Тиша вигукує болем,
Щемом із лівого боку,
Ніби ножем гострим коле
Із середини потоком...

Тиша калатає сумом,
Пульсом відлунює в скронях...
Скільки думок передумав
Тут, на цвинтарному лоні...

Тиша така потойбічна
Мовить простими словами...
Біль, наче паморозь вічна,
Вічністю стала між нами...

Скільки ночей у безсонні
Серцем вгамовував тишу...
Лиш на цвинтарному лоні
Інша вона. Зовсім інша...

Лютий, 2007

* * *
Не дружина, ви і не коханка...
Палить листя осінь за вікном...
Але він не спить як дощ доранку,
Грає в піджмурки у двох зі сном...

Згадує то погляд, то пів слова,
Навіть випадковий дотик рук...
...то провалюється в сон, то знову
мариться давнозабутий звук...

Не дружина, Ви і не коханка...
Вже надії мало на тепло...
Рання осінь... Посивів світанок...
В серці щось від згадки відлягло...

В холоднім струмочку я ніженьки мила,
Зронила в струмочок лавандове мило,
Спустила сорочку,
Купалась в струмочку,
За милим-коханим тужила.

На луках зелених сушила волосся,
І голос вплела в трав багатоголосся,
Убралась в віночок,
Під серцем синочок,
Ти поряд, коханий? Здалося...

* * *
Сальвадор Далі
„Великий мастурбатор”

змінюю день на ніч
новими шкарпетками з шафи
змінюю день на ніч
чашкою чорної кави
змінюю день на ніч
грою з собою в шахи
змінюю день на ніч
боляче та з розмахом
змінюю день на ніч
в суміші днів і чисел
змінюю день на ніч,
але чи є в тім смисл ?

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

Здовж обриву, понад прірвою, у самого та краю,
Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю.
І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую в запалі смертельнім: пропадаю, пропадаю.

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть,
Я дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить,
Та стою, на краю…

Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом повезуть снігами зранку, -
Ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
Хоч на трохи путь подовжте до останнього притулку!

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні-то попались, завибагливі геть,
І дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Встигли ми - до Бога в гості не буває невстигання, -
Що там ангели співають надто злими голосами?!
Але може це дзвіночок захлинувся од ридання,
Чи то коням я кричу, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше коні трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть -
Як дожити не встиг, доспівати б успіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Мов по мінному полі ступати тихо.
Не дивитись у бік, щоб хтось в спину не дихав.
Моя посмішка – зрада, кожне слово – постріл
Закипає чи стигне... Не просте, не гостре...
Не навчитись щоб вчасно, продумано гарно,
Заплановано щиро, не дивно й не марно...
Запитати й забути в який бік від болю
Тоді жити й не жити, зіграти ролю.
Проминути слова, що дихали ствітлом.
Чи то сніг чи то попіл навіяло вітром.

Мов по мінному полі ступати тихо...
Замітає сліди. Ніхто в спину не дихав...

Ти прямуєш у небо.
Ти дихаєш вітром. Ти босий.
У долонях несеш
свого серця сяйливий рубін.
Заблищали для тебе
прозорі незаймані роси,
і для тебе росте
сонце, як золотий апельсин.

Ти позбавлений мук,
бо простились маленькі провини,
бо кохання без меж
у Отця. Ти, відправившись в путь,
став легкіший за звук.
Ти смієшся, неначе дитина.
Ти додому ідеш,
залишаючи днів каламуть,

як і тлінну свою
оболонку, що буде віднині
і повік спочивать
ув утробі благої землі.
І немає жалю
до усіх, хто про тебе жаліє.
Бо недовго чекать,
коли прийдуть до тебе твої...

Мовчи... Благаю, тільки не слова,-
Вони так легко можуть вбити.
Ти відчуваєш - тиша ожила,
Я пропоную її разом пити.
У келихи наллю кришталь роси:
Пянкий напій лиш варто пригубити -
Й так хочеться торкнутися краси
Небесної, на крилах полетіти
У сині далі, в кучеряві хмари,
Зіграти вальс на струнах у дощу,
Пірнати у твої відьомські чари,
Стискати руку... А якщо пущу..,
Якщо не грітимеш мої долоні,
Якщо розібється роси кришталь,
То буду жити, як раніш, в полоні
Холодних слів і питиму печаль.

Пнуться двері - завісам звисно,
ключ проникся і підійшов.
Від руки звинній ручці стисло,
дві підошви хідник знайшов.

Переблимують вічком тіні,
і дотримує відстань стук.
Засув склався у провидінні,
відштовхнувши від себе звук.

Переноситься скрип завзято,
перетерши, мов зашморг, вхід...
І чекає обійм кімната,
де черствíє насущний хліб.

2 Грудня 2006

***
Фарби не вистачає
Намалювати зиму,
Намалювати відчай:
Разом щоб охололи
Небо, земля і люди.
Я повертався тричі,
Я й учетверте йтиму
У нескінченнім болі,
Щоб із тобою бути.
Фарби не вистачає
Намалювати біле,
Чисте та непомірне,
Звідси - і до нестями.
Морок зимових храмів
Сніг покримає вміло.
Під почуттів шарами
фарби не вистачає.

