Так хочеться пити, хмілію від спраги
Пів серця на мито, пів серця на ваги
На згадку про неї усе поламали
Брудного від клею не розпізнавали
Ймовірний відбиток на фотоусмішці
Думками на збиток у "dairy" книжці
Лякатися ночі, тікати, губитись
Дивитися в очі і знову напитись

Не твої обличчя лишали питання
Не трохи знайомі, ти майже остання

Так хочеться пити, хмілію від спраги
У серце налито твоєї наснаги
І нерви від ниток, легені від диму
І тіло від сіток хворіли за зиму
Всі ролі зіграли, всі плівки відзнято
Життя кінозали все марять про свято
Лякатися ночі, на тебе чекати
Дивитися в очі і знову...кохати

Я не вмію тебе цілувати,
Ти ж цілуєш мене у вуста
Так, що хочеться в небо злітати,
Залишаючи сірі міста.

Ти цілуєш, неначе малюєш
Полумяні казкові світи.
Ціле небо на згадку даруєш,
Знов цілуєш: "Ти вмієш! Лети!.."

Як же легко у небі тонути,
І повітря хмільніше вина-
Неможливо хоч раз не пірнути,
Не торкнутися крилами дна.

Діамантові зорі-перлини,
Феї неба думки полонять,
Забуваються очі людини,
Що навчила у небі літать.

Але сон кольоровий скінчився
І в кінці тільки титр "Прощавай..."
Я літаючи так забарився,
Що спізнився..."Пробач! Зачекай!"

Та у відповідь холод мовчання,
На вустах краплі льоду тремтять.
Захололо тендітне кохання...
Я не вмію, як ти, цілувать.

знову гості з’явились без запрошень
ідіоти думають що я їм рада
принесли бруд плітки ряд оголошень
і квіти із невдалого параду

вино дешеве ковбасу із сої
і посміхаються немов дурні джоконди
слова скінчились в роті як набої
а гості давлять наче анаконди

застигла кава на порозі звершень
і мухи вже літають над столом
вони згадали і давно померших
вони поснули як один гуртом

я засинаю у брудній вітальні
у товаристві цих нікчемних мух
усе так просто ясно і банально
та тільки їх жучання ріже слух

Мій біль проростав на очах будяками.
Дороги, не змиті водою іще,
Вростали у мене брудними нитками.
Я – світ тобі в ноги, а ти мені – щем?


Шолом – на волосся, капкан – на зап’ястя,
Від бруду овацій брехливих – щитом.
Злітає, як сукня, ошукане щастя,
Я - кров’ю в тобі, а ти – за вікном?


В лахмітті тинялась вагітна тобою
З потрісканим серцем, зів’ялим лицем,
Дороги не змиті брудною водою,
Я ж – сонцем, а ти – терновим вінцем?..

Вечірнє місто місить мокре тісто,
Старій бруківці змащує суглоби…
І буде слово (звісно, не навмисне),
Малий князенко із зорею в лобі.

І пес завиє…Білі батареї
Холодним тілом залікують рани,
І ти підеш від мене як до неї
Одним звичайним березневим ранком.

Далека зірка мругне по-котячи,
З минулих бід хоч досвіду накреше…
І я – уже за звичкою – заплачу,
Якщо тобі від того справді легше…
1998

Не буди мене рано,
Не жури мене ніжно.
Не буди ще хоч трішки, і нехай буде спішно.

Дай я ще політаю,
Морем дай помилуюсь.
Навіть як утоплюсь, я пізніше врятуюсь.

Дай відкрити мені
Світові таємниці,
Дай звільнити когось з кам’яної в’язниці.

Дай навчитись людей
Поглядом лікувати.
Побувати в місцях, що ні в казці сказати.

Дай я ще поспілкуюсь
З тим, кого вже немає.
Усвідомлення втрати мене просто вбиває.

Не буди мене рано,
Я так прошу, не треба.
Як ти не розумієш? Я ж так близько до неба!

