Потоки рік років розбитих,
забутих, згублених, земних
я зупиню, щоб далі жити
для нових, світлих і своїх.

Морени слів з життя узбіччя
засаджу садом я віршів,
і хай зростає він сторіччя
та буде кращим із садів.

А льодовик твого мовчання
я зупиню теплом надій,
допоки капелька остання
не зживить грунт замерзлих мрій.

15.01.10

Є у доні Ірочки
чашечки й тарілочки —
файні, мацюпуські.
Їх купає дочечка,
мокра вже й сорочечка,
каже: «Всі цистюські».

(2010)

1.
Така незаймана зима –
Ні сліду „до” ні сліду „після”.
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.

Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,

Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...

2.
Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.

Не усвідомила іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.

Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.

Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.

3.
Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено – стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.

Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватися кращим,
Та ти із такого ж тіста.

Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність із міха.

4.
Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.

В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.

Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.

А вітер під жовту сукню
Грайливо подме – повіє.
Моя непідкупна осінь –
Вагітна сільська повія.

Зігріє, заграє, загорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.

Я іду у парку золотому
І прощально листя шелестить…
__________________Поезія на заданий рядок

…Я іду у парку золотому
І прощально листя шелестить.
Жовті клени назбирали втоми,
Заболить вона і облетить.
І просіють золоті стежини
сонячні осінні промінці…
Та навіщо десь шукати винних..?
Поки нам ще осінь у руці...!

тонкі тайнописи вітру
на вицвілому асфальті
сховайте мене від світу
розквітлу мене сховайте

бо плакати не годиться
хоч дірка у грудях зліва
відвертої таємниці
що наскрізь мене прошила

Весна –
Как юная девица:
От зимнего проснувшись сна,
Она
Лениво шевелится;
Трепещут влажные ресницы
И чудный,
Дивный аромат,
От мягких кос
До нежных пят,
Призывно тело излучает,
Смущаясь и
Любви
Желая.
(04.03.98 - 25.02.10)г.

Сніг товчеться у вікна
І просить для себе світу.
Надто тісно йому у безрам’ї самотніх шиб.
Душі хочеться змерзнути,
Щоби когось
Зігріти,
Коли холодом бою
Цей час так себе прошив.
Виростають ліси
Біло-інейним сном голгофи
Для розп'ятих пілатів
В епоху нечистих рук.
І питає історія тихо
Її:
Кого ти
Посилаєш відверто
На цю невідверту гру?
Сніг товчеться камінням,
Лягає у фатум слова.
І конає красиво
Під важкістю теплих ніг.
Крок за кроком –
І все...
І крутитись земля готова
Навіть в інший вже бік
По орбіті своїй сумній.
Тільки б душам, на жаль...
Тільки б мерзнути і мовчати.
Виродніє цей світ
Від безвидної суєти.
Виростають з-під снігу
Нові і нові пілати,
Що месіям своїм,
Мов на себе,
Кують хрести.

Згасає
вщент розбитий сателіт
і десь край Сонця догоряє осінь,
а мій пробитий
метеором пліт
гравітаційна
течія уносить
до рифів
незалюднених світів,
де піниться
геть скрижанілий
водень
і б‘ється об бурульки стрімчаків
несамовите
сяєво безодень,
наївно відцентроване плотом
навколо мене.
Та, розгледівши це, пише
навпомацки
осліплий астроном:
«За ним – лиш космос!..
І нічого більше».
Й тривалий час
розгадує секрет,
що в цій робінзонаді
винне нині –
горизонтальне
мислення планет
чи вертикальні почуття людини?
А пліт пливе
у сріблі сивих скронь,
комет і айсбергів,
але здається
істотам
з обморожених підсонь,
що холод є
сповільнений вогонь
з недоторканного запасу
мого серця.

Мить без Тебе – втрачена,
День без Тебе – згублений.
Ти – любов небачена,
Ти – мій сон улюблений.

Ніч без Тебе прірвою
Є мені глибокою.
Шлях до Тебе міряю
Вічністю неспокою.

Як душі дозволити
Каменем зробитися,
Серце поневолити,
Горю покоритися?

Ще не все в нас втрачено:
Долю перемінимо
І любов небачену
Ще колись зустрінемо!

