На срібній скрипці вітерець заграв,
Дрібненький дощ осінній - на цимбалах,
А хвиля річкова - на бубенцях,
Мелодія чарівна скрізь лунала.

За руки верби молоді взялись,
Берізоньки-сестриці стали в коло,
Хустинками махали вгору й вниз
І закружляли дружно в хороводі.

А золотом гаптовані стрічки,
Які у кучері їм осінь пов"язала,
Вже розвівалися собі у всі боки,
Але вони того не помічали.

Не відчували й холоду роси,
Де на траву ступали всі босоніж.
Ця музика так захопила їх,
Як і мене танок отой чудовий.

2018 р.

Я відчув подих Святого Духа,
Він сказав: "А-а…" жіночим голосом.
Видно, й на старуху бува проруха.
Я ожив ледь певним способом.
Пелюстки облетять к' маю.
Листячко пожовкне к' осені.
Плід свій (коробочку)
вже руками займаю.
Тільки ще не час.
Ми ще не опоросені…

За тим голосом почутим і піду…

13 квітня 2004 р., Київ

Коли контрасти нечіткі
Й ніяк не сфокусую зір я,
Коли складаються в рядки
Слова, й шикуються в сузір’я
Зірки, й повітря уночі
Належить мороку і круку -
Не говори мені під руку,
Бо я пишу. А ти мовчи.

Ти хто такий? Чому мені
У вуха твій вповзає шепіт
І у порядку маячні
Підказує оті дешеві -
І дієслівні зокрема -
Наївні архаїчні рими?
Бо я не користуюсь ними,
А головне - тебе ж нема?

Я із собою сам на сам,
І тут - дивись - нема нікого,
А рими, зорі, чудеса -
Хто знає, що вони від Бога?
Ні, я не вірю все одно,
І ти мене не переконуй.
Ось я стою на підвіконні,
Ось я крокую у вікно
Й не падаю - мене несе -
Несе, несе, а я не вірю,
Не дивлячись на все, на все -
На біле янголине пір’я,
На сніг, що випав на подвір’я,
Не дивлячись на неміч зла,
На магів з їхніми дарами,
На пальці, вкладені у рани,
На кров, що крапає з чола,
На те що знов приходить ранок
І знов - укотре - ніч пройшла.

Дисципліна торжествує:
В школі головний - Дзвінок,
Слоненя в кутку нудьгує,
Бо не вивчило урок!

Мавпяча весела зграя
Скаче "задом набакир",
Звіреня якесь ридає,
Не впізнати, що за звір!

"Два по два" це скільки буде?
Бегемотик, поміркуй! -
Стало тихо враз усюди -
Починай, малюк, рахуй!"

Чорна дошка - "рахувалка",
Дуже важко міркувать,
Мавпа тицяє шпаргалку,
На шпаргалці цифра "п'ять"!

Сунув учень палець в "ротик",
"Не підказуйте, "братва!" -
Вірно скаже Бегемотик
Скільки буде "два по два!"

*
Моя весна ніколи не настане,
Ніколи не зацвітуть сади.
Душа боліть не перестане,
Бо нам не оминуть біди.
**
А я впаду знесилена додолу,
До рідної землі схилюся,
Кайдани не сила терпіти знову,
За Україну помолюся....
***
Дніпро криваве розільється -
Таки розтане останній сніг,
Дитина більше не засміється,
"Прощай" сказати козак не встиг.
****
І мати гірко заридає,
І припаде до рідної землі,
Вона ще вірить - вона чекає,
Бо син так матері звелів.
*****
Вона ще вірить і чекає,
Та сліз давно уже нема....
Горить країна - в огні палає,
Бо в Україні братська війна...

день як день вселенський
дим на видноколі
квітень диха стиха
вірші не помруть
ще буття стареньке
на курному полі
молиться поволі
палить самокрут
люди всі як люди
блазні й самолюби
ланцюги на грудях
хмари страх несуть
хрест весни на небі
думки чорний лебідь
біло скрізь в еребі
бджоли не гудуть

Щиросердечно молюся Всевишньому я
аби грішному людству пробачив провини.
Хай насититься зливою спрагла земля,
розіб'є блискавиця нові домовини.

Не за себе тривожуся, Боже, за тих,
хто не бачив, не жив і не вірив у Тебе,
хто надихатись квітнем яскравим не встиг,
не злітав на крилі у розчахнуте небо.

Тільки зводив палаци з окрилених мрій,
вчився знову ходити без милиць опори,
колискові співав і плекав супокій
на гарячім піску автентичного моря.

Не торкався губами жіночих грудей,
не блукав у пітьмі лабіринтами долі,
і не чув, як щебече в саду соловей
серенаду в рожевих галузках магнолій.

Тільки, "Мама" промовив життя розпочав,
золотим промінцем заіскрившись щасливо,
срібним дзвоником серед некошених трав,
не шукав вихід там де знайти неможливо.

Я боюся за тих недолюблених душ,
хто не знав на землі кольорового раю.
В пекло глянула і озирнулась довкруж,
в сивій кіптяві кречет голубку лякає.

Боже правий, невже Ти залишиш жалі
і дозволиш люциферу правити світом?
Хай над полем і лісом летять журавлі,
а вселенська біда не розноситься вітром.

23.04.2020р.

Писнув сонет. Колега: - Vas is das?
Де сонцесяйна лірика нірванна?
- Не нравицця? Тоді читати зась!
Шуруй туди, де строчать про кохання.

Там безнастанно чути "Ох!" та "Ах!",
Аж мій Пегас оглух від того крику.
А тут, в густих сатири лопухах,
Для розуму немає відпочинку.

