотятся пусть беды
Уготованы судьбой.

Спи мой ангел, спи сердечко,
Люли-люли жизнь моя…
Спит весь дом, и тёпла печка
Сохранит тепло горя.

Я много в этой жизни потерял,
Сколь роздано себя не сосчитать,
А многое так просто промотал,
От глупости не в силе убежать.

Слезою обращал улыбку дней,
За милость иногда платил жестоко.
Сквозь толпы гнал лихих своих коней,
Кого-то затоптавших ненароком.

Срывал цветы и их в огонь бросал,
В угаре пьяном бурей развевался.
Платил деньгой за благосклонность дам,
Над теми кто любил, я насмехался.

Не дрогнув скулой людям лгал в лицо,
С улыбкой доброй заострял свой ножик.
Я был бродягой улиц, храбрецом
От коих нет добра ночным прохожим.

Пел песни на чужих похоронах,
Орал в минуты скорбного молчанья.
Канаты рвал на чьих-то парусах,
Их корабли на рифы направляя.

Прощенья не прошу, высок рубеж,
Да не судите строго дурака.
Учился жить я долго, ну так что ж,
Такую карту мне раздали небеса.

Не говорю, что буду я другой,
Да пересмотрен пройденный этап.
Но вновь несусь по улицам стрелой,
Под звонкий лай испуганных собак.

Не вытирая ноги ночь вошла.
Без церемоний, без приветствий
Марухой пошлой улеглась,
Подставив тело для последствий.

Ухмылкой чёрной улыбнулась.
Сверкнула звёздами в глазницах,
Спросила: ну же, милый, будешь
Сегодня надомной резвится?

Ну коль ты просишься в распутья
Уважу, чёрт тебя дери.
Который день не дашь мне путно
Увидеть сон свой до зари.

Бери, поганой девкой лапай
Моё ты сердце и покой.
И душу чёрной своей лапой,
Слегка пошкрябавши, затронь.

На свежестиранной постели,
Что пахнет днём, цветеньем сада,
Оставим потные побеги
От жирного ночного зада.

Я как смиренное ягня,
Покорен прихотям и мукам.
А ты терзай, грызи меня,
Безлунная чернява сука.

Сквозь стены слышен топот ног,
Все по домам. Вечерний морок.
А я уж дома. И в ночной
Разгул гляжу щенячьим взором.

Мой друг, со мной? Иль прочь уходишь?
Что ж ты понять меня не хочешь?
Ту горесть, грусть, вселенскую печаль,
Что сердце заковала смутой спутав.
В часы без радости, когда минуты
Всё тянутся, скупою нитью
Запутывая радость в узелках,
Из коих самому не выбраться никак.
Ведь просто литеры мои читая,
В ухмылке лик твой. «Взрослый бред.
Бумагу лишь чернишь, пером мараешь,
Смотря на проблески чужих побед
Иль поражений». Каждому своё.
Но принимать всё близко к сердцу,
В волнении каждый вздох передышать,
Я не прошу. Я знаю. Только сам
Все точки должен по местам порасставлять.
Но как же хочется, мой друг, чтоб кто-то рядом был.
Поддерживал плечё и верил. Говорил,
Мол силою своею переборешь, надо – помогу.
И я бы смог. А так, один бегу.
И спотыкаюсь падая, о камни сшибаю ноги в кровь,
До мяса руки рву.
И тихо-тихо, на безлюдном шляхе,
Под пышною вербою, весь в пыли,
Я тёплой алой кровью истекаю.
Друзья решили сплю, и мимо побрели…

Положи на алтарь,
То что выстрадал в ночь.
За гроши распродай все мечты.
Отдай душу свою
Коль с ней жить уж не в мочь.
А себе ты оставь пустоты.
***
Плевать на всё что не материально.
Идите в даль желаньям сердца вопреки.
Вы принимаете лишь то, что так банально
Покроет белым пеплом вам виски.
***
Плюешь мне безучастием в глаза,
И растираешь безразличия подошвой.
Настанет час, моей души слеза,
В твоем мозгу всосётся нудной вошью.
***
Спасибо добрый друг,
На слове роковом.
Когда я несся в даль подняв забрало.
Когда мой сочный луг,
Стравили злым вином,
Оно добьет меня, чтоб сердце не страдало.
***
Я душу вашу вижу за версту,
Мне фокус с зайцем в шляпе не секрет.
Я вашу белую перчаточку стянув,
Увижу от руки грязнючий след.