Сонце зойкнуло та й розплескало
по безодні бурштин і багрянець
і, себе відірвавши від зірки,
закривався протуберанець.

У пекучому болю безодня
до глибин, до людей оживала,
захлиналась розжареним світлом
і чийсь розум до серця зсувала.

На Землі же полярного сяйва
виникала в пітьмі ікебана:
так в морях виникають атоли
як проекція дна океану.

А під сяйвом дружина пілота
все чекала його край віконця...
Командиром той був зорельоту,
що не зміг розминутися з Сонцем.

У світах самоти ми, мабуть, не одні –
Раптом хтось добре слово промовить мені,
Хтось пришле гарну звістку з далеких світів
І розвіє мій смуток, що в серце забрів.

Хтось молитву промовить за душу мою,
Щоби дух мій зміцнився в нелегкім бою,
А як ворог на мене піде із мечем –
В мить останню хтось завжди підставить плече...

Хоч тернисті дороги ведуть крізь життя –
Свою душу лиш вірою зцілюю я,
А ще - Друга словами, що сум прожене
І життя моє світлом осяє земне!

Як гірко пересвідчитись раптово,
Що ти свою значимість помилково
Сам приписав собі - її нема!..
А за дверима старості зима.

Ти жив з великими, а був безликим.
Ти тільки сам вважав себе великим.
Так, мабуть, блазень, увійшовши в роль,
Повірить згодом: він і сам - король.

Ти іменитих друзів добру славу
Поширював на себе не по праву,
І від твоїх настирливих повчань
Пашіло духом самозвеличань.

Було колись - ти подавав надії.
Говориш, заважали лиходії.
Але згадай: взяли твої роки
Розваги, лінощі, слизькі жінки.

Що жде тебе? Лише сама могила...
Та, може, десь іще дрімає сила,
І ти, згадавши молоді літа,
Розквітнеш, як агава розквіта?

Вона живе непишно, непомітно.
А потім вибухом одним розквітне -
І незабаром гордо помира...
Якщо є соки, починай...
Пора!

Як ми втішалися малі,
Коли в роки давноминулі
Борець заїжджий брав з землі
І рвав угору мідні кулі!

Що той борець вдававсь до гри,
Не помічав ніхто в народі —
Бо на плечах росли бугри,
Неначе гарбузи в городі.

Та згодом взнали: кулі ті
(Ми вдень продерлись за лаштунки)
Були всередині пусті
І навіть дзеленчали лунко…

Поет! Помазано перстом
Тебе в палацах урядових.
Та я продерся в грубий том —
Поза лаштунки рим чудових.

Є слів холодні блискітки
І є метафоричні м’язи;
Є припасовані рядки,
Де фраза тулиться до фрази.

І є ціна твого вінця:
Творіння на сторінці кожній —
Мов кулі клоуна-борця,
Які всередині порожні.

23.X.80, Мордовія

Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив.
Пив і мовчки слухав, що вуста говорять,
Ти на них давно вже спокій свій згубив.

Я ж до тебе стиха, Любий, промовляла:
"Вже тобі від мене не втекти, повір!".
Я це говорила, хоч сама не знала,
Ти - для мене святість і мій шлях до зір...

Цілував ти руки, випивши живицю,
І вуста медові й очі цілував.
Нам співали гори повінчальну пісню,
Водограй, мов батько, щиро промовляв:

Хай не роз"єднає вас розлука й горе,
Хай не розлучають люди вас повік.
Де б ви не зостались - пам"ятайте гори,
Що дали вам щастя і безсмертя сік!

...Біля водоспаду, у високих горах
З рук моїх живицю ти з коханням пив...

нескінченний день нескінченний сніг
і зима не пора а стан
і пливе життя у густому сні
між очікувань та оман

за завісою - кольоровий світ
і не вигаданий живий
та до нього йти сто невдячних літ
аж до оберту голови

із кінця в кінець та по сон-траві
та до тесаного стовпа...
там колись в очах зорецвіт горів
травень юнь у медах купав

Коли зима з небесного склепіння
розтрушує пухнастий білий сніг -
проймає душу радісне тремтіння
в Різдва чеканні... Стелиться до ніг
пухнаста ковдра, срібною імлою
повиті ранки, дні та вечори,
Далекі зорі в небі неозорім
для місяця прядуть сріблясті сни.
Дрімають заколисані вітрами
дерева, вбрані в шапки снігові,
Хрустять сніжинки рипко під ногами,
Мороз малює квіти на вікні...
Коли зима з небесного склепіння
розтрушує пухнастий білий сніг,
Заб'ється серце радісним тремтінням -
Різдво ось-ось вже ступить на поріг.

