Досить приємний настрій
легкий аромат "Ніна Річчі"
на обличчі твоїм обережно
малює усмішку Да Вінчі

Поміж кілька мінорних акордів
пахне кава кориця і димом
досить приємний настрій
після закінчення зливи...

У Миколи іменини.
Гості вже у хаті,
На столі горілка з хріном
І чарки пузаті.

А Миколу не впізнати -
Квітне як калина,
Теща обіцяла дати
Гроші на машину.

І цілує її в лоба,
І цілує в губи,
Обнімає, пригортає,
Каже "Теща! Люба!".

Накладає у тарілку
Тещину з горою
Огірки, картоплю, шинку,
Пряники з ікрою.

Тато зиркає на сина,
Сварить поза очі,
Треба ж, батькові чарчину
Вже налить не хоче.

Гості губи обмочили,
Ізакуска в шлунку,
І по другій вже налили -
Черга подарунків.

Зятю теща оддає
Свої раритети -
Нові грабі і сапу,
І й велосипеда.

Буде їздити на дачу
І город копати,
Бо картопля й помідори
Гинуть без лопати.

Щойно випав перший сніг,
Пан Мишинський спати ліг.
Добре ковдру підгорнув,
Носа у подушку ткнув
Із надією, що в сні
Множаться скарби самі.
Спершу так воно й було,
Щастя в лапи попливло:
Сир, картопля і буряк –
Не натішитись ніяк.
Ну а потім, мов чаклун
Десь наніс поганих дум,
Сон кошмаром обернувсь,
Аж здригнувся в пана вус:
В борошні ґаздує міль,
Вкрила сир зелена цвіль,
Найсмачніший сала шмат
Кіт украв, поганський брат,
Кріт у панову нору
Прокопав вузьку діру
І потиху (совість мав!)
Всю картопельку забрав.
Ну а моркву й бурячок
Згриз мале-е-енький слимачок.
Пан прокинувся блідий:
–Боже, грім мене побий!
Щоб іще я ті скарби
Так леліяв от біди,
А вона тоді прийшла
І поїла все сама.
Ні! Не буде цьому ладу!
Як закличу всю громаду –
Розгощу усім на втіху,
Хай мене минає лихо.
Так і друзів заведу,
А тому – не пропаду!

2009

1

В моїх очах – чар хутірських жінок,
Тих, що очіпком прикривали коси.
Я вмію обмолочувать зерно,
На паляницю класти дрібку солі,
Я вмію дитинча своє люлять
І прагненням величного яритись,
Я вмію мужа в далеч проводжать
І ластівкою
линуть
в громовицю,
Я вмію жати – місяця серпом -
І в сніп в'язати жовто-сині мари...

В перстах нуртує досвід всіх жінок,
Кривава заметь…


2

В моїх зіницях – туга матерів.
Хоч почуття у зрілості причаєні,
Моя жура пала, як горицвіт,
Як від бабусі успадковані коралі.

Журу переливаю у псалом.
Він пишеться найліпше у мокречу.
Молюсь,
творю
на рубежі епох.
Майбутнє сина оповите мревом...

Невже юнак знеславить батьків рід,
Якщо ростиме осторонь анексій?
Я - за супокій нив, лісів, морів!
Я жоден бій не наречу "священним".

В моїх зіницях – туга матерів.
Вона сльозою
струменить
на губи,
Які проказують: поміж степів, ярів
Плекаю сина для Життя, а не для згуби.



2006

Прокинулись на кухні таргани
І сонце заховалось за будинки.
І ти мене, кохана, не жени -
Я розплачуся банкою сардинки.

Я макарони грію на плиті,
На сковорідку яйця вже розбито.
Мені ще не траплялось у житті
Так ненавидіти й любити.

Казьонну і потрощену меблю,
Як хочеш, ми застелимо матрасом.
І я тебе усе одно люблю,
Хоч ти мене й назвала під......м.

між нами спалено мости
ти зрозумій
мене прости
не можу більше жити так
немов зупинений вітряк
немов авто на віражі
спинивши враз в крутім ражі
немов листок що враз завис
в повітрі і не пада вниз
і не злітає з вітром вверх
листок пожовк і вже пошерх
він впасти мусить до землі
так впасти мушу я
в гіллі
і слів твоїх й твоїх пісень
листок мій загубився вдень
а зараз ніч
то ж я іду
куди не знаю
та бреду
немов в бреду
іду
іду
куди іду
від тебе йду
до себе йду
до тебе йду
по спаленім моїм мосту
в пітьму іду
у ніч іду
не скоро день
я все бреду
в бреду
іду
прийду
куди
не знаю
далі йду
по спаленім моїм мосту

