"...нині люди як ті боги. Самі
все вирішують" - Р.Іванченко
"Сіті життя і смерті"

Розігнали боги колісницю
і пустили -
у прірву небесну.
Сонце вкотре тоді
воскресло
і злетіло у небо як птиця;
підійнявшись, променем в спину,
як хазарським мечем точеним
так ударило, що
нікчемно покривився
обуренний світ.
І повстанцем, понад столицею,
ввись піднісся
лик Перуна;
того горя
напившись сповна -
він громами тоді заіскрився.
Чорні хмари,
що вились клубками,
покотилисся на каміння
і зійшло німе проведіння,
як з черемші
опав увесь цвіт.

Так-бо боги,
зібравши віче,
рятували себе і
світ!

Зима почалася із дива -
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі - із верболозу,
і з кожним шаленим рухом
снігами сипались сльози.
Зима почалася із Долі,
що птицею пролетіла,
і ніжно-морозним повітрям
торкнулася твого тіла.
Немов зупинилося вранці
незриме колесо часу;
годинники, як завмерли
в засніженних дивних гримасах.
На знак безкінечності щастя
земля срібним сяйвом взялася.

Шепочу тобі таємничо:
"Із дива зима почалася..."

Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо.
І не сум неозорий -
Безкраї рівнини зими,
Я зів'ялий і хворий,
Тобою покинутий, з вітром
Заверну павутинням
У ближні краї сивини.

Все минуло скоріше,
Ніж я сподівався, - раніше,
Як гадалось в дитинстві
І снилось в обіймах твоїх, -
У цвітінні запізнім,
Мов у ненаписані вірші,
Йду у хвилі бентежній,
Губами припалій до ніг.

Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
Не втиснути інший мотив,
Крім, хіба що, руїни,
І раму плющем оповити,
І щодня омивати
Застудженим львівським дощем.

Де у зоряних війнах
З тобою змагався в любові,
Де вдалося не більше,
Як слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
Свій хрестик постав і тепліше
Опиши в мемуарах,
Чим тішили серце бої.

Так закінчилось літо -
І пусто, і вікна побито,
І, скидаючи погляд,
Зникає в бруківці Едем,
І маленька красуня
Визбирує скельця, і пам'ять,
Ще римує півсвіту
З букетом її
Хризантем.

2003

Натирає собі кулаком
мозолі на гладі лоба,
Моральний відстій про духовний корм,
сенс буття чи логіку речей.
Засівши в териконах книжок,
метафізикою дробить;
Знає помірковану межу –
практичний, як в пакетику чай!

Тужся – лоб судинами трісне –
не «пальцем роблений» філософ;
Вивчай нудоту істини
мікроскопом чи штативом мізків –
Цю … Амебу безформенну.
Слухай оком, дивись носом,
Дивуйся феномену …
Встанови закономірностей низку.

Куди? Навіщо? Як це? Де?
Одне я знаю – творять істину!
Не бачили ми перший день –
є шанс побачити останній.
Не на папері правда –
я більш граніт не гризтиму!
Настав час бути падлом,
Час нездорових маній!

Проміння бліде, бо цей ранок ще спить на початку
своєї дороги у день, що розквітне для нас.
І гратиме в сніжки веселе грудневе дівчатко.
Зима вже прийшла. Але ще не прийшов білий час.
Незмінно сніги замітають погрішності степу
і вітер, впіймавши за хвіст заметіль, прогуде,
що сила зими необхідна тепер для вертепу,
такого вертепу, який ще незнаний ніде.
І янголи в колі осяють планету свічками,
нового сузір’я тепло налякає сніги,
котрі навесні розійдуться по світу річками,
і змиють усе, навіть слід від брудної ноги.
Бо сила Любові пронизує впевнену брилу,
що крига створила на честь перемерзлих часів.
І янголи в колі стоять, простягаючи крила
до ранку, що вже зачекався святих голосів.

9 грудня”06

Ми не доживемо до зими
я зовсім впевнена,чомусь...
ти був так близько, що мені ставало страшно
тепер ти так далеко,а я зовсім не боюсь...

я зватиму тебе тоді на „ви”
а ти мене- „давно”,”колись”,”забув”...
Святими стануть мої спогади безглузді,
Невинними,хоч найжорстокіші зізнання.

Зречуся коридорів,телефонних книг,спалю листи,-
бо надто довго і дуже незручно
німими докорами зійдуть всі надії,
бо сказані колись були загучно

недбало,пошепки прикрашені розмови
-без вічного,а все-таки віч-на-віч
в приватну власність руки перейдуть,
дистанцію між нами втримати не вдастся на ніч

Скоро буде біле,як вапно
І застигне все навколо від скорботи,
далі гратиму,вдаватиму тепер байдужу,
а пальці сліпо дивуватимуть мінорні ноти...

Ялинка догорить світилами й самообманом
-хтось сплутає в її вогнях дроти
але нам буде давно все-рівно,-
ми розірвемось у переддень зими...