Гаразд, умовив, друже. Айн момент!
Любов іще не висохла в каламі.
Основа - невибагливий сюжет,
Забризканий солоними сльозами.

Я теж чутливий - не холодний гад,
Похнюпився, ще й підпираю щоку.
В фіналі - зашморг чи заморський яд,
А краще камінь в руки - й в ополонку!

На шмаття рвуть образи та печаль,
На цілий нет гримить сердечний гуркіт...
Куди тікаєш? Я лише почав!
Попереду - тяжкі душевні муки!

23.04.2020р.

Помережив теплий дощик
Матір-землю навесні,
Бо вона вологи хоче,
Були сходи щоб рясні

Та густі-густі й зелені,
Не хилились на вітрах,
Згодом золотились зерна
У житах та пшеницях.

А на скатертині білій
Й вишиванім рушнику
Короваєм - святим хлібом
Красувався у вінку

Із хрещатого барвінку
Та калинових ягід.
Нині ж дощ співає дзвінко
Й на землі лишає слід.

2020 р.

Той, хто без віри існував –
йдучи на смерть – усе ж повірив.
Нехай молитви він не знав,
але в той ранок суто сірий,
коли займалася зоря
для всіх на світі й не для нього,
коли забув своє ім’я, –
він ліг по-під десницю Бога –
і очі матері зустрів,
і "Отченаш" її далекий
його крізь землю провалив
й ураз підніс в небесний клекіт!
… – Ти прощений, – його спинив
таємний голос конвоїра.
Без щонайменшої вини
син осягнув, що значить – Віра!

8 лютого 2001 р., Київ

Жила вдова в селі одному.
Був чоловік. Козакував.
Тож довго не сидів удома,
Спокою ворог не давав.
Сусіди тільки-но й дивились,
Як би шматок собі вхопить.
Тут від одного ледь відбились,
Як другий зуби вже гострить.
Отак у війнах і походах,
Аж поки й згинув у бою.
Поплакала вона та й годі,
Бо ж треба піднімать сім’ю.
А мала жінка двоє діток –
Синочка й донечку, вони
Росли, як дві маленькі квітки.
Отож жила тепер для них.
Нічого дітям не жаліла,
Від біди-лиха берегла,
Та Богородицю молила,
Щоб їм здоров’ячка дала.
Вона ж від ранку і до ночі
То в полі, а то у дворі.
Сама усе вхопити хоче,
Всім догодити дітворі.
Вони ж турбот зовсім не знали,
Росли під маминим крилом.
Їх одягали, годували.
Дитинство радісним було.
Та людська доля невблаганна,
Себе не жа́ліла вдова,
Тож підірвала сили рано,
Прийшла із поля ледь жива,
Злягла й за кілька днів згоріла.
Лишила по собі сирі́т.
Кому до чужих діток діло?
Жорстоким виявився світ.
Дітей самих не залишили,
На те і влада у селі.
До тітки їх переселили,
В якої ще свої малі.
Хоча і рідна кров, одначе,
Свої ж рідніші, далебі.
Вона вдяга, годує, наче
Та все зі скрипом – заробіть.
Свої ще сни останні бачать,
А цих ранесенько зганя,
То тим, то іншим озадачить.
А жалітись кому – рідня?
Та й так спасибі – прихистила,
Пригріла, як могла, сиріт.
В селі, по людях говорила:
Про них турбується, як слід.
Сама ж покрикувати стала,
А то, бувало, і поб’є.
Бо, бач, роботу загадала,
А воно досі не встає,
Чи то поволі надто робить,
Чи то багато надто їсть.
І позирає завше, щоби
На комусь з них зігнати злість.
Зі смертю мами закінчилось
Дитинство радісне для них.
Та й плакати вже розучились,
Забули, що таке є сміх.
Єдине, як хвилинку мали,
До мами на могилку йшли,
Там свої біди виливали,
Там і поплакати могли.
Сльозами ту могилку зросять,
Розкажуть про життя своє.
У мами помочі попросять
Та й легше на душі стає.
Прийшли вони одного разу -
Духмяна квітка розцвіла.
Повірили вони одразу,
Що то матуся їх прийшла.
Вони ту квітку не зірвали,
Сльозами рясно полили
І материнкою назвали.
До неї кожен раз ішли
Дві гіркі долі-сиротинки.
Вже не одно друге втіша,
Їм гріє серце материнка,
Неначе мамина душа.

Я ображався на Творця,
що не було чобіт,
а нині здибав молодця
у три десятки літ.
Він їхав тихо на візку,
бо зовсім ніг не мав,
а зупинившись на містку,
і пісню заспівав!
Тому нарешті зрозумів,
що чоботи – мара.
На думку спало кілька слів:
життя – велика гра!
Можливо виграти усе,
а можна – навпаки…
Одного течія несе,
а іншого – зірки!
Один ногами по піску
біжить, лишивши слід,
а інший – їде у візку
і тане часу лід!.

Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацька серце одгукнулось болем:
«Ти опинився, друже, на межі:
Усе для тебе тут таке ще рідне ,
Та ти для нього, мабуть, вже чужий».
Ну. що на це я відповісти мушу?
Не в змозі поділити Богом дану душу,
Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,
Бо ж не завжди взаємність є в любові.

А бліда зелень молоденьких трав
Така ще ніжна-ніжна й шовковиста
І квітоньки, що хтось порозкидав,
Неначе човники гойдаються на хвилях

Отого океану, що весна
Себе володаркою й справді почуває,
Лебідкою пливе в ньому вона
Й усіх птахів до себе теж скликає.

