Котячі любощі затихли, врешті-решт,
І тьмяний місяць завітав до спальні...
Кохай мене навально і повально,
І аморально- як зумієш - теж.

І ще, і ще... І та пророча мить,
Коли вже місця мало у квартирі...
Моя білизна відлетить у вирій
(та бог із нею, хай собі летить!)

Шерше ля фам, бонжур, мон шер, шарман,
До ранку розмовляли по-французьки,
Дифтонги розбивалися на друзки,
Текло мовчання і скрипів диван...

І простирадла - як в бою знамена,
Бо в тілі - ти, і поза тілом - ти...
Як ми любились... довго і шалено...
Нам заздрили сусіди і коти...

Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?
Де ви друзі, де ви, де?
Чи живі ви, чи здорові?
Пам’ять знов мене веде
У години світанкові.
Знов корогви полкові
Вільний вітер розвіває,
Січові ідуть полки,
В довгих списах сонце сяє.
Крутить вуса кошовий:
Погуляємо, панове,
З Богуслава джура мій,
Вже везе вино медове.
Ще й бомбарди вогняні
Серпентини та гуфниці
Без гармати на війні,
Як у спеку без криниці.
Шаблю, панночку свою,
Я з собою взяв гуляти
І рушницю дорогу
Не залишив друзі в хаті.
Чисте поле то наш дім,
Наше війско - то родина,
Як синам кажу своїм
Батьківщина в нас єдина!
Вірю в вас мої сини
Разом й чорта подолаєм,
Раз не можна без війни,
То ж давайте, погуляєм!
Славний був наш кошовий,
Став би гетьманом панове,
Наче келих золотий,
В поле впав козак шовкове.
Похилилася трава,
Вийшла мати виглядати,
Вийшла жінка удова,
Вийшли горе зустрічати.
Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?

Весняного проміння променад:
Не дихати, не пити алкоголю.
Візьми мене в неволю, мій королю -
І я вже не повернуся назад.

Цей зорепад! Лови, хапай у жмені!
Ця дика млість, ця Пісня над Пісень...
Іван пастушить олені Олені,
А ти мене пастушиш день у день.

І ніч у ніч. І ніжності налито
По вінця, по зав"язку, по межу...
Весняним дивом вкутана, лежу...
Зимою буде син. А завтра - літо...

Як весело біжить струмок
І сонце в хвилях сяє,
Дугою вигнутий місток
Два береги єднає.

Праворуч ліс густий стоїть,
Ліворуч - луг зелений,
Між вербами струмок біжить
Всміхаючись до мене.

А теплий вітер у траві
Здіймає тихі хвилі,
Вплітає в трави запашні
Ромашки білі-білі.

Спішу до тебе знову я,
Іду моя кохана,
Зі мною усмішка твоя
Квітуча та весняна.

На бруківці – колеса
У долонях весна
Тихо йде поетеса
І сміється – дурна:


Не пробачили -
серця не було,
Загубили -
пекуча журба,
Прокляли,
або просто забули.
Перекреслили грубо
життя.
Заштовхали.
Заплутали коси.
Розірвали святкове
вбрання.
І обідрана, боса
щось просила у Бога
півдня.
Полишили.
Спаливши слова,
що душею вона
римувала
І пішли,
наплювавши у очі,
В яких радість
вона заховала…
Піднялась,
розпрямила коліна
З тіла бруд повтирала
І пішла, заховавши у серці,
правду, яку промовчала…


На бруківці – колеса
У долонях весна
Ти згадай поетесу
Як сміялась вона…

О, цей по дорозі
ще й чорний по-чорному жук,
як тінь від акації,
власне, як тінь від колючки.
Наразі, моя декларована тихо
дорога до штучки,
точніше, до штуки -
ковтає чужинський каблук.

Секрети майстерності в тому -
що мишка хвостом
у будь-який час може
ціле яйце завалити.
Гризеш олівця без одвіту.
Сидиш, оковитий.
І аркуш не вмієш,
а хочеш - бо хочеться -
том.

Маестро в селі. Творча криза.
Печальний маестр.
Ні сліду. Ні учнів. Ні школи.
Спивається школа.
Рукопис ворушиш у грубці,
як Гоголь Микола,
що риску підводить
під чорний полтавський реєстр.