Моє чекання ще чекає
Тупе очікування дива.
Пече і досі розриває.
Мої-Твої Мовчання-Зливи...
Мої-Твої вночі тумани
Гучні слова поміж рядків;
Мої-Твої одвічні рани
Старі й нові, старі й нові.
Мої-Твої ледь чутні "Де Ти?"
Мої-Твої рішучі "Ні!"
Мої-Твої швидкі комети -
Моїх-Твоїх очей вогні.
Моє-Твоє німе "Боюся"
Твоє різке швидке "Пока!"
Колись не зможу - розіб*юся...
Твоя...моя тремтить рука.
Мої-Твої окремо-кроки,
На тих дорогах перекошених...
Моє-Твоє табу крізь роки -
Величне і низьке "Не можна".

розчаровані сльози
бо тривають глибоко в очах
поважати себе заставляють
готуються до смерті на Твоїх руках

Замордована власною безпорадністю
Йду на дощ
(в нього така робота)
-що зневагою плює мені в обличчя
Згадую,як Ти любив
коли я мокра...

Може там,у Тебе, теж йде дощ
(чи коректніше сказати „там,у вас”...?)
(валерянка,алкоголь, чи жаль..?)
певно там у Тебе він тепліший....

Буває так: хтось кине мимоволі
У душу пригорщу подрібненої солі
І в очі щиро дивиться: "Пробач!
Я ж не навмисно! Ти тільки не плач!

А як болить - то це ж лише спочатку,
І той рубець залишиться на згадку
Про все, що відбувалося в житті.-
Ні ти, ні я - ми ж не були святі."

І пробачаєш... Всякого буває.
От тільки біль в душі не затихає,
І сіль її зїдає без жалю.
Та в Бога порятунку не молю

А той, хто сіль за пазухою носить,
Нехай прощення хоч би раз попросить...
Не в тих кому так рани лікував,
А в совісті б своєї попрохав.

Думки сплелися воєдино…
Як можна так любити сильно,
Щоб жити лиш коханням цим,
Не бачити нічого, не перейматися нічим?
Я бачу лиш невинність
Та посмішку твого обличчя.
Все інше…
Лиш фон цього портрету,
Картини невідомого митця.
Не маю більш альтернативи,
Не хочу іншого життя.

скажу вам прямо, без зайвостей,
писаки віршів дешевих:
Поезія - не для вульгарностей,
вона - для страждань душевних

вона для сердечних радостей
для чистого божевілля
а не для брудних огидностей
спітнілого конвульсив’я

вона ж є - свята! чи ви чуєте?
їй бути такою - вічною!
навіщо її гвалтуєте
своїми похабними віршами?

своїми брудними пальцями
замацуєте проміння
волієте буть паяцами
речниками падіння

куди ви пнетесь замурзані
з ротами своїми чорними?
думки ваші гидко кирзові
хтиві, червом поточені

поезія - чисте джЕрело
у ній і чуття, і раціо!
а ви - то є бруд з черева,
чиєїсь продукт дефікації!

чи вам дотягтись до неба
і словом як білим маревом
оспівувати, як треба,
осяювати заревом?

що ж посмішку ви либите
бруду співці і перверзії?
ви всі в небуття підете,
та вічною буть - Поезії!

Ось і все, тепер кінець,
Назад дороги вже нема!
Зійшлися двоє під вінець,
Горить кохання між двома!

Вони чекали рік за роком,
Аж поки доля їх звела
І повела їх крок за кроком
У лоно ніжності й тепла.

Невинні, щирі, безтурботні,
Одне для одного вони.
Вони тепер вже не самотні,
Вони щасливі без вини.

Любов чи дружба, що цінніше?
А він обрав і те, і те!
Він встороні, йому видніше,
Нікуди щастя не втече!

Він завжди був, стояв у тіні,
Зима розквітла на вустах!
Холодні руки, побіліли,
Любов'ю у серці, смуток у очах!

Ви є, були і завжди будете -
Вогні, палаючі в пітьмі.
І сотні вуст ви ще розбудете,
Які заснули і німі!

Ви вибухали полум'ям яскравим,
Ви обпікали очі брехунам!
Лилася правда наче лава,
Вона згодилася синам.

Ви повставали і зривали маски,
Ви йшли у бій без сумніву й вагань!
Ви не зазнали ніжності і ласки
І сонячних не бачили світань!

Та ви були і завжди будете!
Ви вічна совість нашого народу
Й мільйони вуст ви ще розбудите.
Зе все вам наша шана в нагороду!

Асфальт обличчя вмив дощем,
Вже ніч! Не спить... Чогось чекає!
Холодний вітер. Тисяча проблем.
Хтось спокій в темноті шукає!

Кульгавий силует удаль спішить,
Ліхтар осліп! Це Друга Світова?
Стукоче камінь, сталь кипить,
В епохи розболілась голова!