Щоб розважали повелительку свою
Веселим співом, що бентежить серце.
Та музика джерельцем чистим ллється
І душу радістю наповнює мою.

2020 р.

Золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто.
Біль відспівала всенощна сім’я,
ранок надходить – і в храмі препусто.

Срібними ризами блиснув ключник
крізь випадково прочинену браму.
Гупнули двері, й останній нічник
згас угорі у вікні над хора́ми.

Вітер по сивих деревах пробіг,
снігом скропивши сухий понеділок,
й десь поміж бань обминути не зміг
бронзові дзвоники й море сопілок.

Звуки бриніли, як мій "Отченаш"
у монастирській зимовій альтанці.
І до душі, яка входила в раж,
ближче за всіх молодій параф’янці.

Сіла заплакана, біла, як день,
добра ікона в мій храм запустілий –
тільки вуста, що лише для пісе́нь,
разом зі мною одне шепотіли.

Тихий "амінь" вдячні погляди злив.
Небо найвище вбирають ці очі.
З них виглядає небачено див,
тих, що в молитвах до Тебе, мій Отче!..

Не починається проза моя,
бо вже цілується солодко й густо,
золотом пишеться Боже ім’я
і промовляється золотовусто.

5 лютого 1997 р., Київ

У лаврі - сатана, кремлівський тать,
Амвон у крові, паства на колінах...
Яка ж вона - небесна благодать?
І чи її достойна Україна?

Навряд. Ці люди - мертві, неживі,
Течуть повз мене чорною рікою.
Благословляють хана у Москві
Кацапською говіркою чужою.

І сват, і брат, і власні дітлахи
У зраді власних душ не бачать скверни.
Замолюють нерідною гріхи,
А Бог мовчить і дивиться на мене.

Онук ступає в пекло без вагань,
Попи московські розчахнули гаври.
А, може, в зраді і нема гріха?
Піти й мені молитися до Лаври?

22.04.2020р.

Душею бідний чоловік,
бо із багатства – ли́ше гроші…
Лукавив, крав увесь свій вік,
волік ці непомірні ноші…

«Тримайте злодія!» – кричав.
Не має совісті і честі…
Йому вдається зазвичай
на лисині настригти шерсті!

Шанує Бога назагал,
Христа згадає і Аллаха…
Так до душі йому кагал,
що в ла́хах скніє бідолаха!.

Підніме всякого на сміх,
за яву видає плаце́бо.
Він правил хоче для усіх
і тільки виключень для себе!

Десь у світах

Ми прагнемо Кохання,
Ми від Кохання тікаємо…
Любов обертається на
Ненависть ,
Рай стає пеклом…

Іо Саві, Східний мислитель

***

«Ти – полонений,
ти – вояк хоробрий,
Ти на Володарку дивитися посмів
Закоханими дикими очима…
Тяжку провину спокутуєш ти
Рабом у ланцюгах,
невільником безправним…

Негідний раб, насмілився ти знов
закохано на мене подивитись…
За це страшне блюзнірство
ти помреш!

А втім я передумала:
Тебе
до мене на побачення
притягнуть…» -

«Не хочу радощів я
рабського кохання» -

«Відмовився, ну що ж,
ти можеш обирати:хх
Чи Кат,
чи Двері Старовинні,
Які ведуть в Світи
Смертельно Небезпечні…

Пішов, пішов,
Негідник непокірний,
Бунтівник зухвалий!

Тоді я залишаю
Королівство,
Зрікаюся Вінця,
Йду слідом за тобою.
Від мене не втечеш
Ніколи і нізащо!

Ми разом будемо:
Твоє
Кохання
Із моїм
Коханням
Об’єднаю я!"

Згубила себе — колишню
Скришила себе — ранкову
Вмиваюся цвітом вишні
Збираю себе по слову

По слізці з річок змілілих
По зойку з пісень забутих
По болю з (ще свого) тіла
Де серцю хтось ритм поплутав

Де бути — не значить жити
Де часу безтямну ношу
Просію крізь себе_сито
Відвію полову_пошесть

Над містом чумним прибитим
Висвистує шпак до ночі
Плетуть кажани сновиддя
І кожне із них — пророче

Ти будеш все життя жаліти,
що гендлюва́лася собою,
що розтоптала щастя квітень
і душу сповила́ журбою.

Ти будеш вічно пам’ятати
свій сон і гойдалку до неба!
Так, дійсно ти не краща мати,
те не врятує жодна треба…

Лихі не зітреш обіцянки,
даремно подані надії –
на дні спустошеної склянки
не схоронити злісні мрії!.

А осінь вже не за гора́ми,
настане час і піде літо…
Вітрам що відчинила браму –
тобі усе життя жаліти!

Ще не зачиняється сезам
і на сході іноді світає...
вечоріє...
           і смеркає...
                           ...нам
поки-що і цього вистачає.
У запасі є – слова... слова...
це не бісер...
                   і не діаманти...
у народу вистачає вати:
ватою забита голова;
обіцяє пряники Москва;
локшини на вуха...
                       та оскому...
І немає ради...
                      білий світ
не дарує прощення нікому
за гріхи Гоморри і Содому...
і покару маємо...
                     ... – Co-vi-d.
Поки чумакуємо додому,
боїмося смерті.
                        Не святі...
Будемо й за це відповідати
і за те, що нами у житті
ще маніпулюють окупанти,
печеніги дикої орди,
юди –
           бойова колона п’ята,
що із середини палить хату,
деморалізує Луган-Дон,
атакує з моря наші сіни...
По землі іде армагеддон
і не оминає України.
А дурко у бункері сидить...
малахольна нація куняє,
а воно...
           ...веде її до раю,
і радіє оборотень...
                           Мить –
і в уяві падає блакить.
Лиса мавпа
               Feuer!
                         нажимає.