* * *
тікаю від тебе
тікаю від себе
серед ночі прокидаюсь
палю
і вмиваюсь
водою крижаною
щоб позбутися видива
вранці знову холодний душ
плани на день
щоб ні думки про тебе
цілий день приречений на переслідування
опівдні – спочинок –
цигарка
кава
самотність…
самотність?
ні !
знову ти…
зморений вечір
підводить підсумки дня
заповненого тобою…
…тікаю від тебе
тікаю від себе…

…сіренької води –
дощів безодня,
гливке сьогодня
змиває, як сліди…

Беззахисність дитини врятуєш усміхом,
У щирості зірок затамувавши спрагу.
У хмару три сходини cтупивши поспіхом,
Не думаєш, чи вистачить відваги.
Пізно чекати зречення що наступило планово
Іще при вдосі перед словом першим.
Вуста, словами спечені, тиша загоїть, заново
Думки накресливши і непомітно стерши.
Знайомими обіймами спокій огорне солодко,
Улюблений - до болю звичний…
Ціною задовільною… буде затишшя кОротко,
Як завжди нетривке й нажаль не вічне…
Теплом наповниться з долонь розімкнених
Життя маленьке, як приймати доведеться...
Що не розплутати доріг шовково зітканих,
У переплетенні думок лише здається.

2 Січня.07

Нестигле сонце освітило крони голі,
Шепоче по кутках відлуння тиші.
Годинник нарізає час. Стираються поволі
Дивного сну відбитки. Не залИшив
Тіні ліхтар, що згас зненацька під стіною.
Йому навечір знов світити. Ще недавно
Дощові дні тужили й плакали, та не за мною...
Колишаться в калюжах плавно
Дерев портрети з обрамленням багетним
В ахроматично-вицвілих відтінках.
І тільки вітер клаптиком газетним
Тихо танцює танго на сходИнках.

Прекрасні - в нас залюблене вино,
і хліб, який для нас в огні святиться,
і жінка, із якою вік одно -
сповна намучившись, насолодиться.

Та бути як із сяєвом зорі
понад холонучими небесами,
де тишина і неземний покій,
як бути із безсмертними віршами?

Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття.
А мить біжить за миттю невдержимо,
судомить руки наші, та щодня
засуджені ми йти все мимо й мимо.

Як хлопчик в забутті своїх забав
дівочим зворохоблений купанням,
не знаючи нічого про любов,
вже потаємно мучиться бажанням.

Як то колись у пралісу хвощах
від почуття безсилості ревіла
ковзка істота, на своїх плечах
вже чуючи не вирослі ще крила.

Отак од віку, - о коли ж, Господь? -
від скальпелю мистецтва і природи
кричить наш дух, і знемагає плоть,
де шостого чуття здійнявши сходи.

при тому всьому що тут постійно не робиться
можна говорити про щастя
якщо це ще не заборонено
і якщо ми випаково відносимось до тих з мала
кому дозволяється все
навіть і те, що можна

вчорашня курва
постояла y дверях
невпізнаючи його
швидко допив
пробіг крізь парк
аж до WC
не знайшовши її там
махнув рукою
і повернувся

його стіл вже був занятий
сів до іншого

Моя любов до тебе ще - слонятко,
народжене в Берліні, чи Парижі,
яке тупцює ватними ступнями
кімнатами господаря звіринцю.

Не приноси йому французьких булок,
не підноси йому качан капусти,
він може з'їсти тільки грудку цукру,
частину мандарина, карамельку.

Не плач, о ніжна, що от-от у клітці
він зробиться утіхою для черні,
що дим у ніс йому вдихнуть сигари
прикажчики під регіт мідін’єток.

Не думай, мила, що той день настане,
коли, збісившись, ланцюги розірве
І побіжить по вулицях, і буде
давити, як автобус, люд кричущий.

