Із Михайла Лермонтова (1814-1841)

Прощай, замурзана Росіє:
земля рабів, панів, юрод,
вожді, облудні, як повії,
й завжди їм відданий народ.

Надіюся позбутись скоро
твоїх вояків-злодіюк,
твого зло-заздрісного зору
й обіймів загребущих рук.

(2014)

Із Володимира Висоцького

Ніби чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
зірваною квіткою зав’ядати -
як забрали милого в рекрути, в рекрути,
як потрапив суджений у солдати!

Горницю замкну свою - темною, тихою,
роки довгі проведу самотою.
Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
видивлюсь, як в дзеркалі, що с тобою.

Раз у раз здіймається над шляхом курява,
можеш опинитися ти абиде...
А солдатська доленька - згублива, згублива:
що, як в битві смерть тебе не обійде?!

Квіти на гільце собі виберу повагом,
і вінок вив’язую день при дні.
Збережу для милого з посагом, з посагом
косу нерозплетену - в сивині.

Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
навіщує милому довгу путь...
Хай доконче збудеться гадане, гадане,
хай вернеться суджений будь-що-будь!

(2010)

Із Володимира Висоцького

Жив при мамі я, при таті, -
виріс видний, не зачах.
А тепер я - в медсанбаті,
весь сповитий, у бинтах.

Що нам слава, чи русява
найгарніша з медсестер!
Вмер сусіда мій, що справа,
той, що зліва, - ще не вмер.

І от якось серед ночі
той, що зліва, крадькома
враз мені промовив: «Хлопче,
в тебе ж - он, ноги нема!»

- Як же так! - кричу русявці. -
Він, мабуть, пожартував!
«Ми відріжем тільки пальці», -
лікар так мені казав...

Та сусіда мій, що зліва,
безупинно хихотів,
навіть марячи - глузливо
все про ногу говорив:

для калік, мовляв, недужих -
де і жіночку знайти?
Глянь на себе, хворий друже,
із здоровим глуздом ти!

Якби був я більш рухливий,
міг злізати з ліжка вниз -
я б сусідові, що зліва,
просто горло перегриз!

Умовляв сестру русяву
показати, чим я став...
Жаль, що вмер сусіда справа, -
правду б він мені сказав.

(2010)
ееееееееее

Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

Із Володимира Висоцького

П’ять хвилин до атаки,
значить - знову під танки,
знову чути розривів концерт...
А бійцю молодому
принесли он із дому
невеличкий блакитний трикутний конверт.

І журба в серці тане,
коли пише кохана
чи батьки - до солдата свого...
Та даремно, видати,
поспішили віддати
парубчині до бою листа отого.

Там всього і стояло:
«Ти даруй, що мовчала,
заважке це чекання та плач...
Відлітають лелеки,
і я їду далеко,
ти ж - спокійно воюй, й коли можеш - пробач.»

З першим громом над полем
хлопець викрикнув з болем:
«Листоноше, ти що мені дав?
За два кроки до смерті
у простому конверті
я смертельне поранення раптом дістав!»

І назустріч гарматам
він повстав з автоматом
під осколків тужливий мотив...
Й над Сурою своєю
він обнявсь із землею,
тільки клапті листа довго вітер крутив.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Був безглуздий ривок, -
серед білого дня:
з лав убік зайвий крок -
і вперед навмання.

І почовгали двоє,
не вчуваючи ніг, -
на очах у конвою
та убрід через сніг.

І от вже стрій покладений взірцево
під стукіт «Дружби», старої пили,
і влаштували свячення свинцеве
з ожилих врешті вишок три стволи.

І лежала юрма,
в сніг ввіткнувши носи,
а за нами двома -
скаженіючі пси.

Не відомо про жалість
кулям в чорних стволах!
Ми на мушках звивались,
наче як на колах.

Нам треба б відірватися на схилі,
та вище - з вишок - вирішать за нас:
там у стрільців ми сіпались в прицілі, -
смішні ляльки на нитках сяйних трас.

Хоч би знати, хто стрівсь,
з ким у путь я майнув,
з ким рискнути пустивсь,
з ким померти рискнув!

Начеб, мав його знати...
Трохи стямився я
і промимрив: «Як звати?
Скільки строку? Стаття?»

Але дарма: його уже безноса
перехрестила чергами двома.
А я втікав й гадав: чи прорвемося? -
не враз помітив, що його нема.

Я - до нього: мовляв,
чом ти гаєшся десь?
Ну, а він - ницьма впав
й витряс мозок увесь.

Пройняло! - тілогрійка
всохла вмить на мені:
ох і б’є трьохлінійка, -
прямо як на війні!

До болю я в каміння вп’явсь руками:
коли собаки близько - зупинись!
Пси покропили кригу язиками
і, мозок той злизавши, розбрелись.

І так гірко чомусь,
хоч не сват і не друг...
Я піднявся, дивлюсь -
вертухаї навкруг.

Пхнули труп: «Що вже з нього?
Просто падаль якась.
Гроші йдуть за живого,
а за вбитого - зась».

Ми йшли у зону разом, - аж до входу,
а там - дістане кожний свій урок:
конвойні - за спіймання нагороду,
а я - за втечу відповідний строк.

Я спочатку грубив,
потім вже - перестав.
Цілий взвод мене бив -
два рази знемагав.

Що той світ? - все знайомо,
такий самий режим:
вріжуть тут - я на тому,
вріжуть там - я на цім.

Я гонором не став їм дозоляти, -
буває, лижуть п’яти гордії;
пішов лизати рани в «лизолятор» -
не зализав, ось шрами всі мої.

Нам би слід - вздовж ріки,
він був теж не з незграб, -
щоб стрільцям - не з руки,
щоб собакам - не з лап!..

Ось і казці кінець,
як звір біг на ловця,
і як зрізав ловець
втікачу пів-лиця.

...Усе вже в трубах, й перекриті крани,
от тільки - ніччю виють та гудять.
І треба солі сипати на рани:
щоб пам’ятати - хай вони болять!

