гаплик

Не маю ані титулів, ні звань,
ні імені, яке б зі сну будило
і закликало: «Україно, встань!
Розжарене терпінь твоїх горнило!»

Ти вже давно чекаєш коваля,
щоб харалужну викував шаблюку
й скарав на горло козачків Кремля -
твоєї мови кривдників-падлюк.

О, виплодки зросійщеного дна,
ви замахнулись на святе – на мову!
Лише забули – істина одна:
вам не під силу вбити наше слово.

Ні титулів не маю, ні звання,
ні імені, що кличе за собою,
але своє «маленьке гнівне Я»
шикую в стрій для боротьби з ордою!

04.07.2012

У неї це перше кохання,
У нього це мабуть останнє,
Тому вона в білому платті,
А він має чорне убрання.

Вона сподівається ласки,
Йому ж аби скорше до ліжка,
Вона в почеканні цілунку,
А він вже хапає за ніжку.

У серці порвалася нитка.
Як жити в тілеснім захваті?
На ранок він сповнений щастя,
Вона, у пом’ятім халаті.

Калиново-солов’їна
України
Рідна мово!
Про Марічку-чарівничку
Пісня лине
Веселково
Із руїни сцени
Де ляльки і люди –
Етюди
Не бринить
сльозина щастя –
печуть груди...

Допитливий такий я, аж нівроку,
хоч риса ця – найбільша із покар.
От добре було б чухнуть на півроку
на острів – зветься він Мадагаскар.

Раніше заглядав я за паркани,
виносив щось поживне з смітників.
А зараз мене ваблять океани –
на острів екзотичний захотів.

Бо наше вже таке марудне стало:
оті сніги, морози, бур’яни,
оте набридле, хоч і рідне, сало…
А в них – на пальмі… випрані штани!

Чому мене так вразили холоші?
(Подумаєш: висять собі – і хай!)
А тому, що усі там голі й босі,
то спробуй ще – прання те пошукай...

Упав я на «мороз»: не розумію,
чому навколо скімлять наші пси?..
Я мрії про Мадагаскар лелію –
так хочеться бананів і краси!

Але чомусь і з цим не дуже вийшло,
бо пальму ту я кволою уздрів;
на ній штани, мов на коняці дишло…
Не буде на тій пальмі врожаїв!

От парадокси буднів навіжених!
Я розраховував, що буде саме так:
що гривні самі лізтимуть в кишені…
А їх нема – і це невтішний знак.


11.10.2007.
Поїзд «Київ-Сімферополь».

З саморобної збірки пародій "Кілограм колупаних родзинок".

Кувалдою яскравого світила
Розсвіт потрощив харалужну ніч.
Туманним дном сповзли смолисті крила
У трепетливу опівденну піч.
Виклепуючи громом блискавицю,
Липневий день курив дорожній пил,
А вітер у лівиці та правиці
Тримав уламки прохолодних крил.
Привітний гарт з відра на суходоли
Явила злива. Зашумів розмай.
Коваль не змінить амплуа ніколи,
І ти його за це не попрікай.
Стрічай зорю життя досвітню й ранню,
Хай потім грім зіграє грізну роль.
Всьому свій час, - горнилу й гартуванню,
В цій метушні виклепування доль.

04.07.12

1.
О, мово зболена моя,
ще кличеш за собою...
Ще слово праведне сія,
мов німб над головою.

Ще думка вірою цвіте
під градом зла і скверни.
Та вже в чоло твоє святе
вп'ялись криваві терни.

І невблаганний - долі перст,
хоч вий, хоч серце вийми!
Для тебе витесаний хрест
вже розпростер обійми.

Хто ж відкриватиме світи
німим, сліпим і хворим?
О, рідна мово, нам прости -
не відаєм, що творим.

2.

Настане день чорніший чорноти
(І що там ті пророцтва Заповіту!) –
Розтане у зіницях німоти
Останній рідний знак із алфавіту.

Вже не озветься тугою з пітьми
І болем не вдарятиметься в груди.
І будуть звуки краятись людьми,
Лиш слова українського не буде.

