Нехай біснуються, а я люблю —
переплелися ду́шами й тілами
до божевілля, присмаку жалю.
Обоє сунем голови в петлю
і за життя чіпляємось губами.

Ніколи не косила лободу,
та цього разу, як лихий попутав.
Не знала, що навіки пропаду
у тім саду, занедбанім саду,
де плід чужий — омана і отрута.

Над нами доленосний епілог,
та відірватися від чар несила.
Чом за святу любов карає Бог? —
В закоханих одне життя на двох,
на двох одна не копана могила!

Поклич у рай, аби не довелось
нам дрібки щастя кидати за ґрати.
Зірвемося з мотузочки ось-ось.
Неважко зненавидіти когось,
нестерпно найріднішого втрачати.

Тому тебе нікому не віддам,
хіба що смерть поставить крапку жирну.
Будуй у золотому серці храм,
на зло усім запеклим ворогам,
люби мене жагучу, ніжну, вірну.

05.04.2025р.

Розпізнаю війни запеклість
І лють, і злість її щодня, –
Іще засмучує далекість
І душу точить незнання.
Я так давно тебе не бачив,
Через появу в нас біди,
Що знемагаю без побачень,
Як степ улітку без води.
Буває, снишся ти, а, часом,
Чомусь у сни мої не йдеш, –
Коли гуляти будем разом
Уздовж Дніпрових узбереж?
Ніяк не стихнуть канонади
І люди гинуть кожну мить, –
Коли подивимося радо
У незадимлену блакить?
Проте жалітись безустанно
Не тре на складнощі життя, –
Розлука зміцнює кохання
І оживляє почуття.
05.04.25

Вінок багатийі яскравий
Із віршів я сплела.
І визнання прийшло, і слава
Уже за всі літа.

А вірші часто ластівками
З душі випурхують,
Летять до мене і ночами
І вдень також пливуть,

Наче вітрильники рожеві
Крізь легкий плюскіт хвиль
Морем життєвим та безмежним,
Я ж виливаю біль.

Висловлюю і світлу радість
У віршах та піснях.
А за підтримку щиро вдячна
Всім шанувальникам.

2025 р.

В село якось примчав дорослий внук
До свого діда врешті в гості:
- Авто я маю, хату, ноутбук.
Мене шанують на роботі.

І непогана, звісно, зарплатня.
Я, діду, програміст хороший.
До долара прив’язана вона.
Умію заробляти гроші.

Замисливсь дід. Зітхає: - Мудро ж як!
Щоб люди жили гонорово!
А в мене все життя чомусь отак
Прив’язана лише корова…

03.04.2025

— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Я пригадую лагідний дотик,
Поцілунок палкий на десерт,
Як твій сміх розливався по нотах
І стрілою летів до небес...
А сьогодні не так, тільки спомин —
Отой ранок недільний — та й все.
Сірий дощ за вікном, звук тривоги
І похмурий, холодний четвер.


03-04.04.2025

Руйнується немічне тіло, мов замок.
Руйнується плоть, як уламки сторіч.
Руйнується те, що виходить із рамок,
Немовби відлуння лихих протиріч.

І те, що цвіло, переходить в занепад.
А те, що буяло, упало в труху.
І нас поглинає ненависті невід,
Який потопає у морі страху.

Руйнується голос, сама неповторність.
Руйнується самість в холодних вітрах.
І тільки заплутана в сітях потворність
Стоїть і живе перетворює в прах.

20 квітня 2022

Нестерпілось, незлюбилось,
навіть уві сні...
Ніч заквецяла чорнилом
зорі чарівні.
Вітер хмари поганяє
пружним батогом...
Сніг пухнастим горностаєм
стелиться кругом.
Замітає тротуари,
кіптяву доріг.
Курять бовдури* цигари,
струшують у сніг
пил, мов пелюстки ромену,
ґанок побілів.
Б'ється птахою шалено
в грудях кілька слів.
Поржавіли мідні ґрати,
все під три чорти!
Хоч не хоче відпускати
туга самоти,
на таксі помчу бульваром
сяйних вітражів.
Відшукаю незабаром
світочі душі.
Розчинюся у столиці
віднайду любов,
щоб ніхто мене в криниці
зранку не знайшов.

Бовдур* — димар

04.04.2025р.

                        І
Ніколи кажуть не кажи, – ніколи.
Не має сенсу парадигма ця,
немає ні початку, ні кінця
абсурду, що вертається по колу
сансарою во ім’я гаманця.
Америка «кришує» Україну
як рекетир і поки тліє край,
росія заглядає за Дунай,
ну а Європа хоче половину
усього, що у полум’ї руїни
бажає теж присвоїти Китай.
Ця візія опереджає карму,
яка нікого вже не омине
як і невідворотна Божа кара
і по заслузі буде кожній тварі,
коли Арей війною полихне.

