Де ти друже, знову дівся?
Чи забув, чи забарився,
Чи дружина не пускає?
Вже ж горілка закипає!
Приїзди, стоїть вона
У сулії край стола,
Та така міцна сивуха,
Не відтягнеш і за вуха!
Поряд дві великі чари,
Не банкетні - дерев’яні,
Зроблені з міцного дубу
Не дзвенять, та серцю любо!
Любо, друже, дим, розмова,
Сміх і радість, щире слово,
Мрії, спогади - все є,
Почастуємо себе!
Потім, гей, почнем співати,
Аж під ранок ляжем спати,
А прокинемось, хтось з нас
Побіжить по хлібний квас!
Тож сідай на "Метеор",
Доведи, що ти актор!

Сумні обличчя бачив я –
Прийшов нарешті лист від сина,
Старенька мати віддаля
Бліда стояла біля тину.

Сльоза ближчала на щоці,
Уста щось тихо промовляли,
Тремтіла хустка у руці,
А очі жалісно благали

Вернути сина їй з війни,
Її надію й допомогу.
Син вийшов з хати навесні,
Пішов усміхнений в дорогу...
Струнким і сильним виріс він,
Та у далекому Кабулі
Від кулі впав єдиний син,
А мати тут впаде від кулі.

Я знаю, ти мені ніколи не подзвониш,
Мій номер ти забула назавжди.
В твоїй душі осінні холоди -
Зів"яли квіти, зорі відгоріли,
Попадали, зплутались в некошеній траві,
Безжальність зрадила навіки
І доля зникла за межу,
Кивнула головою : "Надійся, друже, може прилечу..."
А телефон мовчить...
До болю тихо стогоном ячить,
Розбите серця долотом кохання,
Уламки серця, скалочки душі,
Усе вже потонуло, відгоріло,
Сльозою виплакалось в вірші,
І навіть більше не болить.
А телефон мовчить...
19.11.06

© Андрій, 23-11-2006
Мені ти дарувала щастя,
Недовге щастя восени,
Краплиночку квітучої весни,
Мені ти в серці квіти поливала
І заквітчали твої заметілі у білі шапки яблуні,
Ти серцем з неба діставалапромінці ранкової весни,
Кохання безмежно віддавала,
Взамін нічого не прохала,
Лише без слів благала "Полюби!".
Я полюбив, я зрозумів тебе весняну восени,
"Кохаю" листям заспівали душі моєї ясени,
Безмежно в тебе закохався,
Радів я кожній хвилі від життя,
Але я так жорстоко помилявся,
Бо не буває щастя восени,
"Це тільки сни, це тільки сни..."
Шептали жовтим листям ясени.
19.11.06

Коханка вітру -
Дівчина з волоссям кольору трави,
З очима повної журби,
Бо кохалась з вітром, вітром-пустуном,
Обернулось щастя прірвою, чорним дном,
Все хотіла радості і весілля з молодим,
А втрачала цноту з карганом старим.
26.11.06

На край світу піду за тобою,
На край світу з Коханням своїм,
Я піду, я умиюсь росою
Із пелюсток весняних садів,
Я кохатимутебе серед квіту
І в імлистій зажурі буків-дідів,
Я кохатиму тебе сьогодні і завтра
Через плинність прийдешніх років.

В огромі неба потонули зорі,
П"янкі меди застигли в янтарі, -
Краплини на вустах хмільні.
І ми пили гарячі вина,
Душа в блаженстві як дитина,
То плакала від щастя, то сміялась.
Це як фантазія була. Твоя душа кохалась
У полум"ї згоряючи моїм,
Два серця палко обнімались,-
Моє ховалося в твоїм.
Любов текла морозивом на тілі,
Душі твоєї пелюстки білі
Розвіяли вітри в кімнаті, за вікном.
Та швидко випились вино. Зирнула пляшка голим дном,
Бо щастя було так коротке,
Неначе й зовсім його не було.