І мливо букв молотиме язик,
Й душа не відчуватиме покути.
І буде світ увесь – що крок, то крик!
Лиш мові українській – вже не бути?

А буде простір. Буде навіть час.
І буде край – окраїна країни.
Лиш мулятиме пам’яті якась
Давно забута пісня України.

…Злетять віки, немов єдина мить.
І знов Ісус на грішну Землю стане,
Щоб всі народи поблагословить.
І лиш мого народу... не застане?

Случилось то, что не могла я избежать.
Потёмки памяти стучатся в дверь сознанья,
но хочется куда-то убежать мне
и не испытывать той горечи страданья.

Пленяют душу вдруг мою тревоги.
Осмысливая то, сумела пережить
и выйти из воды не омочивши ноги
не разорвавши шелковую нить.

Наивностью одарена с рожденья,
обманутая многими людьми.
Но нет ни капли боли сожаленья;
они мой мрак к рассвету привели.

Спасибо тем, кто бил ножом мне в спину!
Спасибо тем, кто завистью горит!
Благодаря лишь вам я стала сильной!
Свободным волком преданная мчит

лишь маленькая девочка, наивна и добра;
лишь отблеск глаз, наполненный любовью.
Приносит лишь тепло и не желает зла.
Мчит зверем, но смиренная с собою.

Закатували татуся спецслужби,
і матері недовго залишався син...
Як спадок - богатирське "Ну ж бо...
(ніжне) Валентин!"


4.07.2012

гов там високо в небесній святій канцелярії!
дайте нарешті подайте нарешті дощу
від зловживання надміру новітнім солярієм
хата зміліла у коропів окунів щук

гаряче й тісно занадто - теперка де плавати?
он ще наїхало дачників як сарани
з цюпками сапками граблями й різними планами
в озеро наше під вечір попруться вони

гов там високо в небесній святій канцелярії!
не пошкодуйте нещасним простої води
очі вилазять від спеки – зелені та карії
можна пожежних уже присилати сюди

У небесах – чумацький шлях,
Йдуть чумаки по сіль до моря,
Десь причаїлося в полях
Пожежі невблаганне горе.

Чумацький шлях у небесах,
Холодний вітер люто свище:
Таке життя – була краса,
А залишилось – попелище.

20-21.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

***
Віднині незалежна вся рідня,
Нема тепер спокою ані дня.
І злагоди, і єдності удостач:
«Анумо, хлопці, дружно – на коня!»

Добро і зло сплелися у тобі,
Виплескуєш, танцюєш у неволі.
А серце лева – ласка у прибій,
Тендітне й ніжне серце на долоні.

Ти бачив біль, знесилене мовчання,
Криваві танці били душу дико.
Буремні хвилі – болісне повчання! -
Тебе не чують, вічності Владико.

Ти кинув нам доріжку рятівну,
(Ходімо, люди, он які красоти!)
Веди ж у мить відродження святу,
Де дух краси породжує свободу!

Нам так багато треба знати «не»,
Прекрасне в нас, рятує нас святе.

03.07. 2012

Очі твої розпусні, губи твої гарячі
Серце моє полюбить, тільки душа заплаче.

Схиблені на коханні, що ми з тобою стріли?
Вдарили млосно в груди перс захмелілі стріли.

А бистрина безсмертна вже понесла до висі...
Хто з нас оце, ласкавко, в сіті гріха вловився?

Не відпуска від себе струм конвульсійний тіла...
Разом літати легко. Ти ж цього так хотіла...

4.07.2012

Небеса ніжно гралися хвилями,
де хмарини,мов чани із зіллями
й молоком-молодечі то чари.
І русалки пірнають за хмари.
Синє плесо розбурхаю птахою,
Діва - Сонце в обіймах спалахує...

Палю я люльку, дудлю сивуху,
Не дбаючи про здоров’я.
Коханка-доля стогне у вухо.
Любов хоче м’яса з кров’ю.

А в небі над нами хмари, як храми,
Де пташці життя не миле.
Вона летить до своєї мами
В зорі – пташок могили.