Втомивсь годинник, холод і окріп,
Де мінус там і плюс, а винні ми!
Ковтаєм землю, потоптали хліб,
Пишаємось згорілими крильми!

Бредем наосліп, де дорога?
З дощем асфальт і вітер дме.
"Дві тисячі!"- Мілленіум без Бога
Помалу всіх у пекло забере!

А ми не каємось, не маємо потреби!?
Кульгавий вже пішов і буде суд!
Ми ліземо у землю і деремось в небо.
О, бідний, бідний земний люд!

Я плачу…сльози проливаю
За тебе мій таємний друже
Ми не знайомі—це я знаю,
Але люблю тебе я дуже.
Це лише доля при бажанні
Зведе нас разом у дорозі
І щастя наше в дні настанні
Розквітне навіть при морозі.
Мій любий, ми як одне ціле
Будемо жити в цьому світі
І хай навіки буде зріле
Наше кохання в довголітті.
Але це так лиш мої мрії
Про тебе, мій таємний друже
О, доленька, все ж є надії,
На це я сподіваюсь дуже!

Я знати тебе не хочу,
Від мук мою душу зжимає,
А сльози, як злива осіння,
За тебе сердечко так крає.

Чому я сумую, страждаю?
Про тебе так мрію, кохаю!
А доля нас все не єднає,
Чому так буває, не знаю!

1.Знов прийшла зима
Радість принесла
Дітворі на дворі
Снігу намела.(2 рази)

Приспів:
Ой, ти , зимонько, зима
Чарівнішої нема
Радість всім нам принесла
Ой, ти, зимонько, зима.

2.Снігу, снігу намела
Сріблом землю всю укрила,
А ялиночку-красу ,
Всю в прикраси нарядила.(2 рази)

Приспів:

3.А тепер зима з дітьми
Свято робить навкруги
Всіх піснями розважає
Й привітаннями вітає.(2 рази)

Приспів:

Перше вересня, малята!
Час уже до школи йти
Книжка, зошит і щоденник
У портфелі – назавжди.
А ще ручка , олівець,
Та резинка й струганець
Все воно вам тут згодиться—
Для науки пригодиться!
Математика , читання,
Малювання та писання,
Рідна мова солов`їна –-
Для науки всім потрібна.
Тож навчайтесь ви старанно,
Слухайтеся вчителів,
Ваші успіхи в навчанні
Будуть радувать батьків.

Two birds were flying under the sun in the sky
They were dancing above the window my.
They were round among the cloud
The melodies from their souls were loud.
Look what a beautiful sun! Look what a paradise!
We want to see only happiness in people’s eyes
Let everything blossom, we know what they mean
And we will admire a wonderful spring.
And suddenly shot like a bolt from the blue
And their beautiful dream didn’t come true.
He cried from the pain and fell on the grass
He had seen the sun and the sky for the last.
And only her crying was heard in the land
Who had the tears, pain and sorrow there send
And the wounded bird hardly breathed
Nothing was seen. The land was covered by mist.
Don’t cry, don’t cry, don’t miss my dear,
Live without me, but I always will be near.
And who has broken our kin
Will always live and suffer with this sin.

Роки дитинства промайнули
І їх вже нам не повернуть,
І тільки в серці про минуле
Назавжди пам'ять збережуть.

Про дитсадок, про школу й клас,
Ми пам’ятати будемо!
Про перший дзвоник й випуск наш
Ніколи не забудемо!

ти книжний черв’як
і це видно:
не мова жива –
лиш слова,
розцяцьковані,
припудрені,
ідеальні,
та з парафіну...

і вірші твої:
на сто метрів
до серця Землі
з ними злізь –
вщент розплавляться,
тектимуть з вух,
вуст і носа,
як мертва сперма...

вмираючому
німбу сонця
під писок підсунь
труд писань –
не горітиме –
поплавиться
в жовту гущу,
жир целюліту...

звичайний поет –
без претензій,
але не митець.
прометей –
прототип тебе –
жбурнув би в світ
не вогонь, а
недопалок, фільтр...

Вже не свіжо рани плачуть,
часом заморожені, –
Чути чавкання собаче,
ритуальний спів труби;
Верещить чагарниками
запах переродження,
Голос диму, згарищ камінь
звірством рветься на диби.
Попіл чорним пухом крикне:
«Зуби, вирвіть гільзу серця,
Стесаний зіниці кремінь!»
Переродження собак
Кропить кров’ю щелеп плаху тих,
хто в свідомості пасеться.
Цінності?! А не пішли б ви нах..й ?!?!
Чим цінне старче м’ясо баб ?!

Брязкає затворна рама,
пуповини дзвін струни;
Схід сонця жахне перегаром –
плюне іскру в новий г‘ніт!
Це не вперше й не востаннє
смакую цвітом полуниць,
Що з, прищепленим стражданням,
проростають на труні ...
Кволий, білими руками,
змахую спустошення;
Кров, як лави теплий промінь,
в ргебні стегозавра як,
Захлисне судин руїни!
Вчора ще був скошеним,
Вже сьогодні ледь рум’яний,
та достигну завтра я!