Вышло белое светило,
И заухала сова,
Небо звёздами зардело
Прогоняя облака.

Ветерок вздохнул украдкой,
Потревожив клёна лист.
За домами чей-то громкий
Прозвучал зовущий свист.

Тёмным грузным одеялом
Ночь укрыла городок,
Парень к девушке поближе
Пододвинул тёплый бок.

На плечё своей подруги
Положил дрожа ладонь.
Тяжело дыша на ухо
Предложил побыть вдвоём.

Извернувшись откровенно,
И изгибом возбудив,
Тело нежное блаженно
Прикоснулось пригласив.

Возыграли струны страсти,
Застонала чуть одна,
Соком тела, соком счастья,
Понасытятся сполна.

Поцелуи вкусом мёда.
И объятия сладки,
Не натешатся друг другом
До рассвета голубки.

Уж своей краюхой месяц,
Укатил за небосклон,
Уж бродяга тёплый ветер,
Истрепал кудрявый клён.

Уж зарница заблестела.
И затих седой сверчок,
А из девичьих объятий
Не уходит паренёк.

Тешьтесь, милые, в рассветах,
Пейте зори вы сполна,
И в ночах купайтесь летних,
Находя в любви себя.

Щасливий ТИ!..– тягар зняв із душі –
Зізнався в почуттях, які міцніли… -
Мені дав подих для нових віршів –
І вкотре піднялася я на крилах!...

Щасливий ТИ!.. – й нещасний водночАс –
Змогла тебе цілунком отруїти,
Вогонь зайняти у твоїх очах)))
І пристрастю своєю спопелити…

Я – кава з перцем і полинь-трава –
Зробити можу гірко, як захочу))
Вжалити задля втіхи – КРОПИВА…
І можу бути ніжна проти ночі.

Щасливий ти!.. Й нещасний!..Так і знай!..
Мене тобі довіку не забути.
Залишуся для тебе – смак бажань
І схилиш голову на мої пишні груди…

Померти на хресті не всі достойні честі
Лиш злодії й святі, лиш злодії й святі
Лиш темні і покинуті, покарані й воскреслі
Хто зцілював людей і йти міг по воді

Любити всіх людей усім не стане серця
Не кожного душа простити може все
Не всі як Він, хто так як Він назветься
Він був один, Він ще колись прийде

Прийде колись сюди для того щоб померти,
Померти на хресті, все знову як тоді
І кров’ю на хресті спинити круговерті
Як роблять це завжди лиш злодії й святі

20.05.1997.

1.

Зачем забрел?
Какой метелью
тебя под утро принесло?
Не сплю –
тебе какое дело,
какой тут свет через стекло?
Вишневый –
красное на белом.
С чего ты взял, что это кровь?
Кромсаю!
Да, опять усело…
"в который раз…" –
помногословь,
посмейся –
над лоскутным сердцем,
происхождением заплат,
количеством сквозных отверстий,
и кто в каком тут виноват…
Годится!..
Эй, поаккуратней!
Суровою (!) –не держит шелк…
я не воюю…
"мешковато…"
При чем тут…
"одинокий волк"?
Здесь – "на живую"…
Бросить жалко –
теперь больших уже не шьют.
Куски откуда?
Не со свалки…
Не клянчу!
Сами… подают.
Узнай…
"…откуда что берется…"
Одна – за всем
не услежу!
"Не верю…"
К вечеру забьется –
денёк без сердца похожу.
Твоё? Зачем?
Не умирают
теперь без сердца.
Что за блажь!
Согреет сам…
Пошли трамваи…
Бери!
Бери, потом отдашь.

2.

