А ти позич мені сніг,
Я намалюю на ньому нас всіх.
І ти позич мені дощ,
Не питайся нікого.
Ти зупини мені час,
Одночасно побачиш всіх нас,
І заплиши мені ти…
Краплинку сонечка свого.

А ти, ти, ти, а ти, ти
Позич мені сонце
В моє віконце
Yeah, yeah.

Давай поїдем туди,
Де не питають нас,
Хто ми й куди.
Давай поїдем туди,
Й не бійся нікого.
А як не зможеш, то знай,
Коли без тебе поїду в той край,
В долонях я понесу…
Краплинку сонечка твого.

В моє віконце, yeah, yeah Позич мені сонце,в моє віконце

Гордовито ковтаючи сонце
У бруківку й фасад кам`яниць,
Прокидається місто уранці
Серед безлічі чорних гробниць.
На руїнах зі сну пробудилось,
Та чванливо дивилось вперед,
Спотикалось об безлад і ями,
Жовтизну учорашніх газет.
Не помітило смерті загрози,
Ні занепаду давніх культур,
І всміхалося всім городянам,
Паскуднішим за сотні скульптур.

Я на небі був, куди літав,
Сам не знав.
Бог навколо мене гупцював,
Падав сніг.
Ти лежала не землі,
Я підняв.
Я на небі був, тебе знайшов
На землі.
Ти казала: ріж мене
Ти казала: бий мене
Ти казала: лий мене на себе, я твоя
Ти лежала, я літав,
А коли без сили впав,
Зникла й не сказала ти мені своє ім’я.
Заливаю клеєм всі мої думки,
Валить сніг.
Скільки потім я хотів назад,
А не зміг.
І на фестивалі снів
Ти була не своя.
Виглядає що історія моя
Не твоя.
Ти казала: ріж мене
Ти казала: бий мене
Ти казала: лий мене на себе, я твоя
Ти лежала, я літав
А коли без сили впав
Зникла й не сказала ти мені своє ім’я.

За кроком крок.
Лінійно, послідовно.
Вперед крізь натовп в хвилі перешкод.
То Схід, то Захід.
Тихо, невгамовно.
Невпинний рух у пошуках пригод.
Старі церкви,
Мости – архітектура.
Чужі котеджі. Стильний інтер’єр.
Сумні обличчя,
Звичаї, культура.
Добробуту не здоланий бар’єр.
Байдужість, лінь –
Вони тепер панують,
Ведуть інтриги, палять цигарки,
Мішають карти,
Долею керують
І в гороскопах плутають зірки.
А що для нас?
Невтілені бажання,
Рожеві мрії, пошуки доріг?
Відверта підлість
В рамках виживання
Приносить втому, просто валить з ніг.
За кроком крок...
Їх зроблено багато,
Та мало для досягнення мети
Достойної.
Ще треба мандрувати,
Щоб впевнено до цілі підійти.
Життя – не фільм!
Повторення не буде!
Не виправиш невдалий епізод.
Забулось вже,
Що ми – лиш просто люди
І втомлений від заздрості народ.

Чуєш як весна день починає
Бачиш як сонце зустрічає
Там де вода воду шукає
Ти побувай
Знову і знову видно з вікна
Наше розпатлане сонце і знов
Новий день прийшов
Чуєш як весна день починає
Бачиш як тінь в скелі тікає
Голосом дивним нас вітає
Цей новий день
Знову і знову видно з вікна
Наше розпатлане сонце і знов
Новий день прийшов
Чуєш як весна день починає
Бачиш як краплями падає вниз
Там де вода воду шукає
Ти побувай
Знову і знову видно з вікна
Наше розпатлане сонце і знов
Новий день прийшов

Чи коли хто небудь бачив
З неба як впаде зоря
Я подумав: небо плаче
А вона його сльоза
Ти підеш на захід сонця
Ти побачиш ночі тінь
І під небом, тим, що плаче (2)
Я почую голос твій (3)
Я-а-а.
Залишаються на небі
Ті сльозинки і завжди
Будуть люди їх шукати
Як шукали я і ти
І багато з них знайдеться
Серед них буде моя
Тільки небо й далі плаче
Ще впаде одна сльоза
І я почую голос твій
Я почую голос твій (2)
Я-а-а.
Я почую голос твій (3)
Я-а-а.

Там там там, тільки там де нас нема
Там не падає зима
Тільки там, тільки там де нас нема
З неба
Там там там, тільки там де нас нема
Там не падає луна
Тільки там, тільки там де нас нема
Й не треба
Там там там, тільки там де нас нема
Ходять всі на головах
Тільки там, тільки там де нас нема
Ходять
Там там там, тільки там де нас нема
Ходять всі на головах
І питаються у нас
— Де ви є? Де ви є?
Скажи мені, чому не можу
Забути те, чого нема
Скажи мені, чому не можу
Забути те, що, те, що навколо зима
Там там там, тільки там де нас нема
Там не падає зима
Тільки там, тільки там де нас нема
Люди
Там там там, тільки там де нас нема
Там тече жива вода
Тільки там де нас нема
Всюди
Там там там, тільки там де нас нема
Наче ??? ніж тепла
Тільки там, тільки там де нас нема
Льоду
Там там там, тільки там де нас нема
Ходять всі на головах
І тече жива вода
Не для нас
Скажи мені, чому не можу
Забути те, чого нема
Скажи мені, чому не можу
Забути те, що, те, що навколо зима
Там там там тільки там там там
тільки там там там тільки там (4)

Ти моя остання любов,
Моя машина, моя машина.
Ти i я напилися знов,
Моя єдина , смак бензини, кави...

День i нiчь, колихає час
А ми з тобою живем по двое,
Автомобiль буде у нас,
Моє ти сонце

Я не один, ти не одна
Скiльки людей, стiльки машин,
Ти не одна, я не один
Мiй телефон 911

Ти i я щаслива сiм'я
Бо ти машина i я машина,
Може твiй, а може твоя,
Моя єдина налий бензини ... кави

Нiхто не забув сьогоднi до нас,
Заходьте в гості, заходьте в гості,
Ставити фiльм, а може i нас
Колись покажуть там.

Що ж це я, що ж це я не зумів
Зупинитися вчасно, все ясно
Зі мною тепер і назавжди.
Пізно не йди, не йди від мене...
Я налию собі, я налию тобі вина,
А хочеш із медом.

Хто ти є? Ти взяла моє життя,
І не віддала,
Хто ти є? Ти випила мою кров,
І п'яною впала,
Твої очі кличуть, хочуть мене,
Ведуть за собою...

Хто ти є, ким би не була ти -
Я не здамся без бою!
Я не здамся без бою!

Шо ж це я, шо ж це я не зумів,
Зупинити себе - тебе, сьогодні,
Сьогодні так дує, без тебе сумую,
Сумую без тебе... Накинь шось на себе...

(І.І.
Федеріко Фелліні за Казанову
та іншим)

Перерухавши всіх недоторканих, їхні
тіла повернувши угору лицем,
ти лишаєшся сам – наодинці із ніччю,
де на кінчиках зір повисають шляхи..
Ти минаєш себе, своє місто, країну,
свій простір і час, все своє – підтюпцем.
Ти почуєш ім’я своє. Ти не обернешся.
Хай вони думають – мертвий, глухий.

Кінчики свіч, як ображені янголи,
тихо гортають обтріпані тіні.
Так любовно кусають пучки сторінок
і простягнені в небо скривавлені пучки.
А вони проминають тебе: і зрадливі,
і жорстокі, й закохані, й люті, і вірні,
і немов кулемети, останні присяги
відстрочать на білих бинтах авторучки.

І згадають сьогоднішнє сонце, зібравшись
на свято вчорашньої темної ночі,
і дівочі вуста, як діра у землі,
проковтнуть білий кінчик твоєї дороги.
Ти сягнеш у неходжене, тепле, прозоре,
мечами озброєне тіло жіноче,
а сягнувши у себе,
потрапивши в себе,
запавши у себе,
не знайдеш нікого.

