Я люблю Тебе. Знаю: рано...
надто рано оте „люблю”...
Та небесні святі екрани
з непорочного кришталю
вже транслюють майбутні фільми
і я бачу у кадрах нас...
Світ розтане в Твоїх обіймах...
А в долонях розтане час...
Терпко пахнуть рожеві квіти
у намисті нічних вогнів...
...І Венера зійшла з орбіти,
щоб здійснити таємність снів.

1 листопада”06

(цикл)
...1...

Розчиняюсь...зникаю в безмовності ...
Краєм думки торкаюся Вічності.
Хтось життя поділив на умовності,
заховавши цей світ від магічності...
Ти мовчанням говориш змістовніше...
Ти у центрі моєї історії...
Це взаємне тепло є коштовнішим,
ніж хутро королеви Вікторії.
Небо …зорі…і місячне озеро
імітують дива інкрустації.
Розчиняюсь ванільним морозивом
у Твоїй неземній медитації…

1 листопада”06

Тут кожне деревце рідненьке,
Кожна травина, кожен кущ,
Хатина бачиться старенька,
Надія є – я повернусь.
Я повернусь до тебе, ненька,
До твоїх обріїв сумних,
До пташок, ластівок маленьких,
Веселих хмарок голубих.
Я повернусь... а ти чекаєш,
І сподівання те росте,
І все що в свому серці маєш
Для мого серця не пусте.
Я повернусь... не відпускаєш
З мрій, як з обіймів, ти мене,
Ще пісню нашу заспіваєш,
Ще світ любов’ю проросте...
А я вже наче повернулась,
Неначе в вимірі другім...
Маленьке сонечко проснулось
І покотилось по горі.
Ось тут колись гуляли й ми –
Дитятки сонця золотого
Поки були іще малі,
І край уяви був за свого,
А потім звідти утікли,
Тепер лиш спогади мої
Від сну поснулу пам’ять будять,
Невже дитя в мені розбудять?
А я стою на самоті
І плачу – ой, де ж роки ті?

Як же довго я спала, мій Боже!
Скільки я відмовлялась від всього...
Зараз відстань мене переможе,
але я не відмовлюсь від Нього.

Скільки біль не шукав би слабинку,
і сльоза не несла колір туші, –
починаю життєву сторінку
із прологу про знайдені душі...

Скільки б дощ не змивав спогад ночі
і в обличчя не хлюпав вороже, –
все одно є щось надто пророче,
що тепер зупинитиcь не зможе...

30 жовтня”06

Коли зірветься тиша в крик
і вітер тугу розголосить,
піде на дно, як черевик,
наповнене по вінця „досить”.
І аж тоді затихне бал
чужих холодних передбачень.
Ти є началом всіх начал.
Ти є сукупністю всіх значень.
Ти – Є...У цьому вищий Зміст.
Вже світло ллється в темну хату.
І нескінченний строгий піст
повільно переходить в Свято...

30 жовтня”06

...І гасне дотик...І болить
цей день, відірваний від Часу.
Перед лицем іконостасу
блакитна свічка догорить...
І на рекордній висоті,
за кілька метрів від Порогу,
мене почують всі святі,
коли молитимусь за Нього.
І дзвін у тиші не засне –
довірить Світу сокровенне.
І стане світлим навіть темне,
де Ангел стежку перетне.

29 жовтня”06

проминання босоніж жорства чи рінь
ніч горлянку розтяла вологим лезом
ми з тобою пропащі. ми з тих створінь
що молитвою тіла тамують безум.

там беззоряний морок повстав з глибин
там у вікнах вечірніх дотліла ватра
ми з тобою спасенні. все решта – тлін
нам – ти віриш? – байдуже що буде завтра

а коли занебесніють сотні втеч
ув очах свічад невблаганно й гірко
ми з тобою останні з його предтеч
ми підемо мовчки. і згасне зірка

Ти пахнеш, мов осінній ранок....
Високо сонце піднялося.
Слова змішалися з вітрами
Й осіли у твоїм волоссі...

Твої слова ще, мабуть, ніжно-теплі,
Та в них вже зріють перші запитання...
Торкаються до тебе руки й терпнуть,
Бо змерзле тіло – струм святої тайни.