Тут же від плоду зламалась гілка –
І яблуні стало... видно.
А я посивів на тижнів кілька.
Тітка ж зварила повидло.

– Небо до нігтів моїх пасує, –
Каже базарна лярва.
Дядько он чорта згадує всує,
Бо дорога солярка.

Такі от високо-міщанські зрізи
У цих земних координатах,
З яких ми одержуєм супер-візи:
В житті повзти, а у сні літати.

Душа на сільському весіллі радо
Скидає свій накип сивий.
А я до песика: «Брате! Брате!»
Песик щасливий.

Тоді до дерева: «Сестро! Сестро!»
Дерево – тепле небо.
От би й мені таке довге серце –
Ким би вже був я, де би?..

29 черв. 12.

***
Легка дорога та важкий вінець,
Якщо не став ти з долею на герць.
На півдорозі – стрінеться гінець,
Якщо не зрозумієш – хто творець.

За_в_мерти
в полуді цього спекотного полудня
Запечатаною в асфальт мурашкою,
Голову безголову підвести на розпечене золоте коло ,
Що колесує байдуже –
рік за роком і вік за віком…

Чоловіки убивають – вперто і методично,
Жінки звично
готують обід, відганяючи мух історії.
Діти плачуть, як їх не беруть на руки,
І регочуть, коли підкидають в небо.

Мурашині стежки наших трас і шосе
Непевні, як висохлі русла річок,
Клинопис наших новин –
То ніщота
Порівняно із птахами на білих шумерських таблицях…

Всі ці
Лиця,
Слова,
Війни,
Любові,
Смерті –
То трава безіменна
біля сходжених ніг
скіфської баби.

Сива кульбаба часу
Сіє сама себе у засохлу землю,
Повторює вік на віком,
А Божі повіки
опущені.
Час золотої фієсти.
Гаджети вимкнуті.
Богові сняться флокси.

Соромно мені, соромно за те,
Що не прийшов,
Тебе одну на холоді залишив.
Соромно за те, що всю надію я полишив,
Незрячими очами в світ тепер дивлюсь.

Соромно за те, що очі я закрив
Коли ти в них пронизливо дивилась.
І моїй волі сліпо ти корилась
Безмежні сумніви свої залишив без причин.

Соромно за те, що марив безнадійно,
І думав ти моя, та на ніч пив снодійне,
Щоб заспокоїть знов серцебиття
Бо думав ти моя вже! ти моя!

А що натомість я віддав?
Безглузді ті слова що я казав,
А іноді і зовсім забував,
Це все вважала ти серйозним!

Мене кидало часто в бій життя,
і поруч я тебе тримав
Бо страшно і самотньо тут одному
А потім знову я про тебе забував
Хоч ти була така єдина й неповторна!

Та згодом ти покинула мене,
Я вже не був тобі приємним,
І я не міг сказать тобі про те
що я кохав тебе! кохав безмежно!

І вже наврядчи можу я відповісти,
На те твоє німе питання...
-Бо струна зірвала лід,
І зробила це востаннє..

Шукаю степ. Шукаю неозорий -
Все бур’яни і пліснява, й іржа…
Цей світ – один великий лепрозорій,
Прокази зла сахається душа.

Вона б росла. Мов квіточка. Навшпиньки.
А наковталась – мулу та піску…
І плаче та, що в сонце вбрана, Жінка –
І не впізнати, зболену таку.

Пече їй кожне «мучуся й не каюсь!».
Де взяти сил, печале навісна?!
Оранті руки з горя – опускаються…
Єдині, що тримають небеса.

2012

***
Вже витоптали геть усю культуру,
Бо треба ж десь подіти їм халтуру.
І хто у цьому винен, якщо ми –
Не хочемо звести високі мури?

