Після чудової суміші ялинкового та піхтового лісових ароматів коломийська залізниця різко привертала увагу новоприбулих до мазутних плям, пересмажених біляшів та їдкого туалетного духу.
Дмитро Мар’янович, враховуючи недосвідченість рідних в українській мові, попрямував до квиткової черги і залишився там, позираючи то у вікно, то до сторінок журналу сина “Play boy”. Неуважно гортаючи його сторінки, з задоволенням думав, що, нарешті, син і донька мають вищу освіту. Настунька вже одружена, здається, щасливо. Молоді чекають дитину.Звичайно, син повинен був першим одружитися, адже старший. Але ще є час. Професія інженера у сучасному світі не дасть пропасти. Зовні – гарний, міцний, стрункий, син не випиває і не курить, що навіть дивно в його оточенні.“Йому б матеріальне становище „підвищити”, як кажуть, заробити грошей та знайти красуню,
щоб любилися та жили щасливо. Адже Гриць- спокійний хлопець, маминої вдачі”.
Він ще раз кинув погляд на Ніну, вбрану в джинси та легку блузку і схожу на студентку, ніби й не вона народила йому таких дітей, посміхнувся везінню і заглибився в журнал.

Потяг на Одесу вже прибув на другу колію, але касир не поспішала відкривати віконечко видачі квитків, клацаючи кнопками клавіатури та поглядаючи на екран комп’ютера. Потім встала, поправила перед люстерком локони, підфарбувала губи й неспішно сіла на робоче місце, кинувши погляд на чергу,
де зупинилася поглядом на фігурі вже немолодого чоловіка, що зазирав у журнал“Play boу”,розглядаючи знімки. “ Ще один старий хлопчик”, – подумалося їй, і вона згадала свою сварку з чоловіком:
–Ти вважаєш – я старий,– говорив він їй,– а й не знаєш, що мене, як колишнього культуриста, запросили до зйомок у журналі “Рlау boy”.
...Коли дійшла черга Дмитра, касир ніби навмисне вдала, що не чує його заявки:
–П’ять до Кишинева. Плацкарт.
–Погано з дружиною живеться? – ні сіло ні впало кинула йому фразу. Дмитро мовчав, адже не очікував на свою адресу подібних запитань від сторонньої людини. Клацаючи по клавішам, касирша вже мовчки простягнула руку до віконечка, чекаючи грошей. Розрахувавшись, Дмитро звернув увагу на
вісімнадцятий номер вагона і запитав:
– З якої сторони буде голова потяга?
–Побачите на пероні. Чи рахувати не вмієте? – колюче запитала вона і зразу ж кинула: – Слідуючий!
Дмитро вийшов на перон і звернувся до чергового вокзала:–Де приблизно стоятиме вісімнадцятий вагон Одеського потягу? Ми–з гостей, перевантажені їдемо і не хотілося б снувати…
–Де потрібно: у кінці, – байдуже відповів службовець.

Дмитро Мар’янович підійшов до своїх, повідомив необхідне, взяв рюкзак і плетену корзину. Зять підхопив сумки, а Грицеві випало підняти десятилітрову скляну банку з афенами на цукрі, доверху набитою бабкою Гафією.
Жінкам дісталися менш навантажені сумки, і всі підбігцем рушили в кінець потягу.Та яким було здивування, коли динамік сповістив про відправлення через дві хвилини, а їх вісімнад цятого вагону в кінці як і не бувало!
Завантажена компанія метнулася в протилежний бік, на ходу запитуючи у провідників, де ж його розміщено, сподіва ючись, що при компонуванні вагон приєднали до тепловозу, на початок потяга.
–Швидше, швидше! – підганяла Ніна, сама залишаючись далеко позаду. Збоку виглядало так, ніби вони змагаються, хто більше зможе нести на бігу. Вже спустошів перон, вже вагони прийняли на себе увесь вантаж, що повинні довезти до місця призначення, а сімейство Дмитра Мар’яновича зачепив вимушений маршрут: всі бігли так, немов за ними гналося стадо вепрів! Найтяжче було Грицю: бутиль був надто важким (ручки сумки відірвалися), і хлопець, тримаючи однією рукою за його
горло, другою підтримуючи знизу, ніс його поперед себе з великою обережністю, намагаючись не відстати.
Крос до тепловозу був марним.
–Де ж ваш вісімнадцятий і що це все означає? – захекано крикнув Дмитро Мар’янович машиністу.
–Його не дали. Біжіть у сьомий, до начальника потягу, не запізніться!
–Тато, ми зараз сядемо у перший і нікуди більше бігати не будемо. – Злий Гриць ледве дихав, подаючи зятеві вантаж наверх. – Ти, мій розумний тато, не в “Play boy” би заглядав, – старий вже для цього, – а виконував обов’язки, що взяв на себе, належним чином!
Ніна зупинила його, сердито гримнувши: – Як тобі не соромно?
– Соромно?! Ми…Ми! Все знаємо та вміємо!А отаку комедію хто з вас наламав? “Play boy”!–знову роздратовано кинув Гриць.– До самого Кишинева не підходьте і не звертайтеся.– Відвернувшись
до вікна, він потихеньку потирав скроні з навіжено пульсуючими жилками, намагаючись заспокоїти їх клекотіння.
Та не зважаючи на його гнів, всі почали знесилено сміятися, переходячи на регіт. І тоді, вийнявши з кишені злощасний “Play boy”, Дмитро Мар’янович непомітно поклав його у куток на сидіння: “Нехай тут відпочиває, адже заганяв таки! Можливо, комусь згодиться…”
1996 р.

Осяйного червневого ранку, коли всі діти з Оленчиного та сусідніх
дворів вже розбіглися по дитячих садках та найцікавішіх своїх справах,
хвороба не пустила дівчинку з дому. Вчепилася й тримає.
Та Оленка була впертою і не послухалася негідниці: тихесенько піднялася,
щоб бабуня не почула, і підійшла до вікна.
Аж раптом побачила всміхнене обличчя свіжого повітря, що глузливо
поглядало на неї, ніби піддражнювало: «А я таке чудове й просторе, так
гарно вмію гратися з хлопчиками й дівчатками, особливо з хворими...
Виходь!» Сонечко посміхалося так яскраво, що Оленчині оченята примру
жилися й покрилися щедрою вологою.
– Невже ти плачеш? – це вже фіранка здивовано гойднулася вітерцем,
що гайнув до дівчинки через відчинену хвірточку. Оленка поставила
стільчик, залізла на нього й швидко всілася на підвіконня.
Мені треба видужати, ось тоді й пограємося з вами! А зараз не
дражніть мене!
Але ні сонечко, ні свіже повітря, ні фіранка й не думали
чіплятися. Вони ніби й не помічали дівчинки, перегукуючись та
дивуючи один одного то добрими промінцями, то легким
поштовхом вітерця, що відганяв порохи до річного беріжка, то
обережним торканням... Оленка засумувала: так погано, що
не можна побігати наввипередки, позмагатися з сусідським
хлопчиком Олексою... Хто гарніше пограє на бузиновій дудочці або
на листячку з жовтої акації, хто вище залізе на кучерявий явір, чи
більше назбирає квіточок для віночка, кому більше впаде в долоні
прозорих дощинок і хто потім підкине їх угору, до дощика, щоб не
забував, ще приходив?!
Злізла вона з підвіконня й пішла до них, своїх друзів, чекаючих
на неї. Хатні двері навіть не рипнули. Вони знали, куди йде Оленка,
і не хотіли, щоб бабуся завернула її. «Я тільки на хвилиночку, на
одну-єдину мить! Доторкнуся до них і повернуся в ліжко!»– так
думала дівчинка, а хвороба й не заперечувала: «Йди. Довше моєю
будеш. Мені теж потрібні друзі». Але вона даремно сподівалася на
довгу дружбу: пестуючи Оленку, даруючи їй добрі почуття, друзі
зробили дівчинку веселою та щасливою. Мама з татом, повер
нувшись з роботи, похвалили їх удвох з бабунею: – Які ви молодці,
що зуміли подолати хворобу! Та Оленка добре знала, хто є
дійсними молодцями. Тісно пригорнувшись до бабусі, вона чомусь
попросила:
– Пробач мені, будь ласка, що пішла без дозволу! Але свіже повітря
надзвичайно чудове! Я тебе дуже люблю!
2005 р.

Жив у колишньому світі цар Берендей. І якщо хто-небудь з вас
думає, що зараз піде мова про стародавні часи, – він помиляється.
Поміркуйте самі. Прокинувся Берендей рано-ранісінько, а ранок уже
сміється, дивуючись веселій грі вітра. Гуде під колесами дорога, а
на столах у дитячому садку вже стоїть ароматна їжа!
І закортіло Берендею визирнути через царське віконце зі свого
терема у довколишній світ. Його увагу привернуло незвичне
видовище: з дупла величезного дуба хтось по-господарськи викидає
зіпсовані жолуді, горіхову скорлупу, луску соняшникових зерен, брудні
пухівки, навіть мілку соломку, розділену на шматочки. Широко
розкривши очі, Берендей – на то він і цар! – почав міркувати: хто це в
його володіннях такий ранній чистюля? Як же він здивувався, коли
замість білочки, котру він мав надію побачити тут, з дупла з’явилася
птаха з синім дзеркальцем на крилі та невеличким «тривожним»
хохолком. Це була сойка – руйнівниця мілких гніздечок. Ще більше
здивувався Берендей: «Чому ж вона наводить порядок саме в білчиному
дуплі? Де ж сама господиня? Неподобство у царстві!»
І раптом він побачив, що птаха тягне білку за пухнастий хвіст, намага
ючись виштовхнути і саму її, а білка ніскільки не опирається. Так ось у
чому справа! Білочка чомусь загинула в дуплі, а сойка, очевидно, намага
ється зайняти її місце. Але як же більчата? Вже такий час, що у попередньої
господині дупла повинні з’явитися малятки!
Берендей схвильовано потер собі скроні: «Можливо, сойка з’їла їх?»
Відповідь він отримав пізніше, коли сойка відправилася в дальній ліс і
прилетіла звідти з жолудями. Туди-сюди літала вона, начебто човник,
там-сям пурхали її крила, і ні разу не повернулася з порожнім клювом.
Намагаючись встигнути, поки птиця не з’явилася наступного разу,
Берендей відправив до дупла жвавого горобчика: «Дізнайся, чи живі
більчата». Той швидко приніс новину, що живі, але жолудів не їдять –
ще занадто малі.
– Ага! Виходить, що сойка проявила благородство та збирається
підгодувати малюків! – радів лісовий цар. – Треба відправити горобчика
до старої мудрої сови: нехай підкаже, як врятувати пташенят і допомогти
птасі.
Сказано – зроблено! Мудра сова дала термінову телеграму: «Більчатам
потрібна білка, котра має маляток. Тоді і допомога сойки піде усім на користь».
Що тут почалося в лісі! Пернаті – підлеглі Берендея – ринулися на розшуки
мами-більчихи і скоро, недалечко від царського терема, знайшли таку в
крислатих гілках старого клена, де жила вона з двома своїми діточками.
Скільки було радощів, коли чужа білочка погодилася допомогти сирітським
малюкам! Навіть завжди сумний дуб веселіше підняв повіки своїх втомлених
очей. А сойка, радісна від такої допомоги, разом зі своїми подругами почала
носити білочці та її потомству гриби і ягідки, жолуді та горіхи. Мудра сова теж
клопоталася: як тільки надходила темна нічь, вона з друзями чергувала біля дупла,
не допускаючи в нього жодного хижого брата.
Цар Берендей, задоволений подібним ходом справи, об’явив сойці та її
подругам, усім горобчикам, що допомагали більчатам, Берендеєвську подяку,
даруючи кожному учаснику спасіння більчат персональні царські подарунки.
Ось і казці кінець, а хто слухав – молодець!
2005 р.

За решітчастим вольєром одиноко прогулювалося Слоненятко.
Воно було надто смішним і забавним зі своїми товстенькими
ніжками, висячими хлопаючими вухами, довгим кирпатим
хоботком, що безперервно крутився туди-сюди на всі боки.
Його любознавство за розміром було майже таким, як і Слоненятко..
– Мамо, як я хочу з ним погратися! – побачило маля за решіткою
веселого хлопчика.
– Нам туди не можна, заборонено! – погладжуючи хоботок
синочка, що обіймав її за ногу, відповіла йому мама-Слониха.
– А йому до мене можна? – запитав пустотливець. Мама
посміхнулася до нього та покачала головою. Але бажання
погратися з хлопчиком було таким вимогливим, що відмовитися
від нього було надзвичайно важко. Намагаючись привернути увагу
Слоненятка, хлопчик бігав поза огорожею та манливо махав
йому руками:”Йди до мне, ну йди ж!”
Проникнути за огорожу він не міг: не дозволялося. Та не втримався: нічого не повідомляючи своїй мамі, він непомітно пробрався до отвору в огорожі, через який за хоботок поздоровкався зі Слоненятком.
– Друже, як же нам прибрати цей неприємний кордон? – запитав
хлопчик. А Слоненя тілько радістно заволало: – Тру-ра-ру! – та, кумедно перебираючи ніжками, м’яким плавним кроком знову побігло за хлопчиком вздовж огорожі, протяжно трублячи своє: «Тру-ра-ру!»
Вочевидь, на мові слонів це означало: «До-же-ни!»
Їх безтурботна біготня привернула увагу всіх присутніх. Вперед-назад, вперед-назад… Від захвату хоботок радів окличним знаком. Здавалося,
що це попереджувальний знак: – Не заважати! Не відповім! Я граюся!
Коли мама покликала хлопчика додому, Слоненятко почуло від нього:
– Скоро я знову завітаю до тебе!
– Тру-ра-ру! Че-ка-ти-му те-бе! Тру-ра-ру! При-хо-дь обов’язково! – так тепер переклав хлопчик скору відповідь Слоненятка.
Спираючись уві сні на мамину ногу, Слоненятко знову смішно
підкидало хоботок і спросоння сурмило: –Тру-ра-ру!
Певно, снилася йому синя річка з сонячними бризками жвавої води і новий друг, що їде на його спині із потішним гиканням. Руки хлопчика лоскотно чипляються за вухи Слоненятка, а ноги б’ють по воді, неначе змагаються з другом наввипередки.
На слідуючий день хлопчик чомусь не прийшов. А Слоненяткові від цього так неприємно стало бути самим собою, що забажав він перетворитися у…хлопчиська: захочеш – грайся, де заманеться, катайся з металевої гірки, злітай на качелях, їж морозиво…Прийшов він до лісової Сови з проханням:
– Допоможи, мудра тітонько Сова!
А Сові набридли подібні прохання, і вона рішуче і швидко вимовила чаклунську закличку: – Хочеш – стань! Угу-тра-там-на!
– Ви, любі читачі, навіть уявити собі не можете, як тяжкому Слоненяткові довелося пристосовуватися! Спочатку через це він ледве втримався на землі, адже вага його стала легкішою! Не втримавшись від падіння, він схопився за сосну, що росла поруч. Ніг же стало дві замість чотирьох! Як ними хлопчики бігають? Не встиг подумати про що-небудь, – знову впав і почав повзти на колінах, та забув, що руки треба
використовувати. Так і поринув носом у траву. Зовсім не сподобалось йому нове життя.
Як просити тітоньку Сову, щоб усе виправила? По-людському говорити він не вміє, а свою мову втратив, забув. Заплакав хлопчик-Слоник. Добре, що все це відбувалося у сутінках: Сова краще баче в темряві. Уздріла вона результат своєї роботи і вимовила зворотне слово.
Але з тих пір дружба Слоненятка і хлопчика не переривається.Як і раніше розважаючись з ним, Слоненя уважно спостерігає за другом, а хлопчик вивчає його кумедну поведінку. І тепер вони краще розуміють
один одного.
2005 р.

Прабабці Марфі Василівні
присвячується.

Рясна весна вже прийшла до тями, коли Надiя стала на порi. Може, разом ходили по рум’яна та ставали все гарнiшими, але i важка золота коса, яких по селу не знайдеш бiльше в жодної дiвчини, i блакить чудових очей, оздоблених промiнцями пухнастих ресничок, i чарiвної принадливостi губи, що чекали свого натхнення в поцiлунах коханого, i спрага по досi незнаному жiночому - все хвилювало в нiй, хоч вона для цього нiчого i не робила. Природа обережно вiдштовхувала вiд дiвчини якусь незбагненiсть,бо не зустрiчалася вона нi з одним юнаком.

Статна i струнка одноразово, Надiя не ховала себе вiд чоловiчих поглядiв, до яких, здавалося, була байдужою. Мати її , ще не стара Катерина, звана в селi Якубихою, не раз зажурливо спиняла погляд на доньцi: «Що на тебе чекає, моя ластiвко?»

А ластiвка одного незабутнього дня раптом повiдомляє: - Матусю, так менi прикро дивитися на маляток померлої Галини! Бiгають по подвiр’ю сиротами.Всi такi гарнi та хорошi, але ображенi долею. А Роман ходить,неначе у воду опущений: засмучений та журний. Сьогоднi чула, як вiн наказував старшiй Мар’янцi, щоб дивилася за хлопчиками та нагодувала їх вчасно, а в самого в голосi сльози бринiли.

- Що поробиш, доню. З долею не позмагаєшся.
А якщо йому допомогти?
Чим же ти допоможеш, крiм спiвчуття та потаємного зiтхання?
А я буду їсти готувати, бiлизну прати, маленьких пригортати…
Донечко моя, що ти таке надумала? Я знаю, що душа в тебе хороша – зiркою палахкотить. Але Роману потрiбна дружина, а не твоя допомога.

-То я вже закiнчила школу. Чому б не вийти замiж? – зажуренi очi з проханням дивилися на Якубиху.
- Погану думку носиш, Надiйко. Навiщо тобi така кагала? Роман – людина добра. Але в тебе – iнша доля. В селi балакають, що на тебе всi хлопцi озираються. Он хоч би Iван Чупренко: красень. Iнститут у цьому роцi закiнчить та й може женитися. Влаштуватися йому в нашому селi буде легко – таких професiй, як у нього, у нас обмаль.

Розмова стихла. Надiя вийшла на подвiр’я, а мати почала розмотувати нитки для майбутнiх вишиванок: «Бач, що задумала! Жодна нормальна жiнка не погодиться на п’ятеро дiтей, а моя красуня хоче накинути на себе ярмо, неначе найгiрша. А як в’ється бiля неї Олекса? А в неї на думцi – дiти Романа! Я не раз помiчала її погляди в його бiк, та хiба ж можна було i подумати, про що кипить її хвиля?»

-Ой, доню, доню, не нароби собi клопотiв, - бiдкалася Якубиха, зiтхаючи.
Неначе зважаючи на її тяжкi роздуми, негода виспiвувала тужнi ноти, виючи та посипаючи дрiбнесенькими дощовими пилами. Дерева пiд подихами вiтру хиталися, заклопотано опираючись його потугам. В цю сльоту Надiйка бiгла вiд сiльради, де влаштувалася працювати секретаркою, додому. Обгорнувшись плащем, вона накинула на голову вiдлогу. Погода невщухало буркотiла, та в очах Надiї ховалася весела посмiшка. Дiйшовши до хвiртки,вона нiби зненацька поглянула в вiкно
Романової хати i побачила на пiдвiконнi малечу, що розглядала пориви сльоти.

Надвечiр’я заспокоїло бурхливу стихiю. Надiя вийшла на подвiр’я подивитися, що накоїло у них примхливе дощове комизування.
Надю, - десь збоку почувся голос Романа. – У нас свiтло пропало, а сiрники закiнчилися i немає як подивитися, що до чого. Чи не позичиш?
-Зараз, - метнулася до хати. Подаючи сiрники, запитала: - Як ти з малими справляєшся? Коли потрiбна жiноча допомога – звертайся. Їсти у вас є що, чи приготувати?
-Добре було б. Але не хочу звикати до допомоги. Сам якость впораюся…

Нiч невблаганно несла крила темряви, позираючи: все огорнула, чи нi.
Але стук у вiкно знову вивiв Надiю на вулицю. Роман попросив її побути з малюками, бо найменьший затемпературив i треба було викликати лiкаря.
-Я б не прийшов турбувати, якби вдома був телефон, але треба бiгти аж до Гавриловича, а самiх залишати з хворим все ж гiрше, нiж з дорослими, бо нiч…
Невмiло виправдовуючись, вiн благально дивився, чекаючи вiдповiдi.

-То може, менi до нього пiти, бо дiти мене не сприймуть? – подих Надiї перехоплювало.
-Чому не сприймуть? Вони тебе знають, не побояться. Та й стороння людина в хатi для них теж розрада.
Добре. – Накинувши куртку та взувши галошi, Надiя пiшла з Романом. А мати з тривогою впала на колiна перед божницею:
- Матiнко Божа! Пресвята Дiво Марiє! Прийми прохання сивої матерi про доньку Надiю. Зглянься, подаруй їй гарну долю. Нехай обiйде її зло.

Минуло декiлька тижнiв, поки малесенький Мирось видужав. I кожного дня Надiя була поруч з Романом та дiтьми. Нiбито не помiчаючи схвильованих поглядiв Романа вона всю увагу та пильнiсть придiляла дiточкам, яких вважала напiвсиротами.
-Добре серце маєш, дiвчино. Бажаю тобi чудового чоловiка, щоб розумiв тебе, як себе самого.
-Дякую, - розчервонiлася, - десь знайдеться.
Тепер почервонiв Роман. «Навiщо я вiдштовхую її, - думав. – Вона ж менi дуже подобається. Здається, що i я для неї не байдужа частина».