Знайти відгадку? Хто ж мені повірить,
Що ти зійшла мов тінь над ліхтарями
Із неба – на дахи передвечір’я?
Що ранком пахнеш і лікуєш рани...

Прийшла в плащі, який сріблився сірим,
Принесла дощ, мов плач за мертвим листям...
Ну хто ж у тебе, радосте, повірить?
Принцес нема, пісні перевелися!

Лиш ти, що пахнеш гіркотою кави.
Ти – ранок ранків на порозі раю…
Стіну минулого затерплими руками
Тримаю – і тремчу – і підкоряюсь...

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі й рубінні,
Мов помідори без шкірки.
З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі - клекіт чужої говірки.

Так десь було вже на сизому колі буття.
Хтось десь летів, хтось нагулював сало.
Рибки листків золоті і правовче виття...
Яблуко Місяцем впало.

Жадібно жив хтось - мов пада в криницю відро -
Аж на Той світ - Боже мій! - до екстазу доведене...
А на тім боці вишита хрестиком риб'яча кров.
А на цім боці Доля - сестра моя зведена.

Рискають містом підземним убивці казок.
Щось покривається льодом, щось лаком,щось уже віком.
Бог восени із жіночим обличчям...Сльоза...Пісок...
Все те люблю я...Та добре, що воно не навіки...

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі і тихі,
Мов помідори без шкірки.
З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі - клекіт чужої говірки.

Долонь Твоїх тепло незаймане...
Відлуння голосу...і кроків...
Коли відчуєш сум – віддай мене
на світлий суд Твоїх пророків.

Коли в чеканні згаснуть промені
і свічка втратить аромати,
нехай сам Час внесе доповнення,
коли судилось помирати...

А поки день росте із сімені,
що впало з неба випадково,
я прокидаюсь з Твоїм іменем.
І вірю в кожне тепле слово...

26 жовтня”06

хвилини чекання розтягнуті наче зими
сліди на щоках не мокрі та ще солоні
я знаю ті очі ніколи не стануть злими
як не зречуться літа оті долоні
де був Ти раніше напевне вже несуттєво
коли я з Тобою то наче в повітря лину
і хто це сказав що не можна отак миттєво
змінити життя за одну неземну хвилину


26 жовтня”06

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на пол-разговорца,
Там припомнят² кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны³,
Тараканьи смеются глазища,
И сияют его голенища.

А вокруг него - сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову, дарит за указом указ -
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него - то малина,
И широкая грудь осетина.


Ноябрь 1933

Я вернулся в мой город, знакомый до слез,
До прожилок, до детских припухлых желез.

Ты вернулся сюда, так глотай же скорей
Рыбий жир ленинградских речных фонарей,

Узнавай же скорее декабрьский денек,
Где к зловещему дегтю подмешан желток.

Петербург! я еще не хочу умирать!
У тебя телефонов моих номера.

Петербург! У меня еще есть адреса,
По которым найду мертвецов голоса.

Я на лестнице черной живу, и в висок
Ударяет мне вырванный с мясом звонок,

И всю ночь напролет жду гостей дорогих,
Шевеля кандалами цепочек дверных.

Декабрь 1930

Не відпускай. Тримай за руки.
Хай Всесвіт обертом піде,
щоб навіть тінь тієї муки
не віднаходилась ніде;
щоб вже не дихала у спину
відверто-чорна німота...
Тримай за ниточку хвилину,
щоб засвітилась мить ота
від сяйва посмішки і Слова,
що тихо сходить з вуст Твоїх...
...Тримай за руки...Я готова
переступити Твій поріг,
зайти у світ Твоїх ідилій,
Тобою дихати...Цвісти...
Ловити серцем теплі хвилі...
Спокійно...В центрі суєти
чужого міста...вулиць...кроків...
неону...вікон...голубів...
Не відпускай мене, допоки
не розчинюся у Тобі.

26 жовтня”06

*3*

Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.
Зима на півсвіту і крига також на півсвіту...
Ти знаєш, я може, нарешті, навчуся любити
Це вистигле місто, в якого наймення нема.
Я може зумію настарчити цівку тепла
З розтятої вени, зугарно тамуючи острах...
Й дивитимусь, як, осягаючи просинь і простір,
На замерзлому склі проростає жевринка стебла.

Твій погляд губиться в її очах.
У її смутку навпіл із жагою,
В її вустах, покинутих тобою,
В напівзабутих, нерозгаданих думках.