* * *
Жалій мене, та не тому, що вмить
Сіяння дня у присмерку розтане;
Що рік так стрімко до кінця біжить
І що краса дібров, ланів зів’яне;
Що місяця серп щерблять небеса
І що приплив за мить відплив зміняє;
Й хіть чоловіча швидко так згаса,
Й що вже в очах кохання блиск не сяє.
Це знала я й раніш: не більш любов,
Аніж билинка, яку вітер скосить;
Ніж той приплив, що на пісок він знов
Лишень уламки з глибини виносить.
То ж пожалій, що серце не навчу
Тому, що звісне глузду-тлумачу.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Pity me not because the light of day
At close of day no longer walks the sky;
Pity me not for beauties passed away
From field and thicket as the the year goes by;
Pity me not the waning of the moon,
Nor that the ebbing tide goes out to sea,
Nor that a man's desire is hushed so soon,
And you no longer look with love on me.
This have I known always: Love is no more
Than the wide blossom which the wind assails,
Than the great tide that treads the shifting shore,
Strewing fresh wreckage gathered in the gales:
Pity me that the heart is slow to learn
What the swift mind beholds at ever turn.

* * *
Під місяцем твоїм, всесильна Плоте,
Я теж кричала кішкою вночі,
Із башти, що звела, в пітьму йдучи,
В послід пташиний, в написів на плоті
Вульгарщину; сусідки ж що навпроти,
Такі ж, як і їх мамки, збирачі
Пліток і вад лишень підглядачі,
Що ігнорують всі мої чесноти.
Така, як є вже, я і збудувала
Сама цю башту все ж, моя – вона;
Й хоч зводивсь храм Красі, – в ній все, що мала
Тоді в собі я: кості білизна,
Й жар думки, й гордість, мука, й хоті жала,
Й ті ночі, що була в них не одна.

Edna St. Vincent Millay
* * *
I, too, beneath your moon, almighty Sex,
Go forth at nightfall crying like a cat,
Leaving the ivory tower I laboured at
For birds to foul and boys and girls to vex
With tittering chalk; and you, and the long necks
Of neighbors sitting where their mothers sat
Are well aware of shadowy this and that
In me, that's neither noble nor complex.
Such as I am, however, I have brought
To what it is, this tower; it is my own.
Though it is reared To Beauty, it is wrought
From what I had to build with: honest bone
Is there, and anguish; pride; and burning thought;
And lust is there, and nights not spent alone.

Я, ноче, твій! Все зле давно забуто,
життя ясне, незрозуміла смерть.
Зоріє у душі моїй розкутій
твоя звитяжна твердь…

І вже здається: між небесних течій
пливу я вдаль в оманному човні,
і сяйво лазурове безконечне;
я – в нім, воно – в мені.

Пливу, пливу. Проходять зорі мимо;
причалює мій човен навмання
і знов летить під гомін невловимий
сяйного буруння.

Я, ноче, твій! В душі – твоє проміння,
все грішне залишилось на землі.
Я відчуваю подих янголиний
на піднятім чолі.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг
сни загубили свої.

Білість летить і летить
на килими з німоти
і голубиних пір’їн.

Сон незворушно-сліпий
тугу свою кам’яну
тремко несе в глибину.

В білості, у білизні
широко небо розтяв
ранами чистих уяв.

В білості, у білизні
сіль, тубероза і сніг…

ВЕНЕРА

Такою тебе побачив

Ти мертвим квітом квітла,
спливала покрізь вітер
в просторій мушлі ліжка
прогалинами світла.

Ти світ оцей лишила,
де іриси і тіні
у дзеркалах стемнілих
двояться безупинно.

Ти мертвим квітом квітла,
крізь серце і волосся,
крізь пінні укривала
любов перепливала.

------------------------------------------------------------

Текст оригіналу:

JUAN RAMON JIMENEZ
En el blanco infinito,
nieve, nardo y salina,
perdió su fantasía.
El color blanco, anda,
sobre una muda alfombra
de plumas de paloma.
Sin ojos ni ademán
inmóvil sufre un sueño.
Pero tiembla por dentro.
En el blanco infinito,
¡que pura y larga herida
dejó su fantasía!
En el blanco infinito.
Nieve. Nardo. Salina.