(2011)

Із Володимира Висоцького

Усе позаду - КПЗ й нарсуд,
і прокурор, і судді з адвокатом.
Тепер я жду, тепер я жду - куди пошлють мене на труд,
куди пошлють мене робити за безплатно.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

У Воркуту посилки довго йдуть таки,
у Магадан - так само, зрозуміло.
А там же всі, а там же всі - злочинці, суки та вовки,
мені не бачити ніколи тих посилок.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

Аж ось вчуваю я: по мене йдуть.
Відкрили двері, сонного забрали -
і ось тепер, якраз тепер - мене кудись-десь повезуть,
а от куди - ізнов, паскуди, не сказали.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, ізнов ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

І ось - вокзал: конвой спиняє гам,
у них - гвинтівки, і багнети гострі...
Нас, кажуть, шлють туди, де правлять роги козам - й парубкам,
кудись на Кольський, буцімто, півострів.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють...
Матінко, скінчай ридати,
починай тепер гадати,
коли назад нарешті привезуть.

(2013)

Із Володимира Висоцького

Ізмолоду я викинутий з гри,
і мушу я шукати винуватця:
був зраджений Христос у тридцять три,
мене спіткало це - у вісімнадцять.

Ісусу легше, - вірилось йому,
що решта одинадцять - хлопці певні,
а я - гадаю, ідучи в тюрму,
чи зраджують всі друзі задушевні.

(2009)

Воно – суцільний шепіт невтишимий,
Могуття хвиль на берегах самітних,
І тисячі печер поглине спритно,
Поки Геката чар міцних не зніме.
Як ніжна лагідність огорне німо
Морську гладінь, то ракушка тендітна
Не зворухнеться на воді помітно,
З тих пір, коли вітри не знали стриму.
О, ви, чиї стомилися зіниці,
Потіште очі на морських широтах,
І ви, чий слух уже оглух від шуму,
Кому нудних пісень обридли ноти,
Присядьте біля гроту у задумі,
Вам заспівають німфи яснолиці!

Я прокинувся з гуками мев у Дубліні.
Удосвіта їх голоси ячали
як душі, отак безнадійно згублені,
що не годилися для печалі.
Хмари брались над морем в чотири яруси,
наче театр, годячи драмі,
набираючи брайлем постскриптум ярости
з неміччю у осклянілій рамі.
В мертвім парку сочились імлою статуї.
Я осікся: я – дума, бодай і збоку.
Три четвертини життя – як стадії
упізнавань – до німого зойку
й цілковитої скаменілости.
Я був гостем у місті, де, лячкуватий,
уповні міг би, набравшись смілости,
вмерти, тільки не заблукати!
Гуки дублінських чайок! Кінець граматики,
зауваги звуку до спроб упоратись
зі повітрям, з я́духою праматері
від праотчої зради й намог оговтатись –
шматували дзьобами слух, як занавіс,
требуючи звести довготи
голосу нанівець, і почати монолог заново
з чистої нелюдської ноти.


1990

Природа чи мистецтво познача
Тонку чарівність неповторних рис?
В них лагідність і гордість повсякчас,
Краса неперевершена яскрить.
Ласкавий погляд кличе до пори,
Бо тимчасово гордість відступа,
Та докір у її очах узрить
Усяк, якщо полонить хіть сліпа.
Від неї так не раз я потерпав,
Було життя бентежним, дні сумні.
Як посміхнеться – світлом осипа
І гріє серце зранене мені.
Вона навчає поглядом простим
Тому, чого у книгах не знайти.

Господи, гнева пречистого
прошу я – не шли за зло.
Где б ни стоял я – выстою.
Спасибо за то, что мало
время мое. Упованием
множу ему года.
Думу-печаль – в изгнание,
чтоб в жизни я был всегда
таким, каким видеть хотела
меня породившая мать.
И славно, что не сумела
беду от меня отогнать.

01.03.2014

Яри, душа. Яри, а не рыдай.
В снегах студеных – солнце Украины.
А ты ищи – багряный след калины,
на черных водах – тень ее узнай,
где горстка нас. Игрушечный отряд
лишь для молитвы вечной и надежды.
Судьба остерегает, как и прежде,
что кровь калины – все-таки густа,
еще терпка, как та, что в наших жилах.
В седых метелях белая печаль
на гроздьях боли, уходящей в даль,
на нас бедой своею ополчилась.

17.02.2014

Даремно я прихильності просив,
Коли боліло серце донезмоги.
Вона в багно утоптує щосил
Моє життя, на шию ставить ногу.
Та навіть лев, що не жалів нікого,
Кому підвладна всяка звірина,
У гордощах не хоче перемоги
Над слабшим і ягнятко обмина.
Але іще жорстокіша вона,
Аніж левиця люттю оповита,
Оскільки в насолоду порина,
Коли нагода є на кров дивитись.
Кохана, не говорить хай ніхто,
Що, здавшись у полон, в крові утоп.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Прощавайте верховини, Північ прощавай,
Повний благодаті і відваги край,
Де б не блукав я і де б не ходив,
Завжди будуть верховини в серці моїм.

Прощавайте сніжні гори,
Прощавайте зелені стежки,
Прощавайте ліси неосяжні,
Прощавайте ріки й струмки.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Я не люблю фатальної кончини
Жагою слів утішливо живу
І будь-якої не сприймаю днини
Коли пісень веселих не пишу
Я не люблю, коли товчуться глуми
В захоплення не віру, а іще
Коли чужий мої читає думи
Вдивляючись у лист через плече
Я не люблю, коли наполовину
Або розмова точиться слизька
Я не люблю, коли стріляють в спину
А надто як вціляють із близька
Я не люблю пліток позірних версій
Іржу сумління, ошуканства гру
Або коли постійно проти шерсті
Або коли наждачкою по склу
Я не люблю як випинають груди
Хай ліпше вже заюшить серце кров
А ще болить, що слово «честь» забуте
У колі пересудів і обмов
Коли я бачу перебиті крила
Душа моя для співчуття пуста
Я не люблю ні сили, ні безсилля
Ось тільки жаль розп’ятого Христа.
Я не люблю, коли боятись мушу
Досадно ще, коли невинних б’ють
Я не люблю, коли влізають в душу
Тим більше як у душу ту плюють
Я не люблю манежі і арени
На них мільйон спускають по рублю
І хай життя міняє мізансцени
Ніколи я цього не полюблю

19.12.2013

– Петрик знов не був у школі,
Тосик продірявив столик,
Валя скатерть забруднила,
Зоя шиї не помила,
Ключ Юрко згубив, а Вася
Весь пиріг уплів тимчасом.
– Хто ж тебе пита? Біда!
– А ніхто. Я ж ябеда.