2007

вона стоїть над урвищем сама
її вуста дрижать від болю й гніву
в її душі тепер суцільна тьма
а було ж світло так від сонця зливи
в її душі два ангели щосили
боролися за право панувати
та враз стомився ангел білий
й на хвилю сів відпочивати
а чорний ангел миттю душу взяв
в полон на все її життя подальше
єдину думку в голову заклав
навіщо жити тут там буде краще
нема там болю й зради теж нема
і заздрості нема
нема погорди
там спокій там побуду я сама
от тільки де
от тільки доки
доки
що вічність там як тут усе життя
принижена зневажена сумна
покинута самотня
забуття
так вирішила вже собі вона
стоїть сама та кроку не ступа
востаннє думає про підлість й зраду
нема нікого руку хто подасть
душі подасть надію і розраду
вона пішла з життя мов той непотріб
лиш два сліди в піску зостались мокрім
нога над урвищем мигнула і пропала
і ночі тишу крик прорвав єдиний
душа увись метнулась й вниз помчала
де білий ангел
де ви херувими
__________________

не лякайтесь
це не людина
це лиш мрія моя єдина
я недавно її поховала
а душа її квіткою стала
бо троянди що вічно цвітуть
з душ померлих мрій лиш ростуть

2007

Людина – творіння Боже,
Людина...
Куди вона
Світами лине ?
По часі гине,
Допивши кварту жури до дна…

Хвилина – крупинка Часу,
Хвилина...
Як може в ній
Творитись дія,
Цвісти надія,
Додавши блиску стезі земній.

Полум’я – властивість серця,
Полум’я...
Ним нині знов
Літа напились,
Життям пролились
У невгасиму, святу Любов.

Людина – творіння Боже,
Людина...
Вона як мить
У круговерті
Життя і смерті.
Та сутність вічна у ній горить...

Дві щасливі закохані тіні
навколо вогню жертовного
танцювали танець кохання.

Ці тіні – це наші тіні.
Це ми, наче Сонця діти,
мали танець цей танцювати,
і, вогнем священним зігріті,
тандем непорушний складати.
Та цей танець ми пропустили.
Я чекала, що ти підійдеш і запросиш.
Ти вважав, що цей танець – білий.
Стоїмо осторонь, розчаровані й тихі, мов миші.
Наші тіні від нас мудріші.
Вони швидко від нас відділились,
і у танок жагучий пустились,
показавши нам, як треба жити,
миттю кожною дорожити
на конечному балу життя.
Під чаруючі звуки гітари
танцювали тіні, сміялись,
і у щасті п’янкому купались,
кожну мить беручи в майбуття
на чудовому святі життя.

Бал скінчився. А ми й не почали.
Танець свій в душних хатах проспали.
Ми ж розумні, не тіні прості.
Мудру заповідь зігнорували:
Хто байдуже сидить в самоті,
щастя тих обійде у житті.

В ніч містичну Івана Купала
одиноко вогонь догоряв.
Тіні тихо на землю упали.
Їх ніхто із собою не брав.
Жоден з нас їх, на жаль, не чекав.
Другий раз нас уже не запросять
на долину, де зоряні роси
і де тіні кохання танцюють.
Шанс лиш тим, хто чекає, дарують.

07.07.2007 00:07

Чом не жалію ніг –
Міряю стежку кроками?
Я тут чатую сніг.
Грудня годинник цокає.
Я до жаданих свят
Виміряю околицю.
Вулиці сірий ряд
Снігом врочистим твориться.
І я милуюсь цим
Рипом, що крок од кроку.
Рідко йде свято зим
В будень нового року.

клубочком у горлі
несказане слово
ладунок тротилу
у власному тілі
блукаюча куля
у пошуках цілі
сльозливої солі
кусок скам’янілий

ковтати клубочок
згорнути неспокій
осіннього сумніву
викласти гори
палити і димом
пускати у вирій
багряного болю
хмаринки прозорі

(переклад)

Вже не любові я прошу.
Вона у потайному місці.
Повір, твоїй палкій невісті
Листів ревнивих не пишу.
Та мудрий мій совіт прийми:
Дай їй читати мої твори,
Дай їй у схов прижовклі фото,–
Одвік люб’язні женихи!
Дурепі кинь пук ніжних слів
І усвідомлення тріумфу.
Що їй розмови про посутнє
І пам’ять перших ніжних днів?

Коли ж копієчки утіх
Розтратиш з подругою, милий,
Коли пересит у душі
Відніме золотаві крила,
В мою величну білу ніч
Не стукай, я тебе не знаю.

Та й чим допоможу тобі,
Коли повернешся із раю?