Рядок до рядочка. І знову, і ось тобі є
що креслити, що
порубати, як ірода витязь…
І хочеться коротко, сильно
і страшно напитись,
а в хаті спиртного -
лише чоловічий картьє.

І - звичка не пити,
як дівка у хаті стоїть,
і піч колупає,
і курить в рукав вишиванки.
Із саду нічного
до шиї підсвистує віть.
І в білій долоні -
обвуглений палець циганки.

Чорний волик був чорний,
бо це мій улюблений колір, панове.
Він стояв під горою,
гора була сірою
так у житті повелося.
Він жував едельвейс, горицвіт,
ломикамінь
та інші поважні рослини,
Що отруйні, напевне,
а волик живий і чорніший,
як зразу.

Його роги,
як руки і ноги добродія Шіви,
Його очі,
неначе туркменський інжир
на базарі Привозі,
Його груди…
о Господи,
текст мені звідкись знайомий,
Як і заповідь Божа,
що рекомендує
не красти нічого.

Його… Поруч пастух.
Він на дудочці по барабану
Грав, бо що тут поробиш,
як волик пасеться,
а дудочка грає.
Малер із фатерлянду розклав
свій мольберт
і змальовував нишком,
Отже, скоро почнеться,
у червні,
у третій декаді, здається.

Водограй туркотів
про всі звиви і вивихи
власні і прісно.
В небі тихо кружляв
симпатичний орел з с.м.т. Коломия…
Час закінчувать мову
дозволену, браття,
і Шахерезада
У снопи шкандибати пішла.
Але волик був чорний.

Я зграйку слів зігрію у долонях,
До них гарячим серцем притулюсь –
Летіть і поцілуйте ніжно скроні
Тій жінці, за котру давно молюсь...
Хай кожен вечір їй дарує радість,
Хай СВІТЛИМ буде кожен її крок!
Нехай тепло,
що в світі цім зосталось,
Її підносить в небо, до зірок...

Тут стіл від пилу майже канонічний,
ніч із вікна намацує нетлінне.
У діалекті наскрізь нестоличнім
густіє час, і котиться, мов слина
на слід примхливий з намірами зливи
в навішених чи масках, чи вітринах.
І зчесана земля чуттям розриву,
і тіло — некероване вітрило,
щось безперечно не своє відкриє.
Однак непередбачений світилом
перерозподіл душ, мов тиск од криги,
переполохом гряне.
Відсвятили
таку журбу між “не було” й “не буде”,
і стіни жах той четвертують.
Годі
трощити стіл, де темрявою пута
взамін прозріння повертають подив.

Любити тебе... так сумнівно і так недоречно.
Як зі скрині старої дістати пропилені речі.
Одягти і себе не впізнати в свічаді навпроти,
Хоч постава та ж сама і вигнута лінія рота.
Тільки очі змінились: з зелених зів’яли в пісочні...
Згадка наших побачень бурхливих осінньо-наочна.
Коли душі – загострені леза, й чуття – обопільні.
І твій видих – оголена пристрасть:
«Ми – божевільні...»
Почуття, ніби плаття старі, які вийшли із моди...
І тобі віддавати себе... ніби проти природи.

Знов любити тебе... Чи можливо? ...цей страх обпектися...
Але ще неможливіше твого кохання зректися...

***
Під впливом Забужко

18.02.2007

Болит
каждой строкой истекающий стих.

Боллид
красной рукой рвёт зенит на двоих –
поперёк.
Строчка дрожит,
словно загнанный в угол
зверёк.

Отгорев на заре,
мне, как давнему другу,
тянет дымную руку
последний в костре уголёк.

Улетают остатки сна.
Понемногу
уплывает тоска.
Тишина.

Тревогу
безуспешно давлю в себе:
– Ну, зачем я в твоей судьбе?

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

Я випускаю білих голубів
У темну ніч – нехай летять до тебе!
Вони зігріють серденько тобі,
Візьмуть тебе до зоряного неба!
Я там один – загублений в Світах.
У Безмірі, напоєнім Любов’ю,
Літаю між зірками, наче птах,
Для тебе в Бога просячи здоров’я.
Я випускаю білих голубів –
Хай в твому світі буде БІЛЬШЕ Світла!
Хай буде більше Богом даних слів, -
Аби твоя душа від слів тих
Квітла!