VENUS

Así te vi

La joven muerta
en la concha de la cama,
desnuda de flor y brisa
surgía en la luz perenne.
Quedaba el mundo,
lirio de algodón y sombra,
asomado a los cristales,
viendo el tránsito infinito.
La joven muerta,
surcaba el amor por dentro.
Entre la espuma de las sábanas
se perdía su cabellera.

Крок вперед і два назад,
так танцюєш, брате?
Що ж, маестро самозрад,
можеш не чекати
що піду плече в плече
поряд із тобою.
Відболить і відпече
зранене ганьбою
безборонне моє слово,
слово Батьківщини:
з рук моїх у небо знову
вільнокрило зрине...

Вже зацвітають картоплі-
усе так просто на землі:
те вже цвіте, а те колосить,
сова у сутінь вечорову здалеку голосить,
усе так просто на землі.

З долоні ниць зерно упаде,
і день у ночі цноту вкраде,
то сніговій, то листу круговерть,
то полум'яна, то холодна твердь,
то дощ, то сльози, сльози градом.

Ще вчора місяць на зорі женився,
сьогодні ж спохмурнів, надувся й округлився;
нема любові, й тих нема,
хто мрії мріяв задарма,
плекає паросток в долоні Вічність жартома.
19.06.02.

Кожен день як маленька вічність,
коли поруч нема тебе.
Я дивлюся тобі у вічі –
стала іншою я тепер.
Ми зрослися з тобою наче.
Наче дерева два – в одно.
Дивні мрії мої дитячі
стали знову хмільним вином.
Гармонійно сплелися в ріки
Наші помисли, наші сни…
Відтепер я твоя навіки
в цій безмежності таїни.
Я - твоя, ти моя – пригода,
наче серце на двох – одне,
бо і бути без тебе годі
з кожним подихом, з кожним днем.
Лиш торкаюся рук магічних
вмить відходить печаль німа.
Знаєш, день як маленька вічність,
коли поруч тебе нема…

В які світи помандрувала, Музо?
Не дорікаю далями. І все ж…
Даруєш мантри голосу Карузо?
Чи десь для Крузо мандрики печеш?

03.07.2012

А казка тут живе і нині!
У сяйві ночі темно-сірім
Вона на волю випускає
Морську поверхню в сині далі:
Бузком осяяна увечір,
Завжди тремтлива, так до речі.

Спить міцно берег недарма:
Сюди загляне мрійно диво
Аби приборкати спесивих -
І хвилі вклались на пісок…

Вже ніч. Ледь кілька он зірок
На людство кліпають очима -
Їм все земне незрозуміле…
І тільки місяця доріжка
Біжить-іде собі неспішно;
Та берег-брама знов на стражі!

Небесний легінь в вернісажі
При брамі в дзеркалі без бою
Себе показує у ролі
«Маестро красень»…
Сам цей фільм
Переглядає тихо вдома…
Набридло, бідний...
Дика втома
У сон премудрого ввела...

Згасають зорі… Гордовито
Впливає сонце ще не вмите…

03.07.2012

Тобі не потрібна свобода моя
тому що
ти більший
невільник
ніж я

Все лучшее только будет!
Ты думаешь, будет когда-то:
Проснутся от спячки люди,
Их скорчит от суррогата?
Ты думаешь: люди- овцы,
Бредут и пути не видят?
А, может, взорвется солнце,
Сжигая святую обитель?
Однажды, поверив в счастье,
Коснешься мечты руками,
Захочешь людского участия:
Цветного, как оригами.
Дом станет твоею обителью
(Не пристанью, не берлогой!)
Поселится ангел-хранитель,
Чтоб все почитали Бога...
Но к счастью стремиться надо:
Оно не приходит случайно,
Сметая любые преграды,
Изведав соблазнов тайны...
Счастье- не просто сказка.
Счастье- любви состояние.
Будет счастливой развязка
В момент исполненья желаний.

обертатись у скло,
мовчазними стелитись дорогами,
лікувати удачу настоянками гіркоти,
бо життя-самозванець іде поза межами логіки,
бо життя не питає, куди йому далі іти.