18.12.09

Не в норі і не в печері,
Вся кругленька й білолиця,
А у лісі, парку, сквері —
Хазяйнує печериця.

Зварить борщику і юшки,
Напече картоплі-сала
І підливки на закуску
Ще додасть, як буде мало.

Виростають в неї дітки,
Як напóказ — всі біляві,
Бо в грибниці знають чітко:
Є — обід, а є — забави.


2010

Відійти хоча б на крок від себе.
Що там видно? Примха і пиха.
Перша – у прихильниках потреба,
друга – результат того гріха.

Відійти і липового майстра
судний день розвидниться до дна:
за душею компліментів тайстра,
в’язка компіляцій пренудна.

І стоїть маестро не на сцені –
покуття сквернить його театр…
Відійди на крок, якщо ти геній.
«Геній – я» – прекрасніша з утрат.

Чого приплентавсь ти сюди,
Набравши повен рот води?
Мабуть, згадав, що слово – зброя,
Новий герою?..

Поп'ємо кави, друже мій, поп'ємо кави,
По філіжанці з гіркотинкою тепла,
Хай недомовок не будЕ між нами,
Лише довіра - тиха і сліпа...
Щоб зимна заметіль торкалась неба,
А нас з тобою гріли почуття.
Посидьмо мовчки, слів пустих не треба,
Попиймо кави... Ох, яка ж гірка.

17.12.09

Ти п'єш моє кохання,
наче воду,
Цілющу воду
з мого джерела
Та тільки в ній
немає прохолоди –
Згорають,
пристрастю розпечені,тіла...
Лиш ти і я,
Лише безмежна ніжність,
Лиш зорепад любові
з твоїх віч …
Спливає час,
Закований у вічність –
Кохання час,
Розтягнений у ніч.

20.10.2009

Думки – анклав,
розлив і вар,
де іній впав
і дзвону згар.
Тут по зубах
мистецтво "прі"–
очей пожар,
палай і зрій.
Ось гострий меч
в руці брудній –
їдь словотеч
з`їдає дні,
ледь спалахне
та опече –
звиває, гне
її, мов чернь.
Латетний нерв,
крикливий смак –
мов тіло тне
для зойку рак.
На усміх звів
волання злі.
Биття – мов дзвін
затихло і
зліталась тля,
мов дітвора.
Мов іній, зляг
і серце крав.
Тремти, холонь,
у склепі мов –
се срібло скронь,
просякла кров.
Нахабний рев,
дурний, той звик.
І вуха вже –
матні смітник.
Тирадний смерч,
бурчання дріб.
Де гне мене
мистецтво "прі"?
Моя земля,
моя се п`ядь,
папір і тля.
Гачкую рать –
пернате Ра.
Блюз-колорит,
а з-під ребра –
пташиний вид.

24 Лютого 2010

Засинає сонце в горах,
Згасає надія,
Оппадає жовте листя
На твоє подвір`я...

Ти не мрій, не думай марно,
Що твоя провина,
Що в житті моєму - інша
З`явилась дівчина...

Не кажи мені, не треба,
Ти ж сама хотіла,
Щоб я йшов шукати іншу.
Тобі "не до діла"...

Не до діла? щож нехай
Нащо ж відправляла?
А тепер коли сама,
Про мене згадала....

24 лютого 2010 р.

Намисто
недописаних мелодій
тобі подарувати
я не встиг.
Ось нитка
не тримається
та й годі -
то плач десь зісковзне,
то щирий сміх...

Цих намистин
у мене небагато -
коралів-слів.
А може – нот...
Чи рим.
Коли я їх збираю –
в мене свято.
А їх нема –
і я стаю нічим.

