І вже не диво – а просто димно.
І вже не сльози, а спертий біль.
Не серця протяг, а вітер зимний.
Не ангел синій, а сіра міль.

Червоні плями на скатертині,
Бажання крику і холод рук.
Ніхто не винен, ніхто не винен,
Що плаче в кухні маленький Мук.

Солений півник. Розбита чашка.
Смішна ялинка дитячих мрій.
І новорічна допита казка.
І поруч в ліжку – вже хтось не мій.

Олі Брагіній

Друзі мої – крилаті думи.
Космічна даль, безмежна глибина
То мій смичок, а я… я струни…
Зоряний вальс… політ і… далина.

Там, у туманностях, сміюсь, літаю.
У божих радостях далекий світ.
Щаслива й дужа звідти повертаюсь
Додому, до своїх воріт.

Твої вірші – неймовірна туга,
Але ж ти сильна, тож неси хреста.
Зоряний храм, як ліки від недуга,
Впусти у душу й зникне чорнота.

У час навчання в дорогому вузі
Могутній темп, він став тоді взірцем.
Та все пройшло, туди дорога й тузі,
Відправ її попутнім вітерцем.

Ти полети по зоряній дорозі,
Душу очистять морочні світи.
Там радість, щастя, ти в самогіпнозі…
А повернувшись ворогам прости!

Крижаний вітер. Квіти визирання.
Навпіл густу хурделицю ночі – ніж
За проваллям провалля ...

Хай батько дитини, що вік свій марудить
в хворобі безногій
мене не образить – оком.
Не вічно у горі і мати нещасна
життя – прозирає – жаріє
святі – ліхтарі задувають
в ДЕПО тарахкоче осінь.
На стінах стигмати - Дембел
а пісня весела
суму волоче
гамірну тушу-
у темні обличчя екранів.
“Я бачив й живим зостався”.
Святі визирання квіти
мандрують із клумби
в клумбу.

що ночами роблять на яхтах і кораблях,
чи сплять, чи ловлять схвильовані брижі,
що розпорошують хвилі у місячній
невловимій сріблястій доріжці?
чи може там хто дрімає і його не лякає
безмежна холодна глибочінь,
що прокочується мороком під носом
судна, котре мов не важлива річ
полоще смиренно свої залізні боки у ній,
у її розірваному клаптями існуванні.

море гуркотить у дірявих скелях,
які урвиськами влітають в море.
бухта змирилася з відсутністю тіл,
що вдень перевертають її води.
ніч поважно розляглася по
неозримій гладі і колихається разом
з тими, котрі на яхтах і кораблях.

Я виявлю терпіння
ти викривиш зображення
на губи скапує гаряча кров
Аудиторія по-лицемірному красива,
будемо віддаватись докінця,щоб
не псувати враження

Не вчи мене довіри сонцю
- в нас різні сонця,різні віри,різні вчителі.
вже завтра розпочнеться гра "хто більше"
...чомусь здавалось,що ми не такі

Ритмічний докір.видих.шкода слів
дзвінок...він,як завжди Тебе рятує
від тьмяності сумління і вологих обіцянок.
(-мовчання їх за кілька днів спростує......

Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.

Коли постать цілує у спину
Спалахує… тліє любов.
Виноградна лоза оберегом,
Чи деревом Бо.
Океан відірвався планети
Й усоте
Устигає (світло тисне нестерпно)
Допомога нічна.
Ти спасенний? – шепоче.
Чи слово міцне? Чи терпке?
Достига холодку
Вітерцево-взірцеве затишшя.
Задивився сатир на стороннє строкате сторіччя…
Та цілунок кровавить,
Цілунок нестерпно пече.
Океан гіпнотично здійма
Сивих кобр та зелених удавів.
Материк одплива –
Тінь, як хвиля його проковтнула.
Воротіння - нема
І смарагдовим ріже акула
Доленосні площини плавцем.
Приступає до трапези ніч –
Шабатурка де порівну збіжжя:
Для голодних там сон,
Для сонливих – з любові вина.
Кожен просить - проститься,
Бо ніч для дарунків даремних,
Навіть сяйво не так пожера
Стрункотілу свічу.
Дуновіння і острах – в косу
Блідолицій дівчаті.
Націлуй їй взаємність
Поганських солодких обрядів.
І впіймаєш за нею
Втікаючий абрис Його
І спиною прочуєш лозу,
Або дерево Бо.