© kokacherkaskij, 30-12-2006
Новорічні стежки
Не заметені снігом
У чужому вікні
Блискотять ліхтарі
Я блукаю один
Зорі світяться тихо
Зачекають нехай
Королі і царі -

Я спочатку прийду
У задрипану хату
Там дівчисько маленьке
На мене чека
У Італії мама,
В Португалії тато,
Вона дивиться в ніч,
В шибку ніс притиска...

Я несу їй одній
Подарунки веселі,
Їй не треба чогось,
Чого в мене нема.
Вона так прагне чуда
В холодній пустелі
Вона вірить у мене.
А навколо - зима.

Дощ. Туман. І осінь змокла.
Ти читаєш те, що звикла:
Про Перікл убив Патрокла
Чи Патрокл убив Перікла.

Може й Гектор. Я не проти.
Провінційні пересуди
про
що з нас не вийшло доти
пари, що уже й не буде

двох коханців: блудних сина
і дочки на залізниці...
Чорні алазанські вина.
Білі слобожанські птиці.

Вип"єм одночасно кави
вранці в двох своїх столицях.
Отакі-то наші справи,
киця.

… ти -
що зелені очі пальці тонкі в чорнилі
ти - золоті верлібри і каберне на вустах
ти увійдеш першою
ти зупинишся біля
ти мені очі прикриєш і проживеш до ста…

… ти ж -
що мотала душу грудень січень і лютий
березень квітень травень
ти - що хотіла ще
червень липень і серпень…
коли зберуться люди
всім їм щоб забирались крикнеш через плече…

…ти - що страждала чортзна
де чого і навіщо
ти - що телефонувала і сопіла вночі
ти залишайся там же між почуттів найвищих
ти - що кричати будеш -
там собі і кричи…

…ти - що боїшся розголосу і дуже добре знаєш
де і в якій шухляді вицвілий компромат
ти увійдеш третьою
пурхнеш як білий заєць
як ми колись гойдались в просторі двох кімнат…

…ти - що забула адресу
ти на байковий цвинтар
сходиш домовишся з тими хто там працює й лежить…
ми зустрічались взимку я тебе звав вінтер
і додавав: леді
і забував за мить…

…ти що і не збиралась бути зі мною…
пара
з нас так і не сплелася -
теж підповзай на шум…
…ну і можливо ти ще
з ким лежимо зараз
ти телевізор дивишся
я собі віршик пишу…

Ти мене врятувала від холоду буднів
поцілунком, жадаючим віри в прийдешнє...
І здавався той сніг у середині грудня
облітаючим цвітом п`янкої черешні.

То дарма, що зима заколисує млисто,
а колиска скрипить від наближених кроків.
І не жаль, що з-за вікон видніється місто
та хуртелиця видує склом караоке.

Летимо переможені власним бажанням,
щоби впасти у сніг та розправити крила.
Як же крутиться світ невагомо в чеканні,
зупиняючись врешті... від постуку в жилах.

14 Лютого 2007

вийде вночі на кухню
тихо доп’є вино
одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі
світло ввімкне і світло — як золоте руно
очі — якщо згадаю — хай тоді будуть сірі

сумочку — якщо мaла сумочку — на плече
плащ потече від шиї на молоді коліна
я ніби буду спати
щоб не казати: «ще
трохи побудь зі мною»
і за якусь хвилину

двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні
треба було б доспати
але незручно якось
все-таки йде назавжди
все-таки глупа ніч
все-таки глупа мудрість
все-таки зодіаки

трохи перечекаю щоб не вернулась ще
чай на плиту поставлю — пара полізе вгору
вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем
і не почую щему —
щем закінчився вчора

легше стає відпускати
все що я мав — не моє:
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу

ресторан був районний і звався «супутник» але
сигарета була «стюардеса» коньяк називався чотири
зірки
років — сімнадцять
цукерка світилась суфле
і життя починалось відсутністю повної міри

ще нескоро присниться вночі мертва мама і сніг
або виклює губи розгублених віршиків зграя
мотоцикли чекали нічних самогубців своїх
наших рук і дівчат і впечатаних в землю сараїв

наших битих гітар що не знали ні лорки ні нот
наших тихих пісень
про мальчішечку і прокурора
ще нескоро тебе продадуть за п’ятсот чи шістсот
еврів
ті які поруч стояли ще вчора або позавчора