- ты здесь.
Я слышу.
- Это вьюга.
- Нет. Так и есть.
Один такой.
- Какой?
- Такой! Неровно дышишь…
на всю округу
- Клевета!
…открыто?!.. Не гони, подруга!
- Хо-хо, парниша!
Ты грубишь!
- Ах, леди, в нашем окруженье -
такие нравы! Я был рад
тут оказаться – частью! - право
- Сейчас отправлю!
- Виноват. Вы сердитесь!
- Дай угадаю…
случайно…мимо… проходя…
- Нет во вселенной большей тайны…
- …откуда ты явился… Да?
- Явился! Точно. Вам.
Не скрою…
В… деталях? в общем? или?..
- Клоун.
- Паяцем?! Не был! Никогда!
Не числился. Не состоял! _ ся…
А оказался здесь… случайно.
Я тут бываю… иногда…
знакомая…
- Поставлю чайник.
- Давно бы так. (молчу!) …беда
такая приключилась…
на электричку – опоздал…
я помогу?
- Сама. Сама я… Совсем голодный?
- Я-то? Да.
- Зажечь бы свет…
- Нет-нет! Не стОит…
и ты… не беспокойся так,
любимая…
меня ведь… нет…
- Ах, да…
не надо было…
свет.

Опустилась ночь на город,
И погас в окошках свет.
Только кто-то ищет букву
Не смыкая своих век.

Не уснёт в таланте автор,
Сны плюют такому в спину.
Он как мудрый паучище,
Выплетает паутину.

Завитками, вензелями,
Вышивает чьи-то судьбы.
Убивает, воскрешает,
На листы бросаясь грудью.

И себя не помня, в раже,
Кровь сменил он на чернила,
Его тело то бумага,
А перо то жизни сила.

Заплетает звёзды в строки,
В рифмы вяжет свет луны,
С наступлениями ночи
Обострился нюх души.

Не тревожь в бессонных норах
Не смыкающего глаз,
Автора! Чей труд шахтёра -
Жизнь искать средь серых масс.

Мой берег, мой причал, и хижина моя.
И хворост у дверей всё так же мною собран.
Моей рукою выложен очаг.
Покрыта крыша, всё моим же потом.

И от причала тянется тропа
Мощёная гранитною плитою,
Сии каменья у скалы забрал,
Своей рукой и острою киркою.

Волнами добрыми, пот небом без грозы,
Обласканный колышется баркас.
Он с морем щедрым для меня, на ты,
Хоть и штормам подвержен был не раз.

Цветущий сад был сажен мной давно,
Его дары я благодарно принимаю.
Земля плодами кормит. От невзгод
Меня мой мир как храм оберегает.

Да вот загвоздка, в мире где лишь я,
Самим собою мне бессмысленно творить.
В нём нет иконы имени тебя,
В богатом царстве мне охота выть.

Сердець в коханні стукіт –
В у н і с о н -
Не довелось відчути і зустріти…
Симпатій пута, сумнівів полон
Я відкладала день за днем –
До літа))

А потім – піддалась…
І враз – обрив!!! –
Глибокий яр з крутими берегами…
Здавалося…
Мене ти не любив!..
Лишилося писати епіграми…

Iron Moon
ніч вкриває своєю ґранітністю ватне небо
темрява оповиває своїм цементом мармур міста
глиняні люди стуляють свої воскові повіки
освітлюється Залізний місяць

Iron Moon

щебень дощу періщить по мармеладу щік
дерев'яний вітер розкидає спертим повітрям конфеті вчорашніх ґазет
поодинокі перехожі ховаються під скло парасоль
все вище здіймає свій прапор Залізний Місяць

Iron Moon

ґранітне небо побито краплями зірок
плювок за плювком вони заполонюють його територію
наступаючи на розпечений Залізний Місяць
й коли вони нарешті захоплюють його у свій полон
Всесвіт освітлюється новим сяйвом
сяйвом Великого Золотого Сонця

Great Golden Son vs Iron Moon

Great Golden Son

Велике Золоте Сонце знову приходить до влади
аби в кінцевому результаті знову втратити її
на користь Залізного Місяця

Iron Moon

і так триває Вічність.