2007



-------------------------------------

Анна Ахматова


Я не любви твоей прошу.
Она теперь в надежном месте.
Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты,—
Ведь так любезны женихи!
А этим дурочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней...
Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой
И для пресыщенной души
Все станет сразу так постыло —
В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.

Дали завдання в школі нам:
Іменники знайти.
До слів, що є в підручнику,
Враз добереш їх ти.

Червонобоке – яблуко,
А довговухий – кріль!
Червоногруді... Хто ж би це?
Дід каже: “Снігурі!”

І дивиться здивовано
На дідуся Максим:
– Таких тварин не знаю я...
– А ось я розповім.

Не так давно, онученьку,
Прегарні птахи ці
Щороку гостювали в нас,
Як теплі промінці.

Узимку білий сніг лежить
Чи хуртовина дме –
Снігур червоно пломенить,
Мов сонечко ясне.

Немовби яблук на снігу
Розкидає зима –
То веселяться снігурі!
А зараз їх нема...

– Чому ж нема, дідусю, де
Поділися вони?
Чи відлетіли в теплий край
На пошуки весни?

Чи, може, повернутись їм
Завадили вітри?..
Я хочу бачить снігурів!!
– Ось рік уже котрий

Не повертаються птахи,
Що радість всім несли.
Мабуть, довкілля наше так
“До ручки” довели,

Що снігурам тут більш не жить... –
Дідусь собі пішов,
А внук дивився у вікно
І думав знов і знов:

“О, повертайтесь, снігурі,
Я хочу бачить вас!..
А хто за вами пропаде
У цей похмурий час?

Про кого розповідь сумну
Я внуку поведу?
Чи, може, й проліска ніде
З малим вже не знайду?..”
2005

Міцненькі хлоп’ята й кремезні діди!
Ховайтесь, бо хтось поспішає сюди!
Накрий-но листочком свого капелюха,
Тримай, як зайчисько, на маківці вуха!
Брунатні, вишневі та білі шапки
Зарийте мерщій у колючі голки!
Нехай він проходить, нехай не помітить,
Хай сонце йому просто в очі засвітить!
Ми зовсім не хочем потрапити в борщ!
Хай хмара насуне і випаде дощ,
Нехай він намокне, нехай заблукає,
Хай з лісу мандрує і нас не шукає!
2005

У маленької Світланки
Очі – ніби вишні-шпанки:
Ну й дідусь! Ну й чарівник! –
Дивувати внучку звик.
Щойно повернувся з річки,
Трохи наловив плотвички,
А з мішка – що за дива? –
Щука вигляда жива!
Дід Іван поставив ночви –
В них покласти щуку хоче.
Не виходить – от біда! –
Хвіст назовні вигляда!
Й голова не влазить теж...
Щука ця не знає меж!
Треба ж вирости такій –
Не вміститись в ночвах їй.
А Світланка в них щодня
Бавиться, мов каченя:
Сонечком вода нагріта –
Скільки радості у літа!
Ніжки випрямить дівча –
Кіски лиш з води стирчать.
Тут і плаває, й пірнає...
Стій! А що це означає?
Тягне дідуся за руку:
– Значить, менша я за щуку?!
2005

А колись на хатині бабусиній
Не було черепиці, ні шиферу,
А солома сміялася радісно –
Ніби золото – сонячним вихором!

Як новенька, було, то виблискує;
Постаріє, дощами пронизана, –
Тьмяно-сірою хмаркою дихає,
Горобців відганяючи списами.

А під стріхою – ластівки весело
Метушаться-турбуються дітками,
Пісню, з теплого краю занесену,
Так щебечуть, мов пісня та виткана.

Тчуть-снують – мовби сонечка промені
Хочуть в стріху вплести між соломою.
А вночі, як поснуть вони, стомлені,
Чують діти їх сни. Невагомою

І прозорою ниткою вишиють
Сни рожеві пташата під стріхою,
І під осінь весну знову вимріють –
Як додому повернуться з втіхою.

Стріха в хати лежить – мов на пагоді...
Як онуки почнуть щебетати,
То бабуся всміхається лагідно:
– Ластів’ята мої, ластів’ята!..
2005

Синьо. У лісі так синьо,
Мов перекинувся світ
І впало додолу небо,
Заплутавшись поміж віт.

У лісі пахне весною,
У лісі насправді весна!
Вона простелила тут небо,
пташками дзвенить вона.

Холодно ще і голо
Серед пустих верховіть,
А десь під розстеленим небом
Листя торішнє спить.

Стрілка зелена гостра,
Пронизливо-синій квіт –
Як добре для проліска вийшло,
Що перекинувся світ.