Світ – солома, світ – світло, світ – відблиск кострищ,
світ – обпалені коси вінком, і в танок,
світ – померла трава, в котрій ягідні гнізда
і грудки пташиного посліду. Тут
помирає, гниє, розкладається, пріє
і пухне, і знов оживає зерно.
Тут новим королевам корони із квітів
на жовтих тарелях із кості несуть.
23:09
12.03.06

Купуєш душі самотніх верблюдів у сигаретних лавках
заварюєш шкарпетки у чайнику
увага
цукор осідає на дно
цукор осідає на дно
ти ріжеш вени об підвіконня
викрикуючи гілкам прокляття
стискаєш у долоні повітря і намагаєшся вдихнути
якомога більше життя
не торкайся вимикача
відірви люстру
душі верблюdів чекають на тебе
цукор осідає на дно
увага отче цукор осідає на дно
ти додаткова відпустка за
особливий характер праці
ти інші додаткові відпустки
передбачені законодавством
але попереджаю:
у твоїм холодильнику мухи
а у пральній машині цукор
він осідає на дно
чуєш цукор осідає на дно

Прийшла весна
Цвітуть дрова
Зима холодна і тяжка
На огород
Погнав народ
Шість соток спасуть
Козацький род

Собача буда
Дача твоя
Вночі ти мерзнеш
Як автобусів нема
Тут всі надії
Все твоє майно
Граблі шуфя сапа
І гною ведро

Боже не дай
Дотягнути до пенсії
Боже до нас добрим будь
Будем курити
Ще більше пити
Бити в морду за що-небудь
Боже не дай до пенсії дотягнуть

Ціле життя
Не пив не крав
Копійку товк
На книжку клав
Змінилась нагло історія
Від грошей тих
Лишилось нічево

І знов весна
Цвітуть дрова
Зима була холодна і тяжка
До церкви йди
Гриби збирай
Життє коротке
Колись попадеш в рай

Боже не дай
Дотягнути до пенсії
Боже до нас добрим будь
Будем курити
Ще більше пити
Бити в морду за що-небудь
Боже не дай до пенсії дотягнуть

Я мав 17 років
Я вчитися не хтів
Я втік від мами з татом
Я болт на все забив
В Тернополі торчав
Катав у ширку дімідрол
Я ненавидів поп
І слухав тіко рок-н-рол

Come on, Вася
Старайся не трусити попіл
Добий бродяга п’ятку і поїдем
В файне місто Тернопіль

Я там зустрів чувіху
Їй шістнадцяти не було
Зовсім малолєтка
Але в ліжку як акула
Я з нею все забув
Забув про ширку й дімедрол
Але вона любила диско
А не рок-н-рол

Come on, Вася
Старайся не трусити попіл
Добий бродяга п’ятку і поїдем
В файне місто Тернопіль

Вона крутила Boney M
І я від того звар’ював
Нагнав її із хати
Ще й під сраку надавав
І хоч я понімав
Що то в свої ворота гол
Але баби на час
Forever only Rock'n'Roll

Come on, Вася
Старайся не трусити попіл
Добий бродяга п’ятку і поїдем
В файне місто Тернопіль

Житіє як доміно
В тебе завжди дупель пусто
Ходиш голий, як сокол
"Карпати" програли в футбол

А життя один обман
В кишенях павутина в голові туман
Другий тиждень пив тріхопол
"Карпати" знов програли в футбол

Пращайте баби, папіроси
Василь прийняв смертельну дозу ковбаси
Пращайте баби, папіроси
Скоро, скоро вже ми побачимо Христа

Телевізор весь день горить
Якийсь Сосун говоре Вош енд Гоу
Снікерс Баунті Стіморол
"Карпати" програли футбол

Продав меблі, замість ліжка матрас
Стидуха тьолку в хату привести
Жив короче шо голімий монгол
"Карпати" знов програли футбол

Пращайте баби, папіроси
Василь прийняв смертельну дозу ковбаси
Пращайте баби, папіроси
Скоро, скоро вже ми побачимо Христа

Колись менi казали "Сиди i не триво
Так було, так є i буде так завжди"
Я вiд усiх тiкав, менi кричали "Пiдожди,
Дай нам свого лоба, ми поставимо клеймо
Ти свободний человєк, не бiйся дуже нас"
Але пiд своїм лiжком я тримав недоторканий запас

Сорок пачок Верховини
Мило, маєтки i майка
Шапка, чоботи, фуфайка
I з начосом калiсони

З пiвночi повiяв вiтер пєремєн
В країнi стало весело, як на КВН
Всi переробилися, людей не впiзнаєш
I навiть захитався трон КПРС
Но що самi схвалили, самi i робiть
А я сi маю торбочку, а в нiй на всякий случай лежить

Сорок пачок Верховини
Мило, маєтки i майка
Шапка, чоботи, фуфайка
I з начосом калiсони

Минулої неділі
Я був на весіллі
Я їздив на село
Де жиє вся моя ріднє

Петро Величко дембельнувся
Наталку Щур увів на шлюб
Вона два роки ждала
І нікому не давала

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

В десятій всі були у церкві
Потім в сільраді розписались
Потім всіх троха взяли нерви
Заки по тачках розібрались

Я посадив в свою восьмьорку
Трьох тьолок і конєшно дружку
Бо мусів грати на весіллі
Не молоду, то хоч подружку

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

На весілі була музика
Чотири пацана зі Львова
Так завалили, же у стайні
Аж сі обригала корова

Всі посідали за столи
Всі їли пили і співали
Потім полили пляц водою
І танцювали танцювали

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

Потім приїхала вночі
На мотоциклах ціла банда
Ми розібрали паркани
І бились всі кому не в падло

Розбили писок молодій
Спалили хату молодому
Все було так як на війні
А потім сіли пити знову

Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Гей-гей дана-дана
Забава була аж до рана

Їхала шляхом червона фiра
Їхала, скакала туди, де лiпша жизнь
Шальона чортопхайка перла собi, перла
Фiрман у кашкетi свято вiрив в комунiзм

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Ату його! Заїхали в болото
Конi встали, не йдуть, хоч їх цiлуй
Молитися не можна, бо ж комсомольцi,
А чорт з-пiд землi: "А най вас партiя рятує"

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Люди в гвалт: фiрман — сволота
Де ж ти, скурвий сину, всiх нас завiв
Тож перша робота — фiрмана в болото
Ну, а по-друге — перефарбуєм вiз

Був червоний — он де заїхав
Буде жовто-синiй — побачим дивний свiт
I разом заспiвали "Засвистали козаченьки"
Правда, на мотив "Наш паровоз вперед летит"

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Потiм вибирали народних депутатiв
Потiм вивчали пiснi батькiв-дiдiв
Потiм з голодухи почали їсти коней
А хто шмат не вирвав — лаяв москалiв

Їхала шляхом
Червона фiра
Їхала шляхом
Червона фiра

Як поїли — то й запили, а значить, заспiвали
"Душу й тiло ми положим за нашу свободу"
Тут болото не витримало ЧВАРК!
Гей, слов’яни, немає народу!

Коли упаде тінь
на порозі змін,
ото буде файно.
Тоді настане день,
той великий день,
світло надзвичайне.
Та й завіє дим,
залунає дзвін,
оніміє тіло.
Тоді кому літать,
а кому чекать,
кому у підпілля.
Ясени-сини,
сині восени,
стануть в далі невблаганні.
Прилетить херувим,
візьме тебе він
у прозорі крила.
Зливи і слова,
сльози і діла,
і тебе нема -
то вітер в полі віє.
Потім прийдуть бики,
кати і менти -
гади безнадійні.
Ящури-щури,
вори-вороги,
кольорові комерційні.
Будуть понукать,
штрикать і смоктать,
але ти не бійся,
Бо тебе нема,
вже тебе нема,
ти - не ти,
а в небі синьому - синиця.
Раки і роки,
кроки і круки
сунуть по нозі, по Душі.
А чому не ми,
а чому не ти,
виєм дикі нетямущі.
Віко глухаря,
сльози омуля,
вийди - я навчу літати.
Будеш ти літать,
мов у небі Шатл,
ти не ти,
а в небі риса.
Світ марить.
You look around!

Я піду до річеньки
Стрічати зірочки,
Зазирать як падають,
Ловити їх жменями.
Наберу у пазуху
Оцих бризок-вогників
Затанцюю радісний,
Зрадію до смерті.
Поженусь за райдугой,
Злечу по-під хмарами,
Передам по радіо:
"Прощай, рідна Батьківщино".
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна вгамує.
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна, весна.
Я біду не вижену,
Сама з мене вискочить,
Побіжим, покотимся,
Заведемо бесіду.
Наберусь хороброщів,
Спитаю у горя:
"Чи мене не викине
Упасти у море?"
Забіжу до Зіночки,
Хильнемо по чарочці,
Поведуся лагідно,
Поділюся жалощами.
Всесвіту пронизливий,
Відкрий правди трішечки:
"Чи мене не вистачить
Загинути по весні?"
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна - гуй.
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна, весна.