Зустрівся випадково у юрбі.
Хапливий поцілунок, пляшка коли.
А знаєш, я пробачила тобі.
Та тільки не скажу про це ніколи.

- Ти став такий солідний.
- Ти – проста.
А скільки ми не бачилися років?!
Довкола метушня і суєта.
Лиш ми з тобою досі одинокі.

- Було колись…
Нічого. Все мине.
Настане край цій зустрічі, розмові.
І більше не згадаєш ти мене.
Втечеш від непотрібної любові.
8.09.06.

Зірвала клаптик серпантину із плечей.
Задула свічку незігрітими губами.
А знаєш, все, що відбувалося між нами
Під феєрверком оксамитових ночей
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти пам’ятаєш, як під блиском ліхтарів
Кружляли в танці на святковому майдані?
Ми вільно близько притискалися тілами.
Усі відтінки незбагненних почуттів
Я збережу, накрию добрими думками.

Ти не забудь того, що сталося між нами.
24.01.07

Чотири пори року...
Чотири пори дня...
Аргусом золотооким
Дивиться в небо стерня.

Вітер осінній сердитий
Несе по асфальту сміття.
Родитись. Трудитись. Любити.
Думати про життя.

Земля вже чекає снігу,
Що ляже на тихім світанні.
...Неначе читала книгу,
І от вже сторінки останні.

В лісі, в полі, а чи в городі
Раптом стану, на мить завмерши.
Розчиняюся я в природі,
Мене все менше і менше.

Випромінюються з мого тіла
Здоров’я, врода і сила.
Юність пташкою відлетіла,
А я ж: “Не лишай!” – просила.

Час тече крізь мене рікою,
Розмиває мене, розчиняє,
А я не порушу рукою,
Вже мене взагалі немає.

Тільки вітер зірветься і стишиться,
В небі ангели заспівають,
Тільки щось невидиме залишиться –
Душею його називають.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.

Знаю, Отче: не так живу.
Ніби йду навпомацки в темряві.
Не до тих
доторкаюсь
вуст,
Переймаюсь
не тими
темами.

У бадьорі мої пісні
Невеселі вплелися приспіви.
І нерідко липневі дні
Мають присмак зимових присмерків.

У полоні гнітючих дум
Я блукаю в пошуках істин.
Лиш до тебе все не дійду –
Все зростає між нами відстань...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

На хвилину забудеш
про мори та горе.
Теплим вітром розносяться пахощі квітня
По землі, що в задумі сумує за літом
І мрійливо чекає, терпляча та горда...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Хвилі берег зажурений раптом огорнуть
І, мов пащі чудовиськ, – аж виступить піна –
Покусають за ноги, ковтнувши каміння.

Та залижуть покуси. І рани загоять...

Тільки гори і море. Лиш море та гори...

Тут і мертвий воскресне,
й одужає хворий.
Тут, п’янкого повітря набравши у груди,
Розпускаються квіти, добрішають люди.
Тут образливих слів не почуєш ніколи.
Тільки співи пташині лунають навколо,
Наче свят великодніх
величні акорди.

...Тільки гори і море. Лиш море та гори...

переорюю ніч напухшим безсонням
заливаю свідомість смолою кави
спускається темрява брудним гайворонням
у чорній оправі

простирадло гаптує на шкірі узори
густими складками
ця ніч із нашитими на лобі зорями
моя душокрадка

серце танцює на холодних клавішах
шукає мелодію
сонцем народжену туманно-вранішню
без жовтих пародій

тягну за вуха ліниве натхнення
з-під сонного ліжка
гарцюють по тілі снів олені
мохнатими ніжками

ніч насипає каміння в подушку
вітром лоскоче
душа летить наче світла смужка
із світу скорочень

де лиш голе каміння і вічні сніги -
сонце схоже на кволу амебу
ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжне,
прозоре
небо.

І проходять століття, спливають віки -
беззупинно біжить кудись час
ти - один...і відсутність,
відсутність всього:
сніги - профіль,
а зорі - анфас.

Ти титаном стоїш там, де вічні сніги:
навкруги ані звуку - тиша.
І відсутність, ніхто
не чекає тебе
і листів ніхто
не напише.

Ти - один...І самотня прозора сльоза
мужньо падає снігом в руку.
Ти титаном стоїш
і тримаєш плечем
білосніжну,
безкраю
розлуку.

Зима, неначе тінь себе самої,
Несе сумні безрадісні гостинці.
Ось мертвенно блищить переді мною
Ставок, свинцем заповнений по вінця.

Зима-чаклунка, древня та сердита,
Товче печаль снігів у світі-ступі.
Бурульки як замерзлі сльози літа,
Яке, здається, більше не наступить.

Все заживо поховане неначе
І, наче саван, сніг лежить усюди...
Не чують одне одного й не бачать
Ні стіни, ні дерева, ані люди.

І ти, як небо, сіра й обважніла,
Нечутний плач в собі щохвилі душиш...
У мокрім снігу вирита могила.
І світлу там свою ховаєш душу.

Неоном очі світяться безсонні,
Тоненькі пальці крутиш і бурмочеш...
Твої герані мруть на підвіконні...
Ти ні собі, ні їм не допоможеш.