Нехай присниться він тобі інакшим -
в парчі та міді, страусинім пір'ї,
отим, Розкішним, що колись одвозив
до трепетного Риму Ганнібала.

деякий час дивився
як руйнують вола
сам спробував палицею
вибити око
потім його облили
коли мили двір
розсердивсь та й пішов

його мила
чекала у кріслі
в під”їзду за ворітьми
вихватила банку
де ти вештався
йолопе
хлептала кров
навіть не намагалась
повиловлювати мухи

втерши губи
рукавом халату
примиренно додала:
так оце, мій любий,
було в останнє
це ти собі затям

Законна дружина
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді ластівчині гнізда.
Од початку світу поважає
Мандарин свою законну жінку.

Наложниця
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді гуска - груба, жирна.
Як нема дітей у мандарина
Мандарин наложницю заводить.

Служанка
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді мисочки варення.
Нащо ви обидві мандарину,
Він щовечора нової хоче.

Мандарин
Вже нема вина в глибокій чаші,
І на блюді тільки гострий перець.
Замовчіть, безтямні балакухи,
Над нещасним не глуміться старцем.

31(34)
З земної тверді через Сьому Браму
Потрапив я на трон Сатурна прямо
Й вузлів багато розв'язав -- не зміг
Одного лиш -- Людської Долі драму
32(35)
До цих Дверей ключа вже не знайти
Й Завісу цю ніяк не обійти:
Якийсь лиш натяк чув про "Ти і Я"
Й нічого не довідавсь про "Я й Ти".
33(36)
Питав я в Суші й Моря, та лиш очі
Трудив даремно; мовчазні й пророчі
Небес знамення, що на мить з'являлись,
Й знов від очей ховав їх Морок Ночі.
34(37)
Як в роздумах про це урвавсь терпець,
Звів погляд вгору, щоб хоч каганець
Знайти в Пітьмі -- і раптом донеслось
Здалека звідкись: "Я в тобі, сліпець!"
35(38)
До губ, що їх торкнувсь тлін забуття,
Схиливсь дізнатись: в чому сенс життя?
Й почув з губ в губи: "Поки ще живий,
Пий, бо як вмреш -- уже не до пиття!"
36(39)
До губ піднісши дзбана, я згадав,
Що, може, й він колись жив і страждав,
Й вино пив; й -- о! -- той, що до губ тулю,
Отримав він цілунків скільки -- й дав!
37(40)
Вертає пам'ять знову й знов картину:
Аж впрів гончар, вимішуючи глину;
Й з-під рук його до вуха донеслось
Ледь чутне: "О, ніжніше, легше, сину!"
38(41)
Таких історій з подивом і страхом
Почує безліч, хто бреде цим Шляхом:
Про це потурбувався сам Творець,
Весь глинозем з людським змішавши прахом.
39(42)
Коли проллється з келиха вино
На землю, може, втишить біль воно
В чиємусь серці, що лягло спочить
Внизу глибоко і давним-давно.
40(43)
Як просить в Неба краплю рос тюльпан,
Вина ти так проси для серця ран,
Аж поки кине в землю і тебе
Дном догори, немов порожній дзбан.