Ну як би йому жилося
Там, серед хмар, угорі,
Якби ми прийшли до лісу
О ранній весняній порі

І не знайшли першоквітки
На голій і сірій землі?..
Ну, хто б подумав, що небо –
То проліски сині малі?
2005

В бабусинім саду достигли сливи
і літо бабине заплуталось в траві.
Куди, лелеки, ви куди, куди ви?..
Над Пслом туман і тіні, мов живі.

Вгрузає в землю найрідніша хата,
де перша внучка народилась – я.
Із лісу вечір суне волохатий,
сова летить – і мре душа моя.

У дідуся в дворі темніють сосни,
пісок, і хвоя, і пахкий полин...
Для мене – Всесвіт в цьому мікрокосмі:
шишки збирає правнук Ваш – мій син.

Болить. І біль чомусь тонкий і світлий,
а течія стрімка. А лотос де?
Й вербі болить. Од болю гнуться віти
і плаче листя, і пливе, й веде...

На грядці бур’яни, і всюди пусто.
Прокинусь рано, вийду по гриби...
Я не знайду ніяк листка капусти –
пече бабуся хліб... Якби, якби!..

І знову вечір, і зоря червона,
в сухих козельцях чмишуть їжаки...
Це – мого серця заповідна зона,
де чую дотик рідної руки.
2006

А нам здавалося: пройшло все чисто:
його взяли і вивели за місто,
а там – всього лише дещиця крові,
і ту розмили роси світанкові.
Та все було інакше, о, інакше!
Так, як тоді воно бувало завше...
Були різки, і “кішка” з пазурами,
і в муці нелюдській Мадонна – мама.
Був хресний хід – найперший, невмолимий.
Була весна. Мабуть, цвіли оливи...
Вінок із терня впився в плоть жертовну...
Чи може Бог уподобитись овну?
Людина тягне, йде, то пада раптом,
і шкіри висять скрізь криваві клапті.
Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!
Хутчій кінець, що дасть жадану волю...
Та жертва вимагає крок за кроком
для свідків змалювать панно широке.
А фарби вибір, як завжди, скупий –
червоне все, лиш вечір золотий.
Той вечір, що настане після бурі,
коли покинуть стражники похмурі
пустельні схили пагорба святого,
не стрівши по дорозі вже нікого.
Десь був Петро, і прийде ще Хома,
прощення Агасферу вже нема,
у зашморгу – кому було найважче,
минули розпач, біль... – і все це нащо?
А ранок устає, й холодні роси
омиють Божі руки й ноги босі.
І сяйво прийде в світ і в людські душі,
бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.
Хто Він: чи Бог, чи, може, чоловік, –
того ніхто не знатиме повік.
Але Він був, і це Його офіра –
вогонь добра, любові, щастя й миру.
2003

Ну як би так сказати нелукаво,
відверто-щиро-чесно-від-душі,
не вводячи нікого у неславу, –
навіщо люди шкрябають вірші?
І я шкребу. Деру папір безбожно –
натхнення!.. А таланту крихта є?
Либонь, і без Пегаса якось можна:
затюкали – утерсь – і за своє...
Писати манія – хвороба вже й не віку –
епохи цілої! – вчепилася, мов рак!
Пече й свербить долоня права чоловіку –
це вірний знак: не втриматись ніяк!
І ми грамузляєм лексеми-фрази-тексти:
до форми зміст, і форму – до зміста –
і домодерні, й постмодерні (next-и!),
забувши геть, що геній – простота.
Що лиш один, мабуть, з кількох мільйонів
народиться – воістину піїт! –
із серцем чистим в Бога на долоні –
і не шукатиме, чим здивувати світ.
2000

Я була тигрицею і ланню,
Яру кров у жилах зупиняла,
Від жаги вмирала до світання...
А тобі й того було замало.

Я себе зав"язувала в вузол,
Я собі на горло наступала,
Оберталась в замкнутому крузі...
Та тобі й того було замало.

...Отак, дійшовши до самого краю,
Одного разу вичерпалось свято.
Тоді просив мене: візьми усе, що маю!
Але мені вже було забагато...

2009

Життя, котрого не було.
Світанок, на примару схожий.
І одинокий перехожий.
І птаха впала на крило.

Стиснулось серденько моє...
А сон, як завше, - без фіналу:
Розбурхав і пішов у хмару!
І сонце заспане встає.

Осіннє небо тисне ваготою,
Спресовує, ущільнює печаль.
І відчуваю - я під ним не встою
Без міцності твого плеча.

Вітрище стрепенувсь мерзлякувато,
Жбурнув під ноги пригорщу сльоти.
Мабуть, було на свята забагато...
Хоч ти мене від суму захисти!