...розітнути світанок мечем,
зазирнути в степи неосяжні.
Таке щастя! Зустріти тебе
молодим Світовидом звитяжним.
Таке щастя! Торкнутися гір,
обійняти освячений ранок.
У медове волосся твоє -
заплести дивовижний серпанок.
Таке щастя! У небо весни
відпустити душевний щем,
наче сокіл нехай летить,
розітнувши світанок мечем!
Така доля! Навіки віків
цілувати дощами зап'ястя;
на тернистих твоїх шляхах
така доля моя! Таке щастя!

...зустрічати світанок самій,
забуватися в снах неосяжних!
Така доля - кохати тебе,
недосяжність моя, недосяжність!

На кручі високій, де вітер гуляє
Дівчина кохана на мене чекає,
Її світлі очі неначе перлини,
Блакитного неба яскраві краплини.
Я в небо погляну, всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.
Її ніжні руки, волосся шовкове
Тендітні і теплі, мов сонце ранкове.
Від дотику сонця всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.
Її поцілунки солодкі та п’яні,
Мов вітер ласкаві, мов вітер жадані.
Від подиху вітру всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.

Похмуре небо,
Не видно сонця.
І ми вже йдемо,
На поклик серця.

В думках бажання,
У тілі втома.
Ти наче загадка,
Цікава й невідома.

Плаче хмара,
Зимою по обличчю.
Ти як примара,
Ховаєш очі, спливаєш миттю.

Мабуть не варто,
Хотіти більше.
Ми зовсім різні,
Але разом нам тепліше.

ти заплутала мої думки
описала усі звуки болю
щоб розкрити усі занавіси
і,можливо,здаватись любов'ю

ти вписала себе на вустах,
малювала усі його очі,
відмирала в кредитних словах,
оживаєш у нових прощаннях.

Щоб зуміла сказати без жодного слова,
щоб піти і повірити,що нічого нема.



ти,напевне,не зовсім біда.
Ти,можливо,сильніша тривоги.
Безперервно моя,
Самота.
...

Запах мокрого асфальту
Невідчутно, трохи хворі
Березневий сніг на пальцях
Падав в кухні-коридорі
Не згадаєш вихідними
Навіть міцним алкоголем
SMS-ом, телефоном
Чаєм, аспірином, болем

Теплий голос з помаранчів
Ллється зливою в горнятка
Спрага, голод, твоїх ланчів
Не покуштую

Хто до Бога, хто про інше
Руки до гори здіймають
Певно нудно засихати
Коли кулі не влучають
Трохи хворий та не з глузду
Не стримаю небо впало
Смаком мокрого асфальту
Твоє тіло раптом стало

Кольорами десь за обрій
Голос твій із помаранчів

Спіритичний сеанс: кримінальні любові
Найбридкіші швидкі, вірус-плюс, помилкові,
Далі вже не цікаво, наркотичні сп'яніння
- Що в ефірі? – Та то ж „Rolling каміння”

Монтували в серцях напівдійсні незгоди
Кишенькові чуття, досить дивні породи
Спонукало до певного, певно спиртного
Факсимільний зв’язок в нас. І більше нічого!

Знов стартуєм на ранок, чаю не буде
Тиснеш клавішу STOP і зникаєш в нікуди
Не пройшли паперові подряпані серця
- Що в ефірі? – „Red Hot Chili перці”

Монтували в серцях напівдійсні незгоди
Кишенькові чуття, досить дивні породи
Спонукало до певного, певно спиртного
Факсимільний зв’язок в нас. Нічого...!

Спіритичний сеанс: помилкові сп’яніння
Паперові серця, депресивно-осінні
Чай завариш із клавіш, бергамоту за смаком
- Все пройшло: чи то шлюбом, чи браком.

Монтували в серцях напівдійсні незгоди
Кишенькові чуття, досить дивні породи
Спонукало до певного, певно спиртного
Факсимільний зв’язок в нас. Принаймні нічого...

моїм шкрябочкам цілком байдуже
хто тут зайвий
вухатим-вусатим шкрябочкам
байдуже
возять пусті автобуси
завжди такі невчасні
і примовляють
"не йди, зачекай,
тут же пустка повисне"
далі вигадуть забавки
щораз, як фольга, цікавіші
а я пересипаюсь піском в часомірі
з себе у себе
з себе у себе:
на колбі відбиток пальця
і попал сонця
та більшого і не треба

Я тут! Я тут. У браму стукочу
до Правосуддя - стати перед Ним.

Я підступив довершеною тінню,
Щоби зустрілось Правосуддя з тим,
хто полюбив Його. Я тут!
                                        Я тут!

У Правди-Правосуддя входжу Дім.
Святу цілую землю на Порозі,
перед покоєм Суду. Я вже тут!