Рука малює пестощами тіло
і дихання зісунулось у стогін.
Від мандрів цих нестримно-очманілих
злипає очі враз і кожен огин.

Немов росою, надми вкриті потом,
і кожен рух уже торкає неба...
Нам байдуже, що з нами буде потім -
гойдаєм світ і мріємо... про себе.

23 Липня 2006

Зберу весь трепіт спраглих губ Твоїх.
І рýки, що пливуть пíзнанням...
у трансі дотику, ген за поріг,
ліпитиму зі сну зітхання.

Вмиравши, полум`я загубить грань.
Десь на кордоні тіл, без тями,
блукатиму за край земних жадань,
будивши трепіт небесами...

16 Липня 2006

Будинки роз’їдає до кісток
корозія січневих резервацій.
Погоду скільки цю не перемацуй,
одне лиш відчуття, що Бобик здох.
Ходити не годишся – дихай вслід,
слідкуючи, як діє містер Холод,
де місто-скло хтось ось-таки оголить,
і немовчання буде не для слів.
Угору глянеш – горе угорі:
конфіскували двісті гривень неба.
А хмарам – недослідженим амебам –
немає неба, то й земля гори.
А інший берег озера зими –
такий безлюдний, майже до безглуздя.
На берег той нікого з нас не пустять...
...Ти хоч один дістатися зумій...

Як надивився на ці пустелі
в очах порожніх,
аж загубився чи від істерик,
чи в огорожі.
Чекали сонця, немов пігулку
од марнотрати.
А день у воду узяв і гулькнув,
де інший брати?
Чому смієшся, коли ридаєш?
Це неважливо.
А бігти треба все далі й далі ж,
бо вп’ється злива.
І чітко видно – вода по шию –
Потоп включили.
Проріхи в небі – сиджу і шию,
латки з овчини.
Чужим – надії, собі – не знаю
чого й потрібно.
Все розпочате, авжеж не нами,
вважайте хибним.

Як засвітять зірочки
І малята ляжуть спати,
Вийдуть з нірок їжачки –
По садочку погуляти.

Приспів:
Хто сунички наші їсть,
Хто ласує досхочу?
Тільки й чути: трісь та трісь,
Тільки й чути: чуф-чуф-чуф.

Шурхотять трава й гілки,
Йдуть колючі тато й мама,
А за ними малюки, -
Бо у них така програма.

Тато каже: - Вчись, синок!
Мама каже: - Вчися, дочко!
Як зайде хто у садок,
Позгортайтеся в клубочки.

Знають їжаки давно,
Що лякати їх не будуть,
Поглядають на вікно -
Там живуть хороші люди.

Хотілося сміятись і ридати,
Хотілось жити в сяєві вогнів
Та зроду не хотілось випадати
На марґінеси проминулих днів.

Було і те, чого не вибирати.
Що пережити мусиш як зумів,
Коли все зайве прагнеш відкидати
На марґінеси проминулих снів.

Що залишилось і за чим страждати?
Кого гукати поміж марних слів?
І як життя ще можна занедбати
До марґінесів проминулих днів?

Схопився ранком – чого ще чекати?
Що здобувати в боротьбі світів?
Єдине залишилось – існувати
На марґінесах проминулих днів.