але як ледь здригався коньяк як звивався і як собі цвів
як темнів коли вже наливалось у склянку багато
як акація пахла всіма колючками і слів
не було і не треба: камоенс камю кавабата

біле плаття тремтіло між вуст і заглушених «яв»
і помада червона темніла обличчям розтерта
але тихо автобус на автовокзалі стояв
і водій іще спав
він був циган
година — четверта

а все одно ми будемо завжди
гойдаються євангельські сади
ягнятко у руках мов білий дим
і німб як пес вгорнувся в узголов’ю
на водах ходять рибами сліди
це ми коли по водах йшли сюди
лишили їх — нерівні їх ряди
і плавники легкі налиті кров’ю

в пустелі жити де людей нема
де зрештою пісок із обома
поволі розбереться
наче змах
руки
гюрза ковзне своїм барханом
вода якою йшли або зима
якої тут нема і ти сама
нас вбережете буде наш роман
такою книжкою прости Господь романом

де хліб вода слова вино з води
і єресь: твої груди дві звізди
хай тінь впаде а ти не упади
на поясі твоєму в’язка кроків
пісок граніт і письмена слюди
а все одно ми будемо завжди
ми вдвох ми єсть народ який ходив
по сорок шість
і сорок вісім років

Над мою нору торішню,
Над її мої печалі
Пропливає сніг і крига
Із човнами пополам.
Ах, як ми переживемо
І як житимемо далі!
А ще далі — ми не скажем
Ні печалі, ні човнам.

Все забудемо, крім того,
Що весна в полях мишкує,
Що цвісти, напевне, буде,
А не буде — теж цвісти.
Викотимо білу хатку
Ми на гору крем’яную,
Заживемо і забудем
Про Сізіфові понти.

— Добрий вечір, моя мила, —
Я казатиму під вечір,
— Добрий вечір, мій коханий, —
Вранці ти відповіси…
Ніч над містом триголовим…
На сьогодні все.
До речі
Твої руки, твої плечі —
Невимовної краси.

Зі мною ніч і дві сови вгорі…
Вони мовчать,
Вони іще чекають
На той ВОГОНЬ,
що тут колись горів,
На ті серця,
Що й досі не згасають…
Тому вночі тут ясно, ніби вдень
І навіть небо
Зорями розквітло!
Запалюю ліхтарики пісень,
Бо ТЕМРЯВА –
ЛИШЕ ВІДСУТНІСТЬ СВІТЛА…

Спинись! Що ти робиш? Я зараз... я зараз зомлію!
Чому я не можу втекти від очей твоїх blue’зу?
Отак, як ти дивишся, дивляться тільки на мрію,
Такими губами цілують лише свою музу,

Такими руками торкають лише Страдиварі.
Твій шепіт формує з таємних бажань істерію.
І все, що я знаю, у цьому гіпнозному чарі, –
Це те, що я - скрипка, бо плакати також умію.

Планети уночі заговорили...
... Старі діди під вікнами курили
І згадували, як то було раньше,
Що все у магазинах було таньше,
Тепліші дні були, коротші ночі,
Вони були на триста літ молодші,
Жінки були гарніші в сто разів...
... Планети говорили до дідів!

Приснись мені!
Крізь білий снігопад
З країни мрій візьми мене за руки.
Підемо вдвох
в чарівний світлий сад –
У сад стрічань,
де вже нема розлуки…
Приснись мені!
Ти – все, що в мене є
У цім холоднім неосяжнім світі!
Ти подих мій.
Сумління ти моє...
Приснись мені,
Мов яблуня у цвіті…

Тебе вже немає. Немає?
Я бачу Тебе, відчуваю.
Пішов не у пекло-до раю
Я знаю. Я знаю. Я знаю.
Твоє недоспіване небо.....
Не хочу без тебе, без тебе.
Лишайся зі мною одною,
Бо хвора Тобою. Тобою.
Нехай Ти-прозорість і тиша,
Ім я не Твоє! На афішах,
Листи не Твої в моїй скрині
Ти тут. Назавжди і віднині.

Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами ,
але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми нетутешні , а з тої далекої ночі.

Ні кінця,ні початку - несхибна розміреність часу.
Лиш політ в нікуди і ні звідки, без коми ікрапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.

Там вчорашні секунди - уламки хвилин , як непотріб.
Антисонця гігантська діра пережовує їх у минуле.
Щоб в новому житті немовляти душа не пімнула
і з нуля починала це пекло життя - уже в котре...