Слова, колись загублені в мовчанні,
У пристрасті, що їй не треба слів,
Які ти завше серцем розумів,
Ти віддаєш їй. Вперше чи востаннє?

Відчув, як подих: ти її втрачаєш.
Тому ти тут, шаліючи від болю.
Ця жінка, що була колись тобою.
Єдина мить.
Її немає.

я вдивляюсь у Київ і слухаю бронзову постать
відчуваю по тілу напругу і струму потік
кінь завмер на віки і в копитах не чується поступ
лиш стремена блукають в далеких світанках доріг

вчора дощик- школяр обливав тут під душем Богдана
а сьогодні від цього не видно ніяких слідів
розмальовує Осінь з мольберта волосся каштанів
і палітра лише з божевільних її кольорів

і Славути-Дніпра береги багряніють червоно,
над Трухановим островом ранком тумани встають
і тече в майбуття і в минуле не вернеться хронос
бо така вже земна і людини й ріки не розгадана суть

знов Софії хрести золотяться в осінньому сонці
і здається над світом прадавня зійшла пектораль
і освячує кожну оселю і кожне віконце
і читає плаксивому Жовтню молитву-мораль

я вдивляюсь у Осінь і слухаю терцію рими
і прошу не спіши і притримай потроху свій біг
поверни ще на літо хоч на бабине літо - не в зиму
поверни ще на квіти на зелень на сонце - не в сніг

Жовтень, 2006, Україна

Відходять кораблі.
У хвилях гаснуть квіти.
Мені бракує слів.
Не можу говорити.

Не можу відійти,
допоки зорі срібні.
Мені потрібний Ти.
Як Ти мені потрібний!

В листах нема слідів
блакитного чорнила...
Реальних кораблів
надумані вітрила.

14 бер.”04

Сонце зникає - осінь.
Кохання втомилось - людно.
Вірші засихають - тихо.
Ситець зносився - зимно.

Лишається тільки ловити
губами хвилини вітру,
лишається тільки збирати
долонями зерна світла.

А хочеться просто заснути,
втопитись у власній тіні
і прокинутись лише для того,
щоб стати весняним цвітінням...

Жовтень...

В тумані
дні невблаганні,
ти окаянно
танцюєш сама, -
руки тендітні
в буденність, як в бубон,
шалено колотять...

Жадає пітьма
недоторканності вражень,
палають,

губи палають
медовим теплом.
Жовтень... Вплітає
в букети із листя
усе, чим живеш ти,
усе, що було...

жовтень...світло...тінь...
душі...руки...очі...
казка сновидінь...
і слова пророчі...
звідки Ти ідеш?
з тиші снів...чи з бою?
зоряний кортеж
їде за Тобою...
небо не впаде.
але світ хитнеться...
слів нема...ідей...
тільки стукіт серця...
хай жовтіє клен
(саме час для клена)...
світло...тінь... Едем...
і трава зелена...

24 жовтня”06

божеволію!
волію!
світе жити!
афродіто
змилосердься!
я дурію!
Іполіте!
Іполіте!
що тезей ?
і що трезен?
тлін!
між людей
один єдин-
він-
амазонки син

**
зомліла
згоріла
зотліла
заграла
у венах
зболілих
зухвала
заграва
зурочений
злочин
мотивом
спротиву
цей легінь -
в легені
в нудному
екстазі
у морок
і мозок
поштиво
і хтиво
навіщо
зневажив
за віщо
образив
цей присмак
цей присмерк
в полоні
долоней
ці губи
ця згуба
ці очі
ці ночі
безсонні
ці-коні?

Порозбігались руки до кишень,
Отак застиг я на дорозі,
Земля крутилась і той день
Помер, скоритися в не змозі.

Я на дорозі тій завмер,
Стояв, як труп, не ворушився,
І певно б сам, як день, помер,
Якби з тобою не зустрівся.

Світ змінився.
Кардинально.
Губить звуки –
болем грає.
Зупинився.
І благально
склавши руки,
він чекає,
що врятують.
Є охочі
дарувати
хоч би слово?
Та не чують.
Тільки очі
заховати
прагнуть знову.
Вже не вперше
всі “безсилі”
берегти
свої здобутки.
Потім легше
на могилі
посадити
незабудки.