-Напевне, збираєшся поступати до педiнституту?
-Так, але повинна тобi допомогти.
Зворушливо поглянувши їй в очi, Роман нiчого не вiдповiв,ховаючи зрадницьку сльозу. – Хороша в мене жiнка була, нiяк не можу заспокоїтись,- згодом важко розпочав новий дiалог.
-Знайдеться й друга, аби до дiтей гарно ставилася.
-Тобi, Надiйко, треба дитсадок свiй вiдкривати. Я б тобi довiрився повнiстю: бачу, що дiти люблять тебе, неначе Галину.
-Ось i я мiркую про це, а вчитись буду заочно…

Сонечко то ховалося за хмарку,то визирало, пiдморгуючи: - Дивiться,не втратьте одне одного.
I ось одного разу, коли Мирось вже одужав, а Надiї не було причини йти до сусiда, вона спокiйно пiшла на роботу, а Роман тим часом завiтав до Якубихи. Постукав у вiкно. Катерина вийшла, i Роман почав розмову прямо:
- Знаю що зараз Надiї немає вдома, тому й прийшов. Хочу подякувати вам за доньку. Такої лагiдної, розумної та турботливої годi й шукати в нашi часи.
-Розумiю тебе, Романе, в твоєму становищi це гарний вихiд i зрозумiти тебе дуже легко, адже хочеться знайти для дiтей матiнку , а для себе дружину, але важко замiнити твою Галину. Найкраща мати в першу чергу – жiнка. Їй хочеться пестощiв, ласки та кохання. А в твоїй хатi одна робота журиться. Десь знайди вдовичку з дитиною , добру та людяну…
-А що б ви сказали, коли б я просив вашу Надiю бути моєю дружиною? Вона чудова, любить дiтей… Але я їй ще нiчого не казав…
Якубиха почала нервуватися. Руки щось перебирали, очi зiщулились…
-Нi, - вiдповiла Якубиха, - нi, Романе, тому що вона заслуговує великого кохання, а ти дбаєш лише про матiр для дiтей. А ти сам вiддав би свою молоденьку доньку на п’ятеро дiточок?
-Тодi я дуже прошу вас не говорити їй про нашу розмову, бо вважаю:якщо батьки не дають згоди на одруження, то життя буде мало схожим на казку. Вибачте.

Рiзко повернувся вiн, ховаючи вологі очі, квапливою ходою вийшов з двору. Якубиха мовчки зачинила дверi. Серце калатало, намагючись розширити свої кордони: «Ач, який! Мою Надiю йому! Дiвчина ще життя не знає, а йому що? Йди на п’ятьох дiточок! Казки захотiв? Не вiддам тобi доньки! Хорошим сусiдом залишайся та й годi». Розгублено потираючи скронi, вона сiла на стiлець, що стояв бiля доньчиного лiжка, але знову пiдхопилася: «Ач, який!»

II
Додому Надiя прийшла схильована, розчервонiла:
- Ой, мамочко! Наш голова та завiдуючий вiддiлом народної освiти дозволили менi взяти групу дiтей для виховання на дому. Казали, що частину виплат вiзьмуть на себе i вiд сьогоднi я повинна знайти бiльш-менш пригодне примiщення та куховарку з прибиральницею. Вiд цього дня я мушу наполегливо працювати, бо зарахована в штати працiвникiв РВНО. Грошей будуть виплачувати половину, решту треба розраховувати на батькiв та спонсорiв.

-Що ти таке надумала, Надiйко?
-Все буде добре,мамцю, цього ж року почну вчитися заочно…
-Ой, донечко, шукаєш собi пригод. Де ти примiщення вiзьмеш, хто тобi його дасть? I що то за спонсори?
-А я преговорю з Романом, Можливо, домовлюся з ним i зробимо дитсадок у нього вдома. Вiн цiлий день працює, приходить о пiввосьмої. А дiти його будуть щасливiшi, знаходячись вдома,
буцiмто хтось завiтав до них у гостi.

-Думаю,- заперечливо захитала мати головою, - непосильну роботу береш на себе. Ти молода i гарна. Тобi б про себе подбати та про доброго чоловiка. Будуть свої дiточки, а ти душею тлiєш про романових. Якось виростуть. Я, поки вiн не одружиться, можу їм їсти готувати, а ти займайся своїми справами.
-Яка ви, мамочко, хороша i нiякої кращої поварихи й не треба.
Дякую вам!
Катерина тiльки руками розвела, посмiхаючись доньцi, але трохи згодом знову звернулася до Надiї, що робила якiсь пiдрахунки:
-А чому, доню, у Романа, а не в нас відкривати садок? Теж зручно. Чого йому докучати? Може, котрась вдовиця приходить до нього…

-Мамо! – не сказала, а роздратовано вигукнула Надiя. – Немає в нього нiкого i немає коли заводити.
-А ти звiдки знаєш? Може, на роботi котрусь має?.. – спiвала своєї мати.
Надiя не вiдповiла. Хутенько зачинила за собою дверi, вискочивши на ганок.

- Не треба їй докучати. Дуже дратується. Можливо, вона й не хоче того Романа, а я їй нав’язую думку. Старе - слiпе, - сварила сама себе Якубиха, але плекала думку, як вiдвернути доньку вiд Романа.

Час не питає, як та що. Бiжить собi – не вгонишся. Але Надiя його не втрачала. Вже встигла домовитись з Романом про аренду житла пiд дитсадок. i хоч вiн стримано вiднiсся до платнi за примiщення, але з нетерпiнням чекав, коли малеча буде пiд наглядом.

-Знаєш, Надю, кращої виховательки не треба шукати. Щасливий буде твiй коханий.
-Ти вже мені про це говорив ... Вже небагато залишилося часу, - вiдповiла, - майже все для лiжечок є.Посуд принесу свiй, мiсячний запас продуктiв придбала. Тепер лиш затвердити заробiтну платню та запросити персонал. Зрештою, можемо й
самi прибирати з мамою. Давай, зайдемо до тебе, помiркуємо, куди що розмiщати.

-А мама твоя ким буде? – запитав, сподiваючись взнати, чи не видала його вiзиту Якубиха.
-Куховаркою.
-Здається, недолюблює вона мене…
Але Надiя вже перенесла розмову в iншу площину: - Де б ти поставив лiжечка, стiл, шафу з iграшками? – Дiловито розмiрковуючи, вона мимоволi розпоряджалася у нього, нiби в своїй хатi.
А- хто з батькiв ще хоче влаштувати в садок дiтей? – питанням на питання вiдповiв Роман. Вона почала перераховувати:

- Двоє – вiд Захаренкiв. Троє – вiд Кривошиiв, по одному – Самойлюки, Дорошенки, Карнауховi, твоїх п’ятеро…
Вiн перебив її: - Виходить, що дiтей набралося?
-Так, якраз потрiбна кiлькiсть. Я б сама хотiла мати таку сiмейку з чоловiком.
-Щира й щедра ти, - засмiявся. – Легко менi з тобою.


III
Через два роки у Романа та Надiї вже було двоє своїх малюкiв, хоч сварилася Якубиха, хоч плакала, але онукiв пестила та жалiла. В дитсадку робота йшла своєю чергою.
Було вже досить зимно. Бiлявi зорi поглядали на дрiмотну листопадну землю, розгадуючи, куди будуть направленi вiтерцями пухнастi мiлесенькi скельця, що вже збиралися купками, немов парубки з дiвчатами не вечорницях.

Бiля двору Романа зупинилася бабка Назариха, що пришкандибала з Дергачiвки. Постукала у хвiртку й голосно запитала: - Хтось є вдома?
-А кого треба? – Роман з цiкавiстю розглядав прибулу.
-У вас жiнка маленького годує, а в Дергачiвцi малятко може загинути в сiм’ї, бо в матерi не вистачає молока. Щось погане з грудями. Дуже просили, щоб хтось з годувальниць допомiг. А вашу дружину скрiзь знають, поважають. Не вiдмовте. Ви – найближчi. Оце їх прохання я й передаю.
Роман, тiльки-но влаштувавший своїх дiточок, вiдповiв:
- Нi, не пiде Надiя. Вже й сутiнки насуваються , їхати немає на чому.
Надiя, накинувши пухову хустину та куртку, стояла поруч , за спиною, та мовчки слухала.
-А якби в нас таке сталося? – Роман здригнувся вiд несподiванки.
-Надiєчко,люба моя, куди в темiнь iти? Та й свої малi їсти хотять!
-Свої нагодованi. Я пiду. Якби хтось туди йшов, я б пляшечку передала…
-Добре, що пiдказала. Я вiднесу. – Роман не вгавав: - Але чому нiхто з їхнiх не прийшов? - вiн звертався до бабки, але тої вже й слiд пропав.
-Нiчого, - заспокоювала Надiя. – Я хутенько. Тут же недалечко. До темряви й назад повернутися встигну, якщо пiдбiгцем…
-Надю, може я в сусiдiв коня вiзьму чи в когось велосипед та сам вiдвезу.
-Ромцю, менi треба самiй подивитися, що з дитиною .Я повинна йти. Можливо, ще одну дитину матимемо в дитсадку.

Роман знiтився, стримуючи свою незадоволенiсть.
- Добре, йди. То нехай же звiдти тебе хтось привезе чи проводить.
-Не турбуйся, я встигну i все обiйдеться. Хтось по дорозi пiдвезе.
Її спокiйний лагiдний голос стримував хвилювання Романа. Нашвидко зiбравшись, Надiя похапцем вирушила до Дергачiвки.
Дорога стелилася рушником. По схилам червонiли шипшиновi та калиновi кущi. Решта рослин, роздягнена осiннiм вiтерцем, втрачала збережене насiння, розсипаючи його летючими крильцями. Осiння жовтiнь захоплювала жiнку, але вона швидко йшла та попала якраз на ту хатину, що була потрiбна. Декотрi вiкна вже свiтилися, що доповнювало кольори осенi, нашiптуючи: «До вподоби менi твоя мiднiсть».

Ввiйшовши до хати, Надiя вiдразу ж кинулася до дитини, привiтавшись з господарем, що збирався йти до сусiдiв, щоб вiд них викликати швидку:дружинi його погiршало. Надiя попередила: - Я лише нагодую дитину. Довго бути не можу. І хтось повинен вiдвезти мене додому чи супроводити.
Поки вона мила руки , жiнка на лiжковi, стогнучи та приборкуючи бiль,подякувала їй.

-Нiчого. Все буде якнайкраще . Видужаєте . А ми маленькому не дамо голодувати. – Чмокання заспокоєного хлопчика тiшило душу Надiї. А швидка все не йшла. Нагодувавши маленького та залишаючи пляшечку на ранок, Надiя поквапливо зiбралася йти назад. Господар розгублено ходив з кутка в куток, а вона говорила з ним, одягаючись: - Якщо дружину покладуть у лiкарню, приносьте маленького в дитсадок. Чи є кому за дiтьми дивитися?

-Я покличу сусiда, нехай вiн вас супроводить. – Господар вибачався, що все так вийшло.
– Не турбуйтеся. Я мiсцева, не заблужуся, дорогу знаю. Та щоб дiстатися до густої темряви, пiду навпростець, через узлiсся.
-Не можу нi допомогти, нi вiдрадити, бо знаю, що вас малеча чекає, - вивiв її за хвiртку вдячний батько й повернувся до хати.
Щільнiше закутавшись, Надiя попрямувала до узлiсся. «Вже й мiсяць сходить, виднiше буде. Тiльки хмарок багатенько. Чогось
боязко, але що за думки, кого злякалась?»

Пiдмерзла стежинка вистукувала пiд ходою одноманiтну пiсню,
Перегукуючись з думками Надiї: «Чи-чу-ки-чук!» Здавалося, що
жiнка напiвбiжить. Та так воно насправдi й було. Думками бiгла вiд чужої дитини до своїх, а йти зали шалося через ярок та невеликий пагорбок, звiдки вже додому було рукою подати.
Морозець бавився з легким вiтерцем, що погойдував гiллячко.
i хоч нiчого страшного не було, але щось бентежило слух Надiї: десь збоку почулося здалеку завивання. «Здалося, чи просто з ляку? – пронеслося блискавицею. – Немовби вовчий гвалт…» i вона щосили побiгла, захлинаючись повiтрям та своїм подихом, пiдхопивши на ходу якогось дрючка. Але невдовзi жах охопив її, коли поперед себе з лiвого та правого бокiв побачила зеленi вогники, що оточували її все щильнiше.

-Матiнко божа, заступнице моя, - перехрестилася Надiя, зупиняючись, - звiдки вони взялися? В мене вдома сiмеро дiточок. Невже вони залишаться сиротами за те, що спасала нинi чужу дитину? Допоможи менi, Богородице! Ти ж сама Матiр. А якщо судилося, що вони з’їдять мене, то нехай хоч обличчя залишать недоторканим, щоб люди впiзнали. Недаром ти, Романе, не хотiв мене вiдпускати!»

-У-у-у! – зовсiм поряд, немов вiд п’яток, почула Надiя, i впавши навколiшки, пiдняла поли куртки з спiдницею, загортаючи ними обличчя. «Будь що буде!» - ввiткнувшись носом у землю, Надiя завмерла, а серце вискакувало з грудей: «Боже мiй, допоможи й моїм дiточкам!» Вовча зграя, скулячи на рiзних тональностях, обступила з бокiв, не наважаючись хапанути зубами. Перший поштовх з принюхуванням, другий… Якесь чудне скиглiння вовчої невдоволеностi дiйшло крiзь паморок страху:

«Щоб тiльки обличчя вцiлiло», - бiдна Надiя лежала, не дихаючи, а вовки один за одним пiдходили, обнюхували та поливали сечею.

Нарештi тяма пiдказала, що все стихло. Поворухнувшись, жінка
розкутала очi й побачила, що перед нею сидить вiвчиця, в якої теж набряклi вiд молока груди.
-Ось, чому ти мене не чипаєш: ти теж мати, вожачко. Дякую тобi
Боже, i тобi, царице небесна Богородиця, за визволення моєї душi!

Не маючи змоги пiдвестися з колiн, Надiя зцiпенiло тримала бiля обличчя шмаття, але, коли вовчиця поступово почала вiдступати, вона теж поволi пiдвелася, i тремтячими ногами, крок за кроком, не вiрячи в своє щастя, побрела в село, вже не турбуючись, що звiр вразить раптовим наскоком.

Не озираючись, з великою довiрою, з гудом у головi йшла вона, людська матiр, до себе додому. Та чого коштувало дiстатися до нього, несучи на собi сморiд вовчого запаху! Собаки здалеку вчули його, несамовито кидаючись з дружним гавкотом та виганяючи господарiв у нiч до хвiрток. Вiдбиваючись дрючком, заготовленим для вовкiв, Надiя нарештi пiдiйшла до рiдних дверей i тремтячими вiд подiї руками постукала раз,ще раз. Роман ледве встиг пiдхопити її, знесилену.
2004 р.

– Не знаю, що покласти тобі в святковий кошик на вечерю до хрещеної
мами і Михасика, Данилко. – Там є сало, скрутеники, цукерки, горіхи,
кутя та узвар…
– А що таке узвар, мамо?
– Невже ти не знаєш? Дідо збирав яблука та груші, сливи та малину,
вишні та горобину, ваприни та ожину, сушив разом з тобою на сонечку
та в сушарні на горищі для зимових компотів та киселю. Ось це й є узвар.
А ти, мамцю, ще мандарин поклади. – Данилко вже взувся та наскоро
застібував куртку.
– Не забарюйся, вже ніч на підході, чуєш, синку?
Але Данилко, вхопивши пакет з вечерею, вже йшов до хвіртки.
Дорога була припорошена снігом. Під чоботами чулося: „Рипи-рип!
Рипи-рип!”
Сніг блищав у вечірнім сяйві сідаючого січневого сонця.
– Що ти до мене говориш? Я не вмію розтлумачувати снігову мову! –
Голосно звернувся Данилко і самому стало смішно, що хтось почує й
буде про нього погано думати. Він обернувся: чи хто не чув, бува?
І здивовано побачив позад себе крокуючи величезні чоботи. Підвівши
голову, хлопчик вражено і захоплено відступив назад, навіть очі з орбіт
полізли, як каже тато: за ним йшов велетень, котрий все чув. Данилко
присів від сорому і ляку, але велетень підвів його і мовчки показав на
шлях до хрещеної.
– Хто ви? – прошепотіли його губи. – Я вас боюся!
– Сьогодні день такий, що ніхто не повинен лякатися...
– Я знаю: Різдво Христове ! – Данилко з острахом зробив крок назад.
Чоловік-велетень немовби й не вимовляв нічого, але Данилко виразно
чув його голос. Як же таке може бути? Данилко став осторонь, щоб
дати велетневі дорогу, але той взяв його на долоню і поставив перед
воротами хрещеної. Зі страхом та мішаниною в голові Данилко подякував
йому, чомусь лопочучи:
– Татко й мама прислали вечерю!А ви хто такий? Я ніколи не бачив
велетнів! Чи ви – з іншої планети? А може, ви – Сніжний чоловік?
Позаду рипнули двері. Хлопчик оглянувся і побачив хрещену маму:
– Татко й мама прислали вечерю! – зраділо проговорив він, вже нічого
не страхаючись. – Подивіться, хто мене приніс, – показав він у бік дороги,
але там вже нікого не було.
– Що ти фантазуєш, хрещенику? Нікого немає! Я продзвоню батькам, що
ти залишаєшся на ніч у нас. Будете з Михасиком гратися. Вже пізно,
колядники ходять...
Данилко, роздягаючись, ніяк не міг зрозуміти, що ж з ним зараз було?
Побачивши, що горить лампадка, а прабабуся Марфа хреститься на
ікону, він підійшов, теж перехрестився й почав співати:
А в полях, полях сам Господь ходе.
Діва Марія Бога просила:
– Зароди, Боже, жито-пшеницю,
Жито-пшеницю, всяку пашницю...
Він співав. А з голови не йшла думка про велетня. І Данилко вирішив:
коли нічого поганого не сталося, значить, зі мною теж Господь носив
вечерю і треба радіти.
Бабка Марфа відповіла на його думку, ніби прочитала її:
– Ось так воно й є! І ти завжди будеш щасливий, бо Він тримав тебе
на своїх долонях!
2005 р.

– Миколко, синочку, щось мені недобре! – Старенька мати благала
допомоги.
– Що болить? Швидку викликати? – Микола Васильович заклопотано
підвівся, одягаючись. Передсвятковий ранок не віщував йому нічого хорошого,
вже давно недужає мати. Невістка Ганна підійшла до столика з ліками,
погортала зошит із нотатками лікарів і запитала:
– Самі не вийдемо з цього становища? У людей свято. Навіщо турбувати,
коли ліки поруч? Зараз вам тиск поміряємо, щоб знати причину.
Тиск був високим. Ганна попросила чоловіка зігріти води, налити
туди оцту і швидко покласти на литки та під голову гарячі компреси, а
сама вже готувала шприц для ін’єкції.
Виконавши ці справи, вони знову полягали додивлятися сни, а Ніна
Гаврилівна, тамуючи біль, заплющила очі: «Оце так погостювала!
Заважаю молодим. Їм і свято не свято з моїми хворобами. Хоч би довго
не мучитися», – думала вона, ледь стримуючи непрошену сльозу.
Денний розклад диктував володарці-зимі спокій, але здалеку насувалися
хуртовинні хмари. Крізь вікно заглядало небо з верховіттям дуба, що
хиталося та гойдало на собі думки жінки. Приступ пройшов, і Ніна
Гаврилівна підвелася, сівши на край ліжка.
Ранок взяв своє. Співали півні, про щось турбувалися собаки, мявкало
голодне киценя. А маленька Катруся, двоюрідна сестричка Михася, солодко
потирала оченята.
– Що ти робиш: сон відганяєш? – питання бабусі підвело дівчинку, і вона
хутенько перебралася до неї в ліжко.
– Такий солодкий сон сьогодні гостював у мене, ніби дід плигощав мене
медом з глушками.
Бабка розсміялася: – Дійсно, солодкий. Та ще й з грушками! Напевне,
хтось частуватиме тебе нині, адже щедрівка прийшла.
– Бабусю, чому люди її так називають? Вона – щедла? Не задібна?
– Так, Катрусю. Але ти не знаєш, чому вона стала щедрою. Я тобі колись
розповім.
– Залаз, залаз! – заплескала Катруся в долоні. – Мені після твоїх лозповідей
медові сни сняться!
– Ну, то слухай. За давніх часів в одній лісовій сімейці жили три сестри.
Батьки їх не були багатими, але й не бідували. Вони любили дівчаток і
хлопчиків, частенько купували їм якісь дарунки, але серед сестер була
одна дівчинка, що все хотіла позабирати собі. Можливо, звали її Вірою,
можливо, Олесею чи Катрусею... – вже не пам’ятаю. Мама радила
дівчаткам гратися разом і використовувати іграшки в спільній забаві.
Але жадібність зайшла в серце дівчинки і не поступалася ні кроком.
Вона заволоділа думками дівчинки і ніде не давала спокою:
„А-а-а, сестрам подарували гарніших ляльок”, – тягнула думка смичком
по своїй струні, коли рухалася вверх.
„Е-е-е, – щось надривалося в ній, коли смичок заздрощів йшов униз, –
у дівчаток кольори м’ячиків цікавіші, а м’ячики прудкіші, ніж мій!”
Одного разу взимку до їхнього двору залетіла віхола. Крутилася,
пригроджуючи: „Замету, засиплю, запаморочу!” А дівчатка дивилися
на її бешкетування і боялися злізти з печі: „Тут вона нас не знайде!”
Але віхола, що пролізла у дахову щілину та зазирнула у димар, почула
ці слова і заперечливо похитала головою: „Мені потрібна дівчинка, що
з усіма вміє гратися. Вона повинна бути щедрою та доброю. Тоді
завтра ми полетимо на ближній хутір, де живе казочка. Зараз я виконую
її прохання...”
Та скоро насунулася темна ніч, що пропонувала свій досвід:”Очки,
закривайтеся, бо вже надходять чудові сни!”
Коли сестри поснули, заздриця-сестричка позбирала біля себе іграшки
та почала гратися з ними, втішаючись, що зараз вони належать лише їй,
і жодна істота не відбере їх хоч на ніч.
…Катруся, вкрита теплою ковдрою, сіла, підібгала коліна до підборіддя
і охопила їх руками, уважно слухаючи кожне бабчине слово...
– Якраз на цю мить і змогла протиснутися в юшкову щілину рука віхоли. –
Бабуся продовжувала казкову розповідь, пригладжуючи чорняву голівку
Катрусі:
– Вхопила вона заздрицю, загорнула в біле хутро і дмухнула через гай
до казки.Заздриця заголосила:
– Я не щедра, я – погана! Відпусти мене!
– Ти - така ж, як і я: теж любиш тягнути все до себе, а твої очі – завидющі,
адже струмки, що дзвенять біля твого серця, мають дзвін, однаковий з моїм.
Віхола говорила правду, а дівчинка все пручалася, адже казка жила
недалеко, а вони вже були поряд з нею. Долетіли швидко.
Казка вже чекала гостей. Вона знала, хто вміє виконувати виряджальні
пісні Старого року чи зустрічальні для Нового. Вона знала, що в Різдвяну
неділю йдуть вечорниці, а серед колядок, щедрівок є багато таких, що
благають оновлення. Розкішна пухнаста шубка та сніжинкові рукавички,
кучма з білого хутра зачаровували, приголомшували. А дівчинка ж була
заздрицею! Віхола, задоволена виконаною роботою, тихо відсапувалася в
куточку казкового палацу. А господиня-казка зверталася до заздриці:
– Підеш до хутору та понесеш татові, мамі та сестрам від мене вечерю.
Будеш примовляти: «Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього
зерна. Нехай жито сходить, нехай воно родить, нехай буде стéрном».
Катруся досі не перебивала запитаннями, але тут запитала:
– А що таке стерно, бабусю?
– Це чи не найважливіша керуюча частина в житті. Потім зрозумієш, – і розповідь
помандрувала далі:
– Дівчинка сіла на казкові санчата й незчулася, коли опинилася біля рідних воріт.
Святковий дзвіночок сповістив про приїзд гостей. Батьки заздриці вибігли
до воріт і розплакалися:
– Ми тебе, донечко, скрізь перешукали, а ти звідки на чудових санчатах?
Хіба ж можна всіх покинути і йти, куди очі повели? Ти дуже щ е д р а і тобі не
потрібні ні батьки, ні сестрички, ні ми з татом? Хочеш покинути нас?
Мамині сльози привели заздрицю до тями. А найголовніше – її назвали щедрою!
І вона голосно вимовила:
– Від казки з палацу принесла вам пляцок із житнього зéрна. Нехай жито сходить,
нехай краще родить, нехай буде стерном!
А від себе добавила: – Ніколи в світі більше не буду заздрісною та жадібною!
Дарую вам, мої сестрички, всі мої іграшки. Будемо гратися разом, тому що казка
подарувала мені щедрість і назвала Щедрівкою, аби я в кожен дім завезла від неї
радість та щастя, веселий настрій та добре здоров’я...
Катруся пригорнулася до бабусі:
– Я теж – Щедрівка і хочу, аби ти завжди була здорова. – Вони обійнялися, а
мама, посміхаючись, запросила їх до столу, співаючи веселої пісеньки:
Щедрівочка щедрувала,
Під віконцем припадала:
– Що ти, тітко, напекла?
Неси нам до вікна!
Відкривай сундучок,
Даруй нам п’ятачок!
2006 р.