Не прокліпнувши ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам"яті-звідки
це пізнаваності відчуття,передбачення втрати ?

День висипався в рік, мов попільнички витрух...
як вирваний листок із птахом на полях.
Моїх зізнань печаль Твоя долоня витре,
та голос прибере молитву на устах.

Пройдуся з цеберцем до чистої криниці,
та сонця повен бриль в дорозі наберу -
роздам його усім за усмішку на лицях...
а те що не візьмуть - залишиться перу.

Даруєш чудеса, заплющуються очі -
так замки постають із вітру та піску...
Та з Вірою в Любов, Благочестивий Отче,
тримаю край Землі на Правди мотузкý.

14 Лютого 2007

Вгору, вгору, вгору й навпростець
І не стомляться тоді ніколи ноги.
Бо в житті важливий не кінець,
А важлива до кінця дорога !!!

Останній келих випитий до дна;
Дарма, що так гірчить твоя отрута.
Ти так схотіла - залишаєшся сама.
Спасибі, що дозволила - рву пута...

Скоріш піду від сірості дверей,-
Занадто гордий - помирати вдома.
Уже "наївся" фальші від людей
До нéсхочу, до скрипу від оскоми.

Не хочу більше меду ніжних слів,
Не треба цукор сипати до солі.
Навіщо виплавляти ночі з днів
І птаха позбавляти вітру, волі?!

Спасибі, що мені допомогла,-
Тепер я знаю - ти мене кохала.
Кохаючи отруту налила,
Кохаючи назáвжди відпускала.

Привіт, моя любовe! Нині Ти, надиво,
Заранилась в словах, спізнилася на вступ.
За циркулем думок, по полю креативу
Викреслюю межу з її гарячих губ.

А поцілунок збіг по пальцях на долоню,
Збирав тепло по ній, лице він підігнав,
Розкрився в мушлях вух, обпік плече та скроню,
Подався шийно вділ в навколотілий плав.

Навмисне затяглись у розчіпах запини,
Вивільнювався транс погудзично у шал...
І повертався світ від живота на спину,
Від невгамонних ласк - до відрухів дзеркал.

Пластичні звини тіл, спонтанність переходів,
Розсуви-зсуви стін - кришталь у передзвін.
Будуєм новий світ... і дихає природа -
Сумлінний ритуал розгнузданих колін.

4 Лютого 2007

Надихатись невіданим бажанням,
втопитися в забутому гріху....
Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?
І чи той сніг - на скронях чи на віях?
І чи той сніг - розтане чи згорить?
Він біло-біло сипле-сіє-віє,
і не з небес - у небеса летить...............
І вже не знати навіть, де початок,
а де кінець повітрюнебесам...
Десь втратився заучений порядок,
де кожен сам за себе.... і не сам.....
Думками на снігу пишу бажання,
пишу про ніжність, мУку і жагу....
......Чи варто говорити про кохання,
коли волосся в першому снігу?..........

З кожним днем усе важче і важче з тобою прощатись.
З кожним днем усе вищим і вищим стає поріг.
Мої нерви обтягує туго, неначе латекс,
Усвідомлення того, що все, що роблю я, - гріх.

Ти мені на прощання встромляєш погляд у спину,
Я до тебе вертаюсь уривками власних сліз.
Ти клянеш знов того, хто краде мене половину,
І маршрутки моєї гальмуючий скрип коліс.

Наша зустріч урвалась неприйнятими дзвінками.
Моє енне "пробач" було сказане вкотре дарма.
Я угадую пульс твоїх губ своїми губами.
Моє серце не б'ється: у мене його нема.

Цей найперший переклад: себе – на тісні слова.
Де узяти пташину легкість пісень на «ти»?
Кожне з тисячі слів – як незамкнена в коло крива.
Кожна з тисяч думок – як незамкнені в Всесвіт світи.

Не жбурляй мені штампи обгризених слів і фраз,
Не мовчи, бо мовчання вже стало пустим і стертим.
Я сказала б тобі. Я сказала би вже не раз.
Але як перекласти на мову, життя і час?
А тобі не почути. Бо чути – дано відвертим.

Врешті, що це я? Може, це зовсім не наша вина?
В цьому плетиві слів – лабіринти і злі шаради.
А між нами – стіна, кришталево-скляна стіна
На три кроки мовчання і на чотири – зради.
…І мовчала до ранку. І стала – морська піна.