Я втрачаю тебе - поволі, неминуче, невідворотно,
ти відсутня, завжди відсутня, біля мене порожній простір.
Притягання мого замало, чоловічої спраги, волі?
Замість тебе майбутня з грудня заглядає у груди, в отвір,

задля тебе пробитий. Осінь. Хижі погляди інших, мушу
відчувати твої долоні, бо інакше впадаю в кому.
Я тебе, імовірно, прошу... Виглядає, що так - без спрощень,
але прошу - хмарин ходою, і все ближчим відлунням грому.

Так губитись: солодким болем одчайдушного оніміння -
на одне тільки, мила, схоже, на одне... ти мене пробачиш...
Але осінь - у самовбивстві все закінчити чистим полем,
далі тільки зимова стужа, при якій навіть не заплачеш.

Вбравши сльози, як лід холодні -
що ніколи не відпустити -
я втрачаю тебе сьогодні,
наче далі не варто жити.

2003

Ти – це не те!
Вірніше не герой.
Може, картинка,
Чи скоріше клякса.
Не Бекхем, не Зідан,
Не Ністелрой.
Проста дитина:
Балувана й плакса.

Так, ти не зірка,
але щось у тобі є.
І ніжний погляд
Твій тепло віщує.
Є сильна воля в тебе
Й навіть, щось моє –
Моя любов, яка тебе рятує.

Сніги ідуть, мороз тріщить
У полі вітер виє
Птахи мовчать,всі звіри сплять
Лиш віхола шаліє.
Засипле снігом поле, ліс
Дорогу замете , завіє
А ранком встанеш й до вікна
Там казку враз побачиш.
Кристали, море і вода
Рослини , загадкові квіти
Є все таємне ,чарівне
З дитинства милого
Як добра згадка.

Недужить ангелятко біле,
Бідненьке... Відбирає сили
Недуг отой в її, триклятий.
Якби ж його за комір взяти
І гнати в шию геть, геть, геть!
Щоб було чути там десь ледь,
Як заскрипіли твої двері -
Пішла хвороба із оселі:)

Умолкни навеки
Умри и забудь
Нам нужно стереть
Жизни прерванный путь.
Живя веками
В когтях тишины
мы бежим от страданий
Мы ждем новой весны
Весна не приходит
оглянувшись назад
Мы все понимаем
Пришёл жизни закат.
Уходя, уходи
Забывая, забудь
Мы внезапно ушли
Нас уже не вернуть.

Ось і все: кажімо на все добре.
Не повернеться, пройшов, — бувай!
Був ковзким, неначе тіло кобри,
І просторим, мов безлюдний плай.
От і все, вже вкотре в потойвимір
Вирушає рік крізь плин життя.
І святий спижовий Володимир
Проводжає річчя в небуття.
Що зробили? Так, змарніли просто,
Що нам треба? Спокій і любов?
Але думка вкрилася в коросту
За порожнім варивом промов.
Живемо в ярмі, сказати б чесно,
Але так і треба в незабудь.
Все одно Ісус тут не воскресне,
Тільки вкотре кров його проллють!
Кров людини — чорний сплав заліза,
Дикий атом, річ із засвітів...
Рік старий збирає вже валізу.
Так не хоче жити поготів!
Перегризлися, переломились,
Пересипались урізнобіч.
І собі у вени устромили
По кілку, — і пригасили піч.
“Україна в слові незачата”,
Попливла крізь рік на ешафот.
Безморозно купчаться санчата
У коморі випитих щедрот.
От і все! Злетять у небо корки,
І проллються ріки і моря.
Лиш заплаче немовля у торбі
З палуби старого корабля.

В зимову ніч
Кохань алькові
Вклонімося -
Ми є у Львові.
А львівська ніч -
Розкішна ніч,
Її обійми з протиріч,
Її полон -
Полон змагання,
Мов ніжний сон,
В ній мить кохання.
Згадайте ночі
Ті чудові!
Колись
В засніженому
Львові!

Поснули леви серед сходів,
Зимово у саду.
У хуртовині спить господа,
Куди я увійду.