не шукаючи броду,
бо броди тут не передбачені,
і не все глибина, але стати колись глибині,
ти собі обіцяєш десь там, за зорею, побачення,
бо від тебе залежить насправді їй бути чи ні.

спопеляючим заревом,
в серці пробитими сходами,
не питаючи як, не питаючи вгору чи вниз,
незагоєні, зірвані вихором крові, виходимо,
і біліє, як сніг, затяжна чорнота наших риз.

серед міста - як на пательні
спека кельнерка-ектраверт
пропонує кальян пекельний
на закуску і на десерт

серед міста фонтан а решта
у фонтані – хамам душі
традиційна міська сієста
після пива і біляшів

Літо у бабусі завело у казку –
Море полуничне і три тони ласки.

Сім вітрів у жмені осідлали змія –
Хвостиком виляла паперова мрія...

Книги електронні дорогі і модні
Теж відпочивають. Вчора і сьогодні...

Бо теплом хвилюють води у ковбані,
Карасі зібрались плавати в сметані..

Бігати охота – то дітей робота,
Мурчика в чоботи, м’ячик у ворота

Буде нам від мами зауважень жменя...
Ліки від бабусі – баночка варення!

Загубляться коні
в імлі потойбічній.
Козак заблукає
між люлькою й димом.
Степи-вишиванки,
степи пересічні
у чвалі галактик
високим інтимом.
А ворон – до трупів,
а сокіл – за хмари.
Як завше бувало, -
не вічність, а рана!
Козак доганятиме
тих яничарів,
що вкрали
кохану його
для султана.
Здивуються коні:
ні шляху, ні броду.
Куди повертати?
До ґвалту?
До тиші?
І ворон, і сокіл
заглянуть у воду,
де власне минуле
у хвилях залишать.
Степи запалають:
вони – самоцвіти,
що втиснулись Богові
в серце й коліна…
Біда й козакові:
як милу зустріти,
яка вже султанові
мила та вірна?

1998-2012.

Одні вітри нас в полі зустрічали,
Одна трава хилилася до рук.
Одне на двох у творчості начало:
Махновський степ, дідів козацький дух.

Одна в житті нам слалася дорога
Між кленів і старезних яворів,
Де мчав на конях отаман безногий,
Де віз чумацьким шляхом торохтів.

В калачики пірнав ти аж по вуха,
І важчала од меду голова.
Немов богиню, вечорами слухав
Криницю, що відлунює слова.

Ти мрійником зростав і слідопитом,
Блукало серце між безкраїх нив.
Кружляв із перепілками над житом
І пив густі потоки білих злив.

Найперші твори. Станція Фісаки.
ОУН і синьо-жовті прапори.
І клацають зубами, як собаки,
Налякані андроповські орли.

Із козаків ти, не зі свинопасів,
Високо лине твій орлиний лет.
Вже заздрять графомани й віршомази -
Ти справжній і шанований Поет!

А там, що буде - чи тріумф, чи плаха,
Трива життя під люстрою небес.
Куплю квиток я до Комишувахи
І сяду на пологівський експрес.

Летить стежина з оберемком цвіту,
І травень, захлинаючись дощем,
В чарки нам наливає оковиту,
Моргаючи лукаво: "можу ще!"

Розмови. Вірші. Спогадів намисто,
Над Конкою чарівні вечори,
І б'є по стріхах зорепад ігристий,
Мов яблука, що сипляться згори.

Зірки, як скіфські вогники прозорі,
Бринять для нас у рідній стороні.
(Хоч Лютий каже - "не пиши про зорі",
Та зір чомусь так хочеться мені.)

Звичайні ми поети, не предтечі,
Та все ж палає в нас вогонь мети.
І хай бунтують невгамовні смерчі -
У непогоду цікавіше йти.

Нехай нас доля обмине лукаво
І вірші перетворяться на дим,
Я тисну руку. Так тримати! Браво!
Ти справжній друг, духовний побратим!

Столітня ялина.
Червневий дощ.
Рідне моє Полісся.
Від ноти до і до ноти до
Голос пташок розрісся.

