Із Олексія Ейснера

По ю́рмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто що́ки,
«похід» зіграє штаб–трубач.

Устромляться у небо піки;
ледь чутний скрегіт стремена́...
І хтось підхльосне жестом диким
твої, Росіє, племена.

Це буде грізний день, той са́мий!
Затягне пилом краєвид,
і з башт кремлівських – картузами
махати будуть їм услід.

Аж ось – ліси, поля та села,
і радий рев мужицьких товп.
Злетів, мигнув палаш дебелий –
і хряснув прикордонний стовп...

Земля дрижить. Вирують хмари.
Співа́ сигнал. Пливуть полки.
І польський вітер то́рса яро
рясні бордові башлики.

Пихатий лях коня сідлає,
жене назустріч гордий лях!
Та пізно. Псів блукають зграї
по мертвих спалених містах.

Суворівська рокоче слава!
Незвана жалосте, мовчи...
Несе підкорена Варшава
у котрий раз свої ключі.¹

І ніч прийшла з вогнем та пла́чем.
Веселі збуджені бійці
ґвалтують, сміючись, полячок,
громлять костьоли пишні ці...

А вранці – стали в стрій бадьоро,
кінноті вже не до невіст,
бо знову ніжно та суворо
у путь далеку зве горніст.

І довго Польщі скніти в жаху,
й довго зватиме труба, –
аж ось у крові та у праху
лежать німецькі вже хліба.

Не в перший раз палають хати
цієї хмурої землі,
не в перший раз Берлін затятий
чеканити почне рублі².

І ні для кого вже не диво –
на пустирі знайти кістяк;
і варвари баварським пивом
своїх напоюють коняк...

Про спокій хлопці мріють сонні –
ріжок дзвенить: «на бій, на бій!..»³, –
щоб на французькому кордоні
полки приставити до дій.

Ізнов, ізнов злітають шашки,
в зустрічних сіють смерть та жах;
несуться вершники й упряжки
по поруйнованих містах.

Свободолюбні поселяни
ще боронили десь рубіж,
коли в ранковому тумані
перед роз’їздом встав Париж.

І в пеклі вуличного руху,
крізь шурхіт шин та вий гудків –
Париж негадано розслухав
неспинне цокання підків.

Аероплани линуть шпарко.
В кварталах – чад забутих груб.
Здригнулась Тріумфальна арка
від гримотіння мідних труб.

Забиті вікна дітворою.
Бістро закрились на спочив.
Гучніше марш. І в ряд по троє
пройшла команда трубачів.

Колишні прописи забуті,
урвавсь такий приємний мир...
Піднявши шаблю у салюті,
проїхав сивий командир.

Полощуть прапори червоні.
Гуркочуть бубни. Коні ржуть.
Летять букети. Й ескадрони
за ескадронами ідуть.

Вони і в спеку, і в негоду,
тілами повнячи рови,
приносили стальну свободу
зі златоглавої Москви.

Ідуть полки по всіх дорогах,
їх вітер проводжає в путь.
Торці ламаючи на рогах,
важкі броньовики повзуть.

Впав синій вечір на бульвари,
бажа́ну прохолодь приніс.
Вже поскакали кашовари
по дрова у Булонський ліс.

А в незрівнянному Версалі
високий смак зненацька зник,
і на баранячому салі
чадить на шомполах шашлик.

На площах вогнища бушують.
З веселим гиком козаки
по тротуарах джигітують,
стріляють на скаку в хустки.

А в ресторанах – гам та рейвах.
І ді́вчата крізь винний пар
про смерть благають у сталевих
руках киргизів і татар.

Гудуть з химерами собори,
іржуть та грають коні в них⁴.
Черкеси згадують про гори,
по саклях тужать по своїх.

Обозних кличуть до вечері.
У Луврі – дзвяк бляшанок, крик.
На тлі Мілоської Венери
застиг незнаємий калмик...

Отямся, кручена Європо!
Хоч погляд кинь за свій поріг!
Страшніше трусу та потопу⁵
нової Азії набіг.

Її здійме рішуча воля,
хрипкий застуджений горніст,
дим вогнища в росистім полі
та пі́днятої шашки свист...

Та ти не віриш. Ти спокійно
плекаєш втіхи та дохід;
тож вчуєш скоро гук розбійний
та рип немазаних підвід.

Моліться, огрядні́ прелати,
Мадонні лагідній своїй.
Моліться! Бо в Москві солдати
на конях вже шикують стрій.

(2024)
оооооооооооооооооооооооооооооооооооооооо

Із Юза Алешковського

От приїду я на БАМ –
щонайперше, хлопцю дам...
Дам йому завдання
з’явитись на гуляння.

Чи рішучий він, чи ні –
все одно заявиться,
в серце западе мені
і на груди звалиться.

Та романтики геть мало
в темряві наметовій, –
я ж бо хлопцям вже давала
в палаточці брезентовій.

Багато де бродяжачи,
була й на Братській ГЕС.
Та все це, чесно кажучи,
трефовий інтерес.

І «киці» ми, і «ясочки»
за нашу ніжну суть,
та тільки із палаточки
нас заміж не беруть.

Я часом потай плакала,
бувала п’яна впень,
та їхала, однаково,
на Каму та в Тюмень.

Брезентова палаточка –
це мій немовби дім,
життя у білих тапочках,
з наступним «молодим».

(Червень 2024)

Із Юза Алешковського

            Я у Пітері я́кось із другом хильнув,
            потім він на Літейний проспект завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.

У вас он чайників не роблять емальованих,
а режисери кращі в на́с, ти вже повір!
Вода у крані – як в Москві ота газована,
а цeй ваш «ГУМ» – вдає, що він Гостиний Двір.

    Для вас «Аврора» – лиш малюнок на медалі,
    а в нас же Невський – не Охотний, сука, Ряд.
    І ти би, дурню, жив тепер при капіталі,
    якби не пітерський стальний пролетар’ят.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Я іще в пиріжковій із другом хильнув,
            він пото́му на площу Двірцеву звернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
Таж емальованих у вас не роблять чайничків,
нема таких, як в Ермітажі в нас, картин.
І взагалі, в Москві повнісінько начальничків,
тоді як Перший секретар у нас – один.
 
    Давай ушкваримо грам триста сервелату!
    Дивись, мости́ які, дивись, покля їси.
    На всіх московських вашим м’ясокомбінатах
    нема копченої такої ковбаси.
 
        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            І в закусочній чарку я з другом хильнув,
            потім він на Канавку якусь завернув,
            і все розказує мені, все розказує,
            і показує, і показує.
 
У вас же чайничків не роблять емальованих,
а ніччю білою – в нас видно все, мовляв.
А цими сходами – Раскольников знервовано
у дім лихварки із сокирою збігав.

    Нам ті Луб’янки ваші – зовсім не до ладу.
    Лише у «Норді» подають такі вершки.
    А за решіточкою Літнього, блядь, Саду –
    п’ятнадцять діб сидіти міг би залюбки.

        А я – мовчу, не суперечу от ніскілечки,
        і чортзна-що в моїй твориться голові,
        у ній «Московська» наша хлюпає горілочка,
        й нема нудьги в душі по матінці-Москві.

            Та зненацька патрульний під’їхав до нас,
            я в коляску зваливсь, ну, і друг водноча́с.
            «У відділення!» А він – все розказує,
            і показує, і показує.

У вас же чайничків не роблять емальованих,
а в Ермітажі... не прискіпуйтеся, пси!
А цими сходами – лихварка оштрафована...
Нема копченої такої ковбаси.

(Червень 2024)

Здобув я ласку цілувати милу,
Й мені здається, що квітки духмяні
Буяють ароматом розвеснілим
В альтанці діви, що цвіте коханням.
Її вуста — левкої на смерканні,
Рум’яні щоки — ружі запашні,
Ясне чоло — немов ромашки зрання,
Гвоздики ніжність — очі неземні,
І стан, мов полуничний цвіто-сніг,
Вишневим квітом пахне шиї згин,
А груди — мов лілеї осяйні,
Соски — неначе молодий жасмин.
Ці квіти ширять вабний аромат,
Та найсолодший цвіт — вона сама.