Прибою шум.
Далекий берег пінний...
І хвиль табун.
Усе здається сном...
Солоне море дихає, як жінка,
Напоєна коханням і вином...

Мрії -
в розшиту торбину,
в руки -
потерті сандалі...
Набережна...
Романтичність...
Запах терпкого сандала.
В водах -
розніжений місяць,
зорі -
солодкі родзинки
падають
у пейзажі
мріями без зупинки:

любити - воліти
жадати - кохати
літати
літати
літати
літа -
ти....

Бісером
щастя падає -
сиплеться
без упину
ніжність,
тепло,
довершеність-
мріями
у торбину.

Запах - терпкого
сандала,
золотом - вишитий
Крішна.
Бій барабанів...
Північ...
В чому, скажи,
я грішна?
Ношу в розшитій
торбині -
мрію свою
відчайдушну,
сотні богам молюся
чим дужче
чим дужче
чим дужче

В руки -
потерті сандалі,
Мрії -
в розшиту торбину.
Зможеш, скажи,
кохати
навіки,
завжди,
без упину?

Жити під гаслом «чудес не буває»,
слухати співи дощів безупинних,
перебирати перлини-слова, і
заново світ сотворяти із піни.

Зимно на серці. І стіни не гріють —
так каламутно, тривожно та в’язко.
Літо, мов пані огрядна, старіє:
пудриться, охкає, терпить фіаско,

та не здається, і вперто фарбує
губи побляклі яскраво-червоним,
пряно та солодко пахнути буде
свіжим парфумом лілей та півоній.

Тільки під вечір тремтить безпорадно
вулиць промоклих одежа благенька…
Тьмяна кімната, сире простирадло —
і горошин під периною жменька.

Колосилася мрія, а щастя жнива забарились –
Так нестерпно чекати просвітку в сезони дощів.
Я на тебе молилась, а крапель пронизливі стріли
Розбивали любов – і хоч душу – бери й полощи!

А ти знаєш, я зараз от тільки моментом відчула,
Що промерзла наскрізь і що холод – то твій талісман.
Безталанна любове, згортаючи морок в минуле,
Не чекатиму світла, позбудусь неволі сама.

Ти не винен (прощаю), я кривдила небо даремно,
Слово стримав – лишався завжди безкінечно близьким,
Та настільки й чужим, не моїм.., і ця туга тюремна
Не могла позбирати на хліб по кутках копійки.

А щоб жити, достатньо проміння твоєї усмішки.
Ти... лиш друг, і мій розум нарешті розгледів тепло.
Я так довго блукала, тинялася колами пішки,
Та нарешті дійшла, я знайшла те.., що поряд було.

Стривожено дивилася земля,
уже вагітна ранньою весною,
як два безгрішно-білих журавля
на небосхилі грали між собою.

Солодкий вітер крилами дзвенів,
і тріпотів, закоханий в висоти,
і стрімко пролітали стріли днів,
як бджоли, несучи нектар у соти.

Хмілію від повітря і вітрів,
любові крила в грудях бьють мені.
Я журавель! Усе чого хотів -
забулось, мов згоріло у огні.

І я в ті дні не міг вкусити сну:
стривожена, крилата, оп’яніла,
була душа закохана в весну,
і та любов душі давала сили.

Давала сили відчувати біль,
що люди ним заповнені по вінця,
і віддавати себе всю - тобі,
весна моя, глибока, як криниця.

Якщо вирушатимеш завтра на південь,
Вчепи до машини щасливі колеса.
Тобі поталанить з розважливим гідом,
З колонок лунатиме скрипка Ванесси.
Візьми у дорогу наплічник і фляжку,
Кросівки кумедні з малюнком веселим.
Вхопи теплий ранок і зовсім не важко
О п’ятій податися з міста. У селах
Стовбичать стовпи, ліхтарі маячіють,
Мигтять на подвір’ях чуприни малечі.
Тобі знадобиться одежа вечірня,
Підійде по стилю до настрою вечір…
Вітріє за вікнами автомобіля,
Дорога на південь суха і незвична.
Поблизу вирує татарське весілля -
Десь двоє кружляють і щастя їм личить…

Погожий день згорів.
Стихають звуки...
Я заблукав у хорі цвіркунів.
Мільйони зір
До мене тягнуть руки,
Мільйони сонць
Всміхаються мені...
І кожне з них сумує за тобою,
Зігріти прагне серце хоч на мить...
Я знаю,
Що за темною габою
Хтось думає про мене
І не спить....