13 грудня 2013 року

Ця осіння чарівна пора…
І тумани перші над рікою.
І перо, що завжди під рукою.
І струмують вірші з-під пера.

І летять листи календаря…
Й перший лист із віт почав летіти.
Й павутинки бабиного літа…
І струмують вірші з-під пера.

5 грудня 2013 р.

Translation:

при здачі карт він мов медитує
з ким грає він про це не зна
для нього гра це не виграний гріш
чи повага одна

при здачі карт відвіту шукає
у шансу лініях святих
в прихованих ймовірних законах
танцюють цифри в них

я знаю що піки мечі для солдата
я знаю що трефи зброї піке
я знаю що бубни гроші на все це
та серце моє не таке

чи зігра він бубновим валетом
чи даму пік він покладе
чи прихова короля у руці
як пам’ять пропаде

я знаю що піки мечі для солдата
я знаю що трефи зброї піке
я знаю що бубни гроші на все це
та серце моє не таке
та серце моє моє не таке

і якщо б я сказав що люблю вас
ви подумали дивно однак
я не людина столике обличчя
у мене маска одна

хто говорить нічого не знає
і з’ясовує вартість свою
як саме ті хто клене рідну вдачу
ті хто втрачає в бою

я знаю що піки мечі для солдата
я знаю що трефи зброї піке
я знаю що бубни гроші на все це
та серце моє не таке
та серце моє не таке
та серце моє моє не таке

Original:

He deals the cards as a meditation
And those he plays never suspect
He doesn't play for the money he wins
He don't play for respect

He deals the cards to find the answer
The sacred geometry of chance
The hidden law of a probable outcome
The numbers lead a dance

I know that the spades are the swords of a soldier
I know that the clubs are weapons of war
I know that diamonds mean money for this art
But that's not the shape of my heart

He may play the Jack of diamonds
He may lay the Queen of spades
He may conceal a King in his hand
While the memory of it fades

I know that the spades are the swords of a soldier
I know that the clubs are weapons of war
I know that diamonds mean money for this art
But that's not the shape of my heart
That's not the shape, the shape of my heart

And if I told you that I loved you
You'd maybe think there's something wrong
I'm not a man of too many faces
The mask I wear is one

But those who speak know nothing
And find out to their cost
Like those who curse their luck in too many places
And those who fear a loss

I know that the spades are the swords of a soldier
I know that the clubs are weapons of war
I know that diamonds mean money for this art
But that's not the shape of my heart
That's not the shape of my heart
That's not the shape, the shape of my heart

Дзвінка зозуля – вісниця весни.
Її труба вже сповіщала тричі,
Яка в серцях закоханих бринить,
Що йде король, осяяний величчям,
З вінцем-гірляндою і їх покличе, –
Пташиним співом повниться земля,
Луна дерев гучна і таємнича,
Неначе видно шлях його здаля.
Між тими, хто кохання прославляв,
Лише вона ні слова не сказала,
Не слухала пташиних умовлянь,
Зозулин заклик серце відкидало.
Любове, не скоряється вона
Зозулі, бо натура бунтівна.

Перевод с украинского стихотворения
Ларисы Радченко, г.Львов


нам не сбежать незатейливым ужиком
веки дрожат - отрешиться непросто им
уши глотая черешни наушников
слышать забыли мы глухонемотствуем

чьими назавтра ощеримся минами?
нынче столкнёмся с которыми расами?
те кто в зените казались невинными
ближе к полуночи стали опасными

каждая тварь выползает из имени
травы наброситься могут на месте где
только добыча из норки нас выманит
вольные души нам кушать дай yesterday

в час между двух сигарет промежуточный
стать что ли мухой лесною ли грушею
знаешь а стоит бояться нешуточно
тех что стоят за стеною и слушают

2013

Кружляв посеред брил мій манівець,
У сутінну стікаючи низину,
Де тлінний був хазяїном кінець,
Де струми били з чорної щілини.
Листи пожовкли, стихнув вітерець.
Природа – домовинна й мовчазна.
Схилив могильно голову чебрець, -
Та раптом – виросла попереду стіна.
Уся – пор̀осла густо бур`яном,
Вона підперла небо, як Атлант,
Вилися східці в ній веретеном,
Такі старі, як Вічний Фоліант.
Я зойкнув – бо побачив на стіні,
Для чого Космос дав життя мені.

Я сонцесяйну пиху її бачив
На вóгненному західному тлі -
Прозорістю на чорному брилі,
Кришталем, що ніхто не розтлумачив.
Її янтарне чистеє світіння
Осяяло затінені простори;
Її нав`язливе сумне палахкотіння
В очах моїх не віднайшло покори.
Вона окреслила зчаровані сади,
Палаци, вежі, гори та моря –
Все те, чому з дитинства вірний я,
Усюди пізна̀ючи їх сліди.
Блискучі промінці мене, сірому,
Покликали до зоряного дому.

I
"Скоро тринадцять літ, як соловей зі кліті
вирвався і полетів. І ліки, на ніч зужиті,
богдихан запиває кровицею кравчини, що шив на нього,
відкидається на подушки, і, під спів завідного,
поринає у сон, що навіюють колискові.
Не веселі у Піднебесній і не святкові
ці скрушні, розпаровані ці роковини.
Спеціальне люстеречко, що загладжувало морщини,
неухильно дорожчає. Сад наш хиріє, в’яне.
Небо, і те шпилями поколоте, як огрядне
тіло голого немічного (чию тільки спину
ми і бачим). І я инколи поясняю сину
богдихана природу звізд, напучую неборака.
Листа від твоєї любої за підписом Дика Качка
писано тушем на рисовім тонкім папері із дарунків імператриці.
Довкола чомусь усе більше паперу, і менше рису".