Із Юза Алешковського

У принципах незламний, наче скеля,
прийняв сувору правду колектив:
Микита, з’ясувалось, – пустомеля,
що ко́лесо історії крутив.

Він їздив по Радянському Союзу, –
легкої популярності шукав;
він замість хліба сіяв кукурудзу,
живих людей у космос запускав.

Він допускав неприйнятне́ зазнайство,
і, всупереч зусиллям всім ЦК,
колгоспне він розвалював хазяйство,
плюс проморгав талант Пастернака.

Авжеж, із милосердною снагою
він «ворогів народу» випускав,
але зробив горілку дорого́ю
й «на трьох» нас випивати попривчав.

А сам, напевне, випив скількимога!
Дружину тяг на будь-який прийом,
у Індії вивчав слона та йога,
об стіл в ООНі грюкав каблуком.

Він прокладав у Африці канали,
щоб до орання взявся бедуїн...
Але його безпечність доконала,
і він гайнув у Сочі на спочин.

І в ту ж хвилину, всі зібравши сили,
повстали члени Пленуму ЦК, –
вони, мабуть, давно уже хотіли
з капустою смачного пиріжка.

Микита дуже розізливсь на Пленум
і крикнув Мікояну-хитрунцю:
«Ех, треба було б з’їсти зі жульєном
дніпропетровську шатію оцю!»

Тепер він, як усі пенсіонери,
на лавці в сквері гріє свій філей,
і плаче про закінчення кар’єри
зятьок його товариш Аджубей.

(2024)

Із Юза Алешковського

Ернесто Че Гевара
з Гавани відбував;
нічого, крім сигари,
він майже там не мав.

«Прощай же, рідна Кубо,
де є мій вождь Фідель
та міністерський любий
шагреневий портфель!»

«Хоч курочку в дорогу
візьми!» – кричать йому.
Сказав Гевара строго:
«Нізащо не візьму!

Бо курочка – завада,
вона не до ладу́;
я кубик рафінаду
в кишеню покладу.

Покля нема там дірки,
набавлюсь досхочу́;
коли ж десь буде гірко,
дістану й посмокчу».

Розлуко ти, розлуко,
чужинна сторона.
Марксистська лиш наука
тепер йому жона...

(2024)

Із Юза Алешковського

Раді́ю я (так само, як природа),
хильнувши в товаристві двох бурмил:
Цей день люблю, як День оленевода
чи свято наших грізних Збройних сил.

Фарбують яйця десь у різний колір,
а я – лише в червоний (з нами Бог!),
й несу кудись в руках у дружнім колі,
як символ наших славних перемог.

Сьогодні яйця з тріском розбиваються,
у дзвонах чутна Господу хвала,
пролетарі усіх країн єднаються
навколо великоднього стола.

Дзвенять ножі та склянки недаремно,
щекоче ніздрі запах калачів,
крізь стрій пляшок побачити приємно
ясні́ обличчя навіть стукачів.

Брати́ всі люди! Обійму китайця,
й від мене – хай своїх вітає дам!
Мені віддасть він власні жовті яйця,
свої червоні – я йому віддам.

Оті всі бомби ядерні – нечисті,
не задля них Христос зійшов з хреста.
Тож відчепіться, і́мперіалісти,
від нашого воскреслого Христа!

Так поцілуймось, добра перехожа!
Пробач мій науковий інтерес.
Ми на людей стаєм поволі схожі...
Давай іще! Воістину воскрес!

(2024)
еееее

Із Юза Алешковського

Упень мені білого світу не видно:
мій тато – з дворянських еліт,
і мучив Єжов мою матір вагітну,
без сну протримав її поспіль два тижні,
ударив ногою в живіт.

А там, громадяни, був я, і пробачте
за те, що тепер я сліпець,
не знаю, які ж то на вигляд собачки,
очільник верховного уряду Брежнєв,
червінець, трамвай та млинець.

Не бачу я наших великих досягнень
і в дзеркалі пику свою.
Й ніколи вві сні не трапляється марень,
а ранком, таким саме темним, як нічка,
я сліпо що бог дав жую.

Пробачте, що пес мій від голоду виє,
ділюся із ним і люблю.
Відмалку зовуть його, бідного, Вієм.
Подайте ж копієчку, господа ради,
я Вію печінки куплю.

Все менше і менше у нас по вагонах
нещасних сліпих та калік,
ми БАМ ведемо по сибірських кордонах,
причім – поховати скандал вотергейтський
врагу не дамо ми повік!

Країна зростає, усім на догоду,
пере́чіпки нам – ніпочім...
Єжов, згодом викрилось, – ворог народу,
але ж, громадяни, хіба з цього легше
сьогодні нещасним сліпим?!

(2024)

Із Юза Алешковського

Із колимського білого аду
йшли ми в зону крізь віхоли дим.
Я помітив недопалок з колом помади
і рвонувся зі строю за ним.

Баб не бачив я ро́ків чотири,
от нарешті мені повезло.
Цей недопалок, може, – із «Ту-104»
диким вітром сюди принесло.

І убивця дружини суворий,
і активний один педераст –
всі недопалок мій ніби пестили зором
і зітхали чомусь раз у раз...

З ким ти, шльондро, там крутиш романи?
Чим димиш в колі інших приваб?
Не придбаєш квиток ти у Внукові сп’яна,
щоб майну́ти повз мене хоча б...

Я програв той недопалок в карти,
хоч до нього душею вже звик.
Видно, в картах мені не лишилося фарту
через тугу за кралею пік.

Просадив я і шмутки, й підміну,
ще і цукор на рік, упослід.
От сиджу я на нарах, обнявши коліна,
бо нема в чому йти на розвід.

Все я втратив, пропав, мов пічкурик,
та недопалок – горе одне;
а зате найвпливовіші люди із урок
поважали за розмах мене.

Тож у карцер босоніж ішов я,
як Христос, і не кляв чатових.
Десять діб фарбував не помадою, – кров’ю
я кінці самокруток своїх.

– Ти на волі гуляв на всю гу́бу,
як спокуту май муку та страх! –
Безумовно, ви праві, начальнички любі!
Тільки, мабуть, даремно, начальнички любі,
ви мене – кулаком по губах...

(2024)

Нудьга зими з похмурістю її -

пустеля передгір'їв неприхильних...

Там пагорби видніють вдалині,

за ними, відчуваю, море й хвилі.


Імла й дощі там. Вгадую я їх

за свіжістю, що долітає звідти,

по хмарі в пасмах, сивих та блідих,

що вздовж хребтів спливають ледь помітно.


Дивлюсь навколо. Спокій дав коню.

Прадавній чоловік в мені хмурніє:

Як прагне серце даху та вогню,

коли вечірні в горах вітровії!


Але чому ж так вабить те, що там?

О море! Ти з одвічністю зріднилось!

Тому, мабуть, буремне, й ближче нам,

ніж радощів земних коротка милість!



Березень 2018 року.

Із Юза Алешковського

Нас на вахті обшнирили завчено,
і в барак нагляда́ч причвалав...
Все одно: під гармоньку поплачемо,
стіл весільний зіставивши з лав.

Женишок мій, молодка-зозулечка,
ллє у кухоль «Потрійний» хмільний,
й мов з ікрою кето́вою булочка –
сірий хліб у помаді губній.

Він помадою не користається,
й чоловіча у нього хода;
зовсім хлопцем мені уявляється,
тільки от, не росте борода.

Дівки бацають з дробом «циганочку»,
а бабульки – ті «Гірко!» кричать,
і ридає одна лесбіяночка
на руках незамі́жних дівчат.

Ах, махорочка з фабрики бійської...
От кричать мені тост зусібіч –
так, за шлюбну, хоча й по-лесбійському,
так, за першу, таку собі, ніч!