І ти прийшов. Крізь хляпатоху й темінь,
Поміж дощем - і навіть не намок.
Приніс пахучі пізні хризантеми,
У спомин літа - радості ковток.

2005

Плекаю гріх за смугами фіранок.
Я - деміург, пізнала ліпшу з мов,
Створила ідола. Тепер в осанну
Ціджу не воду - із аорти кров...

Вдивляюся в його мінливі лики.
Руїни. Вежі. Долі - на кону.
Мій непідкупний ідоле, владико,
Відкрий безсмертя вірша таїну!

Чужого не жадаю, чад не краду.
Я відбираю барви - не життя!
Гойдаються вогненні анфілади...
Міць у рядок тече без вороття...

- Приніс цидулку про січневу стужу...-
Шерхоче у кватирку Листопад.
Зигзиця вмовкла на розлогій груші.
Чи встигну написати вірш без вад?

В лабетах ночі Я - свіча покірна.
Усотує сльозу прадідна персть.
Це самоспалення - роковане, офірне.
Так Фенікс у вогні стрічає смерть.



2005-2012

Ми з тобою, коханий, неначе в театрі дві прими.
Що життя – це театр, знаєм ми не з книжкових рядків.
Ми зіграли і те, як були ми до болю чужими,
Ми зіграли і те, як мене ти до болю хотів.

Ми зіграли і вірність, і відчай, і щастя, і муку,
Ми зіграли й шаленство, й пекучу байдужість батьків.
За лаштунками сцени ти міцно потис мені руку,
Щоб сказати, що друг ти віднині й навіки віків.

Ми до гри залучили блаженні небесні хорали.
Нам вони дарували нестримний порив і екстаз.
Ми просили, щоб скрипки й цимбали гучніше звучали,
Щоби музика вічна любові до неба лилась.

Ми – театр двох акторів, глядач в нас один – тільки небо.
І воно нам сказало, насупивши брів горизонт:
Ви достатньо зіграли на нервах що треба й не треба.
Хоч завісу спускай й відбирай Богом даний талант.

Починайте-ж бо грати нарешті, що вам призначалось,
Вам достатньо і вміння, й таланту, і сцени в огнях.
Ви в антракті задовго, вже й критики вас зачекались.
Вже давно вам на сцену ваш третій дзвінок пролунав.

2009

Та треба далі жить. Відпустити його.
Він мене по-ходу давно вже з речами за двері виставив.
Танцювати східні танці. Ждати принца-нє-наркамана
І з усього цього хаосу хоч якихось зробити висновків.
Заварити галімої кави, головне, щоб була гарячою.
Випити її, побачити он-лайн 70 відшліфованих додіків.
На чиїсь "как дєлішкі?" з моєю дурною вдачею...
Краще офнути комп. Позвонити якійсь там подрузі,
Якщо ще залишились такі. І свою неприкриту прострацію
Виливати із себе на поки здорові голови.
Я така ідіотка! Певно, маєте рацію,
Коли кажете, всі ми з одного, з прокислого, тіста зроблені.
Я не вбила тебе, але віру сильно скалічила.
До кінця наших днів,- як не здохне, кульгати на милицях,
І кричати їй скошеним ротом: "Немає нічого вічного!"
І плювати мені у спину в твоєму німому відчаї,
Розчарованій у воді на моїх помарнілих вилицях.
03.12.09

В обіймах у зими
затерпли хризантеми.
Чи доля ще мені
зомліти від снаги?
Якщо дитячий крик
не зранить ранок темний,
Крик жінки уночі
не матиме ваги.
Вгадати зможу я
бажання хризантеми?
У неї в бровах
свіжо так мороз пашів.
Я про таємний біль
нескінченої теми,
Як дихають за комір
сироти вірші.

Десь на небі живе дивовижний павук.
Має він кільканадцять умілих рук.
Виплітає сніжинки,
що летять із хмаринки.
Мов сухенькі скоринки,
під ногами хрустять!
Мов коштовні лаштунки,
білим шовком блищать!
Мов казкові дарунки-
Сріблосяйні малюнки.
З діаманта сережки
Павукові мережки!

"Так ніхто не кохав. Через тисячі літ..."

Володимир Сосюра


1

Муж був поетом. А жона Гвіат –
Модисткою пальто і капелюхів.
Він торохтів у рань про “плагіат”,
На свята їхав до сестер у Глухів.
Вона дивилась фото в стилі ню
І мріяла про діточок, сад, сливи...
А в листопаді в ательє забіг співун -
Дверима гепнув... І під шурхіт зливи
Мрійливо запитав: "А хочеш слив?".
Муж - на межі. Ні в бар, ні до спортзалу...
Модистка закохалася до снив...
У серце кобра пристрасті вповзала!
Не мала молодичка тих принад,
Що здатні в кліть зазвати соловейка,
Тож пригадала: муж у снігопад
Вручав їй гімн із келишком глінтвейну.
Підносив екзотично - на свічі.
Співав натхненно. Дав манто з шиншилли.
Потому став шукати хрін, ключі...
Той аркушик на дзиглику лишили.