Дай руку, моя зимна полонянко,
Бо я тепло зберіг в долоні літнє.
Я покажу тобі, що сніжна володарка
Слабка, коли кохання в серці квітне,

Що у сумну і сонну пору року
Ховати себе в сніг не слід дочасно,
Адже під снігом у серцях глибоко
Тепла людського іскра не загасне.

* * *
…ви мій чарівний сон
я вас іще не знаю
хоча надія десь
в душі уже світає…
…ваш смуток і мій жаль
в дорозі не стрічались
лиш поглядів печаль
в юрбі життя торкалась…
…о, як далеко ви,
між нами незнайомство,
дороги і мости,
пісні, листи і тости…
…ви тут, а я ніде
ви там, а я де? – Всюди!
нам сонце не зійде
не нам сміються люди…
…ви стільки років там
я стільки тут без ліку
та все це суєта,
роки, дороги, ріки…
…суєтне все в житті
не вперше й не в останнє
все тоне в суєті.
лиш погляд ваш печальний…

Осінь чекає згуби,
наче підбитий птах.
Точить об душу зуби
непереможний страх.
Осінь стара. Вмирає
Тихо крадеться сніг.
Душі бредуть до краю,
поки не спинить гріх.
Хтось, щоб зігріти руки,
палить вологий хмиз.
Серце в полоні муки
котиться стрімко вниз.
Небо готує вечір,
хмари повзуть на схід.
Падає час на плечі
і залишає слід…

9 трав.”99

Та нехай же їм грець, тим буденним розмовам. Набридло.
Всі слова – не нові ... беззмістовні, нехай же їм грець!
Розтікається ніч, ніби темне сливове повидло.
Розпливається час і зривається вниз камінець.
Скаже серце „спасибі” за легкість, якої не знало.
Де й поділось ярмо тих возведених часом хрестів.
Довгим був цей маршрут. І зупинок траплялось чимало.
Та нарешті ми тут. На початку весняних мостів.

***2***

Висоти не боюся. Тримаєш за руку надійно.
І сто перше падіння даремне вже... Імунітет.
Це мовчання таке неймовірне і тепле...Обійми...
Стан польоту... безмежність...і плавне кружляння планет...
І повірити важко, що це врешті-решт відбулося.
(Віра тільки в буденне міцна, легше здатись, ніж йти.)
Я торкаюсь до вуст і занурюю руку в волосся...
Я шукаю слова, а знаходжу єдине з них: ТИ.

22 січня”07

* * *
…в старому провінційному театрі,
де Гамлет за кулісами дрімає,
Офелія вагітна, і не знає,…
Полоній п’яний шумно грає в карти…
…в старому провінційному театрі…
Захожу в зал і думаю: хто ж вартий
глядач – актора, чи актор (бездарний )
невартий того глядача,
котрий своє життя, як плащ з плеча
( холодний, але дуже гарний? )…
хто грає роль, а хто живе так, марно,
для кого це – життя, для кого – жарти?
… в старому провінційному театрі…

Подаруй мені обійми, мила,
на прощання - божевільний вечір,
серед забуття у холоднечі
сумом не обтяжені жадання.

Подаруй останні теплі сльози
здивування: Боже, стільки встигли! -
Ти могла би ще і я би міг би,
тільки доля поміж нас прощальна.

Тільки усього і дано нині,
що “востаннє”. Ні, я не повірю,
у примарно вимарені мрії,
не повірю, вірю – не повірю.

Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
до світанку - дощові обійми,
змокнув наскрізь я, і ти... Чиї ми,
тіні місячні, - живі до ранку.

Доки сяйво наше не пригасне
в невмолимому займанні сонця;
Доле, де ти? Сипане з віконця
на сплетіння тіл сніжком осіннім?

Зачекай... Невже і над тобою
не існує Вищого? Немає
Іншого продовження - без краю, -
може Чаша інколи минає?

Не минає...
Знаю.
Вітер сильний
рве минуле на кавалки бистрі -
милі очі - ще мої, врочисті...
Далі пам’ять,
дощ і вітер,
Вільний.


2003

Заплакана осінь постукала в серце моє,
Зима посивіла торкнулась волосся. А далі
Відчув я, що скоро весна знову візьме своє!
До дідька роки! Це прекрасне життя ще триває!

Я виніс із хати запилений мотлох старий,
Я штори розсунув і вікна відкрив просто в небо.
До мене на каву ізрання зайшов дощ сумний.
Я був йому радий. Ми з ним говорили про тебе.

Ми з ним говорили, що нас не схилили роки,
І що у серцях ще живуть почуття і надії,
Що думи ясні, що ми маємо твердість руки,
Що в душах іще Божа іскра палає і діє.

І мить моя кожна дзвінка і прозора, як скло.
Я вичистив кожну хвилину до сяйного блиску
Як раптом тебе десь зустріну в тунелях метро,
Тобі подарую з років-діамантів намисто.

Твій усміх метеликом в’ється над світом моїм,
Стокротками квітне здавалось би висохла глина.
Це чари, і знаю - з цим щастям магічним, хистким
я можу усе, я літаю, немовби дитина!

О, як же давно ми не бачились, мила моя!
Невже ти змінилась з тих пір, як міняється кожен?
Та вірю: колись ми пліч-о-пліч постанем в боях
з роками - і разом ми кляті роки
переможем!