Дідусь Пилип взяв палочку, сперся на неї двома руками і замислено
задивився на захід сонця. А воно, неначе відчуваючи пильну увагу
до себе, радо світило, дарувало яскраве проміння, що вільно та розкішно
розляглося по морозному зимовому повітрю та наполегливо іскрилося,
вже запрошуючи до мандрів по сяючому напрямку в зоряну ніч.
Сніги ніби забули про свято – десь заблукали. На вулиці було тихо, не
дивлячись на те, що був перший січневий день: молодь веселилася майже
до ранку, а тепер відсипалася, зберігаючи сили на наступну ніч.
Крехтячи та виставляючи наслюнявлений палець до неба, щоб взнати,
в якому напрямку нині вітер, дідусь вже витер підошви чобіт, щоб зайти до
хати, але згадав, що не помолився. Зібравшись з думками, він почав
промовляти слова молитви «Отче наш...», коли до двору зайшов онук
Сашко, візиту якого дід вже довгенько чекав.
– Дідусю, чи можна посівати? – Очі Сашка всміхалися, даруючи щасливі
хвилини. Дід радо розкинув руки назустріч:
– Заходь, друже, ми з бабусею та Михасиком вже зачекалися.
Сашко набрав у жменю зерна і почав посипати кумедну дідову голову з
сивою шевелюрою. Довга борода присівшого навпочіпки діда разом з
Сашковими приспівками закликала:
Ой, коляде, колядине,
Йди до нас із холодини –
Дамо теплу одежину.
Та веди до нас маржину,
Щоб завжди були з грошима.
Відмикай сундуки,
Готуй нам п’ятаки.
А ти, діду, гривну,
Бо я шибку виб’ю!
– Ой, заходьте, бо боюся, що від вас не відіб’юся! – пожартував дідусь.
Сашко обійняв його, Михасика, і вони разом зайшли до хати, де бабуся
Ганна Назарівна вже накривала стіл для бажаного гостя.
В хаті пахло свіжими медовиками, ковбасою та квашеними яблуками.
В печі бігали промені від березових дров. Їх відблиски ходили по стінах
та стелі, блукали по обличчях, ніби шукали чудових розповідей.
– Діду, я навмисне світло не запалювала, щоб ви помилувалися та
потішилися живим вогнем. Кажуть, що він, пічний вогонь, немов добрий
чаклун, бо висвітлює душі та посилає їм спасіння від злої сили. – Обличчя
бабусі було зараз якимось чудово-зморшкуватим та надзвичайно милим.
– Бабцю, я вже ледве дочекався, щоб нарешті настало свято і ви розповіли
мені про звичаї та випадки чаклунки-зими. Хотів прийти разом з
Віктором, а він занедужав, і мама його не відпустила.
– А чому ти, соколе, на ніч сам прибіг, без дорослих? – дід причісував
сиву бороду, примружено вдивляючись у вогняне сяйво.
– Мені дозволили ночувати у вас на чудовій печі! – Сашко з насолодою
притулився до бабусі, а їй тільки цього й було потрібно: почала
пестувати та цілувати, примовляючи:
– Який ти вже великий, хлопчику! На другий рік – до навчання. І не
зглянешся – час наввипередки з життям біжить та запитує: «Що встигнеш?»
Вона притисла рудувату голову онука до грудей, розкуйовдила чуприну.
Помолившись перед божницею, всі сіли до столу. Але в сутінках у вікно
хтось постукав і запитав:
– Чи можна посівати?
Дід відчинив двері, і в хату ввалилася юрба парубків та дівчат, що вже
десь напосівалися, бо кошелі та міхи були заповнені, а весела й гомінка
компанія, виряджена в святкове, виспівувала колядки непевними голосами:
…Як не даш пиріжка,
Я – бичка за ріжки,
Поведу на торжок –
Там придбаю пиріжок!
Очі Сашка, скочившого на піч до засинаючого Михася, поглинали кожен рух.
Бабка з дідом частували гостей сивухою та маковими пирогами, яблуками
та горіхами. Хвилинка гріла серце, бадьорила душу.
– Щастя та здоров’я вам усім! – бабка говорила інакше ніж будь-хто, а з
юрби щебетали:
– Ой, які смачні та підсмажені скрутеники! Ой, які солодесенькі та м’якесенькі –
якраз у мій кошик розмістяться! Нехай бог дає більше, ніж ви нам – за колядку!
Хлопчики захоплено повідкривали роти і, мов губка, вбирали звуки, усмішки,
задоволеність. Коли колядники з жартами вийшли, вони злізли і бігцем до
діда і бабусі на коліна:
– А без колядників щастя приходить? – очі Сашка сяяли.
– Зараз ми покличемо його разом з тобою. Знайди топірець у чулані.
Сашко похапцем сіганув та через мить вже стояв біля діда, кумедна борода якого
рухалася, витанцьовуючи підкрученими кінцями лише їй відомий танок.
Тиша кудись пішла чи притулилася до печі в куточку. І тепер зацікавлена
допитлива хвиля ходила теплим березовим повітрям хатини.
Топірець, переданий дідові, начебто став живою істотою:
– Він зараз господарюватиме в хаті! – Дід підійшов до порогу, кряхтячи,
нахилився, тричі стукнув по ньому топірцем з словами: – Життя, здоров’я,
хліб!
Хлопці застигли від здивування:
– Ти що зробив?
– Щастя до хати запросив! А топірцем стукав, щоб воно обходити нас
боялося.
– Дідусику, певно, щастя не боїться. Але те, що йому заважає, не приходить,
поки в хаті є господар. Живіть з бабусею довго! – Сашко світився задоволеністю.
Зволожені очі діда всміхалися, він відвернувся до вогню аби приховати посмішку,
а бабка сплеснула долонями:
– Не встигли запросити, а щастя вже в хаті! Ну й топірець, ну й молодець!
– А до нас підемо з топірцем? – бажання струмилося з Сашка – бажання
принести щастя і до хати, в якій живе він.
– Невже у вас топірця немає? – Дід уважно поглянув на Сашка.
– Є, дідусю, але він не вміє говорити, хоч і господар.
– Ну, то ранком підемо до вас і ти навчиш його мудрій розмові.
…Ледве зажеврілося, коли хлопчик торкнув діда за плече:
– Давай, наздоженемо щастя, а то за ніч воно далеченько зайшло, а те,
що в вашій хаті, піде з нами й відокремить шматочок.
– У вас ще всі сплять. Це теж щастя, бо коли все в хаті є, тоді можна довго
спати.
– А мені хочеться затримати його й не відпускати, бо вчора за татком смуток
ішов і зачепився за стелину.
– Ти бачив його? – дід чомусь занепокоєно вдивлявся в Сашкове обличчя.
– Авжеж. – Сашко почав розповідати: – Коли я дочекався тата з роботи,
то побачив, що мама відвернулася до грубки і не привітала його звичним:
«Проходь, моя радість!»
– Треба йти, – погодився дід, – бери зерно та йдемо колядувати, але ще
дуже раненько...
– Ну, то й що! Зірочки ще не всі поховалися, а смутку зайшло багато.
Дід мовчки взув валянки з галошами, і, взявши кошіль з калачами та
ковбасою, вони вийшли з двору. Але за двором зупинилися, бо дід наказав:
– Одягни цю паклю на голову, а коли увійдемо на подвір’я, зверху натяг
неш солом’яного бриля. Та ось цей червоний ніс не забудь, щоб смуток не
пізнав тебе і не пірнув до душі. А я буду старим Дідом Морозом.
...На Сашковому подвір’ї було тихо. Пес навіть не ворухнувся. Довго
стукав дід у вікно. Нарешті за дверима почулося татове: – Кого ранкова
принесла?
– Щастя! – відказав Сашко з тремтінням.
Двері мовчки відчинили. І лише синова спина, що була перед очима,
підказала дідові Пилипові, що онук правий. Вдаючи, що він нічого не помітив,
дід Пилип голосним скрипучим голосом звернувся:
– Господине та господар! Прийшли колядники. Поки зірка не сховалася,
віддавайте їй нічну пітьму! Ану, сину, бери топірець та вдарь по порогові!
– А можна, я це зроблю, татко? – звернувся Сашко.
– Роби, – посміхнувся тато, – а чому ти мене татом кличеш, молоденький
морозець? Я тебе не знаю. Можливо, ти – сивий чаклун, що приносить свару?
Жваво скинувши паклю, Сашко забув про ніс, повернувся до порогу і тричі,
копіюючи діда, стукнув, голосно примовляючи: «Життя, здоров’я, хліб!» А
слідом за цими словами пролунали інші:
– Йди, смуток, на чорне болото! Там тобі місце! Не чіпай нашого щастя!..
Він озирнувся на тишу. Всміхнена мама стояла позаду із свічкою в руках та
нахвалювала:
– Гарно господарює топірець! Треба йому посмішками допомогти, тоді й
щастю буде у нас приємно.
Тільки сказала – посвітліло в хаті. Зірка пропала, а під стелею вже нічого
темного не залишилося.
2004 р.

Назад їхалося важко. Дядько Андрій, тато Василька, сварився:
– Замело – не пробратися! Може, повернемо назад?
Але попереду проїхав бульдозер і вантажна машина. Рух полегшився.
Хлопчики захоплено поглинали дорожні пригоди. Михасик запитав у Василька:
– А ти бульдозеристом будеш чи шофером?
– Я буду татом! – голосно відповів Василько.Михасик здивовано поглянув на діда і через мить запитав:
– Скажи, а що треба вміти, щоб бути татом?
Дід весело розсміявся:
– Ти зібрався ним стати? Чуєш, – звернувся він до дядька Андрія, – наші хлопці вже збираються татами бути та питаються, що для цього потрібно вміти...
Андрій виводив буксуючу машину з купи снігу і не зважив на сказане.
А дід ще довго посміювався, покрехтуючи та знизуючи плечима:
– Ось тобі й онуки! Ну й ростуть. Можливо, богатирями станете?
Але все ж пообіцяв відповісти Михасикові, коли вже будуть вдома.
Рідний двір зачекався відсутніх, бо тут багато перемінилося: дерева й кущі похилилися під вагою великого снігу. Поламалися старі гілки, а тоненькі деревця понахилялися до землі. Дахи хат стали незнайомо великими. Вікон майже не було видно: високі снігові намети лягли невідомо яким чаклунством так, що верхні спускалися на нижні, створюючи неповторні палаци цариці-зими.
Василько всю увагу кинув за вікно машини, слідкуючи, щоб ні краплини враження не пропало. Він не встигав звертатись до діда, дивуючись з одного приводу, а другий вже наздоганяв, чимраз частіше збуджуючи увагу хлопчика. Тільки й чулося: «Діду, діду!»
Питання поглиналися, не встигаючи вискочити, тому дід
жартівливо скаржився йому ж:
– Ти мені в потилиці вже дірку пробив словом «Діду!»
Василько уважно поглянув на нього, помітив, що сказано без образ, і через хвилину вже знов лунало його радісне: «Діду! Ми попали в полон до зими!»
Коли під’їхали до двору, всі разом вигукнули:
– А де ж він, наш двір?
– Ось зайдемо в ту барлогу снігову, отам і побачимо. – Дід пішов першим.
До хвіртки і від неї далі вже хтось намагався пройти, але з боку хати від дверей чулося, як хтось шурхає черпаками з двох боків.
– Мамо, татко! – здогадався Михасик, – я вже тут з Васильком, дідом та дядьком Андрієм. Ми з цього боку втопчемо сніг!
Машина залишилася на дорозі. А компанія почала чоботами та залишеними у багажнику лопатами відгортати надзвичайну щедрість зими.
– Бач, біля споруд намело так, неначе за ніч вони стали пагорбками чи дивовижними чудовиськами.
– Діду, я вже чую, як з того боку тато дихає, а біля нього Барбос стрибає! – Михасик задоволено працював ногами, розкидаючи сніг. Василько зупинився, провів рукавом під носом і почав чекати: хто перший з’явиться з-поза намету. А Батьки Михасика взялися за руки і, обійнявшись, пробили своїми тілами рештки снігової пастки, весело впавши перед прибулими.
Що тут почалося! Дідусь підштовхнув Михасика до купи, почав засипати снігом, а дядько Андрій з Васильком допомагали йому. І вийшла ...куча мала. Зупинила гамір бабчина присказка:
– З радощами в хату – щастя цілий рік! Будете посівати чи колядувати?
– Посівати! – Василько вже впізнав бабусю і, зраділий, почав знизу догори кидати зерна, що завбачливо насипала йому в кишеню мама:
– Вам – щастя та здоров’я, а мені – калачі та гривні!
Бабка не розгубилася і відповіла:
– Нехай і тобі буде щастя та здоров’я, а в нас не виводяться калачі та гривні! Ти, онучику, вже чудово вимовляєш літеру «РИ».
– Не р-ри, а ер-р. Так мене мама вчить! Слухай, як я кажу: тр-рактор-р-р! Бульдозерр!
– Напевне, Дід Мороз тобі за це щось важливе і гарне принесе в нашій хаті, так, діду? – бабуся вже виймала з печі щось духмяне й апетитне. А дід вийшов до сіней, і через хвилинку в обидвох хлопчиків вже були в руках гантелі.
– Казав мені Дід Мороз, що мої онуки виростуть богатирями, коли робитимуть вправи кожного ранку. Тоді захищатимуть нас від усякого лиха. Ні в якому разі не дозволяйте лихові приходити! Співайте колядки, що відганяють його від оселі! – очі діда примружено всміхалися.
– Цур його, пек! – сказав Михасик. – Ходімо, братику, змагатися: хто більше гантелю підійме! – Михасик розвеселив дорослих, а Василько вже почав виходити з-за столу.Але бабуся зупинила:
– Перед змаганнями поїсти треба гарненько, а тоді й за справу братися.
Барбос скавулив у сінях.
– На, Васильку, дай йому горщик з їжею: буду ж замело, а він голодний. – Бабуся подала Василькові горщика. – Та скажи йому, що ти непоганий, аби він тебе не зачіпав.
Всі стихли.
Василько відчинив хатні двері і проговорив скоромовкою:
– Барбосе! Їж на здоров’я! Я непоганий, непоганий,непоганий...
Хор-роший я! – швидко поставив горщик і зайшов до кімнати, бабуся плеснула йому водою на руки й вимовила:
– Будете друзями, коли непоганий!
Такої смачної їжі Василько ще ніколи не їв, про що й сповістив усій чесній компанії. Бабка з задоволенням сплеснула долонями:
– І непоганий господар, і їдак хор-роший, і вправи робитиме!
Затримаймо його, діду, у нас: нам потрібен ще один вправний господар!
– Якщо можна, я буду у вас довго жити, бо до вас часто радість приходить!
2005 р.

– Ти, діду, забув про свою обіцянку поїхати хоч на один день у місто і побачити, як там святкують Різдво Христове. Я вже так скучив за Васильком. Нехай би й він приїхав до нас поколядувати.
– Твоє бажання не таке й важке. Треба домовитись з бабусею та й поїдемо, адже недалеко.
…То під пагорбок, то з нього кивала дорога новорічними снігами, ніби погоджуючись з чимось: «Да-а!», коли підіймалася вгору, чи заперечливо похитувала головою: «Ні-і!», коли падала вниз. Схили, коливаючи стареньку дідову «Волгу», наближали друзів до місця призначення.
Михась захоплено розглядався навкруги, малюючи найближчу зустріч з братиком:
– Діду, зараз ми приїдемо, а Василько ще спить, тому що маленький. Мабуть, ще й досі вимовляє замість літери «Р» таку кумедну «Л»: тласа, долога... Скоріше б побачити та почути, хто до них приходив колядувати.
Невдовзі вони вже зупинилися на подвір’ї Василька. Великі чавунні
лавки та загорожі, пофарбовані в зелений колір, підстрижені кущики з
міленьким зеленим листячком прикрашали двір.
Це здивувало Михася, і він сказав:
– А в нашому селі ніби не так кольорово взимку...
Далі, поміж горобинових дерев з червоними кистями, ялинки з
блакитними голочками.
–В місті теж гарно! – вихопилося в хлопчика. – Аж співати хочеться! А хто
в кущиків – перукар? І чому так багато вікон у будинку? – Дід не відповів,
уважно повертаючи машину. Поставивши її в куток двору, він сказав до
онука:
– Зараз співатимеш колядку. Але спочатку покеруєш ліфтом: Василько
живе аж на сьомому поверсі.
–А це не страшно? Аж отам угорі? Це як на сьомій вулиці! – вирішив Михась.
– Побачиш, козаче.
Михась натис на кнопку, показану дідом, і щось таємниче відчинило
дверцята у високу освітлену кабіну з такими ж кнопками.
– Заходь, пане, ліфт запрошує!
– А я боюся! – Михайлик вчепився за дідового кожуха, але побачив, що
дід спокійний, і сам заспокоївся. Тільки зайшли, дверцята знову хтось
таємничий щільно зачинив.
– Ти мене у казку привіз, діду? – хлопчик розширеними оченятами
вдивлявся навкруги, щоб усе чистісінько запам’ятати, як казала бабуся,
і потім їй розповісти. Він продовжував засипати діда запитаннями:
– А тепер як ми вийдемо звідси? Хтось невидимий ніби знає, коли
потрібно відчинити і зачинити двері. У тій кнопці гномик сидить?
Це літак отакий кумедний?
Але дід не встиг відповісти: щось перестало гудіти і ліфт відчинився.
– Немов, по щучому велінню, – Михась озирнувся навколо і сказав ліфтові:
– Дякую! Будь здоровий!
Вони підійшли до якихось дверей, де знову довелося тиснути на
кнопку. Почувся лункий дзвіночок, що вразив Михасика.
– Діду, у колядників дзвіночок не так співає!
Коли хтось голосом тітки Олени запитав: «Хто там?», хлопчик аж
підстрибнув:
– Нарешті, приїхали!
Зраділа тітка запросила до столу, а Василько бігав навколо всміхненого
Михасика, смикав його за рукав і все запитував:
– А ти на тр-рактор-рі пр-риїхав? А ти будеш кор-рядувати? А ти вже
дор-рос-рий?
Михась став поруч з дідом, і вони заколядували. Малий Василько
уважно стежив за кожним рухом братика, а коли колядка закінчилася,
приніс Михасеві з другої кімнати «подар-рунок».
– А ти, Василько, вмієш колядувати? – Михась розглядався навкруги,
вхопивши малого за рукав.
– Вмію. Тільки відвер-рніться! – Він владно подивився на присутніх,
слідкуючи, чи буде виконане його прохання. Потім похапцем заліз на
стілець, дістав маску зайчика, одягнув її і, стрибнувши долу, почав:
Коляд, коляд, колядине,
Підійди до господині –
Роздягай пухнасту шубку
Та погрійся коло грубки.
Дайте коляду морквину –
Подолає холодину.
Капустину йому дайте,
Щоби клопотів не мати...
Дід Микола щиро засміявся і почав діставати бабчині пакунки з подарун
ками. А Михасик запитав: – Ти чому, Василько, одягнув зайчика?
Може, боягуз? Бо всі зайці – боягузи!
– Ні, я тебе не боюся! Якщо хочеш, то поб’юся!
– Чого це ви, півники, почали сили показувати? Що не поділили?
– Ні, – Михась почервонів. – Дідо мені пояснював значення кожної
маски у колядників. Ось я й запитав у Василька. А він відразу ображатися!
– А ти не кажи, що я – боягуз!
– Я такого й не говорив!
– Говорив, говорив!
– Василько, – тітка Олена уважно подивилася у бік сина, – ти так
чекав братика, а зараз сваришся з ним через якусь дрібницю. Він же
збереться й поїде від тебе, а р і к на вас образиться, так і буде серди
тим! Хіба ж можна його ображати?
Хлопчики сіли за стіл, мовчки поглипуючи очима, але Михась
знову не витримав:
– Я бачив у вас казкового слугу, що двері мені відчиняв, немов
царевому синові.
– Ну що ти бр-решеш? Це ж ліфт! – закипів Василько.
Славко знітився, дивлячись на діда, а той вдавав, ніби нічого не
чує і не помічає, розмовляючи з батьками Василька.
– Якщо ти хочеш, я розповім тобі про колядницькі перетворення, –
намагався примиритися Михась.
– Ніхто не пер-ретвор-рюється. Всі пер-реодягаються, – відповів малий.
– А ти б послухав Михасика, а вже потім і сперечався. Казочці треба
вірити – вона життя цікавішим робить. – Дід підняв Василька до стелі:
– Ой, вже скоро й стелю проб’єш!
– Що я, дур-рний? Я відхилюся!
– Василько, – мама дивилася гнівно, – хіба ж можна отак з людьми
розмовляти? Залиш його, діду. Нехай сам посидить. Більше до
нього не приїздіть! Сиди сам зі своїми гральними пустощами! Вже забув,
як розмовляти з людьми.
Тітка Олена відвела Василька в другу кімнату і зачинила двері.
Михась довго крутився, не знаючи, що робити, а потім підійшов до діда:
– Нехай тітка Олена відпустить Василька. Він же ще маленький.
Але тітка не дозволила. Так до обіду і просидів малий у кімнаті один,
комп’ютера не включав, а згодом висунувся з дверей і попросив:
– Діду, пр-робач мені. І ти, Михасю, пр-робач: я погано вчинив. Вас образив.
Тепер цілий рік буде сердитим і нецікавим. Я сам його таким зробив.
Я хочу виправитися. І покажу тобі, Михасю, свої ігр-рашки та навчу
їздити на р-радіомодельній машині, навчу кер-рувати комп’ютер-рними
машинами і стр-ріляти у ігр-рашкового вор-рога. Хочеш? Ходімо! – він благально
обійняв братика, і дві долі вдвох пішли до кімнати Василька.
Тітка Олена з сумом пожалілася батькові:
– Не знаю, тато, як з ним бути. Пручається, ні на що не погоджується.
Навчився вимовляти літеру «Р», тепер не зупинити: навмисне підбирає
слова з нею, ображається.
– А давай його, доню, до нас, у Новобужжя. Ти по черзі з Іваном вдома
буваєш, йому не приділяєш пильної уваги. А там все буде інакше:
спокійне життя – сама головна вихователька.
– Поїдеш, шибенику, до діда? – тітка Олена взяла Василька на коліна.
– Я – не шибеник. Поїду! – рішуче й сердито відповів Василько.
– А ти не сердься, бо ніхто тобі нічого поганого не зробив! – дід приголубив
його, гладячи по голівці. – Радій частіше, бо радість ходить лиш до
того, хто вміє її приймати.
2001 р.