04/20

Пречорнющі коти сновигають в порожніх кімнатах,
Здоганяють мишей, що у вимірі цьому нема.
Віртуальні понти неспроможні уже дивувати –
Бо, як греблю гати, розвелося метких розумах.

Хто не надто меткий – то дістане щодня на горіхи,
Скаламутився світ, сколихнувся намул із глибин.
Наче вірус леткий, розповсюдилось з розуму лихо,
Тривіальним думкам уготований шлях в карантин.

Квітуй весняним первоцвітом,
Буяй суничним теплим літом,
Подільський краю рідний мій.
Багрянцем сяй іще осіннім,
Злітай і журавлиним клином
Та сніжній порадій зимі.

Ти найдорожча, моя земле,
Мені з тобою добре й тепло
В радості час та смутку мить.
Тебе я рідну і єдину
Ніколи в світі не покину,
Мені без тебе не прожить.

2020 р.

Тінь упала на доріжку,
Наче зібганий димок, –
Німота вкриває ліжко
І спиняє плин думок.
Ясно сяють ранні зорі,
Без хмаринок перепон, –
Налягла на очі змора
Й сповиває душу сон.
Чебрецем і молочаєм
Пахне зжурено пітьма, –
Колискову то співаю,
То змовкаю крадькома.
На гіллі вже не тріпочуть,
Вітром втомлені, листки, –
Закривай тісніше очі
Й спи, дитино, залюбки…
20.04.20

Є? – вже – ні
Банка ікри об підлогу скляну!
Бах – і немає!
З кожної грудочки
злої ікринки
риба свята прозирає.

Смерте, о де ти!?
Ти їм не допа́ла –
їм народитися в мні.
Падають слізоньки в Мертвеє…
море життя…
Евжені.

7 лютого 2004 р., Київ

Ти мене на світанку розбудиш
І таємно від мене заплачеш.
Ти провести невзутою вийдеш.
Ти ніколи мене не побачиш.
Я прикрию тебе від застуди,
Але все ж не зміню свою вдачу.
Я ніколи тебе не почую,
Я ніколи тебе не побачу.
Знову вітер. Від нього сльозяться
Очі карі, нема в них надії.
Повертатись — погана прикмета.
Я зробити цього не зумію.
Після смерті на землю ми знову
Повернемося, згідно з Гафізом,
І тоді, люба, нам не зустрітись.
Ні, не буде цієї репризи.
І цю біржу та Адміралтейство
Всю цю воду в мурахах загати,
Не побачити, знаю, ніколи.
Наближається час вже розплати.
Знаєш, наші непорозуміння
Стали, мила, занадто малими
Перед вічним непорозумінням
Порожнечі мертвій з живими.
І слова мої десь там хитнуться,
Що безглуздо казати я буду:
«Я ніколи тебе не побачу,
Я ніколи тебе не забуду».

Ти пробач мені,
Вовче,
що так пізно
я до тебе прийшла
у чаклунські ліси…
Позносила, розбила
чобітки я
залізні,
Серце плаче на тлі
чарівної,
лісової краси.

Бачу пустку і тлін -
то проекція власних
печалей,
Так, як Мауглі,
брата духовного,
в теплих краях,
Тут, в морозних лісах...

Молоком годувала,
навчала мене
Сіра Зграя,
Як боротись,
змагатись,
долати свій страх.

Знов до Зграї
візьми,
я з тобою порину
у Зиму,
Буду рвати і гризти
прапорці
нескінченних
Облав…
Хай повернуться
Юні,
Хай Дикі
повернуться
Сили!

Знов до Зграї
візьми,
Доброти,
я молю,
Не Позбав!