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Мине прокляття. Істина відродиться
і волю дасть зневіреним рабам.
Молитви Пресвятої Богородиці
почує кожен...І зведеться храм.
Біліє Світ... І Небо стало ближчим...
І зорі не такими, як завжди.
У хаті, де сьогодні вітер свище,
сповзатиме по стінах тінь біди.
І сутінки, що є пересторогою,
приймуть проміння, чисте і святе.
Ти зробиш крок забутою дорогою –
і в місці тому жито проросте.

20 січня”07

І
Ти інакше міста покорятимеш, аніж царі,
ніж усі ті царі, на яких тут очікують спрагло,
царюватимеш, дивно сподобившись в поводирі
тим, від кого достатком і святістю зроду не пахло.

І, привитий рукою Господаря до "аличі",
розцвітеш благодатно, відкинувши тінь на будови
і престоли земні, поведеш у надій далечінь,
не відринувши спрагу, а знявши із серця покрови...

ІІ
І нехай тут усе ще нелегко і зморений світ
аж ніяк не нагадує місце для відпочинку,
борони його, як і цю острахом томлену жінку,
котра прагне тебе відвернути: од горя і бід,

і доріг, і від Волі, якою пройшов ти крізь неї,
од Призначень і Долі, що смертному незрозумілі.
Проминатиме все, а вона прибуватиме в силі
материнства, розкутого поглядом Неба, Зорею...

ІІІ
І бездонню снаги запалає прийдешній світанок,
ти полинеш у завтра, а ми повернемо назад,
і потанемо в млі старожитніх офір, обіцянок,
відійшовши у лавах безсмертно-ефірних армад.

А Олімпом, Сінаєм, по всій опустілій будові,
озвірілі нагодою, хлинуть затаєні смути.
Ти приймеш усю ненависть і навернеш до любові...
І тоді ми вернемось - у людях, доладністю "бути".


2003

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє -
тому краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш від мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під стопою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та пильним будь п'янкі принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
Тож спершу дивоспіви мови
хай увійдуть у моє серце -
розповідай про ліс, про лови,
що ти мисливець, а в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти не смієш сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Тож брати
не поспішай в обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.

Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
трапляються із нами речі,
коли тілесно муж нас любить -
це змінює дівочі очі,
і тіло. Я боюсь такого,
і цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005

Вона чекає,
заглядаючи тирану в очі,
напруження зростає -
в того хоч і
незмінний вираз,
та їй видиме уже тремтіння
важких повік:
І РАЗ!
Летять вони донизу...Вільна!

В цей час вона
в коханці й збуджує
надію,
діставшись усмішкою дна.
...І ДВА!

1997

Ти - дика флора,
все безглуздя часу
кидаю до твоїх я ніг.
коли би тільки зміг,
одразу,
я світ би вивів із твого екстазу:
як острів у ворота Гібралтару;
як невідомий материк
у павутині рік;
як чару -
додатком, наче звабу ніжок, пару
берегових, приємних оку ліній,
по різні боки до води,
в якій і я, і ти
цей синій
купали б обрій,

що майбутній Пліній
опише, безумовно, цікавіше -
але пізніше,
в миті ревносного гніву.
...............................


2002

Слова і славу, мову і обмову –
усе останнім снігом замете...
Померти знову – як заснути знову,
обвивши тілом тіло золоте.

Втулитись в твої сутінки і плечі,
у дим думок, задавнених жалів...
...В підвалі Майстра починався вечір,
текло мовчання і вогонь горів,

Писались книги - золотим по білому,
і падав сніг, і засипав світи:
Оті останні, чорні, де любили ми,
І ті, пречисті, де лишився ти...

Душе, цурайся почестей і слави.
А шанолюбства в собі не здолати -
тоді, хоча б, розсудливою будь.
Чим вище призвичаїшся літати,
тим обережніше себе поводь.
А як в зеніті ти, коли вже - Цезар,
коли ти притча на устах у люду,
будь обережний двічі – особливо
на вулиці, у супроводі пошту.
І в тому випадку, коли Артемідор,
наблизившись, тобі листа протягне,
пробурмотівши: - прочитай негайно,
це, начебто, стосується тебе.
- спинися, й зупини всі перемови,
діла і рішення. І випроводи геть
отих, які тебе вітають, - їхні
діла чекатимуть, в Сенаті теж.
Поглянь негайно, що стосовно тебе
говориться в листі Артемідора!

Згорає час, а в нім лахміття хизу.
Чого шукаємо, і що коли знайдем?
Вдягнемо наготу, а то і ризу,
Латаємо перерви сну вчорашнім днем.

Об нас мечем стираються століття,
Для переможців переписується гімн.
За крок до істини збирає сміття
Душа людська...і тіло помирає в нім.

Ми називаєм гріх - виною хиби,
Очікуєм вина, наливши в збан жади.
Та переходимо на мову риби,
Щоби виходити сухими із води.

Хто зріє небом - думає що плаче...
Лиш то не небо плаче - плаче небом Бог.
А спад зорі дарує зір незрячим,
Залúшивши в собі сліди пересторог.

29 Серпня 2006

Коли ти раптово почуєш опівніч
процесії співи незримої, мірне
побрязкування цимбалів - не ремствуй
на зникле везіння, на те, що вся праця
прахом пішла, і всі плани, усі сподівання.
Ти не оплакуй їх надаремно, а тільки
вимови мужньо "прощай" уві слід їй -
отій, що тебе покидає, Олександрії.