Я кожну з них
так хочу
відігріти,
відшліфувати десь
нерівну грань,
щоб їх тепло
для нас обох
відкрити
серед зими
проблем і запитань.

Пробач
за ці в долоні
намистинки.
Вони дзвенять –
прислухайся, повір!
Не добавляй
в намисто це
сльозинки -
хай зникнуть краще
в росах серед гір...

А нитка
для намиста –
це надія
прийти,
щоб перемовитись
без слів з тобою,
моя Муза,
моя Мрія,
моїх Поема
зоряних світів...

2010

Мій ніжний хлопче, поміж нами слів
на сім життів, або лише на подих...
Ти сонцем невідомості заплів
мої думки мені самій на подив...

Мій сивий хлопче, не рахую літ –
моя душа раніше посивіла,
ніж ти уперше вимовив: «Привіт»
і крила дарував, і крилам силу...

Мій все ще хлопче, сивий, ніби бог,
з перепусткою вічності у слові...
Ми тільки мить колись були удвох,
а все життя здалося дріб’язковим...
25.02.2010.

Последняя попытка стать счастливым, последняя попытка полюбить. Е.Евтушенко


Последняя нота ударится о тишину,
Последняя нота истает в безмолвия дым.
Последняя нота нырнет с головой в темноту,
Последняя нота к тебе устремленной мольбы.

Последняя нота ожившей в душе красоты,
Зовущей меня в беспредельность несбыточных грез,
Последняя нота той песни, которую ты
В душе моей, нежно любимая, вечно поешь,

Последняя нота погаснет последней звездой,
На небе, где больше мечта в облаках не живет,
Последняя нота вдруг станет навеки чужой
И больше ее никогда и никто не споет.
1997-2010

Я не знал, что давно уже – «Да»!
Я все думал – «наверное», «может быть».
Оказалось, что все ерунда
И пора прекращать уже ныть.

Когда сил не хватает для «Нет!»,
Остаются – «возможно» и «кажется».
Знаю точно: громады планет
От орбит своих не откажутся.

Я не знал, что давно уже – «Да»!
И дурак, больше тысячи лет
Опасался – настигнет беда
И не сможет никто дать ответ.

А ответ был давно уже дан!
Я, узнав его, чуть не ослеп.
Оказалось, всегда было «Да!»,
Нам, крылатым, летящим на свет.

199...-2010

«…Що світ виорює з долоні» Василь Кузан

Нехай роки летять, мов коні,
Чи риссю чи то підтюпцем.
Він світ виорює з долоні,
Як майський мед густим слівцем.

А слово – меч, вогонь солодкий,
То – недругам, а це – жінкам.
У творчий світ сміливі кроки
Він робить всупереч рокам.

Ні! Не співаю йому оду,
Це в'язень всіх чарівних Муз
З ним спілкуватись – насолода.
Митець, людина , батько, муж.

Рясніє поле кузанОве,
Зерно відібране в душі.
Світи виорює він словом,
Переплітає у віршІ.

Як різко в погляд мій вплелась
ця пожовтіла вже калина…
«Чому, – журилась, – віддалась,
Єдиний?

Як дивно у душі бринить
тремтіння звуку від Вівальді…
«Куди поділась срібна нить,
Мій справжній?»

Як довго аромат трива
від рук твоїх – твоїх обіймів…
«Чого ж без тебе я жива,
Мій рідний?»

Як дивно витончивсь мій смак –
стекла з калини крапля крови…
«Яким пекучим чую знак,
Любови?»

Як щемно дотик грів мене
у дзеркалі твоїх ілюзій…
«Коли, – сказала, – все мине?»
…Ми – друзі.

2009

Зазирнувши в порожній, що звично давно, холодильник,
Затримав свій погляд на яблуку, повнім червóні.
Простягнуту ж руку спиняло ледь чутне бажання –
Хай яблучка чари помістяться в Твоїх долонях.

І справді, той плід кількакусний вмістив цілий всесвіт:
В нім чарами стали мої почуття і страждання,
І яблучко миле було не земне вже, небесне,
Бо несло для Тебе маленьке велике кохання…

На таці лежать розмальовані побіч два ябка:
Моє червоненьке, маленьке, чарівне — для Тебе,
А друге — жовтеньке, величне, цілком медовите;
Єдине однісіньке вибрать Тобі було треба!