В зоні я не живу у відча́єві,
й чоловіку листів я не шлю:
все одно там, на волі, не взнає він,
що я Муську Бєлову люблю!

(2024)

LXIIІ
Опісля довгих бур і бід сумних,
Коли долав нестерпні муки злі,
Коли в смертельнім страсі поміж лих
Живили безум скарги і жалі,
В тумані берег щастя засріблів,
Що був метою найдавніших мрій.
У благодаттю сповненій землі
Мій прихисток, що серцю дорогий.
Щасливий той, хто на путі своїй
Знайшов спочинок райський і опліт:
Тоді найменша втіха — пік надій
Забути болі та невпинний гніт.
Весь біль у світі — нібито розтав,
Коли блаженство вічне — диво-яв.

Із Юза Алешковського

Я відбував свій строк, мені назначений,
був смирний, працьовитий, не з маруд,
і заробив з дружиною побачення
як нагороду за ударний труд.

Я написав: «Давай приїдь, не гнівайся,
з вокзалу тут у нас недовгий шлях...»
Аж їсть не міг – чекав, нетерпеливився,
залазив, виглядаючи, на дах.

Зайшлося серце, як побачив кісоньку:
зігнулась під вагою рюкзака;
але на неї, бабу звичайнісіньку,
з барачних вікон ласились зе-ка.

Стирчав я біля вахти наїжачений, –
там нагляда́ч робив дружині шмон,
але в листах було їй розтлумачено,
як під поділ прип’яти самогон.

Зайшли в кімнату, де усі відвідини,
дружинонька – ні мертва, ні жива,
а я, як на судовому засіданні,
з конфузу переплутував слова.

Вона присіла вздовж стіни на лавочку,
а я присів на витертий матрац;
приймав жону тут вчора злодій Лавочкін,
а позавчора – шулер Моня Кац.

Шпалер блакитний колір майже вилиняв,
у дверях – вічко (звем його «вовчок»),
в кутку портрет товариша Калініна
мовчить, як в нас удома образок.

В обставинах таких-от – не до роздуму:
я самогону жахнув, стріскав книш...
Ну, жіночко, стели казенну про́стиню
й лягай зі мною поряд, як раніш.

Гогочуть караульні у присі́ночку,
а за вікном зе-ка беруть на сміх:
«Віддай, Степане, жінку на хвилиночку,
розведемо рідкіш її на всіх!»

Ех, люди! Несерйозні, мов налигані,
бракує вам нервових лікарів!
Адже тут жінка, а не десь на вигоні
вдоволення розпалених корів.

І злість бере, і шко́да хлопця кожного,
та не даси ж дружину – перетой...
Уранці – як по серденьку порожньому
по рейці бахкав штабою конвой.

Ну, люба, за обставини пробач мені,
іди сідай в зелений свій вагон,
та не журись, – дадуть іще побачення,
та згадуй – не мене, ти що як втрачена! –
а те, я́к слід ховати самогон.

(2024)

Із Юза Алешковського

          На безкраїх про́сторах Вітчизни,
          стоячи́ у битвах до кінця,
          склав народ наш урочисту пісню
          про Вождя, і Друга, і Отця.
                              О.Сурков (1938)

Товаришу Сталін! Ви великий вчений,
у мовознавстві знаєте Ви толк,
а я – радянський каторжник злиденний,
мені товариш – сірий брянський вовк.

За що сиджу – воістину, не знаю,
та прокурори в нас завжди́ праві́.
Сиджу тепер у Туруханськім кра́ї,
де при царі були в засланні Ви.

Ми всі гріхи – своїми визнавали,
на зону йшли етапом, у ганьбі.
Ми вірили Вам так, товаришу Сталін,
як, може буть, не вірили собі.

І от сиджу я в Туруханськім кра́ї,
де конвоїри – зліше лютих псів.
Я розумію: це нас ударяє
загострення міжкласових боїв.

То дощ, то сніг, то гнус нам тьмарить мізки,
бо ми в тайзі, де – дощ, і сніг, і гнус.
Ви тут плекали полум’я із іскри, –
спасибі Вам, до вогнища горнусь.

Вам важче: Ви про людство на планеті
піклуєтесь у час непевний цей,
із люлькою в кремлівськім кабінеті
ніколи не змикаючи очей.

А ми свій хрест несем отут зада́рма
в коловерті виснажливих трудів;
ми як дере́ва валимось на нари,
не знаючи безсонниці вождів.

Учора ми ховали двох марксистів,
кумач на тру́ни постелили їм;
один із них – ухильник із троцькістів,
щоправда, другий – зовсім не при чім.

Він перед тим, як в інший світ забратись,
до Вас звертав останнії слова,
прохав нарешті в справі розібратись,
і стиха скрикнув: «Сталін – голова!»

Ви нам снитесь, коли в кашкеті сірім
та в кітелі – приймаєте парад.
Ми ліс рубаєм, вплив партійний ширим,
й летять тріски та друзки всі підряд...

Живіть хоч сто років, товаришу Сталін!
І хай сконаю зеком-бідаком,
зате в країні – чавуну та сталі
на кожну душу вистачить цілком.

(2024)

оооооооооо

Із Й.Бродського (переклад 2016 року)

Дорогий Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави¹
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий²,

«час ще покаже»:
«кузькіну мать»³, руїни⁴,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.

То не зелено-квітний,
поточений ізотопом⁵, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.

Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада⁶;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.

Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:

самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані⁷...

Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!

В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.

Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
вас становлять, поганці.

Ладнати петлю́ на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?

Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,

гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.

Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова⁸ – не треба.

Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.

Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом⁹.

Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.

Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.

Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози́ на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.

З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!..
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –

хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса¹⁰.

(2016)

Із Т.Г.Шевченка

Воєвода престарілий,
трохи маючи ще сили,
на війну гайнув.
За дубовими дверима,
за запорами твердими
він жону замкнув.

Престарілий – тож ревнивий,
недовірливий та мстивий...
Тільки все ж – війна!
Бився воєвода, доки
не пройшло чотири ро́ки.
Як там та жона?

А жона не помарніла, –
з вікон двері наробила,
й через рік чи два
сповиває сина Яна
та про переста́рка пана
пісеньку співа:

«Ой, люлечки-люлі, синочку мій милий!
Якби воєводу татари б убили!
Татари би вбили, вовки би задрали!
Ой, люлечки-люлі, синку́ мій удалий...»

(2024)

Із І.В.Царьова (1955-2013)

Самі́ зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.

А потрясіння беріз пісенних!
А небо – миром немовби маже...
Недурно жив тут поет Єсенін.
Шкода́, що сам я не був тут майже.

Бувало, мимо котився «скорим»,
з вікна дивився в поля строкаті...
Зате під Старим гуляв Осколом,
на річці Убля (шукай на карті).

Отам – і простір, сливе без краю,
й, мов у Рязані, земля красива...
Й хоча життя там – не як у раю,
земна у назвах помітна сила!

...Коли читаю, що ми – загрублі,
в газетах Дубліна та Гренобля,
плекаю думку про річку Убля
й родзинку нашу на ймення Вобля.

(2024)

Із Зеева Дашевського (Ізраїль)

На днях забрів до мене сват, –
такий метикуватий!
Мовляв, невдовзі – Тубішват;
як будем святкувати?..

Я ледь не вистрибнув з холош:
– Мою рятуєш мрію!
Бо я – немов Ахашверош⁷
без Тубішвата скнію...

Хто вткнув у січень Тубішват⁸ –
був явно напідпитку;
але – я вчений: апарат
підготував ще влітку.

Тож ми сушні ужили збір, –
ми спритники та хвати!
Мигдаль, чорнослив та інжир
змогли застосувати;

використовували ми
то лантухи коринки,
то тюк сушеної хурми,
то різних барв родзинки;

то фініки, то курагу, –
ти пам’ятаєш, свате?..
А він, що дивно, – ні гу-гу.
А я – не винуватий!