Дощик, молоденький та сміливий, радісно хлюпотів, відштовхуючись
від важких хмаринок. Хлюпотів та посміхався: “Як гарно в світі жити!”
Земля підставляла йому зелену кучеряву голову, прикрашену лісами,
садами та левадами. Потім вона, загоріла від південного сонця, благанно
попросила підлити води в джерельця та криниці. А дощик танцював,
кумедно вибрикуючи повітряними кульками, що булькотіли на калюжах.
– Досить, шибенику! Приходь іншим разом! – гукала до нього посвіжіла земля.
Дощик втихомирився, а з-поза обрію виглянуло чарівне диво – веселка.
Виграваючи різними барвами, вона, задоволено всміхаючись, піднялася
так високо у повітряний блакитний простір, що людям довелося підіймати
голови – так хотілося побачити веселку у всій красі:
– Дивіться, як ніжиться! – раділи люди з одного боку.
– І всі кольори живуть разом у мирі та злагоді! – відповідали їм з іншого.
2005 р.

– Ой, дідуню, ми й не помітили: поглянь, як змінився нині лід!
Це від того, що йому стало тепло? Він геть змокрів і став ноздрюва
тим! – щебетала, бігаючи навкруги, Христинка.
А що ти ще дивного помітила?
Що сніг був з дірочками, ніби ластовинням вкрився, а тепер
заховався. А ще – пташок стало більше. А ще, – продовжувала
перераховувати дівчинка, – вчора гілочки були голі, а нині
одяглися в зелені дружні листочки. Подивися, які вони веселі та
кумедні: одні сміливо вискочили, а інші ще тільки починають виходити.
Так, вчора вони були бруньками, а нині вже підросли.
Ти так сказав, немов про людей.
Поцінуєш сама, коли побачиш їх силу.
Христина запитала: –А ти бачив, діду, що водичка у струмку
спала-спочивала, а нині співає, біжить до більшого потічка, ніби я –
до мами, коли вона приходить з роботи!
Молодець, уважною ростеш.
Дивися на ріллю, діду: звідти виглядають тонесенькі житні
носики! – аж підстрибувала дівчинка.
Через декілька днів збуджена й радісна, вона знову прибігла до
майстерні, де дід вистукував молотком.
Тепер я знаю, чому ти весну назвав дружньою.
І почала перелічувати: то разом вийшли бруньки, а тепер
пелюстки квітів одноразово почали витанцьовувати, ніби парубки
в гопаку! Сад світиться білим, мабуть, допомагає сонечкові.
Радій, онучко. Коротке життя хоче радощів.
Чому коротке? Ти ж довго живеш!
Дідусь розсміявся й відповів: – Ти колись ходила до тітки Надії і
бачила там діда Пилипа. От він довго живе, тому що йому поза сто
років. А мені ще тільки п’ятдесят п’ять. Майже в половину меньше.
Розумієш?
– Чи можна жити довше діда Пилипа?
Напевне, можна, якщо жити без помилок. Подивись на горіх
в нашім саду. Вже молодших деревців немає, а він все живе, тому що
всіх любить. Коли ми підемо підпалювати суху травицю, що ти
зібрала в садовому куточку, – зрозумієш ще одну метаморфозу.
А це не страшно? – очі Христинки розширилися.
Досі тобі не було страшно? – посміхався дідусь.
Так я бачила тільки хороше.
А там побачиш, як вогонь їсть суху травичку, що того літа була
зеленою, перетворює її на попіл, а сам віддає силу навколишньому
саду, повітрю і теж таємно зникає. Ось тобі й метаморфози.
Мені, дідусю, хочеться познайомитися з такими метаморфозами,
щоб всі довго жили, – дівчинка задумливо погладила дідову руку...
2005 р.

У Садовичка

Весінній сад заглядав у вікна Катрусі, а вона частенько бувала у нього
в гостях. І якби не зимова пора, бачилися б друзі кожної днини.
Звичайно, приходила до саду маленька приятелька і взимку, але сад
був у глибокій дрімоті і не відчував її присутньості: міцно спав. І ось
тепер, коли дужче пригріло сонечко, сад прокинувся і почав
ліниво потягуватися. Кожна гілочка його розминала заспані м’язи,
м’яко посилала сонячне тепло до великого маминого серця,
готуючись до зустрічі з друзями. А їх було чимало. То прилітав,
важко дихаючи від задоволення, скуйовджений вітерець. То
намагався торкнутися прозорістю вологи бадьорий дощик. То
навідувалися різні пташки, обдивляючись, чи не пошкодила зима
дерева та кущі, чи не з’явилася ненажерлива до появи першого
зеленого листячка гусінь. А під ногами саду ще де-не-де лежав
найміцніший, найупертіший намет снігу.
Катруся взяла відеречко та лопатку і пішла привітатися з садом,
з надзвичайно чудовими і такими різними членами його великої сім’ї,
що вже прокинулися й чекали зустрічі. Вони пам’ятали, що з появою
дівчинки веселіше цвірінькають горобці та цівінькають синички, а
довгоносі шпаки ніби горнуться – підлітають нижче та ближче,
збираючи будівельний матеріал для гніздечок.
Дівчинка підійшла до самого великого у саду дерева – старого
Горіха, і звернулася до нього:
– З новим життям тебе, дідусю Горіх, і всю садову родину!
Швидше розквітайте та даруйте смачні солодощі! Зараз я допоможу
вам розкидати лінивий пізній сніг. А ви тим часом розповідайте мені,
як вам жилося взимку, чи добре спалося-почивалося, чи не замерзли
ваші ніженьки, чи м’якенькою була снігова постеля?
Їй здалося, що Горіх неуважно слухає її.
Ти чомусь засмучений. Щось сталося?
Багато моїх братів постраждало від зайців та козуль. Декому з
нас вони пошкодили кору. – Так відповів, зітхаючи, дід-Садовик.
А ти не хвилюйся! Мене мій татусь навчив лікувати дерева тої
весни. Я вже готуюся до школи і багато чого вмію сама. Зараз
розкидаю снігове лігвище і прийду до вас з глиняними коржичками,
щоб загоїти рани.
Ти мені навіть не розповіла, але я й сам бачу найкращу для мене
новину, Катрусю. – Горіх нахилив віти, й дівчинка відчула, що він
намагається обійняти її, ніби хтось з великої людської родини.
Тільки ти мене не затримуй, Садовичок. Мамуся скоро прийде з
роботи, а я хочу назбирати для неї перших пролісків. Ти не знаєш,
де вони поховалися?
Мені звідси добре видно: аж он, на сонячній галявинці,
визирають біленькі та синенькі малятка. Але їх цього року мало,
напевне, померзли. Ти приведи туди свою матусю і покажи їх. Так
ви збережете квіточки, а на другий рік їх стане значно більше.
Який ти розумник! Дякую тобі за підказку! – Слова Катрусі
пролунали вже від хвіртки, куди вона хутенько побігла зустрічати
маму.
А розкиданому снігові стало ще жаркіше. Він роздягнувся, тому
що спітнів, підставляючи вітрові оголені м’язи, але це вже не могло
йому допомогти. Відчуваючи, як тепла земля охоче приймає
його водичкою, в яку він вмить перетворився, сніг не пручався,
тому що добре знав: тепер спати – його черга.
2005 р.

Березень на хвилинку примружив очі від яскравого сонця та відпустив сніги
на відпочинок, прикривши очі широким рукавом. А потім весело й
нестримно розкрив обійми джерельним дзвіночкам, гострим носикам
зелених листочків.
Михасик бігав то до шпаківень, щоб побачити, як птахи будуть заселятися,
то до пухнастих собачат, що тільки-но почали дивитися на світ. Не забував
він і дідову майстерню. Птахи співали свої веснянки. Здавалося, що навіть
дерева підтанцьовують. І хлопчик, теж підстрибуючи, заспівав простенький
мотив “Подоляночки”.
– Та ти в нас – артист! – Дід сплеснув долонями, струхуючи тирсу.
– Діду, я вже знаю, як виникає музика, але як запам’ятати її багатьом людям
у різних місцях?
– З цим питанням – до мами. Вона пояснить, як та що, тому що я в цьому не
розуміюся.
– Я зараз прибіжу! – Михасик коником понісся до хати.
А мама повідчиняла всі двері та відсунула фіранки:
– Заходь, сонечко, до хати та веди сюди весну! Нехай свіже повітря з усіх
куточків повиганяє нежить та щастя не покидає нас! – і вона заспівала веснянку:

Заходь, веснонько, до хати,
Будем щиро пригощати...

– Мамо, тобі теж весело! – підстрибував на місці Михасик.
– Тому й душа радіє. А коли це відбувається, приходить музика, –
мама приголубила хлопчика. – Забігався?
– Як дивно: якраз про музику я й прибіг запитати, а ти вже й сама почала...
Ти мої думки завжди читаєш!
– Мій хороший, ти теж мене завжди розумієш, як ніхто на світі, немов ...
ріднесенький!
Михасик спочатку навіть розгубився, але поглянувши на всміхнену
матусю, зрозумів її настрій.
– Мамо, пісню створює радість?
– Не тільки. Турбота і біда, зустрічі й розлуки, вдачі та щастя теж
працюють ... композиторами.
– А хто це – складачі музики?
– Так!
– Тоді вітер, дощ, сніговій, полум’я, вода в річці – теж композитори.
Але пісні у них завжди різні і як повторити їх в іншому місці?
– Усі звуки, синку, можна записати особливими значками, що
називаються нотами. Їх не так і багато: всього сім. І розміщаються вони,
мов ластівки на проводах, щоб не збиватись докупи. Я вже мушу йти
на роботу, колись іншим разом поговоримо, добре, синку?
Ледве дочекавшись її повернення, Михасик побіг назустріч.
– А я, - крикнув він здалеку, – слідкував за ластівками та слухав їх пісні.
Та вони всі лунали по-різному.
– Зачекай, голубе, я хоч трішки відпочину! Скоро в школу підеш, там і
взнаєш про складання та записування музики...
– Мамочко, ти ж обіцяла! А до школи ще так далеко...
2005 р.

–Еге ж, весна – пора надзвичайна! – крехче дід Данило, відсуваючи
руками одну ногу від другої на теплому сонячному узбережжі старого
Понту. – Яке нині море спокійне: дивись, радій, тривож і те, чого вже нема.
– Чого там у тебе знову нема? – сварливо озивається до нього донька,
хутко переглядаючи в’ялену рибу, щойно зняту з проволоки, – чого тобі не
вистачає? Живемо поряд з морем. Доглянутий, нагодований, одягнений.
Отакі твої розмови викликають в мені злість.
–А ти будь розумна та не злись, вже будеш мене їсти. Нічого поганого я
не сказав.
–Діду, а ти не зветрай уваги на мамку. Вона нині чомусь не така.
–Яка це не така? Яка це не така?! – на різні лади ще більше заводиться
Валентина, передивляючись – Не псуй мені дитини, тато.
Хлопчик приклав пальця до губів: «Ш-ш-ша!» Дід схвально погодився,
посміхаючись у вуса: – Чому ти не йдеш до Грицька, Толій?
–Скільки тобі казати: не називай його так? Він повинен мати одне ім’я, а
ти весь час поперек. Анатолій він, ясно?! – сердито гримає дверима донька.
Мовчить дід Данило. Мовчить його онук. Мовчить двір, ніби застиг від
недоброї несподіванки.
Нарешті онук піднімається, чмокає діда в щоку і жестикулює: „Я пішов
до Грицька та Іванка гратися у футбол”.
–Добре зробиш, – відповідає дід. І радість, що була на його губах та в
зморщеній посмішці, помітно зникає.
–Ти, дідусю, знаєш: мені розхотілося туди йти. – Малий відчув переміни.
– Розкажи мені про свої ігри в молоді роки.
–Чудо ти моє! – радіє старий Данило.
– Ніяке не чудо: такий, як і всі хлопці! – знову закипає донька.
Старий знизує плечима і вже пошепки починає спогади: – Коли
ми з хлопцями були ще учнями, неодмінно вибігали на шкільне подвір’я
поганяти у футбол. А в цьому ж дворі стояла сторожка діда Михайла, що
був хромим. Як тільки м’яч залітав до нього, ми хором
волали: «Діду, подайте м’яча!» Він поволеньки підіймався, шкандибав до
необхідного нам предмету, мовчки кидав нам його, перерізаного навпіл.
Скільки б разів це не відбувалося, ми не отримали від нього жодного цілого
м’яча. Отакий мав вреднючий характер!
–Діду, мамка накликала на тебе сумні спогади. А що було потім?
–Одного разу я пішов до нього з якихось причин, а він сидить і плаче.
– Вам погано? Чимось допомогти? – запитав я.
Він здивовано поглянув на мене та й каже: – Ти ж лютий на мене за м’ячі!
–А навіщо ви їх ріжете?
– Бо ви ж ніколи не зрозумієте, що в мене дуже болять поранені ноги,
а підхоплюватися та подавальним для вас бути мені задуже. Молоді, сильні,
приходьте до мене самі й беріть. Скільки скла мені побили?
–Вибачте, але зараз я повинен вам допомогти?
–Ось посидь зі мною та попий кваску, що сам приготував з малин. А я тобі
щось розповім...
–Отак ми й потоваришували з дідом Михайлом, – продовжив старий Данило.
– І він розповів мені, як вони з друзями в їх роки гралися, що витівали, як
стали парубкувати та дівчат вибирати, як геройски воювали, але тобі про це
ще рано знати.
–А ти все одно розкажи!
–Щоб мамка твоя мене знову «поголила»? – знову засмутився дід.
–А я їй не скажу.
–Ти на неї не сердься.Думаю: вона за мене хвилюється і не знає, що робити,
щоб відсунути мою неміч. Кому ж хочеться сидіти з хворою людиною, коли
на вулиці отака краса?
–А як ти вибирав бабу Степаниду?
–Я її захистив від одного нечемного парубка, а він підмовив котрогось зі своїх
„друзів”, щоб той мене зачепив. Одного разу йду по вулиці, а мене хтось ззаду
штовхнув і пішов геть.
Я обернувся. А він вже звідти й каже: –Ви щось хотіли мені сказати, пане?
Зрозумівши, що він – негідник, який хоче бійки, я нічого не відповів і пішов
далі, ледве стримуючись. А в спину знову «Штовх!» – і швидко тікати. Я
витримав і цього разу. Йду далі. А як повернув за вугол , – чекаю на нього,
маючи приклад з його підлості, а він тут як тут!
Добренько я тоді віддячив йому – він не знав, що я займаюсь спортом. А
напослідок штовхнув його у спину та й запитую: – Ви щось хотіли мені
сказати, пане?
Отак і з бабкою з цієї причини познайомилися.
–Діду, він не просто негідником був, а справжнім бандитом. Ти в мене
молодець, адже ти захищав бабусю.
–Бився я й з грабіжником. Він хотів відібрати у дівчини сумку, а вона
сміливо вчепилася йому в чуба й почала кричати. Тут я й допоміг.
–Сміливий! – запишався Толій. – Я теж буду захисником!
–Ви там знову про дурниці? – голос мами вже лунає з вулиці. – Ану
йдіть до їжі! Чекає вас на столі.
–Ти чому на нас кричиш увесь час? – теж крикнув Толій.–Колись і ти
слабуватимеш, а я на тебе так кричатиму. Зрозуміла?
–Це ти мені, мамці?
–А ти ж до свого татка так говориш?!
Мовчанка затяглася надовго. Нарешті Толій звернувся до дідуся:
–Не хочу зараз снідати, піду спортом займуся з хлопцями, а потім попоїм.
Діду, може ми з тобою трішечки поплаваємо, га? Море спокійне, не холодно...
Але дідусь спинив його: – Дякую, що захистив. Але не вчися говорити з
людьми погано, тим більше – з рідною мамою. Певно, щось у неї не так, як
вона хоче. Можливо, з татом посварилася.
– Та й що? Має отак нахабно з тобою говорити? Ні, це не по людському.
Це неприпустимо. Дідусю, ти обіцяв розповісти, як господарював вдома, коли
залишився сам маленьким...
–Про це – іншим разом. А зараз – вечеряти й спати, тому що знову отримаємо
від мами...
– А нехай спробує тебе зачепити! – погроджує Толій. – Я теж сміливим став.