І головне - ти себе обманути не пробуй -
мов, оце мряка була, і химерності слуху,
і все здалося тобі - себе не принижуй.
Мужньо і твердо, як личить тому, кому щедро
було подароване долею дивне це місто -
йди до вікна, прочини його, - вслухайся,
хай і з прихованим страхом і відчаєм,
але без сліз, і того нутряного тремтіння,
вслухайся в радість останню твою, у звучання
тої процесії, звідки: незримі цимбали
мірно видзвонюють, линуть мелодії, співи.
І попрощайся навіки з отою, що покидає тебе,
Олександрією.



Кавафіс 1911

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

- Чого чекаємо, зібравшись тут, на площі, ми?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари.

- Чом бездіяльним є Сенат? Сенатори
чому сидять і не законодавствують?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            то нащо нам Сенат з його законами?
            Ось прийдуть варвари й дадуть закони нам.

- Чом Імператор наш підвівся вдосвіта?
Чому на троні у міських воротах він,
в короні золотій, при всіх регаліях?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            і Імператор їх проводиря очікує,
            щоб піднести йому сувій пергаментний,
            в якому наперед описані
            усі звання врочисті, і всі титули.

- Чому з ним консули обидва, й претори
зрання в розшитих сріблом тогах багряних?
Чому на них браслети з аметистами?
Чому в руках їх жезли, що прикрашені
і сріберним, і золотим чеканенням?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари,
            а варварів купують за коштовності.

- Чому ж ніде не видно наших риторів
і звичної не чути красномовності?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари
            а красномовство варварів виснажує.

- А суєту чим пояснити несподівану,
облич розгубленість? І те, що вулиці
і площі так раптово обезлюділи,
що у будинках мешканці сховалися?

            - Та тим, що сутеніє вже, а варвари
            не прибули. А ще гінці розіслані
            з кордонів шлють: нема вже в світі варварів.

- Та як нам бути, жити як без варварів?
Вони для нас подобу мали виходу!




Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Терновий день народжує світи.
І пелюстки, мов двері серця-квітки...
Їх подиху керунок знає звідки
І вітру вказ нагадує куди.

Штовхають перехожі тротуар
І він втирається об них ногами,
Змиває бруд опалими дощами,
А на вітрині пише мемуар.

Бруківка виправля хребти коліс,
По виямках її гризуться тіні...
Їм старість вадами возносить стіни,
Крапливістю заповнює їх ріст.

Вона залазить під покрівль шапки,
На гіллі спалює листків непосидь...
І люди кажуть, що прийшла вже осінь -
Виблискують бруківкою роки...

9 Вересня 2006

До тебе іти - ще півроку.
Осінь... Зима... І не жаль,
Що подих серпневий розтанув,
Білої скрипки печаль...
Білою скрипкою стану,
Ти не впізнаєш мене.
На вулиці сніг з целофану,
Вітер газети жене.
До тебе ітиму по нотах...
Ніч загубила пенсне,
А я не шукатиму вулиць -
Місто, на диво, тісне.
І цей розтривожений вулик
Вже не цікавить. Цемент
Загуснув під музику гулу
Літа розбитого вщент.
Всміхається скрипка в долонях,
Листя бентежить бетон.
Звучить у притомлених скронях
Твій золотий баритон...

Буденний день. Країна парадоксів.
Душа із тілом виключно на „Ви”.
Нещасні ті, кому не довелося
почути дощ і пахощі трави...
І хто собі створив такі умови,
з яких тепер не вийти задарма,
і стигне час, коли на тепле слово
у відповідь відлунням йде зима.
Зів’ялий день. А ночі – непохитні.
Розбиті чудернацькі ліхтарі.
Нещасний той, у кого навіть в квітні
в долонях замерзають снігурі.
Невтішний день. Бо хто його втішає?
Світанки ще занадто молоді.

…І хтось згадає раптом, що душа є.
А потім крок за кроком – по воді...

16 січня”07

* * *
Хто за формою змісту розрізнював тло,
Зло з добром -- наче золото й срібло було:
Бо не вічне те й друге -- й закінчаться скоро
З нами разом, як вмрем, і добро все, і зло.

* * *
Із бузкової хмари на зелень рівнин
Увесь день осипається білий жасмин.
Я наповнюю келих, на лілію схожий,
Чистим розовим полум'ям -- кращим із вин.

* * *
Коли гурія келих наповнить вином
Й стане ложем нам луг, де трава з бур'яном, --
Якщо стану я думать, що є десь рай інший --
Хай мене оплюють і змішають з лайном!

* * *
В цьому світі не виросте правди росток;
Ще сюди не знайшла справедливість стежок.
Не вважай, що ти зміниш життя течію,
За трухлий не тримайся, людино, сучок.

* * *
Забувать стежку до харабату не можна;
Добру славу здобуть і за плату не можна.
Веселімось! Чеснот вже зносилась чадра:
У дірках вся -- накласти вже й лату не можна.

* * *
Живучи на землі, не грішив хто? -- Скажи!
А якщо не грішив, то чи жив хто? -- Скажи!
Чим Ти кращий мене, як мені на покару
Ти у відповідь сам зол звершив сто? -- Скажи!