Поза тих минулих далях
На семи високих палях
Спить Мамай.
Не устане він, не діє,
У семи потоках віє,
Снить Мамай.
Сяє у весняних росах,
Сидить у величних позах
спить Мамай.
Весь на лазурових нивах,
В ніжно-пелюсткових зливах
Снить Мамай.
Великий спокій його лагідно чарує,
Всіма вітрами і цунамі він керує.
Він Мамай.
Яскраві сни йому малюють водограї,
Його вартують в піднебессі птичі зграї.
Спи Мамай.
Синя його риза не рвана,
У прозорих водах випрана,
Тіло його тане в омані,
Думи загратовані у брамах.
Він не сам, ні з ким і не з вами,
Він ніде не йде в тумані.
Мамай.
Не вагається, не плаче,
Ти - герой, міцний козаче.
Спи Мамай.
Згаяний у синіх ланах,
У димах семи ладанів
Сни Мамай.
Але Бабай не марить, він уже крокує,
Зловісним поглядом усіх на смерть дивує.
Йде Бабай.
Йому ніде ніколи на землі не спиться,
Він не радіє, не сидить і не поститься.
Дід Бабай.
Синя його риза не рвана,
У прозорих водах випрана,
Тіло його тане в омані,
Думи загратовані у брамах.
Він не сам, ні з ким, не з вами,
Він ніде не йде в тумані.
Мамай.
Але той не спить, не бавиться,
Він іде, гримить, штовхається,
В сутіні ночі страхається,
Він усім ві сні з'являється.
У воді, в вогні, у пекарні
Діє один негарний
Бабай.

Чув я, чи то снилось мені,
Що існує країна мрій,
В тій країні росте чарівний гай.
У гай той може кожен у війти.
Відчувати таємниці.
Володіти секретом дивних чар.
Хай несе мене ріка
У фантастичному човні,
У небо несе,
Наче уві сні.
Там є своєрідні ходи,
Що сягають самих глибин,
Там тварини небесної журби.
Але я не питаю себе,
Де на мапі країна ся,
Та й негайно рушаю у дальню даль.
Нас несе, несе ріка
У фантастичному човні
У небо несе, наче уві сні.

Агати блищуть, наче райдуга,
Що зігнула горба за дорогу.
А на дорозі - два мандрівника,
Вони щасливі, повні радощів.
А любі губи - барви заходу.
Аба-ба-ба, на небі - перша зірка.
Агати блищуть, наче райдуга,
Їх запалює усмішка твоя.
Хайла-ла-ла,
Хайла-ла-ла.
Весе-веселкова,
різнокольорова
усмішка твоя.
А верби-дуби бавлять листями.
Їх лопотіння - наче казка ночі.
А ти, ти, ти - подібна до каміння,
На них лягли дві дощові краплини.
А небо - біле, барви цукру.
Аба-ба-ба, дорога зве на захід.
А верби-дуби бавлять листями.
Щось запитує усмішка твоя.
Хайла-ла-ла,
Хайла-ла-ла.
Весе-веселкова,
різнокольорова,
усмішка твоя.

Шалена зірка непостійна, стій-но,
Падаєш куди, ти?
А в серці друга зірка, схожа під копірку,
Лине до тій, до тій.
Я її схоплю, бо я тебе люблю, люблю, постій.
Та ти - як дим.
Я перетворю ніч цю
На мою серенаду
Тобі.
Шалений я цілую шию, губи, груді, та в уяві,
Бо ти так далека.
Нічний зефір волосся лиже, він гілці хитає, бачу.
Де ти, фея моя?
Рожеві плями на обличчі, чую, нега тягне плечі.
Чур.
От і зникає ніч ця,
Лунає серенада
Моя.
Шугає мій шалений регей. Шува-губа, губа-шува,
Оу - є.
Дерева - мої пальці, вітер - це моє кохання,
Небо - це моя струна.
Влітаю раптом разом з зіркою в вікно до тебе,
Земфіра, Земфіра.
Моя,
Земфіра
Моя.
Де ти, Лаура
Дивних снів?

Святковий день із сонцем попрощався,
Вдягнувши помаранчевий халат,
За обрій у колиску заховався
І там заснув із співом пташенят.
Царівна ніч із темінню-сестрою
Кидають в небо жменями зірки.
А місяць-сторож тихою журбою
Серпом проколює вночі дірки.
Мабуть, казково, гарно романтично,
Але не всі побачать красоти.
Для когось це все просто
і так звично –
Так, ніби день міг навіть не прийти.
Горять думки і плутаються швидко,
Блукати важко у тунелі почуттів,
Байдуже бачить бруд у світі просто гидко,
Сказавши всім: „я того не хотів.”
Тунель веде пречорним лабіринтом,
Хоч вдалині промінчик мерехтить,
Та непомітний він. Важким упертим гвинтом
Людськая суть в єстві й думках стремить.
Чи то щаслива, чи гірка й кривава,
Чи то самотня, чи жорстка й смутна.
Так само й доля – то глуха й лукава,
А то прихильна, лагідна така.
Отож прямуєш... Раптом над обривом
Чи то стрибати і піти у забуття?
Чи врятуватися, пірнувши в безвість, дивом.
Повіривши у казку, як дитя.
Життя так сильно давить, заважає,
Стирає з пам`яті думки, слова.
Усе проходить, все біжить минає
Болить від шуму, тисне голова.
Але у прірві сонце вже не світить,
Не віє вітер, не шумлять ліси,
У безвісті ніхто вже не помітить
Ні переваг, ні шарму, ні краси.
Назад вернутись – в темряві блукати,
Піти вперед – пропасти назавжди.
Та вихід треба все одно шукати.
Лиш прагнути його, немов води.
І варто глянути, можливо, хтось ще збоку
Стоїть, вагаючись зробити крок.
Боїться темряви, і впасти так глибоко,
І більш не бачити, ні сонця, ні зірок.
Простягнена рука, наївний голос,
Прохає помочі, хоч він такий, як ти.
Але якщо до смерті тільки волос,
Чому ж взаємно не допомогти?

Когда-то ты жила рядом со мной,
И я был вхож в твой дом.
Я часто видел себя в твоих зеркалах,
Я любил играть с твоим котом.
Но время текло слишком быстрой рекой -
Ты не стала женой, я не стал звездой,
Но я часто вспоминаю те времена,
Когда я знал тебя совсем другой.

Ты верила в то, во что верить нельзя,
Но, ты знаешь, тебе это шло.
Ты видела свет, ты писала стихи -
Скажи, куда все это ушло?
Теперь ты стала совсем чужой,
Но твое число - девять, твой цвет - голубой -
Я помню все это с тех самых пор,
Когда я знал тебя совсем другой.

Ты помнишь, мы с тобой говорили о снах,
Теперь ты говоришь о деньгах.
Твой рот стал жестче, руки - смелей,
Но свет потух в твоих глазах.
Тебе нужна передышка, нужен покой,
Но на это наплевать тому, кто рядом с тобой.
Он очень мил, но он не знает о том,
Что когда-то ты была совсем другой.

Он носит странные вещи в гитарном чехле.
Он крайне доволен собой.
И вы проводите день в обсужденье того,
Кто стоит за чьей спиной.
И вы проводите ночь в ожидании дня.
День придет и уйдет, не оставив следа.
Я смотрю на вас и вспоминаю о том,
Что я когда-то знал тебя совсем другой.

Я посижу рядом с вами, я послушаю джаз
И даже поддержу разговор.
И когда, наконец, я захочу курить,
Ты прогонишь меня в коридор.
И когда соседи застучат за стеной,
Я посмотрю на часы, я пойду домой,
И дома я увижу сон о тех временах,
Когда я знал тебя совсем другой.

Я привык к тому, что всю жизнь мне везло,
Но я поставил на "двойку", а вышел "зеро",
И вот самоубийца берется за перо и пишет...
И скрип пера по бумаге, как предсмертный хрип,
Мой евнух был героем, но он тоже погиб.
Я кричу, но ты не слышишь мой крик,
и никто не слышит...

Я встаю и подхожу к открытому окну,
Вызывая тем самым весь мир на войну,
Я взрываю мосты, но я никак не пойму -
кто их строил?
И последний автобус ушел уже давно,
И денег на такси мне не хватит все равно,
Я видел все это когда-то в кино,
и все равно я расстроен.

Но не пугайся если вдруг
Ты услышишь ночью странный звук -
Все в порядке.
Просто у меня
Открылись старые раны...

И я пишу стихи всю ночь напролет,
Зная наперед, что их никто не прочтет.
Зачем я жду рассвета?
Рассвет не придет - кому он нужен?
Слава Богу, осталась бутылка вина,
Но как странно ползет на стену стена,
И я - посредине, но я сам виноват
и к тому же простужен.

Но не пугайся если вдруг
Ты услышишь ночью странный звук -
Все в порядке.
Просто у меня
Открылись старые раны...