Ти не кажи нічого, бо слова не варті,
Вони то лише стріли, відгострені ножі
Безжальним лезом у мої вени .
Твої слова то тільки осені дощі
Німою краплею на сірій шибі.

Ти не дивись на мене, бо погляд тихо убиває ,
Ти не дивись, бо серце більше не кохає,
Не бачу я в очах твоїх огня,
В душі мрїй облуда і пітьма,
Зневіра мене назавше полонила.
10.12.06

Стою...Морозом замерзли вуста
Чекаю...Інеєм вкрилась душа
Кохаю...У серце стрічкою вплилася пітьма
Надіюсь...Надія допоки жива

Одинокий ліхтар на розі
Лимоновим світлом на брук у пітьмі
Світив маяком при дорозі,
Освітлюючі гливкі калюжі.

Розбилось серце стогоном осені,
Багряно палаючи у холодній пітьмі,
Від нього тільки відбиток лишився на камені
І попіл рорзвіяли північні вітри.

Душа розбилась каштаном в калюжі
І потонула в гливкості її,
Єство без слів скорилось жорстокій долі,
Навіки залишилась у своїй ТИШІ.

В моїх очах зелені світлофори,
Як зорі на дорогу у пітьмі,
В моїх очах осколки радості й печалі,
Як дороговкази на твоїм кривім путі.

Ти заблукала, ти просто не туди пішла,
В житі часто так, на жаль, буває:
В байдуже серце дорога пролягла,
Яке як камінь. Холодне і німе,
Бо не кохає, втративши усе живе.

Ти не печалься – печаль веде до скону,
Зневіри, облуди, без радості полону.
Ти не дивись в чужі, байдужі очі,
А глянь в мої, живі,
Що світять маяками серед ночі.
Ти глянь – побачиш щирість і кохання,
Таке палке на все найкраще побажання
Аби щаслива була ти.

Стою на перехресті як камінь при дорозі
Стою і замерзаю у віхолі зими
Стою затамувавши подих – вуста замерзли від журби,
Я згадую, які колись щасливі були ми.

Я згадую, думки болюче ранять,
До бризку крові як відгострені ножі,
Перед очима стоять багряні вітражі
Осінньої печалі й смутку.

Печаль і смуток печаттю в душу
Все почорнили, сконало десь у глибині єство.
Тому тебе забути – знаю мушу,
Але не можу все ж ніяк.

Паморозь на голій щибці серця -
Сліди вчорашнього осіннього дощуу
Замерзли в колючу льодову сльозу.

Сльоза застигла у зіниці
Десь у глибині сліпих очей
Самотньою зорею чужих ночей.

Сльоза скотилась по щоці,
Болюче як ножем по серці
Застигла Квіткою Пітьми в руці
Як знаком наших ностальгій пройдешніх.

Чорні орхідеї на могилі серця
Поховали у труні мерця -
Там поховали свої почуття
Отак безжально як минуле.
Ми думали, що добре буде,
А виявилося зовсім зле...

Вже орхідеї померзли на морозі
Осінні дні скорилися зимі.
Вже очі виплакали останні сльози,
Жалі і смутки застигли в кришталі,
Заграли, затремтіли скрипкою в душі
Як кінчиками пальців болюче по струні.

Ця скрипка грала зовсім недоречно
Як недорочні в світи були ми
Без слів скорилиь долі на морозі, глухій нічній пітьмі
Скорились, покотились,
Застигли краплею на сірій шибі
Чи, може, сльозою орхідеї в сліпучім янтарі.

Закрий мені очі рукою печалі і смутку
У тиші скоріше помру,
Накрий китайкою тіло
У Безвість безслідно візьму й полечу.

Помру і полечу у інший світ
Я точною знаю, що він є кращий
І через призму твоїх прийдешніх літ
Я в серці в Тебе навіки оселюся.