Струснувши хутро від сніжинок,
Тобі віддам себе.
Я знаю, як тобі кортіло
Кохання це сліпе.

Я знаю, як чекав ти довго,
Що я ввійду в цей дім,
Де леви просто сплять на сходах
Під сірим плесом стін.

Будем пити каву, слухать вірші -
Все, що забажається душі.
Тільки те, що Ви любили іншу,
Не кажіть, будь ласка, не кажіть.

Не кажіть, що вечором вчорашнім
Хуртовини з'їли солов'я,
Щоб ні перших, ні тим більше, кращих
Не схотіла згадувати я.

Не ятрить сніг білий, тільки гоїть
До весни, до першого тепла,
Лиш зуміти б душу заспокоїть,
Що колись зневірена була!

Янголи над нами крила стишать
Будем забувати все... і жить.
Лиш про те, що ми любили інших
Не кажіть, нічого не кажіть.

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Впізнаю у білім грудні
Наш старий димар.

Хтось виходить на подвір’я
Й на подвір’я те
Падають сніжини пір’ям,
Віхола мете!

Біла віхоло! Я знаю
Місце, де колись
Корабель ми будували
З ночов і завіс.

І штурвал ще зі старого
Веретена був,
Прапор чорний до якого
Старший брат припнув.

Ми були судном піратським,
Двоє розбишак,
Пополудні готувались
До нових атак.

Промайнули літа втіхи,
Ще багато літ...
На подвір’ї пусто й тихо,
Зимний білий світ!

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Лиш димар в оселі кутній
Випірне із хмар.

Кажуть, вже передноворіччя,
А ми удвох тут: ніч і я,
І якось нині все одно –
Свято? – Відкоркуємо вино.
Кажуть, вже передноворіччя –
Багато хто лиш снігу кличе,
Мовляв, без снігу не Різдво…
А ми собі із ніччю вдвох,
Вона все манить до Морфея,
А в мене інша є ідея…
Дивлюсь на полум’я свічі:
Свято в снігові чи в душі?

Тебе я покорити не зумів,
І губ твоїх торкнутися не встиг.
Щоденник недописаний – в архів,
А залишок емоцій – за поріг.

Апатії – «Добридень і віват!»
Забудеться усе, як прикрий сон.
Примножу я надію у стократ
І відділю минуле на мільйон!

***
Сьогодні ти - моя Африка,
Звичайна пустеля Гобі.
Твої бархани насичені
Бажаннями, замість спраги...

Твої варани приручені
Або приречені - спроба
Вдаватися ексклюзивною
Чи віддаватися... ранку...

Замріяним в екпедицію,
Хрипкоголосим власником
Старезної цивілізації,
Перетинаю хустку...

Напруженими сідницями
Торкаєшся - маєш рацію -
Мого сексуального рабства.
То я тобі - Заратустра*


* старий верблюд

Без тебе я вже зовсім інша...
Себе віддала, щоб відчути,
Кохання втратила, забрала інше.
А серцем нашу мрію не забути.

Я знаю, ти змінив мене і сильно.
На краще-гірше, не мені судити
З тобою я навчилася любити
Без тебе, знаю, якось треба жити.

Щоранку йду біля твого будинку
І непомітно тінь моя зникає
Таж важко. Падає сльозинка
Я ж бачу, ти її кохаєш.

Тебе обняти й вже не відпускати,
Бо ти для мене - все, тепер це знаю
Ти не подзвониш, навіть не згадаєш,
Не будеш знати, що без тебе помираю.

Мені не треба іншої любові,
Цю відпустила, отже, не судилось.
Якщо без мене з іншою щасливий,
То я щаслива, хоч ти і не зі мною.

Новий день, нові люди і нові надії.
Я будую життя не за ходом думок.
У щоденнях ваганнях тратись сенс моя мрія
Я іду у майбутнє зорепадом зірок.