Привіт Вам, о Владики, Праві Судді,
привіт Тобі, о мій Великий Боже,
Володарю Двох Істин!
                                        Я прийшов
до Тебе Повелителю. Я тут.

Я званий бачити Красу Твою!
Бо відаю Тебе, і знаю Ймення!
Я знаю імена сорока двох
богів, які стоять побіля Тебе
у неозорому Дворі Двох Істин,
і поглинають залишки злочинців,
і випивають грішників злу кров
в день Судний, перед Сутністю Благою.

Владики - Правду Вам несу.
                                До Вас
іду зі справедливістю,
                                для Вас
несправедливість відігнав і знищив.

Я не казав брехні,
Я не впадав у гнів.
Я не робив дурного.
Чистий я! Я чистий!

На слабшого руки не підіймав.
Не відмовлявся чути слово правди.
Чистий я!


Не перелюбствував.
Не кляв ані царя, ні батька свого.
Чистий я!

Не відбирав в дитини молока.
Не оббирав хлібів у вмерлих.
Чистий я! Я чистий!


Не причиняв зла людям я,
Не бив раба перед Лицем.
Не був причиною хвороби я.
Не був причиною я сліз.
Не убивав.
Я чистий! Чистий я!

І не наказував вбивати.
Чистий я!
Нікому не приносив я страждань.
Я чистий!

Не підкладав ваги до міри і
не віднімав від неї я.
Я чистий!

Не віднімав для себе шмат від поля.
Не обманув й на пів кавалка поля.
Чистий я!

Не тиснув нишком на терези я.
Не нахиляв коромисла терезів.
Не крав.
Не нехтував водою в час її.
Канали не перерізав.
Вод не забруднював.
Я чистий! Чистий я!

Я не псував оброблені поля.
Не гнав овець і кіз з пасовищ їхніх.
Не учиняв худобі шкоди я.
Птахів богів у сіті не ловив.
Стада в маєтках божих не лякав.
В ставах, богам належних, не рибалив.
Не убивав тварин священних.
Чистий я!

І в місці Істини я не грішив.
Не турбувало слух моє ім’я
керманича священного човна.
Я чистий!

Паскудства не чинив перед богами.
І не витягував припасів з храмів.
Чистий я!

Не умаляв приношення богам.
І не псував хліби богів.
Я чистий!
І надаремно клятви не приносив.
І не гасив жертовного вогню.
Я чистий!

М’ясних приношень днів не пропускав!
При виході не заважав я богу!
І не паплюжив бога в серці своїм!
Я чистий! Чистий!
Чистий я!
Я чистий!

І чистота моя є чистотою
величнішого птаха Бену , бо -
я ніздрі у Володаря Дихáння ,
Який усім життя дарує в день,
День повноти у Оні Ока Гора,
в присутності Владики Кемет. Я,
зрів Ока Гора повноту у Оні!

Не станеться зі мною тут дурного,
у царському Дворі двох Істин, бо
я знаю імена усіх богів -
Супутників Величнішого Бога...

Зрю чашу з власним серцем, о як терпко!
Зрю чашу з Правдою. Терези, прошу,
замріть, не коливайтеся!
                                    О, серце
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь-бо супротивником і перед
Божественною Владою, не тяж
супроти мене, не розповідай:
“Ось що робив насправді, він вчинив це...”
Не накликай на мене зла!
                                О Ваги!
                        Замріть, не коливайтеся!
                                        О, Боже…


* * *






Читати далі, Глава 2
Повернутися до змісту
Усі примітки

ДЕЯКІ ПРИМІТКИ:

1. Узято із 125 глави “Книги мертвих”. Книга мертвих - ( др. єгипетською - "Книга виходу днем", тобто "Книга воскресіння") – загальна назва папірусних сувоїв, які супроводжували померлого у його мандрівці загробним світом, окремі формули із цих настанов належать до глибокої древності і зауважені у "Текстах саркофагів" кінця III тис. до Р.Х. Численні тексти подібного роду зустрічаються і у гробницях Нового Царства (епоха життя древнього Єгипту 1580 – 1085 роки до Р.Х.).

2. Дві Істини – ім'я богині справедливості Маат у подвійному числі. На Її Великому подвір’ї звершував свій суд Унефер, буквально “Блага істота”, епітет Осіріса-Усера.

3. Сорок два боги - можливо, по числу єгипетських областей - сепат (номів). Знання імен богів у всіх народів нібито давало магічну владу над ними.

4. Блага Сутність (д.єг.) - блага істота, епітет Усера (Осіріса). Осіріс – (д.єг. - Усер) староєгипетське божество – втілення померлого царя, що повернувся із загробного світу. Бог померлої і воскреслої щоразу опісля того природи.

5. В місці Істини - в храмі чи некрополі.

6. Бену (д.єг.) – древнєєгипетський міфологічний образ священного птаха, уособлював і схід сонця, - прототип (предтеча) фенікса. Описана історія з бену, на думку автора, могла відбуватися не пізніше 45000 років до Р.Х.