II
"Хода у тисячу лі починається з одного
кроку, – говорить приказка. Певно, саме його
не дарує дорога додому, уповільнювана, і питомо,
ліком тисячі лі. Особливо зі обліком лі від "о".
Що одна тисяча лі, що дві тисячі лі –
тисяча означає віддалі, й чималі,
як за рідні пороги мова, і зараза нісенітні зі слова
націляється і на цифри; насамперед, на нулі.
Вітер несе нас на Захід, як жовте насіння, на
радість стручку, що луснув, – туди, де стоїть Стіна.
На тої тлі й подорожні потворні, немов отой ієрогліф,
немов які-небудь инші нерозбірливі письмена.
Рух у один бік видозмінює і мою
голову на довгасту, ніби тому коню.
Сили, що мав у тілі, пішли на тертя тіні
по сухому колоссю дикого ячменю".
«1977»

Постала з вічності і канеш
У неї ж.
Ти, як усе живе, зів’янеш,
Земнеє.

Не нарікаєш, що лиш мить
Тут сяєш:
Над лісом, лугом на весь світ,
Над гаєм!

Вродилась золотa – аж-аж!
Всяк скаже:
Княгине, робиш ти пейзаж
Пейзажем!

Стають тобою і поля,
І схили
Зелені небом, як земля,
І милі.

Ти сонцю на короткий строк
Сестриця.
Прийми від мене кілька строф…
Іскриться

Воно із неба висоти,
Величне.
Що думаєш, кульбабко, ти
Про вічність?

Милуючи своїм буттям
Нам очі,
Ти осягти своє життя
Теж хочеш.

Я маю довшу мить пройти
Й дорогу.
Та теж іду в ніщо, як ти,
З нічого.

Хто я? Мовчанням хоч своїм
Повідай.
Я випадковий в світі цім.
Без сліду

Колись ми підемо навік
В дорогу.
А пелюстки твоїх повік
Вологі…

Усе покриє скоро ніч
Імлою.
Сестрице, ти пролийсь мені
Сльозою

Та й на папір. О, не спіши
В позасвіт.
Неначе пристрасть у душі
Й причастя –

Твоє вино. Звідкіль спливло
Це й світить?
Скажи, як жити, щоб було
Всім світло?

Переплелися нам путі,
Цілюща.
Ти віриш: місце є в житті,
Де душі

Людей, квіток – усі віки
Зелені,
І поетичні є рядки
Натхненні,

Які б світили, гріли всіх
На світі?
Киваєш, тихо рониш сніг
І… світиш.

26 серпня 2013 року

Глибока копанка, глибоко копана.
а при ній Касєнька, як намальована.
Стоїть при копанці, відра наповнює,
коханим Ясєньком думками сповнена.
Якби хоч раз його вдалось побачити,
одразу в копанку за ним би скочила.
Найперше вкинула б віночок білий той,
що сама звила я з одних лиш ружичок.
Мною цілований листок дубовий
разом з вітанням кину у воду.
Віднеси, копанко, його до Ясєнька
та розкажи йому – довік чекатиму.

***
1. Głęboka studzienka, głęboko kopana,
a przy niej Kasieńka jak wymalowana.
2. Przy studzience stała, wodę nabierała,
o swoim Jasieńku, kochanym myślała.
3. Żebym cię, Jasieńku, choć raz zobaczyła,
to bym do studzienki za tobą wskoczyła.
4. Najpierw bym rzuciła ten biały wianeczek,
com sobie uwiła ze samych różyczek.
5. Ucałuję listek szeroki, dębowy,
razem z pozdrowieniem rzucę go do wody.
6. Zanieś go, studzienko, do Jasieńka mego,
powiedz mu ode mnie, że czekam na niego.

Unforgettable is a popular song written by Irving Gordon.
The most popular version of the song was recorded by Nat King Cole in 1951,
with an arrangement written by Nelson Riddle.
In 1991, after Elvis Presley's legendary musical director Joe Guercio had the idea,
Cole's 1961 recording of the song was edited and remixed to create a duet with his daughter,
Natalie, which won three awards at the Grammy Awards of 1992:
Song of the Year, Record of the Year and Best Traditional Pop Vocal Performance.

Translation:

незабутні ви
вірю словам
незабутні ви
поруч і там

як любові спів торкає нас
у моїх думках ви повсякчас
довше ось тут
ніхто ще не був

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

[інтерлюдія]

незабутні ви
як не дивись
назавжди прийшли
в серце колись

ось чому так неймовірна мить
вчас коли вже незабутні ми
пам'ятайте
незабутній я теж

Original:

Unforgettable
That's what you are,
Unforgettable
Tho' near or far.

Like a song of love that clings to me,
How the thought of you does things to me.
Never before
Has someone been more...

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.

[interlude]

Unforgettable
In every way,
And forever more
That's how you'll stay.

That's why, darling, it's incredible
That someone so unforgettable
Thinks that I am
Unforgettable, too.

Хто ти такий, раз лорд спитав,
що я хилю чоло?
Лиш бачу я, той самий кіт,
та інше полотно.

Пурпурний лев чи золотий,
у пазурах вся річ.
І в мого льва, затямте сер,
вони не менш гостріш.

Так він сказав, так він сказав,
той лорд із Кастамер…

Лиш дощ тепер у замку ллє,
де нікому це чуть
Так дощ тепер у замку ллє,
і ні душі не чуть.


20 жовтня 2013 року

Я все сказав і витік я словами,
Як загнаний до напівсмерті кінь.
Лиш піна й стогін… Люди, я із вами
Не поділюсь ним, що б не значив він.

Не знати вам, як з Музою навзаєм
Встромляєм в тишу вічне ми перо, –
І в дзеркалі атраментом стікає
В бездонну чорну ніч її нутро.

Не знати вам. Скачіть у скоромовці
На блиск жаданих заповітних сонць.
З обочини назустріч вам помовчу,
Близький не затемнивши горизонт.

Не знати вам, хоч я життєві узи,
Ділю із вами й дня низький сувій,
Як загнана моя єдина Муза
Простогне ув останній стогін мій.