Гвіат поклала диво те в бісквіт.
Співун його знайшов у перший вечір...
Зрадів безмірно, бо стомився гріть
Невправним юнкам худорляві плечі.

2

У ательє обшарпане "Мечта и явь"
Не понесу ні шовк, ні твід, ні байку.
Гвіат раює у котеджі солов"я.
Рік вишиває бісером фуфайки...


2007-2012

Люблю зиму, її оздобу білу
І тих лісів замріяність відцвілу,
Люблю бродити полем в самоті,
Збирати перли вражень золоті.

Люблю прудку, грайливу завірюху,
І вітерець, який летить щодуху
Над гладдю срібла в далі крижані,
І ті прозорі, кришталеві дні.

Люблю мороз – мороз чіпкий, тріскучий,
Його розгул і затишок скрипучий,
Коли природа, схована у сон,
Рясним снігам свій уступає трон…

Пожовкле листя облетіло,
Покривши землю, мов килим.
А ще недавно зеленіло,
Здавалось ніжним і чудним…

Та час минув, скінчилось літо,
Погасли благовісні дні.
В журних полях зів’яли квіти,
Замовкли птахи в тишині.

В осінній тиші задрімали
Дерева голі, в забутті,
Немов назавжди поскидали
Свої прикраси золоті.

Лиш вітер піснею сумною
Над ними тихо шелестів
Обпалим листям і травою,
Немов їх розбудить хотів.

Випити світ із трубочки
Змучене соло вересня
Збуджені кроки вулички
Змочений келих хенесі.

Випити світ по крапельці
Вилиті з бронзи сутінки
Вибух моєї матриці
Вимір живої сутності.

Випити світ приречено
Спрагло вертати втрачене
Стишеним звуком вечора
Сипати сіль пробачення.
6.12.09

 
Стрічкової ночі, відлуння ключів
Коридори в однакових лампах
Вівтарі слів сатирично святкові

Задимлена арлекінівська рампа
Хтиво гнуті культові статуї
Дзеркально розсіяні кулі звуків

Зникаючи тисячами провулків
За ногами коронний Сент-Луїс
У сріблі Місяця з-під покрівлі
Ампірна брама будинку отрути

Час полювання на зяючі скрути
Залізні звірі в чадній годівлі
Шаленіючи на хмільнім весіллі
Де бенкетують пурпурні спрути



 -&-




 

У скляних сарафанах принишкли вогні
В дзеркалистих словах срібляна осторога.
Ну то що ж, ми побачимось? буде нагода?
Ну то ж як, ми почуємось? Хто-зна, чи ні?
Я вся стала як дим, кругляна і прозора,
Без опуклості фраз і без змісту кісток,
Не тривожте мене, я вже Пані Покора,
Я заходжу до вас через вікна й замок.
Не гасіть ліхтарів, віщунів німих ночі
Загорніться в плащі, теплий смуток доріг.
Довга тінь за плечем, зазирну в Твої очі
і від погляду вдаль, тихо випаде сніг...

(медитація)

О здмухни мені печаль із серця,
Темні хмари із чола розвій,
Музикою хвиль твого озерця
Мов руками любки, оповий.

З мозку - чорних роздумів пухлини -
Витягни без скальпеля мені.
Хай русалка із води прилине
Й відганяє марення сумні.

Дзенькають по черепиці краплі,
Ніби дощ танцює на даху...
Хай в стихію радості потраплю
Навіть у годину цю лиху.

5.12.7517 р. (Від Трипілля) (2009)

Сердце рыхлое, как земля,
На которую рухнули наши мосты,
И теперь, начиная с нуля,
По утрам поливаю цветы,
Жду весну. Заправляю постель.
Вместо кофе пью слабенький чай...
Никакая гроза и метель
не нарушат мой рай.
Я за серою гладью окна
Вижу мир, не чужой и не мой.
О, вон там я ходила одна,
А вон там,- с тобой.
И когда меня спросят о том,
Не тебя ли так тихо я жду?
Я отвечу что нет, все в былом,
И глаза отведу)
4.12.09

бруд витираючи з мокрого чорнозему,
волочачи зламані крила по темному листю -
так повертається осінь в забуте місто,
вводячи у розмову сезонів рему,
молочні тумани, що так п"янять повітря,
сповнюють груди чадом, блокуючи видих -
так повертається осінь, ходою сновиди,
ріжучи мряку лезом, самим вістрям...
в ритмі своєї пісні оголить крони,
гілля, нехай лоскочуть набряклі хмари...
осінь - пастух перистих овець отари...
знову зжене їх в дощ, або граду гроно...
мокра земля під ногами змісилася тістом.
знаєш...тому не дійду, хоч би як близько
до тебе...землею іти мені надто слизько...
волочачи зламані крила. усе. без змісту...