… Нарешті почув із глибин я удар свого серця…
Навіщо душа повернулась у висохле тіло?
На таці біленькій маленьке моє червоненьке,
Мов докір тендітному, гірко мені шепотіло.

2008

Вона пройшла повз мене тихо­-тихо,
Пронісши ніжний шлейфу аромат.
І тут мене спіткало дивне лихо —
Кохання зазирнуло у мій сад.
Її блакитні очі, часом, сині —
З жагою, повною солодкої печалі,
Зв’язали погляд мій і я загинув —
Душа поринула в ласкаві муки раю.
Твій стан тендітний хочу обійняти,
Вустами злитися в палкому джерелі.
Моє ти серце змусила палати,
Здійснилось все, що бачив я вві сні.
Та дійсне щастя йде повз мене боком –
…Сталь холодить… реальність… автомат…
А десь її лунають тихо кроки…
Кохання залишає любий сад.

1997, Київ

Антоніні Єресько

Бувають ночі загадкові –
минулий час тоді горить,
милішає і вже ми двоє
між вогнищем і зорями. Згори
нас кличуть­манять в позапростір,
де більш не буде тіл і меж,
де в нашім світі зайві гості –
питаєм: «Далі йти?» «–Авжеж,
заглиблюймось і розриваймо
вщент оболонки наших тіл!…»
За вік хтось скаже: «А згадаймо
багаття й ніч». Еммануїл2
на це прохання відгукнеться,
залишить нас поміж зірок…
Все промине, та не минеться
назустріч той наш перший крок.

с. Пляшева
2007

Сніг не здужає тримати твої сліди,
і вони розсипаються,
кожен крок розпадається на мільярди прозорих крупин,
і якби я могла назбирати твоїх слідів,
приворожила би тебе міцно і незворотно...

Ти смієшся,
знаходиш ниточку на моєму светрі,
тягнеш її, - і я по-дурному щаслива:
тягни,
тягни сміливіше, не відпускай!
Розплітай мене, я й так не була живою...
Тільки потім сплети по-новому,
на свій смак і розсуд.

Я не знаю, чи існує така мелодія,
що може цілком передати мої хвилювання
від твого дзвінка...
Я б купила ту музику за будь-яку ціну,
оселила б її в телефоні, -
хай живе і зростає.

Жінки, як золото, дзвінко йдуть тобі в руки,
але більшість - крізь пальці...
І тільки одна
має щастя щоранку випускати тебе
по краплині.

Хто там долями світу відає?
Дай нам вектор єдиний – єдності,
Аби зникло те слово – «нидіє»,
Ти позбав нас від посередності.

Дай угору мету здиратися,
Перемоги над злом жадаючи,
Зуби гострі – в життя вгризатися,
Усіх криз рубікон долаючи.

Щоб за душ своїх нерухомістю
Не ховали би люди погляд,
Відчуваючи підсвідомістю
За країною свій недогляд.

Щоб країна була вкорінена
Міцно в душах свого народу,
Й не страхалася уколінено
Ані Заходу, ані Сходу.

Хай моляться за наш народ чужі,
А ми постіймо тихо на межі.
Навіщо нам якісь там сентименти,
Як в нас такі п р е м у д р і президенти?
24.02.10

Спитай себе – чи ти для України
Душі вогонь готовий дати весь?
Хоч жити легше тим, хто на колінах,
Забувши, що таке сумління й честь,
У кому дух раба живий до нині,
Хто у душі плекає зраду й страх,
Із вуст чиїх чужинська мова лине
І хто майбутнє зводить на кістках…

Спинись на мить, поглянь в душі глибини –
А скільки в тобі світла та добра?
На що готовий ти для України?
Пора переродитися! Пора!

Зарано йти, нам ще потрібно жити,
Нам треба ще до себе дорости!
Цей хрест, крім нас, нікому не знести,
Не вирвати душі і не змінити.

Лише такі – залюблені у світ,
Які вдихають волю повногрудо –
Вмиратимуть, та віритимуть в чудо,
На все в житті шукаючи одвіт.

Над прірвою крутою стоячи,
Як хижа смерть у вічі зазирає –
Недолі виклик завжди ми кидаєм,
Коли весь люд впокорено мовчить…

Нам рано йти!
Душі ще рано йти!...