Дощитиме далі. І дні на холодних колесах
Кружляють по колу… Калюжі розбризкує ніч.
Сумні парасолі причалять на вранішню месу,
Де звуки органні розвіють приземлений кіч.
І перші акорди послухають вікна і вітер,
Зашторені мрії лишають сліди для живих.
Душа упокоєна, вільна від нас і від світу,
Спиняє хвилини для інших краплин дощових.
По той бік порогу – нема клопотнечі й гонитви,
Німа порожнеча за бабине літо хапа…
Душа упокоєна просить тепла і молитви,
І світ заспокоїть листок, що на клавішу впав.

…Там свічки вже горять в свічниках. І старенький слуга
нам готує постелю. Там стелі високі, як небо.
…Перейду це мовчання - по пояс у мертвих снігах,
щоб дістатися врешті до тебе- живого - до тебе.

Сивий хлопчику бідний - цілую зів’яле чоло,
перестояний спокій снодійно вколисує вени.
Ми розпалим камін - як тоді, у підвалі, давно -
і від того вогню оживуть золоті гобелени.

Запилюжена вічність, і гості - чи тіні гостей -
пропливуть по покоях - сувоєм - до білої зали…
Срібна тиша колише відсутністю слів і смертей,
ми такої бажали, згадай-но, такої чекали…

Чорна амфора трісне - вино потече по руках,
срібнодзвінна тареля, як місяць, впаде на підлогу…
Чуєш голос, коханий? - Глухий і гортанний, як страх? -
Це розкаяний Вершник говорить з усміхненим Богом.

Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,
За одиночество вдвоем,
И за тебя я пью,—
За ложь меня предавших губ,
За мертвый холод глаз,
За то, что мир жесток и груб,
За то, что Бог не спас.

27 июня 1934, Шереметьевский Дом

Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл,-
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
1961

Вместо предисловия

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то "опознал" меня. Тогда стоящая за мной женщина, которая, конечно, никогда не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957, Ленинград

Посвящение

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат -
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Подымались как к обедне ранней,
По столице одичалой шли,
Там встречались, мертвых бездыханней,
Солнце ниже, и Нева туманней,
А надежда все поет вдали.
Приговор... И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет... Шатается... Одна...
Где теперь невольные подруги
Двух моих осатанелых лет?
Что им чудится в сибирской вьюге,
Что мерещится им в лунном круге?
Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском качался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки,
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

1

Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе, шла,
В темной горнице плакали дети,
У божницы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки,
Смертный пот на челе... Не забыть!
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.

[Ноябрь] 1935, Москва


2

Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень,
Видит желтый месяц тень.

Эта женщина больна,
Эта женщина одна.

Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.

1938

3

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Ночь.

1939

4

Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей -
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своею слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Там тюремный тополь качается,
И ни звука - а сколько там
Неповинных жизней кончается...

1938

5

Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пыльные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.

1939

6

Легкие летят недели,
Что случилось, не пойму.
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.

Весна 1939

7
ПРИГОВОР

И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,
Словно праздник за моим окном.
Я давно предчувствовала этот
Светлый день и опустелый дом.

[22 июня] 1939, Фонтанный Дом

8
К СМЕРТИ

Ты все равно придешь - зачем же не теперь?
Я жду тебя - мне очень трудно.
Я потушила свет и отворила дверь
Тебе, такой простой и чудной.
Прими для этого какой угодно вид,
Ворвись отравленным снарядом
Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,
Иль отрави тифозным чадом.
Иль сказочкой, придуманной тобой
И всем до тошноты знакомой,-
Чтоб я увидела верх шапки голубой
И бледного от страха управдома.
Мне все равно теперь. Клубится Енисей,
Звезда Полярная сияет.
И синий блеск возлюбленных очей
Последний ужас застилает.

19 августа 1939, Фонтанный Дом

9

Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину.

И поняла я, что ему
Должна я уступить победу,
Прислушиваясь к своему
Уже как бы чужому бреду.