(переклад)

Сьогодні знов листа не принесли:
Забув писати милий чи поїхав;
Весна – як срібна співаниця сміху,
Човни в затоці – серед плину мли.
Сьогодні знов листа не принесли…

Він був недавнечко зі мною поряд,
Такий залюблений, ласкавий, мій,
Та це було в білявий сніговій…
Цвіте весна, я – у печалі, зморі.
Він був недавнечко зі мною поряд.

Вчувається легкий тремкий смичок,
Що б`ється від незміряного болю,
А раптом серце надвоє розколе –
Лишиться недописаним рядок…

2015




-----------------------------------------------------------------------------------------

Анна Ахматова


Сегодня мне письма не принесли:
Забыл он написать или уехал;
Весна, как трель серебряного смеха,
Качаются в заливе корабли.
Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,
Такой влюбленный, ласковый и мой,
Но это было белою зимой,
Теперь весна, и грусть весны отравна,
Он был со мной еще совсем недавно...

Я слышу: легкий трепетный смычок,
Как от предсмертной боли, бьется, бьется
И страшно мне, что сердце разорвется,
Не допишу я этих нежных строк...

Сину


На вибрики твої вже не зважаю.
І не смакує маковий пиріг.
Лунастий голос мала. Захрипаю...
Таркатий плед мені не допоміг.

Мов куля розривна –
мільйон осколків –
Поранила окрилля, лоб, гортань.
Знесу ці муки без вина і соків,
А ніч-мольфарка дасть бальзам для ран.

Так сув’язь
вибухає
стиглим
плодом!
Болючий, благодатний днів ясир,
Бо він - предтеча вільготи-свободи.
Зросте мій голос - і углиб, і вшир.



2006-2012

- Вже – Хуаніто... Та для мене – Йванко! -
Бабуся Віра змахує сльозу. -
Плекай дитя, чорноволоса Б’янко,
І пригортай, мов неня, у грозу...
У Римі Хуаніто, любий внучок.
Не буде тут сирітка старцювать...
Сльозини
скрапують
на обмальовку
ручок.
- Чекаю стрічі. Рано помирать…
Сорочку вишиваю онучаті -
На осінь обіцяли привезти!
Не в хаті їх зустріну – в інтернаті…
Погляньте, лікарко, на фото і листи!
Біжить у Римі по алеї парку...
Я вже придбала Йванкові м’яча!..
Просив сусід з конверта жовту марку -
Я не дала! А в Рим...дала внуча...-
Отак бабуся Віра щебетала
У інваліднім кріслі край вікна.

І хрестики
на льон
уміло
клала...
І три світлини осявали рань...



2005

Стріляймо в упор. На виліт. Друже, прикрий-но!
Ті хлопці давно вже готують на нас облаву.
У тебе на поясі кольт, в мене - ніж. Нехай ненадійно,
Але ми найкращі. Ми профі своєї справи.

Давай, діставай з рукава свою карту, нумо!
У нас флеш-рояль і віскі гарцює в венах.
Береш мене міцно за руку, і так пробиває струмом,
Що поруч в автівках спрацьовує вмить сирена.

Ми схиблені біллю. Ми адреналінозалежні.
Цілуємось в темних провулках брудного гетто.
І протизаплідні в кишенці, мов протипожежні.
І вибухом віє від тіл на капоті корвету.

В фіналі ж ніхто не помітить порожні лузи.
Коли ставка - смерть,і це наш останній покер
І доля нарешті дістане свій піковий туз,
Та в нас буде джокер!

Війна… Абхазія…
Плекать ту дату важко…
Біда стиха (а кров зіллю)…
Дата Туташхіа…

Горів Нагорний Карабах…
…аби ті
люди жили … В очах
малята вбиті

сміються тінями в’язниць,
цвіте купава…
Раненько йде Гриць
з вечорниці…
Зілля копаю…

У тиші нічній, до господи
В єдинім небеснім строю
Безсмертна душа мого роду
Приходить у пам’ять мою.

Я чую грядущого рокіт,
І предків далекий мотив.
Орійці мої світлоокі,
Де нині ваш плуг золотий?