...А озирнулась - ніби й не жила.
Буяло літо в серці - розквітала,
Цей луг і гай у себе я вбирала
І вітер легко так приборкати могла.
Прийшла пора дітей - нема спокою.
Та ще жила надія молода на те,
Що, ніби з джерела вода,
Заб'є колишня сила, як весною.
Ось тільки лиш куплю дочці квартиру,
Та гроші заплачу за навчання,
Яке синочок з раннього рання
Просиджує за чаркою,
А потім, й сама, дасть Бог,
Для себе поживу...
Усе зробила, вивчила дітей,
Аж зирк у шибку - осінь почепилась
На яблуню стару і заходилась
Стирати з пам'яті сліди стрімких ідей,
Які завжди жили в моєму серці.
Залишила лиш зачіпку малу:
Вже як батьків догляну, поживу
Й сама, дасть Бог, для себе.
Не стало тата. Маму ж хворобливу
Я доглядала, поки листопад
Не оголив вже зовсім рідний сад,
Й осінній дощ не перейшов у сніжну зливу.
А озирнулась - ніби й не жила!
Тоді лиш зрозуміла, що прожила
Таке життя, яке наворожила
Людині кожній Доля - вища сила,
Яка поводарем мені була.
Нехай тепер онуки вітер ловлять
І розквітають, поки молоді.
Хай діти у щоденному труді
Батькам їх сили втрачені відроблять.
Але я хочу, щоб, до фінішу дійшовши,
Вони раптово з болем не відчули,
Що їх роки намарне промайнули,
Бо істину на старті десь забули,
Або ж пожить забули, поспішивши.

16.11.2002р.

Злющі небіжчику кидали: - "Ющ end К°"!
Жалісні: - Віктор Андрійович, Ющенко!
- Вмер, доторкнувшись того - всюдисущого...
- Плач Україно, печалься Хоружівко.

- Плачте сліпі і глухі за покійником!
- Плачте сирі і убогі за мрійником!
- А скористався б ото рукомийником,
Може і став би таки благодійником?!

- Плач Україно, карайся Хоружівко!
Пам’ять уже під майданами. - Ющенко!..
- Вмер і бреде, не впаде, неодспіваний,
В землю батьківську, - свідомо упійманий!..

Гарна сорочечка – вишита вишенька,
Шилося гетьману - вбралоcя лишенько.


24.02.2010

У цієї худої країни
Розпираються животи
Масноруких заблуд — причинна
Морем піниться і хрипить.

Вже не гори — горби старечі
Нагинаються до води.
Ніч, як хустка, вкриває плечі
І озоново холодить.

І хрести доглядає більше,
Ніж розп'ятих і ще живих,
І хрести дістаються іншим —
Хто в прислузі, а не служив.

І за пýстині, і по вітру —
Сім'я вдячний шукає ґрунт.
І покинуту Одигітрію
Утішає сумний Перун.


2010

Против молодости — старость закряхтит.
Против ночи — небо луч проткнет.
Мне мурлыканьем своим сулит
изумрудноглазый мудрый кот:
против ожидания — побег,
против расставания — слеза,
против человека — человек.
Против Бога — ничего нельзя!

2000

Не відчуваю ні скорботи, ні печалі,
а тільки знаю, що моя душа
не чує смерті, бо не має волі
від завжди не останнього вірша.

1995

Поїсти, поспати, курнути "травички",
сходити в кіно на прикольний блокбастер -
це все для сучасного людства вже звичка.
Бажання гарячі, мов жовтий фломастер.
Машини розкішні, кофтинки гламурні,
книжки тільки ті, що читає тусовка,
плітки про фінанси і справи амурні...
У цьому житті ми всього лиш масовка.
Слухняно повторюєм завчені фрази,
майстерно вдаємо кохання і сльози.
Наш розум поволеньки входить у фазу
відсутності мрій і арктичних морозів.
Живемо усі, як на автопілоті.
Ми живимо тіло, забувши про душу.
Тому і стрічаємо ранки в скорботі.
Тому і самотність за серце нас душить...


04. 01. 2010 р.