16 серпня 2013 року

Берези мов пергаменту сувій.
В соку жертовнім всі північні парки.
Слова дрижать, зливаючись в ремарки, –
Прощальна драма промайнулих мрій.

І першій грім у пам’яті старій
Розбився, і, вгорі зімкнувшись, арки
Замкнули звук. І заяскрів над парком
Німий знак запитання угорі.

Про вічне все кричать й кричать граки,
Всю ніч шепочуть рятівні струмки.
Колишні дні міліють непомітно.

Приречено гіркі дими висять.
Життя минуле в полум’ї багать.
…Торішню осінь спалюють у квітні.

28 серпня 2013 року

Темза в Челсі

І
Листопад. Світило, здіймаючись натще, ще
завмирає на банці соди у склі аптеки.
Вітер прискіпується до цупких речей:
труб, віт дерев, людини, якій невдержки.
Чайки на огорожі, дзьобають щось жиди;
неколісний транспорт повзе по Темзі,
мовби сірою польовою, петляючи без нужди.
Томас Мор видивля у незбувній бентезі
правобережний обрій і вкоськує її млість.
Погляд напріч змагає міццю сталевий міст
принца Альберта; і, будьмо дійсно чесні,
це найліпший спосіб податись з Челсі.

ІІ
Нескінченна вулиця, далечі наздогін,
добігає ріки, упершись в залізо стрілки.
Тіло сипле на землю кроки з цупких штанин,
і дерева стоять, буцім черги, падкі до дрібки
осетрини хвиль; цим, як мало хто,
Темза вигадує щодо риби.
Мрячка застує вид на трубу Аґрипи.
Пильний зір, задивлений літ на сто
наперед, не мине й побурілий портик,
сородний вивісці "бар" в чеснотах,
чередичку барж, ансамбль водостічних флейт
і бус біля галереї Тейт.

ІІІ
Місто Лондон прекрасне, а надто у дощ. Ні жерсть
цій мокві не завада, ні кепі або корона.
Зонтороби в цім кліматі здатні, врешт,
скористатись і шансом зійти до трону.
Коли сонця катма, чи грошви, і тінь
не тримається пліч, щоб іти назирці,
у місті, де, як не темни цеглин,
молоко буде вічно біліти на вогкім східці,
можна, взявши газету, зіткнутись із
статтею про пішого і моторошний наїзд,
і лишень на абзаці об тім, як болить рідні,
видихнути в полегші: плачуть не по мені.

ІV
Власне, до мене зверталась не
любов і не Муза, а непоквапний, кволо-
звукий, питливий, безбарвний голос;
я озивався, чулий, куди він гне.
"Як ти жив стільки років?" – "Як буква "г" в "ого".
"Як воно почувалось?" – "Залежно від дорожнечі".
"Що тобі любіш в світі зі усього?" –
"Ріки та вулиці – тяглі, тривалі речі".
"Згадується минуле?" – "Якось була зима.
Я гасав на санках, і мене продуло".
"Ти боїшся смерти?" – "Ні, це та сама тьма;
цій – що стіл, що стілець: в’їдливе, чорне сусло".

V
Повітря, бач, розкошує, бере від життя сповна,
що куди нам, живе собі голубою
долею ирію, звіюючись над головою
і ніде не кінчаючись. Із вікна
шпилі бачаться, труби, тьмавий дахів свинець;
це – величного світу сира грибниця,
де бруківка, учителька й годівниця,
самохіть означа і його кінець
дочасний… Займається ранок, підвозиться пошта…
Тяжко увірити бодай уві щось, та,
відколи є правий берег у Темзи, є
лівий берег у Темзи. Це віри додає.

VІ
Місто Лондон прекрасне на часі, на всі часи.
Серце хіба відстає від Великого Бена.
Темза тече до моря, набухла, як повна вена,
і буксир перед Челсі дере баси.
Лондон – місто прекрасне. Иріями і вшир
мимохіть безбережніш він річища у пониззі.
І коли в нім спиш, номери в телефонній книзі
коловерті років мішма сягають цифр
астрономічної масти. І палець, що крутить диск
зимної повні, зводить безбарвний писк
"зайнято"; й чутніша засторога
ця неминуча, ніж голос Бога.


1974

І знов у плавання
рушаю
хоча
поразки я вже маю
як просолений
морський вовк

1916

Translation:

Йолько, Йолько, згадалось літо зі сну,
Як писала: "зле мені,
Вирвися хоч би зараз,
Вдій щось, ану,
Не лишай тут самою, о ні".

А нажебрав бензину,
Гнав через ніч,
Хрип мотор з останніх сил,
Аби бути в тобі знов,
Сміятись, клясти,
Все так просто бувало в ті дні.

Спав малюк за стіною,
Чуйний як птах,
Хай йому Бог випростує сни!
Ти казала — ніколи, ніколи аж так
Смак солодкий , мов кров, у сльози.

REF:
Емігрував я із обійм нарано,
Дні виганяли, ночі повертали,
Дане було нам затемнення сонця,
Інше наступить може за сто літ.

Йшли черниці по пляжу, а сонце вниз,
Все спадало, а впасти ніяк,
Чоловік там, за морем фунти складав
На Тойоту красиву, аж страх.

Муж любив твій порядок і повне скло,
Наречну, як сон, знав, що мав,
Але зрадила з бусом Арабів його,
Він собою ніколи не став.

REF

В дужій ванні жили ми і рідко так
Виповазли на сушу, весь час
Чародійка горілка в танці вела,
А мета за два кроки від нас.

До цих пір я не знаю — як це почалось,
Як погасло — знати б мені,
Поруч різні, зі мною, прокидаюсь не сам,
Але все не так просто в ці дні.


Original:

Jolka, Jolka,
Pamiętasz lato ze snu,
Gdy pisałaś: "tak mi źle,
Urwij się choćby zaraz,
Coś ze mną zrób,
Nie zostawiaj tu samej, o nie".

Żebrząc wciąż o benzynę,
Gnałem przez noc,
Silnik rzęził ostatkiem sił,
Aby być znowu w Tobie,
Śmiać się i kląć,
Wszystko było tak proste w te dni.