                        ІІ
Об’єднуються нації навколо
ідей добра супроти осі зла,
та істина у тому не мала,
що поки влада набиває воло,
зомбований електорат спроквола
вже доїдає крихти зі стола
і вишиває голому сорочку...
на перемогу скинемось потрошку,
а поки роздягають до гола,
наклеюємо фіґові листочки,
якщо штани оказія зняла.
У цій неімовірній веремії
явилися новітні лицедії,
що мають індульгенції старі,
аби союз мамони й содомії
оте несите бидло угорі,
усе ще не ударене по тім’ю.
не п’яло на очиці каптурі
нової інквізиції держави.
На мапі світу є вже не одна
така, яку годує сатана...
і не одним героям вічна слава:
кому – почесна, а кому – дурна.
Закони є, але немає права
показувати, де чия вина.
Лакеї, сраколизи, маловіри,
іуди і нувориші еліт
у кузні часу викували звіра
троянського, що розділяє світ.
У світлі майже кожної події
збуваються видіння Єремії:
на свято місце сіли упирі,
у рясах біси гидять вівтарі,
престолами завідують злодії,
а тронами – юродиві царі.

                        ІІІ
У боротьбі за фейкові ідеї
не сходять із арени фарисеї,
та викине, якщо не поглине
їх час у цій воєнній епопеї
добра і зла...........................
........... не доганяє людство,
якою є причина самогубства
і хто коли порушує закон.
Та не лякає їх Армагеддон,
упевнена парафія у тому,
що і її теляті золотому
везе, коли воно двох маток ссе
та б’є поклони ідолу дурдому,
який із раю на коні блідому
її в зелене пекло повезе.

04/25

В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими
Вогненні і сталеві зими
На берегах м’ясце коптять.
Дими здіймаються стовпами
Прогірклий присмак в тих стовпах
Торкають води давні храми
Вціліли неприступні храми
Ретельно зведені в серцях.
Дніпро у стримуваній люті
Шипить і піниться, плює
Слова, промовлені й забуті,
Слова, важливі й непочуті,
В ім’я нескорене своє.

31.03.25

Гаптується ча́сом верета вінчальна,
вкриває гілля́ білий квіт,
та вітер навіює присмак печалі
і линуть думки у політ,
а цвіт опадає із віт…

Доносить віола безмірності звуки,
лунає прийдешнього суть –
одвічні подруги, любов і розлука,
усе рука в руку ідуть.
Закляті коханки – любов і розлука,
сумну насолоду несуть.

Самі відчинили ми браму в майбутнє,
захмарних висот досягли,
і ось уже сяє велике і сутнє,
та пасма зажури лягли,
як хвилі поміж ковили…

Долати дорогу – то ціла наука!
Крізь бурю, безмежжя і час…
Одвічні прочанки – любов і розлука
завжди́ супроводжують нас.
Святі мандрівниці – любов і розлука,
по вінця наповнюють нас.

Що далі живе́мо, тим роки коротші,
солодші близьких голоси.
Лише б затяжко́ю не ви́далась ноша,
щасливі тривали часи
і божої стало роси.

То берег, то море, то сонце, то хуга,
то ангели, то бісівство́…
Два вороги вічні – любов і розлука,
без жа́лю шматують єство.
Одвічні дороги – любов і розлука
моє розтинають єство.

4 квітня - День народження видатної американської співачки українського походження.
До речі, зверніть увагу, як римуються: Квітень і Квітка…


Українка Квітослава Цісик народилася і все життя прожила у США. Батько, скрипаль родом зі Львова, називав її Квіткою...
Цісик мала колоратурне сопрано, тембр якого нагадував звучання скрипки. Вона з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики. Із нею працювали Майкл Джексон, Вітні Г‘юстон та інші світові зірки.
У 1978 році пісня «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус».
Вона записала два україномовні альбоми – «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му. Це їй коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала кращих музикантів Нью-Йорка.
«Ще ніхто і ніде так не заспівав пісні мого друга Володимира Івасюка, як це зробила Квітка», – згодом зізнається Назарій Яремчук.
Квітка Цісик побувала в Україні лише один раз. У 1983 році вона приїхала із мамою до Львова, але ця поїздка не афішувалася і була майже таємною. Тут вона так і не почула власних пісень.
Унікальна співачка, чарівна тендітна жінка, яку близькі порівнювали з білочкою, пішла у засвіти за п’ять днів до свого 45-річчя…


Ось двері вона причинила,
земне окресливши коло.
До сонця пішла на крилах,
залишивши голос.

Цей голос, що ллється з неба,
на часі для нас, як ніколи,
мов першочергова потреба
у ліках - від болю.

Хіба це велика тайна?
Але дізнатися звідки
про зовсім просте питання:
чи може співати квітка?

2025 рік

А душа моя безкрила
Рветься пташкою в політ,
Бо в уяві сотворила
Без наруг і воєн світ.
Чи утримати зумію
Горем змучену украй,
Раз не втратила надію
Десь потрапити у рай.
Де блаженствувати буде?..
У новинах звідусіль
Потерпають всюди люди, –
Скрізь обман, знущання, біль…
04.04.25

 
фіолет розсуд мій скрив
вихідні зовсім не ті
наче блазень & не знаю сам
із небесами цілуюся
 
фіолет наокіл
занепасти чи то зійти
чи у халепі чи радості
душа моя в руках цеї дівчинки
 
радьте
щось
радьте
о ні ні
 
стугоніння
мовить є спільні серця є
хай замовляю нещадне
чи хто недалік мовби пушина
ген за сприйняття
тут діється діється щось
 
аж аж
 
фіолетовий серпанок
не зна ніч або ранок
ти видаляєш мислезмір
іще завтра чи то кінець по всім
 
радьте щось
гей ти серпанку фіолетовий
ні о ні
радьте щось
повідай мені бейбі
хто зна як буть із цим
поймаєш аж до нестями
ні о ні-іі
о це є боляче бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Я цілу зиму спав у мрійних снах,
А на душі сріблився білий іній.
Та з ирію вернулася весна,
А з нею разом голоси пташині.