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Запала в пам’ять, а чому – не знаю
Одна легенда. В давній-давній час,
Коли точніше – з голови тікає.
Та точно знаю, що було у нас
У цих степах, тоді іще безлюдних,
Серед високих і зелених трав,
Які буяли по степу усюди.
Могутній дуб над балкою стояв.
Звідкіль він тут посеред степу взявся,
Ніхто не знав. Чи птахи занесли,
Чи, може, із людей хто постарався.
Але уже віки й віки пройшли
Із тих часів. Могутній дуб розрісся,
Корінням міцно в землю учепивсь.
І вартий був один цілого лісу.
Бо кожен, хто під дубом зупинивсь,
Знаходив тут у спеку прохолоду,
Можливість від дороги відпочить.
А в балці унизу джерельну воду,
Таку холодну, що аж страшно пить.
Під дубом тим бувало стільки люду.
Всяк подорожній зупинявсь при нім,
Але про всіх я згадувать не буду.
Та якось у один з весняних днів,
Заледве дуб широким листям вкрився
І степ навколо весь зазеленів.
Десь під обід під дубом зупинився
Старезний дід. У затінку присів.
Чи то упав, хитаючись від втоми,
Заплющив очі, наче прислухавсь,
Як серце б’ється, стугонить у ньому.
Зітхнув печально: так і не діставсь!
Болять, гудуть від втоми його ноги,
У животі від голоду бурчить.
Ні, не здолати вже йому дороги.
Лишилось трохи. Може, відпочить
І далі йти. Перед його очима
Постало те покинуте село,
Звідкіль його малого із другими
Колись татарське військо повело.
Біленька хатка, солом’я́на стріха,
Садок вишневий. Як сьогодні він
Згадав оту вечірню пору тиху,
Коли татарський налетів загін.
Кого убили, кого пов’язали.
На тому і скінчилося життя.
Забуть не може, як їх степом гнали
І знали всі – не буде вороття.
І плач стояв, і стогін понад шляхом,
Мішалась з пилом кров розбитих ніг,
Орда із гиком наганяла страху
І толочила тих, хто йти не міг.
Під Перекопом бранців розділили,
Його погнали в Кафу продавать,
Загнали в воду, пил дорожній змили
Аби товар найкраще показать.
Було це…Боже, як давно це бу́ло!
Він вже й роки лічити перестав.
Вже й півстоліття, мабуть, промайнуло
З того часу, як він товаром став.
Куди його лиш доля не кидала,
Чого лишень не довелось робить.
І таволга не раз по нім гуляла,
Й нагайка слід устигла залишить.
Робота від світанку і до ночі,
Тяжка робота, роки день у день.
Здавалося, не встиг зімкнути очі,
А вже нагайка знов співа пісень.
Спочатку ще жили якісь надії
То на родину, то на козаків.
Але надії в’їлися у шию,
Від сподівань він зовсім посивів.
Та дочекався. Жадібний татарин,
Уздрівши, що вже немічний зовсім,
Прогнав з подвіря – годувати да́рма
Не захотів старого. Рідний дім
Його покликав у дорогу дальню.
І він подався в рідну сторону,
Зібравши сили, що були, останні.
Брів без дороги. Перекоп минув.
Ніхто з татар до нього не чіплявся.
Кому потрібен немічний такий?
А він все брів, від голоду хитався,
Все дивувався, що іще живий,
Як прокидався у степу уранці,
Проспавши ніч там, де упав без сил.
І все злітало з уст пошерхлих бранця:
«О, Боже, чом не дав ти мені крил?!
Я би піднявся в височінь небесну
І в Україну рідну полетів.
Хоч би одну іще єдину весну
В своїм краю серед своїх зустрів.»
Так він подумав, сидячи під дубом,
Ледь відпочивши і набравшись сил.
Зашепотіли знов пошерхлі губи:
«О, Боже милий, дай же мені крил!
Бо сил немає. Вже й не підведуся.
Лишилось трохи та вже не дійду.
Під дубом цим, напевно, й залишуся.
Тут смерть свою урешті-решт знайду.
А так хотілось хоч би одним оком
Поглянути на рідну сторону,
Хоч раз почути рідне слово, поки
Ще смерті серп в обличчя не війнув.»
І, мабуть, Бог зачув його молитви,
Бо на душі полегшало ураз
І він відчув, що може полетіти.
Змахнув крилами легко і піднявсь
Над дубом тим, над балкою, над степом
І здивування вирвавсь в нього крик.
Мов задзвенів невольник своїм цепом.
Він ще раз крикнув, ще раз, доки звик.
Десь там внизу лишилось його тіло,
Його ж душа ширяла в небесах.
Хоч крилами махала ще невміло,
Та вже здолала свій первинний страх.
Отак одного разу пополудні
Тут відбулося дивне диво з див:
Зробивсь старий невольник сивим лунем
І в Україну рідну полетів.
Звідкіль я знаю? Дуба того правнук,
Коли під ним я в затінку сидів,
Відпочивав і щось почути прагнув,
Мені легенду цю прошелестів.

Життя, як існування, не цікавить
і за́вше не цікавило мене,
якщо там балом ли́ше шлунок править
чи щось подібне, хай і чарівне́…

Приваблює воно із точки зору
мистецтва, тобто творчості процес.
Тоді за нього я піду у гори,
удалечінь, до самих до небес!

Пірну тоді за нього у глиби́ни,
на саме дно, у ху́гу, буревій…
Життя минула більша половина,
а ще не бачив казки своїх мрій.

Угле́діти її усе ж я хочу!
А хто не хоче, покажіть мені…
У небі зорі світяться пророче
і ти посеред них, удалині!

Який короткий нині світ,
як мало місця розгулятись.
Ще не минуло й сотні літ,
а груди давлять часу ґрати…

Як низько впали небеса,
яке повітря непрозоре,
іржею сиплеться роса
і повнить не́нависті море…

Який обмежений народ!
А може то звичайне стадо?.
Чи від природи нагород
століттями чекають чада?

Які прокурені зірки,
просякли тупістю і зиском,
а чистоту туман липкий
єхидно поглинає блиском…

Із Обухова пані нервова,
Повернувшись учора зі Львова,
Пригрозила мені у приваті
На Фейсбуці заблокувати:
«Припиняй-но, мовляв, і негайно
З вчителиць насміхатись он-лайнових!»
І просила ій подзвонити,
Щойно це перестану робити.
Тільки номер свій не вказала -
Ну до чого ж панянка зухвала!

20.04.2020

Розквітну, забуяю, оживу,
Засяю словом, одягнусь у пісню.
І стану в закульбаблену траву,
Відчую радість весняну, первісну.

Серед оцих травневих хуртовин,
Де хороводять пелюстками вишні,
Відновить пам’ять спомини хвилин,
Коли удвох садок саджали пишний…

Прокинуся од щебету птахів,
Зоріють небеса, за морем сонце.
Ще день не роздував своїх міхів,
Відпочиває у чужій сторонці.