А я у дуплі золотім живу,
Слухаю голос коріння.
А там он, за лісом,
Буг – наче вуж.
Вірша пишу на гривні.

Радість в душі коровайна аж.
Довго не мав такої.
Ліс і озера, я ваш, я ваш...
Все ще поет і воїн.

Сонячні зайчики скачуть ще
По вовчих дрімучих тінях.
Гляну на них –
І первісний щем...
І золоте тремтіння.

Як довгонога чиясь журба,
Бродить лелека чорний.
В Бузі, як в Бозі, серце купав.
Поряд палатка... попкорни.

Свічечка квітки пече в хребет,
Коли я рахую зорі.
У храмах хмаринок бачу себе,
Наче ім’я в історії.

Дощик поліський іде в пісок.
Там он багаття димне.
З космосом тут у мене зв’язок
Вічно-інтимний.

2 лип.12

Зірвавсь з припони , полетів стрілою,
Немає спину! Кличе голубінь!
Безмежний степ приманює красою,
Притихли трави, чують бистрий гін.

Кінь радий волі, скинута вуздечка ,
Ще й вітер-брат, що надає снаги,
Вперед, вперед – напитись з озеречка
Та й знов у простір, сповнений жаги!

Подалі від стаєнки, жмені сіна,
Ось де життя-покоси, степ, луги.
Тут їж і пий, в роздоллі кожна днина.
Батіг застиг! Лиш воля навкруги!

інтервали валами котяться
що збувається
– інтервал –
чергова багатоголосиця
зсув породи
гір перевал
камінцями життя нав’ючене
вісь затягує в дикий крен
мова важелями болючими
компресує слова в рефрен
рафінує завись сколочену
до засушливого ковтка
очищає біль заболочений
затяжного судьби стрибка
затавровує рабством вибору –
штучні вироби у ціні…
я ще вироблю…
я ще виборю…
… інтервали…
… навали…
… дні…

Кроки…
На брук історії падає сніг…
Ні,
Ці кроки ведуть у НІКУДИ…
Юдою
Стане найближчий друг,
А люди
Підуть по обочині.
І до розп’яття
Залишиться кілька вічностей.
Свічі
Німих ліхтарів
Зіллються в хрестатий вечір,
Десь там за вікном…
Но-но!
Не вдавайся у крайність.
Тайна
Самотності
Надто велика,
Аби просльозитись.
Безликі
Будинки сліпими очима
Вдивляються в душу…
Ти мусиш
Робити ці кроки,
Аби не спинятися.
Голгофа надій виростає вже за поворотом.
І хто ти…
Це знає лиш сніг,
Що сиплеться тихо на брук історій.
Доки
Чийсь незвіданий дотик,
Що легко зупинить
Твою невгамовність…
І не запече…
«СТОП!»
Ляже долонею, а не хрестом
На твоє
Плече.


2011

Життя не надто каліграфічно стенографуєш,
у нім робота, і дім, і друзі – німі карлючки.
Рядочки вгору повзуть завзято, а потім… всує…
униз зриваються, мов зі скелі стара зміючка.

І знову – дихай глибоко, рівно, на повні груди.
Він не вартує – шепоче вітер, найкращий лікар.
а люди тихо хі-хі, як звично. Це просто люди,
з чужих карлючок урвати прагнуть хоч двійко літер.

І де обіцяні незнищимі святі скрижалі,
котрі глаголять, що віра – вище, що нам лишилось.
Карлючки вперті обсіли шию, злі пекторалі,
І наче мумі ти, лялька вуду із гострим шилом.

Як розшифруєш оті карлючки, не зна Всевишній.
Забуті вітром, дощем і часом краплинки тиші.
Дізнайся, люба, як легко бути одній колишній.
Любов у грудях, мов підгорілий пиріг із вишень.