И даже тишина звенит в моих ушах,
И стрелки почему-то застыли в часах,
И дым в глазах, и цепь на руках, и нечего есть.
Но все будет не так, как оно быть должно.
Все будет именно так, другого не дано,
И все же как бы я хотел чтобы ты была здесь,
Как бы я хотел, чтобы ты была здесь
Как бы я хотел, чтобы ты была здесь...

Но назавтра ожидается мрачный прогноз,
К тому же я остался без папирос,
И в каждой клетке нервов горит
свой вопрос, но ответ не найти...
Но так ли я уверен,
что мне нужно знать ответ?
Просто я - часть мира, которого нет,
Мой последний шедевр - бессмысленный бред,
Мой последний куплет давно уже спет,
Так было и так будет
много-много лет, и нет другого пути.

Так не пугайся если вдруг
Ты услышишь ночь странный звук -
Все в порядке.
Просто у меня
Открылись старые раны...

Нам всем нужен кто-то,
Кого бы мы могли любить,
И, если хочешь, ты можешь полюбить меня.
И нам всем бывает нужно кого-то побить,
Помучить, покалечить или даже убить,
И, если хочешь, ты можешь погубить меня.

И нам всем бывает нужно
Поплакаться кому-то в жилет,
И, если хочешь, ты можешь взять жилет у меня.
И нам всем бывает нужно быть лучше других,
Умнее, красивей и сильнее других,
И, если хочешь, ты можешь быть лучше меня.

Но если вдруг мы все станем в чем-то лучше,
Я дам тебе шанс, и ты сможешь дать мне бой.
Я дам тебе место за своею спиной.
Так думай, думай, думай, что же делать со мной.
Думай, думай, думай своей головой,
Мы можем пить с тобой,
Но мы не будем петь с тобой!

И нам всем бывает нужно над кем-то посмеяться,
И, если хочешь, ты можешь застебать меня,
Так наставь мне рога и пришей мне хвост,
Вперед, детка, не взорви мой мозг,
Но, если хочешь, ты можешь взорвать меня.

И чтобы жить, нам нужно жрать,
А по ночам нужно спать,
И, если хочешь, ты можешь спать рядом со мной.
И нам всем нужен кто-то, кто бы нас любил,
Всем нужен кто-то, кто бы нас любил,
И, если хочешь, я полюблю и тебя.

Но если вдруг мы все станем в чем-то лучше,
Я дам тебе шанс, и ты сможешь дать мне бой.
Я дам тебе место за своею спиной.
Ты думай, думай, думай, что же делать со мной.
Думай, думай, думай своей головой,
Мы можем пить с тобой,
Но мы не будем петь с тобой!

Дивлюся в вікно,
Бачу місяць і зорі,
Вони зараз поруч,
Вони лиш зі мною.

І солодко промовляють
Ці друзі до мене,
І кличуть до себе,
Де так добре й так легко.

Мала би крила
Піднялась до неба,
Зустрілася б з ними
І була б щаслива.

Я була б ніде,
А водночас усюди,
Не бачилась з кимось,
Та бачила б все.

Не чула, не їла б.
Про погане забула б.
Та це лиш утопія,
Омріяна… снами…

Нікому шкода не стане Його крім тебе,
Ніхто не згадає, тим більше заплаче,
Померла людина – померла одна проблема,
Шукай вітру в полі, шукай себе, козаче.
А очі сумують, а очі видушують сльози,
Десь чути поблизу брудну вуличну лайку...
І вже не буде солодкої пані Глюкози,
Щоб підсолодити життя, печалі скрутити гайку.
За що тебе доля так? Власне й ніяк, просто
Ніщо не залишиться в білому світі, ти знай,
Якщо не буде любові у серці твоєму по зросту:
Чим важче любити, тим більше любов поважай.
Можливо ще стовпчик? - давай ще одного за волю,
Єхидніє тиша, розколюючи ніжне серце,
А мо відізветься, знайдеться омріяна доля...
Чуєш? Вітер життя несеться...
15.10.2004.

< порожнеча >

"а ти ж говорив а ти ж обіцяв...
даремно ти сказав що це добре..."

Карма
“Дірка в бублику не затягнулася!..
А ти ж обіцяв! казав що це добре!..
Дірка в бублику мого всесвіту!..”
P.S.
О недаремно на долю ти дулася -
Дірка вагітністю не обернулася.

"Котиться камінь наріжний
схилами тисячоліть.
Начебто час зупинився -
слово у горлі стоїть.
.....................
Слово було на початку.
Буде воно і в кінці. "

Філософічне
Було на початку слово,
і слово стояло в горлі.
І час зупинився. Фігово!
Швидше, ж-бо думи заторні!

Мовчки симон наріжний
котиться по щоці -
й надто вже очевидний
вираз на язиці...

вир поглинає:
це така ясна днина коли багато срібла
і таке воно легеньке
що вітерець його перебирає
в тій днині десь є одне місце начебто вир...
синя бабка над над ним стрілою летить
а червона жариною тане...
вир розплетений їх поглинає
я теж мав багато друзів
та нікого з них вже немає...

звір зближається
чую як розчепилося повітря від кинутого списа
я добре його гартував
інших звуків не вловлюю
хіба що в холоднім світанні
обнявши за шию сіру гуску плаче дощ...
мабуть у серце поцілений
звір входить у мене
тепер і я плачу

дівчина в синіх черевиках тихо крадеться
навіть їй самій не почути того
я беру павутинку за край якусь мить вагаюсь
а потім думаю що це вже востаннє...
але інша дівчина нічого про це не знає
і так само тихо крадеться...

є місце фіалок що про нього мало хто знає
Бог квітне серед розлогих лугів
на пагорбі у гайку
що розрісся
а квітне тоді коли ще ані листя ані трави
а довкола пагорба тільки весня
наповенева вода
як фіолетовий сон як безмір краси що
ось-ось нарине
всіма потоками барв оздоблюючи зелені луги...

Ранній вечір запалив золото,
моя кохана, у твоєму склі.
А я знемагаю від смертного холоду,
холоду без тебе – на всій землі.

Посідали будинки на березі вулиці,
звісили ноги, похилили голови,
один до одного від холоду туляться,
дивляться в калюжі на небесне олово.
Котиться крізь вакуум колобок планети.
Розгоряються Блокові ліхтарі.
Павуки-поети плетуть тенета.
Зупиняється серце.
Стає Гольфстрім.

Що тобі ввижається, не моя кохана,
коли оте золото, як мед, тече.
Якими словами виліковуєш рани,
і якими винами запиваєш щем?
Я рекомендую вина з Порто.
Тобто портвейни:)
А можна й – з Криму.
Хай вони течуть через всю аорту
і виповнюють вени, з словами в риму!

А ж я навчився ні за чим не жаліти,
Тобто радіти – коли один!
Дивитись назад,
вздовж власного сліду,
і хотіти ще раз по нім пройти!

Цим слідом приходили торговці хмарами,
приводили замурзаних шахтарів,
і хтиво топтались під вікнами парами –
запитатися: як там – без них – вгорі?
А вгорі безрадісно...
Космонавти
безпричасно дивляться з-під руки,
як пливуть олігархи ріками нафти
і бредуть з балонами газовики…

А вночі приходили по податки:
сварились за золото, побили скло.
А в тебе того золота – як в солдатки,
самої нещасливої
на село.
Ех!..
Отакі-то уроки, давно кохана...
Задавали кохатися вчителі.
За домашнє завдання обом – догана,
А причетним – з батьками!
За сонце в склі.

Батько намотає паска на руку
і зітхне: „Червонію за тебе, синку...
Віддати б тебе янголам на поруки,
може і навчили б вибирати жінку...”

Літаки одиноким махають крилами,
плющать космонавти об скло носи,
розстилають килими, пишуть вилами:
відчиняйте янголи – Азм єси!

А янголам що – прилетять , щасливі,
перепишуть закоханих до товстих книг,
і дадуть всім нещасним по кислій сливі,
щоби ті не просились одні до них.
Та залишать на згадку одну пір’їну –
лоскотати спогади про совок,
де впадеш на спину у сніг-перину
і у небо дивишся, як в ставок.
А в ставкові – Господи! – тоне небо!
І пухнасте латаття пливе на схід,
де зі сходу спогади не про тебе
не сюди шикуються
не в похід.

Літаки одиноким...Одиноким – хмари!
А зненацька закоханим – небо й сни!
А за що – не питайте мене – задаром!
Щоб не сталось на небі з-за них війни.
Бо коли війна – тоді не до золота.
Хто б його, вечірнє, на всіх ділив
й розсилав у відділи смертного холоду,
а із них – в підвідділи кислих слив.

Бездоганно у Господа в канцелярії:
розливається золото, гусне мед.
В ночі – брови чорнії, очі карії.
Розлітаються янголи в пед та в мед.
З того боку місяця чути гамір.
Розпочала торговище біржа снів.
Ніч затисла місто поміж ногами
і стоїть-хитається у вікні.