Ще є надія
На перемир’я–
Ще є надія –
Жити в мирі!!!
Чи просто нездійсненна мрія.
Але гори моя надія…
Невже не буде більше крові,
Знайдем вагоме слово Вові,
Його слову не повірять,
І продовжать люди гинуть,
Наші соколи-солдати,
За Вкраїну неньку-мати,
Невже даремно, а може ні?!
А на війні, як на війні,
Не жаліють своїх житів,
Зривають, б’ють, як ти хотів,
Не бути цьому перемирю,
Бо не хоче Путін миру,
Фашист російської держави,
Бажає цілим світом править,
Людське життя ніщо не варте,
І не важливі йому втрати,
Наші покидьки найомні,
Готові вбити за мільйони –
Брат на брата –
Йде стріляти,
Де ми ніхто і навіть мати.
Де «Руский мир» як ціль вбивати,
Україна вище за життя –
Готові бити до кінця,
Немає мирного слівця….
Виродок 21 століття –
Де життя – ніщо….. сміття…
Оланд, Меркель, як собачки –
На задніх лапках знову скачуть…
Перед Путіним, як Богом,
Гинуть люди знову-знову…
Гинуть мирні українці –
Просим миру, як колись в німців….
Ніщо не може зупинити –
Бо Путін хоче захопити.
Наш край він хоче розірвати –
Люба ціна – людей ховати…
Ми Крим так просто відпустили, -
А за Донбас й кров пролили.
Де українці ніщо – як раб,
Без прав –
Як бидло, тільки волю мав,
За неї свій труп під танк поклав…
Згоріла надія, -
На перемир’я,
Міни, «Гради» й рікою кров –
Почалося все спочатку знов –
І знову зброя задзвеніла,
Все Росія, як ти хотіла…

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.

Від сну зимового прокинулась земля,
Все квітне навкруги диво-розмаєм,
Весна-красуня душу звеселя,
Хоч трішки про проблеми забуваєш.

Як слухаєш пташок веселий спів
І бачиш яблунь легкий цвіт-серпанок,
На усмішку міняєш зразу гнів
Та думаєш, що все не так погано,

Як нещодавно думав ти собі,
Не бачив виходу з становища скрутного.
Глянув барвінку в очі голубі
І дякуєш за все сердечно Богу,

Що ти живеш і бачиш цю красу
Та насолоджуватись нею іще можеш,
Тоді змахнеш з лиця сльозу-росу
Й надалі у житті добро лиш твориш.

2020 р.

На крівлі сонячного ча́су
рихтує свій фундамент Дух.
У храмі тім космічну расу
сподобить Він, як гряне зух.

Вона розселиться у Дусі,
перебере безмежний код,
аби по фібру, в кожнім русі
зійти Христом у свій народ.

Не тільки ж неба, що над світом.
Є – Мисль, Яка найвищий чин.
Вона в присязі з Заповітом,
Якого склав Господь Єдин!

8 лютого 2001 р., Київ

«Гладіус»- то «меч» по-латині.
Є між інших дивна квітка, яка
Гладіолус прозивається й нині,
А історія у неї така.
Ще коли в нас панували сармати
І коней своїх поїли з Дніпра,
У одному роді жи́ли два брата.
А була то неспокійна пора.
Рим могутній, мов на дріжджах здіймався,
Пожирав країни цілі умить
І до Таврії уже добирався,
Край багатий той хотів полонить.
Та не з того були тіста сармати,
Щоб піддатися, нехай то і Рим.
Стали дружно рідний край захищати
І боротися нещадно із ним.
У однім бою, сарматам невдалім –
Полягло багато, разом із тим
У полон до римлян грізних попали
Поміж інших два сармати-брати.
Одного уразив дротик у груди,
А другий, хоч увесь рід відступав,
Став над братом із мечем і нікуди.
До останнього його захищав.
І не думав чи живий той, чи вбитий.
На поталу не лишив ворогам.
Він би став і проти цілого світу.
Але що він проти армії сам?
Бився, доки з ніг самого не збили
І в мотузки спеленали всього…
Мужніх римляни в ту пору цінили,
Тож одразу не убили його.
Брат, який прийшов небавом до тями,
У полоні з братом теж опинивсь.
Так обоє вони стали рабами.
І, оскільки в бою добре велись,
І статури були оба міцної,
В гладіатори обох продали,
На арені щоб ставали до бою
І тим римлян розважати могли.
Доля їм була до часу привітна.
Хоч боїв чимало пережили
Та живими поверталися звідти,
А загинути ж у кожнім могли.
На розвагу дикій римській голоті
Проливали вони варварську кров.
Навіть звикли до такої роботи,
Ризикуючи життям знов і знов.
Якось в честь якоїсь там перемоги
Імператор був свята влаштував.
А у Римі що за свято без того,
Щоб видовищ не було. І зібрав
Гладіаторів він сотні до Риму
З різних, навіть найвіддалених міст.
І були брати-сармати між тими,
Хто мав битись на забаву юрмі.
Аж на п’ятий день кривавого свята
Вони вийшли на арену. Юрма
Не спинялася щось п’яно горлати,
Вже від крові очманіла сама.
Битись стали двадцять вправних сарматів
Проти галлів і також двадцяти.
За сигналом мали битву почати
І, напевно, більшість смерть тут знайти.
Імператор в своїй ложі мостився,
Розпашілий від вина чи крові́,
Він похмуро на арену дивився,
Де стояли мертві, хоч ще живі.
За сигналом два загони зійшлися,
На арену перша кров пролилась.
Кожен знав, що за життя власне бився
Тож за спини за чужі не ховавсь.
Досить швидко на арені змінилось:
Із сарматів майже кожен поліг,
Тільки двоє ще живих залишилось
І десяток галлів су́проти них.
Бачать браття, що нелегко їм буде,
Стали, вперлися спина до спини.
Кожен зможе захистить свої груди,
Значить ззаду у безпеці вони.
Закружляв танок смертельний навколо.
Галли кидались на них зусібіч,
Наражались на удари й уколи,
Цебеніла кров із ран, звісна річ.
Ось один упав із галлів і другий,
Далі третій і четвертий за ним.
А юрма аж шаленіє з напруги:
«Чим закінчиться? Закінчиться чим?»
Коли їх лишилось двоє на двоє
І не страшно відкривати спини.
Стали з галлами до рівного бою.
Браття знали: переможуть вони.
Та радіти почали певно рано.
Галла меч одного брата дістав.
Закривавилися груди від рани
І сармат, немов підтятий, упав.
В брата, наче, якийсь біс уселився,
Ледь побачив він на братові кров,
Супротивник враз за груди вхопився,
А за мить він і другого зборов.
І,забувши все, схилився над братом.
Той живий ще та все меншає сил.
Просить брат його: « Не треба вмирати!»
А юрма все шаленіє навкіл.
Їй поранених вирішувать долю:
Чи добити, чи лишити живим.
Але є ще й імператора воля
І останнє слово завше за ним.
І, усупереч юрмі, що жадала
Дарувати ще живому життя,
Імператорська рука показала
Пальцем вниз. А чому так, до пуття
Імператор сам, напевно, не відав.
Був не в дусі, тому так і вчинив.
А юрма лиш загуділа для виду,
Суперечити ніхто не посмів.
І сармат, узявши брата на руки,
По арені по кривавій поніс.
Колізей завмер. Навколо ні звуку.
Хтось неначе Риму рота затис.
Він ішов і краплі падали долі,
Краплі крові на пісок золотий.
І у погляді було стільки болю
І благання: « Він живий! Він живий!»
Та не зміниш імператора волю.
Брат пораненого брата поклав,
Подивився грізним оком навколо,
Аж здалось завмерлим, наче, прокляв.
І ударив його меч в груди брата.
І тоді ударив в груди свої…
І лежали на арені сармати,
Кров червона заливала її.
А отам, де кров сарматська проли́лась,
Крізь затоптаний пісок уночі
Квітка дивна невідома пробилась.
Листя в неї, наче гострі мечі.
Цвіт червоний, наче кров’ю залляло.
І у пам’ять про загиблих братів,
Гладіолусом ту квітку назвали.
Так ото воно бува у житті.