21(21)
То ж вип'єм: відділяє кілька кроків
Сьогодні від Минулого пороків
І Майбуття страхів -- я ж завтра буду
Там, де й вчорашні вже Сім Тисяч Років.
22(22)
Кого так любим - без вагань, зупинок,
Як Час безжальний свій збере Ужинок,
Прощальний келих випивши до дна,
На вічний відправляються Спочинок.
23(23)
Залишить Дім обжитий довелось,
Хоч вже весна й у зелень все вдяглось --
Та ми лягаєм в ліжко із землі
Й самі стаємо ложем для когось.
24(26)
Ах, знов налий і випий за співця,
Перш ніж у прах розвіються серця!
Стать праху прахом і у прах лягти
Вже без вина, без пісні -- без кінця!
25(27)
І тим, хто визнає лише Сьогодні,
Й тим, хто лиш ради Завтра жити згодні,
Із Башти Мороку звіщає муедзин:
"Ні тут, ні там не знайдуть щастя жодні!"
26(29)
Де ж ті, що нам вказать хотіли шлях,
Й про Два світи торочили? -- В ушах
Вже їхніх слів завмерло ехо, й прахом
Самі вже стали, й глей у їх ротах.
27(30)
Як юним був, я вчитися пішов
До Мудреців, та так і не знайшов
Я Істини в нудних їх мудруваннях,
Й крізь двері ті виходив, що й ввійшов.
28(31)
Посію зерна Мудрості в Саду
Й від них усі негоди відведу.
Й ось урожай, що визріє в Жнива:
Прийду Водою й Вітром відійду!
29(32)
В цей світ не знаю, звідки і чому,
Краплинкою у вод ввіллюсь юрму;
І з нього, як в пустелі вітерець,
Куди, не знаю, хоч-не-хоч подму.
30(33)
Для чого звідкись прагнуть так сюди?
Й для чого звідси так спішить туди?
О, скільки ж треба келихів вина,
Щоб згадки й тінь втопить про ці труди?!

11(11)
Підем зі мною й заблукаєм в лузі
У трав і квітів чарівному крузі,
Де кожен і слуга собі, й султан --
На троні ж хай Махмуд сидить у тузі.
12(12)
З віршами книга, й тінь дає нам гай,
І дзбан з вином, й хлібина -- й ти співай,
Мене обнявши в цій самотині.
О, ця самотина тепер вже -- Рай!
13(13)
Ті марять -- Слава їм впаде до рук,
А ті -- що Рай позбавить їх від мук.
О, гріш позич й розтрать його сьогодні,
І не зважай на сурм далеких звук!
14(15)
На розу глянь розквітлу на горбі,
Що промовля:"На мить одну скарби
Явила світу я: сміялась вранці,
А вечір зустрічатиму в журбі."
15(16)
І ті, хто про Зерно в житті цім дбають,
І ті, які за вітром все пускають --
Однаково вернуться до Землі,
В яку заривши, вже не відкопають.
16(17)
Надія вічна, що в серцях дрімає,
То кине в грязь, а то у вись здіймає --
Мов клаптик снігу між пісків пустелі:
Пригріє сонце -- й вже його немає.
17(18)
Цей Караван-сарай милує очі,
Бо за портал в нім -- зміна Дня і Ночі:
Султан один за одним в нім пробуде
Годину-дві і йде -- нема більш мочі!
18(19)
Лев з Ящіркою, кажуть, поселивсь
Там, де Джамсид з Бахрамом веселивсь,
Мисливцем знаним -- й гарцював Цар звірів
Над ними, але жоден не збудивсь.
19(24)
Дивлюсь на розу й думаю про те,
Що з них найкраща з Цезаря росте;
І гіацинту, що розцвів, красу
Дало чиєсь волосся золоте.
20(25)
Й ці квіти, що у вранішній росі
Милують зір на річковій косі, --
О, не топчи ногою їх -- хто знає,
Ростуть з коси чиєї вони всі?!

Ти такий невагомий, як Небо, як тепле повітря...
Забуваються всі перевтомлені кривди. До них
ще недавно горнулося темне, обпалене пір’я
і встеляло дороги, що прямо вели до земних
нескінченних ночей...І нехай розчиняються в Слові
найдрібніші жалі і оті, що випалюють слід.
Та заради Любові, заради Такої Любові
я витримую все. І тоді життєдайний політ
починає душа... і малюють зірки світлий ряд...
Пахне ладаном Світ, з Небом з’єднує вервиця біла.
Відчуваю у пальцях тепло благодатних зернят,
і, торкаючись кожного, плавно вертаюсь до тіла.

9 січня”07 р.