І де Аман та Мордехай –
на щиру радість курям
хтось інший впізнає́ нехай...
Ну, все: нарешті – Пурім!

Не ангела прихід її збентежив,
Як промінь, сонячний чи місячний
Людьми буває непомічений,
Приймуть його зустрівши як належне
Рослини чи предмети пересічні

Її обурив! Ні , не янгол зовсім...
Чи знати було їй, у ту годину!
Як був тяжкий йому, тілесний образ
(якби ми знали , всю її невинність).

Коли у джерело тієї чистоти,
Лань лісова- ляклива недотрога
Поглянула! То без самця повір,
Зачати спромоглась єдинорога!
(Звір світлоносний, чистий звір).

Не ангельське обличчя, а юнацьке
Схилилося над нею ...так зненацька
Здригнулись плечі, під тонким хітоном,
Два погляди зустрітися посміли
Щоб Діва та без перепони...
Усе довкола ніби спорожніло
Вона пізнала, чим живі мільйони!
Обтяжених! Із нею він, для неї другом...
Вона та він, одні на всю округу;

Відчувши грань, ту саму потаємну
Збентежено мовчали на початку
Мужчина ангел- злякане дівчатко
А потім у красі її, натхненний!
Він заспівав для неї вість благу.

7.03.2024
(Переклад Райнер Мария Рильке " Благовещенье")

Із Володимира Войновича

Я був у кра́ї, де правда вбита.
Там люди знагла втрачають жи́тла.
Суворий клімат – зима без літа,
не вистачає тепла та світла.

Між днем та ніччю нема різниці,
і бродять люди немов безлиці.
І хоч між ними зв’язків немає,
з них кожний інших неполюбляє.

Старою злістю вони пропахли,
й самі́ у зло́бі своїй зачахли,
на кшталт сухого куща бур’яну,
соків життєвих збулись, здається.
І тільки радість у них стається,
коли сусіду чомусь погано:

зламав коліно, чи нежить люта,
чи в нього вкрали грошви багато,
нестатки-злидні, чи інша скрута –
його сусідам це справжнє свято...

Й життя минає в імлі та злобі,
невтішна доля – немов іржава;
коли ж хтось раптом когось угробить –
тоді, звичайно, це інша справа.

(2024)

Вітер гойдалку весняну розгойдав:
лютий шубу свою березню віддав -
тиснуть плечі й закороткий вже рукав,
сніг карманами розкис, повитікав!

Вгору! - сосен розгойдалося гілля!

А ворона себе гордо виставля -
все пір'їнку до пір'їнки виклада,
був нелегкий в неї бій біля гнізда!

Вниз! - і краплі поспішають до землі,
щоб водою її вдосталь напоїть.
..
Вгору! - птахи розлітаються в садку
..
Хтось розбив дзеркальне плесо на ставку -
і тріщало по окрузі і гуло,
розлетілась новина на все село -
і біжать туди струмки з усіх сторін.
..
Вниз! - штанини підтягнувши до колін
сонцю виставить опудало щоку,
хоч солом'яне, а також на чеку-
бо не хоче проморгати дивину -
навкруги усе так схоже на весну!
..
Призьба дому із-під снігу вигляда,
а із даху густо капає вода,
стрепенеться із порога по димар
скине долу снігу мокрого тягар!

Дім під сонечком засяяв, звеселів,
сонце блискітками бавиться на склі,
вікна жмуряться фіранками повік,
загадково до дверей скрипить поріг.
..
Березневий сад - то гойдалок гілля
і співають один-одному здаля
два закоханих у кішечку коти -
хто гучніше, тому ближче до мети.
..
Вгору! - небо близько-близько - доторкнись!
Серце гупає від захвату! -
Униз !
05.02.2022.

Із Володимира Войновича

Ми вештались довго в проваллі,
щоб нібито вийти з імли;
шукали освітлені далі...
Потьмарені тільки знайшли.

Шукали й крамоли бацили,
і вошей, а ще – шпигунів;
і з успіхом це ми робили, –
хто б що нам про збиток не нив!

А ще ми хотіли – насилля
весь світ зруйнувать, а відтак...
Навіщось міняли довкілля
і щось повертали навспак.

І вас ми збирались кінчи́ти
у той або інший манір;
та ви́ за бугром, паразити,
на лихо, живучі надмі́р.

Але апетит до утопій
донині у нас не зачах:
продовжимо марш плоскостопий
й насиплемо вам ізотопів,
від’ївшись на ваших харчах.

Та по́ки що – є в нас завади,
бо хочеться їсти, аж край...
Пожертвуйте ж нам, Христа-ради,
що́ можете, чорт забирай!

(2024)

ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.
І хай ніщо
не потривожить сни.
Хай сива ніч
і у дрімоті птиця
гойдаються у тихій далині.
І вічний бій.
Атаки наші вперті
і куля,
що у пісні смерть несе,
кричали нам,
що є іще Безсмертя…
…А ми хотіли вижити і все.
Пробачте нас.
Ми до кінця кипіли,
І світ сприймали,
Наче прикриття.
Серця метались,
рвались і хрипіли,
як коні ті,
втрачаючи життя.
…Скажіть… там…
Щоб нас більше не будили.
Нехай ніщо
не потривожить сни.
…Ну , що із того –
не перемогли ми,
із того,
що не повернулись ми?

26.02.2024

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.

(Оригінал)
Кто вам сказал, что я тиха,
слаба, судьбе подвластна?
Моя не дрогнула рука,
пою, и мысли ясны .
И если раз я завелась
рыданием печальным,-
так то весны капель была,
Не осени прощанье.
А осенью... Иль в радость знать
кто гаснет, кто в расцвете,
вербу, что пламени под стать,
разденет, плача, ветер.
Когда ж суровая зима
покроет краски света-
то, схоронивши их, сама
Рассыплет самоцветы.

Із Володимира Войновича

Тягла бабуся кіш
з городніми речами,
щоб всю сім’ю скоріш
нагодувати щами:

капусточки качан,
картоплю, перець різний,
іще якийсь бур’ян,
для травлення корисний.

Ішла стара, а день
був сонячний, нівроку, –
ну, як завжди сливень
о цій частині року.

Назустріч йшли діди,
й привітних з них чимало...
Здавалося, біди
ніщо не провіщало.

І раптом – треба їй
на інший бік дороги...
Стривай, стара! Постій!
Згадай всі застороги!

Он, зліва – світлофор:
зелений – для бабусі
налагодить зазор
у транспортному русі;

а справа – як і слід
на автомагістралі –
підземний перехід, –
безпечний і так далі...

Та бабка – з неотес,
тож напрямки полізла.
Диміло з-під колес,
трощилося залізо...

Був принцип доміно
проявлений достоту:
як у страшнім кіно,
впав байкер під «тойоту»;

якийсь карамбуляж:
одна вантажна «шкода»
впустила свій вантаж
якраз на пішохода;

в тролейбус в’їхав «МАЗ»,
тролейбус вщент зім’явся
й перетворився враз
на банку, повну м’яса;

фургон влетів у стовп,
той гепнувсь на автобус,
а той – стіну продовб,
лишивши в ній свій обрис;

в диму і сум’ятті
кричали пасажири
(найголосніше – ті,
у кого обмаль віри)...

Цікаво по TV
про це розповідали;
ми їли щі нові
й бабусю нахваляли.

(2024)яяяяяяяяяя

Із Володимира Войновича

Мигтів ліхтар на дроті у дворі,
його труди скасовувала мряка.
У будці, що в кутку, о тій порі
одна дворова мешкала собака.

Було у неї двоє женихів:
один кістки тягнув їй для бенкету,
а другий – той стеріг якийсь архів,
багатший був, тож цілу ніс котлету.

А третій не годився як жених, –
він був поет, а всі вони – безумці;
приносив тільки вірші, і крім них
нічого взагалі не мав на думці.