Прокинулися почуття мої!
Від радості цвітуть, неначе маки!
Освітлюють березові гаї,
Шатро небес і золоті світанки.

Берези! Плачте соком чарівним!
Пробуджуйте сердечний в грудях стукіт!
Це сльози неземної таїни!
Це спогади про перші поцілунки!

Шепоче ліс березовий казки
Про те, як ми зустрілися з тобою...
Хиталися березові свічки,
Вгортаючи нас тишею-габою..

Довкола мир! Божественна краса,
Яку зрівняти можна тільки з раєм.
А сік тече, пречистий, як сльоза,..
Берези плачуть. А весна - співає!

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Як в диню даєш
ти людині,
то це ж завдаєш
болю дині?

2025

Чому отак ведуться москалі:
Приходять, усе нищать і вбивають?
Чи зовсім Бога у душі не мають,
Не вірують у Нього взагалі?
Про їхню віру важко говорить.
Вони, хоч люду втричі більше мають,
Про свої храми все ж не надто дбають,
Не поспішають в храми ті ходить.
Бо ж православних, кажуть, в них громад
Ще менше, навіть, ніж у Україні.
Як наші церкви еРПеЦе покинуть,
То буде їм, сказать культурно – «зад».
Бо ж звідси еФеСБешники-попи
Грошей везуть в Московію вагони.
Їм наплювати на якісь закони.
Без цих грошей віз еРПеЦе скрипить.
Вже звикли – нам московську локшину,
А ми на церкву несемо й останнє.
Не знаю: чи дурні то ми, чи п’яні,
Бо ж подаєм кацапам на війну,
На сатанинську, а не Божу справу.
Вчепилися у той москальський храм,
Який, насправді-то, належить нам.
Й немає на фанатиків управи.
А москалі й не надто в церкви йдуть,
Аби лише комусь чогось довести.
Туди не поспішають гроші нести,
Застосування краще їм знайдуть.
От і виходить – проти нас війну
Самі ж, насправді ми і фінансуєм.
Ні Бога, а ні розуму не чуєм.
На когось перекладуєм вину.
Для українців церква – то є храм,
Для москалів нічого то не значить.
Що скаже влада, то він і побачить,
Подумати над чимсь не здатний сам.
Москальська ж церква – покруч то такий –
Вона не Богу служить, а державі,
Тож віруючим має мізки «вправить»,
Щоб владі вони вірили своїй.
І віра якась дивна в москалів.
Як патріарх розмахує кадилом
Та заклика, аби ішли, убили.
Як з Богом поєднати взагалі,
Коли давав він заповідь «не вбий»?
Як заповіді так перекрутити,
Щоб закликати знищувати, вбити?
Там править, певно, Сатана, який
Прикинувсь Богом. З пекла підірвавсь,
Коли Господь був зайнятий, напевно,
Та й заходився верховодить ревно.
Зрадів, що люд такий тупий попавсь,
Що вірить слову кожному його.
Готовий йти вбивати і вмирати.
Тепер він може душ у пеклі мати,
Всі казани наповнити бігом.
У їхніх храмах верховодить Сатана
І правлять службу еФеСБешники у рясах.
Вони страшенно до чужого ласі
І вчать, що шлях до Бога – то війна.
Той Сатана там править вже давно
У церквах їхніх та народ збиває
На нечестивий шлях. Із того має.
Отак в сусідів повелось воно.
Згадав оце «Великого» Петра,
Що москалі з ним носяться і досі.
Від славослов’я того крутить в носі.
Відкрити б очі, може вже пора?
Бо ж не Петро то, а Антихрист був,
Який з’явився у людській подобі.
То вже була його не перша спроба,
Він слабину у вірі тут відчув.
Тут Бога мало хто і шанував.
Ходив до церкви, але не до Бога.
Таким до пекла перш за все дорога.
Отож царем Петром Антихрист став.
Те, що Петро із церквою творив,
То можна цілий трилер написати.
Та хочу я Собор один згадати.
Не той, що Богу той Антихрист звів.
А Всеблаженнійший і всеп’яніший та
Найшалапутніший. Чи ви про такий чули?
В Московії ж таке не дивним було.
Чого не зробиш, як душа пуста?
Замолоду в Москві ще той Петро
В німецькій слободі весь час проводив.
Горілку пив, говорять, наче воду
Та чорне виполіскував нутро.
Звідтіль багато нахапавсь ідей
Дурних. І це також пішло, напевно, звідти:
На церкву взявсь пародію створити.
А цар велить – не дінешся ніде.
Та й хто б, скажіть, ото із москалів
Був проти, щоб до смерті упиватись,
З повіями злягатись, матюкатись?
Чи є москаль такий узагалі?
Отож і сотворили той Собор.
Все чин по чину. П’яні «кардинали»
«Князь-папу», наче в Римі обирали,
Зачинені в кімнатах на запор.
Як «папу» вже обрали, то його
Тоді в ковші великому саджали,
Несли в будинок, де Собор збирали,
Знімали з нього одягу всього
І голим в чан великий опускали,
Що повний був і пива, і вина.
Збиралась «гоп-компанія» одна,
Без сорому всі одяг познімали
І пили з чана пійло всі підряд
Та безсоромні все пісні співали
Аж доки чан до дна той випивали.
Антихрист, звісно, був такому рад.
«Князь-кесаря» Петро сам призначав.
Й Статут Петро узявся сам писати.
У тім Статуті через слово – мати.
Та й кожен член Собору кличку мав,
Аби у ній обов’язково мат.
Отак один до одного й звертались.
На «сходках» «до всирачки» напивались.
А в п’янці москалю сам чорт не брат.
Співали сороміцькії пісні.
Хоча у ризах, начебто ходили
Та на «офені» лише й говорили.
Тож звідти, мабуть і до наших днів
Злочинна «феня» так і дожила.
Жінки теж участь в оргіях приймали.
І не прості, бо титули всі мали.
Найперш, «княжна-ігуменья була.
Петро «протодияконом» вважавсь,
Тримався в стороні. Хоч напивався,
Сивусі ж Сатана не піддавався,
Тож, мабуть з того всього реготавсь.
Всі разом напивалися вони
І по Москві саньми кругом літали.
«Богослужебні» з матами співали.
Розлякували видом всіх одним.
А потім завертали в чиїсь дім.
Багато там жило аристократів.
Велів столи господар накривати,
Щоб догодити «соборянам» тим.
Як напивались - оргія була,
Без сорому злягались, наче дикі.
У них гріхом то не було великим.
Московія давно вже так жила.
Поки й Петру вмирать прийшла пора,
В Московії Собор той верховодив.
Недарма ж між москальського народу
Шептались про «Антихриста – Петра».
А скільки тих правителів було,
Які народ від Бога відлучали.
Тож москалі з того такими й стали –
Несли у світ все сатанинське зло.