Крок за кроком долаю усі перепони,
Хоч і важко, та мрія веде до мети.
Несуттєві для мене життя забобони,
Коли віра сильніша, мені легше іти.

Знаю, в долі питань ще знайдеться без міри.
Це життя не дарує одних лиш розваг.
Та коли ти поводишся гірше від звіра,
То чекай в нагороду майбутніх зневаг.

Застиг твій погляд...
В пам'яті питаю...
Я вічності в любові не шукаю.
І ти не зробиш краще це ніж Я.

Ти вже чужий, далекий і незримий.
І наші погляди з тобою зовсім різні.
Можливо, ми зустрілись надто пізно.
І Я вважала це не почуттям.

Ми вдвох залишились у цілім світі
І пристрасть нагадала нам про себе.
І по-дурному було б нам жаліти,
Бо це не пережити більш нікому.

І все змінилось -
Я вже не шукаю
Кохання - це для тих, хто в нього вірить.
А жити треба вже сьогодні,
Щоб потім ні про що не пожаліти.

на дні провалля, тицяючись писком,
нестерпно теплий вітер -
зграя псів...

якесь манаття довге та облізле...
настільки близько аж
зірвало з місця і -
втрачання голови
безліч разів

до дідька лисого

десь на горі схопився
у особистій пластивці своїй

цілком красиво

вітер
зупинився

Послухай мій чарівний спів
І ніжність музики зими -
Бринить мелодія без слів,
В ній зорями стікаєм ми.

Забилось в серці каяття…
До сонця не знайти доріг.
Весною гріють почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх вустах.
Моя рука в твоїй руці –
Купаюся в твоїх очах.

Пульсуй, симфоніє зими…
В колисках снігу снять міста.
Злітаємо в сніжинках ми –
Любов'ю щастя посипа...

Так хороше й приємно,
Дивитись у вікно на зиму.
Маючи, тепло чашки у руці.
Насолодитися, красою сніжного балету.
Розгледіти у цьому всьому,
Щось казкове й потаємне.
Згадати дитячу мрію.
Спіймати щастя новорічне.

* * *
І ось коли дріб’язок смертей
Калатає в жмені,
Коли життя, як люба
Валить тебе на теплу,
Паруючу землю.
Захлинаєшся сміхом
Тінейджерським
Срібної ложечки.
Тоді, тоді, тоді…
Виростають безліч рук
Зі золотими шаблями
І густо та щільно
Штрихують сферу провкола
В якій, як у мильній бульбашці
Народжується цнота вогню.
Але руки твої короткі,
Але шаблі твої холодні,
Але очі твої потуплені
В Землю Небес
І тургер любові лише
Грандіозний Ковчег…
…Сім’ям вивержується паросток
у тишинi пророцтв.
Любка твоя
Притиснувшись тілом гарячим
Своїм
До загину
Бачить в зіницях народ,
Що від тебе піде
Й лякається,
Й садить під Деревом
Й мовчки іде.

ця туга – як тога
мій брате мій бруте
забута тривога –
метеликом в горлі
вітрильник канапи
причалив у грудні
до берега буднів
...ми нині – в бемолі...
все буде як завше -
а отже – холерно.
ми станемо старші
на кілька ілюзій
ножем межи плечі -
ця тиша сталева
нам сняться дерева
ми начебто друзі
годинник захриплий
від сну і застуди
відлічує рипко
хвилини до втоми
пробач мене брате
я більше не буду
убий мене бруте
й ходімо додому

Холодний дотик змія і води...
Солодкий присмак стертої помади...
У цьому листопаді, моє ладо,
закурить ладан всі твої сліди...

У тих садах, де відспівали нас,
так перегіркло, Господи, і віщо...
...і вітер свище у порожніх свищах
на попелищах змовчаних образ...

Ти чуєш цей чарівний спів?
Це ніжна музика зими...
Мелодія звучить без слів,
У ній вже розчинились ми.