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно.
Я із нього димом злітаю.
Я викидаю
у нього легені.

Ще одна пачка
померла на моїх губах.

А ти так далеко.
Співає радіо.
"Ти подобаєшся мені".

Я тобі написав SMS,
а ти мені знову
не відповіла.
Чому?

"Еко-FM".
Чому замість тебе?

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно...
Я думаю...

1.
Той, хто живе один удома, той привикає пити сам,
Бички курити на балконі й не довіряти снам й сльозам.
Перевіряти ключ в колодці, щоб не зайшов дивний чужак,
А віддаватись лише водці, хоч можна й терти в ступці мак.
2.
У нього сірий холодильник, де вічно спить глухий мороз,
Перегорілий кип’ятильник й холодний чай з суданських роз.
В коробці з кави (в попільничці) всміхається суха трава,
А казанови запальнички лежать, мов цегляні дрова.
3.
Він рідко ходить в гастрономи, хіба – купити алкоголь,
На кухні вдень розводить гномів і зве себе Всевишній Троль.
Чорти на дошці ріжуть сало, русалки в ванній пудрять ніс...
Йому достатньо, та замало: вночі він рветься в темний ліс.
4.
На ньому тапочки для лазні, а сам в спецодязі зими,
У хащах чорних й непролазних зникає вмить, за ним і ми.
Ми кричимо, що жде маршрутка, мабуть остання... не дійдем,
Хоча, у хаті є закрутки... купим портвейну... буде джем!
5.
Один удома рідко вдома, частіше десь ловить жуків;
Він щось розказує про коми, і що не любить піджаків,
І що йому зручніше в кедах, в яких шнурівки від чобіт,
І що колись він жив у кедрах й їв мухомори на обід.
6.
Небо Тайги – шпалери стелі, світильник палить небокрай;
Сумні птахи і невеселі... фарбою в хмарі влитий “РАЙ!!!”
Він щось розмислює про вічне, а друзям каже: “Ви не ті!”,
Та він такий, як усі інші, це просто інші не такі...
7.
У нього вікна без фіранок й на диво чистий унітаз,
Він сам собі робить сніданок і випиває це за раз.
А потім слухає платівки, які лишив покійний дід,
В театрі палить кіноплівки й ходить на лекції про СНІД.
8.
Мала напівпуста вітальня, в куті – стілець і каремат;
Це нараз спальня і злягальня... в хмарі на стелі дивний мат.
Що означає трійця літер, з яких стікає тінь, мов вуж,
А божевільний п’яний вітер вривається без стуку в душ?
9-ий поверх.
Не пам’ятає він сусідів й згадує деколи кефір
Підчас його “йогівських” з’їздів, в яких вдихають лиш ефір –
І замовкають, завмирають... (аж чутно з шафи хитру міль),
Й то виникають, то зникають... так само й тінь! так само й тінь!
? (напевно, дах)
Той, хто ночує десь під дахом, постійно ходить по краю
І молиться, щоб стати птахом підчас польоту до раю
Ще до падіння, до асфальту, ще до удару, лиш на мить...
Життя зробило своє сальто, а ліфт все далі барахлить.

Мій відбиток на сусідній стіні.
Я курю у вікні.
Дим за димом.
Плювок за плювком.
Я затягнувся
і видихнув.
Потім сплюнув -
неначе легені плював.
На асфальті внизу -
мої легені.

У повітрі нагорі -
мої легені.

Я не люблю свої легені?
Та ні, я себе ніби
люблю.

Тоді чому
я видихаю свої легені
і випльовую їх на асфальт?

Знову те Левандівське вікно.
Я до нього спиною
сиджу.
Вчу японську.
2.37.
Різькі гальма і удар.
Я виглядаю -
дві автівки
за деревами цілуються.

Я закурив.

Хвилинна тиша.
Ґвалт. Крики. Матюки.
Розбір польотів.
Мамо, завтра ти до мене прилетиш.

Я докурив.

3.07.
За півгодини
на ґвалт приїхала „швидка".
Я далі вчу японську.

„Швидка" не від'їжджає.
Я другу закурив
і п'ю каву у вікні
левандівському.