Україно, в тобі є ще сили,
хоч обсіла давня мошкара.
Розженеш, я вірю,дій сміливо,
бо закваска в тебе ще стара.
Тлінь візьме розбещених і ситих
(Кожен, ніби п'явка ссе і ссе).
Пересіє згодом Боже сито,
Ще почуєш голос із небес.
Тяжко серцю, але ти тримайся.
Ворог прагне крові і землі.
Українці із тобою, мамо,
не в краях чужих і не в імлі.

Час покинув свій,
долаючи втому…
Я - у Києві
сто років тому.

Усміхнені квіти на клумбах.
Трамваїв густоголосся.
Міліціонери на тумбах
завмерли, як колОси.

Ось ця чарівна пані,
яка вибирає буси
прямо з вітрини - останні,
можливо, моя прабабуся.

А з цим малюком у колясці,
що так зворушливо плаче,
ми розминемось у часі…
Пробач, не до побачення!

Володимир, на хрест спершись,
як то кажуть, камо грядеши,
здається, побачив першим
нас - прийдешніх…

Вночі на дніпровські схили
падає срібне намисто…
Валер‘ян Підмогильний
«Місто».

2025 рік

Молоденька вишня
Погуляти вийшла
Зранку у садок.
Одягла обнову:
Сукенку святкову
З білих квіточок.

А іще віночок
З ніжних пелюсточок,
Що усе тремтить,
Ніби крильця бджілки
Крихітні на вітрі,
Ніколи й спочить.

Згодом облітає
Й на траву лягає
Легко той вінок.
Красується вишня,
Що гуляти вийшла
Зранку у садок.

2020 р.

Зі сном розлучаюся важко
І легко, і радо, коли,
Неначе бабусина казка
Він є не тягучий, чи злий.
Коли проклинати не варто
Все те, що примарним було, –
Коли обернулося жартом
Цілунків уявне число.
Коли сподівання на чудо
Нема опісля сновидінь
І тьмарити совість не буде
Моєї невірності тінь.
Коли полонити брехнею
Мене уночі не змогла
Наповнена пристрастю фея,
З сусіднього майже села.
Зі сном розлучаюся швидко
Та легко доволі, коли
Стає і приємно, і бридко
Від видив, що в безвість пішли.
03.04.25

Губи стисну: мовчати. Та рветься моя непокора,
Галасує у думці, колотить розмірений пульс,
Вутлі паростки спокою косить, подібна серпу,
З-під химерних мостів потурань вибиває опори.

Зверху ще притискаю долоню - ні звуку досади!
Звісно, лівою, бо права спритно хватає перо,
І приймає слухняно папір мою оповідь про
Непокору, що вкотре зродилася правди заради.