Засипле снігом каяття.
До горя не знайти доріг.
Весняне гріє почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх губах.
Моя рука в твоїй руці –
Втопаю в зоряних очах.

Звучить симфонія зими…
В колисці снігу сплять міста.
Літаєм, мов сніжинки, ми –
Любов'ю, щастям посипа...

... а тоді примарились лілеї,
сяєво зволожених лілей.
По дзюрчанню залишався глей
пагорбів, де зéла Галілеї
по ранковій пáзолоті, мла
коло джерела зникала, коло
диму, пéрсті, папороті, кволо
три воли плуганились, мала
горлиця витуркувала, вітер
тихо поза пагорбами тлів
там, де ще не вимовлено слів,
там, де ще не виписано літер,
там, де ще не гострено списи,
там, де ще безодні не розверсті,
там, де ні сльозиночки у пéрсті.
Онде вже відлунює: „Спаси!”

26 березня – 9 липня 2006 р., Київ

Вірш читає М.Фішбейн (2.0 mb)

Досі смакує скоринка черства,
Досі лежить недосяжна верства,
Ондечки нота – одна, неповторна,
Поміж дерев помирає валторна,
Ондечки леготи, сон божества,
Тепла жорства і кульбабовий рай,
Грай же, валторно, воскресни і грай,
Станьмо до раннього раю на чати
І почнемо, як хотіли почати –
Лагідно й тихо почати на „драй” –
Де за деревами, поміж зелá,
Ондечки нам не обіцяно зла,
Ондечки ще не поплутано дати,
Ондечки ще не судилося ждати
Зимної мли, де холодна зола.

2005, Київ

Чи приверзеться, чи то примикититься:
Трощена цямрина, брижі при дні,
Перського безу зволожена китиця
Світиться в листі, три снива, три дні
Млисті, три проливні млисті, три пломені
Горнього присмерку млисті, коли
Вдосвіта сниться порожнє кубло мені,
Трощена цямрина, грудка золи,
З-поза криниці нечутно проїхала
Трощена хура, в досвітнім бузку
Мерхне обличчя. Навпомацки віхола,
Хвища по душу мою боязку.

Ані світиночки в темряві, ані
Голосу темної корби, коли
Поза криницею тихі воли
Бачили, як до пресвітлої Пані –
Там, де краплини живої смоли,
Там, де худобина в переступанні, –
Впала лелітка, молися й моли
Вдосвіта, поміж зелá і золи,
Попелу й цвіту: „Затьмарено бані,
Ані світиночки в темряві, ані
Голосу корби. Хай буде. Звели”.

8 – 11 березня 2006 р., Київ

падаю - падаю - падаю -
вільне самотнє падіння
як куля із рук жонглера
я падаю у провидіння;
віщими снами котиться
з годинника сота година:
із тіла твого світи усі,
із тіла простолюдина;
життя динамічно виконує
із нами незвичні трюки
я падаю, падаю, падаю -
піймай - простягни ж бо руку!
розгойдується мотузка
незграбний самотній погляд
сюжет заскладний - кульмінація
...я падаю...поряд...поряд...

...люби цей дощ,
це місто,
цих людей.
Люби цю тишу,
оці хмари,
це повітря,
що як вогонь пекельний,
гостре вістя -
тебе розбуджують.
Люби цей день,
ці сльози,
цю блакить.
Люби моменти ці,
оці холодні пальці,
що як напій міцний
в прозорій склянці -
уяву збуджують.
Люби романтику,
самотність
і цю ніч...

(розмова із собою
віч-на-віч)

...люби це місто,
день цей,
цих людей,
самотність їх...