1(1)
Від сну збудись! -- Вже Ранок з Ночі ганку
В Небес віконці відхилив фіранку.
І глянь! -- Мисливець Сходу вже спіймав
Шпиль мінарета у сильце світанку.
2(2)
Іще й не розвиднілось до пуття --
Вже лине із корчми: "Від забуття
Звільніться, друзі, і наповніть келих,
Щоб в нім не висох Еліксир Життя!"
3(3)
Ще, може, вранці хтось не встиг проснутись --
Корчма ж, як вулик -- вже не протиснуись:
"Ви ж знаєте, яке життя коротке --
Й, пішовши звідси, можем не вернутись."
4(4)
Хоч рік Новий надії воскрешає,
Самотність душу все ж не полишає.
Мойсей простягує із верховіть нам руку
Й Ісус когось утішить поспішає.
5(5)
Давно Ірама й роз його немає,
Джамсида чара де -- ніхто не знає;
Й лишень вино іскриться, мов рубін,
І сад весною так же зацвітає.
6(6)
Давно вже змовк Давид, та -- дивина --
Співочим пехлеві: "Вина! Вина!" --
Всю ніч благає соловей для рози,
Щоб зарум'янилась ще більш вона.
7(7)
Наповни келих й у Весни садах
Забудь Зими розкаяння і страх.
У Птаха Часу лиш коротка мить
Для лету -- й глянь! -- уже в польоті Птах!
8(8)
У Нішапурі чи у Вавілоні,
Комусь солодкі, а комусь солоні,
Вина Життя летять на землю краплі
Й щоразу інші тягнуться долоні.
9(9)
Ще вранці роза -- для очей відрада,
А ввечері -- де вся її принада?
Й цей літній день, що розу нам явив,
Забрав від нас Джамсида й Кей-Кубада.
10(10)
Що ж, хай ідуть! І я колись помру
Подібно Кей-Кубаду й Кей-Хосру.
Рустам і Цал хай подвиги вершать
Й Хатем зве в гості -- ти ж відкинь журу!

Іти за руку з теплим січнем,
Вдивлятися в обличчя неба,
Ускладнювати все, що звично,
Забути "треба" і не "треба";
Чорніти чорним серед сірих,
Забути про відсутність грошей,
Дивитися очима звіра
На перехожість перехожих;
Іти калюжами і брудом,
Сльозою падати у вічне,
Звикати до :"тебе не буде".
Іти за руку з теплим січнем.

…ми стали людьми монологів.
у нас ніхто нікого не слухає…

З роками всі розтягуються діри,
Хоча ти ще при тілі
і досить юна пані,
Та й це ще може бути зрозумілим.
Але скажи чому у тебе
всі отвори анальні!?!

Пісня про НАТО
"Не ходіть ви хлопці в НАТО
Там таких як ви багато...
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!.." :)

Про вічне
"НІ(є) НАТ(д)О!" – Блок: Холопська шия
і задниця Кремля - Росія. :(

Почався тиждень:
Понеділок.
А вчора? - мабуть, було свято:
Залишило по собі в небі
Лиш хмари.
У горах, видно, падав сніг
До нас занесло лиш дощем.
І яблуня серед зими
Зливається з землею.
Стоїть самотньо...
Краї подвір'я і оживляє краєвид
Хоча й сама вже майже мертва.
Шиба у вікні протерта
Поволі знов затягується димом
За ним не видно вже різниці
Чи це дерева, чи дороги
Де гори, де рівнини,
Чи справді пада дощ...
Усе одне і те ж.
Так довго.
Сп'яніння від насильних свят
Дало свої плоди нещирі,
Які ти проковтнув
І мить нудоти вже забув.
Та дивишся у новий день.

Так соромно-бути без тебе,
Незручно, бо поряд не ти.
Це схоже на сонце без неба,
На річку стрімку без води.

Так дивно-тебе забувати,
Незвично палити мости
І зиму в уста цілувати,
Смакуючи криги крихти.

Так смішно-ключі на підлозі,
Нещасні...Не винні ж вони.
Скрутились в клубок на порозі,
Забуті, вже вицвілі сни.