Ми - уламки війни, що усіх розтоптала.
Ми - уламки споруд, що у небо звелись.
Ми - уламки броні та важкого металу.
Ми - уламки сумління і зламана вись.

Ми - будинки, що бомби ущент розметали.
Ми - той крик стоголосий над містом проклять.
Проривається тихо над снігом розталим
Гнів століть понад гомоном сиплих заклять.

9 квітня 2022

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Свята любов знайде як втішити образу,
та припинити колотнечу навісну.
До рідного гнізда вертаємось щоразу,
щоб не розбили чвари вежу кам'яну.

— Давно не чулися, як справи, білокрилий?

— Нема чим вихвалятися, та все ж,
бузки галузками міцний асфальт пробили,
овець на небосхилі сонечко пасе.

— Як був романтиком, таким і є донині —
жартуєш образно про хмари вдалині.

— Бо у твоїх озерах незабудки сині —
втопитися неважко, врятуватись ні.

— А я подумала, що ми уже не пара —
роман скінчився на банальному тире?

— Та я, моя красуне, лиш тобою марю —
не бачу кілька днів від туги серце мре.

— Мандруємо назустріч долі берегами.

— Одне на двох блаватне божевілля, бач,
весільний полонез Огінського між нами.
Пробач, лебідонько!

— І ти мені пробач!

— Все добре, птахо, просто пісня давня,
хотіла зруйнувати наше щастя вщерть.
Ми нерозлучні доки палахтить кохання!
Життя без тебе — смерть.

— Життя без тебе — смерть!

02.04.2025р

Сусід жалівся діду,
Що лисина все більш.
По ліки, каже, їду.
Волосся гірш та гірш.

- Масти, де лисий, салом. -
Йому порадив дід. –
Волосся щоб зростало.
Подивишся тоді.

- А звідки знаєш все це?
Чи пробував отам.
Старий лише сміється:
- А ти подумай сам.

Свиню мою ти бачив:
Густа щетина теж.
Там сала на п’ять пальців.
На салі все росте!

02.04.2025

Чоловік дружині зранку
Повіряє забаганку
Про дівчиноньку-коханку,
Бо наснилися немало
Тої форми досконалі
На обкладинці журналу.

Жінка каже чоловіку,
Що видатків тре без ліку
На купальники, туніки,
Туфлі, блузки і спідниці
Та на послуги служниці
Для блискучої жар-птиці.

Як жагу не переборе,
Буде мати дуже скоро
Тільки збитки, лише горе, –
Щоб у дім носили клунки
Повсякденно подарунків,
Краще мати їй стосунки,
Бо вона уміє дбати
Про сім’ю і про достаток,
А не сни афішувати…
02.04.25

Регулярно щосуботи: завива́ння, слізки –
то дружина промиває чоловіку мізки.
Не устиг помити миску, зачинити браму –
і повисла у повітрі незбагненна драма.

Зая гу́боньки надула, що не підступи́ться,
і уже не обізве́ться вихідними киця.
А у тактики тієї своєрідний стри́жень –
санітарний день у неї, а то й цілий тиждень.

Отака біда давненько в нашого Миколи –
десь метелики поділись чи подохли бджоли…
За проблему заїкнувся він колезі-другу,
але той лиш посміхнувся – Заведи подру́гу!

І пішли домашні справи впевнено угору –
він веселий, навіть бравий, як у давню пору.
Так проходить місяць, другий і третій минає,
а Микола щосуботи в гості завертає.

І дружина присмирніла, сварки припинила,
бо тієї неуваги сте́рпіти несила.
Якось в п’ятницю, надвечір, гарно стіл накрила
й чоловіка до вітальні чемно запросила.

Повечеряли смачненько, випили по чарці,
і дружина натякає, що пора б до танцю…
Оголила файно ніжку з-під поли́ халата,
і на двері показала спальної кімнати.

Та Микола незворушно – Це цікава тема,
але нині, розумієш, є одна проблема…
Зле́гка він обняв дружину, їй поправив ситець –
В мене ще не закінчився санітарний місяць.

У долоні земля мов розпечена.
Довкіл стяги висять понурі.
Кожному вічність тут забезпечена.
Кожен був лицар у тигровій шкурі.

І ще треба сказати декілька слів,
Тільки як це запізно, о, боже!
Я, до прикладу, так не зумів,
І напевно що мало хто зможе.

Все промовлене тут - словеса.
Все мізерно короткий відтинок.
І слова заберуть небеса.
На землі важить тільки вчинок.

Хтось боїться зустріти митаря -
І є що втрачати, і є кому втратити.
А вагітна стоїть край цвинтаря
І ніхто їй не в змозі зарадити.

Сонце за обрій сховалося знову,
сутінки тихо повисли.
Місяця юного срібну підкову
хвилі у морі затисли.

Вечір духмяніє цвітом черешні
під переспіви пташині.
Десь ворухнулися згадки сердешні
в світлої пам’яті скрині.

Думи наповнює повінь весня́на,
зорі у хвилях тріпочуть…
Білої ночі, єдина, кохана,
тихої білої ночі!

Від усіх хвороб найкращі ліки -
Це букет барвистий жартів й сміху.
Його ти подаруй знайомим, друзям,
Порадуй рідних ним, нехай не тужать.