Плачуть жінка
Й чоловік.
У „швидкій" сенсу нема.
Труп.

Смерть літає над нами.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Сумна аналоґія...

Приїхала „пожежна"...

Мені боляче.
Чиясь душа на небо відлетіла.

Мамо, завтра ти до мене прилетиш...
Я плачу...

Холодні фрази епітафій гравюрно в’їлись у граніт

Овальні рамки фотографій покрились інеєм, а лід,
Затвердівши до гарту сталі, не підпускав нас до хреста
І грім нам крикнув: ”Йдіть подалі!” і ми йшли далі, та уста...

Поглянь на ці мертві вже губи, вони щось шепчуть нам живим:
Щоб ми жили чи дали дуба? Щоб йшли в вогонь чи в сірий дим?
Як зрозуміти блиск запалу в байдужих присмерках очей?
Не зайшло сонце ще, та впало в бездонні погляди ночей.

По всьому серці передзвони нам сповіщають наш кінець,
Готуйте й ви пусті вазони для пудри пилу, бо мудрець
Сказав, що цвинтар стане домом для всіх, як тільки прийде час...
Час ставить крапки, а не коми... він нас створив, він й знищить нас.

Колись ти був невпевненим у собі,
Тепер самозакоханий, мов Бог,
Що гордо гріє зверхність у утробі,
Щоби в душі проріс чортополох,
Чиє коріння тягнеться до пекла,
Оскільки це єдиний мудрий хід:
І так давно погасло сонце й смеркло...
Й шляхами темряви веде тебе твій гід.
Це божевілля – потяг в невідоме,
Твій внутрішній стальний локомотив,
Що відвезе тебе за межі клітки дому,
Й хтось скаже: ”Зник без сліду... де мотив?”
Причина в тому, що ти був інакшим,
Якого пам’ятають й дотепер;
Ніхто тоді не знав, що буде дальше,
А ти, піднявшись, впав... і Бог помер.
Невже ти думав, що стояти легко?
Літати є ще важче – пам’ятай!
А ти, проклявши все, попав у пекло,
Ну що ж – страждай! Ну і нехай? А рай?
Ти ж так шукав його по стріхах, по підвалах,
По станціях, вокзалах і депо;
Й усе знайдене світло міряв в балах
Своїх простих уявлень... а де Бог?
Це ти убив його своїм зневір’ям в ньому,
Тоді іще сліпому, мов щеня.
Злякавшись бурі в морі, випив рому,
І, оп’янівши, крикнув: ”Бог – це я!!!”
Ти вбив його, а разом з ним і інших,
Цим самим ти покінчив із життям...
Ні, не з його, не з їхнім – вони вічні,
А зі своїм – прокляттям від нестям.
Колись ти був невпевненим у собі,
І цей характер був твій оберіг,
Що рятував тебе від тебе в чорній злобі,
Від тебе, бідний злодій,... ти ж – це гріх.

Яка гарна місячна ніч!
Як красиво, як романтично!..
(Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...)
Але все ж таки - як гарно, як поетично!
Я в екстазі!..

Коли я кілько годин тому виходив у кіоск
за горілкою, такого на вулиці ще
не було!
А зараз я виходжу у двір, напитий горілкою,
аби напитися цією ніччю, цим місяцем,
цими зірками...
Мені з ними всіма так гарно!..
Як колись з тобою; там, у Львові;
коли ми були поруч
і спали в одному ліжку,
обійнявшись і притиснувшись одне до одного
оголеними тілами...

Але зараз ти так далеко
і я змушений упиватися лише цією ніччю,
цим місяцем, цими зірками...
І, звичайно, з нервів, - горілкою...
Але не з тобою...
Але не тобою...

Вибач, я забув, що ти не любиш романтики...