Dziecko spało za ścianą,
Czujne jak ptak,
Niechaj Bóg wyprostuje mu sny!
Powiedziałaś, że nigdy, że nigdy aż tak
słodkie były, jak krew Twoje łzy

REF:
Emigrowałem z objęć Twych nad ranem,
Dzień mnie wyganiał, nocą znów wracałem,
Dane nam było, słońca zaćmienie,
Następne będzie, może za sto lat.

Plażą szły zakonnice, a słońce w dół,
Wciąż spadało nie mogąc spaść,
Mąż tam w świecie za funtem, odkładał funt,
Na Toyotę przepiękną, aż strach.

Mąż Twój wielbił porządek i pełne szkło,
Narzeczoną miał kiedyś, jak sen,
Z autobusem Arabów zdradziła go,
Nigdy nie był już sobą, o nie

REF:
Emigrowałem z ramion Twych nad ranem,
Dzień mnie wyganiał, nocą znów wracałem,
Dane nam było, słońca zaćmienie,
Następne będzie, może za sto lat.

W wielkiej żyliśmy wannie i rzadko tak,
Wypełzaliśmy na suchy ląd,
Czarodziejka gorzałka tańczyła w nas,
Meta była o dwa kroki stąd.

Nie wiem ciągle dlaczego zaczęło się tak,
Czemu zgasło też nie wie nikt,
Są wciąż różne koło mnie, nie budzę się sam,
Ale nic nie jest proste w te dni.

Земля моя з долоню…
Ти одна
Мені потрібна,
І завжди – зі мною.
Горджусь твоєю кров’ю вогняною,
І гордість ця, мов гори, крем’яна.

Під завивання вовка і шакала
В твоїх лісах, в ущелинах крутих
Була ти завжди доброю для тих,
Хто йшов з добром,
А злих – ти покарала.

Земля моя з долоню...
Та важка
Долоня ця борола лиходіїв,
Розбила чашу з ядом Візантії,
Зігнула сталь турецького клинка.

Тютюн твій продавали гендлярі
І кров твою за безцінь продавали,
Та всі вони, розчавлені, упали
В безодню гір,
А ти стоїш вгорі.

Здійснилось чудо:
Посеред зими
Весняно посміхнулась ти до мене,
Забагряніли квіти і знамена,
І шлях відкрився рівний і прямий.

Квітуй же, земле!
Потом полива
Болгарин твій чорнозем і каміння,
І лине скрізь трояндове пахтіння,
І вітер пісню радісну співа.

Земля моя з долоню...
Та вона
Могла б мені і Всесвіт замінити.
Я вічно буду землю цю любити
І шанувати предків імена!


2003

Стану біля річечки Непрядви -
світлої, священної води
і нараз почую княжі клятви
в смутний час найбільшої біди.

Ти скажи, не криючись, Непрядво -
ясноока річечко моя,
скільки горя,
правди і неправди
геть знесла невтомна течія?!

Ні, тебе ніскільки не змінили –
чистою лишилася вода –
аніякі зловорожі сили,
аніяка внутрішня біда!

Стану біля річечки Непрядви
в сонця-золотонця на виду
і, зачувши в тиші княжі клятви,
підійду до річки, припаду.

Свято, по душевному велінню,
чистому-пречистому завжди,
у мовчанні стану на коліна,
зачерпну цілющої води.

Буде це удосвіта, у літі,
під спокійний шерех лозняка...
Я щасливий, що в моєму світі
вічно незмілима є ріка!


2003

Жінка встає та співає
За нею вітер ледь поспішає
Чарує, колисає
І вона міцно засинає.

Земля ця безплідна
Ця жінка – безстидна
Цей вітер – смерч
Це марення – смерть.

Перевод с украинского стихотворения
Наталии Пасичник, г.Тернополь


тлеющим летом цыгарка твоя-моя
разом зажжёшься - погаснешь легко и метко
ветер смахнёт бокалы а после я
стану накручивать диск что твою рулетку

искра мелькнёт а дальше пропал и след
рельсы в угаре канул состав последний
лето вчера скончалось спасённых нет
чтобы зайти желалось куда намедни

чтобы поверить в что-то произошло -
томик неруды подлинно сообразен
в сонном "люблю" заменившем "алло-алло"
трубка немеет и значит не будет связи

2013

Эх, не мир за окном, там – одно полотно,
А кругом воронье, аз и буки.
Безразличен я к этому, мне все равно:
Что букварь, что вершины науки.

Я не в школе людей научился читать
И в словах они странно потешны.
Потому и читаю опять и опять,
А легавые рыщут поспешно.

Пусть они добывают заслуженный хлеб
И геройство несут как эмблему,
И докажут, что ходят не зря по земле,
Ведь у них – не сердца, а дилеммы.

Для меня – простота остается в цене
И священна, как дырка в монете.
И недаром – за смелость завидуют мне
Ариане, армейцы, аскеты.

Как бы ни было – но не болит голова,
Я от жизни беру много сразу.
И все это беда – не пустые слова! –
И последствие давнего сглаза.

Но оно не утешит заклятых врагов,
Что хотят посолидней казаться.
Я привык – не бояться ветров и оков.
Я потехе такой предаваться готов
И не жду похвалы и оваций.

Часто дни утекают безследно в песок,
И не каждый оценит такие…
И весь мир уместился в компьютерном ОК,
И озлоблены псы, и конец недалек…
А мечты – лишь о милой Марии.

На меня не смотрите жестоко,
Иногда я бываю пророком.

Зірка з неба - на моїй долоні.
Я спитав її – А звідки ти?
Принесли тебе комети-коні?
Чи сама летіла з висоти?

Відповіла зіронька тихенько,
Наче срібний дзвоник пролунав
- Не дивіться, що така маленька.
Вмію я робити безліч справ.

Можете бажання загадати.
Що для Вас в житті найважливіше?
Допоможу дійсністю їм стати,
Щастя щоб на світі було більше...

Мрії свої добре памятаю.
Їх не важко зовсім пригадати...
Я здоров'я мамі побажаю...
Ще...Коханим бути і кохати.