2 бер.”01

Раптом скажу: буває,
потім додам: бувай.
В пісні є щось безкрає,
мов у мовчанні — край.
Світло — воно не зовні.
Світить з таких глибин,
що відчуваєш повінь
у відчуттях рибин.
Прийде і час, і тиша,
ми відсвяткуєм Спас.
Знаю: ще буде ліпше,
тільки уже без нас.

Сніг зникає. Шлях звикає. Все невічне.
Дні полічать. Неохоче. Не повірять.
Зупиняюся. Питаю. Знак окличний.
І вдихаю слід зимовий, сніг з повітря.
Дочекаюсь. Не зречуся. Стане духу.
Повні груди несвободи, мов зникаю.
Краще чоботи шукайте, білі мухи,
проминаючи не серце і не камінь.
І не сердься, і не зманюй. Є прикмети:
зустрічають при дорозі хлібом-сіллю,
куштувати пропонують кашу з медом.
Подорожню наливають — забудь-зілля.
Діжка швидко спорожніла — лопнув обруч.
Хто ти, постать? Невідома, пересічна.
Шлях розмоклий. І ліворуч і праворуч.
Сніг забуде, як він падав. Все невічне.

Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що плачу
за тим, що тепер вже ніколи не стане моїм.
Сльоза обпече мокру душу й без того гарячу.
Ти – друга, кому я таке взагалі розповім...
Той сон був про Тебе...Гарнішого сну я не бачив...
За вікнами ніч прострочила повітря дощем...
Якби я тоді зрозумів – відпустив – і пробачив...
Якби я тоді зупинився і спробував ще...
Злощасне „якби” не стирає із серця світлину.
І рамку її не вкривають сніги голубі...
Ти – друга, кому я зізнаюся в тому, що гину...
А першому я зізнаюся самому собі.

***

Мовчу...Тримаю дощ за нитку...
Вона вже рветься де-не-де...
Я не чекала, що так швидко
сльозами небо опаде...
І не чекала слів зізнання.
Змирилась – звикла – прийняла
усе, як є. Тоді – прощання,
а зараз – спогади тепла...
Коли втрачаєш – знаєш втрату,
але вже пізно...Час пішов...
Я, наче свідок, бачу страту.
І, наче снайпер, в ту любов
холодну кулю направляю.
Бо їй судилося піти...
І поміж тим благословляю
цілющу тишу самоти
за те, що всесвіт мій змінила
і небо в руки віддала...
За те, що навіть не просила –
короткий дотик до Крила.

День і ніч над виднокраєм,
Понад Бугом - день і ніч! -
Проступіться! -
Січ гуляє,
Запорозька,
Бозька
Січ.
Хиже гульбище під хмари,
і корчмарський балаган.
Наче море - шаровари,
Кармазин,
Єдваб,
Сап'ян.
Дим із люльок - вище хати,
Мов султани ковили...
Сохрани нас, Божа Мати,
Щоб ми Січ не пропили.
Щоб не нас настигла кара
За часи гріховні ці,
Порятуй, Свята Варвара,
На Синюсі, на ріці.
Щоб не кинулись до рала,
І до сала,
Й молодиць, -
Так, як раїть нам од ранку
Маладой Нечоса Гриць.
Казарлюга одноокий,
Він одбув козацький спит,
Він давно забув про спокій,
Хоч і певний московит.
Не забудете до смерті,
Що то є за скурвий син...
Буде він ще шкури дерти,
Козаки, із ваших спин.
Але поки гарна днина,
Добрий світ,
Коли сп'яна...

Пропадає Україна,
Та гуляє Січ одна.
Там циганська скрипка грає,
Там в одно -
І день, і ніч...
Пррроступіться!
Сссіч гггуляє!
Запорозька
Бозька
Січ.
Вінграновські реєстрові,
Січові Антонюки!
А вже турки в Богополі,
А в Мигії - русаки.
І Суворов на Кінбурні
Ходить темний, аки ніч.
...Догуляла,
І пропала
Запорозька
Бозька
Січ.
Але доки гарна днина,
Ти налий мені вина...
Пропадає Україна,
Догуляє й Січ одна.
Україна богорівна,
Ти столиця край села.
Ти була вже як царівна,
Та була, була, була...
Так буяло, так гуляло,
Так скажено загуло.
...Але все таки бувало!
Але все-таки було!
І відбувши вічну кару,
І відбувши довгу ніч,
Випливає із пожару
Запорозька
Бозька Січ.
І шикуються примари,
І салют мортири б'ють,
І жупани, й шаровари
Із музею видають.
Грає крівця, -
І не п'яна.
Та чому ж, така сумна,
Знов гукає Роксолана
Із гаремного вікна?