Так підло-у вічі брехати,
Навіщо ж самому собі,
Сніжинок химерні карати
всю правду розкажуть...Чи ні?

Так холодно-поряд нікого,
Померли вже й звуки ходи.
Лиш біла шовкова дорога
Ще гоїла шрами-сліди.

Не ходіть ви хлопці в НАТО
Там таких як ви багато,
Будуть вчити вас як жити,
Щоб Америку любити.
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!

Їхні браві генерали
Якось в Київ прилітали,
І вже їхні кораблі
Йдуть до нашої землі.
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!

В них і танки і гармати,
З ними важко розмовляти,
Бо вони, як ви не п’ють
І матьоники не гнуть.
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!

Літаки в них та ракети,
Сяють чищені багнети,
З ким ви хочете дружити,
З дядьком Семом каву пити?
Не ходіть та не блукайте,
Двері й вікна зачиняйте,
Там не рідне все – чуже,
Та сидіть тихенько вже!

Під вікном тоненьку вишню
Вкрив пухнастий білий сніг,
Вкрив він всю траву торішню,
Вкрив стежинки та поріг.
Вкрив ставки, поля та хати…
Дочекалися – зима!
Побіжу колядувати,
Дай копієчку, кума!
Щоб росли самі собою
Біля хати й на полях,
Без селітри та без гною
Вже розкладені, в мішках
Ті маленькі євро-дині,
І по сотні, і по дві,
Бо така вже мода нині,
Що аж ломить в голові.
Щоб усе було у хаті,
Не летіли щоб роки,
Урожаїв вам багатих,
Щастя вам на всі віки.

я гортаю дитячий альбом,
там наївні щасливі обличчя...
млоять думи і никають ніччю
над широким письмовим столом.

де ви, милі друзяки мої?
чи побачимось знову ми з вами?
розкидало життя нас світами,
хтось лежить у холодній землі...

та і я вже не той, що тоді,
і не просто змінився - інакший.
дні виварюють сили на кашу,
розчиняють порив в молоці.

скроням час додає сивини,
на обличчі чіткішають зморшки.
кожну мить наближаюся трошки
до "заснути - і бачити сни".

далі сніг замете манівці
зникне страх і ілюзія свята,
ну, а згодом, як мама і тато,
вогник свічки сховаю в руці.

ми старієм щомиті, щодня.
що ж, змирись. порятунку немає.
і щороку цікавість зникає
до подальшого руху життям.

як не матиму сил воювать,
то прозріють причини і смисли
тільки дідівським голосом кислим
цю вже істину не прокричать.

все частіше я думаю, що
перед вічністю страх розпаляє
наші душі, надії являє.
як мудрець, то приймаєш ніщо.

час уже не підгонить кнутом,
і дедалі спокійніше серцю,
і слабкішає страх перед смертю,
і овіює вічність теплом

А сонечко світить, а сонечко гріє,
а ми сидимо і нічого не вмієм:
не вмієм чекати, не вмієм мовчати,
не вмієм на флейті тихесенько грати.
Не вмієм вдивлятися в даль мерехтливу,
не вмієм сміятись, коли нам тужливо.
Не вміємо зорі вночі рахувати,
не вміємо папороті квітку шукати.
Не вмієм дивитися небу увічі,
не вмієм кохати так ревно, удвічі.
Не вмієм нічого. Нічого не вмієм.
А сонечко світить. А сонечко гріє...

Судний день – сонце твого життя
розпадається на тисячі зірок-днів.
Якщо хоч один з твоїх днів
чорний, -
сонце назад не складеш…

Пройдені дороги, втомлені ноги.
Сил не вистачає на свої вимоги.
Хочеться стати вільним, як той птах,
Але в інших очах я лише прах.
Для тих, хто руйнує надію у мрію,
Якою я живу, у яку я вірю
У своєму серці, у своїй душі.
Пройдені дороги зранку й у ночі.