Щоб війни, ніколи, ми не знали...
З неба тільки б падали... зірки.
І коханим квіти дарували...
Як в дитинстві, вірили в казки.

Щоби ватра високо палала,
Тягарем щоб дружба не була.
Пісня ця щоб душу зігрівала
І любов і вірність берегла.

Не триває вічно жодна казка...
Марно я так довго говорив.
На долоні зіронька погасла...
Мабуть, забагато попросив.


8-9 вересня 1913 р.

Гей радістю світяться очі,
Вінець прикрашає чоло,
Усі до обійм охочі,
Усі ми брати заодно.

Всі лестощі, хитрість і збиток
Залишимо там за порогом,
Тому, що є вічний здобуток
Родина, наука із Богом.

Братерству чужі перепони,
Знімімо із серця заслони,
Розкриймо чуття і бажання,
Всі сховані в нас сподівання.

Тут спільних емоцій злива,
Тут дружби й веселощів співи.

Та хто вже у нашому гроні,
При праці чи при забаві,
При плугу чи при короні,
Нехай не забудуть уставу.

Згадаю присягу свою
І кожної миті життя
Нехай на тій думці стою:
Родина, наука і цнота.

Дойдемо, хоч прикра дорога,
Коли брату руку подам,
Бо з нами із неба підмога
І мужність, і праця, і згода!
2010

*

Нині вітер дме і хвилі більші зростом.
Скоро осінь, на усе чекають зміни.
Зміна барв оцих зворушливіша, Постуме,
ніж коли перевдягається дівчина.

До відомої межі потішить діва –
вище ліктя чи коліна не підійме.
У прекраснім поза тілом більше дива:
ані зрада неможлива, ні обійми!

*

Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Що в столиці? М’яко спати? Хліб не черствий?
Як там Цезар? Чим займається? Інтриги?
Все інтриги, як завжди, та ненажерство.

Я сиджу собі в саду, палає світло.
Ані подруги, ні слуг – собі один я.
Замість сильних і слабких оцього світу –
комашні лише погідливе гудіння.

*

Тут лежить купець із Азії. Уміло
він товари продавав, лічив монети.
Швидко вмер, як лихоманка підкосила.
Торгувати ж він приплив, а не померти.

Поряд з ним – легіонер ось, під гранітом.
Він Імперії здобув у війнах слави.
Стільки раз могли убити! вмер вже дідом.
Навіть в цьому не існує вічних правил.

*

Хай і справді, друже, курка – це не птиця,
та як маєш мізки курки – вхопиш горя.
Вже в Імперії якщо ти народився,
краще б жив в глухій провінції край моря.

І від Цезаря далеко, і від хуги.
Прикидатись не потрібно, бути ницим.
Кажеш ти, що всі намісники – хапуги?
Та хапуга все ж миліший кровопивці.

*

Я з тобою цю грозу, моя гетерцю,
пережду, але давай-но без торгівлі:
з покриваючого тіла брать сестерцій
все одно, що вимагати гонт з покрівлі.

Протікаю, кажеш ти? Калюж не видко.
Ще калюжі не лишав, це щира правда.
Як знайдеш собі якогось чоловіка,
то ж тектиме він тобі не простирадла.

*

Ось прожили ми вже більше половини.
Раб старий мені сказав колись в шиночку:
“Озираючись, ми бачим лиш руїни”.
Погляд, справді, досить варварський, та точний.

Був у горах. Зараз маюся з букетом.
Як знайду великий глек, поставлю в воду.
Що там в Лівії, мій Постуме, – чи де там?
Та, невже, ми ще воюєм по сьогодні?

*

Пам’ятаєш ти намісника сестрицю?
Ту худу таку, та з повними ногами.
З нею спав ти ще... Тепер вона вже – жриця.
Жриця, друже, і спілкується з богами.

Приїжджай, поп’єм вина, з’їмо хлібину.
Будем спати у саду посеред зілля:
ти мені розповіси новини,
я ж скажу, як називаються сузір’я.

*
Скоро друг твій, що складання вмів любити,
відніманню сплатить борг, що має досі.
Заощадження з-під подушки візьми ти,
небагато там, на похорони ж досить.

Швидко їдь на вороній своїй кобилі
в дім гетер біля міської брами.
Дай ціну їм, за яку вони любили,
щоб за ту ж саму оплакали сльозами.

*

Зелень лавра, що доходить до тремтіння.
Двері навстіж, у пилюці скло віконця.
Крісло, ліжко, що лишили в самотині.
І тканина, що ввібрала в себе сонце.

Понт шумить за чорним тином з темних піній.
Кволий човник з вітром б’ється біля миса.
На старій розсохлій лавці – Старший Пліній.
Шпак щебече в шевелюрі кипариса.

Березень, 1972

Погасить на зорі зорю,
Сну рани вилиже, як хутро.
І зійде.
Краплі перламутру
Їй промінцем зі щік зітру.

Не гляне вслід своїй сестрі,
Що гасне, а зі мною прямо –
Увись!
…Останніми рядками
Махну – й змахну останній гріх.

17 серпня 2013 року

Хвилясте, позолочене волосся
Ти білосніжним гребнем розчесала
І мармурова ручка укладала
Ті пасма золоті, немов колосся.

І кожне пасмо хвилею вилося,
Твій гребінь кожний локон відділяв,
А бог кохання хвилі ці збирав.
І між собою все переплелося.

Це золотисте море хвилювалось,
Пливло у бурі серденько моє.
Воно до смерті хутко наближалось.

Я – мавр, я потонув. І серце вже моє
У цьому морі золотім скупалось
І втратило пусте життя своє.

1614

Ось горобець. Горобчик. І крило
Відірване. Котам не жить. Докука.
Сходжу-но по морозиво. От сука!
Вже на обід пішла. Мело, мело…

Про спеку?.. Віддалік – помітить? – кіт.
Морозиво он парочка лигає.
Вже… лижуться.
О, як я зневажаю
І спеку, й холод. Хто там? – Пломінь, лід.