Дивився чемно, лапою махав,
співав про честь, кохання та відвагу;
він був поет і геть не приставав,
і цим чомусь привабив ту дворнягу.

І от яко́сь два пси прийшли у двір
(у цього – кістка, в іншого – котлета),
й побачили у будці – вір, не вір –
сумирний профіль нашого поета...

Два пси не винуваті, далебі,
що покохали пасію кудлату;
два пси на місяць вили у журбі,
немов співали «Місячну сонату».

(2024)

Із Володимира Войновича

В клубі налаштовувались танці.
В две́рях всіх обстежував дідок
на наявність корінців квитанцій
з олівцевим написом «квиток».

Ще не охоловши від кадрилі,
де стрімкий був кожний поворот,
гості – офіцери ескадрильї –
жарили з дівчатами фокстрот.

Тут не місце довго зволікати,
звісні всі фігури, лиш поклич...
Іноді приходили солдати
і стояли купкою узбіч.

В рядових погони – в колір неба...
Та коли запрошував солдат,
відповідь йому була: «Не треба.
Бач, який охочий до дівчат!»

І усім присутнім танцюристам
зрозумілий був оцей урок:
ставились дівчата із презирством
до небес, де ще нема зірок.

Огортала ніч усе довкола,
засинали се́ла навкруги,
а старенька клубна радіола
вила, як собака від нудьги.

Після танців світло вимикали...
Так і не здійснивши скромних мрій,
рядові в казарму поспішали –
стати для переклику у стрій.

Йшли із неотриманих побачень,
знаючи, що видасть їм сповна́ –
вслід усім сьогоднішнім невдачам –
кару за затримку старшина.

У штабах поснули генерали,
снився їм, без сумніву, парад...
По садках дівчата цілували
наш давно одружений комсклад.

(2024)

Готові у планшетах астрономічні карти
й отримані останні вітання від родин.
Ну, друзі, запалімо, хто хоче, перед стартом, –
у нас іще, здається, в запасі сім хвилин.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
зали́шаться наші сліди.

На посадковій смузі
згадаємо ми, друзі,
як перші спромоглись ми дістатися мети, –
зуміли долетіти
до першої орбіти
і рідну Землю – ззовні уперш спостерегти.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
залишаться наші сліди.

Чекають нас планети, де ще життя немає,
гарячі океани чи крижані поля;
але планета жодна так щиро не чекає,
як голуба планета під назвою Земля.

Я вірю: невдовзі армади ракет
нам зроблять близькими зірки назавжди,
і десь на стежинках далеких планет
залишаться наші сліди!

(2024)

Для метелика білого – сонний бутон,
Для бджоли – конюшини розмай,
Для циганської крові – циганська: закон,
Що цей світ споконвіку трима.

Бо віддавна, як створено світ цей, мала,
Є у ньому закон головний:
По яких би стежках доля не повела,
Та коханий повернеться твій.

Із поселення гаджо*, де сажа липка,
Із нудоти смертельних тенет
(А наприкінці стежки світанок чека!) –
Ну ж бо, роме, рушай уперед!

Дикий вепр шукає, де висохла твань,
А журавка – де очерети...
Ну а циган – циганку без жодних вагань:
Рідну душу повинен знайти.

У розколину скелі змія утіка,
Жеребець – на роздолля рівнин,
А сином циганським – циганська донька,
Щоб удвох мандрувати із ним.

Щоби знову і знов у дорогу за ним –
Хай обвіє обличчя їм бриз! –
Перехресними петлями ромських стежин,
Що довкола Землі обвились.

Отже за паттераном циганським услід
Де в тумані гора крижана,
Де у пастку довічну заковує лід,
Де від інею щогли згина.

Отже за паттераном циганським услід
До південного сяйва світил,
Де Господня мітла підіймає до зір
Океанський просолений пил.

Отже за паттераном циганським услід
Шляхом сонця до краю землі,
Де сполоханим птахом вітрило летить,
Схід і захід обійми сплели.

Отже за паттераном циганським услід,
Де мов патока тиша густа,
Де цілують опали махімських пісків
Пурпурової хвилі уста.

«Вільний сокіл – у синяву чистих небес,
Олениця – у нетрі лісів,
Чоловічі серця – до дівочих сердець
Споконвіку, як створено світ».

Тож за покликом серця вперед, саме час,
Каганець догорів у шатрі –
Цілий світ, подивися, чекає на нас
У ранковому сяйві зорі!

*так називають цигани всіх інших людей

2022

Оголені бездумно й безсоромно
Осики й липи стихли, мовчазні,
Листки останні гріючи у лонах.
І жаль чи заздрість виросла в мені

До них, що так покірно в сон відходять ,
Пасивно споглядаючи за тим,
Як гасне день.
Стриптизу насолоду
Поблажливо прощу із доброти .

Цей голий стан зими напередодні,
Що несумісний із грудневим днем...
До того часу може й нам безодня
Погасить очі й серце розітне.

Коли ж настане час проснутись знову,
То не торкнеться птаха гілля- рук,
Не вчепить лапки у корУ брунькову.
Та поки ще мотають стрілки круг

Біжу за ними, ніби по арені,
Все вірячи, що я не в кабалі,
Не в зашморгу,хоча і сокровенних,
Хоча й моїх, та все ж минулих літ.

Застигну, непідвладний тліну, згодом,
В теплі із золотого бурштинУ,
П'ючи живу медову насолоду,
В осінній тиші всесвіт осягну.

Пізнаю в тім усе, що десь за гранню
Хоч рідної для мене, та тюрми,
Де я один, де я в роду останній,
Й безглуздо так звучить займенник "ми".

І в гаснучій агонії осінній,
Де простір мій- пристанок, а чи склеп,
Мій мед, мій бренді, схоронившись тінню
Чи філософії своєї, а чи ліні,
Спивати буду до останніх треб.

(Треби- церковні обряди)

Із О.А.Галича

Коли без діла коні ниділи,
бо нас косив під корінь тиф, –
комдив нас вистроїв на віддалі,
і так бійцям сказав комдив:

«Бедлам у нас, брати-кіннотники,
ганьба і зрада чергова!
А лікарі твердять, мерзотники,
що тиф поширює – вошва!

Вони завжди жили з розкошами,
от їм і воші в голові!
Планують воювати з вошами,
а справа, втім, – не у вошві.

Піді́мо, з ярістю законною,
у бій останній за життя, –
скінчі́мо із цією контрою,
щоб не робили сум’яття!»

І, вислухавши землячка того,
я за святу узявсь війну:
спіймав нараз жида очкастого,
та і втопив його в Дону.

І, бачачи, як мир відстоюю,
і мій у цьому героїзм,
мене нагородили зброєю –
за пролетарський гуманізм.

(2023)

Із Бориса Стругацького

Ти чуєш зажурений спів кабестана?
Не чуєш? – Дарма, півбіди...
Відходять із гавані Діти Туману.
Відходять... Надовго? Куди?

Ти чуєш, як чайка над хвилями плаче,
й далекий між хмарами грім?
Ховаються щогли за мрякою, наче
за пологом сі́рим сири́м.

У вітер досвітній, у буряне море,
від темної маси землі –
безтрепетні люди в безмежжя суворе
уводять свої кораблі.

І буде напруження біля штурвала,
і ще за авралом аврал,
«дев’ятих валів» нескінченна навала
і рифів голодний оскал;

і теплі широти, й наповнені сіті,
і шелест напнутих вітрил,
і той довгожданий цілуючий вітер,
яким привіта́ суходіл.

Для них береги чотирьох океанів
з’явитись готові з імли.
Відходять із гавані Діти Туману;
верну́ться нескоро... Коли?

(2023)

Із Аркадія Стругацького

Чорний острів Сюмусю́,
острів вітру Сюмусю,
в скелі–стіни Сюмусю
б’є валами океан.