03/07/2012

Не думай, що поет душі не має.
Він просто сльози сіє у росу,
В якій і ти колись помиєш ноги,
Щоб відшукати срібла сиву суть…

03.07.12

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув,
Що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді хтось прошептав парадоксальне:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Іще не сталося. А ти,
Сльози ковтаючи вологу,
До отупіння, до знемоги
Благаєш мислимого Бога,
Аби гріхи твої простив.

Звільнив од болісних заков,
Які наклав зловісний спогад.
Крім тебе в хаті – анікого,
Але від погляду жаского
У жилах звурджується кров.

Бо хтось невидимий стоїть
І в душу очі впірив хижі,
Немов угледів дивовижу.
Стоїть оподаль і недвижно
Читає помисли твої.

І ти очікуєш біди.
І думка ранить, наче лезо,
Як усвідомлюєш тверезо,
Що тільки милостивий безум
Твій розум зцілить назавжди.

2012

Сивочолий мольберт пам’ятає...
Сонце тихе сходило за гаєм
І бубнявіло пензлем строкатим,
Де думки, як сполошена зграя,
Межи віття... Не тая, не тая
Завернула надія до хати!

Темні кучері - відлиск прощальний.
Був маестро посвячений, тайний -
Очі щастя... Та де ж бо! Минає...
Тіні ближче до краю - фатально.
То вже й доторк незримо-вуальний
Лиш мольберт мовчазни́й пам’ятає...
(3.07.12)

На велелюдному крамарстві
Немає яблуку де впасти,
Всяк свій розхвалює товар.
Той пропонує вірші білі.
Він майстер в цьому рукоділлі,
Хоч заглядає ще в буквар.

А той сонети на прилавок
Поклав і зве купця ласкаво.
Куштують і відходять геть.
Чи рими в них уже прокислі,
Чи несмачні торговця мислі,
Чи замусолений сюжет.

А інший виложив ронделі
На рундуки свої дебелі.
Ронделі начебто й смачні,
Але нема на них гурманів,
Говорять, вимерли останні, -
Вертай додому впорожні!

На ляду виложив свої
Склепар чудові рубаї,
Та мудрість челяді нещасна.
Ніхто й не гляне в їхній бік.
Весь день постояв чоловік
І мусів знов до ятки класти.

Тримала на руках в обід
Поему жінка зрілих літ,
Можливо є голодні штати,
Та запитавши про ціну,
Відповідали їй: та ну,
Ми це не будем купувати.

Я на базарний компроміс
Також вірша свого приніс.
Крутили носом, не купляли
Чи то в них гроші замалі,
Чи хліба скупо на столі,
Чи зовсім інші ідеали…


02.07.12

Торкнешся лиш - і глина ожива,
І на гончарнім крузі диха диво.
Зирне іскристим оком, як сова,
Округлістю майне нетерпеливо
Макітерка, що з пальців виплива,
Ще не тривка, ламка, зате щаслива!

2.07.2012

Я заповім тобі мій сину -
Це сонце, небо і поля.
Славетну Нашу Україну,
І твоїх прадідів ім’я.
Я подарую свої мрії.
І щоб людиною навчу.
В любові, вірі і надії
Пройти стежинку нелегку.
Щоб твоя доля легкокрила,
Тобі щасливою була.
Здорових діток народила,
Та довголіття принесла.

не тремти
наше щастя тривке зачекай
скоро пройде негода
ти не зчуєшся як розцвіте
всохла вишня
здолає закони природи

не тремти
сонячні промені
руки полум’я
відблиски сяйва свічі
знаєш
усі ми третиною клоуни
і на четверту
чогось глядачі

не тремти
дощ всього лиш оновлення
це не сльози
краплини душі
застигають чорнилом
покутами спогадом
я невиправна
а ти (?)

не тремти

2012р.

Люби не так, як я.
Сильніше!
Твоє ж бо серце більше.
На двох малюй своє життя
Без озирань на інших.

Живи не так, як я.
Повніше!
Твоє буття цінніше!
А подих завтрашнього дня –
То згуба днів торішніх.

Помри не так, як я.
Гучніше!
Під грім весняних вишень.
І ти залишишся десь там,
В гірських вершинах сніжних.


28.06.2012.