Старе місто знає професії, які сучасному і не снилися. Але у нього, сучасного міста, порівняння з майстерністю «допотопною» – так одним словом називає молодь часи, про які ви зараз і дізнаєтеся, – не викликають подібного враження.
Юрій Григорович, похилого віку майстер-суднобудівник, відкашлявся, знову закурив не менш стару люльку, пихкаючи у сутінки густим димком. Михась та Віталій мовчки спостерігали, тому що знали вдачу сусіда: заважатимеш – більше слова не витягнеш.
– Що, хлопці, чекаєте розповіді?
– Угу...
– Слово, як і професію, поважати треба, – почав дядько Юрій. – Не розумієш слова – не дасться тобі й спеціальність. Як же тебе навчити, коли ти не чуєш пояснення? Тільки декотрі люди, що з сивої давнини називалися самородками, тільки вони самі і здатні навчити тому, до чого б і з поясненнями навіть розумний дійшов би не відразу...
– Наприклад, як до тебе туго доходить, – свариться на дядька Юрія його дружина, яку всі називають бабкою Параскою, – навчаєш молодих жити, а сам тягнеш свій самосад, отруюєш їх і себе. А вночі знову всім заважатимеш спати отим «бухи!». Чи тобі не вистачає папірос у ларьку?
Вона прищіплює прану білизну і більше не втручається в розповідь, а Юрій Григорович махає на неї рукою, трішки мовчить, а потім продовжує: – Давно збирався познайомити вас з нашим Кулібіним – Портянкіним.
– Ну й прізвище! – подає голос завітавший колишній сусід, що нещодавно переїхав до Миколаєва. Юрій Григорович, радо привітавшись, продовжує:
– Прізвище як прізвище. Не гірше інших. Сам він – з-під Сталінграду, закінчив усього чотири класи. Але й цього йому вистачило, щоб демонструвати чудеса людської винахідливості та вміння розуміти природу, жити в осередку з освіченими і всіма поважатися. Добре знає розрахунок, гарно малює...
– Ти його обожнюєш, Юріє, були ж і в нього помилки, хиби. Хоч я і не знав цього чоловіка, але у живої людини... – дозволяє собі вклинитися у розповідь сусід.
– У живої людини повинно бути вихованим терпіння, щоб вислухати співрозмовника, – сердиться Юрій Григорович.—Хочеш – слухай, не хочеш – не заважай. Так от, – звернувся він знову до хлопчиків, – умів цей чоловік скласти таку піч або плиту, що дуже гарно палила і довго зберігала тепло. Люди користувалися його послугами і платили...самогоном. Тому й випивав. А діти по черзі ходили у школу – мали одні чоботи на трьох. І ось натрапив він на знатного коваля Нечипоренка. То була відома особа не тільки у своєму районі. Усі йшли до нього, як до Бога: зроби, підбий, припаяй, підкуй, завари...
І старий Нечипоренко запишався собою: „Ніхто, крім мене, цього не вміє! Отже, я повинен брати плату і жити краще всіх!”
На час їх зустрічі у коваля з даху вітер збив старий флюгер, і нікого молодшого поблизу не знайшлося, щоб знову полагодити все, як належить. «Кулібін» погодився допомогти, але, знаючи вдачу коваля, запросив з нього таку плату: „Навчить мене зробити сокиру”.
– Приходь, коли ласка, через два дні, я мушу працювати із старими плугами. Ось і буде час побачити. А може, й напарника собі викохаю, – відповів той. Кулібін з’явився у призначену годину і потрапив на візит цигана, що привів підкувати свого коня. Коваль відмахнувся:
– Не буду я підковувати твого жеребця. Ти ж, напевне, підковами мрієш заховати його від господаря, у котрого вкрав?
Циган крутився, підскакував, ображено сварився. Нарешті, вивернув з чорних шаровар монети, демонстративно покуштував кожну на зуб, і жбурнув на підвіконня.
Коваль відповів: – Ото ти підвіконню заплатив, нехай воно тобі й робить!
– Оця людина все вміє, – розгнівався циган, показуючи на майбутнього Кулібіна,– і буде кращим, ніж ти, ковалем. А тобі скоро жодного замовлення не буде!
Та коваль, посміхаючись, сказав: – До бабських справ вдаєшся? Хочеш начаклувати мені, як твоя Тамара? Тоді йди звідси геть! Іди в сусіднє село – там підкують не тільки коня, а й тебе за грабіжництво.
Сердитий циган назвав його зажерливим і відповів:
– Я, можливо, й краду: від злиднів. А ти грабуєш від чого?
Хіба ще хто бере такі кошти за підкову? Я забираю гроші. Будь! – і циган вийшов.
Через деякий час Кулібін вже майстерно виконував прості ковальські роботи. І старший коваль доручав йому майже все, крім ажурного плетіння. Дуже скоро все містечко знало, до кого можна в будь- яку скрутну хвилину звернутися, хто не відмовить і неодмінно терміново полагодить або зробить новий городній інвентар.
– Ти, Грицю, – зверталися до нього люди, – мабуть із скриньки народного умільця: що не проси – виконаєш. Ніби ключ, що ховає важливу таємницю в стародавній схованці – все тобі вдається!
– Для цього академій не треба! – розсудливо зауважував Кулібін. – Але мені мріється: знайти добру воду для криниці так, як робив мій тато – за допомогою лози. Треба ж подумати над тим, що жінкам нашої околиці далеченько носити воду з сусідньої вулиці. Ото ж у неділю скликайте мужіків з лопатами, цеберками та черпаками. Де покажу ключ, отам нехай і копають.
Недільного ранку біля його двору зібралося чимало народу, але лише декотрі прийшли з лопатами. Решта – подивитися на похвалька. І почалося священнодійство: Кулібін взяв гнучку вербну лозу, зігнув її буквою «Г» і рушив через мостову до старого протитанкового напівзасипаного рову. Відігнавши подалі від себе зівак, він почав поволеньки йти до місць, що буйно поросли «прісноводною» травою. Рамка з лози, стоячи на долоні гострим кінцем, підтримувана іншою рукою так, щоб не заважати їй повертатися навкруг себе, куди потрібно, «мовчала». Та Кулібін і не думав хвилюватися: мовчить – значить, прісної води мало або нема.
Довгенько ходила купа народу за ним по присілку, а рамка неохоче робила махи туди-сюди. Люди почали розходитися, коли раптом якраз навпроти свого двору знавець зупинився: рамка крутилася, як потрібно.
– Тут копати ! Ти подивися, як крутиться! Всі бачили? Копаймо!
Та недаремно ж є говірка: за багаті дарунки багато й відніметься. І от народилася нова криниця. А вода в ній ніби добра, та трішечки гірчить. Однак, разом збили цямриння і всім околотком відсвяткували нову воду, запросивши священника, щоб окропив.
Але їм було відмовлено: лозохідство не визнається церквою. Кажуть: саме тому, що шукали не так, вода й п’ється з натяжкою і годна хіба що для господарських справ та для тих, що не стосуються їжі, а значить і рослин.
Грицю почали дорікати:– Скільки людей марно витратили свої сили і час через твою «винахідливість»!Щось матимеш за свої витівки!
Вже вміло кувалися плуги, вже давно було забуто роботу паяльщика та лудильщика. Кулібін все пізніше приходив додому та все частіше несло від нього самогонним сморідом.Так, що навіть Барбос хукав і швидше ховався у будку. А Гриць, знаючи свою вину перед дружиною й синами, знову брався за яку-небудь справу. Цього разу пообіцяв хлопчикам побудувати дерев’яного літака, щоб крутився, немов карусель.Через тиждень літак вже красувався над сараєм, і до нього шикувалася черга з „пілотів”. Але дітей було чимало, а дах не дуже міцним. Довелося Кулібіну переносити літак на стовп у дворі, що крутився навколо себе, і робити дійсну карусель... А через деякий час голова колгоспу перевів Кулібіна до МТС, де він став бригадиром ремонтників, але й кузні не забував, зробивши її на тому ж подвір’ї, де стояла техніка і де він згодом почав вчити ковальським та ремонтним справам хлопців-школярів із старших класів. З часом він забрав сім’ю до своєї рідні на Сталінградщину. Але ще й досі в містечку, коли хтось виявляє неабиякі здібності у господарських справах, всі згадують Гриця Портянкіна, порівнюючи його майстерність з вдачею нових, сучасних Кулібіних, та ще з ключем, що ховає важливу таємницю кмітливого розуму і здібних рук.
Юрій Григорович знову скрутив самосадку і затягнувся.
– А що з криницею, дядько Юрій?- нетерпляче запитав Віталько.
– Там історія закінчилася не дуже приємно. Засипали її, сам Кулібін приймав участь у тому.Сталося так, що пішли великі дощі. До весняної повіні добавилася злива. Верхня вода змила зруб і віднесла його далі, заливаючи копанку. Кулібінські гуси, користуючись таким розділлям, і не думали повертатися додому. А маленький його син Сергійко почав їх звідти викликати, та ненароком і ковзнув на дно копанки в кюветі, де почав тонути. Добре, що старша сестра побачила все і подала граблі, щоб чиплявся. Та довелося і їй пірнути у воду й витягти вже майже знесиленого малого.
– Ну, – підвівся оповідач, – зараз по домівкам, діти, а ми з сусідом до мене зайдемо, на чарочку... Послухаймо інших байок.
– Дядько Юрію, то виходить, що він втратив свого ключа, ваш Кулібін? – Михась аж похнюпився, ніби його образили, а потім попросив: – А завтра розкажіть, будь ласка, про нього далі. Ми обов’язково прийдемо, тільки ж не забудьте про нас.
Лагідний вечір задоволено всміхався в довгі сонячні вуса, що спускалися крізь хмарки дивовижним промінням, сягаючим і недалеко розташованого депо, і магазина, звідки швидким кроком прямувала додому донька дядьки Юрія, і зігрітої лавки, де щойно слухалася ще одна історія людського життя.

–Що сталося? Чому ти нині така збуджена? Невже...? – сусідчині питання сипалися, як просо з сита, і Оксана не
встигала відповісти на жодне.
–Чому ти мовчиш? Адже бачу, що рада! Ділися! – натиск сусідки зменшився, і Оксана, нарешті, змогла відповісти:– Вірьовку слухала!
Анжелі немов солі підсипали: – Ти з глуздом, чи вже
без? Як можна мотузку слухати й від цього ходити, мов
з похмілля? Це ж тобі не струна!
– Не вдавай з себе зовсім некультурну. Краще скажи:
твоє “невже?” стосувалося приїзду Станіслава, я не помиляюся?
– Не мотузки ж…
– Схаменися, дівчино! Згадай, що у нас є видатний хор імени Григорія Вірьовки. Він приїхав до Кишинева з нагоди зміни керівництва у Посольстві України. От я й літала слухати. Він же скрізь відомий, – шпигонула вона подружку.
Задоволена тим, що зачепила, Анжела, хитро всміхаючись, покрутила пальцем біля скроні:
– А ти не кусайся. Он ще й зараз ...літаєш!
– „Схаменися!” Ач, яка! Подумаєш: чи я співаків не чула!
– Таких не чула. І танцюристів, що порхають легше пір’ячка лебединого, не бачила.
Анжела змовкла, пильно придивилася до Оксани, що сяяла... променем на дзвінкій озерній поверхні. Здавалося: торкнешся – забринить. Але терпець її був недовгим:
–Розповідай вже, відчуваю, що горить.
–Чи можна розповісти звук, тембр, дух, почуття? Слів таких не підберу, щоб пояснити, як радість здіймала людську єдність у братерському пориві. Туди б поета,– він би розповів. А до нього ще й композиторів… – Оксана аж захлиналася, розповідаючи.
–Пої-ї-хала! Неначе тебе хтось причарував.
–Так і є: змалечку захоплена, надовго. Чи й не на все
життя. Я не так часто можу дивуватися чуду.
–Ксеню, а ти не закохалася, бува, у співака чи музиканта?
–Навіть у цьому випадку ти б не зрозуміла!Тобі б плачинди чи зáму* створити, щоб задоволення вухами крутило, а мені – інша кухня.
–Це ж треба отак зневажливо до моїх страв, – сплес-
нула Анжела. – Ось прийдеш ти до мене в гості, я тебе тільки чайком пригощу, щоб знала!
Анжела вийшла. Вечірня пора десь довго барилася, дозво-
ляючи дневі впоратися з усіма весінніми справами. Оксана ж, вимогливо перевіряючи твори учнів, сиділа над черговим зошитом, коли подружка знову забігла з новиною:– Чуєш, зірко ясная, Костя приїхав, а Станіслава нема. Можливо, забіжить до тебе гість, – ось тобі печене, щоб було чим пригощати. Я ж бачу: святим духом живеш, – і залишила на тарілці плачинду, приказуючи: – З сиром та цибулькою!
–Чекай, чекай, Анжело, прочитаю тобі на знак подяки вірша, що постукався нині. – Сусідка зупинилася, уважно слухаючи, а Оксана почала з хвилюванням:

У відчинену хвіртку забіг вітерець,
Щоб погратись моїми паперами,
Потім чубом тряхнув, увірвав мій терпець,
Шурхав котиком поміж шпалерами…

–Далі не треба! – Анжела відчинила двері. – Дитина ти свята! А вже скільки живеш на світі? Тобі ж майже … ти ж доросла, вчителюєш!
–Ну то й що з того? Ось ти пропонуєш мені зійтися зі Станіславом.
–Так це ж не для забави, а для життя, – Анжела зникла
за дверима, знову встигши покрутити пальцем: «О-о!»
– Вірші теж не забава, – спробувала Оксана наздогнати
міркування подруги, та «метеор» вже лунав десь у кінці коридору.
Роздумливо поглядаючи то на лист паперу, на якому було написано вірш «Ти свій сумнів покинь…», то на духмяну плачинду подруги, Оксана без вагань відрізала добрий кусень, всілася на робоче місце й почала читати щойно написане,смакую-
чи поетику Анжели: «Запалю я для тебе щасливії зорі…»
Думка її перебігала з роботи до Станіслава, що обіцяє
чекати, доки і вона покохає його усім серцем, потім від нього повернула до Кості, котрий навіть звістки про себе не подає. Вони обидва хороші та лагідні, але їй більше до вподоби саме він. Від одного торкання його душа тремтить. Та що ж - не просить він руки та серця. А в нинішні часи такого вже, напев
но, ніхто й не робить. В усякому разі, ні серед знайомих, ні поміж друзів навіть не думають робити весілля чи вінчання: Зійшлися й живуть. Та хіба ж того хочеться, про таке мріється? „Громадянський шлюб” не для неї. Хоча Анжелка... живе собі з Андрієм, готує пиріжечки та пампушки, заму* та чóрбу**, і ніяких тобі проблем! А в мене школа – квартира, дорóга. Ось і весь ланцюжок. Який там ланцюжок ? Він же хоч загремить коли-небудь то весело, то гірко, а у подруги - справжня … нату-
ральна ”вірьовка”: тихо й одноманітно! Анжела навіть не розуміє, чому для мене послухати цей хор – ціла подія! А так хочеться романтики гарних залицянь, квітів та подарунків, зітхань, нарешті. Невже мені так і не пощастить стати коханою, вийти заміж? Та й що від того переміниться? До моїх турбот приєднається поетика Анжели: смачно нагодувати чоловіка, щоб ...не зазіхав на інших жінок.
«Кохання у чоловіків ховається десь у шлунку», – жартує
подруга, але все ж тримається за неї Андрій. І бачиш ти:
не бідкається Анжела, що їй чогось бракує! Не знає такого
хору - і байдуже. А чи й багато знаю я? Тільки телевізор коли
не коли дивлюся.
По стуку в двері Оксана знала всіх, хто до неї приходить.
Та цей стук був гучним і нетерплячим. «Хто б це міг бути?» –пішла вона до дверей, не роздумуючи, що її за ними чекає. Тільки повернула ключ, – увірвався незнайомець, відштовхнувши господиню, швидко зачинив двері, прикладаючи пальця до губ: - Тихо! За мною женуться розбійники!
Та вона й так німо та перелякано притулилася до стіни. Прислухаючись до метушні у під’їзді і не відчуваючи її,
Оксана поглядом та кивком голови запитала:
– Де ж вони? – не отримуючи відповіді. Другий кивок з мовчазним запитанням: „Хто ти і чого вони мають за тобою гнатися?”
На цей раз він примружив очі і знову таємниче при-
клав палець до губ, безцеремонно розглядаючи дівчину.
Нарешті, вона не витримала й ривком вхопила слухавку, що висіла поруч: –Ало, це міліція?
Та незнайомець стис їй руку, відібрав слухавку й міцно
обійнявши Оксану, почав несамовито обсипати її поцілунками.
–Р-рятуйте! Гвалтують! – вирвався її крик, що пота-
нув у нових поцілунках.
–Невже я так змінився, що й не впізнаєш? – сміючись,
незнайомець відштовхувався разом з Оксаною від телефона. Пручаючись, вона пильніше придивилася і …зрозуміла, що відчинила двері своїй долі, тому що перед нею був її колишній однокласник Костянтин, брат Анжелиного Андрія, що працював тепер співаком у хорі імені Григорія Вірьовки. П’ять років його навчання у Києві розлучили їх, у минулому закоханих школярів.
–Костя! Як ти змужнів! Ой, що ж я маю робити? Адже не вмію так смачно готувати, як Анжелка, так що не втримаю тебе й тепер…
–А я навчу тебе! Вибач, Оксано: коли побачив тебе в залі, гадав, що впізнаєш. Довелося налякати.
–Отже, Анжелка знала, що ти прийдеш, тому й плачинду встигла занести? Ось тобі й «не знаю, яка вірьовка»,передраж-
нила вона подругу, згадавши попередню розмову з повідом-
ленням про приїзд Стася,–ось який сюрприз ти мені підготувала!
--Вони ж повинні були тебе вчора послухати! – звернулася
Оксана до несподіваного гостя.
– Нині послухають! І мають бути нашими дружбами на весіллі.
–А ми про весілля не говорили,– зараз сяюча Оксана була
схожою на квітучу троянду.
Милуючись нею, Костя відповів: – Нині я сватаю тебе, а завтра вранці ми розпишемося, тому що хор їде до Америки на два місяці.Тепер я нічого на потім вже не залишу, чуєш,кохана? Чи любиш мене? Чи підеш за мене?
– Я думала, що по сучасному ти мене вже й не запитаєш про почуття, – міцно цілуючи хлопця, Оксана щиро засміялася: – Ну й Анжела! Ну й сюрприз! Зв’язала таки нас ..„Вірьовкою”!
----------------------------------------
Зама*- куриний суп з лапшею (рум.)
Чорба**- борщ (рум.)

Тролейбус був заповнений по саме «Не можу!», а
Євгенії Олексіївні з хребтовою травмою стояти було
незручно. Міцно тримаючись за поручень, вона обережно
притиснулася до стовпчика, що з’єднував підлогу з дахом
машини, але нікого не просила надати місце. «Ще не
така стара у свої шістдесят, навіть контролер іноді квиток
вимагає. А пояснювати всім не дуже приємно». Та з ра-
дістю сіла на звільнене юнаком місце і тільки тепер звер-
нула увагу на молоду пару, що сиділа навпроти: вони без
упину цілувалися. Для них ніхто на світі не існував. Дів-
чина горнулася до юнака так гаряче, ніби перший блин до
сковороди. А юнак втішено й закохано відповідав міцни-
ми поцілунками.
Змушена відвернутися, жінка намагалася дивитися
в інший бік, але травма вперто нагадувала про себе,
заставляючи крутити головою та відводити погляди. В
протилежному напрямку якраз містівся живіт якогось
кремезного чоловіка. І тому вона знову і знову повертала

голову вправо-вліво вже з заплющеними очима.
–Ви що, зарядку поміж людей робите чи сороми-
теся дивитись на кохання? – іронічно запитав дядько,
але вона не відповіла.
–Нехай цілуються, «стриптиз» показують без гро-
шей. Коли ми ще таке побачимо? Усі ж захоплені, – чуєте,
як мовчки приглядаються до вправності – навіть завмер-
ли від щастя! – в’їдливо продовжував той же пасажир, не
отримуючи відповіді.
Євгенії Олексіївні треба було виходити, і вона протисну
лася до дверей, ігноруючи випадкового співрозмовника...

Аромат цвітіння в чудовій суміші акацій та кленів,
каштанів та шипшини, духмяних степових трав
панував скрізь. І відчинене вікно хапало його, поглинаючи
та надсилаючи найпотаємнішу природню красу і силу
до Христина, напівлежачого у кріслі-каталці, яке він
називав «машиною» Відкинувши блокнот –щоденних
записів про стан здоров’я та думки, що повертали у
круговерть військової служби, Христин руками підкрутив
колеса „інвалідки” до купи газет та журналів, що лежали
внавалку у кутку ще до того, як вони розсталися з Марчелою
і вона вивезла речі, потрібні їй для життя з новим чоловіком...
Розмовляючи сам з собою, щоб не забути людську
мову, він знову й знову запитував:
– В чому моя вина, господи, в чому моя вина? – Але поступово
переходив до розмов з пресою, залишеною йому «у спадщину»:
– Що ви мені нині відкриєте, що розповісте цікавого,
які таємниці притрясете порохами вигадок та замовчувань?
Ану, я візьму тебе, дорогенька...
Газета, вже пожокла від часу та сонячного проміння,
котре господарювало без перешкод (фіранки теж забрала
Марчела), ця газета датувалася 1987 роком...
О, зараз ми подивимося, як відмічається річниця
аварії. Про кого ж тут пишуть?М-м-м...Бачиш, йдеться
про те, що люди в самому епіцентрі знаходилися посекундно.
А хто підраховував мої? А хлопців моїх, хоч би Андрія чи його
брата-близнюка Ігора? Можливо, хтось поверне життя
соромливому велетневі Доріну чи тендітному сміливцю
Сашкові, жартівнику Драгошу чи винахідникові Грицю? Де
зараз веселий балакун Дмитро чи антипод його мовчун Пилип?
Гм-гм...Хлопці мої, завинив я перед вами, заборгував...
Ноги знову так нестерпно занили, щі він заскреготів
зубами, а перед очима раптово виникла картина, що незабутнім
пензлем пройшлася по його зболілих думках...
Він, виконуючий обов’язки старшого в групі енергетиків,
стоїть серед лісу, що вмить став рудим, ніби спека відкись взяла
пізніх осінніх кольорів та шугонула їх на буйну зелену стихію:
«Прибор-ркаю!» Стоїть він перед шеренгою, вишикуваною
на галявині з юнаків, і дає їм вказівку: «Повернути дизельну
електростанцію на 180 градусів ...руками!»
Отямившись, Христин змахує холодний піт і знову, як було
тоді, шепоче комусь у минуле: „Позмагаємось!”
Картина не розпливається. Чітко видно, як руки хлопців зливаються
з величезною спорудою, намагаючись штовхнути її, а вона пруча
ється, заставляє зняти респіратори, щоб не задихнутися передчасно.
І миттю, ніби апостол, з’являється полковник: „Чому без захисних
засобів працюєте?”
Але отой, темний, що позад нього, не дає змоги
дихати та зрозуміти, чи ти зараз по совісті робиш?
Він насміхається, крутячи нашими душами, ніби володар
становища.
Христин знову кидає комусь невідому фразу:
«Позмагаємося!»
Хтось з хлопців відповідає полковнику:”Краще б ви нам допомогли!”
І тоді вже біле марево, схоже на лебідку,що прислали на допомогу,
тоді вже біле... біле. Ні, це не марево: дійсно лебідка.
Живемо, хлопці!
...Живемо? Хто залишився після ліквідації аварії?
Христин кладе газету на купу паперів, крутить колеса до столику
з ліками, випиває пігулки. А дивна пам’ять знову тішиться стверджую
чою фразою: «Позмагаємося!»
І тоді темне кубло розмотується, встигаючи заплутати й без того
заплутані думки, і відповідає: «А як же!»
Христин кладе голову на спинку крісла й запитує: «Хто ти?» Але
темний не відповідає – тиче в нього гострими пазурами й сміється:
„Ха-ха, переможець!Ще хочеш? Де ж подівся загін, що скидав графіт
лопатами? Ти забув! – там був ще один «старший»,
твій друг Михайло? Дали його підлеглим секунди? Забув? Мо-я-я
сила звер-рхня!”
Дзвінки у двері повернули Христина до дійсності.
Він крикнув:
–Заходьте, відчинено!
Але крик запутався серед кашлю, і все одно б і л и м маревом зайшла
вже знайома медсестра Корнелія. Так, б і л им, хоча була одягнена в
джинсові штани та строкату блузку.
– Вам знову погано? Треба негайно лягати в лікарню:є необхідність
підтримати здоров’я, зробити капельниці...
А згодом одужаєте і будете, я сподіваюся, призначувати
мені побачення...
Довго дивувався Христин тому, що чув людський
голос, довго дотямував, що ще буде змагатися, ще
дасть фору, щоб випалити сонячним промінням
оту незбагнену темну пляму.

– Не знаю, як вам, а мені душа виспівує надзвичайні
ритми, коли приїзджаю до рідного Новобужжя, – розпо
чала ділитися враженнями з випадковою супутницею тендітна
жіночка середнього віку. – Чомусь чекаєш від усього якоїсь
дивовижності навіть тоді, коли спіткають неприємності.
Здається, досить одного тільки бажання, щоб збулося
дещо незвичне. І від повітря чекаєш несподіванок, немовби
воно скрізь має очі та вміє тебе розкусити і зрозуміти так,
як сам себе ніколи не розумієш.
Того разу автобус зупинився на Вільно-Запорізькому
напрямку, і декотрі пасажири вийшли.Ось тут і сталося
диво: я знала, що невдовзі побачу стареньку хвору маму і
мені доведеться стримувати почуття, щоб не видати їх та
не показати, наскільки їй погано. І не дивлячись на це, на-
стрій був хорошим, ніби хтось невидимий заспокоював:
«Нічого поганого нема. Все буде гаразд!»
Розмовляючи з цим «чудодієм», я звернулася до ньо-
го пошепки:
–Ти тільки нині такий сангвінік?
–А ти подивись, що покажу тобі! – у відповідь в і н
повернув мене у другий бік, де стояла вантажна машина,
вкрита парусиновим тентом. До неї від центрального ста-
ву рухався загін підлітків з граблями на плечах,що кроку-
вали строєм та співали давно нечувану мною пісню:

Ой, на горі та й женці жнуть,
Ой, на горі та й женці жнуть,
А попід горою яром - долиною
Козаки йдуть...
Попереду – Сагайдачний..

Душа моя й справді розвеселилася: хлопців було
всього п’ятеро, один з них крокував попереду, рвучко ви
махуючи руками ритм пісні. Інші виконували наказ
свого «сотника», весело маршируючи й голосно виспіву-
ючи наступні куплети. Вони не звертали ніякої уваги на ви-
падкових слухачів. Наш шофер, не зважаючи на роз-
клад руху, став біля мене, звів руки в боки, і в такт пісні
«козаків» почав зосереджено відбивати ногою.
Ми дочекалися від’їзду робочої машини, що повезла хлопців
на щедрий лан, і поїхали далі. Але тепер я знала, що зайду до
мами без тіні смутку. Ми сядемо край ліжка, поговоримо
про події та здоров’я у спокійному стані, згадаємо світле
минуле. І мама, немов мій «сотник», скаже:
– Хочу, аби ти пригостилася моїми медовими грушками
і відпочила з дороги, а потім вже й за труди.