(вершина - апогей)

1.
Сиджу під стінкою
Як смітник
Смітник-самітник
Мене всі минають
Нікому не потрібного
А як кому й потрібний
То лише для того
Щоб плюнути в душу
Жбурнути сміття
Живих нарікань
Пораненого часу
Вбитої надії
2.
Навкруг суцільні
Совість і турбота
Про екологію
Власних брудних душ
А я атомний реактор
Якому загрожує вибух
Та ви не зупиняйтесь
Думайте про себе
Думайте...
Ду...
...-дух!

Проводжав тебе коридорами,
Мого ангела барвінкового
На сходини тебе підіймав
Доки сам архангелом став.
Проводжав тебе у повітрі
Розстеливши крила на вітрі
Молитов чужих не чіпав –
Я тебе проводжав ...

Цей сніг старий, немов єврейський Бог -
Холодний, мовчазний і невситимий…
В останню ніч завиємо удвох,
Мій ніжний вовче з сірими очима

Дуетом смертників… З ким ще отак утнеш -
Судомно, сніжно, синьо, що є сили?
По кабельному Місяця - the best -
Як Каїн садить Авеля на вила.

Над нами - сосни, вплетені в панно,
І ми тілами сплетені під ними…
Мого причастя золоте вино,
Моє кохання, мій Єрусалиме…

Ну притулись міцніше, Провідник,
Від Мудрості вагітне моє лоно...
Чому такий солодкий твій язик?
Чому така сльоза моя солона?

Разом по тих роках, як по гріхах,
Де з неба манна чи омана крише…
Ти правду вчив - найгірше в світі - страх…
Не бійся, вовче, я тебе не лишу…

Там ялинки ростуть
на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть
у теплих пригорщах,
Там горить по свічці
в усіх оселях
І тому там зовсім
немає прикрощів.

По кутках заметами
лежать сутінки,
На ялинках опівночі
оживають іграшки.
Простягають зірки
тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки,
хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом,
всі уважно слухають,
Притлумивши подих,
старі історії
І одні лиш годинники
гучно стукають,
Та ще в темному небі
пульсують зорі.

Та ще дивно торкається
подихом тихим,
Тулиться до серця,
зазирає у вічі
Невеличка мрія,
невеличка примха
Нова мить, новий день,
новий світ, Новоріччя.

Знову серце кровоточить,
Знову боляче в грудях,
І допомоги душа просить,
Та ти вбиваєш глибше цвях...

За що мене ти так караєш,
За що повинна я страждати?
Гадала я що ти кохаєш,
І зняла сталеві лати.

Тобі лише те й було треба,
Щоб нанести удар підступний.
Я піднеслася аж до неба,
Ти ж крок не дав зробить наступний.

Та за що мене караєш
Ти, мабудь, і сам не знаєш...

Твої вуста давно не ті -
Холодні і німі.
Вже не солодкі, як меди -
Гіркі як полини.
І поцілунки вже не ті -
Мені такі противні.
І ти давно не та,
В тобі душа не янгола, а біса
В твоїх очах німа пітьма -
Ти справжня відьма!
Оце твоє гріхопадіння
к втеча із життя,
Як руйнування власного кохання.
26.12.06

Життя вдягло багряні шати
Із крові, осені, дощу,
Вдягло готичні сірі лати,
Саванни паломників, що йшли на прощу.

Життя себе розп"яло на хресті,
Поклало голову під гільойтину,
І стало самогубцем на мості,
Чекаючи нам останню свою годину.

Смерть поєдналась у життя
І стала невідємним, цілим,
Вплелась ненависть у кохання
І стала компромісом чорно-білим.
26.12.06

Кружальця льоду сняться нині відрам,
Уже міська сьогодні ця зима.
Шугають потай на колесах видри,
Блакитним вікнам спокою нема.
Меди і кварти сняться ресторанам,
Хисткі шинкарки, покоївок сміх...
Прикласти б зілля до блідої рани
Важкого міста. Як ковальський міх
Сопе базар. Шахрайка каламутить
Самотню суть простого мандрівця.
Сократу знову гірко від отрути...
Сковорода насниться манівцям.