Липа цвіла, і співав соловей,
На небі сонце іскрило,
Пригорнула мене до своїх грудей,
Обіймала, і палко любила....
*****
Опадала листва, ворон лячно кричав,
А сонце морозно блистіло,
Ти назавжди мені сказала: "Прощай!",
Ти в останнє мені поклонилась....

                   І
Не лунає великодня пісня…
Публіка – за брамою церков…
дихаємо сажею Полісся –
в Україні є запаси дров.
Запалили капища погани,
а природа захищає храм,
у який ідуть парафіяни
як у пекло Єва та Адам.

От і насуває Божа кара
за гріхи великі і малі.
Братія Московії і Лаври
величає хана у Кремлі.

                   ІІ
Ну, а я окроплюю оазу
у моєму тихому саду.
Як то файно, що до цього часу
я не у раю і не в аду.

Чую рій і Великодню месу...
бачу у барвінку первоцвіт...
і мене вітає живопліт,
де(нехай це буде не для преси)
маю меркантильні інтереси –
причащаю душу і живіт.


19.04.20

Молоденька вишня
Погуляти вийшла
Вранці у садок.
Одягла обнову:
Сукенку святкову
З білих квіточок.

А іще віночок
З ніжних пелюсточок,
Що усе тремтить,
Ніби крильця бджілки
Крихітні на вітрі,
Ніколи й спочить.

Згодом облітає
Й на траву лягає
Легко той вінок.
Красується вишня,
Що гуляти вийшла
Зранку у садок.

2020 р.

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Світлиця в білім полотні.
Рушник червоно-чорний при іконі
з блакитно-жовтим обрієм на склі.

Яйце пасхальне. Стіл дубовий.
Напроти жінки – чоловік.
Любов’ю – почуттям Христовим –
розписане кохання їх.

Від чоловіка писанка до жінки
котилася і падала до рук,
мов Біблія, гортаючи сторі́нки,
людською вірою продовжувала рух.

Служилося в світлиці і волілось.
На покуть у паски́ зійшло з небес.
Христос Воскрес, – і свічка загорілась.
Любове, я … Воістину Воскрес!

22–23 квітня 1995 р., Київ

"Ви, бурлаки, фальшували
гроші,
Напихали "башлі"
у холоші,
А тепер,
фінансові естети,
У смолі, у пеклі,
на "дієті".

Я старанно вам гожу,
палю вугілля,
Не зважаю, навіть,
на довкілля,
Можемо домовитись,
хлоп'ята,
Щоб не дуже вам
горіли п'яти!

Пляшка на хвості моїм
порожня,
Це мені болить,
мене тривожить,
Не смакує зовсім
самогонка,
Хай у неї навіть третя
перегонка!

Нам пливе із раю
контрабанда,
Від нектару геть уся
чортяча банда
Чортеніє,
божеволіють рогаті,
Мріємо усі некар
дістати.

Не могли б ви,
фальшування діти,
На нектар талони
підробити?