Той, хто був на Сюмусю,
в ніч оту на Сюмусю –
знає, як на Сюмусю
йде в атаку океан.

Як на пірси Сюмусю,
і на доти Сюмусю,
й на оселі Сюмусю
впав із ревом океан.

Миті ті на Сюмусю –
ті віки на Сюмусю –
в сніжних сопках Сюмусю
біснувався океан.

А на ранок, Сюмусю,
під обриви Сюмусю –
безліч трупів, Сюмусю,
виніс Тихий океан.

Чорний острів Сюмусю,
острів жаху Сюмусю...
Хто живе на Сюмусю –
дивиться на океан.

(2023)

Коли мене не буде - буде сніг
Можливо дощ, або спекотне сонце.
А може буде вітер, що збиває з ніг -
Коли мене не буде...
Коли мене не буде, десь зоря впаде.
І сонце знов спокійно спати ляже
А ніч в світанок нишком перейде
Коли мене не буде...
Коли мене не буде - буде ніч
І шепіт хвиль, і місячна доріжка.
Листок останній прокружляє пріч
Коли мене не буде...
Коли мене не буде - буде день!
Веселка буде, світлотіні
І лише я уже не кину тінь
Коли мене не буде...
Коли мене не буде, буде все
Бо все повинно в світі повторитись,
А хтось повинен у цей світ влюбитись
І закохатись щоб і народитись знов.

Із Бориса Стругацького

Фантастом бути – ой, непросто!
(По дев’яносто?)
В сюжеті – щоб ні-ні розпусти!
(У склянці пусто?)

Цензура – геній злий фантаста,
(По півтораста...)
пильнуй, щоб ви́падком не сісти...
(Тепер – по двісті.)

За мир і щастя сушиш мізки,
(А може, віскі?)
а десь – повстання та протести...
(Ну, добре, – «Екстри»).

А то – ракетою, і баста,
(По півтораста!)
такі «за мир» всі активісти...
(Давай по двісті!)

Навкруг – фіглярство, скомороство,
(По дев’яносто...)
а ти – будь ласка, будь пророком,
(З томатним соком.)

напророку́й благополуччя
(Оце смачнюче!)
усім цим юним педерастам.
(По півтораста.)

Фантастам – взагалі непросто:
(О, це вже шоста?)
сюжет – несвіжий часто–густо...
(Змішати з мустом?)

А втім – надісь, не все пропало,
(По двісті – мало!)
ми по натурі оптимісти...
(Давай по триста!)

(2023)

Із В.Берестова, в скороченні

Генетика
Сьогодні – ніби ще знайомство,
а завтра – вже, пардон, потомство...
Ці бідні мухи дрозофіли
науці віддали всі сили.

Геометрія
Геометр відправився в Єгипет
досліджувати па̀ралелепіпед.
Й ви тільки уявіть його огиду,
коли знайшов натомість піраміду!

Гіпнологія
Коли сон збувається,
він не забувається.

Геральдика
Ведмідь ярославський – до бою,
здається мені, почвалав,
схопивши сокиру, якою
убив його князь Ярослав.

Діловодство
«Цим стверджено, що коник – із комашок;
для кінних не придатний він упряжок,
й причетності не мав до коненят».
Строк дійсності. Печатка. Ламінат.

Діагностика
Швидкий укол стального жальця –
аналіз крові, а не жарт.
І хоч він висмоктаний з пальця,
з ним рахуватись, певне, варт.

Діалектика
Чекаючи на потяг, всі підряд
напружено вдивляються назад,
хоч кожен з цих нервових приверед,
звичайно, прагне їхати вперед.

Екологія
Дивись, щоб дальші покоління
не почали ураз квиління:
мовляв, пухнастого звірка
була планида теж гірка...

Ентомологія
Таргани не йдуть на світло,
чим врятовуються підло.

Етика
Розмірюй засоби та цілі,
і ближні залиша́ться цілі.

Етимологія
Що таке́є – «лірика постільна»?..
Колискова! – вивели ми спільно.
Хто це – «бабник»?.. Вслухайтесь хоча б:
це малюк, що ліпить сніжних баб!

Зоопсихологія
«Життя собаче...» – мимрить кішка;
і легше їй від цього трішки.

Історія архітектури
Всі на світі інтер’єри
починаються з печери.

Історія СРСР
– Нам греки прищепили віру...
– Варяги нам дали князів...
– Та час ту владу звів дошниру!
– Так він і віру показив!
...Де винен грек, а де варяг –
досперечались в таборах.

Іхтіологія
Як пізнаю́ть життя акул,
характер їхній та повадки?
А ось як: крикнуть «караул» –
й давай тікати без оглядки.

Криміналістика
Обличчя гідне, не зловісне...
Хто знав, що гаманець він свисне?

Критика абстракціонізму
Реальність - не сновиддя миші!
Вона багатше та складніше.

Літературознавство
Не все, що пишемо й читаємо,
літературою вважаємо.

Меліоративна справа
– Я не канава, я – потік!
– Занадто в тебе рівний бік.
Потік – уліво зве́рне, вправо, –
як правда в нас... А ти – канава!

Метеорологія
Вже вік нотують клімат строго.
Все кажуть – «не було такого»...

Мікробіологія
Надумав мікроорганізм
побудувати комунізм...
І знаєш, успіх мав мікроб!
Не віриш? Глянь у мікроскоп.

Музеєзнавство
Заходимо в капцях в палаци, які
із люттю колись штурмували батьки.

Орнітологія
Пе́ра в павича́ – павині:
смак тонкий та ліпота!
А прекрасній половині –
не прироблено хвоста...
Негалантно я́кось, ей!
Все не так, как у людей.

Патологоанатомія
Один патологоанатом
настільки гидко лаявсь матом,
що врешті мрець устав з полиці
та надавав йому по пиці.

Політекономія
Дорожчають гармати та ракети...
Виходить так, що мешканця планети
дорожче із лиця землі змести,
аніж нагодувати й одягти.

Психіатрія
Хто мислить не від цих до цих,
той – псих!

Психологія вікова
Дорослим бути просто:
палити маєш ти
й того, хто менше зростом,
за вуха знай тягти.

Пушкінознавство
Чого не знав великий Пушкін?
Не відав жодної частушки,
не бачив жодної матрьошки
(й не жалкував за цим нітрошки);
й ніхто не чув від нього тезу
про символ росіян березу,
яка вживалася, навсправжки,
лиш для «березової кашки».

Сексологія
Підмур в любові будь-котрій –
це виконання наших мрій:
і тих, що романтичні,
і тих, що еротичні.

Уфологія
Осідлавши помело,
відьма стала – НЛО.
Щезник знов туристів гноїть,
та тепер він – гуманоїд.
Втік із глека хитрий джин,
і літа́ в тарілці він...
З іншої галактики
пруть до нас для практики.

Юриспруденція
Він – суддя, позовни́ця я...
Це не секс, а юстиція!

(2023)

Із С.Михалкова

Був раніш Степан Степанов –
бравий міліціонер;
нині ж він – Степан Степанов,
геть прости́й пенсіонер...

Ветеран, в літах чималих,
хоч не носить бороди.
Та зі всіх людей бувалих
він – душею молодий!

Не сидить весь день у хаті,
вп’явши очі у вікно,
й не шукає, з ким зіграти
у дворі у доміно.

Що ж то робить дядя Стьопа,
наш герой в колишні дні?
Як і за́вжди, дядя Стьопа –
друг великий дітлашні.

Ось крокує чолов’яга
в бік проспекту через двір,
а навкруг – дітей ватага,
малюків веселий вир...

– В нього – ет! – не ті манери, –
бурмотять пенсіонери. –
Хоче бути повсякчас
наймолодшим серед нас!

* * *

Висоту бере піхота –
в контрнаступ йдуть війська.
Наче жабку із болота,
хтось вже тягне «язика».

Навіть дівчинці не спиться, –
медсестра тепер вона...
Це військова гра «Зірниця», –
майже справдішня війна.