– Петрику, скажи братам, що нині на велосипедах поїдемо відпочивати на Інгул. Тато просив підготувати риболовецькі
снасті та взяти насос для човна, -- дід Василь почав гострити
ножа. А Петрик стрімголов пустився від майстерні до хати з
важливою та радісною
для хлопців новиною:
–Їдемо, козаки, на Інгул! – по-дідовому сказав він, заклавши
руки за спину.
–Ура! Я візьму грузила мідні! – плескав у долоні Юрко.
–А я – алюмінієві! – хитро підшморгнув Івась і хутко поліз під
ліжко, де у схованці лежали його скарби. У коробці, поміж
відрізків усіляких проводків, блищали шматочки дідової
каніфолі, дбайливою стопкою були складені пластинки
різнокольорових металів.
–Це ти у мене вкрав? – закричав Петрик.
–Я не грабіжник! Познаходив сам! – Івась відштовхнув брата.
– А ти навіщо мене образив?
–Де ти їх знайшов? – питання Петрика було здивова-
ним.
–У старому протитанковому кюветі.Мабуть, німецькі!Хлопчик
підсунув «скарби» ближче до себе. – Тобі нічого не дам, коли ти
такий брехун!
–Чому ти його так називаєш? – хлопчики і не поміти-
ли, що до хати увійшов тато.
–Миколко, – звернувся він до старшого сина,– ти чому порядку
не наведеш?
–А він чому каже, що я вкрав? У нього не було таких речей! –
Івась сердито розмахував руками. З’явившийся
тато взяв до рук Івасеву знахідку і здивовано запитав: – Розкопував
рів лопатою чи рив черепками? – лагідний погляд заспокоїв Івася.
–Рив черепками з Грицьком Іванишиним. Там їх багато таких...
Не знаю, звідки вони взялися так глибоко. Я вам розповім на Інгулі
щось цікаве.
Дорога вилася поміж лісополос. Інгул круто вигнувшись, дещо...
заховав свої береги між гранітними скелями Софіївки.Мандрівники
розмістилися на узберіжжі під старим берестом, який вельми крислато
розмахнувся гіллям, накриваючи молоді верби, буцімто говорив:
«Не дам вас ображати нікому!» –Я вже біжу пірнати! – Петрик скинув
одежу і миттю кинувся до води.
–Стій! – зупинив його тато. – Треба дно обережно обстежити. Щоб
часом не порізатися об скло чи якусь металеву деталь.Декотрі люди
перестали поважати річку, а вона відплачує їм всілякими прикрощами.
Тато помалесеньку увійшов, у воду, перещупуючи ногами дно, а
потім заглибився на деякий час, пірнувши у прозору холодну течію.
Згодом він виплив за декілька метрів від берега і покликав хлопчиків:
– Пливіть! Чисто!
Швидко стрибаючи у воду з високого валуна, вони невдовзі дісталися
місця, звідки Інгул вільно й широко помандрував до Південного Бугу.
–Тато, наше село зветься Новий Буг, а річки в ньому немає. Тільки
чотири ставка лишилося.– Івасик підстрибував, обтираючи посиніле
від плавання тіло. – А бабуся Ніна мені розповідала, що колись тут було...
–Колись тут було, – підтримав малого дідусь,– вісім церквів, сім ставів,
чотири великих базара та стояли улани, загони котрих розташовувалися
на заможніх козацьких сотнях. Село було багатим, про що свідчать старі
люди. Воно мало і цегляний цех, і лубзавод, були м’ясомолочний,
і овочепереробний, і швацький, і меблевий..заводи. Але головним його
скарбом залишалася пшениця та сади... По всій оселі лунали ковальські перестуки
та пісні селянок, працюючих на ланах. Про це я давно хотів вам розповісти.
Величезне в країні зерносховище, що зветься елеватором, забезпечувало
державу нашу найголовнішим золотом – хлібом. Недарма ж його називали
раніше татом.
Тато зацікавлено слухав, не втручаючись у розмову та дивуючись,
як швидко підростають діти. Петрик притулився до нього, лопочучи
посинілими губами: «Я змерз!»
– Бабуся старенька, знає дуже багато. Ви, хлопці, побігайте, а потім
зігрієтеся біля розпеченого каменю! – наказав тато дітям.
– А ще вона , – підтанцьовуючи на місці, не відступав хлопчик, –
розказувала про дивовижний чавун, що колись у давнину робив нашу
країну надто багатою. І закордонні сусіди намагалися відібрати секрет
цієї величезної споруди, слідкували за кожним, хто мав до цього «котла»
причетність,– вставив Миколка далі.
Дід Василь тільки покрехтував, розбираючи вудилища для рибалки
–А тут яка риба водиться, діду? – Івась подав дідові поплавки та грузила.
–Давненько вже я не був тут. Але в юнацтві ловив велетенських сомів
та щук – до десяти кілограмів. А тепер побачимо, коли зловимо. А чиє це
мідне грузило? – дід, уважно розглядаючи, покрутив його на долоні.. – Де
ви його знайшли?
–У рівчаку за городом! – Петрик з Івасем бачили, що зацікавленість діда
принесе якусь важливу новину та кілька чудових історій, адже недарма він
мав неабияке друге прізвище: Думенюк. Отже, – думалося хлопчикам, – це,
напевне, тому, що дід гарно вміє д у м а т и.
–Від тебе йти не хочеться, бо ти цікаво розповідаєш, все у тебе ніби казка. –
Івасик швидко бігав навкруг, чекаючи, що буде далі. Навіть зваблива річка
не могла відірвати хлопчиків від «історії». Так вони називали кожну значну
розповідь старших.
–Ще попірнайте, а потім погукаємо вогонь та розкладемо ватру, щоб запекти,
якщо зловимо, рибку. Ось тоді я вам і розповім про чавун, коли вмієте тримати
язики за зубами.Це ж таємниця, яку не можна розкривати будь кому, особливо
іноземцям.
Весело вибрикуючи, як молоденькі телятка, штовхаючись, ніби мало місця,
хлопчики наввипередки побігли до води, звідки тричі почулося: «Шубовсть!»
Тато з дідусем позакидали вудилища подалі від гамірного гурту, біля комишу,
і невдовзі в їх цеберці вже плескалися карпи й ліщики, карасики та щури. Зібраний
з хмизу та галуззя вже прогорів вогонь, а під «подом» його домлівали декілька
загорнутих у величезне листя лопуха риб – найсмачніша рибальска снідь. Дідусь
з татом теж позмагалися: хто швидше плаває, потім розтерли тіла, підставляючи
під золоті промені гарячого сонця то спину, то груди, а хлопчики по-під берегом
підбігцем назбирали пахучої шовковистої трави, щоб м’якенько відпочивалося після
обіду: річка вкрила узберіжжя гранітним камінням. Найбільше приніс сяючий
Миколка:
–Сідайте та скоріше до розповіді! Мені вже не терпиться взнати вашу таємницю.
–Ач, який гарячий? Смакуй спочатку! – тато обережно розкрив духмяну справу
вогню – риба так гарно запеклася, що тільки від погляду на неї хотілося
покуштувати природні дари, як сказав тато. Дідусь, якось загадково поглядаючи на
хлопців, мовчки прицьмокував та відкидав кісточки на купку сухої трави. Так
робив і тато. Тому й брати вели себе відповідно прикладу.
–А що, ми їх потім спалимо, щоб ніхто ноги не проколов? – висловив Петрик
свою здогадку.
–Якщо собаки не з’їдять до нашого від’їзду...– Миколка зосереджено поглянув
на діда, що нарешті розпочав:
–А тепер я відкрию вам таємницю. Давним-давно, коли ще й прапрадіда мого не
було на світі, жив поміж людьми розумний хлопчик Юрко, так розповідають легенди.
Одного разу вороги застигли його в дорозі з батьківським скарбом. А батьком його
був великим кзязем. Юрій не розгубився і, захищаючи своє добро, почав відбиватися
гострим важким мечем. У обозі, котрий захищався Юрієм, був і його друг, що по наказу
великого князя мав попереджати про будь-яку неприємність за всяких обставин, та ще
княжна, яку Юрій любив, незважаючи на дуже молодий вік. Хитрістю та неабиякою
вмілістю Юрій разом з другом сміливо відбивав нападки ближнього ворога то ме-
чем, то стовбуром зрубленого у бою бука, поки не надійшла підмога, але був
пораненим. Вже з роками він сам став великим князем замість свого тата. Його муд-
рість та війсковий талант нікому з інших держав не дозволяли іти з метою завоювання
нашої країни. Але ворогам не давав спокою секрет Юрія: як тільки починається війна,
неозброєна дружина князя вмить знаходить знаряддя захисту та відбиває нападника
на дуже довгий час. Згодом Юрій помстився недругам, захопивши їх володіння, і
дійшов ...до Африки, бо сила його війска зміцнилася від вливання у нього інших
прихильників князя, що став іноземцями називатися не Юрієм – Ареєм.
Він став володарем неабиякої кількості земель, але секрет його сили нікому не
підкорявся. Тоді про багатонаціональне війско Юрія говорили: “Юрій іде – земля
гуде”.
-- Хто тобі розповідав цю історію?
-- Я колись і в книзі читав, що називається „Меч Арея”, а решту чув від старих людей.
Слухали хлопчики, слухала річка, слухав скельний берег. Здавалося, що і вітерець,
гойдаючий на вербах пташині люльки, теж прислухався до розповіді. А дідусь говорив
і говорив:
. –Чого тільки не пропонували вороги за зраду Юрія, за таємницю, та ніхто з людей,
оточуючих Юрія, не ставав зрадником. Навіть Славутич, що нині прозивається Дніп-
ром, ховав таємницю у південних місцях, за порогами, та грізно попереджав: «Не
видавай – загинеш!» Але вони не весь час воювали: коли війна йшла геть, мечі раптово
перетворювалися на орала. І у державі Юрія завжди будостаток. Це бентежило думки
ворожі: «Звідки така могутність?»
Одного разу підступні шпигуни дісталися майже до серця таємниці – вони підслухали
ніч про великий чавун та швидко почали його розшукувати. Шукали скрізь, а він ніби
провалився. «Не може бути цього! Чавун повинен мати неабиякі розміри, щоб махом
давати таку кількість зброї чи орал...Куди його ховають і де він є?» А Дніпро та
Південний Буг посміхалися, надійно прикриваючи скарб. І тільки хитрі ковили привітно
махали сивими чубами: «А що, взнали?»
Дідусь замовк. Мовчали й онуки. Але Петрик порушив тишу:
–А я і не зрозумів, де був той чавун?
–Я так міркую, – здогадка розпирала Миколку:– напевне, кожний двір мав свою схованку,
де тримав і мечі, і орала. Або ж швиденько їх перероблював з допомогою вогню, тому і
називали секрет «чавуном». У бабусі казани, де готуються страви, ще називаються чавунками.
А ми у рові знайшли відгуки боїв – мідні та алюмінієві настрільники, що зробили тепер
своїми грузилами.
Дідусь і тато мовчки переглянулися, слухаючи міркування.
–Нам у школі говорили про корисні копалини, що містять у собі залізо, мідь та інші міцні
матеріали, – продовжував Миколка.
–Ти нікому не розказуй де вони знаходяться. Бо я колись на вогні запік камінь, а він поплив
і став інакше виглядати, коли прохолов. – Очі Івася світилися сталевим вогнем. – Це, певно,
не тільки Дніпро, а земля наша не хоче, щоб по ній вороги ходили, отоді й стає “чавуном”.
Нарешті відізвався тато: – А я чув, що є село Котелеве десь на заході. Там живуть
талановиті люди, надто працьовиті та розумні. Гадаю, що мають таки відношення до отого секрету
про таємничий котел. Колись мені сусід розповідав, що й по телевізору про таку легенду чув.
А у мене є талановитий знайомий з тих країв – Василь Васкан. Може, здибаємося, тоді й з’ясуємо
що до чого... – Тато з дідом знову підлили масла у вогонь.
День закінчився надзвичайним червоним заходом, але було не до милувань, адже додому
малося їхати кілометрів п’ятнадцять.Тому всі швидко зібралися і рушили в дорогу, що
пропонувала гарненько обміркувати почуте.

Алла з надією стала на ваги: скільки там ще залишилося скинути? Але
надія відвернулася, сурово нагадуючи: «Дієти не дотримувалася, рухалася
одноманітно. Чого ж тобі ще? Отак Федір і буде заглядатися на струнку та
вертляву Марго».
– Доню, діти приїхали, зустрічай гостей! – радісно озвалася Степанида
Миронівна з двору. Алла вже давно не чула подібного піднесення – все
частіше доводилося їй підіймати матір з ліжка, все менше говорили вони
одна з одною, як було раніше.
Подвір’я розкрило обійми Лесі та Дмитрові,котрі щойно відчинили новеньку
хвіртку батьківського двора, що ніби відганяла сум довгого їх очікування...
– Які ви в мене гарні та прехороші! – бабуся підвелася з стільця назустріч
прибулим на канікули. Алла вийшла слідом, слухаючи материнські приказу
вання та уважно придивляючись до змін, що сталися з її «малюками». Вас
дійсно не впізнати!Дмитро, вже скоро й тата подолаєш! – он який вимахав.
А ти, Лесю, ніби до шлюбу підготувалася – сяєш від щастя. Чи не закохалася,
бува?
– Ти, мамо, краще Дмитрові підкинь це питання для міркувань... Не жартуйте!
Мені ще не хочеться бути бабусею. Ще тата треба від молодиць боронити, –
підняла вона волосся, від чого вираз її обличчя відразу придбав дівочі риси.
– От у тебе дійсно невдалий жарт, – Леся вдавано насупилася. – Наш
тато – найвірніша людина в світі, і немає потреби поганими думками привер
тати до родини неприємності.
– Маєш вчені яєчка, – звернулася Алла до матері, але вона тільки посміхнулася
у відповідь.
Гамір зустрічі не вгавав, пересуваючись за прибулими, котрі вже куштували
ласощі жіночих пестощів, коли повз двору пройшла енциклопедія сільських
новин Сонька Кравченко:
– Чи не твої, бува? – прокричала вона в двір до Алли. – А тато нині пізно
прийде, – війнула новиною і подалася далі.
– Мамо, в тата відряждення чи якась терміновість? – Данило помітив мамину
стурбованість.
– Сказати відверто – не знаю. Додому не дзвонив. Напевне, багато роботи.
Але люди й не розуміють, що йому потрібен відпочинок, обід, нарешті –
все ж таки голова. Та що ж ми базікаємо – до столу!
День, завітавший на подвір’я, був спокійним та злагодженим, але вже щось
увійшло, бурхливе й кошлате, що неприємно нагадувало про себе, вимагаючи
уваги.
– Розповідайте, потіште мене, стару! – врівноважувала дитячи думки баба
Степанида. – Чи доброю була до вас дорога та чи піддається навчання?А то
мама зараз про шлюб натякала...Можливо, лиш я не знаю, які дарунки ви
маєте для моєї старості.
Жваво «підмітаючи» мамині страви, Дмитро похвалив:
– Отаку б мені куховарку, як мама, щоб за вухами лящало! А я б вже
подбав про забезпеченість. Жодного б поганого слова не сказав!
– А коли ж тобі було б розмовляти? Не бачиш, як тато часто має змогу
поговорити чи побути вдома? Не знаю, як мама це витримує, – закидала
словами Леся. – Я б такого не потерпіла! Бабцю, ти б не хотіла мені подібної
долі?– раптом запитала стареньку.
– Тобі розказувати, то місця для думок не вистачить.
Не турбуйся... Старість розтягується, як зморшкувата шкіра. Витягну в котрийсь
бік, щоб місце звільнити для нових міркувань, поприбираю завади, аби думки
були хороші, – викреслила Степанида Миронівна рукою коло в повітрі.
– Тоді ось тобі задача, бабцю: з нами на одному курсі вчиться Наталка Кравченко,
Соньчина донька.
– Ото вже, мабуть, пліток у вашому житті...
– Уяви собі – ні. Вона не маминої вдачі. Видно, в дядька Пилипа
вдалася. І вчиться гарно. Хороша дівчина, подружка Дмитрова.
– Ти смієшся? – повернулася до неї, миючи посуд, мама.
– Годі обмивати кісточки Наталки. – Дмитро потягнувся, мов лінивий кіт,
і, виходячи з-за столу, добавив сестрі:– Ти краще про рудого розказуй...
– Отже, ви обоє марно часу не втрачаєте. А хто такий рудий? – Алла ще
не зрозуміла, як їй сприймати почуте.
– Слухай його більше. Він тобі намалює «дві копійки». – Леся жартівливо
показала братові кулак. – Ніяких рудих! Гайда на річку!
– Тікаєте від розповідей? Ну йдіть, подивитесь, як будують нову дамбу, там і
тата зустрінете. Пізніше поговоримо.
2.
Мляво, розніжено, то ховаючись у прилуках, то розкинувшись серед барв
південно-українського степу, річка вабила чистою прохолодою, робила селянське
життя квітчастим. Одна дамба псувала настрій населення, тому що останнім
часом не дозволяла швидко й без перешкод добиратися з лівого на правий берег
і не витримувала бурхливого натиску весняної повіні.
Оцією справою й був постійно заклопотаний Федір Євгенович, голова
сільради. Водій його щоденно обіцяв:
– Втечу я від вас. Більше не можу! Хіба ж можливо працювати в такому
режимі? Ні поїсти, ні випити, ні поспати, як нормальній людині, у вас не
водиться...Треба тікати..
Але на завтра знову чекав розпоряджень «шефа», тим більше, що на
будівництво з району було направлено інженера-проектанта Маргариту
Антонівну Дружиніну, що потребувала бути то в одному, то в іншому кінці
дамби, постійно корегуючи виконання робіт з проектом. Невгамовна, енергійна,
саме вона була центром робочого колективу. І коли Федір не погоджувався з її
викладками – розмахувала паперами, де обмірковано й розсудливо були записані
її підрахунки та голосно сперечалася:
– Хочете аби як зробити? Не дам! Більше коштів піде, коли не дотримаєтеся
проекту! Не хочу завинити перед державою своїм безглуздям! Не вмовляйте!
Категоричність та молодеча вдача робили саме її керівником будівництва.
Вбрана в чорні джинси та жовту блузку, вона накинула солом’яного
капелюха на рудуваті локони, що ніяк не погоджувалася відрізати,
а підбирала їх заколкою під капелюх. Ніби й не така гарна, але все в ній приваб
лювало. З приводу свого невеличкого зросту вона одного разу пожартувала:
«метр з кепкою». Ото ж робочі проміж себе так її і називали.
Ніхто не знав, скільки їй років. На вигляд можна було дати по-різному:
від сорока до п’ятидесяти...Блузка, зав’язана кінцями на череві, відкривала
пружке тіло, але вона цього не соромилася, час від часу хустинкою витираючи
то обличчя, то попід пахвами, а коли набридало – хутко роздягалася й пірнала в
прохолодну течію.
– Звідки ви родом? – запитували її.
– З Волги! – відповідала коротко. Федір Євгенович пропонував їй трішки
відпочивати, та «метр з кепкою» відбивалася жартом: – Ви ж зі мною не захочете?
– Чому не захочу? – перепитав одного разу тихо. – Поїдемо на другий
берег ...до бару чи ресторану...
У відповідь засміялася, чим вразила в саме серце. На тому й залишилося.
Кожного вечора просила, щоб водій відвозив додому, до сина:
– Він ще студент, мамина увага потрібна як ніколи. Зустрічається з котроюсь
Лесею. Не можна залишати це на самотік.
– Погана, чи що, його Леся? Легковажна? – водій посміхався. – Нехай любляться.
Вони молоді.
– Ще занадто молоді. Треба освіту здобути, а тоді нехай і міркують...
– А тато що каже?
– Тата нема.
– Вибачте. Чи доречно буде запитати: куди ж він дівся? – не вгавав водій.
– Його й татом назвати не можна, бо не був ним жодного дня.Я ще не встигла
народити Олега, а тато вже «закохався» в іншу красуню, що цілком
заволоділа його життям.
– А вітчима він слухається, поважає?
– Ви так і запитайте: є чоловік чи нема?
– Немає? – здивовано вів своє водій.
– Якби був, – не літала б кожного вечора додому. Я з тих пір одна...
– Так ми вам швиденько знайдемо чоловіка! У нас тут є з кого вибрати. Хіба ж
припустúмо, щоб отаке добро пропадало?
– Мені не треба. По-перше, роки. По-друге – Олег не зрозуміє: молодою
жила мама сама, а під старість – біс у ребро?
– Ніколи б не повірив, що ви не маєте чоловіка.
– Я б і зараз його кохала, якби повернувся, хоч отак повів себе. Ми більше
ніколи не зустрічалися й не знаємо, як склалося життя один одного. Але Олег
,здається, не сприйняв би жодного біля мене, хіба що батька...Та я вже й
застара для заміжжя.
– От ви скажете! Мені здається, що й мій шеф поглядає на вас з питаннями
в очах, не те, що інші. А вже він – людина серйозна. Вже під п’ятдесят, має
жінку, сина й доньку, тещу.Тільки дружина його надміру повна.
– Він так гарячкує, коли вирішує питання, як колись мій Федір.
Гальмуйте. Ось ми й приїхали. Дякую. До завтра, а то всі мої таємниці
витягнете.
Ранок наступного дня диктував свої умови. Поки ще не впала жара,
люди намагалися виконати найбільшу частину робіт, Маргарита приїздила
пізніше, коли шеф посилав за нею газик.
– Меньше нарікань та зауважень почуємо від неї, –– ділилися враженнями
робітники. Хтось заперечив: – Нехай дошкуляє, якісніше працюватимемо.
Нині „керівництва” не було довго.
– До голови діти на канікули приїхали, от він і дозволив собі пару
годин...А Петро без довзолу з «Метром з кепкою» не поїде...- ділилися
враженнями будівники.
Але з іншого кінця дамби вже рухався знайомий газик. За кермом був
сам Федір Євгенович. Хвацько стрибнувши на землю, він перебіг до других
дверцят, відчиняючи їх для Маргарити Антонівни, що не залишилося непомі
ченим, і вже потім взявся до справи.
– Ну що, соколи, встигнемо за два дні завершити роботи? Нині на нараді
повідомили, що потрібна техніка на важливий обласний об’єкт, і ми повинні
відправити туди майже все, що нині є на споруді. Маргарита Антонівна
має підбити кінці з кінцями. Тому сьогодні працюєте без неї.
І машина з ними знову розчинилася за курявою.
3.
Круто розвернувши газик, Федір Євгенович швидко, ніби спішив,
поки колега не заважає, заговорив:
– Розповідайте, що сталося. Я ж бачу: в душі немає живого місця..
Навалюється проблем з усіх боків – встигай розгрібати! Кажіть, що
хвилює. За час будівництва звик до вас. І мені здається, що ми рідні.
Не може такого бути, щоб бойова, енергійна жінка вашого складу
вішала носа через якісь дурниці. Щось з малим? – Федір пригальму
вав на узбіччі степової дороги й зупинив машину
– Малий вже не такий і малий, коли збирається женитись.
– Так це ж чудово! Тільки радіти. Що ж у цім поганого? Якби я не був
жонатим, зараз запропонував би вам вийти за мене заміж, – жартівливий
тон, яким було це сказано, залишився „непоміченим”.
– Хоча, – продовжив він, – люди у моєму віці та становищі не губляться.
– А що ж у вас за становище?
– Маєш: на запитання треба відповідати.
– У мене такої потреби немає. Я вас не знаю досконало. – Маргарита
звичним рухом підняла волосся під кепку, дивлячись поперед себе.
– Невже погано? Я сподівався, що ми добре знайомі. Навіть більше:
закохані один в одного. Чи я не правий? – повернув її обличчя до себе.
– Чи й справді людина приречена тягти воза, хоч він вже нікому й не
потрібний? Хто ж тоді твоє щастя куштуватиме, як не ти сам? – Вона не
пручалася, але й не дивилася на нього, закривши очі. Нарешті
відвела його руку:
– Щодо вашого воза – нічого не можу сказати: не тягла і не бачила, як
ви це робите. А мій віз мені до кінця самій тягти. Подібного заміжжя
мені більше не потрібно. Хто раз обпікся – на холодне дує. Зараз дитині треба
допомогти, щоб жив з коханою, як мені мріялося колись.
– Марго, мені здається, що я побитий батогами, коли чую оце ви, вас
...від тебе. А ще хочу порадити: не треба хвилюватись та переживати.
Молодь знає, що робить, на кому одружуватися, як жити. Немає коли
заглиблюватися у їх справи. Від нас їм потрібна лише допомога.
– Добре чоловікам: «Народила дитину – вона твоя. А мені можна й нову
кохану знайти, коли меньше уваги приділяється моїй персоні. Я до цього
маленьке відношення маю – своє діло зробив, і в кущі»...Так? – різкий тон
Маргарити повернув його до керма.
Мотор заспівав своєї. Федір занепокоєно виглянув у вікно: «Щось у неї
сталося в житті, коли так гнівно говорить про це. Але запитати – роз’ятриться
рана», – майнула думка. І він повернув розмову до її сина:
– Коли Олег має одружуватися?
– Вже, поки йдуть канікули. А ще цілий рік вчитися.
– Вговори, нехай почекає.
– Не буде він чекати. Вона вагітна. Вже третій місяць пішов...
– От швидкості! І нічого не вдієш! Ми були не такими прудкими...
Хоча...
– Між іншим, – вона ніби придивлялася до нього, – дівчина з вашого села.
Вчиться гарно, батько й мати живуть у мирі й злагоді, забезпечені. Але
вона чомусь і не збирається говорити вдома про одруження. Каже: «Наро-
диться дитина, тоді й весіллю бути». А він протестує!
– Щось тут не так, Марго. А як її прізвище?
– Здається, як і тебе: Киращук. Може б ти повіз мене до її двору,
до батьків? Але я не можу говорити з ними, поки не маю дозволу моло-
дят. Хочу з невісткою жити в злагоді.
Районний фінвідділ вже було закрито на обід. Але Федір і не пропонував
пообідати разом – йому негайно треба було продзвонити додому:
– За своїх душа пече, і ради не даш. Я тебе добре розумію. Вибач, пообідаєш
без мене.
Та мобільний «сів». На переговорному людей майже не було.
А Маргарита розім’яла ноги й пішла до кав’ярні.
– Алло, алло! – кричав Федір у трубку. – Дмитро! Як у вас справи?
– Чому ти кричиш? Щось сталося, тату?
– Дай мені Лесю!
– Вона пішла до Приндичів... Вдома буде не скоро.
– А ти не знаєш їх телефону?
– Ні. Навіщо він мені? І що сталося термінового?
– Скажи: як звуть Лесиного хлопця?
– Олег.
Федір жбурнув трубку так, що оператор почала сварити його:
–Доросла людина, а поводите себе, мов дикун. Вже борода сива...Вам
одному потрібен апарат?
– Вибачте, – буркнув хмуро, – кепські справи.
– Вирішуйте їх вдома. Я не буду більше вас зв’язувати.
Та він цього й не хотів. Сівши на лавці, хруснув пальцями, знову
підвівся, втрачаючи рівновагу. Сів. Потім різко підхопився і пішов до
кав’ярні, де повинна була обідати Маргарита. Але там її вже не було.
Фінвідділ повинен був відкритися через півгодини. Марго сиділа
біля приймальні, розглядаючи старі знімки. Федір мовчки сів поруч.
– Додзвонився? – жінка уважно подивилася на супутника раз, ще раз...
знову заглибилася у фотографії: – Оце я з маленьким Олегом.
показала вона йому знімок.
В його руках...опинилася молодість...Її молодість, що так настирливо
останнім часом нагадувала йому про себе, для чогось пропонуючи
підхльоснути спогади.
– Гарна яка, – взяв він фото, уважно придивляючись то до знімку, то до
Маргарити.
– А колись чоловікові моєму здалося: маленька, худенька,заклопотана
синочком, а не моєю персоною – знайду кращу. І знайшов... Казали люди,
що скоро вони від’їхали звідси десь до Росії. Але для мене це вже байдуже.
Живу сином, його турботами...
– Марго, – ледь чутно вимовив він, – Марго, і ти не впізнаєш мене,
Як і я тебе не впізнав би, якби не це фото та не одне-єдине в селі прізвище:
Киращук. Наш з тобою.. син Олег має одружитися на моїй доньці...