7. Володар Дихання - бог, який дарує життя; тут - Осіріс.

8. Он (д.єг.) - пізніше Геліополь, місто в Древньому Єгипті, головне місто 13-го сетапу (ному) Нижнього Єгипту. Знаходилося дещо північніше нинішнього Каїру.

9. Око Гора - було втрачено Гором в битві із Сетом за трон Осіріса, але магічно відтворене Тотом. "Ціле" Око підносить Гор у жертву Осірісу, тим і оживляючи його.

10. Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (д.єг.) - дослівно “чорна земля” долини Річки (Нілу), у розумінні “оброблена, люба”.

11. Велике Море – Середземне море.

12. Пераа (д.єг.) - дослівно Великий Палац, або Великий Дім - не пряма назва царя, - аби не вимовляти його титул, що вважався табу (забороненим).Фараон - сучасна передача виразу "Пераа".

Здається, вже колись було:
Знайомство. Зустріч. Кава…
Спинилась під чужим крилом –
Нова весна… забава…

Я й не гадала, що ти так
На жарти реагуєш…
І думаєш, то долі знак…
Ти вітер, мить цілуєш.

Я не сказала тобі ТАК,
А тільки промовчала…
Якби ж дізнатись, де той знак,
Що доля написала?..

з твоїх вуст падали слова
загрозливо червоним блима прірва
ти любов втопив як кошеня
в тазіку Любов Надія Віра
як же так???
сокирами слова
зрубують усе зелене в місті
задихаюсь...
це синдром "була"
не кохана, а коханка тільки...
протікає в мому щасті дах
і паркет - розпечене вугілля
світ зійшовся в декількох словах...
за якими схоже божевілля

44
Коханий, стільки квітів ти приніс
Мені, зірвавши їх в саду і в полі!
Здалось, що в цій кімнаті, як на волі,
Розмай їх під дощем і сонцем ріс.
Прийми ж в честь нашої любові й ліс
Моїх думок взамін, що їх в юдолі,
Як найкоштовніший дарунок долі,
Зростила я з утіх своїх і сліз.
Їх не заглушать рута й деревій --
Шипшина й плющ тут в пору їх цвітіння.
Візьми і жаром серця їх зігрій,
Як брала квіти я твої, -- осіння
Хай їх мине сльота. Й душі своїй
Скажи, що у моїй -- її коріння.

43
Як я люблю тебе -- ти хочеш знати?
До глибини, вшир меж і висоти
Душі моєї, що від суєти
Підноситься у Вічності пенати;
Люблю так, що вже стало не хватати
Дня сяєва і ночі темноти;
Так вільно, як на смерть хтось прагне йти
За Волю; всім, що буду пам'ятати:
Й чим зараз переповнені серця,
Й що із дитячих споминів добуду;
Усмішкою, рум'янцем всім лиця,
Очима крізь омани і полуду;
Люблю тебе життям всім, до кінця, --
А там, Бог дасть, іще сильніше буду!

42
Майбутнє не повторить хай минуле:
Й мій ангел-охоронець при мені,
Оглянувшись на дні мої сумні,
Підтвердив те, що в думці лиш майнуло:
Скорботою так знов із них війнуло.
Й ось ти зустрівсь в моїй самотині -
Й розвиднілись мої похмурі дні,
Коли їх твоє сонце осяйнуло:
І посох мій сухий зазеленіти
Заставив животворний погляд твій.
Минуле я не хочу повторити:
Залиш, розкривши мій життя сувій,
Сторінок кілька -- заново творити
Слід решту нам, мій ангеле новий!

41
Я вдячна всім -- й молю їм благ у Бога, --
Які мене любили, -- хто, як брів
Біля в'язничних стін й сумний чув спів, --
На мить спиняла за мене тривога,
Хоч кликала вперед і їх дорога
На торг чи в храм. А ти, шо занімів,
Коли ридань звук в пісні долетів
До тебе -- й тут, біля мого порога,
З твоїх рук лютня випала!.. Хвали
Слова де взять -- цій здатності магічній
Навчи, -- щоб чимсь віддячити могли
Тобі, й душі моєї феєричні
Вітання в майбуття роки несли:
Із тлінного Життя -- Любові вічній.