* * *
Мого дзбана розбив, бешкетуючи, Боже!
Мені вхід в рай закрив, не мудруючи, Боже!
Життєдайну вологу на землю розлив --
Ти, мабуть, перепив, бенкетуючи, Боже!

* * *
Нехай келих порожній і осад на дні
Звідомляють про день, що зайнявся, мені;
Дуже часто напій цей гірким називають.
Якщо так -- значить, істина справді в вині!

* * *
Кожний молиться богу на власний свій лад,
Щоб не пекла вогонь пік, а райський зріть сад.
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не лякається пекла і раю не рад.

* * *
Нарікань ми не шлемо й поклонів не б'єм;
Ми, на Господа милість надіючись, п'єм.
Гріх цінніший чеснот, бо повинен Всевишній
В милоседі і нам щось прощать навзаєм.

* * *
Якщо серце моє відіб'ється від рук,
То куди йому дітись? Безлюддя навкруг!
Кожен неук пихатий, розбещений дурень,
Як нап'ється, кричить, що Джамсид -- йому друг!

* * *
Сяйвом місяця в ночі роздертий поділ.
Виночерпію, швидше став дзбана на стіл!
І тоді, як вже нас на цім світі не буде, --
Осяватиме місяць все так же цей діл.

* * *
Я смарагдом трави і коханим обличчям
Тамуватиму біль, лікуватиму відчай.
Пив вино, п'ю вино і вино пити буду,
Бо інакше змарнуюсь в життя протиріччях.

* * *
У мечеть не за словом святим я прийшов
Чи вклонитись основам -- не з цим я прийшов;
Раз поцупив я тут килимок молитовний:
До дірок він протерсь -- за новим я прийшов.

* * *
Ми з найтоншого льону чалму продамо,
Ми й султана корону саму продамо;
Навіть гордість святош -- чотки дорогоцінні,
Хто б налив нам вина -- ми йому продамо.

* * *
Хоч мудрець -- не купець й не гендлює, проте
Без грошей і йому жить -- заняття пусте:
Попідтинню фіалка злиденна хиріє,
А в саду пишно роза вельможна цвіте.

* * *
Пий з достойним, що мудрий він і не скупий,
Чи з коханою вдвох цей іскристий напій.
Й не розказуй нікому, де й скільки ти випив.
Пий з розбором. Пий в міру. Із розумом пий!

* * *
В голові рій думок, хоч вони й не нові,
Та як висловлю їх -- буду без голови.
Лиш паперу цьому їх довірити можу.
Друзі -- о! -- недостойні довіри і ви!

* * *
Я б хотів із зрадливою нині проститись
Й для кохання нового всім серцем відкритись;
Я б хотів -- але сльози наповнюють очі,
Не дають мені сльози на іншу дивитись!

* * *
Коли пісню кохання почнуть солов'ї,
Із красунею випий, глянь в очі її.
Бачиш: роза розкрилась в любовнім шаленстві --
Вдовольни й ти, коханцю, бажання свої!

* * *
Моє тіло омийте вином -- оберіг
Це мій був, як корчми залишав я поріг;
Й відшукать буде легко, де в землю я ліг:
Слід на місці тому лиш понюхать моріг.

* * *
Ти створив мене, Боже, із глини й води;
Те, що вийшло з-під рук Твоїх -- вже назавжди.
Кожний помисел мій Ти уже передбачив:
Що ж робить мені? -- Дякувать лиш за труди?

* * *
Де вчорашня любов, юність де і краса?
Невблаганна скосила їх смерті коса.
Який толк горювать? Пий вино краще -- в ньому
Дають смертним безсмертя відчуть небеса.

* * *
Нам -- вино й плоті шал, вам -- молитва і храм;
Пекло нам гарантовано, сад райський -- вам.
В чому ж наша вина, якщо всі наші долі
На скрижалі наніс споконвічний калам?

* * *
Кипарис язиками, яких не злічить,
Не базікає -- слухає лиш і мовчить.
А того, хто одного язика лиш має,
Та із роду базік -- було б варто провчить!

* * *
Вчений муж, хай він навіть мудріший мулли,
Та хвалько і базікало -- вартий хули.
Тільки той, чиє слово від скелі міцніше, --
Більш, ніж мудрі, достойний і шани, й хвали!

* * *
Як тверезий, я в панцир ховаюсь, мов краб;
А сп'янів -- і одразу ж мій розум ослаб.
Між сп'янінням й тверезістю мить лиш єдина,
Й це -- блаженство найвище і я -- його раб.

* * *
Пий вино -- біль утрат умаляє воно;
В душу щем і надію вселяє воно.
Як скорбота і відчай тебе заполонять,
Пий вино -- серце так звеселяє воно!

* * *
Якщо закуток маєш якийсь для життя,
Як щодня в тебе є щось із їжі й пиття,
Якщо ти не слуга й не хазяїн нікому --
Ти сягнуть можеш духом вершини буття.

* * *
Плеч не горби, Хайяме! Не вдасться й надалі
Полонить твою душу жалям і печалі;
До могили вдивлятись із радістю будуть
Твої очі щодня в затуманені далі.