Схопив. І білий світ померк навік.
Хто написав? Ого, не їсть. Доплюну?
Мабуть, що ні. На труп лиш вітер дунув.
Чиє це? Позіхнув як чоловік.

А двоє нализались. Їх відхід
Мені не стане… Й раптом тут машина
З-за рогу. Й під колеса той же кіт.
Не заскрипіли навіть гальма. І на…

На зір його лягла нічна імла…
Заримувати! Зараз же! Так в Лету…
Бо ж це життя… Бо ж можеш ти поетом…
Сходжу-но по морозиво. Прийшла.

17 серпня 2013 року

Кожен вибирає лиш собі
Жінку, і релігію, й дорогу,
Славити диявола, пророка,
Кожен обирає лиш собі.

Кожен вибирає по собІ
Слово для кохання чи моління,
Шпагу для дуелі, меч боріння
Кожен вибирає по собІ.

Кожен обирає по собІ
Щит і крицю, патерицю, лати
Міру остаточної розплати
Кожен обирає по собІ.

Кожен обирає лиш собі,
Обираю я також як знаю
І претензій марних не плекаю,
Кожен обирає лиш собі.

Погоди з моря не чекайте.
Хай що б не сталося в житті, -
Жінок до сліз не спонукайте
Від сорому чи почуттів.

Які б не мучили прогнози,
І хто б вам серце не розбив,
Не дайте жінці лити сльози
Від недоречних ваших слів.

Прощайте жінку! Хай із болем.
Від зайвих чвар звільніть її.
І не виплескуйте ніколи
На жінку прикрощі свої...

Знесіть усе в житті терпляче,
Іще штормитиме не раз.
Хай жінка потайки не плаче
В душі з образою на вас.

І за усі шляхетні вчинки
Нехай вам буде гідний приз –
Найщасливіша ваша жінка,
Яка не ллє ніколи сліз.

Не прикликай. Без зову-клику
Прийду в цей храм
І поклонюся тихо-тихо
Твоїм богам.

І буду слухати мовчання
У сяйві свіч.
Чекати зоряне кохання
В жагучу ніч.

В твоїх обіймах – рай неволі
І пекло зваб.
Я не шукаю щастя долі
Я - вічний раб.

Відгомоніла золота діброва
березовим осіннім говірком.
У небі синім журавлів підкова
несе свій сум услід за вожаком.

За ким жаліти? Кожен в світі гнанець.
Прийде, зайде і знов покине дім.
Всіх проводжає зоряний коханець,
широкий місяць в сяйві золотім.

Стою один між пустища земного,
а журавлів відносить вітер в даль.
Хвилює згадка юного й п'янкого,
але ніщо з минулого не жаль.

Не жаль жаги розтраченої днини,
не жаль душі бузкову перецвіть.
В саду горить багаття горобини,
та неспроможне жодного зігріть.

Не обгорять терпкі червоні віти
і жовтим сном не вляжеться трава.
Як пелюстки скидають ніжні квіти,
так я гублю свої сумні слова.

Якщо життя поміж імли сліпої
їх назбирає у пустий клубок,
тоді скажіть: діброви золотої
відгомонів погідний говірок.

Writer is Chris de Burgh
The song was written in reference to (though not specifically about) his wife Diane
and was released on the album Into the Light. On the British TV series This Is Your Life,
de Burgh said that the song was inspired by the memory of when he first saw Diane,
and how men so often cannot even remember what their wives were wearing when they first met.

Translation:

як ніколи ти прекрасна сьогодні в цей вечірній час
як ніколи ти сяєш ясно
як ніколи стільки мужчин хотіло б із тобою у тан
і закрутили би роман
дай їм тільки шанс
як ніколи на тобі ця сукня
чи світло у волоссі і на очах
і я сліпий
в червоному ти
щока до щоки
танець наш
і зал цей пустий
лиш я тут і ти
це місце повне мрій
чи сп’лю я чи ні
зі мною поруч краса
назавжди в мені
ти в цей вечірній час

як ніколи чарівна ти сьогодні в цей вечірній час
як ніколи ти сяєш ясно
ти просто чудо
як ніколи так багато людей хочуть бути де ти
а усмішка твоя мені
перехопила дух
і я ніколи так не чувся
відчував правдивої любові смак
в цей вечірній час
в червоному ти
щока до щоки
танець наш
і зал цей пустий
лиш я тут і ти
це місце повне мрій
чи сп’лю я чи ні
зі мною поруч краса
назавжди в мені
ти в цей вечірній час
знай назавжди в мені
ти в цей вечірній час

в червоному ти
в червоному ти
в червоному ти
о панно моя

я люблю тебе

Original:

I've never seen you looking so lovely as you did tonight
I've never seen you shine so bright
I've never seen so many men ask you if you wanted to dance
Looking for a little romance
Given half a chance
I have never seen that dress you're wearing
Or the highlights in your hair that catch your eyes
I have been blind
The lady in red
Is dancing with me
Cheek to cheek
There's nobody here
It's just you and me
It's where I want to be
And I hardly know
there's beauty by my side
I'll never forget
the way you look tonight

I've never seen you looking so gorgeous as you did tonight
I've never seen you shine so bright
You were amazing
I've never seen so many people want to be there by your side
And when you turned to me and smiled,
It took my breath away
I have never had such a feeling
Such a feeling of complete and utter love
as I do tonight
The lady in red
Is dancing with me
Cheek to cheek
There's nobody here
It's just you and me
It's where I want to be
And I hardly know
there's beauty by my side
I'll never forget
the way you look tonight
I never will forget
the way you look tonight

The lady in red
The lady in red
The lady in red
My lady in red

I love you

Персі Б. Шеллі. Перекл. з англ.

Добраніч! Година погана,
Котра розділяє коханих,
Давай лишим їх віч-на-віч,
Тоді буде це доба ніч.

Як можу назвати я доброю
Ту ніч, що не вдвох, а опріч?
Твої побажання окрилюють,
Та лиш, як удвох, добра ніч.

Серця, що знаходяться поруч
Й всю ніч стукотять пліч-о-пліч,
Ніколи не скажуть добраніч,
А скажуть лише - добра ніч.
2002