Мій світ розгойдався на нитці,
Серце завмерло у загратованій клітці,
Стало в"язнем Кохання Пітьми,
Маріонеткою стала душа
Безтілесно знята щойно з хреста.
Я уже не я. Моє ім"я - печаль, журба
Я - в"язень незаємного кохання!

Наречена осіннього дощу
Непристойно утратила цноту,
Продалася за ламаний гріш
На поталу холодному вітру,
Своє тіло у сірість одягла супокою,
Тільки серце не знало спокою,
Бо хотіло зовсім не те,
Воно мріяло про шастя своє молоде.

Пані Вільго! Я Вас кохаю!
І це таїти більш несила,
Запали в душу Ви мою,
Оті слова, розмова Ваша серце покорила.

Пані Вільго! Я Вас кохаю!
І це таїти більш несила,
Ви в мрію увійли мою.
Тепер я Вами марю,
Я шепочу ім"я - застигло на вустах,
Я бачу Вас у своїх мрійливих снах
Як Ваш потртрет - у профіль і анфас,
Я палко так кохаю Вас!

Загойдалися мрії інеєм на гілках,
Линув Тиші дивний плин
В душі заграли янголи на скрипках,
На порох перетер усе життєвий млин.

Моя душа у безвість тихо полетіла,
Думками линучи на небеса,
Зоря Життя у зорепаді відгоріла,
Печаллю зрадливо торкнувшись чола.

© Андрій, 25-12-2006
Моя вже юність відлітає
І не пришпорити коня,
Зорею в небі відгоряє,
Дорослими стають мої літа.

А я ще хочу юність повернути
Хоча б на кілька днів,
Та розумію, що не зможу,
Крилатий кінь давно вже відлетів.

Тепер уже дорослий,
Який швидкий життєвий часоплин!
І юність швидко за водою
Вже попливла в старезний млин.

Вже в небі догоряє зірка,
Година пізня, а вона сама, -
Пуста пляшчина дешевого вина,
Дописані сторінки останнього листа
До нього такого німого і глухого
З болючим словои "Прощавай"
Вже скінчено усе - весна не прийде,
Не відцвіте замерзлий у душі розмай.

Усе скінчилось так раптово,
Так швидко ніби й не було
Кохання свічкою згоріло
Дотла згоріло - лиш пітьма
Нічого більш нема...
Сторінки болючого листа.

Я бачу світ крізь пелену дощу -
Ідуть паломнтк на сповідь чи на прощу,
Не розуміють, що ідуть в Пітьму,
Не бачать, що дорога в Прірву.

Всі мовчки йдуть, несуть свого хреста,
Лишаючи позаду себе безлюдні села і міста,
І в них мета одна -
Дійти до свого логічного КІНЦЯ.

***
А в минулім життю
я була мольфариня
В кублах волоських лісів
гойні збирала трави
Люльку мала при паску
дримбу
синього крука й чотири чорнісінькі ґави
біля колиби моєї кривої та сірої

Й щойно покаже обличчя циганка-ніч
хор голосів на тремку полонину кличе
вийду назустріч
до місяця стану ближче
й гулко доглибно дримбаю йому в обличчя

Сходиться хор співаниці моєї довкола
справно виводить гуцульський старий мотив
Пугач приплив
на смереку духмяну сів
Жовті шипи зірниць
наче кулю
небо проколюють

Вип’єм із пугачем
чарок із п’ять
наливки густої
Викряхтить сірий старий
мені пісню скрипучу
за гріш
рівно за стільки –
не менш
і не більш

Й майже під ранок
в обіймах з туманом
на травах настоянім
тихо відлине
як я
до дуплянки
– простої й сухої
30 3 6
4 12 6

Пошукай мене завтра на сайті,
У галасі радіохвиль.
У новинах, у голосі рацій,
За тисячу-тисячу миль.
Пошукай мене завтра у теле.
Екранної суті печаль...
Велетенський рожевий метелик
Півсвіту несе на плечах.
Пошукай мене завтра в газетах,
Тепер швидкісний Інтернет.
Подивись електронну планету -
Кохання@весна. крапка.net.