Веселий ти і настрій пречудовий,
Не треба вже пігулок та уколів.
Бо сміх продовжує життя - здавна відомо.
Усмішок щирих всім, добра й здоров"я.

2016 р.

Малює Яринка
Барвисті картинки:
Біляву хмаринку,
Зелену ялинку,
Червону квітинку,
Зруділу стеблинку,
Жовтаву родзинку
І срібну краплинку
Собі без зупинки
Малює Яринка.
01.04.25

Цього разу від образи йду,
й не кажи: «Утримати несила!»
Бо тобою вже перехворіла —
на відраду чи свою біду.

Де ти був, коли благала я
лиш мене одну любити міцно?
У твоєму серці надто тісно,
у моїм — нестерпна печія.

Думала, я справжній оберіг,
таїни мелодія єдина.
Не збагнути, що ти за людина? —
Зуби поламала об горіх.

Догоджала, а навза́єм — біль,
так віддячив, згадувать не хочу.
Ті літавиці та поторочі
продавали плоть за хліб і сіль.

Де тепер вони? Не припущу…
На шосе спиняють хтиві фури…
А між нами височенні мури
молитовної Стіни плачу́.

Кулаків добро не нажило...
Вигідно таку блаженну мати,
що кохає й віддає, як мати,
до останньої сльози тепло.

Цього разу я від тебе йду...

01.04.2025р.

Білопінний весняний обрýс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для ніг, де поколював страх.
І прогнавши нахабних шпаків зі всієї округи,
Я сама у тім гіллі солодкім сиділа, як птах!

А бувало достатньо плечей - сильних, рідних і теплих.
Діду, діду мій любий! Черешня цвіте молода.
Давні весни без тебе мені відболіли й відтерпли.
Не лишилося сліду від саду твого і гнізда.

Тільки пам'ять в онуках, які зачекались онуків.
Бо закони життя - і гніздів'я нові, і сади.
..
Сторожать на черешні мене й досі дідові руки,
І у вітрі вчувається лагідне: "не упади".

 
Піпли прийшли послухать
Ще хтось виходив і грав
Дехто квіти роздавав, як хотів
В Монтереї
В Монтереї
 
Янголи усміхалися
Музикувала любов
Діти у танці фей
Релігію винайшов я
В Монтереї
 
Зе Бьодс, Еарплейнів політ
О, Раві Шанкар захопив до сліз
Зе Ху вибухали у вогнесніп
Г*ю Масакела мовби ніччю сурмив
І Ґрейтфул Деад познесли всім дахи
Джимі Гендрікс бейбі, чи віриш, у полум*я світ кинув, ей
Їх Світлості, Принца Джонса лик із юрми втішавсь із нас
Тисячі електрогітар гриміли у раз
 
Як хочете правди життя ~
За музикою шукайте
Або знайте, все це було
Так, усе було, було правдою, там
В Монтереї
 
Три дні на розуміння, в одному, єдиному русі
Навіть і копам по кайфу
Ти уявив собі?
В Монтереї
 
Здається ніби я марив
Монтерей, Монтерей
 
Вірю, чуєш ти
 
Монтерей, Монтерей . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Не вдавай, коханий, що у нас все добре,
чи хіба не бачу, що не так усе?
Перелляла щастя у пекельне горе,
на вітрилах доля в небеса несе.

Не жалій, бо жалість не любов, а мука,
божевілля сонне тугою в очах.
Блекотою зустріч, каяттям розлука —
недовіра гіркне на семи вітрах.

Більше не боюся ностальгії, болю,
ні гризот ревнивих, ні трагічних п'єс...
Притрусити рани вистачило солі,
на горищі квітне дерев'яний хрест.

Бо прекрасний квітень п'є свячену воду
із душі моєї, наче з джерела.
Дякую, що спрагло-ніжну насолоду
з губ твоїх медових теж колись пила.

26.03.2025р.

Іще природа так собі,
Але змінився настрій,
Коли побачив на вербі
Гурт котиків сріблястих.
Порі весняній завдяки,
Уже з’явились звично
Оці красунчики м’які,
Пухнасті, невеличкі.
Вмостились тісно на гіллі
Й гойдаються на заздрість
Ходячим тільки по землі,
Де після снігу грязько.
31.03.25

Торкаюся твого волосся легесеньким рухом повітря.
Спи, любий, тобі це здалося. Безшумно відкрилася хвіртка,
Впустивши невидиму постать – лиш натяк на обриси тіла
Із ночі відлитої гості, що тебе торкнутись хотіла.

У доторку трохи побуду. Ти дихаєш звільна і рівно.
В війни відвойоване чудо найвищого з мріяних рівня.
Прокотяться шкірою губи пестливих бажань відголоссям.
До ранку спи солодко, любий. Це теж тобі тільки здалося.

25.03.25

Ще не уміють пересічні люди
єднати сили із останніх сил
у симбіозі Заратустри, Будди
та Ієгови.. на один копил.

Та уповають люди пересічні
і віруючі на одного з трьох...
у цьому світі нації не вічні
і люди теж... і триєдиний Бог,

і та земля, якої їм не треба
ані у небі, ані у раю...
якщо до раю пішки як до неба,
то й живемо як у чужім краю.