* * *
Мертвим вже все одно: ні зітхань, ні образ,
Чи вода -- чи вино, чи Багдад -- чи Шираз.
Повний місяць й новий один одного змінять
Після нашої смерті ще тисячі раз.

* * *
Той, хто світ цей в дарунок щасливцям віддав,
Він нещасним побоїв безжально завдав.
Не горюй, якщо менш веселився, ніж інші:
Тим втішайсь, що не більше за інших страждав.

* * *
Кинь молитись, сходи за вином у крамницю;
Честь і славу свою ми жбурнем за божницю:
Все одно ти за пелену долю не вхопиш --
То хоч подругу нині вхопи за спідницю!

* * *
Пий вино, веселись, вдовольняйся малим,
Не святошею будь й не безбожником злим.
Якось в долі спитав я про розмір калиму:
"Твоє серце, -- сказала, -- найкращий калим!"

* * *
Коли вітер у рози поділ розірве,
Мудрий той, хто вина дзбан удвох розіп'є,
На зеленій траві із коханою всівшись,
Й, спорожнивши, об камінь його розіб'є.

* * *
Будуть півні щодосвітка знов голосить,
Що ніхто в світі цім мертвих не воскресить;
Що іще одна ніч промайнула безслідно,
Та не знає про це той, хто сном вічним спить.

* * *
Пий вино; не горюй, що дістануться Леті
Ти і пісня твоя на найвищому злеті.
Якби світу законом була б справедливість,
Ти не був би останнім на цьому бенкеті.

* * *
Її стан -- кипарис, її губи -- два лали:
Із красунею вдвох знов наповніть бокали,
Поки доля і смерть невблаганні з тебе,
Мов сорочку, цю немічну плоть не зірвали.

* * *
Річка. Нива за річкою. Рози цвітуть.
Бачу: юні красуні повз мене ідуть.
Налий келих вина і забудь про молитву:
Насолоди стежки не до бога ведуть.

* * *
Не таї в своїм серці образ і скорбот;
З-за копійки не створюй для себе турбот:
Якщо друга свого зараз не нагодуєш --
Все поглине нащадка зажерливий рот.

* * *
Ти на мене при всіх накликаєш ганьбу:
Що грішу я і п'ю, й вірю у ворожбу.
Майже згоден і я із твоїми словами --
Все одно на мою не зважаєш мольбу.

* * *
Веселімся! З усім ми змирилися вчора,
Бо ця каша без нас заварилася вчора
І ми грішниками не самі стали вчора:
В сферах вищих за нас все рішилося вчора!

* * *
Всемогутній творець наших тіл і утроб
Чи ж не знав, що їх завтра очікує гроб?
Якщо ми досконалі -- чому помираєм?
Якщо ж недосконалі -- то хто бракороб?

* * *
Прикрашав чару цю не для того різець,
Щоб п'яниця розбив, як ввірветься терпець.
Скільки ж світлих голів і прекрасних сердець
Розбиває безжально щоднини Творець!

* * *
Й коли серце моє битись вже перестане,
Ні багатшим цей світ, ні біднішим не стане;
Лишень мить в цій обителі гостем побуду
Перед тим, як рушать в королівство незнане.

* * *
Коли хмуриться небо й віщує грозу,
На очах і мені вже не втримать сльозу:
На траві простягнувшись, лежу я сьогодні --
Завтра ж буду лежать під травою внизу.

* * *
Від життєвих незгод і душа знемогла:
Їй лиш дещиця втіхи дісталась мала;
Тільки вдосталь скорботи дала мені доля.
Що ж, Хайяме, й за це вже аллаху хвала!

* * *
Плач не плач -- а помреш: то про що ж нам жаліть?
Невелика біда -- у могилі зотліть:
Жменька грязі і крові. Вважай, що на світі
Взагалі не було нас -- не варт сльози лить.

* * *
До того, що рука відміряла вельможна,
Ні додать, ні віднять вже нічого не можна.
То ж потрібно із толком готівку потратить,
Щоб давала прибуток копієчка кожна.

* * *
Межа бунту й покірності -- мить лиш одна;
Від нуля до безмірності -- мить лиш одна.
Бережімо й плекаймо коштовну цю мить,
Бо й життя, при всій спірності -- мить лиш одна.

* * *
Гнане вітром, життя моє мимо пройшло;
Наче диму хмаринка -- незримо пройшло.
Хай не знав насолод я, одні лиш скорботи --
Жаль життя, що, мов тінь, невмолимо пройшло.

* * *
Я знаю цей пихатий різновид ослів:
Як барабан, порожні, а скільки пишних слів!
Вони -- раби імен; ім'я зробить лиш варто,
Щоб кожен з них в поклоні перед тобою млів.

* * *
Навіть геній -- вінець і окраса людини --
Шлях земний свій долає за четверть години.
Та в кишені землі і в подолі у неба
Живуть люди -- було так, є й буде щоднини!

* * *
Скільки б жить не збиравсь -- а помреш все одно,
То ж в попутники брать слід красунь і вино.
Поспішай же: життя -- це вершина творіння:
Як його проведеш, так і пройде воно.

* * *
Якщо відчай вночі заполонить -- звелій
Дать вина й за життям, що прожив, не жалій;
Ти ж не золото, друже, й навряд чи тебе
Відкопають з землі, як опинишся в ній.