Задивися на небо, колись кохана,
чи достатньо на ньому дрібних зірок –
рахувати безпомічно,
щоб на ранок
опинитися далі від них на крок.
Чи тремтиться тобі від мого холоду,
а від меду-золота чи терпне смак,
і чи досить в очах чоловічого голоду,
окрім зіреняток – дрібних, як мак.

А я б з того золота десять перснів
на десять пальців собі відлив,
щоб пальці світилися, як безсмертні,
і не торкалися більше слив.
Й ховав би руки від всіх за спину,
під власного серця шалений стук,
й вправляв би коштовні жіночі кпини
у голови перснів – по кілька штук.

Котилися днини, минали б ночі,
Абстрактне Добро незлюбило б Зло
за щерблений місяць, що також хоче,
(за те що світив) в домовину-скло.
І тільки б над містом підбили зірку,
і хвиля від вибуху смертю йшла,
то я б не тікав, а знімав би мірку –
на око – для тебе –
із твого
скла.

8
Рабовi сниться кара i тиран,
Маркiз де Сад i Мазох йому сниться.
У небi журавель, в руцi синиця,
На небесах Великий Вiчний Пан.
Рабовi все одно, все без рiзницi.
I тисяча зачинених питань.
До нього не вертає бумеранг,
До нього усмiхається рушниця.
У рабствi вiн знайшов для себе волю,
А за полегшенням звертавсь до болю,
Найлегший хлiб у нього –
хлiб тяжкий.
Вiн брат найбiльшої з усiх царицi.
Освiтлюють спокiйнi їхнi лиця
Алогiї – тонесенькi свiчки.

9
Алогiї – тонесенькi свiчки.
Очей печальних золотi свiчада.
Самотнiм повертаюсь з листопаду,
Без тебе повертаюсь навпрошки.
Ти там, ти десь зосталася позаду,
Ти десь попереду на всi вiки.
З голiв упали й котяться вiнки...
Я в гай пiшов, а ти пiшла до саду,
I я не знаю, де той сад зимує.
Iм’я твоє не вимовляю всує,
Але з тобою всi мої думки,
Бо ти кiнець i ти менi початок.
Мої слова, яких не оправдати,
Оправданi довiрою руки.

10
Оправданi довiрою руки,
Осудженi невiрою у руку,
Ми мовчимо, iз наших уст – нi звуку.
Усi слова вкладаєм у рядки
Вiршованi – годуємо розпуку.
У тебе їсти просять ще ляльки.
Мої солдатики – штурмовики
Погинули в оточеннi розлуки.
Ми повнi слiв, по самi вiнця повнi,
Але слова безсилi й невимовнi.
Ми мовчимо i зовнi ми безстраснi.
А що в душi?.. Душа душi не чує,
Душа бездушна вдома не ночує.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.

11
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Любов пообiцяла й не прийшла,
Лише пройшлась, як по душi пила,
Пiдкресливши, що почуття
контрастнi.
Навпроти серця ружа розцвiла.
I бедрики її обсiли рясно.
На серцi холодно, рипуче, ясно.
Як у мороз. Замiсть снiгiв зола.
Ми чесно так любов’ю подiлились,
Та все одно вона у нас просилась,
Адже любов одна i недiлима.
Немов хреста несу, немов провину
Несу свою любовi половину.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.

12
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Усi вони холоднi, наче снiг.
Приречено чiпляються до нiг,
А на душi вiдлига нестерпима.
Душа на серцi вiдзначає днi
Зарубками. Душа немає стриму.
Ввижається мороз їй за дверима.
Їй холодно згоряти на вогнi.
Життя життям,
а гра зосталась грою.
Я розминувсь у почуттях з сестрою.
Ми не зiйшлися болем i очима.
Немає ради. I сестри нема.
Великим хресним ходом йде зима.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.

13
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
Нема. Вже стiльки лiт,
вже стiльки зим.
В нiчному небi лиш риплять вози
Туди, де ми зосталися малими.
I впертий козерiг, i терези
Мiнливi на возах старих незримих.
Обiч возiв лiтають херувими,
А їздовi цiлують образи.
Я так нещадно нинi зубожiв.
Для всiх чужий, для мене всi чужi,
Усе чуже, i тiльки бiль мiй власний.
А так, як не буває, не буває.
Моя сестра зимової спiває.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

14
А я молюсь. А бiль ...
Мiй бiль прекрасний.
Щонайпрекраснiший з усiх чуттiв.
У болю голки срiбнi й золотi.
То враз спалахують, то тихо гаснуть.
А я молюсь. Мої слова простi.
Моя молитва щира i безгласна.
I бiль мiй спiвтворець,
мiй спiвучасник.
Мiй поводир, i всiх твоїх братiв.
Прости. Твiй раб колючий i невдячний.
Йому без тебе темно, зимно, лячно,
Йому без тебе тяжко довелося...
Молюсь печальнiшiй iз берегинь
I туфельцi з маленької ноги,
Молюсь снiгам i синьому волоссю.

15
Молюсь снiгам i синьому волоссю.
Охрип дверей вiдчинених орган.
Я стережу вiкна слiпий екран.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Елегiю розлуки i кохань
Синиця в дзьобику щораз приносить.
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.
Рабовi сниться кара i тиран.
Алогiї – тонесенькi свiчки,
Оправданi довiрою руки.
Любов прийшла,
але прийшла невчасно.
Етюднiсть почуттiв... Та Бог iз ними.
Нема сестри. Либонь, стрiчає зиму.
А я молюсь. А бiль...
Мiй бiль прекрасний.

1997

I
Молюсь снiгам i синьому волоссю,
Її стареньким туфелькам молюсь.
Крихкi вуста молитвою палю.
Ревнивiше молюся, анiж досi.
Молитви б’ються, наче з кришталю,
Молитви тануть, як пiд сонцем роси.
Раб прославляє, але бiльше просить
Велику Повелительку свою.
Немов жебрак голодний просить хлiба,
Випрошує у неї свiтла з нiмба.
Але гiркий дiставсь йому талан.
Йому ввижаються похмурi лики,
Вiн сам малий, а свiт такий великий.
Охрип дверей вiдчинених орган.

2
Охрип дверей вiдчинених орган,
Та зачинити дверi не наважусь.
Стара ворожка, мабуть, правду каже:
Немає вiд кохання замовлянь.
Холодний комин видихає сажу,
Холодний вiд самотнiх зимувань.
А я холодний вiд його повчань,
Що час навчить, що час менi покаже.
Покаже – так, а чи навчить –
не знаю,
Бо й вiн в усiх годинниках конає,
А заєць б’є над ним у барабан.
Укотре стеля падає i стiни,
I з лезами до горла лiзуть тiнi...
Я стережу вiкна слiпий екран.

3
Я стережу вiкна слiпий екран,
Забувши пiвникiв лiпити з глини.
Усi мої непрощенi провини
Вiкно затягують, немов туман.
Повiльно дуже, але певно гину.
Волосяний спiвав менi аркан:
«Бажаєш стати вiльним –
спробуй стань...»
Нi крикнути, анi ковтнути слину.
А мав же час!.. I я б таки ще встиг
На покаянне спромогтись: прости!..
Перед очима закружляли оси.
Одна лиш мить – задушений помру.
Уся моя надiя на сестру.
Сестра пiшла провести трохи осiнь.

4
Сестра пiшла провести трохи осiнь.
Десь забарилася моя сестра.
Холодна й темна надворi пора,
I пес старий у вiдчаї голосить.
Той пес дурний, його замучив страх,
Вiн од думок ховається у льосi.
Вiд слiз у нього лiд блищить на носi.
Довкола хати бродить, як мара.
I проклятущому отому псовi
У тон пiдспiвують банькатi сови,
А вiтер волоцюга й уркаган
Прогулюється по даховi, ходить,
Сентиментальним голосом виводить
Елегiю розлуки i кохань.

5
Елегiю розлуки i кохань
Народжує тривка печаль поета.
Вiн, як заблукана мiж зiр планета,
Чужий усiм. Вiн сам собi капкан.
Вiн лицедiй, п’яниця, донжуан –
Сьогоднi вмер перед її портретом.
Нехай пересихає рiчка Лета,
Якщо нема надiї в сподiвань.
I знов живе, i знову помирає.
Рятує сам себе i сам себе карає.
Складає вiршi у нерiвнi стоси.
Йому червону ягiдку калини,
Немов надiї рятiвну жарину,
Синиця в дзьобику щораз приносить.