Прив"язане серце до рейок
Дороги і колії рве.
Стежину ще кроками клеїш...
А біль - це прощання нове.
А жаль - це відмова від себе,
Коли озиратись не слід.
Твій погляд останній - у небо,
Мій погляд останній - у світ.
І вже прокричали колеса
По наших з тобою словах.
Ще мить, ще лиш рік, ще лиш десять -
Повернешся ти, наче птах.

Накриши мені сміху в горнятко,
У настояний липовий чай.
Почалася зима. Янголятко
Принесло мені сніг. Вибачай,
Що світлішає місто так пізно...
На порозі сріблясте Різдво.
Прочиняються двері колізій
У незвідану казку для двох.
Вибачай, що невпевнено краю
Золотистий півмісяця хліб.
Сядь напроти, налий мені чаю,
ранок, променів німб.

* * *
ніч
р-о-з-п-а-н-а-х-а-н-а
ч-о-р-н-о-ю к-а-в-о-ю…
шалений плач
не написаного вірша…
(віриш – не віриш?..)
тих-о-о…
ш-а-а…
всі сплять…
весь світ…
мене лиш
цей плач тривожить…

"Для того, щоб літати, тобі не потрібна віра.
Тобі потрібен політ."
Р.Бах

Бажання літати і вміння літати – це різне.
Коли зрозумієш – навчишся польоту. Це просто.
Питання зневіри і сумнівів дуже наскрізне,
пронизує крила новим різновидом корости.
Ти віриш у Диво, що все ще лишається поза
реальним життям, не відкривши важливий тайнопис.
Польоти думок необхідними стали, як доза,
залежність від вітру – це те, що не вміститься в опис
словами уголос чи тими, що містить папірус...
Це те, що відчуєш. І вже не забудеш до скону.
Винищуєш сумнів, що дуже нагадує вірус.
Ти вже над Землею. А отже нема перепони

...............ДО НЕБА...................

25 грудня”06

Зачарований сніг
і закручений шпилями вітер,
і п'янка білизна
під вигадливі кпини слідів -
і уроча імла
у сяянні неонових літер
над комірками злих,
порохнявих речами, складів.

А на завтра не так?
На Святвечір не зійдуться зморшки
на обличчі осіб,
що упоять собою церкви
і гостини, - і хрип
не полине у "будьмо!" удовжки,
не загубиться смак
благодаті Даяння Руки?

- Ти не наш? - Я не ваш,
не хиткий, не розсійський, - з минулим,
невідомим для вас
щодо міста, в яке не зросли,
де загублений час
біло пересіває заснуле
хворобливо життя,
як свідоцтво - до чого дійшли.

Безкінечна війна
залишила негусто живого,
і не тільки волхвів,
і себе не знайти, - але ж є!
І з таких звичних слів
виростає, як з духу святого -
з року в рік Новина,
і не губить звучання своє!

Де леткий сивий сніг
і захоплений шпилями вітер,
і хрипка білизна,
і неспішні дитячі сліди,
де уроча імла
за юрбою євангельських літер,
і хрестини доріг
у майбутньо-вчорашні світи.


2003

На “раз” - кінець, на “два” - початок.
І нібито одне і те ж:
крові первогріховний спадок,
і серця прагнення без меж...
І дивовижні царські очі,
що споглядають, вкотре, світ:
Зорю, вертеп, вогні урочі,
бучно-гучний волхвів прихід...

На раз і два. А поміж ними -
і ти, і я; минулий день,
і день майбутній; літа, зими,

різдвяна злагода пісень;
де все, що варто нам і знати:
Отець-Любов, Дитя і Мати.