* * *
Мов у річці вода, наче вітер у полі,
День пройшов -- й вже назад не вернеться ніколи.
Так живімо ж, кохана, сьогоднішнім днем,
А минулі й майбутні -- залишмо для долі!

* * *
Життя невмолимо й безслідно пройшло,
Мов осіння та ніч, безпросвітно пройшло;
Життя, чия мить цілу вічність вміщає,
Як між пальців пісок, непомітно пройшло!

* * *
Сміялась роза: "Ніжний вітерець
Зірвав мій шовк, розкрив мій гаманець
І вся казна тичинок золотих
Вже на піску закінчує танець."

* * *
Дивлюсь на землю я -- й сном обійнятих бачу;
В земну глиб зазирну -- й землею взятих бачу;
В пустелю небуття я зором проникаю
Й тих, що пішли навік, й ще не зачатих бачу.

* * *
Наче сонце, горить, не згорає любов;
Наче пташка з небесного раю -- любов.
Але ще не любов -- солов'їні зітхання:
Не зітхать, як любов серце крає -- любов!

* * *
Скільки крапель слід вилить, щоб зріть моря дно?
Скільки зорей вміща в себе неба рядно?
Твій прихід і відхід -- чи ж він значить що-небудь?
Просто муха на мить залетіла в вікно.

* * *
Якщо, смертний, ти страху не звідав -- борись,
А боїшся -- Аллаху і долі скорись;
Та того, що посудина, створена з праху,
Прахом стане -- оспорювать вже не берись!

* * *
Якщо сам сподобивсь мать таку благодать,
Що за правду свій статок весь можеш віддать, --
То, святий чоловіче, свій гнів не вихлюпуй
На того, хто за правду не хоче страждать.

* * *
Обізвіть мене п'яним -- і справді це так!
Нечестивцем поганим -- і справді це так!
Я це я -- і хто б там і що б він не базікав --
Я залишусь Хайямом. І справді це так!

* * *
Мать справу з дурнями -- не оберешся страму,
То ж слід подалі буть від них -- повір Хайяму:
Як дасть тобі мудрець, то випий і отруту, --
Із рук же дурня не бери й бальзаму.

* * *
Приманку помістив Ловець безсмертний в сіті.
Із дичини двоногі лиш впіймались тої ж миті.
Назвав цю дичину людьми Він і на них
Поклав вину за зло, що творить сам на світі.

* * *
Якщо напиваюсь і падаю з ніг --
Це богу служіння, а зовсім не гріх.
Чи ж можу порушить я замисел божий,
Що ним замишлявсь я для п'янства і втіх?

* * *
Якщо бог не почує мене в вишині --
Я молитви свої буду слать сатані;
Якщо богу бажання мої неугодні,
Значить, біс нашептав їх на вухо мені!

* * *
Не ридай! Ми не в змозі свій шлях обирать.
Плач не плач -- а прийдеться і нам помирать.
Наші голови мудрі, що глиною стануть,
Завтра буде гончар у руках розтирать.

* * *
Хай навіть після смерті горітиму в огні,
Та не боюсь я пекла, що мариться вві сні;
Пихатих неуків мене лякає хор:
Розмова з ними -- гірш за смерть мені.

* * *
В цьому тлінному світі так буде повік:
Стануть прахом в свій час жінка і чоловік.
Якби прах випаровувавсь в сонця промінні --
З неба лився б на землю кривавий потік!

* * *
Де зелена постіль хорасанських полів,
Там зростають тюльпани із крові царів;
Там фіалки із праху красунь розквітають,
З найчарівніших родимок, що між їх брів.

* * *
Ні скарби всі, ні золотом повна казна
Не зрівняються з келихом добрим вина
Бо й могуття фетиш, навіть царська корона --
Не дорожча від затички дзбана вона.

* * *
Непристойно в тарілку чужу заглядать
Й, наче жадібна муха, об'їдки збирать;
Краще хай у Хайяма ні крихти не буде,
Аніж їжу із рук у негідника брать.

* * *
В невідомість вже скоро рушать доведеться.
Веселись! Хай сполохано серце не б'ється.
Пий вино! -- бо не знаєм, ні звідки прийшли,
Ні куди прямувати вже завтра прийдеться.

* * *
Хто керується розумом -- буде у збитку;
Навіть і мудрецю не дає він прожитку:
Ходить в свитці залатаній взимку і влітку --
Й витісняється неуцтвом нині із вжитку.

* * *
На долівку жбурнувши, я дзбана розбив,
Бо скінчився напій в нім, що так я любив.
"О нещасний! -- у відповідь дзбан, -- і з тобою
Зроблять теж колись так, як зі мною зробив!"

* * *
Як місив гончар глину -- аж ливсь піт з чола --
Таємниці свої та звірять почала:
"Не топчи мене, -- глина йому говорила, --
Я людиною вчора сама ще була."

* * *
Той, в кім думка бунтує і пристрасть кипить,
Хто за істини зблиск все на світі стерпить,
Вип'є чару до дна -- і свідомість втрачає,
І в обіймах у смерті без пам'яті спить.

* * *
Стали тліном і прахом царі й королі,
Всі, хто схований в лоні бездоннім землі.
О, яким буть хмільним слід вину, що пили,
Щоб до Судного дня вони встать не могли!