Оно ж как бывает: живешь и ничем не болеешь,
работаешь честно и любишь жену по субботам.
И вдруг понимаешь, что мир - он намного сильнее,
что даже у Бога бывают похлеще залёты.
И вовсе не надо ответы искать в сновиденьях,
и пить только водку, чтоб утром душа не болела.
Ведь даже у асов порою бывают паденья.
А мы ведь не профи. Мы так, потусить, между делом...


12. 01. 2010 р.

Мои сны отказались быть тупо-гламурными,
и ловить мотыльков на приманку из звездочек.
Я устала общаться с подружками глупыми,
мне бы кофе в постель и варенья из розочек.
Я устала любить безупречного, нужного,
в дорогущем костюме от Дома Юдашкина.
Мои сны утонули в песках пляжа южного,
проросли в заполярье цветами бумажными.
Я устала по раутам светским расхаживать,
каждый раз одевая фальшивые прелести.
Мои сны о тебе стали самыми важными -
их хранить бы в архиве с особой секретностью...


13. 01. 2010 р.

Тебе чекала все життя.
Зачахла, всохла і зів’яла…
І на порозі небуття
В реанімацію попала.

Черговий лікар позіхнув,
Налапав пульс, послухав серце
І на сестринський пост гукнув:
«Оця до восьмої загнеться!»

Штативи крапельниць… Дроти,
Прозорі трубки, монітори…
А на сусіднім ліжку… ТИ!!!
Такий же безнадійно хворий

О пів на восьму?! Все, кранти,
Лишилось жити півгодини!
Зриваймо трубки і дроти,
Бери мене, о мій єдиний!

Зіллються душі не тепер -
Спочатку з тілом поєднайся…
То байдуже, що ти вже вмер -
Кохай мене, не зупиняйся!

«Оце так смерть! Собі б таку…» -
У морзі вражено шептали.
…А несолодку і слизьку
З нас санітари позмивали.

24.02.2010 р.

В личаках, німа, пошрамована
Коронована в долю раба
Неповінчана, непідкорена
Неосяжна воля моя!
В свято хрещена,
В зговір продана
Павутина віків - пітьма
Замордованих та незломлених
Голос свічкою ожива.
Муки горами у западини
Із струмків у море стіка
Небом пройдено шлях гаптований
Виклик вічності - слів життя.
Пам'ять шириться, сіє острахи
Б'є свідомістю у серця
Вічна нація славі молиться
Повертає своє ім'я.
Руки матері, берігів вода
Заповіли тримати меча
Духозцілення напророчене
Вірним сину будь, весь, до тла !

Коли це минеться? Все вітер, все протяг...
Юлія Бережко-Камінська
Це не минеться. Не мине
Ні вітер цей, ні протяг, ні
Ця ніч і цифри на стіні
Пускатимуть по колу стрілку…

Так стрімко вилетить в пітьму
Ліхтарик світлом незбагненним
І жовтим колом переверне
Й просвітить все: твій сон, тебе…

Тривог потік протік крізь тебе
І поколов чоло вінками
Вичавлюючи вічне «ні».

Німий актор – посланець неба
Приколе пристрасті зірками
І тінь розіпне на стіні.

Не сполохай весну. Ще таку недосвідчено-юну,
Тільки-тільки від сну, іще пóстіль тепліє в гаях,
Іще шкіра гірчить перепрілим листом і буркýном,
Ще студена блакить сизе небо до ніг застеля.

Ніжний вітер-баюн не торкав ще не чесані коси,
Між долин, як в раю, не розтали цнотливі сніги.
Тільки-тільки у сік наливаються груди і лози,
І в дівочій красі умивають лице береги.

Не сполохай весну, зачекай, хай одягне монисто,
На крапіль голосну, на нестримні дзвінкі ручаї,
А коли зацвіте, з-під снігів, первозданно і чисто,
У тепло золоте, у любов загорни плечі їй.

Посідали на пеньку
Молоді й старенькі
Після жвавого танку
Втомлені опеньки.

Тишком-нишком гомонять
Про погоду в лісі,
Про лякливих зайченят
І рудого лиса.

Ти навшпиньки підійди -
І почуєш скоро,
Що підпенькові гриби
Про людей говорять.


2010