Орійці, і скити, і руси –
Ви різні у назвах лишень –
Стривоженим поглядом Буса
Вдивляєтесь в нинішній день.

А буйні вітри не вщухають,
Жбурляють сніги з верховіть.
Супроти бандитської зграї
Народ на Майдані стоїть.

Плечима підіпремо небо!
В минуле нема вороття.
І нашу Вкраїну для мене, для тебе
Вкарбуємо в Книгу Буття.

Нам буть сіячами довіку.
Новий розвидняється день.
- Дай Боже вам повні засіки -
Ледь чутно лунає з давен.

28. 12. 04.

Печальне серце просить каяття,
Ридає потайки душа несміло.
О Господи, невже в цім сенс буття?
Буває так що й чорне стане білим,
А спогад лиш ятрить вчорашню рану.
Чому нам випадають лише драми?!

1997

Молодик згорнув доріжку
І приліг поспати трішки
В темряві нічній.
Натомились жваві ніжки,
Затихають крики-смішки
Сонно серед вій…

Мерехтять зірки далекі,
Наливає сяйвом глеки
Дядько Водолій.
Таємничим космотреком
Відміряючи парсеки,
Мчить планета мрій.

А на ній - фантазій діжка:
Літо бавиться у сніжки,
Взимку – буйний сад…
Восьминоги ходять пішки,
Роздають смачні горішки,
Синій шоколад…

«Диво-птиці, диво-звірі :
Та ніхто б і не повірив,
У такі дива.
Я і сам ото, допіру,
Дивувався понад міру,
Що таке бува.

Від магічного салату
Височезним став,як тато,
Лиш без бороди
Побабахкав із гармати,
встиг на вітрі політати
В чарівні світи.

На планеті - стільки волі,
І не треба йти до школи -
Вік би тут сидів.
Та зламав якісь паролі,
І завис на парасолі
Поміж полюсів…»

Верескнула раптом кішка -
Все злилось уперемішку,
Ніби водоспад…
Позіхнув Юрась у ліжку,
«Зореліт» вхопив за ріжки –
Час уже назад.

04.12.2009 р.

Богами вам еще даны
Златые дни, златые ночи,
И томных дев устремлены
На вас внимательные очи.
Играйте, пойте, о друзья!
Утратьте вечер скоротечный;
И вашей радости беспечной
Сквозь слезы улыбнусь и я.

1816

Колись прийдемо ми удвох,
Не домовляючись про зустріч,
Згубивши суєту тривог
І оминувши неминучість.

Стежками сонячних слідів,
Зірок молочними шляхами
До озера, що між лісів
Цілує небо берегами.

У дикій тиші почуттів
Замруть серця у здивуванні.
Забудеш ти, чого хотів,
Забуду я усі вагання.

Зіллються наші манівці
На прохолодному камінні...
І ти на рідному лиці
Зцілуєш сльози безпричинні.

2009

Приходить Час. А ми знайомі?
Уперше бачу, як масні
Його покручені долоні
Вручають скептику мені.

Даруй, кажу, якого плуга,
Хіба весна - потреба жнив?
Ще всіх думок не переплутав,
Не всі бажання приручив.

Вогню було так мало, шалу.
У моногамії журби
Ще тятиву не напинали
Високовольні проводи.

Я йду собі. Не строк у себе.
Доріг без ліку в'ється, тьма.
А ту невіру хмар у небо
Ти, старче, витягнув дарма.

2001

Літній вечір тихо рожевіє,
Захід сонця гасне на воді.
Перша зірка в небі сиротіє,
Простягнувши ромені руді
До землі… Земля лягає спати
В ложе невгомонних цвіркунів.
Буде місяць ниви колисати,
Вкривши їх теплом солодких снів.

Ніжна ніч в дрімаючі долини
Нашепоче чари сновидінь,
В рої колисковому полине
Над селом, закутаним у тінь.
Буде мчать на крилах величавих
Від смеркань до ранньої зорі,
Доки у полях зеленотравих
Не задзвонять в роси косарі.

2005

Мою гординю згасить стародрук.
Із титулу зачепить душу вензель.
На сторінки зійде натхнення рук.
Злякають книжку зайди сорок весен.
Коли прапрадід мій садив городину,
Ця книжка вже тоді була старою.
Хто не читав, для того німотою.
А когось вік її прадавнім надихнув.
Магічних істин спрощені слова
Пережили руйнації всіх воєн.
Тут дух віків щозору оживав.
Не взагалі, а кращий його прояв.
Коли піду за прадідом, за пра...
У чомусь бідна, в чомусь із надлишком,
На спас душі, як дух цілющих трав,
Прийде до внука старовинна книжка.