6
Синиця в дзьобику щораз приносить
Менi вiд зайця крихту пирога
I давню чутку: всiм, хто у бiгах
Амнiстiю, можливо, оголосять.
Я кров’ю вишиваю на снiгах,
А не втiкаю, як це вам здалося,
Хоча мiй слiд заплутаний i босий.
Я просто йду, допоки на ногах.
А щоб не впасти, думаю про Неї,
Як думають про сенс чи про iдею.
Дощем i сонцем пахнуть її коси.
У небi свiтиться її iм’я.
Довкола тиша. Тiльки чути, як
Траву пiд снiгом сонний заєць косить.

7
Траву пiд снiгом сонний заєць косить,
Мене не бачить посеред трави.
Я в нiй ховався й сам себе ловив.
Та заєць не збагне оцих вiдносин.
Ще три стебла косi до голови,
Та я не закричу: «Спинися, досить!..»
Коса замовкла. Заєць глянув скоса:
«Це ще не все. Помучся, поживи».
Смiється тихо надi мною заєць,
Вiн бо, старий i мудрий, певно знає,
Що все мiраж, химера, все обман,
Все вигадки. I наша з зайцем гра...
Навколiшки стає покiрний раб.
Рабовi сниться кара i тиран.

1997

Вона йде містом,
Горда й недосяжна,
Вона сама... От дивина!
Збагнула раптом:
Так, сама...
Сама, хоча навколо люди,
Сама, хоча іде із другом.
Тепер куди? – Туди...
І йде все далі, далі, далі,
Йде до мети, якої не знає,
Іде і раптом прозріває: „Куди?”
А й справді...
Ось площа Ринок, щось зелене –
Так, це воно – єдиний свідок,
Поодиноке дерево, що пам’ятає хибний крок,
ЇЇ крок...
Та не зумисне так вчинила,
Лиш хотіла бути щаслива,
Та листю нецікавою є мова,
Яке є діло до думок?
Лиш пам’ятає свіжий дощ,
І блиск в очах, й його любов.
В ту мить була не одинока, та знов
зробила помилку, він зник...
І знов вона все пригадала,
І радісно так стало, і погано,
Відводить погляд непомітно
І бачить лева – знову сила:
Могутній охоронець міста
Промовив наче: „Ти є хто?!”
І враз згадала про князівство,
Про козаків і свій народ,
„Я українка, я є сильна!
І не зламає мій дух ніхто!”
Вона йде далі,
Горда й недосяжна,
Та все ж є щирою душа,
Все ж не вмерла в ній надія,
А холод – це лиш прикриття.

* * *
Щораз, коли з нiрки вибiгає мишка,
дiвчина, що малює на власному колiнi
вiкно, у яке стукають вiршi,
котрi сходяться пiсля заходу сонця
i приносять жарини обрiю
та усi барви неба
божевiльного художника,
втiкає зi своєї кiмнати
i стукає до мене.
Я, затинаючись, говорю про кохання,
щось банальне i до оскоми обридле
(чула бо вiд багатьох i багато разiв),
а дiвчина вивчає вчорашню газету.
Я боюся самотностi,
а вона боїться мишей.
Однак те, що вона завiтала до мене,
а не пiшла шукати кота,
я розцiнюю, як взаємнiсть.

* * *
Три квiтки,
для яких ще не вигадав барви,
але зримо уявляю форму пелюсток,
i вирiзняю аромат
з-помiж тисячi iнших запахiв,
схованi у твоєму рукавi.
У другому рукавi живе пташка,
котра посмiхається очима
i тримає в дзьобику
два гнiздечка,
наче терези.
В якому рукавi схованi квiти?
В якому рукавi живе пташка?
Зав’яжи рукави на моїй шиї,
аж поки не навчуся розрiзняти,
де лiвий рукав, а де правий.

* * *
На сьомому листочковi
четвертого дерева,
якщо йти вiд мене до тебе,
наче на долонi
можна прочитати
наше майбутнє.
Якби ми вмiли...
Ми ж не знаємо,
як читаються
нашi власнi iмена,
ми щойно навчилися
вимовляти їх
i кликати на iм’я
одне одного.

Радість
Лежу горiлиць.
Ти, перебiгши луг,
одягаєшся в домашнє
i на кухнi п’єш сiльське молоко
з хлiбом,
а надi мною
жайворонки розбирають
дах i стелю,
на долiвцi виросла конюшина,
намальованi квiти пахнуть,
а рiй бджiл
приносить золоту грушку
в дарунок нашiй домiвцi
вiд їхнього вулика.

* * *
Ходiм.
Ми вже зняли взуття,
щоб жити навпаки.
Ми залишаємо ключi,
але берем з собою дверi.
Ми збережемо ритуал
приходу в дiм.
Ми вже прийшли.
Ходiмо далi
разом.

* * *
Усе – з нiчого,
хоча болить, як справжнє.
Не знаю, де любов,
де гiлка яблунi.
Не вмiю вiдрiзнити
себе вiд тебе.
Я тiльки й вiдаю,
що грiх – це кара,
а кара – грiх.
I вiрю у нiщо.

* * *
Я так i зробив.
Кровi було небагато,
але цiлком достатньо,
щоб вимазати
не тiльки пальцi,
але й обличчя.
Зате битого скла
було всюди.
Душа ходила боса,
а я вiдчув потяг до малювання,
Сюжети висмоктував
iз мiзинця,
видивляючись
у розбите вiкно.
Ти думаєш, щось змiнилось?

* * *
Це був не я.
Я ще не був.
Чавив мiж пальцiв вишнi,
як чавлять пальцi в дверях,
i дякував усiм,
хто шарпав клямку.
В обiйми падав
дощ зi стелi,
вiрнiше, дощ iшов,
а падав я
i повз
повз нього.

* * *
Допоможи зiбратися з думками,
згорни слова холодними руками,
збери i викинь
пiд черевики,
як злу личину,
нехай спочинуть.

* * *
Коли ти спиш,
дихаючи у моє плече,
два зайцi,
подарованi менi
твоєю подругою,
ходять кiмнатою
навшпиньки,
тримаючи в переднiх лапах
по морквинi,
що нагадують
менi два стручки
червоного перцю,
а тобi – два вогнегасники.
Один заєць схожий на тебе,
а другий спантеличений.

* * *
До верхнє, нижнє до,
нi крихти фальшi в синiй гамi...
Сидить на плечах вiчний дощ,
а мокре небо – пiд ногами.
Пташа на синьому сiрiє,
покоси струменiв, стерня...
Я дощ у пазусi зiгрiю
й погладжу, наче кошеня.

* * *
Дотримуюсь звичаїв,
та не вiрю в прикмети.
Коли поспiшав до тебе,
дорогу менi перейшла
жiнка з порожнiми очима.
Спиняюся, вагаючись:
попрошкувати в завтра,
чи повернутися у вчора?
Сьогоднi ти не чекатимеш,
а мене не буде вдома.

* * *
I ти приходиш – нетутешня,
немов з небес або з iкони,
кладеш у рот менi черешнi –
холоднi гранули червонi,
цiлуєш у вуста зеленi,
лiкуючи вiд всього свiту...
Гукаю подумки: – Олено!..
Уголос кличу: – Серафiто!..
I ти приходиш, ти приходиш!..
Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу...
Зi схованим в волоссi нiмбом...
i не зникала нiби.

* * *
Усе не так. Не так. I все.
Душа полощеться на вiтрi
така блiда, аж бiла,
така безформна, що
аж шкода –
така нiкчемна.
Усе не так. Так не буває.
Буває лиш нiяк.
Задумавшись про щось,
вiд мене сховане,
заглиблена сама у себе,
не помiчаючи, що робиш –
пiдсвiдомо –
виводиш пальчиком
на вогкiй шибцi,
за якою нiч збиває жовтi грушi;
на синьому пiску,
що взимку стане снiгом;
на полiрованiй поверхнi столу,
пiд яким ми не ходили пiшки,
за руки взявшись –
малюєш викрiйку,
аби за нею мiг витяти з душi
для себе спокiй,
який врятує вiд думок
про те, як не буває.

* * *
Лiворуч сонце, справа мiсяць,
в зенiтi бриль з соломи.
Лiтає ангел над Полiссям,
у небi крила ломить.
Лiтає ангел небом, наче
самотнiй чорний бусол,
то заспiває, то заплаче,
то мрiє про бабусю –
у зморшках лагiдне обличчя,–
що прийме на гостину
з словами: «Ти ж моя дитино!..» –
i поцiлує тричi.
Спiває ангел, плаче жiнка,
котра не жiнка ще – дiвчатко.
I вiрш болить на всю сторiнку,
якiй нема кiнця й початку.