Хто створив тебе, чоловіче?
(Лише Богу одному відомо)
Хто вдихнув в тебе смак любові?
І чи сталося те свідомо?

Чи стояв ти на перехрестті,
Вибираючи шлях в реальність?
Чи пішов за покликом серця,
Проявивши свою геніальність?

Хто створив тебе, мій чоловіче?
Доторкнуся устами до рук...
(Лише Богу одному відомо)
Хто ти: син, чи отець, чи Дух?

тільки яблучний сік так пливе по долоні,
вибирає святу траєкторію вен,
і здіймаються в темряві тепло-солоній
дві краплини очей, що прожили ще день

зеленіють хрести від живучого моху,
позбуваються ангели важкості крил...
і траву переспілу, туманну і мокру
сивий смуток покори обняв і накрив

ти зриваєш колюче незаймане зілля
щоби скласти пожертву готичній красі
той вінок буде німбом твого божевілля,
сік прорветься із вен і спливе по руці

Сучасний темп збиває з ніг.
Постійні зміни декорацій,
вистави демонів і грацій –
Театр Земної Суєти...
Від нього хочеться втекти
кудись, де небо гладить гори
і де не гаснуть монітори,
а гаснуть зорі. І вогні.
Я далі граюся думками,
а білий і холодний сніг
(чомусь тепліший, аніж ти),
стирає сумніви і втому.
Звучать приглушені акорди.
Зникають гори і фіорди,
весь світ зникає під руками...
Я повертаюся додому...

4 жовт.”02

Я кричатиму доти,
доки зможу кричати.
Знавіснілі хмарини
хай почують мене.
Я питатиму, хто ти?
Але буде мовчати
в сяйві неба-цитрини
божевілля сумне.
Небо жовте й високе.
У польоті згорають
всі самотні Ікари
покалічених мрій.
До Рятунку – два кроки,
та вони завмирають
і приховують хмари
мертві душі надій.
Біль затисне зап’ястя
і вуста оніміють;
хмари небо поорять
і посіють громи.
Ті троянди нещастя
кров`ю плакати вміють,
відчуваючи поряд
сивий попіл зими.

17 трав.”00

„Люди – глина співуча...”
Отак одчайдушно ходять за мною слова.
Кому ж я співатиму, кому я озвуся? Кому розповім ці дива?
І йду між дівчат, між білявих, між бестій-блондинок.
І зве мене на поєдинок
мій космос, заселений творчою глиною...

А ми навіть бога зробили людиною.
Наплювали в епоху нам, наче у душу.
І до чого тут одяг у стилі „модерн”?
Як мені вберегти своє тіло і душу? З ким любитися мушу –
в понеділок, найперший день?

Я іду як герой марсіанської хроніки. Я іду по планеті людей.
Але я захлинаюся власною кровію в понеділок,
найперший день.

В перший день...

В перший день ми ще юні богове.
В день останній – усе ще не смерть...
Не клени, не клени молодої любови,
Не клени цей небесний концерт!

Я крапельки часу посіяла в буднях холодних.
Шукала спочинку, на тишу чекала.
Крізь призму сучасності в судженнях модних
Забуті сторінки історій гортала.

Роки пролітали, не маючи права спинитись.
Закони писались нехитрі - якісь заборони.
І встигла земля невпізнанно на диво змінитись
Від опіків стронцію, стогонів зони.

А я собі паростки вільного часу плекаю.
Щоденно веду боротьбу з самотою.
Удень свіжі рими, осяяні серцем, шукаю.
А сни...розділяю надвоє з тобою.
23.02.01

Любити тихо й безумовно,
Без контрибуцій та анексій,
Любити так, щоб ніч зимова
Розтанула в гарячім серці.

Любити тихо і красиво
Крізь ніч. Крізь світ. Холодний всесвіт.
І вірити в звичайне диво
Любові у гарячім серці.