Брудне волосся затуляє очі...
Цигарка плаче у зубах -
вона вмирать не хоче...
Її душа зліта уверх -
по саму стелю,
а тіло падає у баночку з-під кави
з аквареллю...
чи з арабікою?
Не пам'ятаю... Не збагну -
чому
пишу,
а сам не знаю я - кому?..
Напівпорожня (чи на половину повна?)
пляшка
вина під ліжком.
Я тишком-нишком
зітхаю; так, щоб сам я не почув...
Я був
твоїм, але тепер я сам
і я забув!
Про все на світі - сонце, радощі, моря -
навіщо це мені? - ти не моя!
І не моя вона,
й вона,
і та,
що буде ще колись моя,
а зараз - чужа...
а зараз десь далеко, ха?
Я сам...
я сам з собою в самоті...
Курю
і п'ю вино прокисше...
Можливо, ти мені прости...
Можливо, хтось про нас напише...

Граница глупости людей,
Ты знаешь где она? Откройся.
Ведь сколько не лови граблей,
Мы всё ж опять на них наткнёмся.

Граница где людскому злу?
Ведь сколько уж пересажали,
Да всё одно, убьют, крадут,
И в ад стоят очередями.

Где грань любви у человека?
Как огоньки из малых тлен,
Мы разгораемся в пожары,
И гибнем угодив в их плен.

Межу добру людскому знаешь?
Ведь слишком добрым быть нельзя,
Есть те, кто с добротой играет,
И в мягкотелости винят.

Аль ненависти грань поведай.
Её ведь тоже в нас не счесть.
И жгут и травят нас обиды,
За дело иль недобру весть.

Конца невидно страхам нашим,
Ты ль, может знаешь где финал?
Иной пугается букашек,
Другой во страхе грех познал.

Где грань порока, где достоинств,
Где грань эмоций или чувств?
Я бесконечности народа
Столь безграничного страшусь.

В цигарках і каві
Розчиняється дощ...
Стуляю повіки -
І бачу тебе.
Звертаю до тебе свій погляд:
"Ну що ж?",
Присьорбую каву,
Що повітрям пливе... -
У повітрі літає суміш п'янка:
Синя димка цигарки,
Що між пальців коптить,
І легкий, ледве чутний, аромат,
Що ми запахом кави звемо... -

А я кличу тебе,
Захмелілий і спраглий,
Я стрибаю на стелю
І по стінах ходжу;
Я літаю між землею і небом -
Я аромат цигарки, яку я палю...

Я палю...
І п'ю каву,
Забиваю свій біль,
Я злітаю і падаю вниз...
Обернись, посміхнись і до мене вернись,
Щоб і я на землю ступив...

маленький уривочок мого янгола
його голос
звернувся до мене й з болота підняв
я випірнув із лайна
щоб в нього впірнути ізнов

маленький уривочок мого янгола
його голос
ввесь час перебуває поруч
ввесь час літає наді мною
але я його не можу побачити
можу тільки почути

маленький уривочок мого янгола
його голос
я хочу до нього доторкнутися
я хочу з ним погратися
вбити з ним свій смуток
а натомість
вбиваю його своїм смутком

маленький уривочок мого янгола
його голос
це пісня мого життя
це голос мого життя
напевно
що й моє життя

маленький уривочок мого янгола
його голос

Разорвал свой блокнот,
На клочки разорвал.
В кучу всё и гори синим пламенем.
Для кого, почему,
Я всё это писал.
Перед кем я размахивал знаменем.

Пожирает огонь,
Не частицы меня,
Он съедает всего без зазрения.
Ешь родной,
Мне не жалко себя,
Дикий люд погасил моё рвение.

Да сказал мне один,
Взглядом вскользь пробежав:
Слышь, браток, в каком мире живёшь?
Мир на совесть забил,
Мир всех сильных сломал,
Мир любовь на туфту променял ни за грош.

Мир растопчет любого,
Мир утопит пловца,
Кто к вершине взлетел – тот сорвётся.
Ты свой розовый взгляд
Убери-ка с лица,
Среди всех ты похож на уродца.