Дядя Стьопа – ген на згірку:
стежить у бінокль він
зацікавлено і зірко
за маневрами сторін.

Підбіга Сашко Кислиця,
нині – взводний командир:
– Дядю Стьопо! Хоч пригніться!
Ви ж такий орієнтир!

Дядя Стьопа усміхнувся –
та послухався, пригнувся,
бо колишній старшина
бачить: тут – сливе війна!..

Оточили дядю Стьопу,
в штаб ведуть його під сміх:
– Зізнавайтесь, дядю Стьопо,
ви «боліли» – за яких?

– Я не буду повіда́ти,
маю про усе мовчати.
У полоні я чомусь,
й ні слівцем не прохоплюсь!

* * *

Шостий клас – правофланговий:
збір загону терміновий!
У тривозі колектив, –
дядя Стьопа захворів!

Дядя Стьопа застудився
і у ліжку опинився.
Друзів гомінкі гурти
стали в чергу, щоб зайти.

Хто – несе якийсь дарунок,
віршик свій або малюнок,
хто – за чайник взявсь умить:
– Дядю Стьопо! Цю малину –
їжте замість аспірину!
– Дядю Стьопо, не хандріть!..

Дуже вдячна за старання
і зворушена сповна́,
всіх вітає тьотя Маня,
дядістьопина жона.

Через кілька днів потому
вийшов дядя Стьопа з дому,
а назустріч – вір не вір –
син Єгор біжить у двір.

– Поздоров: дочка у мене! –
і такий щасливий вид...
Стьопі час зійти зі сцени:
став бо він із дяді – дід.

* * *

Ветеран Степан Степанов,
як за ним усі не стеж,
хоч не дуже і охлянув –
все ж померти має теж...

Тільки – дивовижні справи:
день за днем, за роком рік –
а живе Степанов бравий,
він – живий, як здавна звик!

Ті, хто у роки дитячі
був його зустріти рад,
нині радо й нетерпляче
з ним знайомлять онучат.

Дядя Стьопа з ними дружить,
дітлахам незмінно служить,
зі своєї висоти
ладен їм допомогти.

Читачів і досі має,
і на око будь-котре –
дядя Стьопа не вмирає
і нізащо не помре!

(2021)

Із Юхима Чеповецького

Яко́сь великий грізний шах
зайшов у тронний зал
й, навівши на придворних жах,
промовив на загал:

– Ми, мудрий шах Махмуд-заде,
між усіма людьми
іще не бачили ніде
мудрішого, ніж ми.

Так о́т що: хто розважить нас,
при тім, що ми – в хандрі,
той буде прийнятий нараз
як блазень при дворі.

– О шаху! Світ увесь притих, –
сказав слуга Ахмед, –
бо з квіту мудрощів людських
зібрав ти ліпший мед!

І все ж – я прожену умить
твою печаль-туску,
лише вгадай: а що́ лежить
у мене у мішку?

Якщо вгадати зможеш ти,
що груші там лежать,
тобі дерзну я піднести
із них – найкращих п’ять.

У нас і не знайти таких,
зросли далеко десь...
А відгадаєш, скільки їх –
віддам десяток весь.

Наморщив мудрий шах чоло,
у простір втупив зір,
й нарешті мовив: – Їх число
обчислить мій візир.

Але – негайно хай Ахмед
дасть відповідь таку:
що за потаєний предмет
у нього у мішку?

(2023)

Із Данила Хармса

Шукала бабуся комашок в кущах
і спритно ловила комашок сачком.
Та міцно тримала бабуся в руках
пігулки, і ключик, і кий із крючком.

Вовтузилась якось бабуся в кущах –
і скрикнула раптом, в розпуці цілком:
– Згубились! Пропали! Та де ж вони? Жах!
Пігулки, і ключик, і кий із крючком!

Не може бабуся і з місця зійти,
кричить: «Поможіть!» – і махає сачком...
Скоріш поможіть тій бабусі знайти
пігулки, і ключик, і кий із крючком!

(2023)

Із Данила Хармса

Річкою пливе суденце,
стругане з усіх боків.
Повсідалися на денці
п’ять хоробрих моряків.

Білозубі в них усмі́шки,
довгі вуса та хвости,
їх лякають – тільки кішки,
тільки кішки та коти!

(2023)

Із Данила Хармса

Тягну́в я са́нки крізь узлісся,
стояли со́сни по боках;
і враз – по річці хтось пронісся
на начебто стальних крючках.

Я витягнув на берег санки,
а той – бігцем пустивсь у ліс,
до ніг пристосував дві планки,
скакнув на місці – та ізслиз.

І я присів собі на санки
й гадав, узявшись за боки́:
«Які незрозумілі планки
та дивовижні ті крючки!»

(2023)

Із Данила Хармса

Сидить бульдог над кісткою,
припнутий до стовпа;
й до нього, голосистого,
враз таксик підступа́.

«Пова́жаний бульдожику! –
Незваний каже гість. –
Пустіть мене, бульдожику,
оцю догризти кість».

Ричить бульдог на таксика:
«Нічого не віддам!»
Й кругом ганяє таксика,
несамовитий сам.

Біжать вони навкруг стовпа,
не стишать хід й на мить;
дзвенить ланцюг навкруг стовпа,
навкруг стовпа дзвенить...

Тепер бульдогу кісточку
не взяти вже нія́к,
а таксик, взявши кісточку,
рече бульдогу так:

«Біжу я на побачення.
За кісточку – мерсі.
Як пізно... До побачення!
Сидіть на ланцюзі!»

(2023)
яяяяяяяяяяяяяяяя

Із Данила Хармса

З домівки вийшов індивід –
людина, як така –
і у похід,
і у похід
пустився пішака.

Він йшов, забувши про спочи́в, –
не час ловити ґав!
І він не спав,
не пив, не їв,
не їв, не пив, не спав.

І от він я́кось по нужді
зайшов у темний ліс,
і відтоді́,
і відтоді,
і відтоді – як зслиз.

Отож, якщо його уздриш
ти десь колись-то там,
тоді хутчіш,
чимнайраніш,
скоріш дай знати нам!

(2023)

Із Данила Хармса

Ви знаєте? Ви знаєте?
Ви знаєте? Ви знаєте?
Ну, звичайно, знаєте!
Певна річ, що знаєте!
Безсумнівно, безперечно,
безумовно, знаєте!

    Ні! Ні! Ні! Ні!
    Ми не знаємо нічого,
    ми не бачили нічого,
    не дізналися, не чули
    і не знаємо нічого!

А ви знаєте, що У?
А ви знаєте, що БАТЬ?
А ви знаєте, що КА?
Що у батька у мого
рівно сорок дитинчат?
Різних, рідних і не дуже –
і не двадцять, і не тридцять –
рівно сорок дитинчат!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, там, двадцять, чи, там, тридцять –
    якось лізе у горщок;
    а от сорок, рівно сорок –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що СО?
А ви знаєте, що БА?
А ви знаєте, що КИ?
Що собаки – ніби, лайки –
спорядились та летять?
Спорядилися у космос –
Не як пта́хи, не як мухи –
а ракетами летять!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, як пта́хи, ну, як мухи –
    якось лізе у горщок;
    а ракетами у космос –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що НА?
А ви знаєте, що НЕ?
А ви знаєте, що БІ?
Що на небі замість сонця
буде спечений млинець?
Не пательня, не тарілка,
не оладок, не мандрика –
а такий собі млинець!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, пательня, ну, тарілка –
    якось лізе у горщок;
    та масний млинець на небі –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що ПІД?
А ви знаєте, що МО?
А ви знаєте, що РЕМ?
Що під морем-океаном
вартовий стоїть з наганом?
Не з граблями, не з мітлою,
а з наганом вартовий!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    Ну, з граблями, ну, з мітлою –
    це ще лізе у горщок;
    а з наганом з барабаном –
    це вже просто казна-що!