Іду за щастям, — щастя все не те.
В одних велике, мов вогонь в кружальці.
Моє сумне, приховане, проте,
Моє, хоч і в обіймах інших пальців.
Я молодий, — і щастя молоде,
Лишень акорди трохи сумнуваті,
У нім вино не “Стела” — “Каберне”,
Ох, щастя, ну чому ти біснувате?
Я у літах, і щастя у літах,
Таке смішне і трохи дивнувате.
П’янке й солодке, нібито хурма,
Аж раптом ні — м’яке, неначе вата.
Його ловлю, хапаю, але ні!
Все не встигаю. Покотилось далі...
Уже летить у причілковім сні.
Дурепо-щастя в іншій магістралі.
Уже і руки гріє чужаків,
Цілує, пестить, обіймає груди,
А я сиджу на пагорбі із днів
Чекаю, телепень, чи прийдуть люди.
А з ними щастя, ніжне і п’янке,
Старе і хтиве — я старий і кволий.
Я хочу взяти — знову ні! Per que?
Пливу крізь долі стомлені, комолий.
Воно не з тими всі роки живе,
Вона мене лишило в самотині.
Самотнє горе, лихо світове —
Чудацьке щастя в бурштині і глині.
І от старе, похнюплене, бліде,
Іде між люди по моїй садибі.
Крізь урвища сліпих воно іде.
І вмерло. От і все: кажіть спасибі....

Знову шарпнулось серце немудре
Сколихнулося любо хвилею.
Журавлі, що колись відлетіли
Повернулися ніби з вирію.
Осінь тепло вгорнулася в зиму
Заколишеться, знову стишеться.
Тільки в відчаю сітку незриму
Не повернеться, тут залишиться.
І слова всі чужі і свої
Постираються, перекришаться.
На зазніженім шовку сувої
Чистим відбитком перепишуться.

Питають всі мене, чому ж це я
Обрала дивне і чудне ім'я?
Таке прекрасне і жадане МРІЯ,
У поєднанні – ВІРА і НАДІЯ.

А ще присутня в слові тім ЛЮБОВ,
Що, як наркотик, будоражить кров…
Сплелися міцно ЩАСТЯ і УДАЧА –
Любиме слово, хоч ніхто й не бачив.

Це слово бажане завжди, кругом,
Здається теплим, ніжним, щирим сном.
Але воно незриме, недосяжне,
чарівне, дивовижне і безмежне......

То ж, друзі, я напевно і тому
З таким ім'я до вас по сайті йду.
Щоб мріяти, любити разом з Вами.
Тепер витаю МРІЯМИ світами.

Від нецке черепа до тазових лещат
______колючий дріт хребта
_________________________натянувши,
до нього прикрутивши два ручних ковша,
______захриплого легень метелика,
з загорнутою в крильця,
______________________суницею серця.
______Вдягнувши тісний ребер шолом,
під ним прилаштувавши шлунка баклажан
______і серпантин кишок,
_______________________печінку,
______________________________ нирки;
на гладь кісток
_____________сардельки м’язів нанизавши.
______Все обтягнувши шкіри ковроліном.
Пропелер язика і яблука очей
__________________________ вкрутивши;
______під черепицю скальпа
заховавши грецький горіх мозку,
______кровообігу завівши шестерні.
Я вже готовий був відкрити двері будня,
______але забув,
_______________забув,
____________________ забув,
__________________________забув!
Лишив стояти на столі
______Я попільничку з попелом душі...

______То що ж тепер?
____________Знов розбирати?..

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
Чатує Лев на здобич, вдивляється в пітьму,
Шляхи Телець вподобав, а Риби - глибину.

Поняття протилежні єднають Близнюки,
Де Діва обережна, там Водолій - стрімкий,
Ховається у воду попід каміння Рак,
Стрілець із Козерогом угоду пишуть всяк.

Овен несеться з кручі - з-під ніг летить вогонь!
Із норовом кусючим прямує Скорпіон
І заповідь вивчає: себе - не укуси;
В усьому міру знають небесні Терези.

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
У Місячному циклі міняються вони:
Коли один працює, у інших - вихідні.

За дверима бажань загубилася мрія,
У туманах зими десь блукає надія,
Радість знає фарватер, та ображена спить,
Ненароджена пісня у бутоні мовчить.

Впало небо не землю, туман – тінь від беріз,
З даху падають краплі заморожених сліз.
У холодній травинці спить дзвіночок лісний,
Там завжди таємниця, де росточок тугий.

Енергетика лісу, тихий сміх далини,
Диво-музика серця у бутоні весни.
Сон у темному храмі, тихо йду, не спішу,
Ненародженій пісні я слова напишу.

Глибше залазить в кишені
Влада заради інтриг,
Пенсія жевріє в жмені,
Голубу вистачить крихт.

За передвиборну гречку
З виборців топиться лій.
Знов за панів суперечку
Кидають хлопців у бій.

Ділять подерте руно депутати,
Тягнуть бюджетне рядно на мандати,
Перший всміхається щиро погрозливо.

Крутяться в кадрах події, обличчя.
Другий майдан позвитяжничать кличе.
І Павленок з мікрофоном-морозивом.

Стоять за вікном горіхів п’ять,
Горіхове листя дотліва,
Гіркі дочитали в нім слова,
Горіхи в туманних ковдрах сплять.

Горіхові очі п’ють круки,
Гомерами стали п’ять дерев,
Карбуючи в скрипт проспекту рев,
Збираючи зорі в кисть руки.

Спітніла ховає світ кора,
Глибини коріння, думки вись,
Росинкою поту день з’явивсь,
Туманів, туманів це пора.