* * *
Якогось дня менi конче захотiлося
бути тобi потрiбним,
як щось таке,
без чого людина неспроможна жити,
я прагнув стати:
твоїм хлiбом,
твоєю водою,
твоїм повiтрям...
Але виявилося, що я тобi непотрiбний.
Непотрiбний,
як небо,
на яке забуваєш глянути;
як зорi,
яких не помiчаєш;
як поезiя,
з якої немає користi;
як кохання,
без якого можна чудово обiйтися...
I я розгубився
вiд щастя
бути тобi непотрiбним.

* * *
Я б розповiв тобi про те,
як дрiбно тремтить автомат,
вимовляючи слово «смерть».
Але що я знаю про смерть?!
Я тiльки й умiю вiдтворювати
тремтiння...
Я б розповiв тобi про те,
де починається тиша
i якого кольору голос у зозулi,
про що мовчать риби
i скiльки лiт жайворонковi...
Я б назвав тобi iм’я квiтки,
але що я знаю про життя?!
Я тiльки тямлю в його iмiтацiї...
Я б розповiв тобi,
о котрiй годинi прилiтає ангел,
i чим душа прив’язана до неба,
хто вигадав метелика
i як малювати самотнiсть...
Але що я знаю про любов?!
Я тiльки й умiю любити.
Я б розповiв тобi про себе,
але про себе я знаю значно менше,
анiж про смерть, про життя
i про любов,
про них я не знаю нiчого.
Я знаю тiльки тебе, а отже,
я знаю все.

* * *
Ти ховаєш руки за спиною,
а я вiдгадую,
у котрiй руцi моє серце,
але кожен раз помиляюся.
Пiсля закiнчення гри
кладеш серце
до фiлiжанки з-пiд чорної кави,
i ми сiдаємо лузати
гарбузове насiння.
Фiлiжанка збентежена.

1997

* * *
Я побудую схрон,
аби сховатися у схронi,
i окрики ворон
лiчити буду, мов патрони.
У лiсi вирию печеру
пiд шелестом ялин.
Запарю чаю на вечерю
з трави полин.
I на лице моє роса
уранцi капатиме з стелi...
Я в цiй оселi буду сам,
я побудую цю оселю.
Пiсень спiватимуть пернатi,
зазеленiє мох...
Лише цвiркунчик буде знати,
що схрон збудований для двох.

* * *
Ти є. У мене. Тiльки ти.
В усьому свiтi бiльш нiкого.
Нас лише двоє перед Богом.
Прости менi. Прости менi. Прости!
У чорну падав я розпуку,
холодний волохатий вiдчай
все зазирав менi у вiчi.
Вiзьми, вiзьми мене за руку.
Iдуть оленi до води,
як до причастя люди.
У мене ти була завжди,
i ти завжди у мене будеш.
Обiйдемо людей, минемо кладку,
до броду вийдем, як оленi,
i будем пити тишу з жменi
наприкінці життя як на початку

* * *
два рази сiм
душа гукає в комин
я вiрю всiм
не вiрячи нiкому
коса не тне
а чорний грiх залiза
впiзнав мене
душа у комин лiзе
їсть очi дим
i засипає жаром
хай згине молодим
нехай побачить старiсть


* * *
То чорна ластiвка,
то бiлий лебiдь,
то дощ в очах,
то дощ на небi,
то диво-свiтло,
то чудо-квiтка,
то звiдусiль,
а то нiзвiдки,
то тихий смуток,
то щира радiсть,
то колiр квiтня,
то листопаду,
то запах лiсу,
то запах поля,
то голос скрипки,
то голос долi...

* * *
Твiй бiль
вiзьму собi,
вiзьму гiркi твої печалi,
що мовчки у тобi кричали,
вiзьму твiй хрест,
вiзьму усi твої розп’яття,
всi кари, що з небес,
усi людськi прокляття –
вiзьму на себе.
Тобi зоставлю небо
i лiтню зливу...
Я залишу тобi тебе щасливу.


* * *
Iз оберемком польових квiтiв
ти простуєш до мене,
хоч щойно вирушила
у протилежний бiк,
а час тягнеться
так повiльно,
що равлики
перебiгають тобi дорогу –
туди й назад –
i не задихуються.
Це – розлука.

* * *
Наче мапу розгортаю
зоряне небо,
устами знаходжу
сузiр’я Лебедя
на твоїй лiвiй щоцi,
зорi вiдбиваються
на дiвочому тiлi
золотими родимками,
рахую їх,
а щоб не збитися –
цiлую кожну
тричi.
Над ранок
згортаю небо у сувiй,
ховаю пiд подушку
на випадок розлуки,
тодi я небо розгорну –
i в ньому вiдiб’ються
усi золотi родимки
твого чистого тiла.
Для людей близьких
лишаю свої координати:
шукайте мене
в сузiр’ї Лебедя
або нiде.

1997

* * *
Приватна китайська стiна.
По рiзнi боки двоє:
ти – найвродливiша
i найчарiвнiша
мiж квiтiв,
я – найнещаснiший
серед людей.

* * *
До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,
а я щодня ходжу топитися,
але чумаки щораз мене видобувають,
укритого саваном солi,
iз тихою, наче маятник незаведеного
годинника,
механiчною зозулькою на шиї,
i викидають,
як звичайний непотрiб –
а що зi мною робити? –
на хлiб не посиплеш,
пивом не зап’єш,
нехай мене забере повiнь.
Стiкаю у кутик тремтячих уст
i чую, як двi сльозиночки на вiях
вдаряються одна об одну –
видзвонюють за мною.

Твоє ім’я

Обручка виготовлена iз диска сонця
i трохи сплющена пiд тиском
обставин,
вiд чого збоку нагадує яєчко,
що стало навшпиньки;
вибитий молочний зуб
старого дракона,
на мiсцi якого вирiс зуб мудростi;
приручений серпик мiсяця
з накинутою вуздечкою;
двоє, що тримаються за руки
у найостаннiшу мить прощання,
а може, й навпаки,
i зiллються за хвилю
в єдине цiле на вiки вiчнi;
чоловiк у профiль,
який iде направо i несе перед собою
стос добрих намiрiв та порожнечi;
бедрик,
незвичайний малюнок крилець якого,
якщо дивитися зверху,
нагадує вагiтного гапличка.
О л е н к а

* * *
Спускається з дзвiницi день
i вечорiє.
А небом втомлена iде
з малям Марiя.
Туман зливається в рiку,
i пахне м’ята,
у вишиванiм рушнику –
зелене свято.
Марiя Дiва i маля,
обоє босi.
До неба горнеться земля,
вологи просить.
I я молюся i прошу
в Марiї Дiви
хоча б двi пригорщi дощу,
прохаю дива.
Марiя Дiва i маля –
все далi й далi...
I враз побачу знак здаля,
що диво сталось.

* * *
Коли ти в глечику жила,
а я пас бедрикiв,
помiж кульбаб тодi текла
вода солодка – мед-рiка.
Зелена макiвка – твiй дiм
i мiй притулок,
над нами в небi золотiм –
крилатий вулик.
Жили ми в глечику колись,
пили з горнятка,
до нас дощi у гостi йшли
i дощенятка.
Не знали ми тодi грiха,
жалю не знали.
I я тебе тодi кохав,
i ти мене кохала.

* * *
Подарую тобi своє серце
у виглядi кулона
Не вiдмовляйся
мотивуючи тим що нинi
ця прикраса немодна
Ти не потребуєш прикрас
ти взагалi нiчого не потребуєш
тому-то й дарую
тобi рiч нiкому не потрiбну
тобi ж вона служитиме
оберегом
Наслухатиму як б’ється
моє серце в твої груди –
знадвору чи з середини?

* * *
Пiсля дощу до кiмнати
залетiв зелений метелик
i став кружляти
над золотою голiвкою дiвчини
з райдугою за плечима
Коли я нахилився
щоб її поцiлувати
то побачив що це не метелик
а два листочки
котрi побралися за руки

* * *
Сестра моя – печаль,
сестра моя – Оленка.
Заплакана свiча,
прозора i тоненька.
Заплакана свiча,
заплакана сестричка
i мiсячне зайча –
в долонях – з мокрим личком.
Лякливе зайченя –
холодний, мокрий носик –
iз зорями щодня
спить у твоїм волоссi.
Мiй подих у щоку
i подих зайченяти...
Люблю тебе таку...
мов на штиках пiднятий.
Вмирав, та не помер...
А уникав я смертi
для того, щоб тепер
з тобою мiг померти
у глечику. Дiвча
беззахисне й маленьке...
Моя сестра – печаль,
моя печаль – Оленка.

* * *
Впав хрест вечiрнього вiкна,
впав через груди на обличчя.
Я витиму на сонце, на ...
Але рятунку не покличу.
Молюсь до заходу i сходу,
до Духа, Сина i Отця...
Ти прийдеш так, як бiль приходить,
i знiмеш чорний хрест з лиця.