Любити тихо і радіти,
Коли душа Її озветься,
І пестити чутливі квіти
Вразливого любов'ю серця.

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Мов дівчина у вінку;
Ожили луги, діброви,
Повно гамору, розмови
І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,
Пише листи з печатками,
Розсилає на весь світ:
"Час настав великих зборів!
Най зійдесь до царських дворів
Швидко весь звірячий рід".

Ось ідуть вони юрбами,
Мов на відпуст з корогвами -
Все, що виє, гавка, квака;
Лиш один мов і не чує,
В своїм замку, знай, ночує -
Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром він ховаєсь!
Знать, сумління обзиваєсь:
"Кривдив ти звірячий люді"
Тим часом в своїй столиці
Цар засів поруч цариці,
Щоб творити звірам суд.
.......................
.......................
.......................
.......................

...І час в долоні перетік,
щоб зупинитись і простити,
щоб в сьоме небо відпустити
Пречисту Мрію.... Чоловік
гортав життя, немов альбом,
де переплетені сюжети
і переспівані поетом
Любов і осінь за вікном...
Хвилини падали із рук
і розсипались по підлозі...
Нарешті – мить, коли він в змозі
в собі відчути кожен звук,
що лине з космосу Її
і доторкається до нього,
допоки світяться дороги
і теплі зоряні краї...

Допоки Час за ним стоїть...

- Жовтень? – спитала у нього.
- Жовтень. – одказував він.
Жовтень. Розбита дорога
Звично пішла під уклін.
- Жо-о-втень... Дістань запальничку...
Дякую... Чом ти мовчиш?
- Так... пригадав серпень, річку...
- Досить! Не треба! Облиш!
Жовтень. Чому саме в жовтні?!
Довго? На місяць? На два?
- Ні до наступного жовтня...
- Жовтня нового. А я?!
Не відповів. А ні слова.
Мовила врешті: - Іди...
Жовтень. Субота. Покрова.
Клятий тягар німоти...

Сумно без Тебе. Тоскно.
Навіть не тішить літо.
Руки пропахли воском.
Стежка припала цвітом.
Ночі бредуть невпинно,
тихо сотають втому.
...Мабуть, я в чомусь винна.
Тільки не знаю, в чому...

вересень”03

так і буде
ми завше вертатимо в крадений ранок
де наш біль
то лише халамида з чужого плеча
за понурі
лаштунки гугнява вкрадеться печаль
і стара
мельпомена всміхнеться безглуздо і п’яно

голослів’я
ролей і зухвалі приблудні трувери
півблазенство
півкатарсис може напівхепіенд
ми сумні
арлекіни візничі небесних карет
постмодерні
апостоли субінфернальної ери

наших німбів
синці виблідають у світлі софітів
на іржаві
списи переплавлено наші хрести
антологія
хіті нікчемності і самоти
безумовні
вигнанці у цьому умовному світі

Скільки б ти не тікав – все одно повертається Вчора.
Скільки б ти не тікав – а воно виростає в стіну.
І виходить з глибин невідома науці потвора,
що годує тебе згірклим листям твого ж полину.
Ти насіяв його так багато, що проситься подив...
Ти насіяв його на уламках розбитих сердець.
Він, звичайно, не той, хто б на мертвому полі не сходив,
бо для когось початок є тим, що для когось – кінець.
Скільки б ти не тікав...Але коло замкнеться. Бо коло
має форму таку. (І ніхто це ще не обійшов).
Ти тікаєш від слів. Та у спину регоче Ніколи.
Так буває із тим, хто свідомо калічить Любов.

Коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг...
А в нім слова, яких не розказати,
А в нім шляхи – вернешся ще не завтра...
Чекаю вічність на вершині вежі,
Маліють дні, підводить крила вечір...
Сріблястий плащ – і той не захистить...
Хто в цей пейзаж домалював хрести?
Щодня долаю ті щербаті сходи
На вежу – на вітри – на лютий холод!........
Зболілий погляд закарбує пустку,
не вічний відчай, він іще відпустить...
і лиш на дні вологих сірих віч:
самотність – найтривкіша в світі річ.
Збагну: любов до жовтня – лиш примара
поблідле сонце обліпили хмари...
вогонь запалюю в старім каміні,
тамую біль танком вогняних ліній...
та серце попелить багряний гріх:
зрадливий жовтню, повернись за рік!...