Разорвал свой блокнот,
Сжёг всё то - чем я жил.
Сам себя молча скомкал и выбросил.
Будь ты проклят мудрец,
Что мой пыл погасил,
И квиток мне в жизнь серую выписал…

Минає літо
В тумані зорепад.
Сонце наклонилось,
Лягає на небосхил.
Літо – в занепаді
Піднятися знову
Вже немає сил.
Бабине літо
Уже відлетіло,
Зів’яли квіти.
Із гнізда злетіли
Журавлині діти.
В небесах високо
Журавлині пари,
Ледь досягає око,
Танці попід хмари.
Для вас любі птиці
Літо повернеться знов.
Знову буде весна
І буде любов.
А для мене любі
Вже весни немає,
Осінь вже минула
Зима наступає.
Пройдені дороги,
Сніги заметуть
дорогу у весну
Роки не знайдуть.

... Вже рум’яніє на кущі калина –
на осінь повернув Чумацький Шлях.
Здається, наче світ увесь пропах
смолистою гіркавістю. Долинув
сорочий скрекіт з верховіть узлісся –
та це всього лиш лісові плітки,
не скаламутять спокій наш плиткий
нічиї кроки в глушині, не бійся.
Грунь оповили сиві хмари. Мряка.
Сльота й сльота. І кичери пусті.
Сорока щось принесла на хвості,
чей, нашептав їй вітер-розбишака,
що повітрулі – лісові сестриці –
заманять в дебрі, бідного, тебе,
або ж чугйстер часом прибреде,
посидить під смерекою на глиці...
От сміхота! Сховалися від світу,
романтики... (Ти вимкнув телефон?)
Реальність кожна має свій закон:
ховаймося від студені і вітру...
Увечері в колибі коло ватри
сушили одяг, трави і гриби.
Ти коломийки слухати любив,
мовляв, лиш так цю мову вчити варто.
Вже й день минув. І два. І три поволі
спливли собі. То вітер, то дощі.
Газдуємо потиху. На кущі
сіреньке птаство бенкетує вволю.
Горіхи пристигають ліщанкові,
сльозиться поруч тихе джерельце...
Чим долі ми віддячимо за цей
сльотавий тиждень в прихистку любові?
Та що журитись, як там буде далі:
не втримаєш проміння в кулаці.
Глянь – ягідки склювали горобці,
ти ж обіцяв калинові коралі...

Хто б ти не був читач, тобi
В веселий час, чи в жалобi,
А той в байдужостi хвилину
Домислить другу половину
Сумного твору залишу.
Всмiхатись чесному грошу
Мене вже вкотре зве нагода,
Гадай вже сам чи варта згода
Подiбну цiну заплатить
За щирiсть в полум'яну мить?
Як хоч роби, Миколу цiлим
З вiйни верни солдатом вмiлим,
З коханням бiльшим нiж ранiш,
А хоч вiд хмурих скель черствiш
Всели до нього серце в груди,
Вiддай в таємнi пересуди
Наташi з Юрою розрив,
А нi, не спонукай до див
Дружину вiрну чоловiку,
Нехай як годиться, опiку
На мiсце нiжностi вкладе,
Багаття згасить молоде.
В сукнi тонкiй добротне тiло,
То тут, то там з пристрастю вмiло,
А то i вигiдно приткне,
З лiтами звикне, про сумне
Чи радiсне згадати, боже,
Як не старається не зможе.

_________________________________

_____________* "… меж белых листьев
_____________ и на белых стеблях…"
___________________ Н. Рубцов

___________________________________

Где я была? Бродила – долго –
по ковылям в местах пустынных.
Искала трав средь сухостоя.
Полей на волосы мне, милый,
настоя из того кувшина –
не сразу весь, наполовину!

Тебе я, вспомни, говорила –
ты улетал… на третье небо, –
у скал хрустальных в мире Нила
растет трава "… на белых стеблях…"*
Вдохни! Тебе по нраву запах?
Клони же голову – остынет–
и в полотно остатки влаги.