* * *
Чорнiє дiрочка мiж брiв,
повiльно тане грудка болю...
Я вже тобою вiдхворiв,
уже вiдмучився тобою.
I не дружина, й не сестра,
i не отрута, i не лiки...
Ще тiльки вчора помирав,
а нинi видужав навiки.

* * *
До лiсу... В лiс... У хижакiв
знайти притулок, наче в друзiв,
i дати вихiд чорнiй тузi,
i вити вовком мiж вовкiв.
До лiсу... В лiс... Посеред ночi...
Лежу нi мертвий нi живий.
Нанизую зеленi очi
на жовтий струмiнь дощовий.
До лiсу ... В лiс... Ледь-ледь добрiв...
Тут лиця з нiмбами й рогами...
Землi немає пiд ногами,
немає неба угорi.
До лiсу ... В лiс ... Тебе немає...
Не буде... Не було. Нема...
До лiсу з тiнню забiгаю,
iз лiсу тiнь бiжить сама.


1997

* * *
Я просто був. Хоч все було непросто,
а дечого i зовсiм не було.
Я жив, як мiг: молитвою i постом,
Впадав у грiх, приносив зло...
На вишнi iз Антоничем-хрущем
ховавсь вiд свiту й вiд самого себе.
Я просто був. А ти була дощем.
I ти жила тодi на небi.

* * *
Iз уст твоїх солоних злiтають птахи
рожевi з голосами скрипок,
а крила пахнуть хвоєю i воском,
так пахне свято i вчорашнiй смуток,
i я роблюся деревом гiллястим,
щоб дати їм притулок
I бачити, як ти сплiтаєш дощ у косу
i мiряєш її Чумацьким Шляхом.
Не плач, я посаджу в твої долонi
мiсячне зайча
з холодним носиком
i лоскотним м’яким iм’ям,
яке читається так само легко,
як i слiди вiд лапок,
котрi ведуть до усмiху.

* * *
Самотня i натхненна,
ти жала дощ,
i серпик мiсяця в твоїх руках,
легких, як крила ластiвки,
свiтився тепло та рiшуче,
стинаючи цiвки пiд корiнь,
щораз торкавсь мого волосся.
Ти струменi в’язала у снопи
й складала у пiвкопи
людських марнот.
Ти рятувала свiт
вiд кари,
вiд потопу.
Ти рятувала свiт,
якого я зрiкаюсь
заради пальчика
утятого серпом.

* * *
Спускаючися на дно криницi,
глибина якої дорiвнює сподiванню,
побачити на деннiм небi
помiж зiрок зелених
два жовтих згустки
свiтлої й тремтячої печалi
очей черницi,
келiя якої зачинена зсередини.
Криниця глибша вiд самого неба,
на самiм днi – веселка,
зiткана для тебе.

* * *
Розпущене волосся
тисячами ниток Арiадни –
кожному заблудлому волосинка –
вказує дорогу
iз тванi зубожiння
до бази вiдпочинку
од щедрот
на березi бурштинових очей.
Пiду до Цербера,
та не пiду з усiма.
Мене врятує лише волосся,
сплетене у косу.

* * *
Вiд дiвчини з волоссям
кольору соломи,
гречки та вiвса,
котра живе за межами
чужого розумiння
i виклала з очей,
якi стрiчалися з її очима,
мозаїку прозрiння
на тильнiм боцi неба,
а всi її слова
помiряно в каратах,
чекаю жайвора,
аби принiс її мовчання,
що адресоване менi
вiд дiвчини,
котра не любить телефонiв.

* * *
– Уже не день.
– Iще не день.
Твiй ангел в сутiнках iде
зi свiчкою. Аж смалить крила,
так затуляє, щоб горiла.
I божевiлля з божевiль:
мiй ангел, як велика мiль,
повзе кудись в куток вiд мене
i там в пiтьмi кусає вени.

Освідчення, або два способи самовбивства

Мої слова, наче кров із горла
після поранення в груди:
– Я не можу без тебе жити!..
А ти оповідаєш мені,
як любиш сутінки
й закохана у дощ.
Опиняюся перед вибором:
перетворитися у дощ
чи розчинитися у сутінках?]

1997

Дикі гори, мертва тиша,
Вся природа жаром дише.
Ниють м’язи, піт — струмками…
Тут стріляє кожен камень.
Вибух тиші — перший постріл
Навмання, у світ, у простір.
Світ і час такий, що, звісно,
Жити людям дуже тісно.
Хто за місяць, хто за зірку…
Куля в серці вирве дірку
Дірка в серці — в грудях тиша…
Матері листа напишуть.
В дикі ігри легко грати.
Страх короткий. Втрати, втрати…
Кулемет тремтить всім тілом —
Руки стерпли, заніміли.
Хто ж убивця? Де тут винні?
Звір прокинувся в людині.
Чорні гори, свято смерті,
Люди дикі, люди мертві.
Бій у розпалі. І рота
Піднялась грудьми на дота.
Вбитих четверо, а п’ята
Стогне істина розп’ята.
Хто це чує?! Хто це бачить?!
В зуби все чотрам собачим!..
Хто за місяць, хто за зорі…
Бій триває. Бідні гори…

Співають кулі, мов джмелі,
І притискають до землі.
Так, як колись в дитячій грі,
Засів десь ворог на горі.
Дано наказ: до висоти
Як можна ближче підповзи
І — лиш вперед. Нема назад.
Ми всі, немов один солдат.
І доля в нас усіх одна,
І вибирає нас вона.
Повзем, повзем, за п’яддю п’ядь,
Годину, дві, а може й п’ять.
На шлях помножився той час,
А ще помножиться на нас.
І щем у грудях, в горлі лють,
А кулі зверху смерть несуть.
Там кулемет невпинно б’є,
Нам підвестися не дає.
Але команда… й підвелись,
В єдиний м’яз тугий злились,
Рвонули вибухом "ура!"…
Здригнулась кам`яна гора.
І словом сковані одним,
Вже не спинити нас нічим.
Перемогли. І бій затих.
А мертві — плата за живих.
А скільки нас боїв ще жде?
І хто заплатить з нас і де?
Коли ж він той останній бій?
Вже й автомат стомився мій.

Конав верблюд, на ноги п’явся,
Він йшов напитися води,
Але здригнулася земля вся…
І обірвалися сліди.
Стерв’ятники на кров летіли…
Аби знаття, ще б рік не пив.
Забув про воду, бився тіло
Змінився гострий біль тупим.
А очі повні сліз і болю.
Останній хрип з худих грудей…
Він проклинав верблюжу долю,
А ще людей.

Дим цигарковий шкріб легені…
Чи знає той військовий геній,
Що посилає їх сюди,
Як виїдає очі дим?

Раніше не курив ніколи.
Тому, напевне, в грудях коле,
Тому і нудить його так,
Тому і кривляться уста.

Шакал десь вив і ворон каркав…
Тремтіла у руці цигарка.
Він жадібно смоктав її,
Здавалось, не курив, а їв.

Сьогодні він убив людину,
Осиротив чиюсь родину.
І ще не висохла земля,
Де він ворожу кров пролляв.

Ще не схолола їхня зброя.
А наших теж упало троє.
Він чув ще їхні голоси…
Тоді й цигарку попросив.

I
Стою на варті,
Стою, бо треба.
Пикатий місяць
Пливе по небу.
Пливе повільно,
Мені байдуже.
Не ворогуєм,
Ми з ним, не дружим.

Купаюсь в сяйві.
Мов на долоні…
У владі світла,
В його полоні.
Далеко бачу,
Здалека видно,
А кругла пика
Морга єхидно.

Стою, бо треба
Чи я, чи інший…
Мені не страшно,
За мною більшість.
Купаюсь в сяйві,
Мішень чудова,
Та я на місці
І я готовий.

Ні, все спокійно
І скоро зміна,
А місяць корчить
Противні міни.
Пливе по небу,
Як сир в сметані.
Прекрасні ночі
В Афганістані.

І раптом місяць
Чомусь здригнувся
І над обличчям
Моїм нагнувся,
Хтось в нього стрілив —
Він розлетівся,
Шалемно блимнув
І завертівся.

Він на осколки
Друбні розпався,
Один з них в тіло
Болюче вп’явся,
А інший в груди
Наскрізь проходить…
Який був місяць!
Розбили… Шкода.

II
На місці вибуху димить.
А я в землі, а я в крові.
А я боюсь, я маму кличу,
Але мужчині страх не личить…
І я від рани не помру.
Думки свої назад беру.
Мені нічого не болить.
А я без слова на устах,
Я на носилках, я в бинтах…
І гори довгими були.

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.