Жовтень...Я прийшла...
Втомлена і боса....
Від бажань Твоїх
не вдалось втекти.
Спогади тепла
сонце розголосить,
а пізніше сніг
буде їх клясти...

Жовтень. Твій листок
майорить багряним.
Я його знайшла
на дорозі Двох.
І останній крок
розтривожив рани
від шматочків скла,
що поглинув мох.

Жовтень. Я впаду...
Не тримають крила.
Я прийшла. Стою...
Бачу образ Твій.
Каюсь і краду
в неба трохи сили...
З болем визнаю,
що програла бій...

13 жовтня”06

ІІ. Зустріч

коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг.
десь за межею залишився гамір
лиш сад чужий із босими ногами...
лиш яблук зблиски й росяного соку
сховай, мій жовтню, посмішку жорстоку!..
кохати здатен, друже, навіть ти –
один із трьох синів осінньої сльоти –
розкинеш плащ багряний свій на роси,
під ніжним сонцем прилягти запросиш...
вино, легенди і звабливі рухи,
пригоршні яблук котиш з рук у руки, --
ті яблука немов ув’язнені серця
тріпочуть у передчутті кінця...

і нас, за крок лиш до здійснення марев,
раптово перехоплять п’яні хмари...
зів’ють ланцюг із вітру і дерев
і задощить, і пристрасть відімре...

прийдуть на горе нам палити листя
в вогні твоє послання розгориться...
слова зотліють і осушить сльози дим,
навчить самотність мудрості годин...

(Продовження буде... і початок теж)

До світанку лишився видих.
До народження Сонця – крок.
Теплий сон на подушці вистиг,
не торкнувшись нічних думок.
Відхиляю легку фіранку
із блакитної органзи.
Зустрічаюсь очима з ранком,
чистим-чистим, як світ сльози...
...Ця печаль вже немов наркотик,
тягне вбік, аж тріщить рукав...

...Відчуваю крізь відстань дотик.
Ти також цілу ніч не спав...

Йдучи у ніч — лишайся королем...
Вже чай осінніх сутінок настоявсь,
він пахне падолистом, гіркотою
і цвіллю накопичених дилем.

Той вечір напоїв нас досхочу —
самотністю, бездонністю, натхненням.
Тягучий мед інжирного варення
я досі в блюдці ложкою верчу.

Хвилини та ілюзії стекли
й застигли в ньому, наче у бурштині,
можливо, там лишаються й понині —
бо де іще лишитися б могли?

Колись, отой угледівши бурштин,
згадаю негостинну галерею
свободи, болю й зайвості своєї —
любові з нелюбов’ю перетин.

Та жовтий лист, що впав мені до рук,
назву листом від тебе, що їх досі
щодня приносить листоноша-осінь...
Листи-плацебо — ліки від розлук..

Покоління молодших синів,
„Дездечадо” – обділені чада.
Войовнича порода ченців,
Чи побожний різновид солдата?

Щоб привчалися їсти з ножа,
Нам з дитинства підрізано крила.
А від так, невмируща душа
Невід’ємна від смертного тіла.

А від так, не судилось знайти
Ні Спасіння, ні власного дому.
І від себе самих не втекти
Крізь вузеньку шпарину шолома.

Свята Земля – свята на свій копил.
На свій копил... Послухайте, аббате!
Радійте, що не змушені ковтати
Її сухий, безбарвно грішний пил.

Втішайтеся, що вповні літ і сил
Вам, вчений муже і люб`язний брате,
Не випало нагоди порівняти
Чисельність війська з кількістю могил.

На свій копил – відсутністю прочан,
Яким тут справді нічого робити,
Солоною водою із корчаг

І тим, про що не хочу говорити.
Ні матір кликнути, ні кинути меча.
А ні вперед, а ні назад ступити.

Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Додому, додолу різдвяний вертається сніг.
Олена чекає. Годинник вимірює втому
Кімнатної площі, де спогадів спокій одбіг.

Притлумлено барви, притінено тишу. Чеканням
І змовою сходин новітній позначено рік.
Олена чекає. Під сплески жаги, під вагання
Годинам і днинам самотності втрачено лік.

Небавом згасає лакована шибка ікони –
Сумує Пречиста. На схилку змарнованих свят
Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Зіщулився всесвіт, аж врізався в плечі халат...