Коли ж то, саме, все ото було?
В роках – не знаю, не скажу, їй Богу.
Хоч знаю, що віків-віків пройшло
З тих пір багато. Власне, що із того?
Не в часі річ. Пройшло то і пройшло.
Я ж розпові́сти про вовка́ зібрався.
Так от, по Сотворінню то було.
Вже рід людський Землею розселявся.
Якось до Бога заявився чорт
Та став Йому на рід людський жалітись,
Мовляв, геть розпаскудився народ,
Свою худобу не бажа глядіти.
Вона ж у шкоду лізе повсякчас.
Потрібно якось їх, мабуть, провчити,
Щоб думала людина кожен раз,
Як хоче десь худобу відпустити.
Подумав Бог та й чорту повелів
Узяти глину і вовка зліпити.
Той хутко взявся, скоро вже й привів.
Старався, глини не схотів жаліти,
Тож вовк у нього вийшов із коня.
Бог подивився: «Завеликий!» - мовить,-
Візьми ножа та добре підрівняй.
І чорт узявся до роботи знову.
Стругав, стругав, тріски летять навкруг
(З трісок, пізніше, потай він натеше:
З великих – шершнів, з трохи менших – мух,
А кровопивців-комарів – з найменших).
Нарешті чорт вовчиська достругав,
Лиш хвіст залишив довгий. Хай вже буде.
Боліло вовку, злий страшенно став,
Сказав, що то́го не пробачить люду.
Не лиш худобу жертиме. Коли
Він де людину стріне, не пропустить.
А чортові ж і треба такий злий.
Та сам у тому впевнитися мусить.
Надумав до села його вести
Й на чоловіка нацькував у полі.
А той благає вовка: «Відпусти!
Дай, хоч помиюсь, бо ж не мивсь відколи!
Як ти брудного жертимеш мене?»
Вовк відпустив. Вода у річці тепла.
І той у воду раз-другий пірне
Та й дума: як би вибратись з халепи.
Як вилізав, то дрюка підібрав,
Сховав за спину та й давай казати:
«Я ж зовсім мокрий. Може би ти дав
Хвостом твоїм обтертися пухнатим?!»
Вовк повернувся. Чоловік вхопив
Хвоста і ну гамселити щосили.
Вже вовк вертівся, і гарчав, і вив
Та чоловіка те не зупинило.
Аж поки вовк добряче не рвонувсь
І не залишив пів хвоста у того.
Оскаженілий до чо́рта метнувсь,
Аби зубами вп’ястися у нього.
Чорт з переляку тут як дремене
Лише його копита замелькали…
Тож, кажуть люди: коли вовк жене,
Роззявить пащу – щоби не чіпали,
Бо то якраз за чортом він «пече».
І, коли во́вка в мить таку спинити,
То чорт тоді від нього утече,
А вам прийдеться дуже пожаліти.
Не знаю: що тут правда, а що ні.
Можливо, люди все перебрехали.
Та баєчка сподобалась ця мені,
Тож хочу, щоб і ви про неї знали.

Вім, перекопане свинцем…
Влегце пошлю коронавірус.
Весь світ відхаркується… це,
Вож повторяв: - По вашій Вірі…
І не початок й не кінець
І Небо є, і Я тут з вами
І в кожній тварі свій Отець
І логарифм своєї Мами…
Чому ж так боляче усім?
Чому тримаємось Планети?
Чому… чому… свинця посів
На сто убивць - по півпоета…
18.04.2020.
Вім - знаю
Влегце - легко
Вож - вождь, поводир

Зелене світофорне око ночі-
Наліво чи направо- куди хочте,
Чи прямо йдіть,крізь стіни і вітрини.
Відбитки,мов автографи-на скло.
Гарячим диханням спустілого метро
Вітає місто обриси людини.

Коли мова заходить про Трійцю,
то спада на думку не догмат Триєдності Бога,
що, як запевняють християнські авторитети,-
недосяжне людському розуму,
а підніжжя сімейного щастя юдейських жінок -
щонайменше трійця діток.
Оте «Пру у рву» ,
заповідане шостого дня Господом Богом,
що так налякало фараона і кинуло в море Червоне,
що не спопелили ні Треблінка, ані Освєнцім,
навіть сталінські концтабори не заморозили.
Трійця – це тільки початок,
що подвоїться чи й почетвериться згодом.
І це найкраще зі свідчень
Вірності Господу Богу.

Це так просто
в людині сканувати Небо
і дивитися в душу
на відсоток хмарин.
Це так ясно,
коли сяєво ллється на тебе,
огортає і ніжить,
відчуваєш, що ти не один.
Це так світло,
коли вогник вселився в сердечко,
як ознака довіри -
пурпурове Пасхальне яєчко,
променисто молитись
та щиро благати прощення
і яскриною Світла
торкнутись Його Одкровення...

Невідповідні й підходящі,
Мінливим завжди відчуттям, –
Думок моїх відлюдні хащі
Невидні і нечутні вам.
Вони святково, без зупинки,
Шумлять від радісних новин
І тихнуть, наче сміховинки,
Коли сум спинить їхній плин.
Адже байдужості немає
Отим, що діляться навпіл, –
Моїх думок моря безкраї
Спиває часу суходіл.
18.04.20

ХРИСТОС ВОСКРЕС!Воскресне Україна!
Обов"язково подолає все:
Війну на Сході та коронавірус
І кожному з нас щастя принесе.

Треба лиш вірити у це й допомагати
І ближньому й країні своїй теж
Та ворогам усім на зло єднатись,
Братів своїх любити та сестер.

Бо дух наш вже нікому не зламати,
Ми - українці.Сказано цим все.
А Україну, наче рідну матір
Слід берегти усім понад усе.

2020 р.