2000

Все вміру. Врівноважено. Баланс.
У терезів душа на місці. Штиль.
Цей спокій...Ця розміреність – аванс
передчуття Магічного. На шпиль
костьолу ніч нанизує вогні.
А потім розсипає на фасад...
...Тепло думок проходить по мені.
Є Ти. Є шлях. Нема доріг назад.
І вирвані сторінки всіх тривог
спалила би. Та зникли в небутті.
Зима ця розділилася на двох.
Я так хотіла. Так і Ти хотів.

25 грудня”06

Це голова болить –
крові забагато
в скронях;
забагато її
в серці,
в судинах –
просвічується
ультрамарином...

Шпилькою
прокльовуй дірочки,
пунктиром
від ліктя
до зап’ястя ...
Ховаються ..?

Червону
пряди ниточку
в бинта марлю,
в бинта клітку,
в іней на повіках.
Тремти і дихай глибоко
під прошарком безодні
космосу.

Під чорним пухом
космосу
ти сатанинсько-білий,
неначе
перший
сніг...

Ось тепер уже точно зима.
Свище вітер і біло від злості.
Все, що «мало би», та не збулося,
В заколючений випало простір.
Ось тепер – вже напевно – зима.
Сивим снігом розсипалось небо.
Мокротинням якимсь... Без потреби
Ця зима.
...І я мерзну без тебе...

25. 12. 2006

Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.

Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглости, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні.


Париж, 21 вересня 1902

(Rainer Maria Rilke — в перекладі Мойсея Фішбейна)

сонце
пряж
колискова про літа є
колоскова пролітає
спека
пляж

ляж
десь далеко голуби є
десь далеко голубіє
кряж

я ж
голосіння про гармати
мла осіння
погар мати

княж

3 – 4 січня 1996 р., Altenerding

Хай буде дорога! – розкреслена лезом дорога,
Червоне авто буде міряти ночі і дні,
Вже буде не страшно – ні тиші,
ні снігу,
ні Бога,
Бо в тому авто будем їхать усміхнені ми!

І буде – я вірю, що буде ще! – бабине літо,
І запах грибів лоскотатиме наші носи,
Ми будем сміятись, а може, і мовчки радіти
Від цього шаленства,
безмежжя,
безгрішшя краси!

Ми будемо снідати завжди в ранкових кав’ярнях,
На Віденській площі з руки годувать голубів,
Уголос читати вірші про осіннє кохання,
Кохання-втікання – від міста,
моралі
і слів.

Хай буде дорога! Хай нас не чекають ніколи,
Хай падають яблука на спорожнілий поріг,
Хай зникнуть до біса будинки,
тролейбуси,
школи,
Хай ми не побачим ніколи, як падає сніг!

Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них – лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона.

А онде олень, він достоту мчить,
Неначе в лісі, хоч сідло на ньому
Й мале дівчатко, вбране у блакить.

Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло.

І часом видно білого слона.

Летять на конях колами дівчата,
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата, –

І часом видно білого слона.

І все летить і гасне потаймиру,
І крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
І профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри.

по політурках читаних книжок
крихких словах рекламних анотацій
наша Любов шукалася як бог
посеред інших згублених абстракцій
я намагалась вірити тобі...
який чудовий в тебе світ фантазій
бракує слів...
безвичерпність брехні
де пункт "ЛЮБОВ" ???
є сотня мильних станцій !!!
транзитом біль і рейочки зі сліз
вагони що обшарпані вітрами
й прочитана книженція про міф
інстинкт життя... а не святе кохання

І все минеться...
Пуп"янок стане квіткою,
Цвіт усміхнеться плодом,
А життя осипеться -
До наступного народження.

Я утечу, як завше,
Від зими.
У теплий вечір,
Де горнятко кави,
І зошит з віршем
Й друг, який ще сам
Чогось чекає
(Може, раптом слави?)
А сніг у вікна -
То зовсім пусте.
Позатуляєм шиби
Чимось світлим.
І неслухняний
Вітер намете
Нам по коліна
Снігоцвіту...