Ты долго ждал? О, только вечность…
Но это, милый, очень мало.
А я… опять не опоздала –
ты не соскучился, конечно.
Неси же свечи и, пожалуй,
день погаси! Пусть будет вечер…

Ты вызволил того поэта,
что снова стал неосторожен?
ЧтО было?
Опыты со светом…
О, это…
Всё у них так сложно!
Я видела его подругу –
льёт слёзы на пустую пристань…
Ведь поздно – слёзы!
…слёзы.. слёзы…
Теперь там жемчуг.
…чистый-чистый…

Частина 1. Трагічна

Три роки буремні минули від того вівторка,
як зграя пінгвінів морського слона завалила,
Стекли і промчали, як хвилі солоні, як сльози,
Забулися біди, образи давно позникали,

Росте, як полова, рід красний, прекрасний, великий,
Сімейство святеє пінгвіно-слонів плодовитих...
Та що це – похмурими стали пінгвінячі жони,
Бо їх половини до них збайдужіли, і діток
Все менше і менше у зграї пінгвінячій милій,

Пустіють садочки, пінгвініхи крила ламають
У розпачі дикім здирають із себе пір’їни:
- Мужі похітливі, собаки невірні, пінгвіни,
Куди ви щоночі зникаєте, пощо ідете

До неї – великої, неї – гладкої, до неї –
Слонихи-падлюки, розлучниці, шльонди, лайдачки?
Чи медом намащено в неї, чи знає прийоми,
Чи всю Кама-сутру напам”ять завчила, повія?!

Пінгвіни-мужі, на порозі спинившись, говорять:
- О жони, такеє життя чоловіка-пінгвіна,
Що треба йому розмаїття життєве пізнати,
Бо світ кольоровий, а ваші тіла чорно-білі –
Неначе “Берізка” – совковий старий телевізор.

Але ж ми щоранку до вас повертаємось знову,
Тому ваші примхи, пред”яви не мають підґрунтя,
Це просто якась невротична залежність – не більше!
Радійте, дурепи, що ваш чоловік, хоч і зрідка,
Нагадує вам, що ви теж хоч на що-небудь здатні.

- А же би вам, псяча порода, язик ваш і ваше начало
Усе повсихало за мову таку і за діло!
А певно, воно веселіше, як жити привільно –
Дві хати, і два телевізори – перший “Берізка”,
А другий – великий, грубйозний такий “Електрон”.

- Бо так повелося на світі,- пінгвіни говорять,-
Натура широка у нас, чоловіче начало,
А ще полігамність як вроджений фактор існує,
І проти натури такої уже не попреш,

Ви Фройда читали? Ах, Фройда ви ще не читали?
Оферми дурні чорно-білі! А Юнга? А Закса?
Ну хоч Соломе, або Штекеля, Дойча і Райка?
Нічого?! А що ви читали, окрім як “Му-му”?

А може, ви оперу любите? Нє, не бували?
«Карміна Бурана», «Богема», «Кармен», «Турандот»?
Чи може, шаленство і таїнство східного танцю
Ваш мозок і тіло бентежать? Ех ви, примітив…

…Пінгвіни пішли пізнавати кохання велике,
Любити слониху, а жони, печальні, як осінь,
Ронили сльозинки на пір”я, дзьоби опустили,
Як раптом одна – молода ще, зелена кобітка,
Сказала: “Дівчатка, зозульки, чого сумувати?
І пороху є ще доволі у порохівницях,
І шарм ще не згас, і жіноча краса ще буяє,

Покажемо цим театралам пихатим, цим фавнам,
Бридким павіанам зрадливим, цаписькам безрогим,
Де раки зимують...За кожну жіночу сльозинку
Відплатять сторицю – за ясла порожні, за ночі
Самотні, холодні (а ночі тут справді холодні) –
За тіло, не пещене, юне, нехай чорно-біле,
Та рідне, солодке, немов шоколадний пломбір...

Най далі начала свої об слониху ту гострять,
А ми забираємось геть - на дрейфуючий айсберг,
На стежку війни ми виходимо нині і прісно,
Жінки-амазонки, і луки узявши у крила,
І грудь (тіко ліву) відрізавши дзьобом безжально
(навіщо ті груди, як милий кохає слона?),

пішли перевальцем на айсберг, і айсберг відчалив,
повіз їх далеко, за гори, за синії далі,
за море, в країну прекрасну, як казка, чудову –
чи то Ельдорадо, чи то Амазонія-сіті....

(Далі буде)