Візьми на пам’ять сніг – єдину прохолоду.
Бо я Тебе теплом сьогодні огорну.
Це зустріч двох світів. І перші цифри коду
проступлять крізь папір. Відкриють Таїну.

Про Тебе знаю все, що Ти дозволив знати.
Сплетіння чистих слів. Молитва. Оберіг.
Відпущення гріхів... Маленькі клапті вати
злітають із небес...Візьми на пам’ять сніг...

8 січня”07

Я розгубилась у своїх думках,
Так було б добре знати, що мене чекає,
За кожним кроком натикаюся на страх,
Не переживши те, що є, Тебе не дочекаюсь.

Одна хвилина - ціла вічність...
Я не втомилась, просто нарікаю,
І не надіюсь, що прийдеш,
Я вже невпевнена, та все одно чекаю.

Ти у думках, на вулиці, у сні...
Тебе не можу викинути з серця,
Я розумію - Ти в мені,
І так, напевно, буде вже до смерті.

і так хочеться у полон -
і так хочеться здатись без бою:
щоб ні слова,
щоб погляд - курок
і як вистріл,
як вистріл...Тобою
так вже марити -
невгамовно:
ніжність доторку -
сила розброєння...
і так хочеться у полон
і на волю...
На волю?..Роздвоєння!
Це роздвоєння почуття
несуть спогади -
(і ні півслова)
по стежках із
багряних листків -
в наші сни...
Обірвалась розмова...
Обірвалась
розмова про нас,
одиноких,
сповитих журбою...
А так хочеться у полон...
В твій полон...
щоби поряд...
з тобою...

Я розмову почну з високості чола
Кволим дотиком губ, як у церкві іконі.
І дорога моя буде звабно-тягла:
То до кінчика носу, то десь поза скроні.

Пометляє язик, як принишкла змія -
Пролізаючи впадини й пагорби тіла.
Так від губ і до губ перейде колія,
Так від рук на спині прорізатиме крила.

І забившись у стук ледь здичілих сердець,
Я вкладатиму зміст в неприпіднятих віях...
Та шукатиму в морі розрад острівець
Про який ці слова передатись не вміють.

7 Жовтня 2006

Пишу тебе по мірі того,
як оживає все.
Як ниточка за ниткою
звивається у полотно,
записую тебе,
тобою користаюся,
тебе я сотворю.
Тебе, проклятий зраднику
тебе, завсе люблю.

Починай запитанням
і закінчи зізнанням.
Не загубися поміж цим.
Я дам тобі провідника,
посеред холоду моя рука-
у кожнім кроці збита
з проліску роса.
Дивись, я простеляю
білі простирадла
щоб ти надихався в пітьмі.
Дивись, я затуляю вікна
щоб ти тривоги знав-
лиш ті, що я даю.
Дивися знов, то я
сліпа чаклунка,
що підглядає твої сни.
Я посередині весни
твоя щаслива провідниця,
в середині мене засни.

Тебе не видно, але ти зімно.
Ти випускаєш свою волю,
як павука в безодні погулять.
Він, своєю хижою ходою
долю мою перетинаючи
тебе навчає своє глузливе лихо
з мого кохання наповать.
І ті рідини випитого щастя,
як годівниця твого его.
Ти просто дякуєш мені,
і твоя вдячність наче ляпас,
наче приціл, до смерті
дихає у потилицю мені.

Я загубив себе в житах
і вже немає сил шукати
душа летить на двох крилах
і я босоніж – мандрувати
в чужі світи, на зло пророкам
і гороскопам…
аж допоки
я буду йти – я буду жити!

Вітаю вас, щоденні павуки!
Дай, Боже, вам здоров’я
в вашій справі...
По закутках душі моєї стали,
як павутину сплутали, – думки.