- Знаєш, діду, чув я від мого приятеля Вітьки Кривошия, що від Різдва до Маланки йде... страшна неділя. Чому він її так називає? – оченята Славка неначе вбивалися гвіздками в дідове обличчя.
-Так і казав: страшна? – запитав дід Михайло. Руки його повільно і вправно вив'язували з лози жовті кошики.
- Авжеж! Ще й добавив, що колядники збираються купами, щоб не боятися якоїсь Причепи. А хто вона така і чим страшна?
- Ну, сідай, допомагатимеш кошики плести, а я розповідатиму.
Славко влаштувався поруч, щоб ні слова не пропустити. А дід почав оповідку:
- Коли я був ще маленьким, довелося мені зустрітися з такою Причепою. Можливо,це сталося тому, що я не був зацікавленим, а може, й навпаки. Після довгої хвороби допомагав я бабці смикати з скирди для бичка сухого сіна. Узяв мішок, розстелив долі, а сам розглядаюся: як змінила зима все навкруги! Що за чудовий смак та запах у молодесенького сніга! Яке чудове біле вбрання подарував він усій оселі та присадибі! А бабка теж захопилася, ділячись зі мною своїми враженнями. Я вже насмикав сіна і зібрався йти, коли ззаду почув шурхіт: - Хтось іде, бабцю! - Дід підкрутив вуса і продовжив:
- Нікого, крім нас, Михасику, тут не буває,–відповіла бабуся,але й сама присіла, здивовано прикладаючи пальця до губів: - Тихо!
Ми озирнулися й побачили якусь свинячу постать, що, підхрюкуючи, підвелася на ноги, мов людина, і сказала людським голосом: - Ви на свята мене зарізали, а мені ні шматочка сала не залишили на подарунок Маланці! Ану пригощайте, а то все відберу!
- Я злякано притулився до бабки, - розповідав далі дід Михайло, - а вона заспокійливо обійняла мене і відповіла, махаючи кудись рукою, ніби відштовхуючи диво:
-Згинь, свина Причепо, не лякай дитини! Приходь колядувати до хати! Невже не розумієш, Іване, що дитина ще мала?

Тут свина Причепа швидким рухом зняла з себе свинячий писок, і я побачив справжнього сусідського Івана, що вже ходив до школи. Від серця відлягло, страх зник, але хвилювання те ще довго тримало мене в обіймах.

Дідова розповідь схвилювала Славка і він запитав:
- Діду, то нащо ж він так зробив?
- Тому, що в "страшну" неділю ходять ряджені, що бувають у різних образах – козла, барана, ведмедя, кащея, сніговика...
- А нащо вони переодягаються – хотять налякати дітей?
- І дорослих. – Дід почесав потилицю. – Весь рік собі забирає Добра сила. Їй господарювати легше, коли ніхто не заважає. А для злої відвели одну неділю – після Різдва. Та сама вона ховається. Лише деколи можна почути, що комусь там надокучила, чипляючись та виробляючи шкідливі вчинки.
- Тому Вітька і назвав її Причепою?
- Певне, тому. – Кряхтячи, дід підвівся, розім'яв ноги.
- Але якщо сама вона господарює в цю неділю, навіщо ще й люди переодягаються? Виходить, Іван добре зробив, коли злякав тебе маленького?
- Це щоб дійсна Причепа бачила: «Моя рідня вже є тут. Я піду до інших». Іде до інших, а там знову хтось ряджений з колядками. І вона ходить мимо тих, до яких вже приходили колядники, нікого не зачипаючи, обдурена.
- Діду, діду! – Славко вхопив старого за рукав, - Розкажіть ще!
- Другим разом. А зараз треба грубку палити, дим на «злючку» Причепу випускати.
- Вона біду приносить тому, що зла?
- Так. Ніхто її не любить. Всі женуть від себе. Нікому не потрібно хвороб, сумів, ніхто не турбується, що пішлм від нього нежить чи неспокій, бідність чи жебрацтво.Всі задоволені її відсутністю. А коли будемо грубку палити, ти розкажеш мені далі?
- Добре, Славко. Лиш нагадай.
2006 р.

Дзвінків не було. Не було і візитів. Чи то неспроможність, чи надзвичайність події – вона не розуміла, що саме заважало зв’язку. Сама не дзвонила: вважала це нав’язуванням. Адже не треба мати степенів науковості, щоб зрозуміти вислів:«Не дзвони нам. Не хвилюйся ні про нас, ні про дитину нашу – ми вже дорослі, ми вже дорослі»...
То ж усе вирішилося саме собою: про тебе їм нецікаво знати. Живи своїм життям і починай, нарешті, забувати, що в тебе є ...рідні. Коли це почалося, з чиєї думки пішло, що рідні люди з часом ніякого відношення не повинні мати один до одного? Не птахи ж... Не звірі...
Кубло важких думок спліталося з негодою, що віяла дрібними порохами води та завиваннями вітру, не маючи змоги відверто кинутися в обійми землі справжнім дощем.Ніби між ними склалася угода: чимдуж відчути: а хто – кого?
Говорити чи думати про людину, далеку тепер від її колишньої сім’ї, жінка не могла навіть наодинці. І, напевно, не лише в ній справа, коли донька здібна висловлювати подібні думки, яких від неї ненька Зоя ніколи і не сподівалася. Добре б подбати про здоров’я, щоб не залишатися сам на сам з хворобами та чотирма стінами. А якби Яна дізналася, що її взяли на виховання ще в пелюшках, коли рідна мати покинула її в
пологовому відділенні міської лікарні?.. Ні, краще про це не думати. Нехай усі будуть здоровими. Нехай щастя не забуває до них дорогу... Якось потрібно виходити з становища, в якому опинилися відносини. Напевне, не такою вже й вдалою матір’ю була, коли отаке маєш...

Зоя Михайлівна від почуттів розхвилювалася і вирішила спуститися вниз, до поштової скриньки, влаштованої на першому поверсі. Лист від рідного дядька Микити трішки заспокоїв: його родина збільшилася на Мирославчика, онука від доньки.Дядько називав його Мирко та Мирчик, а вона посміхалася сама собі: «Котику Мурчику...» Написавши скору відповідь з поздоровлен
нями, жінка навмисне не хотіла ділитися своїми турботами, хоч дядько в тому дуже наполягав.

Але як вітер міняється на негоду, так і заспокоєння змінилося новим роздумом: „У дядька з дітьми – мир та злагода, а в мене щось не так... Де ж я ступила не в той слід? У чому моя помилка?”

Книжка не читалася, весь час привертаючи втрачену увагу до першої сторінки.Телевізор миготів нагадуванням: «Не забудьте виключити...Не забудьте...». Зоя Михайлівна відклала книгу і клацнула на кнопку, вдовольняючи прохання невидимого застерігача.

Спати не хотілося. Читати не моглося. Стоячи біля вікна, жінка звернула увагу на яскравість однієї зірки, що лежала на кроні клена, підморгуючи: «Так-ні, так-ні».
– Що ти хочеш відгадати? – запитання не подіяло на зіркове заспокоэння. Зоя вирішила: „Напишу доньці листа, в якому розповім, нагадаю події дитинства. Нехай читає...Ой, ні. Що це ти вигадуєш, жінко?»
Суперечка між «Да-ні» продовжувалася далі. Ранком поштарка Дарка принесла пенсію:
– Розпишіться, будь ласка! Нехай на все вистачить!
– Ой, доню, розрахунки лише за централізоване тепло перевищують саму пенсію.
– А як же ви живете?
– Розтягую на декілька місяців свій борг.
– Візьміть мене на квартиру. Буду сплачувати і щось допомагати, та й сумувати не будете наодинці. – Сказала і вже подалася далі – люди чекають.
– Подумайте! – пролунало здаля.
«Ну, візьму її, а що маю говорити про доньку, котра ніби й не донька?– думала.– Взагалі, нема чого про себе комусь жалі розводити, «плакатися».Візьму її – добре діло людині зроблю. Хоч буде дихати поруч – вже приємно».

І Зоя Михайлівна, ветеран праці з чималеньким стажем, прийняла поштарку,що виявилася гомінкою та веселою дівчиною доброї вдачі.

Звітував час чи ні, але й незчулися, коли пройшло майже півроку з того дня, коли Дарка перейшла до неї жити. Не сказати, що донька не дзвонила, бо пару дзвінків все ж було: «Алло! Привіт! Як себе почуваєш? Нормально? Пока!». Ця тирада не встигала ...почути відповідь. А Зоя Михайлівна мовчала про квартирантку та все частіше називала Дарку донькою.

– В мене мама померла, але так хочеться почути її теплі слова, – відгукнулася дівчина щиро. – Я теж буду звати вас по-рідному: мамкою, якщо ви згодні.

Звичайно, ніяких заперечень бути не могло. І Зоя Михайлівна з радістю сприйняла до душі ще одну доньку, що ставала все ближчою: телефонувала з роботи, викликала лікарів, купувала продукти, інколи й на свої гроші, щось «творила» до столу, робила ін’єкції, розповідала про свої пригоди з хлопцем, маючим таке ж старовинне ім’я, як і у неї самої. Головне ж – була людяною та щирою. Але про рідню свою дівчина ніби забула: ні слова крім того, що мама померла.

Сусідка Стефанія інколи заходила з проханням до Дарки, розповідала новини двора, запрошувала на вулицю, щоб хоч трішки рухатись та відганяти суглобну хворість. Але думки про рідних невтішно гостювали у Зої щодня.

Вечір, що приніс негадану звістку вустами Дарки, був звичайнісіньким:
– Мамко, не знаю, чи відомо вам, що донька ваша і я – сестри? – питання було таким виразним і лунким, що віддавалося в кожній клітині, приголомшувало. А Дарка продовжувала:
– Перед кінцем мама розповіла мені страшну історію про те, що вимушена була залишити свою першу донечку через коханого, якому діти не були потрібні. Вона сподівалася знайти у нього співчуття, вмовляла та заклинала його коханням, та він непорушно вимагав від неї або ж залишити доньку, або
розпрощатися з ним. Сльози не допомагали: він ще більше лютував. І мама домовилася з лікарями, щоб віддали дитину жінці, котра втратить своє немовлятко. Коли я стала дорослою, мама розповіла мені цю історію. Вона дуже сумувала за сестричкою, щодня навідувалася до вашого двору, не сміючи
переступити порогу та спостерігаючи здаля, як ви пестите Яну. Вона знала, що ви дружньо живете з дядьком Павлом, переймалася вашою сім’єю.
А перед моїм народженням вона не послухала батька, щоб віддати і мене, і розпрощалася з ним, залишившись зі мною один на один. Отоді в неї почалися ще більші проблеми: потрібно було забезпечити життя без злиднів, а мене не було кому залишати для догляду. І вона брала мене на роботу, умовляючи жінок на прохідній, щоб якось доглянули мене. Аж потім це стало
відомо в профспілці, і вони поверх встановленого ліміту дозволили дитяслям прийняти мене. Тоді з цим важко було, черги займалися...
Дарка замислено думала про щось. А Зоя Михайлівна ніби втратила дар мови. Їй не хотілося вірити в те, що чула. Але й не перебивала розповіді, адже ситуацію з свого боку знала ліпше будь кого. Та й кому ж краще знати, що її Яна – чужа дитина. Але те, що згодом...матиме й другу доньку тієї ж невідомої матері, – найкраща ворожка б не нагадала!

Згодом Дарка продовжила розповідь:
– Я довго до вас придивлялася, мамко Зою, я спостерігала, як відноситься до людей Яна. Хочу зауважити, що ми – дуже різні. Вона й до мене ставиться зневажливо – хто я для неї? Проста поштарка. А вона – кібернетик! Я бачу,що її зневага стосується і вас, хоча ви вкладали в неї душу...Напевне, подібна
до жорстокого тата свого...
– Більше нічого мені не говори, будь ласка! Дай відійти від почутого! – Зоя Михайлівна витерла очі, обійняла Дарку: –Не суди її суворо. Вона – сестра твоя і зараз теж під владою коханого, як колись твоя мама. У Яни добра душа. І вона переможе. Бо що то за кохання, що треба зрікатися рідної людини?

3.
Неділя була святковою: День Перемоги для Зої був особливим, адже чоловік її був лікарем у шпиталю, хоч тепер його давно й немає. Вона вийняла старі фотографії, і поки Дарка з Устином, за якого збиралася заміж, ходили на цвинтарь, – роздивлялася їх, згадуючи спільне життя.

Цього дня у гості завітала Яна. Прийшла сама.
– Доброго дня. Поздоровляю з святом, мамо...
Для Зої було дивним почути від неї не тільки поздоровлення, а й звернення, яке давно вже не вимовлялося донькою. Стало звичним чути рідкі короткі слова, за якими було...пусто.
– Яночко, щось сталося? Де Жоржик, що ти одна прийшла?
– Тобі невигідно – можу піти додому. Жоржику вже ні я, ні ти не потрібні – виріс. Розглядаєш минуле? Що бачиш?
– Що тобі ще можна було не приходити, коли не вмієш себе поводити. – Зоя встала і відчинила двері Дарчиної кімнати, заходячи туди.

– Що, живе хтось? – ніби нічого й не сталося, запитала донька.
– Тебе ніби ніколи й не вчили ввічливо розмовляти. Чому ти
намагаєшся весь час мене розізлити і ніколи не вибачаєшся за
образи? – мати стояла напроти, вже чекаючи, коли Яна, за звичкою, вискочить з квартири, але та втрималася та зацікавлено запитала:
– І хто це? Який-небудь ...хахаль?
– Тебе не було півроку, а тепер з’явилася, щоб мені настрій зіпсувати в такий день? – Зоя Михайлівна зблідла, запитуючи: – Чи не розучилася ти бути людиною?

Дивно, але Яна розплакалася, а мати пішла в кімнату Дарки, ніби й не помітила зміни. Та над жінкою верх взяла мати, і вона повернулася до доньки:
– Що сталося? Невже й ти плачеш?! Тобі потрібна моя допомога?
І раптом донька вигукнула:
– Як ти могла взяти якусь,.. котра називає себе твоєю донькою, мамо? Як ти можеш слухати чужу людину, що вважає тебе мамою? Ти стала зовсім безглуздою?
Як ти можеш не розуміти, що їй потрібне тільки твоє житло? Тебе маразм давить? Зовсім дурна!
– Йди геть! – Зося почала сідати на ближній стілець від раптового клекоту серця.
– Я тобі добра зичу, дурна!
– Таким чином? У мене є з ким говорити, є на кого надіятися в скрутну хвилину. І ця чужа людина є не хто інша, як... твоя рідна сестра.
– Звідки вона взялася, ще одна «нічия»?
– Так ти й про це знаєш! Від того така вдячність за моє ставлення до тебе? — Зоя почала задихатися.
– Мамо, я ревную!
– Дякую, що вважаєш мене безглуздою та дурною, – вона поклала під язик пігулку.— Давно, коли ти була ще маленькою, я дуже хотіла ще одну дитину. Але лікарі знали, що в мене резус-негатив, і зупиняли мої бажання. Я з цього приводу переживала, навіть хворати стала частіше.
Тримаючись за дверну ручку, бо вже збиралася йти, Яна зневажливо слухала, ніби підганяючи: „Швидше, я твої розмови знаю, як і те, до чого вони ведуть”.

А Зоя Михайлівна прикрила хустинкою очі, приховуючи сльози, і продовжила спогад:
- Коли ж це було? Тоді мені повинні були робити операцію – задуже мучили мигдалини. Малося на увазі, що все пройде впродовж десяти хвилин. Але щось пішло невдало. Операція йшла протягом часу й десяти хвилин, по живому, тому що дія наркозу була розрахована на малий період. Коли все закінчилося, моя санітарна сорочка була зовсім мокрою: здавалося, що піт тік по ній струмками..."