А ви знаєте, що ДО?
А ви знаєте, що НО?
А ви знаєте, що СА?
Що до носа ні руками,
ні ногами не сягнеш,
ні руками, ні ногами
не доїдеш, не доскочиш,
не досягнеш, не сягнеш!

    Ну! Ну! Ну! Ну!
    Стій! Стій! Стій! Стій!
    «Не доїдеш, не доскочиш» –
    може, й лізе у горщок;
    а вхопитися руками –
    не завадить нам ніщо!

(2023)

Із Данила Хармса

Бігав Петрик по дорозі,
по дорозі, по панелі,
бігав Петрик по панелі
та гарикав: «Га-ра-рар!
Я тепер уже не Петрик,
розійдіться, розійдіться!
Я тепер уже не Петрик,
я тепер автомобіль».

Навздогінці бігав Павлик
по дорозі, по панелі,
бігав Павлик по панелі
із гудінням: «Ду-ду-ду!
Я тепер уже не Павлик,
стороніться! стороніться!
Я тепер уже не Павлик,
я поштовий пароплав».

А за ними бігав Дмитрик
по дорозі, по панелі,
бігав Дмитрик по панелі
із дзижчанням: «Жу-жу-жу!
Я тепер уже не Дмитрик,
бережіться! бережіться!
Я тепер уже не Дмитрик,
я літак-аероплан».

Йшла корова по дорозі,
по дорозі, по панелі,
йшла корова по дорозі
і ревіла: «Му-му-му!»
Неудавана корова,
у якої – справжні роги,
йшла назустріч по дорозі,
всю дорогу зайняла.

«Ей, невдавана корово,
не ходи сюди, корово,
по дорозі, по панелі,
не займай собою шлях!»
«Бережіться!» – крикнув Дмитрик.
«Стороніться!» – крикнув Павлик.
«Розійдіться!» – крикнув Петрик –
і корова відійшла.

Ось домчали, донеслися
до колоди край воріт
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан,
чи авто з аеропланом
та поштовий пароплав.

Петрик плюхнув на колоду,
Павлик плюхнув на колоду,
Дмитрик плюхнув на колоду,
на колоду край воріт.
«Я приїхав!» – крикнув Петрик,
«Став на якір!» – крикнув Павлик,
«Приземлився!» – крикнув Дмитрик, –
повсідали на спочи́в.

Посиділи, відпочили
на колоді край воріт
пароплав з аеропланом
та швидкий автомобіль,
пароплав з автомобілем
та літак-аероплан.
«Їдем далі!» – крикнув Петрик,
«Попливі́мо!» – крикнув Павлик,
«Полеті́мо!» – крикнув Дмитрик,
і відправились ізнов.

І поїхали, помчали
по дорозі, по панелі,
і стрибали, і скакали,
і кричали: «Жу-жу-жу!»
І стрибали, і скакали
по дорозі, по панелі,
тільки п’ятами мигтіли
та кричали: «Ду-ду-ду!»
Тільки п’ятами мигтіли
по дорозі, по панелі,
всіх шапками закидали
та кричали: «Га-ра-рар!»

ВСЕ.

(2023)

Із Данила Хармса

Іван Сокире́нко полює на звіра,
а пудель при ньому – шукає пташок.
Та пудель у річці втонув, як сокира,
в болото Іван проваливсь, як мішок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
а пудель при ньому – тягає мішок.
Він потім у річці втонув, як сокира,
а Ваня заслухавсь болотних пташок.

Іван Сокиренко полює на звіра,
полює на пуделя зграя пташок.
Болото Іван переплив, як сокира,
а пудель сховався мерщій у мішок.

(2023)

Із Данила Хармса

Гнат Петрович Самовар
був пузатий самовар,
тривідерний самовар.

В ньому вурдився окріп,
пихкав парою окріп,
роздратований окріп;

лився з пуза через кран,
через дірочку та кран,
прямо в чашку через кран.

Вранці-рано хтось прийшов,
в самоварів кут прийшов, –
дядько Федір це прийшов.

Дядько Федір бурмотить:
«Зараз вип’ю, – бурмотить, –
чашку чаю», – бурмотить.

В самоварів кут прийшла,
тітка Клавдія прийшла,
з філіжанкою прийшла.

Тітка Клава бурмотить:
«Я, звичайно, – бурмотить, –
вип’ю та́кож», – бурмотить.

Ось дідусь пришкандибав,
геть старий пришкандибав,
в капцях він пришкандибав.

Позіхнув і бурмотить:
«Варт попити, – бурмотить,
трішки чаю», – бурмотить.

Ось бабусечка прийшла,
отака стара прийшла,
з костуром вона прийшла.

І тихенько бурмотить:
«Звісно, вип’ю, – бурмотить,
звісно, чаю», – бурмотить.

Раптом дівчинка прибігла,
в самоварів кут прибігла, –
це онучечка прибігла.

«Наливайте! – промовля, –
чай для мене, – промовля, –
із варенням!» – промовля.

Тут собачечка прибігла,
разом з кицькою прибігла,
в самоварів кут прибігла,

щоб дали́ їм з молочком,
кожній блюдце з молочком,
блюдце з теплим молочком.

Врешті і Стецько прийшов,
всіх пізніше він прийшов,
неумитий він прийшов.

«Подавайте! – промовля,
швидше чаю, – промовля, –
та побільше!» – промовля.

Нахиляли, нахиляли,
нахиляли самовар –
та із нього добували
тільки пару й жар.

Самовар, диви, схилився,
як на суднах трап, –
а окріп і не з’явився,
тільки – кап, кап, кап...

Самовар Ігнат Петрович!
На столі Ігнат Петрович!
Золотий Ігнат Петрович!

Кип’яточку не дає,
запізнілим не дає,
лежебокам не дає.

(2023)
оооооооооооооооооооо оооооооооооооооооооо

Із Миколи Гоголя

Се образ вельми нечестивий,
Примара для ченців усіх,
Іно́к надміру сперечливий,
Розстрига, що укоїв гріх.
І за оце своє розтління
Дістав звання він десь-колись...
Овва, чита́чу, май терпіння!
На перші літери в рядочках подивись.

(2023)

Із Миколи Гоголя

Італія – казкова сторона!
Давно по ній душа моя сумує.
Вона вся рай, утішна й чарівна,
у ній кохання круглий рік веснує;
прикотить хвиля, й лагідно вона
чудесний берег пестить та цілує;
там небеса виповнює блакить,
горить лимон і повів пахкотить.

І вся країна повна просвітління;
на всьому відблиск давності лежить;
й мандрі́вник – до великого творіння
сюди від снігу півночі біжить,
в його душі – натхненне пломеніння,
й сльоза невільна на очах дрижить;
і він, увесь пори́нулий у мрії,
подій минулих шепіт розуміє.

Земля любові, просторінь кохання!
Едем помі́ж безодень та пустель!
Той сад, де мають силу сподівання,
де ще живуть Торкватто й Рафаель!
Чи врешті дочекаюся вітання
твоїх гаїв, путівців та осель?..
Мене твій подих зве і обіймає,
підхоплює і в небеса здіймає!

(2023)

Із Миколи Гоголя

До тебе, Пресвятая Мати,
дерзаю голос піднести,
не в змозі сліз палких уйняти:
мене в скорботі – прихисти!

Прийми горьовані моління,
врятуй мій дух від зла-біди,
настав мене на шлях спасіння,
смирення до душі вклади!

Мені своїй не треба волі,
на все для Бога я готов;
у прикрій та сутужній долі –
одна ти будь мені покров.

Ти всіх нещасних – схов несхитний,
за всіх молитвениця нас!
О, захисти, коли страхітний
почую судний Божий глас,

коли кінець часів настане,
труба померлих воскресить,
і книга совісті – старанно
гріхи мої оголосить...

Тебе, всіх відданих твердиню,
молю, прохаю про одне:
врятовуй дух мій від загину,
зоглянься, пожалій мене!

(2023)