Подейкують на морі і на суші –
земля і небо об’ єднають душі
як обереги сили і снаги,
та де-не-де на суші і на морі
усе, що суще в радості і горі,
нагадує, що люди – не боги.

03.2025

Добрий вечір!
Пам'ятаєте мою давню сатиру? Так нині народилася пісня.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fyoutube.com%2Fwatch%3Fv%3D0eOQuDvyoSQ%26si%3DB8u56oeYOP9ybCqz%26fbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR36wg8CYI1N9vkuYWd0Pj4bH-NiZrlqbEweQVyntTnrnCSjkin5AYxrUV4_aem_BsMVLVGAxfYn7m9K7TVHQA&h=AT2VJC3QWg5HKTmfo_DAL_vN2NT_RgMizoZGQJGg0JigE2_pAEcoo_AEwDYmQaqb-xrag4JiTXcXd8YSwkXrno0cZ4RD4D4bj6nwloTPZIMfP1epg1mx05A7P-2ujUoENvaxorEEMZQITAe8&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0fWhBJ4u-1Uu5-QpTbAHWllD4LwsXE2ydHVDrjVAQoKEMeT-x_9LgWtERPxmdP3dNXY5c9N20E0Hc979TUub-D5ZYwQk5ji5xRfD9TmjV-vRhuDoI0WbTr5wyT3K_1DMAm4tKuRLKsl5hkLc_ZZDwZbd5mQsYLJ_GYMCcIeAqCrkbcEr0

Як почалася ця страшна війна,
Я все іще наївно сподівався,
Що, коли б ворог врешті-решт дізнався,
Якою є кривавою вона,
Коли загине з десять тисяч їх,
Вони тоді, нарешті схаменуться,
Щоб швидше до Московії вернуться.
Бо ж на убій ітиме лише псих.
Та час минав. Десятки тисяч вже
Лягли у чорнозем. Війна ж тривала.
Вже й сотні тисяч чорноземом стали.
І я тоді задумався: «Невже
У них немає тяги до життя?
Чи ж то у них така людська порода?
Слова згадались: «Баби ще народять!»
Аби з тим розібратись до пуття,
Історію Московії пройшов.
Не всю. Останні може сотню років.
Побачив крові чималі потоки
І там, здається, відповідь знайшов.
Ні, звісно, жити хочуть москалі.
Та за віки в жебрацтві і запоях,
Москаль зробивсь звіри́ною такою,
Що гірше і не знайдеш на землі.
Покірні владі, наче ті раби,
Вони готові йти і убивати.
Чи «інородців» на погибель гнати,
Їх трупами прикритися аби.
Згадавсь одразу сорок третій рік,
Як «наші» за Дніпро переправлялись,
Узяти скоро Київ сподівались.
Не всім вдалось дістатись на той бік.
Багато потонуло у Дніпрі.
А ті, які до Букрина дістались,
Пробитися на захід намагались,
Хоч німці вже змогли о тій порі
Укріплення по фронту збудувати.
Кинджальним зустрічали їх вогнем.
Командування все одно жене,
Аби оті укріплення прорвати.
Там стільки їх під тим вогнем лягло,
На сотні тисяч на плацдармі тому.
Та москалі все гнали без утоми,
Наказано бо із Москви було.
Говорять, навіть, німцям довелось
Шпиталь психіатричний збудувати
І кулеметників у ньому лікувати –
Бо стільки люду вбити їм прийшлось,
Що сходили із розуму вони…
А москалі «своїх», бач, не жаліли.
Там братська величезная могила,
Як пам‘ятник безумної війни.
Чи ж комуністи так народ змогли
Ідеями своїми отруїти,
Бо ж люди не спроможні зрозуміти,
Що вони тупо на убій ішли?
Але, бач, ні. У Першу світову,
Ще за царя, як з німцем воювали,
Людей так само на погибель гнали,
В запасі силу маючи живу,
Але набоїв і снарядів мало.
Наказ такий з генштабу надійшов:
Солдат з багнетом щоб в атаку йшов.
Тоді якраз вони Перемишль брали.
Лише за тиждень двадцять два рази
Солдати піднімалися в атаку.
Австрійці шматували їх усяко.
З гарматно-кулеметної грози
Полками там лягали москалі.
Але другі полки слідом ступали,
Поки ті всі набої розстріляли.
По трупах, що зостались на землі,
Ввійшли в Перемишль москалі тоді.
Про перемогу на весь світ трубили.
При тому стільки люду загубили.
А всі ж були гарячі, молоді.
Народ для влади – «м‘ясо» на війні.
Хоч вони трупом встелять Україну
Та гнатимуть, аж доки й всі загинуть.
А ще, коли їх «фюрер» знавіснів…
У них других, щоправда й не бува.
Їм все б з колін «Расєю» піднімати.
Хоч вона п’яна не спроможна встати.
А в світу, як з похмілля голова.