І плями зникають ліхтарів,
І люди зникають через крок,
І з грудня грудей туманна кров
Стікає з гілок лікарів.

На містку присяду, на краєчку
Над безоднею, десь у просторі.
Квітка вітру, вітру північного
Начарує знов мови прОстої.
Вже притишила, приголубила
І гойдає, місток колишеться.
І розхитує, розганяється,
Бо у вітрі цім вільно дишеться.
І сніжинки що вглиб зсипаються
Так притягують, не простежаться.
І бажання, що не збуваються
Лиш бентежаться, лиш бентежаться.
У лілею душа заквітчана
Голосами десь озивається,
Не розгублена, та обвінчана
Дзвоном тихим сосен не приспаних.
Вітру вишнього лиш пригублено
З нитки срібної хмари виткані
Лиш пригублено, недолюблено.
Снігом-килимом скелі вистлані.
Чисто, легко у вітрі дишеться
Міст гойдається, і хитається
Заколишеться, заколишеться.
..........................

За мотивами Ніколая Черашева


З душі моєї скинь презерватив,
Інакше змісту течія могутня
В життя твоє не принесе приплив –
Наповнення ж бо в стриманні відсутнє.

Хай буде все, як нам велить звичай,
Святенницькі даремні поривання.
Ти пишеш вірші – значить і кохай,
Поезії чужі запобігання.

Презерватив з душі мені зніми.
Вірш без кохання – забавка невміла,
Через любов ми стаємо людьми,
Назавжди поєднавши душу й тіло.

Буття гріховне викохає вірш –
І що по суті може буть святіше?
Його пізнати квапся сміливіш,
Але зроби спочатку найпростіше –

Презерватив зніми з душі мені –
І хай моє у тебе вільно ллється,
Зніми заслін в пориви неземні,
Хай вірш вогнем під небеса зів’ється!

Зніми з душі – і вже не зодягай,
Не зодягай у жодні несвободи,
Складай рядки, мов птахою літай,
Не мріючи про славу й нагороди.

Хай вірші вільно плинуть із душі,
Їх сутності – і правка не важлива,
Давай без стримання твори-гріши –
І доля буде всюди милостива.

І перепони забере в путі,
Що струмінь вірша прагнуть загнуздати.
З пророцтв усе звершиться у житті,
Нам не дано йому перешкоджати.

З душі моєї скинь презерватив,
Інакше всі високі почування
Захолодить незвершений порив –
Поезії страшні запобігання.

Зніми, зніми з душі...

40
О, так! Кохання в світі і до нас
Було. Чи ж наше на всі інші схоже?
Раніш вважала -- таїнство це Боже:
Та чи ж воно одне й те ж в різних рас?
У мусульман -- без шалу і прикрас:
Там сховане чадрою личко гоже;
Зуб й на горісі посковзнутись може;
Шалену пристрасть швидко студить час --
Та й звідки в неї візьметься терпець?
Щось в ній змісти -- й переростає грізно
В ненависть; то чи ж брати за взірець?
А ти, мій любий, не благаєш слізно --
Ждеш крізь скорботи доторку сердець:
Й ще тобі вчасно, як вже іншим -- пізно.

39
Оскільки маєш здатність прозрівать
Наскрізь мене всю й зір твій перешкоди
Не стріне, бо мене років незгоди
Вже вибілили сліз дощем, й ставать
Душа за свідка стане, щоб назвать
Своїх поневірянь жахні пригоди,
Хоча й серед душевної негоди
Терплячий ангел буде в небо звать; --
Й коли тебе ніщо -- ні смерті труби,
Що близько чуть, ні перст із висоти
Погрозливий, ні всі душевні згуби,
Ні відчай і розпука самоти
Не відштовхнуть -- навчи й мене, мій любий,
Лить з серця вдячність, як добро ллєш ти.

38
Цілунок перший пальці прийняли
Руки, яка рядки ці написала,
Й вона від цього ще біліша стала --
В словах же ніжність, мов її влили
В них ангели. Чи ж пальці вже могли
Носить обручку, якщо відчувала
На них цілунок? Другий -- вся палала --
Чола торкнувсь -- мов ангели несли
Мене і ніжну чула їх розмову;
Вертає його пам'ять знов і знов,
Солодший він і за любові мову.
А третій пурпур губ моїх знайшов,
Вмить осяйнувши сутінь вечорову.
Зрівнять з чим?... О блаженство!.. О любов!

На тонкому вістрі танцює душа,
Обернена в тихий сум літа.
Кружляє, спустившись на лезо ножа,
Мені теж так хочеться вміти.
Тебе залишити, втікати туди,
Де плаче у сні небезпека.
Назад повернутись, розлити води,
Спинити набридливу спеку.
Безглуздя-безглуздям ці дикі слова –
Опівночі писана мука.
Історія свіжа, ще зовсім нова,
Під іменем “довга розлука”.
04.07.06