Жінка й зараз витирала спітніле обличчя, шию, руки, ніби опинилася в минулому.
- Тата в той час вдома не було: його часто посилали у відрядження. Ти була ще малесенькою. І я залишила тебе вдома на сусідку, заклопотану своїми чадами. Ото ж перед операцією я й почала вмовляти лікаря: „Зробіть так, щоб мені можна було швидко повернутися до маленької, тому що сусідка попередила про те, що тільки нині вона зможе бути з нею”. Тоді
декретний давали лише на рік. Лікар пообіцяв виконати прохання, заспокоївши, але й він не знав, що стануться ускладнення. Тому відразу змінив свою думку й заборонив дозволене.
Яна мовчки дивилася у підлогу, а Зоя Михійлівна продовжувала:
– Що робити? Я прийняла призначені ліки й потихесеньку пішла ніби по необхідності, а сама повернула до приймальні й збрехала, що операція ще не
скоро, попросивши одяг на добу. Добра жінка пожаліла мене й...тебе.
Кожен крок віддавався в мені біллю. Автобус довіз до околиці, а потім почалася каторга від нестерпного болю, визваного рухом по дорозі наверх кілометрів п’ять. Транспорту в той бік більше не було ніякого. Я страждала,
але відповідальність за твоє життя, що, можливо, ти тепер залишилася одна,підштовхували мої ноги додому. І вже під стіною будинку, де ми тоді жили,я зупинилася, щоб переплакати і зайти до хати спокійною, молячись та в думці кличучи маму свою,– Зоя Михайлівна приклала хустинку до очей і довго сиділа мовчки, ковтаючи сльози, а згодом, відчуваючи незадоволення
Яни, продовжила: – На моє здивування, ти спала в ліжечку, але поруч нікого не було. Це викликало в мені задоволення від вдячності сусідці, що жила через стінку та хоч деякий час тримала тебе в себе вдома, годувала, а спати віднесла в
рідне ліжечко. Але найбільшим моїм здивуванням був приїзд моєї мами на слідуючий день, що ...відчула мій фізичний біль на значній відстані.
Жінка змовкла. Деякий час стояла тиша. Нарешті, Яна порушила її:
– Дуже виховна історія. Не думай, що не розумію, для чого ти мені її розповіла зараз.Я зовсім не така, якою ти мене уявляєш. Та ти ніколи вже не вілікуєш свого маразму, щоб хоч що-небудь зрозуміти, стара каркине...

Раптом двері відчинилися, і до квартири зайшли Дарка та Устин, що, напевне, все чули, тому що, з цікавістю розглядаючи квітучу Яну, мовчазно обійшли її, звертаючись до Зої Михайлівни:
– Вам же зовсім не можна нервуватися! Лікар же наказував!
–Я тобі завжди була чужа, мам-машо, – завершила Яна і відчинила двері, щоб вийти. Але слідом за нею поспішила Дарка:
– Ти коли розуму наберешся, Янко? Що в тобі людяного?
– А тобі вже все дозволено, сестричко?
– В усякому разі ніхто і в тебе не відбирав права бути людиною, – Дарка вже збирался назад, коли Яна зупинила її: – Хочеш, я тебе по-сестринськи повиховую? – кілкість в очах Яни та її словах раптом підштовхнули Дарку
до неї з гнівом. Але розлючена Яна вхопила її за плечі й струхнула, ніби грушу:
– Охолонь! – та вдарила Дарку по обличчю раз і другий. Тільки смачний матюк Устина не дав бійці розвернутися: він скрутив Яні руки і з смаком виштовхнув у негоду.

2006 р.

Тонесенька вишенка з полегшенням зітхнула: нарешті
оцей мовчазний та вічно хитающийся чоловік зрубав до-
вкола і стару напівсуху деревину, і малі в’язики та ака-
ції, що так і хапають своїми верхівками за її віти та нама-
гаються зробити слабшою.”Тепер, –думала вона, – вже
тільки й буду робити, що міцнішати та заспокійливо тіши-
ти в собі майбутнє. Після мене залишиться багато плодо-
витих донечок.Для того живу і змагаюся з іншими рослинами,
щоб принести користь завжди дивуючим мене людям та пта-
хам з комахами... Задля свого потомства.
Тепер роздивлюся навколо та поміркую, як далі жити,
звільнившись від думок про вічно заважаючі рослини.
Моя відрада – легкий вітерець, і дощ, булькаючий
в калюжах двору та змиваючий південну пилюгу, невбла-
ганно заважаючу вільному диханню. А ота худенька дів-
чинка – о, вона найкраща!— водички мені приносить, зем-
лю зпушує, робить мені гарні зачіски садовими ножи-
цями... А тільки завжди сумна. Нічого, ось підросту –
насиплю їй за пазуху смачних солодких своїх плодів – не-
хай міцнішає! Он у сусідньому подвір’ї яка красуня ви-
росла, а теж була маленькою та худенькою. Мені здає-
ться, що я розумію, про що думає моя господинька. Он
як сумно дивиться на хитаючогося чоловіка – татка: їй
боляче від того!
А цю жінку вона називає мамою. ...Гарна яка! Ніби
пишна моя ненька: врода аж сипеться з неї. Вже дости-
гла. Тому й бігають на подвір’ї двоє хлоп’ят – її плоди,
як і моя господинька.Один,старший,– русявий. А малень-
кий – чорнявенький, дуже на маму схожий і завжди весе-
лий.Що йому – росте-підростає, всі його люблять,тішать,
а моя господинька доглядає обидвох, щоб нікуди не піш-
ли далеко та були нагодовані.Он як учора вмовляла стар-
шого:“Юрчику, з’їш ще трішки – міцним виростеш!”Во-
на для них ніби мама. Та як же інакше: мами майже не бу-
ває вдома: іде з двору – ще сонце не зійшло, а приходить
пізно вночі. Як і татко.
Хороші діточки. І завжди чимось зайняті. Моя
господинька, яку всі кличуть Ганною, смикає траву на
городі, щоб картопелька вродила. Я чула її
ранішню розмову. Так мені хочеться назвати її Ганнусею,
– жаль, не вмію сказати голосно. Вона б відразу повеселі-
шала!
–Ой, яка я файненька! Добре люстерко – калюжа: бачиш
себе з усіх боків. І не сподівалася, що так буйно квістиму
та що це так приємно.А Ганнуся навіть не помітила? Золо-
та моя господинька, що з тобою сталося? Бач, і не дивиться
у мій бік, кудись іде в напрямку мостової. Знову виглядати-
ме татка, що вже має повернутися з роботи. Їй не подоба-
ється, коли він хитається. Тоді Ганнуся забирає хлопчи-
ків і йде на південний причілок, щоб тато за щось не
посварив.
–Ганноцько, подивися на висню! Вона мов налецена
у тітки Малії!
Це молодший Сергійко звернув увагу господиньки
на мої прикраси.А пахну як – неймовірно! Подихай мо-
їми ароматами, дівчинко. З гілочок вишневих пила
запашний чай взимку, а тепер нехай торкнеться тебе і твоїх
братів моя повітряна чарівність...
–Ганно!– кричить тато, – де діти і чому не зустріча-
єте? –Мовчить моя Ганнуся, ніби й дихати перестала. А
я хотіла, щоб вона від мене сили взяла.Як їй допомогти?
Блідне, коли чує його окрики.Краще б він не приходив,
коли хитається, тому що галасу – аж на другий край села.
А в чому вона винна? Мені з нею ліпше живеться, ніж з
усіма на світі. Навіть тихий дощик для мене не такий
приємний.Он бачиш ти, – розмахався татко руками, а не пта-
хом же народився!Коли б я могла, взяла б свій стовбур,
та й привела його до свідомості:” Гей,чуєш,чоловіче,–
вона – донечка твоя!”І дружина почала пізніше додому
приходити, вже коли він засне. А діти так і не можуть
побачитися з нею.
Нарешті вгомонився й заснув. Тепер діти будуть си-
діти біля мене, чекати маму, дихати моїми чарами. Не-
хай хоч трішки заспокояться. Нехай і мене не помі-
чають, аби у них було все гаразд. А моя господинька обій-
няла хлопчиків і тихесенько співає. Ви тільки послухай-
те, про що:

Ой, люлі-люлі, налетіли гулі,
Налетіли гулі, сіли і поснули.
Там, вві сні чудовім,
Знайшли наші долі,
Перефарбували–
Ми їх не впізнали:
Одна доля – мила,
Друга ще миліша,
Третя доля, як вишенка, –
Від усіх гарніша…

Скажу вам: не кожен так вміє заспівати – д у ш е ю!
Занесла малих по одному до хати моя Ганнуся, але
чомусь не йде туди сама. Напевне, щось замислила,
тому що взяла – ой, що ти робиш, дівчинко? – сокиру! Не
рубай нічого! Зупинися, Ганнусю!
…Не чує мене. А я ж їй кричу, галасую. Що це? Вино-
сить з клуні дерев’яні ночви з трубкою через середину і
рубає їх, аж тріски летять. Трубка не рубається, лиш гнеть-
ся. Тепер господинька моя несе порубки за хату, сварить-
ся на самогон…Прийшла, нарешті. Змітає з лопати землю
–щось копала. Виглядає з хвіртки маму. Сіла, заховала
лікті й голову між колін і тихенько плаче:
–Приходь, мамо, я вже зачекалася. І ти будеш нині
мене сварити але тато не буде більше пити мертвої
води: я все побила, і тебе буду бачити частіше, і
хлопчики не боятимуться тата. А він, мамочко, буде
хорошим та лагідним. Але спочатку ви мене будете бити…
Заснула. Бідонько моя, не чипай дитини. Нехай роз-
квітає, нехай сходять медами її аромати та доля її буде
“від усіх гарнішою”. Ну й вигадала ж пісню вона
– люлі!Серце моє заходиться! Що буде ранком?
Ось її мама. Несе до хати свою донечку і сама чомусь
плаче. А до ранку не так і далеко.Вже й сонечко проки-
нулося, вже й роси сяють, а ніхто не йде з двору.
Нині, мабуть, такий день – вихідний. А мені так при-
ємно на сонечку: квіти вже не один танок розкрутили!
Почекаю своєї красуні. Що сьогодні станеться?
2005 р.

- Ви гадаєте, що казкові події відбувалися тільки у стародавні часи? А я стверджую, що відчувала їх сама. Навіть участь у них приймала!
Нещодавно мені довелося познайомитися з потомком царського роду. Звали його Комп. Не по рокам розумний та серйозний, він був гордістю своїх батьків. Та прийшли у його багату сім’ю незгоди: принесла темна хмара хворобу, і стали ноги Компа страждати від болів. Що б не робили, чим би не лікували свого сина знатні та могутні рідні, Комп втрачав рухливість, зі смутком міркуючи про те, що його ровесники зайняті веселими активними справами, котрі йому не під силу. Сидячи в кріслі
-каталці, Комп багато читав та був у роздумах про те, чим би зайнятися,що б вигадати, аби хоч трішки розважитися. Та нічого втішного так і не міг придумати. І від цього царевич все більше занурювався в невтішні думки свої.
Аж ось одного дня, мандруючи по своїм фантазіям, Комп чітко уявив собі дівчинку свого віку, дуже гарну та веселу.
– Як тебе звуть? – запитав несподівано для самого себе. А у відповідь почув також несподіване:
– Ми з тобою давно повинні познайомитися, ми ще можемо стати
справжніми друзями. Мене звуть Ютою. Та батьки говорять, що
характером я подібна до хлопчика і називають мене Ютером. –
Струснувши біленькими кучерями, Юта жваво покрутилася в один, у другий бік. Хлопчик посміхнувся, пропонуючи новій знайомій:
– Приходь до мене кожного дня. Я розповім тобі про своїх помічників.
Так і повелося: Юта приходила до нього щоденно, а хлопчик на
очах почав видужувати, адже доброта завжди крокує поряд зі щастям.
Комп розповідав подружці про своїх завзятих помічників, більше схожих на друзів. А вона запитувала:
– Чому я ніколи їх не бачу? – інтерес Юти був великим. У відповідь вона почула:
– Вони живуть у моїх думках і називають їх байтами. Їм теж
сумно без нових розповідей та казок. Їм хочеться отримувати якомога більше інформації, мудрішати…
Дівчинка зачаровано вигукнула: – А мої надзвичайні друзі називаються файлами. Але вони розкидані, неорганізовані – з вітром у головах! Щоб їх організувати, треба докласти багато зусиль.
– Давай-но ми познайомимо їх,– запропонував Комп.
Думка так захопила обох, що вони забули про їжу та відпочинок. Знаючи, що думка жива, матеріальна, Юта сконцентрувала увагу, викликаючи файли. Те ж повторив Комп із байтами.
А батьки запрошували захоплених дітей до столу, зливаючи їх імена в одне нероздільне слово, котре лунало з двох боків: – Ютер, іди обідати.
– Комп, ми чекаємо тебе до столу! Ідіть разом! Ви чуєте?
Комп, Ютер! Скільки разів можна повторювати?
Їх запрошення були наполегливими. Та цілком заклопотані заняттям, діти чули тільки одне: – Комп, Ютер! Комп, Ютер!
Птахи в позолочених клітках, повторювали:
– Компьютер, Компьютер…
І коли наступного разу мама Юти покликала її додому, то з подивом зрозуміла, що дівчинка вже не відгукується на половинчате ім’я. З тих пір друзів так і називають спільним ім’ям.
______________________
Файли, байти - складові комп'ютерної пам'яті
2006 р.

Сонечко каталося у своїй золотій колісниці та всім тваринам і рослинам дарувало по шматочку промінця. Дивувалися йому:
– Як же так? Дарує й дарує, а його не стає менше.
– Давайте, – домовилися квіти, – запитаємо в нього самого!
Вранці, коли роси тільки зібралися йти на відпочинок, квіти відправили до сонечка бузок. Чому? Так випало по жеребу! Зібрав бузок свою чарівність, підрум’янив маленькі квіточки кожного кетягу, та й попрямував до Сонечка. А воно, пухнасте й веселе, якраз золотило всі лісові кульбабки, братчики,.. загоювало зламані гілочки, розрівнювало пелюстки квітів,
яким прийшла пора розкритися, посипало золотинням серединки кожної квітки ромену.
– Сонечко, – закричав здалеку бузок, тому що боявся наблизитись, адже воно дуже гаряче. – Сонечко! Скажи, чому твоїх промінців не стає меньше? Ти ж роздаєш їх дуже щедро!
– А хто більше дарує, той більше одержує, – сміючись, відповіло Сонечко.
А трішечки пізніше воно так розшарілося від спеки, що захотілося йому заховатися до холодочку. “Підскочу до лісу!” – подумало Сонечко і без роздумів покотилося до зеленого килиму землі. Але ліс, господар того килиму, подав команду деревам та кущам:
– Хочете жити? – скидайте листячко! – і всі жителі лісного царства виконали його наказ. Розгублено озирнулося Сонечко на всі боки та похнюплено повернулося додому, тому що ліс ніби оголився від його наближення. А по дорозі спало Сонечкові на думку: „Завтра я викупаюся в морі!” – і воно заспокійливо заснуло.
На другий день, тільки-но Сонечко почало спускатися ближче до моря, налетів на нього Вихорисько, накидав йому в очі порохів, закрутив попід носом пересохлим листячком:
– Не розумієш, що робиш? Будь на відстані, бо й море висохне! Хто тоді житиме на землі?
– Але мені жарко! Напевно, я захворіло...
– Давай, я на тебе подую! – Вітер з усієї сили почав дмухати прямо в обличчя Сонечкові. А воно, радісне й задоволене, з зусиллям прокричало Вітрові:
– Ти справжній друг! Чуєш мене?
Так з тих пір і повелося: як тільки Сонечку спекотливо, починає дути Вітер.
2006 р.

Веселка

Дощик, молоденький та сміливий, радісно хлюпотів, відштовхуючись від важких хмаринок. Хлюпотів та посміхався: “Як гарно в світі жити, створюючи гарний настрій!”
Земля підставляла йому зелену кучеряву голову, прикрашену лісами, садами та левадами. Потім вона, загоріла від південного сонця, уклінно попросила долити води в джерельця та криниці. А дощик танцював, кумедно вибрикуючи повітряними кульками, що булькотіли на калюжах.
– Досить, шибенику! Приходь іншим разом! – гукала до нього посвіжіла земля.
Дощик втихомирився, а з-поза обрію виглянуло чарівне диво – веселка. Виграваючи різними барвами, вона, задоволено всміхаючись, піднялася так високо у повітряний блакитний простір, що людям довелося підіймати голови – так хотілося побачити веселку у всій красі:
– Дивіться, як ніжиться! – раділи люди з одного боку.
– І всі кольори живуть разом у мирі та злагоді! – відповідали їм з іншого.
2006 р.

Пройшла Масляна. Михась з дідом, балакаючи про все на світі,
підготували все до посівних робіт. Тато працював з ранку до вечора. А дід залишався майже єдиним Михасевим співрозмовником. Бабуся посміхалася:
– Дивись, діду, щоб усю свою мудрість передав хлопчикам, а я – дівчаткам.
Надійшла весна. Земля парувала, підставляючи сонечку то плечі, то долоні, поверталася різнобоко, відігріваючись після льодового насту.
– Невдовзі птахи повернуться додому, – вуса діда задоволено закручувалися кінцями до неба. – Тоді шпаки знайдуть старі шпаківні, а молодим ми підвісимо новенькі, що побудували взимку.
– А вони вміють самі будувати кубельця?
– Аякже! Але наші шпаківні – їм допомога. Поки вони будуватимуться, наші вже пташенят виведуть.
– Знову ми час обженемо з шпаківнею?
– Точно. І пташина зграя з нашого двору вилетить більша. Це означає,що наша праця принесе чималу користь саду, лісу, лану...
– Тоді давай ще змайстрюємо.
– Добре, давай!
З-під ніг вже почала струнчати зелена трава, коли умільці прив’язали нову шпаківню на горісі.
На призьбі з’явилися кумедні червоні комахи, яких сусідська Іринка називала сонечком. А в небі запалахкотіли блискавиці..
– Я з ними знайомий: того року вони літом небо малювали.
Дід розсміявся: – Дотепнику, вони не тільки небо малюють вогняними пензлями, але й вогонь викресують.
– А ти колись мені обіцяв розповісти про перетворення дрів у вогонь.
– Бачиш, кожна жива істота, все те, що рухається, – живе, бо має силу рухатися, має енергію. Ось я, коли рівняв гвіздки взимку, теж іноді кресав іскри. Гвіздки не хотіли, щоб я лупцював їх, і пручалися, нагріваючись від ударів. Навіть лютували, бо енергію віддавали іскрі. Тобто, енергія
перетворювалася у вогонь. Ти ж помічав, напевне, Михасе? Дерево має свою силу, а коли її додати сірником, сила стає значнішою. Вогонь, що був маленькою іскрою, стає великим та могутнішим.
– Я зрозумів. Але то дерево, а то – небо. Звідки там вогонь?
– А там хмари живуть. Вони іноді сперечаються, кепкують, іноді наштовхуються одна на одну, і тоді їх іскри перетворюються у вогонь.
– Діду, ти ж казав, що у хмарі – вода?
– Казав. Вода теж жива. Рухається, має силу, а значить, енергію. Ось і міркуй.
– Не можу! – хлопчик аж закрутився. – Вода ж не горить.
Якраз блискавиця влучила у сухе горіхове дерево і воно вмить спалахнуло яскравим кострищем. Михась заплакав:
– А як вона в нас влучить?
– Не влучить. Блискавиця вибирає найвищий предмет. А ми з тобою – під дахом, на якому стоїть громовідвід, щоб блискавиця не зачіпала.
– А коли я буду найвищим там, де вона гуляє? – Михасик з острахом дивився у небо.
– Тоді треба спокійно сісти у безпечне місце і перечекати, поки вщухне її зухвальство.
– Все одно боюся, діду.
– Просто треба знати, як бути, коли зіткнешся з нею, тоді нічого страшного немає. Кожна краплина твоїх знань захистить тебе від небезпеки, немов слова твоєї бабки, які ти добре вивчив взимку, у різдвяну неділю: „Цур тобі, пек!”

Семен Федорович сьогоднi встав похмурим та невдоволеним. Ходив по подвiр’ю , наче сновида. Його настрою буцiмто спiвчувала природа: хмари повзли валом, зачипляючи стрiху. I те небесне безладдя вiдгукувалося в старих напрацьованих руках та ногах, водночас хапаючи то за серце, то за печiнку. Дивлячись на нього , баба Настя почала мовчки пiдсовувати пiсля снiданку то редьку, настояну на самогонi, то горобину на меду: мовляв, розтирайся та видужуй, смакуй та вилiковувайся. Так вона завжди говорила сама собi, коли починалася недуга. Але дiд наче й не звернув уваги на тi мовчазнi послуги, i , що найцiкавiше, - не потягнувся до чарки. Щось бентежило його розум та душу, не давало спокiйно виконувати селянськi справи: лежав на дровiтнях недоточений рубанок, поза вуглом стояла коса, чекаючи дiдових рук. А вiн зiбрався та пiшов на город, де так гарно розрослися кукурудза та картопля, млiли зеленуватi кабачки та червонiло помiдорове угiддя.
Пiд хмарами все воно було потемнiлим, чекаючи вiд дiда пiдтримки, допомоги, наче благало спасти вiд темряви: «Сонечка!»
Семене, Семене, швидше йди до хати! Аварiя в Чорнобилi.Сповiстили по радiо, щоб мешканцi нашого села збирали грошi й документи, бо зараз
над’їдуть автобуси i будуть вивозити людей кудись у безпечне мiсце, а будинки та всi речi – дезактивувати. Що ж це робиться на бiлому свiтi? Де
ж ми, - розпачливо вигукувала вона перед занiмiлим чоловiком, - тепер житимемо? На кого хату покинемо i все, що зросло? Дивись, який чудовий сад! А тварин куди?
Плачучи вiд несподiваної гiркої новини, Анастасiя Степанiвна метушилася туди-сюди i все прихлопувала себе по бокам. – Ой, божечки, божечки! Що ж його робити? Та ще й ти захворiв!
Хмари котилися одна за одною, випираючи то збоку, то зверху, пiдштовхуючи та пермiшуючись в собi. Здавалося, що це їх вина в усьому, що сталося. Це вони своєю темною силою притягли за собою дурну звiстку.
Нiкуди не поїду, - якось скреготнув, а не вимовив чоловiк.
Як, не поїдеш? Зараз вiйськовi вже будуть. Збирай, що треба!
А в нас є що збирати? – запитав боляче.
Через деякий час пройшла машина голови сiльської ради з гучномовцем. Люди метушилися, не звертаючи уваги на негоду, а вона
змагалася з горем, вiдображаючи даремнi клопоти i наснагу, впертiсть людини в досягненнi мети.
Вiйськовi в противогазах i без них випроводжували людей, пiдсаджуючи на автобуси, машини, пiдводи… Враження таємної вiйни не залишало.
Бабка Анастасiя вивела з двору корову i теля, намагаючись прив’язати налигачами до автобусу. Дiд мовчав, а водiй несамовито репетував:
З глузду з’їхала , стара, чи що? Куди ти їх тягнеш? Чи не бачиш,
що й людей треба наверх пiднiмати? Чи, може, тварина вгониться за
автобусом?
Дiд Семен повiльно пiдiйшов до дружини, поклав руку на плече:
- Залишаймося тут, Настю, нiкуди не поiдемо. Вже роки не тi, щоб чогось боятися. Скiльки проживемо, стiльки й буде…
Бабка зворушливо розплакалася. Корова i теля почали знову жувати щирицю в яслах, а бабка пiшла до кухнi готувати страви. I тiльки дiд сумно дивився на автобуси й вози, машини й мотоцикли, що тягнулися з рiдного гнiзда кулись в незнане, немов птахи з пожежi.