И не позволит ничего
Оно мне унести с собою
(Как ни упрашивай его
И как ни докучай мольбою):

Ни сына страшные глаза -
Окаменелое страданье,
Ни день, когда пришла гроза,
Ни час тюремного свиданья,

Ни милую прохладу рук,
Ни лип взволнованные тени,
Ни отдаленный легкий звук -
Слова последних утешений.

4 мая 1940, Фонтанный Дом


10
РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати,
во гробе зрящия.
___

Хор ангелов великий час восславил,
И небеса расплавились в огне.
Отцу сказал: "Почто Меня оставил!"
А матери: "О, не рыдай Мене..."

1938
___

Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.

1940, Фонтанный Дом

ЭПИЛОГ

I

Узнала я, как опадают лица,
Как из-под век выглядывает страх,
Как клинописи жесткие страницы
Страдание выводит на щеках,
Как локоны из пепельных и черных
Серебряными делаются вдруг,
Улыбка вянет на губах покорных,
И в сухоньком смешке дрожит испуг.
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною,
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.

II

Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".

Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем - не ставить его

Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,

Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Около 10 марта 1940, Фонтанный Дом
1935-1940

Двори весною цвітом пишні.
Густа ховає їх листва.
Я до кринички біля вишні
прийду напитись із відра.
Старим дістану із криниці
прозорість вічної води.
Трудами вітру бджіл та птиці
пливуть пелюстки - дар весни.
Пелюстки білі, ніби сукня,
в якій пішла ти на рушник...
Все потемніло - вітром грудня
тепло розвіяло, цвіт зник...
Чи невгамовна моя спрага,
чи долі виклик - знову ти.
Юначий пил, моя наснага,
мій перший дотик до краси.
Ти і в самотності красива,
хоча несеш життя тягар,
сама виховуєш ти сина.
І він для тебе - божий дар.
Вино червоне, запах кави,
чудовий ранок із вікна,
за довгу ніч ми все згадали.
Покірна, ніжна ти моя...
І кожен крок нестерпні муки.
Мій шлях весною - дикий мед.
Я знову йду у світ розлуки -
в кишені є на це білет...

Закохайся у жовтень...

Триватиме опір зимі –
Неминучій, небажаній, що наступає з-за обрію.
І шипіння-пророцтва подібних до зміїв ЗМІ,
Й божевільне метання між храмами й пунктами обміну.

Це – давно. Це – з дитинства: вагання, розмитість мети.
Все б одразу: і мати доляри, і бути спасенним.
І продовжити ніч
натщесерце пригубленим сексом,
І загублений Всесвіт
очима в очах віднайти...

Та, здобувши нарешті жадане
земне і небесне
І уже не лякаючись гріхо-
та гривнепадіння,
Ти промовиш слова,
що в душі твоїй винищать безлад:
“Я люблю тебе, осене. Всю –
від різдва до успіння...”

На очах твоїх березнем п’яним
позбуваюся розсуду горя,
я люблю тебе вітром весняним,
я люблю тебе хвилею моря.

Збожеволів під латами криги,
витік розумом до потепління.
Полюбив тебе небом відлиги,
полюбив тебе сяйвом проміння.

Посвіжів, запалав-загорівся
найбезглуздішими речами.
Закохався, чи то залюбився -
не вернути минулої тями.

А куди повертати? у зиму?
у пору, що на тяму і ловить?
Я люблю в тобі погляду риму.
Я люблю в тобі подиху сповідь.

Це надовго? – надовго, напевно -
доки сила в обіймах тримати.
Я люблю. Так люблю, що не сумно
по краплині тебе відпускати.

2005

Після смерті буде все…
І Плутарх, і Гай Светоній,
Навіть сонце на долоні,
Благородний лавр на скроні
Нам одягне гордий Рим.

Після смерті буде все -
Будуть почесті і квіти,
Буде слава на півсвіту...
Тріумфаторів заритих
Найсильніше любить Рим!!!

Це місто давнє, наче світ.
Це місто дивиться у Вічність.
Воно притягує мене,
воно лякає водночáс.

Неначе сльози, з чорних віт
на землю скрапує магічність.
Повітря біле, аж скляне,
переливається у час.

Ніхто ніколи не питав,
про що мовчать високі стіни
і чи збережені ключі
від тих старих похмурих брам?

...А вітер небом калатав,
де так високо і нетлінно
горіли зорі-втікачі
і світло сипали на храм.

2 січ.“03