Розрізана на руки й ноги глина
раптом задихала вночі,
лежала, спала навкруги кохання
вдихала живість в дві ніздрі.
То був ще не едем,
але вже близько біля нього.
Неопалимі люди з глини повставали
і руки простягали легко
майже доторкали
смужками пороблений навколо світ
до золотої середини приєднавши
обидва свої центри - душі.
Гармонією слова стали -
бо народились відпочилі,
з початку почалися.

Я відчуваю все портретами,
якимсь зображенням облич,
опущеннями підборідь,
вивченням очей.
Наче читання прози,
що не римується
і відповіді не дає.
Торкаюсь не живого наживо
і помираю вкотре без нового...
Під поглядом оголених ночей.

Я – мовчання Твоє... Бо слова невагомі...І з них
не залишиш на пам’ять відлуння, що потім зітреться...
Ти – бажання моє бути тільки з Тобою... як вдих
і як видих... як кисень...як Небо над нами...як серце...
Всі слова проминають і тануть, мов свічка в руках.
Я – мовчання Твоє, що освячене тишею Свята.
Зміст у поглядах. Він у долонях Твоїх...і зірках...
Він – у всьому Тобі...І в бажанні Тебе обійняти.

7 січня”07

Ділитися словом: збирати скрушини,
Пройтися від гирла на витік причини.

Забитися в горлі... і в серці напевно.
Розміряти вимір на все недаремне.

Ходити до Бога за думкою часто,
І гублячись в небі не падати пластом.

Схиляючи світ, наче яблуні віти,
Тягнутися далі, зриваючи вітер.

Мовчати навзаєм - всю душу збагнути.
(Здається, що плитко - та днo каламутить)

Ділитися словом - Тебе передчути,
Щоби у Тобі себе осягнути.

25 Серпня 2006

***
вбиваю босоніж в пісок
передсвітанкові ритми
від страху злетіти без сну
без відпочинку земля

із оповідань пересохло
у горлі словами старими
від самогубства існує
до самострати обряд

розводиш багаття у кошику
непереможна хвиля
мудрішає на латину
відтінок татуювань

лише жовтий Місяць - пошук -
своєї закутої сили
щоб врятувати тінню
неприйняту вами саванну

Пізній вечір.
Затіяна гра у слова.
Білий аркуш біліє
біліш, ніж спочатку.
Рідна мова жива! Рідна мова жива!
А мовчання вирізьблює мовчки печатку.

Шлях угору згубивсь
на високій горі,
де сніги ще біліші, ніж аркушик білий.
Пересвисти вітрів,
переплески морів,
картярів пересмики сумні і несмілі,

Вже проклюнулась північ. А слово з пера
не злітає нікуди. Сидить, як папуга…
На хера та висока
стоїть ой гора.
На хера ой ще вища
та друга…

2000

Кіт на глині.
Очі сині.
Жменя кігтів у руці…
Золотим мішком —
не клином —
відлітають горобці.

Недалеко. Не останні.
Відлітають,
але ні.
Сіль клювати на лимані,
пил купати на стерні.

Тут на зоні був Овідій —
зек на прізвисько Назон…
Між медей, медуз і мідій —
молодий масон
Ясон.

Заколотник. Злодій, може.
Раб руна і пан погонь.
Темний,
мов таємна ложа, —
поміж хвиль
його
"Арго".

Хтось іще бував, напевне,
умирав чи відлітав, —
в берег білий,
в шерех темний
тобто втоптував літа.

Ну, а нам це все…
І потім
поміж пальців —
і дай Бог…
Наш лиман лежить Потопом
з чорним човником для двох.

2000

Я не знаю,
що сказати.
Може, буде інший раз.
Обраних — не обирати,
убивати
скаче час.

Коник б'є копитцем глину,
три хрести — такий алюр.
І крило — мов куля в спину.
Три хрести. Церковний мур.

А якщо впаде на краще,
що й казати — не кажи.
Антологія пропащих —
апологія. Режим.

Наче сіть сплітає казку
і хрипоче букви злі
від Палажки
до Поразки
і до чорної землі.

2000