У країні туманів і білих лисиць,
Де панує великої тиші нуда,
Де розпливчатий місяць, напевно, колись
Найостанніші промені світу віддав,

Щоб скувати із них гребінець Лорелей.

Там глибокі печери, там скелі і степ,
Воєдино злилися, запінивши світ;
Там жорстокий володар північних пустель
Неприступну фортецю над урвищем звів,

Щоб сховати у ній гребінець Лорелей.

І до ранку в ущелині лячно звучить
Шурхіт довгих хвостів на блідому піску –
То вилазять на скелі дракони вночі
І у тьмяному світлі вмивають луску.

Там вони стережуть гребінець Лорелей.

І щодня до фортеці прямують строї
Божевільних звитяжців без зброї і лат,
Щоб всю кров до останку й тіла свої
Ненаситним драконам за те віддать,

Щоб торкнутись на мить гребінця Лорелей...

Так буває:
листи, що приходять
опівночі,
слова, що розгубить
вітер,
темінь, що ковтає
поштову скриньку...
Так буває:
друзі, які залишають
тепло у стінах
вчорашньої кімнати,
і кіт,
що робить
великі очі,
коли місяць
заповзає
під ковдру...
Так буває:
ти - наодинці
з Богом.

останні події
то любов
подіяло
зима вкрадає тепло
тебе обійму крилами
чи стерпимо
крижаний біль
що пронзає стрілами
вмерзають сльози в тінь
одну на двох
чи ми такі єдині
вмирають поодинці
залишилось ще трохи
люба
буде вічність
цілую
колір неба губи
тобі не личить
смерть

Зима дійсно, не люта,
Легко вдягнена, взута
У старі черевики,
Всюди - латки великі...
Крок ступлю - і боюся, -
Розірву - розревуся!
Упаду - розіб*юся,
Не здійсню - не здійснюся...
Зима справді не люта...
Не забуть - не забута,
Відпусти, - бо прикута,
Не впусти, - бо отрута!
А колись(ти відчуєш!) -
Замете, залютує,
Защипає морозом,
Слизько - крига(серйозно!)
А колись - ти побачиш
Завирує, заплаче
Снігом, дивом заметом,
Льодом справжнім, не мертвим.
Світлом сонця заплута.
Зима - люта й нелюта.
З світлом сонячним друже
Зима - люта й не дуже...

Я просто вимкну тебе, як радіо
І новий день зустріну радо я.
Самообман. Життя - розлука.
Обридла тиша. Мовчання. Мука.
Ти просто вимкнеш мене, як радіо,
І все мине. Прости, насправді я
Давно вже в курсі - тобі страждається,
Не вимикається, не вимикається!

Я вас Галю, згадував сьогодні,
Хотілося мені вас побачити.
Все здавалося, що ви самотні
І десь далеко плачете.

Смішно це, але мені так хочеться
Про якесь майбутнє з вами балакати,
Дивитися як день квітневий точиться,
А може, й плакати.

По-осінньому хмари пливуть,
По-осінньому вітер кигиче...
У далеку лаштуючись путь,
Чорна галич злетілась на віче.

І весь день в берестках стрекотня
Все полохає хмари високі,
Безгоміння осіннього дня
І мій спокій...

Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці.
А виріс мрійником серед гаїв на Пслі...
Та від минулого тільки шкільний Горацій,
А про майбутнє - кілька тисяч слів.

Колись наважусь - заплющу серце й вуха!
Мета однакова - чи ця чи та.
Ах, про майбутнє все я переслухав,
А про минуле все перечитав!

Де коноплі були, - батарея.
За клунями чати.
Може, "Портрет Доріана Грея"
Прочитати?

О, мабуть моє! Для тебе! -
Тисячі слів подужав! -
Нащо ж в'їлися до самого серця
між ребер
Кулі та нужа?

Зустрів кулю за лісом.
саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!

Прийшла баба проголосила...
Невеличка дірка поміж ребер...
Ну звичайно, - краса і сила!
Marche funebre!