Вимолив у долі
Ту, якою снив,
І відчув поволі
Пахощі весни.
Поглядом вбираю
Барви весняні, -
Добре, як у раї,
З любою мені.
Пташечки щебечуть
Всюди від краси, -
Розправляю плечі
І люблю щосил.
В радощах кохання,
В теплих почуттях, -
Розпізнав неждано
Справжній смак життя.
30.03.25

Отак і душа загрубіла
Про тебе тепер не бринить.
Волосся давно побіліло,
В очах відбуяла блакить.

Хоч образ, роками затертий,
У споминах часом торкне.
Минуле, уквітчане терном
Вже більше не вабить мене.

Зникає із пам'яті ласо,
Як снів неосягнута суть.
Забуте жадає привласнить
Усе, що вже не повернуть.

Бачать себе зорі
У люстерку річки,
Вмилися в струмочку
Дві медунки квітки.

Чорний грак вже вдома.
У рідному лісі,
Журавлі й лелеки
Порушили тишу

Радісним привітом,
Бо вітають землю,
На якій їм жити
І звивать гніздечка.

Ситечком зі злота
Сонце тепло сіє,
Ожива природа,
Все весні радіє.

2019 р.

Повернення зими, повернення додому,
Повернення у хаос, до основ.
І споконвічну філософську втому
Ти покаладеш в іржу старих заков.

Повернення зими в нестямному двобої
Життя і смерті, світла і пітьми.
Повернення зими крізь видиво любові,
Крізь ґрати несходимої тюрми.

Повернення зими - повернення до правди,
Пречистої, немов цнотливий сніг.
Повернення зими, як незагойна рана,
Де ллється кров, немов прадавній гріх.

6 березня 2022

Відправ собі в майбутнє лист
Про світлу й теплу радість.
Збудуй для себе в мрію міст.
Стань Аріадною.
Забудь про слабість.
Зроби розклад таро на майбуття,
Придумай слово розради.
Ти - Кассандра!
Давай поради!
Сама собі.
У листі.
Сплануй життя.
Відправ Укрпоштою.
І чекай. (Надійде ж колись послання?!)
А як прочитаєш, себе спитай:
Чи виконала настанови й завдання?
03.01.2025

1.
дощ у душі
краплини тебе
мов день без небес
він видихся весь
у вірші

2.
спогадів дим
очей глибина
прозора без дна
приходить у снах
в холоди

3.
руки твої
ця музика ласк
у нотах тепла
такою була
мова їх

4.
дотику струм
до скусаних губ
я згадую гру
гітару стару
спрагу струн


Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі

5.
там від вина
спокуса в крові
у видихах свіч
дві тіні і ніч
розрада на трьох
в причині тривог

6.
пий до дна
дощ у душі
а світла на ґніт
думки у вогні
про серце мені
розкажіть

7.
серця поріг
освячення сліз
відчуження ліс
плачі журавлів
і доріг

8.
солодко там
де усмішка спить
натхнення летить
і знову на ти
висота


Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі

9.

стисну в кулак
усе що було
що в небо вело
вітрам всім на зло
цвіло відцвіло
росло поросло
мить – зола

10.
де ти тепер
утіхо моя
у світлих краях
де пухом земля
де етер

Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі...
у дощі... у душі...

Ранкова тиша начебто позує
крізь скло віконне. Досить падко!
А щохвилини сподівання всує.
Підтримка світу лише пара?
Розвіяна. Байдужа і на місці.
І день новий щось ще готує...
Які випробування хаос містить?
Господь лиш чує серця стукіт.
Життя нам стелить різнобарвний килим -
Поглянути і ряст топтати.
Як важко відшукати знову сили!
Від нас сховався, світку? Ґрати
не допоможуть, коли суне бійня.
Де справжні свіжі зрілі дії?
Нас сонце ніжно пестить ув обіймах...
Й весна плекає мирні мрії.

 
В місті, де родився я
Був собі пливець морів
Повідав оце пригоди
У стихії субмарин
 
Ми плили на сонцесхід
Крізь моря і неба синь
І зростали межи хвиль
Як герої субмарин
 
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
 
Друзі всі на борті тож
Тем чимало є, для розмов
Ще й оркестр о так, почне!
Ми герої у жовтій субмарині . . .
 
Повний вперед, Містере Боцмане, повний вперед!
Повний вперед! Існо!
Ріж троса! Кидай його!
Слухаю, сер!
Кепе! Кепе!
 
Живемо буттям легким
Є у кожного, що треба всім
Зелень моря, неба синь
Для героїв субмарин
 
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
 
 
 
 
 
 
 
 

Сонечко неждано млу злизало рано
І відкрилась зору навкруги краса, –
У саду веснянім пелюстки духмяні
Укриває рясно вранішня роса.
На покрівлі хати мостяться пернаті
І гуртом заводять співи голосні, –
Хочеться співати, чи творить сонати,
Бо стає натхненно в час оцей мені.
Неба синь леліє ніжно, наче мрія,
Мов далека юність, чи близька любов, –
Світові радію – серце молодіє,
І шумує, й грає, і скипає кров.
Оточили хором нині поле зору
Весняні цвітіння, гомінкі пташки, –
І украй бадьорі в радіснім мажорі
В голові докупи зводяться думки.
29.03.25